Порожня могила

11

Згодом стало відомо, що тієї самої миті, коли Голлі обгорнула срібною сіткою заляпану кров’ю бутафорську тіару, сховану в дерев’яній коробці, у вагончику на ярмарку Тафнела припинив стогнати юний Чарлі Бад. Він замовк, сів на ліжку й попросив курячого бульйону. Так працівники театру довідались, що ми виконали свою роботу й привида більше немає. Усі вони тут-таки потихеньку рушили до глядацької зали. І вельми вчасно, бо нам саме знадобились помічники, щоб загасити пожежу на сцені. Зрозуміло, що всі вони охоче взялися допомагати нам, і на ранок вогонь ущух, театр був у безпеці, а загорнуту в сітку тіару готували до подорожі в крематорій. Вивели й замкнули у вагончику Сару Перкінс, помічницю режисера, яка зізналась, що зробила в дерев’яній коробці схованку й поклала туди Джерело. До прибуття ДЕПРІК Сару віддали під варту двох найсиль-ніших повітряних гімнастів.

Що ж до пана Тафнела, то йому завершення нашої справи видалось цілком прийнятним, хоч він і без упину бідкався через обгорілу пляму на сцені. Та ще дужче приголомшив його вчинок Сари Перкінс.

— Невже це все її провина?! — стогнав він, геть розчервонівшись із хвилювання. — Зрадниця! Лиходійка! А я ж поводився з нею, як із рідною донькою!

— До речі, проти вас вона нічого не мала, — пояснив Локвуд. Він хутко оговтався від пережитої примарної пастки, до того ж такою мірою, що сам і відшукав злочинницю, й переконав її зізнатись. Після того він провів десь із пів години в Сариному вагончику, за бесідою сам на сам. — Сара розповіла мені, що сталось. Почалось це все з Сіда Морісона. Ви й самі, пане Тафнел, згадували про те, що Сара була закохана в цього хлопця, проте йому більш подобалась ота гімнастка-білоруска з міцними стегнами. Сара відчула, що її зневажили, й кохання в її серці враз обернулось на ненависть. Їй закортіло помститись. Порпаючись якось у старому реквізиті, Сара несподівано натрапила на тіару Нещадної Красуні — ту саму, в якій вона виступала в «Помсті султана», останній своїй виставі. Усі роки по смерті Красуні тіара зберігалась у залізній скрині, що не дозволяла привиду потрапити до нашого світу. Не подумавши про наслідки, Сара витягла звідти цю тіару. А поява примарної Красуні та її інтерес до юнаків дозволили дівчині оцінити силу Спектра. Вона заховала тіару на сцені й заходилася спостерігати, що ж буде далі. Невдовзі відбулася зустріч Красуні з Чарлі Бадом, Сара не хотіла смерті цього хлопчини й тому врятувала його. А Сідові Морісону, що зустрівся з привидом наступного дня, пощастило вже менше.

— Стривай-но! — перервала Локвуда Голлі. — Чому ж вона не забрала тіару відразу після Сідової смерті? Навіщо наражала на небезпеку інших?

Локвуд хитнув головою:

— Оце вже важко сказати. Сара переконує, ніби вона не мала такої змоги. Проте я вважаю, що її особисте горе переросло в ненависть до цілого світу. А може, їй сподобалось володіти такою потужною таємною силою... Цьому нехай дає раду інспектор Барнс. Він уже тут, і я зараз усе йому поясню.

Дивлячись нині на Локвуда, що впевненим кроком рушив назустріч слід чим ДЕПРІК, я не могла уявити, що якусь годину тому він був іграшкою в руках привида. Він засліплював усіх усмішкою і був повен завзяття. Послухати його зібрався невеликий натовп, а найуважнішим його слухачем був старий інспектор Барнс — як завжди, похмурий і пожмаканий, що не проминав, одначе, жодного слова з Локвудової розповіді. Джордж із Кіпсом теж були тут, стояли скраєчку, тішачись загальною увагою та захопленням.

Тільки ми з Голлі не приєдналися до натовпу. Я через те, що натомилась до краю й не оговталась від струсу, пережитого під час польоту на линві, коли рятувала Локвуда. Голлі ж натомість почувалася добре, проте вирішила залишитись зі мною, коли побачила, в якому я стані.

Напівсонними очима я далі спостерігала за Локвудом. Оговтавшись від чарів, він нібито цілком опам’ятався, проте я знала, що він далі бачить перед собою, коли зазирала в його затуманені очі.

Локвудові очі були такі самі, як у Чарлі Бада. Що там Джордж казав про Чарлі та інших постраждалих від Нещадної Красуні? «їй потрібна жертва з якоюсь душевною раною...» Той, кому більше не хочеться жити. Чари привада найдужче діють на тих, що вже приготувались відійти до Іншого Світу. На мені ця тварюка теж випробувала свою силу. Так, її чари сколихнули мені душу, я відчула це. А Локвуд? Він одразу проковтнув цей гачок. І мені байдуже, який він бадьорий зараз. Потрапивши до примарної пастки, він кілька хвилин перебував там, на зарослому травою кладовищі, разом зі своєю родиною. Ішов назустріч тій порожній могилі.

* * *

Годиною пізніше ми стояли біля воріт «Дивовижного пересувного ярмарку розваг Тафнела», чекаючи на нічні таксі, що мали порозвозити нас по домівках. Бородата леді, якій, очевидно, дуже сподобався Кіпс, запропонувала йому гарячого чаю, і зараз вони з Джорджем і Голлі сьорбали той чай із пластмасових стаканчиків, стоячи вкупі. Я стояла трохи віддалік, щільно закутавшись у куртку, й дивилась на південь, у бік річки. Звідси було добре видно Темзу, що тьмяно виблискувала між високими димарями фабрик. Починався холодний ранок.

Поряд зі мною зупинився Локвуд. Ми постояли мовчки, обхопивши самі себе за плечі, щоб зігрітись, і спостерігаючи за тим, як із ранкового туману поволі виступають чіткі обриси міста, що зустрічає свій новий день.

— Я досі не подякував тобі як слід, — мовив Локвуд.

— Дурниці.

— Я знаю, що ти зробила заради мене.

— Промчала в повітрі на цій клятій трапеції — от і все, — процідила я крізь зуби.

— Так, я знаю.

— А я боюсь висоти.

— Це я теж знаю.

— І трапецій теж боюсь.

— Так.

— Будь ласка, не змушуй мене виробляти такі безглузді й небезпечні трюки.

— Не буду, Люсі. Обіцяю, — він криво всміхнувсь і додав: — Але ти справді була неповторна. Це мені Голлі сказала. І Кіпс теж, він бачив, як ти приземлилась на мату.

— Він бачив це?! Ой, божечки!

— Ти врятувала мені життя.

— Так, я знаю.

— Дякую.

Я витерла собі рукавичкою носа й шморгнула від холоду.

— Нам не слід було так далеко розходитись, Локвуде. А тобі взагалі не треба було приходити до цього театру. Я ж казала про це й тобі, й Джорджеві. Ви були надто вразливі для тієї тварюки.

Локвуд повільно, скрушно зітхнув:

— Судячи з Джорджевої розповіді, ти так само.

— Твоя правда. Я саме згадала тоді своїх сестер... і таке інше... Ця тварюка відчула мою тугу й скористалась нагодою, — я поглянула на Локвуда. — А про що думав ти, коли вона з’явилась перед тобою?

Локвуд підняв комір вище, нібито від холоду. Я знала, що на такі запитання він дуже не любить відповідати.

— Я вже й не пам’ятаю...

— Ти був геть зачарований, коли я підійшла до тебе. Нічогісінько не чув і не бачив. Ішов за нею, мов сновида, навіть після того, як я відтяла їй голову.

З воріт ярмарку виїхали фургони ДЕПРІК і помчали геть, моргаючи фарами й скриплячи гальмами. За ними власним автомобілем поїхав Барнс, скорботно махнувши нам рукою з-за віконця.

Локвуд зачекав, поки все вщухне, й тільки потім заговорив знову:

— Я знаю, як ти переймаєшся мною, Люсі. Та насправді цього не варто робити. Такі речі можуть статись із будь-яким агентом. Хіба ти сама не потрапляла до примарних пасток? Пригадай хоча б оті криваві сліди на сходах або мого двійника в підвалі магазину братів Ейкмерів. Та все закінчилося добре, бо тоді я допоміг тобі, а зараз ти допомогла мені. Ми завжди повинні допомагати одне одному. Якщо ми так чинитимемо, то впораємось з усім.

Від цих чудових Локвудових слів мені стало навіть трохи тепліше. Хотілося вірити, що він сказав це щиро.

***

Коли ми повернулись на Портленд-Роу, життя увійшло до звичної колії. Це означає, що спочатку ми трохи посперечались, хто з нас плататиме за таксі, далі швиденько поснідали, а потім Джордж, першим зайнявши ванну, засовався там під гарячою водою. Кіпс і Голлі роз’їхались по домівках. А ще пізніше, коли вже повернуло на ранок, ми з Джорджем та Локвудом позасинали по своїх ліжках. Коли я прокинулась, уже минув полудень, а першим, що впало мені в око, була склянка, яка стирчала з мого рюкзака, абияк повішеного на бильце стільця. Рюкзак тулився до купи брудної білизни на підлозі, а череп зирив на мене зі склянки з такою огидою, ніби я щойно застрелила з рушниці його бабусю.

Дивна річ, але це видовище підбадьорило мене. Я сіла на ліжку, сонно погойдуючись, крутнула важелем і відразу почула пронизливі скарги.

— Я вчора не вимикала тебе, — зауважила я. — Це зробив привид.

— Ну то й що? Ти все одно винна! Ти не повинна була дозволити цій старій примарній бабезі тицяти пальцями в мою склянку! Хіба не твій обов'язок стежити за цим? Я ж не можу цього зробити, сидячи тут за склом! Як це інакше назвати, якщо не звичайнісінькою недбалістю?

— Годі вже. Ти ж не дитина, — я розкуйовдила волосся. Сиві пасма нікуди не поділись. Треба, мабуть, пофарбувати їх. — Черепе! — зненацька додала я. — Мене дуже хвилює Локвуд!

— Локвуд?— здивувався привид.

— Так.

— Ну, ти ж мене знаєш. Я його як рідного брата люблю... — примарне обличчя скривилось, удаючи цікавість. — А що з ним таке?

Я витягла ноги вперед і загойдалась на краєчку ліжка. Пригадала Локвуда таким, як він був на кладовищі. І таким, як він прямував за Красунею. А ще згадала Примарного Хлопця в підвалі магазину Ейкмерів — його моторошне, порожнє обличчя, в яке я зазирнула тоді, майже рік тому. Хлопець напророчив тоді Локвудові смерть і сказав, що він помре заради мене. А ще й ця механічна ворожка минулого вечора... Її віщування теж не втішило мене.

— Часом я не розумію, чим Локвуд керується, — зітхнула я. — Зовні з ним немовби все гаразд, та мені здається, що під цим щось приховане... Я не знаю, чого він прагне насправді, й боюся, що це може бути щось... нездорове... — я замовкла, шкодуючи, що взагалі завела цю розмову.

— Що ж, дякую й за це, — відповів череп, переконавшись, що я вже закінчила. — Такі собі пошуки навмання Ходи туди, сам не знаєш куди...

Я труснула головою, раптово розлютившись сама на себе. Про що я тільки думала? Розповідати цьому клятому черепові про Локвудових батьків чи про могилу на кладовищі? Бридня!

— Я розумію, що до Локвуда тобі байдуже, — сказала я. — Просто хочу запитати: може, ти помітив що-небудь... — я взяла рушник і закінчила: — Гаразд, забудь. Це дурниця.

— Я просто забув, що таке співчуття — відказав череп. — Надто вже багато часу минуло відтоді, як я був живий. Я розучився переживати, я давно вже не розумію, чого хочуть смертні І до того ж я не вельми добре знаю Локвуда.

— Гаразд, гаразд. Облиш.

— Я можу сказати хіба те, що він надто гарячкує, глибоко переймається власними втратами, заглиблений у себе, поведений на своїй родині й цілком очевидно прагне смерті.. А краще, ніж ми з тобою, його не знає ніхто. Отаке-то, — додав череп.

— Що ти сказав? — я аж заціпеніла з рушником у руках. — Що це за нісенітниця? Ніякої смерті він не прагне!

— Я розумію, що тобі не хочеться цього визнавати... Гаразд, облишмо цей момент, — череп забурмотів якусь пісеньку, а тоді продовжив: — Хоча власне, не варто. Те, що Локвуд прагне смерті відомо не тільки нам. Це відомо всім. Це, так би мовити, його друге «я». А останнім часом це прагнення в нього посилилось завдяки тому, що сталося з вами обома Адже ви вдвох побували на Тому Боці А такі прогулянки без сліду не минають... — череп вишкірився й так примружив очі, що вони перетворились на щілинки. — Гадаєш, чому Красуня вчора обрала саме тебе? Ти ж не хлопець!

Раніше я про це не думала, однак череп мав рацію. Я була єдиною дівчиною поміж усіма можливими жертвами Красуні. Та будь-що — чи то була правда, чи ні, — висновки черепа, як завжди, тільки розсердили мене.

— Не варто було мені розмовляти про це з тобою, — буркнула я, нахилившись над склянкою. — А Локвудові, будь певен, є заради чого жити.

— Та невже?— вирячився на мене привид. — Ну, то скажи мені, заради чого?

Промовивши це, він зробив із собою щось таке, від чого його сяйво стало каламутним, і я побачила, що роздивляюсь на своє власне, викривлене на стінці склянки обличчя.

— Ну то що?— мовив череп.

Я вилаялась і сказала, відходячи вбік:

— Нічого! Що я буду пояснювати старезній гнилій костомасі?! І мені байдуже до якихось там потаємних Локвудових прагнень!

— Але ж тебе тільки це й займає, — зіпнув привид. — Тільки це й займає! А як не хочеш зі мною розмовляти, то випусти мене зі склянки й більше ніколи не почуєш про мене...

Я ляснула за собою дверима ванної кімнати.

***

Коли я зійшла вниз, Джордж із Локвудом були в бібліотеці. Локвуд саме читав газету, перекинувши своїм звичаєм довгі ноги через поруччя крісла. Джордж, згорбившись, сидів поруч і уважно вивчав невеличкий стосик списаного паперу; на підлозі біля його ніг лежали шматок клейонки та брудний мотузок. До речі, за увесь час після нашої сутички з сером Рупертом Джордж ані словом не прохопився про той пакунок, який передала йому Костомаха-Фло. А потім, за всім клопотом, я просто забула спитати його.

Я вмостилась на стільці. В бібліотеці було прохолодно, тому тут запалили камін, який уже весело тріскотів.

— Є новини, — промовив Локвуд із-за газетного аркуша.

— Які? Погані чи дуже погані?

— Є й погані, й дуже погані. І цікаві. А часом ті та інші вкупі.

— Гаразд, розповідай уже.

— Пам’ятаєте, Джордж цими днями згадував старого Адама Банчерча?

— Еге ж. Того, що лютував, коли агенція «Фіттес» намагалася закрити його контору?

— Атож. Він помер.

— Як? Від дотику привида?

— Ні. Минулої ночі на нього напали. Хто напав, що там сталось — невідомо. Він повертався додому з Розергайта, після однієї справи з Причаєним. Ішов він сам-один. Дорогою на нього вже чекали. Напали, побили й покинули на вулиці. Знайшли його тільки вранці й відвезли до лікарні, де він і помер.

— І жодних слідів немає? — запитала я, позирнувши на Джорджа.

— Може, поліція когось і заарештує, — відповів, трохи помовчавши, Локвуд. — Не знаю.

Я нічого не відказала. Навряд чи поліція братиметься до цієї справи.

— Наступну новину я теж назвав би лиховісною, — провадив Локвуд, кладучи газету вбік. — Цього ранку ми отримали офіційного листа з ДЕПРІК. Завтра ввечері всі керівники маленьких незалежних агенцій повинні прибути до Будинку Фіттес, де панна Пенелопа Фіттес має зробити важливе оголошення. На шосту годину, — тепер уже Локвуд позирнув на мене.

— Нас усіх хочуть порозганяти?

— Про це в листі нічого не сказано.

— Можливо, — похмуро промовив Джордж, перебираючи далі папери.

— Авжеж, — підтвердив Локвуд. — До речі, я маю для вас ще одну новину. Цього ранку в театрі до мене підійшов інспектор Барнс... і потис мені руку.

— Щось не схоже на нього, — зауважила я. — Він часом не захворів?

Локвуд поглянув на свою праву долоню й витер її об коліно:

— Сподіваюсь, що ні. Він подякував нам за чудову роботу.

І це ще не все. Він дещо передав мені.

Він простяг мені папірець, на якому було написано:

«Північний Захід, Альма-Террас, 17, сьогодні о 20:00».

— Він призначив тобі зустріч? — здивувалась я.

— До того ж таємну, — всміхнувся Локвуд. — Таку, про яку не повинні довідатись нишпорки з ДЕПРІК. Та й сам Барнс не напише про неї звіт своїм павучим почерком.

— То ти підеш на цю зустріч? — запитала я.

— Гадаю, що ми підемо туди всі. Як ти думаєш, Джордже, чого від нас хоче Барнс?

— Гм-м? — Джордж обернувся до нас. Його очі за скельцями окулярів мерехтіли, проте погляд був неуважний, ніби відчужений. — Мабуть, хоче нас попередити, щоб ми не пхали носа до чужого проса... — він ще раз поглянув на папери, які тримав у руці. — Тільки вже запізно.

— Гаразд... Що це в тебе за папери, Джордже? — спитала я. — І чому Фло передала їх тобі?

— Часом вона виконує невеликі розсліди на моє прохання. Сам я не завжди можу потрапити до деяких бібліотек, а в неї такі незвичайні й широкі зв’язки... Це в мене свідоцтва про смерть, — він почухав кінчик носа.

— Це пов’язано з твоїми дослідженнями про Марісу Фіттес? — перепитала я. — І що ж ти виявив?

Джордж завагався:

— Поки що не можу сказати. Слід ще подумати. Спитай краще вранці.

***

Альма-Террас, де інспектор Барнс призначив нам зустріч, виявилась вузенькою закіптюженою вуличкою в Північно-Західному Лондоні. Уздовж її північного боку тягся рядочок старих іржавих захисних ліхтарів, що не дуже успішно боролись із надвечірніми сутінками. Ми простували повз них, переходячи то в тінь, то до світла, дорогою до будинку номер сімнадцять.

Вікна першого поверху в багатьох будинках були завішені срібною сіткою; крізь неї на вулицю падало лагідне домашнє світло. Віконниці подекуди ще не зачинили — там у вікнах можна було побачити розпливчасті силуети людей, що пересувались у глибині кімнат. Ніч ще не настала, проте всі люди вже повернулись додому, надворі залишились хіба що агенти — такі, як ми.

Інспектор Монтеґю Барнс чекав на нас біля брами будинку номер сімнадцять. Будинок стояв якраз між двома захисними ліхтарями, тож постать інспектора в пожмаканому, як завжди, вбранні ми розгледіли тільки зблизька. За Барнсовою спиною виднів сам будинок — зовсім невеличкий, як і решта будинків на цій вуличці, хіба що садочок перед ним був старанно доглянутий. На підстриженому газоні стояли глиняні фігурки гномів.

— Добрий вечір, інспекторе, — мовив Локвуд. — Пробачте, ми запізнились.

— Іншого я від вас і не чекав, — буркнув Барнс.— Щоправда, запізнились ви тільки на пів години. Вважайте, що ви зробили мені ласку.

