Порожня могила

23

Тільки не просіть, щоб я докладно й точно розповідала про те, що трапилося далі. Цього я зробити не можу. Лише зауважу, що коли ти повертаєшся крізь портал до людського світу (а я це добре знаю, бо здійснювала такі переходи не раз), то завжди почуваєшся немічним, спантеличеним і приголомшеним. Тебе нудить, перед очима все пливе, ти глухнеш і сліпнеш від незвично яскравого світла й гучних звуків, твоє тіло ниє після тимчасового заціпеніння. І що довше ти перебував в Іншому Світі, то болючіші ці відчуття. Одне слово, після повернення ти не в тому стані, щоб усвідомлювати, що коїться довкола.

Я пам’ятаю, як мене відразу огорнула паніка — раптова, несподівана. А ще пригадую ніби окремі уривки: ось Локвуд тягне з містка непритомного Кіпса; ось підлогу заливає кров, і Локвуд стає біля Кіпса навколішки; ось Джордж тримає Кіпсову руку, ми всі схиляємось над ним, і хтось скидає з Квіла накидку; ось знову вибухає кров — багато, дуже багато крові; звідкілясь беруться білі простирадла, одне з них Голлі тримає в руках і щосили затискує ним рану. Увесь цей час Локвуд щось каже Кіпсові, жартуючи, всміхаючись, підбадьорюючи. Асам Кіпс лежить нерухомо. Його бліде обличчя обернене до стелі, а на волоссі виблискують крижинки, що тануть. Круг його очей помітні темні кола від окулярів.

— Люсі, Джордже, — каже Голлі. — Мені потрібні свіжі рушники й бинти. Пошукайте, вони повинні бути десь тут.

Я стою, тремтячи, і оглядаю кімнату. Довкола все чисто й навіть спокійно, якщо не зважати на туманний повітряний вихор, щільно оточений залізним колом. Найбільше це приміщення скидається на операційну — сліпуче світло, білі стіни, стерильна чистота. По стінах розвішані окуляри й кольчуги, на кожному вішаку номер та ім’я власника. Ще тут є візки, пластикові баки на сміття, з яких виглядають зібрані сріблясті накидки. В кутку до стіни притулені срібні ходулі, а на дверях — кілька табличок із застереженнями.

Коли ми з Джорджем завершили свої пошуки, в кімнаті вже не було так прибрано й чисто. Ми з ним вивернули вміст усіх шаф та шухляд. Джорджеві врешті пощастило знайти шафу з медичним обладнанням, і він потяг її через усю кімнату. Я тим часом пройшла до облицьованої кахлем ванної кімнати з душовими кабінками для співробітників, що поверталися з коротких, проте важких походів крізь портал. Рушників тут було багато; я набрала цілий оберемок, їх вистачило навіть на те, щоб покласти кілька штук Кіпсові під голову. Голлі поралась як могла, обробляючи й перев’язуючи Кіпсову рану. Вона досі не скинула своєї хутряної накидки, й на підлогу з неї натекла бурувата калюжка талого льоду. Я взяла рушник і заходилась витирати цю калюжку.

Нарешті Голлі закінчила роботу, зупинилась і згорнула скривавлені руки на колінах. Кіпсові очі досі були заплющені. Він не ворушився.

Локвуд облишив свою розмову з ним і втомлено похилив голову. Ми з Джорджем умостились на підлозі. Серед цілковитої тиші ми перезирнулись поверх непритомного Кіпса. На наших накидках танув лід. Очі в усіх були набряклі, червоні, обличчя аж палали від припливу крові до захололої шкіри. Інший Світ поволі відпускав нас, однак моє серце ще й досі зоставалось занімілим. Я подивилась на Кіпса, що лежав на підлозі, а тоді промовила:

— Це я винна... Я ж бачила, що його поранили. Я мала розуміти, що рана серйозна... але з нами стільки всього відбувалося. .. що я просто забула про це...

Ніхто нічого не відповів, тож я голосно схлипнула й заговорила далі:

— Він був такий хоробрий на Тому Боці. Такий дужий, повний життя... Навіть занадто дужий. Я тільки потім зрозуміла, що він помирає...

Кіпс несподівано розплющив одне око:

— Хто помирає? Я ще живий, хай йому дідько!

— Квіле! — перелякано відсахнулась я. Усі аж роти пороззявляли з несподіванки.

— Хто сказав, що я помираю? Ти бачила, скільки сил я доклав, щоб утекти з країни мерців? Не задля того, щоб відразу повернутись туди!

— Квіле! — моєму подиву та радості не було меж. Я нахилилась уперед і незграбно обняла Кіпса.

— Ой! Обережно! — вигукнув він. — Не забувай, що у мене дірка в боці! І не пхай мені в носа свої пера, в мене алергія на них! — цієї миті ми всі вже з’юрмилися біля Кіпса, водночас схвильовано розмовляючи між собою. Наш смуток хутко розтав, наче ті крижинки з наших накидок. — Тільки якщо зараз до мене полізе цілуватись Кабінс,— попередив Кіпс, — то я, їй-право, відразу повернусь на Той Бік! А тепер дайте мені хоч склянку води.

Воду негайно принесли. Кіпс навіть спробував підвестись, проте не зміг, бо його рана страшенно боліла. На білих пов’язках, накладених Голлі, почала виступати червона кривава пляма.

— Треба мерщій відвезти тебе до лікарні, Квіле, — Голлі скрушно хитнула головою. — Перебування на Тому Боці якимось чином зупинило кровотечу, але після повернення вона знову поновилась, так ніби тебе поранили п’ять хвилин тому. Не марнуймо часу! — вона підхопилась, кинула вбік свою хутряну накидку й запитала, згорнувши на грудях руки: — Який у нас план, Локвуде?

— Ні! Годі вже з нас його планів! — застогнав Кіпс. — Краще вбийте мене тут на місці!

Локвуд теж підвівся. Він скинув кольчугу, поклав руку на ефес своєї рапіри, а тоді усміхнувся до Квіла, й від цієї усмішки мені відразу стало тепло й зрозуміло, що все неодмінно буде добре. Так, ми були поранені й зморені, ми застрягли десь на самісінькому дні недоступного для всіх Будинку Фіттес, і невідомо, яка небезпека чекала нас на дорозі звідти. Однак ми всі разом пройшли Іншим Світом і повернулися звідти живими. Під час цієї моторошної мандрівки мої почуття притупились, у мене не було ні часу, ні сили, щоб звертати на них увагу. Тепер вони несподівано вирвались на волю, й мене просто-таки переповнювала любов і вдячність до Локвуда й до всіх моїх друзів — разом ми були ладні подолати що завгодно.

— Усе дуже просто, Квіле, — спокійно мовив Локвуд. — Ми спробуємо вибратися звідти й відвезти тебе до лікаря. Так, мені дуже кортить розшукати той срібний ліфт і побачитися з Марісою, але я не робитиму цього, поки ти в небезпеці. Зараз найголовніше для нас — це ти. Ми доправимо тебе на перший поверх, а якщо хто-небудь намагатиметься зупинити нас, — тут Локвуд промовисто поплескав по руків’ю рапіри,—то ми дуже чемно нагадаємо йому, хто ми такі. Насамперед треба подумати, як тебе нести, бо ти дуже слабий.

— Просто підведіть мене, — буркнув Кіпс, — і я піду сам.

— Облиш, ти навіть сісти не зможеш. Ні, нам потрібен транспорт.

Джордж почухав носа:

— Можна посадити його у той бак на сміття, що на колесах.

— У бак на сміття?! Ні, в ньому я не поїду!

— Тоді покласти на візок, — запропонувала я. — Він теж на колесах. І на ньому відвезти Квіла нагору.

— Молодець, Люсі, — усміхнувся Локвуд. — Так ми й зробимо.

Ми допомогли Кіпсові підвестися. Він був надто кволий, щоб стояти без чиєїсь допомоги, з його рани досі цебеніла кров. Локвуд скинув пальто і відтяв від нього довгу смугу матерії, якою ми міцно прив’язали Кіпса за стан до візка. Вийшло навіть непогано, крім хіба того, що Кіпсові довгі ноги не вмістились на візку й стирчали вперед.

— Оце ганьба! — стогнав він. — Лежу, наче торт на десертному тарелі... Ой! Ай! Обережно! Що там за купини у вас під ногами?!

Ми покотили візок крізь арку в дальній стіні. Ця арка була точнісінько така сама, як та, крізь яку ми підійшли до порталу на Тому Боці. Проте за аркою, замість порожньої кам’яної печери, ми побачили велику, яскраво освітлену лабораторію. Як і в кімнаті з порталом, тут усе було чисте і розставлене по місцях: вичищені столи без жодної порошинки, робочі крісла, центрифуги, ваги, генератори та інші, незнайомі мені, часом зловісні з вигляду речі. До того ж тут було чимало скляних циліндрів — таких самих, які ми бачили в Іншому Світі. Тут вони рядами стояли в пластмасових контейнерах. Деякі циліндри були порожні, в деяких повільно переливалась осяйна субстанція. Помітно пахло хімікатами. Нестерпне світло неонових ламп різало мені очі. Ба більше, скімлило й боліло все тіло, проте мені до цього було байдуже, моє серце аж співало з радощів. Ми вижили в Іншому Світі, а отже, все мало бути гаразд.

У дальньому кінці лабораторії видніли двері трьох ліфтів: одні — срібні, двоє інших — бронзові. Поки Локвуд і Голлі везли до ліфтів Кіпса на візку, я швиденько оглянула лабораторію. Склянка з черепом стояла саме там, де мені сказав на Тому Боці дух. У склянці майнуло знайоме обличчя, що роздувало ніздрі й висолоплювало язик. Побачивши мене, привид підняв брови, вдаючи страх.

— Ой, яка ти бридка! — сказав він. — Ніби тебе коти подряпали. Той самий рідкісний випадок, коли ти потворніша за мене!

— Пробач, — відповіла я, беручи склянку.

— За що? За твій вигляд? За твою вдачу? Стривай, я здогадався: за твій запах! Смердить від тебе страшенно! Чого ж ти хочеш: ціла доба страху, біганини, бійок і нескінченного спілкування з мерцями — від цього так пітніють пахви, що жах та й годі! Ось тобі моя порада: не підходь цієї ночі близько до Локвуда...

— Ні, за те, що я тебе покинула, — пояснила я. — Мені не слід було залишати тебе на Портленд-Роу.

Примарне обличчя моргнуло бровою, і я на мить побачила в ньому темноокого юнака з Іншого Світу, проте плазма відразу колихнулась, і видиво зникло.

— Ось ти про що... Ну, гаразд уже. Тим паче, що вам усе вдалось якнайкраще. Ти все одно не донесла б мене сюди... О, я бачу, що Кіпс уже помер. Шкода.

Я взяла склянку з собою, й ми наздогнали колег біля ліфта. Локвуд і Голлі стояли біля візка, на якому лежав невдоволений Кіпс. Джордж тим часом зупинився біля стояка з якимись великими металевими предметами і уважно роздивлявся на них.

— Кіпс, до речі, живий, — сказала я. — Бачиш, він дихає.

— Ти певна? Може, це просто гази відходять. Із трупами таке трапляється.

— Привид знову про мене розбалакався? — пробурмотів Кіпс. — І що ж він цього разу каже?

— Нічого цікавого... Що ти знайшов тут, Джордже?

В Іншому Світі Квіл був найбадьорішим з нас усіх. Можливо, до цього спричинилась його рана, яка дещо наблизила його до смерті, і тому в країні мерців він почувався цілком добре. Джордж, навпаки, ледве доповз до кінця нашої нічної мандрівки, однак тепер, серед людей, напрочуд швидко одужував. Побитий, подряпаний, він так само, як і я, радів поверненню до нашого звичного світу. Уперше за довгий час у його очах, за розбитими скельцями окулярів, спалахнув знайомий блиск.

