Пан Тюльпан із жалем відірвався від пильного вивчення столу, який міг бути зроблений Тапассі й мав надзвичайну інкрустацію з десятками шпонок найрідкіснішої, мля, форми.

— Га?

— Час знову зустрітися з босами, — сказав пан Шпилька.


Вільям саме готувався назавжди залишити свій кабінет, коли хтось постукав у його двері.

Він обережно прочинив їх, але поштовх ззовні розчинив їх повністю.

— Ти зовсім, зовсім невдячна людина!

Не дуже приємно, коли вас так називають, особливо якщо це робить юна панна.

Тон, яким вона вимовляла слово „невдячний“, у вустах пана Тюльпана вимагав би чогось міцнішого за „мля“.

Раніше Вільям зазвичай бачив Сахарису Кріпслок, коли вона поралася в маленькій майстерні свого дідуся. Вільям ніколи не звертав на неї особливої уваги. Вона не була надто привабливою, але й непривабливою не була теж. Вона була просто дівчиною у фартуху, яка десь на задньому плані виконувала такі шляхетні обов’язки, як стирання пилу чи поливання квітів. Коли він нарешті сформував про неї певну думку, ця думка звелася до того, що Сахариса була жертвою неправильного розуміння шляхетності.

Вона помилково вважала, що дотримання етикету дорівнює благородному походженню. Вона плутала манери з манірністю.

Тепер він міг роздивитись її значно краще, головним чином завдяки тому, що вона підійшла до нього майже впритул. З проникливістю, притаманною людям за мить до смерті, він зрозумів, що насправді вона вродлива — але згідно з еталоном краси кількасотрічної давності.

Еталони краси змінюються з часом. Очі Сахариси двісті років тому змусили б художника Караваті проковтнути пензля; три сторіччя тому скульптор Мове, побачивши її підборіддя, упустив би різця собі на ногу; тисячу років тому ефебійські поети погодилися б, що тільки заради її носика варто зібрати військовий похід мінімум на півсотні кораблів. І ще вона мала чудові середньовічні вушка.

Зате її руки були цілком сучасні, й однією з них вона дала Вільямові міцного ляпаса.

— Ці двадцять доларів на місяць — це майже все, що ми мали!

— Вибач?

— Нехай він працює не дуже швидко, але колись він був одним із найкращих граверів міста!

— Так... Але ж... Я... — Вільям раптом відчув спалах провини перед паном Кріпслоком.

— А ти взяв і позбавив нас заробітку!

— Але я не хотів! Просто гноми... Просто так сталося!

— Тепер ти працюєш на них?

— Ну... З ними, — сказав Вільям.

— А ми, значить, мусимо голодувати?

Сахариса важко дихала. При цьому ставало помітно, що вона мала достатньо й інших принад, які не виходять з моди й цінуються в будь-якому столітті. Очевидно, вона думала, ніби строгі старовинні сукні приховують цей факт. Це була помилкова думка.

— Слухай, я повинен бути поруч із ними, — сказав Вільям, старанно відводячи погляд. — Маю на увазі, з гномами. Правитель Ветінарі з цього приводу висловився дуже чітко. І взагалі, все дуже ускладнилось...

— Гільдія граверів буде розлючена, ти це розумієш? — урвала вона.

— Е-е-е, авжеж, — раптова ідея сяйнула Вільямові чи не яскравіше, ніж ті іскри, що посипалися з його очей після ляпаса. — Слухай... А ти не хочеш виступити з цього приводу, е-е-е, офіційною особою? Тобто щось на кшталт: „Ми розлючені“, — заявляє представник... представниця Гільдії граверів»?

— Навіщо? — підозріло спитала вона.

— Я просто у відчаї через те, що мені нічого розмістити в наступному випуску, — у відчаї сказав Вільям. — Ти не могла б мені допомагати? Я дам тобі... окей, двадцять пенсів за замітку, а заміток мені треба щонайменше п’ять на день.

Вона розтулила рота для відсічі, але мозок уже зробив підрахунок.

— Долар на день? — перепитала вона.

— Навіть більше, якщо замітки будуть довгі й цікаві, — палко промовив Вільям.

— Для отого твого новинного листа?

— Так.

— Долар?

— Так.

Вона з недовірою зміряла його поглядом.

— Ти ж не можеш цього собі дозволити, хіба ні? Я думала, ти сам заробляєш тільки тридцять на місяць. Ти казав дідусеві.

— Дещо змінилося. Хоча, правду кажучи, я ще й сам не до кінця розумію, в який бік.

Вона продовжувала з сумнівом дивитись на нього, але природний для мешканців Анк-Морпорка інтерес до отримання, хай у далекій перспективі, певної суми грошей явно перемагав.

— Ну, я дійсно іноді чую про різні події, — почала вона. — А писати про це... Що ж, гадаю, це пристойна робота для дівчини? Писати — це ж щось культурне.

— Е-е-е... Так, щось на кшталт.

— Я не хотіла б робити щось... непристойне.

— О, я певен — це цілком пристойно.

— І Гільдія не повинна бути проти, авжеж? Зрештою, ти робиш це не перший рік...

— Слухай, я — це інша справа, — сказав Вільям. — Якщо Гільдія буде проти, їм доведеться мати справу з Патрицієм.

— Що ж... Добре... Якщо ти певен, що це прийнятна робота для молодої дівчини...

— Тоді приходь завтра до друкарні, — сказав Вільям. — Гадаю, нам треба випустити наступного новинного листа вже за день-два.


Це була бальна зала, усе ще вбрана в червоне та золото, але більшою частиною занурена в напівтемряву, в якій привидами височіли загорнуті в савани канделябри. Вогники кількох свічок у центрі зали тьмяно відбивались у настінних дзеркалах; колись, можливо, ті дзеркала непогано підсилювали освітлення, але з роками їх повкривали незрозумілі плями, і відображення свічок здавалися слабкими спалахами глибоководних організмів, видними через хащі водоростей.

Пан Шпилька дійшов до середини кімнати, коли помітив, що чує лише власні кроки. Пан Тюльпан, непомітно змінивши курс у сутінках, уже стягував покривало з якогось предмета, притуленого до стіни.

— Так. Зараз... — почав він. — Е, та це реальний скарб! Я так і знав! Справжній, мля, Інтаґліо Ернесто! Бачиш ось цей перламутр?

— Зараз не час, Тюльпане...

— Він зробив їх тільки шість штук! А тут, не повіриш, його навіть не налаштували...

— Прокляття, ми маємо скидатися на професіоналів зовсім в іншому!

— Може, ваш... колега хотів би отримати цю річ на пам’ять? — почувся голос із центру кімнати.

Там, навколо запалених свічок, але на віддалі від самого світла, стояло з півдюжини крісел. Це були старовинні крісла з високими спинками, вигнутими ззаду і згори у вигляді глибоких арок. Слід було вважати, що такі форми призначалися для захисту від протягів, але наразі головним, що вони давали людям у кріслах, була глибока і надійна тінь.

Пан Шпилька уже бував тут і належно оцінив задум. Людина в центрі освітленого кола не могла бачити нікого з тих, хто сидів у кріслах, але сама була цілком на видноті.

Тепер йому спало на думку, що таке розташування крісел означало також неможливість для людей у кріслах бачити одне одного.

Пан Шпилька був щуром. Така характеристика його цілком влаштовувала: щурі таки мають чимало рис, якими можна пишатися. А ідея з кріслами та свічками була вигадана кимось, хто мислив так само, як він.

Одне з крісел сказало:

— Можливо, ваш друг Нарцис...

— Тюльпан, — сказав пан Шпилька.

— Можливо, ваш друг Тюльпан бажав би отримати частину гонорару у вигляді клавікорда?

— Це не клавікорд, це верджиналь! — прогарчав пан Тюльпан. — Одна струна на ноту замість двох, мля! Називається так, бо на ньому грали юні, мля, панянки![13]

— Та що ви кажете? — здивувалось одне з крісел. — Я думав, це просто старе піаніно!

— Старе піаніно для юних панянок, — примирливо сказав пан Шпилька. — А пан Тюльпан не колекціонує предмети мистецтва. Він просто... на них знається. Ми отримаємо гонорар камінцями, як і домовлено.

— Як бажаєте. Будь ласка, увійдіть у коло...

— Клавікорд, мля, — пробурмотів пан Тюльпан.

«Нова фірма» ступила під перехресні погляди невидимок у старовинних кріслах.

Ось що ті побачили.

Пан Шпилька був худий, низенький і, відповідно до свого прізвиська, здавалося, мав дещо непропорційно велику голову. Якщо його можна було назвати ще якось, крім як щуром, то його слід було б назвати «акуратистом»: він мало пив, уважно вибирав собі їжу і вважав своє тіло, хоча й дещо недосконале, храмом. Він також трохи загусто мастив своє волосся, яке зачісував на проділ у стилі, що вийшов із моди років двадцять тому. Його чорний костюм мав трохи засмальцьований вигляд, а очиці постійно нишпорили довкола.

Щодо очей пана Тюльпана, то побачити їх було майже неможливо. Причиною цього була певна набряклість його обличчя, викликана, швидше за все, надмірною пристрастю до сипких речовин[14]. Ці ж речовини, ймовірно, призвели до того, що все згадане обличчя було вкрите плямами, а на лобі виразно виступали товсті вени. Втім, пан Тюльпан у будь-якому випадку мав таку міцну тілобудову, що, здавалося, його одяг мав би от-от луснути. Попри свою любов до мистецтва, в цілому він нагадував абітурієнта фізкультурного коледжу, який не вступив на курс боротьби, бо провалив тест на IQ. Якщо його тіло й було храмом, то одним із тих, де жерці роблять у підземеллях дивні речі з тваринами, а якщо він і дивився на те, що їв, то тільки коли воно ворушилось.

При появі пана Тюльпана у кількох кріслах замислились. Звісно, не над тим, чи вони роблять те, що слід, — бо це не обговорювалось, — а над тим, чи вони роблять це з тими, з ким слід. Все-таки пан Тюльпан був не тим, кого хочеш побачити біля відкритого вогню.

— Коли ви будете готові? — спитало одне з крісел. — Як справи у вашого... протеже?

— Ми гадаємо, ранок вівторка цілком годиться, — сказав пан Шпилька. — На той час він буде настільки готовий, наскільки це взагалі можливо.

— І жодних смертельних випадків, — наголосило крісло. — Це принципово.

— Пан Тюльпан буде ніжним, як ягнятко, — пообіцяв пан Шпилька.

Невидимки в кріслах намагались не дивитися на пана Тюльпана, який обрав саме цей момент, щоб заправити ніздрі гігантською порцією слебу.

— Гм, — сказало крісло. — Його високість не повинен зазнати жодної шкоди понад абсолютно необхідну міру — якщо вже така необхідність виникне. Мертвий Ветінарі був би набагато небезпечніший, ніж живий... І в жодному разі не повинно бути непорозумінь з Міською вартою!

— Ми в курсі щодо Варти, — сказав пан Шпилька. — Пан Підступп нас попередив.

— Командор Ваймз керує дуже... професійним колективом.

— Жодних проблем, — запевнив пан Шпилька.

— У них там є перевертень.

В повітря злетіла хмара білого пилу. Панові Шпильці довелося вдарити колегу по спині.

Перевертень?! Ви, мля, подуріли?

— Е-е-е... Чому ваш колега постійно каже «мля», пане Шпилько? — поцікавилось крісло.

— Ви, мля, думаєте взагалі своїми мізками? — продовжував бушувати пан Тюльпан.

— Дефект мови, — сказав Шпилька. — Перевертень? Дякую, що повідомили. Дуже дякую. Вони ж беруть слід краще за вампірів! Ви про це чули, я сподіваюся?

— Вас було відрекомендовано нам як людей із можливостями.

— Людей із цінними можливостями, — уточнив пан Шпилька.

Крісло зітхнуло.

— Як воно зазвичай і буває. Що ж, гаразд, гаразд. Пан Підступп обговорить з вами ціну ваших можливостей в новому світлі.

— Це все зашибись, але в них просто нереальний нюх, — знову втрутився пан Тюльпан. — Нащо, мля, гроші небіжчикам?

— Ще якісь сюрпризи? — урвав його пан Шпилька. — У вас тут чудові поліцейські, й один із них — перевертень. А ще? Тролі?

— О, так. Кілька. І гноми. І ще — зомбі.

— В поліції? Що за містом ви керуєте?

Ми не керуємо цим містом, — відкарбувало крісло.

— Але нам не байдуже, як це робиться, — додало інше.

— Ах, — сказав пан Шпилька. — Звичайно. Я пам’ятаю. Ви — небайдужі громадяни.

Він знав, що таке небайдужі громадяни. Де б це не було, люди такого типу розмовляли однією й тією ж особливою мовою, в якій «традиційні цінності» означало «нумо когось повісимо». Загалом, це ніколи не становило для пана Шпильки проблеми — просто завжди непогано розуміти мотиви твого роботодавця.

— Ви могли б запросити когось іншого, — сказав він. — У вас тут є Гільдія найманців.

В кріслі клацнули язиком.

— Проблеми останнього періоду, — повідомило крісло, — полягають у тому, що певна кількість людей, адекватних в усіх інших відношеннях, вважає статус-кво... задовільним. Хоча він, безсумнівно, призведе до руїни.

— О, — сказав пан Шпилька, — це, очевидно, байдужі громадяни.

— Саме так, панове.

— І багато їх?

Це запитання крісло проігнорувало.

— З нетерпінням чекатимемо на зустріч, панове. Завтра ввечері. Коли, я певен, ви заявите про свою готовність. На добраніч.

Коли «Нова фірма» відбула, в колі крісел ще якийсь час панувала тиша. Потім через великі двері безгучно увійшла вбрана в чорне фігура, наблизилась до світла, кивнула і поквапилась геть.

— Вони вже досить далеко, — сказало одне з крісел.

— Які мерзенні люди.

— Нам таки слід було скористатись послугами Найманців.

— Ха! Вони заломили за Ветінарі нереальну ціну. І в будь-якому разі нам не потрібна його смерть. Хоча, здається, завдання для Гільдії таки може з’явитись — пізніше.

— Авжеж. Коли наші друзі благополучно покинуть місто... дороги в цю пору року такі небезпечні...

— Ні, панове. Ми триматимемось нашого плану. Той Чарлі буде перебувати під рукою, доки все не буде злагоджено — на випадок, якщо він раптом знадобиться ще раз. А тоді наші приятелі заберуть його якнайдалі звідси, щоб, гм, розплатитися з ним за послуги. Можливо, тільки після цього ми й справді вдамося до послуг Найманців... наприклад, якщо в пана Шпильки виникнуть якісь надміру оригінальні ідеї.

— Логічно. Хоча це все одно здається марнотратством... З Чарлі можна було би провертати такі речі...

— Я вже казав вам: нічого не вийшло б. Цей хлопець чистий клоун.

— Гадаю, ви маєте рацію. Краще вже вирішити проблему раз і назавжди.

— Отже, ми порозумілися. А тепер дозвольте оголосити, що засідання Комітету з відкликання Патриція закрите. І ніколи не відкривалося.


