Правда

— Цікава історія була в «Сенсаціях» — про ту жінку й змію, — сказало інше крісло.

— Справді? — сказав пан Підступп.

Тим часом крісло, що заговорило про «Час», ще не завершило своєї думки.

— Мені було б спокійніше, якби кілька вправних хлопців розтрощили їхній верстат, — сказало воно.

— Це приверне увагу, — заперечило ще одне крісло. — А їм саме увага й потрібна. Кожен... писака на таке просто молиться.

— Ну, якщо ви наполягаєте...

— Я й не думав наполягати. Але «Час» закриється, — сказало крісло, і це було саме те крісло, до якого дослухались усі інші. — В юнакові ще забагато ідеалізму. Йому ще належить зрозуміти, що те, в чому суспільство зацікавлене, і те, що суспільству цікаво, — це зовсім різні речі.

— Даруйте?

— Я маю на увазі, панове, що читачі, можливо, високо цінують його талант, але купують усе-таки «Сенсації». Бо вони цікавіші. Чи казав я вам коли-небудь, пане Підступп, що брехня може перетнути світ швидше, ніж правда взує одну ногу?

— Дуже багато разів, ваша вельможносте, — відказав Підступп з трішки ядучішою, ніж зазвичай, ввічливістю. Зауваживши це, адвокат одразу додав: — Безумовно, це й справді влучний вираз.

— Чудово, — зневажливо чмихнуло найповажніше крісло. — Не спускайте очей з наших... виконавців, пане Підступп.

Храм Ома на вулиці Дрібних божеств огорнула ніч, і тільки в ризниці блимав єдиний вогник. Це була свічка, що стриміла зі свічника, густо помережаного надзвичайно вибагливим орнаментом. Свічка, на свій штиб, надсилала молитву небесам. Ця молитва з «Євангелія від Злодюжок», проголошувала: «Не дай же нікому узріти, як ми тиримо це добро».

Пан Шпилька порпався у стінній шафі.

— Не можу знайти нічого під твій розмір, — сказав він. — Схоже... О, ні. Послухай, ладан використовують для кадіння!

Тюльпан чхнув, розстрілявши протилежну стінку сандаловим шротом.

— Міг би, мля, раніше сказати, — пробурмотів він. — У мене і трохи паперу є.

— Знову нанюхався засобу для чищення казанів? — сердито сказав пан Шпилька. — Ти повинен бути в нормі, ясно тобі? Коротше, ось єдине, що тобі більш-менш пасуватиме...

Двері рипнули, і в приміщення увійшов низенький підстаркуватий жрець. Пан Шпилька інстинктивно вхопився за важкий свічник.

— Перепрошую, ви, е-е-е, на опівнічну службу? — здивувався старий, кліпаючи на світло.

Тепер руку пана Шпильки, що вже здійняв був свічник, спинив пан Тюльпан.

— Ви що, здуріли? Ви нормальна людина? — просичав він.

— Що таке? Ми ж не можемо дозволити, щоб він...

Пан Тюльпан вихопив срібного кийка з руки напарника.

— Та ви погляньте, мля, сюди. Та? — сказав він, ігноруючи ошелешеного жерця. — Це ж геніальний Селліні! П’ятсот років! Подивіться на цю різьбу! Мля, та для вас же це всього лише п’ять фунтів срібла!

— Насправді, е-е-е, це Футокс, — вставив жрець, чиє мислення ніяк не могло набрати потрібної швидкості.

— Що? Учень? — здивувався пан Тюльпан; від подиву він навіть припинив обертати очима.

Тюльпан перевернув свічник і подивився на підставку.

— Гей, і правда! Тут печатка Селліні, але є й маленьке «ф». Вперше, мля, бачу його ранню роботу. Він, мля, теж був чудовим ювеліром — просто ганьба, що в нього було таке дебільне прізвище[30]. Знаєте, преподобний, скільки за це можна було б виручити?

— Ми сподівались доларів на сімдесят, — із надією сказав жрець. — Ми знайшли це в старих меблях, що їх заповідала церкві одна старенька леді. Власне, ми тримали його тільки з сентиментальності...

— У вас лишилась скринька, в якій він лежав? — спитав пан Тюльпан, продовжуючи крутити свічника в руках. — Цей майстер робив чудові подарункові скриньки. З вишневого дерева.

— Е-е-е... ні, не думаю...

— От мля.

— Е-е-е... але ж цей свічник усе ще чогось вартий? Здається, у нас десь був ще один...

— Якщо знайти зацікавленого колекціонера, можна отримати тисячі чотири, — сказав пан Тюльпан. — Але, гадаю, якщо знайти другий свічник, можна отримати тисяч дванадцять. Футокс тепер страшенно, мля, популярний.

— Дванадцять тисяч! — пробелькотів жрець. В його очах промайнув відблиск смертного гріха.

— Чи й більше, — кивнув пан Тюльпан. — Пречудова робота. Я просто щасливий тримати її в руках. — Він із докором поглянув на пана Шпильку. — А ви хотіли використати це як важкий тупий предмет.

Він благоговійно поставив свічник на стіл і обережно протер його рукавом. А тоді з розвороту вперіщив жерця кулаком по голові. Той зі стогоном осів.

— І таку річ вони, мля, тримали у звичайній шафі, — сказав він. — Чесне слово, хочеться плюватись!

— Хочеш забрати? — спитав пан Шпилька, пхаючи одяг до торби.

— Ха. Не сумніваюсь, що будь-який барига в цих місцях просто пустить його на переплавку. Я, мля, такого гріха на душу не візьму. Давай уже знайдемо того, мля, собаку і заберемось із цього болота. Воно мене реально пригнічує.

Вільям упав, очуняв і безтямно подивився на стелю.

Через дві хвилини на кухні з’явилась пані Еліксир, озброєна лампою, коцюбою та, що найважливіше, бігудями у волоссі. Подібна комбінація гарантувала перемогу над будь-яким непроханим гостем, за винятком хіба що найсильніших натур.

— Пане де Ворд! Що ви робите? Зараз глупа ніч!

Вільям підвівся і поглянув на відчинену шафу.

— Даруйте, пані Еліксир, я перекинув каструлі. Я все відшкодую. Але де ж терези?

— Терези?!

— Терези! Кухонні терези! Де вони?

— Пане де Ворд, я...

— Де бісові терези, пані Еліксир? — у відчаї скрикнув Вільям.

— Пане де Ворд! Що ви собі дозволяєте?

— Пані Еліксир, доля всього міста — на шальках терезів!

На зміну її гніву повільно приходила розгубленість.

— На моїх терезах?

— Так! Тобто — може опинитись!

— Ну, гм... Взагалі-то вони на буфеті, за торбочкою з борошном. То ви кажете, доля всього міста?

— Цілком можливо! — запхавши до кишені важкі мідні тягарці, Вільям відчув, як вони відтягли полу його куртки.

— Візьміть-но старого мішка з-під картоплі, — порадила пані Еліксир, геть збита з пантелику.

Вільям схопив мішка, повкидав усе туди і кинувся до дверей.

— Що, і Академії, і річки? — нервово спитала господиня.

— Саме так!

Пані Еліксир стиснула вуста.

— Не забудьте потім добре помити терези! — сказала вона йому в спину.

До кінця свого шляху Вільям помітно сповільнив ходу. Великі залізні терези плюс повний набір тягарців нести не так-то вже й легко.

Але ж у цьому й була вся суть, чи не так? Вага! Спочатку бігцем, а потім — усе повільнішим кроком він ніс свій тягар крізь холодну туманну ніч, доки не досягнув Осяйної вулиці.

В приміщенні «Сенсацій» ще світилося. «Цікаво, скільки триває робочий день у тих, хто просто висмоктує тексти з пальця?», — подумав Вільям. Але його тема — реальна. І навіть має цілком пристойну вагу.

Він гамселив у двері, доки йому не відчинив хтось із гномів. Шокований гном побачив, як Вільям де Ворд, явно сам не свій, рвонув повз нього всередину і кинув на стіл терези з гирями.

— Будь ласка, підніміть пана Доброгора. Ми маємо підготувати новий випуск! І, даруйте, чи немає у вас десяти доларів?

Коли Доброгір — в нічній сорочці, проте в шоломі — з’явився в кімнаті, він далеко не одразу зрозумів, що відбувається.

— Ні, десять доларів, — пояснював Вільям ошелешеним гномам. — Десять доларових монет. А не суму в десять доларів.

— Навіщо?

— Щоб побачити, скільки важать сімдесят тисяч!

— Але у нас немає сімдесяти тисяч!

— Послухайте, — терпляче сказав Вільям. — Вистачило б навіть однієї однодоларової монети. Десять монет просто дозволять отримати більшу точність, от і все. А далі я все вирахую.

Врешті-решт десять ретельно відібраних монет було надано зі спільної каси гномів, після чого старанно зважено. Розгорнувши чисту сторінку свого записника, Вільям занурився в несамовиті підрахунки. Гноми спостерігали за ним так, ніби він готувався до якогось алхімічного експерименту. Коли він нарешті підняв на них погляд, з його очей промінилося світло одкровення.

— Майже третина тонни, — сказав він. — Саме стільки важать сімдесят тисяч доларових монет. Гадаю, справді добрий кінь може підняти це і ще й вершника, але... Ветінарі ходить з ціпком, ви його бачили. Йому знадобилася б ціла вічність, аби повантажити гроші, та й навіть тоді він не зміг би далеко заїхати. Ваймз, напевне, про це вже подумав. Він же сказав, що факти ненормальні.

Доброгір став перед рядами пеналів з літерами.

— Чекаю команди, шефе, — сказав він.

— Отже, так... — Вільям завагався. Йому були відомі факти, але що вони означали?

— Зробіть заголовок: «Хто підставив Правителя Ветінарі?». Далі текст... е-е-е... — Вільям бачив, як руки гнома сновигають над скриньками зі шрифтом. — Е-е-е... гм... «Міська варта Анк-Морпорка розшукує як мінімум одного невідомого, що причетний до... до...»

— Інциденту? — припустив Доброгір.

— Ні. «...до замаху, що стався в палаці вранці у вівторок».

Вільям зачекав, доки гном впорається з набором. Читати, що набирає Доброгір, слідкуючи за рухами його рук, було все легше й легше: «в-і-в-п-о...»

— Ви переплутали «п» із «т», — сказав він.

— О, точно. Вибач. Давай далі.

— Гм... «Деякі докази дозволяють припустити, що, всупереч версії про напад Правителя Ветінарі на його власного секретаря, Патрицій міг стати випадковим свідком злочину».

Руки гнома вихоплювали літеру за літерою: «в-и-п-а-д...»

Руки спинилися.

— Ти впевнений, що все так і було? — спитав Доброгір.

— Ні, але ця теорія нічим не гірша за будь-яку іншу, — відповів Вільям. — Срібло вантажили на коня не для втечі, а для того, щоб його знайшли. Хтось мав певний план, але план не спрацював. Принаймні в цьому я впевнений точно. Гаразд... З абзацу: «Коня в стайні було навантажено третиною тонни монет, проте за станом здоров’я Патрицій...»

Один із гномів розпалив грубку. Другий витягав з верстата форми з попереднім випуском. Друкарня поверталась до життя.

— Тут десь вісім дюймів, плюс заголовок, — сказав Доброгір, коли Вільям закінчив. — Це не годиться. Не хочеш додати ще якихось матеріалів? Сахариса підготувала щось про бал у леді Селашіль, і є ще кілька коротких заміток.

Вільям позіхнув. Останніми днями він явно замало спав.

— Додавайте, — сказав він.

— Крім того, є семафорне повідомлення з Ланкру — прийшло, коли ти пішов додому, — сказав гном. — Довелося віддати 50 пенсів листоноші. Пам’ятаєш, ти по обіді надсилав запит? Про змій, — уточнив він, дивлячись на розгублене обличчя Вільяма.

Вільям пробіг повідомлення, ретельно записане на тонкому папері рівним почерком семафорографіста. Напевне, на той час це було найдивовижніше повідомлення, надіслане з допомогою нових технологій. Король Ланкру, схоже, добре засвоїв, що семафорні повідомлення оплачуються за кількістю слів.

«ЛАНКРІ НІКОЛИ ПОВТ НІКОЛИ ЖІНКИ НАРОДЖУВАЛИ ЗМІЙ КРАПКА НОВОНАРОДЖЕНІ ЦЬОГО МІСЯЦЯ ВІЛЬЯМ ГІЙОМ ЙОЛАНТА КАРТЕР КАТАСТРОФА КРАПКА РУКИ НОГИ Є ЛУСКИ ОТРУТИ НЕМА КРАПКА»

— Ха! Є! — вигукнув Вільям. — Дайте мені п’ять хвилин, і я зроблю з цього текст. Тоді й побачимо, чи здатен меч істини вразити дракона брехні.

Боддоні співчутливо подивився на нього.

— Хіба не ти казав, що брехня може перетнути світ швидше, ніж правда взує одну ногу? — спитав він.

— Але ж це правда!

— І де ж її взуття?

Доброгір кивнув гномам, що позіхали довкола:

— Ідіть досипати, хлопці. Я все заверстаю.

Він спостерігав, як вони по черзі зникають у льосі. Потому сів, витягнув маленьку срібну коробочку й відкрив її.

— Нюхнеш? — спитав він, простягаючи коробочку Вільямові. — Найкраще з усього, що ви, люди, винайшли. «Ватсонів червоний підсушений». Прочищає мізки на раз. Ні?

Вільям заперечно похитав головою.

— Для чого вам все це потрібно, пане де Ворд? — спитав Доброгір, втягуючи кожною ніздрею гігантську дозу порошку.

— Тобто?

— Зверни увагу, я не хочу сказати, що ми цього не цінуємо, — сказав Доброгір. — Це приносить прибуток. Але ми отримуємо все менше замовлень. Схоже, всі до єдиної граверські майстерні вдарились у друкарську справу. Все, чого ми досягли, — це відкрили їм шлюз. Що ж, врешті-решт вони нас зроблять. За ними стоять великі гроші. Не побоюся зізнатись, що дехто з хлопців подумує все розпродати і повернутися до свинцевих шахт.

— Ви не можете!

— Даруй, — мовив Доброгір, — ти маєш на увазі, що ти цього не хотів би. Я тебе розумію. Але ми відклали дещо на чорний день. Тож із нами все буде гаразд. Насмілюсь також припустити, що ми могли б збути верстат. Тож дещиця грошей на дорогу додому у нас знайдеться. І, власне, це саме те, заради чого ми все це робили, — гроші. А ти?

— Я? Бо... — Вільям затнувся.

Правда полягала в тому, що він і не збирався щось робити. Власне, він взагалі не приймав жодних рішень. Просто одна подія непомітно вела до іншої, а потім з’явився вічно голодний верстат, що й зараз чекав на їхню працю. Ти так тяжко працював, щоб нагодувати його, а він вже за годину був так само голодний, тим часом як плоди твоїх зусиль врешті-решт потрапляли до кошика номер шість на подвір’ї Гаррі Сечі — і це був тільки початок бід. Нарешті у Вільяма з’явилась постійна робота — і що ж? Все, що він робив, було не реальнішим за піщаний замок, збудований на лінії прибою.

