Порожня могила

27

Вибух, що знищив кабінет Маріси, був потужним, проте не найбільш руйнівним з усіх, які пролунали тієї ночі в Будинку Фіттес. Удосвіта прогриміло ще кілька вибухів у Колонній залі та сусідніх із нею приміщеннях на першому поверсі. Ці вибухи влаштувала невелика аварійна команда ДЕПРІК, яка прибула сюди за кілька годин до того, щоб знищити дев’ять випущених на волю моторошних привидів. Кілька офіцерів ДЕПРІК та багато агентів компанії «Фіттес» загинули в битві з Кривавою Дівчиною, Морденським Полтерґейстом та рештою духів. Кінець кінцем керівник операції, інспектор Мон-теґю Барнс, наказав підвезти важке спорядження. З долішніх поверхів евакуювали всіх людей, після чого прогриміли вибухи, які зруйнували не тільки внутрішні приміщення, а й частину фасаду і засипали уламками цілий Стренд. Після вибухів зникли славнозвісні скляні двері з зображеннями єдинорогів. На першому поверсі завалились дві стіни й стеля над вестибюлем. Жодного сліду не залишилось і від легендарних колон з посрібленого скла, і від привидів, ув’язнених раніше в цих колонах.

На щастя, ніхто з людей від цих вибухів не постраждав. Оскільки вони прогриміли о п’ятій ранку, довколишні вулиці ще порожнювали, а всіх співробітників агенції «Фіттес», які залишились живими, службовці ДЕПРІК заздалегідь вивели на Стренд. Над центром Лондона скупчилась хмара диму, й незабаром на Трафальґарській площі почав збиратись натовп.

Інспектор Барнс скинув із себе геть пропечений ектоплазмою дощовик і позичив у когось із вуличних роззяв шкіряну мотоциклетну куртку. В ній він провів кілька наступних годин, метушачись просто-таки всюди—то викликаючи швидку допомогу, то розставляючи по місцях підкріплення із Скотленд-Ярду, то приводячи до тями спантеличених агентів «Фіттес», то стримуючи й заспокоюючи натовп. За порадою Джорджа Кабінса й Голлі Манро, які допомагали йому, інспектор зобов’язав власників двох найближчих кав’ярень постійно постачати їжу й пиття всім учасникам операції.

Дим поволі розвіявся, розпечені стіни будинку почали холонути. Всередину увійшли пошуково-рятувальні групи. На першому поверсі вони виявили чимало науковців у білих халатах, що вибиралися сюди з підвалів, тремтячи й вирячивши з переляку очі. Усіх їх негайно затримували службовці ДЕПРІК. Чотирьох зарізяк із команди сера Руперта Ґейла, постраждалих від дотику привида, також знайшли живими і негайно повезли до лікарні під озброєною охороною.

На прохання Джорджа й Голлі одна з пошуково-рятувальних груп негайно вирушила на сьомий поверх, звідки курився густий чорний дим. Ліфти на той час уже не працювали, тому рятувальникам довелось підніматися сходами. Ледве діставшись до другого поверху, вони почули згори чиїсь кроки. То були ми з Локвудом, ми поволі йшли вниз, тримаючись за руки. І одяг, і обличчя в нас почорніли від кіптю. Ліктем вільної руки я тулила до себе маленьку круглу річ, загорнуту в клапоть обгорілої матерії.

* * *

Ближче до полудня бригади ДЕПРІК перекрили кінець Стренду і взяли ситуацію під свій цілковитий контроль. Склали реєстри тих, хто вижив, загинув та пропав безвісти. Потім з Будинку Фіттес почали виносити трупи, серед яких були тіла Пенелопи Фіттес та сера Руперта Ґейла. Ще один труп, виявлений на сьомому поверсі в шафі, серед сміття, винесли під білим простирадлом і негайно завантажили до фургона ДЕПРІК, який відразу помчав невідомо куди з найвищою швидкістю.

Ми, тобто співробітники агенції «Локвуд і К°», спостерігали за цим, сидячи біля вікна кав’ярні «Срібний єдиноріг» прямісінько навпроти зони лиха. На той час ми вже пройшли через руки лікарів «швидкої допомоги», які промили і перев’язали наші рани, вкололи конячі дози інсуліну, щоб нейтралізувати шкоду від тривалого перебування поряд з ектоплазмою. Усім нам запропонували проїхати до лікарні, однак усі ми, зрозуміло, відхилили таку пропозицію. Щоб уникнути цієї сумної долі, найбільше довелось попрацювати зі мною. Рана від уламка дзеркала, що застряг у моєму боці, виявилась найсерйознішою серед усіх наших ушкоджень, тож мені наполегливо радили хоч на два дні залишитись у лікарні. Та хіба могла я покинути тоді своїх друзів? Урешті, мене щільно забинтували, вкололи знеболювальний засіб, виписали силу-силенну ліків і суворо наказали наступного дня завітати до лікаря. Після цього мене відпустили до кафе, де на мене чекали колеги.

Немає особливої потреби описувати наш тогочасний вигляд. Скажу лише, що він був аж ніяк не кращий, ніж дотепер, бо до обгорілого одягу й закіптюжених облич додалися ще білі пластирі й бинти. У Локвуда від вибуху розтопились краї підошов. Голлі перебинтували голову — вибухова хвиля пошкодила їй барабанну перетинку. Джордж був закутаний у срібну термоковдру, яку йому видали лікарі швидкої допомоги; вона дуже скидалась на кольчугу для мандрівок до Іншого Світу, хоч ніхто з нас не казав про це вголос. А щодо мене, то я вже згадувала, що мій тулуб забинтували так міцно, що я ледве-ледве могла пересуватись. Отже, ми сиділи в залюдненій кав’ярні за чаєм з грінками й спостерігали через вікно за тим, що коїться на Стренді.

