Порожня могила

4

Будинок № 35 на Портланд-Роу, що слугував конторою для агенції «Локвуд і К°», був вельми незвичайним місцем. Коли за моєю спиною зачинилися старі чорні вхідні двері і я побачила привітну усмішку ацтекського кришталевого черепа, що правив за абажур лампі на столику для ключів, з моїх плечей, немов важкий плащ, відразу злетіли всі турботи цього світу. Я застромила свою рапіру до високої підставки для парасольок, повісила куртку на гачок і попрямувала передпокоєм уздовж полиць, заставлених химерними глечиками, масками й мальованими видовбаними гарбузами. Якби зараз був день, я зазирнула б до вітальні, щоб подивитися, чи не відпочиває там хтось із моїх колег, а якби ніч — то до бібліотеки, де хто-небудь міг би засидітися за роботою. А якби нікого не було і в бібліотеці, я подалася б униз, на кухню, де тут-таки зрозуміла б, хто нещодавно тут побував: чи Локвуд, якби там пахло грінками, чи Джордж із Кіпсом, якби пахло кексом. Відкрита бляшанка з зеленим чаєм і кілька соняшникових насінин на столі підказали б мені, що тут була Голлі, яка зараз працює з паперами в конторі. Її сліди, щоправда, на кухні залишались нечасто — Голлі дівчина охайна й нічого по собі не залишає. Ще рідше на кухні можна було відчути запах копченого оселедця й побачити грудки засохлого мулу біля дверей; це мало означати, що до нас завітала Костомаха-Фло, відома продавчиня артефактів.

Будинок був тим надійним прихистком, де ми завжди могли сховатись від привидів та інших, часом ще моторошніших, загроз. Найбільше мені подобались ті години, коли ми сиділи за сніданком після вдало завершеної роботи, а крізь відчинене вікно виднів осяяний сонцем садок.

Так само було і вранці після наших відвідин мавзолею Фіттес. Ми з Локвудом і Джорджем сиділи на кухні й чаювали, а Голлі саме пішла до крамниці Арифа купити пончиків. Перед нами на столі купчились баночки з варенням, підставки для варених яєць, маслянки, тарілки з крихтами від грінок, та ми, одначе, не поспішали закінчувати наш сніданок. З одного краю стола височіла посріблена склянка, на якій вигравали сонячні промінці. Перед кожним з нас парувала чашка з чаєм.

Ситий Джордж витирав мокрим рушником химерну дерев’яну маску, що лежала в нього на колінах. Локвуд малював ручкою кривульки на нашій «скатертині мислення» — так ми називали кухонну скатертину, на якій записували свої думки й залишали одне одному цидулки, — й водночас переглядав ранкову газету, яку заради зручності притулив до склянки з привидом. Привид тим часом спав — плазма за склом ліниво погойдувалась, наче зелена вода в глибокому зарослому ставку.

Я сиділа біля Локвуда, тішачись цим милим спокоєм. Після нашої нічної пригоди мої м’язи досі скімлили, а в голові паморочилось. У Локвуда на лівій скроні залишилась подряпина, а скельця Джорджевих окулярів запорошив могильний пил. Важка, нівроку, випала нічка, й нам дотепер бракувало часу обговорити її.

— Цікаві новини в нинішній газеті, — зауважив Локвуд.

Я розплющила одне око:

— Добрі новини?

— Ні.

— Погані?

— Одна дуже погана, одна не дуже. Будь-що обидві не вельми приємні.

— Тоді розпочни з не дуже поганої, — мовив Джордж. — До прикрощів треба звикати поступово.

Локвуд простяг руку по чашку з чаєм:

— Не дуже погана новина — це про закриття чергової агенції. Цього разу — «Деллоп і Твід». Вони погодились на умови «Фіттес». Старий пан Деллоп пішов на спочинок, а його компанія відразу влилась у «Фіттес».

— А що сказав на це Твід? — запитала я.

— Нічого. Його ще кілька років тому вбив Самітник.

— Ще одній невеличкій агенції кінець... — насупилась я, роздивляючись на ясно-блакитне небо за вікном. — Нас залишається дедалі менше.

— Адам Банчерч поки тримається, — зауважив Джордж, далі протираючи зуби дерев’яної маски. — Чули, що з ним сталось минулого тижня? Йому запропонували приєднатись до «Фіттес», а він розлютився й скинув їхнього агента зі сходів.

— Не варто було йому цього робити, — мовив Локвуд, позіхнувши. — Такого відвертого виклику йому не пробачать... Ой, моя спина... просто-таки тріскає! А все через отой твій череп, Люсі!

— Він не мій. Я просто єдина, хто вміє розмовляти з ним... А яка там дуже погана новина?

— Тільки уявіть! Вінкмена випустили з в’язниці.

Джордж із переляку випустив рушник, а я вирячила очі: — Джуліуса Вінкмена?! Його ж засудили на десять років! — Авжеж, засудили! — кивнув Джордж. — За підпільну торгівлю артефактами, підбурювання до насильства та розграбування могил! І звільнили менш ніж через два роки! Де справедливість?!

Отакий він, Джордж. Закон, справедливість — це все, звичайно, важливо, та мене зараз більше непокоїло те, що за ґрати Джуліуса Вінкмена запроторили ми. А він, як відомо, мав не тільки жорстоку, а й вельми мстиву вдачу.

— Тут написано: «звільнений за зразкову поведінку», — пояснив Локвуд, ляснувши пальцями по газеті. — А ще сказано, що біля брами в’язниці його радо зустрічали дружина Аделаїда та їхній любий синочок Леопольд. На запитання репортерів Вінкмен відповів, що відтепер покінчить із торгівлею на чорному ринку і розпочне життя з чистого аркуша.

— Нас він будь-що відвідає, — зауважила я. — Йому дуже кортить нас убити.

— А може, він поки що заховається, — буркнув Локвуд.

— Навряд, — похмуро хитнув головою Джордж.

Кілька хвилин ми мовчали. За вікном досі сяяло сонце, з наших сердець іще не вивітрилася радість після вдалого завершення нічної роботи, й наші сумніви та страхи поволі зникли.

— Що ти там малюєш, Локвуде? — запитала я, розглядаючи «скатертину мислення». — Скажену капустину чи що?

— Капустину?! Це ти про мій чудовий начерк привида з розкуйовдженим волоссям? — Локвуд жбурнув ручку на стіл. — Гаразд, художник із мене не бозна-який, але я намагався замалювати обличчя того вчорашнього Поверненця. Коли він позбувся своїх кісток, я зумів добре розгледіти його. Я сподівався, що за моїм малюнком Джордж зможе визначити, ким той привид був за життя.

— За твоїм малюнком Джорджеві доведеться вести пошуки не в архіві, а в крамниці зеленяра! — Я заплющила очі, й привид постав переді мною, наче живий. — То був чоловік середнього віку. З дуже зморшкуватим утомленим обличчям. Волосся довге й сиве. Це все, що я запам’ятала, бо найбільше мене вразили не його риси, а слова... А ти знову вирушаєш до архіву, Джордже?

— Так, тільки трохи згодом. За годину до нас повинен завітати відвідувач, — пояснив Джордж, кладучи маску на стіл, між маслянкою й мискою з кукурудзяними пластівцями. Після того, як із неї обтерли порох, маска заграла яскравими барвами, а пташині пера на ній заворушились, наче хмаринка білого диму. — Що скажете про цю красуню? Маска полінезійського шамана. Я взяв її з кімнати Джесіки, — він позирнув на Локвуда. — Відімкнув учора останній ящик. Гарненька, авжеж?

Локвуд кивнув:

— Справді гарна. А більше ти нічого там не знайшов?

— Дещо знайшов. Покажу вам після обіду.

Я уважно поглянула на шаманську маску — на її насуплені брови й сердито перекошені вуста — і спитала:

— Як ти гадаєш, вона містить якусь енергію?

— Нібито містить, хоч я й не відчуваю цієї енергії так, як ти, — відповів Джордж. — Якщо твоя ласка, оглянь її пізніше, Люсі. Гаразд?

— Звичайно... — кивнула я й зрозуміла, що не можу більше мовчати. Я мала негайно скинути цей тягар зі свого серця. — Локвуде, Джордже, що нам робити?

Звісно, вони розуміли, що я маю на увазі. Спогади про наші відвідини мавзолею гнітили нас цілий ранок, адже нелегко забути про Поверненця, що женетеся за тобою сходами, розвалюючись на шматки. Та ще важче було не згадувати про роботу, яку замовив у нас цей привид. Мешканець чужої могили, що став нашим клієнтом, мимоволі займав наші думки.

— Я багато міркував про Марісу, — почав Локвуд, — і вважаю, що нам слід поводитись так, ніби нічого не сталось. Ми ще багато чого не розуміємо, тож було б небезпечно розповідати комусь про наш похід до мавзолею — принаймні доти, доки ми знайдемо відповіді на всі питання. Отже, поки що ми не пхаємо носа до чужого проса, працюємо над дрібними справами, всіляко уникаємо будь-яких прикрощів, а самі тим часом тихенько ведемо свої пошуки далі. Насамперед чекаємо знахідок від Джорджа, що вивчатиме зв’язки між Марісою та жінкою, яку ми звемо Пенелопою.

Джордж кивнув:

— Родина Фіттес від самого початку перебувала на чолі боротьби з привидами. Якщо ми хочемо відшукати вирішення Проблеми, то мусимо розібратись і в таємницях цієї родини. Завдяки нашому восковому приятелю, з яким ми познайомились минулої ночі, я спробую знайти в архівах усі газети з описами останніх років життя Маріси. Можливо, пощастить натрапити на слід когось із її помічників, які химерним чином пропали саме тоді, коли було оголошено про смерть Маріси. Той привид безперечно був знайомий з нею. Правда, Люсі?

— Так, він знав її, — підтвердила я. — І досі ще сердиться на неї.

— Виходить, це хтось із найближчих її знайомих. Той, кого зрадили і вбили.

— Правду кажучи, — втрутився Локвуд, понуро беручи свою чашку з прохололим чаєм, — цей привид — постать другорядна. Насамперед ми повинні встановити, що сталося з жінкою, яка мала лежати в цій могилі. З жінкою, яка нібито померла двадцять років тому. Люсі, спробуй розпитати свій придуркуватий череп. Ми, врешті-решт, діємо за його вказівкою, тож я досі вважаю його найголовнішим ключем до всієї цієї таємниці.

— Тут хтось згадав про мене? — долинув голос, а за ним зі склянки визирнуло обличчя привида. Не бозна-який красень зазвичай, сьогодні він мав ще гірший вигляд — справжнісінький позеленілий потопельник.

Я позирнула на нього:

— Ти хоч не кривись, а то від такої гримаси молоко скисне.

— Еге ж, я втомився!—відповів череп. — Цілу ніч не спав, як ви. Он ти й сама наче вичавлена, й Локвуд сидить синій, як труп на шибениці, а в Кабінса жовтий висип на підборідді .. Що це він, підхопив якусь заразу в підземеллі?

— Це жовток від вареного яйця, — пояснила я. — Це все дурниці. Мені треба поговорити з тобою про Марісу.

Дух примружив очі:

— Ні Нам треба поговорити про моє звільнення. Ми ж домовлялись.

Я завагалась:

— Ні, не тут. І не зараз. Краще поговорімо про це пізніше.

— Пізніше? Колисаме? Через піз року? Чи, може, через рік? Отак вам, жінкам, вірити!

— Ну, гаразд. Через кілька хвилин.

Привид знову скривився:

— Я таке вже чув! Спочатку — «через кілька хвилин», а потім за ці кілька хвилин щось станеться, ти про мене забудеш — і я так і сидітиму тут, тарабанячи пальцями по склу...

— У тебе немає пальців, — сердито буркнула я. — Та й що тобі час — ти ж мертвий! І до того ж за кілька хвилин я про тебе не забуду! Годі вже рюмсати! — тут я підняла голову й вигукнула: — Голлі, привіт!

На дверях кухні з’явилася Голлі Манро, що саме несла в руках полотняну господарську торбину. Швиденько озирнувши нас, вона пригладила вільною рукою своє довге чорняве волосся.

— Принесла пончиків, Голлі? — Джордж не зводив очей з торбини.

— Принесла, — якимось дивним голосом відповіла Голлі. Вонахутко пройшла повз нас і заходилась викладати покупки на кухонний стіл. Робила вона це якось знехотя, з застиглим обличчям і щільно стиснутими вустами.

— Що з тобою, Голлі? Все гаразд? — запитала я.

— Не дуже, — вона жбурнула вбік порожню торбину, взяла порожню склянку й наповнила її холодною водою. — Я зустріла в крамниці сера Руперта Ґейла.

Ми всі втупились у неї. Сер Руперт Ґейл, найближчий помічник Пенелопи Фіттес, чудовий фехтувальник і особа вкрай небезпечна, був виконавцем найделікатніших доручень своєї господині і не боявся заради цього забруднити свої руки. А ще він славився вмінням тиснути на будь-яких Пенелопиних супротивників. Наші з ним шляхи вже неодноразово перетинались.

— Приїхали, — сумно промовив череп. — Я ж казав, що ти забудеш про мене.

Я прикрутила важіль на кришці склянки й запитала:

— Що ж він робив там, Голлі?

— Чекав на мене, — Голлі випила воду одним довгим ковтком, немовби намагаючись змити якийсь огидний присмак у роті. — Пхе, який він бридкий!

— Він погрожував тобі? — поцікавився Локвуд, далі нерухомо сидячи на стільці.

— Відверто — ні. Хіба що натякав. Ти ж його знаєш — підходить до тебе впритул, посміхається й смердить одеколоном. Казав, що перевіряє, мовляв, чи не ведемо ми «надто небезпечних розслідувань». Тобто чи не нишпоримо за Пенелопою.

— Ні, ми тепер працюємо тільки над найбезпечнішими справами, — відповів Локвуд. — А що він іще казав?

— Попереджав. Хоч і приховано. Якщо ми візьмемось до якого-небудь «надто небезпечного» розслідування, то це може погано для нас закінчитись. «Ви ж не хочете, щоб з вашою чудовою невеличкою агенцією сталося щось прикре. ..» Тьху! — вона поставила склянку до мийки. — А ще він хотів довідатись, де ми були минулої ночі.

Ми з Локвудом перезирнулись:

— Коли саме?

— Після півночі. Сказав, що в нього є відомості, ніби нас не було вдома.

— Вони знову стежать за нами, — зауважила я. — І що ж ти йому сказала?

— Сказала, що не знаю, бо вже була в себе вдома, — стенула плечима Голлі. — Боюся, що він зумів захопити мене зненацька.

— Усе гаразд, — спокійно відповів Локвуд. — У нас на цей випадок є алібі. Ми були в Кентіш-Тауні й знешкоджували там пару Кам’яних Молотів. Папірець про це Джордж зліпить за три хвилини.

— Уже зліпив,—обізвався Джордж.— Голлі, не засмучуйся. Скуштуй краще пончиків.

— Дякую, я краще візьму яблуко.

Джордж скрушно хитнув головою:

— Ні, яблуком тут не зарадити. Це доведено. Коли в людини нервовий струс... у мене, до речі, теж зараз струс... — він поглянув на пакунок, що лежав на кухонному столі.

— Гаразд, Джордже, діставай тарілки, — наказав Локвуд. — У нас усіх струс.

І ми всі взялися до пончиків — навіть Голлі. До речі, Джордж мав цілковиту рацію: після пончиків світ повернувся до свого звичайного стану. Тобто майже звичайного, бо в ньому ще залишалось чимало незбагненних речей. Маріси в усипальниці не виявилось. Вінкмена звільнили з ув’язнення. Та й зустріч Голлі з сером Рупертом теж була, врешті, надзвичайним явищем.

