Порожня могила

1

Хочете послухати історію про привидів? Гаразд, є в мене кілька таких історій про запас.

Як щодо синього розпливчастого обличчя, що притулилося до віконця льоху? Чи сліпця з ціпочком, зробленим з дитячих кісток? Чи пекельного лебедя, який прямував за мною нічним, безлюдним, мокрим від дощу парком? Чи величезного рота, що роззявився переді мною просто посередині залитої цементом долівки? Чи глечика на молоко, наповненого кров’ю? Чи порожньої ванни, з якої ночами лунає моторошне булькотіння? А щодо колиски з немовлям, яка крутиться в повітрі, чи кістяка в димарі? Чи, може, вас зацікавить лютий примарний кабан з наїжаченою щетиною й жовтими іклами, що дереться в брудні скляні дверцята душової кабінки?

Будь ласка, обирайте, що вам до душі. Усе це я пережила сама — за один-єдиний місяць роботи в агенції «Локвуд і К°» одного довгого й страхітливого літа. Здебільшого ці історії записані в журналі нашої агенції: вранці після кожного розслідування їх занотовує туди Джордж, ліниво сьорбаючи гарячий чай. Він робить це, сидячи по-турецьки в боксерських трусах на килимі. Саме це видовище може збентежити вас іще дужче, ніж усі — ще й узяті докупи — перелічені мною привиди.

До речі, цей наш журнал у чорних палітурках було старанно скопійовано й віддано на зберігання до Національного архіву, до нещодавно створеного фонду Ентоні Локвуда. Добре те, що на сторінках цієї копії ви не знайдете жодного відбитка брудного Джорджевого пальця та жодної крихти від чипсів або печива, а погано те, що до журналу потрапили не всі наші розслідування. Одна пригода була така моторошна, що Джордж просто не наважився записати її.

Ви знаєте, чим скінчилася ця історія. Це відомо всім. Ціле місто бачило того лиховісного ранку, як куряться димом руїни Будинку Фіттес, серед яких лежать неприбрані трупи. А з чого все почалося? Цього не знає ніхто, крім нас — співробітників агенції «Локвуд і К°». Це секретне, приховане від публіки розслідування, де є все — і вбивство, й родинні таємниці, й зрада... І, звичайно, привиди. Почути цю історію можна лише від когось із тих, хто залишився тоді живим. Тому, як я розумію, ви й завітали до мене.

Гаразд. Мене звуть Люсі Джоан Карлайл. Я вмію розмовляти і з живими, і з мертвими — й знаходжу між цим чимдалі менше різниці.

***

Тож ось вам ця історія — від початку до кінця. А ось і я сама два місяці тому. На мені чорна куртка, спідниця, леґінси й важкі робочі черевики, в яких і віко труни легко збити, і з могили видряпатись. На поясі в мене рапіра, а на грудях — патронташ із магнієвими каністрами й соляними бомбами. На куртці помітний слід від примарної руки. Зачіска в мене коротша, ніж раніше, хоч це й не допомагає приховати сивого пасма у волоссі. Одне слово, вигляд у мене такий, як і личить агентові, готовому до психологічного розслідування. Тобто до нашої щоденної роботи.

Чи радше сказати — щонічної, бо на небі саме мерехтять зорі. Денне тепло змінила нічна прохолода. Щойно минула північ — і настав час, коли вулицями вештаються привиди, а всі люди сплять у своїх ліжках.

А я, зрозуміло, не сплю. Я працюю. Повзу, задерши вгору сідниці, кам’яною підлогою Мавзолею Фіттес.

Заради правди мушу сказати, що я тут не сама. Разом зі мною тут повзають мої колеги — Локвуд, Джордж і Голлі. Ми лазимо, нахиливши голови, й мало не черкаємо носами по плитах. В одній руці кожен тримає свічку, щоб краще було видно стіни й підлогу. Часом ми зупиняємось, щоб обмацати пальцями якусь підозрілу кам’яну плиту. Працюємо ми без слів, мовчки. Ми шукаємо таємний хід до могили.

— Сумно дивитись на вас, друзяки, — несподівано лунає голос. — Аж плакати хочеться.

На гранітній плиті посередині мавзолею сидить худорлявий рудий молодик. Убраний він, як і всі ми, в чорне: високі армійські черевики, джинси, светр із високим горлом. Очі його, на відміну від наших, сховані за великими окулярами; в цих окулярах він скидається на величезного переляканого коника-стрибунця. Це наш колега Квіл Кіпс — він стереже ломики, мотузки та інше наше грабіжницьке знаряддя, а заодно стежить за всім, що відбувається в мавзолеї. Окуляри дозволяють Кіпсові бачити привидів, яких уже не помічають його дорослі очі.

— Бачиш що-небудь, Квіле? — запитав Локвуд, відгорнувши з чола пасмо темного волосся й на мить облишивши штрикати кишеньковим ножем у щілину між плитами.

Кіпс засвітив ліхтар, озирнувся й відповів:

— Багато чого бачу, коли всі ви отут рачкуєте. Особливо цікаво дивитись на Кабінса. Таке враження, ніби повз мене білуга пропливає.

— Я мав на увазі привидів...

— Ні, привидів немає. Крім хіба цього домашнього улюбленця, — Кіпс поплескав по великій склянці, що стояла поряд на кам’яній плиті. Склянка променіла яскраво-зеленим світлом, а крізь вихор ектоплазми було видно темний череп і страхітливе обличчя привида.

— Домашнього улюбленця?! — почула я потойбічний шепіт. — Домашнього улюбленця? Випусти мене на хвилинку, Люсі, і я покажу цьому кощавому йолопові, який з мене домашній улюбленець!

Я випростала спину, сівши задля цього на закаблуки, й відгорнула з лоба розтріпане волосся:

— Будь ласка, Кіпсе, не називай череп домашнім улюбленцем. Йому це не до вподоби.

— Точніше кажучи, мене це просто бісить! — криво вишкірився череп у склянці. — І поясни цьому бовдурові, схожому на скаженого пугача, що я, коли мені пощастить-таки вибратись із склянки, відразу висмокчу всю його плоть аж до кісток, а далі піду в танець із його порожньою шкірою! Неодмінно перекажи це йому!

— То він і справді образився? — спитав у мене Кіпс. — Диви, як рота роззявив!

— Скажи, скажи йому!

— Не поспішай, — завагалась я. — Усе гаразд, заспокойся.

— Що?! Ні, я не заспокоюсь! Ач, він ще й по моїй склянці тарабанить! Рибка я йому в акваріумі, чи що? Ні, присягаюсь: тільки-но вирвусь на волю, як ухоплю цього Кіпса й здеру з нього...

— Локвуде! — сказала я, повертаючи на кришці склянки важіль, щоб угамувати балакучий череп. — Ти певен, що хід у підземелля саме тут? У нас обмаль часу!

Ентоні Локвуд підхопився. В одній руці він досі стискав кишеньковий ножик, а другою скуйовдив собі волосся. Убраний наш керівник був, як і завжди, бездоганно. Щоправда, замість звичайного пальта сьогодні на ньому була темна куфайка, а на ногах замість звичайних черевиків легенькі кросівки — це були єдині поступки, на які Локвуд погодився, збираючись таємно вдертися до однієї з найславетніших пам’яток Лондона.

— Твоя правда, Люсі, — бліде, витончене Локвудове обличчя здавалося безжурним, однак малесенька зморшка над переніссям свідчила про якнайглибшу задуму. — Стільки вже пораємось тут, і жодної зачіпки. А ти що скажеш, Джордже?

З-за гранітної плити з пирханням виповз Джордж Кабінс. На ньому була бруднюща чорна футболка, окуляри з’їхали набік, потемніле від поту світле волосся стирчало на всі боки. Останню годину він займався тим самим, що й ми, однак примудрився геть замурзатись у пороху, павутинні й мишачому посліді. Щоправда, таке траплялося з ним частенько.

— Але ж про цей хід згадують усі описи похорону, — буркнув він. — Ми, мабуть, просто не дуже уважні. Особливо Кіпс, який узагалі нічого не шукає.

— У мене своя робота! — обурено відповів Кіпс. — А от чому ви ніяк не впораєтеся з вашою, я вже не знаю. Усі ми тут ризикуємо головою лише через те, що ти сказав нам, ніби тут є цей хід!

— Авжеж, він тут, — мовив Джордж, оббираючи павутиння з окулярів. — В описах сказано, що її труну спустили вниз, до склепу. Срібну труну! Для такої небіжчиці все було зроблено якнайкраще!

Прикметно, що Джордж не назвав імені особи, що мала бути похована в цій могилі. Від самісінької згадки про срібну труну в мене тьохнуло серце — так само як тоді, коли я поглянула на кам’яну полицю, що виступала з дальньої стіни мавзолею. Чи, радше, на те, що стояло на цій полиці.

То було залізне скульптурне погруддя жінки середнього, майже літнього віку — з суворим, владним обличчям, зачесаним назад волоссям, високим чолом, гострим орлиним носом, тонкими вустами й проникливими очима. Це обличчя не можна було назвати гарним, зате суворим і водночас пильним — цілком. І до того ж воно було добре відоме всій країні. Те саме обличчя, яке прикрашало поштові марки та обкладинки посібників для агентів. Те саме обличчя, яке ще з дитячих літ траплялось нам так часто, що навіть марилось уві сні.

Кожен з нас міг розповісти чимало цікавого про Марісу Фіттес — найпершу дослідницю потойбічних явищ. Разом із своїм партнером Томом Ротвелом вона відкрила безліч прийомів боротьби з привидами, які донині використовують агенти-оперативники. Кожен знав історію про те, як вона змайструвала свою першу рапіру з виламаного залізного стояка перил — і про те, як вона розмовляла з духами так само легко, ніби то були звичайні живі істоти. Усі пам’ятали про те, що саме вона заснувала найпершу агенцію психологічних розслідувань, і про те, що на її похорон зійшлась мало не половина Лондона: люди спостерігали, як її срібну труну несуть на руках від Вестмінстерського абатства до Стренду і як за цією труною жалобним маршем ідуть представники всіх столичних агенцій. А ще пам’ятали, як урочисто гули дзвони всіх церков, коли її ховали в підземеллі мавзолею, що став відтоді святинею для заснованої нею агенції «Фіттес».