— Не хочеться про це говорити, — долинув з-за наших спин чийсь голос, — та вам не завадило б умитись і причепуритись.

Поблизу нашого стола з'явилась Костомаха-Фло. На відміну від нашого, її вигляд був цілком звичний: синя куртка зі знайомими плямами мулу й заляпані тванню гумові чоботи. На голові — солом’яний бриль набакир, у руках— пластмасова миска, з якої Фло набирала собі до рота ложкою щось запашне й гаряче.

— Тільки погляньте на себе! — скрушно хитнула вона головою. — Ще трохи, і я соромитимусь вашого товариства. Навіть у нас, продавців артефактів, є свої правила!

—Фло! — Локвуд підхопився зі стільця й на мить пригорнув її. — Зате в тебе якнайкращий вигляд. Я дуже радий за тебе.

— Авжеж, поряд із вами я справжня модниця. Стою собі й смакую. Пиріг і картопляне пюре!

— Пиріг і картопляне пюре? — схвилювався Джордж. — Де ти роздобула їх?

— У сусідній кав’ярні. Ви просто не туди зайшли. Тут вам хіба що клейкого вершкового пудингу дадуть. І такого іншого.

Джордж застогнав над своєю чашкою:

— Найкраще, що тут є, — це бутерброди з оселедцевим маслом! А перебиратись до сусідів уже запізно... Там усе зайнято, ще й тіло болить так, що ворухнутись не можу.

Локвуд усміхнувся:

— Цієї ночі, Фло, ти просто перевершила себе. Барнс розповів мені, як ти викликала його сюди. До речі, як тобі вдалось умовити його приїхати з цілою командою ДЕПРІК до Будинку Фіттес?

— Правду кажучи, це було нелегко, — відповіла Фло, замислено дивлячись у вікно своїми блакитними очима. — Цей Барнс упертий, як старий цап. Учора я умовила його піти зі мною до вас на Портленд-Роу. Показала йому, що там діється: ви всі зникли, в домі геть усе перевернуто, на другому поверсі відкритий портал на Той Бік, а в підвалі досі нишпорять двоє Вінкменових мамул — шукають, мабуть, артефакти. Ну, це його справді вразило. Тих двох він заарештував і відвіз до Скотленд-Ярду, а там вони такого йому наговорили, що вразили його ще дужче. Він негайно зібрав команду, щоб вирушити з нею до Будинку Фіттес і там побалакати з сером Рупертом Ґейлом. А поки те та се, ваша невеличка війна була вже в самісінькому розпалі, тож Барнсові залишилось тільки самому долучитись до неї, — Фло почухала ложкою ніс і додала: — От і вся історія. Більше нема чого сказати.

— Стривай! Барнс казав, що ти допомогла затримати одного з Ґейлових найманців, коли він намагався тікати! — палко заперечила Голлі. — Сказав, що він посунув на тебе з рапірою, а в тебе був тільки фланець від рури й ти шістьма ударами впоралась із цим зарізякою! Це ж неймовірно! Яка шкода, що я цього не бачила!

— Щось я не дуже пригадую це, — Фло зібрала пальцем рештки картопляного пюре, облизала його й кинула порожню миску нам на стіл. Почувши на дверях гучні голоси, вона озирнулась і побачила там інспектора Барнса, що віддавав якісь накази своєму помічникові.

— Здається, мені пора, — сказала вона. — Хлопцям з ДЕПРІК краще не потрапляти на очі. Хіба що за особливих обставин. Гаразд, іще побачимось. А поки що причепуріться!

Джордж скинув із себе термоковдру й сказав, поправля-ючи окуляри:

— Фло, коли все заспокоїться, днів через два-три, я хотів би... Вона всміхнулась йому, блиснувши сніжно-білими зубами: — Гаразд. Приходь. Знайдеш мене десь під мостом.

— Я льодяників з лакрицею принесу, — додав Джордж, однак Фло вже загубилась у натовпі.

Сердито бурмочучи вибачення, інспектор Барнс протискувався до нашого стола. Одна рука в нього була перев’язана й визирала з-під накинутої шкіряної куртки.

— Добридень, пане Барнсе, — мовив Локвуд, силкуючись якнайлагідніше всміхнутись. — Гарна куртка, — додав він. — Дуже личить вам.

— Мені теж так здається, — відповів інспектор, оглядаючи себе. — Залишу, мабуть, її собі... Отже, вас нагодували й напоїли. Чого ви ще хочете?

— Пирога й картопляного пюре, — замріяно сказав Джордж.— І вершкового пудингу... якщо ви пригостите нас...

— Пироги й картоплю подають у сусідній кав’ярні. Один з моїх помічників щойно замовив їх там. А я завітав не пригощати вас пирогами, а повідомити, що ми майже закінчили пошуково-рятувальну операцію, тож я хочу, щоб ви найближчим часом провели мене до підвалу й показали, що там і до чого.

— Пробачте, інспекторе, — втрутилась я, — а про Кіпса що-небудь відомо?

Барнс потер собі вуса:

— Мені відомо, що його прооперували. Прогноз лікарів обережно-оптимістичний, — він підняв руку, заспокоюючи нас.— Ні, відвідати його ви не можете. Ваш візит лише зашкодить йому. Скажімо, Кабінс може спіткнутись і поранити його своєю рапірою, а Локвуд— перелякати своєю усмішкою. Не треба, облиште його. Тим паче, що ви зараз потрібні мені тут, — він насупився. — Я хочу оглянути підвал перед тим, як почну допитувати отих бовдурів у халатах, що тинялись там унизу.

