Порожня могила

17

Попри всі вади методів доглядання хворих, якими орудувала Костомаха-Фло, — а до числа цих вад, судячи з того, що коїлось у Локвудовій спальні, належали цілковита байдужість до чистоти, свіжості повітря та своєчасної заміни пов’язок, — не можна було відкидати, що ці методи виявились успішними. Цього ранку Джордж уже сидів у ліжку, зусібіч обкладений подушками, в накинутому на плечі найкращому Локвудовому халаті; на колінах у нього криво стояла таця з тістечками. Обличчя досі було синє, як достигла слива, й на цьому тлі виразно білів компрес на лівому оці. На свій набряклий ніс Джордж якось примудрився начепити тріснуті окуляри, й зараз скидався на підстаркувату сову, яка щойно програла герць із дятлом. Водночас здорове Джорджеве око було розплющене й дивилось цілком свідомо — цього вистачило, щоб я, сідаючи на краєчок ліжка, по-дурному всміхнулась на весь рот.

— Тільки подивись! — вигукнула я. — Ти живий, притомний, сидиш і наминаєш тістечка!

— Цить! — Джорджів голос хоч і зміцнів, проте нагадував шкряботіння губки об сковорідку. — Розбудиш бідолаху Фло! Це все вона постаралася! — він тихенько кивнув головою в куток кімнати, де в кублі зібганого одягу спала Фло в своїй незмінній синій куртці. Вона зігнула коліна і підмостила собі під голову руки. Свій улюблений бриль вона скинула, тож тепер нечесана кучма солом’яно-білявого волосся робила її голову схожою на морську зірку, викинуту на берег. Очі її були міцно заплющені, дихала вона рівно й глибоко.

Локвуд, що увійшов разом зі мною, аж заморгав з подиву:

— Стривай! Що це — мої светри?! І мої найкращі сорочки — прямісінько під її брудними чоботиськами? Ви спорожнили увесь мій гардероб!

— Треба ж їй хоч щось постелити собі, — заперечив Джордж. — Не спати ж просто так, на підлозі.

— Там у шафці є аж дві запасні ковдри!

— Ну, гаразд уже, — перервав його Джордж. — Не було часу шукати ті ковдри. Фло й так цілу ніч не відходила від мене. Тістечок я, здається, вже наївся... — він поволі відсунув тацю вбік і запитав, вивчаючи своїм пильним оком наші подряпини й садна: — Що це з вами? Вирішили переплюнути мене?

— Так собі, погуляти ходили, — відповів Локвуд. — І принесли тобі дарунок... — він поклав перед Джорджем примірник «Таємних знань» у чорних палітурках. — Гадаю, ця книженція варта кількох подряпин.

Нижня частина синього Джорджевого обличчя розцвіла усмішкою:

— До Різдва ще далеко, а ви вже з дарунком! Дякую... — він легенько поплескав по палітурці. — Звідки це? З Будинку Фіттес чи з Товариства Орфея?

— З Товариства Орфея, — відповів Локвуд. — І, якщо вже ти запитав про нього, простудіюй цю книжку якнайшвидше. У нас обмаль часу.

* * *

Наш напад на Товариство Орфея був поворотним моментом, і всі ми чудово розуміли це. Спочатку історія з Джорджем, потім наш нічний удар у відповідь — бойові дії розпочалися з обох боків, і тепер уже не було жодної змоги повернутись до того крихкого перемир’я, котре діяло ще кілька днів тому. Відповідь на нашу атаку мала відбутись якнайскоріше, питання полягало тільки в тому, що це буде за відповідь. Я була певна, що будь-якої миті, ще до обіду, сюди вдеруться люди Маріси Фіттес і оперативна група ДЕПРІК і в кайданках поведуть нас із собою.

Проте нічого такого не трапилось. День тривав спокійно — чи, радше, тривав би спокійно, якби Локвуд не взявся до бурхливої діяльності.

Незважаючи на недосип, події останньої ночі підбадьорили Локвуда. Його сповнювало дивне, невтомне завзяття, що не давало йому спокою й передавалося нам усім. Рано чи пізно вороги мали завдати удару у відповідь, тож ми мусили готуватись до цього якнайшвидше. Саме на це Локвуд і скеровував наші зусилля. Він був усюди, його очі сяяли, а голос, яким він віддавав накази й вибудовував плани, лунав спокійно та розважливо. Кіпс, що ночував у нашій бібліотеці на підлозі (влаштуватись у порожній Джорджевій спальні він уперто відмовився), вирушив у центр Лондона з довжелезним списком покупок. Голлі подалася до Маллета, а Костомаху-Фло, яка нарешті прокинулась, відставили від Джорджевого ліжка й теж наділили завданням.

— Фло, я хочу, щоб ти стала нашими вухами, — сказав їй Локвуд. — Мені треба знати, які розмови зараз точаться між продавцями артефактів. Чутки, плітки про всі химерні речі, які хтось десь побачив або почув. Насамперед — усе щодо сера Руперта Ґейла та людей «Фіттес». Такі новини якнайшвидше поширюються серед злочинців, а краще за тебе їх ніхто не підслухає.

З того, як скривилось обличчя Фло, я зрозуміла, що зараз вона пошле Локвуда з цим завданням до дідька лисого, однак вона лише тихенько кивнула і майнула надвір через садок. Коли Локвуд по-справжньому чогось потребував, важко було йому відмовити.

Далі пішов кудись і сам Локвуд, наказавши мені доглядати Джорджа. Він не сказав, куди саме зібрався, тож я дивилась у вікно, як він заклопотано прямує Портленд-Роу, й мені зашкребло на серці. Попри сенсаційне відкриття, пов’язане зі смертю його батьків, Локвуд здавався навдивовижу спокійним і навіть захопленим нинішніми подіями. Відчайдушна його рішучість іти проти власної долі, яку я помітила тоді на кладовищі, тепер зміцнилась, наповнившись новою метою. Наші вороги кинули нам відвертий виклик. Смерть Локвудових батьків виявилась аж ніяк не випадковою, як він донедавна думав. Я розуміла, чому це так хвилює й навіть бадьорить його, однак пам’ятала, які сили повстали проти нас саме тепер, коли ми навряд чи могли сподіватись на допомогу Барнса, ДЕПРІК чи когось іще. Тож я зі страхом думала про те, чим це все може скінчитись.

Я зазирнула до спальні. Джордж знову заснув. Книжку, яку ми принесли, він ще не читав. Я відчинила вікно, щоб провітрити кімнату, поставила у вазу свіжий лавандовий букетик. Одначе за всіх моїх зусиль сліди перебування тут Фло так і залишались. Тож я вийшла із спальні, залишивши Джорджа на самоті.

Решта ранку тієї доби минула в будинку № 35 на Портленд-Роу цілком спокійно, тільки згодом, ближче до обіду, у нас затремтіли шибки, коли до брами під’їхала величезна вантажівка. У кабіні поруч із водієм сидів Квіл Кіпс. Під його керівництвом робітники почали вивантажувати з автомобіля й заносити до передпокою дерев’яні плити, будівельне знаряддя, линви й таке інше добро. Тільки-но вантажівка поїхала геть, як з’явився фургон від Маллета, в кабіні якого сиділа Голлі. Коли обидва автомобілі нарешті роз’їхались на нашій вузенькій вуличці, до будівельних матеріалів у передпокої додалися торбини з залізними стружками, сіллю та каністри з магнієм.

Випровадивши фургон, що ревнув на прощання своїм гудком, ми з Голлі почали розбирати запаси, привезені від Маллета, а Кіпс узявся до будівельних матеріалів. Надвечір, коли Локвуд повернувся зі своєї таємничої експедиції, ми вже встигли все впорядкувати. Локвуд, наче той генерал, що перевіряє на складі боєприпаси, задоволено кивнув нам.

— Чудово, — сказав він. — Усім щиро дякую. Тепер можна починати зводити оборонні споруди, тільки спочатку ковтнімо хоч по кілька бутербродів.

Ми сіли до кухонного столу.

— Дивна річ, — зауважила я. — Я була певна, що на цей час нас уже заарештують.

— Ні, — хитнув головою Локвуд. — Заарештовувати нас вони не будуть. Вони знають, що тоді здійметься гамір і посиплються всілякі незручні запитання. Боюся, що кінець цієї вистави вони бачать по-іншому.

— Тобто вони просто вб’ють нас, — буркнув Кіпс, що саме розпакував новеньку блискучу пилку, поклав її біля себе на стіл і підсунув собі тарілку з бутербродами.

— Оце було б найкраще для них, — погодився Локвуд. — На їхню думку, ми вже забагато знаємо. Тільки вони не можуть прикінчити нас просто так. Одна річ напасти на Джорджа посеред вулиці, а зовсім інша — знищити всіх нас разом. Це вимагатиме більших зусиль і більшого ризику, бо вони знають, що ми чекаємо їхнього нападу. До того ж вони не можуть убити нас прилюдно — зрозуміло чому. Навіть Фіттес не наважиться заплямувати себе відвертим убивством. А от зробити це тихенько, далі від чужих очей — будь ласка. Тому я й не маю сумніву, що вони нападуть на нас тут, на Портленд-Роу, радше за все, поночі.

Запала довга тиша. Нарешті я обірвала її:

— Тобто цього вечора?

— Хочеться вірити, що ні. Сьогодні вони, радше за все, ще не готові, як і ми. Якщо доля подарує нам ще один день, Я буду певен, що ми краще зможемо захистити себе. Нинішньої ночі слід бути насторожі й сподіватись, що нам пощастить. А тепер доїдайте бутерброди і до роботи.

* * *

Захист будинку № 35 на Портленд-Роу не був для нас нездійсненним завданням, хоч ми й знали про наші власні вразливі місця. Перший поверх майже не викликав побоювань. Старі бічні двері були товсті, міцні й мали стільки замків та ланцюжків, що їх можна було висадити хіба що гранатометним пострілом. Вікна бібліотеки й вітальні також були захищені як слід і до того ж виходили у внутрішній двір, тож дістатись до них було не так легко. Більше турбували нас двері кухні, що виходили в садок. Отут і придалися дерев’яні плити, якими Кіпс із Локвудом позабивали зсередини кухонні вікна й двері. До того ж Локвуд досить довго майстрував щось на сходах ґанку.

— Наш візит до гробниці Маріси дещо підказав мені, — пояснив він. — Не користуйтеся, будь ласка, кілька днів цими дверима.

Більше він не сказав нам нічого.

Найбільшого клопоту завдав нам підвал. З боку фасаду він видавався найменш вразливим, оскільки вікна нашої контори виходили в передній двір. Сюди від вуличної брами вели досить високі сходи, оточені великими керамічними горщиками з рослинами. Здавалося, що під прикриттям цих горщиків нападникам легко буде дістатися до контори, — аж ні. Кілька років тому, після спроби пограбування, ми поставили на вікна міцні залізні ґрати, тож і з підвалом головні проблеми належало вирішувати із заднього боку будинку.

Проходячи до контори повз фехтувальну кімнату, комору та пральню, можна було потрапити до засклених бічних дверей, що вели прямісінько в садок. Ці двері були найменш надійним місцем у всьому будинку. Кіпс забив їх кількома дошками, проте всі ми мали сумнів, що ці дошки зможуть стримати тривалу атаку. Надвечір Локвуд із Кіпсом спорудили тут щось іще, кілька годин поспіль вони порпались тут на підлозі.

Наближалась ніч. Ми з Голлі впорядковували боєприпаси й спостерігали за вулицею. Сусіди поспішали по домівках. Зачинив свою крамницю Ариф. Портленд-Роу спорожніла. Наші вороги поки що не з’являлись. Ближче до півночі нагорі прокинувся Джордж: він попросив принести йому бутербродів і увімкнути лампу. Упоравшись із бутербродами, він заходився читати принесену нами книжку. Ми призначили порядок чергувань і, змінюючи одне одного раз на дві години, по черзі заступали на варту, поки всі інші спали.

Моя черга надійшла о другій годині ночі. Я сіла у вітальні біля вікна й почала спостерігати за вулицею. Час спливав повільно, я втомилась, хотілося з кимось поговорити, а на підвіконні саме стояла склянка з черепом.

— Онде на стежці в садку стоїть привид, — сказала я, повернувши важіль. — Я бачу, як його пронизує місячне проміння. Він дуже блідий. Чоловік у капелюсі. Стоїть тихенько, ніби про щось замислився.

Обличчя в склянці нині було сріблясто-біле, наче місяць, що сяяв над дахами.

— Оцей... Еге ж, він справді замислився. Хвилин за двадцять облишить свої роздуми, рушить до будинку по той бік вулиці й зникне. А о третій сорок з'явиться знову, тільки ненадовго, з брудним лантухом на плечі Там, у лантусі тіло його мертвої дружини, звідти стирчать ноги в домашніх капцях. Їх видно саме тоді коли він поспіхом вирушає геть.

— І це відбувається щоночі? — я пильно поглянула на вулицю. — Раніше я ніколи його не бачила.

— Ти багато чого не бачиш. Навіть того, що коїться в тебе під носом, — зіпнув череп. — Ну, гаразд уже. Про що сьогодні побалакаймо? Авжеж, про Локвуда.. Зараз він у своїй стихії Вороги наступають! Розв'язка наближається! Саме те, що йому треба!

— Годі верзти дурниці! Локвуд так само схвильований, як і всі ми.

— Та невже? Тоді він майстерно це приховує. Навпаки, я сказав би, що він просто-таки лине до свого кінця! Іншим шляхом він ніколи й не йшов, принаймні відтоді, як його батьки скрутили собі в'язи,.. Гаразд, ображайся скільки собі хочеш, та все одно ти знаєш, що я кажу правду. І мріє він тільки про одне — звести нарешті рахунки з цим набридливим, нудним життям у безглуздому ореолі слави!

Череп глузливо посміхнувся мені. Як і завжди, він — хоч і з нестерпними грубощами — висловлював уголос мої власні таємні думки.

— Брешеш ти, друзяко, — заперечила я.

— Аніскільки.

— Брешеш.

— Як мені бракуватиме наших мудрих суперечок, коли ти помреш! — зауважив череп. — Проте... Ти часом не збираєшся написати в заповіті, щоб твій череп помістили разом з моїм в особливій великій склянці? Тоді ми з тобою сперечалися б вічно! Як тобі така думка?

Я досі ще сердилась на нього. Цілий день Локвуд намагався підбадьорити нас своїм завзяттям, а я стривожено спостерігала за ним саме з тієї причини, яку щойно назвав череп.

— Яка гидота, — буркнула я.

— То подай на мене в суд. Або просто викинь геть із цієї склянки — і я тобі ніколи вже не докучатиму.

— Навіть не сподівайся.

Примарне обличчя насупилось і пірнуло в зелений серпанок:

— Отакої! Твій Локвуд — такий самий себелюбець, як ти! Він використовує тебе, коли хоче, а ти— мене!

Я аж пирхнула:

— Неправда!

— Звісно, правда! Ти ж собі носа не можеш висякати без моєї допомоги! Липнеш і липнеш до мене! Тішишся, що можеш скористатись моїм могутнім розумом та проникливістю, й водночас боїшся випустити мене на волю! Спробуй тепер сказати, що це неправда!

Цього я сказати справді не могла.

— Якби ти вірила мені, — провадив череп, — то розбила б мою склянку просто зараз! Поглянь — отам, на підвіконні, саме лежить молоток! — там і справді лежала ціла купа Кіпсових інструментів: у вітальні ми так само будували ввечері барикади. — Один швидкий удар — і я на волі! Тільки ти цього не зробиш, еге ж? Бо навіть після всього, що я зробив для тебе, ти досі не віриш мені й водночас боїшся мене втратити!

— Гаразд, — повільно відповіла я, — можливо. Тільки мені здається, що ти так само боїшся.

— Я?! — привид скорчив кілька гримас, кожна з яких була ще мерзенніша за попередню. — Що за бридня? Що це тобі спало на думку?

— А що ти робиш тут, черепе? — запитала я? — Що пов’язує тебе з цією старою брудною костомахою? Зараз я скажу тобі все, що думаю. Ти просто боїшся опинитись на волі. Боїшся зробити те, що мусиш зробити — покинути цей світ і перейти до Іншого Світу. А натомість без упину торочиш, ніби ти не такий, як усі привиди, відчуваєш особливий потяг до життя, і всяке таке курзу-верзу. А насправді ти просто боїшся смерті. Чому ти не хочеш просто взяти й померти? Зміг би, якби хотів. Закладаюся, що зміг би. Розірвав би зв’язок із нашим світом, і квит.

Обличчя в склянці так зблідло, що я навіть не змогла розгледіти його виразу.

— Приєднатися до загублених душ, які мандрують Іншим Світом? — тихо перепитав череп. — Але ж я не такий, як вони.

— Такий самий, — відповіла я. — Не забувай, що я тебе там бачила.

Коли ми з Локвудом опинились на Тому Боці, я справді бачила там, серед темряви й холоду, привид черепа у його, так би мовити, тілесному вигляді. Там він анітрохи не скидався на химерне обличчя в склянці. Ні, то був стрункий блідий юнак із глумливою посмішкою на вустах і розкуйовдженим волоссям. Зараз, прив’язаний до склянки зі старим гнилим черепом, він майже нічим не відрізнявся від звичайнісіньких безбарвних мешканців Іншого Світу.

— Ти міг би розірвати зв’язок із нашим світом, — повторила я. — Ти не повинен був застрягати тут.

— Гаразд, — сварливо відповів череп. — Вважатимемо, що сприятливі обставини для цього ще не склались. Коли складуться, відразу повідомлю тебе.

— Чудово, — стенула я плечима. — Я теж повідомлю, коли зберусь тебе випустити.

— Я буду вельми вдячний, якщо ти зробиш це до того, коли тебе вб'ють. Тобто до завтра.

— Я не збираюсь помирати.

— Колись і я так казав.

* * *

Попри всі похмурі віщування черепа, ніч минула без пригод. Ніхто не атакував нас, поки ми лежали в своїх ліжках, і ніхто не турбував, крім хіба Джорджа, що розбудив нас о п’ятій ранку й попросив грінок із сиром. Аж нарешті розвиднілось, і ми всі зустрілися за сніданком. Тільки-но закипів чайник, як до кухні знадвору хтось шалено постукав, і у вікні з’явилась Костомаха-Фло, схожа на розпатлане опудало. Вона принесла з собою тривожні новини й коробку шоколадних цукерок для Джорджа.

— Тут на коробці бурі плями — не бійтеся, — сказала вона, протираючи коробку рукавом своєї куртки. — Це просто річковий мул. Шкода, що мені дорогою не трапилась водогінна рура, я тоді одразу все відмила б. Ну, гаразд, я бачу, що ви тут усі заклопотані. Тільки скажіть, що це у вас за штукенція на середній сходині ґанку?

Локвуд зачинив за нею двері:

— Пробач, Фло. Це смертельна пастка. Я мав тебе попередити.

Фло засунула долоню під бриль і почухала собі маківку:

— Молодці. Тільки вам знадобиться ще чимало таких пасток.

— Навіщо? — запитала Голлі. — Що ти чула?