***

Зазвичай за діяльністю всіх психологічних агенцій наглядає ДЕПРІК — Департамент психологічних розслідів і контролю, головна контора якого міститься в Скотленд-Ярді, в центрі Лондона. Щоб забезпечити високу якість розслідувань, ДЕПРІК має право карати винних агентів або навіть цілі агенції. Найчастіше це покарання обмежується штрафом, проте в найтяжчих випадках агенцію можуть і закрити. Щоправда, самих агентів ДЕПРІК турбує нечасто — здебільшого ця установа приділяє увагу дослідженню Проблеми.

Відтоді, як Пенелопа Фіттес перебрала під своє керівництво агенцію «Ротвел», багато що змінилось. Панна Фіттес тепер сама контролювала три чверті психологічних розслідувань у Лондоні й помалу захоплювала агенції, які ще залишались незалежними. Співробітники фірми «Фіттес» почали займати в Скотленд-Ярді високі посади, витісняючи ветеранів ДЕПРІК. Вигадувались і запроваджувались нові правила, внаслідок чого незалежні агенції — з їхніми обмеженими ресурсами — могли відтепер працювати хіба що над найдрібнішими справами. Ба більше — контроль над ними дедалі посилювався, інспектори ДЕПРІК постійно стежили за кожним їхнім кроком і навіть за найменшого порушення правил ці маленькі агенції негайно закривали. Робилося це нібито в інтересах суспільства, хоча насправді це було звичайнісіньке полювання на конкурентів.

Зрозуміло, що й нашу — найменшу в Лондоні — агенцію «Локвуд і К°» нове керівництво ДЕПРІК не обминуло своєю увагою. Будь-якої години нам могли зателефонувати, щоб перевірити, чи вдома ми. Нас могли зупинити на вулиці й попросити показати документи, щоб підтвердити, що ми виконуємо чиєсь замовлення, а не діємо самостійно. Ба більше — за нами стежили. Ні, шпигуни не чергували під нашими дверима, проте ми ясно відчували, що нам услід без упину хтось дивиться. Іноді нам щастило помітити такого шпика: одного разу ним виявивсь усміхнений хлопчина, що прямував за нами до станції метро «Бейкер-стріт», іншим разом — солідний добродій у капелюсі, що стовбичив біля крамниці Арифа й спостерігав, як ми проходимо повз неї. Часом такі зустрічі траплялись нам по кілька разів на тиждень, часом нас не турбували по два-три тижні поспіль. Це нібито «випадкове» стеження також мало свій прихований зміст: нам ніби нагадували, що «Локвуд і К°» — це така дрібнота, що на неї можна майже не звертати уваги.

За всім цим ми відчували тверду руку Пенелопи Фіттес. їй кортіло знати геть про все, що ми робимо. Одначе вона забувала, що агенцію «Локвуд і К°» так легко не переполохати.

Коли до нашого будинку № 35 на Портленд-Роу несподівано заходили інспектори ДЕПРІК, вони завжди заставали одне й те саме видовище. Джордж у підвалі порався біля мийки, намагаючись відіпрати плями ектоплазми зі своїх джинсів. Локвуд сидів у халаті, сьорбав з чашки чай і записував до журналу відомості про Гостей, знищених минулої ночі. А ми з Голлі розкладали по місцях наше знаряддя й готували щойно знайдені Джерела до відправлення в крематорій. Інспекторам залишалось хіба що погортати наш робочий журнал, зробити копії з останніх угод та відгуків, випити чаю з печивом на ласкаве запрошення Локвуда і, чемно вклонившись, піти собі.

Та тільки-но вони виходили, як ми замикали двері і розпочинали справжню роботу. Зовні ми здавалися звичайною невеличкою агенцією, що розслідує дріб’язкові справи — на зразок яких-небудь Кам’яних Молотів. Насправді ж ми мали свою власну мету. Таке подвійне життя давалось нам взнаки, і кожен з моїх колег пристосовувався до нього як міг.

Голлі ставилась до цього всього, як і до будь-яких інших труднощів, спокійно й сміливо, рішуче дивлячись уперед. Чи під час таємного проникнення до мавзолею Фіттес, чи під час несподіваного допиту на вулиці — вона завжди залишалась тією самою незворушною Голлі Манро. Уявити її по-іншому було просто неможливо, а її спокій не раз переконував мене в тому, що не все так похмуро й моторошно в нашому світі. Раніше ця її незворушність сердила мене вкрай, однак тепер вона стала для мене джерелом упевненості в своїх власних силах. Я знала, що волосся Голлі ніколи не розкуйовдиться, що їй личитиме будь-який одяг, а темна, кавового кольору шкіра залишиться гладенькою від мінеральної води та салатів із свіжої зелені. Зовні Голлі завжди буде контрастом для мене, шанувальниці гамбургерів та печива. Так, вона ніколи не зміниться — і зараз це чомусь тішило мене.

Джорджева стійкість мала інший характер. Зовні він анітрохи не здавався рішучим — товстий, ледачкуватий нечупара, волосся якого майже не торкався гребінець. Його опецькувате, невиразне обличчя аж ніяк не натякало на вперту, непоступливу вдачу, яку вважали за ваду навіть ті Джорджеві вороги, що визнавали за ним талант дослідника. Для них Кабінс був млявим збирачем відомостей, анітрохи не зугарним до справжніх сутичок із потойбічними силами, — таким собі дурником, що вміє лише гортати газети, зручно вмостившись у кріслі.

І тут вони помилялись у всьому. Джордж був неперевершеним дослідником. Він без утоми нишпорив по всіх архівах та бібліотеках, шукаючи ту одну-єдину зачіпку, що могла стати навіть найменшим ключем до майбутнього розслідування. Тут він виявляв шалену рішучість і залізну волю. Полюючи за відомостями, він ставав схожим на мисливського пса, що не заспокоїться, поки не вчепиться в здобич — у факт, який може стати для нас вирішальним. Тут він не знав утоми. Навалу привидів він сприймав як особистий виклик для себе, і що суворіше агенція «Фіттес» забороняла Джорджеві ці дослідження, то глибше він заривався в суть Проблеми.

І, нарешті, з нами був Локвуд — наш визнаний керівник.

Він був центром, круг якого обертались ми всі — навіть Квіл Кіпс, наш колишній суперник, що віднедавна став нашим новим помічником; навіть Костомаха-Фло, що навіювала страх на береги Темзи й мала славу найвідомішої з лондонських продавчинь артефактів — принаймні через сморід, яким незмінно тхнуло від неї. Непомітні на міських вулицях, заповнених привидами, Кіпс і Фло часто виконували наші таємні доручення. Вони робили це лише тому, що Локвуд просив їх. Його слова їм цілком вистачало.

Секретом такого Локвудового впливу — як і його вміння опиратися будь-яким підступам агенції «Фіттес» — було властиве йому поєднання невгамовного завзяття з неймовірним спокоєм. Мало що могло б вивести його з рівноваги. Він завжди здавався незворушним, будь-який виклик приймав з легенькою усмішкою, що не заважало йому тут-таки перейти до рішучих дій у відповідь. Цю Локвудову манеру реагувати на небезпеку завжди відчували на собі привиди; тепер настала пора познайомитись із нею і його живим суперникам. Він ніби заряджав усіх своєю енергією, при цьому, одначе, тримаючись на певній відстані від колег.

Із цього правила, проте, існував один виняток.

Найбільше з усіх нас Локвуд довіряв мені. Ми з ним завжди були близькі, та ще дужче зріднились після того, як п’ять місяців тому я повернулася до агенції, з якої раніше звільнилася. Відтоді ми більше часу проводили разом — і за роботою, й за відпочинком. Мені було добре поряд з ним, а йому — поряд зі мною, й це було очевидним для нас обох. Гадаю, що вдвох нам з Локвудом було краще, ніж будь-кому з нас із кимось іншим.

Гарна новина, авжеж? Гарна. Проте було тут і дещо не дуже гарне. І я достеменно не знала, чому так вийшло.

Мандрівка світом мертвих, яку здійснили ми з Локвудом, укрившись удвох однією вцілілою шаманською накидкою, назавжди змінила нас і ніби віддалила від наших друзів. Ніхто з них не міг навіть уявити того, що довелося побачити нам. Спогади про цю подорож не давали нам заснути. Знадобилось кілька тижнів, щоб ми нарешті оговтались. Моє волосся зачепила сивина; такі самі сиві пасма з’явились і в Локвуда. Правду кажучи, ця мандрівка так вразила нас, що ми пов’язували з нею геть усе, що відбувалося з нами потім. Тому я й не могла зрозуміти, чи нас так зблизила саме ця подорож, чи на те була якась інша причина.

Те, як Локвуд дивився на мене, тінь безпорадності в його очах, ті погляди, якими ми тихенько обмінювались за спинами в наших друзів, — що, власне, так вабило нас одне до одного? Чи проста симпатія, чи спільно пережиті нами пригоди?

А це, звісно, велика різниця.

Зрозумійте мене правильно — я раділа нашій з Локвудом приязні. Просто мені кортіло в усьому розібратись.

Не додавало ясності й те, що Локвуд ніколи не говорив про свої почуття. Я й сама теж не наважувалась зачепити цю непросту для мене тему. Та й те, що ми без упину крутились, як мухи в окропі, стикаючись то з привидами, то з інспекторами ДЕПРІК, шукаючи тим часом вільні хвилини для подальшої розгадки Проблеми, теж ніяк не допомагало мені.

А нині ще й клієнти постукали в наші двері аж за пів години до призначеного часу, щоб підсипати трохи перчику в наше шалене життя.

5

Тільки-но ми доїли пончики, як на дверях задзеленчав дзвінок. Його відлуння згасло десь у глибині будинку.

Локвуд насупився:

— Щось вони в дідька зарано... Чи готові ми прийняти їх?

— Торт на кавовому столику, — відповіла Голлі. — А у вітальні, як завжди, не прибрано. — Вона пішла до дверей, розпорядившись дорогою: — Джордже, постав, будь ласка, ще раз чайник. Локвуде, Люсі, у вас є пів хвилини, щоб дати лад вітальні!

До цього ми вже звикли. Вже через двадцять вісім секунд подушки на кріслах у вітальні лежали як слід, соляні бомби були сховані до шафи, а вікно, що виходило в садок, позначений барвами сонячного вересневого дня, — широко відчинено. На кухні, судячи з брязкоту, Джордж розташовував на таці чайний посуд. Упорядкувавши вітальню, ми з Локвудом стали біля кавового столика, чекаючи на гостей.

Їх було двоє, й вони справили на мене дивне враження. Старший виявився гладким коротуном у пошарпаному яскраво-жовтому піджаку в чорну клітинку, зі шкіряними латками на ліктях. Із-під нього визирали сіра жилетка, яка щільно облягала кругленьке черевце гостя, й біла сорочка з розстебнутим коміром, з якого стирчали жорсткі сиві волосинки. До цього всього додавалися ще й темно-червоні вельветові штани. Обличчя коротуна теж було червоне, що виразно свідчило про його пристрасть до чарки. З-під старого зеленого капелюха вибивалися буйні сиві кучері; ніс скидався на картоплину, вуста були великі, повні, а очі — маленькі, блискучі, що майже без упину бігали туди-сюди, ніби уникаючи вашого погляду.

Поряд із ним стояв довготелесий худорлявий юнак у потертих джинсах та мішкуватому светрі, який не приховував, а радше підкреслював його статуру. Ніс у юнака був довгий, тонкий, трохи гачкуватий, на голові купчилось переплутане чорняве волосся, а шкіра біліла, наче молоко. На відміну від старшого, його обличчя нерухомо застигло — я навіть побоювалась, чи бачить він нашу вітальню взагалі.

— Це пан Льюїс Тафнел, — оголосила Голлі. — Пан Таф-нел і... — вона поглянула на юнака.

— І Чарлі Бад, — підказав пан Тафнел. — Проходь, Чарлі.

Вітаючись, пан Льюїс Тафнел ступив нам назустріч, уклоняючись і торкаючись крисів свого капелюха. Чарлі, не беручи в цій церемонії участі, байдуже стояв поруч. Химерна була парочка, що й казати, та найбільш несподіваною виявилась одна подробиця, яка впала мені в око дещо згодом.

Чоловік тримав юнака на ланцюзі.

Тонкий, новенький, начищений — але то був ланцюг. Він закінчувався мотузяною петлею, міцно зашморгнутою на зап’ястках хлопця.

Я позирнула на Локвуда, щоб побачити, чи помітив він ланцюг. Так, помітив. І не лише він. Джордж заціпенів на порозі вітальні з тацею в руках. Голлі, що стояла позаду гостей, відчайдушно махала нам руками.

Відвідувачі тим часом підійшли до кавового столика. Пан Тафнел без запрошення вмостився на канапі. Юнак спочатку залишився стояти, та врешті пан Тафнел натис йому на плече своєю волохатою долонею й посадив біля себе. Ледь чутно брязнув ланцюг, і врешті запала тиша.

Мовчки, одне за одним, ми теж посідали.

Локвуд кахикнув, приходячи до тями, й заговорив:

— Е-е... доброго ранку. Я — Ентоні Локвуд. А тепер, пане Тафнел...

— Звіть мене Луї! — перервав його гість, знімаючи з голови зеленого капелюха. — Просто Луї! Я люблю, коли мене звуть саме так, без жодних церемоній. Я власник «Театру Тафнела», а також «Кімнати чудес Тафнела» і «Дивовижного пересувного ярмарку розваг Тафнела». Зараз я у відчаї. В моєму театрі завівся злий привид, і це може розорити мене! — він напоказ, по-акторському зітхнув і зненацька побачив на столику торт, приготований Голлі. — О, ви припасли мені трохи ласощів до чаю? Чудовезно!

— Правду кажучи, ми всі сподівались випити чаю з цим тортом, — зауважив Джордж.

Локвуд підняв руку:

— Перш ніж переходити до нашого торта чи вашого привида, я хотів би дещо обговорити... — він трохи помовчав, сподіваючись, що пан Тафнел сам здогадається, про що тут ітиметься. — Гаразд, — урешті сказав він. — Річ у тім, що ми всі помітили ланцюг, на якому...

— Ланцюг? — ніби трохи здивовано перепитав пан Тафнел, і його обличчям ковзнула квола усмішка. — Оцей ланцюг? Це, бачте, задля безпеки самого Чарлі Бада. Не переймайтесь.

Локвуд насупився:

— Тобто як це?..

— Бідолаха Чарлі не завдасть вам жодної шкоди! — пан Тафнел погладив юнака вільною рукою по голові. — Просто він трохи не при собі... Бачите на столі ніж для торта? Якби я не тримав Чарлі на ланцюзі, він уже вгородив би цього ножа собі в серце. І лежав би тут мертвий, заливаючи кров’ю ваш гарненький килим.

Ми поглянули спочатку на килим, тоді на ніж, а далі — на хлопця, що тихо й замислено сидів собі.

— Він ударив би себе ножем? — перепитала я.

— Неодмінно.

Голлі присіла на поруччя Джорджевого крісла:

— Пане Тафнел, якщо Чарлі... е-е... хворий, то його краще відвезти до лікарні.

— Ніякі лікарі не допоможуть йому, панночко, — скрушно хитнув сивою головою Луї Тафнел. — Які там лікарі? Пхе! Хотів би я побачити, як вони його лікуватимуть. Помацають, послухають, напхають пігулками, а з нього тим часом витікатиме життя! Ще день чи два — і він обернеться на труп, і жоден лікар тут нічого не вдіє. Змарнований час — ось що таке ваша лікарня! Ні, панночко, нам потрібні ви. Тому ми й завітали сюди.