— Більшість співробітників агенції «Фіттес» й гадки не мали про те, що діється в підвалі, — запевнив Локвуд. — Над секретними проектами працювала лише невелика група людей, чого не скажеш, до речі, про Товариство Орфея. Його члени, люди заможні і впливові, тим чи іншим чином причетні до цих ігор. Як ви вчините з ними?

— Ще не знаю, — поглянув на нас інспектор. — Не знаю. Тут треба подумати як слід і прийняти серйозні рішення, — він зітхнув і потер собі очі. — Хоча одне правильне рішення ми вже прийняли, коли знищили потужні артефакти в Колонній залі. Далі — наступний етап: ДЕПРІК знищуватиме всі небезпечні з психологічної точки зору предмети, які буде виявлено в цьому клятому будинку.

— Слушна думка, пане Барнсе, — погодилась я й тихенько зазирнула під стіл, де лежала маленька кругла річ, загорнута в обгорілу матерію.

— Є ще один момент який ви, інспекторе, вважатимете за серйозний, — тихенько додав Локвуд. — Ми з вами вже говорили про нього. Тіла Пенелопи й Маріси...

Барнс моргнув і знервовано озирнувся.

— Тихше, Локвуде! Я не хочу, щоб хто-небудь почув це... — він нахилився ближче до нас і прошепотів: — То що там з цими тілами?

— Ви сказали, що хочете якнайшвидше... позбутись цих предметів? — провадив Локвуд. — Ось що я пропоную: може, їх швиденько перенести до Мавзолею Фіттес — це ж зовсім поруч? Саме там, урешті, й повинна лежати Маріса...

— І до того ж там, у гробниці, дехто дуже хоче зустрітися з нею, — додала Голлі, хутенько відсьорбнувши чаю.

Барнс випростався, помітивши, що від дверей йому махнув рукою один із помічників:

— Гаразд, побачимо, що тут можна зробити. Поки що я залишаю вас, там надворі на мене чекає цілий натовп репортерів. Їм потрібне офіційне повідомлення. А ви поки що відпочивайте, тільки нікуди не йдіть і нікому нічого не розповідайте.

— Тепер уся правда щодо Проблеми нарешті відкриється, — мовив Локвуд, роздивляючись на площу, геть заповнену людом.

Барнс поплескав його по плечу:

— Так, так... щодо цього... ми з вами ще мусимо трохи поговорити.

* * *

У Будинку Фіттес ми працювали до обіду, а потім нас привезли до Скотленд-Ярду, де ми давали свідчення майже до вечора. На Портленд-Роу нас привезли автомобілем ДЕПРІК тільки по п’ятій годині. У повітрі вже віяло сутінками, хоч небо було ще синє й іржаві захисні ліхтарі досі не увімкнулись. Вісті про події в центрі Лондона вже докотились і до наших місць, бо двері й вікна численних будинків ще були відчинені, а діти досі бавились у дворах і по стежках. Фіолетові гілочки лаванди, прикріплені до вуличних огорож, перетворювали Портленд-Роу на справжній садок. Під ворітьми й під’їздами, де на сонці виблискували срібні обереги, люди обговорювали нинішні новини. Старий Аріф вийшов з крамниці, щоб запалити свіжу лаванду; тихенька пісенька, яку він мугикав собі під ніс, перемішувалась із дитячим сміхом та голосами дорослих.

Ми повільно, втомлено простували дорогою.

Фасад будинку № 35 мав, зрештою, непоганий вигляд. Про нещодавні буремні події тут нагадували хіба що чорні плями від вибухів магнію на садовій стежці, яскрава смугаста попереджувальна стрічка ДЕПРІК на брамі й табличка з написом «ЗАРАЖЕНА ЗОНА», приліплена до старих чорних парадних дверей.

Локвуд зірвав з брами стрічку, зібгав її й кинув убік. Поклав руку на защіпку, проте не поспішав відчиняти хвіртку.

Ми стояли на вулиці й дивились на власний будинок.

Повністю висаджено було тільки одне вікно, проте в інших вікнах видніли уламки дощок, якими їх було забито зсередини. На стежці, що вела до будинку, виблискували сіль і залізні стружки — їх, мабуть, насипала тут Барнсова команда.

Скільки разів нам доводилось так само стояти перед будинками, де колись трапилось щось моторошне й надприродний слід тих подій зберігався там по багатьох роках! Скільки разів ми вантажили на плечі своє знаряддя й сміливо заходили до таких місць! І ніколи не затримувались на порозі — це не наша звичка.

І на Стренді, і в Скотленд-Ярді ми зберігали спокій і впевненість, проте зараз несподівано відчули страшенну втому. Ми заціпеніло стояли на порозі власного розгромленого будинку.

Врешті Голлі сміливо ступила вперед і прочинила хвіртку.

— Ходімо, — рішуче сказала вона. — Ходімо й покінчимо з цим усім.