— Я знайшов зброю, — відповів він, показуючи на стояк. — На кожній рушниці стоїть клеймо корпорації «Світанок», а самі вони схожі на ті електричні штукенції, про які ви розповідали мені після сутички з Товариством Орфея. А ще погляньте на цих красунь... — він поплескав по якійсь залізяці, схожій на яйце. — Надпотужні магнієві каністри. Ті самі, якими агенти «Фіттес» випалюють привидів цілими скупченнями. Гадаю, Локвуде, ми маємо право позичити кілька штучок собі? На той випадок, якщо виникнуть непередбачені проблеми?

Локвуд вишкірився по-вовчому:

— Як на мене, Джордже, це непогана думка.

* * *

Було просто неможливо хоча б на хвилинку не зазирнути до срібного ліфта. Його двері прикрашала емблема агенції «Фіттес» — срібний здиблений єдиноріг, що тримає в передній нозі ліхтар. Усередині, в кабіні, були кнопки з черепахового панцира, а над ними — панель із номерами поверхів: від мінус четвертого до сьомого. Зараз світилася цифра 7 — найвищий поверх, особисті апартаменти Маріси. Саме туди нам і кортіло вирушити, проте Локвуд казав правду: насамперед ми мали врятувати Кіпса.

Ми викликали бронзовий ліфт. Він тихо підійшов, і ми всі помістились у ньому, щоправда, ледве-ледве. Локвуд натиснув кнопку першого поверху. Ліфт загув і рушив нагору. Ніхто з нас не промовив ні слова. Я поправила рапіру на поясі. Хоч зараз була рання, чи то пак пізня, година, багато хто з агентів «Фіттес» міг перебувати в будинку, й ми були готові до сутичок із ними.

Мелодійно дзенькнув дзвіночок, ліфт зупинився, й двері відчинились на першому поверсі. Ми — агенція «Локвуд і К°» — вийшли з ліфта до Зали Загиблих Героїв. Накидки ми вже встигли скинути й тепер мали більш-менш пристойний робочий вигляд: рапіри на поясах, опущені руки, спокійні незворушні обличчя. У мене з-під пахви стирчала склянка з привидом. На візку тихо лежав Кіпс, укритий клаптями порізаного Локвудового пальта.

У залі, перед пам’ятними плитами, присвяченими давно загиблим юним агентам, курилась лаванда, стояли вази з квітами й лежали старовинні рапіри. Стіни були прикрашені портретами сумних, серйозних юнаків та дівчат — легендарних, уславлених агентів, що померли багато років тому. Не просто померли — віддали свої життя в боротьбі з Проблемою, тією самою Проблемою, причиною якої була жінка, що зараз сиділа десь на горішньому поверсі цього будинку.

Наші куртки лопотіли в повітрі, чоботи тихо тупали по мармуровій підлозі, привид у склянці корчив гримаси, поки ми прямували до центру зали. Урочистість моменту трохи порушувало хіба що рипіння коліс візка, на якому лежав Кіпс. Проте й без того кожен, хто траплявся нам назустріч, бокував, щоб пропустити нас. Клерки піднімали голови від своїх паперів і довго дивились нам услід. Агенти завмирали з роззявленими ротами. Один дорослий керівник хотів був суворо окликнути нас, проте ми навіть не обернулись до нього.

Ми пройшли коридором до Колонної зали — величного святилища, присвяченого подвигам Маріси, де зараз ниділи в ув’язненні дев’ятеро спійманих нею славетних привидів. Зараз у Колонній залі було темно чи, радше, майже темно. Вогні в люстрах ледве жевріли, тому фрески на стелі виступали з тіні окремими фрагментами, нагадуючи уривки сновидінь. Усередині скляних колон мовчки плавали привиди, оточені примарним сяйвом. Підлогу в залі було викладено синьою й зеленою плиткою.

Нікого, крім привидів, у залі не було. До її дальньої стіни прилягав вестибюль, через який ми сподівались вискочити надвір. Ми пішли через залу, тупотячи чобітьми; колеса візка, як і раніше, тихенько рипіли. Всередині найближчої з колон я побачила привид Довгого Г’ю Генретті — відомого розбійника, що криво шкірився в мій бік, повіваючи своїм лахміттям. А далі було видно й інших моторошних в’язнів: Темний Спектр із Френк-стріт, що без упину крутився над дитячою труною, Криваву Дівчину з Камберленду, Морденського Полтерґейста, Примару божевільного винахідника Ґеделя, що вічно шукав свою загублену руку.

Ми дісталися до центру зали. Тут Локвуд сповільнив ходу, а потім узагалі зупинив візок і принюхався.

— Привіт, сере Руперт, — сказав він.

Із-за колони з Кривавою Дівчиною виступила гнучка худорлява постать, від якої війнуло знайомим ароматом туалетної води. На сера Руперта Ґейла впало примарне синьо-зелене сяйво, що линуло зсередини колони. Він ляснув пальцями, й від інших колон відділились тіні якихось людей, що почали наближатись до нас, заступаючи дорогу. Ще одна група таких самих людей виступила з затінку під стінами зали. Вони хутко замкнули нас у коло. На них були сірі куртки співробітників агенції «Фіттес», а в їхніх руках — кийки та рапіри.

Джордж, Голлі та я мовчки стали поряд із Локвудом. Кіпс, як і раніше, нерухомо лежав на візку.

— Он як, — промовив сер Руперт. — Знову Локвуд і його приятелі! Умієте ви зненацька з’являтись у найнесподіваніших місцях! — говорив він, як завжди, холодно й чемно, вбраний був бездоганно: сіро-зелений піджак із чорними лацканами, чорні штани і яскраво-жовта краватка. Зате усмішка свідчила, що за минулу добу сер Руперт утратив кілька передніх зубів, однак дістав подряпини на обличчі й свіжий червоний поріз на чолі, куди Локвуд штрикнув його вістрям своєї рапіри. А коли він ворухнув рукою, я відчула задоволення, помітивши на його зап’ястку свіжий бинт. Зрозуміло, що його очі аж палали ненавистю.

— Зате ваша поява тут аж ніяк не була несподіваною, — відповів з усмішкою Локвуд. — Навпаки, я просто-таки мріяв, що ми зустрінемось. Адже ми з вами досі не скінчили однієї справи.

Сер Руперт поволі кивнув:

— Я вже думав, що ви позбавили мене цієї втіхи, коли пішли через те коло. Дуже ласкаво з вашого боку надати мені ще одну нагоду, — він махнув рукою людям, що оточували його. — Як бачите, цього разу я вирішив не покладатись на всяких придуркуватих зарізяк.

Людей у залі було десь із двадцятеро — усі, як один, міцні й кремезні, з виголеними головами, схожими на каменюки з недбало намальованими лицями. Це були ті самі негідники, що вбили Банчерча й напали на Джорджа. Я мимоволі стиснула зуби й міцніше взялася за рапіру.

— Як я зрозумів, цього разу перевага на вашому боці — десь п’ятеро проти одного, — зауважив Локвуд. — А ви певні, що вам її вистачить?

Сер Руперт засміявся:

— Кумедна ви, нівроку, компанія! Трупа обдертих, натомлених мандрівних акторів та й годі! Локвуд десь загубив своє славнозвісне пальто, Голлі Манро геть заляпана кров’ю, а Кабінс ледве на ногах стоїть. Щодо Карлайл, то її улюблений привид, якого вона колисає в склянці, має кращий вигляд, ніж вона сама. А це хто ховається на візку? Чи не Квіл Кіпс? Ой, лишенько! Сподіваюсь, він ще не помер?

Я відчула, як Голлі з Джорджем підійшли ближче. Локвуд не відповів ані словом на всі ці теревені, він спокійно дивився на високу стелю зали й на привидів, що плавали в своїх скляних в’язницях, наче бліді прозорі риби в акваріумах.

— Вас, здається, не дуже задовольнило місце нашої останньої зустрічі, — нарешті лагідно озвався Локвуд. — Сподіваюсь, сере Руперт, що Колонна зала вам буде більше до смаку.

Сер Руперт криво вишкірився:

— Так, цього разу мені нема на що скаржитись.

— Тоді знову влаштуємо герць сам на сам?

— Річ ось у чім, — відповів сер Руперт Ґейл. — Минулого разу мене добряче зачепила оця ваша юна гарпія, панна Карлайл, — він показав свій перев’язаний зап’ясток. — Тож я ще не зовсім у формі.

— Я теж не в найкращій формі, — мовив Локвуд. — Але все-таки готовий битися з вами.

Беззубий рот сера Руперта розтягся ще ширше:

— Дуже ласкаво з вашого боку. Проте я не хочу зайвого клопоту. Що там писатимуть завтрашні газети — чи то пак, уже нинішні?Те, що ви серед ночі вдерлись у Будинок Фіттес. Охорона намагалась зупинити вас, проте ви опирались. Зав’язалася сутичка. А сутички часто призводять до фатальних наслідків, — усмішка зникла. Сер Руперт знову ляснув пальцями й наказав своїм мамулам: — Ідіть-но сюди і вбийте їх усіх.

У потойбічному світлі блиснули клинки рапір. Люди сера Руперта посунули до нас.

— Починаймо, Квіле, — тільки й промовив Локвуд.

Розпростерта на візку постать трохи підвелась. Кіпс хутко відкинув убік клапті пальта, якими був укритий, і під ними виявились цілі ряди зброї — великих яйцеподібних каністр та воронованих електричних рушниць. Джордж першим схопив одну рушницю й зняв її із запобіжника. Із цівки вилетіла сліпучо-біла блискавка, поцілила серу Руперту Ґейлу в груди й підкинула його в повітря. Тим часом ми з Локвудом і Голлі схопили по здоровенній каністрі, обернулись і жбурнули їх. Ми цілили не в людей, а в колони між ними. Три каністри вибухнули водночас. Наслідок перевершив усі наші сподівання. Посріблене скло, з якого були споруджені колони, славилося своєю міцністю, що було цілком доречним, якщо брати до уваги лютий норов ув’язнених у них Гостей. Однак перед надпотужними каністрами, призначеними для знищення цілих скупчень привидів, воно не встояло.

По колонах побігли величезні тріщини. На мармурову підлогу линула злива друзок, схожих на бурульки. За сліпучими спалахами магнію попливли хмари білого диму, і в цьому хаосі закружляли звільнені привиди.

Майнула сухорлява постать Довгого Г’ю Генретті, що витанцьовувала на кульшах своїх відтятих ніг. Сліпо сунула крізь дим Кривава Дівчина в нічній сорочці. Моторошний Морденський Полтерґейст відірвався від свого Джерела — розбитого чайника — і просто заходився бавитись із друзками колони, підкидаючи їх вихором у повітря. Мимохідь він зачепив одного з людей сера Руперта, і той з диким вереском полетів кудись аж до стелі. Тим часом Довгий Г’ю Генретті рвучко скочив убік, наче кінь на шахівниці, й прохромив тіла ще двох зарізяк, водночас заморозивши їхні серця своїм потойбічним холодом. Далі він хотів уже стрибнути на мене, однак дістав блискавку з Джорджевої рушниці й відсахнувся.

Локвуд тим часом зосереджено штовхав уперед візок, спритно об’їжджаючи розбиті колони, оскаженілих привидів та переляканих людей сера Руперта.

— До виходу! — гукав він. — Мерщій! Не баріться!

Ми побігли за ним. Дехто з людей сера Руперта панічно заметушилися, намагаючись урятуватись, проте інші досі переслідували нас. Одного з них я заспокоїла ударом рапіри: він скочив убік і тут-таки опинився в кощавих руках Довгого Г’ю Генретті.

— Ти диви! — зашепотів мені просто на вухо голос черепа. — Оце так різанина! Ось де справжнє життя!

Я не відповіла йому. Моя голова й без того була переповнена людським криком, виттям та стогоном привидів, вибухами й брязкотом скла. Голлі зруйнувала ще одну колону. Джордж, шалено пританцьовуючи, випускав на всі боки блискавки зі своєї рушниці.

— Боже милий! Який гамір... — захекано промовила я.