Правитель Ветінарі мав звичку прокидатись так рано, що часу, який він витрачав на сон, іншим ледь вистачило б на зміну костюма.

Він любив годину одразу перед зимовим світанком. Зазвичай у цей час була імла, що дозволяло не бачити міста і не чути жодного звуку, крім випадкового короткого зойку.

Але цього ранку спокій було порушено лементом просто біля палацової брами.

— Тон-барабом!

Патрицій підійшов до вікна.

— Гарапох!

Ветінарі повернувся до столу й дзвінком викликав свого помічника Тулумбаса, якого негайно відрядив на мури з метою з’ясування ситуації.

— Це жебрак, знаний як Старий Тхір Рон, ваша високосте, — доповідав Тулумбас через п’ять хвилин. — Продає... ось це.

«Ось це» він тримав двома пальцями за самісінький краєчок, ніби побоюючись, що воно ось-ось вибухне.

Правитель взяв «це» і пробіг очима. Потім проглянув ще раз.

— Ну-ну, — сказав він. — «Анк-Морпоркський Час». Ще хтось, крім вас, його купував?

— Чимало хто, ваша високосте. Люди, що йдуть з нічної зміни, ранні торгівці й таке інше.

— Я не бачу тут жодної згадки про Тон-барабом чи Гарапоха.

— Так точно, ваша високосте.

— Чудасія, — Правитель знову зазирнув у газету. — Гм-м-м. Будь ласка, змініть мій графік на сьогодні. Я зустрінусь із представниками Гільдії глашатаїв о дев’ятій ранку, а з Гільдією граверів — о десятій.

— Вони не звертались до мене щодо зустрічі з вами, ваша високосте.

— Звернуться, — сказав Ветінарі. — Коли вони побачать це, звернуться неодмінно. Ну-ну... Тут написано, що в п’яній бійці постраждало п’ятдесят шість осіб.

— Це мала бути велика бійка, ваша високосте.

— Значить, так воно й було, Тулумбасе, — сказав Патрицій. — Це ж надруковано. О, до речі, надішліть повідомлення панові де Ворду. Я зустрінусь із ним о дев’ятій тридцять.

Він знову опустив погляд до аркуша, вкритого сірими літерами.

— І, будь ласка, пустіть чутку, що я не хотів би, аби з паном де Вордом щось трапилось.

Тулумбас, що зазвичай розумів свого господаря з півслова, завагався.

— Ваша високосте, ви маєте на увазі, що з паном де Вордом нічого не повинно трапитись чи що з паном де Вордом нічого не повинно трапитись?

— Ви мені підморгнули, Тулумбасе?

— Ні, ваша високосте!

— Тулумбасе, я глибоко переконаний, що кожен громадянин Анк-Морпорка має цілковите право безперешкодно пересуватися вулицями міста.

— О боги, справді?

— Абсолютно.

— Але я гадав, що ви категорично проти використання набірного шрифту, ваша високосте. Ви говорили, що це зробило б друк надто дешевим, і...

— Магог! — закричав продавець газет під брамою.

— Чи вагаєтесь ви, Тулумбасе, перед цим новим вражаючим тисячоліттям, що лежить перед нами? Чи, навпаки, готові простягти майбутньому руку?

— Не знаю, ваша високосте. Дрес-код передбачено?


Коли Вільям поквапився до сніданку, решта пожильців уже були за столом. Він мусив квапитись, бо пані Еліксир мала Власну Думку про тих, хто спізнювався до їжі.

Пані Еліксир, власниця «Апартаментів пані Євкразії Еліксир для пристойних осіб», була тим, чим безуспішно намагалася стати Сахариса. Вона була не просто поважною — вона була Поважною; це були її стиль, релігія та хобі одночасно. Особливо полюбляла вона поважних громадян, що були Охайні та Пристойні; вона вимовляла це словосполучення так, ніби одне було можливо без іншого. Своїм пристойним пожильцям вона надавала пристойні кімнати й готувала дешеві, але пристойні страви.

Ці пожильці (коли не рахувати Вільяма) здебільшого мали середній вік, не мали сімей і були категорично непитущими. Як правило, це були крамарі середньої руки, поголені до червоного власники важких черевиків. За обідом вони старанно намагалися виявляти один до одного незграбну ввічливість.

На диво (принаймні, на диво, для Вільяма, який досить давно розкусив подібний тип людей), пані Еліксир нічого не мала проти гномів або тролів. Принаймні охайних та пристойних. Пристойність для пані Еліксир була незмірно важливішою за расові відмінності.

— Тут же написано, що в п’яній бійці постраждали 56 осіб, — сказав пан Борошнюк, який проживав у «Апартаментах» найдовше, а відтак за обіднім столом почувався кимось на кшталт президента клубу. Він купив примірник «Часу» дорогою з пекарні, де працював старшим нічної зміни.

— Неймовірно, — сказала пані Еліксир.

— Гадаю, там має йтися про 5-6 осіб, — сказав Вільям.

— Тут написано — 56, — суворо мовив пан Борошнюк. — Чорним по білому.

— Значить, так воно й було, — висловила спільну думку пані Еліксир. — Інакше цього не друкували б.

— Хотів би я знати, хто це робить, — сказав пан Схилько, що заробляв на життя гуртовою торгівлею взуттям.

— О, для цього є спеціальні люди, — сказав пан Борошнюк.

— Справді? — сказав Вільям.

— Аякже, — підтвердив пан Борошнюк, який належав до тієї породи череватих джентльменів, що є незмінними експертами з усіх питань на світі. — Ніхто б не дозволив абикому писати все, що на думку спаде. В цьому не було б ніякого сенсу.

Відтак до повітки на задвірках «Відра» Вільям прибув у стані глибокої замисленості.

Доброгір підняв йому назустріч погляд від каменя, на якому акуратно викладав літери для афіші.

— Тобі там припливло трохи грошей, — сказав він, кивнувши на лаву.

Це були здебільшого мідяки. Майже тридцять доларів.

Вільям подивився на них незрячим поглядом.

— Це неправильно, — прошепотів він.

— Пан Рон та його колеги кілька разів поверталися по нові примірники, — сказав Доброгір.

— Але ж... але ж це були звичайні повідомлення про звичайні події, — вимовив Вільям. — Там навіть не було нічого важливого. Просто... події, що відбулися.

— О, але ж люди полюбляють знати про події, що відбулися, — сказав гном. — І я прогнозую підвищення продажів утричі, якщо ми вполовинимо ціну.

Вполовинимо?

— Людям подобається бути в курсі подій. От і все, — гном знову посміхнувся. — А тебе там, у кімнатці, чекає якась юна леді.

В доконико-гойданкову еру, коли повітка ще була пральнею, частину приміщення було відокремлено дешевою панелькою заввишки з неповний людський зріст. Там сиділи бухгалтерія та спеціальний службовець, чия робота полягала в тому, щоб пояснювати клієнтам, куди поділися їхні шкарпетки.

Сахариса струнко сиділа на стільці, стискаючи в руках сумочку та притискаючи лікті, щоб хоч трохи вберегтись від довколишнього пилу.

Вона кивнула йому.

Для чого ж він її покликав? Ах, так... Вона була більш-менш тямуща, і вона перечитала всі дідусеві книжки — а Вільям, щиро кажучи, зустрічав не так багато письменних людей. Не те що тих, для кого перо було елементом надскладного механізму. Якщо вона знала, що таке апостроф, він був готовий цілком пробачити їй манери минулого сторіччя.

— Це тепер твій кабінет? — спитала вона пошепки.

— Гадаю, так.

— Ти не казав про гномів!

— Це проблема?

— Та ні. Наскільки мені відомо, гноми є законослухняними й достойними громадянами.

Вільям раптом згадав, що говорить із дівчиною, яка в житті не бувала на певних вулицях у годину, коли зачинялися шинки.

— Я вже маю для тебе дві замітки, — продовжила Сахариса таким тоном, ніби видавала державну таємницю.

— Гм. Так?

— Мій дідусь каже, що це найдовша і найхолодніша зима з усіх, що він пам’ятає.

— Справді?

— Ну, йому вісімдесят років. Це багато.

— Гм.

— І ще — вчора зірвався щорічний конкурс Лялечківського клубу пекарок і квітникарок, бо перекинулися столи з тістечками. Я дізналась про це від секретарки клубу і все повністю записала.

— Справді? Гм. Як ти гадаєш, це дійсно цікаво?

Вона передала йому аркуша, вирваного з дешевого зошита.

Він прочитав:

«Щорічний конкурс Лялечківського клубу пекарок і квітникарок відбувся в чітальні на вул. Лоботряска, Лялечки. Головувала пані Г. Речко. Вона вітала кожного учасника та характеризовала їх презентацій. Призи були вручені таким...»

Вільям пробіг детальним списком прізвищ та нагород.

— «Екземпляри в горщиках»? — із сумнівом спитав він.

— Це був конкурс із вирощування жоржин, — пояснила Сахариса.

Вільям акуратно вписав слово «жоржин» після слова «екземпляри» й узявся читати далі.

— Найкращий набір укривал для крісел?

— А що?

— Та... нічого, — Вільям акуратно замінив «укривала» на «покривала», що не дуже покращило справу, й продовжив читати з відчуттями першопрохідця, на якого з мирного підліску будь-якої миті може стрибнути ніким ще не бачений хижак. Текст закінчувався так:

«Нажаль, загальний настрій було зіпсовано, коли оголений чоловік, переслідуваний Вартою, увірвався через вікно й пробіг кімнатою, перекидаючи столики з тістечками, доки не послизнувся на бісквітах. Зустріч завершилася о дев’ятій вечора. Пані Речко подякувала всім членам клубу».

— Що скажеш? — спитала Сахариса, майже не видавши хвилювання.

— Загалом, — сказав Вільям дещо відсутнім голосом, — мені здається, що вдосконалювати цей матеріал просто нікуди. Гм... Що, на твою думку, було найважливішим з усього, що сталося під час засідання клубу?

Вона злякано схопилася за щоку.

— Ох, справді! Я зовсім забула написати! Пані Красунська виграла конкурс з вологого прибирання! До того вона шість років посідала друге місце.

Вільям уважно вивчав стіну.

— Непогано, — нарешті сказав він. — Я б на твоєму місці обов’язково це дописав. Але ти могла б зазирнути до Лялечківського відділку Варти...

— Я в житті такого не зроблю! Порядні дівчата не зв’язуються з Вартою!

— Я маю на увазі, розпитати, чого вони гналися за тим голим чоловіком.

— Але навіщо?

Вільям спробував сформулювати твердження, яке раптом видалось йому надзвичайно абстрактним.

— Бо читачам це цікаво, — нарешті сказав він.

— А Варта не буде проти того, щоб я їх розпитувала?

— Ну, це ж наша Варта. Не розумію, чого б вони мали бути проти. І, можливо, ти ще могла б знайти когось дійсно літнього, щоб розпитати про зиму. Хто найстаріший мешканець міста?

— Не знаю. Хтось із чарівників, думаю.

— Чи не могла б ти в такому разі сходити до Академії й розпитати, чи пам’ятають там зиму, холоднішу за цю?

— Це тут пишуть всячину в той листок? — почувся голос від дверей.

Він належав маленькому чоловічкові з яскраво-червоною пикою — одному з тих, хто постійно має такий вираз обличчя, ніби щойно почув масний анекдот.

— Оце в мене на городі виросла морква, — продовжував він, — і я побачив, що в неї дуже цікава форма. Га? Як вам? Весело, правда ж? Я як приніс її в корчму, то там усі зі сміху повмирали. І сказали, шо це треба віднести в газету!

Морквину він тримав перед собою, піднявши її вгору. Вона справді мала дуже цікаву форму. Вільямове обличчя негайно набуло дуже цікавого відтінку.

Вкрай своєрідна морква, — сказала Сахариса, критично роздивляючись овоч. — Як ви гадаєте, пане де Ворд?

— Гм... Е-е-е... Ідіть до Академії, гаразд? А я поговорю з цим... громадянином, — вичавив Вільям, коли до нього повернувся дар мови.

— Моя дружина реготала, як навіжена!

— Ви щаслива людина, добродію, — серйозно сказав Вільям.

— Кепсько, шо ви не можете робити в своєму листку картинок, еге ж?

— Так, але, гадаю, нам і без того досить неприємностей, — процідив Вільям, розгортаючи записника.

Розібравшись із відвідувачем та його кумедним овочем, Вільям вийшов до друкарні. Гноми, розбившись на групки, теревенили довкола ляди в підлозі.

— Знову насоси замерзли, — сказав Доброгір. — Не можемо приготувати фарбу. Пан Сирник каже, що тут десь колись була криниця...

З-під підлоги почувся вигук. Драбиною піднялося двоє гномів.

— Пане Доброгоре, ви бачите які-небудь підстави для розміщення цього в газеті? — спитав Вільям, передаючи гномові звіт Сахариси про збори Клубу пекарок і квітникарок. — Це трохи... нудно.

Гном прочитав написане.

— Я бачу сімдесят три підстави, — сказав він. — Тому що тут згадано сімдесят три імені. Запевняю тебе: газети купують заради імен.

— Але як бути з голим чоловіком?

— Справді... Шкода, що вона не дізналась його ім’я.

З-під підлоги пролунав другий вигук.

— Подивимось? — запропонував Доброгір.

Льох під повіткою мав набагато капітальніший вигляд, ніж сама повітка. Вільяма це зовсім не здивувало: практично скрізь в Анк-Морпорку можна було знайти льохи, що колись були першими, другими чи навіть третіми поверхами стародавніх будівель. Як правило, їх зводили в один із періодів Імперії, коли населення міста вірило, що майбутнє триватиме вічно. А потім ставався розлив річки, що несла зі собою мул, стіни надбудовували, й у підсумку те, на чому стояв Анк-Морпорк, виявилося тим-таки Анк-Морпорком. Подейкували, що будь-хто, озброєний добрим відчуттям напрямку й альпенштоком, може пройти під усім містом з кінця в кінець, просто пробиваючи дірки в кладці.

Під однією зі стін височіли купи проіржавілих бляшанок та спорохнявілої деревини. А посеред стіни виднів прохід, закладений цеглою, що мала вигляд старої навіть порівняно зі старовинним муруванням довкола.

— Що там? — поцікавився Боддоні.

— Напевне, давня вулиця, — припустив Вільям.

— Льох на вулиці? І що ж у ньому тримали?

— Ну, коли певні частини міста затоплювало, мешканці просто будувалися на руїнах, — сказав Вільям. — Колись, мабуть, це була кімната на першому поверсі. Двері та вікна замурували й надбудували ще один поверх. Кажуть, у деяких районах під землею лежить по шість-сім поверхів. Здебільшого заповнених грязюкою. Це я ще не переповідаю зовсім неймовірних історій...

— Мині треба пан Вільйом ди Ворд, — прогуркотів голос над їхніми головами.

Отвір люка затуляв величезний троль.

— Це я, — сказав Вільям.

— Патриций хоче вас бачети, — сказав троль.