28

Сьогодні в номері:

інтерв’ю з М.Ю. Барнсом

та Е.Дж. Локвудом

Учора з’явились нові надзвичайні подробиці щодо розслідування скандальної справи про події в Будинку Фіттес, де нещодавно відбулася серія потужних вибухів, унаслідок яких загинули Пенелопа Фіттес та численні співробітники її компанії. Розслідування призвело до відкриттів, які загрожують зруйнувати всю індустрію засобів психологічного захисту. Сам Будинок Фіттес зачинено на карантин, багатьох співробітників компанії заарештовано, а слідчі ДЕПРІК тим часом поступово розкривають подробиці діяльності таємних лабораторій, схованих у підвалах будинку. Сьогодні в своєму ексклюзивному інтерв’ю газеті «Таймс» дві ключові особи цього розслідування — пан Монтегю Барнс із ДЕПРІК і пан Ентоні Локвуд з уславленої агенції «Локвуд і К°» — розповідають про його перебіг.

«На підземних поверхах Будинку Фіттес, — розповів пан Локвуд, — ми виявили докази того, що там проводились протиприродні таємні експерименти з використанням заборонених психологічних артефактів. Також там зберігалися запаси нелегальних вибухових речовин, які були застосовані в бою, що розпочався після нашого прибуття до Будинку Фіттес. Крім того, нас атакували моторошні привиди й небезпечні злочинці, одним з яких була сама Пенелопа Фіттес».

Учора, після короткої поховальної відправи, тіло Пенелопи Фіттес перенесли до гробниці під Мавзолеєм Фіттес. Водночас були заарештовані її спільники в корпорації «Світанок» та низці інших провідних компаній. ДЕПРІК, одначе, наголошує, що громадянам не варто побоюватись того, що ці арешти послаблять їхній захист від надприродних сил. Агенції «Фіттес» і «Ротвел» відтепер перетворюються на «Об’єднану агенцію психологічних розслідувань», тимчасовим керівником якої призначено пана Барнса. «Будьте певні, — заявив він, — що цей скандал, який так вразив нас усіх, ніяк не завадить психологічним агенціям, великим і малим, вести й надалі свою нескінченну боротьбу з Проблемою».

Згідно з твердженням пана Локвуда, масштаб таємної діяльності в Будинку Фіттес загрожував усім жителям Лондона. «Я знаю, що ДЕПРІК нині продовжує розслідувати ці небезпечні експерименти, — зазначив він. — Проте зараз уже немає жодних сумнівів, що організатором цієї діяльності була Пенелопа Фіттес, до того ж упродовж багатьох років. З боку панни Фіттес це було ганебною зрадою тієї справи, якій присвятила своє життя її бабуся. Гадаю, що Маріса Фіттес перевертається зараз у своїй труні».

Повна версія інтерв ’ю з Барн-сом і Локвудом:

читайте на с. 3-6.

«Занепад і падіння» — історія династії Фіттес:

читайте на с. 7-11.

Ентоні Локвуд: «Мій стиль одягу» — кольорова вкладка в середині газети.

— Дивовижно, Локвуде, як багато ти зумів сказати в цьому інтерв’ю, — зауважила я, дивлячись на нього поверх газетного аркуша. — І водночас — як мало. Тут ви з Барнсом варті один одного. Я не здивуюсь, якщо завтра ти відпустиш такі самі вуса, як у нього.

Локвуд усміхнувся мені з-за бляшанки з фарбою. Він стояв біля вікна кімнати Джесіки, яка невдовзі мала стати нашою спальнею для гостей, і фарбував стіну. На нього падало сонячне проміння, а оскільки й фарба була біла, й новенька сорочка на ньому теж була біла, і ранок випав напрочуд ясний, то від цього блиску навіть хотілося затулити очі.

— Я розумію, Люсі, що ти маєш на увазі, — відповів він. — Тільки навіщо такі крайнощі? Здебільшого все, що я сказав, — це правда.

Я обережно згорнула газету, щоб потім віддати її Джор-джеві — підшити до нашого робочого журналу, — й вирушила по свою бляшанку, щоб допомагати фарбувати кімнату.

— Так, начебто правда, — сказала я. — Однак найголовніше тут кудись пропадає, зникає з очей. Пенелопа була погана — це правда. Тільки тут немає жодного слова про Марісу, про те, що тілом Пенелопи керував її злий дух. Протиприродні експерименти — теж правда. Тільки тут ані словом не згадано ні про портал у підвалі, ні про мандрівки до Іншого Світу.

— Розумієш, Люсі, в нас із Барнсом угода, — відказав Локвуд. — Він дуже наполягав на ній. Та й нам усім зрозуміло, чому про все це краще помовчати... Овва, ми з тобою майже дофарбували останню стіну! Що скажеш, Джордже?

Локвудів голос гучно відлунював від голих стін порожньої кімнати. Джордж тим часом стояв на дверях. Синці його потроху блідли, проте шрами на обличчі ще залишались. Та й пересувався він повільніше, ніж зазвичай, хоча те саме можна було сказати й про нас усіх, хто побував по той бік порталу. На носі в Джорджа виблискували нові окуляри, які він купив минулого тижня, трохи менші й радше овальні, ніж круглі. Я навіть сказала б, що їхня оправа була елегантна. Тільки, на жаль, до цих окулярів не дуже пасували мішкуваті, заляпані фарбою джинси. За кожним його рухом вони сповзали, оголюючи Джорджів білий живіт. У руці він теж тримав пензля — щойно ґрунтував одвірок на сходовому майданчику.

— Скажу, що чудово, — мовив він, — хоч мені й кортить мерщій поснідати. А кімнату тепер просто не впізнати! Чистенька, свіженька — ніяких тобі порталів на Той Бік чи Смертних Вогнів! Справжня спальня для гостей!

