Правда

— Добре, добре — скажемо, що були п’яні. У цьому нам повірять. Нумо, хлопці...

Старезна кладка посипалась. Вони побачили світло. Чоловік, що сидів за столом, підняв на них погляд і з подивом розкрив рота.

Сахариса дивилась на нього, кліпаючи від пилу.

— Ви?! — сказала вона.

— О, це ви, шановна, — сказав Нудль на прізвисько ВДВ. — Привіт, хлопці. Мабуть, мені слід сказати, що я радий вас бачити?

Гурт саме почав розходитись, коли галопом примчав Гаспид. Ледь кинувши поглядом на собак, що скупчилися довкола вогню, він пірнув під ароматні поли Ронової шинелі й заскавчав. Гурт далеко не одразу зрозумів, що відбувається. Все-таки це були люди, що могли три години поспіль дискутувати, сваритись і лаятись після того, як хтось просто сказав «доброго ранку».

Першим, до кого дійшло, був Качур.

— Ці люди відловлюють тер’єрів? — спитався він.

— Так! І все — через кляту газету! Ніколи не вір тим, хто пише до клятих газет!

— І вони кинули бідолашних песиків у річку?

— Так! — підтвердив Гаспид. — І мої справи, я б сказав... схожі на той овоч у газеті.

— Ми можемо тебе сховати.

— Можете, але я мушу бути при ділі! Я в цьому місті — фігура! І я не можу зараз залягти на дно! Слухайте, ми маємо шанс на цілих п’ятдесят доларів, розумієте? Але ви повинні мені допомогти!

На гурт це справило враження. В їхній безготівковій економіці п’ятдесят доларів склали б супербюджет.

— Магуля! — сказав Старий Тхір Рон.

— Собака є собакою, — сказав Арнольд Колобок, — доки має вигляд собаки.

— Хрін! — каркнув Домовина Генрі.

— Твоя правда, — погодився Качур. — Накладна борода йому не допоможе.

— Як собі хочете, але ваші гігантські мізки таки мусять щось вигадати, бо доти я не поворухну і лапою, — сказав Гаспид. — Я бачив тих людей. Вони недобрі.

Ендрюз Разом-Нас-Багато видав горловий звук. В міру того, як різні особистості в його мозку змінювались біля стерна, на його обличчі мінилися гримаси, аж доки все не спинилося на восковому виразі Леді Герміони.

— Ми таки можемо його замаскувати, — сказала вона.

— І під кого ж можна замаскувати собаку? — спитав Качур. — Під кота?

— Собака — це не просто собака, — сказала Леді Герміона. — Здається, я маю ідею...

Коли Вільям повернувся, то побачив, що гноми зібралися докупи і що центром цього дуже скупченого скупчення є пан Нудль. Він мав саме такий вигляд, який має людина під пресингом. Вільям ще ніколи не бачив нікого, кому так пасував би цей вираз. Тобто, наприклад, когось, кого вже двадцять хвилин поспіль вичитувала Сахариса.

— Якісь проблеми? — спитав він. — Добридень, пане Нудль...

— Скажи-но, Вільяме, — сказала Сахариса, повільно крокуючи довкола Нудлевого крісла. — Якби статті були їжею, яким видом їжі була б стаття під назвою «Золота рибка з’їла кота»?

— Що? — Вільям втупився в Нудля. Потім йому сяйнуло. — Гадаю, це було б щось довгасте й пласке...

— З дуже підозрілою начинкою?

— Слухайте, нема ніякої потреби вдаватись до таких... — почав Нудль, але згас під поглядом Сахариси.

— Це була б по-своєму приваблива субстанція. Її їли б знов і знов, навіть не бажаючи цього робити, — сказав Вільям. — То що тут відбувається?

— Слухайте, я не хотів, — запротестував Нудль.

— Не хотіли що?

— Пан Нудль писав усі ті статті для «Сенсацій», — сказала Сахариса.

— Але ніхто ж їм не вірив, чи не так? — сказав Нудль.

Вільям підтягнув собі крісло і сів на нього верхи, заклавши руки за спину.

— Отже, пане Нудль... як давно ви пісяєте в джерело Правди?

— Вільяме! — вжахнулася Сахариса.

— Але ж зараз криза, — промимрив Нудль. — І потім, я подумав, що новинний бізнес — це цікаво... Знаєте, люди полюбляють дізнаватись, що відбувається в далеких країнах...

— «Нашестя гігантських куниць у Гершебі»? — спитав Вільям.

— Ну, щось таке. Бачте, я подумав... що... ну, що немає ж ніякої різниці, правда це чи... — скляна посмішка Вільяма змушувала Нудля почуватися все незручніше. — Я маю на увазі, це ж майже правда, хіба ні? Всі знають, що таке, ну, трапляється...

— До мене ви чомусь по роботу не звернулись, — сказав Вільям.

— Звичайно, ні! Всі знають, що ви... ну... дещо засуворо підходите до таких речей.

— Тобто волію знати, що та чи інша подія дійсно відбулася?

— Ну да, саме так. А пан Близько сказав, що ніхто все одно не розбере, де правда. Він не дуже-то вас шанує, пане де Ворд.

— У нього руки трусяться! — втрутилась Сахариса. — Таким людям не можна довіряти.

Вільям розгорнув свіжий випуск «Сенсацій» і тицьнув у першу-ліпшу статтю.

— «Демони викрали людину», — прочитав він. — Тут ідеться про Ронні Беґголдера на прізвисько Зуб-Даю, який заборгував тролеві Халцедону більше двох тисяч доларів і востаннє був помічений при купівлі верхового коня?

— Ну.

— А до чого тут демони?

— Ну, його ж могли викрасти демони, — пояснив Нудль. — Це з ким завгодно може статись.

— Тобто ви маєте на увазі, що ми не маємо беззаперечних доказів того, що його не викрадено демонами?

— Кожен може розуміти, як хоче, — сказав Нудль. — Так каже пан Близько. Читачам, каже він, треба залишити право вибирати.

— Вибирати, що є правдою?

— І зуби він теж не чистить як слід, — сказала Сахариса. — Не те щоб я вважала, що чистота означає божественність, але всьому є межі![40]

Нудль скрушно похитав головою.

— Втрачаю хватку, — сказав він. — Лиш уявіть — я, і на когось працюю! Мені тоді, мабуть, було пороблено. Це все через холоднечу, ось що я вам скажу. Навіть... отримувати зарплату, — він вимовив це слово з дрожем, — навіть отримувати зарплату мені сподобалося! Ви знаєте, — додав він нажаханим голосом, — мені ж наказували, що я мушу робити! Ні, якщо мені ще коли-небудь так затьмарить розум, треба буде відлежатись чи навіть підлікуватись...

— А ви, виявляється, аморальний тип, пане Нудлю, — сказав Вільям.

— Досі це завжди спрацьовувало.

— Чи не могли б ви, — сказала раптом Сахариса, — знайти трохи реклами, щоб ми її розмістили?

— Я не збираюсь більше ні на кого пра...

— За відсоток.

— Що? Ти хочеш його найняти?! — здивувався Вільям.

— А чом би й ні? Коли йдеться про рекламу, можна брехати скільки завгодно. Це нормально, — відповіла Сахариса. — Будь ласка! Нам потрібні гроші.

— За відсоток? — перепитав Нудль, чухаючи неголене підборіддя. — Тобто, наприклад, п’ятдесят відсотків вам двом і п’ятдесят відсотків мені, да?

— Ми з вами обговоримо це детальніше, правда ж? — сказав Доброгір, плескаючи його по плечу.

Нудль скривився. Коли доходило до укладення договорів, гноми ставали що ті діаманти — в розумінні твердості.

— А я маю вибір? — зітхнув він.

Доброгір нахилився до нього. Його борода настовбурчилася. В руках у нього не було жодної зброї, але Нудль ніби наяву бачив важке лезо величезної сокири.

— Без-у-мов-но, — сказав гном.

— Ох, — сказав Нудль. — Ну, що ж. А що конкретно я продаватиму?

— Простір, — сказала Сахариса.

Нудль просяяв.

— Просто простір? Тобто ніщо? Продавати ніщо як щось — це я можу!

Він знову похнюпився.

— Це тільки коли я намагаюсь продавати щось, то в мене нічого не виходить...

— Як ви сюди потрапили, пане Нудль? — спитав Вільям.

Відповідь його не ощасливила.

— Це — палиця з двома кінцями, — сказав він. — Не можна взяти й підкопатися під чужу приватну власність! — він суворо поглянув на гномів. — Пане Боддоні, ту дірку треба негайно закрити, чуєте?

— Ми тільки...

— Так-так, ви хотіли як краще. А я хочу, щоб її було замуровано, і то як слід. Бо не хочу, щоб із льоху виліз хто-небудь, хто туди перед цим не спускався. Будь ласка, почніть просто зараз!

— Гадаю, я вийшов на справжню сенсацію, — сказав Вільям, коли роздратовані гноми один за одним зникли в льосі. — Напевно, мені треба побачити Гава. Я маю...

Коли він витягав записника, щось із брязкотом впало на підлогу.

— О, до речі. Я також узяв ключа від міського будинку, — сказав він. — Тобі ж потрібна була сукня...

— Вже споночіло, — сказала Сахариса. — Чесно кажучи, я про це просто забула.

— Чому б тобі все-таки не сходити й не подивитися, доки всі зайняті? Ти могла б узяти Рокі. Для... певності. Хоча дім усе одно пустий. Мій батько, приїжджаючи до міста, весь час проводить у своєму клубі. Ну ж бо. Життя не повинне обмежуватись вичитуванням текстів.

Сахариса невпевнено подивилась на ключ у своїй руці.

— У моєї сестри сила-силенна суконь, — сказав Вільям. — А ти ж хочеш на бал, чи не так?

— Можливо, пані Готбед могла би підшити що треба, якщо я принесу їй сукню зранку, — промовила Сахариса з дещо заперечними інтонаціями, тоді як її постать ніби благала: ну вмовте мене!

— Поза всяким сумнівом, — сказав Вільям. — І, певен, ти також знайдеш когось, хто зробить тобі красиву зачіску.

Сахариса примружила очі.

— Ти таки вмієш бути переконливим, — сказала вона. — Ну, а сам що збираєшся робити?

— Маю йти, — відповів Вільям. — Побалакати з одним собакою про одного чоловіка.

Сержант Анґва поглянула на Ваймза крізь пару, яка підіймалася з чаші, що стояла перед її обличчям.

— Даруйте, командоре, — сказала вона.

— Він у мене вік волі не побачить, — процідив Ваймз.

— Ви не можете його заарештувати, — сказав капітан Морква, обв’язуючи довкола голови Анґви свіжого рушника.

— Та невже? За напад на офіцера?

— Гм, цей момент трохи непевний, чи не так? — сказала Анґва.

— Ви — офіцер Варти, в якій би подобі ви не були!

— Так, але... нам трохи комфортніше працювати, доки чутка про перевертня у Варті залишається тільки чуткою, командоре, — сказав Морква. — Ви так не гадаєте? Пан де Ворд пише про все, що дізнається. Ми з Анґвою в цьому не такі мастаки, тож поки що про перевертня знають тільки ті, хто мусить знати...

— Я забороню йому про це писати!

— Як, командоре?

Ваймзова агресія трохи ослабла.

— Ви ж не хочете сказати, що я, командор Варти, не можу заборонити якомусь му... якомусь дурникові писати все, що йому заманеться?

— О, ні, командоре. Звичайно, можете. Але я не певен, що ви можете заборонити йому написати про те, що ви заборонили йому писати.

— Я в шоці. В шоці! Ви ж із Анґвою...

— Друзі, — сказала Литва і глибоко вдихнула чергову порцію пари. — Але Морква має рацію, пане Ваймзе. Я б не хотіла порушувати цю справу. Я його недооцінила, і це моя провина. Вскочила просто в хмару... Але за кілька годин буду в нормі.

— Бачив я, в якому стані ви повернулися, — сказав Ваймз.

— Я була заскочена зненацька, і мій ніс просто відмовив. Це було ніби повернути за ріг і з розгону влетіти в Старого Тхора Рона.

— О боги! Так кепсько?!

— Ну, може, не зовсім так. Забудьмо про це, командоре. Будь ласка.

— Він швидко вчиться, наш юний де Ворд, — сказав Ваймз, сідаючи за свій стіл. — Він має тільки перо та друкарський верстат, а всі вже танцюють під його музику. Що ж, нехай повчиться ще трохи. Йому не подобається наш нагляд? Гаразд, нагляду більше не буде. Хай жне те, що посіяв. Бачить небо, у нас і так по горло справ.

— Але об’єктивно він...

— Капітане, ви бачите ось цю табличку на моєму столі? А ви, сержанте? Тут написано «Командор Ваймз». І це значить, що перше й останнє слово — за мною. Ви щойно отримали наказ. Що ще в нас нового?

Морква кивнув.

— Нічого доброго, командоре. Собаку так ніхто й не знайшов. Гільдії перегризлися між собою. Пан Нікчемський приймає все нових і нових візитерів. А Верховний жрець Ридикуль доводить всім і кожному, що Правитель Ветінарі з’їхав з глузду ще днем раніше, коли розповідав йому, що знає, як вивести летючих лобстерів.

— Летючих лобстерів, — рівно повторив Ваймз.

— Плюс щось про передачу кораблів семафорами.

— Ну й ну. А що каже пан Нікчемський?

— Наскільки відомо, він каже, що з нетерпінням чекає на нову епоху нашої історії й готовий повернути Анк-Морпорк на стежку стабільності та процвітання.

— Це теж щось на кшталт летючих лобстерів?

— Це політика, командоре. Наскільки відомо, він прагне повернення до цінностей та традицій, що зробили місто великим.

— Та він хоча б уявляє собі ці цінності й традиції?! — вибухнув Ваймз.

— Гадаю, так, командоре, — сказав Морква з кам’яним виразом обличчя.

— О, боги. Краще б ішлося про лобстерів.

З темних небес знову сіялась мжичка. Босяцький міст був відносно порожній; Вільям скрадався в тіні, насунувши капелюх на самісінькі очі.

Раптом невідь-звідки почулося:

— Ну що, пр-риніс свого папірця?

— Пане Костомахо? — спитав Вільям, нагло вирваний з глибини своїх думок.

— Я відправляю... провідника. Йди за ним, — сказав невидимий співрозмовник. — Його звати... Дзвіночок. Просто йди за ним, і все буде добре. Гаразд?

— Гаразд.

«Костомаха мене бачить, — подумав Вільям. — Отже, він зовсім поруч».

Дзвіночок видибав із сутінків.

Це був пудель. Чи щось схоже.

Колектив «Ле Пуаль дю Ш’єнн» — салону краси для собак — перевершив сам себе. Будь-хто перевершив би сам себе, аби лише Старий Тхір Рон якомога швидше покинув приміщення. Вони накручували, напахчували, намащували, робили завивку, промивку, просушку, використали парфуми й шампунь — і тільки манікюрниця зачинилась у туалеті, відмовившись виходити до кінця процедур.

Результат виявився... рожевим. Рожевість була лише одним з аспектів, але це була настільки рожева рожевість, що вона домінувала над усім, включаючи навіть хвоста з фігурно обстриженою китицею на кінчику. Груди собаки мали такий вигляд, ніби їх прострелили великим рожевим ядром, і воно загрузло в них до половини. А ще була велика блискуча грива. Аж надто блискуча — так скло частенько блищить яскравіше за діаманти, бо склу є що доводити.

Загальна картина являла собою не стільки пуделя, скільки невідому науці пуделеподібну потвору. Все окреме в ній наштовхувало на думку про пуделя, проте загальний вигляд наштовхував хіба що на думку про втечу.

— Дзяв, — сказала потвора.

І в цьому теж щось було негаразд. Вільям знав, що такі собаки дзявкають, але цей, він був певен, сказав «дзяв».

— Хороший... — почав він і затнувся: — ...песик.

— Дзяв-дзяв-дзяв-чорт-дзяв, — сказав пес і побіг уперед.