Дивовижні спогади...

От тільки ніхто з нас не вірив, що Марісу Фіттес насправді поховали в цьому мавзолеї. Сам мавзолей, як відомо, стоїть на східній околиці Стренду, в центральній частині Лондона. Це міцна кам’яна споруда, в якій є головна зала овальної форми, з високою стелею, — завжди похмура, майже порожня, якщо не рахувати масивної гранітної плити з викарбуваним на її вершині однісіньким словом «ФІТТЕС». Вікон у залі немає, а надвір ведуть одні-єдині залізні двері — й зараз ці двері були міцно замкнені.

Десь за дверима стояли двоє підлітків-вартових. У них були пістолети, якими вони негайно скористалися б, якби почули зсередини шум. Тож працювати нам доводилось якнайобережніше. Підлога в мавзолеї була чисто виметена, пахтіла лавандою, й на ній — на відміну від більшості місць, де нам довелося побувати цього тижня, — не лежали ноги, руки та інші рештки людських тіл. Тож із цього погляду зала мавзолею видавалась нам навіть затишною.

Та водночас ніде не було видно й сліду потаємного ходу до підземелля.

Наші ліхтарі мерехтіли, а над головами в нас нависала пітьма — густа, щільна, ніби відьомський плащ.

— Гаразд. Зберігаймо спокій, дотримуймось тиші й шукаймо далі, — наказав Локвуд. — Якщо хтось має кращі пропозиції, я готовий вислухати їх.

— У мене є, — озвалася з кутка Голлі Манро. Вона підхопилась і легенько, мов кицька, підкралась до нас. Убрана вона була, як і всі ми, в чорне: курточка на блискавичному замку, коротка спідничка, леґінси. Довге чорняве волосся скручене в кінський хвіст. Можна було б звернути увагу, як чудово це личить їй, та навіщо марнувати час? Правду кажучи, Голлі личило будь-яке вбрання, навіть якби їй довелося накинути на плечі чорну торбину на сміття, вона і в ній залишалася б королевою балу.

— Мені здається, нам потрібен свіжий погляд на це все, — мовила Голлі. — Люсі, може, нам зміг би допомогти твій череп?

Я стенула плечима:

—Що ж, Голлі, спробую. Тільки він зараз у такому кепському гуморі...

Примарне обличчя в склянці досі ворушило вустами. Крізь нього виднів темно-бурий череп, пригвинчений до денця посудини.

Я крутнула важіль і відразу почула:

— ... і з'їм їх! А тоді заморожу пальці в нього на ногах, щоб він стовбичив на місці, як пень!

— О, ти ще досі батькуєш Кіпса? — здивувалась я. — А я думала, що ти давно вже заспокоївся...

Привид заморгав на мене з-за скла:

— То ти навіть не слухала мене?!

— Ні.

— Звісна річ! А я отут розводжуся для тебе — стільки цікавих подробиць придумав...

— Прибережи їх до кращого часу. Ми тут ніяк не знайдемо вхід до підземелля. Може, щось порадиш нам?

— Чому це я? Ви ж усе одно мені не вірите!

— Оце вже неправда. Дечому віримо.

— Дечому!—сердито пирхнув череп. — Та якби ви справді мені вірили, то сиділи б зараз удома й труїлися чаєм з коржиками! Аж ні— закортіло їм «перевірити» мої слова!

— А що тебе, врешті, дивує? Ти ж сам казав, що Маріса Фіттес не померла, що вона досі жива і вдає з себе власну онуку — Пенелопу Фіттес. Ту саму Пенелопу Фіттес, яка очолює агенцію «Фіттес» і вважається найвпливовішою особою в Лондоні! Такі речі просто так не кажуть! Ти вже пробач нам, але ми повинні це перевірити!

Привид вирячив очі:

— Бридня! Знаєш, як це називається? Черепизм!

— Черепизм? Що це за дурницю ти вигадав?

— Ну, про расизм ти чула? Або про сексизм? А це справжнісінький черепизм — судити про мене з першого погляду. Сумніватись у моїх словах лише тому, що я — черепу склянці з зеленою плазмою! Погодься, що це так!

Я скрушно зітхнула. Мені було чудово відомо, який майстерний вигадник і брехун цей череп. Сказати, що він «трохи прикрашає» правду, було все одно, що сказати про Джорджа, ніби той, шнуруючи свої кросівки, «трохи розтягує» гумку своїх спортивних штанів. Проте, з іншого боку, череп справді не раз рятував мені життя, а отже, часом таки й не брехав.

— Цікава точка зору, — зауважила я. — Поговорімо про неї трохи згодом. А зараз нам потрібна твоя допомога. Ми шукаємо вхід до підземелля. Ти бачиш де-небудь кільце або клямку?

— Ні.

— А може, якийсь важіль?

— Ніякого.

— А може, ворот, лебідку чи ще якийсь механізм, що відчиняє таємний хід?

— Ні. Звичайно ж, ні. Ти марно питаєш.

Я зітхнула:

— Гаразд, я зрозуміла. Ніякого входу тут немає.

— Чому немає? Є! — відповів привид. — Ти ж не про нього питаєш мене, а про якісь важелі й вороти!

Я переказала його слова колегам. Голлі й Локвуд тут-таки підскочили до гранітної плити і вмостились на ній поряд із Кіпсом. Локвуд узяв один ліхтар і став поволі водити ним над підлогою, стежачи разом з Голлі за променем світла, що потроху, наче вода, повз далі й далі, до стін зали.

— Жаль та й годі! — хихотів череп. — Очей у мене немає, та я бачу його просто перед собою. Більше я нічого тобі не підкажу...

— Ось він! — Голлі вхопила Локвуда за руку. — Бачиш оту плитку посередині більшої плити? Велика плита — це прохід. А під маленькою плиткою — кільце або важіль!

Ми з Джорджем підбігли до плити, на яку показувала Голлі, й тут-таки зрозуміли, що вона має рацію.

— Чудово, Голлі, — сказав Локвуд. — Тут і повинен бути хід. Усі готуйте знаряддя!

Агенція «Локвуд і К°» завжди славилася злагодженою роботою. В повітрі заблищали ножі — ми заходились виколупувати цемент із щілин довкола меншої плитки. Далі ми підважили плитку ломиками, й Локвуд відвалив її вбік. Під нею справді виявилось велике бронзове кільце, прикріплене до більшої плити. Поки ми з Джорджем і Голлі зішкрібали з її країв цемент, Локвуд із Кіпсом прив’язали до кільця мотузи й перевірили вузли на міцність. Локвуд встигав усюди — тихенько підказував, допомагав у кожній справі. Він аж променів завзяттям.

— А мені ніхто не подякує? — бурчав у склянці череп. — Ніхто? Ну й гаразд, не дуже й хотілося...

Менш ніж за дві хвилини ми були готові. Локвуд із Кіпсом ухопилися за перший мотуз, щоб підняти плиту. З іншого боку ми з Джорджем узялися за другий мотуз: нам належало тихо, без шуму, опустити підняту плиту на підлогу. Біля кільця, з ломиком у руці, стояла навколішки Голлі.

У залі панувала тиша. Світло нашого ліхтаря, що стояв на підлозі, осявало залізну голову погруддя Маріси Фіттес. Ліхтар мерехтів, і від того здавалось, що очі скульптури лиховісно блимають.

У моменти найвищого напруження Локвуд завжди залишався найспокійнішим серед нас усіх. От і зараз він усміхнувся нам:

— Усі готові? Чудово. Починаймо!

Вони з Кіпсом потягли за мотузи. Важка плита, зрушивши з місця, легко обернулась на добре змащених завісах, відкривши темне провалля, з якого війнуло вогкістю й холодом.

Голлі хутко підперла плиту ломиком, однак у цьому не було потреби, бо ми з Джорджем прийняли вагу каменя на себе — і обережно почали опускати плиту на її лицьовий бік.

— Обережно! — командував Локвуд. — Тихо!

Нарешті ми опустили плиту. Вона лягла на підлогу без жодного звуку — навіть миша, мабуть, гучніше зітхає. Посередині підлоги відкрилась велика прямокутна діра. Коли Голлі піднесла до неї свій ліхтарик, ми побачили круті кам’яні сходи, що вели в глибину. З підземелля тягло холодом, вологою й запахом землі.

— Глибоченька, нівроку, діра, — прошепотів Кіпс.

— Хтось що-небудь бачить? — поцікавився Локвуд.

— Ні.

Запала коротка мовчанка. Тепер, коли ми знайшли вхід до підземелля, кожен з нас по-своєму зрозумів, яку божевільну річ ми збираємося скоїти. Здавалось, ніби пітьма над нашими головами стала ще нижчою й щільнішою. Зі стіни за нами спостерігало залізне обличчя Маріси.

Ми тихо стояли, напруживши свої Таланти. Ніхто нічого не відчув. Термометри на наших робочих поясах незмінно показували дванадцять градусів, не спостерігалось ні Холоду, ні Смороду, ні Болю, ні Повзучого Страху — жодних ознак швидкої появи привида.

— Гаразд, — промовив нарешті Локвуд. — Збираймо речі. Ходімо, як домовлялись: я перший, за мною Джордж, далі Голлі з Люсі, а останнім — Кіпс. Ліхтарі доведеться вимкнути, тому візьмемо з собою свічки. Я триматиму в руці рапіру, ви теж держіть свою зброю напоготові. Сподіваюсь, вона все ж таки нам не знадобиться.