Знову запала тиша. Ми чули, як закипає чайник на кухні.

— Пробачте, — сказав нарешті Локвуд. — Я не дуже розумію, як ми можемо допомогти цьому юнакові. Спочатку ви поскаржились, що у вашому закладі завівся злий привид...

— Оцей привид і зурочив Чарлі, — перервав його пан Тафнел.

Ми знову втупились у хлопця. Він мовчки, нерухомо сидів, буравлячи невидющими очима порожнечу.

— Він зазнав дотику привида? — запитав Джордж.

— Так, тільки не фізичного, — пояснив пан Тафнел. — Ця тварюка причарувала Чарлі й заволоділа його серцем, а тепер помалу висотує з нього життя. Ще ніч або дві — й вона затягне його на той світ, — уперше за час нашої розмови очі пана Тафнела зупинились на Локвуді. — Якщо ви знищите її, то це розірве їхній зв’язок, і Чарлі, можливо, повернеться до життя. А може, й не повернеться, хтозна.

Локвуд у кріслі схрестив ноги й випростав спину. Ланцюг на хлопцеві явно не подобався йому, проте рішення він уже прийняв.

— Розкажіть нам усе до ладу, — мовив він.

Я підхопилась:

— Тільки спершу, мабуть, випиймо чаю.

— І використаймо цей ніж для торта за призначенням, — підхопив Джордж.

— Пречудово, — зрадів пан Тафнел.— Я дуже люблю торти. А Чарлі Баду, будь ласка, нічого не пропонуйте. Він тепер не їсть.

Я вирушила до кухні, щоб заварити чай. Повернувшись, я побачила, що Джордж уже встиг порізати торт і зараз схвильовано поглядає на гладеньке черевце гостя. Пан Тафнел, своєю чергою, теж розглядав нас, і я помітила, що найдовше він придивлявся до мене й Голлі.

— Гаразд, — зауважив він, коли я подала йому чашку. — Ви — гарненькі дівчатка. Справжні красуні. Я міг би знайти вам роботу, якби ваша невеличка агенція несподівано закрилась, — він лагідно всміхнувся, блиснувши дрібними нерівними зубами. — Дві коротенькі сукенки, трохи блискіток, китичок — і виходьте на сцену хоч зараз.

— Цікава пропозиція, — зазначив Локвуд. — Джордже, занотуй собі на пам’ять... А зараз, поки ми залишаємось агентами-оперативниками, чим ми можемо стати вам у пригоді?

— Розкажіть нам про цей привид, — суворо додала Голлі, розгортаючи записник. — Який він із себе, коли з’являється. .. і яким чином діє на цього бідолашного юнака.

Пан Тафнел обережно поставив собі на коліно тарілочку з тортом:

— Від цього привида постраждав не тільки Чарлі. Був у нас і смертельний випадок. Мій театр перестав бути безпечним місцем для хлопців — і все через неї, — відкусивши здоровенний шмат торта, він заходився понуро жувати його. — Гаразд, розповім вам якомога коротше. Я людина заклопотана й не можу сидіти тут цілий день і ласувати. Отже, до діла. Ви, напевно, чули про «Дивовижний пересувний ярмарок розваг Тафнела». Наша родина володіє ним уже з сотню років. Мій небіжчик-татусь, старий Френк Тафнел, об’їздив з ним цілу країну. Та відтоді, як з’явилась Проблема, подорожувати стало небезпечно, тому останні двадцять років ми сидимо в Стретфорді, на сході Лондона. Там є старий театр «Палас» — йому вже зо дві сотні літ, та він і досі ще в порядку. У ньому ми показуємо свої фокуси й циркові вистави, а «Дивовижний ярмарок» тепер постійно діє на площі перед театром. Тут тобі й вистава, й кімната чудес, і ярмарок — і все за якихось десять фунтів! Десять фунтів за незабутню втіху!

А в неділю ще й безкоштовні гарячі ковбаски для дітей! Тепер вам зрозуміло?

— Так, — відповів Локвуд, ліниво виглядаючи у вікно. — Ви, здається, згадали щось про привида...

— Так! Він з’являється ночами й ходить коридорами театру в подобі жінки в накидці. ГЬрна, чарівна, осяйна, але люта й підступна... — пан Тафнел знову скрушно зітхнув. — Одного з моїх хлопців вона вже згубила, а Чарлі Вад — наступний у черзі. Подивиться на якогось хлопчину — і квит: він уже ні про що, крім неї, й думати не може. Знаєте, як вони її звуть? — він нахилився вперед і прошепотів: — Нещадна Красуня...

Тільки-но вщухли останні звуки його шепоту, як блідий Чарлі Вад, що досі сидів, наче закам’янілий, низько й болісно застогнав. Цей стогін пролунав так лячно, що аж волосинки на моїх руках стали дибки.

Пан Тафнел міцніше стиснув кінчик ланцюга, проте хлопчина більше не ворушився.

Якусь хвилину ми сиділи мовчки.

— Нещадна Красуня... — так само пошепки повторила Голлі. — Ім’я зі стародавньої балади[1]... І вони її так і звуть?

— Саме так.

— Вона, мабуть, дуже гарна з себе?

— Ні. Це просто її ім’я... тобто сценічний псевдонім. Ми знаємо, чий це привид... хіба я не сказав вам про це? Нещадна Красуня... Вона була актрисою, виступала в середині минулого століття. Справжня зірка — чарівна й жорстока. Ось, подивіться... — він дістав із жилетної кишені засмальцьований, пожовклий згорнутий аркуш паперу й спробував непомітно передати його нам через стіл. — Тільки, заради Бога, зробіть якось так, щоб це не помітив Чарлі Вад.

Локвуд розгорнув папірець. Я нахилилась ближче, щоб розгледіти, що там таке. Джордж і Голлі підхопились зі стільців і стали за нашими плечима.

То була театральна афішка, надрукована чорною й золотою фарбами. На афішці ми побачили зображення молодої білявки серед клубів золотавого диму. На ній було... те, що було на ній, узагалі важко назвати вбранням: смужка шовку, що облягала пишне жіноче тіло, перлове намисто на шиї й «трохи блискіток та китичок», як нещодавно висловився пан Тафнел. Жінка мала виразно «східний» вигляд — підведені брови, браслети на зап’ястках довгих тонких рук, висока тіара на золотавому волоссі, що перепліталося з кільцями диму... Наполовину примружені очі ховались під густо нафарбованими віями. Голова трохи відхилена назад, вуста манливо розтулені — відразу не зрозумієш, чи вона вабить до себе, чи кепкує, а може, те й друге разом... Унизу, просто на хмаринках диму, виднів чіткий чорний напис:

НЕЩАДНА КРАСУНЯ!

Королева ілюзій у виставі «ПОМСТА СУЛТАНА»

Ще нижче дрібними літерами було додано адресу театру «Палас» і дату виступу: понад дев’яносто років тому.

Пан Тафнел тим часом упорався ще з одним шматком торта.

— Легендарна, як бачите, була красуня, — сказав він.

— Умгу, — обізвався Джордж.

— Як на мене, їй варто було б трохи схуднути, — зауважила Голлі. — А ти що скажеш, Люсі?

— Згодна.

Пан Тафнел буркнув:

— Кажуть, вона мала вкрай жорстоку вдачу. Одним-єди-ним поглядом причаровувала першого-ліпшого хлопця. І ця сила перейшла до її привида.

— І цей привид з’являється у вашому театрі? — перепитав Локвуд, далі вивчаючи афішку. — Чому ви певні, що це саме вона, пане Тафнел?

— Тому, що Нещадна Красуня зустріла свою моторошну смерть на сцені цього театру. Вона була ескапологісткою, чули про такий жанр? Це артистка, що вміє звільнятись від будь-яких ланцюгів чи пут. На її вистави, в яких Красуня дивом уникала смерті, сходився цілий Лондон. Найвідоміший її номер — той самий, про який ідеться в цій афішці: «Помста султана». Красуню замикали в ящику, схожому на труну, обмотували його ланцюгами, а потім артисти, що виконували роль султанської варти, прохромлювали труну шаблями, а зсередини тим часом лунав дикий вереск. Це, зрозуміло, був лише фокус. Насправді Красуня на той час уже вискакувала через потаємний прохід під труною і тікала вниз, під сцену. А коли варта припиняла колоти шаблями ящик, поверталась туди цілісінькою. Все дуже просто. І все тривало як слід аж до того фатального вечора...

Пан Тафнел помовчав, ковтаючи черговий шматок торта. Дивна річ, як він із повним ротом розповідав цю всю історію, ще й з такою акторською виразністю. Поки він говорив, з його рота на наш кавовий столик падав справжній дощ із крихт.

— Дехто казав, ніби це влаштували колишні відкинуті залицяльники Красуні, — провадив він. — Інші наполягали, що то був просто нещасний випадок, бо помічник, що сидів під сценою, забув відкрити прохід. Будь-що того вечора Красуні не вдалося втекти під сцену зі свого ящика. Коли труну почали штрикати шаблями, вона була всередині — і її вереск тоді був справжнім.

— Уявляю, що пережили тоді глядачі, — скривилась я.

— Спочатку, — пояснив пан Тафнел, — ніхто не зрозумів, що сталось. Глядачі подумали, що кров — це теж частина вистави. А далі, звичайно... — він ковтнув чаю з чашки. — Сподіваюсь, я не дуже збентежив вас?

— Хіба що зовсім трохи, — відповів Локвуд, розглядаючи засипаний крихтами столик. — Гаразд, ви розповіли нам, як вона померла. А тепер, будь ласка, переходьте до привида.

Наш відвідувач кивнув:

— Після полудня в нашому театрі триває вистава. Вечірніх вистав ми не даємо, бо глядачі мають повернутися додому завидна. Наші вистави — це переважно традиційні циркові програми: повітряні гімнасти, жонглери, клоуни, партерні акробати. Здебільшого це дорослі люди, хоча серед служників у мене є кілька молодих хлопців, що прибирають сцену після вистави й готують її до наступного дня. Якось два такі хлопці підійшли до мене й сказали, ніби бачили жінку, що ходила коридорами театру саме тоді, коли вони прибирали сцену. Це було перед самісіньким заходом сонця. Хлопці подумали, що то заблукала якась глядачка, й вирішили допомогти їй вибратись надвір, та в коридорі тоді вже нікого не було. Ще через кілька днів одна дівчина-прибиральниця проходила перед закриттям театру повз гримерні і краєм ока побачила, що в одній із них стоїть жінка в чорній сукні. Коли дівчина повернулась, гримерна була вже порожня.

— Похмура історія, — зауважив Локвуд.— Що ж ви зробили?

— Нічого. Ми ж не залишаємось у театрі після заходу сонця, еге ж? А ці пригоди трапилися ще завидна. От я й вирішив, що нам нема чого боятись... аж поки не сталось лихо з Чарлі та бідолашним Сідом Морісоном, — пан Тафнел укотре зітхнув і скуйовдив свої сиві кучері.

— То що ж сталося з Чарлі, пане Тафнел?

— Це відбулось надвечір, три дні тому, — пояснив наш відвідувач. — Надворі вже почали засвічувати захисні ліхтарі. Сара Перкінс, наша помічниця режисера, забула за кулісами свій плащ. Повернувшись по нього, вона побачила Чарлі Бада — той ішов коридором, що вів на сцену, дивився невидющими очима вперед і посміхався, наче сновида. А в дальньому кінці коридору Сара помітила жінку, за якою прямував Чарлі. Жінка була чорна, як примара, хоч у коридорі — та й в усьому театрі — ще горіло світло... Чарлі простував за тією жінкою слухняно, як на припоні, — пан Тафнел значуще позирнув на нас. — Ну, Сара тут не стала марнувати часу. Наздогнала Чарлі, перечепила його й повалила на підлогу. І тієї ж миті побачила, як попереду — там, де бовваніла чорна жінка, — щось спалахнуло, далі всі лампи згасли, а за мить засвітилися знову... Чорна жінка зникла, а Чарлі залишився живий, тільки відтоді перебуває в тому стані, в якому ви бачите його зараз.

— Ваша помічниця режисера дуже смілива, — зауважила я.

— Авжеж, — кивнув пан Тафнел. — Сара—дівчина метка, як ви. Не така тендітна й беззахисна, як ваша приятелька... — він знову вишкірив свої нерівні зуби до Голлі.

— Ми з Люсі обидві вміємо постояти за себе, — заперечила Голлі.

— Зрозуміло, — втрутився Локвуд. — Отже, через цю тварюку Чарлі опинився на порозі смерті. А тепер розкажіть про бідолашного Сіда Морісона.

Пан Тафнел згорбився й схилив голову.

— Сід був помічником нашого фокусника. Учора надвечір він був на сцені — готував реквізит до сьогоднішньої вистави. Одна з наших служниць — Трейсі — саме підмітала тоді підлогу в залі. Зненацька вона відчула холод, підняла голову й побачила, що Сід не сам, а поруч із ним стоїть жінка. Стояла вона обличчям до зали, проте Трейсі ніяк не могла розгледіти її рис — заважала тінь, хоч в усьому театрі було увімкнено лампи. Далі дівчина побачила, що жінка прослизнула за куліси. Не пішла, а саме прослизнула, ніби пропливла туди спиною вперед, навіть не обернувшись. А Сід подався за нею. Не побіг, а пішов упевнено, не зупиняючись, аж поки зник за кулісами.

— Ця Трейсі не намагалася зупинити його? — запитала я.

— Каже, що хотіла окликнути, проте не могла чомусь ні говорити, ні навіть поворухнутись. Отямилась вона лише після того, як Сід пропав за кулісами. Тоді Трейсі зійшла бічними східцями на сцену й теж побігла за куліси. І побачила там таке огидне видовище, що...

— Розповідайте далі, — сказала Голлі. — Знаєте, скільки всяких привидів ми надивились? Прошу!

Пан Тафнел сприйняв це зауваження цілком сумирно й тихо, без колишніх своїх акторських штучок, продовжив:

— За кулісами Трейсі знову побачила Сіда з тією жінкою, їй здалося, ніби вони обіймаються, принаймні жінка пригорнулася до Сіда, а обличчя притулила йому до шиї. Трейсі злякалась, вона помітила, що такий дужий хлопчина, як Сід, перетворився в обіймах тієї жінки на мляву дитину. Потім жінка відсахнулась — Трейсі каже, ніби жінчині руки простісінько пройшли крізь Сідове тіло, — і хлопець упав на підлогу, мов купа лахміття. Коли Трейсі підбігла до нього, він був уже мертвий, а на його блідому обличчі застигла моторошна усмішка.

Локвуд затарабанив пальцями по коліну:

— А куди поділася примарна жінка?

— Зникла ще до того, як Сід упав мертвий.

— Запізно ви прийшли до нас, пане Тафнел. Запізно. Ви мали завітати сюди відразу після того, як Чарлі залишився живий...

— Так, я знаю, — пан Тафнел невдоволено роздивлявся на власні руки. — Знаю. Та якби поповзли чутки про те, що в театрі завівся привид... хто приходив би відтоді на наші вистави?

— Це все одно краще за нові смертельні випадки, — зауважила Голлі.

— А що він за хлопець, ваш Чарлі? — помовчавши, запитав Джордж. — Я маю на увазі, коли він при собі...

— Тихий. І хворобливий. У нього слабі легені, тому він не придатний до важкої роботи. Мало хто погодився б узяти його до себе. Тільки не я. Я — добра душа. Дав йому й прихисток, і роботу.

— А Сід теж був хворобливий?

— Ні, Сід — силач і здоровань. Він був чудовий маніпулятор.