— Не знаю, — визнав він. — Гадаю, це просто тому, що я до пуття не вмію нічого іншого. А тепер і не можу уявити, щоб робити щось інше.

— Але кажуть, що твоя рідня має цілі скрині золота.

— Пане Доброгоре, я нездара. Мене навчали бути нездарою. Все наше призначення полягало в тому, щоб бути в зборі на випадок війни, де ми могли б зробити яку-небудь героїчну дурницю і благополучно загинути. Все, що ми головним чином робили, — це збирали речі. Або ідеї.

— То ти зі своїми не в злагоді.

— Слухайте, мене не приваблює відверта розмова на цю тему, розумієте? Мій батько — не найкраща людина. Вам потрібен точний портрет? Він не дуже любить мене, а я не люблю його. Коли на те пішло, він нікого не любить. Особливо гномів і тролів.

— Закон не зобов’язує любити гномів і тролів, — сказав Доброгір.

— Так, але закон мусив би заборонити нелюбов до них у тій формі, в якій він її сповідує.

— Он як. Що ж, тепер ти дав точний портрет.

— Може, вам ще й знайомий термін «нижчі раси»?

— А тепер ти його розфарбував.

— Він навіть більше не живе в місті. Каже, що тут забагато сміття.

— Спостережливий пан.

— Ні, йдеться про...

— Та розумію я, про що йдеться, — урвав Доброгір. — Доводилось зустрічати подібних людей.

— Ви казали, що робили все заради грошей, — сказав Вільям. — Це правда?

Гном кивнув у сторону штабеля свинцевих зливків біля верстата.

— Ми прагнули перетворити свинець на золото, — сказав він. — У нас було повно свинцю. Але ми потребували золота.

Вільям зітхнув.

— Мій батько часто повторював, що гноми здатні думати тільки про золото.

— Досить справедливо, — гном узяв ще порошку. — Але помилка в тому, що... Дивись: якщо людина здатна думати тільки про золото, вона — глитай. Якщо ж про золото думає гном, він — просто гном. Це інше. Як там ви називаєте чорношкірих людей, що мешкають в Гевандаленді?

— Я знаю, як їх називає батько, — сказав Вільям. — Але я називаю їх гевандалендцями.

— Справді? Гаразд. Кажуть, що серед них є плем’я, де чоловік перед весіллям повинен вбити леопарда й подарувати його шкуру нареченій. Знаєш про таке? Тут те саме. Гном для весілля повинен мати золото.

— Тобто... як посаг? Але я думав, що гноми не роблять різниці між...

— Авжеж, просто гноми, що бажають одружитися, викуповують одне одного у батьків.

— Викуповують?! — перепитав Вільям. — Як можна купувати мислячих істот?

— Бачиш? Знову непорозуміння через культурні відмінності. Хлопче, щоб виростити гнома до шлюбного віку, потрібні величезні гроші. Харчі, одяг, кольчуги... І це — рік за роком. Такі витрати потребують відшкодування. Крім того, інший гном отримує цінний здобуток. І його варто оплатити золотом. Або коштовним камінням. Це традиція. Ти ж, мабуть, чув вираз «вартий стільки золота, скільки важить сам»? Звичайно, якщо гном працював на своїх батьків, це враховується при підбитті кінцевого балансу. Зрештою, той, хто довго відкладав своє весілля, може претендувати на повернення чималої плати... Якось ти дивно на мене дивишся.

— Просто у нас такі речі відбуваються по-іншому... — пролопотів Вільям.

Доброгір гостро подивився йому в очі.

— Та невже? І що ж ви використовуєте натомість?

— Ну... Мабуть, вдячність, — сказав Вільям.

Він дуже хотів, щоб ця розмова припинилася просто зараз. Вони заходили на тонкий лід.

— І в яких одиницях вона обчислюється?

— Ну... Власне, ні в яких...

— А чи не породжує це проблем?

— Іноді.

— Ось як. Що ж, нам теж знайома вдячність. Але наша традиція передбачає, що молодята починають спільне життя як... ґ’дарака... ну, вільними, нікому не зобов’язаними, без боргів, новими гномами. Тільки тоді їхні батьки мають повне право надати їм коштовні весільні подарунки — значно дорожчі за посаг. Але це вже питання любові й поваги, а не стосунків боржника і кредитора... хоча мушу зазначити, що ці людські слова не найкраще відповідають тому, про що йдеться. Так чи інакше, це працює. Принаймні останню тисячу років.

— Думаю, для людини все це звучить трохи... бездушно, — сказав Вільям.

Доброгір обдарував його ще одним пильним поглядом.

— Ти маєш на увазі — порівняно з великодушними методами, за допомогою яких дають лад своїм справам люди? — спитав він. — Можеш не відповідати. Так чи інакше, ми з Боддоні хочемо відкрити спільну шахту, і ми — дорогі гноми. Ми знаємо, як обробляти свинець, і ми подумали, що за рік-два господарювання увіб’ємось в колодочки.

— Ви одружуєтесь?

— Ми б хотіли, — сказав Доброгір.

— О... гм... вітаю, — промовив Вільям.

Він знав достатньо, щоб не згадувати про той факт, що обоє гномів мали вигляд маленьких воїнів-варварів із довгими бородами. У традиційному вбранні вони всі мали такий вигляд[31].

Доброгір усміхнувся.

— Не нервуйся так через батька, хлопче. Все змінюється з часом. Моя бабуся колись думала, що люди — це вид безшерстих ведмедів. Більше не думає.

— І що ж змусило її перестати так думати?

— Гадаю, її смерть.

Доброгір підвівся і поплескав Вільяма по плечу.

— Ну ж бо, треба завершувати випуск. Мусимо почати друк, щойно прокинуться хлопці.

Коли Вільям повернувся, вже готувався сніданок, а на нього чекала пані Еліксир.

Її вуста були міцно стиснуті в ниточку, що свідчило про внутрішнє кипіння.

— Я змушена вимагати пояснень щодо подій минулої ночі, — заявила вона, перепиняючи йому шлях. — А також попередити вас про необхідність звільнити кімнату до кінця тижня, якщо ваша ласка.

Вільям був надто виснажений, щоб брехати.

— Я хотів з’ясувати, скільки важать сімдесят тисяч доларів, — сказав він.

Обличчя господині перемінилося. Вона знала про походження Вільяма, оскільки належала до тих жінок, що дізнаються про такі речі дуже швидко. І зміни на її обличчі свідчили про певну внутрішню боротьбу, пов’язану з тим очевидним фактом, що сімдесят тисяч — це таки поважна сума.

— Можливо, я трішечки погарячкувала, — кинула вона пробний камінь. — Ви з’ясували, скільки важать ті гроші?

— Так, дякую.

— Можливо, ви хотіли б залишити терези в себе на кілька днів, на випадок, якщо вам знадобиться зважити ще?

— Гадаю, я вже зважив достатньо, пані Еліксир, але все одно дякую.

— Сніданок уже почався, пане де Ворд, проте... ну що ж, гадаю, цього разу я могла б зробити виняток.

За сніданком він отримав друге варене яйце. Це був рідкісний знак симпатії.

Решта пожильців уже занурились в активне обговорення останніх новин.

— Я щиро вражений, — сказав пан Стельмах. — І як вони примудряються все це дізнаватись?

— Тут мимоволі замислишся, скільки всього нам ще не повідомляють, — сказав пан Вітрогон.

Вільям послухав ще трохи, але скоро не стримався.

— Щось цікаве в газеті? — безневинно поцікавився він.

— Жінка з Бриковницької вулиці стверджує, що її чоловіка викрали ельфи, — сказав пан Борошнюк, помахавши номером «Сенсацій». Заголовок чітко висвітлював тему:

МОГО ЧОЛОВІКА ВИКРАЛИ ЕЛЬФИ!

— Це вигадка! — вигукнув Вільям.

— В жодному разі, — сказав Борошнюк. — Тут є ім’я і адреса цієї пані, ось, будь ласка. Вони б не друкували цього, якби не мали підтверджень, чи не так?

Вільям зазирнув в газету.

— Та ж я знаю цю леді, — сказав він.

— От бачите!

— Саме вона минулого місяця заявляла, що її чоловіка викрала велика срібляста тарілка, яка спустилася з неба, — продовжував Вільям, який мав гарну пам’ять на подібні речі. Він тоді ледь не помістив цю дивовижу до свого новинного листа, але, на щастя, передумав. — А ви, пане Схилько, сказали, що ні для кого не секрет, що насправді її чоловік викрав себе сам — у компанії з леді на ймення Фло, яка до того працювала офіціанткою у «Реберні» Гарги.

Пані Еліксир обдарувала Вільяма промовистим поглядом, що чітко давав зрозуміти: справу про нічне викрадення кухонного начиння може бути порушено знову будь-якої миті, попри всі знаки уваги у вигляді варених яєць.

— Я не в захваті від подібних розмов за столом, — холодно сказала вона.

— Все просто, — сказав пан Стельмах. — Він, мабуть, повернувся.

— Зі срібної тарілки чи від Фло? — спитав Вільям.

— Пане де Ворд!

— Я тільки спитав, — сказав Вільям. — О, до речі, тут написано і про розкриття пограбування ювелірної крамниці. Яка ганьба — грабіжником виявився Дункан Це-Все-Я.

— Той ще душогуб, судячи з усього, — сказав пан Вітрогон. — Просто неймовірно, що Варта його не заарештувала.

— Особливо якщо врахувати, що він бігає до них щодня, — сказав Вільям.

— Навіщо?

— Щоденна пайка та ліжко на ніч, — сказав Вільям. — Розумієте, Дункан Це-Все-Я зізнається в усьому. Первородний гріх, убивства, дрібні крадіжки... Що завгодно. А коли його справи йдуть зовсім кепсько, він ще й просить за себе винагороду.

— У такому разі Вартові мусять щось із ним зробити, — сказала пані Еліксир.

— Наскільки мені відомо, зазвичай вони дають йому чашку чаю, — сказав Вільям. Він помовчав і ризикнув: — А в іншій газеті було щось цікаве?

— О, вони все намагаються довести, що Ветінарі ні в чому не винен, — сказав пан Борошнюк. — А король Ланкру стверджує, що жінки в його країні не народжують змій.

— А що ж йому ще робити, авжеж? — вставила пані Еліксир.

— Ветінарі точно щось накоїв, — сказав пан Вітрогон. — Інакше з якого б дива він завжди допомагав цим нишпоркам із Варти? Ні в чому не винні люди так не чинять, на мою скромну думку[32].

— Мені здається, існує достатньо підстав сумніватися в його провині, — сказав Вільям.

— Та що ви, — сказав пан Вітрогон таким тоном, що стало зрозуміло: Вільямову думку він вважає відчутно скромнішою за свою. — Хай там як, наскільки я розумію, сьогодні відбудуться збори Гільдій, — він зневажливо форкнув. — Настав час змін. По щирості, нам не завадив би лідер, який трохи більше дослухається до думки пересічних громадян.

Вільям зиркнув на пана Довгошахта, гнома, що мирно нарізав грінку на дрібні брусочки. Можливо, той нічого не помітив. Можливо, тут і нічого було помічати, а Вільям просто став надто чутливим. Але роки спілкування з вельможним де Вордом таки розвинули в ньому слух на деякі речі. Досвід підказував, що фрази на кшталт «думка пересічних громадян», самі по собі безневинні й достойні, іноді використовуються для наказу дати комусь батогів.

— Що ви маєте на увазі? — спитав Вільям.

— Місто стало... завеликим, — сказав пан Вітрогон. — За старих часів браму тримали на замку, а не відчиняли всім і кожному, і громадяни могли не замикати свої домівки.

— Та й нічого було у нас красти, — сказав пан Стельмах.

— Це правда. Зараз грошей у місті значно більше, — підтвердив пан Схилько.

— Але не всі вони тут лишаються, — сказав пан Вітрогон.

Це теж було правдою. Грошові перекази заробітчан були головною експортною статтею міста, а головними заробітчанами завжди були саме гноми. Вільям, щоправда, знав, що більша частина цих грошей знову поверталася до міста, тому що гноми воліли отоварюватись у найкращих гномських ремісників, а найкращі гномські ремісники в ці дні здебільшого працювали саме в Анк-Морпорку. І вони теж надсилали гроші додому. Хвиля золотих монет перекочувалася до міста й від нього, завмираючи вкрай рідко, проте це турбувало всіх міських Вітрогонів.

Пан Довгошахт узяв варене яйце і спокійно поставив його на підставку для яєць.

— У місті забагато народу, — повторив пан Вітрогон. — Я нічого не маю проти... чужинців, боги свідки, але Ветінарі дозволив цьому зайти надто далеко. Всім ясно, що нам потрібен хтось, готовий повестися трохи жорсткіше.

Пролунав металевий звук. Пан Довгошахт, продовжуючи уважно споглядати яйце, нахилився і витяг зі своєї торби невеличку, але дуже сокиристу на вигляд сокирку. Все ще дивлячись на яйце так, ніби воно мало ось-ось кинутись навтьоки, він повільно відхилився назад, на мить завмер — і раптом лезо його сокири розмазалось у повітрі срібною дугою.

Верхівка яйця безгучно злетіла в повітря, крутнулася на висоті кількох футів і впала поруч із підставкою.

Пан Довгошахт кивнув сам до себе, а тоді подивився на зблідлі обличчя присутніх.

— Даруйте, — сказав він. — Я щось пропустив?

Після цього, як висловилась би Сахариса, загальна розмова зім’ялася.

Вільям придбав собі випуск «Сенсацій» дорогою на Осяйну і, вже не вперше, замислився, хто ж туди пише. Він би так не зумів, це однозначно. Якось, коли в місті не відбувалось нічого цікавого, він спробував заради експерименту вигадати кілька безневинних абзаців, але з’ясував, що це значно важче, ніж здається. Як він не намагався, йому так і не вдалося перемогти власні здоровий глузд та інтелект. До того ж брехати було Неправильно.

Він із сумом зауважив, що в «Сенсаціях» використали й історію про собаку, котрий вміє розмовляти. О, і ще одну, якої він раніше не чув: ночами довкола шпилів Невидної академії ширяє дивна істота. «ЛЮДИНА-МЕТЕЛИК?» — кричав заголовок. Дурниця-побрехенька, подумав Вільям.

Що його найбільше вражало у великому журі з «Апартаментів» пані Еліксир — якщо про їхню специфіку взагалі варто було розмірковувати, — так це те, що заперечення подібних дурниць для них було б лише доказом правдивості. Адже хіба хтось став би заперечувати те, чого й так не існує?

Вільям зрізав шлях через стайні на Джерельній алеї. Як і вулиця Осяйна, Джерельна алея існувала лише для того, щоб нетрі міста теж мали адреси. Як правило, до цієї місцини ви потрапляли, лише перетинаючи її дорогою до чогось цікавішого. На самій же алеї можна було побачити тільки напівсліпі стіни складських приміщень, напіврозвалені повітки та — увага! — «Прокатні стайні Гобсона».

Стайні були величезні — особливо відтоді, як Гобсон придумав робити їх багатоповерховими.

Віллі Гобсон був ще одним з бізнесменів формації Короля Золотої Ріки; він знайшов свою нішу, опанував її й так розширив, що гроші полились невпинним потоком. Багато хто в місті раз у раз потребував коня, але мало хто мав де його утримувати. Для цього потрібні були стайня, візник, сіновал... А от для того, щоб винайшли коня у Віллі, потрібні були тільки кілька доларів.