Далі відбувся незграбний обмін привітаннями, під час якого ми по-молодечому зухвало усміхались інспекторові, а він скрушно, як і личить людині середнього віку, поглядав на нас. Та водночас цього вечора ми помітили в ньому щось дивне. Ні, зовні Барнс був такий самий, як завжди: понуро опущені вуса, згорблені плечі, ніби він тяг на собі всі скорботи світу. Тільки згодом я зрозуміла, що вперше бачу інспектора без дощовика й краватки. Він стояв у сорочці з засуканими рукавами і розстебнутим коміром.

— То ось він, будинок номер сімнадцять,—мовив Джордж, оглядаючи будівлю. — Непривітна, правду кажучи, хатинка. Присягаюсь, що тут сталося щось моторошне.

— Згоден... Ви хочете, щоб ми вигнали звідси духів, пане Барнсе? — запитав Локвуд. — А може, краще було б просто завалити цю стару хижу? І засипати сіллю... — він завагався. — Чому ви так дивитесь на мене, інспекторе?

— Бо це мій будинок, — зітхнув Барнс. — А зараз, гадаю, нам краще зайти всередину.

Він пропустив нас у двері, до того ж так сердито, ніби не запрошував нас у гості, а націлявся ляснути цими дверима Джорджа по голові. Побачивши таку гостинність, ми швиденько прослизнули всередину. Перш ніж зачинити двері за нами, інспектор пильно придивився до вулиці. Серед нічної тиші горіли захисні ліхтарі. Нікого з людей поблизу видно не було.

Барнс провів нас вузеньким передпокоєм до тісної вітальні, більшу частину якої займав овальний дубовий стіл.

— Затишна кімнатка, — похвалив Локвуд.

— І такий гарний брунатний килим,— підхопив Джордж. — І ці порцелянові каченята на полиці... Порцеляна, здається, знову входить у моду?

— Гаразд уже, гаразд, — буркнув Барнс. — Годі теревені правити. Сідайте й почувайтесь як удома. Від чаю, сподіваюсь, не відмовитесь?

Він попрямував на кухню, а ми одне за одним посідали до столу. Стільці виявились незручні й тверді — сідали на них, мабуть, нечасто. Стіл був помітно запорошений. Крім порцелянових каченят, кімнату прикрашали фотографії по стінах— краєвиди зелених пагорбів, туманних долин та руїн стародавніх споруд. Ці краєвиди нагадали мені моє дитинство, що минуло далеко від Лондона.

У кухні закипів чайник, забряжчали чашки й ложечки. Барнс повернувся до нас із тацею в руках — на превеликий наш подив, він подав нам до чаю шоколадне печиво. На цьому церемоніальна частина закінчилась, і ми деякий час сиділи мовчки, сьорбаючи чай і поглядаючи на інспектора, що сидів як господар на чолі стола. Уся наша компанія справляла вельми химерне враження: чи то віряни зібралися помолитись, чи картярі позмагатись за велику суму грошей. Проте найбільше наші таємні збори скидались на спіритичний сеанс у передмісті, де жінка-медіум у строкатому вбранні намагається викликати духа.

— Мені дуже подобаються ваші фотографії, пане Барнсе, — нарешті сказала я. — Я й не знала, що ви так любите природу.

Інспектор зневажливо пирхнув:

— А що ви сподівались побачити в моїй кімнаті? Гумові кийки з кайданками? Ні, в мене, бачте, інші інтереси, — він сумно хитнув головою. — Хоча природу я люблю, ваша правда. Проте я покликав вас не заради того, щоб обговорювати ці фотографії. Я хочу попередити вас.

Запала тиша. Тільки Локвуд, відсьорбнувши чаю, озвався:

— Попередити про що, пане Барнсе?

— Зараз я поясню вам, — інспектор помовчав, немовби трохи вагаючись, і нарешті вмостився зручніше в кріслі. — Нині все змінюється, й це вам, сподіваюся, добре відомо. Зміни тривають і в ДЕПРІК, і в агенціях. Великі акули — такі, скажімо, як агенція «Фіттес» або корпорація «Світанок», — заробляють на Проблемі грубі гроші, а дрібноту, на зразок вашої агенції, просто ковтають. Та, власне, навіщо мені розповідати про це вам? Останнього літа подібних випадків була сила-силенна.

— І завтра, як я розумію, відбудеться ще одна дія цієї вистави? — запитав Локвуд.

— Так. У Будинку Фіттес. І навряд чи вам після цього буде краще, ніж іншим. Це загальні збори, й вони не прийматимуть нових правил, спрямованих безпосередньо проти вас. Одначе... — Барнс по черзі оглянув нас, примруживши очі. — В ДЕПРІК подейкують, що деякі вельми впливові особи невдоволені вами.

— «Деякі впливові особи»? — перепитала Голлі.

— Тобто ви маєте на увазі Пенелопу Фіттес? — уточнив Джордж.

Барнс так міцно стулив вуста, що вони сховались під щіткою вусів.

— Сподіваюсь, ви самі розумієте, про кого я кажу, — нарешті відповів він. — Жодних імен називати я не збираюсь.

— Авжеж, — підтвердив Джордж. — І все-таки скажіть нам. Адже тут нас ніхто не підслуховує? Чи, може, хто-небудь сховався в чайнику?

— Дякую, пане Кабінсе. Ви продемонстрували те, від чого я саме хотів вас застерегти, — суворо поглянув на нас Барнс. — Ту саму необачність, яка завдасть вам клопоту. Хай там що ви думаєте про нові правила, за якими тепер ми повинні жити, неможливо заперечувати, що контроль за нами серйозно посилено. А отже, зараз найкраще триматись якнайдалі від чужих очей. І агенції «Локвуд і К°» це стосується насамперед, бо за нею вже давно спостерігають. Це все, що я можу сказати вам.

Локвуд усміхнувся:

— Хто ж проти цього заперечуватиме? Але ж ми не переступаємо межі!

— Та невже? — відповів Барнс. — Чому ж тоді офіцерам ДЕПРІК наказано спостерігати за вашою конторою на Портленд-Роу? Чому останнім часом вами так цікавиться цей хлюст, сер Руперт Ґейл? Чому Пенелопа Фіттес вимагає постійно надавати їй звіт про вашу діяльність?

— Он як? — мовив Локвуд. — Вона робить нам неабияку ласку.

— Та ні! Не ласку! Ви дуже ризикуєте! Ви, напевно, вже чули про ту невеличку «пригоду з паном Банчерчем! Траплялися й інші такі випадки. І я не хочу, щоб те саме трапилося з вами! Не знаю, що ви там робите, та благаю вас: припиніть! Це все!

— Ми не робимо нічого протизаконного, інспекторе, — відказав Локвуд. — Платимо податки. Дотримуємось запобіжних заходів. Після наших розслідувань більшість наших замовників залишаються живими,—він усміхнувся ще ширше. — Візьміть хоча б учорашню ніч у театрі! Ми чудово попрацювали!

— Банчерч теж чудово працював, — похмуро кивнув інспектор.

— Не так уже й чудово, — втрутився Джордж. — Працював він, щиро кажучи, поганенько. Хіба ви не згодні?

— Я не про те кажу! — гаркнув зненацька Барнс і так грюкнув кулаком об стіл, що його чашка аж підскочила, розхлюпавши міцний чай по скатертині. — Не про те! Він став їм упоперек дороги, й вони вбили його!

Ми принишкли. Барнс теж замовк і тяжко відсапував. Навіть незворушного Джорджа ці слова просто-таки приголомшили.

— Ви розлили чай, інспекторе, — Локвуд подав йому носовичок.

— Дякую, — витираючи калюжку, Барнс продовжив вже спокійніше: — Ви знаєте, що віднедавна мої повноваження в ДЕПРІК суттєво скоротились. За останні два роки Пене-лопа Фіттес порозставляла в нашому департаменті своїх людей, і вони перебирають на себе всі справи. Звичайно, в нас ще залишились нормальні співробітники, їх досить багато, проте їх позбавили майже всіх прав. Я, скажімо, тепер ставлю на документи печатки, підшиваю їх до тек, віддаю дрібні накази, виїжджаю на місця пригод — і так щодня. Я вже не маю змоги впливати на щось самостійно, проте я досі при здоровому глузді. Усе, що відбувається, я бачу так само виразно, як і те, що ви мені зараз брешете. Це помітно з ваших очей. І з отієї бундючної жаб’ячої пози, в якій сидить, тішачись із самого себе, Кабінс. Так, мені все це видно! А якщо видно мені, то іншим і поготів.

Він скінчив витирати стіл і повернув носовичок Локвудові.

— Пане Барнсе... — обережно заговорив Локвуд. — Усе, що ми робимо, це... так би мовити... невеличкі дослідження. Ми можемо розповісти вам про них. І будемо вельми вдячні, якщо ви допоможете нам...

— Я нічого не хочу про це чути, — перервав його інспектор, дивлячись на нас із-під насуплених кошлатих брів.

— Це серйозно. Слово честі, це дуже серйозно.

— Я нічого не хочу знати. Пане Локвуде, ви вже багато років дивуєте людей. Я, правду кажучи, вважав, що всі ви досить швидко загинете від дотиків привидів, однак ваша агенція живе й процвітає, — Барнс узявся товстими пальцями за ручку своєї чашки, обережно повернув її на тарілочці й додав: — Здивуйте мене ще раз. Заховайтесь. Нехай вони забудуть про вас.

Ми ще трохи посиділи мовчки за столом у цій тісній запорошеній кімнаті.

— Нехай вони забудуть про вас, — повторив Барнс. — Хоча, можливо, вже запізно.

12

Навряд чи це Барнсове попередження справило хоч якесь враження на Джорджа. Наступного ранку, коли я сходила вниз із свого горища, двері його спальні були відчинені. Заходити туди я не стала — насамперед із гігієнічних міркувань, — одначе навіть зі сходів побачила розібрану, зібгану постіль і купу папірців на підлозі.

У кухні, на «скатертині мислення» було надряпано свіжий запис:

«Мушу дещо перевірити. Під обід повернуся.

Будьте вдома!!!»

Проте насправді Джордж повернувся ще задовго до обіду. Ми з Локвудом та Голлі були внизу, в конторі, коли почули з кухні гуркіт і помчали залізними сходами нагору. Джордж стояв біля стола. Чим він тут гуркотів, було зрозуміло: він перекинув вазу з фруктами, громадячи на її місце здоровенний стос паперів. Затиснувши в зубах ручку, він гарячково переглядав ці папери й сортував їх.

— Агов! Ти готовий поговорити? — втрутився Локвуд.

— Поки ще ні! — нетерпляче махнув рукою Джордж. — Іще треба розібратися з кількома паперами. Дайте мені ще годину!

— Хочеш... е-е... бутерброд? — запитала Голлі.

— Ні! Нема часу! — Джордж буравив очима фотокопію якоїсь давньої газетної статті. Переглянув її, насупився й поклав убік. — Послухай-но, Локвуде...

— Що?

— Можеш покликати Кіпса? Він теж повинен бути тут. Через годину.

— Гаразд. Не будемо тобі заважати.

Джордж нічого не відповів. Він перебував у власному світі, збурений лихоманкою відкриття. В такі хвилини він дивовижним чином мінявся навіть зовні. Пропадала кудись його повнота, рухи ставали стрімкими й водночас витонченими — тоді йому міг би позаздрити навіть сам Локвуд із його хижацькою, котячою грацією. Зараз на скельцях Джорджевих окулярів вигравало сонячне проміння з вікна, і це робило його схожим на пілота, який виробляє своїм літаком віражі на запаморочливій висоті. Навіть його волосся, здавалось, аж тріскотіло від надмірної енергії, а на чолі виступили великі краплі поту, наче в шофера, що долає на автотрасі крутий серпантин. Заглиблений у роботу, Джордж зараз не сприймав довкола себе нічогісінько і далі розкладав папери по стосах, то витанцьовуючи біля кухонного стола, то ненадовго завмираючи, щоб зробити чергову нотатку на «скатертині мислення». Як Локвуд казав пізніше, Джордж тоді скидався на художника за роботою, й це було видовище, на яке годилося б продавати квитки.

Голлі тим часом подалася шукати Кіпса, а ми з Локвудом вирушили до фехтувальної кімнати, де висіли на ланцюгах наші давні солом’яні манекени — Летючий Джо та Леді Есмеральда. Засукавши рукави, Локвуд почав відпрацьовувати удари на Есмеральді, а я виробляла те саме з Джо. Ці прості тренування, як і завжди, скоро заспокоїли нас і зняли напругу, що залишалась між нами. Натомість нам кортіло мерщій довідатись, що ж там пощастило розкопати Джорджеві. Невдовзі ми облишили Джо та Есмеральду й почали фехтувати одне з одним, усміхаючись, роблячи фальшиві випади, ухиляючись і виписуючи клинками чудернацькі візерунки.

Минула година. Захекані, спітнілі, ми з Локвудом подалися нагору, мріючи про чашку чаю. Тепер уже не тільки стіл, а ціла кухня була захаращена морем паперів, а втомлений Джордж сидів на стільці й чекав нас.

— Я готовий, — сказав він. — Поставте чайник.

Біля мийки так само громадились папери, торкаючись денця посрібленої склянки. З неї на нас вибалушував очі череп.

— Дякувати Богу, що ви прийшли. Джордж гасав тут, наче той пузатий вихор. А коли він нагинався, щоб узяти скріпку, я виразно бачив і його голе черево, й спину, й те, що нижче спини... Огидне, правду кажучи, видовище! Я зі страху помер би, звичайно, якби вже не був мертвий...

Поки ми готувалися до чаювання, Голлі повернулася з Кіпсом. Тепер уся наша команда була на місці. Локвуд замкнув двері до передпокою, а потім опустив штори на вікнах. Після цього світло на кухні стало блакитним і таємничим. Ми посідали до столу. З-за стінок склянки за нами уважно спостерігало обличчя привида — навіть він, здавалося, був готовий слухати новини. У кухликах парував чай, бутерброди й печиво розійшлися по руках. Усе було готове, і Джордж міг розпочинати.

— Насамперед погляньте на оце, — сказав він і врочисто, як у театрі, виклав на стіл фотографію. — Впізнаєте нашого приятеля?

То був чорно-білий знімок чоловіка середнього віку в темному вбранні, з перекинутим через лікоть плащем-дощовиком. Сфотографували його саме тоді, коли він виходив з автомобіля. Поруч із ним стояли якісь люди, проте чітко було видно лише обличчя цього чоловіка, пооране різкими зморшками й обрамлене гривою довгого сивого волосся. Один бік обличчя ховала тінь, а очей майже не було видно під густими кошлатими бровами. Проте все це нам не заважало, адже ми бачили цього чолов’ягу зовсім нещодавно.

— Це ж Поверненець із могили Маріси! — вигукнув Локвуд. — Той самий, що переслідував нас на сходах і розмовляв з Люсі! Слово честі, це він! Правда, Люсі?

— Так, це він, — я примружила очі, згадуючи примарну постать із скуйовдженим волоссям, що піднімалась крізь підлогу мавзолею. Тоді знову розплющила очі й поглянула на фотографію солідного похмурого добродія. Жодного сумніву — обличчя було те саме.

— Ти, Джордже, справжній чарівник, — мовив Локвуд. — Хто ж це такий?

Джордж аж зарум’янів з утіхи:

— Це такий собі доктор Нейл Кларк. Відомостей про нього небагато, хіба те, що він був особистим лікарем Маріси Фіттес, зокрема під час її останньої хвороби. Саме Кларк підписав свідоцтво про її смерть, і саме він повідомив про цю смерть репортерам, — він підняв стос документів, які передала йому Фло, й зазирнув до них крізь окуляри. — За словами доктора Кларка, Маріса померла «після довготривалої хвороби, що вразила всі її життєво важливі органи й була спричинена передчасним старінням». Лиховісний діагноз, надто якщо взяти до уваги, що Маріса лікувалась удома і вперто відмовлялась від послуг лікарні. Доктор Кларк був єдиним, хто доглядав її, — Джордж поклав папери на стіл. — Я перекопав усе, що міг, одначе після смерті Маріси всі згадки про доктора Кларка зникли, і більше про нього ніде не з’являлось ані словечка.

— Це не дивно, — пробурмотіла Голлі. — Адже відтоді він лежав у могилі Маріси.

Локвуд присвиснув:

— Отже, Маріса не померла! А єдину особу, яка знала про це й підробила свідоцтво про смерть, відразу змусили замовкнути навіки!

— Тому він і такий лютий, — додала я, згадавши примарний шепіт: «Приведи її до мене...»

Джордж кивнув і сказав, кладучи фотографію вбік:

— Еге ж, про нашого приятеля з могили відразу потурбувались. Тоді переходьмо до питання про те, як Маріса перетворилась на Пенелопу. Гадаю, більш ніхто не має сумніву, що саме це й відбулося?

— Нарешті! — долинув зі склянки голос черепа. — Я вам уже стільки разів про це торочив! Навіть у печиві, з яким ви п'єте чай, більше мозку, ніж у ваших довбешках!

— Ану, замовкни! — зіпнула я й тут-таки пояснила: — Це я не до тебе, Джордже, а до черепа.

Привид за склом обурено скривився.

— Правду кажучи,— пояснив Джордж, — я й сам ще не розібрався до ладу з цим перетворенням. Щоправда, в мене є певні відомості, якими я зараз поділюся з вами. Отже, після вдаваної смерті старої Маріси керівництво агенцією «Фіттес» мало перейти до її доньки Марґарет.

Він дістав ще один знімок молодої чорнявої жінки, знятої під час якихось зборів в агенції й помітно невдоволеної цим заходом. Обличчя її було бліде й засмучене.

— Марґарет очолювала «Фіттес» лише три роки, — провадив Джордж. — Вона мала відлюдькувату, тиху вдачу й, за всіма доступними свідченнями, ніяк не пасувала до ролі керівника великої компанії. Щоправда, займатись цією нелюбою справою їй випало недовго, бо вона теж померла.

— А як вона померла? — похмуро запитала Голлі.

— Невідомо. Жодного свідоцтва про її смерть я так і не знайшов. А далі на сцену виходить Пенелопа. Вона, до речі, існувала насправді — я роздобув копію свідоцтва про її народження й виписку з лікарні, де вона з’явилась на світ. Усе здається цілком природним і правильним. Та насправді це не так. Пенелопа не може бути справжньою — це суперечить тому, що розповів нам череп. Якщо знайома нам жінка насправді є Марісою, що якимось чином удає з себе власну онуку, то «Пенелопа» повинна бути тільки підробкою.

— Але ж як вона може бути Марісою? — запитала я. — Інакше кажучи, як Марісі вдається зберігати такий вигляд?

Джордж поглянув на нас поверх окулярів. Ми чекали. Навіть Кіпс заціпенів, так і не донісши до рота кухлик із чаєм. Джордж тим часом розшукав серед паперів потрібний йому аркуш.

— Я знайшов статтю в одній старій кентській газеті, — пояснив він. — Її надрукували шістдесят років тому, коли Маріса й Том Ротвел тільки розпочинали свої спільні психологічні дослідження. На той час — хоч як химерно це звучить зараз — майже ніхто не вірив в існування привидів. Тож Марісу й Тома вважали за цілковитих диваків. Якщо Проблема тоді вже й зародилась, то принаймні ще не почала поширюватись країною. Журналіст, який брав у Маріси це інтерв’ю, відверто, хоча й недолуго, кепкує з неї. Ось послухайте, що тут написано... — він поправив окуляри й почав читати:

«Маріса Фіттес — худорлява, коротко стрижена дівчина з невичерпним завзяттям. Рішучим, упевненим голосом вона розповідає мені про їхні спільні з приятелем химерні психологічні досліди. "Мерці перебувають серед нас, — каже вона. — Вони зберігають мудрість предків і таємниці минулого». Попри всю мою невіру в її слова, панна Фіттес каже, що вже написала монографію про матерію, з якої складаються духи; вона називає її «ектоплазма". "Це безсмертна сутність, яка є всередині кожного з нас, — пояснює вона — Розуміння цієї сутності може принести величезну користь усьому людству. Скажімо, якщо ми навчимось користуватись її перетворювальною силою, то зможемо керувати життям і смертю". Нині, як із жалем зазначає панна Фіттес, її думки не знаходять розуміння. Їй так і не пощастило знайти часопис, що погодився б опублікувати її працю, тому панні Фіттес довелось видати її власним коштом».