Запала тиша. Тоді Локвуд промовив:

— Он як? Цікаво...

— Хіба ви не знаєте, хто такий маніпулятор?

— Правду кажучи, не знаю.

— Це фокусник. Майстерність рук... і таке інше. Хоч він вважався лише помічником нашого ілюзіоніста, він уже працював з глядачами самостійно. Що він робив? Діставав із вух глядачок курячі яйця, роздирав двадцятифунтові банкноти й потім витягав їх цілими з рукавів глядачів — і все це швидко, спритно, з усілякими жартами. Одне слово, розігрівав публіку перед виставою. Усе було гаразд, аж поки він закохався в одну повітряну гімнастку, білоруску...

— Що ж тут поганого, що він закохався?

— Вона не відповідала на його почуття. Я благав її, щоб вона була з ним ласкавіша, бо це — заради наших спільних інтересів, та ця гімнастка анітрохи не зважала на мої прохання. А Сід страждав від нещасного кохання. Тинявся під вікнами її вагончика. Не спав. Перестав їсти. Працював абияк, упускав на землю яйця й монети, розкидав на всі боки карти. Жах та й годі. Якби Сід не помер, я врешті звільнив би його.

— Вважайте, що він позбавив вас від клопоту, — зауважив Локвуд, далі тарабанячи по коліну пальцями. — До речі, як звуть цю гімнастку-білоруску?

— Керол Блірс.

— Щось ніби не дуже слов’янське ім’я...

— Білорускою була її бабуся по лінії матері. Принаймні так каже вона сама. У неї такі міцні стегна, що вона може жбурнути на десять футів дорослого чоловіка-гімнаста, й цього мені вистачає... Тут залишився ще шматочок торта, можна, я візьму його собі? — не звертаючи уваги на відчайдушне Джорджеве зітхання, пан Тафнел підхопив останній шматочок із спорожнілого тареля. — То як, чи допоможете ви мені? Тобто... чи врятуєте від привида, що вбив Сіда, а тепер ще й може перелякати всіх моїх глядачів?

— Коли це все почалося, пане Тафнел? — запитав Локвуд, утупившись у стелю.

— Що ви маєте на увазі? Привида? Чи Сідову закоханість?

— Привида.

— Два-три тижні тому.

— Дякую. А хто ще бачив привида, крім Чарлі Бада, Сіда й тих двох дівчат?

— Дехто з касирок, наша гримерка Ванеса... і, здається, продавчиня морозива.

— І всі вони вижили?

— Так, тільки ще й досі тремтять зі страху. У Ванеси аж волосся посивіло.

— Інакше кажучи, всі жертви Нещадної Красуні — чоловіки? — запитала Голлі.

— Так. Жоден чоловік не може встояти перед її чарами. І тоді, коли вона була жива, й по смерті. На вашому місці я не забував би про це, пане Локвуд. І на місці вашого приятеля теж.

— Нічого, ми з Джорджем витримаємо її чари, — реготнув Локвуд. — Правда, Джордже? Гаразд, пане Тафнел, ми завітаємо до вас. Дайте нам двадцять чотири години, й ми розплутаємо цю загадку. Як ви гадаєте, Чарлі проживе ще добу?

Наш гість поглянув на прикутого до нього хлопця, що й досі сидів, зирячи перед собою байдужими очима.

— Сподіваюсь, що проживе... Тільки, будь ласка, пане Локвуд, не гайтеся!

Я щиро зраділа, побачивши, що наші клієнти збираються йти. Один з них мені відверто не подобався, другий викликав жаль. Тож я охоче повела їх до виходу.

Відчинивши двері, я побокувала. Пан Тафнел уклонився мені й на мить послабив стиснутий у руці кінчик ланцюга. Тієї ж миті Чарлі Бад шарпонувся вбік, висмикнув ланцюг з руки пана Тафнела й відлетів до стіни, біля якої був стояк із рапірами. Скрученими мотузком руками Чарлі схопив Локвудову рапіру — її клинок блиснув у промінні вранішнього сонця — і кинувся вперед, сподіваючись прохромити собі живіт. Проте руки в нього виявились закороткими, а клинок — задовгим. Вістря рапіри влучило в шкіряний ремінь Чарлі й там застрягло.

Поки юнак намагався витягти клинок, я вже наскочила на нього й притисла лезо рапіри до підлоги, а пан Тафнел натяг ланцюг і вхопив Чарлі за руку. Хлопець люто, відчайдушно, з несподіваною силою пручався. Покотившись разом по підлозі, ми налетіли спочатку на вішак, а далі — на столик для ключів. За увесь цей час Чарлі не зронив ні слова, лише дивився мені просто в очі. Нарешті пан Тафнел важко вдарив Чарлі в скроню, і я витягла рапіру з його рук.

Чарлі тут-таки, як і перед тим, збайдужів до всього, немовби хтось клацнув над ним невидимим вимикачем. Обличчя його знову поблідло й змертвіло. Вже не пручаючись, він дозволив вивести себе за двері, на сонце.

— Пробачте, — сказав мені пан Тафнел, обернувшись уже на воротях. — Тепер ви зрозуміли, що наша єдина надія — відшукати й знищити цього привида? Будь ласка, зробіть усе можливе, щоб допомогти нам!

Сказавши це, він однією рукою підняв свого потертого зеленого капелюха, другою напружив ланцюг — і пішов, ведучи за собою вулицею хлопчину.

6

Якщо пан Тафнел із своєю сумішшю театральних декламацій зі слизькими вивертами майже не зворушив нас, то нещасне становище Чарлі Бада вразило по-справжньому. За словами Локвуда, який краще за нас усіх знався на таких речах, це був рідкісний випадок безконтактного дотику.

— Схоже на звичайний дотик привида, — пояснював він, — тільки цього разу привид заволодів не тілом, а свідомістю жертви. Людина після цього втрачає волю до життя і поволі сама себе підводить до смерті. Тафнел каже правду: тільки знищивши цього привида, ми зможемо розірвати цей згубний зв’язок.

— Бідолашко, — зітхнула Голлі, що саме прибирала вітальню за нашими гостями. — Який це жах — самому бажати собі смерті!

— А ви бачили його скам’яніле, байдуже обличчя? — додав Джордж. — Страх та й годі!

— І очі геть порожні, — зауважила я. — Навіть коли ми боролися, в них не було нічогісінько.

— Це все свідчить, що на Чарлі напав дуже сильний привид, — підсумував Локвуд. — А це означає, що я й сам не піду, і вас не підпущу до нього без належної підготовки. Джордже, чи не міг би ти розвідати щось в архіві про цю... е-е... циркачку? А я тим часом замовлю ще знаряддя. Половину наших запасів ми залишили вчора в мавзолеї...

— Роботоньки нівроку, — буркнув Джордж. — Маріса, Проблема, а тепер ще й ця Нещадна Красуня... Гаразд, Локвуде, я піду. Тільки спочатку покажу, що я знайшов, коли розбирав речі твоїх батьків. Можна?

Ми рушили вслід за Джорджем на другий поверх. То було місце, куди інспектори з ДЕПРІК, перевіривши нашу контору в підвалі, ніколи й не здогадувались зазирнути. Для нас це було чудово, бо саме там, нагорі, містилась наша невеличка Країна Див — темна, страхітлива, повна речей, небезпечних і для фізичного, й для психічного здоров’я людини. Ні, я маю на увазі аж ніяк не Джорджеву спальню. Йдеться про іншу кімнату, що колись належала Локвудовій сестрі Джесіці, — ту саму, де вона померла. В кімнаті досі зберігся її Смертний Вогонь, моторошний зовні, проте цілком нешкідливий. Він виднів над ліжком Джесіки, накритим смугастим матрацом, а вздовж стін громадились ящики з вицвілими наліпками, виданими на митницях часто-густо в далеких чужих країнах. Частину підлоги в кімнаті було розчищено й оточено колом із залізних ланцюгів, усередині якого лежали речі, знайдені в ящиках, — речі досить химерні, небезпечні й недозволені.

Там були маски у вигляді диких тварин та потворних духів, дві нещодавно виявлені накидки (одна вкрита пір’ям, а друга — вилинялим хутром), чудернацькі конструкції з кісток, намистин та жил якихось тварин — Локвуд казав, ніби це пастки на привидів з острова Ява. Були глиняні горщики й глечики, запечатані свинцем та воском. Саме з цими горщиками ми поводились найобережніше, бо саме з такої розбитої посудини сім років тому вирвався дух, що вбив Джесіку Локвуд.

Усі ці трофеї були надзвичайно цінні. Прихильники Культу Привидів, що зазвичай проводили свої паради на Трафальґарській площі, усі як один попадали б перед нашою колекцією навколішки. Будь-який дослідник із лабораторій агенції «Фіттес» за можливість оглянути наші скарби охоче віддав би рідну бабусю. Багаті колекціонери гризлися б за них на смерть, а продавці артефактів приставляли б нам уночі ножі до горлянок. Що ж до інспектора Барнса з ДЕПРІК, то він просто заарештував би нас і відібрав усе це добро. Тепер, сподіваюсь, вам зрозуміло, чому про нашу колекцію не знав ніхто, крім нас самих, Кіпса та Фло.

Ми стали на дверях і зазирнули до кімнати. Джордж увійшов усередину й показав нам на ряд запилюжених зелених пляшок, вишикуваних усередині залізного кола:

— Ось що я вчора знайшов тут. Пляшки-пастки на духів. Шаман кидав до пляшки Джерело — уламок кістки набридливого чи небажаного предка, — дух пірнав туди, й шаман швиденько закорковував пляшку. Готово! А щоб дух не вискочив, внутрішню поверхню пляшки вкривали розтопленим залізом.

Локвуд кивнув:

— Щось на зразок нашої склянки з черепом?

— Саме так, — підтвердив Джордж. — І навіть краще, бо тут не видно, хто в цій пляшці схований. Знаєш, Локвуде, я починаю доходити висновку, що все, що привозили з мандрів твої батьки, стосувалося зв’язків з потойбічним світом. Навіть отой мотлох на полицях у передпокої. Твої батьки були чудові дослідники. Гадаю, ми легко порозумілися б із ними.

— Звісно, порозумілися б, — погодився Локвуд.

Я поглянула на його обличчя. Як і завжди, коли хтось згадував його родину, воно залишалось цілком спокійним. Проте з очей на мить щезала пильність — мені здавалося, що Локвуд тоді занурюється в минуле.

Його батьки, Селія й Дональд Локвуди, досліджували вірування далеких країн, пов’язані з привидами та іншими потойбічними силами. Вони не тільки мандрували віддаленими куточками світу, а й привозили звідти додому цілі ящики цікавих речей. Частина їх нині прикрашала стіни кімнат будинку № 35 на Портленд-Роу, однак більшу частину ящиків не розпаковували аж дотепер, бо вони прибули до Британії вже після наглої смерті Локвудових батьків.

Коли ж ми нарешті розпакували ці ящики, то знайшли в них дві чудові накидки з пір’я — їх надягали індонезійські шамани, вирушаючи на розмову з мертвими предками. Трохи згодом ми з Локвудом переконалися, що сила цих накидок — аж ніяк не вигадка. Вони захистили нас під час подорожі крижаними стежками Іншого Світу. Без них ми напевно померли б. На жаль, одна з них подерлась і пропала, зате друга вціліла й тепер висіла в коморі, поряд із нашими запасами кока-коли, бобів та чипсів.

— Річ ось у чім, — провадив Джордж. — Половина цих пляшок тріснула, тому з ними слід поводитись украй обережно, — він поглянув на Локвуда. — Звичайно, якщо ти хочеш, ми можемо відвезти їх до крематорію. Так, напевно, буде найбезпечніше.

— Ні, — відповів Локвуд. — Вони можуть стати нам у пригоді. Поки вони лежать у залізному колі, все буде гаразд.

— То й добре, — погодився Джордж. — Тільки ось вам моя порада: не підходьте близько до них. Одна чи дві пляшки — ще сяк-так, а коли їх така сила... Тільки уявіть, що буде, коли з них вискочить цілий натовп духів!

— Еге ж, уявляю... — пробурмотів Локвуд, не зводячи очей із Смертного Вогню, що вже стільки років жеврів над ліжком його сестри. Потім він вимкнув світло й зачинив двері.

* * *

Того вечора викликів у нас не було. Це виявилося саме до речі — нам ще треба було підготуватись до завтрашнього розслідування історії з Нещадною Красунею. Удень ми з Голлі заповнювали звіти про наші останні справи, а Локвуд замовив у Маллета нові рапіри й ланцюги і при цьому здавався тихшим та пригніченішим, ніж зазвичай: я подумала, що його засмутив черговий візит до кімнати Джесіки. Джордж іще опівдні подався до архівів і досі не показувався. Коли настав час обідати, я швиденько розігріла готову печеню з холодильника (з Джорджевих запасів), і ми попоїли просто в конторі.

Трохи згодом, коли я прибирала на кухні, до мене зазирнув Локвуд. Джордж іще не повернувся, а Голлі вирушила до себе додому, тож у будинку на Портленд-Роу ми з Локвудом зараз були самі.

— Мені треба вийти у справах, Люсі. Хочеш піти зі мною?

— У справах?

— Так.

— І ти хотів би, щоб я пішла з тобою?

— Якщо в тебе немає важливіших справ...

Важливіших справ у мене дійсно не було. За кілька секунд я вже стояла біля дверей.

— Може, взяти робочу торбину? Зараз побіжу до підвалу...

— Не треба. Рапіри вистачить. Я теж візьму свою стару.

Стару? Тобто нам трапиться не дуже сильний привид?.. Ми вийшли надвір.

— А куди ми йдемо? — запитала я.

— Недалеко.

У сутінках ми пройшли кілька кварталів на схід, а потім звернули на північ, у бік Мерілебон-Роуд. Я подумала, що там ми візьмемо на стоянці таксі, аж тут Локвуд, не дійшовши до перехрестя, зупинився перед іржавою залізною огорожею кладовища Мерілебон.

— Тут? — запитала я. Кладовище було невеличке, старе, густо засипане сіллю й міцно обгороджене.

— Так.

— Щось я не чула, щоб тут виникали проблеми.

Він легенько всміхнувся:

— Постав черевик просто на зарості плюща у себе за спиною. Намацаєш стовпчик, на який легко стати. А звідти можна сягнути руками верхнього краю огорожі й підтягтись. За огорожею сховано широкий мур. Ось, поглянь! Зараз я покажу тобі!

За одну-єдину мить він по-котячому перебрався через огорожу і вже стояв, згорбившись, по той її бік.

— Зумієш, авжеж? Головне, дотягнися до верхнього краю, а далі я допоможу тобі...

У відповідь я лише пирхнула. Може, я й не така спритна, як він, — я навіть зо два рази вилаялась, поки дряпалась через ту огорожу, — та невдовзі я вже стояла біля нього на мурі, футів за десять над землею, і оглядала темно-зелені зарості кладовища.

Цей мур обгороджував кладовище з самого початку, вже пізніше його зовні оточили залізними панелями. Праворуч від нас видніло світло вуличних ліхтарів на Мерілебон-Роуд; унизу розкинулось царство тиші й мороку. Кладовище було старовинне, найменша латочка землі тут коштувала шалених грошей. Надгробки громадились так тісно, що мало не стояли один на одному і майже тонули в щільних заростях ожини, з яких, немов уламки кораблів з буремного моря, подекуди стриміли кам’яні урни та ангели. Внутрішньою стороною муру тяглися довгі пагони плюща. То тут, то там із заростів піднімалися старі тисові дерева, схожі на жовті свічні недогарки. Було очевидно, що кладовище вже тривалий час покинуте.