Крім того, в стайнях у Віллі багато хто тримав власних коней. Тож біля них весь час юрмився народ. Клишоногі ґобліноподібні прислужники, що порались у стайнях, ніколи не завдавали собі клопоту перепиняти кого б то не було, якщо тільки не скидалося на те, що цей хтось заховав під одягом коня.

Вільям озирнувся, і тут голос звідкись із боку огорнутих імлою денників сказав:

— Др-руже, зажди.

Він втупився в сутінки. З денників на нього дивились кілька коней. Подалі водили в різних напрямках інших коней, десь перегукувались люди — звичайний для стаєнь гармидер. Але саме в тій ділянці простору, звідки, здавалось, почувся голос, панувала зловісна тиша.

— Мій абонемент дійсний ще два місяці, — сказав він у темряву. — І, даруйте мені, попередній набір столового срібла, швидше за все, виготовляли із суміші свинцю та перегною.

— Я — не гр-рабіжник, друже, — сказала темрява.

— Хто тут?

— Ти знаєш, що тобі треба для здоров’я?

— Ну... авжеж. Робити зарядку, регулярно харчуватися, повноцінно спати, — Вільям роздивлявся довгі обриси денників. — Гадаю, насправді ви мали на увазі, чи знаю я, що мені для здоров’я не треба. В контексті важких тупих предметів та гострих металевих виробів. Так?

— Загалом, так. Ні, не ворушись. Стій там, де я тебе бачу, і все буде добре.

Вільям поміркував над цим.

— Так, але якби я стояв там, де ви мене не бачите, все було б іще краще.

Хтось зітхнув.

— Слухай, зустріньмося на середині... Ні! Стій!

— Але ж ви сказали...

— Просто стій на місці, мовчи і слухай!

— Гаразд.

— Я чув пр-ро місцеперебування певного собаки, який багато кого цікавить, — повідомив таємничий голос.

— А. Он що. Так, його шукає Варта. І що? — Вільямові здалося, що він розрізняє в мороці дещо темнішу масу. Більше того — він відчув Запах, незважаючи навіть на загальну атмосферу стаєнь.

— Рон? — сказав він.

— Я що, говорю, як Рон? — спитав голос.

— Не... не дуже. Тож із ким маю честь?

— Можеш звати мене... Костомахою[33].

— Костомахою?

— Щось не так?

— Та наче ні. Чим можу служити, пане Костомахо?

— Пр-рипустімо, хтось знає, де той бідолашний песик, але не хоче мати спр-рав із Вартою, — сказав голос Костомахи.

— Чому?

— Припустімо, Варта може ускладнити життя певній особі. Це — одна з пр-ричин.

— Гаразд.

— Припустімо також, що містом вештаються негідники, котр-рі дуже хотіли б, аби бідолашний песик ніколи нічого не розповів. І навіть Варта може його не захистити. Варту собаки не хвилюють.

— Справді?

— О, так, Варта думає, що собаки зовсім не мають пр-рав. І це — ще одна причина.

— Є й третя причина?

— Так. Я читав в газеті про винагор-роду.

— А. І що?

— Там була помилка. Написано — двадцять п’ять доларів, а тр-реба — сто.

— Он як. Розумію. Але звести на пси цілих сто доларів — це забагато, пане Костомахо.

— Не на цього пса, якщо ти мене розумієш, — заперечила темрява. — Цей пес має що р-розказати.

— Та невже? Певно, це — знаменитий на весь Анк-Морпорк пес, що вміє розмовляти?

Костомаха загарчав.

— Собаки не вміють р-розмовляти, це всі знають. Але є ті, хто розуміють собачу мову.

— Тобто перевертні?

— Щось таке.

— Але єдиний перевертень, якого я знаю, працює у Варті, — сказав Вільям. — Тобто ви пропонуєте мені сплатити вам сотню тільки за те, щоб я мав можливість передати Гава Варті?

— Ти ж знайшов спільну мову з Ваймзом, хіба ні? — спитав Костомаха.

— Але ж ви сказали, що не довіряєте Варті. Як вам відомо, я завжди слухаю, що мені кажуть.

Костомаха хвильку помовчав. Тоді сказав:

— Гар-разд. Собака та перекладач. Сто п’ятдесят доларів.

— Те, що може розказати цей собака, стосується подій у палаці кілька днів тому?

— Можливо, можливо. Дуже навіть можливо. Можливо, це саме так і є.

— Я хочу бачити, з ким я розмовляю, — оголосив Вільям.

— Неможливо.

— От біда, — сказав Вільям. — Що ж, ви мене переконали. Я просто піду, візьму сто п’ятдесят доларів, чом би й ні, принесу їх сюди й віддам вам, еге ж?

— Гарна думка.

— Неможливо.

— О, то ти мені не віриш? — сказав Костомаха.

— Саме так.

— Гм... Припустімо, я р-розкажу частину інформації за спасибі. Так би мовити, дам лизнути ескімо.

— Далі.

— Це не Ветінаррі порізав того чоловіка. Це був інший чоловік.

Вільям занотував це, а потім перечитав.

— І що це дає? — сказав він.

— Це важливо. Навряд чи багато хто про це знає.

— Бо тут нічого знати! Є опис того чоловіка?

— У нього на литці собачий укус, — сказав Костомаха.

— Завдяки цьому його легко буде впізнати на вулиці, правда ж? От тільки що мені робити — потайки задирати перехожим холоші?

Голос Костомахи видався ображеним.

— Все чесно, я дав тобі новини. Якщо вони з’являться в газеті, це стур-рбує певних осіб.

— Авжеж — вони турбуватимуться, чи не з’їхав я з глузду! Ви повинні розповісти мені щось серйозніше. Ви можете його описати?

Костомаха хвилину помовчав, а коли його голос почувся знову, він лунав невпевнено.

— Ти маєш на увазі, який він має вигляд? — спитав він.

— Звісно!

— Гм... Розумієш, ми... Тобто — ми ж говоримо про собаку! А пер-ресічний пес здебільшого дивиться знизу вгору. І людина йому, як правило, здається гор-рою з двома ніздрями на вер-рхівці... Я так думаю.

— Мало ж від цього допомоги, — сказав Вільям. — Вибачте — я поспіша...

— От як людина пахне — це зовсім інша справа. Тобто — для собаки, — швидко сказав голос Костомахи.

— Добре, скажіть мені, як він пахнув.

— Щось я не бачу перед собою купи грошей!

— Слухайте, пане Костомахо. Я навіть не почну думати, де мені взяти стільки грошей, доки не отримаю хоч якийсь доказ того, що вам і справді щось відомо!

— Гар-разд, — сказав через кілька секунд голос із темряви. — Створено Комітет з відкликання Патриція. Оце вже, сподіваюсь, новина?

— І що в ній нового? Змови проти нього плетуть уже стільки років!

Знову запала мовчанка.

— Знаєш, — сказав Костомаха, — було б набагато простіше, якби ти просто приніс гроші, а я б усе р-розповів.

— Поки що ви не розповіли нічого. Розкажіть мені все, і тоді я вам заплачу. Якщо це правда.

— Аякже! Язик не тільки без кісток!

— Тоді, схоже, нам не домовитись, — сказав Вільям, ховаючи записник.

— Стій, стій... Ось. Спитай Ваймза, що робив Патрицій перед самісіньким нападом.

— І що ж він робив?

— Побачимо, чи зможеш ти дізнатися.

— Замало даних, щоб намагатись.

Відповіді не було. Вільямові здалося, що він почув якесь шаркання.

— Агов?

Він почекав ще трохи й дуже обережно рушив вперед.

З мороку в нього втупились кілька коней. І ніде — жодних ознак невидимого інформатора.

Доки він вибирався на світло, думки в його голові так і відштовхували одна одну, але в центрі сцени, на диво, гордовито красувалась чи не найменш значуща з них. Що це за вираз — «Язик не тільки без кісток»? Щоправда, він чув вираз «У нього не тільки язик без кісток», що виник у часи жорстокішого, ніж інші, правителя Анк-Морпорка, який піддавав ритуальним тортурам кожного танцівника Морріс-денсу[34]. Але «Язик не тільки без кісток» — який в цьому сенс?

І тут йому сяйнуло.

Костомаха був іноземцем. Це все пояснювало. Він розмовляв так, як міг би розмовляти Отто, якби досконало опанував вимову, але так і не зрозумів принципу використання прислів’їв.

Вільям записав свій здогад.

Запах диму він відчув у ту ж мить, коли почув важкий глиняний стукіт ґолемських ніг. За мить повз нього, тягнучи довгу драбину, важко протупали четверо ґолемів. Не замислюючись, він кинувся вслід, автоматично розгортаючи нову сторінку свого записника.

Вогонь був споконвічним жахом тих частин міста, де панували дерев’яні стіни та солом’яні дахи. Саме тому громадяни щосили опиралися організації будь-чого на кшталт пожежної бригади: з чисто анк-морпоркською бездоганною логікою вони вважали, що будь-яка група осіб, котрій плататимуть за гасіння пожеж, у першу чергу дбатиме про те, щоб їй було що гасити.

Ґолеми — то була інша річ. Вони були терплячими, витривалими, страшенно розважливими, майже незнищенними, а головне — вони були добровольцями. Дехто стверджував, що ідея належала Варті, але більшість поділяла думку, що ґолеми просто не могли стерпіти загибелі людей та знищення власності. З містичною дисциплінованістю й без жодного помітного спілкування між собою вони звідусіль збігалися до місця пожежі, рятували людей, акуратно виносили й складали обабіч все рухоме майно, миттю шикувались у ланцюжок, уздовж якого блискавками пролітали відра з водою, затоптували останні жарини і — поспішали назад до своїх незавершених справ.

Ці четверо примчали до заграви на Патоковидобувному тракті. З вікон другого поверху одного з будинків вибивалися язички полум’я.

— Ви з газети? — сказав якийсь чолов’яга з натовпу.

— Так.

— Гадаю, це — черговий випадок містичної пожежі, як той, про який ви писали вчора, — чолов’яга витягнув шию, щоб подивитись, чи Вільям записує.

Вільям застогнав. Сахариса дійсно зробила репортаж із пожежі на Лоботрясці, під час якої загинув один нещасний, але тим і обмежилась. А от «Сенсації» назвали це «Містичною пожежею».

— Не впевнений, що та пожежа була такою вже містичною, — сказав він. — Старий пан Моцний вирішив закурити, забувши, що занурив ноги в миску зі скипидаром. Здається, колись йому розповідали, що це — гарний засіб від грибка стопи. Що ж, у певному сенсі він спрацював.

— Е, то нам так сказали, — заперечив чолов’яга, чухаючи носа. — Але хто ж нам скаже всю правду!

— Це точно, — сказав Вільям. — Я, наприклад, колись чув, що раз на тиждень на місто з небес обвалюється град із гігантських кам’яних брил, але Патрицій щоразу це замовчує.

— От бачите, — сказав чолов’яга. — Ми все розуміємо, а вони думають, що ми — цілковиті дурні. Аж дивно.

— Мене це теж вражає, — сказав Вільям.

— Пропускайт, пропускайт!

Через натовп проштовхувався Отто, знемагаючи під вагою пристрою, що розмірами та обрисами нагадував акордеон. Розчистивши ліктями п’ятачок серед натовпу, вампір встановив пристрій на триногу і націлив його на ґолема, що саме вибирався із задимленого вікна з немовлям на руках.

— Зер гут, панстфо! Крупний план! — гукнув він і здійняв клітку-спалах. — Айн, цвай, драй... Аррррр-рррррррргххххх!

Вампір став хмарою пилу, що почав повільно осідати на землю. Якусь мить серед пилу висіло в повітрі щось схоже на маленьку банку, до якої було причеплено поворозку у вигляді великої петлі.

Потім вона впала і розбилася об бруківку.

Пил зібрався у велику грибоподібну хмару, набрав форми... і ось на бруківці постав Отто, кліпаючи очима й обмацуючи себе, аби пересвідчитись у повному самовідновленні. Впіймавши погляд Вільяма, він обдарував його такою широкою посмішкою, якою може обдарувати лише вампір.

— Пане Вільяме! Ваша ідея працює!

— Гм... Яка саме? — спитав Вільям.

З-під кришки великого іконографа вибивався тоненький струмінь жовтого диму.

— Ви порадили носити зі собою аварійний запас рідини на букфу «ка», — сказав Отто. — І я подумав: якшчо рідина буде ф пляшечка на шиї, то коли я розсипайт на порох — опля! Пляшечка упав-розбифся, унд я повстав-ожив!

Він підняв кришку іконографа і розігнав дим. Зсередини почувся тоненький кашель.

— І якшчо я не помиляйт, ми маємо успішно вигравійований знімок! Ось чого ми можемо досягти, коли наш мозок не туманить думка про відчинене вікно і голу шию, шчо не цікавить мене усі ці дні, бо я зофсім зав’язайт!

Отто змінив і стиль одягу. Традиційний для його одноплеменців чорний вечірній костюм поступився жилетці з такою кількістю кишень, якої Вільям в житті не бачив на одному предметі одягу. Більшість із них були заповнені пакуночками з харчем для бісиків, тюбиками фарби, якимись загадковими інструментами та іншим приладдям, необхідним у непростому ремеслі іконографіста.

Втім, з поваги до традицій Отто пофарбував жилетку в чорний колір, оздобив її підкладкою з червоного шовку й додав фалди.

Акуратно розпитавши родину погорільців, що приречено споглядали, як дим пожежі перетворюється на пару, Вільям встановив, що причиною містичної пожежі стало містичне загоряння жиру, що вилився на містичну плиту, коли на ній перекинули містичну пательню для смаження містичної картоплі.

Вільям полишив їх копирсатися в почорнілих рештках будинку.

— Звичайна трагедія, — сказав він, ховаючи записника. — Прокляття, часом я в таких ситуаціях почуваюсь якимось вампіром... Ох, вибач.

— Нічого, — сказав Отто. — Я розумію. І я хотіф би подякувайт вам за цю роботу. Вона багато для мене значить, особливо тепер, коли я побачиф, який ви нервовий. Що, звісно, мошна зрозумійт.

— Я не нервовий! Мені цілком комфортно спілкуватися з іншими расами! — гаряче заперечив Вільям.

Вираз обличчя Отто був люб’язний, та водночас — настільки ж критичний, наскільки це притаманно вампірам.

— Так, я бачу, як ви стараєтесь бути друшелюбним до гномів, і до мене ви теш добрий. Це непроста справа і викликає велику повагу...

Вільям розтулив був рота, щоб заперечити, але здався.

— Послухай, я просто таким виріс. Мій батько занадто цінував... ну, людське начало, але, гм, не в сенсі гуманності, а в сенсі... ну, для нього це означало, що інші раси...

— Так, так, я розумійт.

— Словом, проїдьмо цю тему, гаразд? Кожен може сам вирішити, ким йому бути!

— Так, так, звичайно. І якщо вам треба якийсь порада про діфчат — тільки спитайте.

— Чого це мені може знадобитись порада про діфчат... Тобто про дівчат?

— О, нічого. Зофсім нічого, — безневинно сказав Отто.

— Слухай, але ти ж — вампір. Яку таку пораду на рахунок дівчат може дати вампір?