— Я нічого не знаю про зустріч із Правителем!

— Ги, — сказав троль. — Вам би було дивно, коб ви знали, скіко народу мают зустріч з Патрициєм і ніц про то не знают. Так шо ви ся поквапте. Я б на вашому місті поквапив.


Крім клацання годинника, в кімнаті не чулось жодного звуку. Вільям з важким серцем дивився, як Правитель, наче зовсім забувши про його присутність, вкотре перечитує «Час».

— Яка... цікава річ, — сказав Патрицій, раптово відкладаючи газету вбік. — Але я мушу спитати — навіщо це вам?

— Це просто мій новинний лист, — сказав Вільям. — Тільки більший. Е-е-е... людям цікаво знати про те, що відбувається довкола.

— Яким людям?

— Ну... Взагалі-то — всім.

— Справді? Вони вам самі про це сказали?

Вільям проковтнув слину.

— Ну... ні. Але ви знаєте, що я певний час робив свій новинний лист...

— Для різних іноземних правителів і тому подібних персон, — кивнув Патрицій. — Для тих, кому треба знати про події. Знання — частина їхньої роботи. Але це, якщо я не помиляюсь, ви продаєте просто на вулицях?

— Загалом... так, ваша високосте.

— Цікаво. Чи не спадало вам на думку, що держава схожа, ну, наприклад, на стародавню галеру? Знаєте, таку — з веслярами під палубою і стерновим та командою на палубі? Усі вони, погодьтеся, зацікавлені, щоб галера не пішла на дно, але — завважте! — можливо, веслярам не варто знати про кожен риф, якого уникнули в останню мить. Бо це лише непокоїтиме їх та збиватиме з ритму. Все, що треба знати веслярам, — це як правильно веслувати, чи не так?

— І що на кораблі хороший стерновий, — ляпнув Вільям.

Він просто не зміг стриматись. Слова вилетіли назовні самі собою — і тепер загрозливо висіли в повітрі.

Правитель Ветінарі обдарував його поглядом, що тривав на кілька секунд довше, ніж міг би. Після чого його обличчя раптом осяяла широка усмішка.

— Аякже. Це знати вони просто зобов’язані... причому знати твердо. Врешті-решт, ми ж живемо в епоху слів. П’ятдесят шість поранених у п’яній бійці, еге ж? Жахливо. Які ще новини ви пропонуєте нашій увазі, шановний?

— Ну... Це дуже холодна зима...

— Справді? Не може бути! — з чорнильниці на столі Патриція випинався маленький айсберг.

— Так... І ще, вчора на одній вечірці куховарок стався конфуз.

— Конфуз, кажете?

— Ну, можливо, це краще назвати інцидентом[15]. І ще — один добродій виростив овоч дивовижної форми.

— Хто б міг подумати. І якої саме?

— Е-е-е... Вражаючої форми, ваша високосте.

— Чи дозволите дати вам невеличку пораду, пане де Ворд?

— Якщо ваша ласка, ваша високосте.

— Будьте обережні. Людям подобається, щоб їм розповідали про те, що вони вже знають. Пам’ятайте це. Людям не подобається, коли їм розповідають щось нове. Нове — це... Скажімо так: нове — це не те, на що вони чекають. Наприклад, людям подобається дізнаватись, що собака вкусив людину. Це притаманно собакам. Але нікому не припаде до смаку дізнатися, що людина вкусила собаку, бо це не притаманно нормальному життю. Коротше кажучи, люди думають, що їх цікавить свіженина, але насправді їх цікавить смаженина[16]. Мені здається, ви вже почали це підозрювати.

— Так, ваша високосте, — сказав Вільям, не впевнений, що все зрозумів правильно, але впевнений, що та частина, яку він таки зрозумів, йому не до вподоби.

— Гадаю, Вільяме, Гільдія граверів хотіла б обговорити з паном Доброгором цілу низку питань. Та все ж я вважаю, що ми повинні сміливо рухатись у майбутнє.

— Так, ваша високосте. Досить важко було б рухатись в іншому напрямку.

Вільяма знову обдарували нерухомим поглядом маски, яка знову зненацька перетворилася на живе обличчя.

— Маєте рацію. На все добре, пане де Ворд. І бережіть себе. Адже вам, гадаю, не хотілося б самому потрапити в новини?


Повертаючись на Осяйну, Вільям усе розмірковував над словами Патриція — а між тим, мандруючи вулицями Анк-Морпорка, не варто замислюватись надто глибоко.

Нудля ВДВ він проминув, ледве йому кивнувши. Та пан Нудль у кожному разі був зайнятий: перед ним стояли покупці. Одразу двоє покупців — це була для пана Нудля велика рідкість. Зазвичай це означало, що один із них програв іншому парі. Проте поведінка цих двох його тривожила: вони придивлялись до його товару.

Від-Душі-Відриваю продавав свої пиріжки та перепічки по всьому місту, навіть під дверима Гільдії найманців. Він добре знався на людях, особливо на тих, при зустрічі з якими варто акуратно відійти за найближчий ріг, а тоді вже тікати щодуху. Зараз він відчував, що зустрів саме таких людей. І ще відчував, що тікати вже пізно.

Він нечасто зустрічав убивць. Побутових душогубів — так, але тих зазвичай на вбивство штовхало невідь-що, і до того ж вони, як правило, вкорочували віку лише власним друзям та родичам.

Також він зустрічав чимало Найманців, але вони мали певний стиль і навіть певні закони.

Ці ж були вбивцями. Більший, зі слідами пудри на жилеті, пашів нафталіном — тобто був досить очевидним виродком, а тому, не становив особливих проблем. Проте дрібніший, з прямим рідким волоссям, поширював дистильований запах жаги до вбивства. Не так часто дивишся у вічі комусь, хто здатен на вбивство просто під настрій — чи, тим більше, щоб зекономити на перепічці.

Дуже обережно Нудль відкинув у своєму візочку кришку відділення для особливих клієнтів. Сосиски в цьому привілейованому закапелку відрізнялись від решти.

По-перше, вони однозначно містили м’ясо. По-друге, це було м’ясо відомих науці чотириногих організмів. Ну а по-третє, жодна експертиза не виключила б, що принаймні деякі з цих організмів за життя мешкали на суходолі.

— Дозвольте порекомендувати, панове... — почав він, але стародавня звичка далася взнаки: — Найкраща свинина...

— Та ти шо.

— О, пане, такої ви не знайдете ніде!

Більший покупець сказав:

— А шось друге є?

— Даруйте?

— Роги й копита, або тільки роги, чи тільки копита, чи хоча б шур, який впав у твою, мля, м’ясорубку!

— Пан Тюльпан, — пояснив пан Шпилька, — має на увазі продукцію більш природного походження.

— Точняк! — підтвердив пан Тюльпан. — Я ж, мля, за екологічно чисті продукти! А ти, братан?

— О, не сумнівайтесь... — Нудль здійняв руку, проте вчасно зрозумів, що його клієнти не сумніваються ні в чому на світі. — Можливо, ви бажали б трохи більш... е-е-е... тобто трохи менш якісну сосиску?

— З нігтями, мля, — сказав пан Тюльпан.

— Ну... гм... я... — пан Нудль здався.

Врешті-решт, він був продавцем — а продавцям притаманно продавати те, що вони мають в асортименті.

— Погляньте ось на цю партію, — улесливо завів він, миттєво змінивши профорієнтацію на 180 градусів. — Комусь із хлопців на шкуродерні зажувало в терку великого пальця — так ніхто й не припинив робити фарш! Не турбуйтесь — щурятини ви тут не здибаєте. Адже щурі туди й не зазирають! Зате тут є інші тваринки. Ну, ви ж чули про цих диваків, які стверджують, що життя зародилось у якомусь супі? Отак і з цими сосисками... Словом, якщо вам потрібні неякісні перепічки, то якісніших вам не знайти!

— Ви, напевне, — спитав пан Шпилька, — тримаєте це для особливих відвідувачів?

— Для мене, пане, кожен відвідувач особливий!

— А оце, — втрутився пан Тюльпан, — ти називаєш гірчицею?

— Мої покупці, — почав пан Нудль, обережно задкуючи під захистом візочка, — справді називають це гірчицею. Але я...

— Люблю, мля, міцну гірчицю! — прорік Тюльпан.

— Але я називаю це супергірчицею! — завершив Нудль без жоднісінької паузи.

— Дві штуки, — коротко сказав пан Шпилька. При цьому він не зробив жодного натяку на порух до гаманця.

— За рахунок фірми! — вигукнув Нудль.

Одним ударом він знешкодив дві сосиски, довбанувши їх об край свого візка, обклав м’ясиво тістом і простягнув продукцію клієнтам.

Пан Шпилька прийняв як перепічки, так і горщика з гірчицею.

— Знаєш, як перепічки називаються в Квірмі? — спитав він, коли вони вже відійшли від торгової точки Нудля.

— Ну? — спитав пан Тюльпан.

— Сасіска в тєстє.

— І після цього вони там думають, шо в них якась не-наша мова? Та ти смієшся.

— Я вам не гуморист зі сцени, пане Тюльпане!

— Та я тільки подумав, шо, ну, зрозуміліше було б, якби вони називали їх «сасіскамі в іспєчьоннам хлєбє», — знітився пан Тюльпан. Намагаючись змінити тему, він відкусив шматок продукту Нудля.

— Ну і смак... — вичавив він із набитим ротом.

— «Сасіска», пане Тюльпане, їхньою мовою також означає певний орган тіла.

— Я так і думав... Мля...

Здалеку за ними спостерігав Нудль. На вулицях Анк-Морпорка не так уже й часто доводилось почути подібні вирази. Крім того, через акцент цих іноземців пан Нудль ніяк не міг второпати: чого їм так далося те «мля»?


Перед фасадом будівлі на Славномильній хвилювалась юрба, і то така, що дорожній рух уже було відтиснуто на узбіччя Брод-Вею. Вільям сприйняв ситуацію однозначно: якщо десь зібралась юрба, повинен бути й той, хто напише чому.

В цьому випадку причина була очевидна. На рівному карнизі четвертого поверху стояв, притиснувшись до стіни, чоловік і заціпеніло дивився вниз.

Натовп унизу щосили намагався відвернути лихо. Щоправда, в Анк-Морпорку традиційно нікому і на думку не спадало відмовляти іншого від прийнятого рішення. Це була правова держава, і вона поважала вибір кожного з громадян.

Проте саме тому кожен громадянин мав право давати поради іншим громадянам.

— Краще піди до Гільдії злодіїв! — надсаджувався невідомий у натовпі. — Шість поверхів і добра бруківка внизу! Тільки стрибай сторчголов, ясно?

— Довкола палацу теж гарна плитка, — зауважив його сусід.

— Воно-бо так, — погодився перший промовець. — Але, якщо він спробує стрибати там, Патрицій його вб’є.

— То й що?

— Ну, це ж буде не його власний вибір, еге ж?

— Вежа мистецтв — теж непогано, — впевнено сказала якась жінка. — Майже дев’ятсот футів. А який краєвид...

— Авжеж, авжеж. Але також — зайві роздуми. Я маю на увазі, під час падіння. Це ж не найкращий час для роздумів, чи не так?

— Слухайте, я там маю цілого воза вустриць, і не чекати ж мені, доки вони приповзуть до ресторану самі? — обурювався якийсь візник. — Чого він просто собі не зійде з того карниза?!

— Думає. Все ж таки це — серйозний життєвий крок.

Цієї миті чоловік на карнизі почув чиєсь сопіння й обернувся. Поруч із ним сидів Вільям, щосили намагаючись не дивитися вниз.

— Зд’ров. Прийшов мене відмовити?

— Я... ну... — Вільям таки дуже намагався не дивитися вниз. Знизу карниз видавався набагато ширшим, і він уже шкодував про свою ідею. — Я й гадки не мав...

— Май на увазі — я завжди відкритий до прагматичних пропозицій.

— Еге ж... Е-е-е... Ви не скажете мені свої ім’я та адресу? — промовив Вільям.

Тут, нагорі, панувала несподівана холоднеча; між вежок на даху гуляли протяги. Через них листки нотатника майоріли, мов мушині крильця.

— Нащо?

— Ну... Коли людина, яка щойно була на вершині, раптом падає в багно, вона зазвичай не схильна розповідати про те, як саме вона потрапила нагору, — пояснив Вільям, намагаючись не ворушитись під час розмови. — Крім того, стаття про ваше самогубство буде набагато переконливішою, якщо там буде ваше ім’я.

— Яка ще стаття?

Вільям мовчки витягнув з кишені примірник «Часу». Папір гучно затріщав на вітрі, доки він передавав газету співбесіднику.

Той сів і проглянув газету, ворушачи губами та недбало розмахуючи ногами над прірвою.

— То це і є та самісінька штука? — поцікавився він. — Як оголошення глашатая, тільки на папері?

— Саме так. Отже, як вас звали?

— Що значить «звали»?!

— Ну... це здається очевидним... — пробелькотів Вільям. Він спробував підкріпити свої слова жестом і ледь не втратив рівновагу.

— Артур Дурко.

— Де ви мешкали, Артуре?

— На Лепетальній алеї.

— Ким ви працювали?

— Знову ви кажете в минулому часі! А от хлопці з Варти, між іншим, завжди пригощають мене чаєм.

У голові Вільяма пролунав тривожний дзвіночок.

— Ви... Ви стрибаєте не вперше, еге ж?!

— Зовсім трошки.

— Як це — «трошки»?

— Ну, я залазю наверх. Але, як ви самі можете догадатися, нікуди не стрибаю. Тобто я не спец по стрибках... Я просто залазю й гукаю на допомогу.

Вільям безуспішно спробував ухопитися за абсолютно гладеньку стіну.

— І яка допомога вам потрібна?

— Двадцятку маєте?

— А якщо ні, то ви, звісно, стрибнете?

— Ну, ясне діло, не те шоб так прямо візьму й стрибну. Не зовсім. Не повною мірою. Але я наполягатиму на тому, що можу стрибнути. Ви розумієте мою тенденцію?..

Тепер будинок здавався Вільямові значно вищим, аніж тоді, коли він піднімався його сходами. А люди на бруківці — значно дрібнішими. Хоча він міг розібрати їхні обличчя. Наприклад, там уже були Старий Тхір Рон та його паршивий собака — їх завжди тягнуло до будь-якого безкоштовного видовища. Видно було й Домовину Генрі з плакатом «Дай жерти, бо харкну». І дуже добре було видно черги екіпажів, які наразі паралізували вже півміста.

Вільям відчув, що йому тремтять коліна. Артур вхопив його за плечі.

— От тіки не треба дивитися вниз, — сказав він. — То моя точка, ясно?

— Ви сказали, що ви не фахівець у стрибках із даху, — заговорив Вільям, намагаючись концентруватись винятково на своїх записах і не звертати уваги на обертання всесвіту, віссю якого він вочевидь був. — А в чому ви фахівець, пане Дурку?

— Та верхолаз я. Роблю покрівлі...

— Артуре Дурку, злазь негайно!!!

Артур зиркнув униз.

— О ні, вони притягли мою жінку.