Фло скрушно хитнула головою:

— Багато чого. Всякі чутки тут ходять. Снують собі берегом Темзи, а стара Фло їх помаленьку до лантуха збирає... — вона боязко озирнулась через плече й тихо додала: — Подейкують, що сер Руперт Ґейл мав серйозну розмову з Джуліусом Вінкменом. І в цій розмові згадував ваші імена.

Вийшло так, що за останні кілька днів я геть забула про цього звільненого з в’язниці хазяїна чорного ринку артефактів. Саме тому ця звістка дійшла до мене з певним запізненням.

Проте Локвуд зреагував на неї швидше за мене:

— Ще б пак... Вони давні знайомі. Ґейл частенько купував Джерела на аукціонах у Вінкменів... Пробач, Фло, я перервав тебе. Далі, будь ласка.

Поки Локвуд усе це говорив, Фло відсьорбнула чаю з його чашки.

— Отже, Джуліус Вінкмен... — заговорила вона далі. — Після звільнення він заховався. Чула я навіть, ніби він після того й дивитись на ті артефакти не може... Тільки це бридня, — Фло вибалушила очі. — Як не сам Джуліус, то його жіночка Аделаїда охоче купить у тебе будь-яку штучку. Чи Леопольд — синочок їхній, кізяк отой коров’ячий з очима. Тож старий Вінкмен тут начебто й ні до чого, а все одно зиск має. А ще балакають, ніби після тієї розмови з Ґейлом Джуліус зібрав своїх давніх друзяк-зарізяк, що й голову провалити, й кістки поламати, й ножа до горла приставити, й зашморг на шию накинути вміють. Повиманював він їх із шинків та рівчаків, нагодував, напоїв, озброїв та звелів готуватися до роботи, — блакитні очі Фло оглянули нас із-під крисів бриля. — Зрозуміло, що це буде за робота.

— То ось чому вони баряться з нападом, — мовив Локвуд. — Фіттес і Ґейл вирішили поквитатися з нами руками Вінкмена. Знає Маріса, як вийти на сухеньке. Ще й дати Вінкмену помститись за ту сутичку з нами на кладовищі Кенсел-Ґрін, після якої його запроторили до в’язниці. Раз-два, і всі задоволені.

— Крім нас, — зауважила Голлі. — Ми ж-бо загинемо.

Запала тривала мовчанка.

— А може, це навіть краще, — нарешті обізвалась я. — Краще, ніж зіткнутися з іншими агентами. Вони ж наші колеги, а у Вінкмена — звичайні бандити, що ні навичок таких, як у нас, не мають, ні рапір.

— Еге ж, рапір у них немає, — відповів Кіпс. — Тільки ножі й пістолети.

— Ми опинимось в облозі, — прошепотіла Голлі. — А якщо наші барикади не витримають? Якщо ці бандити вдеруться до будинку? Тікати нам нікуди.

Ми перезирнулись. У мене похололи руки й тьохнуло серце. Поглянувши на Кіпса й Голлі, я зрозуміла, що вони відчувають те саме. Проте в Локвуда, на відміну від нас, завзято блищали очі, а в кутках вуст причаїлась легенька усмішка. Від цього, правду кажучи, мені стало ще тривожніше.

— Можливо, знайдеться місце, куди нам пощастить утекти, — сказав він, усміхаючись іще ширше. — Вінкменові бандити туди нізащо не проберуться. Вважайте мене за божевільного, але я знаю таку схованку.

Ми знову помовчали.

— Щодо мене, то я згоден на все, аби ці смердючі збирачі артефактів не порубали мене на шматки своїми ножами... — мовив Кіпс. — Ой, пробач, Фло, не ображайся. Це я не про тебе, тим паче, що ти дівчина. Ну-бо, Локвуде, що там у тебе за план?

Навіть тепер Локвуд не поспішав із відповіддю. Він кілька хвилин міркував, як краще подати нам свій задум. І кінець кінцем промовив:

— Найкраще для цього підійде кімната Джесіки.

Ми всі здивовано вирячились на нього.

— Тобто просто заховатись у кімнаті твоєї сестри? — перепитала я. — Ну, двері там і справді оббиті залізом, щоб не випустити Смертний Вогонь, а ще там є ціла купа всіляких артефактів, які ми можемо... Ой! — зненацька все зрозумівши, я аж роззявила рота. — Ти пропонуєш... Ні, це неможливо!

— Так, у нас є Джерела, — відповів Локвуд. — Є ланцюги. Є накидки, — він усміхнено поглянув на Голлі й Кіпса, які теж нарешті зрозуміли, що він має на увазі. — Ми зробимо собі аварійний вихід. Якщо більше нічого не залишиться, ми зможемо втекти. Чому б і ні? У нас є все для того, щоб відкрити портал до Іншого Світу.

Ми надовго замовкли. Навіть Фло заціпеніло стояла на місці. Отак мовчки ми дивились на Локвуда, аж поки до кухні долинув знайомий голос:

— Це приватна вечірка? Чи мені також можна долучитись?

Усі обернулися до дверей, там стояв Джордж у своїй піжамі і з незвично сірим обличчям. Сірий колір воно мало саме в тих місцях, де не було синців та подряпин. Пов’язка на голові зсунулась, оголивши волосся, що подекуди потемніло від засохлої крові. Трохи закороткі рукави піжами не ховали саден на руках. Стояв він, злегка похитуючись і тримаючись за одвірок. Проте стояв — уперше за останні кілька днів.

— Подивіться! — вигукнув Джордж. — Я знову на ногах! Усе не так погано, авжеж? — він кволо всміхнувся нам і додав: — А ось вам і доказ! Ці цукерки... вони всі для мене?

18

Хоч як насторожив мене дарунок Фло, — я підозрювала, що вона просто витягла цю коробку з Темзи, висушила цукерки на березі й спакувала назад, — ми раділи, що Джордж зацікавився ним. Саме цей шоколад підтримав його на силі під час нашої наступної тривалої розмови.

Ніхто не заперечував винахідливості Локвуда, не відкидав сміливості його плану. Проте небезпека, пов’язана з його здійсненням, видавалась такою страхітливою, що Локвудові довелося застосувати всю свою переконливість і наполегливість, щоб умовити нас хоча б обговорити його пропозицію. Сама думка про створення порталу на Той Бік просто в нашому будинку видавалась неймовірною.

Давно вже відомо, що будь-яке Джерело — хоча б таке, як наш череп у склянці, — утворює невеличку дірочку, крізь яку з Іншого Світу до нас може потрапити привид. Ідея «потойбічної брами», вигадана шаманами, чи порталів, над якими таємно працювала агенція «Ротвел» (і, напевно, Маріса Фіттес), була лише розвитком цього принципу. Якщо зібрати в одному місці багато Джерел, то їхня спільна сила утворює велику діру між світами — портал до Іншого Світу, досить потужний, щоб крізь нього можна було пройти й повернутись назад. Захисний засіб для такої мандрівки теж відомий — та сама шаманська накидка. І до того ж треба стримувати натовп оскаженілих привидів, не давати їм прорватись до нашого світу, а для цього треба надійно запечатати портал залізом. Що ж до самого походу на Той Бік, то справа ця вкрай небезпечна, про це ми з Локвудом знали з власного досвіду.

— Почнімо з того, що там страшенно холодно, — зауважила я. — Та й пересування Іншим Світом потребує серйозних фізичних зусиль, навіть у накидках. Невже ти готовий знову пройти через це, Локвуде?

— Якщо це єдиний спосіб вижити, то, звичайно, готовий, — відповів Локвуд.

— А ще не забувайте про привидів. Ротвел, пам’ятаю, запечатував портали масивними залізними ланцюгами... а що, коли духи все ж таки прорвуть їх?

— Не прорвуть. Ми зробимо надійне коло.

— Забудьте ви, врешті-решт, про привидів у порталі! — вигукнула Голлі. — Краще подумайте про мерців на Тому Боці! Їх там сила-силенна, як мух!

— Правда, — підтримав її Кіпс. — Тут у нас привидів — раз-два й нема, а скільки з ними клопоту! А вдертися до Іншого Світу — все одно, що осине гніздо розворушити. Ви ж із Люсі самі розповідали, як мертві тягнуться до живих. Ви тоді ледве втекли від них!

Локвуд хитнув головою:

— Річ у тім, що тоді нам довелося тікати сільським путівцем. А тут ми з порталу вийдемо лише до іншої версії будинку № 35 на вулиці Портленд-Роу. Вийдемо й переждемо.

— А чи вистачить нам Джерел? — поцікавилась я.

— Пригадай ту енергію, яку випромінює Смертний Вогонь над ліжком моєї сестри, — відповів Локвуд. — Її вистачить принаймні на половину порталу. А ще візьмімо купу всіляких артефактів з кімнати Джесіки, та ще оці штукенції, розставлені й розвішані по всьому будинку... — він кивнув у бік передпокою, де на полицях стояли запечатані горщики й тикви. — Мої батьки зібрали їх для нас, — бурмотів він далі: — для того, щоб ми скористались ними. Я певен, що й сестра не заперечила б, якби ми спорудили портал у її кімнаті. Вона неодмінно допомогла б нам утекти звідси.

Знову запала тиша. Ніхто не знав, як на це відповісти.

— А що робити з Джорджем? — запитав нарешті Кіпс. — Він ледве на ногах стоїть! Чи переживе він такий перехід?

— Я не думаю, що це триватиме довго. До того ж пригадай отих стариганів з Товариства Орфея. Вони не раз відвідували Інший Світ, і нічого з ними не сталось.

— У них була сила всякої зброї, — заперечила я. — Навмисне пристосованої для того, щоб відганяти духів.

— Або оті чудернацькі ходулі, — підхопив Кіпс. — У нас таких немає.

— Кому вони потрібні, оті залізяки?! — вирячив очі Локвуд. — Чи оті дурні пукалки? Кажу вам, що на Тому Боці ми перебуватимемо лише кілька хвилин! Будьте певні: тільки-но Вінкмен та його люди побачать наш портал, як накивають п’ятами за милю від будинку! А зробити його ми цілком спроможні. Що скажеш, Джордже?

Джордж на той час уже встиг упорати майже половину цукерок, водночас потихеньку перемовляючись із Фло. Почувши запитання, він обернув до нас своє вкрите синцями обличчя, пильно подивився на цукерку з горіховим кремом, яку саме тримав у руці, акуратно поклав її назад до коробки й відповів:

— Спробувати, звичайно, можна. Зробити залізне коло й ще до вечора завантажити його Джерелами, — він поправив на носі свої розбиті окуляри. — Особисто мені цей задум дуже подобається. Я охоче поглянув би на Інший Світ.

— Оце то сила духу! — схвально кивнув Локвуд. — Браво, Джордже!

— І не тільки сила духу, — провадив Джордж, — а й воля до життя, щоб віддати Марісу та її друзяк до суду. Вам, напевно, цікаво буде знати, що минулої ночі я прочитав «Таємні знання» — ту саму книжечку, яку ви ласкаво роздобули для мене в Товаристві Орфея. Відразу скажу, що ваш похід не був даремним, і навіть поясню, чому саме, якщо хто-небудь із вас поставить на вогонь чайник.

Чайник негайно поставили. Фло почала пропонувати всім цукерки, що вціліли в коробці. Ми чемно відмовились.

— Отже, цю книжку написала Маріса, — мовив Джордж. — Тут немає жодного сумніву. Я відразу впізнав її стиль, знайомий мені за «Спогадами» та іншими її працями. Щоправда, «Таємні знання» — річ вельми химерна. Судячи з усього, Маріса написала її ще за молодих літ, бо там немає жодної згадки ні про її роботу в агенції, ні про психологічні розслідування чи якісь інші практичні заняття. Це просто теоретичні роздуми про життя й смерть, переповнені досить-таки дивовижними припущеннями. Відразу впадає в око надзвичайний інтерес Маріси до речовини, з якої утворюються привиди. Вона вважає, що привиди — це доказ того, що ця субстанція безсмертна. Тобто тіло помирає, а дух існує й надалі.

— Виходить, по смерті ми перетворюємось на ектоплазму? — запитала Голлі.

— Саме так, — відповів Джордж. — Хоча Маріса воліє називати її не «ектоплазмою», а «душею», «вічною сутністю» тощо. А далі вона вважає, що ектоплазма стає небезпечною тільки в нашому світі, коли привид торкається людини. А в Іншому Світі ця речовина має цілковито інші властивості, тож якщо, вважає вона, зуміти роздобути, утримати і розчинити в собі ектоплазму в її «чистому», потойбічному вигляді, то вона омолодить твоє тіло і знову зробить тебе юним.

— Саме це з нею й відбулося! — вигукнула я. — Жінка, яку ми називаємо Пенелопою, — це насправді омолоджена Маріса! Це пояснює все, про що говорив нам череп!

—«Розчинити в собі»? — повторив Кіпс. — Цікаво, а в який спосіб? Скупатись у ній? Чи, може, проковтнути?

Джордж хитнув головою:

— У цій книжці багато всіляких роздумів про «еліксир молодості», проте мені здається, що Маріса тоді й сама небагато знала. Це все теорії, фантазії. А от тепер вона все знає напевно. Або сама, або за допомогою спільників вона переходить до Іншого Світу й збирає там плазму. До речі, я виписав з книжки ще одну цікаву річ... Я занотував її на папірці, який зараз лежить у задній кишені моїх піжамних штанів. Мені ще важко дотягтися до неї, тож допоможи мені дістати цей папірець, Локвуде.

— Я? Чому саме я? Ну, гаразд... Ось, тримай.

— Дякую, — Джордж узяв пожмаканий папірець. — Пам’ятаєте, ми припускали, що в Маріси був власний привид Третього Типу, який допомагав їй? Так воно й було. Послухайте. Хіба не чудово? «Ці питання перебувають за межею людського розуміння, тож ми повинні звернутись по допомогу безпосередньо до самих духів. Один із них, гарний зовні й мудрий своїм, розумом, постійно з'являється мені Я почала розмовляти з ним ще з своїх дитячих літ. Мій любий Езекієль обізнаний у питаннях життя й смерті він осягає найпотаємніші думки й секрети смертних. Із його допомогою ми зможемо вийти за межі нашого звичайного світогляду й статичистішими», — Джордж згорнув папірець і додав: — Що може бути ясніше? Вона віддавна має духа-порадника.

— Цей Езекієль, здається, обізнаніший за твій старий потріпаний череп, Люсі, — зауважив Локвуд. — Дякую, Джордже.

Він глибше поринув у крісло і оглянув нас — своїх помічників, свою команду, — а ми тим часом мовчки сиділи за столом.

— Ось як я бачу наше нинішнє становище, — сказав він нарешті. — Якщо ми зможемо пробратися до закритої частини Будинку Фіттес, то безперечно знайдемо там переконливі докази всього того, що пощастило виявити Джорджеві. Тобто докази злочинів Маріси. Знайдемо й портал, яким вона користується для переходу до Іншого Світу. От тільки як нам туди потрапити? Будинок дуже пильно охороняють. Це міг би зробити Барнс, однак навряд чи він захоче відверто виступати проти Маріси. Учора я був у нього, питав, проте він знову відмовився, — Локвуд скрушно хитнув головою. — Таким чином, наша доля в наших власних руках, і скоро до нас завітає Вінкмен зі своїми зарізяками. Дозволю собі сказати, що кожен з вас має право вийти з цієї гри. Сам я залишусь на Портленд-Роу. Це мій дім, і я нізащо не покину його. А ви...

— Заспокойся, Локвуде, — обірвала його слова Голлі. — Ніхто з нас не збирається тікати, підібгавши хвоста.

— Це правда, — буркнув Кіпс, — хоч твій план просто-таки божевільний.

Локвуд широко всміхнувся.

— Тоді все гаразд, — сказав він. — Тож я маю до вас одне-єдине просте прохання. Негайно берімося до роботи!

* * *

Десь через годину ми з Локвудом і Голлі сиділи біля спальні його сестри. Двері до кімнати були відчинені, зі сходів ми бачили, як мерехтить Смертний Вогонь над ліжком Джесіки. Ми спорожнили останній з ящиків, привезених Локвудовими батьками, й зараз діставали з нього речі, пересипані дерев’яними стружками. Там були різьблені маски й палички, яскраво розмальовані й запечатані воском глиняні горщики, темні скляні пляшечки. Усі речі, які могли мати потойбічну силу, ми складали окремо в кутку. Те саме перед тим ми зробили і з рештою ящиків. Був з нами й череп у склянці. Ще зранку він перебував у поганому гуморі, так само як і я. Одне слово, між нами майже все було, як завжди.

— Отакої, — нарешті заговорив він. — Знову критичний момент? Чи сидіти по коліно в заклятому смітті — це черговий дур божевільних агентів? Така собі лотерея: музика зупиняється, Джерело вибухає, з нього вискакує привид і виїдає обличчя тому, на кого випав виграш? Цікава гра, проте великої популярності вона не набуде.

— Ти б краще допоміг нам, — буркнула я. — Ми добираємо найпотужніші Джерела. А найслабші відкладаємо отуди, — я показала на другу купу. — Що ти міг би сказати про них?

Привид недовірливо пирхнув:

— Ну, деякі штучки тут справді небезпечні, а решта — просто дурниці Скажімо, ота тиква з дірками, яку Голлі Манро нап'яла собі на голову. Там лише порох та мікроби.

— Невже? А я думала, що це шаманська маска...

— Під час своїх обрядів шамани справді надягають цю тикву, тільки не на обличчя...

— Голлі!

— Що? — глухо озвалась вона з тикви.

— Е-е, нічого. Тобі дуже личить ця маска... Далі, далі! — звернулась я до черепа. — То, виходить, користі з цієї тикви мало?

— Привида в ній будь-що немає. А оті запечатані горщики справді цікавіші.. Щось від них могилою тхне. І ота пастка для снів на бамбуковій паличці... — обличчя в склянці люто вишкірилось. — А може, самі це все розтрощите й подивитесь, що там усередині?

— Ми зробимо це. Тільки пізніше, — я подивилась на кімнату Джесіки, на її ліжко з вигорілою бурою плямою. Цей слід залишив дух, що вискочив з такого самого горщика й напав на Локвудову сестру. А сам Локвуд зараз із веселою усмішкою спокійно розгортав черговий пакунок.

Ранок минав. Ми закінчили роботу з ящиками й прибрали за собою сміття. Знайдені Джерела ми перенесли до спальні Джесіки й згромадили величезною купою. Потім ми з Голлі заходилися знімати зі стін і полиць усі чудернацькі штучки, привезені колись із експедицій Селією та Дональдом Локвудами, — їх ми теж занесли до кімнати Джесіки. Без цих оздоб і вітальня, й передпокій відразу стали незвично порожніми, холодними, лункими, схожими на кімнати в давно покинутому будинку з привидами. До того ж довкола помітно смеркло, бо Кіпс, споруджуючи барикади, позабивав більшу частину вікон. Будинок № 35 по вулиці Портленд-Роу невпізнанно змінився, й ці зміни навіювали нам смутний настрій.

Ближче до обіду Костомаха-Фло покинула нас. Звичайно ж, вона запропонувала нам свою допомогу, проте ми знали, як важко їй затримуватись там, де над головою стеля замість неба. Локвуд перед тим провів її до бібліотеки, де вони довго про щось розмовляли, аж поки Фло пішла, залишивши по собі кілька слідів від брудних чобіт.