— Еге ж, ці привиди люблять похизуватись, — зауважив череп. — Тупають, виють... хіба пристойні духи — скажімо, я, — виробляють таке? Де їхній смак, де почуття міри, питаю я тебе?!

Повз нас пролетів Морденський Полтерґейст, дорогою зірвавши зі стелі люстру. Люстра зачепила одну досі ще цілу колону, і її верхівка тріснула, наче яєчна шкаралупка. Друзки скла перегородили нам шлях. Локвуд смикнув візок убік. Ми повернули за ним.

А попереду з клубів диму з’явилась постать в обгорілому костюмі, з почорнілим від кіптю обличчям, з розкуйовдженим, наче чуб в ананаса, волоссям. Таким сера Руперта Ґейла я ще не бачила. Хитнувшись, він махнув у повітрі рапірою й гукнув до залишків свого війська:

— Стійте! Бийтеся далі!

Ми сповільнили ходу, а тоді взагалі зупинились. Ні, ми аж ніяк не збирались починати бійку з самим сером Рупертом. Просто ми помітили за його спиною пляму блакитного потойбічного світла, а далі — примарне жіноче обличчя. Кривава Дівчина з Камберленду була наймлявішим і найтихішим з усіх ув’язнених тут привидів. Вона непомітно наблизилась, так само непомітно обняла сера Руперта тонкими скривавленими руками за шию й потягла його до себе. Повільно роззявився щербатий рот, від чого Кривава Дівчина стала схожа на хижу глибоководну рибу, що ковтає свою здобич, руки ще міцніше пригорнули сера Руперта, й під його шкірою виступили сині промерзлі вени. Сер Руперт здригнувся, спробував скрикнути, проте натомість лише бурмотнув і замовк. Назавжди.

— Бачила? — з жалем запитав череп. — Ось чим я хотів би займатись. Така робота мені саме до смаку! Чому мене позбавлено такої радості?..

— Ходімо, — сказав Локвуд і рушив далі. — Ми вже майже...

Зненацька він замовк. Колона, зачеплена Морденським Полтерґейстом, почала валитись просто на нас. Час ніби зупинився, і я бачила це падіння немовби в сповільненому темпі. Я відскочила в один бік, Локвуд та інші мої друзі — в інший. У повітрі розпливлося блакитне потойбічне світло. Озирнувшись, я не змогла розгледіти за примарним серпанком нікого зі своїх колег. Десь поблизу пролунав вибух. Привиди застогнали.

Далі серед уламків колони з’явилась біла кремезна постать із чорними ямками замість очей, що тримала в руці зазублений ніж. Клепгемський Різник крутнув великою круглою головою й вирячився на мене.

— Ого! Пора тікати, Люсі, — попередив мене череп. — Не забувай, він давно вже накинув на тебе оком.

Мені не слід було про це нагадувати. Привид Різника огидно захихотів, та тільки-но він рушив у мій бік, як я в паніці помчала через залу, не розбираючи дороги.

Я метушилась туди-сюди, кришачи підошвами друзки битого скла й перестрибуючи через трупи охоронців компанії «Фіттес», що стали жертвами привидів. Дехто з них уже встиг набрякнути й посиніти. А ззаду до мене наближалася біла безока тварюка з ножем у руці.

Серед диму й примарного світла я не розуміла, куди біжу, і втратила відчуття простору. Я не могла знайти ні своїх друзів, ні виходу. Спіткнувшись біля розтрощеної колони, я помітила збоку від неї блідо-зелений Спектр у подобі чоловіка в кайданах, із божевільними очима. Він присів навпочіпки, немовби збираючись стрибнути у воду, й скочив на мене. Я різонула його своєю рапірою, побокувала й побачила перед собою арку. Не гаючись ні секунди, я кинулась туди й помчала якимось коридором, захаращеним паперами. Довкола було порожньо й тихо — всі, хто міг, уже повтікали.

Несподівано я зрозуміла, куди потрапила. Вази з квітами, рапіри й лавандовий дим перед гранітними плитами. Портрети серйозних підлітків по стінах. Шестеро ліфтових дверей у дальньому кінці зали — п’ятеро бронзових і одні срібні. У паніці я побігла не до виходу, а вглиб будинку й знов опинилась у Залі Загиблих Героїв. Біля ліфтів.

Я озирнулась назад, у коридор. Жодного сліду Клепгемського Різника, проте здалека чути моторошний регіт. Я стала, відсапнула й спробувала заспокоїтись.

— Виходить, тебе понесло не в той бік, — мовив череп. — Чудово. Зараз твої дружечки вирушать пити чай з кремовими булочками, а ти застрягла тут. Між тобою та виходом аж семеро потужних привидів Другого Типу, — здалека долинув вибух. — Навіть восьмеро. Ще одна колона готова.

Я не сказала нічого. Локвуд з іншими моїми друзями повинні були пробитись надвір. Тепер вони допоможуть Кіпсові, і все буде гаразд.

— Цей Різник... — провадив череп. — Він сидітиме й чекатиме на тебе вічно. Ти готова поговорити з ним?

— Ні, — відповіла я, відчуваючи, як мене наповнює холодна, спокійна впевненість. Де й поділась моя дотеперішня відчайдушна лють. — Ні, розмовляти з ним я не збираюсь.

— Дуже мудро з твого боку. Тоді сядеш тут і рюмсатимеш?

— Як собі хочеш, але я не рюмсатиму, — я вирушила до срібного ліфта. — У мене є краща думка.

24

Довго чекати ліфта мені не довелося. Долинув тихий лагідний шум, і кабіна спустилася з горішнього поверху. Я стежила за тим, як на табло біля дверей змінюються цифри: сьомий, шостий, п’ятий поверхи... Дзень! — шум ущух, двері відчинились, і я побачила перед собою темні стіни кабіни з ажурними золотими прикрасами, інкрустацією з черепахового панцира й дзеркальними панелями.

Я увійшла всередину й обернулась лицем до дверей. Далі поправила склянку з привидом, що стирчала з-під пахви, й натисла кнопку сьомого поверху.

Двері зачинились. Ліфт майже нечутно рушив угору.

— Поїхали! — озвався череп. — Наступний поверх — столове срібло, кухонні приправи та запасна білизна!

Ми стояли й дивились на двері. У дзеркальній панелі, в золотистому світлі, що линуло зі стелі кабіни, можна було розгледіти, яка я натомлена. Обличчя сіре, набрякле, нечесане волосся стирчить у різні боки. Одяг подертий і брудний. Щоправда, всім цим я не переймалась. Головне, що мої очі палали вогнем.

Ліфт був чудовий — увесь у золоті, в оксамиті й до того ж старий. Приватний ліфт для однієї-єдиної пасажирки. В повітрі було виразно чути знайомі густі пахощі її парфумів.

— Пахне Марісою, — ніби прочитавши мої думки, зауважив череп. — Ми майже приїхали.

Він замугикав якусь веселу пісеньку, сам собі кривлячи в дзеркалі гримаси. Я відгорнула куртку й перевірила свій робочий пояс. Так... рапіра на місці, молоток і два пакунки з залізними стружками теж. В одній кишеньці — срібна сітка, і все. Каністр із магнієм у мене не було. І часу, щоб повернутись і взяти каністру чи рушницю з візка, — так само. Гаразд, обійдуся рапірою.

— Отже, — мовив череп, коли ми проїхали другий поверх,— поділися зі мною своїми планами. Що ми робитимемо, коли побачимо Велику М.?

Я не відповіла, спостерігаючи за табло з цифрами.

— Тоді послухай мій план, — вів далі привид. — Найкраще захопити її зненацька, еге ж? Отже, щоб приголомшити Марісу, я раджу тобі роздягтися, вимастити щоки кіптем — його чимало на твоїй куртці, — й вискочити з ліфта, підстрибуючи й волаючи, як скажена Маріса так здивується, що ти зітнеш їй голову одним ударом рапіри, перш ніж вона з крісла підхопиться. А я ще й посміюся досхочу. Як тобі такий план?

— Чудовий, — відповіла я. — І дуже спокусливий.

Табло тим часом показало четвертий поверх.

Обличчя привида скривилось:

— Тоді, гадаю, в тебе є свій власний план?

— Так, є. І він залежатиме від ситуації.

Дивна річ, але тієї хвилини я не відчувала нічого — ні страху, ні сумнівів, ні жалю. Усе закінчувалось так, як і слід було. Мої друзі встигли покинути будівлю — я знала це так напевно, якби побачила на власні очі. Локвуд у безпеці. Я розуміла, що він кинеться шукати мене, проте спершу йому треба закінчити всі справи з Кіпсом. А тим часом я закінчу всі свої тутешні справи. Зустріч із Марісою в нас відбудеться сам на сам: тільки я й вона. Так, як було задумано з самого початку.

Ліфт проминув п’ятий, далі шостий поверх... Я чула, як підіймальний механізм сповільнює свою роботу.

Я поглянула на свої чоботи, обпечені потойбічним морозом, на спідницю й подерті леґінси, на стару куртку з відбитком долоні привида на рукаві. Ще раз подивилась на себе в дзеркало й спробувала пригладити волосся. Було надзвичайно приємно розглядати себе в дзеркалі й пам’ятати, хто ти така. Люсі Карлайл!

Дзень! — весело пролунав дзвоник. Ми приїхали. Ліфт зупинився м’яко, без жодного поштовху.

Тільки-но двері почали відчинятись, я витягла рапіру.

* * *

Я не здивувалася б, якби побачила відразу за дверима ліфта щось на зразок величної тронної зали з розстеленим на підлозі червоним килимом, уздовж якого рядами стоять лакеї з похилими головами. Насправді ж там виявився невеличкий вестибюль — чи, радше, приймальня з двома кріслами для відвідувачів і абстрактними картинами на стінах. У кінці вестибюля, просто переді мною, видніли великі, трішки прочинені двері. Зі щілини в цих дверях струменіло яскраве затишне світло. Довкола віяло знайомими парфумами. Я міцніше стиснула руків’я рапіри, штовхнула двері й увійшла всередину.

Там не було ніяких тронів чи лакеїв. Звичайний кабінет начальника високого рангу: широка прямокутна кімната з товстим білим килимом на підлозі й модними, але незручними канапами вздовж стін. Біля кожної канапи стояв скляний столик із недбало розкиданими книжками й часописами. І знов абстрактні картини по стінах, а на додачу до них ще й потворні сучасні скульптури на невеличких постаментах. А ще сила-силенна дзеркал — високих, аж до стелі, завдяки яким кабінет здавався ще більшим, ніж насправді.

У дальньому кінці з широкого вікна відкривався краєвид на Темзу. Була ніч, і річка здавалась оксамитовою чорною стрічкою між яскраво освітленими лондонськими берегами. Звідси, з висоти, місто чарувало своїм розсипом вогнів, серед яких вирізнялися захисні ліхтарі, що мерехтіли, наче зірки. Ніч майстерно заховала як усі вади столиці, так і всіх її мешканців — і живих, і мертвих. Біля вікна стояв письмовий стіл — великий, дубовий, також захаращений книжками й паперами; біля стола — книжкові полиці, два сейфи та величезна дерев’яна шафа, схожа на гардероб. Усе це я встигла оглянути за одну мить, не звертаючи особливої уваги на жодну з цих речей.

Увагу мою привертали дві постаті по той бік стола.

Темноволоса усміхнена жінка. І привид, що ширяв у повітрі за її плечем.

Панна Фіттес сиділа в чорному шкіряному кріслі й дивилась на мене спокійно та невимушено, наче на давню приятельку, яку випадково зустріла на вулиці. Ніякої срібної накидки з каптуром на ній тепер, зрозуміло, не було, а натомість була розкішна зелена сукня до колін і черевики на високих підборах. Одна її рука лежала на столі, а друга спочивала на колінах. Одне слово, звичайна елегантна ділова жінка, якби не золотисте сяйво, яке випромінював привид за її плечем.