— О-о-о... Прокинься і понюхай часничку! — Отто зробив паузу. — Повірте, я міг би багато що вам розказайт. Але не буду, бо я цього більше не робити, відтоді як побачиф сфітло дня. — Він штовхнув ліктем Вільяма, що вже був геть червоний з ніяковості. — Скажу тільки, що кричать вони далеко не зафшди.

— А ситуація видається позбавленою смаку, еге ж?

— Це було дафно, — швидко сказав Отто. — Тепер для мене нема нічого крашчого за чашку какао і гарні піснеспіви, слово честі. Так-так, слово честі.

Повернутись до редакції, щоб написати статтю, виявилось непросто. Власне, непросто виявилось навіть зайти на Осяйну.

Отто наздогнав Вільяма, що закляк на місці.

— Що ж, очевидно, ми самі напросилися! — гукнув він. — Двадцять п’ять толаріф — це чималий гроші!

— Що? — гукнув Вільям.

— Я КАЖУ, ЩО ДВАДЦЯТЬ П’ЯТЬ ТОЛАРІФ — ЦЕ ВЕЛИКИЙ ГРОШІ!

— ЩО?

Повз них проштовхалися кілька людей. Кожен із них ніс по собаці. І кожен на Осяйній вулиці теж ніс собаку, або вів собаку, або волочився на повідку слідом за собакою, або ж із останніх сил відбивався від чужого собаки, якого безуспішно намагався стримати власник. Гавкіт уже давно вийшов за межі звуку як такого і перетворився на стихію, вражаючи барабанні перетинки із силою тайфуну, що підняв у повітря склад арматури.

Вільям потягнув вампіра до арки, де ґвалт був усього лише нестерпним.

— Ти можеш що-небудь зробити? — прокричав він. — Інакше нам не пробитися!

— Наприклад, що?

— Ну... Щось із арсеналу «дітей ночі»?

— А, це, — сказав Отто. Він спохмурнів. — Знаєте, це фше спрафді стереотипний підхід. Чому ви одразу не просите мене перетворювайт на кажан? Я ш казав, я більше усього цього не робити!

— Є кращі ідеї?

За кілька футів від них ротвейлер щосили намагався закусити спанієлем.

— Ох, ну гут, — Отто зробив невловимий жест.

Гавкіт негайно стих. А ще за мить усі пси, як один, всілися на дорогу і завили.

— Не набагато краще, але зараз вони хоча б не гризуться, — сказав Вільям, поспішаючи вперед.

— Ну, звиняйте. Пробийте мене осиковим кілком, — сказав Отто. — Я ще матиму кілька неприємних хвилин, коли буду пояснювайт усе це на наступному засіданні, ви розумійт? Звісно, це не... пиття, але який це мати виглят...

Вони перебралися через напівзогнилий паркан і зайшли до повітки через чорний хід.

Люди й собаки юрмилися біля інших дверей. Їхній тиск стримувала лише барикада зі столів та ще Сахариса, неабияк стурбована морем облич і писків перед собою. Вільям ледь розбирав її голос за загальним гамором.

— ...ні, це пудель. Анітрохи не схожий на собаку, якого ми...

— ...ні, це не той. Звідки я знаю? Бо це кіт. Гаразд, а чому він тоді вмивається язиком? Ні, вибачте, собаки так не роб...

— ...ні, мадам, це бульдог...

— ...ні, це не те. Ні, шановний, я впевнена. Бо це папуга, ось чому. Ви навчили його гавкати й написали йому на боці «ПеС», але...

Сахариса відкинула з очей пасмо волосся і зауважила Вільяма.

— Ну і хто тут тепер найрозумніший? — спитала вона.

— Тепер-р-р р-р-розумніший! — крикнув «ПеС».

— Скільки їх ще на вулиці?

— Боюся, сотні, — сказав Вільям.

— Останні півгодини були найнеприємнішими в моєму жит... Це курка! Це курка, дурепо, вона щойно знесла яйце! ...в моєму житті, і я дуже тобі вдячна. Ні, це шнауцер! Ти можеш собі уявити, Вільяме?

— Що? — спитав Вільям.

— Якийсь бевзь пообіцяв за пса винагороду! В Анк-Морпорку! І ми це надрукували! Коли я прийшла, черга вже стояла по троє в ряд! Тобто — що за ідіот додумався до такого? Один тут привів корову! Корову! І я мусила вести з ним дебати про фізіологію ссавців, доки Рокі не стукнув його по тімені! А тепер бідний троль намагається навести лад на вулиці... Там поприносили навіть тхорів!

— Слухай, мені шкода...

— Вибачте, чи не могли б ми допомогти?

Вони обернулися.

До них звертався жрець, одягнений в просту, за традицією омнійців, чорну рясу. На голові він мав плаского крислатого капелюха, на шиї — ланцюжка з кулоном-черепахою, символом Ома, а на обличчі — вираз майже безмежної приязні.

— Я, е-е-е, брат Шпилько Що-Над-Ним-Танцюють-Янголи, — сказав жрець, відступаючи вбік. За його спиною виявилась ціла гора в чорному. — А це — сестра Дженніфер, що прийняла обітницю мовчання.

Вони втупились у раптово виниклу сестру Дженніфер, а брат Шпилько тим часом продовжував:

— Це означає, що вона, м-м-м, не розмовляє. Взагалі. Ні за яких обставин.

— Ох, — слабко вимовила Сахариса. На обличчі сестри Дженніфер, подібному до цегляної стіни, оберталось одне око.

— Ми, м-м-м, опинилися в Анк-Морпорку у складі місії єпископа Рожка з порятунку тварин земних. І почули, що ви шукаєте маленького песика, який потрапив у халепу, — сказав брат Шпилько. — Я бачу, що ви, м-м-м, трохи завантажені, то, може, ми вам допомогли б? Це наш обов’язок.

— Ми шукаємо невеличкого тер’єра, — сказала Сахариса. — Але ви не повірите, що нам при...

— Люба моя, — сказав брат Шпилько. — Сестра Дженніфер дуже вправна в таких речах...

Сестра Дженніфер підійшла до столу перед дверима. Один із відвідувачів з надією підняв щось, що не могло бути нічим іншим, як бобром.

— Він просто прихворів...

Кулак сестри Дженніфер опустився на голову чоловіка.

Вільяма пересмикнуло.

— Орден сестри Дженніфер вірить в жорстоку любов, — сказав брат Шпилько. — Невеличка корекція, якщо її зробити вчасно, може запобігти сходженню душі зі шляху істини.

— А до який орден вона належати, якшчо не секрет? — спитався Отто, тим часом як душа з бобром під пахвою намагалася надибати вихідні двері, відхиляючись від шляху істини на кожному кроці.

Брат Шпилько обдарував його вимученою посмішкою.

— Квіточок Споконвічного Роздратування, — сказав він.

— Он як? Ніколи про такий не чув. Дуже... концептуально. Що ж — мені час піти подивитись, чи бісики робити фсе як слід.

Коли сестра Дженніфер з’явилася на вулиці, деякі люди почали швидко вибиратися з натовпу — особливо ті, чиї собаки муркотіли чи лускали соняшникове насіння. Втім, занервували й багато з тих, хто приніс справжніх собак.

У Вільямові наростало недобре відчуття. Хоча він знав, що в деяких сектах омнійської церкви пекельні тортури тіла і досі вважалися найпевнішим шляхом душі до раю. І навряд чи сестра Дженніфер була винна у рисах свого обличчя чи розмірі своїх рук — навіть якщо згадані руки були волохаті. В сільській місцевості це було не такою вже й дивовижею.

— Що вона, власне, робить? — спитав він.

Із черги лунали крики, а волохаті руки вихоплювали собаку за собакою й по хвилі майже без зусиль жбурили їх далеко вбік.

— Як я сказав, ми намагаємося знайти маленького песика, — пояснив брат Шпилько. — Йому може бути потрібна проповідь.

— Але... Але он той жорсткошерстий тер’єр дуже схожий на малюнок в газеті, — сказала Сахариса. — А вона не звернула на нього жодної уваги.

— Сестра Дженніфер має дуже гостре чуття на такі речі, — сказав брат Шпилько.

— Що ж, усе це не допоможе нам випустити наступний номер, — підсумувала Сахариса, повертаючись до свого столу.

— Напевне, легше було б, якби в газеті собака був зображений у кольорі, — сказав Вільям, лишившись наодинці з братом Шпильком.

— Напевне, — відказав преподобний. — Він був такий, типу, сіро-коричневий.

Вільям зрозумів, що він небіжчик. Це було лише питання часу.

— То ви знаєте, який саме собака вам потрібен, — спокійно сказав він.

— Фільтруй базар, писарчуку, — тихо сказав пан Шпилька. Він відтягнув розріз ряси саме настільки, щоб Вільям міг роздивитись леза, підвішені під нею на ремінцях, і запахнувся знову. — Тебе це все не стосується, ясно? Закричиш — і дехто загине. Спробуєш пограти в героя — і дехто загине. Зробиш будь-який різкий рух — і дехто загине. Хоча взагалі-то дехто міг би загинути просто зараз, і це зекономило б мені час... Ти чув ці дурниці, що перо сильніше за меч?

— Так, — прохрипів Вільям.

— Хочеш перевірити?

— Ні.

Вільям раптом перехопив погляд Доброгора, що дивився просто на нього.

— Що там робить цей гном? — спитав пан Шпилька.

— Набирає шрифт, добродію, — сказав Вільям. Ніколи не зайве виявити повагу до націленої на вас зброї.

— Скажи, хай продовжує, — сказав Шпилька.

— Е-е-е... Будь ласка, продовжуйте, пане Доброгоре, — гукнув Вільям, перекрикуючи гавкіт і лайку. — Все гаразд.

Доброгір кивнув і повернувся спиною. Він театрально підняв одну руку, після чого взявся набирати шрифт.

Вільям дивився. Рука, що пірнала зі скриньки до скриньки, сигналізувала краще за семафор.

«Це(пробіл)бандик?»

«К» лежали в пеналі поруч із «т»...

— Абсолютно, — сказав Вільям.

Шпилька глипнув на нього.

— Абсолютно що?

— Це, е-е-е, нерви, — сказав Вільям. — Завжди нервуюся, коли мене обіцяють зарізати.

Шпилька глипнув на гномів. Усі вони стояли до них спинами.

Руки Доброгора знову зарухались, вихоплюючи з гнізд літеру за літерою.

«Зброя?(пробіл)Якщо(пробіл)так(пробіл)кашляй пробіл)».

— Проблеми з горлом? — спитав Шпилька, коли Вільям закашлявся.

— Знову нерви... добродію.

«Добре(пробіл)покличу(пробіл)Отто».

— О, ні, — пробурмотів Вільям.

— Куди це той гном? — спитав Шпилька, сягаючи рукою під рясу.

— До льоху, добродію. Щоб... принести ще друкарської фарби.

— Нащо? По-моєму, у вас тут уже достатньо фарби.

— Е-е-е, білої фарби, добродію. Для пробілів. І для серединок в літерах «о», — Вільям нахилився до пана Шпильки й здригнувся, коли рука того знову сягнула під рясу. — Послухайте, гноми ж теж озброєні. У них сокири. І вони дуже запальні. Я тут — єдиний, хто не має зброї. І я ще не готовий померти. Будь ласка, зробіть, що збиралися, і йдіть.

«Я чудово зіграв нікчемного боягуза, — подумав він. — Бо грати майже не довелося».

Шпилька кинув погляд убік.

— Як справи, сестро Дженніфер? — спитав він.

Сестра Дженніфер тримала мішка, у якому хтось борсався.

— Тут всі, мля, тер’єри, — сказала вона.

Брат Шпилька різко струсонув головою.

— Тут всі, мля, тер’єри! — пропищала сестра Дженніфер значно вищим голосом. — А в кінці вулиці стоїть, мля, Вартовий!

Краєм ока Вільям помітив, як Сахариса випрямилась на своєму стільці. Тепер уже смерть точно була десь неподалік.

Отто з байдужим виглядом видряпався сходами з льоху. На його плечі висів один з іконографів.

Він кивнув Вільямові. За його спиною Сахариса почала відсувати своє крісло.

Перед своєю тацею зі шрифтами Доброгір гарячково набирав:

«Заплющ(пробіл)очі».

Пан Шпилька обернувся до Вільяма.

— Яка ще біла фарба для пробілів?

Сахариса дивилась на них сердито й рішуче, як пані Еліксир після непроханого зауваження.

Вампір підняв свій апарат.

Вільям побачив на ньому лоток з убервальдськими земляними вуграми.

Пан Шпилька зірвав свою рясу.

Вільям стрибнув на дівчину, рухаючись у повітрі, як йому здавалось, не швидше за жабу в сметані.

Гноми зі сокирами в руках почали перестрибувати через низеньку огорожу до кімнати. І...

— Бу, — сказав Отто.

Час зупинився. Вільям відчув, що всесвіт розпався, стіни та стелі злетіли з маленької кулі, як зрізана з апельсина шкірка, лишивши холодну, пронизливу темряву, сповнену голок із криги. Уривками чулись голоси — хаотичні спалахи звуків, — і він знову відчув те, що вже колись відчував: що його тіло стало тонким і нематеріальним, мов тінь.

Він збив із ніг Сахарису, обхопив її руками, і їх гостинно прийняла в свої обійми барикада зі столів.

Собаки гарчали. Люди лаялись. Гноми кричали. Меблі тріщали. Вільям лежав непорушно, доки все це не вщухло.

Натомість почулися стогони й прокльони.

Прокльони були добрим знаком. Вони лунали томською і свідчили, що ті, хто їх виголошував, були не тільки живі, але й розлючені.

Вільям обережно підняв голову.

Двері в дальньому кінці повітки були відчинені. Ні черги, ні собак не було. Натомість на всю вулицю чулися тупотіння ніг і гавкіт.

Двері чорного ходу розгойдувалися в петлях.

Вільям раптом зауважив, що в його обіймах схвильовано дихає тепле тіло Сахариси. Він, хто присвятив своє життя впорядкуванню слів, і не мріяв відчути подібне саме в такій ситуації... Тобто, ясна річ, мріяв (виправив його внутрішній редактор), але, принаймні, не очікував.

— Вибач... мені так незручно... — промимрив він.

Технічно, вказав внутрішній редактор, це була брехня — але брехня во благо. Все одно що подякувати власній тітоньці за чудові носовички. Все гаразд. Все гаразд.

Він обережно відсунувся й непевно звівся на ноги. Гноми, хитаючись, підводились теж. Кількох із них гучно знудило.

Тіло Отто Крикка скоцюрбилось на долівці. Брат Шпилька, тікаючи, завдав лише одного, але вмілого удару — на рівні його шиї.

— О, боги, — сказав Вільям. — Це жахливо...

— Коли тобі відтинають голову? — сказав Боддоні, який завжди виявляв до вампіра певну антипатію. — Еге ж, не сумнівайся.

— Ми... повинні щось зробити...

— Справді?

— Так! Мене гарантовано вбили б, якби не він з його пристроєм!

— Звиняйт? Агов?

Лункий голос чувся з-під лави. Доброгір опустився на коліна.

— О ні, — сказав він.

— Що там? — спитав Вільям.

— Там... ну... Отто.