Минув полудень. Сонце пройшло зеніт і помалу схилялося до заходу. На Портленд-Роу подовшали тіні.

Ми взялися викладати залізне коло круг нашого майбутнього порталу. Керував цією роботою Джордж. Для нього з бібліотеки принесли легке крісло, і з нього він, оточений порожніми тарілками з-під бутербродів та кексів, віддавав нам накази. З підвалу ми притягли здоровенні бухти важких залізних ланцюгів, які вчора привіз нам фургон від Маллета. З цих ланцюгів ми виклали велике, без жодної щілини, товстелезне коло — воно оточувало старе ліжко Джесіки зі Смертним Вогнем над ним.

Робота була нелегка. Та й спальню Локвудової сестри не можна було назвати приємним місцем. Смертний Вогонь випромінював холодну енергію, від якої поза шкірою пробігав мороз і боліли зуби. Проте ми не звертали на це уваги. Щоб звільнити місце для кола, нам довелося винести з кімнати все зайве, навіть комод, із якого Локвуд перед тим вивалив усі старі фотографії та забуті коробочки з прикрасами. Усе це він спакував у пластикові торбини й повиносив геть. Тим часом Кіпс під пильним Джорджевим наглядом узявся до найважчої частини роботи — почав натягати тонкий ланцюг, що мав перетинати залізне коло й слугувати провідником між двома світами.

— Нам потрібні дві металеві жердини, — пояснив він. — їх треба вбити обабіч кола й прикріпити до них міцний ланцюг. Усередині кола ми пересуватимемось уздовж нього, тому його треба міцно напнути й провести над ліжком так, щоб не зачепити Смертний Вогонь. Цей ланцюг відганятиме духів і не даватиме їм наблизитись до нас, коли ми підемо через портал.

— Якщо ми підемо через портал... — відповів Кіпс. — Мені хочеться вірити, що до цього не дійде. Овва! — вигукнув він, побачивши на сходовому майданчику нас із Локвудом. — А це мені взагалі не до вподоби!

У наших руках були накидки. По-перше, та сама накидка з пір’я, що колись уже стала нам у пригоді, — блискуча й переливчаста, як і раніше. По-друге, ще одна схожа на неї накидка з рожевих і помаранчевих пір’їн, і, нарешті, третя — вкрита кошлатим плямистим хутром. Їх ми відшукали в ящиках, які залишились по Локвудових батьках. Крім того, в нас були ще дві сучасні срібні кольчуги з комори Товариства Орфея.

— Я хочу роздати ці накидки просто зараз, — оголосив Локвуд. — Пізніше на це може не вистачити часу. Ти, Люсі, візьмеш нашу стару перевірену накидку. Ти, Кіпсе, — другу накидку з пір’я. Тобі, Голлі, найкраще пасуватиме накидка на хутрі. А ми з Джорджем випробуємо кольчуги з Товариства Орфея. Там ми взяли ще кілька пар рукавиць, їх вистачить на всіх. Перевірте, чи підходять вони вам, і не забудьте потім надягти.

Я добре пам’ятала, як тепло й легко було мені в накидці з пір’я, тож без вагань узяла її. Інші вагались. Джордж іще не одужав як слід, тож йому довелося допомагати. Кольчуги мерехтіли на них із Локвудом, наче шкіра якихось велетенських ящірок. Кіпс тим часом приголомшено оглядав своє барвисте вбрання, а Голлі з огидою вивчала клаптики хутра на своїй накидці.

Череп у склянці гучно захихотів:

— Точнісінько як у поганенькому зоопарку під час годування! Так і кортить жбурнути вам по сардинці!

— Цікаво, скількох мертвих тварин я нап’яла на себе? — пробурмотіла Голлі. — Я, здається, схожа на дикуна-мисливця! Жах та й годі!

— А я — на опудало папуги, — підхопив Кіпс. — Іще гірше, ніж у тебе!

— Ні, Кіпсе, тобі ця накидка дуже пасує, — заперечив Джордж. — Особливо оті рожеві пір’їнки. Хіба що трішки задовга, але це краще захистить тебе на Тому Боці.

— Що це ти, дезодорант рекламуєш? Якби мої друзі побачили мене в цій накидці...

— Які ще друзі, Кіпсе? — болісно підморгнув йому Джордж.

Кіпс пирхнув:

— Твоя правда. Тепер вони мені вже не друзі...

Він скинув накидку й понуро подався забивати жердини обабіч кола.

* * *

Смеркало. Половина Портленд-Роу вже вкрилася густо-синьою тінню. Відчувався подих вечора. Локвуд послав Кіпса до єдиного незабарикадованого віконця на горищі стежити за дорогою.

У кімнаті Джесіки все було по місцях: залізне коло, напнутий між двома жердинами ланцюг. Настала пора перенести до кола Джерела й відкрити портал. Це ми зробили вдвох із Локвудом — самі. Кожну річ слід було розпечатати — чи продірявити торбинку, чи зрізати воскову печатку на горщику, чи відкрити дерев’яну коробочку, — щоб випустити ув’язненого духа на волю. Усі розпечатані Джерела ми негайно жбурляли до залізного кола. Надворі ще не зовсім смеркло, тож нашу роботу можна було вважати за безпечну, проте ми все одно не гаялись. Горщики, пляшечки, маски, пастки для снів — усе це ми хутко відкривали й кидали в коло.

Що далі ми працювали, то тяжчою ставала психологічна атмосфера в спальні Джесіки. Вона й дотепер була гнітюча через Смертний Вогонь, що висів над ліжком трохи збоку від нашого ланцюга-провідника. Зараз до потойбічного шуму Вогню додавалися ще відлуння від кісток та інших Джерел на підлозі. Повітря всередині залізного кола густішало, засновувалось туманним серпанком. Ми з Локвудом намагались працювати дедалі швидше, раз по раз виглядаючи у вікно, за яким невблаганно закінчувався день.

— Як ти гадаєш, цього буде досить? — запитала я, розбиваючи молоточком один з останніх глиняних горщиків, усередині якого лежали дві маленькі кісточки. Я доторкнулась до них, і мої пальці ніби вколола безліч невидимих голочок. Я хутко пожбурила кісточки до залізного кола.

Локвуд тим часом зішкріб воскову печатку з кінчика порожнистої бамбукової палички, витрусив звідти кілька пожовклих зубів і теж кинув їх у коло.

— Хіба ти не відчуваєш сама? Ще не смеркло як слід, а всередині кола вже снується туман. Так само, як і в порталі Ротвела, пам’ятаєш? Тоді нам було не видно навіть кінця ланцюга. .. Мине ще зо дві години, і в нас уже буде готова дорога до Іншого Світу... Якщо, звичайно, вона знадобиться нам.

— Локвуде, — мовила я. — Як ти гадаєш, ми... впораємось?

У відповідь він просто подивився на мене. Ми закінчили свою роботу й покинули спальню Джесіки. Хвилі потойбічної енергії, що пульсувала всередині кола, відчувались тепер навіть на сходах.

***

Не знаю чому, але всім нам тоді закортіло добре повечеряти. Ні позабивані вікна, ні купи зброї та боєприпасів, ні потойбічний шум, що линув з другого поверху, — ніщо з цього не завадило нам, тож ми вирушили до кухні. Голлі взялася готувати салат, Локвуд смажив шинку, яєчню й сосиски, а ми з Кіпсом різали хліб. Швиденько попоївши, ми заходились чергувати на горищі, спостерігаючи за вулицею з вікна моєї спальні. Тоді по черзі прийняли душ (цього так само захотілось усім) і прибрали геть усе, що могло завадити під час сутички. Сонце майже заховалось за дахами будинків. Ми тинялись туди-сюди кімнатами й мовчали, занурившись у власні думки. Усе, що слід було зробити, ми вже зробили.

Відімкнувши кухонні двері й обережно проминувши Локвудову пастку на ґанку, я вийшла в садок. Цілий день я провела в будинку, тож мені вкрай було потрібно подихати свіжим повітрям. Садок був занедбаний: нам завжди бракувало часу підстригти газон, тож трава росла тут до самісіньких колін. На яблуні висіли достиглі, проте так і не зібрані яблука, а ті, що попадали самі, геть засипали землю. Я дивилась на будинки за муром садка, де люди зараз жили своїм власним життям.

— Дихаєш вечірнім повітрям, Люсі?

Я озирнулась. То був Локвуд. Зіскочивши з ґанку, він зараз прямував газоном до мене, його струнка висока постать темніла на тлі останніх сонячних променів. Здавалося, що сама ця постать от-от спалахне вогнем. Зненацька мені стало так сумно, що аж захотілось плакати. Мене огорнули всі мої давні страхи та побоювання.

— Привіт, — відповіла я, переборюючи себе. — Так, вийшла подихати свіжим повітрям.

Він лагідно й водночас серйозно поглянув на мене:

— Ти чимось засмучена?

— Ні, просто день випав важкий... — я відгорнула від очей пасмо волосся й сердито додала: — Що там викручуватись? Так, Локвуде, я боюся. Усе буде так, як ти казав минулого вечора, — вистава скінчиться.

— Не скінчиться. Все буде добре. Добре, Люсі. Повір мені.

— Я вірю... нібито...

Він усміхнувся:

— Я радий це чути.

— Я вірю в твій Талант, у твоє вміння керувати, — сказала я. — Мені здається, що все це тішить тебе. От тільки зрозуміти цього я не можу.

Він став поруч зі мною. Останні сонячні промінці осявали його обличчя. Саме таким, як зараз, Локвуд завжди уявлявся мені. Таким я його бачила подумки, засинаючи... Якби нас тепер помітив череп, ото нареготався б! Проте черепа, на щастя, тут не було.

— Ні, це не тішить мене, Люсі, — пояснив Локвуд. — Просто я відчуваю, що все йде як слід. Пам’ятаєш, як я тоді, на кладовищі, казав тобі, що все наше життя залежить від випадку? Відтепер я так не вважаю. Так, мої батьки померли, але тепер я знаю, що їх убили, знаю, хто це зробив і навіщо, й кому я можу помститись. Моя сестра також померла, але її Смертний Вогонь цієї ночі врятує наші життя. І нарешті — й це, може, найголовніше, — ми впритул підійшли до розгадки Проблеми. Ти сама чудово це знаєш. Іще трохи — і все це мине. Так, вистава скінчиться, але не для нас, а для Проблеми. Тож усе буде добре, Люсі, — він торкнувся моєї руки. — Ось побачиш.

— Сподіваюсь, що так і буде, — відповіла я.

— Гаразд. Я, власне, прийшов сюди не задля цього, — Локвуд пошукав у кишені пальта й дістав маленьку чотирикутну коробочку, дуже потерту й пожмакану. — Я хотів показати тобі оце. Знайшов у комоді, в спальні Джесіки. Не бійся, це не Джерело.

— Якби то було Джерело, — відказала я, — ми б уже кинули його до кола.

Взявши в Локвуда коробочку, я відкинула потерте вічко. В останньому промінні сонця щось замерехтіло — яскраво-синє й таке прозоре, що я мимоволі зойкнула. Коробочка зсередини була викладена тоненьким папером, на якому лежав золотий ланцюжок із підвіскою — блискучим синім каменем, овальним і гладеньким. Камінь був надзвичайно гарний. Я обережно взяла його й ніби зазирнула в глибоку, свіжу, чисту воду.

— Що це, Локвуде? — запитала я. — Я ніколи ще не бачила такої краси!

— Це сапфір. Тато купив його десь на Сході і зробив з нього прикрасу для моєї мами. Це була її улюблена оздоба. Так принаймні розповідала мені сестра. А потім я забув про неї — аж донині...

— То цієї підвіски не було на твоїй мамі, коли її...

— Ні, вона не носила її щодня, надягала лише в урочистих випадках. Мама надто дорожила цією прикрасою. Тато подарував їй цей камінь невдовзі після їхнього знайомства. Він став символом їхнього вічного кохання.

Я повернула сапфір так, щоб на нього ще раз упало світло, а тоді акуратно поклала підвіску до коробочки й простягла Локвудові.

— Нічим іншим він і не міг стати, — сказала я.

— Так. Але... Чуєш, Люсі... — він кахикнув. — Я хотів запитати в тебе...

Від кухонного ґанку долинув пронизливий свист. Обернувшись, ми побачили, що на нас дивиться Кіпс.

— Сподіваюсь, я не дуже завадив вам? — сказав він. — Просто хотів повідомити, що до нас завітали люди Вінкмена!

19

Квіл мав рацію. Біля крамниці Арифа щось відбувалося. Перед самісіньким закриттям з неї вийшли двоє чолов’яг, перейшли Портленд-Роу і вмостились у затінку на низенькій кам’яній огорожі. Присадкуваті, мовчазні, вони майже не вирізнялись у вечірній темряві, їх виказували тільки вогники цигарок. А ще вони раз по раз поглядали вздовж дороги в бік нашого будинку. Так вони сиділи, аж поки увімкнулись захисні ліхтарі, а всі наші сусіди порозходились по домівках. На вікнах опустилися штори, вулиця спорожніла. Проте червоні цяточки цигарок мерехтіли й далі.

Ці двоє сиділи тут, щоб простежити, чи не вийде хто-небудь із нас надвір. Вони й не знали, що таким чином тікати ми не збирались.

Останню коротку нараду Локвуд провів у вітальні. Як і в усьому будинку, стіни тут оголились; тільки там, де нещодавно висіли зібрані Локвудовими батьками артефакти, на шпалерах видніли темні плями. В кімнаті горіла лише одна лампа, тому вітальня здавалась незвично темною. Світло вуличних ліхтарів не пропускали дошки, якими Кіпс позабивав вікна. Локвуд чекав нас, стоячи спиною до дверей. Коли ми зібрались, він обернувся й по-давньому всміхнувся нам.

— Ви всі знаєте, що може відбутись цього вечора, — сказав він. — Певної миті між цією хвилиною й світанком так собі... е-е... погані люди спробують удертися до цього будинку. Цього ми їм не дозволимо. Це будинок № 35 по вулиці Портленд-Роу, й тут ми завжди були в безпеці.

Джордж поволі підняв свою поранену руку:

— Крім отого випадку з Ферфексовим найманцем.

— Так-так, твоя правда.

— А ще тоді, коли тут вирвався на волю привид Енні Вард, — нагадала я.

— І череп теж не раз завдавав нам прикрощів, — додала Голлі.

Джордж кивнув:

— Щиро кажучи, цей будинок завжди був смертельною пасткою.

Локвуд стис зуби:

— Так, але він був тільки моєю смертельною пасткою. І вони сюди не влізуть! Тут нас аж п’ятеро! До того ж тільки нам відомі два справді вразливі місця в нашій обороні: задня частина підвалу й кухня. Джордж поранений, тому він залишиться нагорі із запасом зброї на сходовому майданчику. Саме туди відступатимемо й ми, якщо іншого виходу не буде. Наша остання надія — кімната Джесіки. Люсі й Голлі! Я хочу, щоб ви залишались на кухні. Ми з Квілом будемо в підвалі. Прислухаємось одне до одного: якщо хтось потрапить у халепу, він повинен свиснути. Інші, якщо зможуть, прийдуть йому на допомогу, — він усміхнувся й додав: — А тепер усі по місцях. Успіхів!

* * *

Перш ніж вирушити до кухні, я мала завершити ще одну справу. Череп у склянці сьогодні не раз намагався заговорити зі мною, проте мені було не до балачок, і я не торкалась важеля. Я не знала, чи йому просто кортіло наговорити мені образ, чи він хотів поділитися зі мною своїми надприродними спостереженнями, — саме зараз і настала пора з’ясувати це. Коли Голлі подалася на кухню, я вийшла зі склянкою до передпокою й крутнула важіль.

— Ну, чого тобі?

— Нарешті! Правильно. Зараз саме вчасно. Я бачу в тебе на поясі молоток. Один швидкий удар — і я на волі. Обіцяю, що Кабінса я не займатиму.

— От і молодець. Тільки я скажу тобі: «ні».

— Правду кажучи, Кабінс і так ледве дихає. А от Кіпс... Тільки це вже інша історія. За ним ніхто не сумуватиме.

— Я все одно тебе не випущу. Ми про це вже говорили.

Примарне обличчя сердито позирнуло на мене:

— Шкода. Ти єдина, хто міг би це зробити. Тільки через дві-три години буде вже запізно. Ти помреш, а я застрягну тут ще на кілька десятиліть.

— Це не обходить мене. Якщо це все, я піду на свій пост.

— О, як шляхетно! Ваш керівник повинен дуже пишатись вами! — обличчя примружило очі, і в склянці запінилася зелена каламуть. — Хіба тобі незрозуміло, що я можу допомогти вам у битві? Повбивати своїм дотиком усіх Вінкменових бандюг? А може, навіть урятувати життя твоєму любому Локвудові..

Спокуса була велика, й тому я ще дужче розлютилась:

— Забудь про це. Такого не станеться.

— Авжеж, не станеться, якщо ти не випустиш мене... Бідолаха Ентоні! Що там було написано на отих папірцях від механічної ворожки? Я тоді погано розгледів їх...

Я підхопила склянку й подалася до кухні:

— Про це ти ніколи не дізнаєшся. А тепер замовкни.

— Ось що я скажу тобі — провадив череп. — Залиш мене тут, на столі Може, мою склянку розтрощить випадкова куля. А ще краще, коли її розвалить, падаючи, твій труп. Я дуже хочу сподіватись на це...

— Ти замовкнеш нарешті чи ні?!

Його штучки вже в’їлись мені в печінки. Я відкрила один із буфетів, засунула туди склянку й ляснула дверцятами прямісінько перед виряченими очима привида. Вже наступної миті я викинула всі ці дурниці з голови й подалася перевіряти зброю.

* * *

Час минав. Ми з Голлі сиділи в кухні на підлозі, притулившися спинами до шафи й тримаючи напоготові рапіри. Ліхтар ми поставили під стіл: його червоне світло, що пробивалось між ніжками приставлених до стола стільців, нагадувало вогнище в лісі. Усі речі зі столів були прибрані, всі вікна—забиті дошками, в яких Квіл просвердлив по кілька отворів, щоб можна було визирнути в садок. Щоправда, розгледіти крізь ці отвори можна було хіба яблуню, мур та вогні сусідніх будинків. Ніч тривала. По-звичному тихо шумів холодильник. Із-за дверцят буфета, куди я засунула склянку з черепом, видніло слабке проміння: привид, напевно, ще й досі не міг заспокоїтись.

— Кран тече, — промовила нарешті Голлі. — Треба полагодити.

— Еге ж, треба. Не знаю, чому Локвуд досі не викликав слюсаря.

— Наступного тижня викличемо, Люсі. Неодмінно.

— Так, Голлі. Викличемо.

Голлі закинула назад голову, притулилась потилицею до шафи і втупилась очима в стелю. Довге волосся спадало їй на плечі, ноги вона витягла перед собою, а руки згорнула на колінах. Як і завжди, вона залишалась зосередженою й незворушною, хоч і скидалась чимось на маленьке дівча.