Вільям здивувався був з «чорта», але потім вирішив, що собака чхнув.

Пудель продріботів по грязюці й зник у темряві.

Через мить його писок виткнувся з-за рогу.

— Дзяв?

— Ох, так. Перепрошую, — сказав Вільям.

Дзвіночок провів його брудними східцями до старої стежки, що йшла вздовж берега. Її було завалено сміттям — а те, що лишається лежати на узбережжі Анк-Морпорка попри всю діяльність збирачів сміття, є справжнім сміттям. Сонце рідко зазирало сюди навіть погожого дня. Тіні намагались не рухатись і водночас текти разом із водою.

А втім, серед навалених під мостом колод горіло багаття. Вільямові відмовив нюх, і він зрозумів, що прибув на побачення до Гурту-під-Мостом.

Стежиною, що вела під міст, і в минулому мало хто ходив. А те, що вона лишалась відлюдною і тепер, було заслугою Рона та його приятелів. У них не було майна, яке можна було би вкрасти. Власне, у них взагалі практично нічого не було. Час від часу Гільдія жебраків розглядала питання їхнього вигнання з міста, проте без надмірного ентузіазму: навіть жебракам потрібно дивитись на когось згори вниз, а гурт був настільки внизу, що з певного погляду міг би вважатись верхівкою. До того ж у Гільдії вміли цінувати справжнє мистецтво; ніхто не вмів плювати й сякатися так, як Домовина Генрі, ніхто не мав стільки зиску зі свого каліцтва, як Арнольд Колобок, і ніщо на світі не смерділо так, як Старий Тхір Рон. Скалатинова олія могла би правити йому за дезодорант.

І щойно у Вільямовій голові промайнула ця думка, він зрозумів, де ховається Гав.

Неприродно рожевий хвіст Дзвіночка зник у купі дощок, колод та уламків, що їх члени команди називали «Оте», «Хня!», «Го-го» та Хата.

Вільямові очі почали сльозитись. Вітерець і так залітав під міст украй рідко. Вільям рушив на світло.

— Е-е-е... Доброго вечора, панове, — видушив він, киваючи постатям, що скупчились довкола зеленавих язиків полум’я.

— Я хочу побачити колір того твого папірця![41] — наказав звідкись із темряви голос Костомахи.

— Е-е-е, гм, такий, сіро-білий, — сказав Вільям, витягаючи чек.

— Схоже, все правильно. П’ятдесят доларів. Сума, підпис, — сказав Костомаха. — Я пояснив концепцію своїм колегам, пане де Ворд. Мушу сказати, це було нелегко.

— І якшо спробуєш нас намахати, ми прийдем до тебе додому! — втрутився Домовина Генрі.

— І що зробите? — спитав Вільям.

— Станемо попід дверми і будем там стояти вічно! — сказав Арнольд Колобок.

— І підморгувати твоїм гостям, — сказав Качур.

— І плювати їм на чоботи, — додав Домовина Генрі.

Вільям спробував вигнати з голови думку про реакцію на це пані Еліксир. Натомість він сказав:

— А тепер я можу побачитись із собакою?

— Покажи йому, Роне, — наказав голос Костомахи.

Важка пола Ронової шинелі відійшла вбік, явивши Гава, що закліпав на вогонь.

— То він був у вас?! — сказав Вільям. — Все так просто?

— Креветко!

— Кому спаде на думку обшукувати Старого Тхора Рона? — риторично спитав Костомаха.

— Слушно, — сказав Вільям. — Дуже слушно. Й обнюхувати теж.

— Тепер ось що: не забудь, що він старий, — сказав Костомаха. — Та й р-раніше не був генієм. Я маю на увазі, тут усього лише собаки, що розмов... тобто що тут особливо розмовляти? — поквапився голос. — Словом, не чекай філософських дебатів, оце і все.

Коли Гав побачив, що Вільям дивиться на нього, він із зусиллям став на задні лапи, але потім знов важко опустився на всі чотири.

— Як він до вас потрапив? — спитав Вільям, доки Гав обнюхував його руку.

— Прожогом вибіг із палацу і скочив просто під Ронову шинелю, — заявив Костомаха.

— Саме туди, де, як ви вказали, його стали б шукати в останню чергу, — сказав Вільям.

— Раджу мені повірити, — сказав Костомаха.

Вільям дістав записника, перегорнув на чисту сторінку і написав: «Гав».

— Скільки йому років?

Гав гавкнув.

— Шістнадцять, — сказав Костомаха. — Це важливо?

— Вимога жанру, — сказав Вільям.

Він записав: «Гав, 16 років, екс-працівн. палацу, Анк-Морпорк».

«Я інтерв’юю собаку, — подумав він.— Людина інтерв’ює собаку. Це вже саме по собі новина».

— Отже... пане Гав, що сталось перед тим, як ви вибігли з палацу? — спитав він.

Костомаха заскавучав і загарчав десь у своєму сховку. Гав нашорошив вуха, після чого загарчав у відповідь.

— Він прокинувся й пережив жахливу мить гострого когнітивного дисонансу, — сказав Костомаха.

— Ви ж казали...

— Я перекладаю, ясно? «Причиною стала наявність у кімнаті одразу двох Богів». Тобто двох Ветінарі. Гав — трохи старомодний пес... «Але один із них був неправильний, бо мав неправильний запах. Також там були ще двоє чоловіків. Тоді...»

Вільям несамовито писав.

Ще за двадцять секунд Гав міцно вкусив його за литку.

Службовець у конторі пана Підступпа, сидячи за високим столом, поглянув згори вниз на двох відвідувачів, засопів і продовжив писати своїм заклопотаним скругленим почерком. Часу на них просто зараз він не мав. Його Величність Закон не любить поспіху...

Наступної миті його голову з надприродною силою вкарбувало в стіл.

У його обмеженому полі зору з’явилося обличчя пана Шпильки.

— Я сказав, — повторив пан Шпилька, — що пан Підступп хоче нас бачити.

— Грмх, — сказав службовець.

Пан Шпилька кивнув, і тиск дещо послабшав.

— Даруйте, що ви сказали? — спитав пан Шпилька, спостерігаючи, як рука чоловіка шкребе по краю столу.

— Він... нікого... не приймає, — останні слова заглушив придушений скрик.

Пан Шпилька нахилився.

— Вибачте за пальці, — сказав він. — Але ж не могли ми допустити, щоб вони доповзли он до того невеличкого ломика, еге ж? Не кажу вже про те, що могло б статися, якби вони таки вхопили той ломик. Отже... де кабінет пана Підступпа?

— Другі... двері... ліворуч... — прохрипіла жертва.

— Ось бачите, наскільки краще бути ввічливим? Тиждень-другий на лікарняному, і ви знову зможете тримати перо.

Пан Шпилька кивнув панові Тюльпану, і той відпустив службовця. Останній сповз на підлогу.

— Може, мені його, мля, прибити?

— Лишіть, — сказав пан Шпилька. — Гадаю, сьогодні я буду добрий.

Коли «Нова фірма» увійшла до кабінету, адвокат підняв голову, і його обличчя перемінилося — але тільки на мить.

— Панове? — сказав він.

— Не чіпай ту кнопку, мля! — прогарчав пан Тюльпан.

— Вам треба дещо почути, — сказав пан Шпилька, дістаючи з внутрішньої кишені невеличку скриньку.

— На тему? — спитав пан Підступп.

Пан Шпилька вдарив нігтем збоку по скриньці.

— Для початку — на тему вчорашніх розмов, — сказав він.

Бісик зморгнув.

— Бжжж... Бж-бж-бж-бж... Бжжж... — залопотів він.

— Прокрутка, — сказав пан Шпилька.

— Що? — спитав адвокат.

— Бжжж... надто дорого, пане Шпилько. Тому я не буду піднімати цю тему. Що ви зробили з псом? — палець пана Шпильки натиснув іншого важеля. — Бзззззззззззззззззз... Мої... клієнти мають довгу пам’ять і глибокі кишені Можна винайняти й інших убивць. Ви мене розумієте?

Коли крихітний важіль «Вимк.» ударив бісика по голові, почулося тихе «ой».

Пан Підступп підвівся і підійшов до шафки старовинної роботи.

— Не бажаєте чогось випити, пане Шпилько? Щоправда, боюся, в мене тут лише рідина для бальзамування...

— Ще надто рано, пане Підступп.

— ...і, здається, десь був банан...

Пан Підступп, ласкаво посміхаючись, обернувся на звук, з яким пан Шпилька схопив руку пана Тюльпана.

— Я тобі казав — я його, мля, замочу...

— На жаль, ви спізнились, — сказав адвокат, знову сідаючи. — Гаразд, пане Шпилько. Вся справа в грошах, чи не так?

— Все, що нам винні, плюс ще п’ятдесят тисяч.

— Але ви так і не знайшли собаку.

— Варта теж. Хоча там є перевертень. Цього собаку шукали всі, а він зник. Та це не має значення. Значення має ось ця скринька.

— Як доказ у суді це не матиме ваги...

— Справді? Те, як ви питаєте нас про собаку? Говорите про вбивць? Наскільки я розумію характер Ваймза, це його занепокоїть. Він не схожий на того, хто не звернув би на таке уваги. — Пан Шпилька безрадісно всміхнувся. — Ви маєте компру на нас, і, між нами кажучи, — він нахилився ближче, — дещо з того, що ми зробили, дійсно може бути подібним на правопорушення...

— Наприклад, всі ті, мля, мочилова, — кивнув пан Тюльпан.

— ...але, оскільки ми злочинці, це можна розглядати як типову поведінку. Тим часом ви, — продовжував Шпилька, — виє поважним громадянином. Не дуже гарно, коли поважні громадяни задіяні в таких речах. Піде поголос.

— Щоб уникнути... непорозумінь, — сказав пан Підступп, — я готовий видати певну...

— Камінцями, — сказав пан Шпилька.

— Ми любимо камінці, — сказав пан Тюльпан.

— Ви зробили копії... з цього? — спитав Підступп.

— Я нічого не казатиму, — заявив пан Шпилька, не маючи жодного уявлення, як їх можна зробити. Втім, він схильний був думати, що пан Підступп перебуває не в тому становищі, щоб ризикувати.

Скидалось на те, що пан Підступп теж був схильний так думати.

— Хотів би я знати, чи можна вам вірити, — сказав пан Підступп ніби сам до себе.

— Ситуація така, — вимовив пан Шпилька так спокійно, як тільки міг. Його голова боліла все сильніше. — Якщо піде поголос, що ми кидонули клієнта, буде негарно. Скажуть, що на цих типків не можна покластися. Але якщо ті, з ким ми ведемо справи, почують, що ми скрутили в’язи клієнтові за нечесну гру, вони скажуть собі: це — ділові люди! Вони роблять діло. Вони — ділки...

Він затнувся і зиркнув на тіні в кутку кімнати.

— Отже? — спитав пан Підступп.

— Отже... отже... Та ну його в пекло, — сказав пан Шпилька, закліпавши й струснувши головою. — Женіть камінці, Підступпе, або про це попросить пан Тюльпан, ясно? Ми забираємося звідси, подалі від ваших клятих гномів, вампірів, тролів і ходячих здохляків. Це місто мене чавить! Тому женіть діаманти! Зараз!

— Гаразд, — сказав пан Підступп. — А запис?

— Поїде з нами. Якщо ми опинимося в руках поліції — то із записом. Якщо ми загадково помремо, то... дехто про все дізнається. А коли ми будемо в безпеці... Та не вам сперечатись, Підступпе! — пан Шпилька здригнувся. — У мене сьогодні не найкращий день!

Пан Підступп висунув шухляду і кинув на затягнуту шкірою поверхню три маленькі оксамитові мішечки. Пан Шпилька витер лоба носовичком.

— Гляньте на них, пане Тюльпане.

Запала мовчанка. Обоє, Шпилька і Підступп, спостерігали, як пан Тюльпан висипає коштовне каміння в одну величезну долоню. Він вивчив кілька камінців через збільшувальне скло. Він обнюхав їх. Один чи два він навіть обережно лизнув.

Нарешті він відібрав з купки чотири камінці й підштовхнув їх до адвоката.

— Вважаєте мене, мля, ідіотом? — спитав він.

— Навіть не думайте сперечатись зі мною, — сказав пан Шпилька.

— Можливо, ювеліри помилилися, — сказав пан Підступп.

— Справді? — спитав пан Шпилька. Його рука знову пірнула під піджак, але тепер вона повернулася зі зброєю.

Пан Підступп поглянув у цівку самостріла. Технічно та юридично це був арбалет, у якому тятиву натягувала сила м’язів. Але вмілі майстри зменшили його й перетворили на прилад, що був більш-менш подібний на трубку з руків’ям та спусковим гачком. Подейкували, що всякому, кого з таким спіймають Найманці, доведеться на власному досвіді дізнатись, чи можна повністю сховати самостріл в людському тілі. Якщо ж самостріл у будь-якому місті використовувався проти поліції, поліцейські докладали всіх зусиль, щоб нога стрільця ніколи більше не торкалася землі; натомість його ноги ще довго погойдував ласкавий вітерець.

Втім, тривожна кнопка в столі у Підступпа, схоже, таки була. Двері розчахнулися, і в кімнату увірвалися двоє чоловіків — один з двома довгими кинджалами, другий з арбалетом.

Те, що з ними зробив пан Тюльпан, мало жахливий вигляд.

У певному сенсі це було питанням практики. Коли озброєна людина вривається в кімнату, знаючи, що щось негаразд, їй потрібна частка секунди, щоб оцінити ситуацію, ухвалити рішення, підрахувати шанси, подумати. Натомість Пан Тюльпан не потребував частки секунди. Він не думав. Його руки рухались самотужки.

Навіть уважний пан Підступп мусив потім ще раз прокрутити все в голові. І навіть у цій рухомій картині жахів він ледь міг помітити, як пан Тюльпан схопив і крутнув найближче крісло. Коли буревій вгамувався, обоє чоловіків лежали нерухомо. Рука одного з них була неприродно зігнута, а в стелі вібрував ніж.

Пан Шпилька не обернувся. Він продовжував тримати зомбі на прицілі. Зате він видобув з кишені невеличку запальничку у формі дракона, і тут пан Підступп... пан Підступп, котрий рипів на ходу і чхав пилом... пан Підступп побачив шматочок тканини, обмотаний довкола майже не видного в цівці хижого жала стріли.

Не відводячи погляду від пана Підступпа, пан Шпилька підніс до цівки вогонь. Тканина затліла. Пан Підступп відчув себе ще сухішим, ніж завжди.

— Те, що я збираюся зробити, погано, — ніби загіпнотизований, промовив пан Шпилька, — але я зробив стільки поганих речей, що це навряд чи рахуватиметься. Бо... убивство — погана річ, але чергове вбивство вже ніби не таке погане. Тобто, коли ти вбив двадцять разів, кожне нове вбивство, в цілому, не рахується. Але... Сьогодні такий гарний день, пташки співають, бігають всякі... кошенята і все таке, а сонечко проганяє сніг, несучи обіцянку весни, і квітів, і молодої трави, і нових кошенят, і спекотних літніх днів, і ніжних поцілунків дощу, що омиває листячко дерев, і ти цього ніколи не побачиш, якщо зараз же не даси сюди все, що в тебе в шухляді, бо згориш, як свічка, ти, брехливе сушене лайно!

Пан Підступп понипав у шухляді й за мить кинув на стіл ще одного оксамитового мішечка. Нервово зиркнувши на свого партнера, який раніше ніколи навіть не вимовляв слова «кошеня» інакше, ніж в одному реченні зі словами «відро води», пан Тюльпан узяв його й перевірив вміст.

— Рубіни, — сказав він. — Якісні, мля.

— Тепер забирайтесь, — просичав пан Підступп. — І ніколи не повертайтеся. Я про вас не чув і вас не бачив.

Він не відводив погляду від тріпотливого вогника.