Зблизька дух на ім’я Езекієль залишався так само розпливчастим, як і тоді, коли ми раніше бачили його в Іншому Світі. Осяйна постать із полум’яним вінцем на голові. Дивитись просто на нього було боляче; хіба що краєм ока можна було розгледіти його обрис — легкий, стрункий, завбільшки з людину. Привид мовчав, проте від нього линула холодна, могутня сила. По краях його оточували довгі пасма світла, схожі на щупальця кальмара; вони без упину ворушились, огортаючи жінку в кріслі.

Я відчула, як напружився, скорчився дух у моїй склянці, й почула його невиразний шепіт:

— Будь обережна...

Жінка в кріслі підняла свою тонку руку:

— Заходь, Люсі! Ласкаво прошу. Не треба стояти на дверях.

Голос у неї був низький, мелодійний і спокійний, у ньому відчувалась глибока впевненість у собі. Я поволі рушила вперед, човгаючи об килим своїми брудними чобітьми. У величезних дзеркалах я бачила свою постать у подертому вбранні, з рапірою в руці та своє бліде, з шаленими очима обличчя.

— Проходь, — запросила ще раз панна Фіттес. — Ось крісла для гостей, — вона кивнула в бік полотняних крісел біля письмового стола. — Я саме хочу поговорити з тобою.

— Чудово, — відповіла я. — Бо я теж хочу поговорити з вами.

Сідати в крісло я не стала. Лише зупинилась за кілька футів від жінки та мовчазного духа в повітрі. Від нього ще дужче повіяло холодом, тож мені не хотілось підходити до нього ще ближче.

Маріса Фіттес спостерігала за мною своїми великими чорними очима. Її довге чорняве волосся вільно спадало їй на плечі. Я зненацька зрозуміла, що для неї значить ця зовнішня краса. Задля цього тут і стільки дзеркал. Хоч вікна кабінету й виходять на чарівний Лондон, найголовнішим дивом у цій кімнаті залишається її господиня.

— Рапіра? — несподівано запитала вона. — Ти дивуєш мене, Люсі, — вона ковзнула очима по склянці під моєю пахвою. — А це що за гидота в склянці? Твій улюблений Прича-єний? Чи, може, Блідий Сморід?

Склянка шалено завібрувала в мене під рукою:

— Агов! Це вже занадто! Ти ж знаєш, хто я такий!

Якщо жінка й чула голос черепа, то ніяк не зреагувала на нього:

— Ти дуже втомлена, люба. Проте твоя наполегливість дивує мене, як і завжди. Як ти сюди дісталась? Ліфтом? А що тоді сталося з охороною біля входу?

— Так, ліфтом, — підтвердила я. — І мені, щиро кажучи, здається, що охорони у вас більше немає. Те, що від неї залишилось, має зараз багато клопоту на першому поверсі. Проте насправді я пройшла до Будинку не через головний вхід, а через підвал.

Панна Фіттес на хвилину замислилась, пильно роздивляючись на мене.

— Зрозуміло, — нарешті сказала вона. — Виходить, ви все-таки здійснили цю мандрівку. А сер Руперт переконував мене, що вам ніколи не вдасться пройти через Інший Світ. Часом він пошивається в дурні... А тобі я можу зааплодувати.

Я легко всміхнулась:

— Щодо сера Руперта, то він уже ніколи не підведе вас. Усе скінчилось, Марісо. Ми знаємо, хто ви така... або що ви таке.

Я пильно стежила, як вона зреагує на це ім’я. Проте насправді хіба що її очі трішки вирячились.

— Маріса? — ліниво посміхнулась вона. — Чому ти називаєш мене так?

— Бо ми знаємо, що ви — не Пенелопа, — відповіла я. — Ми прочитали вашу книжку «Таємні знання». Точніше кажучи, її прочитав Джордж, бо ми всі навряд чи змогли б уторопати цю вашу маячню. Проте Джордж у нас незвичайний читач — підсунь йому тарілку кукурудзяних пластівців, і він простудіює навіть спогади сторожа громадської вбиральні... Отже, він пояснив нам вашу теорію безсмертя — про те, як людське тіло може омолоджуватись за допомогою ектоплазми, відібраної в духів на Тому Боці.

— Он як? Він прочитав мою книжку?— перепитала жінка, тарабанячи кінчиками пальців по коліну.

— Так, — кивнула я. — Прочитав про ваш «еліксир молодості», Марісо. Тепер ми знаємо, як вам вдається омолоджувати своє тіло. Знаємо про фальшиву Пенелопу Фіттес, яку ви придумали, щоб пояснити своє повернення. Бачили сітки, за допомогою яких ви збираєте плазму на Тому Боці, й циліндри, в яких ви цю плазму зберігаєте... Єдине, чого ми ще не розуміємо, — це те, яким чином ви вживаєте її. П’єте, вдихаєте, втираєте в шкіру? Як саме?

— П’ю, — відповіла жінка. — Усе дуже просто.

— Тьху, яка гидота! — я підняла рапіру й націлилась вістрям на духа, що ширяв у повітрі. Той залишався спокійним, тільки ворушив своїми променями за спиною в Маріси. Двоє золотистих очей дивились за мною зсередини його сяйва. — Про вашого порадника Джордж також розповів нам, — провадила я. — Його, здається, звуть Езекієль?

Почувши своє ім’я, дух сколихнувся, його промені спалахнули яскравіше й заворушились ще швидше. Водночас зашелестіли папери на письмовому столі й сторінки часописів на скляних столиках. А далі пролунав низький, оксамитовий, теж ніби просочений золотистим сяйвом голос:

— Це те саме дівчисько?

Жінка поглянула на свого приятеля-духа з обожнюванням і водночас із старанно приховуваним страхом:

— Так, Езекієлю.

— А вона вперта. І нерозумна.

— У неї є Талант.

— Можливо. Але як вона користується ним? Поглянь, якого порадника вона собі обрала... — промінь світла вперся в склянку під моєю пахвою. — Потворна, брутальна, недоумкувата тварюка...

— Що?! — вигукнув череп. — Ану, ходи сюди й повтори, що сказав! Зараз я витру свої ноги об твою ектоплазму! Роздеру тебе на шматки й використаю замість туалетного паперу! Брутальна тварюка?! Та як ти смів!

Жінка тим часом сиділа в кріслі й перебирала зелені камінці на браслеті, що прикрашав один з її зап’ястків.

— У неї є Талант, — повторила вона.

— Тоді зроби їй пропозицію, тільки швидше. У нас іще сила роботи там, унизу.

Я ступила вперед:

— Я не прийму від вас ніяких пропозицій.

— І все ж таки я тобі зроблю її, — відповіла Маріса Фіттес, несподівано підводячись. Вона була вища й набагато гарніша за мене. В золотистому потойбічному сяйві вона скидалась на казкову королеву. Вона усміхалась, і її волосся вигравало іскорками світла, наче діамантами. — Люсі... Ми з тобою такі схожі — ти і я...

— Оце вже навряд.

— Ми обидві вміємо розмовляти з духами. Обидві прагнемо розгадати таємниці мертвих. Обидві були на Тому Боці й бачили заборонені для смертних очей речі. Твій Талант так само великий, як і мій. Ми можемо об’єднати свої Таланти й дещо іще... — вона всміхнулась іще ширше. — Якщо ти прилучишся до мене, Люсі, ти здобудеш вічне життя.

Я звернула увагу, що хоч Маріса й покинула своє крісло, її досі огортало золотисте сяйво духа-порадника. Промені обплутували її тіло, наче Ланцюги. Зненацька я пригадала Чарлі Бада й відповіла:

— Гарна пропозиція. Тільки мені не до вподоби ота яскрава тварюка, що ширяє біля вас.

Жінка знов усміхнулась і мовила, граючись довгим локоном свого темного волосся:

— У тебе свій дух Третього Типу, у мене свій. Бачиш, ми й тут із тобою схожі.

— Хіба що в Люсі смак набагато кращий, — утрутився череп. — Ви, напевно, вже забули, леді, але багато років тому ми з вами вже розмовляли. Спочатку розмова була чемна, і я намагався поділитися з вами своєю мудрістю... А що сталося далі? Мене запхали до цієї склянки, а ви обрали собі цього золотого дженджика! Я вже не знаю, як ви звете його, але дурника ви склеїли майстерно.

— Замовкни, недогризку! — пихато спалахнув золотистий дух. — Навіть я не перериваю Марісу, коли вона...

— Ти хочеш сказати, що я часто всіх перериваю? Ой, пробач! Знову не втримався...

— Якби ти не сидів у склянці, — люто гримнув оксамитовий голос, — я розтер би твою плазму на порох!

— Та невже? І як би це вдалося тобі, шмаркачу?

Маріса примружила очі і вперше придивилася до моєї склянки з привидом:

— Я, здається, пам’ятаю тебе, злий духу. Ми справді розмовляли, і я зрозуміла, що ти надто слизький, балакучий і недолугий.

Обличчя в склянці насупилося:

— Справді? А ви певні, що то був не якийсь інший череп?

— Ні, вона добре запам’ятала тебе, — мовила я.

— Дивина та й годі!

— Цей огидний череп анітрохи не зацікавив мене, Люсі, — зауважила Маріса. — До того ж у мене вже був мій улюблений Езекієль. Відтоді, як я ще в дитинстві зустріла його, він відкривав мені найдивовижніші таємниці. Він керував усією моєю роботою. Саме він навів мене й Тома Ротвела на думку про експерименти з Джерелами. Саме з його допомогою ми вперше почали досліджувати Інший Світ.

Вона підняла руку, на якій блиснув нефритовий браслет, і Езекієлеві золотисті промені відразу заворушились, щоб грайливо обплутати її пальці. Маріса засміялась з якимись дикими, істеричними нотками. Повільно, непомітно я підібралась трохи ближче, вимірюючи оком відстань, що розділяла нас, і готуючись до нападу. Щиро кажучи, я була схвильована. В усміхнених очах Маріси видніли тіні, які існували ніби самі собою й тепер піднімались, щоб поглянути на мене. Тепер золотиста аура бавилася з волоссям Маріси, сяяла на ньому невеличкою короною — як тіара на Нещадній Красуні.

Щоправда, не тільки цим Маріса нагадала мені Красуню.

— Том був надто млявий, тяг мене назад, — провадила Маріса. — Він не міг слухати Езекієля, не міг осягати глибших істин. А ти можеш це, Люсі. Можеш. Немає більше нікого, хто міг би посісти почесне місце поряд зі мною.

— Не слухай цих балачок, Люсі,—знову втрутився череп. — Потім плакатимеш, якщо зв'яжешся з нею, будь певна.

— Так, я певна, — відповіла я й тієї самої миті стрибнула вперед, націливши рапіру в Марісу. Вийшло, одначе, зовсім не так, як я сподівалась. Клинок сповільнив свій рух і зупинився десь за два фути від жінчиної шиї. Я налягала на нього, проте повітря довкола загусло, наче клей.

— Дозволь нам позбавити тебе від зайвих спокус, — мовила жінка. — Езекієлю!

Золотиста постать підняла руку. Тугий стовп повітря відштовхнув мене назад. Я вдарилась об край дерев’яної шафи. Удар був такий потужний, що в мене зупинилось дихання і я впала на килим, випустивши з рук і склянку, і рапіру. Новий стовп повітря підхопив рапіру, й вона покотилась по підлозі.

Відсапуючи, лаючись, я поволі підвелась. Усе моє тіло боліло. Жінка стояла й спокійно дивилась на мене.

— Як ти гадаєш, чому ти цієї ночі прийшла сюди, Люсі? — лагідно запитала вона. — І чому завітала сама-одна? Гаразд, гаразд, — додала вона, почувши з підлоги обурене пирхання. — Не сама, а з оцим Причаєним у склянці. Я мала на увазі, чому ти прийшла без своїх друзів? Насамперед без свого милого Локвуда? Ні, цього не могло бути, якщо ти справді збиралась знищити мене. Тут якась глибша причина. Ти самотня, Люсі, й тобі потрібне товариство. Потрібен хтось такий, хто зрозуміє тебе і розділить із тобою найпотаємніші бажання. Твої друзі — це, звичайно, добре, але тільки почасти. Ні, не заперечуй цього. Їх тобі замало. Їм не зрозуміти твого страху смерті. Навпаки, вони лише поглиблюють його. Тобі чудово відомо, що Локвудова відчайдушність межує з жадобою самогубства, й ця чуттєва спустошеність доведе його до могили. Але що ти скажеш, Люсі, якщо здобудеш силу, спроможну врятувати його життя і зробити так, щоб він навіки залишався з тобою? Щоб і він, і ти завжди були юними — такими, як я?