— У тебе все гаразд? — запитала я.

— Так, звичайно.

— Як ти гадаєш, усе буде добре? Прорвемось?

Голлі усміхнулась і поглянула на мене:

— А ти як гадаєш?

— У нас завжди все було добре.

Не чекаючи на відповідь, я підхопилась, нахилилась над мийкою і визирнула в найближчий отвір. Д ля цього слід було притулитись до дошки щокою, проте навіть тоді мало що можна було розгледіти до ладу. Ось на яблуні в кінці садка ворухнулося гілля... Я придивилась уважніше. Ні, це просто вітер.

— Усе чисто, — сказала я.

— Їх може не бути тут ще кілька годин, — Голлі підійшла до мене.

— Голлі, — мовила я, — коли ти вперше з’явилась у нас в агенції, я... не дуже по-дружньому зустріла тебе. Я знаю, що мала поводитись із тобою приязніше...

— Нічого, не переймайся. Ми вже говорили про це, — Голлі відгорнула волосся з лиця. — Я теж розумію, що мій прихід... засмутив тебе. Тим паче такий несподіваний.

— Так, трохи засмутив, але...

— Ще раз кажу тобі — не переймайся, — вона усміхнулась мені. — Хоч як це тобі дивно, але Локвуд — не мій ідеал.

Я так збентежилась, що не можу сказати, що тоді коїлось із моїм обличчям. Навіть у червоному світлі ліхтаря було видно, як я зашарілась. Голлі пирхнула й відійшла до дальшого краю вікна, де крізь отвір було видно садок під іншим кутом.

— Заспокойся, Люсі, — сказала вона. — Я розумію, що Локвуд тобі небайдужий. Тому й кажу тобі, що мій герой — не він.

— Боже милий! А хто ж тоді? Джордж?

Голлі знову засміялась, блиснувши на мене скоса очима, й відповіла:

— Гаразд, відкрию тобі свою таємницю. Ти повинна знати, що в світі трапляються найрізноманітніші варіанти... — вона зненацька замовкла, напружилась і прошепотіла: — Увага! Ми тут уже не самі.

Я притулилась лицем до найближчого отвору. У садку справді хтось був — через мур лізли розмиті темні постаті. Ось вони зіскочили на землю і попрямували повз яблуню до будинку, поступово розгортаючись у лінію.

Я тупнула ногою, подаючи сигнал друзям у підвалі. Тієї самої миті хтось із них — напевно, Локвуд, — коротко гукнув знизу. Ми з Голлі відійшли від вікон, ближче до столу, й, ставши пліч-о-пліч і дивлячись у різні боки, витягли рапіри й міцно взялися за руки.

Було дуже тихо.

І саме ця тиша була найгірша з усього. Серед такої тиші страшно навіть дихати. Я втупилась у кухонні двері, що вели в садок. Інші, внутрішні, двері були прочинені навстіж, і за ними було видно червонясте світло ліхтаря, що мерехтів у передпокої. У всьому будинку № 35 по вулиці Портленд-Роу не було чути ані звуку. Я відчувала, як рука Голлі в моїй руці вкривається потом.

З кухонного ґанку долинули чиїсь кроки. У Голлі з горлянки вилетів тихенький зойк.

Унизу, в підвалі, гучно брязнуло скло. Я поглянула на Голлі, щоб зрозуміти, чи чула вона це все...

І цієї ж миті кімнату струснув шалений гуркіт. Крізь щілини між дошками, якими було забито двері в садок, я помітила сліпучо-білий спалах. Аж тут полум’я магнієвого вибуху згасло — спрацювала поставлена Локвудом пастка. Об кухонні двері зовні щось гупнуло, і якийсь чоловічий голос люто завив.

— Люсі! — щосили вчепилась у мою руку Голлі.

— Не бійся, — відповіла я. — Усе гаразд. Може, це злякає їх.

Проте пастка їх не злякала. Знову брязнуло скло — розбилось вікно, що виходило в садок, яке зсередини було забите дошками.

— Охороняй двері, Голлі! — наказала я, перейшла до цього вікна й штрикнула рапірою в найближчий отвір. Із-за вікна долинув болісний вереск, а потім хруснуло галуззя — той, кого дістав мій клинок, упав у кущі, які росли біля ґанку.

З підвалу долинув гучний нервовий свист — Локвуд кликав на допомогу. Ми з Голлі перезирнулись, і вона сказала:

— Іди. Я стримаю їх тут.

— Я ненадовго... — обізвалась я, вже тупотячи крученими сходами вниз і відчуваючи, як із кожною сходинкою падає температура. Мою шкіру ніби кололо голками, зуби цокотіли від несподіваного холоду. Біля моїх чобіт снувався зелений серпанок.

Примарний туман...

З-за лівої арки, з дальнього кінця будинку, я відчувала хвилі потойбічної енергії, чула брязкіт заліза й вереск, який не міг бути голосом живої істоти. Майнувши туди, я побачила Локвуда й Кіпса, які люто бились із величезною світлою постаттю. Постать була широка й розпливчаста. Вгорі в неї виднів якийсь виступ, що міг би правити за голову, а нижче — похилі плечі з довгастими виростами-руками. Все інше являло собою розмиту осяйну масу. Постать ширяла в повітрі над самісінькою підлогою й мерехтіла, наближаючись на нас. Коли Локвуд прохромив її рапірою, з постаті бризнула плазма, після чого рана вмить затяглась.

— Привіт, Люсі, — озирнувся до мене Локвуд, і його нарочито спокійний голос мені аж ніяк не сподобався. — Дякую, що прийшла. Тут, як бачиш, до нас завітав Безногий. Вони пробили діру в дверях і крізь неї закинули Джерело. Воно закотилось кудись до пральні. Можеш піти пошукати? У нас із Квілом зайняті руки.

— Підсмажте його магнієм, — порадила я й побокувала так, щоб проскочити повз привида. Кожен знає: до Безногого краще не підходити, щоб він не засмоктав тебе.

— Треба буде — підсмажимо. Просто я не хочу, щоб тут, у кімнаті, все залило плазмою. Тож пошукай там, гаразд? Це Джерело, напевно, десь поблизу, біля дверей.

Я дочекалась потрібного моменту й помчала до пральні. Мене аж обпекло холодом, а наступної миті я вже була на місці, біля задньої стіни підвалу. Тут громадилися дерев’яні тріски — частину наших укріплень було вже зруйновано. Крізь щілини було видно темні постаті, що намагались продертись усередину.

Я жбурнула каністру, щоб угамувати їх. Сріблясте світло залило підлогу, осяяло купу трісок, сміття, стару шкарпетку й пару леґінсів, що залишились тут після останнього прання. Нічого подібного до Джерела я не розгледіла. Наді мною снувався білий димок. На нашій барикаді танцювали язички полум’я. Хтось із нападників уже оговтався й тепер шалено цюкав сокирою.

— Ну, що там у тебе, Люсі? — зараз Локвудів голос уже був не такий спокійний. Безногий моторошно булькотів, а Кіпс зі страху зойкав.

Я не відповіла нічого. Увімкнувши ліхтарик, я взяла його в зуби, розстебнула кишеньку на робочому поясі й намацала там згорнуту срібну сітку. Так, сітка була напохваті, але де ж це кляте Джерело?! Та ще й ця сокира цюкає й цюкає в двері! Я стала навколішки й витягла шию, щоб зазирнути в щілину між стіною та пральною машиною. Побачила там якісь нитки, ґудзики...

Нарешті! Ось він, заокруглений шматочок кістки — уламок шийного хребця, визирає з-під машини. Поки я діставала його, тріснули останні дошки нашої барикади. В повітрі ще курився димок від магнію, а крізь щілину, пробиту в дверях, уже ліз присадкуватий кремезний чолов’яга. Еге ж, давненько я не бачила Джуліуса Вінкмена! Востаннє це було того дня, коли він у новенькому синьому костюмі слухав свій вирок у суді. Сьогодні він завітав до нас у чорному вбранні й тримав у руці шмат металевої рури, а я тим часом лежала на підлозі, засунувши руку під пральну машину. Так, часи змінились... Ми відразу впізнали одне одного.

В’язниця не зробила Вінкмена кволішим. Його вузлуваті руки й досі могли посперечатись із корабельними линвами, а груди й шия були незгірші, ніж у коня-ломовика. Побачивши мене, він задоволено вишкірився, рушив у мій бік і вже з другого чи третього кроку потрапив до пастки, поставленої Локвудом та Кіпсом. Нога провалилась униз, дошка підскочила й зацідила йому по обличчю, відкинувши назад іншого бандюгу, що ступав услід за Вінкменом.

Цієї миті я нарешті витягла уламок кістки з-під пральної машини й старанно обгорнула його м’якою срібною сіткою. Безногий, що досі лютував у кімнаті, негайно здувся, наче простромлена голкою повітряна кулька. Потім щось гучно ляснуло, й привид зник.

Із саду долинув розлючений рев. Хтось вистрілив з пістолета. За моєю спиною щось ударило в стіну — напевно, куля. Я покинула на підлозі Джерело, загорнуте в сітку, й спробувала підвестись. Ноги ледве слухались, аж тут мене підхопили чиїсь руки. То виявився Локвуд, що тут-таки потяг мене за собою:

— Чекати не варто. Зараз вони висадять двері. Вважай, Люсі, що вони вже тут. Квіл побіг нагору, допомагати Голлі. А ти ходи зі мною.

Пробігши ще одну арку, ми опинились у фехтувальній кімнаті. Повітря тут було повне диму, клаптиків примарного туману та іскорок магнію. На ланцюгах нерухомо висіли наші манекени для тренувань — Леді Есмеральда та Плавучий Джо. До лівої ноги Есмеральда була прикріплена тоненька дротина, що тяглася кудись за лантухи з сіллю, звалені купою в дальньому кутку кімнати.

Локвуд узявся за дротину й потяг мене за лантухи.

Ми заходились чекати.

З-за арки долинула чоловіча лайка. Потім з’явився здоровило з довгим ножем у руці. Попри свою бичачу статуру, він напрочуд легко й тихо пересувався серед куряви. Ось він поглянув у бік кручених сходів, далі зазирнув до фехтувальної кімнати і заціпенів, побачивши манекени на ланцюгах. Видовище це справді було не для боягузів. Коротко блиснув промінь ліхтарика, вихопивши з темряви солом’яні руки та намальовані обличчя манекенів. Просто опудала...

Здоровило почепив ліхтарик на пояс і обережно ступив до кімнати, тримаючи напоготові ніж. Дрібнесенькими кроками він наближався до дверей комори, біля яких громадились лантухи з сіллю, а за ними сиділи ми з Локвудом. Тільки-но бандит опинився посередині кімнати, як Локвуд смикнув дротину, змусивши Есмеральду гойднутись і полетіти назустріч непроханому гостеві. Бандит зойкнув, вилаявся й мимоволі штрикнув перед собою ножем, ударивши опудало просто в солом’яне черево. Тієї ж миті вибухнули заховані в цьому череві каністри з магнієм. Злива магнієвих іскорок засипала здоровила, змусивши його скрикнути з болю. Вибух був такий потужний, що Есмеральду розірвало навпіл. Приголомшений бандит нарешті підхопився й вирушив назад, до нашої контори, ляскаючи долонею по своєму обпеченому волоссю й сліпо натикаючись на стіни.

Ми з Локвудом вибралися з-за лантухів. У сріблясто-сірій куряві на ланцюгу гойдалась голова Есмеральди. Її тіло зникло.

— Бідолашка, — промовив Локвуд. — Загинула в бою. Ходімо нагору, Люсі.

Коло за колом ми долали кручені сходи. По залізній сходинці просто під моєю ногою вдарила куля й висікла іскру. Ми помчали до кухні. Тут стояли Голлі й Кіпс — пліч-о-пліч, обличчями до розтрощених дверей, крізь які з садка намагались пролізти двоє чолов’яг у чорному. В руках вони мали кийки і шалено крутили ними на всі боки. Кіпс і Голлі у відповідь люто вимахували рапірами, сподіваючись якщо не відбити атаку, то хоча б затримати нападників на місці.

З-за спин бандитів несподівано визирнуло знайоме обличчя — рум’яне, з вибалушеними блакитними очицями.

— Ану геть з дороги, бовдури! — вигукнув сер Руперт Ґейл. — Я сам упораюся з ними!

Тієї ж миті позаду Кіпса й Голлі з’явився Локвуд.

— Відходьте! — вигукнув він. — Піднімайтесь нагору!

За нашими спинами по залізних сходинах затупотіли кроки. Я витягла свою останню каністру з магнієм і пожбурила її в двері кухні, змусивши сера Руперта відскочити назад, у садок. Ще до того, як пролунав вибух, ми встигли подолати частину дороги до другого поверху.

Там, на сходовому майданчику, я відчула хвилі потойбічної енергії, що виходили від порталу за дверима спальні Джесіки. Тут-таки в кріслі спокійненько сидів Джордж і майстрував з кухонних ножів та держаків від мітел саморобні списи. Побачивши нас, він кивнув і промовив:

— Там, унизу, здається, весело.

— Авжеж, — коротко відповів Локвуд. Краєчок його пальта досі курився димом — його, напевно, зачепило плазмою від Безногого. Бліде обличчя нашого керівника аж променіло завзяттям. — У тебе все гаразд, Джордже? Зброя готова?

— Так.

— Килим готовий?

— Так.

— Чудово. Сер Руперт Ґейл уже тут.

Джордж знову кивнув:

— Я так і знав, що він захоче взяти участь у цьому дійстві.

Сходами загуркотіли важкі черевики; долинули, відлунюючи на весь будинок, гучні команди. Потім, перекриваючи всі звуки, з кухні почувся шалений лютий вереск.

— Що це? — аж підскочила Голлі.

Джордж поволі підвівся з крісла:

— Здається, сер Руперт побачив невеличку карикатуру на себе, яку я намалював на нашій «скатертині мислення». Зрозуміло, що коли я кажу «невеличку», це означає, що вона розтяглася майже на всю поверхню. Просто дивовижно, як ця карикатура пасує до постаті людини, що нахиляється над столом. Мені залишилось тільки знайти місце для підпису.

— І що ж це за підпис? — поцікавився Локвуд, зважуючи в руці саморобний спис.

Джордж відповів.

— Отакої! — не витримала Голлі. — Не дивно, що цей підпис трохи... зачепив його.

— А найкраще — те, — провадив Джордж, — що Вінкменові люди теж бачили цей малюнок. Це називається «психологічна атака». Вона виведе сера Руперта з рівноваги. Інакше кажучи, трішки збісить його.

— А це справді добре? — перепитала я.

Біля підніжжя сходів з’явилося розчервоніле обличчя. Локвуд кинув туди саморобного списа. Обличчя відсахнулось, лише останньої миті розминувшись із ножем, припасованим до держака мітли. Ніж глибоко встромивсь у підлогу.

— Отак, — задоволено мовив Джордж. — А тепер увага: вони знову йдуть.

Один з Вінкменових бандитів визирнув з-під сходів і тут-таки майнув до бібліотеки. За мить із-за рогу висунулась цівка пістолета, й гримнули три постріли. Ми нахилились; із дірок на стелі над нашими головами посипався тиньк. Тієї ж миті сходами вгору кинулась гнучка дужа постать. Пролунав знайомий голос:

— Локвуде! Де ви!

— Я ненадовго затримаю його, — хутко промовив Локвуд, звертаючись до нас. — А ви негайно йдіть до кімнати Джесіки й надягайте накидки. І ти теж, Люсі.

Щоправда, він знав, що я не стану виконувати його наказ, тому навіть не подививсь у мій бік. Він підійшов до горішнього краю сходів і витяг рапіру.

Позаду мене відчинилися двері до спальні Джесіки, й мене відразу приголомшила хвиля потойбічної енергії, що линула звідти. Я почула зойки привидів, замкнених у залізному колі, й тут-таки згадала про склянку з черепом, заховану в кухонному буфеті. Труснувши головою, я прогнала цю думку геть; мої друзі вже заходили до кімнати, пораненого Джорджа підтримував Кіпс. Я не пішла за ними й залишилась на майданчику, спостерігаючи, як сер Руперт Ґейл піднімається сходами. Моя магнієва каністра не завдала йому жодної шкоди, хіба що обсипала крупицями солі зелений твідовий костюм і світло-вишневу сорочку. Обличчя його було усміхнене й збуджене. Локвуд чекав на нього біля краю майданчика. Неслухняне пасмо волосся впало йому на очі, а в руці виблискувала рапіра. Він здавався спокійним, проте я добре чула, як напружено він дихає.

— Ентоні Джон Локвуд! — мовив сер Руперт. — Ви хоча б розумієте, що на цей момент вивели з ладу Вінкмена та чотирьох його людей? Де ж ваша гостинність?

— Підходьте сюди, — відповів Локвуд, відгортаючи з лиця волосся. — Я додам вам іще трохи гостинності.

Сер Руперт захихотів:

— Знаєте, Локвуде, я вже кілька місяців гадав, де ми з вами зіткнемося сам на сам. Мрії в мене, правду кажучи, були романтичні. Скажімо, на мурі замку... чи в палацовому садку... — досі говорячи, він кинувся вперед, ухилився від першого удару Локвуда, а другий його удар легко відбив своєю рапірою. — Але на цих жалюгідних сходах, у дешевій облупленій халупі... Я вельми розчарований.

Локвуд, схиливши голову набік, зробив ще один укол і відбив зустрічний випад, захищаючи свої ноги від бічних ударів.

— Ви дозволяєте собі кепкувати з мого будинку?

Сер Руперт примружив очі:

— Дозволяю. Ці огидні канапи, розцяцьковані подушки, нестерпний сморід від горілих грінок... Хлів, а не дім. Правду кажучи, Локвуде, я сподівався кращого.

Він піднявся ще на одну сходинку, а Локвуд на крок позадкував. Тепер вони вимахували руками так стрімко, що клинки перетворились на сріблясті розмиті смуги, а їхній брязкіт — на нескінченну стіну звуку. На щоці сера Руперта з’явилась тонка червона подряпина, а з Локвудової руки зацебеніла кров.

— Дуже сумно чути, що мій дім на Портленд-Роу розчарував вас, — мовив Локвуд, позирнувши на двері кімнати, біля яких стояла я. Щоб змусити його припинити бій, я подала йому знак, що всі вже готові. — А щодо меблів, ваша правда, — додав він, — меблі препогані. Та й килими такі самі.

Сказавши це, він умить відскочив убік, нахилився й смикнув за килим, що укривав сходи. Джордж заздалегідь відкріпив цей килим від сходів, і тепер усе полотнище витяглось, і сер Руперт дістав підніжку. Упавши з криком на спину, він покотився вниз. Його тіло гучно затарабанило по сходах.

Наступної миті Локвуд уже штовхнув мене до спальні Джесіки, увійшов туди сам, ляснув за собою дверима й замкнув їх на всі засувки. Хвилі холоду, що виходили з порталу, обпікали нам шкіру. Замкнені в колі привиди репетували, окликаючи нас на імена.

Локвуд оглянув нас усіх і пригладив пораненою рукою волосся, залишивши в себе на обличчі кривавий слід.