— Констебль Фіддімент каже! — далеко внизу жіночка з маленьким буряковим обличчям на мить перервалася, щоб перепитати Вартового. — Каже, що ти шан-та-жу-єш усе наше місто! Придурку!

— Жінку й рогачем не перепреш, — розгублено промимрив Артур, не дивлячись на Вільяма.

— Я наступного разу твої штані сховаю, ясно?! Ану, злазь бігом, кому сказано!

Артур привітно помахав маленькій постаті.

— Три роки в щасливому шлюбі, — вимушено пояснив він. — Хоча решта тридцять два, між нами кажучи, теж були не такі вже й погані. От тільки вона геть не вміє варити капусту.

— Та що ви кажете, — промимрив Вільям і тут же впав.

До тями він прийшов, лежачи на землі. Власне, саме цього він і чекав — от тільки не чекав, що при цьому матиме неушкодженого черепа, не кажучи вже про ребра. Це означало, що він живий.

До цього ж висновку підштовхувало й обличчя капрала Ноббса, який споглядав його з висоти свого зросту. Вільям був певен, що провадив відносно безгрішне життя — а тому, навряд чи мусив би зустріти на тому світі когось на кшталт капрала Ноббса. Навіть пляма пташиного лайна більше пасувала б до поліцейської форми, ніж капралове обличчя.

— З вами все гаразд, — дещо розчаровано констатував капрал Ноббс.

— Дихати важко, — вичавив Вільям.

— Я міг би зробити штучне дихання, — запропонував Ноббс.

М’язи в кінцівках Вільяма скоротились настільки ж миттєво, наскільки й несвідомо, і його тіло набуло вертикального положення так швидко, що підошви ніг на мить відірвались від ґрунту.

— Все в порядку, капрале! — відрапортував він.

— Нас у Варті цього лише недавно понавчали, і я ще не мав практики...

— Я здоровий як бугай! — заволав Вільям.

— Я практикувався сам зі собою...

— Здоровий як слон!

— Цей Дурко постійно так робить, — змінив тему капрал. — Заробляє на куриво. Всі це знають, але все одно всі були в захваті від того, як він зніс вас додолу. Це справді круто — в його віці так лазити водозливними трубами.

— Справді? — Вільям відчував у своєму шлунку порожнечу.

— Хоча коли вам стало погано, то це була краса. Принаймні з відстані в чотири поверхи. Ех, жаль, художника під рукою не було....

— Мені час їхати! — майже вереснув Вільям.

Мені час з’їхати, подумав він, поспішаючи до Осяйної вулиці. З’їхати з глузду. Якого біса я це зробив? Мені що, гроші за це платять?!

Але ж, подумав він раптом, так воно і є.


Пан Тюльпан ригнув.

— Шо далі? — спитався він.

Пан Шпилька продовжував уважно вивчати мапу Анк-Морпорка.

— Пане Тюльпане, ми ж із тобою не якісь недобиті гопи. Ми — інтелектуали. Ми вчимось, і вчимось швидко.

— То шо далі? — повторив пан Тюльпан. Він знав: рано чи пізно він допетрає, в чому справа.

— Далі ми купимо маленький страховий поліс, ось що. Бо, погодься, не годиться, щоб нам рив могилу якийсь дохлий адвокат... Ага. Ось воно де, біля Академії.

— Ми купимо щось чарівне? — спитав пан Тюльпан.

— Не зовсім.

— Ти ж наче казав, що це місто можна трах на один тібідох?

— В усьому є свої плюси.

Пан Тюльпан вищирився.

— Мля, єдиний плюсик на цьому твоєму папірці мав би стояти на місці Музею старожитностей.

— Спершу сейф, потім кайф, — сказав пан Шпилька.

— Хочу кайфу, мля!!!

— Пізніше. Можеш хвилин двадцять не перебивати?!

Мапа привела їх до Чаропарку — просто під стіни Невидної академії. Забудова там була настільки новітньою, що в тих місцях навіть найсучасніші «хатинки», які отримали чимало нагород від Гільдії архітекторів, ще не почали втрачати вікна та двері.

Хоча це було так само неминуче, як утрата людьми з віком зубів та волосся.

Очевидно, про вигляд місцевості піклувалися всерйоз. Це було видно хоча б із новітніх зелених насаджень. Проте, на жаль, ця турбота не мала достатнього ефекту, позаяк місцева нерухомість частково стояла на тих сумнівних ґрунтах, що їх тут віддавна називали «рухомістю».

Це місце тисячами років слугувало Академії звалищем. Під тутешньою травичкою приховувалося дещо значно більше, ніж якісь там кістки та банальні витоки токсичних заклинань. На всіх мапах чарологічного забруднення Чаропарк був розташований у самісінькому центрі підозріло рівних концентричних кіл.

Вже згадана травичка тут була забарвлена в усі кольори веселки, а деякі дерева мали звичку міняти місце пасовиська.

А втім, буйним цвітом тут квітнули й підприємці. Точніше — ті підприємці, щодо яких Архіректор (або його прес-секретар) висловлювались так: «Нерівний шлюб між високим чаклунством та низьким зиском виправдовується тим, що нам потрібні не стільки магічні персні та мечі, скільки магічні плавильні та збирачі магобрухту. А тепер поясність, коли вже буде обіцяний фуршет?»

Один із дітей цього щасливого шлюбу і сидів наразі за конторським столом, по інший бік якого стояв пан Тюльпан. Співрозмовника пана Тюльпана дуже тішило те, що між ними, крім діалогу, був також вже згаданий стіл.

— Це — «Смартгон-2», — говорив чаклун. — Найновіша марочка. Останній писк!

— Це гарно, — відповідав пан Тюльпан. — Ми, мля, любимо останній писк.

— Як він працює? — спитав пан Шпилька.

— Він має, як кажуть, вбудований інтелект, — пояснив чаклун. — Просто натисніть кнопку.

На його жах, кнопку було недбало натиснуто вістрям тоненького стилета, який невідь-звідки з’явився в руках пана Шпильки.

Щойно кнопку натиснули, над приладом вистрибнув бісик.

— Бжжжжж... Жжж... Ж-ж-ж. Ж, ж, ж.

І завмер. Навіть МАГнітозаписувач зупиняється, коли йому до горла притиснути стилет.

— Що за лайно? — обурився пан Шпилька. — Мені треба не те, що говорить, а те, що слухає!

— Він слухає, слухає! — зажебонів чаклун. — Але може й говорити!

— Що говорити? «Бжжжжж»?!

Бісик нервово кахикнув.

— Вітаю! — бадьоро промовив він. — Ви придбали «Смартгон-2», останню розробку компанії «Чаро-Чарко»! Використані тут маготехнології ніяк не повторюють напрацювання «Смартгона-1», тож, якщо такий перебуває у вашому розпорядженні, ви маєте цілковите право знищити його фізично, магічно та/або морально!

Відкашлявшись, бісик продовжив:

— Компанія-виробник нікуди не несе жодної відповідальності за надійність, ефективність, пристойність, законність та, як це не смішно, наявність пристрою у вашому розпорядженні. Проте наголошуємо на неприпустимості використання продукції нашої компанії задля створення, зміцнення, переінакшення та знищення іміджу вашої фірми на світових ринках. Пам’ятайте також, що наша компанія не відповідає за спроби ліквідації пристрою, особливо такі, що виявились ефективними внаслідок його розбиття, втоплення, спалення, чавлення, зґвалтування, а також розчинення та розпиття отриманої субстанції. Винятками з фірмової гарантії автоматично вважаються всі ті нотаріально завірені вами випадки, в разі настання яких ви визнаєте право цього пристрою бути пропаленим, засипаним попелом та/або залитим пивом, і при цьому вважатися діючим пристроєм доти, доки звалище не розлучить вас, амінь.

Бісик удихнув.

— Чи представити вам решту моїх функцій, пане Логін/Пароль?

Пан Шпилька зиркнув на пана Тюльпана.

— Ну, давай.

— Наприклад, я маю в пам’яті набір спеціальних звукових доріжок і можу щоранку кричати «Тривога!».

— НІ.

— Або співати «Ще не вмерла».

— Ні.

— «We are the champions»?

— Ні!

— В такому разі я можу в певні моменти співати «Вставай, мила моя, вставай — більшого вимагай!..»

— Нащо?

— Ну, дехто таке полюбляє... В певні моменти.

— Але нащо?!

— Ну... клієнти це люблять.

— Ми — ні.

— Ми це, мля, просто ненавидимо,— додав пан Тюльпан.

— Чудово! Ви й не уявляєте, як я можу мовчати, — не розгубився бісик. На жаль, на цьому він не спинився: програми для бісиків таки недарма порівнюють зі смертоносними вірусами. — Чи не представити вам інше візуальне оформлення?

— Що?!

— В яких кольорах ви хотіли б мене бачити?

З останніми словами одне довге вухо бісика почало стрімко наливатись пурпуровим, тим часом як на носі проступили помітні відтінки синьки.

— Ніяких кольорів, — відрубав пан Шпилька. — Ніяких мелодій. Ніяких приколів. Просто записуй те, що тобі кажуть.

— Може, — у відчаї припустив бісик, — ви б заповнили анкету для клієнтів?

Відповіддю виявився стилет, що зі швидкістю кобри пришпилив згадану анкету до столу за півміліметра від бісикової лапки.

— Бажаєте відкласти операцію?..

— А цей чаклун, — поцікавився в пана Тюльпана пан Шпилька, — де він взагалі?

Пан Тюльпан перехилився через стіл і вигріб звідти продавця чаклунського приладдя.

— Оцей хлоп каже, — звернувся до бісика пан Шпилька, — що ти можеш повторювати геть усе, що почув.

— Так, пане Логін/Пароль.

— І нічого не плутаєш?

— Це неможливо, — видихнув чаклун-продавець. — Вони геть не мають уяви.

— Тобто якщо хтось його почує, то буде певен, що сказане — правда?

— Безумовно.

Пан Шпилька сказав:

— Схоже, це те, що нам треба.

— В якій валюті панове плататимуть? — зважився чаклун.

Пан Шпилька клацнув пальцями. Пан Тюльпан гойднувся туди-сюди на п’ятках, підвів плечі й хрумкнув кулаками, схожими на повні торби грецьких горіхів.

— Перед тим, як говорити про гроші, — сказав він, — ми хочемо поговорити з тим чуваком, який написав цю дебільну інструкцію.


Те приміщення, яке Вільям віднині мусив вважати місцем своєї роботи, добряче змінилося. Рештки прального обладнання, безногі коники-гойданки та інше сміття прибрали й посеред підлоги, впритул один до одного, постали два столи.

Вони були настільки старі та розхитані, що, всупереч здоровому глузду, пожмаканий картон доводилось підкладати під усі ніжки без винятку. Лише так столи погоджувалися стояти більш-менш рівно.

— Я купила їх тут неподалік, у крамниці старих меблів, — нервово сказала Сахариса. — За них правили досить небагато.

— Не дивно. Е-е-е... Панно Кріпслок, я тут подумав... Твій дідусь міг би вирізьбити зображення, так?

— Звичайно. Чого ти весь такий брудний?

Вільям не звернув на запитання жодної уваги.

— А якби ми мали іконограф та вміли ним користуватися, зміг би він вирізьбити картинку, яку малює графічний бісик?

— Гадаю, так.

— А ти знайома з яким-небудь умілим іконографістом?

— Ну, я могла б розпитати... Та що сталося?

— О, просто спроба самогубства на Славномильній.

— Сподіваюсь, успішна? — Сахариса раптом зі здриганням усвідомила, що сказала. — Тобто, звісно, я не бажаю чиєїсь смерті... Але в нас на шпальті ще стільки місця...

— Гадаю, з цього дійсно можна було би щось зробити. Самогубця не загинув, зате він врятував життя, е-е-е, чоловікові, який намагався відмовити його стрибати.

— Який сміливий вчинок. Ти дізнався ім’я врятованого?

— Ти знаєш, якось не вдалося, — промимрив Вільям.

— Ну, що поробиш, — сказала Сахариса. — Слухай, тебе тут дехто чекає, — вона зазирнула до своїх нотаток. — Громадянин, що загубив годинника, і зомбі, який... Власне, я так і не зрозуміла, чого він хоче. Далі — троль, що шукає роботу, і якийсь пан, що має спростування з приводу статті про бійку в «Латаному барабані».

— О ні. Все одразу...

Громадянин із годинником — чи то пак без нього — особливих труднощів не викликав.

— Це був новісінький годинник, коли тато мені його подарував, — запевняв він. — Я шукав його цілий тиждень!

— Але ми не...

— Можливо, ви про це напишете, і той, хто його знайшов, мені його поверне? А я заплачу за допомогу четвертак.

Четвертак є четвертак. Вільям зробив короткий запис.

Із зомбі було важче. Для початку, сірий колір його шкіри місцями явно тяжів до зеленого, а крім того, він дуже сильно пахнув гіацинтовим лосьйоном. Це явно був один із тих зомбі нового покоління, які здогадалися, що стосунки з живими вибудовуються значно краще, якщо ти пахнеш квітами — а не просто пахнеш.

— Вашим читачам було б цікаво більше дізнатися про мерців, — сказав він. Він представився паном Геральді, причому вимовив слово «пан» так, ніби воно було частиною його імені.

— Справді?

— Безумовно, — категорично сказав пан Геральді. — Мерці можуть бути дуже цікавими. І я певен, що читачів ця тематика дуже приваблює.

— Ви маєте на увазі некрологи?

— Чому б ні. Я міг би писати цікаві некрологи.

— Гаразд. Двадцять пенсів за кожен.

Пан Геральді кивнув. Було ясно, що він погодився б і безкоштовно. Він вручив Вільямові кілька хрустких пожовклих папірців.

— Ось вам один непоганий для початку.

— Он як? І чий же?

— Мій. Він дуже цікавий — особливо від того моменту, де я помер.

Наступним відвідувачем був троль. На відміну від більшості тролів, які зазвичай носять не більше одягу, ніж це конче необхідно для дотримання чудернацьких людських вимог до пристойності, цей носив костюм. Принаймні ніщо не заважало назвати «костюмом» шматки тканини, що огортали його ноги, руки та тулуб.

— Мине звати Рокі, — нерозбірливо прогув він. — Мині треба якась робота, босе.

— Ким ви працювали до цього? — спитав Вільям.

— Боксером, босе. Але мині ни подобалось. Весь час падав.

— Вмієте писати чи малювати? — здригнувшись, спитав Вільям.

— Ні, босе. Можу піднімати здорові каминюки. І ще можу свистіти.

— Це важливі навички, проте, боюся, ми...

Двері розчахнулися, й усередину ступив широкоплечий чоловік у шкіряному панцирі, несучи напоказ бойову сокиру.

— Шо ти про міня понаписував, га?! — спитав він, погойдуючи лезом під самісіньким носом Вільяма.

— Хто ви?

— Я Брезок Варвар, і я...

Коли мозкові здається, що його ось-ось розітнуть навпіл, він здатен працювати з неймовірною швидкістю.