За останні кілька століть пан Підступп бачив чимало зла, проте наразі ніщо не здавалося йому настільки зловісним, як пан Шпилька. Або настільки неадекватним. Супротивника хитало, а його погляд раз у раз метався по темних закутках кабінету.

Пан Тюльпан поторсав приятеля за плече.

— Ну що, мля, відіб’ємо йому головешку й підем? — запропонував він.

Шпилька зморгнув.

— Так, — сказав він, схоже, повертаючись до тями. — Так.

Він кинув погляд на зомбі.

— Гадаю, сьогодні я залишу тобі життя, — сказав він, задмухавши полум’я. — Завтра... Хтозна?

Сказано було непогано — але прозвучало якось непевно.

Потому «Нова фірма» відбула.

Пан Підступп сів і втупився в зачинені двері. Йому було ясно — небіжчик мав у таких речах великий досвід — що двоє його озброєних підлеглих, ветерани стількох юридичних битв, уже не потребують жодної допомоги. Пан Тюльпан був спеціалістом.

Зомбі дістав із шухляди аркуш полінованого паперу, написав прямокутним почерком кілька слів, вклав записку в конверт, заклеїв і покликав клерка.

— Розпорядіться щодо них, — сказав він, коли той втупився в тіла колег, — а тоді передайте це панові де Ворду.

— Котрому саме, шеф?

На мить пан Підступп зовсім про це забув.

— Вельможному де Ворду, — сказав він. — Звісно ж, не іншому.

Вільям де Ворд перегорнув сторінку свого нотатника й продовжив гарячково писати. Безпритульні розглядали його, ніби рідкісну тварину в зоопарку.

— Оце у вас здоровецький талант, пане, — сказав Арнольд Колобок. — Аж серце раде, як побачиш цього олівця, коли він так бігає. Хотів би я так уміти, от тіки не з моїми граблями.

— Чи пан не бажає чашечку чаю? — спитав Качур.

— У вас є чай?

— Звичайно. А чому ні? За кого ви нас приймаєте? — Качур з гостинною усмішкою підніс почорнілого чайника та іржавого кухля.

Можливо, зараз саме час виявити ввічливість, подумав Вільям. Зрештою, воду для чаю кип’ятять, чи не так?

— Тільки без молока, — швидко сказав він. Йому страшно було й уявити, яке тут молоко.

— Ах, я ж казав, що ви справжній джентльмен, — сказав Качур, наливаючи в кухоль смолисту темну рідину. — Чай з молоком — це ганебно.

З вишуканим жестом він видобув тарілочку й столові щипчики.

— Лимона? — спитав він.

— Лимона? У вас є лимон?!

— О, навіть наш пан Рон швидше помиється під пахвами, ніж питиме чай без лимона, — запевнив Качур, плюскаючи шматочок лимона в кухоль Вільяма.

— І чотири шматочки цукру, — сказав Арнольд Колобок.

Вільям зробив добрячий ковток. Чай був густий і надто міцний, але в той же час солодкий та гарячий. І з невеликим присмаком лимона. Що ж, вирішив Вільям, могло бути значно гірше.

— Так, з лимонами нам пощастило, — продовжував Качур, клопочучись із чайним причандаллям. — Скажу вам, чи не щодня ми знаходимо в річці два-три шматочки!

Вільям скам’янів, дивлячись у темну річку. Сплюнути чи ковтнути, подумав він. Класична дилема.

— Все гаразд, пане де Ворд?

— Ммм.

— Забагато цукру?

— Ммм.

— Надто гаряче?

Вільям з полегшенням виплюнув чай у напрямку річки.

— Ох! — вигукнув він. — Так! Окріп! Саме так! Чудовий чай, але — окріп! Я поки поставлю кухля на землю, щоб він охолонув, гаразд?

Він підхопив олівця й записник.

— Отже... е-е-е, пане Гав, кого саме ви вкусили за ногу?

Гав гавкнув.

— Він їх усіх покусав, — сказав голос Костомахи. — Коли вже кусаєш, чого спинятись?

— Чи впізнали б ви їх, якби вкусили знову?

— Він каже, що міг би. Він каже, що більший чоловік був на смак як... е-е-е... — Костомаха на мить замовк, — ну... як же це... велика-велика чашка з гарячою водою, а в ній мило.

— Ванна?

Гав загарчав.

— Так і називається, еге ж, — погодився Костомаха. — А другий мав запах дешевого бріоліну. А той, що був подібним на Бога... тобто на Правителя Ветінарі — від нього тхнуло вином.

— Вином?

— Так. Гав також каже, що хотів би попросити вибачення за те, що щойно вас вкусив. На нього просто подіяли власні спогади. Ми... я хочу сказати, собаки мають дуже фізичну пам’ять, якщо ви мене розумієте.

Вільям кивнув і почухав ногу. Подальші події в Еліптичному кабінеті супроводжувались вереском, гавкотнею та гарчанням; Гав бігав колами за власним хвостом, доки не буцнувся писком у Вільямову литку.

— І відтоді Рон увесь час носив його під пальтом?

— Хто ж зачепить Старого Тхора Рона, — сказав Костомаха.

— Авжеж, — погодився Вільям. Він кивнув на Гава.

— Я хочу зробити його знімок, — сказав він. — Це... вражаюча розповідь, але нам потрібне зображення, щоб довести, що ми справді розмовляли з Гавом. Ну, тобто — через перекладача, звичайно. Я не хотів би, щоб читачі сприйняли це за ще одну з ідіотських історій про «собак, що говорять», які друкують «Сенсації»...

У гуртку безпритульних почувся шум. Прохання не викликало особливого ентузіазму.

— У нас тут, знаєте, щось на кшталт елітного району, — сказав Качур. — Ми не пускаємо сюди кого попало!

— Але ж стежка веде просто під міст! — сказав Вільям. — Сюди може прийти хто завгодно!

— Ну да, — сказав Домовина Генрі. — Може.

Він кашлянув і, демонструючи неабияке вміння, сплюнув у вогонь.

— От тіки ніхто не пробоває.

— Креветко, — пояснив Старий Тхір Рон. — Бляха-муха? Хря! Я ж говорив: двері, стерня, стерня, двері!

— Тоді вам краще повернутися зі мною до редакції, — сказав Вільям. — Врешті-решт, доки ви продавали газети, ви носили пса по всьому місту!

— Зараз надто небезпечно, — сказав Костомаха.

— Чи не поменшає небезпека за ще п’ятдесят доларів? — спитав Вільям.

— Ще п’ятдесят доларів? — сказав Арнольд Колобок. — Це вже буде цілих п’ятнадцять доларів!

— Сто, — стомлено сказав Вільям. — Ви ж розумієте, що аудиторія зацікавлена дізнатись правду?

Компанія витягнула шиї.

— Не бачу ніякої овдеторії, — повідомив Домовина Генрі.

Вільям зробив крок, цілком випадково перекинувши кухля зі своїм чаєм.

— Тоді вперед, — сказав він.

Тепер пан Тюльпан починав побоюватись. Це було незвично. В тому, що стосувалося побоювань, він зазвичай був причиною, а не реципієнтом. Проте пан Шпилька діяв неправильно, а оскільки за ухвалення рішень відповідав саме він, над цим слід було замислитись. Пан Тюльпан умів приймати рішення за частки секунди, а коли справа торкалася мистецтвознавства, заіграшки оперував століттями — але на середніх дистанціях почувався не кращим чином. Для цього йому потрібен був пан Шпилька.

Але пан Шпилька тільки бурмотів щось сам до себе, продовжуючи вдивлятися в сутінки.

— Тепер поїдемо? — спитав пан Тюльпан, в надії виправити становище. — Ми отримали плату, причому, мля, з премією — то чого тут, мля, стирчати?

Те, як пан Шпилька повівся, мля, з адвокатом, пана Тюльпана турбувало теж. Наставити на когось зброю й не скористатися нею — це було на нього не схоже. «Нова фірма» не погрожувала оточенню — вона йому загрожувала. А всі ці виступи на тему «залишу-життя-сьогодні»... це була профанація.

— Я кажу, тепер ми...

— Як ти думаєш, що стається з людьми після смерті, Тюльпане?

Пан Тюльпан був вражений.

— Що це ще, мля, за запитання?! Ти знаєш, що з ними стається!

— Справді?

— Звичайно. Пам’ятаєш, як нам довелося лишити того хлопця у клуні, й минув цілий тиждень, доки ми змогли закопати його як слід? Пам’ятаєш, який він мав вигля...

— Я не про трупи!

— А. Значить, про релігію?

— Так!

— Мене це, мля, ніколи не хвилювало.

— Ніколи?

— Ні секунди. Я ж маю свою картоплину.

За мить пан Тюльпан з’ясував, що пройшов кілька кроків сам, бо пан Шпилька закляк на місці.

— Картоплину?

— Ага. На шнурку на шиї, — пан Тюльпан постукав пальцем по своїх широченних грудях.

— Це — релігія?

— Ну та. Якщо ти, вмираючи, маєш свою картоплину, то все буде гаразд.

— І яка це релігія?

— Без поняття. Ніде не бачив такої, тільки вдома в селі. Я був ще малий. Так же завжди буває. Малому кажуть: ось це, щоб ти знав — бог. Але потім малий виростає й дізнається, що богів, мля, мільйони. Так само і з релігією.

— І якщо ти, помираючи, маєш картоплину, все буде гаразд?

— Ага. Ти маєш право повернутися і жити знову.

— Навіть... — пан Шпилька сковтнув, оскільки тепер він заходив на територію, якої раніше на його внутрішній мапі на існувало взагалі. — Навіть якщо ти робив те, що інші могли вважати поганим?

— Типу різав людей чи штовхав їх з висоти?

— На кшталт того...

Пан Тюльпан засопів, від чого його ніс засвітився.

— Ну-у-у, це працює доти, доки ти, мля, щиро про все шкодуєш.

Панові Шпильці це видалось захопливим — і трохи підозрілим. Але він відчував, як щось... підбирається все ближче. Обличчя в темряві й голоси на межі чутності. Він вже боявся обертатись, щоб, бува, не побачити за спиною чогось жахливого.

За якийсь долар можна було б купити хоч мішок картоплі...

— Це діє? — спитав він.

— Звісно. У мене вдома, мля, всі це робили сотні років. Якби це не діяло, цього б ніхто не робив, еге ж?

— Вдома — це де?

Пан Тюльпан спробував замислитись над відповіддю, але його пам’ять була надто щільно вкрита шрамами.

— Там був... ліс, — промимрив він. — І... яскраві свічі. І... секрети, — додав він, без виразу дивлячись у далечінь.

— І картопля?

Пан Тюльпан повернувся до реальності.

— І вона теж, — сказав він. — До біса картоплі, мля. Якщо маєш свою картоплину, все буде гаразд.

— Але... я думав, що треба молитись у пустелі, і кожен день ходити в храм, і співати гімни, і роздавати добро неімущим?

— Ну, це все теж можна, еге ж, — сказав пан Тюльпан. — Поки маєш свою, мля, картоплину.

— А назад повертаєшся живим? — усе ще намагаючись знайти приховану підніжку, спитав пан Шпилька.

— Звісно. Який сенс повертатися мертвим? Ніхто не помітить різниці.

Пан Шпилька розтулив рота для відповіді, й раптом пан Тюльпан побачив, що його обличчя перемінилось.

— Хтось схопив мене за плечі! — вичавив він.

— Все в порядку, Шпилько?

— Ти нікого не бачиш?

— Ні.

Зчепивши кулаки, пан Шпилька розвернувся. На вулиці було повно людей, але на нього ніхто не звертав уваги.

Він спробував зібрати докупи шматочки пазла, на які швидко розпадався його мозок.

— Окей, окей, — сказав він. — Ось що ми зробимо... Повернемось до будинку, так... і заберемо решту діамантів, і приб’ємо Чарлі, і... і... знайдемо овочевий магазин. Ти казав про якісь особливі картоплини?

— Та ні.

— Добре... але спершу... — пан Шпилька затнувся, а миттю пізніше йому здалося, що за його спиною урвались безгучні кроки.

Він знав: клятий вампір таки щось з ним зробив. Темрява видавалась тунелем, і в цьому тунелі було щось...

Пан Шпилька вірив у страх і насильство, а в таких випадках, як зараз, — у помсту. І хоча внутрішній голос усе вимогливіше молив про здоровий глузд, його заглушив значно потужніший контрудар божевілля.

— В усьому винен той клятий вампір, — вимовив пан Шпилька. — А вбити вампіра... гей, та це ж практично добра справа, так?

Він просяяв. Спасіння досягається через Добрі Справи!

— Всі знають, що вампіри володіють злими чарами. Тож я зроблю людству послугу, га?

— Ну. Але... кого це цікавить?

— Мене.

— Гаразд.

Коли пан Шпилька розмовляв таким тоном, не сперечався навіть пан Тюльпан. Пан Шпилька міг бути надзвичайно неприємним. До того ж кодекс поведінки вимагав помсти за приниження. Це був загальновідомий факт.

От тільки навіть у просякнутий сіллю для ванни мозок Тюльпана почала поступово просочуватись тривога. Досі він поважав пана Шпильку саме за здатність не лякатися складнощів — зокрема, довгих речень.

— Що ми використаємо? — спитав він. — Кілок?

— Ні, — сказав Шпилька. — Я хочу цілковитої певності.

Рукою, що вже майже не тремтіла, він припалив сигарету і тримав сірника, доки той не згас.

— Ах. Ясно, — сказав пан Тюльпан.

— Більше діла, менше слів, — сказав пан Шпилька.

Рокі насупив брови, споглядаючи Печатки на дверях особняка де Вордів.

— Шо то є? — спитав він.

— Вони означають, що кожен, хто вломиться сюди, матиме справу з Гільдіями, — сказала Сахариса, видобуваючи ключа. — Це щось на кшталт закляття — тільки це працює.

— А оцеє — воно від Найманців? — спитав троль, вказуючи на досить умовно зображений щит із плащем, кинджалом та подвійним хрестом.

— Так. Це означає, що на кожного, хто зламає цю печатку, контракт укладається автоматично.

— Ни хтів би я, коб то так уклали й мене. Файно, шо маєте ключа...

Замок клацнув. Поштовх — і двері відчинилися.

Сахарисі доводилось бувати в найкращих домах Анк-Морпорка. Це траплялося, коли їхні власники відкривали частину будинку для публічного доступу в рамках тієї чи іншої благодійної акції. Проте вона уявлення не мала, як може змінитися будинок, в якому більше ніхто не живе. Він видавався загрозливим і неймовірно великим. Двері здавалися заширокими, віконні рами — зависокими. Затхле непорушне повітря болем відгукнулось у її голові.

Рокі за її спиною запалив кілька ламп. Але величезне приміщення все одно залишалося в сутінках. На щастя, знайти сходи виявилось неважко.

Дотримуючись вказівок, які Вільям відтарабанив наостанок, вона дісталася анфілади залів, кожен з яких був більший за її дім. Коли вона нарешті дійшла до гардеробу, той виявився таким же залом, але повним вішалок та «плечиків».

Сукні поблискували в напівтемряві. А також поширювали сильний запах нафталіну.

— Цікаво, — сказав Рокі з-за її спини.

— Це просто такі кульки, щоб міль не псувала одяг, — сказала Сахариса.

— Я про сліди, — сказав троль. — І внизу тиж були такі.

Вона відірвала погляд від рядів суконь і опустила його вниз. Шар пилу на підлозі був явно кимось потривожений.

— Гм... Покоївка? — припустила вона. — Хтось же має за всім цим доглядати?

— І шо вона сі тут робила? Затоптувала пилюку до смерті?

— Ну, має ж хтось слідкувати за речами? — невпевнено сказала Сахариса.

Блакитна сукня навпроти вимагала: вдягни мене, я створена для тебе. Поглянь, як я переливатимусь!

Троль штурхнув пальцем коробочку з нафталіновими кульками, й вони розкотилися запиленим столом.

— Схоже, та міля це страшне як любить, — сказав він.