Він широко всміхнувся нам і додав:

— Ми ж не віримо, що вона тут.

Усе це було так, проте страх не покидав нас. Почасти то був страх перед залізним обличчям та викарбуваним на гранітній плиті іменем. Почасти його навіювало повітря, що здіймалось із підземелля, — важке, з тривожним запахом могильної землі, воно огортало нас, переповнювало неспокоєм. Ми поволі зібрали речі. Джордж підійшов до кожного з нас і, клацнувши запальничкою, підпалив ґноти наших свічок. Ми вишикувались у ланцюжок, поправили рапіри, кахикнули й помацали пальцями робочі пояси.

— То ми справді хочемо це зробити? — озвучив нашу спільну думку Кіпс.

— Ми зайшли надто далеко, — відповів Локвуд. — Звичайно, хочемо.

— Відступати не можна, — підтакнула я.

Кіпс поглянув на мене:

— Твоя правда, Люсі. Я, мабуть, надто вже обережний. Пробач, але я досі не можу забути, що нас привела сюди підказка злого балакучого черепа, який завжди бажає всім нам смерті...

Усі позирнули на мій розв’язаний рюкзак. Там лежала склянка з черепом, проте примарного обличчя в ній видно не було. Навіть мене не дуже тішили ні порожні чорні очні ямки черепа, ні його вишкірена лиховісна посмішка.

— Я знаю дивовижну історію цього черепа, — провадив Кіпс. — Знаю, що він став твоїм найкращим приятелем... А що, як він помилився? Просто взяв і помилився? — Кіпс позирнув на залізне погруддя й ледве чутно прошепотів: — І там, унизу, на нас чекає вона...

Ще мить — і наше завзяття де й поділося б, та цьому рішуче завадив Локвуд. Ставши між Кіпсом і мною, він упевнено промовив:

— Причин для хвилювання немає. Джордже, нагадай-но їм.

— Будь ласка, — поправив окуляри Джордж. — Пригадаймо, що за всіма спогадами про смерть Маріси Фіттес вона заповіла поховати себе в особливій труні — залізній, покритій сріблом. Тож навіть якщо череп помилився й тіло Маріси спочиває тут, то її дух нас не потурбує. Залізо й срібло не підпустять його до нас.

— А коли ми відкриємо труну? — не вгавав Кіпс.

— Ну, по-перше, ми відкриємо її лише на мить, а по-друге, в нас є захисне знаряддя від будь-якого привида.

— Тобто, — уточнив Локвуд, — жоден привид не повинен напасти на нас, поки ми сходитимемо вниз? Так, Джордже?

— Саме так.

— Тоді все гаразд. Ходімо, — Локвуд обернувся до діри, що чорніла серед підлоги.

— Щоправда, дорогою нам може трапитись кілька пасток, — зауважив Джордж.

— Пасток? — перепитав Локвуд, що вже заніс ногу над сходами.

— Про пастки ніде не сказано, — пояснив Джордж. — Однак це не означає, що їх там немає, — він поправив на носі окуляри й підбадьорливо махнув рукою в бік діри: — Будь-що хід чекає на нас, Локвуде! Вперед!

Локвуд, проте, не дуже поспішав. Він пильно поглянув на Джорджа:

— Зачекай-но! Що це за пастки?

— Мене, до речі, це теж цікавить, — озвалася Голлі.

Цікавило це, звичайно, нас усіх, тож ми оточили Джорджа, який ворухнув плечима так, ніби збирався стенути ними:

— Це просто чутки. Я не думав, що вони так насторожать вас. Подейкували, ніби Маріса не хотіла, щоб до її могили вдерлись грабіжники, тож і вжила... е-е... певних запобіжних заходів... — він трохи помовчав. — Таких, що можуть бути пов’язані з надприродними силами.

— І ти розповідаєш нам про це тільки зараз?! — не витримала Голлі.

— Коли ж ти сам розповів би нам про ці «чутки»? — додала я. — Може, тоді, коли мене вже схопив би за карк який-небудь Спектр?

— Це справді можуть бути лише чутки, — нетерпляче виправдовувався Джордж. — А моя головна робота як дослідника — відрізняти доконані факти від чуток!

— Ні, це моя робота, — заперечив Локвуд. — Твоя робота — доповідати мені про все, що тобі пощастило дізнатись. А моя — судити про ці відомості.

Запала важка мовчанка.

— Ви що, завжди так сваритесь? — поцікавився Кіпс.

— Зазвичай, — чемно всміхнувся Локвуд. — Як на мене, суперечки навіть корисні. Вони змащують наш робочий механізм.

— Ти справді так гадаєш? — позирнув на нього Джордж.

— Їй-право! Я просто обожнюю суперечки! А тепер дозвольте попросити всіх замовкнути! — Локвуд оглянув нас усіх по черзі своїми проникливими темними очима. — Чи є там пастки, чи немає — ми з ними впораємось. Час поспішати. В нас залишилось тільки дві години, щоб оглянути могилу, зачинити підземелля й вислизнути надвір під час чергової зміни варти. Скажіть-но мені: ми хочемо дізнатись правду про Пенелопу й Марісу Фіттес? Авжеж! Ми стільки зробили задля того, щоб потрапити сюди, що відступити буде просто смішно. І не варто боятись. Якщо ми маємо рацію й могила порожня, то все взагалі чудово. Якщо ж ми помиляємось, то впораємось і з привидом — нам це завжди вдається якнайкраще! — він усміхнувся: —Але ми не помиляємось. Ми стоїмо на порозі великого відкриття! Тож усе буде гаразд!

— Ну, — буркнув Кіпс, поправляючи свої здоровенні окуляри, — я вже не знаю, як може бути все гаразду могилі...

Проте Локвуд уже рушив крутими сходами вниз. За його спиною вогники наших свічок вигравали на залізному обличчі Маріси Фіттес, і її тонкі вуста лиховісно посміхались нам услід.

2

Гаразд, зробімо невеличку перерву, поки ми стоїмо перед сходами. Ніяка гидота поки що на нас не наскочила, пасток теж помітно не було. Усі ми були живі й здорові. Це дозволяє мені трохи заспокоїтись і розповісти вам, чому ми вп’ятьох (чи радше вп’ятьох з половиною, якщо рахувати череп) наважились таємно, серед ночі, проникнути до однієї з найславетніших усипальниць Лондона.

Я не розводитимусь про те, яким чином ми пробралися до мавзолею, хоч це, правду кажучи, також цікава історія. Задля цього Джорджеві довелося кілька ночей поспіль спостерігати за вартою біля мавзолею, щоб скласти точний графік змін охоронців; далі Кіпс кілька тижнів вистежував сержанта з ключами від усипальниці; наступним етапом стало надзвичайно майстерне викрадення цих ключів, коли Голлі відвернула увагу сержанта, а Локвуд тим часом витяг ключі з його кишені, зробив з них восковий зліпок і повернув їх на місце — і все це за пів хвилини; потім один із приятелів нашої давньої знайомої — продавчині артефактів на прізвисько Костомаха-Фло — зробив за цим зліпком копію ключів, і нам залишилось тільки проникнути до мавзолею, скориставшись зміною вартових.

Ні, я мала на увазі не це. Я просто хотіла пояснити, чому ми вдалися до такого ризику.

Для того, щоб відповісти на це, нам доведеться повернутись на п’ять місяців назад — до тієї ночі, коли ми з Локвудом удвох прямували темною, скутою морозом долиною. Ця невеличка прогулянка геть перевернула наші з ним уявлення про довколишній світ — та, власне, й про нас самих.

Чому? Бо ми несподівано опинились за межами нашого світу. Тобто потрапили до Іншого Світу. Що ж це було за місце? Важко сказати. Дехто називає його Тим Боком, дехто — Світом Духів. Напевно, в різних стародавніх культах і віруваннях у нього є й інші назви. Як на мене, воно не скидалось ні на рай, ні на пекло, як їх описують ці вірування; просто світ, дуже схожий на наш, тільки холодний, мовчазний, застиглий під вугільно-чорним небом. Світ, яким вільно походжали мерці — то був їхній рідний дім, а ми з Локвудом виявились у ньому чужинцями. Нам у цій нескінченній потойбічній ночі не знайшлося місця.

Опинились ми там випадково, рятуючись від ворожої гонитви, проте виявили, що ми — не єдині живі душі у цьому світі мерців. З’ясувалось, що Іншим Світом цікавиться не хто інший, як пан Стів Ротвел — онук Тома Ротвела, засновника славетної психологічної агенції «Ротвел». У невеличкому забутому селі він створив дослідницький центр, де проводив експерименти, посилаючи на Той Бік своїх співробітників у залізних обладунках. Потрапляли вони туди через прохід, створений із Джерел, оточених залізними ланцюгами. Нам важко сказати щось про істинну мету цих експериментів. Спроба самого Стіва Ротвела змусити нас мовчати закінчилась тим, що він сам загинув у цьому проході, а далі стався потужний вибух, що знищив увесь дослідницький центр. І наслідки цієї катастрофи були вельми далекосяжні. Почнімо з того, що осиротілу агенцію «Ротвел» прибрала до рук їхня найбільша суперниця, панна Пенелопа Фіттес, таким чином ставши найвпливовішою жінкою в цілому Лондоні.

Щодо нас, то ми зробили з цього не дуже втішні висновки. Наш власний досвід доводив, що є тісний зв’язок між нестримним проникненням духів до нашого світу й присутністю живих людей на Тому Боці. Ми були переконані: що більше живих осіб потрапляє на Той Бік, то дужче прагнуть потрапити до світу людей потривожені ними мерці. Це відкриття мало для нас величезне значення. Більш ніж пів століття Британія марно боролася з Проблемою — небаченою за масштабами навалою привидів, зупинити яку нікому не вдавалось, як не вдавалось і з’ясувати її причину. Зараз у наших руках опинився ключ до вирішення Проблеми, й нам хотілось, щоб цю новину знали всі.