— Ну, от і все, — сказав він з усмішкою. — Тепер ми підемо крізь портал.

20

Ми сподівались, що замкнені міцні двері дозволять нам хоч трохи перепочити, однак це виявилось неправдою. По-перше, в будинку була сила-силенна озброєних убивць. По-друге, ще небезпечніше було залишатись у тісній кімнаті з відкритим порталом до Іншого Світу.

Натомість добре було те, що наш портал працював, і в цьому розумінні все тривало якнайкраще. Надпотужне залізне коло надійно стримувало духів, що з’явились із своїх Джерел після заходу сонця, як і передбачав Локвуд. Не маючи змоги вийти за межі кола, вони сновигали всередині, випромінюючи лютий холод і страх. Усе моє тіло аж стислось від цього страху, а голова розвалювалась від галасу привидів.

У колі скупчилося стільки духів, що їх годі було не тільки перелічити, а й відрізнити один від одного. В каламутному стовпі повітря над ланцюгами мерехтіли й кружляли незліченні бліді тіні, здіймались і танули струмені чорного диму, притулялись до невидимого бар’єра й знову пропадали спотворені примарні обличчя. Світло всередині повітряного стовпа було таке непевне, що я не могла розгледіти протилежного краю залізного кола. Натягнутий на жердинах ланцюг зникав усередині кола за туманним серпанком. Привиди тримались якнайдалі від ланцюга, їх лякало залізо. То був наш дороговказ.

Локвуд узяв з підлоги срібну кольчугу. Я тим часом узяла свою давню накидку з пір’я, в якій уже двічі — й до того ж успішно — мандрувала між світами. Наші друзі так само встигли вбратись у накидки й чекали нас. Ось Кіпс у своєму пір’ї райського птаха та улюблених окулярах, ось Джордж у срібній кольчузі, такій самій, як у Локвуда, а ось Голлі поправляє пояс на своїй хутряній накидці. На руках у всіх — срібні рукавиці з Товариства Орфея. Одне слово, увесь наш «зоопарк» був на місці, тільки тепер він не веселив нас. Навпаки, нас гнітила потойбічна енергія, що линула від порталу. Наші обличчя застигли зі страху.

За моєю спиною хтось уже смикав клямку. Потім ударив постріл, однак куля не зуміла прошити двері, оббиті залізом.

— Не забудь рукавиці, Люсі, — нагадав Локвуд. Свою пару він уже надяг.

— Як ти почуваєшся, Джордже? — спитала я.— Впораєшся?

Він кивнув мені й навіть кволо всміхнувся.

— Гаразд, — мовив Локвуд. — Тепер послухайте. Поява Ґейла все трохи змінює. На відміну від людей Вікнмена, Ґейл не злякається цього кола... Проте вибору в нас немає. Якщо ми залишимось тут, нас покришать на шматки. Тому вирушаймо в портал і намагаймось уціліти.

За нашими спинами далі репетували привиди. Хтось почав висаджувати двері до кімнати: затріскотіли дошки, брязнуло залізо.

— Знову сокирою орудують, — скривився Локвуд. — Нам пора йти. Оскільки план був мій, я піду першим. За мною — Джордж. Ти, Голлі, рушай за Джорджем і дивися за ним. Наступний — Квіл. А ти, Люсі, підеш останньою. Не заперечуєш?

— Звісно, ні, — відповіла я.

Сокира в чиїхось руках далі вламувалась у наші двері.

— Пам’ятайте про те, що ми з Люсі розповідали вам, — нагадав Локвуд. — Міцно тримайтеся за ланцюг і йдіть тільки уздовж нього. Ланцюг і накидки відганятимуть привидів. Вони лютуватимуть, верещатимуть, але зачепити вас не наважаться. А ви просто не звертайте на них уваги.

— Сподіваюсь, що нам пощастить, — мовив Кіпс, понуро дивлячись на залізне коло з-під свого каптура з жовтогарячого пір’я.

— Коли ми перейдемо на Той Бік, — провадив Локвуд, — там буде кімната, схожа на цю, тільки водночас інша. Темна й тиха. Без ворогів. Там ми будемо в безпеці,—він усміхнувся і взявся за натягнутий ланцюг. — Дорога недалека, якихось кілька ярдів. Скоро побачимось!

Двері вже ледве тримались. Хтось люто віддирав з них залізні смуги. Було зрозуміло, що часу на втечу в нас обмаль. Локвуд завагався, аж тут Голлі ступила вперед і сказала:

— Ні, Локвуде, ти повинен прикрити нас. Першою піду я. А ти, Джордже, за мною.

Вона простягла Джорджеві руку. Той узяв її, підійшов, кульгаючи, до порталу і взявся вільною рукою за ланцюг. Локвуд побокував, кивнувши з вдячністю Голлі, витяг рапіру і обернувся до дверей.

— Не журись! — промовила я до Джорджа, піднявши вгору великий палець. — Ти ж сам готовий був померти заради такої мандрівки! — правду кажучи, ця фраза в мене вийшла не надто вдалою. — За кілька хвилин побачимось! — щиро додала я. Джордж нічого не відповів, мені здалося, що він занімів зі страху.

Тримаючись за ланцюг, Джордж і Голлі рушили вперед, дійшли до краю залізного кола й за мить почали розчинятись у каламутному серпанку примарного сяйва.

Двері струснув шалений удар. Двоє чи троє бандитів віддирали з них останні залізні смуги. Аж тут, побачивши портал, вони злякано позадкували; я помітила на їхніх обличчях панічні гримаси. Зненацька на їхньому місці з’явився сер Руперт. Лице його було скривавлене, зуби вишкірені. Він протискувався крізь розбиті двері, а я схопила з пояса рапіру й стала пліч-о-пліч з Локвудом.

Вереск привидів у колі став ще гучніший. Я озирнулась у бік порталу — Голлі з Джорджем уже зникли. Ланцюг розмірено гойдався, позначаючи шлях тих, хто десь усередині кола просувався вперед. Примарні постаті несамовито і, я сподівалась, розчаровано гасали всередині повітряної колони. Поки я дивилась, ланцюг припинив гойдатись і завмер.

— Спрацювало! — сказала я. — Вони пройшли. Квіле, ти наступний!

Кіпс кивнув, пташині пера на його накидці шалено заворушились. Зараз він найбільше скидався на сумне курча, яке заганяють просто до каструлі з окропом. Він ухопився за ланцюг і нерішуче поглянув на залізне коло.

Біля розбитих дверей щось хруснуло, й до спальні нарешті вліз сер Руперт Ґейл. Пропхався до кімнати він досить незграбно, однак зумів ухилитись від моєї рапіри й хутко підхопився, встигши ударом кулака відкинути мене вбік. Я впала на Локвуда, він утратив рівновагу, й поки ми намагались відчепитись одне від одного, сер Руперт витяг свій клинок і негайно перейшов в атаку.

Повз мене промчало щось подібне до розлюченого півня з рапірою в руці. Серу Руперту довелося відступити до дверей. Він здавався приголомшеним і міг лише відбивати удари, не думаючи про напад. Можливо, Кіпсові зараз допоміг його химерний вигляд: величезні окуляри на обличчі, настовбурчене пір’я райського птаха над головою... Я не дорікала б серу Руперту за те, що він розгубився. Кіпс у такому вбранні ошелешив би будь-кого.

Сер Руперт, одначе, швидко оговтався і взявся за рапіру. Тепер відступати довелося вже Кіпсові, та йому на допомогу прийшли ми з Локвудом. Тепер нас було троє проти одного, і в повітрі жваво забряжчала сталь. Крізь розбиті двері хтось пожбурив у Локвуда ніж. Локвуд ухилився й зацідив сера Руперта по голові. Той зігнувся від удару й штрикнув Кіпса рапірою між ребра. Кіпс зойкнув з болю. Я махнула клинком і зачепила руку сера Руперта. Той вилаявся, затулив рану долонею й відсахнувся.

Це була чудова нагода для втечі, і ми скористались нею. Ми з Кіпсом та Локвудом відскочили назад, ухопились за ланцюг і рушили вздовж нього до залізного кола — спочатку Кіпс, потім я, а останнім Локвуд. Від стовпа примарного повітря на нас війнуло лютим холодом; ми рішуче, без вагань переступили залізний бар’єр і занурились у божевільний хаос порталу.

* * *

Ми ступали просто по Джерелах, що громадились у нас під ногами, а над ними кружляли їхні господарі. Дикі потойбічні голоси кричали й шепотіли мені просто у вуха різноманітними мовами, яких я не розуміла. Обабіч мене ширяли в повітрі прозорі постаті, одначе ланцюг залишався чистим, недоторканним для духів і впевнено вів нас до ліжка Джесіки, далі й далі крізь туман. Привиди стежили за нами, купчились зовсім поруч, проте зачіпати нас не наважувались.

На ланцюгу потріскувала паморозь, холодне повітря обпікало мені щоки. Перед собою я бачила Кіпса, що повільно шкандибав уперед і кінець кінцем зупинився. Я цілком розуміла його, то був його перший перехід між світами.

— Не звертай на них уваги! — вигукнула я. — Йди далі! Не відпускай ланцюг і не зупиняйся!

Нарешті ми дісталися до ліжка. Воно було вкрите льодом, який тріщав, коли ми перелазили через постіль. Так само потріскував і замерзлий матрац. Повзучі примари зі зламаними спинами легко ковзали під ліжком рачки. Вони скидались на акул, що сновигають під човном із скляним днищем. Коли ми нарешті перебрались через ліжко, ці потвори кинулися за нами, юрмлячись позаду нас і вигукуючи наші імена.

Зрозуміло, що ми анітрохи не зважали на них. Ще кілька кроків — і ми знову дістались до краю залізного кола, переступили його й опинились в іншому кінці спальні.

Як тут було тихо й холодно!

Замовкло не тільки виття примар, не чути було ні криків сера Руперта й Вінкменових бандитів, ні тріску виламуваних дверей. Повітря тут здавалось мертвим, нерухомим, і все довкола заливало м’яке сіре світло, в якому все мало плаский, безбарвний вигляд. Ми, як і раніше, були в спальні Джесіки, проте це був Інший Світ, і все тут було по-іншому. Стіна, біля якої ми стояли, стала тут голою й потрісканою. На підлозі під нашими ногами виблискувала паморозь. За вікном чорніло небо без жодної зірки.

— Відійдіть від ланцюга, — наказав Локвуд. У тутешньому мертвому повітрі його голос лунав кволо й глухо. Ми з Кіпсом побокували. Жердина за нашими спинами геть укрилась інеєм. Ланцюг трохи погойдався й застиг; його кінець губився в каламутному тумані над порталом. У повітряному стовпі над залізним колом досі сновигали привиди, однак тепер це відбувалося без жодного звуку. Ми з Локвудом стояли, тримаючи напоготові рапіри, й пильно дивились туди, звідки щойно прийшли.

Ми спостерігали за порталом. Звідти ніхто не з’являвся.

— Дякувати Богу, — прошепотіла я. — Я боялась, що він кинеться за нами.

— Без накидки? Це певна загибель, — відповів Локвуд. — Я навіть і не пробував би.

Ми тихенько, поволі обігнули залізне коло і вийшли на протилежний бік кімнати. Тут на нас чекали Голлі й Джордж — вони сиділи, скулившись, у своїх накидках, із каптурами на головах, із-під яких курилася біла пара від їхнього подиху. На дверях спальні нікого не було — ні сера Руперта, ні людей Вінкмена. Ми перебували в Іншому Світі, в іншій версії будинку № 35 по вулиці Портленд-Роу, й тут не було нікого, крім нас.

— Що сталось? — запитав Джордж. Його шепіт чітко відлунював у порожнечі. — Вас не було цілу вічність. Я вже думав, що вони схопили вас.

— Ні, все гаразд, — відповів Локвуд. — Ми зробили це, — опустивши рапіру, він видихнув, випустивши білу хмаринку пари. — А що в тебе, Джордже? Як почуваєшся?

— Подряпаний, побитий, приголомшений від того, що потрапив до Іншого Світу, і, з людської точки зору, мертвий. А так усе чудово.

— От і добре. Радий це чути. А ти, Квіле?

Кіпсове обличчя під окулярами й каптуром страшенно зблідло, проте голос у нього лунав досить-таки впевнено:

— Усе гаразд.

— Мені здалося, що Ґейл трохи зачепив тебе.

— Авжеж, зачепив. Нічого. Трохи боляче, але це дурниця. Я почуваюся добре.

— Гаразд.

— У тебе поранений бік? — запитала Голлі. — Зараз я погляну!

— Під цим лахміттям ти нічого не побачиш, — заперечив Кіпс, показуючи на свою накидку. — Дякую, Голлі, не треба. Звичайна подряпина.

— Загорніться щільніше в накидки, — порадив Локвуд. — Відчуваєте, як тут холодно? Накидки — річ потужна, проте захистити від усього не можуть, тож не думайте скидати їх, бо загинете.

— Так, — сказала я, поглядаючи за на куряву туману над сходами. — А що тепер? І скільки нам тут доведеться чекати?

— Сподіваюсь, недовго, — мовила Голлі.

— Не знаю... — насупився під своїм каптуром Локвуд. — Поява сера Руперта додала нам клопоту. Він добре знає Марісу. Якщо йому відомо, що таке портал на Той Бік, то він чудово зрозумів, що ми зробили, й тепер спробує загнати нас у глухий кут. Він може з’явитись тут будь-якої миті. Я б на його місці... — він раптово замовк. — Ні, цього я вам не казатиму.

— І все-таки що ти зробив би? — запитав Джордж.

З дальнього кінця кола долинув короткий глухий удар, від якого духи мовчки затріпотіли в повітрі.

Локвуд поглянув на нас і, прикусивши губу, повільно підійшов до металевої жердини скраю порталу. Ми потяглися за ним і побачили, що залізний ланцюг провис аж до підлоги. Його вже не було натягнуто на рівні грудей.

— Я б перерізав ланцюг, — пояснив Локвуд. — Щоб ми не змогли повернутись назад.

Ми ще раз поглянули на обірваний ланцюг, а потім на Локвуда.

— То ми тепер застрягли тут назавжди?—буркнув Кіпс. — Тут, в іншому світі? Це що, теж частина твого геніального плану?

Локвуд хитнув головою:

— Не дорікай мені, Квіле. І не сердься. Духи дуже чутливі до емоцій. Ми ж не знаємо, хто нас зараз може чути.

— То нас тут ще й підслуховують?! — не витримав Кіпс. — Чудово! Ще краще! Ти казав, що тут ми будемо в безпеці! Що все буде гаразд! А тепер ми застрягли в світі мертвих, цілі орди голодних привидів збираються пожерти нас, а ми стоїмо тут в оцих придуркуватих убраннях! Вітаю! Блискучий план, Локвуде! Якнайкращий! Ти ж казав, що...

— Я знаю, що я казав. Пробач. Я ж не думав, що вони переріжуть ланцюг.

— А слід було подумати, перш ніж вести нас сюди на загибель!

Локвуд вилаявся й відповів:

— Якби тут думав ще хоч хто-небудь, крім мене...

— Замовкніть! — не витримала я. — Замовкніть обидва! Знайшли час для сварки! Ми повинні разом щось придумати. Вихід є! Мусить бути!

Ми тихо стояли в маленькій спальні. Вона — як і будинки, що запам’ятались мені з попередньої мандрівки до Іншого Світу, — була розташована так само, як і спальня Джесіки в нашому світі, хоч і немовби трохи перекошена. Стіни, скажімо, здавались тут м’якими, неначе розтопленими. В щілинах підлоги виблискував лід, наші накидки вкрились памороззю. Наші перелякані обличчя заливало дивне холодне світло, в якому всі речі здавались незвично пласкими.

Тривалу мовчанку нарешті порушила Голлі:

— У нас є інший вибір. Може, надто неймовірний, але є...

— Будь-що це краще за останній Локвудів план, — знову буркнув Кіпс.

— Оце вже я не знаю, — нерішуче всміхнулася Голлі. — Але вибір є. Вийти назад крізь цей портал ми не можемо, правда? А просто сидіти тут немає жодного сенсу. Отже, наш єдиний шлях до порятунку — знайти інший портал і пройти крізь нього. І ми знаємо, що принаймні один такий портал у Лондоні є. Нам навіть достеменно відомо, де його шукати...

Голлі дивилась на нас так спокійно й незворушно, ніби стояла в нашій конторі на Портленд-Роу й повідомляла про нові виклики. Локвуд тихо свиснув. Джордж із сичанням, схожим на звук пробитої повітряної кульки, випустив з рота повітря.

— Будинок Фіттес... — промовила я. — Ходімо туди!

— Я, здається, помилився, — застогнав Кіпс. — Твій план, Голлі, ще гірший, ніж у Локвуда. Набагато гірший.

Проте в Локвуда на обличчі вже заграла легка усмішка.

— Голлі, ти — геній! — сказав він. — Твоя правда. Це вихід. Це саме те, що ми зробимо! — його голос аж захрип від хвилювання. — Ви зрозуміли? Інший Світ майже такий самий, як наш, тому ми можемо легко вийти з цього будинку. Ідемо сходами вниз, виходимо через парадні двері — і ось ми на іншій Портленд-Роу. Звідти ми прямуємо Лондоном, тобто іншим Лондоном, до Будинку Фіттес. Знаходимо портал, який неодмінно повинен там бути. Проходимо крізь цей портал — і ось ми в нашому звичайному світі! — він засміявся. — Але найкраще в іншому — в тому, що ми захопимо Марісу зненацька! Обійдемо всі її захисні бар’єри й спіймаємо, як то кажуть, на гарячому! Роздобудемо всі потрібні докази, щоб покінчити з Проблемою. І тоді відчайдушна оборона будинку на Портленд-Роу обернеться нашою перемогою! — Локвудові очі блищали з-під каптура. — Блискучий план, Голлі! Чудовий!

— Дякую, — кивнула вона. — Хоч насправді я просто шукала способу вибратися звідси живими.

Кіпс потер долонею потилицю:

— Стривайте! З ваших із Люсі розповідей я зрозумів, що тутешній «інший Лондон» не можна вважати безлюдним, — він ковтнув слину. — Ба більше, це вам не якесь зачухане село з двома-трьома привидами. Тут їх цілі натовпи... А що робити з Джорджем? Хіба він подолає таку відстань? А накидки — чи надовго їх вистачить?..

— Зі мною все буде гаразд, — обірвав його Джордж уперто. — Упораюсь. Іншого вибору в нас немає.

— А як ти думаєш, Люсі?

Я думала тоді багато про що, але насамперед про те, як мені подолати паніку, що почала огортати мене від самісінького початку перебування в Іншому Світі. То була та сама паніка, що відбирає в тебе здоровий глузд і сковує, мов крига, все твоє тіло. Я пригадувала всі свої страхи з останньої мандрівки на Той Бік і поступово мені здавалось, ніби кімната все меншає й меншає, от-от розчавить мене... Я відчувала, що задихнусь, якщо ми негайно не вийдемо на свіже повітря.

— Думаю, що Голлі має рацію, — сказала я. — Нам треба спробувати знайти інший портал. А з Марісою — це вже як пощастить. А зараз... ходімо мерщій, дуже прошу вас.