— Ти не думаєш, що ця сукня... надто відверта? — спитала Сахариса, прикладаючи одяг до себе.

Рокі набрав стурбованого вигляду. Його винаймали не за навички модельєра, і вже тим паче — не за знання тонкощів мовлення середнього класу.

— Ви завжди були відверта людина, — нарешті зважився він.

— Я питаю, чи не здаватимусь я легковажною жінкою!

— А, он воно шо, — сказав Рокі, підходячи. — Нє, звісно, нє.

— Справді?

— Авжеж. Ви важите не так і мало.

Сахариса здалася.

— Гадаю, пані Готбед зможе трохи її розшити, — мимоволі сказала вона.

Їй неабияк хотілось побути тут ще — деякі вішалки просто прогинались — але вона почувалася майже злодійкою. До того ж у глибині душі відчувала, що жінка з сотнями суконь значно більше розгнівається через нестачу однієї з них, аніж жінка з десятком-другим платтячок. Хай там як, а темрява починала діяти їй на нерви. Здавалася, там повно незнайомих привидів.

— Ходім назад.

Коли вони вже наполовину перетнули вітальню, хтось заспівав.

Слів було не розібрати, а на мелодію явно впливав алкоголь, але це все-таки було співом, і чувся він з-під їхніх ніг.

Коли Сахариса поглянула на Рокі, той знизав плечима.

— Може, це тота міля? Перебрала своїх кульок?

— Тут таки має бути охорона, авжеж? Може, нам краще сказати, що ми, ну, тут були? — запанікувала Сахариса. — Вийде не дуже шляхетно, якщо ми заберемо сукню і втечемо...

Вона підійшла до затиснутих у закутку під сходами зелених дверей і штовхнула ручку. На мить спів почувся гучніше, але урвався, коли вона сказала:

— Даруйте?

Ще за кілька секунд вона почула:

— Привіт! Як справи? У мене все чудово!

— Я просто... Вільям сказав, що можна? — вона вимовила ці слова тим запитальним тоном, яким хтось міг би перепросити грабіжника за те, що перериває його роботу.

— Чихайло? Опа! — сказав голос із темряви внизу.

— Е-е-е... З вами справді все добре?

— Не дістаю... ха-ха-ха... Це все л-ланцюги...

— Вам... погано?

— Ні, все чудово, зовсім не погано, тіки троха переб-р-р... гик...

— Трохи пере... що? — спитала Сахариса; виховання ніяк не давало їй дійти цілком очевидного здогаду.

— Як йо’... те, чим закр-ривають бочки з вип-пивк... ою...

— Ви — п’яний?!

— Точно! Воно! П’яний, як... гик... чіп!

Почувся брязкіт скла.

Слабке світло ліхтаря відкрило її поглядові щось подібне до винного льоху. Але на лавці під однією зі стін сидів, напівпритомно похилившись уперед, чоловік, а від кісточки його ноги до кільця в підлозі тягнувся ланцюг.

— Ви... на прив’язі? — спитала Сахариса.

— Ха-ха-ха...

— Давно ви тут?

Вона почала спускатись.

— Рік...

— Рік?

— Ур-рожаю, — чоловік підняв пляшку й втупився в неї. — Рік... Виправного Верблюда... З б-біса хороший був урожай... А ця... Рік П-перекладеного П-пацюка... Теж хороший... Хороший урожай... Майже весь... Гик... Хоча я б не в-відмовився від тістечка.

Підходи Сахариси до вінтажних напоїв обмежувались знанням про те, що Шато Масон — це дуже популярне вино. Але людей не садовлять на ланцюг для того, щоб вони пили вино — навіть знамените ефебійське, що приклеює склянку до столу.

Вона підійшла трошки ближче, і світло впало на обличчя в’язня. На обличчі красувалася гримаса дуже п’яної людини, та все ж не впізнати його було важко. Вона бачила його щодня — на монетах.

— Е-е-е... Рокі, — погукала вона. — Ти можеш спуститись на хвилинку?

Двері розчахнулися, і троль сторчголов улетів усередину. На жаль, саме влетів.

Вгорі на сходах з’явився, розминаючи кисть, пан Тюльпан.

— Чихайло! — вигукнув Чарлі, підіймаючи пляшку. — Вся банда в зборі!

Рокі, похитуючись, підвівся. Пан Тюльпан відірвав дверну поперечину й почав неквапом спускатись. Троль здійняв руки в класичній боксерській позі, але пан Тюльпан не переймався такими тонкощами. Він щосили вдарив його твердим дубовим брусом. Троль повалився, мов дерево.

Тільки після цього велетень з очима, що обертались на його обличчі, спробував сфокусуватись на Сахарисі.

— А це ще, мля, хто?

— Як ви смієте лаятись! — вибухнула вона. — Лаятись у присутності жінки!

Здавалося, це його знітило.

— Я, мля, не лаюсь!

— Та я ж вас уже бачила. Ви... Я так і знала, що ви — несправжня черниця! — тріумфально вигукнула Сахариса.

Раптом почулося клацання зведеного самостріла. Деякі тихі звуки несуть у собі неймовірну стримувальну силу.

— Іноді знання примножує неприємності, — сказав сухорлявий чоловік, що дивився на неї згори сходів через приціл самостріла. — Що ви тут робите, дівчино?

— А ви — брат Шпилько! Це ви не маєте права тут бути! А в мене є ключ!

Певні частини Сахарисиного «Я» — ті, що мали уявлення про такі речі, як страх смерті, — щосили намагалися привернути її увагу. Але, оскільки це були частини саме Сахарисиного «Я», вони намагались робити це дуже делікатно — а тому, вона їх ігнорувала.

— Ключ? — перепитав брат Шпилько, спускаючись сходами. Самостріл продовжував дивитись на неї. Навіть у своєму нинішньому стані пан Шпилька знав, як тримати людину на прицілі. — І хто ж дав вам ключа?

— Не підходьте до мене! Не смійте підходити! Якщо підійдете, я... Я про це напишу!

— Справді? Що ж, якщо я у чомусь і впевнений, так це в тому, що слова не кусаються, — сказав пан Шпилька. — Я чув чимало...

Його раптом пересмикнуло. На мить здалося, що йому ось-ось підломляться коліна. Однак він опанував себе і знову зосередився на ній.

— Підеш із нами, — сказав він. — І не кажи, що кричатимеш, бо ми тут самі. Крім того, я... чув... чимало... криків...

І знову здалося, що він впаде — але він знову прийшов до тями. Сахариса нажахано дивилася на арбалет, що тремтів у його руці. Вона нарешті почула ті частини її «Я», що рекомендували вдатись до мовчання, яке, можливо, було останнім порятунком.

— А ці двоє? — спитав пан Тюльпан. — Приб’ємо їх зараз?

— Зчепіть їх ланцюгом і залиште.

— Але ж ми завжди...

— Залиш їх!

— Ти впевнений, що з тобою все гаразд? — спитав пан Тюльпан.

— Ні! Просто залишмо їх, гаразд? У нас немає часу!

— У нас повно...

— У мене — ні! — пан Шпилька насунувся на Сахарису. — Хто дав тобі ключа?

— Я не збираюсь...

— Ти хочеш, щоб пан Тюльпан попрощався з нашими непритомними друзями?

Змучений мозок пана Шпильки, непевно намагаючись уявити, як усе має відбуватись у справедливому світі, вважав таке формулювання припустимим. Врешті-решт, їхні тіні переслідуватимуть Тюльпана, не його...

— Цей будинок належить вельможному де Ворду, а ключа мені дав його син! — гордовито сказала Сахариса. — Тепер вам ясно, у що ви вплуталися?

Пан Шпилька дивився на неї незрячим поглядом.

По хвилі він сказав:

— Я хочу це з’ясувати. Не пробуй тікати. Зовсім не намагайся кричати. Йди спокійно, і... — він зупинився. — Я збирався сказати, що все буде добре. Але це дурниці, чи не так?

Мандрівка вулицями міста в супроводі Гурту-з-під-Мосту була нешвидкою. Весь світ був для них театром, художньою галереєю, мюзик-холом, рестораном та плювальницею; крім того, ніхто з членів Гурту й уявити собі не міг, що можна пересуватися по прямій лінії.

Пудель Дзвіночок супроводжував їх, намагаючись триматись якнайближче до центру групи. Костомахи ніде не було й сліду. Вільям запропонував понести Гава: він відчував, що цей собака став йому по-своєму дорогий. Принаймні на сотню доларів. Щоправда, сотні доларів у нього не було — але завтрашній випуск обов’язково принесе достатньо грошей, чи не так? І навряд чи ті, хто полює на пса, зважилися б на що-небудь просто на вулиці, при світлі дня. Особливо якщо врахувати, що це світло було скрізь: хмари сповнювали небо, немов старі ковдри, дим опускався на землю й зустрічався з туманом, що піднімався від річки, і тьмяне світло струменіло буквально з усього.

Вільям спробував подумати над заголовком. Йому ніяк не вдавалося вийти на влучне формулювання. Воно мусило багато чого включати, а йому рідко щастило вкласти гігантські складнощі світу менше ніж у півдюжини слів. Сахарисі це вдавалося краще: вона сприймала слова як елементи конструктора, які можна складати як завгодно. Її найкращий заголовок стосувався якоїсь давньої тяганини між Гільдіями й був набраний у колонку:

ШОКУЮЧА

ПРАВДА

ПРО СВАРКУ

МІЖ ГІЛЬДІЯМИ

Вільям ніяк не міг навчитись добирати слова за довжиною, тоді як Сахариса опанувала це за два дні. І йому давно вже варто було б заборонити їй називати Правителя Ветінарі «Гарантом». Якщо вірити енциклопедії, це не було помилковим визначенням, і слово гарно поміщалося в колонку — але коли Вільям бачив його в газеті, він почувався навдивовижу беззахисним.

Саме таке занурення в особистий світ і призвело до того, що Вільям не помітив нічого підозрілого, коли зайшов до друкарні на чолі вервечки безпритульних, аж доки не побачив обличчя гномів.

— А ось і наш письменник, — сказав пан Шпилька, виступаючи наперед. — Пане Тюльпане, зачиніть двері.

Двері грюкнули, коли пан Тюльпан штурхнув їх однією рукою. Другою він міцно затуляв рота Сахарисі, котра викотила очі на Вільяма.

— О, він приніс мені песика, — сказав пан Шпилька.

Коли він наблизився, Гав загарчав. Вільям позадкував.

— Варта скоро буде тут, — сказав він.

Гав гарчав усе гучніше.

— Мене це зараз не обходить, — сказав пан Шпилька. — Враховуючи те, що я знаю. І кого я знаю. Де той клятий вампір?!

— Уявлення не маю! Він тут не сидить цілий день! — огризнувся Вільям.

— Справді? У такому разі дозвольте заявити! — сказав пан Шпилька, скеровуючи самостріл просто Вільямові в обличчя. — Якщо та потвора не буде тут за дві хвилини, я...

Гав вирвався з Вільямових рук. Його гарчання переросло в пронизливе «ав-ав-ав!!!», до якого вдаються невеличкі собаки, коли їх охоплює лють. Шпилька відсахнувся, закриваючи рукою обличчя. Самостріл вистрілив. Стріла вдарила в одну з ламп над верстатом. Лампа вибухнула.

Навсібіч бризнув палаючий гас. Вогняні краплі всіяли металевий набір, старі коники-гойданки та гномів.

Пан Тюльпан відпустив Сахарису, щоб допомогти колезі, і та, в повільному вальсі хаотичних подій, з розвороту вкарбувала коліно йому точнісінько в те місце, порівняно з яким будь-яка ріпа мала б як мінімум нікчемний вигляд.

Вільям, кинувшись уперед, схопив її й виштовхнув на морозне повітря. Коли він продерся назад крізь Гурт-з-під-Мосту (члени якого виявляли на вогонь ту ж інстинктивну панічну реакцію, що й на воду з милом), у приміщенні все палало.

Гноми боролися з вогнем, що танцював у мотлоху та в їхніх власних бородах. Кілька з них підступали до пана Тюльпана, що стояв на всіх чотирьох, але вже починав підводитись. Пан Шпилька крутився дзиґою, тим часом як розлючений Гав примудрявся гарчати, не розкриваючи щелеп, які увіп’ялися в руку пана Шпильки до самісінької кістки.

Вільям склав долоні рупором.

— Тікайте!!! — заволав він. — Фарба!!!

Хтось із гномів, почувши його, озирнувся на полиці зі старими бляшанками, повними загуслої фарби. І тут вибухнула перша з них.

Бляшанки були такі давні, що були не більше ніж іржею, скріпленою докупи густим хімічним вмістом. Спалахнули ще кілька. Пан Шпилька метнувся навскоси, все ще намагаючись струсити з руки розлюченого пса.

— Зніми цю тварюку! — заволав він.

— Забудь про неї, мля! В мене одяг горить! — кричав пан Тюльпан, ляскаючи по рукаву, що тлів.

З палаючого виру з гучним «бззззз!» вилетіла бляшанка того, що колись було емаллю, — й вибухнула точно над верстатом.

Вільям схопив Доброгора за плече.

— Я сказав — тікаймо!

— Мій верстат! Він горить!

— Краще він, ніж ми! Біжіть!!!

Про гномів подейкували, що вони значно більше турбуються про золото та залізо, ніж про мислячих істот, бо запаси золота та заліза у світі обмежені, тоді як істот, схоже, стає дедалі більше. Здебільшого так думали істоти на кшталт пана Вітрогона.

Проте гноми справді дуже турбуються про залізо та золото. Адже без них усі ми були б лише більш-менш тямовитими тваринами. Друкарі з’юрмилися біля дверей зі сокирами напоготові. Назовні вивалювались хмари ядучого диму. Над дахом витанцьовували язички полум’я. Кілька шматків бляшаної покрівлі раптом гучно провалились усередину. Цієї ж миті з дверей вилетіло, лишаючи димний слід, якесь ядро. Троє гномів кинулись на нього і тільки дивом не зарубали одне одного.

Це був Гав. На ньому все ще жевріли ділянки шерсті, але його очі палали значно яскравіше, і він продовжував переможно гарчати.

Він дозволив Вільямові підняти себе на руки, після чого, нашорошивши вуха, обернувся до дверного отвору.

— Ось, мабуть, і все, — сказала Сахариса.

— Вони могли вибратися через чорний хід, — сказав Доброгір. — Боддоні, чого б кільком із вас не піти й не перевірити?

— Геройський песик, — сказав Вільям.

— «Хоробрий» було б краще, — машинально сказала Сахариса. — Менше літер. Хоча... Можна ж і так:

ПЕСИК-

ГЕРОЙ

АТАКУЄ

БАНДИТІВ

...хоча це перше слово не таке вже й героїчне.

— Хотів би я вміти думати заголовками, — сказав Вільям, здригнувшись.

У льосі під повіткою було холодно й вогко.

Пан Шпилька, ледве доклигавши до кутка, обтрушував з одягу попіл.

— Ми, мля, таки попались, — видушив із себе пан Тюльпан.

— Та невже? — сказав Шпилька. — Тут усе з каменю. Підлога, стіни, стеля! Камінь не горить, ясно? Нам треба просто тихо й гарно пересидіти тут.

Пан Тюльпан дослухався до звуку пожежі над їхніми головами. По долівці під зачиненим люком маяли жовто-червоні відсвіти.

— Мені це, мля, не подобається, — сказав він.

— Бувало гірше.

— Мені це не подобається, мля!

— Охолонь. Ми звідси виберемось. Я народився не для того, щоб підсмажитись!

Довкола верстата ревів вогонь. У розпеченому повітрі, крутячись, пролетіли кілька запізнілих бляшанок з-під фарби, заливаючи все вогненним дощем.

В серці пожежі вогонь був жовто-білого відтінку, і зараз він дістався металевих форм, на яких лежав набір. На вимазаних друкарською фарбою свинцевих поверхнях набубнявіли срібні краплі. Літери заворушились, розповзлися, злились воєдино. Якусь мить на поверхні розплавленого металу плавали слова — невинні слова, такі як «і», «правда», «зробить вас вільними»... Та ось вони зникли. І по розжареному до червоного верстату, по дерев’яних скринях, по стосах набору й навіть по купах дбайливо складеного брухту потекли тоненькі струмочки.