Проте зробити цього ми не могли. Бо нам це заборонили.

І ця заборона виходила саме від панни Пенелопи Фіттес. Вона не знала про нашу з Локвудом химерну подорож до Іншого Світу (ми не розповідали про неї нікому, крім найближчих друзів), одначе їй було відомо, що ми знайшли дещо цікаве в лабораторіях Ротвела, і вона категорично вимагала, щоб ми нікому не прохопились про це ані словечком. І це була не дружня порада чи прохання, а холодний, погрозливий наказ. І ми не мали жодних ілюзій щодо того, що нас чекає, якщо ми наважимось порушити свою мовчанку.

Звичайно ж, цей наказ не міг не розлютити нас. Жінка, що стоїть на чолі боротьби з Проблемою, забороняє нам наближатись до її вирішення! Причин, що спонукали її віддати такий наказ, ми досі не розуміли, але ці причини — на нашу спільну думку — аж ніяк не могли бути безневинними. До всього цього додавалась іще одна загадкова обставина. Річ у тім, що череп, який жив собі у склянці в нашому домі, розмовляв колись із Марісою Фіттес, а побачивши її онуку Пенелопу — вона завітала до нас, щоб віддати той самий наказ, — почав переконувати, ніби Пенелопа й Маріса — одна й та сама особа.

Та хоч як підозріливо ми ставились до Пенелопи Фіттес, просто так вірити на слово черепові теж не годилося. Тож залишався один-єдиний спосіб у цьому переконатися — самим подивитися на Марісу в її могилі.

***

Сходи були круті й вузькі. Ми йшли повільно, обережно, сходинка за сходинкою. Першим ступав Локвуд, за ним — Джордж, Голлі і я, а останнім — Кіпс. Ми тримали над головами свічки — їхні вогники зливались один з одним, проникали дюйм за дюймом углиб землі, мов невеличка осяйна гусениця.

За нашими спинами блідо світився, помалу згасаючи, промінь від ліхтаря, який ми залишили біля входу до підземелля. Праворуч від нас тягся мур, споруджений з акуратних тесаних каменів, — гладенький, укритий блискучими краплинками вологи. Ліворуч зяяла недосяжна для наших свічок порожнеча. Локвуд на мить увімкнув свій ліхтар — його промінь розчинивсь у мороку, після чого ми ще тісніше притулилися до муру. А далі й цей мур несподівано кудись пропав, і нам довелося прямувати далі, відчуваючи обабіч сходів темне бездонне провалля.

У таких місцях із людиною коїться щось химерне. Тремтять ноги, й м'язи тіла німіють. Ти хитаєшся, відчуваючи, як тебе тягне до безодні. Зростає напруження, з’являється страх, що хтось — або щось — наближається, щоб накинутись на тебе з пітьми. Ступивши зо два кроки, ми раз по раз зупинялись і перевіряли довколишній простір за допомогою своїх Талантів. Від мертвотної тиші голова дедалі дужче йшла обертом.

Не додавали завзяття й нескінченні похмурі зауваження черепа, склянку з яким я тягла в своєму рюкзаку:

— О-о, яке страшне місце! Уважніше дивись під ноги, а то ще беркицьнемось казна-куди... Мені все одно, я вже мертвий, а от ти... До речі, тобі цікаво дізнатися, що ти відчуваєш, коли падаєш у бездонне провалля?.. — і таке інше.

Врешті я не витримала й погрозилася, що витягну склянку з рюкзака й викину геть. Лише тоді він замовк. А далі знову з’явився мур, та й сходи звернули ліворуч і стали менш круті. Склянка за моєю спиною спалахнула зеленим сяйвом.

— Я втомився, — поскаржився привид. — Це все Локвуд винен. Плентається, як слимак.

— Він усе робить як слід. Перевіряє кожен наш крок.

— Столітня бабця й та швидше дорогу переходить... Мох росте скоріше, ніж він совається!

Локвуд і справді, так би мовити, не дуже поспішав. Мені було трохи видно його обличчя — він пильно, помалу оглядав кожну сходинку, перш ніж ступити на неї; не забував він придивлятись і до вогких каменів на стінах. Одне слово, він залишався собою — керівником, що стоїть між людьми, які прямують за ним, і темрявою попереду. Цю роль він, як і завжди, виконував напрочуд витончено. Це надихало мене навіть у такому місці, як ця усипальниця. Я усміхнулась йому — він, зрозуміло, не відповів, бо не бачив мене. Та зараз це нітрохи не займало мене.

— У тебе все гаразд, Люсі? — запитав Кіпс, який ішов позаду мене. — Відчуваєш що-небудь?

— Ні. Усе гаразд.

— Просто я побачив, як ти кривишся... Ой, щось у мене окуляри запітніли. Коли вже ми дістанемось до того клятого підземелля? Чого це Локвуд так воловодиться?

— Він усе робить як треба, — заперечила я.

Ми мовчки рушили далі у хмаринках диму від наших свічок. Локвуд спокійно, невтомно просувався вперед. Деякий час усе тяглося так само — нескінченний мур, тиша, дим, шаркотіння наших підошов у темряві, — аж тут...

— Та мерщій уже! — на весь голос, наче мавпа-ревун, гаркнув мені у вухо череп. З несподіванки я здригнулась, утратила рівновагу й хитнулась уперед, влучивши рукою, в якій тримала свічку, просто в шию Голлі. Та, зойкнувши, звалилась на Джорджа, а той спіткнувсь і вдарив Локвуда під коліна. Локвуд, що саме схилився над черговою сходинкою, не встояв і покотився вниз — бум, бум, бум! Загубивши дорогою рапіру й свічку, він докотився так аж до дна й перекинувся на спину, пацаючи довгими ногами в повітрі.

Запала тиша. Ми всі заціпеніли, сподіваючись почути, як клацає, відкриваючись, пастка, падає камінь чи шурхотить поховальна пелена. Усе, що мені було чути, — це зловтішне хихотіння черепа. Локвуд підхопився. Ми поспіхом рушили до нього, підібравши дорогою його рапіру.

— Не розумію, що це за шарварок, — мовив череп, коли я витягла з рюкзака склянку й ми всі з’юрмились довкола неї. Вирячкувате обличчя привида шкірилось у задоволеній посмішці. — Ти ж мене знаєш, Люсі Я такий вразливий... Що я з цим можу вдіяти?

— Ти міг погубити нас усіх! — зіпнула я. — А якби Локвуд потрапив у пастку?

— Але ж він туди не потрапив? Вище голову, Люсі! Тепер ми знаємо, що останні десять-дванадцять сходинок безпечні — Локвуд перевірив це власними сідницями...

Коли я переказала ці мудрі слова своїм друзям, ніхто з них чомусь не зрадів.

— Це вже занадто, — вирішила Голлі. — Як на мене, його завтра ж треба відправити до крематорію.

— Ну, навіщо ж так суворо?—заперечив Кіпс. — Я, скажімо, дуже вдячний йому. Такого кумедного видовища я ще не бачив... Пам’ятатиму його до останнього свого дня! А щодо черепа... Не ви ж відповідаєте за його виховання? Тому я вважаю, що з нього треба просто вичавити якнайбільше користі.

Здорового глузду в Кіпсових словах було більше, ніж у нервовій заяві Голлі, тож усі ми погодилися з ним. Я виступила вперед і зупинилась поруч із Локвудом. Череп тим часом визирав з мого рюкзака.

— Неймовірно! — сказав він. — Мені в цьому цирку дісталось найкраще місце! Коли пощастить, я побачу ще раз, як Локвуд спіткнеться й знову припечатає носом сходинку. Чого ти хочеш від мене за квиточок на цю виставу?

Я скрушно зітхнула:

— Я хочу, щоб ти уважно стежив, чи немає далі на сходах зашморгів, важелів, дротинок, кам’яних плит, що перекидаються, звичайних пасток, пасток із привидами й такого іншого, що могло б загрожувати нам. Тільки-но побачиш пастку, негайно обізвись. А так — мовчи й не кажи ні слова. Згоден?

— Гаразд.

— Тоді впе...

— Стій!!!—гаркнув череп ще гучніше, ніж минулого разу.

Я вилаялась:

— Що там, до дідька, ще?!

— Заспокойся. Я просто виконую свою роботу. На наступній сходинці — пастка. Сподіваюсь, навіть ви її побачите.

Я увімкнула ліхтарик і справді побачила тоненьку дротинку, натягнуту на рівні моєї гомілки.

— Розтяжка, — прошепотів Джордж.

— Еге ж, і дещо іще, — додав Локвуд, показуючи на вирізьблену в стіні ямку, до якої тяглася дротинка. Він підняв свічку вище — один камінь угорі був більший від сусідніх і трохи виступав над гладенькою поверхнею муру. — Якби ми зачепили дротинку, цей камінь упав би нам на голову. Може, й так, а може, й ні...

— Не треба перевіряти, — промовила Голлі, гучно ковтнувши слину.

Одне за одним ми переступили дротинку, тремтячи не так від холоду, як зі страху. Нарешті Локвуд витер долонею з лоба піт і сказав:

— Подякуймо нашому черепові. А тепер рушаймо далі. Іти, здається, вже недалеко.

Сходи помалу завертали вбік. Череп мовчав. Пасток більше помітно не було. Невдовзі перед нами відкрився широкий склепінчастий прохід. Тут-таки сходи закінчились, і ми опинились на рівній кам’яній підлозі.

Жоден з нас не промовив ні слова — ми були надто стривожені. Ми напружили свої Таланти й спрямували їх уперед, у пітьму. Ніхто, одначе, нічого не відчув. Я помацала стіну — жодного потойбічного прояву. Наші термометри показували сім градусів тепла — холодно, проте для могильного підземелля цілком нормально. Хвилюватись нема ані найменших причин. Це, щоправда, аж ніяк не означало, що ми заховали свої рапіри. Ми з Локвудом загасили свічки й увімкнули кишенькові ліхтарики. Тримаючи зброю напоготові, ми поволі пройшли крізь арку до великої облицьованої каменем зали.