— Звиняйт? Мошна мене хто-небуть витягти?

Доброгір, скривившись, сунув руку в темряву, тим часом як голос продовжував:

— Ох, божечки, тут дохлий щур, і хтось, схоже, загубити свій ланч, який гидота... Не за вухо, не за вухо... Бітте, за волосся...

Рука з’явилася знову, тримаючи голову Отто, згідно з її власним проханням, за волосся. Очі крутилися в орбітах.

— Фсі живий? — спитав вампір. — Голофне — не фтрачати голови в критичній ситуації, еге ш?

— З тобою все... гаразд, Отто? — спитав Вільям, відчуваючи, що це була б ідеальна фраза для Чемпіонату з найбільш ідіотських запитань.

— Що? А, так. Так. Мабуть. Не мені нарікати. Спрафді, фсе гарно. Хоч я тепер маю, як то кажуть, пефний фізичний недолік...

— Це не Отто, — вимовила Сахариса. Її тіпало.

— Звісно ж, це він, — сказав Вільям. — Тобто хто ще міг би...

— Отто вищий, — сказала Сахариса і вибухнула реготом.

Гноми теж розреготалися — в ту мить вони б розреготалися з чого завгодно.

Отто підтримав їх без надмірного ентузіазму.

— Еге ш. Ха-ха-ха, — сказав він. — Знаменитий анк-морпоркський гумор. Зер смішно. Смійтесь далі, про мене не турбуйтесь.

Сахариса ледь не задихалася. Від такого реготу можна було й померти. Вільям якомога обережніше струсонув її за плечі — і тут вона заплакала. Крізь гучні схлипування пробивалися напади реготу.

— Краще б я померла! — схлипувала вона.

— Афжеш, коли-небудь обоф’язково спробуйте, — сказав Отто. — Пане Доброгоре, чи не могли б ви піднести мене до тіла? Воно десь тут.

— Може... тобі... Може, тебе пришити до... — вичавив Доброгір.

— Ні. Ми лехко загоювати свої рани, — сказав Отто. — О, ось воно. Ви не могли б покласти мене біля мене? І відвернутись? Бо це трохи, знаєте, незручно робити на чужих очах. Ніби пісяти.

Гном, усе ще під дією темного світла, підкорився. Ще за мить усі почули:

— Окей, мошна дифитись.

Отто, цілісінький, сидів на долівці, протираючи шию носовичком.

— Йому треба було пробити мій серце осиковим кілком, — сказав він. — Так... Що це фсе було? Гном сказав, щоб я відволікти увагу...

— Ми не знали, що це буде темне світло! — скрикнув Доброгір.

— Звиняйт? Фсе, що я мав, — то земляні вугри, а ви сказали, що справа негайна! І що я мав робити?! Я ш зав’язав!

— З темним світлом жарти кепські! — сказав гном, відомий Вільямові як Сонні.

— Нефше? Міш іншим, саме мені, а не комусь, тепер треба випрати комірець! — огризнувся Отто.

Вільям щосили намагався заспокоїти Сахарису, яка досі тремтіла.

— Хто це був? — спитала вона.

— Я... не впевнений. Але їм явно потрібен собака Правителя Ветінарі.

— Це була несправжня черниця, присягаюсь!

— Авжеж, сестра Дженніфер мала дивний вигляд.

Це було найбільше, що Вільям був готовий визнати вголос.

— Я не про те, — форкнула Сахариса. — В школі я бачила й гірших. Сестра Креденція могла б і двері прогризти... Я говорю про мову! Я впевнена, що «мля» — це погане слово. Вона вимовляла його саме так. Тобто було чутно, що це — погане слово. А той чернець — він мав ножа!

За їхніми спинами на Отто насувалася біда.

— Ти використовуєш це для зйомок?! — питав Доброгір.

— Ну, а що таке.

Кілька гномів ляснули себе по стегнах, напіввідвернулися й зобразили на обличчях типову міні-пантоміму «не-можу-повірити-що-він-аж-настільки-дурний».

— Ти ж знаєш, що це небезпечно! — скричав Доброгір.

— Зфичайний забобони! — заперечив Отто. — Найбільше, що може трапитись, — це що власний морфосигнатура об’єкта корелювайт резони, тобто частинки речовини, з фазовий континуум релятивістської хронотеорії, від чого виникне ефект мультиверсуму, котрий інтерферувати з ілюзія дійсності і множити мета-екранізації згідно з тенденція екстраполяційних квазі-процесів. Розумійт? Ніхт загадкового!

— Ті двоє явно злякались, — вставив Вільям.

— Вони злякались сокир, — уперто сказав гном.

— Ні, вони злякались відчуття, ніби їм зняли верхівки черепів і насипали в мозок колотого льоду, — сказав Вільям.

Доброгір моргнув.

— Ну, так, і цього теж, — погодився він, витираючи лоба. — Ти точно все описав, не заперечиш.

У дверях з’явився силует. Доброгір схопився за сокиру.

Вільям застогнав. Це був Ваймз. Гірше за те — це був Ваймз в образі «Ваймз із усмішкою хижой».

— Агов, пане де Ворд, — сказав він, заходячи. — Просто зараз містом гасає кількатисячна зграя собак. Цікава новина, правда ж?

Він сперся на стіну й видобув сигару.

— Власне, «зграя собак» — це я так, для простоти, — сказав він, черкнувши сірником об шолом Доброгора. — Можливо, треба було сказати «здебільшого собак». Плюс трохи котів. Точніше, загалом на вулицях їх зараз аж ніяк не трохи. Бо ж, знаєте, мало що зрівняється з... повінню собак, сформулюймо це в такий спосіб, які б’ються, кусаються й виють. Особливо маленькі породи, які — я про це згадував? — взагалі дуже нервові. О, а про худобу я казав? Ну, знаєте, як воно буває: ярмарковий день, народ веде корів, і тут з-за рогу з гавкотом виливається річка собак... Я вже не кажу про овець. І про курей — хоча, схоже, якраз їх у місті наразі відчутно поменшало...

Він подивився на Вільяма.

— У вас виникає бажання щось сказати?

— Гм... У нас була невеличка проблема...

— Не може бути! Розкажете?

— Собаки запанікували, коли пан Крикк робив зйомку, — сказав Вільям.

Це було щирою правдою. Зрештою, темне світло викликало паніку навіть у мислячих істот.

Ваймз лиховісно поглянув на Отто, який винувато роздивлявся підлогу.

— Тепер, — сказав Ваймз, — дозвольте розповісти вам ще дещо. Сьогодні обирають нового Патриція...

— І кого ж? — спитав Вільям.

— Я не знаю, — сказав Ваймз.

Сахариса висякалась і сказала:

— Це буде пан Нікчемський з Гільдії шевців і кожум’як.

Ваймз із підозрою подивився на Вільяма й запитав Сахарису:

— А ви звідки знаєте?

— Всі знають, — сказала вона. — Так сказав мені сьогодні помічник пекаря.

— І що б ми робили без чуток? — сказав Ваймз. — Словом, пане де Ворд, сьогодні не найкращий день для... створення проблем. Мої люди вже допитали декого з тих, хто приносив вам собак. Хоча, мушу зауважити, допитати вдалось небагатьох — більшість громадян воліють не спілкуватись із Вартою. Уявлення не маю чому — ми ж такі уважні слухачі... Тепер ви нічого не хочете сказати? — Ваймз демонстративно оглянув кімнату і знову звернувся до Вільяма: — Я бачу, всі дивляться саме на вас.

— «Час» не звертався до Варти за жодною допомогою, — промовив Вільям.

— Я не мав на увазі допомогу.

— Ми нічого не порушили.

— Це вже мені вирішувати.

— Справді? Цікава думка.

Ваймз побачив, як Вільям витягнув записника.

— Ось як, — сказав він. — Ну, що ж.

Потягнувшись до пояса, Ваймз витягнув прямий округлий шматок темного дерева.

— Знаєте, що це? — спитав він.

— Кийок, — сказав Вільям. — Дубець.

— Він же — останній аргумент, — рівно сказав Ваймз. — Палісандр[35] і лламедоське срібло — прекрасна робота! Ось тут, на цій пластинці, закарбовано, що я повинен підтримувати спокій. А ви, пане де Ворд, саме зараз аж ніяк цьому не сприяєте.

Їхні погляди схрестилися.

— Що такого цікавого зробив Патрицій перед... інцидентом? — спитав Вільям так тихо, що, напевне, його почув тільки Ваймз.

Ваймз і оком не змигнув. Але за мить із несподівано гучним стуком поклав кийка на стіл.

— Сховайте записник, юначе, — тихо запропонував він. — Поговоримо вдвох. Без задіяння... символів.

Цього разу Вільям зрозумів, де лежить шлях до істини. Він поклав записник.

— Чудово, — сказав Ваймз. — А тепер, поки ваші друзі тут прибиратимуть, ми вдвох зайдемо за цей ріг. Просто неймовірно, скільки меблів може потрощити звичайна зйомка, еге ж?

За рогом він сів на перекинуту ванну. Вільям задовольнився коником-гойданкою.

— Гаразд, пане де Ворд. Зробімо по-вашому, — сказав Ваймз.

— Я й не знав, що тут є щось моє.

— Ви не збираєтесь поділитися зі мною тим, що знаєте, авжеж?

— Я не впевнений в тому, що знаю, — сказав Вільям. — Але я... думаю, що Правитель Ветінарі незадовго до нападу робив щось важливе.

Ваймз витягнув власного нотатника і прогортав його.

— За кілька хвилин до сьомої він увійшов до палацу через стайні й відпустив охорону, — сказав він.

— Його не було всю ніч?

Ваймз знизав плечима.

— Його високість приходить і йде, коли вважає за потрібне. І перед охоронцями не звітує. Це вони вам усе розповіли?

Вільям чекав на це запитання. Щоправда, точної відповіді на нього він не знав. Але охоронців у палац, наскільки він міг судити, набирали не за уяву чи особливості мовлення, а ймоврніше за бездумну відданість. Той, хто назвався Костомахою, не був на них схожий.

— Не думаю, — сказав він.

— Ах, не думаєте?

Обережно, обережно... Костомаха заявляв, що знає пса Гава. А будь-який собака має помічати, чи не робить його господар чогось дивного — адже собаки полюбляють, щоб усе йшло за заведеним ладом...

— Гадаю, відсутність його високості в палаці у таку годину була дуже дивною, — обережно сказав Вільям. — Це... вибивається із заведеного ладу.

— Які спроба зарізати клерка, а потім — втекти з непідйомним мішком готівки, — сказав Ваймз. — Так-так, ми теж це помітили. Ми не дурні. Ми тільки маємо такий вигляд. До речі... Охоронець каже, що від його високості пахло алкоголем.

— Він п’є?

— Не по стільки, щоб це було помітно.

— У нього в кабінеті є бар.

Ваймз посміхнувся.

— Ви це помітили? Він любить, коли п’ють інші.

— Але раз так, можливо, він набирався хоробрості для... — Вільям затнувся. — Ні, тільки не Ветінарі. Він не та людина.

— Правильно, — сказав Ваймз. Він дещо розслабився. — Можливо, вам краще... подумати ще, пане де Ворд. Можливо... так, можливо... вам вдасться знайти когось, хто допоможе вам подумати ще.

Щось у його поведінці давало зрозуміти, що неформальна частина розмови закінчилась — цілком і повністю.

— Вам багато відомо про пана Нікчемського? — спитав Вільям.

— Про Тутля Нікчемського? Син старого Туска Нікчемського. Останні сім років — президент Гільдії шевців та кожум’як, — сказав Ваймз. — Сімейний чоловік. Успадкував заклад на алеї Віксона.

— Це все?

— Пане де Ворд, це — все, що відомо Варті про пана Нікчемського. Розумієте? Про декого з тих, про кого ми знаємо багато, мирним громадянам краще взагалі нічого не знати.

— Але, — Вільям звів брову, — на алеї Віксона немає жодного взуттєвого чи шкіряного магазину.

— Я ні слова не казав про взуття.

— Фактично, єдиний заклад там, що хоча б дуже відносно пов’язаний зі шкірою, — це...

— Саме так, — сказав Ваймз.

— Але там...

— Товар продається як шкіргалантерея, — сказав командор Ваймз, забираючи зі столу свого кийка.

— Ах. Звісно ж... шкіра... гумові вироби... вироби з пір’я... е-е-е, нагайки... та інші пікантні дрібнички, — промовив Вільям. — Але...

— Ніколи там не бував, хоча, гадаю, в капрала Ноббса має бути повний каталог, — сказав Ваймз. — І сумніваюся, що в нас існує Гільдія виробників пікантних дрібничок, хоча це було б цікавою ідеєю. В кожному разі, пан Нікчемський веде справи чесно і законно, пане де Ворд. Старий добрий родинний бізнес. Продати трохи того, трохи сього, і ще трохи пікантних дрібничок... Безсумнівно, не менш приємних, ніж півфунта карамельок[36]. А ще до мене дійшла чутка, що першою доброю справою пана Нікчемського буде помилування для Правителя Ветінарі.

— Що? Без суду?

— Хіба ж не чудово? — спитав Ваймз із моторошною життєрадісністю. — Гарний початок при владі, га? Новий курс, чистий аркуш, не треба ворушити неприємне минуле. Бідний попередник. Перепрацював. Надірвався. Нестача свіжого повітря. І так далі. Тож запротормо його в якусь затишну місцину і припинімо згадувати про цей скандал. Яке полегшення, га?

— Але ви ж бо знаєте, що він не...

— Знаю? — перепитав Ваймз. — Це — офіцерський кийок, пане де Ворд. Якби це був кілок із цвяхом на кінці, ми жили б у зовсім іншому місті. Мені час. Ви казали мені, що багато думали. Спробуйте подумати ще.

Вільям постояв, дивлячись йому вслід.

Сахариса вже заспокоїлась — можливо, тому, що більше ніхто не намагався їй допомогти.

— Що ми тепер робитимемо? — спитала вона.

— Не знаю. Напевне, випускатимемо газету. Це наша робота.

— Але що, як ті двоє повернуться?

— Не думаю. За цим місцем тепер спостерігатимуть.

Сахариса взялася збирати з підлоги папери.

— Гадаю, мені було б краще, якби я щось робила...

— Оце відданість справі!

— ...особливо якщо ти надиктуєш кілька абзаців про ту пожежу.

— Отто приніс звідти чудові кадри, — сказав Вільям. — Правда, Отто?

— О, йа-йа. Але...

Вампір розглядав свій іконограф. Той був розтрощений.

— Щиро співчуваю, — сказав Вільям.

— У мене є ще, — Отто зітхнув. — Знаєте, я думав, що у великий місто буде лехко. Що тут буде цивілізовано. Мені казали, що в місті за нами не ганяються з вилами, як удома, у Шчусчині. І я теж намагафся... Бачать боги — намагафся. Три місяцен, чотири дні та сім годин утримання! Я відмовився від фсе! Навіть від бліді фройляйн ф оксамитен ліфчиках, ф обтисла чорна білизна і тих маленьких, знаєте, чобітках з високими обцасами — і це було збочення, не побоюся вам сказати...

Він сумовито похитав головою і подивився на свою подерту сорочку.

— І ось апаратурен розбито, а на мій найкрапічий сорочка кругом кров... густий червоний кров... густий, червоний... кров...