Вони зустрічались, зливались і ширились. Незабаром підлога перетворилась на рухливе, тремтливе дзеркало, в якому перевернуто відображалось рухливе жовто-червоне полум’я.

Саламандри на робочому столі Отто відчули тепло. Вони любили тепло. Їхні предки еволюціонували в жерлах вулканів. Саламандри прокинулись і замуркотіли.

Пан Тюльпан, що ходив від стіни до стіни льоху, наче звір у ловецькій ямі, схопив одну з кліток і втупився в створіння всередині.

— Що це ще, мля, за мерзота? — прогарчав він і кинув клітку назад. Тут йому у вічі впала темна банка поруч. — А тут, мля, чогось написано «Оберешно!».

Земляні вугри вже були на межі. Вони теж відчували тепло — от тільки вони походили з глибоких печер з крижаними підземними водами.

Їхній протест вилився в спалах темного світла.

Більша його частина дісталася мозкові пана Тюльпана. Щоправда, після всіх бійок від цього органу залишалось не так багато, навіть попри те, що пан Тюльпан не так уже й часто бився головою, адже це все-таки було досить боляче. Проте там залишався примарний спогад про сніг, і соснові ліси, і палаючі будинки, і церкву. У ній вони ховалися. Він був дитиною. Він згадав величезні сяючі картини — з такою кількістю кольорів, якої він ніколи не бачив...

Він моргнув і впустив банку.

Вона вдарилась об долівку. Вугри видали ще один вибух темряви. Відчайдушно звиваючись, вони вибиралися з решток своєї в’язниці, ковзали вздовж стіни й намагалися протиснутись у щілини між брилами.

Пан Тюльпан обернувся на раптовий звук за своєю спиною. Його колега закляк на колінах, вчепившись у своє волосся.

— Все гаразд?

— Вони в мене за спиною! — прошепотів Шпилька.

— Та ні, друже, тут тільки ти і я.

Пан Тюльпан поплескав Шпильку по плечу. Коли він задумався, що робити далі, на його лобі від напруження випнулися вени. Раптові спогади зникли. Тюльпан ще замолоду навчився редагувати свою пам’ять. Що потрібно панові Шпильці зараз, вирішив він, так це — пригадати кращі часи.

— Гей, пам’ятаєш, як Ґерард Чобіт та його хлопці загнали нас у той, мля, льох у Квірмі? — сказав він. — Пам’ятаєш, що ми з ними зробили після?

— Так, — вимовив пан Шпилька, тупо дивлячись у стіну. — Пам’ятаю.

— А старого в тому будинку в Геної, коли ми, мля, не знали, що там хтось є? То ми забили двері й...

— Помовч! Помовч!

— Просто намагаюсь думати позитивно.

— Нам не слід було вбивати всіх тих людей... — майже нечутно прошепотів пан Шпилька.

— Чому це? — здивувався пан Тюльпан, але нервовість пана Шпильки знову пронизала його наскрізь. Він схопився за шкіряну шворку на своїй шиї й відчув заспокійливу вагу. В судну годину картоплина може дуже знадобитися.

Плюскіт за спиною змусив його озирнутись, і його обличчя посвітлішало.

— Так чи так, ми врятовані, — сказав він. — Здається, почався, мля, дощ.

Зі щілин довкола люка в стелі дріботіли срібні краплі.

— Це не вода! — вереснув Шпилька, підхоплюючись.

Краплі, зливаючись, перетворились на невпинний струмок. Плюскіт лунав якось дивно, а сама рідина збиралась у горбик під люком. Але на його верхівку наливалось усе більше рідини, й пляма все ширше розповзалась по підлозі.

Шпилька з Тюльпаном позадкували до дальньої стіни.

— Це — розплавлений свинець, — сказав Шпилька. — Вони ж друкують ним ту газету!

— Мля... І багато його сюди наллється?

— Сюди? Ну, не більше, ніж кілька дюймів...

У протилежному кінці льоху озерце металу торкнулося лавки Отто, й та задиміла.

— Нам треба на щось піднятися, — сказав Шпилька. — Поки воно не захолоне. У такий мороз це не забере багато часу!

— Але тут, мля, нічого немає! Нам кінець!!!

Пан Шпилька на мить притиснув долоню до очей і глибоко вдихнув повітря, що вже добре прогрілося під неквапним сріблястим дощем. Потім він розплющив очі. Пан Тюльпан покірно на нього дивився. Адже рішення приймав пан Шпилька.

— Я... маю план, — промовив він.

— Це добре. Добре.

— Мої плани завжди успішні, авжеж?

— А то. Я завжди казав, що ти, мля, просто геній. Як тоді, коли ти придумав, щоб ми скрутили...

— І я завжди дбаю про інтереси нашої фірми, так?

— Ну ясно, еге ж.

— Отже... мій план... це не ідеальний план, але... А, біс із ним. Дай мені свою картоплину.

— Що?

Рука пана Шпильки раптом рвонулась уперед, і арбалет завмер за дюйм від горла пана Тюльпана.

— Ніколи сперечатись! Давай сюди негайно кляту картоплину! У нас немає часу на те, щоб ти думав!

Невпевнено, але з традиційною вірою в здатність пана Шпильки знайти вихід із глухого кута, пан Тюльпан зняв через голову поворозку з картоплиною й передав її панові Шпильці.

— Гаразд, — сказав пан Шпилька. Одну половину його обличчя раптом зсудомило. — Ось що я думаю...

— Пошвидше! — урвав його пан Тюльпан. — Воно вже за кілька дюймів від нас!

— Ось що я думаю: я думаю, що в мене — надто дрібна тілобудова, пане Тюльпане. Ти не зможеш спертись на мене. Я не підійду. А ти — велетень. І я не хотів би бачити, як ти страждаєш.

Він натиснув на скобу. Це був хороший постріл.

— Пробач, — прошепотів він під плюскіт свинцю. — Пробач. Пробач. Але я народився не для того, щоб підсмажитись...

Пан Тюльпан розплющив очі.

Навколо було темно, але в затьмареному небі вгадувалось щось на кшталт зірок. Повітря було непорушним, але звіддаля чувся непевний шерех, ніби вітер шурхотів у сухому лісі.

Він трохи почекав, але нічого не сталося, і він спитав:

— Тут хто-небудь, мля, є?

— ТІЛЬКИ Я, ПАНЕ ТЮЛЬПАНЕ.

Частина темряви розплющила очі, й на нього знизу вгору поглянули дві плями блакитного світла.

— Мля, той виродок вкрав мою картоплину. Ти, мля, — Смерть?

— ДОСТАТНЬО ПРОСТО «СМЕРТЬ». А ХТО, ВИ ЧЕКАЛИ, ПРИЙДЕ?

— Е-е-е... Для чого?

— НАЗВАТИ ВАС СВОЇМ.

— Не зна... Я, мля, ніколи про це не...

— НАВІТЬ НЕ ЗДОГАДУВАЛИСЬ?

— Все, що я знаю, — це що, поки ти маєш свою картоплину, все буде гаразд.

Пан Тюльпан протарабанив цю фразу, як папуга. Але пам’ять небіжчика не втрачає нічого, і тепер вона повернула його в той час, коли він бачив світ з висоти двох футів і мав три роки.

Бурмотіння дідів. Плач бабусь. Снопи світла крізь священні вікна. Посвист вітру за дверима, а всі дослухаються, чи не йдуть солдати. Чужі чи свої — неважливо, коли війна триває так довго...

Смерть обдарував[42] тінь пана Тюльпана довгим холодним поглядом.

— І ЦЕ ВСЕ?

— Так.

— ВАМ НЕ СПАДАЛО НА ДУМКУ, ЩО ВИ МОГЛИ ДЕЩО ПРОПУСТИТИ?

...посвист вітру за дверима, запах олійних ламп, свіжий кислотний запах снігу, який мете до хати через...

— ...І якщо я щиро про все пошкодую... — промимрив Тюльпан.

Він геть загубився у світі темряви, не маючи зі собою жодної, навіть геть завалящої картоплини.

...свічники... вони були золоті, їх зробили сотні років тому... з їжі була лише картопля, яку доводилось викопувати з-під снігу, але свічники були золоті... і якась стара жінка сказала: «Поки маєш картоплину, все буде гаразд...»[43]

— ВАМ ЗГАДУВАЛИ У ЗВ’ЯЗКУ З ЦИМ ПРО ЯКОГО-НЕБУДЬ БОГА?

— Ні...

— ПРОКЛЯТТЯ. І НАВІЩО ВОНИ ПОЛИШАЮТЬ МЕНІ ДАВАТИ РАДУ ТАКИМ РЕЧАМ, — зітхнув Смерть. — ВИ ВІРУЄТЕ, АЛЕ ВИ НІ В ЩО НЕ ВІРИТЕ.

Пан Тюльпан стояв, похиливши голову. В його пам’ять протікало все більше спогадів — ніби кров, що тече під зачинені двері. І хтось уже смикає ручку і ламає замок...

Смерть кивнув.

— ПРИНАЙМНІ, ЯК Я БАЧУ, ВИ ВСЕ ЩЕ МАЄТЕ СВОЮ КАРТОПЛИНУ.

Пан Тюльпан схопився рукою за шию. На кінці шнурка висіло щось тверде й зморшкувате, і на ньому лежав примарний відблиск.

— Я думав, він її забрав! — вигукнув Тюльпан. Його обличчя осяяла надія.

— АХ, ЗВІСНО. НІКОЛИ НЕ ЗНАЄШ, ДЕ ЗНАЙДЕШ КАРТОПЛИНУ.

— То тепер усе буде гаразд?

— А ЯК ВИ САМІ ДУМАЄТЕ?

Пан Тюльпан ковтнув слину. У цьому світі на брехні далеко не заїдеш. У щілину під дверима сочились усе свіжіші спогади: вони холодили душу й волали про помсту.

— Гадаю, це вимагатиме більше, ніж картоплини, — нарешті сказав він.

— ВИ ЩИРО ПРО ВСЕ ШКОДУЄТЕ?

У мозку пана Тюльпана ввімкнулись найменш зношені частини — ті, що давно припинили діяти або й ніколи не працювали.

— А як мені це зрозуміти?

Смерть змахнув рукою. Вздовж дуги, проведеної в повітрі кістяними пальцями, з’явився шерег піскових годинників.

— МЕНІ ВІДОМО, ЩО ВИ — ЕСТЕТ, ПАНЕ ТЮЛЬПАНЕ. Я, НАСКІЛЬКИ ДОЗВОЛЯЮТЬ МОЇ СКРОМНІ ЗДІБНОСТІ, — ТЕЖ.

Смерть вибрав один із годинників і підняв його вгору. Довкола нього закружляли зображення — яскраві, проте примарні, як сама тінь.

— Що це? — спитав Тюльпан.

— ЖИТТЯ, ПАНЕ ТЮЛЬПАНЕ. ВСЬОГО ЛИШЕ ЖИТТЯ. НЕ ВСІ З НИХ, ЗВІСНО, Є ШЕДЕВРАМИ, Й ЧАСТО ВОНИ МАЮТЬ НАЇВНИЙ ВИГЛЯД З ТОЧКИ ЗОРУ БАЛАНСУ ЕМОЦІЙ ТА ДІЙ. ТА ВСЕ Ж ВОНИ ПРИВАБЛЮЮТЬ І ВРАЖАЮТЬ, І КОЖНЕ З НИХ ПО-СВОЄМУ — ВИТВІР ГЕНІЯ. ДО ТОГО Ж ВОНИ, БЕЗУМОВНО, СТАНОВЛЯТЬ ЧУДОВУ... КОЛЕКЦІЮ.

Смерть підняв інший пісковий годинник; пан Тюльпан спробував позадкувати.

— ТАК. КОЛЕКЦІЮ. І ЯКБИ МЕНІ, ПАНЕ ТЮЛЬПАНЕ, ДОВЕЛОСЯ СКЛАСТИ ОПИС ЦИХ ЖИТТІВ, ВІН ВКЛЮЧАВ БИ СЛОВО «КОРОТКІ».

Смерть підняв ще одного годинника.

— АХ. НУҐҐА ВЕЛЬСЬКИЙ. ВИ, ЗВИЧАЙНО Ж, ЙОГО НЕ ПАМ’ЯТАЄТЕ. ВІН ПРОСТО НЕВЧАСНО УВІЙШОВ ДО СВОЄЇ ХИЖКИ, А ВИ — ЗАЙНЯТА ЛЮДИНА І НЕ МОЖЕТЕ ПАМ’ЯТАТИ КОЖНОГО. БАЧИТЕ ЙОГО ІНТЕЛЕКТ? ЦЕЙ СПРАВЖНІЙ ДІАМАНТ, ЩО ЗА ІНШИХ ОБСТАВИН МІГ БИ ЗМІНИТИ СВІТ, БУВ ПРИРЕЧЕНИЙ З’ЯВИТИСЬ У ТАКОМУ ЧАСІ Й ПРОСТОРІ, ДЕ ЖИТТЯ Є ЛИШЕ ЩОДЕННОЮ БЕЗНАДІЙНОЮ ВІЙНОЮ. І ВСЕ Ж, ДОКИ НЕ НАСТАВ ТОЙ ДЕНЬ, КОЛИ ВІН ВИЯВИВ, ЯК ВИ КРАДЕТЕ ЙОГО КОЖУХ, ВІН НАВІТЬ У СВОЄМУ КРИХІТНОМУ СЕЛІ ЗУМІВ...

Пан Тюльпан підняв руку. Вона тремтіла.

— Це та передсмертна мить, коли в мене перед очима минає усе моє життя?

— НАСПРАВДІ — ЛИШЕ ЙОГО КРИХІТНА ЧАСТИНА.

— Яка саме?

— ЧАСТИНА МІЖ НАРОДЖЕННЯМ І СМЕРТЮ. АЛЕ ГОЛОВНЕ НЕ ЦЕ. БО, ПАНЕ ТЮЛЬПАНЕ, ЗАРАЗ ІДЕТЬСЯ ПРО ТЕ, ЯК ВАШЕ ЖИТТЯ МИНАЛО ПЕРЕД ОЧИМА ІНШИХ...

Коли прибули ґолеми, все було вже скінчено. Пожежа виявилася сильною, але нетривалою. Вона припинилася, бо більше горіти було нічому. Юрма, що завжди збирається в таких випадках, оцінила видовище не надто високо — адже ніхто не загинув — і розійшлася до наступної нагоди.

Стіни повітки вціліли. Половина бляшаної покрівлі, втім, упала всередину. Тепер крізь неї, своєю чергою, почав падати сльотавий сніг. Він шипів на гарячих уламках, серед яких обережно пробирався Вільям.

Кілька ще не згаслих жарин тьмяно освітлювали верстат. Вільям чув, як на ньому шкварчить сльота.

— Ремонту підлягає? — спитав він Доброгора, що йшов слідом.

— Нуль шансів. Хіба що рама. Врятуємо, що зможемо.

— Послухайте, мені так шкода...

— Ти не винен, — сказав гном, підгилюючи закіптюжену каністру. — Та й це ж не кінець світу... ми ще винні купу грошей Гаррі Королю.

— Не нагадуйте...

— Мені й не доведеться. Він сам нагадає. Нам обом.

Вільям накрутив куртку на руку й відсунув шматок покрівлі.

— Столи вціліли!

— Вогонь іноді робить дивні речі, — похмуро сказав Доброгір. — До того ж, мабуть, їх захистила обвалена покрівля.

— Я маю на увазі, що хоч вони й трохи обгоріли, на них можна працювати!

— О, ну тоді нам і горе не біда, — кинув гном; барометр його голосу змістився з «похмуро» на «значні опади». — Коли збираєшся вичитувати новий випуск?