***

Як і спальня, сходовий майданчик скидався на той, що залишився в нашому світі, хоч і втратив тут свої звичні домашні риси. Просто порожні, вкриті інеєм стіни — і все. Ніяких прикрас та килимів, лише голі дошки підлоги з кривими, наче людські вени, тріщинами. Майданчиком снувався туман. Мертва тиша дзвеніла в наших вухах.

Килимів на сходах не було. Наші кроки гучно відлунювали, коли ми поволі рушили сходами вниз. Ми майже дісталися до першого поверху, коли туман закурився і повз нас пробіг до передпокою присадкуватий кремезний чолов’яга. Серед цілковитої тиші він промчав від кухні до парадних дверей, майнув на порозі й тут-таки пропав з очей.

Локвуд, який ішов першим, рвучко зупинився, здивований цим видовищем. Далі обернувся до мене й прошепотів:

— Хто це був?

Я не відповіла. Локвуд рушив далі. Зійшовши зі сходів, ми опинились у передпокої й через парадні двері вибрались надвір, під вугільно-чорне небо.

Уздовж Портленд-Роу стояв легенький туман, бруківка була вкрита білою памороззю. Усе довкола заливало кволе, мертвотне світло, що не відкидало тіней. Захисних ліхтарів не було взагалі—так само, як і залізних воріт та огорож біля будинків. Самі будинки перетворились на сірі брили.

На вулиці ми знову помітили кремезну постать, вона, незграбно шкутильгаючи й не озираючись, прямувала геть від нас. Невдовзі її поглинув туман, і знову запала тиша.

— Хто це був? — повторив Локвуд. — Хто ще був у нашому домі, крім нас?

Аж тут мені сяйнула думка. Я, здається, зрозуміла, хто це був. Я озирнулась на чорний прямокутник парадних дверей.

— Зачекайте мене тут, — попросила я.

Обернувшись, я пішла назад до будинку. Стіну біля сходів поорали тріщини, деякі з них були такі широкі, що туди можна було просунути палець. Напівпрочинені двері кухні вкрились інеєм і примерзли до підлоги, тому мені ледве вдалося протиснутись туди. На самій кухні було дуже темно, проте я все-таки зуміла розгледіти, що й наш стіл, і шафи, й буфети зникли. Краєм ока я вловила їхні бліді контури, та варто мені було повернутись туди, як вони пропадали.

Як я й сподівалась, біля стіни стояв стрункий чоловік із розкуйовдженим волоссям. Стояв на тім самім місці, де я залишила склянку з привидом. Дух черепа — я й надалі зватиму його так — був сірий і напівпрозорий, проте, так би мовити, цілісний, сформований. Зовні то був сухорлявий юнак, трохи старший за мене. З худого обличчя на мене дивилась пара великих темних очей.

— Нарешті, — байдужим голосом промовив юнак. — А я вже гадав, чи не забула ти про мене. То, виходить, ви пройшли крізь портал?

— Так, — кивнула я. — Пройшли.

— Дуже мило з вашого боку.

І його голос, і постать були кволі, можливо, так проявлялись побічні явища від тривалого сидіння в склянці. До речі, зараз я вперше змогла розгледіти цього юнака як слід. Він був у білій сорочці й сірих штанях, трохи закоротких для його кощавих ніг. Ноги були босі. Який же він був молодий, коли помер...

— Вони зачинили за нами портал, — пояснила я.

Юнак насмішкувато моргнув мені бровою й перепитав:

— Та невже? Отакої... Цікаво, як би ти почувалась, опинившись у неволі, та ще й у такому неприємному місці? Напевно, мріяла б знайти кого-небудь, хто визволить тебе!

Я збентежено потупилась і подивилась на свій робочий пояс, де досі висів молоток, яким я розбивала Джерела.

— Ми хочемо пробратись до центру Лондона і знайти портал Маріси. Саме про це я й прийшла сказати тобі.

— Ти зробила мені велику ласку, — скривив вуста примарний юнак. — Вирішили погуляти Темним Лондоном? Що ж, нехай вам щастить. До речі, якщо вже вони перекрили вам дорогу назад, то ви певний час краще уникайте цього будинку.

— Чому?

— Простіше кажучи, вони збираються все тут розтрощити. Щоправда, сер Руперт Ґейл користується зараз міцнішими слівцями... Навіть я навчився від нього кількох нових для себе висловів, а це дещо значить. Щоправда, командувати бандюгами Вінкмена йому важко, вони ніяк не можуть уторопати, куди ви щойно пропали. Торочать щось про чаклунів та чортів... — юнак вибалушив очі й на мить став схожий на своє власне примарне обличчя в склянці. — В останнього середньовічного мужлая було більше кебети, ніж у них. До речі, вас, напевно, втішить, що майже вся ця наволоч добряче постраждала з вашої ласки. Декого прибило, декого прохромило, а ще когось попекло спалахом. А декому й брови геть випалило.

— Чудово, — похмуро промовила я.

— А сам Вінкмен щойно помер.

— Що?! — я мало не задихнулась холодним повітрям. — Як?!

— Як я розумію, ви якимось чином зацідили йому по лобі дошкою. Він упав і настромився на ніж одного зі своїх посіпак. А чого ще сподіватись, коли навколо тебе ходять із гострими предметами в руках? — юнак посміхнувся, й ця бездушна посмішка знову нагадала мені привид у склянці. — Затягли вони його на кухню, там він і дуба врізав. Дивно, як це ви не спіткнулись об нього.

Я подумала про кремезну присадкувату постать, що промайнула в передпокої й раніше за нас прослизнула надвір, і піднесла до обличчя руку в рукавичці. На долоні намерз шар інею; я поспіхом опустила руку й затупцяла на місці — під ногами хруснув лід, що вже встиг приморозити до підлоги мої чоботи. Мене знов огорнула паніка, здалося, ніби стіни розпливаються й перекривають мені вихід.

— Мені пора йти, але я повернуся, — сказала я. — Коли ми всі потрапимо додому...

— Я не хочу залишатись тут, — відповів юнак, не зводячи з мене своїх чорних очей. — Ой! Вони щойно відчинили буфет і знайшли мене! Ґейл забирає мою склянку з собою! Прощавай!

— Що? Куди?! — мені зненацька защемило серце. — Ні, вони не можуть...

Сіре обличчя заморгало й почало розпадатись на шматки — розривався зв’язок між світами:

— Ще й як можуть... Це твоя провина, Люсі. Я просив тебе відпустити мене, а тепер уже запізно...

Я відчула себе страшенно нещасною. Моє серце зненацька наповнила туга.

— Черепе, пробач... Я визволю тебе...

Постать юнака почала танути, голос затремтів:

— Запізно для нас обох. Мене спіймали, а ти мертва.,.

— Ні, я не мертва... — прошепотіла я, втупившись у порожнє місце, де щойно стояв юнак.

— Мертва, Люсі. Бо ти на Тому Боці...

***

Покинувши кухню, я обережно пройшла передпокій, намагаючись не зачіпати лід, що виступав з тріщин на стінах. Парадні двері залишались відчиненими, за ними під чорним небом на мене чекали друзі. Іній виблискував на їхніх накидках. Мертву тишу порушували хіба що моє дихання та хрускіт мерзлої ріні під ногами. Порівнявшись із друзями, я коротко розповіла їм про останню розмову з черепом і про Вінкменову смерть.

— Що ж, — мовив Локвуд, — я не сказав би, що ця смерть ляже важким тягарем на мою совість. — Він поглянув на дорогу, де нещодавно зник привид Вінкмена.

— Добре, що він пішов собі, а не залишився на місці загибелі, — зауважив Кіпс. — Інакше цей привид зазирав би тобі через плече щоразу, як ти спустишся до підвалу, щоб випрати свою білизну... Такі духи виробляють одне й те саме без кінця.

— А от мені цікаво, куди він попрямував? — запитала Голлі.

Ніхто не відповів їй. Ми мовчки роздивлялись на серпанок примарного туману.

— Гаразд, годі вже стояти й роззиратись на всі боки, — рішуче сказала я. — Нам пора йти. Хто знає найкоротшу дорогу до Стренду?

21

Наша мандрівка темним морозним Лондоном нагадувала сон — моторошний, нещадний, від якого ніяк не вдається прокинутись. Вона розпочалася серед тиші й туману, а завершилася спалахом страху, проте від першого до останнього кроку нас не покидало відчуття якоїсь огидної неправильності Іншого Світу. Ми проходили місцями, якими ще ніколи не ступала людська нога. Ми бачили те, чого ніколи не побачать очі живих людей. Ми були в світі, де звичні для нас закони діяли навпаки. Це були не наші вулиці, не наш Лондон. Ми пробирались містом мерців, і всі наші навички й Таланти зводились тут нанівець.

Першою вулицею, якою ми пройшли, була, звичайно ж, Портленд-Роу. Щоправда, то була інша Портленд-Роу, занурена в нескінченну лиховісну тишу, з памороззю на бруківці, з димарями без диму, що здіймались у вугільно-чорне небо без зірок. Обриси будинків залишались ті самі, проте здавались мертвотно-пласкими в химерному, випромінюваному невідомо звідки примарному світлі і нагадували, радше, велетенські картонні декорації.

Як і в усьому цьому світі, в цих будівлях було щось тривожно-неправильне. Здавалось, що варто лише вдарити по них кулаком — і вони поваляться на землю. Двері в одних будинках були прочинені навстіж, а в інших їх не було взагалі. Вікна теж були дивні — просто чорні діри без шибок та штор. На самій вулиці частина знайомих речей кудись пропала, замість них зяяла порожнеча.

Жодного привида довкола не траплялося.

Ми йшли самісінькою серединою вулиці по слідах, які залишив у паморозі самотній подорожній, що прямував тут незадовго до нас. Ви, звичайно, зрозуміли, кого я мала на увазі. Ці сліди привели нас до крамниці Арифа — з чорними дірами порожніх вітрин, крізь які курився туман. Тут сліди звертали до бічної вулиці й там пропадали з очей. Звідси наші з привидом Вінкмена дороги розійшлися назавжди.

— Треба повернути ліворуч, — прошепотів Джордж. Скельця його окулярів узялися памороззю. Його хворобливий голос тепер узагалі було ледве чути. — Це найкоротший шлях.

— Гаразд, — відповів Локвуд, чиє обличчя, як і в мене, вже трохи побіліло від морозу. — Треба поспішати щодуху. Накидки поки що рятують нас, але я не знаю, чи надовго їх вистачить.

Ми рушили далі. Повітря було сухе, холодне, воно немовби висотувало життя з наших легень і сповільнювало кров у венах. Наше дихання вмить оберталось на пару, яка осідала на наших накидках інеєм, що тихенько хрускотів з кожним нашим порухом. Проте все ж таки накидкам треба було подякувати — смертельний холод не проникав під них. Перебуваючи ніби всередині теплих пузирів, ми поспішали далі — серед тиші, що ладна була от-от розчавити наші голови, під пильними поглядами незліченних чорних отворів вікон.

У потойбічному місті не було жодного захисного ліхтаря. Так само не було ні огорож, ні машин — нічого залізного. Не чути було й плюскоту води: рівчаки та жолоби збереглись, однак стояли порожні. Зникли таблички з назвами вулиць і номерами будинків, стали розмитими й незрозумілими вивісками крамниць. Дорога, якою ми йшли, була добре знайома нам, проте незвична тиша робила її чужою для нас. Під час своєї попередньої мандрівки до Іншого Світу я опинилась на селі. А тут, у центрі Лондона, ця тиша здавалась іще гнітючішою, ніж у лісі чи серед поля. Фасади будинків тут були схожі на скелі, а вулиці перетворились на темний лабіринт каньйонів та ущелин.

Проходячи через один такий каньйон, ми побачили вдалині чоловічу постать у капелюсі з широкими крисами. Вона поволі, кульгаючи, наближалась до нас. Ми прискорили ходу, рушили вперед і перелізли через купу сміття, що залишилась від частково зруйнованої будівлі. Перед нами відкрилось перехрестя, й Локвуд рвучко звернув убік, відводячи нас із головної вулиці.

— Що ти робиш?! — просичав Кіпс. Укриті інеєм пір’їни стирчали на його каптурі, наче вусики якоїсь комахи. — Це не найкоротший шлях!

— Мені не подобається той чолов’яга на вулиці, — пояснив Локвуд. — І до того ж він там не сам-один, бачиш? Ще двоє дорослих і одна дитина... Ми повинні будь-що обминути їх. Доведеться кружляти.

Сказати це, одначе, було простіше, ніж зробити. Вулиці більше не порожнювали — кожною з них щось пересувалось у тумані. В отворах вікон з’явились темні постаті, що нерухомо зирили в небо, а в замерзлих пісочницях скраю міських парків заворушились крихітні дитячі фігурки. На зупинках почали шикуватись черги дорослих постатей — вони, напевно, чекали автобусів, які ніколи не приїдуть. Тротуарами вирушили чоловіки в ділових костюмах і краватках, жінки — з невидимими дитячими візками. І все це було мовчазне, сіре, немов на вицвілій старій фотографії; обличчя примар біліли, наче кістки. «Загублені душі», — згадала я слова черепа і зрозуміла, що він мав рацію. Вони загубились у часі й просторі, загубили самі себе, повторюючи без усякого глузду одні й ті самі дії.

Ми старанно оминали мешканців темного міста, проте від нескінченних кружлянь скоро втомились і почали блукати. Нещадний холод і напруження просто-таки жерли нашу енергію, й від цього не рятували навіть накидки. Сам Локвуд стишив ходу, а Джордж, і без того кволий після хвороби, взагалі ледве переступав ногами. Мені довелось узяти його під руку.

— Мені не подобається, Люсі, що ми залишаємо по собі сліди, — трохи згодом прошепотів він.

— Тобто сліди наших ніг? — перепитала я. Подекуди на бруківці видніли ледь помітні відбитки чиїхось босих ніг, на тлі яких відразу впадали в око глибокі, чіткі сліди наших чобіт.

— Їх також. А найголовніше, пару, — пояснив Джордж. І це була чистісінька правда. Наші вкриті памороззю накидки спалахували сріблястими язичками полум’я під натиском надприродного холоду, і в повітря здіймались хмаринки сірої пари, що пливли за нами. — Боюся, що вони можуть зачути цю пару. Скажімо, нанюхати.

— Так, я згодна, — кивнула я.

— У нас, до речі, є зброя, — зауважив Кіпс, який почувався, здається, краще за нас усіх. Кожне перехрестя він долав першим і часто виходив у розвідку. — У мене, скажімо, збереглась каністра з магнієм, а ще є рапіри...

Я хитнула головою. Мої руки й ноги обважніли, я засапалась.

— Тут усе по-іншому, Квіле. Не так, яку нас. Коли ми з Локвудом раніше побували тут, то я пробувала кинути каністру, й нічого не вийшло. Я навіть не знаю, чи допоможе тут рапіра. Повір мені: якщо нас помітять, залишиться хіба що тікати.

Ми вийшли туди, де в нашому Лондоні починалась широка, залюднена Оксфорд-стріт. Будинки тут стали вищі, туман стелився між ними, наче вода в білій лагуні. Фасади крамниць і готелів узялися глибокими тріщинами; деякі з них тяглись аж до бруківки й зламували асфальт, шматки якого виступали з туману вгору, мов акулячі плавці. Тут мерців стало ще більше, пересувались вони швидше й здавалися схвильованішими. Кілька разів нам довелося ховатись у темних дверях будинків, пропускаючи повз себе сірі постаті. Проте духи, якщо й помічали наші сліди, ніяк не реагували: відчувалося, що їх вабить до себе щось дужче, важливіше.

Що саме це було, ми довідались трохи згодом. Ми вийшли на відкриту площу, де з клаптиків промерзлої землі стриміли темні, без жодного листка дерева. Площу зусібіч оточували високі конторські будинки, а біля них зібрався величезний натовп мерців. Огорнуті густим туманом, вони стояли спинами до нас, проте ми могли виразно розгледіти, як по-різному були вбрані ці чоловіки, жінки й діти. Вони не стояли нерухомо, а увесь час тупцяли й переходили з місця на місце, а їхня увага була прикута до якоїсь темної й водночас переливчастої речі, що висіла перед ними.

Хоч ми вже ледве плентались і подолали хіба що пів дороги до Будинку Фіттес, нам залишалось тільки зупинитись і спостерігати за тим, що тут відбувається.

Якщо ви запитаєте мене, що то за річ висіла в повітрі, я відразу скажу вам, що то були двері, щоправда, химерні, не подібні до жодних дверей у світі. Вони видніли невисоко над землею, просто в центрі тієї невеличкої площі. Ці двері не мали ніяких прикрас, просто чорний прямокутник та й годі. З одного боку, щоправда, цей прямокутник скидався майже на овал, а з іншого здавався пласким, наче аркуш паперу. Проте з усіх боків краї цих дверей залишались розмитими, нечіткими, ніби зітканими з повітря, в якому висіли ці двері. Посередині дверей мерехтіло щось подібне до зірочок. Зараз я спокійно розповідаю про це диво, а тоді воно неабияк приголомшило нас. Заціпенівши, ми стояли скраю площі й далі спостерігали за цим химерним видовищем.

— Це Джерело? — прошепотів Кіпс. — Двері додому, до нашого світу? — він облизав свої змерзлі вуста. — Вони так ваблять мене до себе...

— Це не Джерело, — заперечила Голлі. — Це щось інше.

— Здається, за цими дверима схована якась принада для них, — зачаровано промовив Локвуд. — Погляньте, вони хочуть потрапити туди, але не можуть.

І справді, мерці докладали шалених зусиль, щоб наблизитись до дверей у повітрі, однак їх стримувала якась перепона. Цією перепоною виявилась потворна огорожа — срібляста, блискуча, явно змайстрована людськими руками. Вона нагадувала сітки, які ми носимо з собою для запечатування Джерел, тільки її було зроблено не з кілець, а з маленьких шпичаків, на вістрях яких мерехтіли білі вогники. Поки ми дивились на це, один з привидів на площі не втримався, вибіг із натовпу й кинувся до огорожі. Щось вибухнуло, спалахнуло, привид упав на спину й заборсався. На вістрях шпичаків затремтіли нові білі вогники, а натовп схвилювався ще дужче.

— Це робота Маріси, — прохрипів Джордж. — Нам було цікаво, де вона бере для себе плазму. Тепер ми це знаємо.

— Вони в пастці, — підхопила я. — Бідолахи. Вони не можуть вибратися звідси...

Мені стало шкода цих горопашних привидів і водночас украй закортіло підібратись якнайближче до цих дверей у повітрі. Я розуміла, що це небезпечно, що я опинюся серед натовпу збуджених мерців... І все-таки ступила крок уперед. Квіл і Голлі зробили те саме.

— Стривайте! — Локвуд шаленим зусиллям волі відірвав погляд від дверей. — Озирніться!

Його крик розвіяв чари, що огорнули нас. Ми обернулись. На вулиці, якою ми вийшли до цієї площі, з’явилась постать у капелюсі з широкими крисами і, кульгаючи, попрямувала крізь туман до нас. Він уже був достатньо близько, щоб ми могли розгледіти його біле обличчя й кощаві долоні з довгими пальцями.