Усипальниця Маріси Фіттес виявилась великим овальним приміщенням, завершеним високою банею. Воно скидалось на парадну залу на першому поверсі мавзолею, звідки ми розпочали наші пошуки. Промені наших ліхтариків то схрещувались, то розбігались у різні боки, повсюди натрапляючи лише на гладенькі стіни та викладену кам’яною плиткою підлогу. Тут не було жодних дверей, ніш чи альковів. Зате посередині зали...

Промінці ліхтариків зійшлися в одній центральній точці, освітивши прямокутний постамент із сірого граніту, заввишки з кілька футів. Постамент оточувало ціле море висохлих жмутків лаванди, а збоку на граніті було вирізьблено слово «ФІТТЕС».

А на постаменті у світлі наших ліхтариків холодно виблискувала срібна труна.

Труну було вкрито сріблястою парчею з зображенням славнозвісного герба агенції «Фіттес» — здибленого єдинорога.

— Не хочу поспішати з висновками, — пробурмотів Локвуд, — та мені здається, що ми на місці.

— Так, це та сама труна, виконана за особливим замовленням, — пошепки відповів Джордж. Розмовляти вголос у такому місці справді не личило. — Три дні вона стояла у Вестмінстерському абатстві, оточена скорботним натовпом. А потім її перенесли сюди.

— Якщо вона, звичайно, тут, — зауважила я й знову застосувала свій Слух. Ні, все було гаразд — тихо та спокійно.

— От ми й завітали сюди, щоб це з’ясувати, — Локвуд рішуче підійшов до постамента. Мені здавалося, що своєю впевненістю він хотів утамувати страх, який огорнув нас. — За п’ять хвилин закінчимо роботу й відразу підемо. Працюємо, як завжди. Готуйте ланцюги!

Раніше ми не раз програвали цю частину операції в нашому затишному помешканні на Портленд-Роу. Ми вже знали, що саме зараз нас огорне найдужчий страх, який змушує людину забувати про найочевидніше. Тому ми щоразу розкладали залізні ланцюги у вітальні довкола канапи (яка правила в нас за труну Маріси Фіттес), міцно з’єднували їхні кінці, сипали на підлогу сіль і залізо, розставляли лавандові свічки — на рівній відстані одна від одної. Ці тренування стали нам у пригоді — за кілька секунд постамент із труною й тим, що могло в ній ховатись, було оточено й відрізано від зовнішнього світу.

Закінчивши роботу, ми вишикувались круг ланцюгів.

— Чудово, — мовив Локвуд. — Що скажеш про труну, Джордже?

— Як я й сподівався, її було виконано на особливе замовлення фірмою «Едґар і Сомс». Її обшито свинцем, покрито сріблом і замкнено на два замки. Замки, напевно, з противагою, бо відімкнене віко залишається піднятим, — Джордж намагався говорити спокійно, однак я бачила, як його щокою струменіє піт. Ця усипальниця, цей постамент, ця труна неабияк тривожили нас. Голлі зблідла, Кіпс мало не прокусив собі до крові нижню губу. Навіть череп у моєму рюкзаку принишк, і зеленкувате сяйво в склянці майже згасло.

Локвуд глибоко зітхнув, озирнувши нас усіх:

— Що ж, тепер моя черга... Старенька Маріса розпочала все це першою — боротьбу з Проблемою, заснування агенцій. За цей доробок ми вдячні їй навіки. Проте нам також відомо, що по собі вона залишила таємницю, частина розгадки якої, можливо, схована в цій труні...

— Не марнуй часу, — перервала я його.

— Як скажеш, — усміхнувся він мені у відповідь.

Джордж із Кіпсом тримали напоготові свічки. Ми з Голлі витягли каністри з магнієм.

Локвуд переступив через залізні ланцюги й наблизився до постамента.

Труна заввишки сягала його грудей. Обережним спритним рухом Локвуд ухопився за сріблясту парчу й скинув її до підніжжя постамента. Віко труни яскраво виблискувало в світлі наших ліхтариків. На ньому, як перед тим зазначав Джордж, справді видніли два масивні замки. Локвуд хутко клацнув ними — раз, два! — й від цього звуку в мене тьохнуло серце.

Настала мить істини. Якщо череп не брехав, труна мала виявитись порожньою.

Локвуд легенько штовхнув віко вгору й тут-таки відскочив назад, за ланцюги.

Джордж мав рацію: завдяки противазі віко трохи погойдалось і тихенько завмерло. Всередині труни аж до самісіньких країв було непроглядно темно.

Кіпс із Джорджем підняли руки. Мерехтіння їхніх свічок осяяло труну. Я побачила, що всередині її оббито червоним шовком...

І на цьому шовку лежало щось довге, тонке, накрите білим полотном.

Десь із хвилину панувала мовчанка. Ми з Голлі стояли, стискаючи в руках каністри з магнієм. Інші теж заціпеніли, важко дихаючи крізь зуби. Повітря в усипальниці ніби згусло й гнітило нас, не даючи навіть поворухнутись.

— Так, а вдома, здається хтось є, — тихо промовила Голлі.

— От і вір після цього черепам, — буркнув з прокльоном Кіпс.

Отямившись, я ляснула долонею по склянці:

— Черепе! Агов!

— Чого тобі? — зелене сяйво знову зажевріло за склом. — Мене нудить. Тут довкола забагато срібла. От гидота!

— Не обходить мене твоя нудота! Поглянь на труну!

— Ну, гаразд, — помовчавши, відповів привид. — Там може лежати ще чиєсь тіло, не Марісине. Чи купа цегли, загорнута в полотно. Ще раз повторюю для дурнів: це не Маріса. Відгорніть полотно й подивіться на обличчя.

Зелене сяйво згасло. Я переказала друзям слова черепа. Жодного з них вони не потішили.

— Треба, мабуть, і справді подивитися, що там, — зауважила я.

Локвуд поволі кивнув:

— Справді... Врешті-решт, це дуже просто.

Тіло в труні не було щільно обгорнуте полотном, лише трохи прикрите ним. Та для того, щоб відгорнути полотно, хтось усе одно мав ступити до кола, викладеного з ланцюгів.

— Це дуже просто... — повторив Локвуд. — Під полотном звичайнісінький труп. Хіба мало ми бачили трупів? — він поглянув на нас і зітхнув: — Гаразд. Це зроблю я. Стійте напоготові.

Він без вагання переступив через ланцюги, підійшов до труни, вхопився за краєчок полотна, рвучко відгорнув його й позадкував. Ми всі теж позадкували. Як Локвуд щойно зауважив, трупів нам траплялось чимало. До того ж усяких. Тому нам і хотілось опинитись якнайдалі від цього моторошного видовища.

І видовище справді виявилось моторошним. Щоправда, трохи не в тому розумінні, як ми сподівались.

Труп був цілісінький.

По блідо-жовтій подушці розкуйовдилось довге пишне сиве волосся, посередині якого видніло висохле бліде обличчя, що виблискувало в світлі наших свічок, наче віск. То було зморшкувате, кощаве лице літньої жінки з гострим орлиним носом. Вуста міцно стиснуті, очі заплющені. Те саме обличчя, що дивилось на нас із залізного погруддя там, нагорі, тільки старіше й змореніше. А найстрашніше було те, що воно анітрохи не скидалось на обличчя мерця. Здавалось, ніби Маріса Фіттес просто спить. Дивно, як це за стільки років так чудово збереглось її тіло...

Ніхто з нас не промовив ні слова. Ніхто не поворухнувся. Аж нарешті крапля розтопленого воску впала зі свічки на Кіпсову долоню — і його зойк привів нас до тями.

— Маріса Фіттес, — прошепотів Джордж. — Це вона...

— Закрийте труну! — вигукнула Голлі. — Мерщій закрийте, поки...

Вона не закінчила, та всі ми зрозуміли, що Голлі мала на увазі: "поки дух Маріси Фіттес не прокинувся". Мені це так само спало на думку. А ще мене огорнув гнів через те, що ми витратили стільки зусиль нанівець.

— Клятий череп! — спересердя мовила я.

Квіл Кіпс укотре вилаявся й додав:

— Які ж ми йолопи! Ризикували життям заради оцього! — він люто обвів рукою залу. — Мерщій забираймося звідси! Їй будь-що не сподобається, що ми вдерлись до її усипальниці. Ходімо, Локвуде! Нам пора!

— Так, так... — здавалось, ніби мертве жіноче тіло в труні вразило Локвуда менше, ніж будь-кого з нас. Він нахилився вперед, придивляючись до висохлого блідого обличчя. — Цікаво, як їй так пощастило зберегтися? Диво та й годі... Цікаво, цікаво...

— З неї зробили мумію, — припустив Джордж.

— Мумію? Як у Єгипті? Хіба нині таке роблять?

— Звісно. Треба тільки правильно підібрати трави, олію й сіль. Із цього всього готують розчин і замочують у ньому труп. Щоправда, перед тим із нього видаляють геть усі нутрощі. І мозок теж — це роблять особливими гачками через ніс. Клопітка, нівроку, робота... Уяви, Люсі, що в тебе страшенний нежить. Ось і мозок так само тягнеться, тягнеться з носа, мов шмарклі, й ніяк не закінчується... А потім, десь через місяць, тіло дістають із розчину, висушують і напихають усі його порожнини...

— Гаразд, гаразд, — обірвав його Кіпс. — Ми зрозуміли, що зробити з небіжчика мумію — це можливо. А подробиці можна проминути.

— Знання подробиць нікому ще не заважало, — поправив окуляри Джордж.