— О, якщо ви вимагаєте спростування, то вам слід звернутися до редактора відділу спростувань, уточнень та роботи з читачами, — швидко вимовив Вільям. — На щастя, пан Рокі саме присутній.

— Го, це я, — життєрадісно прогув Рокі, кладучи руку на плече відвідувача.

Місця на плечі вистачало лише на три його пальці.

Брезок похитнувся.

— Я токо хотів сказати, — повільно вимовив він, — шо ви написали, тіпа я бив когось столом. Но я в жизні такого не дєлав. І шо люди подумають, єслі прочитають, шо я б’юся столами? Як я буду смотрєть їм в глаза?

— Розумію...

— Я єво прірєзал! А столи — то для слабаков.

— Звичайно. Ми надрукуємо уточнення, — сказав Вільям, беручи олівця.

— А можете допісать, шо я одкусив вухо Зарізякє Ґадлі? Це всім буде інтірєсно. Вухо одкусити не так просто, як все думають.

Коли все владналося, і Рокі всівся у кріслі за дверима, Вільям та Сахариса подивились одне на одного.

— Цікавий ранок видався, — сказав він.

— Я дізналась про зиму, — сказала Сахариса. — І ще — про неліцензоване пограбування ювелірної крамниці на вулиці Вправних ремісників. Звідти винесли багато срібла.

— І як ти дізналася?

— Розповів один підмайстер, — Сахариса затнулася. — Він завжди що-небудь мені розповідає, коли ми перетинаємось на вулиці.

— Чудово!

— І ще, поки я на тебе чекала, у мене з’явилась ідея. Я попросила Ґуніллу зробити ось це.

Вона ніяково підсунула йому по столу аркуш паперу.

— Такий напис нагорі сторінки має переконливіший вигляд, — нервово сказала вона. — Як гадаєш?

— А для чого весь цей салат навколо? — спитав Вільям.

Сахариса спалахнула.

— Я спеціально попросила це вирізьбити. Невеличке неофіційне гравіювання. Я подумала, що це матиме, ну, шляхетніший вигляд. То... тобі не подобається?

— Дуже гарно, — поспішно сказав Вільям. — Особливо ці... ягідки.

— Грона.

— Авжеж-авжеж, саме грона. А звідки це гасло? Має дуже змістовний вигляд, хоча, гм, не несе жодного змісту.

— Гадаю, просто гасло, та й годі, — сказала Сахариса.


Пан Шпилька припалив цигарку й випустив струмок диму в затхле повітря винного льоху.

— Я сказав би, що у нас виникли труднощі в спілкуванні, — сказав він. — А ми ж не просимо тебе завчити напам’ять товсту книгу чи щось таке. Просто подивись на пана Тюльпана. Хіба це так важко? Багато хто робив це без будь-якої спецпідготовки.

— Я-а-а... Здається, я з-загубив свою п-п-пляшку, — промимрив Чарлі. Під його коліньми брязкали порожні.

— Пан Тюльпан зовсім не страшний, — сказав пан Шпилька.

Про себе він мусив визнати, що це було відвертим знущанням з очевидності. Його партнер напередодні придбав косячок того, що, на запевнення дилера, було диявольським пилком, але панові Шпильці видавалося швидше порошком мідного купоросу. Коли цей порошок увійшов у реакцію зі складовими слебу, що ним пан Тюльпан підзаправився по обіді, під пахвами в пана Тюльпана почало потріскувати, одне його око стало повільно обертатись у орбіті, а з волосин у носі раз по раз зривалися іскорки.

— Тобто не такий уже й страшний, — виправився пан Шпилька. — Згадай, ти ж Правитель Ветінарі. Ти не повинен пояснювати свої дії якомусь там охоронцеві. Якщо він полізе із запитаннями, просто подивись на нього.

— Ось так, — додав пан Тюльпан, чиїм обличчям пробігали спалахи.

Чарлі відсахнувся.

— Ну, можливо, не зовсім так, — сказав пан Шпилька. — Але приблизно.

— Не хочу більше! — заверещав Чарлі.

— Десять тисяч доларів, Чарлі, — сказав пан Шпилька. — Це великі гроші.

— Чув я про цього Ветінарі, — заскімлив Чарлі. — Як щось піде не так, він мене кине в яму зі скорпіонами!

Пан Шпилька широко розвів руками.

— Повір — яма зі скорпіонами не така страшна, як її малюють.

— Та це просто пікнік порівняно зі мною, — прогарчав пан Тюльпан.

У нього почав світитись ніс.

Чарлі гарячково шукав хоч якогось шляху до порятунку. На його біду, для цього було необхідно подумати.

Пан Шпилька ненавидів, коли Чарлі намагався думати.

Це мало такий вигляд, наче дог намагається грати на тромбоні.

— Я не робитиму цього за десять тисяч, — сказав Чарлі. — Тобто... ну, я ж вам потрібен...

Слова повисли у повітрі. Пан Шпилька відчув, що непогано було б, якби те саме сталося і з Чарлі.

— Ми уклали угоду, — м’яко сказав він.

— Так, але мені здається, що тепер я подорожчав.

— Що скажете, пане Тюльпане?

Пан Тюльпан розтулив рота, щоб відповісти, проте натомість чхнув. У ланцюг Чарлі увіп’ялась невеличка блискавка.

— Не виключено, що ціна може зрости до п’ятнадцяти, — сказав пан Шпилька. — І це за рахунок нашої частки, братан.

— Гм, — непевно сказав Чарлі.

Він відсунувся від Тюльпана якомога далі: його наелектризоване волосся починало ставати дибки.

— Але нам потрібні трішечки більші зусилля, добре? — сказав пан Шпилька. — Почнімо просто зараз. Ти маєш сказати... Що ти маєш сказати, Чарлі?

— «Ти вільний, друже. Можеш іти».

— Не зовсім так, Чарлі, — заперечив пан Шпилька. — Це ж наказ. Ти — начальник. І ти повинен на нього гордовито подивитися. Як же мені пояснити... Уяви, що ти — звичайний крамар, а він прийшов просити в борг.


Була шоста ранку. Місто замерзало в безмовних обіймах крижаного туману.

Вони прийшли з туману, вони зайшли до друкарні за «Відром», вони вийшли звідти — і повернулись у туман, пересуваючись на ногах, костурах, коліщатках.

— Туба-ду!

Почувши крик, Правитель негайно відрядив до брами нічного чергового.

Він зауважив нову назву й всміхнувся, коли побачив гасло.

Далі він прочитав:


НИНІШНЯ ЗИМА — НАЙХОЛОДНІША

НА ПАМ’ЯТІ ЖИВИХ. І ЦЕ ОФІЦІЙНО


«Це — найбільші холоди, шо я пригадую. При цьому, зауважте, загалом нині зими далеко не такі суворі, як тоді, коли я був удвічі молодший», — заявив «Часу» доктор Невидної академії Фетре Де-Ремонт (132 роки). На водозливах міста вже помічено бурульки довжиною в людську руку. Замерзло чимало водокачок. Доктор Де-Ремонт висловив упевненість, що ця зима гірша навіть за зиму 1902 року, коли на місто напали вовки. «Ми тоді дуже зраділи, бо вже два тижні не бачили свіжого м’яса», — додав він.


Пан Йосія Вітродуй (45 років), що мешкає на вулиці Мартлбері, 12, виростив овоч неймовірної форми, який всі охочі можуть побачити в нього вдома за незначну суму. Дітям до 16 нерекомендується.


Пан Кларенс Гарі (39 років) повідомляє про втрату дорогого годинника, загубленого, можливо, в районі Лялечок. Будь-ласка, повідомляйте про знахідку до редакції «Часу»: винагороду гарантовано.


Наймемо на постійну ропоту іконографіста з власною апаратурою. Звертайтесь до редакції «Часу».


Вчора надвечір невідомий вчинив пограбування ювелірної крамниці «Байбак та син» на вул. Нетацькій. Викрадено срібла на суму близько 200 дол. Пан Байбак, котрому грабіжники погрожували ножем, заявив «Часу»: «Якшо я побачу того хлопця, я його впізнаю — мало хто носить на голові вовняну панчоху».


Правитель всміхнувся знову.

І тут пролунав стукіт у двері.

Патрицій кинув погляд на годинника.

— Увійдіть.

Нічого не сталося. За кілька секунд тихий стукіт повторився.

— Увійдіть!

Відповіддю була все та ж сторожка тиша.

Ветінарі торкнувся свого столу — із того, що здавалося суцільною горіховою стільницею, раптом безгучно, ніби змащена олією, ковзнула довга вузька шухляда. На чорному оксамиті, яким вона була вистелена зсередини, лежало кілька довгастих предметів, опис кожного з яких неминуче мав би включати слово «гострий».

Патрицій вибрав один, безшумно перетнув кімнату й повернув ручку дверей, миттю відступивши назад.

Проте ніхто не увірвався. І за мить двері, підвішені на дещо нерівних петлях, стали повільно відчинятися самі.


Пан Борошнюк розправив газету. Усі пожильці «Апартаментів» уже давно визнали, що пан Борошнюк, як людина, яка щодня купує примірник газети, є не просто його власником, а кимось на кшталт служителя культу, що передає одкровення вдячним масам.

— Чоловік з вулиці Мартлбері виростив овоч неймовірної форми, — сказав він.

— Ох, хотіла б я це побачити! — промовила пані Еліксир.

З дальнього кінця столу почувся дивний звук.

— З вами все гаразд, пане де Ворд? — спиталася вона, доки пан Схилько бив його по спині.

— Так-так, нічого, — вичавив Вільям. — Даруйте... Чай не в те горло потрапив.

— У тій частині міста родючі городи, — сказав пан Стельмах, мандрівний торговець насінням.

Вільям безуспішно намагався зосередитись на грінках, а довкола нього кожну замітку досліджували з благоговінням, вартим останнього релікта зниклої цивілізації.

— Невідомі пограбували крамаря, погрожуючи ножем, — продовжив пан Борошнюк.

— Скоро ми не почуватимемось у безпеці навіть у власних ліжках, — сказала пані Еліксир.

— Щось я, одначе, не думаю, що це — найхолодніша зима за цілі сто років, — сказав пан Стельмах. — Десять років тому була набагато гірша. Я тоді ледь не розорився.

— Так написано в газеті, — сказав пан Борошнюк таким тоном, яким говорять, викладаючи на стіл козирного туза.

— А цей чудернацький некролог, який ви щойно прочитали? — сказала пані Еліксир. — Я не впевнена, що це нормально — обговорювати те, що небіжчик робив уже після своєї смерті.

Пан Довгошахт, гном за походженням та ювелір за фахом, узяв собі ще одну грінку.

— У всіх свої інтереси, — флегматично зауважив він.

— В цьому місті дійсно забагато різного народу, — сказав пан Вітрогон, який працював десь у релігійному бізнесі. — Проте зомбі хоча б люди. Без образ.

Пан Довгошахт слабко всміхнувся, намазуючи грінку маслом. Вільям подумав, що ніколи не любив людей, які говорять «без образ». Можливо, тому, що легше сказати «без образ», ніж намагатись справді нікого не образити.

— Гадаю, нам треба рухатись у ногу з часом, — сказала пані Еліксир. — Сподіваюсь, той бідолаха знайде свого годинника.

Коли Вільям прийшов до друкарні, виявилось, що пан Гарі вже там. Він схопив Вільяма за руку і став її несамовито трусити.

— Неймовірно, пане, неймовірно! — заговорив він. — Як ви це зробили? Це якісь чари! Ви написали про мого годинника у своїй газеті, і хай мене грім поб’є, якщо я не знайшов його в кишені другого жилета, коли прийшов додому! Хай боги благословлять вас і всіх ваших співробітників!

Коли Вільям зайшов, Доброгір повідомив йому останні новини. Було продано вже вісімсот сьогоднішніх примірників «Часу». З розрахунку по п’ять пенсів за кожен Вільямова частка досягала шістнадцяти доларів. У вигляді гори монеток ця сума здавалася справді великою.

— Це якесь божевілля, — сказав Вільям. — Ми ж просто пишемо!

— Є й невеличкі проблеми, хлопче, — сказав Доброгір. — Ти не збираєшся підготувати ще один випуск на завтра?

— О боги, сподіваюсь, ні!

— А я маю для тебе тему, — похмуро мовив гном. — Я чув, що Гільдія граверів уже встановлює свій власний верстат. За ними стоять великі гроші. Коли вони почнуть виходити, ми вилетимо з бізнесу, як корок із пляшки.

— А вони можуть?

— Звичайно — вони ж так і так користаються верстатами. Шрифт зробити неважко, особливо коли маєш стільки граверів... Тож вони справді можуть організувати все на найвищому рівні. Чесно кажучи, ми просто не подумали, що вони візьмуться за це так скоро.

— Нічого собі.

— Молодші члени Гільдії знайомі з продукцією, яка надходить з Омнії та Агатійської Імперії. Схоже на те, що вони тільки чекали нагоди. Я чув, що вчора ввечері вони провели спеціальне засідання. З деякими змінами в керівництві Гільдії.

— Мабуть, те ще було видовище.

— Тому якщо ти хочеш продовжувати випуск газети...

— Мені не потрібні всі ці гроші! — заволав Вільям. — Гроші породжують проблеми!

— Ми могли би продавати «Час» дешевше, — сказала Сахариса, дивно на нього подивившись.

— Ми лише заробимо ще більше грошей, — засмучено сказав Вільям.

— Ми могли б... більше платити розповсюджувачам, — сказала Сахариса.

— Навряд, — сказав Доброгір. — Все одно ніхто не може випити ацетону більше, ніж поміщається в шлунок.

— Проте ми будемо хоча б упевнені, що вони матимуть пристойну їжу, — припустила Сахариса. — Рагу з м’ясом чи щось таке.

— Але я навіть не маю ніяких новин для... — Вільям затнувся. Це ж було зовсім не так!

Новини — це те, що розмішує газета, хіба ні? Тобто те, що є новинами, потрапляє на шпальту. Але звідси випливає, що те, що потрапляє на шпальту, — і є новинами! І це — правда.

Він згадав їдальню пані Еліксир. «Ніхто» не дозволив би «абикому» писати «все, що на думку спаде», еге ж?

Вільям ніколи не мав справжнього досвіду в політиці. Проте тут він раптом зрозумів, що фраза про тих, хто нібито може «не дозволити» йому «писати все, що на думку спаде», зачіпає певні струни його пам’яті.

— Ми могли б винайняти більше людей, щоб шукати новини, — сказала Сахариса. — А що ти скажеш про новини з-за кордону? Зі Псевдополя чи там Квірма? Досить поспілкуватися з пасажирами поштових диліжансів...

— А гномам цікаво було б дізнатися про події в Убервальді та Мідній Горі, — погладжуючи бороду, додав Доброгір.

— Але ж диліжанс звідти йде майже тиждень! — заперечив Вільям.

— То й що? Все одно це — новини.

— Гадаю, використовувати передавачі ми не можемо, правда? — сказала Сахариса.

— Семафорні вежі? Ти що! — сказав Вільям. — Це таки справді дорого!