— Бачите? — мовив Джордж, відсьорбнувши чаю. — Навіть тоді, на початку своєї кар’єри, Маріса цікавилась, як можна керувати життям і смертю. І врешті-решт, гадаю, вона досягла цієї мети.

— А, як на мене, це все бридня, — буркнув Кіпс. — Ач, «перетворювальна сила ектоплазми»! Нічогісінько не розумію!

— У друкованих працях Маріси про це не йдеться ані словом, — промовив, насупившись, Локвуд. — Як я пам’ятаю, там ніде не сказано про якусь «безсмертну сутність».

— Авжеж, ні, — підтвердив Джордж. — Жодного слова. Тому я й заходився так завзято шукати сліди цієї втраченої монографії Маріси. Ці пошуки забрали в мене кілька місяців, та сьогодні мені нарешті пощастило, — він переможно поглянув на нас. — Цього ранку в одній важкодоступній бібліотеці я знайшов посилання на працю невідомого автора під назвою «Таємні вчення». Хоч зовні вона ніяк не пов’язана з ім’ям Маріси, проте її було надруковано в Кенті приблизно тоді ж, коли в газеті з’явилась оця стаття. Збереглись тільки три примірники цього видання. Перший — у Чорній бібліотеці Будинку Фіттес. Другий — придбаний кимось із членів Товариства Орфея для їхньої закритої бібліотеки. І третій — у Музеї спіритизму в Грінвічі. Перші два примірники роздобути неможливо, а ось третій... Я сподіваюсь, що вже сьогодні надвечір вирушу до Грінвіча. Якщо я знайду там цю книжку, то це допоможе нам розгадати загадку, — Джордж зручніше вмостився на стільці. — Чи принаймні спробувати.

Після цих Джорджевих слів ми всі загомоніли. Байдужим залишився хіба що череп у склянці, він позіхнув і надув щоки, передражнюючи Джорджа. Ми взялися до печива.

— Чудово, — мовив Локвуд, дістаючи свіжий пакуночок із коржиками. — Якщо ми матимемо повне уявлення про задуми Маріси та їхнє здійснення, то можна буде звернутися до Барнса або до журналістів і оприлюднити наше відкриття. Тільки нам потрібні надійні докази.

Джордж кивнув:

— А ще нам треба пов’язати справу Маріси з Проблемою в цілому. Сподіваюсь, що цей горішок ми теж розкусимо, — він засміявся. — Тільки уявіть: розслідування протизаконних дій, що тривають уже понад п’ятдесят років!

— Дайте-но мені подушку, — попросив Кіпс. — Бачу, що це у вас надовго. Просто несила терпіти.

Джордж поправив окуляри на носі:

— Гаразд, Кіпсе. Тоді казатиму стисло. Ось якого висновку я дійшов: я вважаю, що саме Маріса Фіттес і Том Ротвел винні в появі Проблеми. Це все. Кінець. Крапка.

Він зібрав свої папери й постукав ними об стіл, щоб вирівняти стос.

— Не ображайся, Джордже, — всміхнувся Локвуд. — Я певен, що Кіпс не хотів покепкувати з твоєї роботи. Правда, Кіпсе?

— Правда. Це я випадково бовкнув.

— Ось бачиш? От і чудово. А тепер, Джордже, візьми ще малинового коржика і розповідай далі.

— Дякую, — мовив Джордж. — Отже, нам відомо, що Фіттес і Ротвел за юних літ розпочали свої психологічні дослідження в Кенті. Я переглянув усі тогочасні тамтешні газети. Вперше про ці дослідження згадано шістдесят років тому. Тоді Фіттес і Ротвела ніхто не сприймав усерйоз. А через якихось кілька років усе змінилось.

— Зрозуміло, через Проблему, — зауважила Голлі. — Саме тоді вона й почала поширюватись.

— Саме так, — кивнув Джордж. — Однак тут є певна суттєва подробиця. Маріса пише в своїх «Спогадах», що Проблема виникла несподівано, в березні, й вони з Томом були єдині, хто заходився з нею боротись. Поволі вони вдосконалювали методи цієї боротьби. Сіль, залізо, рапіри... на цій основі згодом виникли всі психологічні агенції.

— А ще їхні найславетніші справи, — нагадала я. — Мадлейнська Примара, Гайґейтський Жах...

— Отож-бо. Саме з цього й почалися всі міфи про Фіттес, — посунувся на стільці Джордж. — Щоправда, є й інші способи дослідження, і я скористався ними. Я склав малу місць, де працювали Маріса з Томом. Ця мала чітко показує, що всі ці славнозвісні «пошесті» — масові появи привидів — ніби прямували за пересуваннями Маріси й Тома. Якщо ці двоє проводили дослідження в якомусь районі, то невдовзі після того тут з’являлись нові духи. Саме так, а не навпаки. Це не може бути простим збігом.

— То ти вважаєш, що вони своїми діями збурювали духів?— запитала Голлі.

— Умгу, — кивнув Джордж. — А що, як нам відомо, насправді збурює духів і спонукає їх до дій?

Я поглянула на Локвуда. Він понуро сидів мовчки.

— Відвідини Іншого Світу, — тихо промовила я. — То ти вважаєш, Джордже, що Маріса й Том робили такі подорожі вже тоді? І це тривало багато років?

— Так, хоча Маріса знайшла легший спосіб таких подорожей, ніж Том. Пізніше я поясню це вам, — Джордж постукав пальцем по одній із тек на столі. — Як щойно сказала Люсі, кожному відомо про ті славетні справи, які розслідували Маріса з Томом. Чотири чи п’ять років вони працювали єдиною командою. А далі — несподівано й зовсім не по-дружньому — розділились. Офіційного пояснення цього розколу досі немає. Майже відразу після того Маріса заснувала власну агенцію, а ще через два місяці так само вчинив Том Ротвел. Відтоді вони стали непримиренними суперниками.

— Тепер уже ні, — зазначив Локвуд, — бо зараз Пенелопа керує обома агенціями.

— Кілька місяців тому, — провадив Джордж, — ми зустрічалися з онуком Тома Ротвела. Що він тоді робив? Створював прохід до Іншого Світу. Пам’ятаєте, чим він для цього користувався? Викраденими Джерелами й незграбним обладунком для Тіні, що Крадеться. Судячи з усього, він готувався до цього не один рік. Проект був масштабний і водночас не дуже вдалий. Таке враження, що над ним працювала людина, яка знала, чого вона хоче, однак мусила діяти навмання. Гадаю, Ротвел намагався повторити щось таке, що раніше вже вдалося його дідові й Марісі.

— Тобто відвідати Інший Світ?

— Так. Ротвел знав, що це можливо теоретично, проте зіткнувся з технічними проблемами. З одного боку, він намагався зробити цей прохід достатньо великим — пригадайте дзеркало, яке ми знайшли в підвалі магазину Ейкмерів десь із рік тому, — й ця спроба призвела до відомої навали привидів у Челсі. Потім він створив інший прохід далеко від міста, що спричинило навалу вже в сусідньому селі. На превеликий Ротвелів жаль, ми поклали край усім його експериментам.

— Еге ж, наробили ми там кваші, — усміхнувся Локвуд.

— Отож-бо. А тепер згадаймо обладунок, який Ротвел використовував для захисту в Іншому Світі. Вкрай незграбний і важкий,—зауважив Джордж. — Варто тільки порівняти його з накидками, які надягали ви з Люсі. Ви пересувались набагато легше, адже ті накидки було зроблено з пір’я. Таким чином, можна напевно сказати, що Ротвел лише силкувався наздогнати ту, що була далеко попереду.

— Тобто Марісу?

— Саме її. Вона винайшла інший, власний спосіб переходу до Іншого Світу. І, гадаю, таємно, непомітно для всіх користувалась цим способом багато років. Цей прохід вона облаштувала в зручному, добре захищеному місці, і саме з нього увесь цей час поширюється навала привидів, — перш ніж закінчити, Джордж знову поправив окуляри. — Тільки не питайте мене, де воно, те місце. Сьогодні ж, надвечір, ви туди вирушите.

— Еге ж, до Будинку Фіттес, — підхопив Локвуд. — На Трафальґарській площі, до самісінького центру Лондона.

— Саме це я й хотів сказати, — погодився Джордж.

— Але навіщо? — вигукнула Голлі. — Досі так ніхто й не пояснив мені: навіщо так ризикувати? Навіщо тривожити духів? Навіщо вони коїли всі ці моторошні речі, знаючи про їхні наслідки?

— Навіщо? — зітхнув Джордж. — Мабуть, через те, що ця штука працює. Маріса багата, могутня, а найголовніше — жива, молода й здорова через шістдесят років після початку своїх досліджень.

Я пішла ставити чайник на вогонь. Стоячи біля мийки, я зненацька вирішила подивитись, чи ніхто не підслуховує нас знадвору. Я поглянула крізь щілини в шторах на зарослий, давно вже не стрижений газон, на будинки по той бік вулиці, на стару яблуню біля муру. Я несподівано уявила, як багато років тому під цією яблунею стояв малий Локвуд, коли побачив мертвих батьків — перші привиди в своєму житті. Зараз у садку не було нікого, тільки висока трава й кілька перезрілих яблучок на гілках. Навколо панувала тиша.

— Ти щойно казав, Джордже, — мовив Локвуд, коли наші кухлики знову були повні окропу, — що Маріса винайшла легший спосіб потрапляти до Іншого Світу, ніж Том Ротвел. Чому ти так вирішив?

— Бо вона Слухачка, — відповів Джордж. — Одна з двох найкращих Слухачок у світі.

Він поглянув на мене, і я насупилась:

— Що це ти маєш на увазі? Я не влаштовую прогулянки до Іншого Світу.

— Ні. Хоча колись ти побувала там. Річ ось у чім. Я міркував над тим, яку вигоду можуть принести Марісі подорожі до Іншого Світу. Відповідь, здається мені, очевидна. Вона там розмовляє з духами. А якщо жива людина спілкується з духами, то сама стає ближча до них. А тепер скажіть: хто з нас найближчий до духів? Чиї розмови з черепом надали нам стільки важливих відомостей?

Усі поволі обернулись до мене — Локвуд, Джордж, Кіпс... Ні, в їхніх поглядах не було жодного докору, тільки задума. Хоча такі погляди все одно дратували мене. А тут іще й череп у склянці заходився мені по-панібратському підморгувати й вибалушувати очі.

— Саме про це я завжди казав тобі, Люсі, — промовив він. — Ти і я — одна команда! Ба навіть більше — ми з тобою одне ціле, і всякий це знає!

— Ніяке ми не одне ціле, — буркнула я.

— Одне ціле, їй-право!

— Мрій більше! — я поглянула на друзів. — Не питайте мене, що він тільки-но тут торочив. Це просто дурниці...

Джордж поправив окуляри:

— Ось тобі й приклад. Маріса розмовляє з привидами так само, як ти. Щоправда, навряд чи влаштовує їм отакі сімейні сцени... Хтозна, якими секретами духи діляться з Марісою! Які таємниці життя й смерті відкривають їй!

Я хитнула головою:

— Якщо так, то вона щаслива. А цей череп нічогісінько не знає ні про життя, ні про смерть.

— Як це — не знаю?! Хіба я мало тобі розповідав? Тобі просто бракує кебети, щоб усе це зрозуміти!

— Та замовкни вже!

Локвуд кілька хвилин мовчки спостерігав за черепом, та врешті-решт утрутився:

— Я дуже радий, що наш приятель сьогодні такий... говіркий. Я саме хотів у нього дещо спитати. Черепе, ти розповідав нам про свою розмову з Марісою багато років тому...

Привид знову вирячив очі:

— Так, так, якось ми з нею балакали... Я вже стільки разів вам про це казав!

— Так, він справді говорив з нею, — переказала я найголовніше.

Локвуд кивнув:

— А тепер я хочу дещо уточнити. Ви обоє при цьому говорили? Це була бесіда на рівних?

— Твоя правда, друзяко. Така сама, як оце зараз, тільки цікавіша.

— Так, це була бесіда на рівних, — переказала я.

— Чому ж тоді Маріса не залишила тебе в себе? — питав далі Локвуд.

— Що?! — перелякано здригнулось обличчя в склянці.

— Він питає: «Що?» — повідомила я.

— Як саме він питає? Так, ніби не розчув? Чи не зрозумів?

— Ні, радше приголомшено. Ти стривожив його, Локвуде.

— Ніхто мене не тривожив!

Я кивнула:

— Він роздратований. Дуже.

— Зовсім я не роздратований! — заперечив привид. — Анітрішечки! Просто я не розумію, навіщо це вам!

Я переказала його слова.

— Гаразд, — мовив Локвуд. — Коли я читав «Спогади» Маріси Фіттес, то звернув увагу, якого значення вона надає розмовам з привидами Третього Типу. І вона постійно наголошує, що такі привиди надзвичайно рідкісні й цінні, — він усміхнувся черепові. — Тому я хочу спитати в тебе, черепе: як сталося, що ти через п’ятдесят років після тієї розмови опинився в склянці, запротореній до темного підвалу?

— Це анітрохи не дивно, — щиро відповіла я. — Якби ти знав, скільки разів мені кортіло теж запхати кудись цю склянку!

— Ні, послухай мене. Маріса знає ціну цьому привиду. Він може розповісти їй чимало секретів з Іншого Світу. А натомість вона викидає його. Чому?

— Черепе!..

— Звідки мені знати? — судячи з яскраво-зеленого світла в очах, привид неабияк розсердився. Щоправда, вже невдовзі він заспокоївся й тихо додав: — І гадки не маю, чому вона так зробила. Скажу лиш одне: її не дуже й здивувало, що я можу розмовляти з нею. А от манера моєї балачки її справді приголомшила. Нівроку соковита... Надто, коли я відверто сказав, куди їй слід забиратись. А те, що я вмію розмовляти? Ні, це Марісу зовсім не вразило...

Я все це переказала, як змогла. Локвуд знову кивнув:

— Черепе! Ти пам’ятаєш слова Маріси, які нещодавно прочитав нам Джордж? «Мерці зберігають мудрість предків і таємниці минулого». Якщо вона не розмовляла про це з тобою, то, виходить, спілкувалась із якимось іншим привидом Третього Типу?

— Може, й так, — буркнув череп. — Хоч я не розумію, де вона знайшла співрозмовника, цікавішого за мене.

— Гаразд, — мовив Джордж. — Можливо, загадкова книженція під назвою «Таємні знання» прояснить і це питання. Розповісти вам про це я збираюсь уже ввечері, коли повернусь із бібліотеки, — він заходився впорядковувати свої папери. — А поки що на цьому все. Сподіваюсь, я виправдав ваші надії.

— Джордже, — відповів Локвуд. — Ти твориш справжні дива. Я просто не знаю, що б ми робили без тебе.

13

Пенелопа Фіттес, директорка величезної агенції «Фіттес», не була публічною особою. Попри всю свою славу, вона здебільшого перебувала у власних апартаментах — у Будинку Фіттес на Стренді, що правив їй і за житло, й за штаб-квартиру компанії. Вряди-годи, щоправда, вона з’являлась на важливих церемоніях, скажімо, таких, як щорічна панахида по загиблих агентах на кладовищі біля плацу Кінної гвардії. Часом її можна було помітити й на лондонських вулицях — незмінно блискучу, з високою зачіскою, в темних окулярах, — коли вона їхала своїм сріблястим «ролс-ройсом» на ділову зустріч до корпорації «Світанок» чи на заводи Ферфекса. Це все було зрозуміло, але дістати запрошення від неї самої?! Це було справді щось надзвичайне. Тому ніхто й подумати не міг, щоб не відгукнутись на це запрошення й не завітати до Будинку Фіттес, хай навіть Пенелопа не дуже його й цікавила. А нас вона цікавила, ще й неабияк.

Проте на зустріч із Пенелопою Фіттес вирушили тільки ми з Локвудом. Голлі мала нині важливу зустріч, а Джордж мав чимало роботи в бібліотеці.

— Побачимось увечері, — сказав він на прощання. — Я повернуся пізніше, й сподіваюся, що з книжкою. А ви йдіть і поговоріть із Пенелопою — чи Марісою, чи хто вона там така. Подивіться їй в очі, а потім розкажете, що ви там побачили.

Першим, що впало нам в око біля великої сірої будівлі на Стренді, були черідки агентів з відомих нам компаній. Траплялись тут і бузкові куртки агенції «Ґрімбл», і небесно-голуба уніформа компанії «Темворт», і смугасті рожеві блейзери фірми «Мелінґкамп», і багато інших. Усі вони збирались поблизу клумб, на яких із лілій було висаджено силуети здиблених єдинорогів; звідси агенти, що прибули на Пенелопине запрошення, поволі проходили всередину крізь двері з матового скла. Збирати стільки агентів з різних компаній разом донедавна було так само небезпечно, як саджати до одного лантуха дванадцять котів. Суперництво між ними було таке затяте, що частенько призводило до взаємних образ і навіть сутичок. Проте сьогодні, коли над агенціями нависла загроза втратити свою незалежність, настрій змінився: кожен побоювався тільки за себе. Давні вороги заходили до Будинку Фіттес, бурмочучи крізь зуби короткі привітання. Пройшовши через двері, ми з Локвудом під пильними поглядами численних агентів «Фіттес» у сірих куртках попрямували через вестибюль до зали.

За місце зустрічі панна Фіттес нині обрала велетенську Колонну залу. Вона давно вже стала одним з найславетніших місць Лондона—велична, оздоблена позолотою, з мармуровою підлогою й мальованою стелею, що свідчили про багатство агенції й нагадували про її славетну історію. У центрі зали височіли дев’ять тонких колон із посрібленого скла. Вони нагадували струнці берези, а всередині кожної колони зберігався якийсь відомий артефакт—одне з потужних Джерел, зібраних Марісою Фіттес і Томом Ротвелом ще на початку існування Проблеми. Вдень ці Джерела підсвічувались електрикою, а ночами всередині колон у примарному зеленкуватому світлі тихо плавали ув’язнені духи.

Серед натовпу снували мовчазні служники з тацями: ми з Локвудом узяли в них по склянці соку й помаленьку, разом з усіма, увійшли до зали. Там для зібрання було вже розставлено крісла. В дальньому кінці зали ми відразу помітили розтягнутий на стіні банер, на якому чіткими чорними літерами було написано два слова: «ІНІЦІАТИВА ФІТТЕС». Під банером, на невеличкому помості, стояла трибуна, покрита скатертиною з вигаптуваним срібним єдинорогом. Вона відразу нагадала мені полотно, яким було накрито труну Маріси — зовсім недалечко звідси, в мавзолеї по той бік дороги.

Невдовзі залу заповнили представники геть усіх незалежних агенцій, навіть від компанії «Банчерч», яка щойно втратила свого керівника, прибули два переполохані юнаки. Коли вільних місць уже не залишилося, двері зали зачинилися, світло згасло і всередині колон відразу заворушились примарні тіні, що скидались на глибоководних риб. Уздовж крісел тут-таки з’явилися служники, що тримали в руках срібні таці з маленькими бутербродами та іншими закусками.