— І все ж таки, — зазначив Локвуд, знову переступаючи через ланцюги, — я ніколи ще не бачив такої мумії...

— Локвуде, що ти робиш? — запитала я.

— Ніби померла тільки вчора, — провадив він, торкаючись пальцями обличчя небіжчиці.

— Не чіпай її!

— Локвуде!

— Зараз, зараз... — щось ніби цмокнуло, й з обличчя Маріси Фіттес облізла шкіра.

Голлі з переляку затулила собі долонею рота. Джордж засичав, мов розлючений кіт. Кіпс гарячково стиснув мені руку.

Локвуд позадкував. З його пальців, мов ганчірка, звисало обличчя літньої жінки.

— Погляньте, — усміхнувся він. — Це просто маска. Пластикова маска... А ще й оце... — він витяг другу руку з важким жмутком переплутаного сивого волосся.— Маска й перука. Підробка! Тут усе фальшиве... Заспокойтесь, усе гаразд!

Заспокоїтись, правду кажучи, ми ніяк не могли. Ми були приголомшені. Та вже за мить напруження змінилось полегшенням. Кіпс зареготав, Голлі захитала головою, досі тулячи долоню до рота, а я, з’ясувавши, що досі стискаю в затерплих пальцях каністру з магнієм, сховала її до кишеньки на своєму робочому поясі.

— Ти мене вразив, Локвуде, — нарешті сказала я. — Такої огидної витівки я від тебе не сподівалася. Здерти шкіру з обличчя небіжчиці!

— Що ж тут огидного? — Локвуд тим часом оглядав тіло. — Це ж маска, а не шкіра. І в труні лежить не тіло, а воскова лялька. Йдіть-но подивіться!

Переступивши через ланцюги, ми оточили труну. На червоній шовковій подушці спочивала воскова голова без перуки й маски. Вона була звичайного розміру, з ледве наміченим виступом носа й заглибинами очних ямок, та в усьому іншому залишалась грудкою жовтавого, вкритого пухирцями й патьоками воску.

— Шахрайство та й годі! — обурювався Джордж, нахилившись над труною. Він ще більше відгорнув полотно, оголивши абияк виліплені воскові груди й тоненькі, згорнуті поверх них рученята. — Воскова лялька натурального розміру! І вага, напевно, така, як слід, тож під час похорону ніхто ні про що й не здогадався. А маска — це на той випадок, якби комусь спало на думку зазирнути в труну...

— Отже, тут її немає, — підсумував Локвуд. — Увесь цей мавзолей — чистісінька підробка.

— Неймовірно! — сміявся далі Кіпс. Він простяг руку й потарабанив пальцями по воскових грудях ляльки. Долинув глухий неприємний звук. — Справді, лялька! А ми перелякались...

Мене теж навертало на сміх — хотілося розвіяти напруження цієї довгої ночі. Кожен з нас відчував це. Голлі витягла звідкілясь плитку шоколаду й поділила її між нами. З рюкзаків з’явились термоси з гарячою кавою. Ми притулилися спинами до труни.

— Треба буде повідомити всіх про цю підробку, — мовив Джордж.

— Мабуть, ще зарано, — заперечив Локвуд. — Не забувайте, що ми розкрили тільки половину таємниці. Тут Маріси немає. Де ж вона тоді?

— Череп це вже пояснив, — нагадала я.

Тук, тук... Кіпс за нашими спинами далі тарабанив по восковій ляльці.

— Підробка! — не вгавав він. — Про це не можна мовчати! Треба показати цю маску слідчим у ДЕПРІК. А далі привести сюди репортерів, — він потягся до плитки шоколаду. — Дякую, Голлі.

— Навряд чи хтось повірить нам, — зауважила Голлі, віддаючи Кіпсові останній шматочок плитки. — Пенелопа вже встигла купити половину тамтешніх слідчих.

— Але ж не всіх! Ось, наприклад, Барнс...

— Із Барнсом усе гаразд. Та що його слово значить нині в ДЕПРІК?

Тук, тук...

— Гаразд, облишмо все це до ранку, — сказав нарешті Локвуд. — А зараз краще подумаймо, як нам вибратись надвір до наступної зміни варти біля мавзолею.

Тук, тук, туки-тук...

— Годі вже тарабанити, Квіле, — сказала я. — Набридло.

— Я давно вже не тарабаню, — здивувався Кіпс. — Тихенько стою собі, їм шоколад — так само, як ви...

Ми всі подивились на Кіпса, що досі стояв біля труни. Він підняв обидві руки й показав нам. Стукіт тим часом не вгавав. Ми перезирнулись, проковтнули рештки шоколаду й поглянули назад.

Із труни щось тяглось, упиралось у її край, видаючи той самий стукіт. То була воскова рука, що гарячково тремтіла — і разом з нею тремтіла вся штучна фігура, — а з глибини труни вже здіймались у повітря хвилі каламутного Примарного Туману.

3

Якихось десять хвилин тому все було гаразд. І навіть п’ять хвилин тому все було чудово. Ми залишались напоготові й ладні були зустріти будь-який привид п’ятьма одночасними ударами рапір. Так само ми спочатку поводились і біля труни — один на мить наближається до неї, решта четверо стежать. А потім, побачивши в труні воскову ляльку, ми неприпустимо розслабились. Ми втратили пильність, розосередили увагу. І цим порушили три головні правила агента під час розслідування: по-перше, припинили використовувати свої Таланти; по-друге, зайшли за ланцюги; по-третє, обернулися до труни спинами. Таких помилок не роблять навіть семилітки з Нічної Варти. Страшних, фатальних помилок!

Ми зрозуміли це, коли побачили, як ворушиться воскова лялька й напливають хвилі Примарного Туману. Ми заціпеніли. Наш мозок оцінив становище з затримкою на одну-єдину секунду, й цієї секунди нам вистачило, щоб утратити контроль над ситуацією.

Туман був такий густий, що, здавалося, геть заповнював усю труну. Серед нього совалась, поволі піднімаючись, жовта воскова постать. Вона вчепилась пальцями в край труни, й щось сухо затріскотіло—то обсипався віск. Тепер уже лялька не лежала, а сиділа.

— Назад! Назад! — почули ми Локвудів крик.

Ми враз відскочили від гранітного постамента з труною. Проте паніка, що огорнула нас, тільки дужчала, а це завжди призводить до нових помилок. Ситуацію опанував тільки Локвуд — він уже летів у повітрі, просто в стрибку витягаючи з-за пояса каністру з магнієм. Легенько приземлившись із зовнішнього боку ланцюгів, він підняв правицю з каністрою. А що ж ми, тобто всі інші? Нам, на жаль, велося важче. Ми просто позадкували — рачки, спиною до ланцюгів. Кіпс загубив свічку. Я, щоб не розірвати залізного кола, вигнула по-котячому спину й перекотилась через ланцюги, замурзавшись при цьому в солі й залізних стружках. Голлі з Джорджем виявились іще незграбніші: вони проповзли просто через коло, зсунувши ланцюги з місця.

Ланцюги розійшлися. Залізне коло розімкнулось.

Крізь прогалину в колі по всьому підземеллю війнуло крижаним вітром.

Свій трюк я завершила навпочіпки — і, не випробовуючись, крутнулась на закаблуках, теж витягаючи з-за пояса каністру. Інша каністра, кинута Локвудом, свиснула в мене над головою. Вона летіла просто в бік труни, де сиділа безлика, загорнута в полотно кощава постать, що поволі хитала туди-сюди розпливчастою, безокою головою.

Каністра вдарилась об край віка труни, просто за спиною в ляльки. Усе, що стояло на постаменті, зникло в сліпучому спалаху білосніжного полум’я.

Чи то через особливу акустику підземелля, чи з якоїсь іншої причини вибух здався мені гучнішим, ніж зазвичай. І не тільки гучнішим, а й яскравішим. Я відвернулась і заплющила очі. Кіпс, що перебував найближче до місця вибуху, зойкнув. У моїх вухах загуло, мене на мить огорнула хвиля розжареного повітря, а далі знову стало холодно.

Я розплющила очі. Розпечені залізні стружки колючим дощем спадали на кам’яні плити підлоги. Труна всередині палала, й серед полум’я ворушились, наче морська трава, недогарки червоного шовку.

А над усім цим височіла темна постать—нерухома, згорблена, загорнута в обгоріле полотно.

— Ланцюги! — я вхопилася за кінці розімкненого залізного кола, намагаючись з’єднати їх. Друзі кинулись мені на допомогу. Аж тут із труни знову війнуло холодним вітром — і порозкидало ланцюги. Через краї труни знову струменів густий білий туман — він уже клубочився круг нас, по самісінькій підлозі. Ми не могли з’єднати ланцюги, не зануривши руки в цей туман, а ризикувати нам не хотілось — на відміну від звичайного, нешкідливого, туману, він був клейкий, густіший і, можливо, небезпечніший.

— Облиште ланцюги! — гукнув Локвуд. — Усі назад! Спробуймо закидати його магнієм!

Темна постать у труні заворушилась так, ніби не знала, чи просто забула, як користуватись власними ногами й руками. Діставшись до краю труни, вона незграбно перехилилась через нього, а далі гепнулась униз, головою об кам’яну підлогу, геть засновану Примарним Туманом. Уже за мить вона зникла в сліпучому вогні двох влучно кинутих каністр із магнієм. Третя каністра — судячи з усього, Джорджева, — розірвалася десь у кутку. Вибухи приголомшили нас, огорнули спекотною хвилею й засліпили шаленим сріблястим вогнем.

— Що це за тварюка була? — запитав Кіпс, шкутильгаючи до нас. З одного вуха в нього цебеніла кров, а на чорному светрі зяяли діри від часточок магнію.

— Поверненець, — прошепотів у відповідь Локвуд. — Здається, це він.

— Але ж віск...