— А хіба не ти щойно бідкався, що в нас забагато грошей?

Раптом їх осяяв спалах сліпучого світла. Вільям крутнувся на місці. В дверях стояло... щось.

Воно стояло на тринозі, за якою виднілися ще дві худющі ноги в чорному. Увінчувала споруду чимала чорна скриня. З-за скрині стирчала рука в чорному рукаві, пальці якої стискали якусь невелику коробочку. З коробочки йшов дим.

За мить з-за чорної скрині почулось:

— Гут. Сфітло відбилося від шолома просто чудово! Ви шукати іконографіст? Мене звати Отто Крикк.

— Іконографіст? — перепитала Сахариса. — А ви — досвідчений іконографіст?

— Я просто талант кадру і ракурсу! І я весь час експериментувати, — відповів Отто Крикк. — І ще я маю необхідні апаратурен, а такош — налаштованість на співпрацю й любоф до професії!

— Сахарисо! — застережливо просичав Вільям.

— Можливо, для початку ми запропонували б долар на день...

Сахарисо!

— Що?!

— Він вампір!

— Я категорично протестую, — втрутився невидимий Отто. — Так легко сказати, що фсякий з убервальтським акцентом — обов’язково вампір, так? Але тисячі убервальдішен — не вампіри!

Вільям знічено змахнув рукою.

— Так, звісно, я перепрошую — просто...

— Хоча особисто я таки вампір, — продовжував Отто. — Але що фи скашете, коли я зумію вимофити «попливла від бережечка кривесенька качечка з каченяточками»?

— Скажемо, що ми в захваті, — пробурчав Вільям.

— Фзагалі-то, на оголошенні було написано «винаймемо на ропоту» — тож я і подумаф, що мій акцент не заважатиме, — додав Отто. — І ще я маю ось це.

З-за скрині з’явилася ще одна худа, помережана блакитними венами рука, на якій було пов’язано глянцево-чорну стрічку.

— То ви дали обітницю? — сказала Сахариса.

— Під час наших зборів на Бійницькому провулку, — тріумфально сказав Отто. — Я щотижня ходити туди на наші спільні піснеспіви, спільне чаювання та спільну благочинну бесіду про відмофу від гетрункен тілесних рідин. Я більше не п’ю!

— Що скажете, пане Доброгоре? — спитав Вільям.

Гном почухав носа.

— Тобі видніше, — сказав він. — Якщо він спробує щось утнути з моїми хлопцями, йому доведеться збирати свої кінцівки по всій околиці. А про яку це він обітницю?

— Убервальдський Рух Непитущих, — сказала Сахариса. — Вампіри клянуться й розписуються в тому, що не питимуть крові...

Отто здригнувся.

— Ми кажемо «рідина на букву ка», — пояснив він.

— Рідини на «ка», — виправилась Сахариса. — Цей рух зараз дуже популярний. Вони розуміють, що це для них — єдиний шанс...

— Що ж, гаразд, — сказав Вільям. Вампіри ніколи його не приваблювали, проте після всього сказаного вигнати прибульця було все одно, що копнути цуценя. — Ви не проти, якщо ми відведемо вам під лабораторію льох?

— Льох? — перепитав Отто. — Льохко!


Першими, роздумував Вільям дорогою до свого робочого місця, були гноми. З них глузували через їхню працелюбність та їхній зріст, однак вони не хапали зірок з неба[17] і процвітали. Потім прийшли тролі. Цим було дещо легше, оскільки мало хто наважувався кинути камінь в семифутову істоту, яка заіграшки могла відповісти цілою брилою. Потім, як чортики з табакерок, з гробів поз’являлися зомбі. Казна-звідки виникло кілька перевертнів. Швидко зростала і кількість ельфів, хоча їхня інтеграція в міську громаду почалась не дуже вдало — з огляду на кепський характер та репутацію істот, ще небезпечніших, ніж тролі (принаймні троль не міг видертись по вашій нозі вам у штані!). Тепер у місті можна було зустріти практично всі раси.

Проте вампіри ніколи не робили подібних спроб. Вони були асоціальні — навіть серед своїх. Вони ніколи не вважали себе расою. Вони мали вкрай неприємний вигляд. І вони, поза всяким сумнівом, не мали жодного шансу на відкриття власних закладів громадського харчування.

Та тепер найрозумніші з них втямили, що єдиний спосіб отримати визнання інших рас — це перестати бути вампірами. Це була дуже висока ціна за соціальну адаптацію. Проте, мабуть, не така висока, як у випадку, коли тобі відтинають голову, а потім розвіюють попіл твого тіла. Все життя харчуватись погано просмаженими біфштексами під соусом тартар — це було ще не так погано порівняно з перспективою, за якої погано просмажити могли самого тебе[18].

— І все ж таки нам слід ретельніше підбирати персонал, — вголос вимовив Вільям.

З-за скрині з лінзою нарешті невпевнено з’явився Отто. Він був худий і блідий, носив овальні чорні окуляри. Його рука все ще стискала чорну стрічку — ніби талісман, яким ця стрічка, власне, й була.

— Не бійтесь, — сказала Сахариса.

Ми не кусаємось, — додав Доброгір.

— Пане Доброгоре, вашим дотепам часом не вистачає смаку!

— Головне, що я сам несмачний.

— Фи не пошкодуєте, — сказав Отто. — Я цілком змінився, повірте. А чи мошна дізнаватись, що ми будемо знімайт?

— Новини, — сказав Вільям.

— Шчо є «новини»?

— Новини... — почав Вільям. — Новини — це те, що ми пишемо в газеті.

— Шо ви скажете ось про це, га? — почувся життєрадісний голос.

Вільям обернувся. 3-поверх картонної коробки на нього дивилось до жаху знайоме обличчя.

— Добридень, пане Вітродую, — заспішив Вільям. — Сахарисо, чому б тобі не сходити до...

Він не встиг. Пан Вітродуй належав до тієї когорти людей, які вважають найдотепнішим у світі винаходом надувну подушку, яку підкладають вам на крісло в розпал вечірки, щоб почути з-під ваших сідниць відповідний звук. Таку людину не спиниш якимось там крижаним виразом обличчя.

— Я оце копав города і побачив таку смішну редьку! Моя дружина реготала страшенно, і я зразу подумав: той молодий пан з газети має це оцінити!

До відчаю Вільяма, він негайно поліз у коробку.

— Пане Вітродую, я не думаю, що...

Та рука відвідувача вже щось витягала з коробки.

— Вам, дівчино, теж буде цікаво побачити!

Вільям заплющив очі.

Він почув, як Сахарисі перехопило дихання. А за мить вона вигукнула:

— Неймовірно, як справжній!

Вільям розплющив очі.

— Та це ж ніс, — видихнув він. — Редька у формі довгого обличчя з величезним носом!

— Мені робити знімок? — спитав Отто.

— Неодмінно! — радісно погодився Вільям. — Великий знімок пана Вітродуя та його редьки носоподібної! Перше завдання!

Пан Вітродуй просяяв.

— Мо’, я збігаю додому та принесу ще й ту морквину? — спитав він.

— Ні! — одночасно вигукнули Вільям та Доброгір.

— Знімок прямо тепер? — спитав Отто.

— Аякже, — відповів Вільям. — Що швидше ми відпустимо пана Вітродуя, то швидше він знайде ще одну неймовірну городину, еге ж, пане Вітродую? Що б це могло бути... Вухата квасоля? Буряк у формі картоплі? Цибуля з довгим волохатим язиком?

— Тош робити знімок терміново? — уточнив Отто, кожним складом наголошуючи на палкому бажанні прислужитися.

— Терміново, так!

— Взагалі-то у мене там є одна бруква, котора ще не виросла, але я сильно надіюсь, шо... — почав Вітродуй.

— Будь ласка, тифитись сюди, пане Фітродуй, — сказав Отто.

Сховавшись за іконографом, він відкрив лінзу. Вільям побачив за склом очі готового до праці бісика. Вільною рукою Отто повільно здійняв причеплену до довгого держака клітку з вгодованою сонною саламандрою і поклав пальця на гачок, що приводив у дію маленького молоточка — саме такого розміру, щоб удар по голові саламандри її роздратував.

— Будь ласка, усміхайт!

— Стривайте, — сказала Сахариса. — Хіба вампірам можна...

Клац.

Саламандра спалахнула, заливши кімнату сліпучим світлом.

Отто заверещав. Хапаючись за горло, він упав на долівку. Тоді раптом, хитаючись і намагаючись вдихнути повітря, знову зірвався на ноги; його коліна вивернулись, він промчав через кімнату і назад, а тоді впав під стіл, несамовито хапаючись за нього й розкидаючи навсібіч папір.

— Аррррррррррррр...

Запанувала моторошна тиша.

Отто піднявся з-під столу, поправив краватку, обтрусив з одягу пил — і побачив нажахані обличчя присутніх.

— Що такий? — суворо сказав він. — Чого фсі так дивитись? Нормальна реакція, ось і все. Я над цим працювати. Сфітло ф усіх проявах — моя пристрасть. Світло — майне полотно, тіні — майне пензель!

— Але яскраве світло вам шкодить! — вигукнула Сахариса. — Воно шкодить вампірам!

— Таки афжеш. Але що поробиш.

— Гм, і що, так буває при кожній зйомці? — поцікавився Вільям.

— Найн, часом буває значно гірше.

Гірше?

— Часом кришить у пил. Але шчо мене не вбивати, те робити мене сильнішим.

— Сильнішим?!

— Афжеш!

Вільям впіймав погляд Сахариси. Цей погляд сказав: ми його найняли. Хіба ми можемо тепер його звільнити? І не варто з нього сміятися, доки не вивчиш як слід убервальдську.

Отто налаштував іконограф і вставив свіжий аркуш. — Пропоную робити шче один знімок, — радісно сказав він. — Тепер — усі посміхайт!


Прибула пошта. Раніше Вільям звик отримувати її в досить обмеженій кількості. Як правило, це були листи від його клієнтів — зі скаргами на те, що він знову не доповів їм про появу двоголових велетнів, небачені пошесті та дощі з домашніх тварин, які, наскільки вони чули, траплялися в Анк-Морпорку. Що ж, його батько мав рацію принаймні в одному — коли казав, що брехня може перетнути світ швидше, ніж правда взує одну ногу. Просто вражало, наскільки люди готові повірити цій брехні.

Що ж до новоотриманої пошти... Здавалося, він трусонув ялинку, і на нього посипалися всі шишки. Кілька листів стверджували, що ця зима — далеко не найхолодніша (хоча всі вони наводили на підтвердження зовсім різні роки). В одному йшлося, що нині овочі й близько не такі смішні, як колись, — особливо цибуля. Ще в одному цікавились, як Гільдія злодіїв збирається боротися з неліцензованою злочинністю в місті. Був і лист, де зростання рівня злочинності приписувалося гномам, яких узагалі не варто пускати до міста, де вони позбавляють роботи чесних людей.

— Поставте заголовок типу «Листи» і надрукуйте все це, — сказав Вільям. — Крім цього, про гномів. Це надто схоже на пана Вітрогона. Та й на мого батька теж — хіба що він написав би «небажані» правильно і не користувався б олівцем.

— Але чому не ставити цього листа?

— Бо він образливий.

— Проте дехто думає, що це правда, — сказала Сахариса.

— Так, але ми його не ставитимемо.

Вільям підкликав Доброгора і дав йому листа. Гном перечитав його.

— Поставмо, — запропонував він. — Тут тексту всього на кілька абзаців.

— Але багато читачів будуть проти, — сказав Вільям.

— Чудово. Їхні листи поставимо теж.

Сахариса зітхнула.

— Напевне, ми без цих листів таки не обійдемось, — сказала вона. — Вільяме, дідусь каже, що ніхто не погодиться різьбити для нас матриці зображень.

— Чому? Ми можемо дозволити собі їхні ціни.

— Ми — не члени Гільдії. Взагалі, все це стає тривожним. Ти скажеш Отто?

Вільям зітхнув і рушив до отвору в долівці.

Гноми використовували льох як спальню — природно, під землею вони почувались затишніше. Отто відвели вогкого закутка, який він відокремив великим шматком картону, підвішеним до мотузки.

— О, прифіт, пане Вільяме, — сказав він, переливаючи з однієї пляшки до іншої якусь хімічну гидоту.

— Боюся, в нас не буде можливості друкувати зображення.

Вампір мав геть не здивований вигляд.

— Так, я теш про це думав.

— Мені дуже шкода, але...

— Нема турбуйтесь, пане Вільяме. Безвихідних становищ не буває.

— Тобто? Ти ж не гравер, правда?

— Ні, але... Ми ш друкувати все тільки чорне та біле, так? Але оскільки папірен білі, наспрафді ми друкуємо тільки чорне. Я тут подивифся, як гноми роблять літери, і бачив, шчо там кругом валяються шматки зайвого металу... Ну, то ось: фи знаєте, як метал гравіюють кислотою?

— І що?

— Ну, значить, нам достатньо нафчити бісик малювати кислотою. Фсе, нема проблематік! Хоча про сіре ще треба подумати...

— Ти маєш на увазі, що бісика з іконографа можна пристосувати до витравлювання картинки просто на пластині?

— Так. Це одна з таких ідей, які здаються очевидні, коли про них подумав, — Отто дивився кудись крізь Вільяма. — І я весь час думаю про сфітло. Весь час...

Вільям непевно пригадав чийсь вислів: єдине, що страшніше за вампіра, який нестримно прагне крові, — це вампір, який нестримно прагне чого-небудь іншого. Спробуйте тільки уявити, що відбувається, коли неймовірно винахідливий маніяк, зациклений винятково на пошуках юних красунь, що сплять під прочиненими вікнами, раптом скеровується в інше річище — але з тією ж безжалісною ефективністю.

— Гм, Отто. А чому ти маєш працювати в темряві? — спитав він. — Бісикам же це не потрібно?

— О, це майн експеримент, — гордо промовив Отто. — Ви знаєте, що друга назва іконографіста мала би бути «фотографіст»? Це від дафнього слова «фото», шчо лалатинською мовою значить...

— «Стрибати туди-сюди, як останній ідіот, наказуючи всім, що робити, ніби ти тут найголовніший», — сказав Вільям.

— О, фи знали!

Вільям кивнув. Це слово його завжди приваблювало.

— Ну так ось. Я працюю з обскурографом.

Вільям наморщив лоба. Скидалось на те, що день буде довгим.

— Зйомки темрявою? — ризикнув він.

Істинною темряфою, якщо бути точний, — сказав Отто. Його голос наливався захватом. — Це не є просто відсутність сфітла. Це є сфітло по той бік темряви. Це можна називайт... ну, жива темрява. Ми не могти її бачити, але бісики можуть. Фи знаєте, що земляні вугри з Великої Печери в Убервальді, якщо їх налякати, випромінюють спалах темного сфітла?

Вільям глипнув на велику скляну банку, що стояла на лаві. На її дні скрутилися двійко довгастих потвор.

— Це спрацює?

— Повинно. Потримайте айн хвилин.

— У мене й справді не більше хвилини.

— Це не забере і айн секунд...