Локвуд узяв з однієї таці невеличкий млинець із начинкою, жваво прожував його й буркнув:

— Забудь про Тафнела, Люсі. Поглянь краще на це. Ось де справжній театр.

Я не могла залишатись такою спокійною, як Локвуд. Я знала, що оголошення, яке нам належить вислухати, буде не дуже приємне, проте зрозуміла, що він тільки-но мав на увазі. Зала просто-таки гнітила гостей своєю величчю та розкошами. Строкатий натовп гостей у барвистих куртках, із рапірами, що виблискували в електричному світлі, губився на тлі величезного золоченого приміщення, серед якого люди скидались на крихітних комашок. Згори, зі стелі, на нас суворо дивились обличчя легендарних агентів, великомучеників компанії «Фіттес», що загинули в нерівній битві з Проблемою. А прозорі скляні колони з артефактами всередині нагадували королівські скарбниці.

— Зніми рюкзак, Люсі, — порадив мені Локвуд. — Постав його на підлогу, далі від чужих очей.

На відміну від інших лондонських компаній, агенція «Локвуд і К°» ніколи не морочила собі голову такими речами, як уніформа, тож навіть без мого рюкзака ми помітно вирізнялись серед натовпу. Локвуд, як завжди, вбрав новесенький костюм з білою сорочкою й краваткою, а я була одягнена по-робочому. Ні, не тому, що я не люблю прибратись по-святковому, але уявіть самі, який я мала б вигляд у вечірній сукні і з рюкзачиськом за плечима. До того ж, якби хто й спитав, чому я прийшла сюди з рюкзаком, я відповіла б, що просто звідси вирушаю на роботу. І це, до речі, була б правда, бо на нас чекали два невеличкі замовлення з Сого, куди ми з Локвудом збиралися зазирнути дорогою додому.

Я скинула рюкзак і поставила його на підлогу. Відгорнула клапан, залишивши темну, анітрохи не підозрілу щілину.

— Ти диви! — відразу залунав у моїй голові голос черепа. — Оце то розкіш! Аж нудить від позолоти. Минулого разу тут усе було по-іншому: кілька дешевеньких стендів і одна стара канапа... До речі, а де ж Маріса? Ото, біля трибуни, не вона. Стоїть якийсь прищавий парубійко й сосиску наминає. Сподіваюсь, навіть тобі це видно.

— Я бачу, що її досі немає, — пробурмотіла я у відповідь. — Ми досі на неї чекаємо. Бачиш трибуну? Отам вона й з’явиться, — я трохи посунула рюкзак ногою і обернулась до Локвуда: — Цей череп якісь дурниці меле. Хвилюється, мабуть. Як і я.

— Не хвилюйся, — сказав Локвуд. — Ми ж серед друзів.

Він кивнув у бік трибуни, біля якої, притулившися спиною до стіни, стояв сер Руперт Ґейл у яскраво-зеленому костюмі. Він перехопив мій погляд і ледь помітно махнув мені рукою.

— Може, прохромити його тут-таки, й квит? — запропонувала я.

Локвуд усміхнувся:

— Я б залюбки, тільки шкода бруднити його кров’ю цю чудову підлогу, — він узяв у служника ще одну склянку соку й запитав: — Хочеш іще соку, Люсі?

— Ні. Не розумію, чому ти такий спокійний.

— Бо я пливу за течією, як і всі, що тут зібралися, — зовні Локвуд поводився так само безжурно, як і сер Руперт, проте очі в нього схвильовано буравили кожен куточок зали. — Може, нам краще посунутись ближче до колони? Там можна буде навіть подрімати, якщо виступ Пенелопи триватиме надто довго.

То була найвіддаленіша від трибуни колона, за спинами майже всього натовпу запрошених. Вона сяяла блідо-блакитним вогнем. Усередині, за склом, на сталевій підставці виблискував зазублений, моторошного вигляду ніж, той самий, яким п’ятдесят років тому коїв свої злочини Клепгемський Різник. Поглянувши на цей ніж зблизька, під належним кутом, можна було побачити привид самого Різника — він завжди ширяв над своєю зброєю. То був би чи не найспокійніший з дев’яти духів, ув’язнених у тутешніх колонах, якби не зойки приведених сюди на екскурсію переполоханих школярів. Річ у тім, що коли розлючений натовп наздогнав урешті цього вбивцю, то йому насамперед видерли з лоба очі.

Десь удалині ляснули двері. Гомін у залі негайно вщух, змінившись ледве чутним схвильованим бурмотінням, що скидалось на шурхіт вітерцю в опалому листі.

Сер Руперт обернувся до бічних дверей і кивнув.

Долинули гучні кроки високих підборів.

— Овва. — обізвався череп. — Ось і вона.

Локвуд негайно взяв мене за лікоть і прошепотів:

— Слухай уважно, що вона казатиме, Люсі. Мені треба знати кожне її слово.

— Стривай, а що ти хочеш...

Аж тут до зали увійшла Пенелопа Фіттес.

При світлі електричних ламп вона легко наближалася до трибуни — струнка, висока жінка з довгим чорним волоссям, що спадало їй на плечі. На ній була елегантна темно-зелена сукня до колін, радше ділова, ніж парадна. Найбільше мене вразило те, що Пенелопа зовні здавалася звичайнісінькою людиною. З гордовитим спокоєм ставши біля трибуни, вона блиснула білозубою усмішкою й промовила:

— Усім добрий вечір.

Цей низький, владний голос не можна було сплутати з жодним іншим. Від його звуків мені перехопило подих. Так, то була вона, Пенелопа Фіттес, директорка компанії «Фіттес», тимчасова управителька компанії «Ротвел», а насправді — голова всіх лондонських психологічних агенцій. Упродовж кількох останніх місяців вона була центром усіх наших зусиль, думок, страхів, намірів та мрій. Усе виходило від неї, від її влади й таємниці, й поверталось назад до неї.

Тільки-но ступивши до зали, вона привернула до себе увагу всього натовпу. Її постать віддзеркалювалась у сотнях склянок та келихів, у дев’яти колонах із посрібленого скла, в тисячах кришталевих підвісок на люстрах. Мені здалося, що до неї обернулись навіть привиди, ув’язнені всередині колон. Виструнчились охоронці в сріблястих куртках, що стояли вздовж стін; двоє чи троє з них навіть підняли руки, віддаючи господині честь. Мої колеги — агенти з інших компаній — не віддавали честі, проте так само замовкли. Тільки сер Руперт Ґейл, як і раніше, безжурно спирався об стіну, хоч так само не зводив очей з Пенелопи, уважно стежив, як вона сьорбає воду зі склянки, перебирає свої папери й нарешті знов усміхається до принишклого натовпу.

— Я дуже рада, що ви завітали до мене цього вечора. Язнаю, як ви нині заклопотані, — вона пильно оглянула всіх нас — і сивих підстаркуватих керівників, і юних недосвідчених агентів, — ніби оцінюючи. — А ще, перш ніж почати, я хочу подякувати керівництву ДЕПРІК за зроблену мені ласку прийняти всіх вас у себе. Ця зала бачила чимало славетних зібрань та зустрічей. Моя бабуся Маріса часто влаштовувала їх тут...

«Моя бабуся Маріса»? Почувши це ім’я, я примружила очі й насупилась. Ні, навіть із такої відстані Пенелопа анітрохи не скидалась на особу, що має понад вісімдесят років.

— Черепе! — прошепотіла я. — Ти бачиш її?

— Звідси погано видно... В мене перед очима ножиська якогось агента. До того ж він раз по раз брикає однією ногою, мов кінь...

— Ти хоча б можеш сказати, вона це чи не вона?

— Так, це вона. Маріса. Тут усе достеменно ясно.

Недовірливо хитнувши головою, я обернулася до Локвуда: — А ти що скажеш?

Проте Локвуда тут уже не було. Я сиділа біля колони сама.

Таке траплялось уже не раз. Тут не було причини ні дивуватись, ні сердитись, проте цього вечора мої нерви не витримали. Вилаявшись, я озирнулась на всі боки, однак Локвуд кудись пропав.

— Скажу ще раз: я знаю, як ви нині заклопотані, — Пенелопа не марнувала часу і відразу перейшла до найголовнішого. — От тільки «заклопотані» — слово не дуже доречне. Я радше сказала б — перевтомлень Ми всі щосили боремось із надприродними силами, що загрожують нашій великій країні, — витонченим порухом вона показала на колони. — Бачите ці колони? Ці славетні колони, що нагадують нам про початок боротьби з Проблемою? Дев’ять легендарних артефактів! Коли моя бабуся здолала таких привидів, як Довгий Г’ю Генретті чи Клепгемський Різник, то подумала, що виграла війну. Коли вона загнала Морденського Полтерґейста назад до його срібного чайника, то й гадки не мала, що лише через два покоління такі подвиги стануть буденною справою, до якої щоночі братимуться численні сміливі й самовіддані молоді люди. Нині ми могли б заповнити артефактами сотні таких колон, проте страхіттям, з якими ми стикаємось, досі немає кінця... І до того ж яку ціну нам доводиться сплачувати!

Вона знову ковтнула води й махнула розкішною гривою чорнявого волосся. На її шиї виблискувало золоте намисто, оздоблене камінцями, напевно, діамантами. Камінці мерехтіли при світлі ламп. Усі похмуро чекали продовження, заздалегідь знаючи, яким воно буде.

— Ми всі пам’ятаємо труднощі Чорної зими, — провадила Пенелопа. — Найдовшої й найгіршої за всю історію Проблеми. Кількість смертних випадків досягла максимальної позначки, особливо серед агентів маленьких компаній, що не мають достатніх ресурсів... — вона оглянула мовчазний натовп іскринками своїх чорних очей. — Пригадайте ті часи. Пригадайте, скільки ваших юних друзів тоді загинуло, намагаючись вибороти спокій для нашої країни?

— З наших друзів — жоден, — пробурмотіла я собі під ніс. — Агенція «Локвуд і К°» пережила цю зиму без утрат.

Я озирнулась. Як і слід було сподіватись, Локвуд досі не повернувся.

— Надходить нова зима, — вела далі Пенелопа Фіттес. — Знавці кажуть, що вона буде не краща за попередню. Скажіть мені: хіба комусь із вас хочеться побачити нові ряди могил біля плацу Кінної гвардії? Хіба ви хочете, щоб хтось із ваших співробітників опинився там? Звичайно, ні. І це щира правда. Ми не повинні допустити такого рівня смертності серед агентів. Я рада повідомити вас, що ДЕПРІК розглянув це питання і його керівництво прийняло цілу низку рішень, — вона махнула рукою в бік банера, що висів у неї за спиною. — Так, вони назвали ці рішення «Ініціативою Фіттес». Замість того, щоб дозволити ДЕПРІК закрити всі невеликі агенції, я погодилась узяти їх на майбутню зиму під захист своєї об’єднаної групи «Фіттес-Ротвел». Ми забезпечимо ці агенції додатковими грошовими коштами й технічними засобами, надамо нових співробітників, візьмемо на себе контроль над складними операціями... Ця угода діятиме з кінця жовтня й триватиме до березня наступного року, після чого ми оцінимо її ефективність...

У залі пролунало довге тихе зітхання. Усі розуміли, що це означає насправді. Чи подобалось це комусь, чи ні, відтепер усі невеличкі агенції переходили під Пенелопин контроль. Так само легко було здогадатись, що навесні цю «ініціативу» узаконять назавжди.

Поряд зі мною щось заворушилось. Невже повернувся Локвуд? Ні. То була тінь усередині скляної колони. Озирнувшись, я з огидою побачила прозору голову Клепгемського Різника, що притулився до скла й ворушив губами. Порожні очні ямки цієї тварюки тупились просто в мене. Я мимоволі здригнулась, аж тут у моїй голові залунав голос черепа:

— Агов, балухатий! Пошукай собі власної людини, а ця вже зайнята!.. Здається, він накинув на тебе оком, Люсі А знаєш, чому? Навіть через таке міцне скло, навіть із дірами замість очей він відчув, що ти побувала на Тому Боці.

— Як це? — трохи злякалась я.

— На тобі залишився потойбічний дух. Як від парфумів, тільки змити його неможливо. Він зостанеться в тебе назавжди. І в Локвуда — теж. От тільки з Марісиним духом його не порівняти. Вона геть просмерділа ним.

— Духом Іншого Світу?

— Так. Тобі здається, що Маріса така гарненька.. Це не тому, що вона сидить на дієті й займається йогою. Будь певна.

— Агов, Люсі! — біля мене знову хтось заворушився, проте цього разу то був не Клепгемський Різник, а Локвуд. Я відразу помітила, як зарожевіли його щоки, а на скронях виступив піт. Він досі тримав у руці склянку з соком і запитав мене, відсьорбнувши з неї: — Я нічого цікавого не пропустив?

Я поглянула на Локвуда, відчуваючи, як моя тривога за нього змінюється роздратуванням, і відповіла:

— Хіба що всю її промову.

Пенелопа тим часом завершила свій виступ кількома банальними фразами, усміхнулась, махнула всім ручкою й зацокала підборами до виходу з зали, де панувала мертва тиша. За нею рушили кілька її охоронців у сріблястих куртках. Коли вона зникла за дверима, лише після цього зала нарешті ожила. Залунав тихий гомін, який дедалі гучнішав і врешті переріс у справжній гармидер.

— Усі, здається, щасливі, — зауважив Локвуд.

— Атож, як і слід було сподіватись, — так само похмуро відповіла я. — Вона ще дужче причавила нас. Ще й прикрилась пам’яттю загиблих агентів. Мовляв, маленьким компаніям не уникнути нових утрат, тож працюймо вкупі. Інакше кажучи, всі ми переходимо під її ніготь — чи до вподоби це нам, чи ні. А де ти був аж досі?

Локвуд усміхнувся мені, як людина, що тільки-но прокинулась. Так і не відповівши мені, він запитав:

— А що сказав череп?

— Те саме, що раніше. Каже, що це і є Маріса. Зовні вона змінилась, зате сутність її та сама, що в жінки, з якою він розмовляв кількадесят років тому. А ще від неї тхне духом Іншого Світу.

Локвуд байдуже кивнув, ніби все це анітрохи не зацікавило його. Він позадкував, даючи дорогу двом понурим агентам з компанії «Мелінґкемп». Усі гості тим часом прямували до виходу. Дехто затримувався, щоб узяти собі ще якийсь напій чи закуску, проте більшість усе-таки прагнула якнайшвидше забратися звідси. Ми з Локвудом, одначе, й досі сиділи за колоною, зсередини якої зирив на нас своїми порожніми очними ямками привид.

— Найприкріше те, — мовив Локвуд, — що відповідь на всі наші питання зараз так близько...

— Ти щось бачив?

— Ні. Намагався, але не зумів.

— Тоді звідки ти знаєш, що...

Він нетерпляче махнув рукою:

— Бо Джордж мав рацію! Відповідь — тут, у Будинку Фіттес! У неї все напохваті, й це дозволяє їй тримати все під контролем! Вона не така дурепа, як Стів Ротвел, що влаштував свої лабораторії просто неба в селі, куди міг потрапити хто завгодно, й виробляв там свої божевільні експерименти! Ні, у неї все тут — і так було завжди! Джордж раніше працював тут, і Кіпс — так само. І вони обидва кажуть, що тут є чимало місць, куди не пускають майже нікого. Це й кілька поверхів підвалів, і особисті Пенелопині апартаменти нагорі. Ти бачила краєм ока Чорну Бібліотеку — там теж повнісінько засекречених книжок. Сьогодні я спробував зазирнути нагору, до житла Пенелопи. Я певен, що розгадка всіх таємниць саме там! — він кивнув у бік дверей, що вели із зали до внутрішніх приміщень. — Там Зала Загиблих Героїв, а за нею ліфти. П’ять ліфтів — з бронзовими дверима, а шостий — із срібними! Той самий, який веде до її кімнат! Як мені хотілось туди потрапити хоч на десять хвилин! Але це неможливо, — зітхнув він.

Я вирячилась на Локвуда:

— Ти що, спробував пролізти туди?..

— Так, мені здалося, що нагода саме слушна, —усміхнувся він. — Пенелопа тут, унизу. Всі її охоронці біля неї, пильнують, щоб ніхто не зайняв їхню любу господиню. Мені залишалось тільки непомітно вислизнути з зали. Зо два рази, щоправда, довелося попетляти, щоб не зіткнутися з ким не треба, але... Одне слово, до Зали Загиблих Героїв я дістався легко. А от далі... Біля кожного з ліфтів стоїть варта. Здоровенні мамули. Довелося вертатись ні з чим.

— А якби не варта, ти поїхав би вгору срібним ліфтом?

— Звісно, поїхав би.

Я аж вибухнула гнівом. Як близько Локвуд підійшов до тієї межі, що розділяє відчайдушність і невситиму жагу смерті?

— Локвуде, — холодно сказала я, — тобі треба поводитись обачніше. Я повірити не можу, що ти насмілився на таке сам, без мене! Я навіть не думала, що...

Мене перервав чийсь радісний вигук:

— Локвуде, нишпорко ви такий! Я так і думав, що ви ховаєтесь десь тут! — до нас, допиваючи келих шампанського, прямував сер Руперт Ґейл. — Що, удвох тут причаїлись? Перетравлюєте невеличку Пенелопину проповідь? Чи, може, шукаєте ще бутербродика, панно Карлайл? — він весело підморгнув мені. — Можу принести вам хоч цілий пакунок!

— Ні, дякую, — відповіла я.— Ми, власне, вже збирались іти.

— Еге ж, це найкраще, що ви можете зараз зробити. Зараз тут будуть прибиральниці, ще виметуть вас разом із сміттям... До речі, панно Карлайл, а навіщо ви тягаєте з собою цей рюкзачисько?

— Ми звідси вирушаємо на роботу. Є в нас цього вечора зо дві справи... — відповіла я. — Може, показати вам папери?

— Ні, ні. Вважатимемо, що з паперами у вас усе гаразд... — сер Руперт показав на скляну колону, всередині якої далі крутився скривавлений привид. — Здається мені, що хтось у вас закохався, панно Карлайл. Хіба це не чудово — мати залицяльника?

— Я й не знав, що ви так виразно бачите привидів, сере Руперте, — відповів Локвуд. — Ви для цього ніби вже трохи застарі...

Обличчя сера Руперта на мить скривилось, ніби його спіймали на якійсь дрібній помилці.

— Е-е... — завагався він. — Правду кажучи, я завжди здавався старшим за свій вік. Онде двері, дозвольте, я проведу вас... — він справді нав’язливо провів нас із Локвудом аж до виходу, а коли ми вже виходили на ґанок, круг якого досі купчились агенти, що ділились між собою враженнями або чекали на таксі, додав: — А де ж Кабінс? Невже знову нишпорить десь по бібліотеках?

— Ні, Джордж, напевно, вдома, — байдуже відповів Локвуд. — Пече нам з Люсі пиріжки з курятиною й кукурудзою. Останнім часом він стільки сидить на кухні...

— Чудово! — усміхнувся сер Руперт. — Треба якось завітати до вас на Портленд-Роу, скуштувати пиріжків.

— Ласкаво просимо, — відповів так само з усмішкою Локвуд.

— То на добраніч.

— На добраніч.

Зійшовши з ґанку, ми рушили в бік Стренду.

— Коли-небудь, — мовив Локвуд, — я все-таки вб’ю його. Не сьогодні, але дуже скоро.