Я стерла з вуст кров. Моє тіло досі дрижало після удару об дерево. Дверцята шафи за моєю спиною відчинились і загойдались на завісах. Золотиста постать під пливла до мене; разом з нею підійшла жінка, й мене аж занудило від її парфумів.

— Пора з цим закінчувати, — мовив дух. — Тим чи іншим способом.

— Ну-бо, Люсі? — всміхнулась Маріса. — Ти чула мою пропозицію. Що скажеш?

Я нарешті помітила свою рапіру: вона закотилась надто далеко. Біля мене лежала тільки склянка, з якої на мене тупився перевернутий череп. Іншої зброї в мене не було. Що ж робити? Може, щось знайдеться в шафі—рушниці, бомби, спорядження для Іншого Світу? Ні про що інше я думати не могла.

— То виходить, що ви дасте мені еліксир життя? — запитала я. — І Локвудові теж?

Темноволоса жінка стенула плечима:

— Поки що він вам не потрібен. І не знадобиться ще багато років. Але я поділюся з тобою своїми секретами. Ти житимеш тут, і ми разом правитимемо Лондоном.

— А Товариство Орфея? А люди, що мандрують до Іншого Світу? Їм теж усе відомо?

Маріса хитнула головою:

— Це дурні, що борсаються в пітьмі. Ніхто з них не знає правди. Її знатимеш тільки ти. Езекієль огортатиме тебе своїм сяйвом. Ну, що ти врешті скажеш, Люсі?

Долаючи біль, я випросталась на весь свій більш ніж п’ятифутовий зріст і сказала, відгортаючи від очей пасмо посивілого волосся:

— Марісо, я гідно оцінила вашу пропозицію. Та навіть якби ви піднесли мені її загорнутою в подарунковий папір і додали до неї стільки діамантів, скільки важу я сама, цього все одно було б замало.

Жінчине обличчя померкло. На ньому виступили схожі на блискавки зморшки, яких не змогло приховати навіть золотаве примарне сяйво.

— Я ж казав тобі, — мовив Езекієль. — Вона нівроку вперта. Тому...

— Так, цього було б замало, — повторила я. — Замало, щоб заплатити за незліченні знищені Проблемою життя, за юних агентів, що загинули в боях із привидами. Замало, щоб заплатити за страждання, яких ви завдаєте духам в Іншому Світі. Немає нічого дивного, що дехто з них вирішив утекти від цих страждань і повернутись до нашого світу! Я все це бачила. Бачила, як мої друзі були поранені й ледве не вмерли! Тож дякую вам, Марісо, але — ні! На землі не знайдеться сили, що змусить мене приєднатись до вас. Якщо я мушу заплатити за це своїм життям, то обираю собі таку ціну з доброї волі!

Сказавши це, я стрімко обернулась і ще ширше відчинила дверцята шафи.

Що ж там було? Рушниці? Рапіри? Хоч яка-небудь зброя? Ні. Проте шафа не порожнювала, і я перелякано зойкнула, коли побачила, що в ній.

25

То був труп.

Ні, зрозумійте мене правильно. Трупів я бачила безліч, усіх розмірів та форм, у всякому можливому стані. Трупи — це частина моєї звичайної роботи, й вони давно вже не лякають мене. Кричати, побачивши труп, — це взагалі не моя звичка. Проте цього разу я справді зойкнула. Чому? Бо, по-перше, надто вже це було несподівано, а по-друге, надто вже мерзенним він виявився. Та найголовніше, що цей труп перекреслював усе, що я досі знала про минуле Маріси.

Тіло було закріплено на золотому стояку всередині шафи. Численні золоті дротинки й скріпки зусібіч підтримували засохлу плоть, не даючи їй розвалитись. Проте, попри всі ці хитрощі, труп перебував у жалюгідному стані. Розпочнімо з голови: тут бракувало лівого ока, значної частини шийних м’язів, щелепи й частини черепа. Те, що збереглося, почорніло й скидалось на стару потріскану гуму. З черепа звисали довгі чорні пасма волосся, а сама голова трималась на кощавій, наче в обскубаної індички, шиї. Аж ніяк не краще зберігся й тулуб: укритий зморшкуватою, висохлою тонкою шкірою, він нагадував смажені овочі, які так смакують нашій Голлі. Зовні поверхня тулуба була чорна, мов застигла лава; крізь шкіру подекуди стирчали ребра. Руки й ноги перетворились на кістки, огорнуті тоненькою, мов папір, шкіряною оболонкою. Для того, щоб вони не повідпадали, їх подекуди було скріплено гвинтами. Одне слово, все це обтикане підпорами й згвинчене по шматочках опудало було, радше, пародією на труп. Воно шкірило пожовклі зуби й зирило на мене чорною очною ямкою.

Ще раз наголошую — зовнішній вигляд цього трупа майже не вразив мене.

Вразило інше. То була Маріса.

Так, то була Маріса Фіттес. Хоч їй бракувало пів голови, я відразу впізнала її за гачкуватим носом, за щелепою, чолом, пасмам волосся — то було обличчя, знайоме нам зі скульптур, книжок та поштових марок. Саме це обличчя — приблизно в такому самому стані — я сподівалась побачити в гробниці під мавзолеєм, якби все було так, як належить бути в людському світі, де мертві лежать у могилах, а живі ходять землею.

— Овва, — тільки й промовив череп, крутячись у склянці так, щоб краще розгледіти труп у шафі. Голос у нього був якийсь нерішучий. — Яка... несподіванка...

— Ти здивована? — реготнула жінка за моєю спиною. — Бідолашка Люсі! Ти вважала, ніби знаєш про мене все... То озирнись і поглянь на мене.

Я обернулася спиною до страхіття в шафі й лицем до двох інших страхіть, що стояли переді мною в цьому просторому кабінеті. Дух на ім’я Езекієль підплив трохи ближче до мене. Тепер він сяяв не так яскраво й нагадував темно-сіру розпливчасту чоловічу постать. Серед променів, якими він огортав жінку, з’явились широкі чорні смуги. Проте навіть крізь них на жінчиному обличчі видніла усмішка.

— Я була зовсім юна, — провадила вона, — коли написала свої «Таємні знання». Така, як ти, Люсі. Завдяки настановам мого любого Езекієля я дізналась, що плазма мерців може підтримати й продовжити життя. Я думала, що вона відмолодить моє тіло, збереже його свіжим та юним, і тому розпочала свої мандрівки до Іншого Світу. Ти бачила деякі засоби, за допомогою яких я збираю потрібну мені плазму. Скоро я виявила, що Езекієль каже правду: поглинаючи плазму, я насправді поповнюю запас своїх сил, а мій дух стає дужчим, могутнішим, — утупившись у мене своїми чорними очима, вона додала: — Проте далі на мене чекала пастка.

— Звісно, — підтвердила я. — Бо все, що ви робили, від самого початку було божевіллям. До речі, що це за Езекієль? До якого типу привидів він належить? І де ви його відшукали?

Жінка підняла руку й постукала по нефритовому браслету на зап’ястку:

— Я знайшла його похованим у землі поблизу давньої гробниці. Він старший і мудріший, ніж ти, Люсі, можеш уявити. Він бачив, як народжувались і занепадали могутні царства. Він зрікся власної смерті. І я — так само.

Золота постать ще ближче підсунулась до мене, і я відчула, як мені поза шкірою побіг холод.

— Годі балачок, — пролунав низький голос. — Це дівчисько не любить нас. Відкидає наші таємниці. Каже, що хоче смерті. Тож подаруймо їй смерть.

— Ні, — заперечила жінка. — Спочатку я хочу, щоб Люсі зрозуміла мене. Отже, від постійних мандрівок до Іншого Світу мій дух поволі дужчав, а тіло слабшало. Мені знадобились помічники, щоб ходити на Той Бік замість мене. Спершу то були мої друзі з Товариства Орфея — вони віддано служили мені багато років. Вони поділяли мої мрії й провели чимало експериментів. Що ж, вони мали на це право, — розтягла вона вуста в посмішці. — Проблема, яку вони досліджували, підтримувала їхній бізнес і збагачувала їх. Проте й вони врешті постаріли і втратили надію. Вони шукали способів досягти безсмертя, зберігаючи юними свої тіла. Вони так і не зрозуміли, що відповідь ховається не тут.

— То де ж вона ховається? — запитала я. Осяйний дух підібрався вже зовсім близько до мене, я відчувала його силу, досить потужну, щоб не дати мені зрушити з місця. Та поки жінка говорила, мій мозок не піддавався примарній пастці. Він працював щосили, оцінюючи моє становище й шукаючи шляхів до нападу або втечі. — І що то за відповідь?

— Огидна відповідь, — обізвався череп. — Будь певна.

Маріса нахилилась до мене:

— Ось що я зрозуміла. Смертне тіло завжди підводить тебе. І до того ж невчасно. Зате, якщо твій дух достатньо потужний... — вона торкнулась моєї щоки своєю крижаною долонею й відступила назад, — то можна знайти інші засоби стати безсмертним.

Аж тут із нею почали коїтись химерні речі. Уявіть собі велику пластилінову ляльку, обличчя якої розтягують на всі боки велетенські невидимі пальці. Ніс, рот, очі, вилиці — всі риси її лиця на мить спотворились, розпливлись, а тоді знову повернулись на місце, тільки вже трохи змінені, й крізь перше, колишнє обличчя почало проступати друге, нове. Зараз у неї було два лиця — одне живе, друге бліде й прозоре. Спочатку ці лиця зливались, потім виявились ніби накладені одне на одного; нарешті, наче метелик із лялечки, виповзла примарна голова, відділилась і зависла в повітрі біля першої, живої голови. Важко сказати, що було моторошніше: зловісний, проте свідомий погляд примарної голови чи невидющі, мертвотні очі живої.

Обличчя жінки, відомої як Пенелопа Фіттес, набрякло й стало байдужим, наче в кретина, дихання відчутно почастішало. А примарне лице збоку здалось мені напрочуд знайомим: лінія щелепи й підборіддя, високе чоло, гачкуватий ніс... То було обличчя, яке гордовито дивилось на нас із скульптурного погруддя в мавзолеї й з обкладинки «Посібника Фіттес». Те саме обличчя, почорніле й вигниле, зараз дивилось мені в спину з-за відчинених дверцят шафи.

— Щоб мені закам'яніти на місці! — не витримав череп у склянці. — Такого я не сподівався!

Я тихо вилаялась і позадкувала — мимоволі, як кожна людина, яка натрапить на щось огидне й незрозуміле.

— Я завжди знав, що вона Маріса, — провадив череп. — Просто орієнтувався на те, що сховано в тілі. Ти ж знаєш сама: що я бачив, те й казав тобі. Якщо я бачив дух Маріси, то вважав, що тіло так само її! Я й не думав, що вона загарбає чуже тіло!

Там, де примарна голова з’єднувалась із нерухомим тілом Пенелопи Фіттес, висіла бліда розмита пляма. Вуста Маріси ворухнулись, і долинув тихий хрипкий голос:

— Загарбати чуже тіло? Ні, між нами набагато тісніший, бездоганний зв’язок! Ось поглянь, зараз я хочу підняти свою руку, — Пенелопина ліва рука піднялась і махнула мені. — Схотіла й зробила. А зараз я хочу переступити ногами! — довгі Пенелопині ноги затупцяли на місці, а рука тим часом розгладила спідницю. — Я можу все. Я почуваюсь як удома всередині моєї любої Пенелопи! Ми з нею — одне ціле! — примарна голова посміхнулась, а жива, що стирчала поряд, відкинулась убік, наче в ляльки.