— Ні, ви погляньте! На шпичаку для нотаток, що у мене на столі, деякі папірці лише ледь обгоріли!

— Життя сповнене безцінних несподіванок, — пробурмотів Доброгір. — Агов, панночко, по-моєму, вам не варто сюди заходити!

Вигук був адресований Сахарисі, що шукала прохід у почорнілих руїнах.

— Я тут працюю, — сказала вона. — Ви зможете полагодити верстат?

— Ні! Йому... кінець! Це просто брухт! Ми втратили верстат, шрифт, метал — ви обоє мене чуєте чи ні?!

— В такому разі, нам треба дістати інший верстат, — спокійно сказала Сахариса.

— Навіть верстат зі звалища обійдеться в тисячу доларів! — відрубав Доброгір. — Зрозумійте, це все. У нас нічого не лишилось!

— Я маю певні заощадження, — сказала Сахариса, змітаючи зі свого столу кам’яне кришиво. — Може, ми могли б купити один із тих невеличких ручних верстатів, щоб хоч якось продовжувати роботу.

— Я в боргах, — сказав Вільям. — Але, можливо, міг би влізти в борги ще на кілька сотень.

— Як гадаєте, ми зможемо працювати, перекривши дах фанерою, чи нам краще переїхати?

— Я не хочу переїздити. Кілька днів попрацювати, й це місце буде в порядку, — сказав Вільям.

Доброгір склав долоні рупором.

— Аго-о-ов! Говорить здоровий глузд! У нас немає грошей.

— Тут не так уже й багато місця, особливо якщо розширюватися, — сказала Сахариса.

— Куди?

— Під журнали, — сказала Сахариса. На її волосся сідав сніг. Довкола в безнадійній рятувальній операції метушилися гноми. — Так, я знаю, газета — це важливо, але верстат надто довго стоїть без роботи між випусками, і я, ну, впевнена, що має існувати попит, наприклад, на жіночий журнал...

— Верстат стоїть без роботи? — перепитав Доброгір. — Він уже не запрацює!

— Журнал про що? — спитав Вільям, не звертаючи на гнома ані найменшої уваги.

— Ну... про моду. Із зображеннями жінок у модному одязі. Про в’язання. Щось таке. І не кажи мені, що це нудно. Його купуватимуть.

— Одяг? В’язання?

— Багатьом це цікаво.

— Мені ця ідея не дуже до вподоби, — сказав Вільям. — Так само можна думати, що хтось купуватиме чисто чоловічий журнал.

— А чому ні? От що ти друкував би в такому журналі?

— Ну, не знаю. Статті про алкоголь. Зображення жінок без модного одя... У будь-якому разі, нам знадобиться більше авторів.

— Можна сказати? — спитав Доброгір.

— Такі речі може робити кожен, — сказала Сахариса. — Якби це потребувало якогось великого розуму, ми б не впорались.

— Теж правильно.

— Непогано продавався б журнал на ще одну тему, — сказала Сахариса. За її спиною від верстату відвалилась частина механізму.

— Агов! Агов!!! Я відчуваю, що мій рот розкритий і кричить, — втрутився Доброгір. — Невже назовні нічого не чутно?!

— Кішки, — сказала Сахариса. — Багато хто любить кішок! Зображення кішок. Історії про кішок. Я над цим давно думала. Його можна назвати... «Світ кішок».

— Плюс «Світ жінок» і «Світ чоловіків»? «Світ в’язання»? «Світ печива»?

— У мене була ідея «Друг господині», але, мушу визнати, твоя пропозиція все певним чином закільцьовує. Кільця... гаразд, потім. Крім того, в місті багато гномів. Ми могли б випускати журнал і для них. Наприклад... що в цьому сезоні носять гноми, які слідкують за модою?

— Кольчуги й шкіру, — автоматично відповів Доброгір. — Та про що ви?! Ми завжди носимо кольчуги й шкіру!

Сахариса не звернула на нього уваги. Доброгір зрозумів: ці двоє перебували у власному світі. І цей світ більше не мав нічого спільного з реальністю.

— Це буде просте марнотратство, — сказав Вільям. — Я маю на увазі витрати слів.

— І що? Запаси слів безмежні, — Сахариса погладила його по щоці. — Думаєш, слова, які пишеш ти — навіки? Аж ніяк. У цій газетній справі слова... вони живуть день, максимум — тиждень.

— А потім їх викидають, — сказав Вільям.

— Щось, може, й залишається. В головах.

— Життя газети кінчається зовсім не там, де голова, — сказав Вільям. — Швидше, цілком навпаки.

— А чого ти чекав? Газети — це не книжки, це просто... швидкі слова. Всміхнись же.

— Є проблема, — сказав Вільям.

— Так?

— Ми не маємо грошей на новий верстат. Нашу редакцію зруйновано. Ми розорилися. Все скінчено. Ти розумієш?

Сахариса опустила очі.

— Так, — слабко сказала вона. — Тільки сподівалась, що ти — ні.

— А ми ж були так близько. Так близько, — Вільям розгорнув записник. — Ми б усьому дали раду. Я майже все з’ясував. Але все, що я тепер можу з цим зробити, — передати Ваймзу...

— Де свинець?

Вільям поглянув на руїни. Боддоні скоцюрбився біля верстата, намагаючись зазирнути під нього.

— Свинцю немає й сліду! — сказав він.

— Він десь має бути, — сказав Доброгір. — Як каже мій досвід, двадцять тонн свинцю не можуть просто підвестись і піти геть.

— Він, маб’ть, поплавився, — сказав Боддоні. — На підлозі є кілька крапель...

— Льох! — сказав Доброгір. — Допоможи-но...

Він ухопився за почорнілу балку.

— Зараз я допоможу, — сказав Вільям, обходячи скалічений стіл. — Схоже, все одно нічого кращого мені не зробити.

Він взявся за обгорілу деревину і потягнув...

Пан Шпилька вознісся з отвору, як цар демонів. Навколо нього клубочився дим, а сам він без угаву верещав одну хрипку ноту. Він дерся вище й вище, він змів Доброгора єдиним рухом руки, його пальці намертво стиснули Вільямову шию — а він продовжував підійматись.

Вільям упав просто на один зі столів і відчув пронизливий біль, коли якийсь уламок прохромив йому руку. Проте думати про біль, який він уже відчув, було ніколи — бо, схоже, попереду на нього чекав значно більший біль. Обличчя створіння з льоху було за дюйм від нього, очі на цьому обличчі нажахано дивилися крізь Вільяма на щось неймовірно страшне, але руки продовжували стискати його горло.

Вільям і в жахливому сні не використав би в статті такі заяложені кліше, як «руки, мов лещата». Але в міру того, як його свідомість почала занурюватись у темно-червоний колодязь, внутрішній редактор зауважив: еге ж, це воно. Знаєш, такий здоровецький залізний пристрій з двох половинок...

Очі створіння раптом з’їхались докупи. Вереск припинився. Нападник, скоцюрбившись, хитнувся вбік.

Підвівши голову, Вільям побачив Сахарису, що робила крок назад.

Редактор у його голові, швидко записуючи, спостерігав, як він спостерігає за нею. Мабуть, вона копнула його в... Ну-ти-знаєш. Мабуть, це все ті кумедні овочі. Мабуть.

Але йому була потрібна Інформація.

Вільям скочив на ноги й несамовито замахав гномам, які набігали із занесеними сокирами.

— Стійте! Стійте! Послухайте... е-е-е... Брате Шпилько... — він скривився від болю в руці, подивився на неї й з жахом побачив зловісне вістря шпичака для нотаток, що стирчало з рукава.

Пан Шпилька намагався сконцентруватись на хлопчині, який раптом вхопив себе за руку, але сконцентруватись йому ніяк не давали тіні. Тепер він не був певен, що живий. О! Це воно! Він таки помер! Весь цей дим, весь цей галас, весь цей шепіт у його власних вухах — усе це, напевне, було пеклом, але ж, ха-ха, він мав зворотного квитка...

Він із зусиллям випростався. Витяг з-під сорочки картоплину покійного пана Тюльпана. Підняв її вгору.

— Маю картоху, — гордо сказав він. — Все гаразд, ну?

Вільям поглянув на обпалене обличчя з налитими кров’ю очима, що виражало моторошний тріумф, а тоді — на зморшкуватий овоч на шворці. У цю мить реальність пливла довкола нього майже так само, як довкола пана Тюльпана, і демонстрація овоча викликала лише одну асоціацію.

— Е-е-е... цей не дуже смішний, — вимовив він. І скривився, витягуючи шпичак.

У мозку пана Шпильки зійшов з рейок останній поїзд. Він випустив картоплину і порухом, в якому не було нічого свідомого, а тільки чистий інстинкт, вихопив з-під куртки довгий кинджал. Постать перед ним стала лише тінню, однією з цілого сонмища тіней — і він кинувся на них усіх одразу.

У цю ж мить Вільям із зусиллям смикнув за шпичак, його кулак із затиснутим у ньому гостряком викинуло вперед...

І це стало останнім, що зрозумів пан Шпилька.

Мокрий сніг шипів на залишках жару.

Вільям не міг відвести погляду від здивованого обличчя. Світло в очах нападника раптом згасло, а сам він поволі осів на землю, однією рукою судомно хапаючись за картоплину.

— Ох, — долинув звідкілясь здалеку голос Сахариси, — ти його прохромив...

На Вільямів рукав крапнула кров.

— Я... дайте бинт, — вимовив він.

Він знав, що лід може видаватись гарячим, але зараз шок переповнював його вени справжнім крижаним вогнем. Він пітнів кригою.

Сахариса кинулась до нього, віддираючи шматок рукава блузки.

— Не думаю, що це серйозно, — сказав Вільям, намагаючись позадкувати. — Гадаю, це просто... подряпина.

— Що тут відбуватись?!

Вільям зиркнув на кров на своїй руці, а потім — на Отто, що стояв на купі уламків з виразом подиву на обличчі та двома пакунками в руках.

— Я тільки вихотжу на фюнф хвилин прикупити кислота, повертаюсь, а тут усе... ох, лихо... ох...

Доброгір вихопив із кишені камертон і, вдаривши по шолому, видобув дзвінку ноту.

— Швидше, хлопці! — він змахнув камертоном. — «О, прийди до служіння...»

Гноми підхопили, але Отто звільна змахнув рукою.

— Ні, я все контролірен, хоча данке все одно, — сказав він. — І я здогадуюсь, шчо сталося, афжеш. Це все натофп, так? Рано чи пізно все кінчається натофпом. Так було з майне другом Борисом. Він показав їм чорний стрічка, але вони тільки посміятись і...

— Гадаю, цим людям потрібні були ми всі, — сказав Вільям. — Хотів би я поставити йому кілька запитань, незважаючи навіть на...

— Типу «Чи вперше ви когось душите» або «Скільки вам років, пане вбивце»? — поцікавився Боддоні.

Щось кашлянуло. Здається, звук ішов з кишені куртки вбитого.

Вільям, сподіваючись на пораду, озирнувся на гномів, але ті мов заклякли. Тоді він неохоче — й украй обережно — обмацав заяложену куртку і врешті-решт витягнув із неї довгасту поліровану скриньку.

Він відчинив скриньку. Зі свого гнізда на нього поглянув крихітний зелений бісик.

— Ммм? — сказав він.

— Що? Найновіший «Смартгон»? — здивувався Вільям. — Убивця з новеньким «Смартгоном»?

— Цікаво було б зазирнути до папки «Мої плани на завтра», — зауважив Боддоні.

Бісик моргнув.

— Відкрити папку? — спитав він. — Логін/Пароль заборонив виконання більшості функцій, попри мій унікальний список звукових доріжок для кожної нагоди чи настрою.

— Е-е-е... Твій колишній власник... тобі вже не власник, — вимовив Вільям, поглянувши на холонуче тіло пана Шпильки.

— Ви — новий власник? — спитав бісик.

— Ну... напевне.

— Вітаю! — вигукнув бісик. — Гарантія не надається, якщо вказаний пристрій продано, загублено, подаровано, вкрадено чи віддано в найми, якщо тільки у вашому розпорядженні не залишається оригінальна упаковка та Частина Друга гарантійного талона, заповнена належним чином згідно з хрмптфцкпльт буорткльптм із заз-з-значенням ідентифікаційного номммммм... Очистити пам’ять?

Бісик витягнув ватяну вухочистку і зібрався встромити її в гігантське вухо.

— Стирання пам’яті — «Так», «Ні»?

— Твоєї... пам’яті... що?

— Стирання пам’яті — «Так», «Ні»?

— Ні! — скрикнув Вільям. — Краще розкажи мені повністю все, що пам’ятаєш, — додав він.

— Натисніть кнопку «Пуск», — нетерпляче сказав бісик.

— І що це дасть?

— Мене вдарить маленьким молоточком, і я визирну, щоб побачити, яку кнопку ви натискаєте.

— А чому б тобі просто, ну, не заговорити?

— Слухайте, не я вигадую правила. Ви мусите натиснути кнопку. Все є в інструк...

Вільям обережно поклав скриньку боком на стіл. У кишені небіжчика виявилось також кілька оксамитових мішечків. Їх Вільям теж поклав на стіл.

Кілька гномів спустились залізною драбиною до льоху. Незабаром Боддоні піднявся назад. Він мав замислений вигляд.

— Там, унизу, лежить якийсь чолов’яга, — сказав він. — Лежить у... свинці.

— Мертвий? — спитав Вільям, з підозрою дивлячись на мішечки.

— Сподіваюсь. Справді сподіваюсь. У нього, так би мовити, неприємний вигляд. Зокрема... з підсмаженого боку. А в його голові стирчить стріла.

— Вільяме, ти розумієш, що це мародерство над трупом? — спитала Сахариса.

— Добре, — відсутньо сказав Вільям. — Зараз саме час.

Він перевернув один із мішечків, і столом покотилося коштовне каміння.

Доброгір видав придушений звук. Найкращими друзями гномів — після золота — завжди були діаманти.

Вільям висипав вміст решти мішечків.

— Як ви гадаєте, скільки все це коштує? — спитав він, коли коштовності нарешті завмерли й перестали переливатись на світлі.

Доброгір вже витягнув зі внутрішньої кишені скельце і вивчав кілька з найбільших каменів.

— Га? Що? О, десятки тисяч. Може, тисяч сто. А може, й значно більше. Ось цьому ціна, як на мене, — півтори тисячі, а це ж іще не найкращий.

— Мабуть, він їх украв! — вигукнула Сахариса.

— Ні, — спокійно сказав Вільям. — Про таку велику крадіжку ми б неодмінно почули. Тобі обов’язково повідомив би який-небудь молодий чоловік. Ти не могла б перевірити, чи має він гаманець?

— І все?! Та навіть думка...

— Будь ласка, пошукай триклятий гаманець, — повторив Вільям. — А я тим часом огляну його ноги. Хоча теж не рвуся цього робити. Але це тема. Істерики відкладемо на потім. Гаразд?

На нозі небіжчика був напівзагоєний слід собачого укусу. Для порівняння Вільям закотив власну холошу. Тим часом Сахариса, відводячи очі, видобула з кишені куртки гаманець із коричневої шкіри.

— Є натяки щодо його особи? — спитав Вільям, старанно вимірюючи розміри укусів олівцем.

Він почувався на диво спокійним. Він навіть не був певен, що думає взагалі. Все було схоже на сон, що відбувається в іншому вимірі.

— Е... На гаманці є тиснений напис, — сказала Сахариса.

— Який?

— «Дуже неприємна персона», — прочитала вона. — Цікаво, хто міг би замовити такий напис на власному гаманці?!

— Яка-небудь неприємна персона, — сказав Вільям. — Ще щось є?

— Записка з адресою, — сказала Сахариса. — Е-е-е... я не мала часу сказати тобі, Вільяме...

— Коротше! Що там написано?

— Вулиця Нетацька, 50. Е-е-е... Саме там ці люди мене й схопили. Вони мали ключа і так далі. Вільяме... Це ж міський будинок твоєї родини, правильно?