— Бігом! — крикнула Сахариса, рвонувши повз Вільяма. — Доброгоре, держіть йому руки! — Вона махнула гномам. — Я цього чекала! Ви двоє — тримайте ноги! Сонні, у мене в столі є шмат кров’янки!

— «Я хочу знати сфітло денне, безвенні жертви не для мене»[37], — простогнав Отто.

— О боги, його очі світяться червоним! — скрикнув Вільям. — Що робити?!

— Може, знову зрубати йому голову? — спитав Боддоні.

— Дуже плаский жарт, Боддоні! — просичала Сахариса.

— Жарт? Я що, посміхався?

Отто випростався; на його хирлявій постаті, сиплючи прокляттями, метлялися гноми.

— «Крізь ніч, і блискавку, і грім прорвемося шляхом своїм...»

— Він дужий, як віл! — гукнув Доброгір.

— Тримайте, ми теж приєднаємось! — сказала Сахариса. Понишпоривши у своїй сумочці, вона видобула тоненьку синю брошурку. — Я це знайшла сьогодні в місії на Бійницькому провулку. Це їхня збірка! І, — вона знову зашморгала носом, — така сумна! Вона називається «Денне світло», і там...

— Ми повинні заспівати? — прохрипів Доброгір; Отто, борсаючись, відірвав його від підлоги.

— Щоб морально його підтримати! — Сахариса промокнула очі носовичком. — Ви ж бачите — він бореться! До того ж він наклав за нас головою!

— Так, але потім він її приростив!

Вільям нахилився і підняв щось із уламків іконографа Отто. Бісик утік, але зображення, намальоване ним, можна було розібрати.

Це було зображення чоловіка, що називав себе братом Шпильком; його обличчя здавалося просто білою плямою у світлі, якого не побачити очима людини. Але тіні за його спиною...

Вільям придивився.

О, боги...

Тіні були живі.

Над містом сіялась мжичка. Брат Шпилька та сестра Тюльпан ковзали й послизалися на краплях, що замерзали. За ними свердлили морок поліцейські свистки.

— Швидше! — волав Шпилька.

— Ці мішки, мля, важезні!

Тепер свистки чулися і збоку від них. Пан Шпилька до такого не звик. Сторожа не повинна мати ні ентузіазму, ні організованості. Раніше, коли його плани спрацьовували не повністю, йому вже не раз доводилось тікати від сторожі. Все її завдання полягало в тому, щоб, важко відсапуючись, покинути гонитву за другим же рогом. Тепер він був дуже сердитий: тутешня сторожа була неправильна.

Обіч себе він зауважив провалля, наповнене круговертю відблисків. Внизу чулося повільне бурмотіння рідини, схоже на прояви поганого травлення.

— Це міст! Кидай мішки в річку! — наказав він.

— Я думав, ми хотіли...

— Розберемось із усіма зразу! І все!

Сестра Тюльпан щось прохрипіла у відповідь і загальмувала біля парапету. Два мішки з вереском і скавчанням полетіли вниз.

— Ти почув удар об воду, мля? — спитала сестра Тюльпан, вдивляючись у сльоту.

— Та яка різниця? Тікаймо!

Пан Шпилька тремтів на бігу. Він не знав, що зробив той вампір, але відчував себе так, ніби пройшовся по власній могилі.

І ще він відчував, що за його спиною — не тільки поліцейські. Він наддав швидкості.

Гноми співали без жодного бажання, але в довершеній гармонії, і, схоже, їм вдалося трохи заспокоїти Отто. Адже співати так, як хор гномів, не здатен ніхто — навіть якщо пісня називається «Налий мені джерельної води»[38].

Крім того, нарешті принесли чорний, загрозливого вигляду шмат аварійної кров’янки. Вампірові це було все одно, що затятому курцеві, який з останніх сил намагається позбутися цієї звички, сигара з чистого паперу без грама тютюну. Але тепер він хоча б мав у що встромити зуби. Тож коли Вільям нарешті відірвав погляд від моторошних тіней, Сахариса витирала Отто чоло.

— І зноф я так зганьбифся... Який жах...

Вільям підняв зображення.

— Отто, що це?

З тіней на зображенні заходились у крикові роти. З тіней дивились нажахані очі. Вони не слідкували за тим, хто дивився на картку, але, якщо подивитися вдруге, здавалося, що вони трохи змінили своє розташування.

Отто здригнувся.

— Ох, я використав весь запас вугрів.

— І?

— Вони просто жахливі, — видихнула Сахариса, відводячи погляд від тортурні тіней.

— Мені так погано, — пожалівся Отто. — Вугрі були дуже потушний...

— Отто, розповідай!

— Ну... Іконограф не брехайт, ви ш чули?

— Звісно.

— Прафда? Що ж... Під дією сильного темного сфітла картинка дійсно не бреше. Темне сфітло відкривайт прафду для темний внутрішній зір... — Він помовчав і зітхнув. — Ах, знову ніякий зловісний гуркіт грім, яка шкода. Але ви могли би принаймні поглядати з острахом ф очах на темний закуток.

Всі голови дружно повернулись до темних закутків у кутках кімнати та попід дахом. Та там були лише звичайні тіні, населені пилом і павуками.

— Але там лише пил і... — почала Сахариса.

Отто підняв руку.

— Прекрасна леді... Я ш вам казав. З філософський точка зору, правдивий картина може бути те, що перебуває в цей місце метафорично...

Вільям знову придивився до зображення.

— Я сподівався, що прилаштую фільтри чи щось таке, аби зменшити небажані ефектен, — сказав Отто з-за його плеча. — Але, на жаль...

— Справи йдуть усе гірше, — сказала Сахариса. — Куди тим кумедним овочам.

Доброгір струсонув головою.

— Це гріх, — сказав він. — Кидай це, зрозуміло?

— Не думав, що гноми такі релігійні, — сказав Вільям.

— Не такі, — сказав Доброгір. — Але ми впізнаємо гріх, коли бачимо його, і, кажу вам, я бачу його прямо зараз. Досить із мене цих, цих... відбитків темряви!

Вільям скривився. Темне світло відкриває правду, подумав він. Але як переконатися, що побачене тобою — правда? Ефебійські філософи вважають, що зайцеві ніколи не обігнати черепаху, й вони можуть це довести. Я чув, як один чарівник доводив, що все складається з крихітних цифр, які обертаються так швидко, що зливаються в речовину. Чи правда це? Гадаю, багато з того, що сталося останніми днями, було не тим, чим здавалось, і хоча я не знаю, чому я так думаю, але я думаю, що це неправда...

— Справді, Отто, досить цієї штуки, — сказав він.

— З біса слушно, — сказав Доброгір.

— Спробуймо повернутись до звичайної роботи й випустити газету, гаразд?

— Під «звичайною роботою» ви маєте на увазі ситуації, коли ненормальні жерці починають полювати на собак чи коли вампіри мутять всілякі там зловісні тіні? — поцікавився Гоуді.

— Я маю на увазі те, що було до того, — сказав Вільям.

— Ах, розумію. В старі добрі часи, — сказав Гоуді.

Утім, незабаром у «кабінеті» Вільяма запанувала тиша, якщо не враховувати періодичного хлюпання носом з-за столу навпроти.

Вільям написав про пожежу. Це було легко. Потім він спробував скласти зв’язний текст про останні події, але виявив, що не може зайти далі першого слова. Це було слово «вчора». У тому, що в завтрашньому випуску це слово буде цілком доречне, він був упевнений. На жаль, крім цього він був упевнений хіба лише в тому, що справи йдуть украй кепсько.

Пишучи статтю, він сподівався... на що? Поінформувати? Так. Роздратувати? Ну, принаймні декого. Але чого він не сподівався — це цілковитої відсутності ефекту. Газета вийшла — і нічого не сталося.

Читачі, здається, просто прийняли все як є. І навіщо тоді взагалі було писати ще одну статтю про справу Ветінарі? Ну хіба що в ній фігурувала сила-силенна собак, а історії з життя тварин завжди привертали читацьку увагу.

— А чого ж ти чекав? — сказала Сахариса, ніби прочитавши його думки. — Ти думав, люди вийдуть на майдани? Ветінарі, наскільки я чула, не дуже добра людина. Народ подейкує, що він заслужив на буцегарню.

— Ти хочеш сказати, що народ не цікавиться правдою?

— Слухай, для багатьох головна правда життя полягає в тому, що їм потрібні гроші, аби сплатити за житло до кінця місяця. Подивись на Рона та його друзів. Що для них значить слово «правда»? Вони живуть під мостом!

Вона підняла аркуш полінованого паперу, ущерть списаний непевним округлим почерком особи, для якої тримати ручку було не найзвичайнішою справою.

— Це репортаж про щорічну вечірку Анк-морпоркського товариства власників співочих птахів, — сказала вона. — Вони прості люди, що вирощують канарок та інших пташок: таке хобі. Голова їхнього товариства живе по сусідству від мене, завдяки чому я й отримала ось це. Для нього це важливо! Хоча насправді це страшенно нудно. Весь текст — про покращення порід та ще про якісь зміни в правилах проведення виставок папуг, про які вони дебатували дві години. Але, розумієш, ті, хто про все це сперечалися, зазвичай проводять день за подрібненням корму чи струганням жердиночок, і в цілому ведуть маленьке життя, яким управляють інші. Вони зеленого уявлення не мають, хто перебуває при владі, але не стерплять, якщо хтось сплутає какаду із зеленим амазоном. І це не їхня провина. Просто так влаштовано світ. Чого ти рота роззявив?

Вільям стулив рота.

— Та я все розумію...

— Не думаю, — відрубала вона. — Я знайшла твоє прізвище в «Хто є хто». Твоя родина ніколи не мусила хвилюватись про дрібниці, еге ж? Вона завжди належала до тих, хто справді править світом. Ця... газета — це для тебе теж щось на кшталт хобі, атож? О, ти віриш в неї, я не сумніваюсь, але, якщо все зійде на пси, ти не лишишся без грошей. А я лишуся. І якщо її не можна втримати інакше, крім як заповнювати шпальти тим, що ти обзиваєш «смажениною», — так тому й бути.

— У мене немає ніяких грошей! Я сам заробляю на життя!

— Так, але ти міг вибирати! І в будь-якому разі, аристократія не дозволить одному зі своїх помирати з голоду. В таких випадках завжди знаходиться якась безглузда робота за дуже пристойну платню...

Вона раптом затнулась, часто дихаючи, й відкинула з очей пасмо волосся. Після чого поглянула на нього поглядом пушкаря, що вже запалив ґніт, але раптом замислився, чи гармата з ворожого боку не виявиться набагато більшого калібру.

Вільям розтулив рота, спробував заговорити, зупинився і спробував знову. Врешті-решт, трохи хрипко, він промовив:

— До певної міри ти маєш рацію...

— Далі має бути «але». Я знаю, — сказала Сахариса.

Вільям раптом зауважив, що на них дивляться всі друкарі.

— Так, але...

— Ага!

— ...але це велике «але», якщо не заперечуєш. Це важливо! Хоча б хтось мусить перейматись... великою правдою. Чого Ветінарі, як правило, не робить, так це — великого зла. А ми ж мали володарів, що були геть божевільні — й дуже, дуже жорстокі. Причому не так давно. Ветінарі не міг би бути «дуже доброю людиною», але я не далі ніж сьогодні снідав із чоловіком, який міг би бути незрівнянно гіршим правителем. І таких, як він, — легіон. А те, що відбувається зараз, — неправильно. А щодо твоїх дурнуватих поціновувачів папужок, то якщо їх цікавлять тільки створіння, які кудкудакають в кліточках, то рано чи пізно до влади прийде хтось такий, хто позапихає їм цих папужок у горлянки! Тобі це сподобалося б? Якщо ми не напружимось, то все, що про що вони встигнуть дізнатися — це ідіотські... історії про собак, що розмовляють, та «Ельфи з’їли мою дресировану мишку». Тому не читай мені лекцій про те, що важливо, а що ні, ясно?

Вони втупились одне одному в очі.

— Не смій зі мною так розмовляти.

— Це ти не смій зі мною так розмовляти.

— У нас недостатньо реклами. «Сенсації» забивають площу оголошеннями від найбільших гільдій, — змінила тему Сахариса. — Ось що нам потрібно, а не розповіді про те, скільки важить срібло.

— І що я можу тут зробити?

— Придумати, як залучити побільше реклами!

— Це не моя робота! — вибухнув Вільям.

— Це — те, що потрібно для порятунку твоєї роботи! Ми ставимо лише пропозиції вправити суглоб чи вилікувати біль у попереку, по пенні за рядок!

— І що? Пенні складаються докупи!

— Ти хочеш, щоб нас називали «Газетою про старечий ревматизм»?

— Я перепрошую, то ми робимо номер чи ні? — спитав Доброгір. — Не те щоб нам не подобалось вас слухати, але кольорові малюнки заберуть чимало часу.

Вільям і Сахариса роззирнулися. Вони були в центрі загальної уваги.

— Послухай, я розумію, що це багато для тебе значить, — сказала Сахариса, понижуючи голос. — Але всі ці... політичні питання... це справа Варти, а не наша. Ось і все.

— Слідство застрягло. Це випливає з розмови з Ваймзом.

Сахариса вивчала його скам’яніле обличчя. Перехилившись через стіл, вона раптом погладила його по руці.

— Тоді, можливо, твої зусилля не марні.

— Ха!

— Ну, якщо Ветінарі збираються помилувати, то, можливо, це тому, що дехто злякався твоїх дій.

— Ха! І хто це — «дехто»?

— Ну... сам розумієш... ті, хто всім управляють. Вони помічають усе. І, напевно, читають «Час».

Вільям блідо всміхнувся.

— Завтра ми знайдемо когось для роботи з рекламою, — сказав він. — І цей додатковий співробітник нам точно не завадить. Гм... Я збираюсь трохи пройтися. Заодно візьму для тебе ключа.

— Ключа?

— Тобі ж потрібна сукня для балу?

— Ох. Справді. Дякую.

— І не думаю, що ті двоє повернуться, — додав Вільям. — Навряд чи наразі в місті ще якийсь пункт перебуває під таким же надійним наглядом, як цей.

«Бо Ваймз хоче дізнатись, хто прийде по наші душі наступним», — подумав він. Але вирішив цього не казати.

— Що конкретно ти збираєшся робити? — спитала Сахариса.

— По-перше, зайду до найближчої фармації, — сказав Вільям, — а тоді збираюсь забігти додому по того ключа, а тоді... Хочу побалакати з одним чоловіком про одного собаку.

«Нова фірма» влетіла до порожнього особняка й грюкнула за собою засувом.

Пан Тюльпан зірвав шати непорочності й пожбурив їх на підлогу.

— Я ж казав, мля, що всякі «помізкуємо» ніколи не працюють! — крикнув він.

— Вампір, — процідив пан Шпилька. — Це місто хворе, пане Тюльпане.

— Що він зробив, мля?

— Щось на кшталт нашого знімка, — відповів пан Шпилька. На мить він заплющив очі. Йому боліла голова.

— Ну, я був перевдягнений, — сказав пан Тюльпан.

Пан Шпилька здригнувся. Пана Тюльпана неважко було б упізнати навіть у тому випадку, якби йому вдягли на голову залізне відро (яке, напевне, проіржавіло б за кілька хвилин).