Перш ніж із кімнати Джесіки вийшла «справжня спальня для гостей», там попрацювала команда ДЕПРІК, яку вже наступного дня після фатальних подій у Будинку Фіттес відрядив туди інспектор Барнс. Фахівці з ДЕПРІК розібрали портал і вивезли всі Джерела до крематорію. Потім вони попросили дозволу вивезти й старе ліжко Джесіки, й Локвуд, повагавшись якусь хвилину, врешті погодився. До речі, він помітив, що після цього з кімнати зник Смертний Вогонь. Спальня відтепер була мирним, тихим місцем без жодного сліду колишньої трагедії. Дух Джесіки більше не обтяжував ні будинку, ні самого Локвудового серця. Настала пора розпочинати нове життя.

— Я все міркую, що нам робити з цією плямою, — мовив Джордж, показуючи пальцем на велику круглу пляму від ектоплазми посередині підлоги. — Цього не замалюєш ніякою фарбою. Навіть сліди від ланцюгів помітні.

— Завтра нам привезуть гарненький кремовий килим, — відповіла я. — Застелити ним підлогу, та й квит. А в п’ятницю приїдуть ще й меблі. Кімната буде готова — заселяйся й живи собі.

— А може, Голлі захоче переїхати сюди? — запитав Джордж, почувши, як вона кличе нас до кухні. — Я знаю, ти пропонував це їй, Локвуде.

Локвуд поклав пензель упоперек бляшанки з фарбою, й ми подалися до дверей.

— Навряд чи вона захоче. Я справді пропонував їй, та вона сказала, що житиме окремо. До речі, вона винаймає кімнату на двох разом з дівчиною, що працює в ДЕПРІК. Це для мене, правду кажучи, новина.

Ми поволі зійшли вниз, гучно тупотячи по дерев’яних сходах. Килим теж пропав — так само, як і прикраси зі стін, що залишились голими, подряпаними, простреленими кулями й попаленими вибухами магнію. Звичайно, ми їх скоро відремонтуємо. Роботи буде багато, але робота ця нам тільки на радість. Вікна були відчинені, а з кухні смачно пахтіло грінками й підсмаженою шинкою. Нічого, мине трохи часу, і все знову стане по місцях.

У кухні щойно дзенькнув тостер, викинувши з себе готові грінки. На сковороді шкварчала яєчня. Голлі дістала з нового буфета пакунки з кукурудзяними пластівцями. Дверцята до цього буфета ще не були підвішені, тож вона просто засовувала туди руку, витягала пакунки й передавала їх Квілу Кіпсу, що сидів поряд за кухонним столом. Ворушився Кіпс досі мляво й незграбно — вільно володіти лівою рукою йому не дозволяли накладені шви — й здавався змореним та блідим, проте він завжди мав такий вигляд. Беручи це до уваги, можна було сказати, що почувався він загалом непогано. Принаймні тільки в нього, на відміну від нас усіх, не посивіло волосся після мандрівки до Іншого Світу. Розставляючи на столі пластівці, він насуплено розглядав нашу новеньку накрохмалену «скатертину мислення», заставлену смаколиками до сніданку.

— Голлі каже, що саме я повинен влаштувати цій скатертині бойове хрещення, — мовив він. — Щось написати чи намалювати на ній. Чудернацький звичай!

— Пиши-пиши, якщо хочеш поснідати з нами, — підтвердила я. — Це наше правило.

— Просто намалюй карикатуру, — порадив Джордж. — Я завжди так роблю.

Локвуд кивнув:

— Еге ж. А потім мій апетит де й подівся.

— До речі, про апетит... — Голлі схилилась над тостером. — Люсі, будь ласка, прибери куди-небудь зі стола цей огидний череп. Мені навіть торкатись його бридко. Ми ж усе-таки збираємося снідати.

— Пробач, Голлі.

— Не знаю, навіщо ти ставиш його на стіл щоразу, коли ми сідаємо їсти. Тим паче, що зараз чудовий сонячний день і твій привид ніяк не може проявитись.

— Мабуть, так. Хоч із цими привидами ніколи нічого не знаєш... Де ти хочеш сісти, Джордже?

— Отут, біля Квіла.

Кіпс підозріливо позирнув на Джорджеві джинси:

— Гаразд. Тільки не дуже нахиляйся, коли сидиш.

Я радо подивилась на таріль з грінками, поставлений Голлі, і вмостилась на своєму стільці. Локвуд уже зайняв своє улюблене місце на чолі стола й заходився розливати нам чай.

— Ану, цікаво... —Джордж задоволено оглянув стіл. — Чай, грінки, яєчня, джем, шоколадне масло, кукурудзяні пластівці з цукровою пудрою... Класичний сніданок в агенції «Локвуд і К°». Стривайте! А це що таке?!

Голлі похмуро всміхнулась:

— Це бридкий обгорілий череп, який Люсі завжди тягає з собою. Хоч би до склянки його запроторила чи що.

— Ні, я не про череп. Я про оці мисочки з горішками та соняшниковим насінням. Тьху, та вони навіть не солоні! Звідки вони тут узялися?

— З комори, — не витримала я. —Там у Голлі їх цілий запас.

Джордж докірливо позирнув на Голлі:

— Ти лазиш у підвал, щоб там тихенько поласувати горішками й насінням? Найгірше не те, що ти псуєш свою статуру, а те, що ти робиш це потайки! Мені спересердя навіть торта закортіло. У нас є торт?

— До сніданку торт у нас не подають, — відповів Локвуд. — Їж те, що є.