***

Обидві справи, що чекали на нас у Сого, дійсно виявились дріб’язковими: Причаєний у помешканні над китайським рестораном і Костогрім у провулку біля Вардор-стріт. Ми швидко й легко виявили обидва Джерела (перше — старовинне паперове віяло, друге — кам’яний межовий стовпчик) і запечатали їх. Додому на Портленд-Роу ми повернулися майже опівночі. З вікон вітальні крізь віконниці пробивалося світло.

— Джордж, здається, чекає на нас, щоб поділитися знахідками, — мовив Локвуд. — Я ж казав тобі, що він не діждеться ранку.

Я усміхнулась:

— То ходімо, позбавмо його від цих страждань.

Ми відчинили двері. В передпокої стояла Голлі й спиралась рукою об вішак. В її позі було щось химерне — напружене й водночас зломлене. Голлі дивилась на нас, проте нічого не казала. Здавалось, ніби вона взагалі нікого не бачить.

Ми зупинились на порозі. За одну-єдину мить перемінилось усе — не тільки ніч, а й цілий світ. Ми з Локвудом перезирнулись, і мені запаморочилось у голові.

— Голлі?

— Нарешті ви прийшли. У нас нещастя.

Я ледве встояла на ногах. Усе було зрозуміло.

— Джордж?.. — запитав Локвуд.

— Його знайшли на вулиці. Пораненого. На нього напали.

— З ним усе гаразд? — я ще ніколи не чула в Локвуда такого глухого голосу.

— Ні, — відповіла Голлі, і все попливло перед моїми очима. — Він дуже слабий, Локвуде.

14

Кілька місяців тому ми з Локвудом пройшли крізь портал, зроблений із купи Джерел, нагромадженої всередині залізного кола. Цей простір був повен привидів, що без упину, з виттям кружляли в холодному повітрі. Крізь цей портал ми пробрались до потойбічного світу, схожого на наш світ і водночас цілком відмінного: то було місце, де не діяли звичні для нас закони фізики. Цей перехід до Іншого Світу виявився різким, болісним, несподіваним, і його наслідки стали для нас майже фатальними.

Проте все це було дрібницею порівняно з тим, що я відчувала зараз.

Наш передпокій здавався таким, як завжди, однак усі речі в ньому ніби змінили свій колір і посунулись у просторі. Голлі немовби стояла поруч і водночас далеко-далеко від мене. Вона щось казала, і її голос ревів у моїх вухах, мов корабельна сирена, проте я не могла нічогісінько розчути до ладу.

Джордж.

Джордж.

Джордж...

— Де він? Що з ним сталось? — запитував здалека чийсь голос — напевно, Локвудів. Сказати цього напевно я не могла, бо шум крові в моїх вухах перекривав усе. Силкуючись повернути себе до дійсності, до нинішнього моменту, я відчула, що мені, як і Голлі, треба об що-небудь спертись і я притулила долоню до стіни.

— Він у лікарні Святого Томаса, — відповіла Голлі. — Його підібрав шофер нічного таксі. Ви знаєте його — це Джейк, він частенько підвозив нас. Джейк саме їхав на бульвар Най-тінґейл і вирішив скоротити собі шлях. І випадково звернув до того провулка. Якби не він, Джорджа не знайшли б аж до ранку, й тоді...

— Гаразд, Джейк знайшов його, — перервав її Локвуд. — Це я вже зрозумів. Де саме він його знайшов? І що, врешті, трапилось?

— Джордж лежав скраю тротуару, обличчям у рівчаку. Джейк спочатку подумав... — Голлі ковтнула сльози. — Подумав, що то просто купа брудного ганчір’я. Тільки уяви, Локвуде, купа ганчір’я! Тільки потім він упізнав Джорджеву куртку. Джейк був певен, що Джордж уже мертвий... Там було стільки крові, що ніхто й не повірив би...

— Крові? — перепитала я, мимоволі затуляючи долонею рота. — Крові?! О, ні...

— Як саме він лежав? — наполегливо, навіть сердито розпитував Локвуд у Голлі. — Горілиць, долілиць, як саме?

— Здається, долілиць, — відповіла Голлі, витираючи сльози.

— Дуже побитий?

— Е-е... здається, так...

— Притомний чи непритомний?

— Непритомний.

— І відтоді так і не опритомнів?

— Ні. Джейк викликав швидку допомогу, і його забрали до лікарні. Це, на щастя, було недалеко звідти. Джейк поїхав разом з ними. Джордж зараз там.

— Вони не повідомляли про його стан?

— Ні.

Локвуд походжав туди-сюди передпокоєм. Обличчя його було напружене, щелепи міцно стиснуті. Трохи походивши отак, він урешті запитав у Голлі:

— Звідки ти про все це дізналась? Я думав, що ти поїхала додому.

— Я справді поїхала. Проте Джейк знає, де я живу, він колись підвозив мене додому. Спочатку він приїхав сюди, побачив, що тут нікого немає, й вирушив до мене. Привіз мене сюди, і тут уже я чекала на вас...

— Гаразд. Мені треба зателефонувати, — Локвуд попрямував до кухні.

— Локвуде! — гукнула я навздогін. — Хіба ми не...

— Я ж кажу, мені треба зателефонувати. Зачекай мене тут.

Він пішов. За хвилину ми почули, як він ступає залізними крученими сходами.

Ми з Голлі залишились у передпокої, намагаючись не дивитись одна на одну. А потім міцно обнялись. Стояти й дивитись у порожнечу разом виявилось легше, ніж поодинці. Більше зробити ми нічого не могли.

***

Навіть тепер, коли минуло вже стільки часу, події тієї страшної ночі залишаються в моїй пам’яті ніби розпливчастими, невиразними. Час виробляє дивні речі. Я, скажімо, зовсім не пам’ятаю, як довго й де саме я тоді була. Ось я в лікарні, а ось у передпокої разом з Голлі. А ось ми, знову-таки вкупі з Голлі, сидимо, закутавшись одним пледом, і чекаємо на Локвуда: це, напевно, було вже після невдалих відвідин лікарні Святого Томаса, де нам ніхто так і не сказав жодного слова про Джорджа. Найбільше мені чомусь запам’ятались лампи — кришталевий череп з абажуром у нашому передпокої, лампа з китичками на шафі у вітальні, ряди ламп денного світла на стелі в лікарні. Ці довгасті лікарняні лампи запам’ятались мені найкраще, вони скидались на мінуси, цілі ряди мінусів, які немовби натякали, що далі дороги немає. А ще запам’ятались залізні обереги від привидів, що висіли поряд із цими холодними лікарняними лампами, — вони тихенько бряжчали в струменях повітря, яке линуло з кондиціонерів. То була ніч вогнів, усюди вогні: яскраві й тьмяні, холодні й теплі, та щоразу байдужі й чужі. Їх і не вимкнеш, і не сховаєшся від них...

Як я потрапила до лікарні? І як повернулася додому? Цього я пригадати не можу. Зі мною, здається, був Локвуд, принаймні спочатку. Ось ніби миттєва фотографія: Локвуд в автомобілі, блідий у білому промінні захисних ліхтарів (знову ці вогні!). Далі довге чекання в лікарні, під час якого ми не перекинулись ані словом. Побачити Джорджа нам не дозволили. Не сказали навіть, де він і що з ним. Пам’ятаю, як хтось із нас (чи Локвуд, чи я) спересердя копнув ногою стілець у приймальному відділенні, а от чим це скінчилось — уже не пригадаю. Далі біля нас якимось чином з’явився інспектор Барнс, а з ним Квіл Кіпс, проте обидва невдовзі зникли. Потім — так само невідомим чином — я знову опинилась на Портленд-Роу разом з Голлі: перед нами стояла миска смаженої кукурудзи, а крізь щілини між шторами вже проглядав з-за вікна світанок.

Ніч поволі змінилася ранком, а Локвуд досі не повернувся. Цілий день він провів у лікарні й переказував новини через Кіпса, що раз по раз забігав до нас неголений, із почервонілими очима, кидав кілька слів і знову пропадав. А ще в моїх вухах без упину лунав шум — гучний, високий, схожий на нескінченний вереск. Джордж і далі лежав непритомний. У нього були рани на голові й численні синці на спині, руках і ногах. Один раз Локвудові дозволили поглянути на нього, проте тільки на хвилину. Тож нам з Голлі до лікарні не варто було й їхати, нас просто випхали б за двері, й квит.

Щоб якось відкинути похмурі думки і вдати, ніби звичне життя триває, ми з Голлі спробували взятись до роботи. Я скасувала всі замовлення й виклики, призначені на цей вечір. Голлі заходилась працювати з паперами, та невдовзі покинула їх — ніяк не могла зосередитись. Тоді ми перейшли до господарчих справ. Перебрали соляні бомби, насипали залізними стружками каністри. Потім Голлі вирушила до крамниці, принесла пакунок пончиків та пакунок кремових булочок, однак скуштувати їх ми так і не змогли і заховали все до буфета. А день ніяк не закінчувався.

Мушу сказати, що череп того дня жодного разу не заговорив зі мною — може, таким чином співчував мені, а може (і це ймовірніше), дбав про власну безпеку. Бо я тоді була така знервована, що краще було не займати мене балачками. І до того ж я почувалась тоді геть спустошеною. Можна сказати, випатраною. Просто дивилась у порожнечу й чекала.

Аж урешті надвечір ми дістали від Локвуда — знову-таки через Кіпса — першу радісну звістку. Я вчепилась у неї, мов той потопельник у соломинку. Джорджеві вперше, здається, трохи покращало. Ні, він досі лежав непритомний, однак уже намагався ворушити руками й вустами. Локвуд переказав, що залишиться в лікарні й на другу ніч.

Та навіть після цієї звістки я не могла заснути. Може, ви гадаєте, що заснути після того, як проведеш півтори доби на ногах, — це дурниця? Аж ніяк. Я лягла в ліжко й вимкнула світло, силкуючись ні про що не думати, але тільки-но починала дрімати, як тут-таки прокидалась. Кінець кінцем я просто не витримала, вхопила рапіру і встромила її в стіну спальні.

Десь перед світанком я все-таки заснула, а коли розплющила очі, то здивовано побачила, що за вікном уже сяє сонце. Зі склянки за мною мовчки стежило обличчя привида. У стіні, прямісінько над комодом, стриміла рапіра. Був уже майже полудень. Виходило, що вчора я заснула просто в робочому вбранні.

Умившись і перевдягтись, я зійшла вниз. У будинку було тихо, наче в церкві. Все аж блищало чистотою: Голлі вчора постаралась і вичистила від пороху навіть обереги, що висіли в нас по стінах і на сходах. Підходячи до кухні, я почула, як там бряжчить посуд. Такі любі звуки, ніби з нещодавнього щасливого минулого...

— Привіт, Голлі!

Штовхнувши двері, я увійшла до кухні й побачила біля вікна Локвуда. На ньому були темні домашні штани й біла сорочка без краватки, з розстебнутим коміром. Із засуканих рукавів сорочки стриміли худі руки. Волосся нечесане — важко було зрозуміти, чи лягав Локвуд спати, чи ні. Обличчя, як завжди, бліде. Зате очі виблискували якось незвично, хворобливо. Проте тільки-но він помітив мене, як усміхнувся:

— Привіт, Люсі.

Мовчання після цього тривало лише секунду, проте мені ця секунда здалася вічністю. Цілу вічність я чекала, що скаже Локвуд, і врешті заговорила першою:

— То він...

— Джордж? Живий, — відповів Локвуд, поклавши на бильце крісла свої тонкі пальці й роздивляючись на них так, ніби вони були чужі. Далі, облишивши крісло, він обігнув стіл, обняв мене за плечі й пригорнув до себе. Чи довго ми так стояли — не знаю, правду кажучи, я рада була б стояти так щонайдовше.

— То з ним усе гаразд? — перепитала я, коли ми нарешті відсунулись одне від одного. — Справді?

— Ну, я не сказав би, що так уже гаразд... — зітхнув Локвуд. — Йому завдали кількох ударів по голові. Але ж ми знаємо, який міцний у нашого Джорджа череп, — він знов усміхнувся мені. — Найголовніше, що він живий. І навіть опритомнів, тож не хвилюйся.

— Опритомнів? І вже розмовляв з тобою?

— Так. Щоправда, ще трішки сонний. І вже вдома.

— Вдома?! Як?! Він тут?

— Цить! Так, він нагорі. Спить у моєму ліжку.

— У твоєму... Не в своїй кімнаті? — здивувалась я й, трохи подумавши, додала: — Зрозуміло. Щоб не підхопив якусь заразу...

— Авжеж. А я й на канапі чудово влаштуюсь.

— Звісно... Локвуде, я така рада, що ви повернулись!

— Я теж... Хочеш чаю? Та чого я, власне, питаю... Зараз наллю.

— А тепер розповідай, — попросила я. — Коли він опритомнів? Ти був тоді з ним? Що він сказав?

— Мало що сказав, не міг багато говорити. Він ще надто слабий. Лікар узагалі не хотів виписувати його з лікарні, та цього ранку визнав, що Джорджеве життя в безпеці, і... — Локвуд озирнувся, крутячи ложечку в руці. — Щось я забув, де в нас тепер лежать пакуночки з чаєм?

— На горішній полиці, як і завжди. Скажи-но, тобі вдалося хоч трохи поспати?

— Зовсім недовго... Не до того було. До речі, що я тільки-но збирався зробити?

— Заварити чаю. Сідай, я сама це зроблю... А де Голлі? Вона ще не прийшла?

Ще звечора Голлі поїхала додому, щоб хоч трішки перепочити.

— Ні, я не бачив її... — завагався Локвуд. — До речі, як там вона?

— Мабуть, як і всі ми... — я поглянула на Локвуда, вимішуючи чай. — Поки тебе не було, я думала... Ти, мабуть, надто суворо поводився з нею тоді, в передпокої, коли вона вперше розповіла нам про Джорджа...

Локвуд мовчки взяв чашку, покрутив її в руках і відповів:

— Я хотів знати всі подробиці. Побачити Джорджа так, ніби я сам там побував.

— Ти ж не винен у тому, що сталось із Джорджем.

— Справді? А Барнс вважає, що винен.

Я пригадала згорблену постать інспектора в пожмаканому бурому дощовику, коли він майнув повз мене в лікарняному вестибюлі. Просто так майнув — і все, без жодних деталей.

— Як Барнс розмовляв з тобою? — спитала я.

— Цілком чемно.

— А що він казав?

Локвуд зітхнув:

— Він міг узагалі нічого не казати. Усе було видно з його обличчя. Та й розмовляти зі мною відверто йому було незручно, з ним стояли кілька полісменів, ще й лікар, до якого потрапив Джордж, — Локвуд хитнув головою. — Колись він сам згадував, що працював і для «Фіттес», і для «Ротвела»... Можливо, з ним усе й гаразд, тільки я... Одне слово, тепер я Джорджа нікуди не відпущу. Тому я забрав його додому.

— Ну, зараз принаймні ти за Джорджем не стежиш, — зазначила я, поглянувши на стелю.

Він ще раз хитнув головою:

— А навіщо? Він там не сам.

— Хто ж із ним? Звичайно, не Голлі. І не Кіпс... Чи Кіпс уже тут?

— Ні, Фло.

— Хто?! Костомаха-Фло? В кімнаті хворого? — я вирячилась на нього. — А як щодо зарази?

— Вона дуже наполягала.

— Звідки вона взагалі про все довідалась?

— Не знаю. З’явилась тут із годину тому і помчала нагору. Принесла Джорджеві дарунок — якісь чорні штучки в банці. Колись це, напевно, був виноград, — він потер собі долонею потилицю й додав: — Про це найкраще запитати хіба що в самої Фло.

Я пила чай, насолоджуючись лагідним теплом. І, як частенько зі мною трапляється, це відчуття повернуло мене до дійсності. Тепер я чітко знала, що мені робити.

— Локвуде, — сказала я. — Я хочу побачити Джорджа. Просто зараз.

***

Двері спальні були прочинені, тому ми проштовхнулись туди майже нечутно. Зазвичай Локвудова спальня була цілковитою протилежністю Джорджевій, тут завжди панували лад і чистота. Хоч я не дуже часто заходила до цієї кімнати, проте добре пам’ятала й білосніжні, акуратно постелені простирадла, і яскраве сонячне світло у вікнах, і солодкавий аромат лаванди. Тепер ці приємні спогади порушувала схожа на велетенську бліду поганку постать Костомахи-Фло, що сиділа в улюбленому Локвудовому кріслі. Побачивши нас, вона трохи підняла з чола свій облуплений солом’яний бриль і суворо підняла палець, щоб ми не будили хворого. В повітрі тхнуло не лавандою, а сумішшю ліків, застарілого поту й мулу. Вікна були міцно завішені шторами, а простирадла виявились пожмаканими й, так би мовити, не дуже білосніжними. Самого ж Джорджа за подушками майже не було видно.

Ми пробрались килимом ближче до ліжка. Фло негайно зупинила нас, знову піднявши палець, від чого її заляпана брудом синя куртка аж затріскотіла.

— Не турбуйте його! — засичала вона. — Йому потрібен спокій!

— Так, я знаю, — прошепотів у відповідь Локвуд. — Як він почувається, Фло? Не прокидався?

— Так собі. Бурмоче щось уві сні. Один раз попросив пити — я дала йому води.

— Добре зробила, якщо вимила перед тим руки. До речі, коли вже ми про це заговорили... ти хоч би чоботи скинула.

— Не варто, Локі. Шкарпетки в мене ще брудніші за чоботи, тож твоєму килимові краще не стане, — Фло розмовляла своїм хвацьким звичаєм, тільки майже пошепки й пильно стежила, як я підходжу повз неї до ліжка. Дивно було бачити її в нашому сухому, оточеному стінами й покритому дахом, світі. Набагато краще вона почувалась на самоті, під зоряним небом і лондонськими мостами, тиняючись по коліно в смердючій річковій воді. Їй, напевно, важко було відмовитись від такого життя, проте вона вирішила допомогти нам. Прийшла сюди заради Джорджа.

Спершу мене вразило, яким маленьким, нещасним та сумним здавався в ліжку Джордж. Його ледве-ледве було помітно між зібганими простирадлами й подушками. На столику біля ліжка лежали знайомі окуляри з косою тріщиною на одному зі скелець. Повернувшись, я нарешті розгледіла серед подушок Джорджеву голову, й мені перехопило подих. Голова скидалась на біло-червону кулю: білу частину складали бинти, червону — рани й синці. І жодного клаптика звичайної здорової шкіри.

— О, Джордже! — тихо промовила я.

Біло-червона куля поворухнулася, змусивши мене здригнутись із несподіванки. Долинув стогін, а за ним кілька нерозбірливих слів. Звідкілясь з’явилась і знову впала на простирадло рука.

— Що ти робиш, коняко безголова?! — засичала Фло. — Приперлась і розбудила його!

Проте ми з Локвудом уже нахилились над ліжком.

— Джордже! — окликнув Локвуд.

— Джордже, привіт! Це я, Люсі! — підхопила я.

Джордж спробував щось відповісти, однак зашепотів так тихо й уривчасто, що це аж перелякало мене. Хоч як страшно було дивитись на його перев’язну біло-червону голову, цей безпорадний шепіт був ще страшніший. Тим часом Джордж знову зашепотів, проте й цього разу ми не розібрали жодного слова. Ми нахилились іще нижче, і Джордж, не розплющуючи набряклих очей, намацав Локвудову руку й нарешті промовив:

— Вони забрали її...

— Кого?

— Книжку Маріси. Я роздобув її, але... — шепіт знов увірвався.

Локвудове обличчя скривилось, проте голос залишився спокійним і навіть веселим.