— Що накажете робити з коштовностями? — спитав Доброгір.

— Тобто, ну, мені ж дав ключа ти, — нервово сказала Сахариса. — Але там уже був той чоловік, у льосі, дуже нетверезий і дуже схожий на Правителя Ветінарі, а потім з’явились ті люди, побили Рокі, і тоді...

— Я ні на чому не наполягаю, — сказав Доброгір, — але якщо все це не крадене, то я знаю чимало місць, де за це дадуть найкращу ціну навіть у такий пізній час...

— ...на жаль, вони поводились надзвичайно невиховано, але я не могла зовсім нічого вдіяти...

— ...я маю на увазі, що просто зараз нам цілком вистачить зовсім невеликої кількості готівки...

Гном і дівчина одночасно зрозуміли, що Вільям не слухає. Здавалося, його бліде обличчя відокремлене невидимою, але непроникною стіною тиші.

Він повільно витягнув руку зі «Смартгоном» і натиснув кнопку «Пуск». Почулось тихе «Ой».

— Бжжжжж... Б-ж-ж-ж-ж-ж-ж...

— Що це? — спитала Сахариса.

— Перемотка, — відсутньо сказав Вільям. — Бісик... ніби проговорює все, що чув, задом наперед. У мене колись була рання версія такого, — додав він.

Дзижчання припинилось. Бісик дуже стурбовано сказав:

— І що з ним сталось?

— Я повернув його в магазин, бо він погано працював, — сказав Вільям.

— Це тішить, — сказав бісик. — Ви уявити не можете, що деякі власники робили зі «Смартгоном-1». А чому він погано працював?

— Бо вилетів з третього поверху, — сказав Вільям. — Через базікання.

Нинішній бісик виявився меткішим за більшість своїх одноплеменців. Він відреагував миттєво.

— Бжжжжжжжжжжжжжжж... Раз, два, раз-раз-раз... Наче нормально.

— Це брат Шпилько! — здивувалась Сахариса.

— Скажіть що-небудь, пане Тюльпане.

Голос змінився утробним гарчанням сестри Дженніфер.

— А шо казати? Це ненормально — говорити, мля, з якоюсь скринькою. — Ця скринька, пане Тюльпане, може стати перепусткою у світле майбутнє. — Я думав, нам, мля, треба гроші. — Так, а це допоможе нам бути... Бжжж.

— Трохи вперед, — наказав Вільям.

— Б-ж-ж-ж... Собака має індивідуальність. А індивідуальність — це серйозно. До того ж існують цілком однозначні...

— Це Підступп! — сказав Боддоні. — Адвокат!

— Що. Мені. Робити. З каменями? — спитав Доброгір.

— Б-ж-ж-ж... Я міг би додати до вашого гонорару ще п’ять тисяч. У коштовностях... Б-ж-ж... Я хочу знати, хто віддає ці накази... Б-ж-ж... Мої., клієнти мають довгу пам’ять і глибокі кишені... — бісик почав затинатись від жаху.

Вільям натиснув кнопку «Пауза».

— Гроші дав Підступп, — сказав він. — І Підступп усім керував. Ви почули згадку про «клієнтів»? Розумієте, що це значить? Той, хто носив цей пристрій, був одним із тих, хто напав на Ветінарі! І вони мали ключ до нашого будинку...

— Ми не можемо привласнити ці гроші! — сказала Сахариса.

Вільям знову натиснув кнопку.

— Б-ж-ж... що брехня може перетнути світ швидше, ніж правда взує одну ногу...

— Звичайно, ми... — почала Сахариса.

Він натиснув кнопку.

— Б-ж-ж-ж... брехня може перетнути світ швидше, ніж правда взує одну ногу...

Він знову натиснув кнопку.

— Б-ж-ж-ж... може перетнути світ швидше, ніж правда взує одну ногу...

— Б-ж-ж-ж... перетнути світ швидше, ніж правда взує одну ногу...

— Б-ж-ж-ж... ніж правда взує одну ногу...

— Ти в порядку, Вільяме? — спитала Сахариса.

— Запізнілий шок, — прошепотів Доброгір. — Буває така реакція.

— Пане Доброгоре, — різко сказав Вільям, все ще сидячи до них спиною. — Ви казали, що можете знайти новий верстат?

— Я сказав, що він коштуватиме...

— Можливо, жменю рубінів?

Доброгір розкрив долоню.

— Отже, це — наше?

— Так!!!

— Ну... зранку я можу купити хоч десять верстатів. Але це не те, що купити десяток тістечок...

— Я хочу почати верстку за півгодини, — сказав Вільям. — Отто, потрібен знімок ноги брата Шпилька. Потрібні також коментарі всіх задіяних осіб. Навіть Старого Тхора Рона. І знімок Гава, Отто. І мені потрібен друкарський верстат!

— Я ж уже сказав: де ми візьмемо верстат серед но...

Підлога струсонулася, ворухнувши купи уламків.

Погляди всіх присутніх звернулися до високих яскравих вікон «Сенсацій». Сахариса, що досі розширеними очима дивилась на Вільяма, вдихнула так глибоко, що Отто зашипів, відвернувся і почав щось нервово мугикати.

— Ось твій верстат! — закричала вона. — Тобі лишилось тільки його взяти!

— Так, але вкрасти... — почав гном.

— Позичити, — сказав Вільям. — І половина каменів — ваша.

Доброгорові ніздрі роздулися.

— Одну хви... — розлючено почав він, і раптом затнувся. — Ти сказав — половина?

— Так.

— Хлопці, за мною!

Один з майстрів у «Сенсаціях» ввічливо постукав у двері пана Близька.

— Так, Козлі? Нудль уже закінчив? — сказав господар «Сенсацій».

— Ні, шефе, але там вас хоче побачити одна панна. Панна Кріпслок, — сказав майстер, витираючи руки останнім випуском газети[44].

Близько просяяв.

— Невже?

— Так, шефе. Вона якась нервова. І з нею — той молодший де Ворд.

Усмішка Близька дещо прив’яла. Нещодавня пожежа, яку він спостерігав з вікна, сповнила його неабиякою втіхою, але йому вистачило розуму не потикатись на вулицю. Він знав, що гноми — справжні негідники, й напевне взялися б валити все на нього. Насправді він не мав жодного уявлення, чому почалася пожежа, але чогось подібного слід було чекати, чи не так?

— Що ж... час збирати каміння, еге ж? — сказав він сам до себе.

— Справді, шефе?

— Нехай заходять.

Він відкинувся в кріслі й поглянув на газету, розгорнуту на його столі. Клятий Нудль! Найдивовижніше було те, що його вигадки були схожі на його сосиски: ви розуміли, чим вони є насправді, але все одно доходили до кінця і потім жадали ще.

З іншого боку, вигадувати всі ці історії було не так уже й легко. Нудль мав талант. Якщо він вигадував історію про те, що в каналі у Русалівському парку завелося гігантське чудовисько, знаходилось півдесятка читачів, готових присягнути, що вони теж його бачили. І це були звичайнісінькі люди, як ті, що ви їх щодня бачите на вулицях. Як це йому вдавалось? Стіл Близька було завалено його власними невдалими спробами. Треба було мати особливу фантазію, щоб...

— О, Сахарисо, — сказав він, встаючи їй назустріч. — Прошу, бери стільця. Боюся, в мене немає ще одного, для твого... друга. — Він кивнув Вільямові. — Дозвольте висловити співчуття у зв’язку з пожежею...

— Ви у своєму кабінеті, — холодно сказав Вільям, — і можете висловлювати що завгодно.

З вікна він бачив смолоскипи Варти, що скупчувались довкола зруйнованої повітки. Він зробив порух до виходу.

— Не треба, Вільяме, — сказала Сахариса. — Розумієш, Ронні, саме тому ми до тебе й прийшли.

— Справді? — всміхнувся Близько. — Ти повелась як нерозумне дівчисько, еге ж?

— Т-так... а зараз усі наші гроші п-про... — Сахариса схлипнула. — Тобто... у нас нічого не лишилось. Ми... так тяжко працювали, так тяжко, а тепер... — вона захлипала знов.

Ронні перехилився через стіл і погладив її по руці.

— Я можу чимось допомогти?

— Я думала... Я сподівалась... Я хотіла спитати — ти не бачиш можливості як-небудь забезпечити... оренду одного з твоїх верстатів? Для нас?

Близько випростався.

— Для кого? Ти при своєму розумі?

Сахариса висякалась.

— Приблизно такої відповіді я й чекала, — сумно промовила вона.

Близько, дещо пом’якшавши, знову перехилився через стіл і погладив її руку.

— Я пам’ятаю, як ми бавились, коли були дітьми...

— Не думаю, що це називається бавились, — сказала Сахариса, порпаючись у сумочці. — Зазвичай ти ганявся за мною, а я била тебе по голові іграшковою корівкою. А, ось він де...

Вона кинула сумочку, випросталась і скерувала просто в обличчя редакторові один із самострілів покійного пана Шпильки.

— Давай, «мля», верстат, або я прострілю, «мля», тобі голову, «мля»!!! — закричала вона. — Мабуть, це саме так треба говорити?

— Ти не вистрелиш! — скрикнув Близько, намагаючись сховатися за крісло.

— Це була така гарна корівка, — чужим голосом сказала Сахариса, — але одного разу я вдарила тебе так сильно, що в неї відламалася нога.

Близько благально поглянув на Вільяма.

— Ви не могли б повернути її до тями? — спитав він.

— Нам лише треба позичити один з ваших верстатів. Приблизно на годину, — сказав Вільям (Сахариса продовжувала цілитись, а її обличчям продовжувала блукати дуже дивна, як на Вільямів розсуд, посмішка). — А тоді ми підемо.

— Що ви збираєтесь робити? — хрипко спитав Близько.

— Для початку — зв’язати вас, — сказав Вільям.

— Ні! Я покличу майстрів!

— Гадаю, вони наразі... зайняті, — сказала Сахариса.

Близько прислухався. Внизу панувала незвична тиша.

Він осів у кріслі.

Колектив «Сенсацій» зібрався довкола Доброгора.

— Авжеж, хлопці, — говорив гном. — Саме так. Кожен, хто сьогодні пожаліється на головний біль і раніше піде з роботи, отримає сотню доларів. Стара хапонська традиція.

— А що буде, коли ми не підемо? — спитав бригадир, підіймаючи довбню.

— Буде те, — сказав хтось йому просто на вухо, — що ви спрафді отримувайт головний біль.

У вікнах сяйнула блискавка, і пролунав гуркіт грому. Отто переможно викинув у повітря кулак.

— Йа! — вигукнув він, коли друкарі в паніці кинулись до дверей. — Коли тобі це дуже-дуже треба, це працювайт! Ану, ще раз... Ось вежа ся!

Грім розкотився знову. Вампір несамовито застрибав на місці; за його спиною майоріли фалди жилетки.

— Bay! Тепер ми фсім покажемо! Який відчуття! Який великий... вежа!

Цього разу грім був ще гучнішим. Отто танцював джигу, нетямлячись із радості; його сірим обличчям котилися сльози.

— Рок-унд-ролл!!! — пронизливо закричав він.

В тиші, що запала після удару грому, Вільям витягнув з кишені оксамитового мішечка і кинув його на стос промокального паперу, що лежав на столі.

Близько вирячився на мішечок.

— Дві тисячі доларів, — сказав Вільям. — Щонайменше. Наш членський внесок до Гільдії. Я лишу їх тут, добре? Розписки не треба. Ми вам довіряємо.

Близько не відповів — у нього в роті був кляп. Сам він був прив’язаний до крісла.

У цю мить Сахариса натиснула на курок. Нічого не сталося.

— Здається, я забула вкласти стрілу, — повідомила вона непритомному Влизькові. — Що взяти з нерозумного дівчиська. «Мля». Знаєш, коли це вимовиш, стає настільки легше! «Мля-мля-мля-мля-мля». Цікаво, і що б це значило?

Ґунілла Доброгір очікувально дивився на Вільяма, що в задумі крокував туди-сюди кімнатою.

— Гаразд, — сказав він, щипаючи себе за кінчик носа. — Трирядковий заголовок, якнайжирнішим шрифтом. Перший рядок: «Змову розкрито!». Є? Другий: «Правитель Ветінарі не винний!»

На цьому моменті Вільям завагався, але залишив усе як є. З цим твердженням читачі посперечаються потім. Наразі це не мало особливого значення.

— Ну? — спитав Доброгір. — Наступний рядок?

— Я його написав, — сказав Вільям, передаючи йому аркушик, вирваний з блокнота. — Будь ласка, великими літерами. Дуже великими. Якнайбільшими. Такими, якими «Сенсації» пишуть про ельфів та людину-вибухівку.

— Такими? — спитав гном, дістаючи пенал з гігантськими чорними літерами. — То це справжні новини?

— Тепер — так, — сказав Вільям. Він швидко прогортав назад сторінки записника.

— Збираєшся написати від руки всю статтю? — спитав гном.

— Немає часу. Готові? «Вчора ввечері розкрито змову, спрямовану на незаконне захоплення влади в Анк-Морпорку. Це сталося після ретельного розслідування Варти, що тривало кілька днів». Абзац. «За даними „Часу“, двоє злочинців-гастролерів були найняті з метою очорнення особи Правителя Ветінарі та зняття його з посади. Обоє злочинців наразі мертві». Абзац. «Для того, щоб проникнути в палац, зловмисники використали ні в чому не винного чоловіка, зовні надзвичайно схожого на Патриція. Потрапивши до...»

— Чекай, чекай, — сказав Доброгір. — Варта ж не дотумкала всього до кінця, чи не так? Це був ти.

— Я тільки вказав, що вони добре попрацювали, — сказав Вільям. — І це правда. Про те, що їхня робота не дала результату, я повідомляти не зобов’язаний.

Він помітив Доброгорів вираз обличчя.

— Слухайте, незабаром у мене буде значно більше серйозних ворогів, аніж будь-кому варто мати. І я б волів, щоб Ваймз сердився на мене за те, що він має надто розумний вигляд у наших статтях, а не за те, що він має вигляд дурня. Гаразд?

— Нехай так, але...

— Не сперечайтесь зі мною!

І Доброгір не наважився. У виразі Вільямового обличчя було щось. Коли хлопець слухав ту скриньку, його наче заморозило — а тепер він розморозився у... когось іншого. Когось набагато вразливішого і значно нетерплячішого. Він нагадував хворого на пропасницю.

— Так... На чому я спинився?

— «Потрапивши до», — сказав гном.

— Гаразд... «Потрапивши»... ні... Краще так: «Як стало відомо „Часові“, Правитель Ветінарі був»... Сахарисо, ти казала, той чоловік у льосі мав вигляд достоту як Ветінарі?

— Так. Зачіска і взагалі.

— Добре. «Як стало відомо „Часові“, Правитель Ветінарі був заскочений зненацька і розгубився, побачивши у своєму кабінеті самого себе»...

— А нам це відомо? — спитала Сахариса.

— Так. Це логічно. І хто візьметься заперечувати? На чому я спинився... «Проте хід подій було змінено Правителевим собакою на ім’я Гав (16 років), який накинувся на зловмисників». Абзац. «Шум привернув увагу секретаря Правителя, Руфуса Тулумбаса» — прокляття, я забув спитати його вік, — «але йому було завдано травми, від якої він знепритомнів». Абзац. «Нападники спробували використати збій на користь власному» — як би це сказати? А, ось: «власному підступному плану. Вони поранили Тулумбаса одним із кинджалів Ветінарі, щоб це скидалося на результат його божевілля». Абзац. «Виявивши неабияку винахідливість...»

— Ти справді помітно вдосконалюєшся в стилі, — сказала Сахариса.

— Не перебивайте його, — прошипів Боддоні. — Мені цікаво, що ці злопідступники[45] зробили далі!

— «...виявивши неабияку винахідливість, вони змусили вдаваного Правителя Ветінарі...»

— Гарне слово, гарне, — мовив Доброгір, гарячково набираючи текст.