Джордж послухався й правильно зробив: то справді був класичний сніданок в агенції «Локвуд і К°», хоч і в дещо незвичній обстанові. Кухня постраждала чи не найдужче з усіх кімнат нашого будинку: всі її двері й вікна були розтрощені, меблі здебільшого знищені, а на підлозі залишились плями крові й випалені діри. Тож насамперед ми здерли й викинули лінолеум, винесли розбитий буфет, поміняли шибки у вікнах, повісили нові двері — їх залишилось тільки пофарбувати. І, звичайно ж, купили новенький стіл і застелили його свіжою «скатертиною мислення». Після цього ми були певні, що й цілий будинок так само відновиться. Просто йому, як і нам, потрібен час на одужання.

А нинішній ранок цьому сприяв якнайкраще. В садку під вагою стиглих плодів хилила свої віти яблуня. Свіжа травичка вже встигла затягти собою випалені плями на землі під ґанком та біля дверей підвалу. Незабаром я візьмуся збирати яблука, часу цього року мені вистачить, і засію газон. Разом ми перефарбуємо вікна й відновимо свою контору в підвалі. Змайструємо нові солом’яні манекени для фехтувальної кімнати. Повісимо полиці й заповнимо їх новими артефактами та книжками. І неодмінно купимо нові меблі. Грошей нам вистачить, за свою останню операцію ми дістали від інспектора Барнса щедру премію. А найголовніше — нам треба вирішити, як далі працюватиме агенція «Локвуд і К°». Так, настала пора закінчувати одні справи й розпочинати інші.

— Як там сьогодні наш приятель, Люсі? — запитав зненацька Джордж. На прохання Голлі я прибрала череп, однак недалеко, він стояв біля моєї тарілки. Він також постраждав у битві — обгорів, почорнів, на ньому з’явилась глибока тріщина від очної ямки аж до маківки. Я розуміла, чому Голлі так гребує ним, проте мене це не дуже хвилювало.

— Мовчить.

— Досі мовчить?

Так, череп досі мовчав. Відтоді, як після вибуху я витягла його з уламків склянки, що лежала серед горілого сміття на підлозі сьомого поверху Будинку Фіттес. Там я загорнула його в якусь ганчірку, принесла додому й тримала в себе про той випадок, якщо дух худорлявого юнака з розкуйовдженим волоссям повернеться до свого Джерела. Проте цього не відбувалось. Торкаючись черепа, я не відчувала хвиль потойбічної енергії. Під пальцями була лише кістка, суха й холодна.

— Так, досі мовчить, — підтвердила я.

Локвуд оглянув усіх наших друзів.

— Так, Люсі, то був нівроку потужний вибух, — промовив він. — Незгірше за ті, якими ДЕПРІК розгромив Колонну залу. І знищив усіх отих привидів.

— Знаю. Але це тому, що було зруйновано їхні Джерела. А наше Джерело — ось воно, — наполягала я. — Тому вибухи навряд чи знищили дух черепа.

— Хтозна... Можливо.

— Навряд. Я певна, що навряд, — мені пригадалась вогняна куля, що поглинула примарну постать юнака.

— Вибух міг розірвати зв’язок привида з Джерелом, — припустив Кіпс.

— Ні, це дурниця. Вдень він не може повернутись тому, що в нього тепер немає захисту з посрібленого скла. А вночі... він неодмінно повернеться.

Ці слова я раз по раз твердила собі, хоч сама вже не вельми вірила їм. Після вибуху минув уже тиждень, а привид так і не повертався.

— Він міг просто... зникнути, Люсі, — зауважила з усмішкою Голлі. — Ти випустила його зі склянки. Із вдячності він допоміг тобі. А потім зважився на те, що мав зробити ще століття тому, — зник назавжди.

Може, це була й правда. Ми заходилися снідати далі. Через кілька хвилин Кіпс поклав на стіл виделку й сказав:

— До речі, про Джерела... Ось що непокоїть мене. Ми знаємо, що тіло Пенелопи перенесли до мавзолею й поховали в особливій срібній труні. А що сталося зі справжніми рештками Маріси? З розповіді Люсі та Локвуда виходить, що її дух якимось чином досі прив’язаний до них. Якщо її гарне молоде тіло померло, то чи може дух Маріси повернутись до свого старого тіла? Може, він зараз вештається біля нього в одному з моргів ДЕПРІК...

Локвуд усміхнувся:

— Не переймайся. Ніхто там не вештається. Я саме хотів розповісти вам, що вчора, коли відкрили гробницю в мавзолеї, Барнс і його команда подбали й про давнє Марісине тіло. Пам’ятаєш, Люсі, яке воно було висохле? Тож його втиснули до давньої Марісиної труни, поряд із кістками нашого давнього приятеля — лікаря Кларка. Думаю, його дух неабияк утішиться таким сусідством... — Локвуд помовчав і взяв іще одну грінку. — Якщо дух Маріси справді прив’язаний до її тіла, на нього чекає веселенька вічність.

Сонячне проміння осявало нас. Ми закінчили снідати й зручніше вмостились на своїх стільцях.

— Гаразд, — провадив Локвуд. — Сьогодні на нас чекає певна важлива справа. Вчора Барнс передав мені офіційні папери з ДЕПРІК, які ми повинні підписати. Кожен з нас мусить дати обіцянку не розголошувати того, що ми бачили і в Будинку Фіттес, і на Тому Боці. Всі ці відомості вважаються секретними.

— Я не хотіла б таке підписувати, — зізналась я.

— Розумію, Люсі. Нікому з нас це не до душі. Проте всім нам відомо, що підписати ці папери доведеться. І ми знаємо чому. Якщо всі довідаються, що винуватці Проблеми — це самі її перші дослідники, що очільники численних провідних компаній — це Марісині спільники, то в країні почнеться анархія. Суспільство розколеться, дійде до заворушень. І до чого це все призведе? До чого завгодно, крім вирішення Проблеми.