— Не переймайся цим, — сказав він, поплескавши Джорджа по руці.— Найголовніше, що ти вдома, на Портленд-Роу. І Люсі тут, і я, й навіть давня наша приятелька Фло завітала до тебе... Усе гаразд...

— Так, так... Усе гаразд... — повторив Джордж, і його рука знову впала на простирадло.

— От і добре. А тепер тобі треба поспати, Джордже.

Забинтована голова поворухнулась, і ми знову почули шепіт:

— Ні! Вона була в мене! Книжка Маріси! Це доказ, Локвуде...

Джордж зайшовся кашлем. Фло знову затріскотіла своєю курткою:

— Годі! Його не можна хвилювати. Ану, забирайтесь!

— Зачекай-но, Фло, — зупинив її Локвуд. — Хто це був, Джордже? Хто напав на тебе? Ти його бачив?

— Ні, але...

— Що, Джордже? То був сер Руперт Ґейл?

Відповіді довелось чекати довго. Я вже подумала, що Джордж заснув, аж тут він ледве чутно прошепотів:

— Я впізнав його... цей запах... туалетна вода... Коли я впав... — шепіт поволі згасав. — Пробачте...

— Не треба просити пробачення, Джордже. Ти не винен. Просто відпочивай собі, — Локвуд знову поплескав Джорджа по руці й поволі випростався. Очі його ніби дивились у порожнечу. — Тепер ми справді підемо, Фло. Поклич нас, якщо буде треба.

Фло кивнула. Вона вже стояла біля ліжка і дбайливо поправляла ковдру. Правду кажучи, це вразило мене, адже сама вона звикла спати на брудній прибережній ріні. Джорджева голова знову заховалась між подушками. Ми з Локвудом тихенько вийшли з кімнати й зачинили за собою двері.

— Я вб’ю їх! — сказала я. — Присягаюсь, Локвуде, я вб’ю їх!

Він нічого не сказав, лише мовчки стояв у затінку на сходовому майданчику. А от я ніяк не могла заспокоїтись. Я копнула перила, боляче забивши ногу. Мені хотілось хоч кудись виплеснути свій гнів, носити його в серці я вже не могла.

— Агов, Руперте Ґейле, ти чуєш мене? — вигукнула я. — Ти й твої зарізяки! Я не заспокоюсь аж доти, доки не змушу вас заплатити за все, що ви скоїли!

— Не треба, Люсі.

— Ні, треба! Я прикандичу їх усіх!

— Кажу тобі, не треба.

— Чому?!

— Бо ти сама не впораєшся. Та й не в нашому це стилі. Ми влаштуємо їм дещо цікавіше. І зробимо це разом — усією командою!

Я облишила трощити перила й поглянула на Локвуда. Крізь вікно на сходах пробився сонячний промінь, у його світлі Локвуд здався мені прозорим, наче постать на вітражі.

— Наші вороги вважають нас немічними, — провадив він. — Певна частка правди тут є, бо дотепер я волів не вступати з ними в бій, — він усміхнувся мені, проте його очі палали гнівом. — Що ж, віднині все буде по-іншому. Ми вдаримо по них там, де вони найменше цього сподіваються. Так, Люсі, вдаримо й зіб’ємо з них пиху.

15

Щиро кажучи, мені було приємно чути цю Локвудову присягу, ще й виголошену серед сонячного проміння, проте все ж таки я відзначила, що він не розкрив жодної подробиці нашої майбутньої помсти. Усе залишалось неясним і невиразним. Щоправда, це не дуже турбувало мене, бо я знала, що Локвуд неодмінно щось придумає. Треба просто не заважати йому й дати поміркувати як слід.

Проте виявилось, що я помилялась. Насправді Локвуд уже мав план помсти, ба більше — цей план уже здійснювався. Згодом я зрозуміла, що Локвуд почав готувати його відразу після того, як довідався про напад на Джорджа. Під час свого довгого чекання в лікарні він усе вирішив, зважив і навіть розпочав свої дії. Здогадалась про це я, одначе, лише опівдні, коли в нашому будинку з’явився Кіпс із величезним пластиковим пакунком у руці.

— Ось, Локвуде, — сказав він, вивалюючи вміст пакунка на кухонний стіл. — Чотири чорні балаклави й чотири пари тонких чорних рукавичок. Роздобув їх у Вайтчепелі, в крамничці для садівників. Останні забрав. Тепер іст-ендським грабіжникам доведеться зачекати, поки туди підвезуть нову партію їхнього робочого одягу.

— Чудово, — відповів Локвуд, розглядаючи балаклаву, — тут є щілини не тільки для очей, а й для рота. Зможемо переговорюватись одне з одним. Ти молодець, Квіле. А що з твоїм стеженням?

— Усе гаразд, — Кіпс поплескав по своєму рюкзаку. — Фотографії я теж зробив.

— Пречудово! Пробратись туди можна?

— Можна. В найгіршому разі доведеться збити з ніг двох-трьох стариганів.

— Ну, з цим ми, гадаю, впораємось.

Ми з Голлі слухали цю розмову й стежили за нею, крутячи головами, наче вболівальники на тенісному матчі. Аж нарешті Голлі підняла руку:

— Стривайте! Зараз я сама позбиваю вас із ніг, якщо ви не поясните нам, що й до чого. Тільки без усяких там «якщо» та «але», будь ласка. Розкажіть нам усе, як є.

Локвуд усміхнувся:

— Звичайно. Просто ми хочемо завершити розслідування, розпочате Джорджем. А для цього нам доведеться скоїти невеличкий грабунок.

***

Муха, що сиділа на стіні, сподіваючись поцупити крихту із спеченого Голлі торта, спочатку не помітила б нічого незвичайного в тому, що відбувалось того дня у вітальні, де ми зібрались учотирьох за столом. Скільки вже разів ми так само збирались, плануючи чергову операцію, — що ж було не таке саме цього разу? Багато що. По-перше, на столі не було торта: ми вважали, що це нечесно наминати торт, коли Джордж лежить поранений. Немає Джорджа — немає й торта. А по-друге, розмовляли ми сьогодні не про привидів. Ми сиділи бліді, похмурі й говорили майже пошепки.

Першим узяв слово Кіпс. Він дістав стос чорно-білих фотографій і порозкладав їх на столі. Майже на всіх знімках було видно великі чорні двері між двома витонченими білими колонами. Різними були тільки постаті ошатно вбраних літніх добродіїв та добродійок, що виходили з цих дверей. Одна з цих постатей відразу впала мені в око.

— Я знаю його! — я показала на сивого чоловіка з високими залисинами й трохи сутулими плечима. На ньому був чорний, довгий, страшенно старомодний сурдут.

Локвуд кивнув:

— Так. Це секретар Товариства Орфея. А виходить він з парадних дверей будинку цього Товариства.

Товариство Орфея було елітним клубом у центрі Лондона, до членів якого переважно належали багаті промисловці й підприємці. Офіційно метою Товариства було вивчення різних теоретичних питань Проблеми, проте нам свого часу пощастило дізнатись, що ці дослідження давно вже перейшли в практичну площину. Скажімо, окуляри, що дозволяли Кіпсові бачити привидів навіть тепер, коли він мав уже двадцять два роки, були винаходом Товариства Орфея. До того ж з’ясувалося, що з таємною діяльністю Товариства була тісно пов’язана Пенелопа Фіттес — чи то пак Маріса, до чого я ніяк не могла звикнути. Одного разу ми відвідали буд инок Товариства—затишне гніздечко з плюшевими канапами, товстими килимами на підлозі, картинами по стінах, мармуровими скульптурами й міцно зачиненими дверима.

— Сподіваюсь, вам не варто нагадувати, — провадив Локвуд, — що коли на Джорджа напали, у нього з собою був примірник «Таємних знань» — рідкісної книжки, написаної Марісою. Цю книжку, що донедавна вважалась утраченою, в Джорджа силоміць відібрав Руперт Ґейл. Як нам відомо, існують ще два примірники цієї книжки. Один зберігається в Чорній бібліотеці Будинку Фіттес—її занадто добре охороняють, щоб ми змогли туди потрапити. А другий — у Товаристві Орфея, й цієї ночі я збираюсь його викрасти. Нехай вас не бентежить, що це буде крадіжка, бо ми хочемо знешкодити нашого найголовнішого ворога — Марісу. Чому я вважаю Товариство за її спільників? Пригадайте, що казав нам оцей самий старигань-секретар, коли ми були там у гостях. Він сказав, що найголовніше завдання Товариства — виграти битву. Не проти привидів, а проти самої смерті. Тобто вони працюють над тим самим, що й Маріса.

— До того ж це Товариство заснувала вона сама, — нагадала я.

— Авжеж, — підтвердив Локвуд і по черзі оглянув нас. — Ну, хто готовий вирушити зі мною?

— Звісно, всі, — відповіла Голлі. — Нащо ти питаєш?

Кіпс трохи нахилився вперед у своєму кріслі:

— Гаразд. Останні два дні я стежив за будинком Товариства — хто заходить туди, хто виходить, яка там охорона. Двері будинку замикають рівно об одинадцятій вечора. Щодня. Після того пролізти всередину крізь вікна першого поверху неможливо, їх зачиняють міцними залізними віконницями: не тільки від злодіїв, а й від привидів. А по-друге, будинок ніколи не порожнює. Там завжди хтось є, ті, що залишаються на ніч, збираються в кімнатах на першому поверсі й чимось там займаються.

— Цікаво, чим саме? — запитала я.

— Навіть гадки не маю. Може, влаштовують якісь чудернацькі експерименти, може, просто мелють язиками, а може, дрімають біля каміна. Майже всі члени Товариства — старі шкарбани. Ось погляньте самі, я сфотографував усіх, хто виходив звідти вранці.

Ми уважно оглянули фотографії.

— Відомостей, звичайно, замало, — зітхнула Голлі.

— От якби з нами був Джордж, — зауважила я, — ми вже мали б плани всіх поверхів будинку, повний список членів Товариства й коротку історію його діяльності.

Кіпс поглянув на мене:

— Дорікати завжди легко. А знаєте, як я роздобув всі ці відомості? Перевдягся малярем і два дні поспіль удавав, що фарбую огорожу біля будинку навпроти! — він скрушно хитнув головою. — Повірте мені: це в біса важка робота — витягти з кишені фотоапарат і зробити знімок так, щоб ніхто цього не помітив!

— Ти впорався якнайкраще, — заспокоїв його Локвуд. — А я тим часом ще дещо дізнався. Оця пара підстаркуватих близнюків — це ж управителі корпорації «Світанок»? Вони теж члени Товариства... Скажи-но, Кіпсе, а чи багато людей там звичайно залишається на ніч?

— Десь четверо чи п’ятеро. Секретар — щовечора. Він, напевно, живе в цьому будинку.

Локвуд поворушив пальцями:

— Що ж... не найкраще місце для грабунку. Проте, з іншого боку, якась купка немічних стариганів... Якщо вони заважатимуть нам, ми їх скрутимо й спокійно закінчимо нашу операцію. Можливо, це й не дуже досконалий план, однак нічого мудрішого я вигадати так і не зміг. Які є питання?

Голлі підняла руку:

— Щось я досі не розумію, як ми проберемось у будинок.

— Щодо цього не турбуйтесь. Кіпс уже все розвідав. Ще які є питання?

— А Джордж? — нагадала я. — Чи можна залишати його під опікою Фло?

Локвуд кивнув:

— Фло дуже дбайлива. Гадаю, з Джорджем усе буде гаразд.

Зненацька згори долинув дикий моторошний звук. Я ніколи не чула, як виє гієна, коли патрає свою здобич, але цей звук, напевно, був ще страхітливіший. Ми приголомшено заціпеніли.

— Це сміється Фло, — прошепотів Локвуд. — Мабуть, хоче розвеселити Джорджа... Боже милий, оце то деньок випав!

* * *

Район Сент-Джеймс, де містився будинок Товариства Орфея, був добре захищений від привидів. Щовечора тут засвічувались, заливаючи вулиці аж до ранку своїм білим світлом, захисні ліхтарі, вздовж тротуарів струменіла рівчаками вода, а біля вхідних дверей кожного будинку парувала лаванда. Стоячи зараз на даху та відсапуючи, ми бачили внизу цілий розсип червонястих вогників і відчували солодкаві лавандові пахощі. Десь удалині ревла поліційна сирена. Локвуд стояв на краєчку даху, дивлячись на захід. Легенький вітерець куйовдив йому волосся й бавився з довгими полами пальта. Локвудова рука спочивала на ефесі рапіри. Обличчя його було замислене й сумне, він ніби зазирав у майбутнє й не бачив там нічого радісного. Я дивилась на нього, й мені краялося серце.

— ТвійЛоквуд— лицедій, — зашепотів з рюкзака череп. — Він просто хоче вразити вас. Що йому там виглядати? Я певен, що ми взагалі не підемо в тому напрямі.

— Підемо, — заперечила я. — Цими дахами можна дістатись до самісінького будинку Товариства Орфея. А Локвуд не лицедій. Він просто перевіряє, чи вільна дорога.

— Звичайно, вільна! — пирхнув череп. — Що вам тут, на дахах, може завадити? Хіба що сонних голубів сполохаєте чи на здохлого кота наступите! Усе легко й просто, якщо не вдавати з себе героя...

Дотепер дорога справді видавалась нам легкою. Ми пройшли через Сент-Джеймс і майже дістались до вулиці, на якій стояв будинок Товариства Орфея. Потім за Кіпсовою вказівкою ми звернули до кварталу, де нині тривав ремонт. Фасад найближчого з будинків цього кварталу був обгороджений риштуванням, яким ми швидко видряпались на дах. Звідси перед нами відкрився дивовижний краєвид: море залитих місячним світлом дахів і темних проваль між ними, ліс високих гострих шпилів та димарів.

Локвуд поманив нас за собою, легенько з’їхав схилом даху вниз і опинився тепер уже біля димаря наступного даху. Ми вирушили за ним, так само ковзаючи схилами дахів і намагаючись не дивитись униз, у темні провалля. Ні голуби, ні тим паче здохлі коти нам не траплялись. Невдовзі ми дістались до місця, де до ковпачка димаря було причеплено клаптик синьої матерії, а до самої труби припнуто кінець товстого, згорнутого поряд кільцем мотузка. Усе це — й клаптик матерії, й мотузок — підготував для нас минулої ночі Кіпс.

— Ось ми й прийшли, — мовив Локвуд. — Під нашими ногами будинок Товариства Орфея, — він намацав ніж, прикріплений до робочого пояса, й витяг з кишені балаклаву. — Пора. Надягайте маски.

Кіпс завагався, крутячи в руках окуляри:

— Як мені надягти їх? Під маску? Чи краще поверх?

— Звичайно, поверх, — відповіла Голлі. — Інакше вони розтягнуть усю маску.

— Так я, власне, й думав. Щось іще потрібно, Локвуде?

— Ні, — Локвудове обличчя вже зникло під балакливою. Він скинув униз вільний кінець мотузка і, обхопивши його обома руками, поліз до краю даху. — Стежте за мотузком. Я смикну за нього, тільки-но спущусь униз.

Скраю даху він трохи нахилився назад, а потім пірнув у порожнечу, завис і заходився помалу перебирати руками, торкаючись носаками своїх черевиків стіни. Ще кілька секунд — і він зник у пітьмі.

Ми присіли навпочіпки, наче химери на даху собору, з рюкзаками за спинами й рапірами на поясах, клинки яких виблискували при світлі зірок. У Голлі з-під маски вибилось волосся — я бачила, як вітер тихенько куйовдить його. Знизу долинув брязкіт розбитого скла. Ми чекали, не ворушачись і не зводячи очей з мотузка.

— Ладен закластись, що він зірвався,—обізвався череп. — Чула брязкіт? Це він гепнувся спиною на оранжерею.

Цієї миті за мотузок хтось смикнув — спочатку раз, потім другий. Я була до нього найближче. Я боюсь висоти і знаю, що в такому випадку краще діяти якнайшвидше. Ось і тепер я хутко схопила мотузок і, наслідуючи Локвуда, рішуче ступила за край даху. Я поволі спускалась униз, намагаючись не думати ні про довколишню порожнечу, ні про важкий рюкзак, ремені якого просто-таки різали мені плечі.

Натомість я зосередила увагу на власних черевиках, дивлячись, як вони торкаються пошарпаної, потемнілої стіни, поступово наближаючи мене до землі. Униз, униз, униз...

Нарешті я побачила під черевиками світлий горішній край дерев’яної віконної рами, а далі й саме вікно з прочиненою стулкою. За вікном у кімнаті горів ліхтар, а біля підвіконня вимахував руками Локвуд. Злізши ще нижче, я дісталась до відчиненої стулки. Локвудові руки підхопили мене й затягли всередину.

— Пишаєшся собою, Люсі? — запитав він, усміхаючись у темряві. — Мені довелось відбити куточок шибки, проте сподіваюсь, що цього ніхто не чув.

Локвудів ліхтар працював на найменшу потужність, проте навіть за такого кволого освітлення я зуміла розгледіти кімнату, в якій опинилась. Посеред кімнати стояв овальний стіл з чотирма кріслами, а біля стіни — сервант із пляшками води й склянками. На столі — стаканчик із ручками та олівцями, а біля нього — маленький годинник. Стіни кімнати були обклеєні темними паперовими шпалерами й прикрашені рямцями з фотографіями членів Товариства Орфея різних років. У повітрі пахло меблевим лаком та лавандою. Я мимоволі напружила свій Талант, хоч і не сподівалась почути тут якихось потойбічних звуків. Їх і справді тут не було. То був звичайнісінький кабінет для ділових зустрічей, я бачила такі кабінети в незліченних лондонських конторах.

Я обернулася до вікна, щоб допомогти Локвудові затягти сюди наших друзів, і вони справді невдовзі з’явились тут: спочатку Голлі, а потім Кіпс. Усе тривало як слід, тож ми трохи постояли в кабінеті, слухаючи цокання годинника. Потім Локвуд дістав з рюкзака ще один мотузок і припнув його кінець до ніжки стола.

— Якщо нам доведеться тікати поспіхом, — сказав він, — ми викинемо цей мотузок у вікно й зліземо ним униз. Лізти на дах ми просто не матимемо часу. Проте в будь-якому разі тікатимемо через цю кімнату. Запам’ятали? Якщо нам доведеться розділитися, збираємось тут.

— Зрозуміло, — відповіла я. — А зараз нам куди? Бібліотека в них, здається, на першому поверсі?

— Так, але книжка, потрібна Джорджеві, не обов’язково лежить у бібліотеці. Доведеться обшукати все по черзі. Спокійно й тихо. Якщо ми зробимо це непомітно для тих, хто нині заночував тут, то буде чудово.

Залишивши ліхтар на вікні, ми рушили до дверей. Локвуд повільно відчинив їх; перед нами відкрився широкий темний коридор, у дальньому кінці якого мерехтіли вогні на сходовому майданчику. Товстий червоний килим, яким було застелено підлогу в коридорі, приглушував наші кроки. Крім цокання ще одного годинника, в будинку не було чути жодного звуку.

— Черепе! — прошепотіла я. — Ти що-небудь відчуваєш?

— Тьохкання ваших сердець. Смак вашого страху. Ти це маєш на увазі?

— Я маю на увазі надприродну активність. Коли щось помітиш, дай мені знати.

Двері більшої частини кімнат уздовж коридору були відчинені; ми швидко з’ясували, що це кабінети, ванні кімнати й навіть одна невеличка спальня. Усі ці кімнати були добре умебльовані, проте загалом у них не було нічого цікавого. Аж ось нам трапилась кімната, до якої Голлі зазирнула, посвітивши ліхтариком, а потім перелякано зойкнула, позадкувала й витягла рапіру.