— Це не може бути той самий чолов’яга, — зауважив Кіпс. — Відтоді сто років минуло! Як він так швидко дошкандибав сюди?!

— Щось мені не хочеться підходити й питати, він це чи не він, — видихнув Локвуд. — Ходімо!

Долаючи втому, ми рушили далі й невдовзі залишили далеко позаду й площу, й натовп мерців на ній, і кульгаву постать у капелюсі. Уперед, мерщій, через місто мертвих, і нехай собі куриться пара за нашими накидками! Ми вже увійшли до Сого, де вулиці були вужчі й будинки громадилися щільніше. Дорогою сюди ми побачили ще одні двері в повітрі, срібну огорожу під ними й натовп мерців довкола. Я потихеньку раділа, що наша дорога пролягала далеко від цих дверей: надто вже мені не хотілося знову відчути ті чари, що вабили нас до химерної мерехтливої порожнечі. Так вабить до себе гірське провалля, коли ти стоїш над ним на самісінькому краєчку скелі, нахиляєшся й дивишся вниз.

Наперед знову вирвався Кіпс. Він здіймав своїми чобітьми невеличкі хмаринки інею, й, здавалося, був по-давньому дужий, тим часом як усі ми натомились до краю.

— Ти в гарній формі, Квіле, — прошепотіла я, коли ми вкотре наздогнали його.

— Так, почуваюсь я нівроку добре, — кивнув він. — Може, це накидка допомагає.

— А що з твоїм боком? Уже не болить?

Він стенув плечима, пильно визираючи щось попереду, й відповів:

— Спочатку трохи болів. А тепер усе гаразд. Навіть непомітно.

Цієї миті Джордж спіткнувсь і мало не впав. Він був найкволіший з нас, та й мої сили вже закінчувались. Локвуд усе це бачив і тому дав команду трішки перепочити.

Ми сховались у порожній будівлі, яка в нашому світі слугувала крамницею. Крізь широкі вітринні вікна на фасаді було добре видно вулицю. Стогнучи й тяжко відсапуючи, ми посідали на підлогу, схилили голови й заховали ноги під накидки.

Локвуд сів поряд зі мною:

— Люсі, з тобою все гаразд?

Ми поглянули одне на одного з-під каптурів, укритих памороззю.

— Нічого, тримаюсь.

— Ми молодці, — ледве вимовив він замерзлими вустами. — Майже до Трафальґарської площі дістались. А там відразу й Стренд.

— Не знаю, Локвуде, чи впораємось ми.

— Впораємось.

Мені дуже хотілось вірити йому, проте холод і втома брали своє. А на серці лежав страшний тягар. Звідки він узявся?

— Не знаю... — повторила я, хитнувши головою.

— Люсі, — сказав Локвуд. — Поглянь на мене.

Я поглянула. Його темні очі були, як і завжди, теплі й лагідні.

— Зараз я дещо розповім тобі, щоб ти підбадьорилась. Пам’ятаєш, із чого почалася наша з Кіпсом неприязнь? Я був тоді ще зовсім юний і брав участь у турнірі ДЕПРІК із фехтування. Я переміг Кіпса й вийшов у фінал, однак там програв сильнішому супернику, — він поглянув на мене. — Пам’ятаєш, я розповідав тобі про це?

— Так, пам’ятаю,—байдуже відповіла я. — Тільки ти ніколи не казав, хто ж переміг тебе.

— А тепер скажу. То була Фло.

— Що?! — я з подиву так труснула головою, що з мого каптура посипався іній. Де й поділась уся моя втома. — Фло?! Ти жартуєш!

— То була Фло, — повторив Локвуд. — Вона чудова фехтувальниця.

— Стривай! — сказала я. — Ти маєш на увазі Костомаху-Фло? Ту саму, в гумових чоботях, солом’яному брилі та куртці, під яку ніколи не зазирає сонце? Ту саму Костомаху-Фло? Це неможливо! І не супся так на мене!

— Про те, яка Фло зараз, ти знаєш незгірше за мене, — лагідно всміхнувся Локвуд. — А тоді на ній не було ні гумових чобіт, ні бриля. У дівчини в гумових чоботях я неодмінно виграв би. Слухай краще далі, Люсі.

— Гаразд, облиш її чоботи! Кажи далі! Я знайома з Фло вже багато років, і ти ніколи не розповідав мені про її минуле!

— Ну, тоді вона була зовсім іншою людиною. Її ще не прозивали Костомахою-Фло. Вона була Флоренс Боннер, молодою й перспективною співробітницею агенції «Сінклер і Соунс», — Локвуд хитнув головою, занурившись у спогади. — Як вона орудувала рапірою! Ти й не повіриш!

Я намагалась поєднати в своїх думках дві постаті — знайомої мені продавчині артефактів, що ховається від зливи під мостом і порпається в мулі, й неперевершеної фехтувальниці. Нічого не виходило. Різниця була надто разюча.

— Ніколи не чула про агенцію «Сінклер і Соунс», — зізналась я.

— Бо її давно вже не існує. Це була зовсім маленька агенція. Лише з двох співробітників — Сьюзен Сінклер та Гаррі Соунса. Потім до них на стажування прийшла Фло Боннер. А однієї ночі вони втрьох зіткнулись із двома Безногими в каплиці на Даліч-Гіт. Сінклер і Соунс загинули відразу, до того ж моторошною смертю. Фло встигла схопити з вівтаря залізний хрест і, затуляючись ним, причаїлась у кутку. Там вона просиділа аж до ранку — біля мертвих тіл своїх друзів, відбиваючи нескінченні атаки Гостей. Хто такі Безногі, ти й сама добре знаєш. Один раз глянеш на них і вже посивієш. А просидіти з ними цілу ніч, та ще й самій-одній... — Локвуд зітхнув. — Одне слово, Фло вижила, але та ніч цілком змінила її.

— Авжеж, — погодилась я. — Після такого хто завгодно збожеволіє.

— Це неправда. Фло при здоровому глузді, й тобі це відомо, — Локвуд поволі піднявся й поглянув на хмари туману. — Спочатку я допомагав їй, хотів знайти для неї іншу роботу... Проте було ясно, що Фло надломилась. Нізащо не хотіла більше працювати агентом. От і вирішила, трохи оговтавшись, стати продавчинею артефактів. Сумно, звичайно, й водночас не так уже сумно. Бо вона вижила. Й тепер вона наша приятелька. Ось тобі історія Фло...

— Чому ти вирішив розповісти її мені? — спитала я, трохи помовчавши.

— Я ж пояснив, щоб підбадьорити тебе. Й заодно нагадати, що ми так само повинні вижити. Джордж, Квіл, Голлі — всі... Нам залишилось іти кілька хвилин. Це буде наш останній ривок.

Ми вийшли з порожньої крамниці надвір і тут-таки помітили знайому кульгаву постать у капелюсі. Привид вийшов з бічного провулка й повернув до нас.

— Що нам робити? — хрипким голосом запитала Голлі.

— Просто ходімо далі, — відповів Локвуд. — Звернімо на наступному розі.

Уздовж вулиці струменів туман. Попереду на перехресті стояла купка мерців. Там були й чоловіки, й жінки, й діти. Вони заступали нам дорогу.

— Сюди! Мерщій! — вигукнув Локвуд і кинувся ліворуч, туди, де між двома будівлями виднів вузенький прохід. Ми побігли за ним. Прохід виявився такий тісний, що моя накидка човгала об цегляні стіни з обох боків. Я боялася, щоб вона не подерлась, як це було з іншою моєю накидкою під час попередньої мандрівки до Іншого Світу, і втягла плечі. Прохід поволі вужчав, і я вже подумала, що от-от застрягну в ньому. Аж тут він зненацька повернув праворуч і вивів нас до невеличкого двору.

Тут нас зусібіч оточували високі цегляні стіни. В одній із них, на висоті моєї голови, зяяв прямокутний отвір — напевно, двері, до яких у нашому світі можна було дістатись залізними сходами. Ніяких інших дверей чи проходів тут більше не було.

— Хай йому дідько! — вилаявся Локвуд. — Приїхали!

— Ну то й що? — відповів Кіпс, який навіть не засапався. — Онде нагорі двері. Може, вони проведуть нас крізь цей будинок.

— А якщо ні? Хто знає, що там усередині? А може, той чолов’яга в капелюсі не помітив нас? Тоді ми зможемо повернутись і вирушити далі провулком.

Запала тиша.

— Хто вважає, що він не помітив нас, підніміть руку, — попросив Кіпс.

Руки не підняв ніхто. Ми стояли в дворі, оточені почорнілими цегляними стінами. А з вузького провулка, яким ми прийшли сюди, вже лунали тихі кульгаві кроки.

— Двері, — мовив Кіпс. — Це наш єдиний порятунок. Я допоможу вам залізти туди.

— Так... — Локвуд був уже поряд із Кіпсом, біля стіни, й простягав нам руки. — Мерщій, Голлі. І ти теж, Люсі.

Повторювати ще раз йому не довелося. Я підбігла — наскільки можна підбігти на заціпенілих від утоми ногах—до стіни, стала на складені замком Кіпсові руки, і він підсадив мене на поріг дверей. Ще за мить Локвуд так само підсадив туди Голлі. З Джорджем, важчим і кволішим за нас, довелося попрацювати трохи довше: Кіпс із Локвудом разом підняли його до рога, де ми з Голлі підхопили його й допомогли пролізти всередину. Далі Локвуд позадкував на кілька кроків і з Кіпсовою допомогою застрибнув на поріг. Потім ми втрьох із Голлі й Локвудом нахилились, опустили руки, Кіпс учепився за них, і ми втягли його нагору.

Тільки-но ми зробили це, як у двір пришкандибав дух у капелюсі з широкими крисами.

— А сюди він може залізти? — спитала я.

Ми стояли на дверях і дивились униз, на мерця. А він задер голову й зирив на нас, не моргаючи, своїми темними очима. А далі повільно рушив до нашої стіни.

— Ось що я скажу вам, — мовив Кіпс. — Вважаймо, що він може це зробити. Ходімо вперед. Ці вулички в Сого — справжнісінький лабіринт, і всі вони перетинаються одна з одною. Найкраще нам пройти цей будинок наскрізь і вийти на іншу вулицю, а там уже зорієнтуватись. Ідіть за мною.

Він витяг рапіру, хутко оглянув прохід перед собою й попрямував углиб будинку. Ми тим часом завагались. Навіть у темному передпокої нашого рідного будинку на Портленд-Роу було досить-таки незатишно, а тут усе видавалось іще гіршим. Стіни коридору нахилялись під якимись химерними кутами — від цього нудило й паморочилось у голові. Стеля була поорана глибокими тріщинами, в яких виблискував лід. До того ж у повітрі смерділо гнилизною.

Однак за нашими спинами по стіні вже шкрябали чиїсь пальці. Почувши цей звук, ми вирішили, що краще вже спробувати щастя в коридорі, й щодуху вирушили навздогін за Кіпсом.

Мої спогади про те, що відбувалось потім, дуже уривчасті й безладні. Ми йшли якимись коридорами, піднімалися сходами, потрапляли до переходів, що заводили в глухі кути, і тоді ми повертали назад, побоюючись зіткнутись із мерцем, що переслідував нас. Ми пробирались через нескінченні двері, одні з яких були звичайнісінькі, а інші вели до якогось химерного, викривленого простору. Незмінним залишалось тільки те, що всі двері були прочинені навстіж. Крізь них можна було пройти куди завгодно, проте кожне місце, де ми опинялись, виявлялось гіршим за попереднє, а найголовніше — ми ніяк не могли знайти виходу з цього будинку. Часом ми проходили повз вікна, проте вони були чи надто високо над землею, чи завузькі для того, щоб пролізти крізь них, чи так щільно вкриті памороззю, що не можна було розгледіти, куди ти збираєшся стрибати. Серед тиші, яка панувала в будинку, лунали тільки тупіт наших чобіт по дерев’яній підлозі та наше засапане, хрипке дихання. Попереду бовваніли, погойдуючись, замерзлі пір’їни на Кіпсовому каптурі, а з-за спини чулись нескінченні повільні кульгаві кроки.

Кіпс мав рацію: ці старі квартали виявилися справжнім лабіринтом. Ми проходили горищами, де з глибокого затінку виступали бліді обриси давно забутих тут лялькових будиночків та коників-гойдалок; спальнями, де ліжка наполовину потопали в поверхні нахиленої під дивним кутом підлоги; кухнями, де по стінах і стелях висіли незрозумілі важкі предмети; крученими сходами, що з кожним поворотом то ширшали, то вужчали. Одного разу нас навіть винесло на самісінький гребінь високої стіни між двома сусідніми будівлями: далеко внизу біліла вкрита інеєм бруківка, а під ногами хрускотіли крижинки, на яких ми раз по раз посковзалися. Цей краєвид лякав нас — не через висоту, а тому, що на вулиці зібрався натовп сірих постатей, які дивились на нас, задерши голови, поки ми сновигали між будинками, мов пацюки.

Опинившись у наступному будинку, ми зненацька почули шум, ніби хтось ворушився й шарудів у сусідніх кімнатах. Кіпс тепер без упину лаявся й піддавав ходи, проносячись кривими коридорами, протискуючись через тріщини й перечіплюючись об купи мерзлого сміття. Ми з Голлі шкутильгали за ним, підтримуючи з обох боків Джорджа. Локвуд з оголеною рапірою йшов останнім, прикриваючи нас і постійно озираючись назад.

Аж нарешті ми опинились на сходах, що привели нас у довжелезний коридор, у кінці якого видніла арка з виходом надвір.

Відсапуючи, брязкаючи кольчугами, обтрушуючи бурульки з каптурів, ми спустились туди, коли раптом Кіпс підняв руку:

— Зачекайте! Там зовні щось ворушиться!

— Не зупиняйся! — гукнув ззаду Локвуд. — За нами женуться принаймні четверо мерців!

Нам залишалось тільки йти далі, хоч сили нам уже бракувало. Позаду нас уже тупотіли сходами чиїсь босі ноги. Ми з Голлі тягли Джорджа, Кіпс лаявся на всі заставки. Так ми вийшли крізь арку на вулицю, залиту сірим потойбічним світлом, і заціпеніли.

Далі дороги не було. Ззаду наближались переслідувачі.

Ми стояли на вулиці скраю Трафальґарської площі, й ця площа була геть заповнена лондонськими мерцями.

22

Цього разу врятувати всіх випало мені. Я просто виявилась найпрудкіша. Обабіч дверей лежали високі купи льоду та каменю, що обвалились із горішньої частини стіни. Схопивши Кіпса й Джорджа за руки, я потягла їх за собою, за найближчу купу сміття. За мить Голлі з Локвудом майнули за таку саму купу з іншого боку дверей. Ми присіли навпочіпки й низько схилили голови.

— Мовчіть, — прошепотів Кіпс. — І не ворушіться.

Ворушитись, правду кажучи, ми й не думали. Я чула, як у моїх вухах, наче барабанний бій, відлунювали удари мого власного серця. Я так щільно тулилась до холодного каміння, що, здавалось, могла б продавити в цій купі діру.

З дверей, які ми щойно покинули, з’явилися сірі постаті мерців, серед яких був і наш кульгавий знайомий у крислатому капелюсі. Вони проминули нашу схованку й попрямували далі, до площі.

Схованка наша, одначе, була не найкраща. Якби мерці озирнулись, то відразу побачили б нас за купами каміння. Почнімо з того, що наші накидки курились парою, наче димарі, а над камінням, наче якийсь химерний перископ, стирчали пір’їни з Кіпсового каптура. Проте привиди навіть не поглянули в наш бік, ми анітрохи не цікавили їх, як, власне, й інших духів, що простували вулицею. Їх вабило щось інше, потужніше.

Аж тут ми побачили невеличку компанію людей у срібних кольчугах, що поволі підходили до Трафальґарської площі. Загалом їх було шестеро — чоловіків і жінок, і з першого погляду було зрозуміло, що то живі люди. Їхні постаті були чіткіші, ніж у привидів, і рухались вони більш упевнено. Срібний брязкіт далеко відлунював у морозному повітрі і майже приголомшував нас після багатогодинної тиші.

Усі шестеро мали на головах легкі шоломи й такі самі, як у Кіпса, окуляри. Їхні кольчуги були довші, ніж у нас, і майже сягали землі; їх було зроблено з того самого матеріалу, що й наші накидки з Товариства Орфея. На їхніх спинах виблискував лід, а по краях кольчуг мерехтіли язички холодного полум’я.

Двоє з компанії — чоловіки, що йшли в центрі групи, — несли на плечах в’язки невеличких скляних циліндрів. Решта четверо — здається, жінки, — крокували на срібних ходулях, таких самих, які були в секретаря Товариства Орфея. їхнім завданням, як я зрозуміла, було захищати чоловіків; задля цього жінки тримали в руках довгі жердини зі срібними наконечниками, якими відганяли привидів.

Довкола цієї невеличкої компанії юрмилося десь із два-три десятки сірих постатей. Вони ласо нюхали дим, що снувався за людьми, й не тікали, а навпаки — тягли до них свої довгі, бліді, змерзлі руки. Сусідство з мерцями аж ніяк не турбувало людей у кольчугах. Жінки на ходулях височіли над натовпом, що бокував від них, побоюючись дістати болючий опік від срібла. Раз по раз жінки штрикали в привидів своїми жердинами, наче кухарі, що розмішують вариво в каструлях. Від дотиків срібних наконечників над площею смерділо згорілою плазмою. А двоє чоловіків зі скляними циліндрами тим часом просувались крізь натовп мерців. Вони ніби й не помічали всього цього довколишнього шарварку, радше навіть трохи нудьгували.

Я уважніше придивилась до циліндрів. Усередині деяких із них, пробиваючись крізь паморозь, мерехтіло світло. Мені відразу пригадалися срібні огорожі, які ми бачили раніше, й білі вогники на вістрях їхніх шпичаків. Тепер я не мала сумніву, що бачу перед собою групу, яка збирає по тих огорожах плазму й несе її жінці, що сидить у Будинку Фіттес. І тоді мене, попри всю мою втому та відчай, огорнув гнів — так закортіло мені побачити, як дістане свою кару винуватиця всіх цих нещасть.

Коли ця моторошна компанія зникла з очей, ми покинули свою схованку й повільно, важко рушили в напрямі Стренду. Розмовляти про щойно побачене нікому не хотілось. Ми й так чудово все розуміли.

Туман дедалі густіше огортав Трафальґарську площу, й Нельсонова колона стриміла з нього, наче застиглий слід ракети, випущеної у вугільно-чорне небо. Ми обходили площу, тримаючись якнайближче до її зовнішнього краю; одного разу нам довелося заховатись у порожній будівлі почорнілої, промерзлої церкви, щоб уникнути ніг на срібних ходулях. Більше нас, на щастя, ніхто не потурбував. Невдовзі перед нами відкрився широкий чорний каньйон Стренду з будинками-скелями, що височіли над нашими головами. Тут, як і всюди, було порожньо й холодно; бруківкою снувався туман, а під будівлями лежали глибокі тіні. Аж ось ми побачили й високий ґанок Будинку Фіттес із правого боку вулиці.