— Не думаю, що це допомогло, — сказав він.

— Ненавиджу, мля, знімки, — прогарчав пан Тюльпан. — Пам’ятаєш Мулдавію? Всі ті оголошення? Аж хворим стаєш, коли бачиш на кожній стіні свою, мля, фізію з підписом «Живим або мертвим!». Ніби вони ніяк не можуть вибрати.

Пан Тюльпан вивудив із кисета те, що вважав першосортним смуджем, і що насправді було сумішшю цукру зі сушеним пташиним лайном.

— Так чи так, ми не могли не вколошкати того пса, — сказав він.

— Немає гарантій, — сказав пан Шпилька. Його знову пересмикнуло. Головний біль став справді сильним.

— Слухай, ми, мля, зробили роботу, — сказав пан Тюльпан. — Я, мля, не пригадую, щоб хтось казав нам про перевертнів та вампірів. Це їхні, мля, проблеми! Кажу тобі: приб’ємо клоуна, хапаєм гроші і вперед до Псведополя чи куди завгодно!

— Пропонуєш забити на контракт?

— Так, раз там є примітка дрібним шрифтом!

— Одначе хтось та впізнає Чарлі. У цьому місті здохляки, схоже, рідко залишаються здохляками.

— Думаю, тут я міг би, мля, зарадити, — сказав пан Тюльпан.

Пан Шпилька прикусив губу. Він краще за пана Тюльпана знав, що в їхньому бізнесі потрібна певна... репутація. Ніхто не вів ніяких записів — але чутку не зупиниш.

А «Нова фірма» часом мала справи з дуже серйозними гравцями, і такі особи зазвичай помічали все...

Але в словах Тюльпана було раціональне зерно. Це місто вже дістало пана Шпильку. Воно просто калічило його чутливу натуру. Коли на кожному кроці зненацька натикаєшся як не на вампіра, то на перевертня — це ненормально. Це не свободи — це вільнощі.

Втім, підтримувати свою репутацію можна по-різному.

— Гадаю, — повільно сказав він, — нам варто піти пояснити дещо нашому шановному законнику.

— Точняк! — зрадів пан Тюльпан. — А тоді я відірву йому голову.

— Для зомбі це не смертельно.

— Прекрасно — нехай подивиться, як я гратиму нею в м’яча!

— А ще один візит ми зробимо до тієї друкарні. Коли споночіє.

«Щоб, — додав пан Шпилька про себе, — не залишати там той знімок». Це була серйозна причина. Причина, яка задовольнила би будь-кого. Але була ще одна причина. Той... вибух темряви перелякав пана Шпильку до глибини його зморшкуватої душі. Він спричинив цілу хвилю спогадів, і ця хвиля накрила пана Шпильку з головою.

Пан Шпилька набув чимало ворогів, але досі це його не хвилювало, позаяк усі вони були мертві. Проте темне світло пронизало найпотаємніші закапелки його мозку, і тепер йому здавалося, що його вороги зовсім не зникли з цього світу. Йому здавалося, що вони все ще тут і продовжують за ним спостерігати — просто з дуже великої відстані. Причому ця відстань була дуже великою тільки для нього — а для них це було на відстані простягнутої руки.

Він не сказав би цього навіть Тюльпанові, але в спалаху темряви він зрозумів: їм знадобляться геть усі гроші, що вдасться заробити на цій справі, — бо настав час зав’язувати.

Пан Шпилька був не надто обізнаний в царині теології. Весь зв’язок із нею обмежувався тим, що Шпилька вряди-годи супроводжував пана Тюльпана до найбагатших храмів та каплиць, та ще одного разу скрутив в’язи первосвященику, який намагався розвести на гроші самого Френка Наббса на прізвисько Довбень. Проте з того, що пан Шпилька все ж таки розумів у справах віри, випливало, що зараз саме час спробувати зрозуміти більше. Можливо, він переслав би жерцям грошей, чи хоча б повернув щось із викраденого. Прокляття, для початку можна було б не їсти яловичину по вівторках, чи як там воно прийнято. Аби тільки припинилось це відчуття, ніби йому відгвинтили задню половину черепа.

Утім, він розумів, що візьметься за все це пізніше. Наразі кодекс честі дозволяв їм одне з двох. Вони могли буквально дотримуватися інструкцій Підступпа і тим підтвердити свою репутацію ефективних виконавців. Або ж вони могли прибити Підступпа — і, якщо доведеться, кількох свідків — та забратись. Можливо, підпаливши що-небудь дорогою. Це теж стало б відомо, і всі зрозуміли б, наскільки вони були розлючені.

— В першу чергу, ми... — пан Шпилька затнув ся й придушено спитав: — У мене за спиною хтось є?

— Ні, — сказав пан Тюльпан.

— Мені здалося, що я чую... кроки.

— Тут немає нікого, крім нас.

— Добре-добре, — пан Шпилька здригнувся, щільніше загорнувся в куртку і зміряв поглядом пана Тюльпана.

— Чого б тобі трохи не почиститись? Чорт, із тебе реально порох сиплеться!

— Я в порядку, — сказав пан Тюльпан. — Порошок тримає мене напоготові.

Шпилька зітхнув. Пан Тюльпан непохитно вірив у те, що наступна порція порошку віднесе його до раю — хоча зазвичай це виявлялася суміш лупи та порошку від котячих блощиць.

— Груба сила проти Підступпа не спрацює, — сказав він.

Пан Тюльпан хруснув пальцями.

— Проти всіх спрацьовує, — сказав він.

— Ні. Такий, як він, завжди має можливість покластись на чужі біцепси, — сказав Шпилька. Він поплескав себе по кишені. — Час панові Підступпу познайомитись із нашим маленьким другом.

Дошка, ляснувши, впала на вкриту брудною кіркою поверхню Анку. По ній, обережно балансуючи та міцно стискаючи в зубах мотузку, просунувся Арнольд Колобок. Дошка трохи занурилась у прибережне місиво, але лишилась, якщо це можна так назвати, на плаву.

Кількома футами далі вода (якщо це можна було так назвати) вже почала заповнювати виїмку, утворену на поверхні річки першим скинутим з мосту мішком.

Арнольд досягнув кінця дошки, врівноважився й зумів-таки заарканити другий мішок. У ньому щось ворушилось.

— Впіймав! — заволав Качур. — Тягніть!

Мішок із чваканням піднявся із грязюки, і в ту ж мить Арнольд випав за борт свого візка.

— Чудово зроблено, Арнольде, — сказав Качур, забираючи в нього мокрого мішка та допомагаючи йому залізти назад на візочка. — Я сумнівався, чи витримає тебе грязюка — все-таки вода стоїть високо.

— Добре, що мені колись проїхався по ногах той фургон, — сказав Колобок. — А то б мені зараз потонути.

Домовина Генрі розрізав мішка і витрусив купу невеличких тер’єрів, які негайно почали відфоркуватись, кашляти та чхати.

— Кільком тварюкам, здається, приходять кінці, — сказав він. — Мені зробити їм дихання рот в рот?

— Звісно, ні, — сказав Качур. — Ти що, ніколи не чув про гігієну?

— Яку-яку гієну?

— Тобі не можна цілувати тварин! — пояснив Качур. — Це небезпечно для їхнього здоров’я.

Всі подивились на собак, що скупчились довкола багаття. Як саме вони потрапили до річки, нікого з гурту особливо не цікавило. До річки потрапляло багато що, і то постійно. Гурт, звісно, виявляв неабиякий інтерес до предметів, що плавали в Анку, але нечасто бачив їх у такій кількості одночасно.

— Може, оце і означає «собача погода»? — спитав Разом-Нас-Багато. Наразі він був керований особистістю, відомою як Кучерявчик. Гурт полюбляв Кучерявчика. Із ним було легко мати справу. — Я днями чув, що зараз погода саме така.

— Знаєте шо? — сказав Колобок Арнольд. — Нам треба знайти мотерьяли, ну, дерево і все таке, і зробити човен. Ко’б ми мали човен, ми могли б ловити в річці дуже багато всякої всячини.

— Таки-так, — сказав Качур. — Коли я був малий, я любив вовтузитися біля човнів.

— Думаю, якщо човен буде не дуже дірявий, ми не так уже пововтузимося, — сказав Арнольд. — Так шо не бійся.

— Я... не зовсім про це, — сказав Качур.

Він подивився на собак, які кільцем оточили багаття; від їхньої шерсті здіймалася пара.

— Нам би зараз сюди Гаспида, — сказав він. — Гаспид знав би, як усе це зрозуміти.

— Банка? — перепитав аптекар.

— Запечатана воском, — повторив Вільям.

— І вам потрібно по унції...

— Анісової, рампіонової та скалатинової олії.

— Перші дві олії — можна, — сказав аптекар, дивлячись у щойно отриманий ним короткий список. — Але, розумієте, в усьому місті не знайдеться цілої унції скалатину. Крапелька, що поміститься на вістрі голки, коштує п’ятнадцять доларів! Все, що я маю, поміститься в ложечку для гірчиці, і то ми мусимо тримати це в запаяній свинцевій посудині під водою.

— Тоді я візьму на п’ятнадцять доларів.

— Майте на увазі, в разі чого ви її не відмиєте. Це не для...

— У баночці, — терпляче сказав Вільям. — Запечатаній воском.

— Ви навіть не відчуєте запаху двох інших інгредієнтів! Навіщо ж вони вам?

— Для певності, — сказав Вільям. — О, і коли запечатаєте, обмийте баночку ефіром, а потім змийте ефір.

— Ви ж не будете використовувати це для чогось незаконного? — спитав аптекар. Помітивши вираз Вільямового обличчя, він швидко додав: — Не звертайте уваги.

Доки аптекар ходив виконувати замовлення, Вільям зазирнув до сусідньої крамниці й купив пару щільних рукавиць.

Коли він повернувся, аптекар уже був за прилавком. Він тримав маленьку скляну фляжку, наповнену рідиною. Всередині плавала набагато менша пробірка.

— У фляжці — вода, — сказав аптекар, дістаючи з ніздрів ватяні кульки. — Будьте якомога акуратнішим. Проллєте — і можете назавжди забути про відчуття нюху.

— Чим воно пахне? — спитав Вільям.

— Якщо я скажу «гнилою капустою», то не скажу й половини, — відповів аптекар.

Після цього Вільям рушив до свого помешкання. Зазвичай пані Еліксир несхвально ставилась до приходу пожильців серед білого дня, проте наразі Вільям, схоже, перебував за межами її реакцій, тож вона просто кивнула йому, коли він піднімався нагору.

Ключі були в старій скриньці край його ліжка. Скриньку він привіз із Гаґльстону й відтоді не розлучався з нею, що давало можливість періодично копати її ногами.

Там же зберігалась і його чекова книжка. Її він узяв теж.

Коли він при цьому зачепив свого меча, той тихо брязнув.

У Гаґльстоні йому подобалось фехтувати. Це робили в сухому місці, дозволялись захисні обладунки, і ніхто не намагався запхати тебе обличчям у болото. Власне, він був чемпіоном школи. Але не тому, що досягнув висот майстерності, а тому, що більшість інших хлопців просто нікуди не годилися. Вони практикували фехтування так само, як і інші види спорту — тобто з лементом збивалися в розпалену юрбу, розмахуючи мечами, немов штахетинами. А тому, якщо Вільямові вдавалось уникнути першого відчайдушного удару, він мав усі шанси виграти.

Він залишив меча на місці.

По деяких роздумах він витяг стару шкарпетку й натягнув її на отриману від аптекаря пляшечку. Хай там як, а поранити кого-небудь розбитим склом він не збирався.

М’ята була непоганим вибором, але вони просто не знали про інші варіанти, чи не так?

Пані Еліксир глибоко шанувала віконні завіси з тюлю: завдяки ним вона могла бачити, що відбувається назовні, в той час як її не бачив ніхто. Вільям переховувався за такими ж завісами у власній кімнаті, доки не переконався, що нечіткий обрис на даху навпроти був ґорґульєю.

Як і на вулиці Осяйній, у цих місцях ґорґульї зазвичай не траплялись.

Що головне в ґорґульях, роздумував він, ідучи сходами — то це те, що вони ніколи не нудяться. Вони прекрасно почували себе, сидячи на одному місці цілими днями. Звісно, вони рухалися швидше, ніж думки більшості людей — але не швидше за людину як таку.

Він промчав через кухню з такою швидкістю, що почув лише, як пані Еліксир набрала повітря, щоб заговорити. Далі вилетів через чорний хід і, перемахнувши через стіну, опинився на сусідній алеї.

Її хтось підмітав. На мить Вільям подумав, чи це не перевдягнений агент Варти, або й перевдягнена сестра Дженніфер. Однак навряд чи хтось зумів би перевдягнутися ґобліном. Для початку, вам довелось би приладнати собі на спину мішок перегною. Ґобліни їли майже все, а чого не їли, те збирали з пристрастю маніяків. Чому — ніхто так ніколи й не з’ясував. Можливо, старанно відсортована колекція гнилих капустяних ніжок у ґоблінській спільноті правила за ознаку шляхетного статусу.

— Д’бр’дн, п’не д’в’рде, — проквакала істота, обпершись на совок.

— Е-е-е... привіт...

— Г’вр’к.

— Що? А... Дякую, на все добре.

Вільям поквапився далі. Перетнувши вулицю, він заглибився у ще одну алею. Він не знав, скільки ґорґулій за ним спостерігають, але покладався на те, що їм потрібно чимало часу на перехід вулиці.

Звідки ґоблін знав його ім’я? Навряд чи вони перетиналися на якій-небудь вечірці, та й по роботі теж. До того ж ґобліни працювали тільки...

...на Гаррі Короля.

Що ж: недарма казали, що Король Золотої Річки ніколи не забуває про боржників.

Вільям, пригнувшись, проскочив кілька кварталів, намагаючись вибирати шлях через залюднені алеї, кручені провулки та галасливі двори. Він був певен, що звичайний нишпорка ні за що не втримав би його слід. Але все питання було в тому, чи за ним ішов саме звичайний нишпорка. Так полюбляв називати себе пан Ваймз — але ж і Гаррі Король волів називати себе необробленим діамантом. Вільям підозрював, що світ всіяно рештками тих, хто повірив цим двом на слово.

Він сповільнив ходу, звернув у якусь підворітню зі сходами вгору і став чекати.

Ти з глузду з’їхав, повідомив внутрішній редактор. Тебе намагалися вбити. Ти приховуєш інформацію від Варти. Ти зв’язався з підозрілими особами. Ти збираєшся зробити дещо таке, що остаточно дістане Ваймза, навіть якщо він перебуватиме у свинцевому сейфі на іншому краї всесвіту. І все чому?

«Бо це гарячить мені кров, — подумав Вільям. — І ще тому, що я не дозволю себе використовувати. Нікому».

В кінці алеї почувся якийсь звук — такий тихий, що вловити його міг лише той, хто цього очікував. Звук був такий, ніби хтось до чогось принюхується.

Визирнувши, Вільям помітив чотириногу постать, що неспішно бігла алеєю, опустивши морду до землі.

Вільям старанно прикинув відстань. Вдатись до символічного проголошення своєї незалежності — це було одне. Вчинити замах на члена Варти — зовсім інше.