За мить ми всі були вже поряд із Голлі.

— Усе гаразд, — прошепотіла вона. — Просто спочатку я трохи злякалась... мені здалося, що там повно людей...

Локвуд штовхнув двері. Хоча слова Голлі мали дещо підготувати мене до такого видовища, я мимоволі здригнулась. Промені наших ліхтариків осяяли те, що можна було прийняти за ряд людських постатей у насунутих на обличчя каптурах. Так само шикувались під час одного з наших найперших розслідувань Криваві Ченці з Ешфорда, й так само вони мерехтіли потойбічним сріблястим світлом, за винятком хіба що закривавлених місць. Однак тут перед нами були не привиди. Хоч від цих постатей у мене пробіг мороз поза шкірою, затремтіли коліна й захотілося бігти звідси світ за очі, я все ж таки зрозуміла, що це вішаки з накидками. Крім цих сріблястих накидок, у кімнаті громадилися стоси коробок, на кожній з яких стояла емблема Товариства Орфея — маленька триструнна арфа.

Навколо досі було тихо, а кімната виявилась надто цікавою, щоб так просто проминути її, хоч відразу було зрозуміло, що ніяких книжок у ній немає. Я підійшла до вішака, помацала одну з накидок і з подивом виявила, що її зроблено не з матерії, а з дрібненьких лусочок, легких, мов павутиння, й міцно пришитих до сітчастої основи. Вони текли крізь мої пальці, наче вода.

— Локвуде, тобі нічого не нагадують ці накидки? — запитала я.

— Авжеж, нагадують, — кивнув він. — Тільки наші накидки були з пір’я, а загалом — майже такі самі, — я не бачила обличчя Локвуда, однак із голосу відчувала, що він спохмурнів. — Майже такі самі...

— Погляньте ще сюди, — озвався Кіпс. — Окуляри. Такі, як у мене.

Він показав нам одну з відкритих ним коробок. Усередині лежав химерний шолом — м’який, пошитий з тих самих сріблястих лусочок, із прикріпленими важкими окулярами.

— Ну, тут нічого несподіваного немає, — заперечила я. — Адже твої окуляри ми поцупили в одного з членів Товариства... Локвуде, вони надягають усі ці штучки, щоб мандрувати до Іншого Світу?

— Так. Ці бовдури коять те саме, що й Ротвел, — відповів Локвуд. — Тобто пхають носа до чужого проса. Проте ми завітали сюди не заради цього. Годі вже марнувати час.

Проте ми все одно ще трохи затримались у кімнаті. У деяких коробках лежали сріблясті рукавиці й чоботи для захисту рук і ніг. Більшу частину коробок було підписано, судячи з усього, прізвищами їхніх власників. Деякі з цих прізвищ виявились добре знайомі нам, то були прізвища відомих промисловців та банкірів. Ми читали їх, переглядаючись одне з одним крізь щілини в наших масках, із захопленням і водночас зі страхом. Надто вже глибоко ми проникли до тих високих сфер, куди простим смертним немає входу. Ми немовби відчували під ногами провалля, що от-от поглине кожного, хто зробить хоч один хибний крок.

Покинувши нарешті кімнату, ми тихо попрямували до кінця коридору. Там, як я вже казала, був сходовий майданчик, освітлений золотавим сяйвом стінних світильників. Сходи були покриті червоним килимом; зі стін на нас дивились темні портрети якихось бороданів у важких рамах. Сходи були споруджені так, що можна було, перехилившись через перила, розгледіти вестибюль, розташований на три поверхи нижче. На майданчиках долішніх поверхів, як і на нашому, горіло світло, проте все було спокійно — ані поруху, ані звуку, хіба що цокання годинника стало гучнішим. Воно лунало десь із глибини будинку. Тут, здається, було заведено пильно стежити за часом.

— Переходьмо на наступний поверх, — прошепотів Локвуд. — Усі готові?

Ми втрьох кивнули, й наші темні постаті полинули сходами вниз, щільно тулячись до стіни. Сьогодні ми вийшли на розслідування тільки з вибухівкою та рапірами, залишивши вдома важке знаряддя — залізні стружки й ланцюги. Товстий килим, як і раніше, приглушував наші кроки. Ось ми повернули і побачили перед собою сходовий майданчик третього поверху. Він був такий самий, як і на четвертому поверсі, хіба що тут стояло гіпсове погруддя жінки з грубуватими рисами обличчя, що докірливо зирило на нас своїми порожніми очима. А ще тут стояли горщики з папоротями. Від майданчика відходив коридор з черговими рядами дверей.

Десь у надрах будинку відчинились двері, й до нас долинули нерозбірливі уривки далекої розмови. Потім розмова вщухла, й знову запала тиша. Ми трохи зачекали, причаївшись на майданчику. Потім Локвуд махнув рукою, й ми рушили далі.

З першого погляду стало зрозуміло, що цей коридор так само освітлений і опоряджений, як і попередній, поверхом вище. І так само порожній. Локвуд підійшов до найближчих дверей, прислухався й натис на клямку. Двері відчинились. Локвуд зазирнув усередину й тихенько присвиснув.

— Здається, ми прийшли куди треба, — прошепотів він. — Це щось на взірець бібліотеки.

Вже за мить ми були всередині й навіть встигли зачинити за собою двері.

Голлі обвела стіни променем ліхтарика, й ми побачили, що Локвудові сподівання цілком виправдались.

Кімната була велика, прямокутна й тяглася вздовж зовнішньої стіни будинку, Тут було два високих вікна, крізь які видніли будинки по той бік вулиці, а вздовж стін, пофарбованих у темно-вишневий колір, тяглись ряди дерев’яних полиць, між якими подекуди висіли картини й географічні мали. До кількох важких дубових столів було підсунуто шкіряні крісла; на кожному столі стояла окрема лампа. Крім того, на одному зі столів ми побачили бронзове погруддя якогось суворого чоловіка в окулярах. У кутку кімнати, посередині срібної рами, висів також великий глобус, зроблений з безлічі шматочків різнобарвної деревини.

— Книжка повинна бути десь тут, — мовив Локвуд, обережно крутячи глобус. — Вона називається «Таємні знання». Треба відшукати її.

Голлі поставила на стіл засвічений ліхтар, і ми розійшлися на всі боки, щоб понишпорити по полицях.

Незабаром з’ясувалось, що майже всі книжки тут оправлені в чорні палітурки з золотою емблемою Товариства — триструнною арфою. На корінці кожної з книжок стояло ім’я автора, а самі вони були розставлені за абеткою. У пригоді нам, одначе, це стати не могло, бо автор «Таємних знань» офіційно вважався невідомим. Час збігав. Я раз по раз підходила до дверей і слухала — навколо було тихо.

Нарешті Голлі схопила з полиці біля вікна тоненьку книжечку й вигукнула:

— Ось! «Таємні знання»! Це вона!

Ми з’юрмились круг неї.

— Так, це вона, — підтвердив Локвуд. — Чудова робота, Голлі. Джордж буде щасливий.

— Йому дуже сподобалася б ця кімната, — зауважила я. — Стільки химерних книжок! Ось, наприклад: «Проміжна картографія Темного Лондона». Цікаво, що це означає?

— Не знаю, але...

— Ви нічого не чуєте? — запитала зненацька Голлі.

Ми поглянули на неї:

— Чого саме?

— Не знаю... Десь ніби щось брязнуло...

Я стояла найближче до дверей. Я обережно відчинила їх і визирнула в коридор. Там усе було по-старому: світильники, м’який товстий килим на підлозі. Не було чути нічого, крім далекого цокання годинника: цок, цок, цок...

— Черепе! — окликнула я.

— Нічого потойбічного. Все тихо. Навіть напрочуд тихо.

— От і добре.

— Не знаю. Я назвав би цю тишу лиховісною...

Я повернулась до кімнати й зачинила двері.

— Треба забиратися звідси. Якнайшвидше.

Локвуд кивнув:

— Так. Ходімо. А книжку студіюватимемо вдома.

Ми підхопили свої рюкзаки, мовчки оглянули кімнату, щоб перевірити, чи все гаразд. Голлі поправила глобус, щоб він висів так, як на початку.

— Краще не залишати слідів, — усміхнулась вона.

Ми зібралися біля дверей. Усі, крім Локвуда. Він стояв, утупившись в одну з книжкових полиць. Тоді хутко простяг руку й схопив щось із цієї полиці. То виявилась тонесенька книжечка в чорних шкіряних палітурках.

— Ще щось про Марісу? — запитала я.

— Ні... — він повернув книжечку так, щоб ми побачили на палітурці золотисті літери «ЛОКВУД». — Це лекція моїх батьків. Пам’ятаєте, минулого року, коли ми зустрічались із секретарем Товариства, він казав, що мої батьки колись виступали тут із лекцією? Це, здається, стенограма тієї самої лекції, — він розгорнув книжечку.

Аж тут із мого рюкзака долинули слова:

— Я чую шум.

— Шум? Де саме?

— Десь у глибині будинку. Він наближається. Хтось піднімається сходами.

— Локвуде! Нам пора тікати!

— Так, так, звичайно... — байдуже відповів він, не зводячи очей з книжечки.

— Локвуде! — повторила я. — З тобою все гаразд?

Він не відповів. Він узагалі не чув мене. Хтось ніби вимкнув його. Очі застигли і втупились у порожнечу. Вуста розтулились. Обличчя стало химерним, незнайомим.

— Тікаймо! — підхопив Кіпс, що стояв і слухав біля дверей. — Зараз буде непереливки!

Тепер і я почула дивний стукіт і брязкіт, що наближався зі сходів.

— Вимикайте ліхтарі! — наказала я, хапаючи Локвуда за руку. — Локвуде! Ходімо!

— Це їхня остання лекція, — тільки й сказав він. — Остання перед тим, як вони померли...

— Так, це надзвичайно, — нетерпляче промовила я. — Ти хочеш узяти її з собою? Мерщій бери й ходімо!

— Але ж дата...

Ми спізнились. У коридорі щось грюкнуло, змусивши нас відсахнутись. Далі огидно заскреготів, ніби аж застогнав метал. Наступної миті двері прочинились, і на порозі виросла моторошна, потворна постать.

16

Видовище було справді жахливе: перед нами стояло сіре, блискуче й таке високе чудовисько, що йому довелось нахилитись, щоб пролізти в двері. У нього були круглі, вирячені очі й довгі, тонкі, наче в комахи, ноги. Руки закінчувались довжелезними кігтями. Ставши на порозі, постать затулила собою світло, що линуло з коридору. Увійшовши, чудовисько відразу спробувало вдарити правим кігтем Кіпса, однак лише подерло куртку, й Кіпсові пощастило вирватись. Ліва рука тим часом намагалася схопити Голлі, проте вона вчасно впала на підлогу, тож кіготь ковзнув над її головою, зачепивши тільки кінчики волосся і розірвавши маску.

Ми з Локвудом стояли навпроти чудовиська, що випросталось тепер на повен зріст. Засичали клапани, брязнув метал. Позаду постаті майнув промінець ліхтарика, проте сама вона залишалась у пітьмі. Ми гарячково міркували, що це за потвора. Для привида — надто масивна, та ще й у залізному обладунку. Страхітлива — так, але всередині цього страховиська напевно сидить людина.

— Що там, Теренсе? — долинув пискливий голос. — Хто це?

— Злодії! — вигукнуло у відповідь чудовисько. — Грабіжники!

Моє припущення справдилось, усередині дійсно сиділа людина. До того ж я впізнала її голос. Локвуд цієї миті засвітив ліхтарик, спрямував його промінь на потвору — і всі ми побачили знайоме обличчя секретаря Товариства Орфея, з довгими пасмами сивого волосся, що стриміли обабіч величезних окулярів. Зверх темного костюма на ньому красувалась широка кольчуга, а на ногах були довгі важкі ходулі, які шипіли й брязкали за кожним кроком. На руках секретар мав залізні рукавиці, пальці яких закінчувались гострими кігтями з фут завдовжки. Локвудів ліхтар засліпив його, й він, затуливши очі рукавицею, знову заволав:

— Злодії! Злодії в науковій бібліотеці!

— То відійди вбік, старий бовдуре! — відповів інший голос. — Залиш їх нам!

Знову засичали клапани, й секретар несподівано спритно відскочив убік. На дверях відразу з’явилися ще чотири потворні постаті, що виявились двома сивими чоловіками й двома так само літніми жінками в старомодному вбранні; у всіх зверх одягу виблискували легенькі срібні кольчуги, а на обличчях — випуклі окуляри. Жінки були озброєні химерними рушницями — чорними, короткими, до яких угорі були припасовані гумовими шлангами хромовані балончики. Один із чоловіків мав у руці щось подібне до гарпунної підводної рушниці, а в його товариша за спиною, на взірець рюкзака, висіла скринька, з якої стирчала мідяна рурка, перекинута через плече й завершена широким конусом. Уся ця зброя зовні здавалася саморобною, з абияк прилютованими одна до одної деталями. Проте діяла вона, судячи з усього, бездоганно.

Отже, четверо стариганів юрмились на дверях; збоку від них височів на своїх ходулях секретар; Голлі лежала на підлозі в кутку кімнати, за глобусом; Кіпс у розірваній куртці стояв у протилежному кутку, а я тим часом витягла рапіру й знову подивилась на Локвуда, проте його обличчя ховалось у пітьмі, і я нічого не могла на ньому розгледіти. Локвуд заховав книжечку під пальто і опустив руки.

На мить усі заціпеніли. В бібліотеці панувала тиша, було лише чути, як тихенько, наче пилосос у сусідній кімнаті, гуде химерна зброя у вигляді скриньки з руркою.

— Хто ви такі? — нарешті запитала одна з жінок, коротенька й гладка, в зеленій твідовій спідниці й жакетці, що визирали з-під сріблястої кольчуги. Зовні вона скидалася б на якусь професорку, якби тільки її ошатніше підстригти й зачесати розпатлане сиве волосся. Одначе зараз, коли вона тримала в руках рушницю завбільшки з власну голову, мені не дуже кортіло давати їй поради щодо зачіски.

— Відповідайте! — зіпнула вона. — Як вас звуть?!

Ні, на таке запитання ми аж ніяк не збирались відповідати.

— Агенти! — скривився дідок із гарпунною рушницею. — Діти! Погляньте на їхні рапіри!

Секретар затупцяв на своїх ходулях. Засичали клапани, брязнули сталеві кігті.

— Здавайтесь! — наказав він нам. — Кидайте зброю! Якщо кинете, ми залишимо вас живими!

Голос, яким він це вимовив, не викликав жодного сумніву, що живими вони нас аж ніяк не залишать. Товариство Орфея має надто багато таємниць, які треба старанно захищати, не випускати за межі цього будинку.

— Мені уривається терпець! — сказав дідок-гарпунник. Голова в нього була лиса, як коліно, а обличчя геть пооране зморшками. Здається, я бачила його на одній із Кіпсових фотографій, хоч і не була певна. Правду кажучи, половина членів цього Товариства були так само лисі й зморшкуваті. Другий дідок, щоправда, був з бородою — сивою, розпатланою, схожою на вибух на ватній фабриці. Він стояв, цілячись мідяним конусом своєї скриньки просто у мене.

Секретар застережливо підняв руку в залізній рукавиці.

— Тільки не тут, Джефрі, — пробурмотів він. — Тут книжки, сам розумієш... — клацнувши своїми сталевими кігтями, він вигукнув нам: — Даю вам останній шанс! Ви говоритимете?!

Запала коротка мовчанка, після якої Локвуд промовив:

— Так, я говоритиму.

Його слова приголомшили мене. По-перше, від самого початку ми домовились, що мовчатимемо. Адже секретар раніше вже бачив нас, тож тепер міг легко впізнати наші голоси. А по-друге, мене вразило те, як Локвуд вимовив цю коротку фразу — спокійно, з холодною впевненістю, без жодної нотки страху чи поспіху, навіть із якимсь несподіваним презирством. Якщо Кіпс із Голлі принишкли, наче зацьковані щури в кутку, якщо я в промоклій потом балаклаві нервово тупцяла на місці, готуючись будь-якої миті відбити нову неминучу атаку, то Локвуд зберігав спокій, ніби чекав автобуса на зупинці. Він не витяг своєї рапіри, не вхопився за якусь іншу зброю, лише стояв за кілька футів від націлених на нього цівок рушниць із балончиками, вістря гарпуна та конуса невідомого пристрою.

— У вас є вибір, — провадив він. — Або ви негайно забираєтесь із цієї кімнати, або ні. Що ви волієте зробити?

Друга жінка — маленька, смаглява й зморшкувата, наче родзинка, здивовано схилила голову набік:

— Пробачте... Це він нам каже?

— Ви оголошуєте нам ультиматум? — дідок-гарпунник міцніше стиснув у руках свою зброю.

— Ви — літні люди, — відповів Локвуд, — і, мабуть, тому трохи недоумкуваті. Якщо ви досі не зрозуміли мене, то поясню вам простіше. Або ви якнайшвидше забираєте звідси свої старечі дули, або матимете халепу. Тепер уторопали?

Жіночку-родзинку так пересмикнуло від гніву, що на ній брязнула срібна кольчуга. Бородань — здається, його звали Джефрі, — знову почав виробляти щось із своїм конусом. Дідок-гарпунник разом з твідовою професоркою кинулись у наш бік, однак дорогу їм заступила могутня постать секретаря.

— Ні, — сказав він, ступаючи на ходулях уперед. — Дозвольте мені.

— Гаразд, Теренсе, — погодилася жіночка-родзинка. — Зніми йому голову.

Щиро кажучи, в моїй практиці було небагато випадків, де я почувалася б так невпевнено, як тоді, коли на мене рушила ця броньована постать із десятьма гострими пальцями-кігтями. Проте я тут-таки заспокоїлась, поглянувши на Локвуда: він якимось чином зумів передати нам свій настрій. Ми всі побачили, що в сутичці з секретарем у нас є неабияка перевага.

Ми пригадали його власні слова, коли він заборонив своїм спільникам користуватися зброєю всередині бібліотеки.

Хоч як нам було шкода книжок, ми потяглися до своїх робочих поясів. Локвуд виявився найспритнішим серед нас. Уже за мить магнієвий спалах ударив секретаря в груди, вибухнув і змусив його хитнутись, обдавши водоспадом сріблястих іскор. Відчайдушно тупцяючи на своїх ходулях, секретар усе-таки встояв на місці, проте вже наступної миті його наздогнав другий вибух — із каністри, яку пожбурила я. Бідолаху Теренса відкинуло вбік, він налетів на крісло, разом із ним гепнув на підлогу й задер аж до стелі ходулі. Кіпс із Голлі тим часом відкрили вогонь по чотирьох постатях, що скупчились біля дверей. Подвійний удар зім’яв їх. Дідок-гарпунник мимоволі натиснув гачок рушниці й випустив набій, що акуратно просвистів між Локвудом і мною, висадив шибку у вікні й вилетів надвір.

А далі почалася веремія.

Щиро кажучи, нам було жаль стареньких членів Товариства, що застрягли в дверях. Ми, звісно, відпустили б їх, якби вони не захаращували вихід. До того ж, більше не намагаючись врятувати свою наукову бібліотеку, ці старі шкарбани все ж таки взялися до зброї. Краще б їм цього не робити.

Сива твідова професорка підняла свою рушницю, і з її цівки несподівано вилетіла яскраво-блакитна електрична дуга, що відразу влучила в стелю поряд із моєю головою. Ця дуга скидалась на закарлюку, намальовану рукою велетенської дитини. В кімнаті засмерділо підпаленими шпалерами. Іскри з сичанням посипались на мою куртку і обпекли мені щоку. Я вмить перекотилася через стіл, що стояв перед гіпсовим погруддям, і майнула за крісло, приставлене до стола. Позаду мене щось вибухнуло, й на підлогу полетіли уламки погруддя.