— Ти впевнений щодо «змусили»? — спитала Сахариса.

— Це не ті люди... Тобто це були не ті люди, що стали б прохати, — коротко кинув Вільям. — Е-е-е... «...змусили вдаваного Правителя Ветінарі... ввести в оману слуг, що прибігли на галас. Потому всі троє, несучи непритомного Ветінарі й переслідувані псом Гавом (16 років), спустилися до стаєнь». Абзац. «Там вони залишили фальшиві свідчення того, що Правитель нібито збирався пограбувати міську скарбницю, про що вже повідомляв...»

— Ексклюзивно повідомляв, — вставила Сахариса.

— «ексклюзивно повідомляв „Час“. Абзац. „Проте пес Гав врятувався. Відтак він став об’єктом розшуку з боку як Варти, так і злочинців, однак його знайшла група свідомих громадян, які...“»

З Доброгорових рук випала літера.

— Ти про Старого Тхора Рона та його братів по розуму?!

— «...свідомих громадян», — повторив Вільям, несамовито киваючи, — «які переховували його в той час, як...»

На те, щоб розігнатись як слід, зимові бурани мали весь розмай рівнин Сто. Тож на час, коли вони вганялись в Анк-Морпорк, бурани мчали з неймовірною швидкістю і були вщерть навантажені люттю.

Цього разу це був град. Градини завбільшки з кулак періщили по плитці на стінах. Вони забивали водозливи й накривали вулиці шрапнельними залпами.

Вони гриміли по даху складського приміщення на вулиці Осяйній. Вони навіть вибили одне-два вікна.

Вільям крокував з кутка в куток, диктуючи крізь ревисько бурі та час від часу перекидаючи сторінки свого записника. З’явився Отто і вручив гномам кілька іконографічних пластин. Вся команда рвалася до роботи.

Вільям завершив. Останні літери з клацанням стали на місця.

— Покажіть, — сказав він.

Доброгір вмочив набір у чорнило, приклав до нього аркуш паперу і проїхав по ньому качалкою. Потому він мовчки передав аркуша Сахарисі.

— Ти певен в усьому цьому? — спитала вона.

— Так.

— Я маю на увазі, тут є деякі моменти — ти певен, що все це правда?

— Я певен, що це — журналістика, — сказав Вільям.

— І що це значить?

— Це значить, що тут достатньо правди, щоб дати це в друк.

— Але хіба ти знаєш імена?

Вільям завагався. Тоді сказав:

— Пане Доброгоре, ви могли б де-небудь у тексті вставити ще один абзац?

— Нема питань.

— Добре. Тоді наберіть так: «„Часу“ стало відомо, що злочинців було винайнято групою впливових громадян під керівництвом»... «„Часу“ стало відомо, що...», — він глибоко вдихнув. — Ще раз: «Змовників, як стало відомо „Часу“, очолював...» — Вільям струснув головою. — «Докази свідчать, що...». Ух... «Докази, які має „Час“...». «Всі докази, що їх має „Час“... має „Час“...»

Він замовк.

— Це буде довгий абзац? — поцікавився Доброгір.

Вільям зацьковано поглянув на вологу шпальту.

— Ні, — змучено сказав він. — Гадаю, зробимо інакше. Впишіть, що «Час» сприятиме Варті в розслідуванні.

— Навіщо? Ми ж ні в чому не винні, чи не так? — сказав Доброгір.

— Будь ласка, просто зробіть це, — Вільям зім’яв шпальту в грудку, кинув її на лаву й рушив у напрямку верстата.

Сахариса знайшла його тільки за кілька хвилин. У будь-якій друкарні є маса закутків, які зазвичай використовують ті, чия робота вимагає регулярних перекурів. Вільям сидів на стосі паперу, дивлячись у нікуди.

— Ти ні про що не хочеш поговорити? — спитала вона.

— Ні.

— Ти знаєш, хто такі ці змовники?

— Ні.

— У такому разі, чи правильно буде сказати, що ти підозрюєш, хто такі ці змовники?

Він гнівно поглянув на неї.

— Ти що, відпрацьовуєш на мені техніку інтерв’ю?

— Тобто мені можна відпрацьовувати її лише на інших? Не на тобі? — сказала вона, сідаючи поруч.

Вільям бездумно натиснув кнопку «Смартгона».

— Бжжжжж... правда взує одну ногу...

— Ти не в найкращих стосунках із батьком, та... — почала Сахариса.

— Що мені робити?! — скрикнув Вільям. — Це його улюблена приказка. Він каже, що вона доводить, наскільки люди люблять бути обдуреними... І ті негідники переховувались у нашому будинку. Він по вуха в цій справі!

— Так, але, можливо, він робив це в інтересах когось іншого...

— Якщо мій батько бере в чомусь участь, то він — головний, — рішуче сказав Вільям. — Якщо ти цього не знаєш, ти не знаєш де Вордів. Якщо ми вступаємо до якоїсь команди, то лише як капітани.

— Але хіба це не глупство — дозволити їм використовувати власний будинок...

— Ні, це просто дуже-дуже велика самовпевненість, — сказав Вільям. — Розумієш, ми завжди мали привілеї. Це слово перекладається як «приватний закон». І саме так воно і є. Він просто не може уявити, щоб за нього взялися згідно зі звичайним законом. Він не вірить, що по нього можуть прийти, а якби це сталося, він би кричав і гримав доти, доки вони не пішли б назад. Це традиція де Вордів, і ми в цьому таки вправні. Гримати на інших, робити все по-своєму, ігнорувати правила. Це — шлях де Вордів. Звісно, не рахуючи мене.

Сахариса старанно втримала вираз обличчя незмінним.

— І я цього не чекав, — завершив Вільям, крутячи скриньку в пальцях.

— Ти казав, що хочеш дізнатися всю правду, чи не так?

— Так, але не цю! Я... мабуть, я десь помилився. Мабуть. Мабуть. Навіть мій батько не міг вчинити такий... таку дурницю. Мені треба дізнатись, що сталось насправді.

— Ти ж не збираєшся з ним побачитись? — спитала Сахариса.

— Збираюсь. Він, напевне, вже знає, що все скінчено.

— Тоді ти маєш узяти когось зі собою!

— Ні! — відрубав Вільям. — Послухай, ти не знаєш, які в батька приятелі. Їх виростили зі звичкою наказувати, і вони знають, що перебувають на правильному боці, бо їхній бік правильний за визначенням, а якщо їх заганяють у кут, вони перетворюються на кулачних бійців — хіба що так і не знімають рукавичок. Вони — вар’яти. Вар’яти й гопники, гопники, причому гопники найгіршого штибу, бо вони — не боягузи, і якщо ти піднімаєшся проти них, вони тільки б’ють сильніше. Вони виросли у світі, де той, хто створював їм досить великі проблеми, просто... зникав. Гадаєш, найнебезпечніші в місті райони — це райони на кшталт Затінків? Ти не уявляєш, що коїться на Парковому провулку! І мій батько — один із найгірших. Проте ми — одна сім’я. У нас... прийнято піклуватися про сім’ю. Тому мені нічого не загрожує. Лишайся тут і допоможи з випуском, гаразд? Краще напівправда, ніж нічого, — додав він гірко.

— Що відбуватись? — спитався Отто, що підійшов саме в ту мить, як Вільям вийшов з друкарні.

— О, він... пішов у гості до батька, — промовила Сахариса, все ще вражена почутим. — Той, схоже, не дуже добра людина. Він був дуже... сердитий на нього. І дуже засмучений.

— Звиняйте, — почули вони. Дівчина обернулася, але поруч нікого не було.

Невидимий співрозмовник зітхнув.

— Ні, внизу, — сказав він.

Вона опустила погляд на неоковирного рожевого пуделя.

— Не будемо заморочуватись, — сказав він. — Так-так, собаки не розмовляють. Правда, одного ви чуєте. Що ж, мабуть, ви телепати. Отже, це ми з’ясували. Я не міг вас не підслухати, бо я вас слухав. Той хлопець лізе в біду, еге ж? Я біду нюхом чую...

— Ви — якийсь із видів перевертнів? — поцікавився Отто.

— Авжеж, точно, і при повному місяці я роблюсь дуже кудлатий, — нетерпляче сказав пес. — Тільки подумайте, як це заважає моєму особистому життю. Отже...

— Але собаки й справді не розмовляють, — почала Сахариса.

— От лихо, лихо, лихо, — промовив Гаспид. — Хіба я сказав, що вмію розмовляти?!

— Ну, не так розлого...

— Атож. Цікава річ ця феноменологія. Коротше, я щойно побачив, як сотня доларів пішла геть, а я хотів би, щоб вони повернулися. Розумієте? Вельможний де Ворд — найтвердіша штучка в усьому цьому місті.

— Ти знайомий зі шляхтою? — здивувалася Сахариса.

— І кіт може дивитись на короля, еге ж? Це законно.

— Мабуть...

— От і собак це теж стосується. Не може не стосуватись, раз стосується тих мерзенних котяр... Я знаю всіх. Правда. Вельможний де Ворд наказує своєму мажордомові розкидати для бродячих собак отруєне м’ясо.

— Але він не заподіє зла Вільямові?

— Я не полюбляю укладати парі, — сказав Гаспид.— Але якщо й заподіє, ми ж усе одно отримаємо свою сотню, так?

— Ми не мошемо це дозволяйт, — сказав Отто.— Я люблю Вільям. Його не виховували добре, проте він намагатись бути хороша людина, хоча не має навіть какао та піснеспівів на свою підтримку. А так важко йти проти своєї природи. Нам треба... йому допомагайт.

Смерть повернув останнього піскового годинника в повітря, і той розтанув.

— НУ ОСЬ, — сказав він, — ХІБА ЦЕ НЕ БУЛО ЦІКАВО? ТА ЩО Ж ДАЛІ, ПАНЕ ТЮЛЬПАНЕ? ВИ ГОТОВІ РУШАТИ?

Постать того, до кого він звертався, сиділа на холодному піску, дивлячись у нікуди.

— ПАНЕ ТЮЛЬПАНЕ? — повторив Смерть. Вітер розгорнув його плаща, так що той витягнувся довгою стрічкою темряви.

— Я... маю щиро пошкодувати?..

— О, ЗВИЧАЙНО. ЦЕ Ж ТАК ПРОСТО СКАЗАТИ. АЛЕ ТУТ... СЛОВА МАЮТЬ ЗНАЧЕННЯ. ТУТ ВОНИ... МАТЕРІАЛЬНІ.

— Я здогадався, — пан Тюльпан підняв погляд; його очі почервоніли, обличчя спухло. — Мені здається... щоб шкодувати настільки щиро, потрібно довго, мля, тренуватися.

— ТАК.

— Тоді... скільки в мене часу?

Смерть підняв очі до чудернацьких зірок.

— СКІЛЬКИ ІСНУВАТИМЕ ВСЕСВІТ.

— Так... це, мля, може спрацювати. Може, не буде вже ніякого світу, куди можна було б повернутись.

— ГАДАЮ, СИСТЕМА ДІЄ ТРОХИ ІНАКШЕ. НАСКІЛЬКИ МЕНІ ВІДОМО, РЕІНКАРНАЦІЯ МОЖЕ ВІДБУТИСЬ КОЛИ ЗАВГОДНО. ХТО СКАЗАВ, ЩО ЖИТТЯ ЧЕРГУЮТЬСЯ ЗА ПРИНЦИПОМ СЕРІАЛУ?

— Ти хочеш сказати... що я міг би жити ще до свого народження?

— ТАК.

— Може, я знайшов би себе і вбив, — вимовив пан Тюльпан, розглядаючи пісок.

— НІ, БО ВИ НІЧОГО НЕ ПАМ’ЯТАЛИ Б. ДО ТОГО Ж ВИ МОГЛИ Б ВЕСТИ ДУЖЕ ВІДМІННЕ ЖИТТЯ.

— Це добре...

Смерть поплескав пана Тюльпана по плечу, котре сіпнулось від його доторку.

— ТЕПЕР Я ВАС ПОКИНУ...

— Гарна в тебе коса, — повільно й через силу сказав пан Тюльпан. — Ювелірне срібло, я на цьому знаюсь.

— ДЯКУЮ, — сказав Смерть. — А ТЕПЕР МЕНІ СПРАВДІ ЧАС. АЛЕ Я ІНОДІ ТУТ ПРОХОДИТИМУ. МОЇ ДВЕРІ, — додав він, — ЗАВЖДИ ВІДЧИНЕНІ.

Він рушив геть. Згорблена постать розтанула в темряві, проте попереду з’явилася інша. Вона стрімголов бігла по піску, який не був піском.

На бігу чоловік розмахував над головою картоплиною на шворці. Побачивши Смерть, він спинився, а потім, на превеликий подив Смерті, озирнувся.

Такого ще не траплялося. Як правило, ті, хто зустрічався зі Смертю віч-на-віч, не цікавились більше нічим.

— За мною нікого немає? Ви нікого не бачите?

— Е-Е-Е... НІ. А ВИ НА КОГОСЬ ЧЕКАЛИ?

— Нікого, ні? Прекрасно. Чудово! — вигукнув пан Шпилька, розправляючи плечі. — Ха! Ура! Дивіться: ось моя картоплина!

Смерть моргнув, а тоді витягнув з-під плаща піскового годинника.

— ПАН ШПИЛЬКА? АГА. ДРУГИЙ. Я ЧЕКАВ НА ВАС.

— Це я! І я маю свою картоплину, і щиро про все шкодую!

В цю мить пан Шпилька почувався майже спокійним. Гірські хребти божевілля приховують чимало плато притомності.

Смерть подивився на божевільно всміхнене обличчя.

— ВИ ЩИРО ПРО ВСЕ ШКОДУЄТЕ?

— Аякже!

— ПРО ВСЕ?

— Ато!

— ЗАРАЗ? ТУТ? ВИ ЗАЯВЛЯЄТЕ, ЩО ЩИРО ПРО ВСЕ ШКОДУЄТЕ?

— Саме так. Ви вгадали. Молодець. Тому якщо ви просто покажете мені дорогу назад...

— ВИ НЕ БАЖАЄТЕ ПОДУМАТИ ЩЕ?

— Ніяких розмов. Я хочу дістати належне, — сказав пан Шпилька. — Я маю свою картоплину. Дивіться.

— БАЧУ.

Смерть сягнув під свій плащ і витягнув мініатюрну копію самого себе.

Так принаймні видалось панові Шпильці на перший погляд. От тільки з-під крихітного капюшона визирав череп щура.

Смерть усміхнувся.

— ПРИВІТАЙТЕСЬ ІЗ МОЇМ МАЛЕНЬКИМ ДРУГОМ, — сказав він.

Щуряча Смерть потягнувся і вихопив у пана Шпильки шворку з картоплиною.

— Агов...

— НЕ ПОКЛАДАЙТЕСЯ ЛИШЕ НА КОРЕНЕПЛОДИ. РЕЧІ МОЖУТЬ БУТИ НЕ ТИМ, ЧИМ ВИДАЮТЬСЯ, — сказав Смерть. — ПРОТЕ НЕХАЙ НІХТО НЕ СКАЖЕ, ЩО Я ЗНЕВАЖАЮ ЗАКОН. — Він клацнув пальцями. — ПОВЕРТАЙТЕСЬ ЖЕ ТУДИ, КУДИ ВАМ ДОРОГА...

Довкола заціпенілого з переляку Шпильки спалахнуло миттєве блакитне полум’я — і він зник.

Смерть зітхнув і струснув головою.

— ІНШИЙ... МАВ У СОБІ ЩОСЬ, ЩО МОГЛО Б БУТИ КРАЩИМ, — сказав він. — АЛЕ ЦЕЙ... — він знову зітхнув. — ХТО ЗНАЄ, ЯКЕ ЗЛО КРИЄТЬСЯ В ЛЮДСЬКИХ СЕРЦЯХ?

Щуряча Смерть відірвався від поїдання картоплини.

— ПІ, — сказав він.

Смерть недбало змахнув рукою.