Я хитнула головою:

— І все-таки це нечесно. Сам ДЕПРІК також треба як слід почистити.

— Звичайно, але спершу вони повинні довести все до ладу. І не забувайте, що Барнс мусить виконувати власні обіцянки, які він дав нам, укладаючи угоду. Він, скажімо, запевнив, що портал у Будинку Фіттес не знищать. Тож відтепер ДЕПРІК буде ліквідовувати те, що Маріса залишила по собі в Іншому Світі.

— Срібні огорожі? — перепитала Голлі.

— Так, огорожі. І перекриє всі шляхи проникнення мерців до нашого світу. Це буде не так просто, бо ми досі не розуміємо ні механізму дій Маріси, ні того, як далеко просунулись її науковці в дослідженні ектоплазми. Ми навіть не знаємо, чи є десь іще портали. Це дуже ймовірно, бо Проблема поширилась по всій країні.

— Тут нам можуть допомогти наші друзі з Товариства Орфея, — зауважив Джордж. — І науковці з Будинку Фіттес. Щоправда, на них доведеться трохи натиснути, алев ДЕПРІК це вміють робити.

— Думаю, що так воно й буде, — погодився Локвуд. — Проте будь-що це розслідування потребуватиме тривалого часу, тож із Проблемою так швидко покінчити не вдасться.

—А тим часом до нас і далі приходитимуть Гості, — сказала я.

— До речі, я забув про ще одну річ, — додав Локвуд. — Барнс питав мене, чи не допоможемо ми ДЕПРІК із їхньою програмою усунення наслідків діяльності Маріси. Бо в нас, мовляв, є унікальний досвід і знання, ми можемо давати консультації щодо Іншого Світу...

— Ні, туди я більше не помандрую,—перервав Джордж. — Нізащо.

— Одного разу нам вистачило з лишком, — кивнула Голлі.

— Як на мене, — підхопив Кіпс, — то Темний Лондон дуже схожий на Джорджеві джинси. А їх мені й так уже досить.

— Саме так я й відповів Барнсові, — запевнив Локвуд. — Крім хіба що джинсів. Ваша правда. Свою роботу ми тут уже виконали. Тож переходьмо до звичайних простеньких привидів і більше не думаймо про Інший Світ із його таємницями.

Ми схвально зашепотілись.

— Вам, звичайно, відома моя теорія? — трохи помовчавши, запитав Джордж. — Темний Лондон — це лише проміжна станція. Після смерті ти ненадовго затримуєшся там, а потім рушаєш далі. Ті чорні брами...

— Брами? Радше двері, — заперечив Кіпс.

— Ні, чорні калюжі, — втрутився Локвуд. — Тільки поставлені вертикально. Блискучі, але не мокрі.

— Тоді це більше схоже на штори, — припустила Голлі.

— Можливо... Отже, повертаймось до моєї теорії, — провадив Джордж. — Я вважаю, що дух проходить крізь ці штукенції: брами, двері, штори — називайте їх як хочете, — і потрапляє до ще одного Лондона, тільки вже світлого...

— Як ти можеш це довести? — запитала я.

— Поки що ніяк. Просто відчуваю.

— Щось це не дуже схоже на тебе.

Джордж стенув плечима:

—Часом дослідження наводять на різні думки.

— Ти повинен написати про це книжку, — мовив Локвуд. — Якщо впораєшся вчасно, до того, як буде покінчено з Проблемою, цю книжку розкуплять умить. Ми ще, диви, й грошенят заробимо.

— Нічого, Локвуде, ми й так не зубожіємо, — відказала Голлі. — Зараз у нас сотні викликів. Справді дуже цікаві пропозиції. Після того, як луснули «Фіттес» і «Ротвел», ми стали найпопулярнішою агенцією в Лондоні. Можливо, нам доведеться найняти ще одного помічника. Його ми поселимо до твоєї кімнатки на горищі, Люсі, а ти переберешся до цієї чудової нової спальні...

Я усміхнулась:

— Ні, Голлі. Мені й на горищі добре. А що це за цікаві пропозиції, які ти тільки-но згадала?

— Ой, Люсі, тобі вони сподобаються! Дух-Крикун у молитовному будинку. Таємничий голос у криниці. Гугнявий тисовий кущ. Далі ще Перевертень у торговельному центрі в Стейнсі, щоправда, наш замовник так і не розгледів, привид то чи, може, черниця в каптурі. А ще всілякий дріб’язок: закривавлена брила в копальні, Костогрім на баржі...

Голлі говорила далі. Локвуд неуважно слухав її, раз по раз поглядаючи на мене. Джордж роздобув десь ручку і вже закінчував щось малювати на нашій новій скатертині, очевидно, карикатуру, бо Кіпс, що сидів поряд, зі сміху мало не вдавився грінкою. Я допила свій чай і зручніше вмостилась на стільці, підставивши обличчя вранішньому сонцю. Біля моєї тарілки стояв обгорілий череп і тупився своїми очними ямками в порожнечу.

* * *

Я не збрехала Голлі. Мені справді було добре в моїй невеличкій спальні на горищі. Ця кімната була єдиною, куди не вдерлись наші вороги тієї пам’ятної ночі, вони просто не помітили її, тож тут залишилось усе як було. Перші кілька днів після нашого повернення з Іншого Світу я частенько заходила сюди, щоб перепочити й трохи поміркувати на самоті.