— То Пенелопа... існувала насправді? — запитала я.

— Так, Пенелопа була моєю онукою.

— Ми думали, що ви підробили її життя...

— Не зовсім так.

— То вона була жива, а ви вбили її, — хрипко видихнула я. Примарна голова зацокала язиком:

— Цить, цить! Я вбила тільки дух. Тобто вигнала його геть. А тіло Пенелопи ось, живе й здорове, як ти сама бачиш. Це було цілком практичне вирішення моєї проблеми, й воно подарувало мені багато зайвих років життя. А тепер пробач, мені треба втиснутись назад.

Із моторошними гримасами примарна голова підсунулась до живої голови й полізла всередину. Ще трохи, й вона зникла. Пенелопина голова здригнулась і пустила з рота слину. Її очі відразу ожили. Жінка підняла руку й витерла мокрі губи.

— Це страшна річ, — мовила я. — Жорстокий злочин.

— Годі, — відповіла Маріса. — Так, це має дещо химерний вигляд, але користь від цього помітно переважає всі побічні явища. До того ж подумай: що мені ще залишалось? Моє власне тіло звелось нанівець багато років тому, ти щойно бачила його в шафі. Під кінець я була вже на порозі смерті, тримаючись тільки завдяки силі волі. Лікар, що доглядав мене, був звичайнісінький бовдур — тільки й міг, що запакувати мене в труну й поховати. Але мій дух прагнув життя! Замість того, щоб прийняти смерть, він перескочив до іншої посудини — до тіла моєї любої онуки Пенелопи, яка була тоді ще дівчатком. Кілька років мені довелось чекати, поки її тіло підросте, і на цей час я мусила передати агенцію до рук своєї дочки Марґарет, — обличчя жінки бридливо скривилось. — Марґарет була квола й духом, і тілом. Вона не підходила для керівництва моєю компанією. На щастя, досить скоро я змогла... змістити її й знову очолити компанію.

— Марісо... — промовив дух і заворушив своїми золотистими щупальцями.

Жінка кивнула:

— Езекієлю уривається терпець. Йому дуже кортить покінчити з тобою. Що тобі ще сказати? Тепер ти знаєш усе й можеш померти спокійно.

— Ні, не все, — втрутився череп. — Нехай вона пояснить іще одну річ. Якщо Марісі не потрібне її зношене старе тіло, навіщо вона зберігає його тут у шафі?

Мене це, правду кажучи, теж дивувало. І це підштовхнуло мене до останньої відчайдушної спроби. Золотистий дух наближався, щоб убити мене. Один із його променів-щупалець, звиваючись, потягся до мене. Я майнула вбік і водночас засунула руку до шафи. Вхопилася за стояк, на якому тримався почорнілий труп, і рвучко перекинула його. Труп випав із шафи й гупнув об підлогу, загубивши одну кощаву ногу. Маріса скрикнула з болю й гніву. Вона кинулась до трупа, й золотисте щупальце побокувало, даючи їй дорогу.

А що ж тоді зробила я? Підхопила склянку з черепом і щодуху помчала до ліфта. Проте далеко втекти мені не пощастило.

Повітря в кабінеті вибухнуло. Канапи та скляні столики зсунулися з місць, газети й часописи пурхнули в повітря. Я, не випускаючи склянки з рук, покотилась по килиму.

Зупинившись, я хутко підхопилась і озирнулась. Труп на стояку вже знову був у шафі. Папери, що ширяли в повітрі, поволі осідали на підлогу. Крізь їхній вихор до мене наближалися дві постаті — променистий дух та жінка в темно-зеленій сукні.

Дух махнув рукою. Дзеркала на стіні за моєю спиною тріснули й розлетілись на друзки, проте ці друзки не падали вниз, а висіли в повітрі й тремтіли. А далі полинули просто на мене, наче град, що йде не згори, а збоку.

— Ні, тільки не це! — вигукнула я, шукаючи укриття. — Ненавиджу Полтерґейстів!

Друзки свиснули поряд зі мною, проте я встигла майнути за найближчу канапу і впасти на підлогу, притулившись до стіни спиною. Зовні на канапу линула скляна злива. Тріщали роздерті подушки; один гострий скляний уламок влучив у канапу біля самісінького мого вуха. Нарешті злива вщухла, й друзки попадали на килим. Я чула, як вони хрускотять під ногами Маріси.

Склянка вислизнула з моїх рук і тепер лежала на боці біля мене. Крізь скло на мене зирило обличчя привида. Не можу сказати, що зараз воно було симпатичнішим, можливо, череп просто намагався всміхнутись мені.

— Пора, Люсі, — промовив він.

Я поглянула на нього:

— Мені треба подумати.

— Думати нема часу. Через тридцять секунд тебе вб'ють.

Я припала до підлоги, зазирнула в щілину під канапою й побачила Марісині високі підбори, під якими хрускотіло бите скло, а поруч — золотаве сяйво Езекієля, під яким на килимі з’являлись крижинки. Золоті щупальця наближались до моєї схованки. Порятунку не було.

— Молоток у тебе на поясі, — провадив череп. — Скористайся ним.

На обличчі в мене була кров, і вище від стегна теж червоніла пляма — скляні друзки все-таки зачепили мене. Поранений бік узагалі поводився химерно — захолов, занімів і став ніби чужим.

— Я збиралася зробити це в останній момент, — усміхнулась я.

— Гадаєш, цей момент іще не настав? Що ж, чекай. А тим часом тебе вб'ють, і ти лежатимеш тут під задрипаною канапою, серед грудок пороху та загублених кимось монеток. Тобі цього хочеться?

— Ні.

Перші кілька щупалець, променистих і страшенно холодних, уже залізли під канапу.

— Хочеш, щоб ця стара відьма святкувала перемогу?

— Ні.

— Ти віриш мені? — спитав череп.

Я поглянула на нього й замість скривленої пики привида побачила усміхнене обличчя юнака з розкуйовдженим волоссям, знайоме з мандрівки до Іншого Світу.

— Так, — відповіла я. — Начебто.

— Тоді розбий цю кляту склянку!

Я намацала молоток, підвішений до мого пояса. Мої пальці були мокрі від крові, що цебеніла з пораненого боку, тож руків’я молотка вислизнуло з них. Я міцніше вхопилася за молоток і все ж зуміла зняти його з пояса. Проте було вже запізно. Майже запізно. Канапа, за якою я ховалась, відсунулась убік, спочатку повільно, а далі несподівано швидко, за велінням шаленої потойбічної сили. Я сиділа, притулившися спиною до стіни, зі склянкою на колінах і молотком у руці.

Мої вороги наближались.

Певним чином важко було сказати, хто з них живий, а хто мертвий. Вони підходили до мене пліч-о-пліч — Маріса Фіттес у темно-зеленій сукні, на якій вигравали блискітки потойбічного вогню, з примарно-блідим обличчям, і осяйний, переповнений бурхливою енергією привид.

— Бідолашна Люсі, — сказала Маріса.

Вигляд у мене й справді, напевно, був «бідолашний» — я лежала на підлозі в калюжі власної крові, з розпатланим волоссям, що лізло в очі, в подертому брудному вбранні... Далі можете уявити самі. Я підняла голову, примружилась і поглянула на своїх убивць.

— Ти не проситимеш пощади? — запитав привид.

— Ні, не проситиме, — відповіла замість мене Маріса. — Пора закінчувати.

Привид підплив ще ближче. Я виставила склянку вперед і задоволено побачила, як Езекієль зупинився.

— Ти що, злякався цього мізерного духа? — насмішкувато запитала Маріса. — Це ж не більше, ніж звичайнісінька примара.

— Ні, це щось дужче за Примару. Щоправда, це не має значення. Він запечатаний.

— Ні, — обізвалась я. — Аж ніяк.

Сказавши це, я замахнулась молотком і щосили вдарила ним по склянці.

Клята штукенція покотилась убік, проте залишилась цілісінькою, крім хіба що невеличкої подряпини на склі.

Привид у склянці заплющив очі, готуючись до потужного удару, а потім розплющив одне око й вирячився на мене:

— Що ти робиш?! Тільки не кажи, що тобі бракує сили розбити її!

— Тримайся! — я ще раз ударила по склянці. Молоток відскочив від неї.

— Ну й дурепа ти, Люсі, — тільки й сказав на це череп.

Охоплена панікою, я вдарила ще раз. Ця спроба так само виявилась марною.

— Усе дарма!—розчаровано вирячився на мене череп. — Немовля в колисці — й те краще це зробить!

— Не кепкуй з мене! — буркнула я. — Ти ж сам запропонував мені скористатись цим клятим молотком!

— Я ж не думав, що ти така немічна! Хоч би попередила!

— Я досі ніколи не розбивала посріблене скло! Звідки мені знати, що воно таке міцне?

— То поклич кого-небудь на допомогу! Хоча б отого здохлого таргана! У нього вийде краще, ніж у тебе!

— Може, замовкнеш нарешті, га?

— Чудово, — зауважила Маріса, що спостерігала за нами. — Проте все коли-небудь закінчується. Прощавай, Люсі. Зараз ти помреш, а я піду дивитись, як Езекієль здиратиме плоть із кісток твоїх друзів. Не забудь перед смертю подумати, що чекає на твого любого Ентоні.

— Є інший спосіб, — пролунав чийсь голос. — Можна заощадити сили й час і покінчити з усім просто зараз.

Маріса рвучко озирнулась. Дух теж обернувся, щоправда, повільніше. Його сяйво аж померкло з гніву. Я підняла голову, хоч знала й так, кого зараз побачу. Я сподівалась на цю зустріч і водночас боялась її.

Двері до вестибюля були відчинені, й у них стояв Локвуд.

26

Він був зовсім не схожий на звичайного Локвуда. На того, якого ми бачили завжди — ошатного, витонченого, в довгому пальті й вузькому темному костюмі. Пальто давно пропало у вирі наших останніх пригод, а від костюма залишилось подерте, брудне, попечене ектоплазмою лахміття. Дірок у його сорочці було більше, ніж у сітці на картоплю, а якщо говорити загалом, то на Нещадній Красуні в її цирковому вбранні було більше матерії, ніж зараз на Локвуді. Рештки піджака на його плечі трохи курились димом, а від рукава на другій руці, розірваного величезними пазурами, не залишилось майже нічого. Очі затуляло брудне, сіре від солі й магнію волосся, а обличчя набрякло й зблідло. Одне слово, таким я Локвуда досі не бачила.

Та водночас він залишався самим собою — це було видно з того, як він тримає свою рапіру, з його статури, з усмішки в кутках його вуст, із спокійного погляду темних очей, що уважно, без страху оглядали кімнату. Уся його постать випромінювала таке світле завзяття, що перед нею тьмянів цей туманний дух із золотими щупальцями. Відвага, хоробрість, свобода — всі ці Локвудові риси видніли крізь усі його подряпини й садна, крізь брудне дрантя. Вони виступали на ньому так само, як водяні знаки виступають на зібганому папері.

Стоячи на дверях, він ніби правив за живий доказ марноти Марісиних спроб зберегти молодість. Він немовби показував, що таке справжня юність. Показував, яким чином слід підтримувати справжню силу духу. Показував, як поводитись перед обличчям смерті й кидати їй виклик. Локвуд зумів пробитися сюди, щоб порятувати мене. Подолав усіх ворогів — і живих, і потойбічних, — і з’явивсь у найпотрібніший момент. Я сиділа під стіною, скривавлена й безпорадна, проте моє серце співало з любові та радощів.

Хоч насправді мені дуже не хотілося, щоб він приходив сюди. Я боялася за нього.

— Привіт, Люсі, — Локвуд насмішкувато позирнув на мене. — Відпочиваєш?

— Авжеж, відпочиваю.

— Так, бачу, — він рушив ближче до нас, обходячи друзки скла та розкидані по підлозі часописи. Тільки тепер я помітила, що він тримає в руці коротку електричну рушницю. Він не зводив очей з Маріси й привида, що ширяв біля неї, й чи то цей погляд, чи рушниця так бентежили їх, що вони завмерли на місці. — Хочеш, щоб я приєднався до тебе?