Отто обережно виважив з банки одного з вугрів і помістив його в клітку, де зазвичай дрімала саламандра. Акуратно націливши один зі своїх обскурографів на Вільяма, він кивнув:

— Раз... Два... Три...

БАХ!

Насправді вибух був безгучним — невловима мить, протягом якої світ провалився сам у себе, замерз до абсолютного нуля, розлетівся на гострі дрібнесенькі скалки й прошив кожну клітину Вільямового тіла[19]. Після чого повітря знову повільно сповнилось звичайним півмороком льоху.

— Це було... дивне відчуття, — кліпаючи, сказав Вільям. — Ніби крізь мене пройшло щось дуже холодне.

— Багато дивовишного мошемо дізнатись ми про темне сфітло тепер, зрікшись свого мерзенного минулого й ступивши в прекрасне сфітле майбуття, де ми зофсім не будемо думайт про слово на «ка», — прорік Отто, пораючись із іконографом. Він на кілька секунд втупився в малюнок, зроблений бісиком, а потім підняв очі на Вільяма. — Гм, доведеться проявляти заново, — сказав він.

— Можна поглянути?

— Мені так незручно, — сказав Отто, кладучи картонний квадрат на саморобну лавку. — Вічно я щось наплутайт.

— Та нічого, я ж...

— Пане ди Ворде, шось сталося!

Рев належав Рокі, чия голова затулила отвір до комірчини.

— Що саме?

— Шось у палаці. Когось прибили!

Вільям злетів драбиною. За столом він побачив бліду Сахарису.

— Замах на Ветінарі? — спитав Вільям.

— Наче ні, — відповіла Сахариса. — Не... не зовсім.

Під їхніми ногами Отто Крикк підняв темносвітловий іконограф і ще раз оглянув його. Тоді пошкріб довгим блідим пальцем, ніби намагаючись щось відшкребти.

— Дивно, — промимрив він.

Він знав, що бісик нічого не вигадав. Бісики не мали жодної уяви. Вони не вміли брехати.

Отто з підозрою обвів поглядом свою комірчину.

— Тут хтось є? — спитав він. — Чиї це дурницькі жартен?

На його втіху, відповіді не було.

Темне світло. Ох, матінко. Про темне світло побутувало чимало чудернацьких теорій...

— Отто!

Запхнувши знімок до кишені, він підняв погляд.

— Так, пане Вільяме?

— Збирай свою апаратуру й ходім зі мною! Правитель когось убив! — гукнув Вільям. — Тобто, — додав він, — його в цьому підозрюють. І ці підозри можуть бути небезпідставними.


Часом Вільямові здавалося, що громадяни Анк-Морпорка існують лише для того, щоб утворювати юрму. Зазвичай ця юрма нетовстим шаром вкривала все місто, наче якась велика амеба. Та варто було десь чомусь статися, як вулиці сповнювались людьми і юрма зосереджувалась довкола місця події, наче одноклітинне довкола крихти їжі.

Зараз юрма зосереджувалась довкола головної палацової брами. Все відбувалось несамохіть: група людей на вулиці приваблювала інших перехожих і ставала більшою. Карети та паланкіни спинялися серед дороги. Невидимий звір продовжував рости.

Біля брами, замість палацової сторожі, стояли члени Варти. Це була проблема. «Пустіть, мені цікаво» тут не пройшло б. Такій вимозі в очах Варти не вистачило би переконливості.

— Чому ми стали? — поцікавився Отто.

— Там, біля брами, сержант Щебінь, — пояснив Вільям.

— О, та ш він троль. Цеглина замість мозок, — сказав Отто.

— Але цю цеглину довкола пальця не обведеш. Боюся, доведеться сказати правду.

— Це допоможе?

— Він же поліцейський. Зазвичай правда збиває їх з пантелику. Вони надто рідко її чують.

Гігант-сержант незворушно дивився, як наближається Вільям. Це був типовий поліцейський погляд. Він нічого не видавав. Він лише говорив: я бачу тебе і чекаю, коли ти спробуєш утнути що-небудь не те.

— Доброго ранку, сержанте, — сказав Вільям.

Кивок троля засвідчив його готовність у принципі погодитись із тим, що навколо дійсно спостерігались ознаки ранку і що за певних обставин цей ранок для когось цілком міг би бути й добрим.

— Мені треба негайно побачити командора Ваймза.

— Правда?

— Авжеж.

— А йому тиж треба негайно вас побачити? — троль нахилився ближче. — Ви ж пан де Ворд, еге ж?

— Так. Я працюю в «Часі».

— Я то не читаю, — сказав троль.

— Он як? Ми випустимо окремий примірник великим шрифтом.

— Ну просто страшне, як смішно, — промовив Щебінь. — Проблема в тому, шо хоч я і не такий ловкий, но саме я маю право повідомити, шо входа заборонено, а тому... Шо там робить той вампір?

— Замріть на айн секунд! — гукнув Отто.

БАХ.

— Ай-ай-ай-ай-ай-ай-ай-ай...

Щебінь втупився в Отто, що звивався на бруківці.

— Шо ся стало? — нарешті спитав він.

— Він зняв, як ви не пропускаєте мене до палацу, — пояснив Вільям.

Хоча Щебінь народився вище лінії вічних снігів на якійсь глухій горі й не бачив людей до п’яти років, він усе ж таки лишався поліцейським до кінчиків своїх грубих повільних пальців. І реагував відповідно.

— То не можна.

Вільям витяг записника і наготував олівець.

— Чи не могли б ви пояснити моїм читачам, чому саме?

Щебінь дещо занепокоєно озирнувся навколо.

— А де вони?

— Я маю на увазі, що запишу сказане вами.

Натура поліцейського знову прийшла Щебеневі на допомогу.

— То не можна, — сказав він.

— Чи можу я, — сказав Вільям, широко усміхаючись, — записати, чому мені не можна нічого записувати?

Щебінь підняв руку і повернув невеличкий важіль на боці свого шолома. Ледь чутне гудіння залунало дещо гучніше. Троль носив шолом із вентилятором на годинниковому механізмі, що допомагало йому охолоджувати свої кремнієві мізки, якщо перегрів знижував їхню віддачу. В цей момент йому явно треба було охолонути.

— Гм. Це все пов’язано з політиков?

— Ну... можливо. Вибачте.

Отто вже звівся на ноги і знову порався зі своїм апаратом.

Щебінь прийняв рішення. Він кивнув констеблеві.

— Фіддіменте, заведіть цих... двох до пана Ваймза. І шоб вони сі не гепнулись на сходах чи ше шось таке.

Пан Ваймз, думав Вільям, доки вони поспішали за констеблем. Співробітники Варти називали його лише так. Цей чоловік з простого рицаря став герцогом і командором Варти — а вони все ще називали його просто «паном». Втім, це «пан» було сповнене натяку. Це було геть не те, що пересічне «пан», яке Вартові використовували у фразах на кшталт: «Пане, покладіть арбалет і по-віль-но оберніться». Це було цікаво.

В дитинстві Вільямові ніхто не прищеплював поваги до Варти. Це були люди не того кола. Визнавалося, що вони корисні — як от бувають корисними вівчарки на полонині; але ж ніхто не пустить забрьохану вівчарку у власний кабінет! Інакше кажучи, Варта була вартим співчуття підвидом злодюжок, прошарком суспільства, відділеним незримим проваллям від вельможного де Ворда та всіх інших, чиї доходи становили від тисячі доларів на рік.

Родичі Вільяма та всі, з ким вони зналися, постійно тримали в голові уявну мапу міста, поділену на а) ареали проживання достойних громадян та б) території, де мешкали злодюжки. Для них було б шоком... Ні, виправився Вільям, для них було б викликом дізнатися, що Ваймз користувався зовсім іншою мапою. Ймовірно, він навмисне наказав своїм людям при вході в чужі будинки користуватися парадним під’їздом. Навіть серед білого дня. Тим часом як самоочевидна громадська думка зводилась до того, що правоохоронцям слід користуватися чорним ходом, як і всім іншим слугам[20].

Цей чоловік просто нічого не тямив. І те, що Ветінарі зробив його герцогом, лише підкреслювало Патрицієву неадекватність.

Саме тому Вільям був наперед схильний поважати Ваймза. Він поважав би його вже завдяки іменам його ворогів. Разом із тим, наскільки він знав, ця людина в більшості своїх проявів асоціювалася зі словом «нестача»: їй не вистачало виховання, не вистачало освіти і постійно не вистачало чарки.

У великій залі палацу Фіддімент зупинився.

— Нікуди не ходити, нічого не чіпати, — сказав він. — Зараз я...

Проте Ваймз уже спускався широкими сходами в супроводі справжнього велетня, якого Вільям ідентифікував як капітана Моркву.

До списку Ваймзових нестач варто було б додати також «елегантність». Не те щоб він був погано вдягнений. І все ж здавалося, що його постать просто-таки випромінює неохайність. Скидалось на те, що на ньому пом’явся би навіть шолом.

Фіддімент зустрів його на півдорозі. Вони перекинулись кількома словами, серед яких розбірливо почулось тільки Ваймзове «що?!». Він похмуро глянув на Вільяма. В його очах безпомилково можна було прочитати: сьогодні й так поганий день, а тут ще й ти.

Ваймз спустився до кінця сходів і зміряв Вільяма поглядом.

— Чого вам треба? — суворо запитав він.

— Якщо ваша ласка, ми хотіли б дізнатись, що тут сталося, — сказав Вільям.

— Нащо?

— Бо це зацікавить громадськість.

— Ха! Все й так стане відомо дуже скоро!

— Але від кого, ваша милосте?

Ваймз обійшов навколо Вільяма, роздивляючись його, ніби екзотичну тварину.

— Ви — юний де Ворд, чи не так?

— Так, ваша милосте.

— Мене достатньо називати «командором», — гостро сказав Ваймз. — То це ви збираєте й продаєте всілякі плітки?

— В цілому, так, командоре.

— Що ви зробили з сержантом Щебенем?

— Я лише записав його слова.

— Ага, взяли його на олівець?

— Даруйте?

— Напад на офіцера з погрозою блокнотом? Тц-тц-тц. Із цього ніколи не виходить нічого хорошого.

Ваймз припинив кружляти довкола Вільяма, проте бачити його очі за кілька дюймів від своїх було не більшим задоволенням.

— Сьогодні в мене не найкращий день, — сказав командор Ваймз. — І, схоже, далі він буде значно гіршим. Чому я повинен витрачати час на розмови з вами?

— Можу навести щонайменше одну поважну причину, — сказав Вільям.

— Нумо, спробуйте.

— Ви поговорите зі мною, і я докладно запишу все, що ви скажете. Тими самісінькими словами. Ви ж знаєте мене, командоре, і якщо я щось перекручу, ви знаєте, де мене знайти.

— І що? Ви натякаєте, що якщо я зроблю те, що ви хочете, то ви теж зробите те, що хочете?

— Я натякаю, командоре, що брехня може перетнути світ швидше, ніж правда взує одну ногу.

— Ха! Це ви зараз придумали?

— Ні, командоре. Але ви знаєте, що це — правда.

Ваймз пожував свою сигару.

— Ви дасте мені переглянути те, що запишете?

— Звичайно. Я подбаю, щоб ви отримали один із перших примірників, щойно вони вийдуть з друку.

— Я мав на увазі — до того, як усе піде в друк. І ви мене зрозуміли.

— Чесно кажучи, не бачу такої можливості, командоре.

— Я — керівник Варти, юначе.

— Так, ваша милосте. А я — ні. І саме тому мусив сказати те, що сказав.

Ваймз подивився на нього дещо задовгим поглядом. А потім заговорив, причому його тон майже непомітно змінився.

— Правителя Ветінарі помітили троє покоївок — варті довіри поважні пані — близько сьомої години ранку, після того, як їх стривожив гавкіт собаки його високості. Його високість сказав, — Ваймз звірився з власним записником: — «Я вбив його, я вбив його, який жах». Також на підлозі вони побачили щось дуже схоже на тіло. В руці Правителя Ветінарі був кинджал. Вони побігли вниз, щоб покликати на допомогу. Повернувшись, вони виявили, що його високість зник. Тіло належало Руфусові Тулумбасу, особистому секретареві Патриція. Йому було завдано ножового удару, і наразі він перебуває в тяжкому стані. Обшук будівлі виявив Правителя Ветінарі в стайні. Він лежав на долівці непритомний. Поруч стояв засідланий кінь. У черезсідельних сумках було сімдесят тисяч доларів... Капітане, це справжня дурня!

— Я знаю, командоре, — сказав Морква. — Але це факти, командоре.

— Але це неправильні факти! Ненормальні факти!

— Я знаю, командоре. Не можу й уявити, щоб його високість намагався когось зарізати.

— Що ви верзете! — скрикнув Ваймз. — Я не можу уявити, щоб він сказав: «який жах»!

Він обернувся і втупився у Вільяма, ніби дивуючись, що той усе ще тут.

— Так? — спитав він.

— Чому його високість був непритомний, ваша милосте?

Ваймз знизав плечима.

— Скидалося на те, що він намагався сісти верхи, а він же кульгав на одну ногу... Можливо, зірвався... Ні, не можу повірити, що я це кажу всерйоз. Так чи інакше, вам сказано досить, ясно?

— Я б хотів, якщо ваша ласка, зробити ваш знімок, — переконливо попрохав Вільям.

— Нащо?

Вільям думав швидко.

— Це запевнить громадян, що ви перебуваєте на місці події й особисто тримаєте ситуацію під контролем. Мій іконографіст тут поруч — Отто!

— О боги, це ж... — почав Ваймз.

— Він має чорну стрічку, командоре, — прошепотів Морква.

Ваймз закотив очі.

— Допрого ранку, — сказав Отто. — Не рухайтесь, будь ласка, на фас саме чудофа сфітлотінь.

Він поставив триногу, зазирнув в іконограф і підняв клітку із саламандрою.

— Тифитись сюди...

Клац.

БАХ.

— А-а-а!..

Перед ними повільно опускалася хмарка пилу. Всередині неї спіраллю падала чорна стрічка.

На якусь мить запала моторошна тиша. Потім Ваймз спитав:

— Що це, в біса, було?

— Думаю, занадто яскравий спалах, — сказав Вільям.

Тремтячою рукою він підняв маленьку картку, що стирчала з купки попелу, яка раніше звалась Отто Крикком.

— «Не турбуйтесь», — прочитав він. — «З колишнім власником цієї картки стався незначний інцидент. Вам знадобиться крапля будь-чиєї крові, віник та совок».

— Ну що ж. Кухні он там, — сказав Ваймз. — Дайте йому ради. Не хотілося б, щоб мої люди рознесли його по всьому клятому палацу.

— Останнє запитання, командоре. Ви не хотіли б сказати для преси, що коли хтось бачив щось підозріле, то про це варто повідомити вам?

— У цьому місті? Та тоді весь мій штат тільки й робитиме, що прийматиме повідомлення. Головне — дивіться, що пишете, ось і все.

Двоє Вартових пішли геть. Морква, проходячи повз Вільяма, обдарував його блідою посмішкою.