Загалом то був тихий, сумовитий зелений закуток, де не відчувалося жодної небезпеки. Проте зброю в таких місцях слід тримати напоготові, тож я спитала, поклавши руку на ефес рапіри:

— Який Гість чекає тут на нас?

Довге пальто Локвуда затріпотіло під свіжим вітерцем. Жодної відповіді я не почула — можливо, Локвуд просто не вловив мого запитання.

— Зійти донизу дуже просто, — натомість лагідно промовив він. — Мур тут трохи обвалився, і вийшли справжнісінькі сходи. Тільки ступай обережно, щоб не посковзнутись. Ходімо?

— Локвуде,—спиталая, злізаючи вниз щербатим муром, — звідки ти все це знаєш?

— Я тут уже бував, — пояснив він. Тим часом я вже зіскочила на землю і опинилась аж по груди серед трави й кущів ожини. — А тепер сюди, — показав він на ледве помітну стежку, схожу на звірячий слід, що петляв між надгробками.

Я прямувала за Локвудом, нічого не питаючи й старанно пробираючись між колючими кущами. Невдовзі стежка привела нас до малесенької галявинки, де траву й плющ хтось викосив клинком рапіри.

Посередині галявинки стояли два надгробки, на яких вигравали останні промінці надвечірнього сонця. Обидва вони були з сірого каменю, досить нові, прямокутні, не забруднені дощем та вітром. На каменях не було жодних прикрас, тільки лівий надгробок був трохи більший за правий. На ньому, під різьбленим портретом сумної красуні в каптурі було вибито чіткими великими літерами:

СЕЛІЯ ЛОКВУД

ДОНАЛЬД ЛОКВУД

Знання дарує нам волю

На другому камені, без усяких зображень, було викарбувано лише два слова:

ДЖЕСІКА ЛОКВУД

Я розтулила вуста, щоб сказати хоч що-небудь, та не змогла промовити ні слова. Моє серце шалено тьохкало, голова йшла обертом. Я стояла й мовчки зирила на камені.

— Часом я питаю сам у себе, Люсі: навіщо це все? — заговорив Локвуд. — Чому ми робимо те, що робимо? Взяти хоча б нашу минулу ніч: чому ми наважились на це? Чи ось Тафнел... Чому ми сиділи й слухали те, що молов цей неотеса? Ось що часом спадає мені на думку, й тоді я зазвичай навідуюся сюди.

Я поглянула на нього. Він стояв біля мене в сутінках, ховаючи обличчя за піднятим коміром пальта. Мені давно кортіло дізнатися, де похована його родина, одначе спитати про це я досі не наважувалась. А тепер він сам привів мене сюди, до цього найдорожчого йому місця. Тому, крім смутку й співчуття, я відчувала ще й певну радість.

— Ось що таке Проблема, — провадив Локвуд. — Ось що вона з нами робить. Уриваються життя, передчасно помирають дорогі нам люди. А потім ми ховаємо їх за залізними огорожами, залишаємо на самоті серед ожини та плюща і втрачаємо їх удруге. Смерть — це не найстрашніше, Люсі. Найстрашніше — це забуття.

Скраю галявинки виднів чийсь старий, порослий мохом похилений надгробок. Локвуд підійшов до нього й сів, підібгавши ноги й мало не спираючись об густий кущ ожини, що ріс позаду. Його чорне пальто майже зливалось із довколишніми тінями, а усмішка кволо сяяла серед темряви.

— Я завжди сідаю тут, — пояснив він. — Під цим каменем похований такий собі Дерек Томпкінс-Бонд. Він, здається, не проти того, щоб я посидів на його могилі. Принаймні жодного разу не проявився, щоб прогнати мене, — він поплескав долонею по каменю. — Якщо хочеш, сідай поруч. Тільки не спіткнись об цю залізяку.

Я справді мало не перечепилась об залізну дротину, що стриміла з землі якраз на рівні моєї гомілки. Я знала, що це мітка на межі могильної ділянки. Раніше я не звертала на це уваги, та зараз ясно побачила родинну могилу Локвудів. А ще я помітила, що надгробок Локвудових батьків стояв посередині ділянки, праворуч від нього височіла могила Джесіки, а ліворуч... ліворуч залишалось порожнє місце.

Я втупила очі в цей клаптик землі, порослий травою. На якусь мить довколишній світ для мене пропав — я не чула ні калатання власного серця, ні шепоту вітру, ні шелесту листя, ні далекого шуму нічних таксі на Мерілебон-Роуд.

Я не зводила очей з цієї маленької непримітної ділянки. Дивилася на порожню могилу, що чекала на свого майбутнього господаря.

Я не одразу відчула, що Локвуд далі розмовляє зі мною:

— Коли померла моя сестра, кладовище вже зачинили з міркувань безпеки. Довелося добре поклопотатись, щоб міська влада дозволила поховати її на родинній ділянці, вшанувавши останню волю небіжчиків...

Ми чудово знали, чому влада врешті на це погодилась. Нехай собі мертві радіють від того, що лежать поряд. Щасливому мерцеві нема потреби повертатись у світ живих...

Переступивши через дротину, я трохи пройшла травою й сіла на камінь біля Локвуда.

— Це добре, коли родина спочиває вкупі. Авжеж, Люсі? — запитав Локвуд. — Тому я й не почуваюся самотнім, коли приходжу сюди.

Я кивнула, поглянула на нерівно скошену траву й на люто порубані клинком кущі. Аж нарешті до мене повернулась мова, і я сказала:

— Дякую, що привів мене сюди.

— Будь ласка.

Кілька хвилин ми посиділи мовчки, щільно притулившись одне до одного плечима. Нарешті я наважилась заговорити:

— Ти ніколи не розповідав мені, як це сталось.

— Як загинули мої батьки? — Локвуд знову замовк і мовчав так довго, що я вже подумала, що він знову, як завжди, нічого не скаже. Та врешті він усе-таки заговорив — тихо й сумно: — Дуже химерним чином. І сталось це недалеко звідси.

— Як? У Мерілебоні?

— Так, на Юстон-Роуд. У підземному тунелі. Знаєш, де він?

— Ти ніколи не розповідав мені... — повторила я.

То був короткий, негарний бетонний тунель, збудований для того, щоб розвантажити перехрестя Юстон-Роуд з іншою так само переповненою вулицею. Ми з Локвудом частенько проїздили цим тунелем у таксі, проте досі він ані словом не натякав мені, що це за місце.

— То це була автокатастрофа? — перепитала я.

Локвуд підтяг угору коліно й обхопив його руками.

— Так, і дуже видовищна, — відповів він. — Я тоді був ще зовсім малий. Батьки вирушили до Манчестера, де мали прочитати важливу лекцію — свого роду звіт про їхню багаторічну роботу, підсумок усіх подорожей та відкриттів. Та їм не судилося доїхати до залізничної станції. В їхній автомобіль у тунелі врізалась вантажівка. Розлився й відразу спалахнув бензин. Пожежу гасили більше ніж годину. Полум’я було таке потужне, що на вулиці потім довелося замінити частину покриття.

— Боже милий! Локвуде... — я намацала в пітьмі його руку й стиснула її.

— Не хвилюйся. То було давно. Я майже не пам’ятаю батьків, — Локвуд сумно всміхнувся мені. — Дивна річ, та часом мене найбільше засмучує те, що в тій пожежі згорів рукопис їхньої лекції. Як би я хотів прочитати його!.. Будь-що мені добре запам’яталась та ніч. Я стояв біля вікна твоєї нинішньої кімнати на горищі й бачив, як до нашого будинку один за одним під’їжджають броньовані автомобілі з червоно-синіми маячками, а біля ґанку стоять Джесіка й наша няня і розмовляють з поліцією та агентами «Фіттес» у темно-сірих формених куртках. Цікаво, чому вони там опинились... Мабуть, простий збіг.

Запала тиша. Довкола швидко сутеніло. Листя на деревах уже злилося в щільну темну масу. Ми з Локвудом міцно трималися за руки. За кілька хвилин він знову заговорив:

— Тоді вони і розповіли про все Джесіці. А мені ніхто нічого не казав аж до ранку. Марна пересторога! Адже я стояв угорі на сходах і все чув. Ба більше — я довідався про це кілька годин тому, коли побачив у садку Тіні батьків.

Я не здивувалась. Про це Локвуд колись уже розповідав мені. Тіні батьків були першими привидами в його житті.

— Ти тоді вже знав, що вони мертві?

— Не зовсім. Хіба що серцем відчував. Та потім з’ясувалось, що я побачив їх саме в момент катастрофи... Отак це все й трапилось. Історію моєї сестри ти вже знаєш. А тепер залишився тільки я... — Локвуд стрепенувся, наче від удару електрикою, зіскочив з каменя й додав: — Ну, гаразд. Що вже про це говорити... Пора додому.

Я глибоко зітхнула. Локвудові спогади переповнювали мою голову так само, як пагони плюща й кущі ожини переповнювали це кладовище. Почувалась я так само, як і тоді, коли за допомогою свого Таланту вловлювала відгомін минулого. Ні, то не були чиїсь почуття. Усе це я сприймала так, ніби воно трапилось зі мною. Поволі приходячи до тями, я підхопилась і сказала:

— Мені так жаль, Локвуде... Яка моторошна смерть!

— Тут уже нічим не зарадиш, — насупився він, дивлячись у пітьму. Настрій у нього, як завжди, швидко змінився, й тепер він поспішав додому.

— Ще раз дякую, що ти привів мене сюди. І про все розповів.

Він стенув плечима:

— Я радий був розповісти це тобі, Люсі. Хоча це все свідчить лише про випадковість усього, що коїться з нами в світі. Привид убив мою сестру — чому її, а не мене? Батьки загинули в автокатастрофі — чому вони, а не я? Повір мені, я довго шукав відповіді на ці питання, проте так і не знайшов. Гадаю, що врешті-решт це не має значення, — він спохмурнів і відвернувся від мене. — Усі ми приходимо в цей світ ненадовго. Поки ми живі, наша доля — це боротьба. Заради того, щоб стати в пригоді іншим. До речі, про боротьбу... Завтра на нас чекає сутичка з привидом, що оселився в театрі. Зараз уже пізно, час повертатися додому.

— Поки ми ще живі? — перепитала я.

Та Локвуд уже прямував попереду мене стежкою. Серед зелені його майже не було видно, лише рапіра виблискувала в сутінках. Потім пролунав знайомий дзвінкий голос:

— Ти йдеш, Люсі?

— Так, іду, — обізвалась я, хоч ще й досі дивилась на порожню могилу, яка чекала свого господаря.

7

— Ну, як учора погуляли з Локвудом? Добре?

Наступного ранку я першою завітала на кухню. Увесь учорашній день склянка з черепом простояла на столі з прикрученим важелем, а на закличні посмішки привида я не звертала уваги, вистачало мені й іншого клопоту. Зараз мені було трохи соромно, що я вчора так непоштиво обійшлася з ним, тож відразу повернула важіль на склянці, а тоді поставила чайник на вогонь і взяла з буфета свій кухлик. Коли вже ви зібрались побалакати перед сніданком з привидом, вам не обійтися без кухлика гарячого чаю.

— Еге ж, добре, — відповіла я. — А тобі що до того?

Ще з минулого вечора я без упину думала про Локвуда — і про те, що він довірився мені (це було чудово), і про те, як його пригнітила втрата всієї родини (це було страшно). Думала про те, як ця втрата спонукала його кинутись у бій з Проблемою майже без надії на перемогу. І про те, чим цей бій може закінчитись, я також думала й врешті не зімкнула очей цілу ніч.

— Нічого, так собі,. Просто я бачив, як учора ви ходили кудись удвох, тож мені й стало цікаво.

— Ти знову шпигуєш за нами? Краще захопився б чимось іншим! — я намагалася бути водночас твердою, байдужою й насмішкуватою. — Та що, власне, до цього мені? Ми ходили на розслідування.

Обличчя привида кивнуло:

— О, то ви були на розслідуванні?

— Саме так.

— Гаразд, повірю вже, — незворушно поглянув на мене череп. — Поговорімо краще про інше.

Трохи повагавшись, я кахикнула:

— Е-е... гаразд... я...

— Якщо тобі треба чистої чайної ложки, там є одна біля мийки.

— Дякую.

Я відкрила холодильник, щоб дістати молока до чаю. Коли ж я зачинила його, то обличчя в склянці так скривилось, що я мало не впустила пляшку з молоком. Очі привида крутились у різні боки, ніздрі роздулись, а рот широко роззявився:

— Ой, горить! Ой, як смердить смалятиною!.. Стривай, стривай, це ж твої трусики! Загорілись від твоєї брехні.. От уже брехуха! Не були ви ні на якому розслідуванні!

— Були! Ми ходили на кладовище!

— Накладовище?!—зареготав басом череп.— Годі ні слова більше! Я з власного досвіду знаю, що люди роблять на кладовищах. Не тільки за привидами полюють! — він замовк і огидно, промовисто підморгнув мені.

— Не розумію, про що це ти, — сказала я, відчуваючи, як червоніють мої щоки.

Примарне обличчя вишкірилось у посмішці:

— От бачиш, правду я казав! І не бренькай мені що ви там билися з привидами. Ви навіть зброї з собою не взяли!

— Неправда! У нас були рапіри!

— Були. Тільки я щось не помітив на їхніх клинках ектоплазми... Ходили, мабуть, із Локвудом побалакати сам на сам? А повернулись із гілочками ожини у волоссі!

— Кладовище дуже заросло, — відповіла я, ледве зберігаючи спокій.

— Авжеж, заросло...

Я пирхнула досить сердито, щоб череп нарешті замовк і дав мені заварити чай. Жбурнувши ложку до мийки, я сіла в затінку — якнайдалі від зеленого потойбічного сяйва, що струменіло із склянки з черепом, — і заходилась обмірковувати свій наступний хід: де відступити, а де стояти непорушно... Розмова з привидом — річ вельми дражлива, здатна розлютити кого завгодно.

Мій найголовніший Талант — психологічний Слух — завжди вважався найменшою серед здібностей, які мають агенти. Зазвичай Слух дозволяє вловити лише окремі лиховісні звуки: удар від падіння мертвого тіла чи дряпання нігтів об кам’яну стіну льоху... Часом агент може розчути окремі слова, які вимовляє дух, але найчастіше це повторення того самого уривку фрази, відлуння далекого спогаду без будь-якого глузду... Найчастіше, але не завжди. Маріса Фіттес — найславетніша за всю історію Проблеми Слухачка — зазначала в своїх «Спогадах», що насправді існують Гості, здатні розмовляти з живими людьми. Вона визначила їх як украй рідкісний Третій Тип привидів. Привиди такого типу надзвичайно рідкісні — можна сказати, унікальні. Принаймні після смерті Маріси Фіттес (справжньої чи вдаваної смерті — це вже інше питання) ніхто й ніколи не згадував про зустріч із привидом Третього Типу.

Єдиним винятком тут стала я. У мене був череп у склянці, з яким я могла розмовляти.

Хоча прижиттєва історія цього черепа залишалась таємницею і він уперто відмовлявся назвати мені своє ім’я, кілька фактів з його життєпису все ж таки були нам відомі. Наприкінці дев’ятнадцятого століття, ще за юних літ, він допомагав лікареві-окультисту Едмунду Бікерстафу створити «кістку й скло» — дзеркало, що слугувало вікном до Іншого Світу. Сам Бікерстаф невдовзі після цього був убитий, проте юнакові пощастило втекти. Чим він займався далі — невідомо, проте кінець його був моторошний.