— Його кістки були сховані під восковою оболонкою. Привид може ворушити своїми кістками, а разом з ними ворушиться й віск, — він узяв з пояса соляну бомбу. — Допоможіть мені посипати підлогу сіллю! Мерщій!

Серед язичків сріблястого полум’я нічого не було помітно, однак мої друзі тут-таки заходилися жбурляти соляні бомби на кам’яні плити підлоги. Я не допомагала їм. Я нерухомо стояла на місці, досі стискаючи в руці каністру з магнієм. До цієї миті мій Слух не озивався, та відразу після того, як відгриміли вибухи, він ожив — і я почула голос, хрипкий і глухий, наче вороняче крякання. Цей голос уперто повторював те саме ім’я:

— Маріса Фіттес... Маріса...

— Назад, до сходів! — наказав Локвуд.

Ми позадкували до арки, не зводячи очей з язичків полум’я. В їхньому світлі можна було розгледіти постать, що лежала на підлозі ниць.

— Ми, напевно, добили його, — прошепотіла Голлі.

— Ні, — заперечила я. Глухий голос і досі відлунював у моїх вухах.

— А мені здається, добили, — втрутився Кіпс. — Принаймні мали добити...

Темна постать підняла голову й почала тихо підводитись.

— Це неможливо! — скрикнув Кіпс. — Це... це нечесно! Двох Грецьких Вогнів мусило вистачити!

— Його, мабуть, захистив віск, — зауважив Локвуд, подаючи нам знак, щоб ми відходили далі. Ми вже наближалися до самісіньких сходів. — Віск уберіг від вогню і кістки, і плазму. Проте це ненадовго. За кожним порухом привида віск руйнується. Ось погляньте!

І справді, воскова фігура вже не здавалася гладенькою. Круг шиї утворилась нерівна тріщина, а з ліктів і колін віск уже геть повідпадав. Що далі ворушилась лялька, то більше шматочків воску падало в озерце Примарного Туману. Привид повільно, накульгуючи на обидві ноги, рушив до нас.

— Маріса...

Я зойкнула, водночас почувши в голосі привида гнів і смуток. Мене огорнула потужна, пекуча хвиля похмурих почуттів.

— Він говорить, — пояснила я. — Кличе Марісу.

Пройшовши крізь арку, ми скупчились біля сходів. Джордж саме стирав з окулярів рештки обгорілих залізних стружок.

— Справді? — перепитав він. — Ти думаєш, це кістки людини, яку Маріса вбила, щоб запроторити замість себе до труни?

— Не знаю. Принаймні щасливим цей Гість не почувався.

— Я теж, напевно, не раділа б, якби мене вбили, обліпили воском, запхали до чужої труни й натягли на обличчя маску старої баби, — зауважила Голлі.

— Цікаво... — Джордж озирнувся на постать, що шкутильгала за нами. — Цікаво, хто ж це такий?

— Це й справді цікаво, — буркнув Кіпс, притулившись до стіни. — Проте зараз мене цікавить інше. Те, що ця тварюка розлючена й що вона вже за кілька кроків від наших спин, а попереду на нас чекає така гарненька сходинка з пасткою.

— Твоя правда, — погодився Локвуд. — Увімкніть ліхтарики. Піднімайтесь нагору одне за одним — якнайшвидше, тільки стежте, чи немає попереду пасток. Особливо ти, Джордже, — він витяг рапіру. — Я піду останнім.

Кіпсові й Джорджеві не треба було повторювати наказ: вони одразу рушили сходами вгору. Голлі трохи повагалась, та врешті полізла за ними. Затрималась тільки я.

— Ти теж іди, Люсі.

— Ти хочеш скоїти щось необачне, — зауважила я. — І не заперечуй. Я тебе знаю.

— Виходить, ми обоє божевільні, — відповів Локвуд, відгортаючи з чола темне пасмо. — Ти маєш якийсь шалений план?

— Звичайнісінький. Хочу поговорити з нашим привидом і заспокоїти його. А що ти пропонуєш?

— Відтяти йому рапірою обидві ноги.

— Що ж, наші плани один одного варті, — усміхнулась я.

Ми стали пліч-о-пліч. Привид був уже близько й посувався дедалі впевненіше — може, пригадав нарешті, як треба ходити, а може, йому полегшало, коли з нього повідпадав увесь віск. Було добре видно, як ворушаться його суглоби, а з решток воскового тулуба стирчать почорнілі ребра. Видовище було моторошне й водночас жалюгідне. Погойдуючись, наче моряк у хитавицю, привид проліз крізь арку, кілька разів ударившись об її стіни.

— Ти підеш перша, — мовив Локвуд. — Зараз ця тварюка продиратиметься до сходів, — він широко всміхнувся мені й додав: — Даю тобі двадцять секунд на перемовини.

— Вистачить із головою.

Я глибоко зітхнула, напружила свій Слух і зосередилась на самотньому, порожньому голосі, що відлунював усім підземеллям. Затамувавши страх, я відкрила свій мозок для зв’язку з потойбічним Гостем.

— Хто ти такий? Що Маріса зробила тобі? — не одержавши відповіді, я провадила: — Ми можемо допомогти тобі. Як тебе звуть?

Я ще трохи почекала, придивляючись до Гостя. Вигляд у нього був, так би мовити, не найкращий. Рештки воску на грудях розтопились, укрились застиглими жовтавими краплями, а нижче виднів порожній тулуб, усередині якого білів хребет. Половина воскової голови зникла — чи розтала від магнієвого спалаху, чи відкололась під час падіння з труни. Тепер у цій дірі було видно щелепу й кілька вцілілих зубів. Сам привид, ув’язнений у цій мішанині, теж перебував не в найкращому гуморі, збожеволівши й від тривалого ув’язнення у восковому панцирі, й від пережитої ганьби.

— Ми можемо допомогти тобі, — повторила я з усім можливим жалем та співчуттям у голосі.

Скалічена тварюка ступила ще ближче. Її порожні очні ямки були залиті воском.

— Ми можемо помститись за тебе. Ми вороги Маріси.

— Маріса...

— Годі, Люсі, — мовив Локвуд, наставляючи рапіру. — Здається, він не розуміє тебе. Ходімо.

— Стривай. Спробуймо ще раз. Він такий нещасний...

Привид витяг кощаві, вкриті рештками воску руки так, ніби хотів ніжно пригорнути мене.

— Ходімо, Люсі!

— Маріса...

— Ще хви... Ой!

Локвуд відіпхнув мене вбік саме тоді, коли привид несподівано ринув уперед. Він навіть не встиг націлити рапіру на його ноги і натомість влучив клинком у вкриті воском груди. Рапіра глибоко увійшла всередину, застрягла, обліплена розтопленим воском, і висковзнула з руки Локвуда. Довкола нас лютував холодний вихор, приглушуючи наші відчуття. До мого горла підбирались кощаві пальці в рештках воску. Я зойкнула й відсахнулась.

Локвуд однією рукою підхопив мене, а другою штовхнув Гостя у воскові груди. Той відлетів назад і гепнув об стіну. Від постаті відскочили нові шматочки воску, оголивши ребра й хребет.

— Ходімо, Люсі! — Локвуд потяг мене за руку до сходів. Там, витягши з-за пояса ліхтарик, він спрямував його промінь уперед. — Оце вже погано. Твої розмови з привидами... Він мало не вбив тебе!

— А ти хотів відтяти йому ноги. То й що, відтяв?

— На жаль. Тільки загубив свою найкращу рапіру.

— Зате ми виграли трохи часу... — я озирнулась. — Ні. Нічогісінько ми не виграли.

Клацаючи кістками об кам’яні сходини, привид дряпався за нами вгору — люто, невблаганно, наче оскаженілий пес. Із нього краплями спадав віск, і там, де стриміли оголені кістки, було помітно блискітки ектоплазми.

— Не бійся, — заспокоював мене Локвуд. — Хоч який він швидкий, ми швидші за нього. Як би нам тільки не потрапити до паст... Хай йому біс! А це що таке?!

Попереду, в промінні ліхтариків, ми побачили Джорджа, Кіпса й Голлі, що задкували сходами вниз.

— Що ви робите?! — вигукнула я. — Озирніться назад! Ця тварюка в нас за спинами!

— А попереду ще одна! — скрикнула у відповідь Голлі.

— Як це?

— Джордж зачепив розтяжку. Тобто наступив прямісінько на неї. Камінь відсунувся, й з-під нього виліз привид.

— Ще один привид?! Що це таке, Джордже?

— Пробач. Я просто трошки замислився...

— Ми тут ледве викручуємось на цих сходах, а він, бачте, «трошки замислився»! — гаркнув Кіпс. — Як ти міг?!

— Де цей новий привид? — запитав Локвуд, пробираючись повз нас уперед. — Усі за мною! Вперед! Повертатись назад — це не вихід!

Щоб дістатися до сходини з пасткою, багато часу не знадобилось. Тепер над цією сходиною видніла ніша, що з’явилась на місці каменя, який виступав із стіни. А ще далі в повітрі ширяла примарна постать. Вона скидалась на літню жінку в спідниці до колін, блузці й жакеті. В неї було довге сиве волосся й бридка, ніби приклеєна, посмішка на обличчі. Привид був сірий, розпливчастий — крім хіба що чорних блискучих очей.

— Отака маленька бабця? — удавано хитнув головою Локвуд. — Жах та й годі! Хіба у вас немає рапір? Скористайтесь ними, врешті-решт!

— Ми пробували, — сумно відповів Джордж, показавши на край сходів, за яким чорніла безодня. — Ця тварюка вміє насилати вітер. Нас мало не здуло в провалля.

Локвуд спересердя вилаявся:

— Ви хто такі, хай вам дідько? Йолопи з якого-небудь «Банчерча й К°»? Ану, дай мені рапіру! — він вихопив клинок із Джорджевої руки й перескочив через дротяну розтяжку. Волосся привида зненацька заворушилось, і війнуло крижаним вітром так, що Локвуд упав на сходи, мало не полетівши в безодню. Обтрусивши з себе порох, він сів, притулившися спиною до муру ліворуч від сходів.