Ми зрозуміли, що прийшли туди, куди треба. Іній зі сходів ґанку був стертий численними ногами, а вхід перегороджувала срібна сітка, що не давала мерцям заходити всередину. Змайстрована з кількох рядів гострих зубців, ця сітка нагадувала звідний міст на брамі старовинного замку. Ми причаїлись у затінку будинку на протилежному боці вулиці й деякий час спостерігали за входом. Усе було тихо, жодної постаті в срібній кольчузі поблизу.

— Пропоную ризикнути, — хрипко промовив Локвуд. — Довше чекати ми не можемо.

— Здається, моя накидка починає виходити з ладу, — мовив Джордж. — Може, просто... Стривайте, що це?

Серединою Стренду повільно котилась золота осяйна куля, освітлюючи серпанок туману й стіни будинків уздовж вулиці. Куля розросталась і яскравішала. Всередині неї були дві фігури, що ступали пліч-о-пліч. Ми відсахнулись, притулились до стіни й завмерли, спостерігаючи. Насамперед я розгледіла жінку, високу й гарну. На ній була довга, до п’ят, срібна накидка — легка, блискуча, схожа на шапку золотавої піни. Довге волосся жінки було зачесане назад і майже повністю сховане під каптуром, проте витончені пасма її волосся мені було чудово видно. То була жінка, відома в нашому Лондоні як Пенелопа Фіттес. Ми, щоправда, добре знали її справжнє ім’я.

Поряд із нею йшла істота, яку взагалі не можна було назвати людиною. То була примарна чоловіча постать — висока, струнка, промениста. Вона не ступала землею, а радше пливла в повітрі. Очі в цієї істоти були золотисті, а над головою пломенів вінець із сліпучо-білого вогню. Цей вогонь і був джерелом того сяйва, що заливало золотим світлом і жінку, й вулицю. Ми простежили, як ці двоє піднялись на ґанок і щезли в Будинку Фіттес. Вогняний вінчик на голові химерної постаті зник, і нас знов огорнула пітьма.

Досить довгий час ніхто з нас не ворушився. Нарешті ми перезирнулись.

— Маріса... — прошепотіла Голлі. — А з нею...

Локвуд кивнув:

— Здається, ми з вами щойно бачили Езекієля.

* * *

Дивно було опинитись у цій потойбічній версії Будинку Фіттес. Від того місця, яке ми добре знали, вона разюче відрізнялась. У нашому світі вестибюль будинку вирував цілу добу. Численні адміністратори за столиками чемно розмовляли з відвідувачами, що бажали потрапити на приймання; самі відвідувачі, які чекали на виклик, читали часописи, вмостившись на м’яких канапах; залізна скульптура Маріси Фіттес немовби доброзичливо спостерігала за ними всіма. Тут той самий вестибюль виявився темною порожньою кімнатою, схожою на печеру у вугільній шахті: низька стеля над головою, підталий лід під ногами. В затінку біля стіни лежало кілька тріснутих скляних циліндрів і забутих пластмасових банок з-під гасу.

Ряд мерехтливих гасових ліхтарів показував нам безпечну дорогу вглиб будинку. Це не було зайвим, бо подекуди підлога тут геть провалилась, а стеля просідала під вагою намерзлого льоду. Стіни, як і всюди в Іншому Світі, неприродно прогиналися всередину, а підлога то круто піднімалась угору, то зненацька скочувалась униз. Мені стало так само незатишно, як і в потойбічній версії будинку № 35 на Портленд-Роу.

Поволі ступаючи вперед і про всяк випадок тримаючи напоготові рапіри, ми вийшли вздовж ліхтарів до Колонної зали, тобто до її темного, жалюгідного відповідника. Тут, на превеликий наш жаль, ми побачили ті самі дев’ять ув’язнених духів, тільки тепер вони мали цілісний вигляд — так само, як дух черепа в будинку на Портленд-Роу. Духи жадібно стежили за нами, обертались нам услід. З їхніх порожніх очних ямок тонкими променями струменіло світло. Довгий Г’ю Генретті — розбійник, дух якого став першим привидом, спійманим Марісою й Томом Ротвелом, криво шкірився, звісивши набік голову на зламаній шиї. Клепгемський Різник нетерпляче крутив у руках свій примарний ніж. На щастя, колони з посрібленого скла не давали їм вирватись на волю.

Розмовляти як слід ці духи не могли, проте це не заважало їм привертати до себе увагу, тож вони зойкали та ухкали, наче ті сови. Хоч я, працюючи Слухачем, уже звикла до такого галасу, мені було дивно й неприємно чути все це після мертвої тиші Іншого Світу. Що вже казати про моїх колег, яких це ухкання лякало ще дужче, ніж мене! На свій превеликий подив, мої друзі виявили, що тут вони також спроможні чути привидів.

Поспіхом покинувши це місце, ми подалися до Зали Загиблих Героїв, саме тут були двері ліфтів до інших поверхів. У нашому світі перед плитами з іменами загиблих агентів завжди курились гілочки лаванди. Тут ця зала обернулась на темний порожній простір, а на місці ліфтових дверей зяяли чорні провалля шахт, усередині яких клубочився туман. Гасові ліхтарі вивели нас повз ці провалля на майданчик, звідки тяглися сходи, що вели вниз.

— Портал повинен бути в підвалі, — мовив Локвуд, силувано всміхнувшись. — Залишився останній ривок, друзі. Тримаймось. Ціль уже близько.

Ми рушили вниз, долаючи сходи, які вели нас дедалі глибше під землю. Йдучи вкрай повільно, ми проминали виходи на якісь невідомі поверхи, однак поки що не бачили того, чого шукали. Джордж кілька разів мало не впав, у нього підкошувались ноги. Кіпс із Локвудом підхопили його попід руки й потягли вперед. Ми з Голлі теж підтримували одна одну. Таким чином, ледве живі, ми дістались до найглибшого з нескінченних підвалів Будинку Фіттес. Я відчувала, що повернутись звідси назад ми вже не зможемо — забракне сили.

Ліхтарі провели нас крізь якусь темну порожню кімнату до арки, де я нарешті вловила звук, який давно вже сподівалась почути, — потойбічний гомін, що виходив з недалекого порталу між світами.

Локвуд відчув те саме. Він немічно кахикнув — цей звук у нього правив, напевно, за переможний клич. Ми трохи підбадьорились і рушили вперед.

— Це в тебе називається «прийти вчасно»? — пролунав чийсь голос.

Ми завмерли на місці. Підняли свої голови в каптурах і втомлено озирнулись.

— Якби я знав, що ви так баритиметесь, то встиг би завити собі кучері, — мовив худорлявий юнак, що стояв віддалік у цій самій темній холодній кімнаті. Його розкуйовджене волосся мерехтіло потойбічним світлом, а обличчя було таким самим блідим та бундючним, як завжди.

— Черепе! — мене огорнуло химерне відчуття. Не можу сказати, що то було, — полегшення, задоволення від зустрічі хоч із кимось знайомим? Будь-що це відчуття зігріло мене. — Я така рада тебе бачити! — сказала я, шкандибаючи назустріч. — Як ти сюди потрапив?

— Ну, правду кажучи, я не зовсім тут, — відповів привид. — Я досі в своїй любій склянці, яка стоїть у яскраво освітленій лабораторії в підвалі Будинку Фіттес, оточена циліндрами з краденою плазмою, а довкола тиняються двоє розумників в окулярах. Якісь придуркуваті боягузи... зараз я перевірю їх... Так і є. Я щойно показав їм свою гримасу під назвою «Щасливий селянин», і вони мало не знепритомніли. А тим часом далі розмовляю з тобою. Спритна штучка, еге ж? — юнак криво посміхнувся. — Надаю, що так.

— Але ж як ти...

— Люсі! — Локвуд підійшов до мене, а за його спиною з’юрмились інші наші колеги. Усі вони спантеличено дивились на юнака. Спочатку я не зрозуміла, що трапилось, а потім здогадалась, що тут вони могли чути його.

— Це наш череп, — сказала я.

Локвуд аж роззявив рота:

— Череп? Тобто... його дух? Але ж він... зовсім не такий!

Юнак скривився:

— Та невже? Зате ви такі самі. А я був певен, що ви хоча б відморозите собі по кілька пальців чи навіть носи! Чи, може, щось інше, чого зовні не видно! Шкода, коли це не так.

— Він завжди отак розмовляє?! — вирячив очі Локвуд.

— Ні. Зазвичай навіть ще гірше. Тепер ти бачиш, що мені доводиться терпіти?

— Нічого вона не терпить, — заперечив юнак. — Їй це навіть до вподоби. Мої жарти завжди тішать її.

— Краще потіш мене просто зараз, — мовила я. — Розкажи, як ти тут опинився і що там по той бік порталу. Ми збираємось пройти через нього... якщо зможемо.

— Зможете, — запевнив привид. — Лаборанти щойно пішли пити каву. Їм, мабуть, набридло дивитись на мої гримаси. А наступна команда з походу на Той Бік повернеться хіба що через годину. Тож усе у вас вийде, аби лиш вистачило сил, — він примружив очі. — Зараз поміркуємо... Сил у вас, звичайно, замало: зморені, ледве на ногах стоїте, а Джордж узагалі от-от на шматки розвалиться, тільки скинь з нього цю накидку...

Джордж несподівано підбадьорився:

— Агов! Годі вже ховати мене! Я трішки змерз, та й квит!

— Еге ж, трішки. Саме так, щоб якнайшвидше сконати...

— Тільки не думай ще й з мене кепкувати! — підхопив Кіпс.

— Це ти, Кіпсе... — юнак поглянув на нього. — Ну, як почуваєшся?

Кіпс заморгав:

— Я? Чудово. А що таке?

— Нічого... — привид на мить пропав, а тоді з’явився знову, пильно оглянув порожню кімнату й провадив: — Отже, розповідаю найголовніше. Сер Руперт Ґейл приніс мою склянку до Будинку Фіттес, щоб «дослідити» мене й вирішити, що робити зі мною далі: чи «застосувати» до якоїсь роботи, чи відіслати до крематорію. Склянку поставили в лабораторії, й відтоді я сиджу там і спостерігаю за натовпом йолопів у дурнуватих срібних кольчугах, які увесь час тиняються на Той Бік. Щойно, до речі, повз мене пройшла сама Маріса. Скинула накидку й поїхала ліфтом нагору. Дуже поспішала, навіть не зупинилась, щоб привітатись.

— Маріса? — перепитав Локвуд. — Вона була сама?

— Стривайте! — обірвав його юнак. — І запам'ятайте: питати мене про щось може тільки Люсі. А ти мені не начальник, щоб розпитувати чи наказувати. Май совість!

Я кахикнула й попросила:

— Черепе! Скажи, будь ласка: Маріса була сама?

— Ось бачиш, як зі мною треба розмовляти? — вишкірився привид, поглянувши на Локвуда. — Так, Люсі сама. А в чому, власне, річ?

— Так, дурниця, — відповіла я. — Просто ми хочемо піти вслід за нею, — тут мені сяйнула певна думка, і я запитала: — До речі, а котра зараз година в нашому, людському, світі? Уже, напевно, ранок?

Зненацька мені дуже закортіло побачити сонце.

— Ні, до ранку ще далеко. Тут на стіні є годинник, на ньому лише пів на першу ночі.

— Зачекайте! — прохрипів Локвуд, облизавши потріскані губи. — Це неправда! Вінкмен з Ґейлом вдерлись до нашого будинку на Портленд-Роу відразу по півночі. Зараз повинна бути пізніша година!

— Правда. Відтоді вже минула доба. Мене принесли сюди рано-вранці і я просидів тут сам-один цілісінький день, — юнак криво посміхнувся й відразу став схожий на знайомий нам привид у склянці. — Пам'ятаєте, я питав, чому ви так забарились?

Наші обличчя витяглися з подиву.

— Це неможливо, — прошепотіла Голлі. — Ціла доба...

— Звична річ у світі мертвих, — пояснив привид. — Тут немає відчуття часу.

Більше розмовляти не було про що, і мої друзі попрямували до арки. Трохи загаялась тільки я.

— Дякую, черепе. Я все-таки рада, що знайшла тебе... — трохи повагавшись, я додала: — Послухай... Зараз, коли я побачила тебе цілим, мені якось ніяково називати тебе «черепом». Як тебе звуть насправді?

— Я забув своє ім'я, — стенув плечима юнак. Його чорні очі зблиснули. — До того ж знайомитись заведено тільки з тим, кому ти довіряєш.

— Так, розумію... — я поглянула на юнака. — Гаразд. Можеш не довіряти мені, але тільки-но ми потрапимо до нашого світу, я заберу тебе звідси.

— Забирай, якщо хочеш... До речі ще одне, — додав череп, коли я вже націлилась іти. — Про Кіпса...

— Про Кіпса? А що з ним таке?

— З ним нічого нещодавно не трапилось?

— Ні.

— Ти певна?

Перш ніж я зібралась відповісти, мене окликнула Голлі. Накульгуючи, я пройшла крізь арку і побачила портал. Браму між двома світами.

***

Щиро кажучи, назвати його «брамою» було б неправильно. То було дещо значно більше — міст, контрольний пункт, магістраль між світами живих і мертвих. Джордж казав правду — так само, як і Локвудові батьки. Багато років у самісінькому центрі Лондона, в підвалі Будинку Фіттес, постійно діяв шлях між нашим та Іншим світами.

Ми опинились у великій, яскраво освітленій кімнаті, посередині якої була яма — кругла, широка, оточена низькою — мені по коліно — міцною стіною, спорудженою з суцільного заліза. Тут, в агенції «Фіттес», ця стіна замінювала коло з залізних ланцюгів, яким оточували свої портали й ми, й небіжчик Стів Ротвел. Вмісту цієї ями, одначе, видно не було, хоч я й без того знала, що там повно Джерел: над порталом височів знайомий туманний стовп, в якому ширяли сірі тіні.

Для переходу над ямою інженери агенції «Фіттес» придумали дещо краще за натягнутий ланцюг. Тут було побудовано залізний місток з перилами — тонкий, проте дуже міцний. Він починався з нашого боку, піднімався над ямою й зникав у туманному стовпі. Дальнього кінця я не бачила, однак достеменно знала, що цей місток приведе нас до світу живих людей.

Друзі чекали на мене біля містка. Я ледве впізнавала їх під укритими інеєм накидками, що курились парою. Що вже там казати про привидів, які кружляли над порталом: за час нашої мандрівки ми самі перетворились на потворних, безформних демонів.

— Можливо, по той бік порталу виявиться, що в кімнаті хтось є, — сказав Локвуд, витягаючи змерзлими пальцями свою рапіру. — Тому я піду першим. Голлі, я хочу, щоб ти допомогла Джорджеві. Ти, Кіпсе, підеш за Джорджем, а ти, Люсі, — останньою. Робимо все так само, як раніше: йдемо, похиливши голови, й не звертаємо уваги на привидів. Пам’ятайте, що відставати чи зупинятись не можна.

Сказавши це, він обернувся й ступив на місток. Ми бачили, як він наблизився до вихору надприродної енергії й, не вагаючись, попрямував уперед. Далі Локвуда огорнув туман і сховав його від нас.

Наступною на місток зійшла Голлі й зупинилась, чекаючи на Джорджа. Сам Джордж за першим своїм кроком спіткнувсь і мало не впав. Кіпс простяг руку, щоб підтримати його. Краї його накидки на мить розсунулись, і я побачила на ньому старенький светр із діркою на боці, пробитою клинком сера Руперта Ґейла. А в дірці зяяла страшна кривава рана.

Аж ось Кіпсова накидка знову лягла на місце. Він допоміг Джорджеві втримати рівновагу, Голлі подала йому руку, й вони вирушили вперед. Підійшовши до повітряного стовпа, вони зупинились, зігнули плечі й схилили голови. Їхні обмерзлі накидки стали схожі на черепаші панцири й курилися вже цілими клубами сизого диму. Всередині вихору стогнали й гуготіли духи, простягаючи до них свої бліді примарні руки, однак тут-таки сахались, відчувши залізо. Нарешті Голлі з Джорджем ступили раз, тоді другий — і зникли в тумані над ямою.

Кіпс подавсь услід за ними.

— Квіле, — окликнула я його. — Зачекай.

— Навіщо? — буркнув він, ставши на хвилину давнім, вічно сердитим Кіпсом. — Годі дуркувати, Люсі.

Мені важко було говорити — і не тільки через страшенний холод.

— Чому ти почуваєшся так добре тут, на Іншому Боці? — запитала я. — Точнісінько як удома...

— Що?! — вирячився він на мене. — Що за дурниці ти верзеш?!

— Просто... бачиш, Квіле... твоя рана...

Він коротко реготнув:

— Коли ти кажеш «точнісінько як удома», Люсі, це все одно, якби ти сказала... — зненацька він поглянув на мене крізь свої замерзлі окуляри і все зрозумів. Його бліде обличчя застигло, наче гіпсова маска. Він загорнув край своєї накидки і, не звертаючи уваги на пару й тріскотіння крижинок, що спадали з пір’їн, поглянув на свій поранений бік. Якусь мить він стояв нерухомо, а потім тихо опустив накидку й повільно, ніби сам до себе, кивнув. На мене він при цьому не позирнув жодного разу.

— Отакої... — тільки й зміг промовити він.

— Ой, Квіле...

— А я так бадьоро почувався...

Я відігнала тривожні думки геть. Ми були сам на сам, і я не знала, що мені слід говорити чи робити.

— Послухай-но, — нарешті сказала я. — Може, тобі краще залишитись тут?

Тільки тепер він подивився на мене.

— Самому? З власної волі? Стояти й дивитись, як ви покидаєте мене тут? Покидаєте, як останнього дурня?

— Але ж твоя рана, Квіле... На тому боці вона...

Квіл трохи помовчав.

— Знаю, — врешті промовив він. — Можливо. Але якщо це повинно статись, то нехай воно станеться як слід і... в належному місці. А тут я нізащо не залишусь. Ще й у цій клятій накидці. Ходімо на той бік.

Я ще й досі вагалась:

— Квіле, ти був... неперевершений...

— Атож.

— Без тебе...

Він усміхнувся мені:

— Без мене ви з Тоні не впоралися б, авжеж? Що ж, я радий був прислужитись вам.

— О Боже... — зітхнула я.

— Усе гаразд. Бери мене за руку, Люсі, й ходімо.

Звичайно, він мав рацію. Хай там що мало статись, треба все довести до ладу, й нема чого більше розводитись. Я поволі взяла Кіпса за руку. Ми разом рушили залізним містком. Привиди поводились як завжди — сновигали, стогнали, вили, проте ми не звертали на них уваги. Ми проминули щілину між світами, попереду засяяло яскраве світло неонових ламп, і я відчула, як моє тіло наповнюється життям. Я сподівалась, що те саме відчув і Квіл — він міцніше стис мою руку, і його долоня несподівано стала тепла й дужа. Проминувши залізну стінку, ми опинились у нашому світі. Це було належне місце, й Кіпс — іще до того, як ми зійшли з містка, — почав падати.