Десь через пів століття череп цього юнака знайшли під час чистки каналізації в Ламбеті. Фахівці з агенції «Фіттес» розпізнали в ньому потужне Джерело й помістили його до посрібленої склянки, в якій привид перебував аж донині. Відомо, що з ним розмовляла сама Маріса Фіттес, проте їхня єдина розмова тривала недовго. Відтоді з черепом не відбувалось нічого цікавого, аж поки йому на дорозі не трапилась я.

Зараз я пильно дивилась на склянку з черепом, що стояла на кухонному столику. Зелене обличчя привида стежило крізь скло за мною.

— Ми збирались поговорити про Марісу, — нагадала я.

— Ми збирались поговорити про моє звільнення, — виправив мене череп.

Десь із хвилину я спостерігала, як над моїм кухликом клу-бочиться пара, схожа на хмаринку ектоплазми.

— Ти ж насправді цього не хочеш, — нарешті заперечила я. — Навіщо тобі свобода? Що ти робитимеш, вибравшись із склянки, — ти прив’язаний до свого старого пліснявого черепа? Ну-бо, скажи!

— Літатиму. Розминатиму свою плазму. Може, задавлю Кабінса. А може, й не задавлю. Часом ловитиму на вулиці перехожих — просто так, заради втіхи. Будь-що це приємніше, ніж сидіти тут у склянці...

— Гаразд, — усміхнулась я. — Вважаймо, що я тобі повірила. І навіть розбила твою склянку, хоч я не вірю, що ти хочеш цього по-справжньому. І що ти тоді робитимеш? Із ким без мене розмовлятимеш?

— Із тобою й розмовлятиму. Прилітатиму до тебе побалакати. Інколи, може, навіть допомагатиму тобі...

— Еге ж. А тим часом передавиш моїх друзів.

— І ворогів теж передавлю. Мені, власне, байдуже... Ну то що, згода?

— Звісно, ні, — відповіла я. — Ось що я скажу тобі. Ти хочеш укласти зі мною угоду? Гаразд, я запропоную її тобі на справедливих умовах. Умови будуть такі: ти якомога більше розповідаєш мені про Марісу Фіттес. І не дурнички, а справжні важливі факти, що допоможуть нам розплутати її таємницю і, можливо, знайти ключ до вирішення Проблеми. А за це я обіцяю знайти спосіб визволити тебе. Звичайно, це буде спосіб, що виключає будь-яку наглу смерть чи Джорджа, чи будь-кого іншого. Я постараюся щось придумати.

Я ковтнула гарячого чаю. Обличчя привида недовірливо дивилось на мене:

— Без будь-чиєї наглої смерті? Щось це мені не до вподоби... А щодо Маріси ми з тобою вже все обговорили. Навряд чи я розповім тобі щось нове.

— Он як! — спересердя вигукнула я, грюкнувши кухликом об стіл і розхлюпавши чай по «скатертині мислення». — То ж бо й воно, що ти нічого мені не розповідаєш! Ні про Марісу, ні про своє колишнє життя, ні про Інший Світ... Тільки й умієш, що ображати!

— Коли ти стаєш привидом, — лагідно заперечив череп, — то розумієш, наскільки люди перебільшують вагу фактів. Факти швидко втрачають цінність, а ти втрачаєш до них інтерес одразу, щойно розлучаєшся зі своїм смертним тілом. Для нас, духів, мають значення тільки почуття й бажання. Я певен, що ти й сама це розумієш. «Я загубив своє золото!» — «Я прагну помсти!» — «Приведи до мене Марісу Фіттес!» — і всяка інша бридня. А знаєш, чого бажаю я? — несподівано всміхнувся до мене череп.

— Мабуть, чогось огидного. Це вже напевно.

— Жити, Люсі! Я бажаю жити! Тому й розмовляю з тобою! Тому я й повернувся спиною до всього, що чекає нас на Тому Боці!

— І що ж нас там чекає? — байдужим голосом спитала я, хоч мої пальці ще міцніше вчепились у кухлик. Для мене була неоціненною будь-яка подробиця щодо Іншого Світу.

Проте череп, як завжди, розчарував мене:

— Звідки мені знати?

— Ти ж сам мертвий. Я думала, мертві краще знаються на Іншому Світі.

— Ого! Щось ти сьогодні знервована. Ти ж сама побувала на Тому Боці! І що ти там бачила?

На Тому Боці я не бачила нічого, крім страшенного мороку й холоду. Це моторошне місце, схоже на застиглий відгомін нашого людського світу. Лежачи безсонними ночами в ліжку, я багато про це думала, а коли нарешті засинала, то мені марились такі страхіття, що я прокидалась і вже не змикала очей до ранку.

— Може, ти чула там ангельські сурми? — поцікавився череп.

Ні, я нічогісінько там не чула. На Тому Боці панує мертва — по-справжньому мертвої — тиша.

— Я була надто заклопотана, щоб роздивлятись там на всі боки, — гордовито відповіла я.

— Отож-бо! І я так само, — підхопив привид. — Останні сто десять років я займаюся саме цим — виживаю. Якби тут не було мого любого Джерела... — привид ніжно притулився до бурого черепа посередині склянки, і його обличчя на мить полагіднішало, ніби наповнившись життям. — Тоді мені довелося б тинятись там серед темряви, разом з іншими безголовими йолопами. Інший Світ?! Ні, красно дякую! Це не для мене. Я намагаюсь завжди обертатись до світла, хоч мені це й нелегко. Особливо тоді, коли живі люди дошкуляють тобі всякими дурними запитаннями!

— А тоді, коли ти перебував у Домі Фіттес, про що тебе питала Маріса? — поцікавилась я, не дуже сподіваючись на відповідь.

В очах черепа блиснуло неясне світло:

— Давненько це було... Про що вона питала мене? Десь про те саме, що й ти. Про Інший Світ, про поведінку духів, що ми робимо й чому. ..А ще її цікавила природа ектоплазми.

— Ектоплазми? Навіщо це їй?

— Це взагалі дивовижна штука... — обличчя привида вивернулось так, що його брови й ніс вигнулись аж до дальньої стінки склянки. — Ектоплазма чує, спілкується, може прибирати будь-який вигляд — страшний, кумедний, непристойний... За останні п'ятдесят років я добре це засвоїв. Хочеш, покажу тобі свої найулюбленіші подоби? Оцю, наприклад, «Щасливого фермера»?

— Ні, дякую. Навряд чи Марісу зацікавили б такі фокуси.

— Правду кажучи, зони й не цікавили її. Викрутаси з подобами — це дурнички. Зрозумій інше: плазма — це частина тебе самого, що зберігається, виживає, переходить із одного світу до іншого. Можеш назвати її своєю сутністю, життєвою силою — як тобі до вподоби... Вона не гниє. Не вмирає. Не змінює своєї суті. Саме тому я й знаю, що Пенелопа Фіттес — це насправді Маріса, — обличчя притулилося до скла. — Бо сутність у неї точнісінько така сама.

— Навіть попри те, що вони такі різні з себе? — спитала я. Саме це найбільше пантеличило нас у словах черепа. Пенелопа Фіттес — пещена красуня у віці за тридцять років, з ніжною гладенькою шкірою й густим чорнявим волоссям. І Маріса — згорблена, висохла, зморшкувата сивенька бабця, принаймні на схилі своїх літ...

— Різні з себе?! — насмішкувато перепитав череп. — То й що з того? Це мене анітрохи не цікавить! От скажи мені, навіщо я воджу з вами компанію? — він реготнув. — Тільки не ображайся... Для мене це просто ще один спосіб довести собі, що я кращий за вас усіх. Окрім хіба Кабінса.

— Кого?! — я аж заморгала з несподіванки. — Чому це Джордж кращий за нас?

— Бо він єдиний, хто не переймається тим, який я з себе.

На дверях почулися кроки. Я озирнулась. То справді був Джордж — сонний і невмитий. Він увімкнув світло, позіхнув і запитав, завзято чухаючись у бганках своєї піжами:

— Що там балакає цей череп? Мабуть, знову якусь гидоту про мене?

— Та ні, всякі дурниці, — відповіла я, повертаючи важіль на кришці склянки. — Хочеш чаю? Як тобі вчора працювалось?

— В архіві? Чудово. Знайшов чимало цікавого. Потім про все розповім вам. Тільки спочатку поснідаймо, бо мені без їжі голова йде обертом.

— Мені теж.

Після розмови з черепом мені справді голова йшла обертом. А на годиннику, до речі, ледве-ледве повернуло на сьому ранку.

* * *

Локвуд приєднався до нас пізніше, ніж зазвичай, — уже після того, як прийшла Голлі і в нас розпочався робочий день. Він, здається, був у доброму гуморі, ми усміхнулись одне одному, проте ні словечком не згадали наш учорашній похід на кладовище. А далі перейшли до нагальних справ.

Ми домовились, що завітаємо до пана Тафнела о п’ятій надвечір, і в нас залишиться ще зо дві години, щоб оглянути як слід театр «Палас» і ярмарок. До нашого від’їзду Локвуд сподівався одержати нову рапіру та інше знаряддя, замовлене в Маллета на Бонд-стріт. До того ж нам мали підвезти новий запас залізних стружок, а ми з Голлі мали заповнити силу-силенну паперів д ля ДЕПРІК. Ба більше, ми збиралися ще й потренуватись у фехтувальній кімнаті. Роботи, одне слово, вистачало, одначе, як і щоразу перед новим серйозним розслідуванням, насамперед ми мали вислухати Джорджа. Задля цього ми й зібрались у підвалі, в нашій конторі.

— Насамперед коротенько розповім новини про справу Маріси, — розпочав Джордж, дістаючи зі свого пошарпаного шкіряного портфеля купу записників. — Як вам відомо, я вивчав походження Проблеми й початок діяльності Фіттес і Ротвела. Учора мені пощастило відвідати бібліотеку Гардімана, й там я викопав дещо цікавеньке. Тільки про це я розповім пізніше, коли зберу більше відомостей.

— А хіба бібліотеку Гардімана не зачинено? — запитала Голлі. Згідно з новими правилами ДЕПРІК, цілу низку бібліотек, де зберігались книжки з окультизму, було зачинено. За офіційною версією, бібліотеки зачинили, щоб зупинити поширення небезпечного Культу Привидів. Проте ми вважали, що цю заборону було спрямовано передусім проти надто вже допитливих учених-дослідників, на взірець нашого Джорджа.

— Правду кажучи, — відповів він, — я не мав права туди заходити без особливого дозволу. Але тамтешній наглядач — мій приятель. Домовитись із ним було легко... однак поговорімо про це пізніше. Учора в архівах моїм головним завданням був пошук матеріалів з історії театру «Палас». І, як ви зараз побачите, не без певного успіху...

Зручніше вмостившись у кріслі, Джордж порозкладав на столі свої записники і для початку розгорнув перед нами пожовклу театральну афішку, схожу на ту, яку показував нам Тафнел. На афішці була зображена та сама білява актриса, трохи в іншій, хоч і не менш зухвалій позі, а внизу красувався напис: «Дочка ката». Літеру «о» в слові «дочка» було намальовано у вигляді зашморгу.

— Он як, — задоволено кинув Локвуд, пускаючи по колу афішку. — Виходить, тобі вдалося щось розвідати про нашу Нещадну Красуню?

— Насамперед варто було дізнатись її справжнє ім’я, — зауважила я.

— Ось воно! — Локвуд тицьнув пальцем у куточок афішки. — Бачите? «За участю нашої зірки Маріан де Севр». Клас! Ніби тільки-но з Парижа приїхала!

— Аж ніяк, — почухав собі вухо Джордж. — Маріан де Севр — це просто сценічний псевдонім. Її справжнє ім’я — Доріс Бловер. Уперше публіка побачила її у виставі на пристані в Істбурні, сто років тому. Через п’ять років вона вже збирала повні зали в театрі «Палас» у Стретфорді. Тафнел казав нам правду: свого часу то була справжня зірка. Всі її номери базувались на трьох елементах — чуді, красі й загрозі моторошної смерті, — він похмуро глянув на нас. — Так само, до речі, вона жила й поза сценою.

— Пан Тафнел казав, що то була чарівна й жорстока жінка, — нагадала Голлі. — Одним-єдиним пальчиком манила за собою чоловіків.

— Так, то цілковита правда, — підтвердив Джордж. — Тогочасні дешеві газети рясніють історійками про заможних жонатих добродіїв, які шалено закохувались у Нещадну Красуню й зраджували через неї своїх дружин. Ці дружини кидались на неї просто серед вулиці. А сама Доріс — чи то пак Маріан — перебирала коханцями, наче фантиками від цукерок. Подейкують, що один такий невдаха наклав на себе руки, а Красуня, почувши про це, лише сказала, що «саме життя наслідує її мистецтво». Мушу вам пояснити, що всі номери Красуні обігрували одну й ту саму історію: кохання, зрада, страшна загибель.

— Справді чарівна жінка, — ущипливо зауважила я.

— А тепер не менш чарівний привид, — вів далі Джордж, порпаючись у своїх нотатках. — Анітрохи не дивно, що він з’являється саме в театрі «Палас» — цей театр правив Красуні за рідний дім багато років. Вона сотні разів виступала на його сцені зі своїми ілюзійними номерами, виставленими у вигляді коротеньких п’єсок. Кожна така п’єска закінчувалась інсценованою смертю, показаною глядачам з якнайбільшою жорстокістю. Та п’єска, під час якої вона загинула насправді, називалась «Помста султана». Простенька історійка про зрадливу дружину султана, що коїла всяку гидоту за спиною в чоловіка. Дізнавшись про це, султан звелів замкнути її в труні й проштрикнути цю труну півсотнею мечів, — Джордж поправив на носі окуляри й закінчив: — Уявіть самі, яке видовище побачили того вечора глядачі.

— Страшенно бридка п’єска, — пирхнула Голлі. — Невже хтось ходив таке дивитись?

— Ходили, ще й цілими натовпами, — відповів Джордж. — То була справжня сенсація. Або ось іще один її номер — «Полонена русалка». На сцену вивозили величезний скляний акваріум з водою, в якому плавала Красуня з фальшивим риб’ячим хвостом. Вона вдавала безневинну русалку, спійману ревнивою суперницею. Її заковували у важкі кайдани і...

— Відпускали на волю? — реготнула Голлі.

— Ні, кидали назад в акваріум, щоб вона потонула, — припустила я.

— Очко на користь Люсі, — оголосив Джордж. — Так, то був славнозвісний фокус. Красуня з годину «помирала» на дні акваріума, аж поки «непритомніла». Тоді спадала чорна завіса, що ховала Красуню від глядачів, і тієї ж миті вона — раз! — вискакувала з-за лаштунків цілісінька. Ні, не вискакувала, а все-таки виходила, адже на ній був фальшивий хвіст...

— І оце подобалось людям?! — скрушно хитнула головою Голлі. — Це ж нісенітниця! Як можна втопити русалку?

— І все ж таки виступи Красуні мали шалений успіх. Чоловіки захоплювались її розкішним тілом, а їхні дружини аплодували катові з мотузком, падінню русалки в акваріум, султанській варті з мечами... — посунувшись трохи в кріслі, Джордж запитав: — Що вас іще цікавить? Був у Красуні ще один відомий номер — «Дочка ката». Про те, як...

— Зараз я відгадаю! — підняла я руку. — Про те, як Красуня повісилась через нещасне кохання!

— Ще одне очко на твою користь! —усміхнувся Джордж. — Молодець, Люсі!

— А серед її героїнь були жінки, яких не вбизали? — спохмурніла Голлі.