Вільям старанно згріб Отто двома сторінками свого записника й пересипав попіл у сумку, в якій вампір носив своє обладнання. І тут йому раптом сяйнуло.

По-перше, він лишився сам (Отто, очевидно, можна було не враховувати). А по-друге, він мав дозвіл командора Ваймза пересуватись палацом — якщо, звісно, фразу «кухні он там» можна було назвати «дозволом».

Вільям тямив у словах. Він завжди говорив правду, але це було не зовсім те саме, що завжди бути чесним.

Він підняв сумку й рушив іншими сходами до кухонь, звідки долинав невиразний гамір. Слуги вештались туди й сюди з виглядом людей, котрі нічого не роблять, проте все одно отримують гроші. Вільям бочком наблизився до дівиці, що пхинькала в брудну хусточку.

— Даруйте, дівчино, ви не дасте мені трохи крові... Хоча, може, зараз не час, — нервово додав він, коли вона з вереском кинулась геть.

— Гей, що ти сказав нашій Рене? — гукнув якийсь кремезний чолов’яга, відпускаючи візочка з гарячими хлібцями.

— Ви пекар? — спитав Вільям.

Чоловік підняв брови.

— А на шо воно схоже?

— Я бачу, на що воно схоже, — сказав Вільям.

Чоловік знову підняв брови, проте тепер у виразі його обличчя з’явилась дещиця поваги.

— Я поставив запитання, — продовжив Вільям.

— Взагалі-то я м’ясник, — сказав чоловік. — Пекар захворів. А ви хто такий, щоб ставити запитання?

— Мене послав командор Ваймз, — сказав Вільям.

Він був вражений легкістю, з якою правда перетворювалась на майже-брехню завдяки всього лише правильним формулюванням. Він розгорнув записник.

— Я з «Часу». Чи ви...

— Що, з газети? — спитав м’ясник.

— Саме так. Чи ви...

— Ха! Ви знаєте, що ви все перекрутили з найхолоднішою зимою? Вам слід було знати, що найгірша зима була в рік Мурахи, ось коли. Треба було спитати мене. Я б усе вам розказав.

— А вас звати...

— «Сідней Кленсі і син», 39 років, вулиця Довгосвинна, 11, постачальники найкращого корму для шляхетних котів і собак... Чого ви не записуєте?

— Правитель Ветінарі їсть собачий корм?

— Наскільки я чув, він взагалі майже нічого не їсть. А корм я постачаю для його пса. Найкращий продукт. Преміум. Ми, на Довгосвинній, 11, продаємо тільки найкраще — щодня з шостої ранку до...

— Ах, пес. Звичайно, — сказав Вільям. — Гм.

Він оглянув довколишній натовп. Хтось із цих людей напевне міг би розповісти йому щось цікаве, а він теревенить із продавцем собачого корму. Втім...

— У вас не знайдеться шматочка сирого м’яса? — спитав він.

— Для газети?

— Так... У певному сенсі.

Вільям знайшов закутка подалі від метушні й обережно видушив на невеличку сіру купку краплину крові зі шматочка свіжого м’яса.

Пил грибом здійнявся вгору, перетворився на вир різнобарвних плямочок і став Отто Крикком.

— Ну як? — сказав він. — Ох...

— Гадаю, знімок вдався, — сказав Вільям. — О, твій піджак...

Рукав частково мав колір і вигляд килима, яким було застелено сходи у великій залі: потьмяніле та витерте синьо-червоне шитво.

— Напефно, домішафся пил з килима, — сказав Отто. — Не хвилюйтесь. Так постійно буває. — Він понюхав рукав. — Сфіжий свинина? Дякую.

— Це був собачий корм, — сказав правдолюб Вільям.

— Собачий корм?

— Так. Збирай свої причандали й ходім.

Собачий корм?

— Це ж ти назвав його свіжою свининою. І потім, Правитель Ветінарі любить свого собаку. І взагалі, не присікайся до мене — якщо таке ставатиметься постійно, тобі доведеться носити зі собою аварійний запас крові! А доти тебе рятуватимуть підручними засобами.

— Гм, афжеш, гаразд, в будь-якому разі дякую, — пробурмотів вампір, крокуючи за Вільямом. — Собачий корм, ох, лишенько... Куди ми тепер?

— До Еліптичного кабінету — подивитися на місце нападу, — сказав Вільям. — Сподіваюсь, його не охороняє хтось розумний.

— У нас будуть феликі проблеми.

— Чому? — спитав Вільям.

Насправді він думав про те саме, але все ж таки: чому? Палац належав місту — ну, певною мірою. Варті могло не подобатись, що він тут нишпорить, але десь у глибині душі Вільям відчував, що неможливо правити містом, спираючись тільки на уподобання Варти. Можливо, Варті сподобалося б, щоб усі громадяни сиділи по домівках, тримаючи руки на столах.

Двері до Еліптичного кабінету були відчинені. На варті стояв капрал Ноббс — якщо так можна було сказати про людину, що всією спиною навалилася на одну зі стін і зосереджено споглядала іншу. Він покурював самокрутку.

— О, саме той, хто мені потрібен, — сказав Вільям.

Це була правда. Ноббс — це було краще, ніж він смів і сподіватися.

Самокрутка магічно зникла.

— Справді? — прохрипів Ноббс, випускаючи з вух струмочки диму.

— Авжеж. Я говорив з командором Ваймзом і хотів би оглянути кімнату, де стався злочин.

Вільям покладав на це речення великі надії. Воно натякало на слова «він дав мені дозвіл», хоча насправді їх не містило.

Капрал Ноббс завагався, але раптом побачив записник. І Отто. Самокрутка знову з’явилась у нього в зубах.

— Гей, та ви ж із тієї газети?

— Саме так, — сказав Вільям. — Я подумав, що читачам цікаво буде дізнатися, як наша хоробра Варта працює в ці тяжкі часи.

Хирляві груди капрала Ноббса помітно випнулися.

— Капрал Ноббі Ноббс, добродію, близько 34 років, ношу форму приблизно з десятирічного віку, майже з пелюшок.

Вільям відчув, що повинен зробити вигляд, ніби записує.

Близько тридцяти чотирьох?

— Наша матуся ніколи до пуття не зналась на цифрах, добродію. Вона завжди трохи плуталась у деталях, наша матуся.

— А... — Вільям уважніше придивився до капрала. Того можна було назвати людиною хіба що тому, що він мав приблизно людську форму тіла, умів говорити й не був покритий шерстю. — З пелюшок? — почув він власний голос.

— З дитячих пелюшок, добродію, — із докором сказав Ноббс.

— Ви першим опинилися на місці злочину?

— Останнім, добродію.

— І ваше важливе завдання...

— Нікого не пропускати в ці двері, добродію, — промовив капрал Ноббс, намагаючись прочитати Вільямові записи догори дриґом. — «Ноббс» з двома «б», якщо можна. Просто жах, як усі помиляються в цьому місці. Що він робить з тією штукою?

— Збирається зробити знімок видатного громадянина Анк-Морпорка, — пояснив Вільям, звільна спершись на одвірок.

Звичайно, це вже була брехня, проте оскільки вона була цілком очевидною, він вирішив на неї не зважати. Це було ніби сказати, що небо зелене.

Надутий гордістю капрал Ноббс вже майже злітав над підлогою.

— Можна буде взяти один знімок для матусі? — спитався він.

— Будь ласка, посміхайт... — сказав Отто.

— Я вже посміхаюсь!

— Будь ласка, не посміхайт.

Клац. БАХ.

— Ай-ай-ай-ай-ай...

Вампір, що кричить, завжди стає центром уваги. Вільям ковзнув до Еліптичного кабінету.

На підлозі просто за дверима він побачив намальований крейдою силует. Крейда була кольорова. Напевно, це зробив капрал Ноббс — тільки він міг домалювати силуетові люльку, а навколо нього зобразити квіточки та хмарки.

В кімнаті стояв міцний запах м’яти.

Ще в кімнаті було перекинуте крісло.

В кутку стояв догори дном кошик для сміття.

З підлоги стирчала під кутом коротка, загрозливого вигляду металева стріла; до неї було причеплено бирку Міської варти.

Нарешті, в кімнаті був гном. Він — ні, виправився Вільям, побачивши важку шкіряну спідницю та підбори залізних черевиків, — вона лежала долічерева, підбираючи пінцетом щось із підлоги. Те, що вона підбирала, було схоже на скалки розбитої банки.

Вона підняла погляд.

— Ти новенький? Де твоя форма? — спитала вона.

— Я, е-е-е...

Її погляд став жорсткішим.

— Ви не з Варти, еге ж? Панові Ваймзу відомо, що ви тут?

Життя правдолюба важке, як кар’єра велосипедиста в трусах із шмерґелю. Проте Вільям вчепився за беззаперечний факт.

— Я з ним щойно розмовляв, — сказав він.

Проте він мав справу не з сержантом Щебенем, і вже тим паче — не з капралом Ноббсом.

— І він сказав, що вам сюди можна? — зажадала вона.

— Не зовсім...

Гном швидко перетнула кімнату і розчахнула двері.

— Тоді забирай...

— О, який чудофий ефект рамки! — вигукнув Отто з того боку дверного отвору.

Клац!

Вільям заплющив очі.

БАХ.

— Ай...

Цього разу Вільям впіймав паперовий квадратик ще в падінні.

Гном завмерла з роззявленим ротом. Потім стулила його. Потім знову розтулила, щоб спитати:

— Що це, в біса, було?!

— Гадаю, це можна розцінювати як травму на виробництві, — сказав Вільям. — Зачекайте хвилинку, здається, в мене ще десь лишився шматочок собачого корму. Чесно кажучи, слід би знайти якийсь кращий спосіб...

— Геть звідси, негайно! — наказала гном.

Він розгорнув м’ясо, що лежало в засмальцьованому шматку газети, і вкрай обережно крапнув кров’ю на купку попелу.

Хмара попелу злетіла в повітря і перетворилась на Отто, що кліпав очима.

— Ну як? Може, ще раз? Тепер знімайт з обскурограф! — сказав він. Він уже тягнувся до своєї сумки.

— Будь ласка, — Вільям глянув на плече гнома, — капрале, дозвольте йому виконувати свою роботу. Зрештою, він носить чорну стрічку...

За спиною Вартового Отто видобув з банки нову бридку тритоноподібну потвору.

— Ви хочете, щоб я вас обох заарештувала? Ви незаконно проникли на місце злочину!

— Ви не могли б уточнити, якого саме злочину? — спитав Вільям, з хрускотом розчахнувши записник.

— Геть, ви, двоє...

— Бу! — тихо сказав Отто.

Земляний вугор вже, очевидно, був перенапружений. Організм, що тисячоліттями еволюціонував у середовищі з високою концентрацією магії, віддав за одну секунду стільки темряви, що її вистачило б на добрячу ніч. На мить вона залила кімнату — ґрунтовна нерозбавлена темрява, помережана тонким блакитно-фіолетовим плетивом. Вільям знову відчув, що вона струмує крізь нього невпинним потоком. Потім хвилями повернулось світло — як повертається прохолодна вода на те місце, де в озеро занурився кинутий кимось камінь.

Капрал обернулась до Отто.

— Це було темне світло?!

— О, ви теж з Убервальд... — радісно почав Отто.

— Так, і я не очікувала побачити це тут! Ану пішли геть!!!

Вони проскочили повз заціпенілого капрала Ноббса, пробігли сходами вниз і вибігли назовні, на морозне повітря вулиці.

— Ти нічого не хочеш мені розповісти, Отто? — поцікавився Вільям. — У мене склалося враження, що вона дуже розгнівалась, коли ти зробив той другий знімок.

— Ну, це є непросто пояснити, — промимрив вампір.

— Це небезпечно, га?

— О ні, принаймні нема шодний фізичний ефект...

— Як щодо психічних ефектів? — спитав Вільям, який занадто часто грався словами, щоб не зауважити підозріло обережного формулювання.

— Мошливо, зараз не час...

— Маєш рацію. Розповіси мені пізніше. Але до того, як спробуєш це ще раз, гаразд?


Доки Вільям біг Філігранною вулицею, в його голові коїлось казна-що. Ще годину тому він мучився питанням, які з ідіотських листів поставити в газету, і світ здавався більш-менш нормальним. Тепер же світ перевернувся. Правителя підозрювали в спробі вбивства — і це скидалося на маячню (хоча б тому, що жертва лишилася жива). Крім того, він намагався втекти з вантажем грошей, і це теж скидалося на маячню. Ні, неважко було уявити людину, що привласнила гроші й скоїла замах на вбивство, — але досить було підставити на місце цієї людини когось на кшталт Патриція, і картинка одразу ж розсипалася. І як бути з м’ятою? В кімнаті нею просто-таки тхнуло!

Було і ще чимало запитань. Вираз обличчя капрала в ту мить, коли Вільям покидав кабінет Патриція, не залишав сумнівів, що йому навряд чи вдасться ще коли-небудь дістати інформацію від Варти.

І весь цей час в уяві Вільяма здіймалась похмура примара друкарського верстата. Він мусить якось скласти все у зв’язну розповідь, і зробити це треба просто зараз...

Коли він влетів до друкарні, його зустрів радісний пан Вітродуй.

— Що ви думаєте про цю смішну гарбузу, га, пане де Ворд?

— Думаю, що ви поставили їх виробництво на потік, пане Вітродую, — сказав Вільям, прориваючись повз.

— Точно те саме, добродію, точно те саме каже і моя люба жіночка.

— Вибач, він наполягав на тому, щоб тебе дочекатися, — прошепотіла Сахариса, коли Вільям сів за стіл. — Що відбувається?

— Я не впевнений... — пробурмотів Вільям, втупившись у свої нотатки.

— Кого вбито?

— Гм, нікого... Здається...

— Що ж, це добре, — Сахариса опустила погляд до паперів, що вкривали її стіл.

— Боюся, у нас побувало ще п’ятеро відвідувачів зі смішними овочами, — сказала вона.

— Он як.

— Так. І, чесно кажучи, деякі з цих овочів були не такі вже й смішні.

— Он як.

— Так-так. Здебільшого вони мали вигляд... гм, ну, ти знаєш.

— Он... чого?

— Ти знаєш, — сказала вона, починаючи червоніти. — Чоловічого... гм, ну ти ж знаєш.

Он як.

— Причому ще й схожість була дуже, знаєш, приблизна.

— Он як...

Вільямові лишалося тільки сподіватись, що цю розмову ніхто не занотовує.

— Проте я таки записала їхні імена й адреси, про всяк випадок, — сказала Сахариса. — Подумала, що це може нам знадобитись, коли в нас буде скрутно з темами.

Настільки скрутно в нас не буде, — швидко сказав Вільям.

— Та годі.

— Я впевнений.

— Що ж, можливо, — сказала вона, споглядаючи паперовий безлад на своєму столі. — Поки тебе не було, тут усе кипіло. Люди просто в черзі стояли з найрізноманітнішими новинами. Оголошення про майбутні події, оголошення про загублених собак, оголошення про продаж...

Загрузка...