За моїм плечем почало мляво розгорятись зелене сяйво, а далі в моїй голові зашурхотів знайомий голос черепа:

— Привіт. Ну, як ся маєш?

— Як ся маю? Визирни й подивися сам! — відповіла я, спостерігаючи, як Локвуд, згинаючись під примарним вітром, наближається до привида.

— От і подивлюся... Ого! Варто було вас на п'ять хвилин самих залишити, як ви вже двох привидів розтривожили, та ще й застрягли між ними на краєчку провалля! Диво та й годі! І що тепер —чекатимете на чиюсь мудру пораду?

Я поглянула вниз, де помалу яскравішало потойбічне світло — це до нас підбиралась воскова лялька з Локвудовою рапірою в грудях.

— Ну, якщо ти можеш дати таку пораду... — якомога безжурніше відповіла я.

— Будь ласка! Тільки за однієї умови. Скажи-но, коли ти збираєшся випустити мене з цієї склянки?

— Зараз такі розмови не на часі.

— Бані, саме на часі!

— Принаймні не на роботі. Поговорімо краще вдома.

— Удома ти ніколи зі мною не розмовляєш! Навіть уваги не звертаєш. Запхаєш у куток до соляних бомб і залізних стружок — і бувай здоровий... А може, й мені відтепер не звертати на тебе уваги?

— Ми поговоримо про це. Обіцяю! А тепер порадь, що нам робити...

Поверненець тим часом підкрадався сходами до нас. Віск уже опав з його пальців, і я чула, як вони огидно клацають об камінь — клац, клац, клац... Я поглянула нагору — там Локвуд бився з другим привидом, що метушився туди-сюди, ухиляючись від рапіри.

— Усе дуже просто. Просто до смішного! Дивуюсь, як ви самі не второпали! Той дух, що внизу, тягає своє Джерело з собою. Ти ж бачиш його кістки? А щодо того духа, який крутиться над вашими головами... де його Джерело?

— Звідки мені знати... — почала я, оглядаючись, аж тут зненацька зрозуміла, де слід шукати Джерело. Звичайно, в ніші на місці каменя, що випав! Я стиснула зубами ліхтарик, підскочила, вхопилась за край ніші й зазирнула всередину. Там була невеличка, вкрита шаром срібла заглибина, а в ній — пара рожевих пластмасових штучних щелеп.

— Штучні щелепи? Цікаво, для кого вони можуть правити за Джерело?

— А що тобі до цього? Просто спробуй знищити їх!

Та я вже й без черепа вхопила їх — аж до огидного гладенькі й страшенно холодні. Без жодного вагання я зіскочила вниз, на сходи, й жбурнула щелепи в темну безодню. Спектр у подобі літньої жінки здригнувся, його обриси розпливлися. Шалено блиснули темні очі, й привид услід за своїм Джерелом пропав у пітьмі. Потойбічний вітер одразу вщух, і ми залишились на сходах самі — крім хіба що Поверненця, який і досі дряпався вгору, до нас.

Із його грудей досі стриміла рапіра, а віск із рук та ніг Гостя вже цілком обсипався. Зараз у яскравому світлі наших ліхтариків він скидався на купу почорнілих кісток, скріплених одна з одною тоненькими нитками плазми. Дотик кощавих пальців, звільнених від покриття, тепер міг бути смертельно небезпечним. Тріснута воскова голова шкірилась у моторошній посмішці.

Привид кинувся до нас. Джордж зойкнув, Кіпс заверещав, Голлі встигла махнути рапірою. Кінчик її клинка перетяв Гостеві шию. Воскова голова хитнулась, відскочила, вдарилась об стіну, а далі з глухим стукотом покотилася сходами вниз.

Ми завмерли, сподіваючись, що безголове тіло кинеться за нею навздогін, однак на місці відтятої голови з’явилась нова — прозора, примарна. Тепер було видно, що це привид чоловіка з довгастим зморшкуватим обличчям і густим скуйовдженим волоссям.

— Він ще й досі тут?! — простогнав Джордж. — Дайте нарешті перепочити!

Та ми вже квапили його, і Джордж поліз нагору. Він був першим, я виявилась останньою — якщо не рахувати склянки з черепом у моєму рюкзаку.

— Не забудь! — уперто шепотів він мені на вухо. — Завтра! Ти обіцяла!

— Еге ж, якщо доживу...

Над нашими головами вже виднів прохід, крізь який ми потрапили до підземелля, й сірий промінь світла, що проникав через нього. Мої ноги ніби налилися свинцем — я ледве ворушила ними.

— Маріса... —лунав за моєю спиною потойбічний голос. — Маріса...

— Він справді хоче впіймати тебе, — зауважив череп. — Його плазма просто-таки рветься на волю. Ще трохи — й він вискочить із своїх кісток, тож будь обережна, Люсі Поспішай.

— Спробую! — процідила я крізь зуби.

Щось ухопилось за мій рюкзак і потягло мене назад. Я зойкнула, шарпонулась уперед і врізалась у Кіпса. Той налетів на Локвуда, який штовхнув Голлі й Джорджа, що йшли попереду нього. Цієї моторошної миті всі ми мало не повалились зі сходів, проте все ж таки зуміли встояти на ногах, дико махаючи в повітрі руками, щоб зберегти рівновагу. Вже наступної секунди ми одне за одним вискочили з проходу нагору, а за нами лунало клацання кощавих пальців по сходах.

Вистрибнувши останньою в темну залу мавзолею, я озирнулась і побачила просто в себе під ногами біле примарне обличчя, що зирило на мене з мороку.

Локвуд із Кіпсом уже трималися за краї піднятої кам’яної плити. Я відкотилась убік, і вони відпустили камінь, який з гуркотом став на місце. Вогники ліхтарів блимнули. Будинком прокотилось відлуння.

— Охорона... — скривився Локвуд.

Я поставила свій рюкзак на підлогу. На його поверхні курились три смуги — слід кощавих пазурів привида.

Ми сіли на краєчок кам’яної плити, відсапуючи, мов зіпсовані катеринки.

— Ми зробили це, — прошепотіла Голлі.

— Зробили, — підтвердив Кіпс. — Дякувати Богу!

З рюкзака визирнуло й задоволено кивнуло зеленкувате обличчя черепа.

— Чудово... Встигли в останню мить, — він значуще помовчав. — До речі цю плиту обшито зсередини залізом?

— Ні, — захекано відповіла я.

— А може, сріблом?

— Ні.

Череп захихотів:

— Авжеж, навіщо робити такі дурниці? Ще й надто дорого... Ну, хоч якийсь захист там був? — він усміхнувся мені. — Чи...

Чи... що?

— Локвуде! — окликнула я, поспіхом відсуваючись від краєчка плити. З під неї вже текли біло-блакитні крижані струмені. Ми всі вмить порозлізались у різні боки, дряпаючи рапірами підлогу. Водночас із цим над плитою, ніби витягтись крізь камінь на невидимих нитках, з’явився дух. Свої кістки він залишив унизу, на сходах. Спочатку показалася зморшкувата, заснована павутинням голова з вишкіреними зубами, за нею шия, тоді прикриті пожмаканим полотном груди. Тут-таки довкола почало розливатись огидне потойбічне світло. Воно огорнуло нас, і ми заціпеніли, наче хробаки під відсунутим поваленим стовбуром.

Десь поряд зі мною Кіпс намагався витягти свою рапіру, та ніяк не міг цього зробити, бо саме сидів на ній. Локвуд, стоячи навколішки, шукав на поясі каністру з магнієм. А що тим часом робила я? Задкувала далі, бо привид, здавалося, зосередив свою увагу саме на мені. Отже, я задкувала, а привид дедалі більшав, тулячи до боків свої прикриті полотном руки.

— Ти диви, а він таки здоровило, — озвався череп таким голосом, у якому було чути хіба що суто наукове зацікавлення.

Я вдарилася спиною об холодну стіну мавзолею.

Привид ворухнувся. Легко, наче та акула серед моря, він подолав простір, що розділяв нас, і завис наді мною.

До мого обличчя наблизилось його лице, геть заросле брудом та павутинням. Я відчула запах воску та вогкої землі — дух цілковитої, безмежної самоти цього потойбічного Гостя. Він простяг до мене свою висохлу руку, ворухнув примарними пальцями, і в моїй голові пролунало:

— Маріса Фіттес...

Мої колеги щось кричали, та я не звертала на них уваги. Я чула тільки хрипкий, далекий голос привида.

— Маріса Фіттес...

— Так! — відповіла я. — Що з нею?

До мене наблизився Локвуд із каністрою в руці:

— Люсі! Посунься вбік!

— Маріса... — провадив тим часом Гість. — Приведи її до мене...

Уже наступної миті він зник — так ніби тут ніколи й не було його. Напружена атмосфера розвіялась; мене хитнуло вперед, моє волосся розкуйовдилось. Тієї самої миті всі ліхтарі згасли, й зала поринула в цілковиту пітьму.

Хтось засвітив кишеньковий ліхтарик і підійшов до мене. Промінець ліхтарика висвітлив порошинки, що літали довкола в повітрі, й нитки павутиння на моїх колінах.

— Люсі?—то був Локвуд, що присів біля мене навпочіпки.

— Усе гаразд, не хвилюйся.

— Що він з тобою зробив?

— Нічого. Локвуде... — я помовчала, не знаючи, що сказати далі. — У нас були коли-небудь замовники-привиди?

Він здивовано вирячився на мене:

— Звісно, ні. Чому ти питаєш?

Я закинула голову, притуливши потилицю до каменя:

— Бо мені здається, що в нас тільки-но з’явився саме такий клієнт.