— Ні. Ти, напевно, помітила це й сама. Усіх її героїнь топили, заколювали, труїли, жбурляли з висоти... Сюжет щоразу був той самий: спочатку на сцені показують удавану смерть героїні, а потім Красуня вибігає з-за лаштунків жива й здорова. Оплески, квіти, завіса, — Джордж замислено поморгав. — Це мало тішити глядачів тим, що самі вони досі живі.

Голлі знову пирхнула:

— Мене б таке не втішило. От уже гидка тварюка!

— А тепер, — застеріг Локвуд, — вона повернулась. У подобі злого привида-упиря. Цієї ночі нам доведеться бути вкрай пильними.

— Так, про це я вже подумала, — відказала я. — І вважаю, що на це розслідування повинні вирушити тільки ми з Голлі. Удвох.

— Удвох? — вирячився на мене Локвуд. — А нам з Джорджем що робити? Вдома байдикувати?

— Чому б і ні?

— Я не дозволю. Це надто небезпечно!

— А я згодна з Люсі, — озвалася Голлі. — Ми вже знаємо, що Нещадна Красуня спокушає тільки хлопців. Тож нам з Люсі це загрожує менше, ніж вам.

— Я так не вважаю. Нам з Джорджем уже доводилося стикатись із привидами гарненьких жіночок... — Локвуд гордовито реготнув. — Пам’ятаєш ту купальню в Гокстоні, Джордже?

— Купальню? — Джордж зняв окуляри й заходився пильно оглядати їх. — Ще б пак!

— До речі, історія з тими двома жертвами — не загадка, — провадив Локвуд. — І Чарлі Вад, і Сід Морісон — класичні психопати, дуже піддатливі до зовнішнього впливу.

— Правда, — підтакнув Джордж. — Хіба ви самі не помітили? Той хлопчина, про якого розповідав Тафнел... отой, що помер від нещасного кохання, — мало не заморив себе голодом. У такому стані він попрямував би навіть за бочкою в сукні. А Чарлі Вад, за словами того ж Тафнела, завжди був хворобливий. Можливо, навіть підсвідомо схильний до самогубства, тому й подався за привидом. Одне слово, обох цих хлопців не можна вважати фізично чи розумово здоровими.

— Щось я не розумію, — зауважила Голлі. — Тобто привид міг відчути цю їхню слабкість?

Джордж кивнув:

— Саме так. Ми знаємо, що Гості відчувають нашу тривогу й сум. Їх ваблять до себе люди, сповнені сильними почуттями. Те саме, можливо, стосується немочі та відчаю. Обидві жертви Красуні були зневірені, хоч і кожна по-своєму... Цілком очевидно, що хлопці легко піддалися чарам потойбічної Красуні.

— А ми не піддамося, — додав Локвуд. — Годі, закінчуймо. З нами буде все гаразд. Правда, Джордже?

— Авжеж. Ми в цій справі досвідчені фахівці, — погодився Джордж. — Люсі, поверни мені, будь ласка, афішку... Я вклею її до свого робочого журналу. Дякую!

На цьому й скінчилась наша нарада. Локвуд вирушив до Маллета, а ми заходились працювати з документами. Потім ми з Голлі потренувалися з рапірами, добряче спітніли, захотіли пити й залишили десятки нових дірок у солом’яних манекенах, підвішених до стелі тренувальної кімнати. Порошинки з нутрощів манекенів геть заповнили повітря. За вікном на Портленд-Роу вже починало сутеніти. Десь у Лондоні прикутий ланцюгом хлопчина чекав на свою смерть. На небі засяяли перші зорі.

8

Щоб дістатися до театру «Палас» у Стретфорді, найкраще було доїхати до Іст-Енду на метро. Відразу по четвертій годині ми з Джорджем і Голлі надягли робочі пояси, почепили до них рапіри, замкнули будинок і вирушили до станції метро «Бейкер-стріт», тягнучи за собою торбини з залізними стружками. Локвуд ще не повернувся від Маллета й мав приїхати до Стретфорда сам. Ми домовились зустрітись із ним біля театру.

Вечір випав чудовий. Осіннє повітря, що прогрілося за шість попередніх тижнів, досі залишалось теплим. Людей на вулицях було ще багато, проте ми вже відчували напруження, що завжди настає надвечірньої пори. Городяни пришвидшували ходу, їхні обличчя ставали зосередженіші — всі поспішали дістатися додому раніше, ніж настане час панування мерців. Сонце вже сідало за будинки, посилаючи на землю свої останні косі промені.

До Мерілебон-Роуд нам слід було йти провулком. Уже на його початку ми побачили незграбну постать, що вийшла до нас із-за смітника. Широко розкинувши руки, вона рушила нам назустріч. Лахміття на ній затріпотіло, й на мене війнуло гнилизною.

Голлі аж підскочила на місці. Я мимоволі вхопилася за руків’я рапіри.

— Привіт, Фло, — несподівано промовив Джордж.

Так, то була дівчина трохи старша за мене, хоч випадковий перехожий цього, напевно, не помітив би. У неї було опецькувате, заляпане брудом обличчя й проникливі сині очі. Волосся — світле, рідке й скуйовджене — зливалося з широкими потріпаними крисами солом’яного бриля. На дівчині були гумові чоботи й довга синя куртка, яку вона не скидала навіть у спеку. Про те, що може ховатись під цією курткою, Лондоном ходили справжнісінькі легенди.

Одне слово, то була панна Флоренс Боннер — Костомаха-Фло, славнозвісна продавчиня артефактів. Багато хто з продавців артефактів мав більш-менш розвинуті психологічні Таланти. Порпаючись на кладовищах, звалищах та інших далеких від пристойної публіки місцях, вони шукали Джерела, які оминули увагою звичайні агенти. Потім вони продавали ці Джерела шанувальникам Культу Привидів, колекціонерам з чорного ринку й навіть слідчим ДЕПРІК. Кому продати те чи інше Джерело, визначала пропонована за нього ціна. Кожен продавець артефактів працював на своїй ділянці: ділянка Фло містилась на мулистому, похмурому березі Темзи — саме там вона заповнювала свою полотняну торбину мокрими скарбами, на які краще було не дивитись. Вона дуже любила льодяники з лакрицею, Джорджа й Локвуда, а до мене — незрозуміло чому — теж ставилась цілком терпляче. Разом з Кіпсом вона належала до позаштатних, проте вкрай важливих співробітників агенції «Локвуд і К°».

— Привіт, Кабінсе, — відповіла Фло, блиснувши сліпучо-білими зубами, а потім, трохи подумавши, легенько кивнула нам з Голлі.

— Щось ти давненько до нас не заходила, — провадив Джордж. — Роботи, мабуть, багато?

Фло стенула плечима, й з її куртки попадали шматки засохлого мулу.

— Ні. Не дуже.

Запала тиша. Фло пильно дивилась на Джорджа, а він — так само на неї. Ми з Голлі зацікавлено спостерігали за ними обома.

— Ось що я роздобула, — сказала нарешті Фло. Вона витягла звідкілясь із-під куртки пакунок, загорнутий у брудну клейонку й перев’язаний брудним мотузком.

— Чудово. Дякую, Фло, — Джордж розстебнув куртку й заховав пакунок до внутрішньої кишені.

— Нема за що... — Фло потерла собі пальцем перенісся. — Як ся маєш, Джордже?

— Усе гаразд. А ти, Фло?

— Теж усе гаразд.

— От і добре.

— Умгу.

Не знаю, скільки ще тривала б ця дотепна розмова, якби з-за спини Фло не почулися кроки. Вона озирнулась, пробурмотіла: «Хай йому дідько, тільки не це» — і, майнувши вбік, умить пропала в пітьмі.

У провулку з’явились четверо чоловіків і за сигналом одного з них, найстрункішого, рушили до нас. Ми зупинились і напружились, бо відразу впізнали їх. Їхнім ватажком був молодик із коротко підстриженим волоссям і вусиками. Убраний у зеленкуватий твідовий костюм, він ще здалеку привертав до себе увагу тим, що рухався легко й тихо, наче вовк, що пробирається лісом. У його поведінці справді проглядалося дещо вовче — прагнення кинутись на жертву і розтерзати її, хоч і не просто-таки зараз, але скоро, дуже скоро.

Згідно з законом носити рапіру мають право лише ліцензовані агенти, однак для сера Руперта Ґейла, особистого охоронця Пенелопи Фіттес (то був саме він) ніякий закон був не писаний. Офіційно він не належав до жодної з агенцій, проте і в нього на боці, в промінні надвечірнього сонця, виблискував клинок. Троє чолов’яг, що прямували разом з ним, були вбрані в темно-сірі формені куртки агенції «Фіттес». Усі троє були високі, кремезні, з байдужими обличчями, й це надавало їм ще загрозливішого вигляду.

Сер Руперт тим часом, як і завжди, посміхався на весь рот. Навіть із віддаленої відстані було чути різкі пахощі його туалетної води.

— О, чарівні маленькі Локвудові помічниці, — сказав він. — Вийшли на вечірню роботу? А що це за смердючка тільки-но підходила до вас? — він позирнув углиб провулка. — Жебрачка, еге ж? І ви її зовсім не знаєте?

— Знаємо, — відповіла я. — Це справді жебрачка, як ви самі сказали.

— Її сморід ще й досі не вивітрився... Якщо вона чіплялась до вас, ви мали прикінчити її на місці. Щоправда, їй і так не вижити серед ночі на вулиці, Проблема сама потурбується про неї. Одного ранку ми знайдемо цю смердючку в рівчаку, вона зиритиме звідти в небо своїми мертвими очима, — сер Руперт явно перевіряв, як ми реагуватимемо на його слова, й буравив нас своїм хижим поглядом. Ми вперто мовчали, й тоді він додав: — А де ж ваш вельмишановний Локвуд? Він, сподіваюсь, ще живий? Тільки не кажіть мені, що він вирушив услід за своєю сімейкою, яка так полюбляє страждати від нещасних випадків.

Сьогодні я цілий день думала про порожню могилу на кладовищі, про те, як нерухомо Локвуд сидів біля мене на чужому надгробку, про те, що це горе тривожило його більше за будь-якого привида. В моєму серці закипів гнів. Я мимоволі вхопилася за рапіру. Я ледве втрималась від того, щоб сказати цьому нахабі все, що я про нього думаю. Джордж також наїжачився, і його очі люто блиснули за скельцями окулярів. Наймудріше, проте, повелася зараз Голлі. Спокійна й бездоганно чемна, вона втомлено й трохи зневажливо спостерігала за сером Рупертом з-під наполовину заплющених повік. І що довше тривала ця мовчанка, то жалюгіднішим здавався мені сер Руперт: його розкішний твідовий костюм свідчив тепер радше про кричущий несмак господаря, а спітніле обличчя з мізерними солом’яно-жовтими вусиками розчервонілось від люті.

— Локвуд вирушив у Стретфорд, до театру, щоб розібратися з тамтешнім Спектром, — пояснила Голлі. — Ми маємо зустрітися з ним просто в театрі. Дякую вам за цікавість до нашої роботи.

— Зі Спектром? Ви вчотирьох проти одного-єдиного Спектра? — сер Руперт аж прицмокнув крізь вуса. — А дозвіл на це ви маєте?

— Так,—кивнула Голлі, не дістаючи, проте, жодних паперів.

— І можете показати його мені?

— Будь ласка. Охоче.

— То покажіть, — скривив губи в посмішці сер Руперт.

— А чому б вам не повірити нам на слово, Ґейле? — запитав Джордж, поки Голлі повільно відкривала свою торбину. — Хоча ви на таке навряд чи спроможні...

— Вам відомі нові правила, Кабінсе, — мовив сер Руперт, беручи в Голлі папери й розгортаючи їх руками, затягнутими в рукавички. — Агенти, виходячи на роботу, повинні мати з собою документи, що підтверджують згоду замовника. Раніше в Лондоні діяло надто багато неконтрольованих агенцій, а це піддавало небезпеці громадян. Це можна було назвати анархією. Тижня не минало, щоб когось із клієнтів не зачепили рапірою чи не обсипали сіллю. А що вже казати про пошкодження від Грецького Вогню...

— От тільки нема чого так на нас дивитись, — обірвав його Джордж. — Ми вже багато років ніде не влаштовували пожеж.

— Товстий палій-маніяк в окулярах — це завжди товстий палій-маніяк в окулярах, — відповів сер Руперт. — Це мій погляд на світ... Ну, гаразд, документи ваші в порядку, — додав він, повертаючи Голлі папери. — Успіхів вам у цьому небезпечному завданні... До речі, — згадав він, коли ми вже рушили геть. — Учора, Кабінсе, вас бачили біля бібліотеки Гардімана. Чи не намагались ви вдертись туди для проведення своїх протиправних розслідувань?

— Я? Ні.

— У вас, здається, немає допуску до цієї бібліотеки. Що ви скажете, Ґрівсе?

Агент, що стояв ліворуч від сера Руперта, був найвищий з усіх трьох. І, здається, найпридуркуватіший. Натягніть подумки формену куртку на секцію бетонної рури, притулену до стіни будинку, й ви отримаєте співрозмовника, розумнішого за цього Ґрівса.

— Саме так, сер.

— Ґрівс — і той це знає, — провадив сер Руперт. — Хоч часом він не пам’ятає навіть власного імені.

— Що ж, я справді намагався туди потрапити, — відповів Джордж. — Хотів пошукати матеріали до нашого нинішнього розслідування. Однак мене туди не пустили, бо я не маю, як ви цілком справедливо зауважили, допуску від ДЕПРІК. А тепер, з вашої ласки, мені треба тягти до театру оці важезні ланцюги, тож я не маю часу на розмови з усілякими побитими міллю пройдисвітами.

Знову запала тиша, й мені здалося, що я чую клацання невидимого механізму, який перетворює ситуацію з тривожної на небезпечну.

— Побитими міллю? Пройдисвітами? — перепитав сер Руперт Ґейл, підходячи ближче. — Можливо, я на старість недочуваю, але...

— Голлі, — поспіхом сказала я. — Ми, здається, повинні бути в Стретфорді рівно о п’ятій? Чи не час поспішати?

Голлі весело, наче матуся, що кличе малюка, який ледве навчився ходити, обізвалась:

— А й справді! Джордже, ходімо!

Джордж, одначе, навіть не зрушив з місця.

— Ви не хотіли б пояснити свої слова, Кабінсе? — запитав Руперт Ґейл.

— Хотів би, — відповів Джордж, — тільки навіщо марнувати силу? Нам добре відомо, хто ви такий. Ви й самі це знаєте! — він зняв окуляри й протер їх своїм светром. — За вашим панібратством і хвальковитістю ховається моральне убозтво, що вражає й лякає вас самого. Ви не можете цього не розуміти. Ось чому ви такі нудні, Ґейле... Про нові правила ДЕПРІК я знаю незгірше за вас, і якщо ви влаштуєте бійку з агентами, які йдуть на завдання, інспектор Барнс підмете вашими твідовими штанами весь двір у Скотленд-Ярді! Тож ходіть краще шукати пригод деінде! — він знову зняв окуляри, поглянув крізь них на надвечірнє сонце, щоб перевірити, чи добре протерті скельця, й начепив їх собі на ніс. — Чудово! Часом я бачу все так чітко, що це навіть лякає мене. Ну, Голлі, веди нас! До Стретфорда!

Ми рушили далі. Мені щось свербіло в хребті, мабуть, від пронизливого погляду сера Руперта нам у спину. Щомиті я чекала, що він окликне нас, проте він цього так і не зробив.

Цілі два квартали ми пройшли мовчки. Ми з Голлі марширували обабіч Джорджа, тримаючи в руках оголені рапіри. Збоку здавалось, ніби двоє дівчат-поліціянток конвоюють злочинця до в’язниці. Ми пройшли тихий сквер, де під ногами шурхотіли перші опалі листки, потім знов опинились на вулиці — і лише тут, переконавшись, що ніхто не стежить за нами, зупинились.