Він пожбурив тонкостінну фляжку вгору так, щоб вона впала за двадцять футів перед перевертнем. І негайно перестрибнув через стіну поруч. Він звалився на дах чиєїсь вбиральні саме в ту мить, коли загорнута в шкарпетку фляжка розбилася з не дуже гучним «бах!».

Почувся вереск болю, а потім — швидке дріботіння лап.

Вільям перестрибнув на іншу стіну, на мить визирнув і спустився на іншу алею. Після чого побіг.

З п’ять хвилин перебігання від рогу до рогу та з підворітні до підворітні він опинився поблизу стаєнь. У загальній метушні ніхто не звернув на нього жодної уваги. Він здавався просто черговим відвідувачем.

У стійлі, де міг бути (чи не бути) пан Костомаха, стояв кінь. Він косо глипнув на Вільяма згори вниз.

— Не обер-ртайтеся, пане газетяр, — почув Вільям з-за спини.

Він спробував пригадати, що ж там було в нього за спиною. Ага... Підйомник для сіна. І гігантські мішки зі соломою. Повно місця, щоб міг сховатися хто завгодно.

— Гаразд, — сказав він.

— Собака гавкає, а кар-раван іде, — повідомив Костомаха. — Ти здурів, чи що?

— Але я на правильному шляху, — сказав Вільям. — Гадаю, я...

— Ти певен, що за тобою не було «хвоста»?

— За мною слідкував капрал Ноббс, — сказав Вільям. — Але я його позбувся.

— Ха! Щоб «позбутися» Ноббі, досить пр-росто зайти за р-р-ріг!

— О ні, він молодець. Але ж і я знав, що Ваймз може відправити саме його, — самовдоволено сказав Вільям.

— Ноббса?

— Так. Звичайно... в личині перевертня.

Ну, ось: він це сказав. Що ж — сьогодні мав бути день розкриття таємниць.

— В личині перевертня, — рівно повторив Костомаха.

— Так. Я був би дуже вдячний, якби ви нікому не розповідали...

— Капрала Ноббса, — сказав Костомаха тим самим невиразним тоном.

— Так. Розумієте, Ваймз просив мене не...

— Ваймз сказав, що Ноббі Ноббс — перевертень?!

— Ну... не зовсім. Я здогадався сам, а Ваймз наказав мені нікому про це не казати.

— Про те, що Ноббс — перевертень?

— Так.

— Капрал Ноббс не є перевертнем, др-руже. Жодним чином, за жодних обставин і у жодному стані. Інша справа — чи є він людиною. Але він ніяким боком не лінкро... лінкор... лікантр... не чор-р-ртів перевертень, ось що!

— А кому ж тоді я кинув під носа хімічну бомбу? — тріумфально вигукнув Вільям.

Запала тиша. Потім почулося тихе дзюрчання.

— Пане Костомахо? — сказав Вільям.

— Яку саме бомбу? — спитав голос. Він лунав досить напружено.

— Гадаю, головну роль там відігравала скалатинова олія.

— Просто під носа перевертневі?

— Приблизно.

— Пан Ваймз озвіріє так, що жодному пер-ревертню й не снилося, — повільно промовив голос Костомахи. — Як Бібліотекар з Академії, коли його назвати мавпою[39]. Панові Ваймзові доведеться винайти нові ексклюзивні форми люті, щоб випробувати їх усі на тобі...

— Тоді мені варто якнайшвидше знайти Правителевого собаку, — сказав Вільям. Він видобув чекову книжку. — Я пропоную вам чек на п’ятдесят доларів. Це все, що в мене є.

— Що таке «чек»?

— Щось на кшталт боргової розписки, тільки її приймає банк.

— Просто чудово, — сказав Костомаха. — Багато ж мені буде з цього користі, якщо тебе посадять.

— Просто зараз, пане Костомахо, містом вештаються двоє досить мерзенних типів, і схоже на те, що вони по всьому місту полюють на тер’єрів...

— На всіх? — спитав Костомаха. — На всіх-всіх тер’єрів?

— Так, і оскільки я не думаю, що...

— На породистих тер’єрів чи пр-росто на будь-кого, хто хоч трохи схожий на тер’єра?

— Навряд чи вони перевіряють родовід. А що ви маєте на увазі, говорячи про «будь-кого, хто схожий на тер’єра»?

Костомаха знову замовк.

Вільям сказав:

— П’ятдесят доларів, пане Костомахо.

Врешті-решт мішки зі соломою сказали:

— Добр-ре. Сьогодні вночі. На Босяцькому мосту. Ти будеш один. Е-е-е... Мене не буде, але там буде... посерредник.

— На кого мені виписувати чек? — спитав Вільям.

Відповіді не було. Він трохи почекав, після чого дозволив собі переміститися так, щоб бачити територію за мішками. З мішків чулося шарудіння. Мабуть, щурі, подумав він: людина у жоден із цих мішків не помістилася б.

Костомаха був той іще клієнт.

За деякий час після того, як Вільям пішов, непомітно роззираючись на всі боки, якийсь служник стаєнь підкотив до мішків візка і почав вантажити мішки на нього.

Один з мішків сказав:

— Поклади мене, шановний.

Служник випустив мішка з рук, після чого обережно його відкрив.

Звідти, обтрушуючись від соломи, вибрався невеликий тер’єроподібний пес.

Пан Гобсон ніколи не прагнув бачити на своїх стайнях робітників з аналітичним складом розуму. За 50 пенсів на день (плюс крадений овес) він їх і не мав.

Служник подивився на пса круглими очима.

— Це ти сказав? — спитав він.

— Звісно, ні, — відповів пес. — Собаки не розмовляють. Ти що, зовсім ідіот? З тебе знущаються. Маю для дурника дір-рку від бублика!

— Тобто оті, як його, черевомовці? Як я бачив у концерті?

— Молоток. Так і думай.

Служник роззирнувся довкола.

— Це твої жарти, Томе?

— Точно, це я, Том, — сказав пес. — Я цей тр-рюк вичитав в одній книзі. І тепер говорю замість цього маленького німого песика.

— Ти шо, навчився читати й нічо мені не сказав?

— Там були картинки, — швидко сказав пес. — Як тримати язика, і зуби, і все таке. Стр-рашенно легко навчитися. А тепер хороший песик піде у своїх справах...

Собака обережно позадкував до дверей.

— Пр-ридурки, — здавалось, промимрив він. — Має зайвий палець на руці — і вже думає, що воно вінець твор-ріння!

І зник.

— Як це працюватиме? — спитала Сахариса, намагаючись мати глибокодумний вигляд. Значно краще було сконцентруватися на чомусь розумному, ніж знов і знов думати про можливе повернення тих двох дивних людей.

— Повільно, — пробурмотів Доброгір, порпаючись у верстаті. — Отто, ти розумієш, що нам тепер доведеться значно довше друкувати кожну шпальту?

— Ви хотіф колір, ви маєте колір, — роздратовано відповів Отто. — Ви не казали, що хочете швидкість.

Сахариса подивилась на експериментальний іконограф. Зараз у кольорі робилася більшість знімків. Чорно-білим працювали тільки найдешевші бісики (хоча Отто й наполягав, що чорно-білі знімки є «мистецтфом самі по собі»). Але друкувати в кольорі...

На краю іконографа сиділи четверо бісиків. Вони пускали по колу крихітну самокрутку і з цікавістю спостерігали за роботою верстата. Троє з них носили кольорові окуляри — червоні, сині та жовті.

— А зелених немає, — вголос сказала Сахариса. — Тобто... Якщо якийсь предмет зеленого кольору — правильно? — Ґутрі бачить синє і зафарбовує цю частину платівки синім (один з бісиків помахав їй рукою), а Антон бачить жовте і фарбує відповідно, а коли це все проходить через верстат...

— ...дуже, дуже повільно, — бурмотів Доброгір. — Швидше було б просто обійти місто і переповісти новини в кожному домі...

Сахариса подивилась на пробні шпальти з матеріалом про нещодавню пожежу. Пожежа була мов справжня: і червоно-жовтогаряче полум’я, і шматочок блакитного неба, і ґолеми цілком природного цегляного кольору. От тільки тілесні кольори... Власне, поняття «тілесного кольору» в Анк-Морпорку було вкрай широким і не включало в себе хіба що лазуровий відтінок. Проте на цьому знімку обличчя роззяв були такими, ніби в місті лютувала якась особливо небезпечна пошесть. Наприклад, вирішила Сахариса, «барвиста чума».

— Це тільки початок, — сказав Отто. — Ми будем робити крашче.

— Краще — можливо, але швидше не вийде ніяк, — сказав Доброгір. — Найбільше, ми можемо випускати дві сотні примірників на годину. Може, дві з половиною сотні, але тоді до кінця робочого дня дехто не дорахується пальців. Вибачайте, але ми на межі можливого. Якби ми мали хоча б день для переоснащення...

— Тоді надрукуйте кілька сотень, а решту випускайте в чорно-білому варіанті, — сказала Сахариса, зітхнувши. — Принаймні це приверне увагу.

— Як тільки «Сенсації» побачити ці випуски, вони здогадайт, як це зроблено, — сказав Отто.

— Що ж, тоді ми хоча б підемо на дно під кольорами власного прапора, — сказала Сахариса.

Раптом вона струснула головою: зі стелі зненацька просипався пил.

— Чуєте? — спитав Боддоні. — Підлога труситься, чуєте? Вони знову запустили свій великий верстат.

— Вони копають під нас з усіх боків, — сказала Сахариса. — А ми ж усі так тяжко працювали. Це так нечесно.

— Дивно, що це так сильно передається на підлогу, — сказав Доброгір. — Схоже, тут ніде немає жодного надійного фундаменту.

— То під нас копають, еге ж? — сказав Боддоні.

На цих його словах кілька гномів підняли голови. Бод-доні щось сказав томською. Доброгір щось заперечив у відповідь. До дискусії приєднались ще кілька гномів.

— Перепрошую? — ядуче сказала Сахариса.

— Хлопці думають... е-е-е... чи не зайти до «Сенсацій» у гості, — пояснив Доброгір.

— Я колись намагалась, — сказала Сахариса. — Але троль на вході виявився вкрай неввічливим.

— Гноми, гм, ведуть перемовини по-своєму, — сказав Доброгір.

Сахариса зауважила якийсь рух. Боддоні витягнув з-під лави свою сокиру. Це була традиційна гномова сокира. На її обушку містився гострий дзьоб для забору взірців мінералів, а інший бік був бойовим лезом — адже народи, що володіють землями з цінним мінералами в надрах, часом дуже важко піддаються словесному впливові.

— Ви ж не збираєтесь ні на кого нападати?! — шоковано спитала Сахариса.

— Як дехто каже, для того, щоб здобути справді цікавий матеріал, треба копати й копати, — сказав Боддоні. — Ми просто прогуляємось.

— У льосі? — здивувалась Сахариса, коли вони рушили до ляди в підлозі.

— Еге ж, невелика прогулянка в сутінках, — відповів Боддоні.

Доброгір зітхнув.

— Решті доведеться продовжити роботу над випуском, — сказав він.

По хвилі під їхніми ногами пролунало кілька ударів сокир, після чого хтось дуже голосно вилаявся по-гномськи.

— Я мушу подивитися, що там, — сказала Сахариса, не в змозі більше опиратися цікавості.

Коли вона спустилася в льох, цегляну кладку, що раніше затуляла старий отвір, було вже розламано. Оскільки камінь, з якого складався Анк-Морпорк, використовували з покоління в покоління, ніхто не бачив сенсу в замішуванні надійного розчину — принаймні щоб закрити непотрібний прохід. Вважалося, що за цемент цілком нормально правитиме і суміш води, піску, грязюки та слини. Врешті-решти, досі це спрацьовувало.

Гноми вдивлялися в темряву отвору. На шоломі в кожного стирчала свічка.

— По-моєму, твій хлопець казав, що вулиці засипано, — сказав Боддоні.

— Він не мій хлопець, — спокійно сказала Сахариса. — А що там?

Один із гномів проліз у отвір, тримаючи ліхтар.

— Щось схоже на тунелі, — сказав він.

— Старі хідники, — сказала Сахариса. — Гадаю, тут скрізь таке. Після великих повеней проїжджу частину огороджували дописами й засипали землею, але хідники обабіч лишали, бо цього вимагали городяни, які ще не встигли надбудувати свої будинки.

— Що? — здивувався Боддоні. — Тобто проїжджа частина була вища за тротуар?

— Саме так, — відповіла Сахариса, пролізаючи слідом за ним у отвір.

— А що траплялося, коли, наприклад, кінь с... пісяв на вулиці?

— Уявлення не маю, — форкнула Сахариса.

— Гаразд, а як же люди переходили вулицю?!

— По драбинах.

— Панночко, ви знущаєтесь!

— Ні, вони справді користались драбинами. Іноді — підземними переходами. Це ж було ненадовго. А потім простіше було поставити на старі хідники кам’яні опори й настелити згори новий хідник. Так і з’явились оці «тунелі».

— Тут щурі, — повідомив Сонні, що пройшов дещо вперед.

— Прокляття! — вигукнув Боддоні. — Хто-небудь прихопив виделки? Жартую, панночко. Ну, що тут у нас?..

Він вперіщив сокирою по дошках, і ті розлетілись на тріски.

— Дехто волів обходитись без драбин, — констатував він, зазираючи в новоутворену дірку.

— Під усією вулицею — пусто? — здивувалася Сахариса.

— Схоже на те. Мабуть, той, хто це викопав, мав алергію на коней.

— А... ви... не заблукаєте?

— Я гном. І ми під землею. Гном. Під землею. Хочете повторити запитання?

— Ви ж не збираєтесь пробити тунель аж до редакції «Сенсацій»? — спитала Сахариса.

— Хто, ми?

— Тобто збираєтесь?

— Як можна!

— Але саме це ви й маєте намір зробити?

— Але ж вторгнення до «Сенсацій» ніяк не покращить становища «Часу», якщо взагалі не зробить нам гірше, чи не так?

— Авжеж, але саме це ви і збираєтесь зробити, чи не так?

Боддоні вишкірився.

— Ну... трошки. Лише, знаєте, щоб роздивитися, що там до чого.

— Добре.

— Що? Ви не проти?

— Ви ж нікого не вб’єте?

— Панночко, як можна!

Сахарису ця відповідь, здавалося, трохи розчарувала. Все-таки вона так довго поводилась як поважна юна леді — а для певних людей це зазвичай означає, що вони ось-ось вибухнуть.

— Ну, тоді, може, просто змусите їх трохи засмутитись?

— Гадаю, це можна.

Гноми вже скрадалися тунелем по той бік похованої вулиці. У світлі їхніх смолоскипів Сахариса бачила старовинні фасади, закладені цеглою двері, засипані битим каменем віконні отвори.

— Це десь тут, — сказав Боддоні, вказуючи на ледь помітний прямокутник, закладений поганенькою цеглою.

— Ми що, просто вломимося? — спитала Сахариса.

— Скажемо, що заблукали, — сказав Боддоні.

— Заблукали в підземеллях? Гноми?

— Добре, добре — скажемо, що були п’яні. У цьому нам повірять. Нумо, хлопці...

Старезна кладка посипалась. Вони побачили світло. Чоловік, що сидів за столом, підняв на них погляд і з подивом розкрив рота.