— Звичайно, як завжди, — усміхнулась я у відповідь.

Із склянки на моїх колінах долинуло пирхання.

— Мене вже нудить від вас! — обізвався череп. — Ну, годі воловодитись! Робіть хоч що-небудь!

Череп мав рацію. Пора було щось робити. Бо наша робота, правду кажучи, тільки починалась.

Маріса казала, ніби в мене була особлива причина потрапити до її кабінету самій-одній. Нібито задля того, щоб ми з нею об’єднали наші сили. Так, щодо особливої причини вона сказала правду, хоч я зрозуміла це тільки зараз. Я хотіла покінчити з усім цим сама, без Локвуда. Проте Локвуд усе-таки опинився тут, і я, звичайно, раділа цьому, хоч водночас до мене повернувся колишній страх. Я пригадала лиховісні віщування механічної ворожки в театрі Тафнела. Пригадала порожню могилу, що чекала на Локвуда біля могил його батьків і сестри. Проте найвиразніше переді мною постала колишня зустріч із привидом, який мав Локвудове обличчя, і його пророцтво про те, що Локвуд загине, боронячи мене.

Ось чому моє серце водночас і співало, й краялось із відчаю, й мені залишалось прийняти той факт, що Локвуд усе-таки тут, зі мною. Будь-що більше я не могла ховатись на килимі за канапою. Я змусила себе підхопитись, незважаючи на кров, що текла з мого пораненого боку.

Проте я виявилась не єдиною, хто вирішив перейти до діла. Дух на ім’я Езекієль помітно зблід. Його вогненна корона та осяйні щупальця потьмяніли й потяглися до Локвуда, а той підняв рушницю й вистрілив. Блискавка влучила привидові просто в груди, пробивши в них здорову діру. Езекієль дико завив і відлетів аж до письмового стола. Щупальця, що тяглися до Маріси, зненацька стали зовсім тонкі. Сама ж Маріса застогнала, наче від болю, й побігла до свого примарного спільника, розчавлюючи підборами скляні друзки.

Локвуд підійшов до мене, нахилився й торкнувся пальцями моєї рани, не випускаючи при цьому з рук рапіри:

— Ти поранена, Люсі.

— Дурниці. Зовсім легко.

— Кіпс теж так казав...

— Кіпс? Що з ним?

— Ми відвезли його до лікарні. Що з ним зараз, Люсі, я не знаю... Щоправда, поки лікарі оглядали його, він, як завжди, бурчав і сипав своїми похмурими дотепами. Тож гадаю, що з ним буде все гаразд... — він помітив дві постаті в кутку кімнати. — Ось де вони... Ти щось хочеш сказати мені просто зараз?

— Кілька дрібниць. Привид може пересувати речі в повітрі, як Полтерґейст, а його Джерело — браслет на руці Маріси. Її дух панує в тілі Пенелопи, а давній труп самої Маріси зберігається тут у шафі й навіщось потрібен їй. Це поки що все.

— Чудовий звіт. Зачекай мене тут! — усміхнувся мені Локвуд. — Тільки не лізь у бійку! Я мусив тобі сказати це, хоча знаю, що ти завжди зневажаєш мої накази.

Я усміхнулась у відповідь:

— Боюся, що з цим уже нічого не вдієш... Стережись Езекієля.

— Нічого, в мене є рушниця. Я кращий стрілець, ніж Джордж. Він там, унизу, мало голову Барнсові не відстрелив.

— Барнсові? То Барнс тут?!

— Тут. І Фло теж. Вона й привела сюди інспектора. Гаразд, розкажу тобі про все потім.

Локвуд трохи відсунувся вбік і вистрілив з рушниці, змусивши Марісу зойкнути й заховатись за великий горщик із рослиною. Гілля рослини спалахнуло вогнем, а килим закурився димом. Езекієль тим часом порався зі своєю раною, з’єднуючи частини розірваної плазми. Він здійняв примарний вітер, спрямувавши його на нас із Локвудом. Повітряна хвиля виявилась менш потужною за дві попередні, проте все-таки відчутною. Локвуд якимось чином примудрився встояти на ногах. Він підняв рушницю й знову вистрілив.

Посеред кімнати я побачила свою рапіру. Я вже хотіла була підібрати її, аж тут уздріла склянку з привидом, що лежала на підлозі. Судячи з гримаси, череп неабияк сердився.

— Виходить, я тобі вже не потрібен? — буркнув він. — Авжеж, тепер з тобою твій любий Локвуд! Він дуже вчасно завітав, до речі Тепер у нього все буде, як завжди, під контролем.

— Начебто... — я підняла склянку й понесла її до найближчого столика.

— Ну, звісно, навіщо тобі такий смердюх, як я! Іди мерщій за своїм дорогеньким Локвудом!

— Піду, тільки трохи згодом, — примарний вітер поскидав зі столика всі часописи. На ньому стояла лише невеличка статуетка — пірамідка з круглих камінців, що скидалась на купку кінського посліду. Я поставила склянку на столик, поклала її набік і взяла статуетку.

Привид, що саме корчив гримаси за склом, на мить зупинився й недовірливо запитав:

— А це навіщо? Затопити в лоба Марісі?

Я підняла статуетку над головою.

— Цікава думка — вибити старій відьмі мозок цією купкою скам'янілого кінського...

Зненацька привид замовк. Його обличчя застигло.

Заплющивши очі, я щосили вдарила кам’яною пірамідкою по склянці. Пролунав тріск, щось засичало, як прохромлена шина, й засмерділо. Я знову підняла статуетку, вдарила по склу ще раз, а тоді почула:

— Агов! Обережно! Так ти мій череп розтрощиш!

Голос лунав не в моїх вухах, як раніше, а поруч. Я розплющила очі й побачила стрункого худорлявого юнака з розкуйовдженим волоссям, що стояв біля мене. Поглянувши на столик, я помітила, що стінка склянки в одному місці тріснула, й звідти сочиться блідо-зелений туман. Він здіймався тоненькими струменями, які пливли до юнака й проникали всередину його постаті.

З розбитої склянки на мене дивився старий бурий череп, пригвинчений до її денця.

— Ось, — мовила я, жбурляючи статуетку геть. — Ти вільний.

Привид поглянув на мене:

— Ти справді зробила це... Зробила! Хоч тобі це більше й не потрібно...

— Так. А тепер пробач, я трохи заклопотана...

Локвуд тим часом знову вистрілив в Езекієля, однак осяйний дух цього разу ухилився від блискавки, рвучко вигнувши своє примарне тіло вбік. Здавалось, що він напрочуд швидко відновлює свої сили. Потьмянілі щупальця тяглись до Локвуда, який старанно рубав їх своїм клинком. А от Маріси видно не було, тож я побігла по свою рапіру.

— Ти знаєш, Люсі, що ти тільки-но зробила? — гукав мені навздогін череп. — Ти визволила мене! Тепер я вільний! Ніхто й ніщо не зупинить мене! Захочу — зараз тебе вб'ю, захочу — Локвуда. Це для мене дурниця...

— Авжеж, дурниця! — зіпнула я, не озираючись.

Не звертаючи жодної уваги на череп, я взяла з підлоги свою рапіру. Локвуд бився далі, спритно відтинаючи промені привида. Я підбігла й теж відрубала кілька цих бридких щупалець. Цівка рушниці курилась чорним димком.

— Батарея майже закінчилась, — мовив він. — Я витратив її ще внизу, коли вгамовував Різника. До речі, Люсі, пора нам уже закінчувати з цим Езекієлем. Може, спробуєш забрати в Маріси його Джерело?

— Жодних проблем, — похмуро всміхнулась я й вирушила шукати жінку, обминувши при цьому якнайдалі розлюченого духа, що вимахував своїми щупальцями в повітрі. Врешті я побачила, як Маріса вилазить рачки з-за свого величезного письмового стола. Там у неї, напевно, була потаємна шухляда, бо коли вона підхопилась, у її руці блиснула рапіра.

Далі Маріса Фіттес скинула свої черевики на високих підборах і обернулась до мене. Її гарне обличчя дивним чином змінилось: випнулись вилиці й підборіддя, ніс загострився й став кривим. Дух старої Маріси виступив з тіла Пенелопи.

Я ступила назустріч їй, тамуючи біль у боці.

— Послухайте-но, Марісо, — мовила я. — Я хочу дещо сказати вам. Зовсім забула про це. Пам’ятаєте свого старого лікаря, того самого, якого поховали замість себе в своєму мавзолеї? Його, здається, звали Нейл Кларк... Ми нещодавно бачились із його духом. Він питав про вас. І навіть не просто питав, — виправилась я. — Він дуже хотів з вами побачитись.

На мить обличчя жінки, що стояла переді мною, застигло й ніби перетворилось на одну з тих старих масок, які раніше прикрашали стіни нашого будинку на Портленд-Роу. Руки нервово засіпались, і зелені камінці на зап’ястку глухо брязнули. Проте Маріса напрочуд швидко оговталась:

— О, мій любий бідолашний Нейл! То він досі там, унизу? Й досі сердиться? Який жах!

— Сподіваюсь, ви невдовзі з ним побачитесь, — зауважила я.

— Ти поранена, — блиснула очима Маріса. — Поглянь на цю кров. Гадаю, ти незабаром помреш.

— Еге ж, ви чудово знаєтесь на питаннях смерті.

— Ти скоро стечеш кров’ю.

— Оце вже навряд, — я підняла рапіру й стала до бою. — Починаймо!

Жінка теж узялася за свій клинок:

— Мушу сказати тобі, Люсі, що з такою раною в боці битись нелегко. М’язи мимоволі скорочуються від болю. Я знаю це, бо сама чудово фехтую. Саме я першою застосувала рапіру проти привидів. Я винайшла чимало бойових прийомів. Саме таким чином я приборкала Маддейнську Примару. Це я...

— Замовкніть уже нарешті, — перервала я її. — Усі ці подвиги ви здійснили п’ятдесят років тому, та ще й в іншому тілі. Цікаво, коли ви востаннє брали до рук рапіру, Марісо? Сподіваюсь, що ваші навички вже трохи заіржавіли.

— Гаразд, — відповіла вона, відгортаючи пасмо волосся з очей. — Зараз побачимо.

Вона кинулась на мене, як кобра. Я відбила її атаку й застосувала «прийом Куріясі» — довгу комбінацію справжніх і несправжніх ударів, що спантеличує суперника. Маріса засапано відповіла на цей прийом своїм ударом.

Далі все тривало серед цілковитої тиші, крім хіба що брязкоту заліза. По один бік письмового стола осяйний дух стьобав щупальцями, намагаючись дістати ними Локвуда. По другий бік Маріса перейшла в наступ. Нам з Локвудом доводилось помалу відступати, тож урешті ми виявились із ним пліч-о-пліч: він рубав своїм клинком виткі примарні щупальця, а я відбивала шалені жінчині удари. Наші викривлені постаті в розбитих дзеркалах стрибали, то зменшуючись, то збільшуючись. Ще раз нагадаю: за увесь цей час ніхто з нас не промовив ані слова — лунали тільки брязкіт металу та огидний скрип битого скла під важкими підошвами чобіт. Ми обмінювались ударами, нападаючи, ухиляючись, погойдуючись і переступаючи на нове місце. Збоку це мало скидатись на якусь химерну виставу.

І в цієї вистави був глядач. Краєчком ока я помітила дух черепа, що дивився на нас приблизно з середини кімнати.

Ще нещодавно — я це чудово знала — Локвуд ледве тримався на ногах від утоми. Та хіба можна було це сказати зараз, дивлячись на його легкі кроки й порухи, що дозволяли йому уникати дотику примарних щупалець? Він орудував рапірою витончено, впевнено, так само грайливо, ніби тренувався на Плавучому Джо та Есмеральді в підвалі нашого будинку. Я спостерігала за його недосяжною для мене спритністю і водночас відповідала ударами на всі удари темноволосої жінки. Невдовзі я побачила, як її очі почали змінюватись. Упевненість у них поволі поступалась місцем сумніву.