Я визирнула з-за крісла. Тепер уже обидві жінки стріляли із своїх електричних рушниць. Блакитні спалахи гасали по всій бібліотеці. Усюди щось ворушилось, сновигали людські тіла, виблискували рапіри. Спалахнув черговий вибух, і я помітила, що секретар намагається звестись на ноги. Його обличчя скидалось на рентгенівський знімок — самі чорні й сріблясті плями. Волосся старого курилось димом, одне пасмо ще й досі тліло.

З-за моєї спини долинув глухий регіт черепа:

— Ну й старигані! Здуріли та й годі! Оце мені подобається!

Повз мене промайнула постать у масці, з рапірою в руці, — то, здається, був Кіпс, що саме заступив дорогу бородатому Джефрі. Той тримав напоготові свою чудернацьку зброю — мідяний конус, з’єднаний руркою з невеличкими міхами, як у гармоніки. Ці міхи було припасовано в старого над плечем, а друга рука з’єднувала їх із коробкою, що висіла в Джефрі за спиною. Старий почав ліктем качати міхи, в коробці щось застукотіло, а тоді—бум! — з конуса вилетіла маленька скляночка і, просвистівши повз Кіпса, вдарилась об стіну. Зі скляночки виплеснулась прозора рідина, й повітря наповнилось знайомим ароматом.

— І це все, на що ви спроможні? — вигукнув Кіпс. — Лавандова вода?! Дивовижно!

— Мушу погодитись, — обізвався й череп, — що це найжалюгідніша зброя, що будь-коли траплялась мені...

Я вхопила Кіпса за комір светра і рвучко потягла вниз. Кіпс присів навпочіпки біля мене за кріслом. Тим часом рідина, що потрапила на стіну, роз’їла шпалери, взялася бульбашками й запарувала, а на підлогу почали падати грудки тиньку.

— Здається, вони туди ще й кислоти домішали, — зауважила я.

— Неймовірно! — реготав тим часом череп. — Ні, вони справді всі подуріли!

Ми з Кіпсом ухопилися за крісло, далі разом штовхнули його вперед — і воно щосили врізалось у Джефрі. Старий зойкнув з болю. Його конус виплюнув ще одну скляночку з кислотою, що влучила в стелю, зрикошетила і розбилась поблизу нас. У кімнаті хтось заверещав, я щиро сподівалася, що то була не Голлі. Далі вперед знову виступила жіночка-родзинка й вистрелила в наш із Кіпсом бік. Блакитна блискавка прошила бильце крісла, за яким ми ховались, і мені від електричних іскор залоскотало руки. Я вискочила з-за крісла, кинулась на жіночку, й ми разом упали на підлогу. Пальці старої розімкнулись, і я вибила з них електричну рушницю, що відлетіла кудись углиб бібліотеки.

Поряд знову заворушились тіні. Я підняла голову й побачила, що то були дідок-гарпунник, який намагався перезарядити свою рушницю, й секретар, що вже примудрився підхопитись і тепер наближався до мене. Аж тут до них підскочив Локвуд з рапірою в руці й заступив секретареві дорогу. Секретар зойкнув і рубонув у повітрі своїми сталевими кігтями, намагаючись поцілити Локвудові в голову. Той витончено, як у балеті, відскочив убік і махнув рапірою. Клинок ударив по ходулях: секретар позадкував і наштовхнувся на іншого старого.

Тим часом жіночка-родзинка, притиснута мною до підлоги, викручувалась і верещала на весь голос:

— Злочинці!

— Можливо, — відповіла я, стискаючи їй щелепи. — Зате не такі навіжені, як ви.

Тільки тепер вельмишановні члени Товариства Орфея усвідомили дивовижну річ — те, що їхня всесильна зброя цього разу не допоможе їм. Хоч як вони комизились, їм несила було подолати нашу лють — таку, якої жоден з нашої четвірки досі ще не відчував. Я, скажімо, дотепер нізащо не штовхнула б підстаркувату леді. А зараз не бачила ані найменших перепон до такого вчинку.

Так, стареньким нині не пощастило, бо ця лють копичилась у наших серцях ще відтоді, як було поранено Джорджа. їй треба було вивільнитись, і така нагода трапилася саме тоді, коли нам заступила шлях компанія озброєних старих шкарбанів. Що ж, саме їм випало сплатити всі наші рахунки.

Упродовж наступних кількох хвилин у кімнаті сталося ще чимало цікавого. Я побачила, як Локвуд відтяв секретареві кігті на його рукавицях — спочатку на одній, а тоді на другій. Побачила, як Кіпс ухопив Джефрі за бороду й перекинув його долілиць; коли ж старий спробував підвестись, Кіпс устромив кінчик своєї рапіри в коробку, що висіла в Джефрі за спиною. Моторчик у коробці захлинувся й вибухнув. Голлі так само не пасла задніх — кількома шаленими ударами вона приголомшила твідову професорку, далі заскочила за дерев’яний глобус і, відтягши його на підвісці, пустила. Глобус збив професорку з ніг, і та розтяглася на підлозі.

Я негайно підскочила до неї, підхопила її електричну рушницю й крутнула регулятор. Цієї ж миті жіночка-родзинка, оговтавшись, підбігла до мене, а я у відповідь вистрілила. З цівки вискочила блискавка і вдарила жіночку так, що та врізалася спиною в стіну, проламала діру й вилетіла крізь неї в коридор, залишивши по собі хмару тиньку та цегляних крихт.

Бородань Джефрі лежав непритомний у куряві, що здіймалась із розбитого апарата з мідяним конусом. Натомість дідкові-гарпунникові все ж таки пощастило перезарядити свою рушницю, й він націлив її на Кіпса. Голлі зойкнула, Кіпс нахилився, й гарпун просвистів у нього над головою. Я вистрілила в гарпунника зі своєї електричної рушниці і влучила. Блискавка відкинула старого, він беркицьнувся в крісло і разом з ним врізався в книжкову полицю. Полиця впала й поховала гарпунника під купою книжок.

Череп у рюкзаку захоплено вигукнув:

— Неймовірно! Ти так само навіжена, як і вони. Навіть іще навіженіша! Оце вже пощастило їм!

А бій тим часом розгортався на нашу користь. Твідова професорка вилізла з-під глобуса й пошкутильгала до дверей. За нею подавсь і секретар на ходулях, вимахуючи руками без кігтів. До дверей вони дістались водночас і там зіткнулись, не пропускаючи вперед одне одного. Ми з Локвудом рушили навздогін за ними: він — з рапірою, а я — з трофейною рушницею. Вибігши в коридор, ми помчали за втікачами, перестрибуючи через купки тиньку, між якими досі лежала непритомна жіночка-родзинка: половина її тіла випала в коридор, половина стирчала в пробитій стіні.

Утікачі вже добігли до сходового майданчика, й твідова професорка ступила на першу сходинку. Я знову розрядила електричну рушницю, блискавка вдарила професорку в плече й перекинула її через перила. Пролетівши трохи в повітрі, старенька впала на люстру й повисла на ній, гойдаючись серед розбитих кришталевих підвісок.

Тим часом секретар востаннє вийшов на арену. Розуміючи, що на ходулях йому далеко не втекти, він зупинився, обернувся й вирішив гідно зустріти свій кінець. Він дивився, як до нього спокійно й нещадно наближається Локвуд.

— Ви заплатите за це життям! — вигукнув старий. — Вона знищить вас!

Він наосліп махнув рукою. Локвуд побокував і вдарив рапірою. Клинок чітко пронизав праву ходулю. Секретар перевалився через перила й полетів униз, повз люстру, вже зайняту твідовою професоркою. За мить унизу щось важко гупнуло, після чого в будинку Товариства Орфея запала тиша, тільки в моїх руках тихенько дзижчала електрична рушниця. Я вимкнула її й кинула на підлогу, застелену килимом. Унизу на люстрі далі гойдалась непритомна професорка.

— І це все?— обізвався череп. — А мені так сподобалось! Що робить із вашим бойовим духом малесенька дрібка люті! До речі, в Лондоні сила-силенна будинків з такими дідками й бабцями. Ану, спробуймо завтра вдертись кудись іще!

У коридорі з’явились Кіпс і Голлі, що саме пробирались до мене через купи сміття. Локвуд уже зійшов униз, щоб перевірити, чи не скрутив секретар собі в’язи. Коробка за спиною бороданя досі іскрилась блакитними вогниками.

Перехилившись через зруйновані перила, я запитала Локвуда:

— Він мертвий?

— Ні.

— Гадаю, що всі вони живі, — підхопив Кіпс.

У вестибюлі Локвуд випростався, переступив через непритомного секретаря й, не обертаючись, попрямував до сходів. Блідий, запорошений, у подертому пальті, він піднявся до нас на майданчик і причепив рапіру до пояса.

— Ходімо додому, — тихо промовила Голлі.

— Звичайно, — кивнув Локвуд. — Тільки дорогою ще раз зазирнімо до тієї комори нагорі.

* * *

На Портленд-Роу ми повернулись аж по другій годині ночі. У домі було тихо: ні Джордж, ні Фло не озивались ані звуком.

Локвуд приніс із собою важку торбу з речами, які ми знайшли в коморі. Поставивши цю торбу на кухонний стіл, він нарешті скинув свою балаклаву. На його обличчі видніла засохла кров.

— Іди-но поглянь, Голлі, що там перед домом, — наказав він. — Перевір, чи ніхто не стежить за нами. Скидайте маски. І рукавиці теж. Треба позбутись їх якнайшвидше.

Ми скинули балаклави, рукавиці й кинули їх на підлогу перед дверима. Кіпс додав до цієї купи свою подерту куртку. Голлі тим часом повернулася з вітальні.

— Надворі нікого не видно.

— Добре, — кивнув Локвуд.

Довкола було темно. Від нашого одягу тхнуло димом, обличчя та руки в усіх були вкриті подряпинами. А вже наступної миті нам спало на думку одне й те саме.

— Цікаво... чи впізнали вони нас? — промовив нарешті Кіпс.

Ми всі поглянули на Локвуда. Він був дуже блідий, утомлений, а на щоці червоніла свіжа рана.

— Може, й не впізнали, — відповів він. — Проте я побоююсь, що ці старигані, або розумники з агенції «Фіттес», або Руперт Ґейл дуже легко визначать, що то були ми. Визначать і діятимуть у відповідь. Питання лише в тому, скільки часу залишилось до...

— До чого? — перепитала я.

Локвуд усміхнувся мені:

— До кінця. Щоправда, нині цього ще не станеться, тож ходімо всі спати. Найперше правило будь-якого агента — відпочивай завжди, коли можеш.

* * *

Попри всі правила, спала я недовго. Прокинулась на світанні й вирушила гуляти сонним будинком. Я думала, що Локвуд спить на канапі у вітальні, однак двері було відчинено, а вітальня порожнювала.

Я зазирнула до бібліотеки. Штори були відсунуті, знадвору до вікон проникало бліде вранішнє світло. Пахло димом, хоч камін не горів і в повітрі віяло прохолодою. Локвуд сидів у своєму улюбленому кріслі: над його лівим плечем була увімкнена лампа. На колінах, у невеличкому колі світла від цієї лампи, він тримав маленьку книжечку — одну з двох, що ми викрали з будинку Товариства Орфея. Крізь напівзаплющені повіки Локвуд дивився кудись у вікно.

Я сіла біля нього на поруччя крісла, вимкнула світло й запитала:

— Ти так і не лягав спати?

Він хитнув головою:

— Ні. Читав останню лекцію своїх батьків.

Я помовчала. Якби він хотів сказати щось мені, то сказав би сам.

— «Перекази про привидів у племен Нової Гвінеї й Східної Суматри», — нарешті промовив він. — Матеріали, викладені членам Товариства Орфея Селією та Дональдом Локвудами. Так зазначено на титульному аркуші, Люсі. Достеменно так. Ця доповідь була візитівкою моїх батьків. Їм хотілося вступити до цього Товариства. Пам’ятаєш, той люб’язний добродій — секретар — дуже схвально відгукнувся про цю доповідь, коли ми побували в Товаристві минулого року?

Цього я не пам’ятала. Перед моїми очима досі стовбичило сиве страховисько на ходулях, що клацало своїми сталевими кігтями.

— Може, це й на краще, що вони не вступили до нього, — зауважила я. — Я не певна, що це пасувало б їм.

Локвуд ніжно погладив палітурку книжки:

— Я хочу попросити в тебе вибачення... в тебе, Голлі й Квіла... за те, що сталось перед тим, як ці бовдури напали на нас. Це я наразив вас усіх на небезпеку.

— Ти не винен, — заперечила я. — Просто ти...

— Просто я заціпенів, — закінчив Локвуд. — Але ж я — ваш керівник, і не маю на це права. Мене це здивувало... приголомшило... ні, я просто зненацька багато що зрозумів. Ці думки переповнили мене... — він погортав пожовклі сторінки. — Тут є ніби два шари. Перший — майже вся лекція — описує саме те, що сказано в заголовку. Те, як люди з далеких країв ставляться до духів своїх померлих предків. Тут чимало матеріалу про те, як в особливих Хатинах Духів, за межами поселень, острів’яни ховають кістки небіжчиків і стежать, щоб ці кістки ніхто не тривожив. Як шамани й чаклуни в особливих накидках, таких самих, як ми знайшли в кімнаті нагорі, заходять до цих хатин, щоб порадитись із предками. Нічого нового тут немає. Про це, як тобі відомо, багато писалось і раніше, й пізніше. Та коли мої батьки розповіли в своїй лекції, що саме відбувається в Хатинах Духів...

Він швидко знайшов у книжці потрібний уривок, розгладив сторінку і, відставивши її під кволе проміння вранішнього сонця, подав мені. Я прочитала:

«Отже, посвячені — шамани й чаклуни — насправді спілкуються з предками й наполягають на цьому. Проте є ще один момент, який здається сучасному вухові вкрай неймовірним. Посвячені стверджують, що, заходячи до Хатин Духів, вони відразу покидають світ смертних і переносяться до іншого, потойбічного світу. Це країна предків, земля мертвих, місце, де вони можуть зустрічатися з привидами.

"Як це може бути? — питали ми їх. — Як ваші смертні тіла могли вціліти за таких страшних умов (а потойбічний світ — справді не дуже приємне місце), й чому спілкування з привидами не вбиває вас самих?" "Усе це могло б статися з нами, — відповідали вони, — якби ми не мали надійного захисту — накидок та масок. Особлива матерія, з якої пошито наші накидки, укриває наші тіла й не дає предкам доторкнутись до них. А маски, зроблені з кісток померлих шаманів, дають нам змогу бачити духів на власні очі".

На нашу думку, такі крихкі речі, як накидки й маски, навряд чи здатні до такого захисту, однак шамани й чаклуни цілком упевнені в їхній силі Проте навіть у такому разі спілкування з предками залишається вельми небезпечною справою. Ось чому посвячені наважуються на це лише в крайніх випадках, оскільки внаслідок такого спілкування духи "вкрай збуджуються" і часто-густо намагаються потрапити вслід за чаклунами до нашого світу. Тому Хатини Духів найчастіше будують далеко від сіл, зазвичай по берегах річок або струмків».

— Ти розумієш, Люсі, до чого вони підібрались? — запитав Локвуд. — Вони описали те саме, що відбувається тут: подорож живих до країни мертвих. Усе підмітили — й те, що саме збуджує духів, і те, як за допомогою зібраних докупи Джерел можна створити портал до Іншого Світу, й потребу захисту для такої подорожі. Це все є тут, у їхній доповіді!

Я поволі кивнула:

— Мене зацікавила ця згадка про маски з кісток... Гадаєш, вони діють так само, як Кіпсові окуляри?

— Про це я, до речі, не подумав... Що ж, цілком можливо, що окуляри копіюють маски так само, як оті сріблясті кольчуги з Товариства Орфея повторюють шаманські накидки. Мої бідолашні батьки докладно описали, з чого зроблені ці накидки і яким чином до їхньої основи прикріплено пір’я... Для банди з Товариства Орфея то був коштовний дарунок, Люсі. Усі технічні способи, до яких вони вдавалися раніше, не варті були й шеляга поряд із цими дивами. Відтоді, готуючись до мандрів на Той Бік, вони йшли за прикладами, описаними в книжці моїх батьків.

— Тобто використали їхнє відкриття?

— Так, це напевно. Як і дещо інше. Можливо, члени Товариства й тішились розповіддю про хитромудрі шаманські прийоми, однак вони явно проґавили одне вельми важливе зауваження, — Локвуд перегорнув кілька сторінок, діставшись майже до кінця книжечки. — Прочитай оце, — додав він якимось химерним голосом.

«Із того, що ми бачили й чули самі в поселеннях на пагорбах Нової Гвінеї та в лісах Західної Суматри, багато заяв, зроблених посвяченими щодо духів їхніх предків, правдиві Ба більше, ми вважаємо, що досвід шаманів та чаклунів допоможе нам розібратись у Проблемі з нашими власними предками, в себе вдома Ми всі знаємо про навалу Гостей, яка дивовижним і незбагненним чином тяжко вразила Британію. Тож чи варто відкидати припущення, що первісна причина цієї кризи міститься десь поблизу, під самісіньким нашим носом? Може, ми самі збуджуємо цих духів? Самі відчиняємо браму, крізь яку привиди потрапляють до нашого світу? Спершу ця думка видається безглуздою, проте ми переконані що її також слід усебічно вивчити. І ми твердо віримо, що наші дослідження, проведені на іншому кінці Землі допоможуть розв'язати великі загадки, які ми спостерігаємо на батьківщині».

— Звичайно, тепер ми знаємо, де вона, ця брама до Іншого Світу, — мовив Локвуд. — І не менш чудово знаємо, хто нею користується. Мої батьки не мали про це жодної гадки, інакше б не зв’язувались із Товариством. Тільки уяви, як вони читають свою доповідь у цьому клятому будинку, де всюди цокають годинники, а на них зирять оті огидні старигані! — Локвуд аж здригнувся. — У мами й тата було багато інтересів: і відомості про Інший Світ, і паралелі між різноманітними культурами. Вони були переконані, що це викличе якнайбільшу цікавість по всій Британії. Через кілька днів після виступу в Товаристві Орфея вони збирались виступити з тією самою лекцією в Манчестері, а далі вирушити по інших містах. На жаль, вони були надто захоплені й довірливі, бо сподівались знайти в Товаристві друзів та однодумців, а насправді підписали цим собі смертний вирок...

Він повернув голову, й наші очі зустрілись.

— Нещасний випадок? — перепитала я.

— Беручи до уваги те, до чого наблизились мої батьки, Товариство Орфея було вкрай зацікавлене в тому, щоб їхню лекцію більше ніхто не почув. Ніхто, — повторив Локвуд, — у цілому світі. Це підвело мене до наступного відкриття. На титульному аркуші книжки стоїть дата виступу батьків у Товаристві Орфея. За два дні до їхнього від’їзду в Манчестер. Тобто за два дні до того, як автомобіль, яким вони їхали на вокзал, перетворився на вогненну кулю. Звісно ж, цілком випадково. Минуло лише два дні після лекції, й мої батьки зникли з цього світу разом зі своїми незвичайними думками, — він сердито жбурнув книжку на підлогу.

— То не був нещасний випадок, — сказала я.

— Так, Люсі. Їх убили.

— І ти думаєш, що Маріса й Товариство Орфея...

Він перехопив мій погляд:

— Я не думаю, Люсі. Я знаю.