Цього вечора було так само. На підвіконні вигравали останні промені надвечірнього сонця. На шарі пороху, що вкривав його, залишився круглий слід від склянки з привидом, яка раніше стояла тут. Саме сюди, на звичне місце, я поставила обгорілий череп — просто для того, щоб заспокоїтись. Якщо привид захоче повернутись, то — будь ласка. А не захоче, то так і буде.

Я стояла біля вікна й дивилась униз, на Портленд-Роу.

Небо було рожево-сірим; сонце, що саме сідало за обрій, віддзеркалювалось у шибках із протилежного боку вулиці. У вікнах біліли завіски, виблискували срібні обереги від привидів. На вулиці бавилися діти.

У двері хтось постукав. Я озирнулась, відповіла, й до кімнати зазирнув Локвуд. Він був у новому пальті — отже, збирався надвір, — і тулив до грудей стос паперів.

— Привіт, Люсі. Пробач, що потурбував тебе.

— Нічого. Заходь.

Ми всміхнулись одне одному. Після пригод у Будинку Фіттес ми з ним ні разу не залишалися сам на сам. Чому? По-перше, ми були надто зморені й виснажені. По-друге, нам випав клопіткий тиждень — треба було дати лад розореному будинку й закінчити справи з Барнсом. Як і всіх наших друзів, нас із Локвудом вистачало тільки на те, щоб попоїсти, виспатись і порадіти, що ти живий.

Проте зараз Локвуд завітав до мене. Ступив кілька кроків і зупинився.

— Пробач, що потурбував тебе, — повторив він. — Просто хотів тобі дещо передати, а внизу для цього забагато галасу. Джордж, як навіжений, фарбує стіни, Кіпс і Голлі чіпляють дверцята на буфет...

— Так, звичайно, — відсапнула я. — Бачу, що там у тебе ота клята підписка для ДЕПРІК про нерозголошення таємниці. Гаразд, я підпишу її, тільки не зараз. Поклади куди-небудь.

Він завагався:

— Можна сюди, на ліжко?

— Умгу.

Я знов обернулась до вікна й поглянула на сусідні будинки із залізними ґратами та блискучими оберегами. Вулицею біг малий хлопчина, женучись з іграшковою рапірою в руці за двома своїми приятелями — вони, напевно, вдавали з себе привидів. Локвуд підійшов до мене, став поруч і сперся долонею об підвіконня.

— Проблема нікуди не поділась, — зауважила я, помовчавши. — Ще пів години — і всі сховаються по домівках.

— Можливо, потроху все піде на краще, — відповів Локвуд, — бо ці дурні більше не бентежитимуть духів на Тому Боці. Думаю, що це повинно допомогти. Духи матимуть змогу перейти до свого світу і більше не повертатимуться.

Я лише кивнула. Ми не знали, як буде насправді.

Локвуд уже хотів був щось додати, однак передумав. Кілька хвилин ми мовчали. Він стояв поруч зі мною, а наші долоні лежали, наче приклеєні, на підвіконні. Нарешті він випростався й відступив трохи назад.

— Так, — мовив він, — залишилось іще чимало привидів, яких нам доведеться приборкати, й чимало життів, які нам випаде врятувати. А тим часом надворі чудовий вечір, і я збираюсь піти погуляти. То я й хотів запитати тебе: може, ходімо разом? — він поправив комір. — До речі, як тобі моє нове пальто?

— Ну, правду кажучи, йому бракує двох-трьох плям від ектоплазми. .. А так дуже личить тобі.

— То, може, я краще куплю собі мотоциклетну куртку, як-от у Барнса?

— Ні, що ти...

— Гаразд. Тож якщо ти згодна, Люсі, я зачекаю тебе в передпокої, — він пішов до дверей, проте дорогою зупинився й знову усміхнувся до мене: — І не забудь підписати папери!

І затупотів сходами вниз.

Як і завжди, я помітила, що стою й так само всміхаюсь услід йому. І так само, як і завжди, кімната трохи померкла після того, як він пішов. Так, ми підемо разом гуляти! Я підійшла до ліжка, щоб узяти з нього куртку, й зненацька почула за спиною легенький шум. Озирнулась — і на одну-єдину мить побачила, як на підвіконні спалахнув зелений вогник.

Я моргнула й вирячилась на нього. Серце шалено тьохкало в моїх грудях.

Може, то була остання блискітка надвечірнього сонця? Не знаю. В моїй кімнаті на горищі вже сутеніло. На підвіконні темнів череп, його потріскані очні ямки залишались темними й порожніми. Я чула, як поверхом нижче насвистує Джордж, фарбуючи двері на сходовому майданчику.

Невже так нічого й не відбулося?

Та, врешті-решт, іще й не смеркло як слід.

Кілька секунд я далі дивилась на підвіконня, аж поки відчула, що моє обличчя знову розпливається в усмішці. Я обернулась і знову потяглась до ліжка по куртку.

Папери з ДЕПРІК Локвуд поклав просто на неї. На темному тлі куртки вони виділялися рівним білим прямокутником, і на цьому прямокутнику в останніх промінцях денного світла щось поблискувало.

Поблискувало?

Я нахилилась нижче й тільки тепер побачила, що на паперах лежить гарненький золотий ланцюжок із сапфіровою підвіскою. Локвуд дістав його зі старої коробочки, де цю прикрасу зберігала його мати. Навіть у сутінках камінь видавався чарівним, напрочуд чистим, ясним. Усе своє світло й любов, зібрані за довгі минулі роки, він ніби віддавав тепер мені.

Не знаю, скільки хвилин я стояла й дивилась на нього.

Потім обережно взяла прикрасу в руки, надягла її собі на шию, накинула куртку й помчала сходами вниз.