— Езекієлю! — зненацька вигукнула вона. — Допоможи мені!

Несподівані Локвудові удари завдавали болю осяйній примарі, не давали їй застосувати повну силу. Однак проблема в тому, що коли ти б’єшся з потужним привидом — таким, як Езекієль, хай там до якого типу він належав, — то його не можна надовго загнати в куток: він перепочине, накопичить силу й вибухне люттю. Ось і зараз, підбадьорений вигуком Маріси, він затяг щупальця в себе, а натомість підняв свої вогненні руки.

Кімнатою прокотилась потужна хвиля надприродної енергії. Ми з Локвудом позадкували, проте виявилось, що цю хвилю було спрямовано не на нас. Одна канапа біля стіни злетіла в повітря. Дух махнув рукою, й вона, стрімко набираючи швидкості, помчала в наш із Локвудом бік просто нам на голови.

Рятуватись було запізно. Я заплющила очі...

І розплющила їх.

Ні, мене не розчавило канапою. Нічого взагалі не сталось. Канапа висіла в повітрі за кілька футів від мене, погойдуючись, мов човен на річці.

Дух на ім’я Езекієль знову махнув рукою. Канапа здригнулась, пролетіла ще трохи вперед, аж раптом відскочила назад, відкинута іншою, ще потужнішою силою. Я озирнулась...

І побачила, що поряд стоїть дух черепа.

Обличчя худорлявого юнака було напрочуд спокійне. Він ліниво розглядав свої нігті на одній руці, а другу підніс — і канапа попливла геть від нас, явно виходячи з-під влади Езекієля. Юнак рвучко опустив руку — канапа шалено вдарилась об стіну й розтрощилась на шматки.

— Ти, смердючко! — долинув шалений крик Езекієля. — Ти наважився кинути мені виклик?!

— Оце то тип! — мовив у відповідь дух черепа. — Скажи-но правду, Люсі: чи могла б ти хоч трохи прожити поряд із таким бовдуром? Недотепою без почуття гумору, що не вміє навіть влучно пожартувати? Немає гіршої кари, ніж провести цілу вічність із таким занудою!

Езекієль знову махнув руками. Тепер у повітря знялася висока шафа, що стояла позаду стола. Юнак легенько ляснув пальцями, й шафа, вмить розвернувшись, промчала повз Езекієлеву голову, висадила шибку й зникла в темряві за вікном.

Дух спересердя аж почорнів. Спробував атакувати ще раз і закрутив у повітрі вихор, як це роблять розлючені Полтерґейсти. Проте череп відразу послав у відповідь свій порив вітру, й два вихори знищили один одного.

Увесь цей час Маріса Фіттес так само нерухомо спостерігала за їхньою сутичкою, як і ми з Локвудом. Тільки тепер вона оговталась і знову полізла на мене з рапірою. Дух черепа просто показав на неї пальцем — хвиля примарного вітру одразу збила Марісу з ніг і припечатала її спиною об край стола. Стогнучи з болю й лаючись, вона впала на підлогу.

— Ой-ой-ой! — мовив череп. — Тітоньці боляче!

— Люсі! Джерело! — гукнув мені Локвуд.

Проте я вже й так поспішала до Маріси. Підійшла, носаком чобота вибила з її руки клинок і пожбурила рапіру геть. Далі зірвала з жінчиного зап’ястка нефритовий браслет — він був такий пекучо-холодний, що я мало не зойкнула. Тримаючи браслет у руці, я другою рукою полізла до кишеньки на поясі, де в мене була схована срібна сітка.

Дух на ім’я Езекієль дико завив. Німб у нього над головою згас, та й сам привид якось зменшився, скорчився, обернувшись на темну потворну тварюку з вогненними очима й чорним проваленим ротом. Вона кинулась на мене, проте я вже встигла витягти з кишеньки сітку й загорнула в неї браслет. Дух почав скручуватись, наче підпалений аркуш паперу, аж поки зблід і перетворився на тоненьку ниточку диму, що танула в повітрі й просочувалась надвір крізь розбите вікно.

З Езекієлем було покінчено.

— Не знаю, хто він був такий, — зауважив Локвуд, — але будь-що я радий, що ми його здихалась. Цей браслет, Люсі, вже вранці треба буде відправити до крематорію, — трохи накульгуючи, він підійшов до шафи, відчинив дверцята — й світло впало на моторошний труп, що стояв усередині на золотій підставці. Локвуд хитнув головою: — Тільки поглянь, у якому стані цей Езекієль покинув Марісу! Певною мірою її дух ще прив’язаний до її тіла. Та оскільки вона не схотіла помирати, тобто поки вона ще нібито жива... то й це опудало повинно бути живе, — він підморгнув. — Гидко про це думати, авжеж?

Відійшовши від шафи, він наблизився до місця, де стояла я, а поруч зі мною — сірий привид худорлявого юнака з розкуйовдженим волоссям. Дух черепа знову напустив на себе байдужий настрій і вдавав, ніби розглядає обкладинку одного з часописів, що попадали на підлогу.

— Дякую, — мовив Локвуд до привида.

Дух черепа нічого не відповів, і Локвуд, потупцявши на місці, рушив до Маріси, яка досі лежала на підлозі позаду стола.

— Я теж хочу подякувати тобі, — сказала я.

— Нема за що, — стенув плечима юнак. — Це все вийшло майже випадково. Я так давно не випробовував свою силу... Розім'явся трохи та й годі. А якщо це допомогло вам, то це просто збіг.

— Звичайно, збіг.

— Такого більше не буде.

— Авжеж, не буде, — погодилась я. — Розумію. Ну, а... що тепер? — я подивилась на розбиту склянку, що лежала на столику. — Ти досі прив’язаний до свого черепа, тільки я вважаю, що далі так бути не повинно. Я вже казала тобі, що ти можеш розірвати цей зв’язок і повернутись до Іншого Світу... — привид мовчав, і тоді я додала, кахикнувши: — Або, якщо ти не готовий до нього, можеш, залишитись тут зі мною.

Темні очі привида поглянули на мене. Брови насмішкувато піднялися:

— Стривай-но, про що це ти? Пропонуєш мені стати позаштатним співробітником агенції «Локвуд і К°»? Химера, їй-богу!

— Зрозуміло, — тільки й змогла я сказати у відповідь.

Я обернулась і підійшла до столу, де Локвуд спостерігав за спробами Маріси підвестись на ноги. Її волосся розкуйовдилось, помада на вустах розмазалась, очі глибоко запали. Здається, на її обличчі були навіть сліди крові. Одне слово, зараз вона була анітрохи не краща за мене, коли я прокидаюсь після напруженої ночі. Від цього мені стало трохи веселіше, а ще приємніше було бачити Локвуда живим і цілим. Ми зробили це. Нашій справі настав кінець.

— Я тільки-но сказав Марісі, що зараз ми відвеземо її вниз ліфтом, — усміхнувся мені Локвуд. — Далі до цього візьметься інспектор Барнс із своєю командою з ДЕПРІК. Вони оглянуть підвальні поверхи й заарештують усіх, кого треба. Голлі з Джорджем збирались показати їм усе, проте я думаю, що зараз до них можемо приєднатись і ми. Якщо ви готові, Марісо, то ходімо.

Жінка поволі кивнула. Вона стояла біля письмового стола, безпорадно схиливши голову вбік і опустивши руки, наче поламана лялька.

— А ти дуже схожий на своїх батьків, Ентоні, — сказала вона.

— Не слухай її, Локвуде, — насупилась я, ступаючи вперед.

— Зовні ти більше подібний до батька, — провадила Маріса, — а завзяттям удався в матір. Я була в Товаристві Орфея, коли вони виступали там зі своєю останньою лекцією. Хороша була лекція, — вона посміхнулась. — Надто хороша. Тому й стала для них останньою.

На мить Локвуд зупинив подих, але відразу засміявся.

— Це все ви розкажете Барнсу, — відповів він. — Ходімо!

Він протяг руку, щоб вивести її з кімнати. Жінка подалася вперед, аж раптом рвучко побокувала й схилилась над столом. Дзенькнула пружина — відчинилась потаємна шухляда. Ще мить — і Маріса обернулась до нас, тримаючи в руці маленький циліндрик. У викривлених обрисах її тіла, в рисах обличчя, у вогненних очах з’явилося щось таке, що змусило мене подумати про всохлий дух старої Маріси, який знову визирнув з тіла її онуки.

— Ви справді думаєте, що я здамся вам? — просичала вона. — Двом дурним підліткам? Ні. Це мій будинок. Мій Лондон. Я все це збудувала й створила, і якщо мені вже не суджено володіти цим, то й вам нічого не дістанеться!—вона стиснула циліндрик, і на його стінці спалахнув червоний вогник, щось гучно запищало, і в повітрі засмерділо бензином та сажею. — Це мультизаряд, — пояснила Маріса. — Він здатен зруйнувати цілий поверх. За двадцять секунд! Прощайтесь одне з одним — ви помандруєте до Іншого Світу зі мною разом!

Сказавши це, Маріса притулила циліндрик до грудей і побігла до мене. Я вирішила, що в останньому нападі шаленства вона хоче схопити мене, щоб переконатись, що я справді помру з нею разом. Та навперейми Марісі кинувся Локвуд — так блискавично, як він робив це завжди, — й спробував витягти в неї циліндрик. Вона звивалась, пручалась, кусалась, і тоді він обернувся до мене й гукнув:

— Тікай, Люсі! Я затримаю її! Тікай, ти ще встигнеш добігти до ліфта!

— Ні! Локвуде!

— Тікай, Люсі! Роби, що я кажу тобі! — на мене глянули його темні відчайдушні очі. — Будь ласка! Врятуй себе заради мене!

— Ні... — я заціпеніла на місці. — Ні, не можу...

Я справді не могла. Не могла покинути його. Навіщо мені кудись тікати? І що чекає на мене попереду? Світ, де збуваються пророцтва злих духів, де здійснюються похмурі віщування, де на покинутому кладовищі з’явиться ще одна свіжа могила? Де всі мої страхи справдяться, а сонце згасне навіки?

Світ без нього? Ні, тікати я не могла.

— Ні, — прошепотіла я. — Я залишуся з тобою.

— Ой, як же ви мені, до дідька лисого, набридли!

Біля Локвуда й Маріси вже стояв привид худорлявого юнака. Невидима сила розкидала їх у різні боки. Маріса полетіла геть. Дух черепа обернувся до нас і мовив, усміхнувшись мені по-давньому:

— Тримайтесь!

Він підняв руки. Налетів примарний вихор, вибив повітря з моїх легень, звалив нас із Локвудом на підлогу й поніс із кімнати геть.

Тільки-но ми вилетіли за поріг, як циліндрик вибухнув. Я побачила вогненну червоно-чорну хмару, що огорнула кабінет. Полум’я проривалось у вікна й трощило їх із такою силою, що друзки шибок летіли над містом аж до Темзи. Воно пробивалось крізь стелю, дорогою пожираючи канапи, шафи й крісла. Поглинуло воно й постать юнака, що стежив за нашою втечею. Полум’я поширювалось далі й далі, проте ми з Локвудом були попереду нього й бігли так швидко, що воно не встигало наздогнати нас. Ми проскочили крізь відчинені двері, промчали вестибюль і з гуркотом врізались у ліфтові двері.

Ми лежали на підлозі, тісно притулившись одне до одного, коли вестибюлем прокотилась вогняна куля. Я відчула нестерпну спеку, а наступної миті полум’я відступило назад. Десь заревіла пожежна сирена, а далі поверх шалено струсонуло — це завалилася стеля в кабінеті. Нас огорнув чорний дим. Я знепритомніла. Останнє, що я відчула, — це те, що Локвуд досі ворушиться. А остання моя думка була про розбиту склянку з черепом, що залишилась лежати в кабінеті на столику.