— Про що ти думав, коли зчепився з Ґейлом? — сердито просичала Голлі. — Хотів, щоб нас заарештували?!

— Або побили так, щоб ми знепритомніли?— підхопила я.

Джордж стенув плечима:

— Але ж нас не заарештували. І не побили.

— Тільки не завдяки тобі! — зіпнула я. — Він шукав найменшого приводу, щоб до нас причепитись!

— Ваша правда, — погодився Джордж. — Тільки ми такого приводу йому не дали. Ми просто попередили його, а це давно вже пора було зробити. Я пояснив йому: якщо він чіплятиметься до нас, то вельми за цим пошкодує, — Джордж поглянув на нас так, ніби щойно сам-один упорався з сером Рупертом, і додав: — До речі, ви чули, що він казав про Фло? Нечуване зухвальство! Та годі вже. Якщо зараз поспішимо, то встигнемо на метро до закриття.

***

"Дивовижний пересувний ярмарок розваг Тефнела" містився біля самісінької станції метро "Стретфорд". П'ять хвилин прогулянки в східному напрямі — й до нас уже долинули звуки катеринки й пахощі гарячих ковбасок.

Можливо, пан Тафнел і не брехав, переконуючи нас, що його справи процвітають. Проте зараз, у сутінках, цьому важко було повірити. Сам театр «Палас» виявився громіздкою будівлею, спорудженою скраю великого пустища. Колись ця будівля, напевно, справляла враження — з колонами в стилі римського храму й ліпленими скульптурними сценами з відомих трагедій та комедій. Одначе зараз бетонні колони потріскались, а половина скульптур порозсипалась. Головний вхід було забито дошками, а відчинені бічні двері виходили на ярмарковий майдан з вицвілими полотняними ятками. Майдан було обнесено саморобною залізною огорожею, в якій заплутались, наче спіймані метелики, обгортки від горішків та льодяників. У повітрі лунала якась пронизлива сумна мелодія — сигнал, що ярмарок зачиняється. Кілька останніх сумних відвідувачів уже прямували до іржавих воріт, тримаючи перед собою палички з цукровою ватою.

А за ворітьми вже стояв Локвуд, ще й не сам-один, а з Квілом Кіпсом.

— Чи не диво? — мовив Кіпс, коли ми підійшли ближче. — Навіть у таборі для полонених веселіше, ніж на цьому ярмарку!

— Я й не знала, що ти теж приєднаєшся до нас, Квіле, — зауважила я.

— Я й сам цього не знав. Просто випадково натрапив у Маллета на Локвуда. Він сказав, що вам може знадобитись помічник. У мене сьогодні термінової роботи немає, тож я...

— Зрозуміло, — усміхнулась я.

Доля не надто пестила Кіпса. Через те, що він дуже часто допомагав нам, давні колеги з агенції «Фіттес» його зневажали. Ця обставина у поєднанні з уродженою меланхолійною вдачею означала, що в Кіпсовій душі затаїлась образа, вона лежала там, наче тоненький шар шоколадного крему в Джорджевих улюблених малинових кексах. До того ж Кіпсові вже перевалило за двадцять, і він утратив свій Талант. Попри те, що ми подарували йому окуляри, крізь які було видно привидів (ці окуляри роздобув Джордж під час одного з наших минулих розслідувань), він украй тяжко переживав цю втрату. Увесь цей сумний досвід пом’якшив Кіпсову вдачу, зробив її лагіднішою. Беручи до уваги, що ця вдача навіть тепер залишалась такою ж колючою, як сплетені із залізного дроту труси, ви можете уявити, як Кіпс дошкуляв нам за своїх молодших літ.

— Нам дуже пощастило, що Квіл цього вечора вільний, — мовив Локвуд. — З ним буде набагато веселіше.

Як і завжди, перед початком роботи Локвуд був у найкращому гуморі. Азарт полювання вже тяг його вперед, до заповітної мети. Куди пропав той тихий, замислений хлопчина, з яким я минулого вечора була на кладовищі? Зараз він просто-таки випромінював завзяття й нетерплячку:

— Ходімо мерщій до театру! Попросімо когось показати нам, що там і як!

Проминувши барвисті ятки й каруселі, ми підійшли до будівлі театру, цегляні стіни якого було щільно обліплено афішками й листівками, що запрошували відвідати «Кімнату чудес Тафнела», «Магічну виставу Тафнела для дітей і дорослих» та інші такі розваги. Бічні двері було ще відчинено, проте саме зараз якась дівчина в уніформі служниці, з кислою гримасою на обличчі, замикала їх на залізні засувки й ланцюги.

— Сьогодні театр уже зачинено, — мовила дівчина, побачивши нас. — Якщо хочете, можете придбати квитки на завтра.

— Нас не цікавить вистава, — відповів їй Локвуд. — Де ми можемо побачити Луї Тафнела?

Він подарував служниці свою найчарівнішу усмішку — ту саму, що розтоплює чужі серця, як окріп бурульки. Проте дівчину це анітрохи не зворушило.

— Він нагорі, на сцені, — неприязно відповіла вона, не відпускаючи засувки. — Ви завітали вкрай невчасно...

— Я розумію, що пан Тафнел дуже заклопотаний. Але він чекає нас.

— Я не про це. Просто зараз невдала для візиту пора. Вона вже скоро почне тинятись коридорами...

— Ви про Нещадну Красуню? — перепитала я. — А ви самі бачили її?

Дівчина здригнулась і перелякано озирнулась. Перш ніж вона встигла щось відповісти, з темряви долинув знайомий голос, а далі з’явився й сам пан Тафнел у картатій сорочці з засуканими рукавами й розстебнутому жилеті.

— Заходьте, заходьте! — його обличчя розчервонілося ще дужче, ніж минулого разу, а сиве волосся рясніло краплинами поту. Він кволо, нещиро всміхнувся нам. — А я ось допомагаю робітникам монтувати сцену. Після того, як ми втратили Сіда й Чарлі, нам бракує робочих рук... Ну-бо, Трейсі, ворушися! Не стовбич на дверях! Пропусти їх!

Ми зайшли до холодного незатишного фойє, де смерділо кукурудзою, тютюновим димом та пліснявою. Тут містились каса й прилавок із шоколадками та бляшанками газованої води. Дівчина, що впустила нас, зблизька виявилась худорлявою, блідою, рудуватою, десь на рік старшою за мене. Поводилась вона вкрай сором’язливо. Я спробувала зазирнути їй в очі, проте Трейсі навіть не поглянула в мій бік, а за кілька хвилин узагалі кудись зникла, залишивши вхідні двері відчиненими.

Пан Тафнел тим часом вітався з Локвудом, тиснучи йому руку:

— Дуже радий, що ви завітали! Ходімо, я покажу вам сцену. Ми саме готуємо її до завтрашньої вистави.

Він повів нас широким, напівтемним коридором з низькою стелею й накатаними золотистою фарбою візерунками на стінах. Обабіч нього розходились менші коридори: один з них, перед яким на стіні виднів напис «Кімната чудес Тафнела», було перегороджено потертою, так само золотистою линвою.

— Як ся має бідолаха Чарлі Вад? — запитала дорогою Голлі.

— Поки що живий, — відповів пан Тафнел. — Проте боюся, що довго він не протягне. Я замкнув його в своєму вагончику на ярмарку. Сьогодні він своїм вереском зірвав виступ клоуна Коко для малюків — отам, у великому балагані. Довелось повернути глядачам гроші за квитки... — власник театру скрушно зітхнув. — До речі, мені треба буде провідати Чарлі. Сподіваюсь, я не повинен залишатись тут на ніч? Ні, я не боюсь, просто не хочу вам заважати...

Сказавши це, він відчинив перед нами масивні двері, оббиті темно-червоним оксамитом, і ми опинились у залі для глядачів.

***

Зазвичай співробітники агенції «Локвуд і К°» нечасто ходять по театрах. За найближче наше знайомство з театром можна вважати той випадок, коли минулого літа ми загнали один упертий Спектр до провулка біля лондонського «Палладіуму» й там рознесли його на атоми за допомогою каністри з магнієм. Як мені відомо, на стіні цього театру ще й досі видно сажову пляму, а всередині її — силует випадкового перехожого в капелюсі. Тісніше з високим мистецтвом ми ніколи не стикались, і тому я була зовсім не готова до того, що ми побачили в залі для глядачів.

Ця зала не мала нічого спільного з похмурим зовнішнім виглядом театру «Палас». То була справжня печера зі скарбами, що мерехтіли в променях світла. Ми стояли між рядами м’яких оксамитових крісел, у затінку високого балкона, а над нашими головами сяяли електричні свічки, прикріплені до його вигнутих стінок. За стінками балкона теж видніли ряди крісел, що поволі зникали вгорі. Зліва й справа, ближче до сцени, в сяйві позолочених свічників можна було розгледіти ложі, що виступали над партером. Спереду, над центральним проходом, височіла сцена, залита сліпучо-білим світлом прожекторів і обрамлена з боків пурпуровими завісами лаштунків. На сцені працювало кілька молодиків — вони підмітали дошки сцени, пересували з місця на місце яскраво розфарбовані помости й кошики. Робили вони це мовчки, було чути лише їхнє важке дихання. Акустика в залі була чудова, навіть пошепки вимовлене слово відлунювало аж до найдальших закутків.

Тафнел повів нас проходом, і ми затупотіли своїми робочими черевиками по дерев’яній підлозі. Згори, з-під зануреної в морок стелі, над сценою звисали довгі линви: деякі з них закінчувались трапеціями, інші були прив’язані до кілець, укріплених на передній стінці балкона. Я уявила ці линви в русі, з гімнастами в польоті, й мені аж долоні спітніли зі страху. Важко було подумки відтворити справжній розмір цієї зали, цього височенного балкона, цієї стелі, що губилась у серпанку теплого золотистого світла...

Ми піднялись на сцену крутими бічними сходами і вийшли під сліпуче світло прожекторів.

— Ось тут, пане Локвуде, — сказав Тафнел. — Саме тут Нещадну Красуню спіткав кінець, — він махнув рукою хлопцям, які негайно зупинили роботу й вирячились на нього. — На сьогодні досить, ходіть уже додому. Тільки не баріться, бо... ну, ви й самі знаєте чому.

Робітники хутко пішли, а ми звалили своє знаряддя просто посередині сцени. Вздовж її країв вишикувались дерев’яні кубики найрізноманітнішого кольору й величини, з кришками й невеличкими дверцятами. Ззаду було розстелено широченну синю мату, заввишки мені аж до колін. Решта сцени, розмічена смужками клейкої стрічки й за кілька десятиліть протерта ногами артистів, залишалась порожньою.

Локвуд озирався довкола, примруживши очі. Я знала, що зараз він увімкнув свій Зір і вишукує Смертні Вогні та інші потойбічні прикмети.

— Навіщо тут ця мата? — запитав він нарешті. — І ці коробки? Теж для вистави?

— Саме так,—кивнув Тафнел. — Ми розпочинаємо з повітряних гімнастів на трапеції. А коробки підготовлені для фокусів, усередині в них реквізит: усілякі голуби в клітках, металеві обручі та інші дрібнички. Там багато потаємних відділень, їх придумала й створила наша помічниця режисера. Дуже здібна дівчина. Тільки вам, напевно, спочатку хочеться побачити місце, де помер Сід. Це тут, ліворуч, за лаштунками.

— Дякую, — відповів Локвуд. — Звідси ми й почнемо.

Усі подалися до лаштунків, а я залишилась посередині сцени, озираючись і прислуховуючись. Колись саме тут стояла труна, яку за наказом султана проштрикнули шаблями, й підлогою заструменіла справжня кров. Я поглянула собі під ноги, на чисті, вибілені дошки. Тоді придивилася до золотавого серпанку, в якому потопала сцена, і уявила залу, переповнену глядачами, що вражено замовкли, перш ніж скрикнути з жаху...

Настав час застосувати свій Талант. Мене здивувала напружена тиша в цій порожній, темній залі. Я присіла навпочіпки, торкнулась долонею дощок підлоги, заплющила очі й почала слухати...

Аж тут у моїй голові немовби відчинилися двері. Я почула химерний звук, схожий на шелест паперу, й приглушений гомін у залі, де ніби вмощувались по місцях сотні глядачів. Гомін гучнішав, скидаючись на дихання якогось велетня. Я зачекала, проте звук більше не змінювався. Я відпустила дошку. Гомін не вщух. Крізь нього мені було чути далекий голос Тафнела, який за лаштунками розмовляв про щось із Локвудом. Два потоки звуку не перемішувались — вони проходили один крізь одного, розділені в часі цілим століттям.

Я поволі випросталась, повернулась у бік лаштунків, і цієї миті моєю спиною пробіг холодок — так ніби хтось провів мені вздовж хребта крижаним пальцем.

Я зупинилась і придивилась до темної зали. Через увімкнені на сцені прожектори було важко розгледіти, що там коїться, проте все ж таки мої очі зупинились на задньому кріслі в одній із лож.

Хто це там сидить?

Від напруження мені аж заболіли очі. Я позирнула вбік — цікаво, чи помітив щось хто-небудь із моїх друзів, — та їх мені було не видно.

— А потім Трейсі відгорнула завіску, — розповідав тим часом Тафнел. — І побачила Сіда в обіймах привида! Вона кинулась уперед...

Я знову поглянула на ту саму ложу. В кріслі вже нікого не було.

— На жаль, було вже запізно. Сід лежав, мов ганчір’яна лялька! Нещадна Красуня встигла висотати з нього життя!

Я витягла рапіру з піхов.

Бурмотіння в моїй голові гучнішало далі, а потім змінилось шаленими оплесками. Цей звук огортав мене, починаючись у партері, прокочуючись далі балконами й ложами і, нарешті, хвилею спадаючи на сцену. Я обвела очима напівтемну залу.

Аж тут гомін урвався. Запала тиша. Театр ніби затамував подих. Коли я знову поглянула вниз, у центральному проході навпроти мене щось стояло. Воно видніло в затінку під балконом. Знову напруживши зір, я розгледіла, що це саркофаг або труна — велика, заокруглена, схожа обрисами на жіночу постать. Із її стінок стриміли незліченні кружальця й палички... Ні, ефеси шабель та вістря клинків.

Із труни витік тоненький темний струмінь і почав розпливатись уздовж центрального проходу. Далі з’явився другий струмінь, потім ще один, іще один... Струмені злились у потічок і вже підповзали до сцени.

Міцно стиснувши руків’я рапіри, я ступила вперед.

Темні струмочки виблискували в золотавому світлі ламп. Вони тяглися й розгалужувалися, бігли дедалі швидше й швидше. Здавалось, що їм не було кінця. Я заціпеніла біля самісінької рампи і не могла відвести очей від кривавої річки, що звивалась між кріслами.

9

— Вона тут! — пролунав на весь театр мій крик. — Локвуде! Вона тут!

Наступної миті я скочила зі сцени до залитої кров’ю зали. Клинок моєї рапіри блиснув у промінні прожекторів. Важко приземлившись на одне з місць першого ряду, я стрибнула звідти в бік балкона і рушила далі по бильцях крісел, відчайдушно вимахуючи руками, щоб не впасти. Зіскочити на закривавлену підлогу мене не змусив би ніхто. Проходом далі струменіла нескінченна річка густої темної рідини. Попереду, під балконом, чорніла тінь. Труни я більше не бачила, та холод досі пік мені обличчя.

Ось вона, в затінку! Жіноча постать, що стрімко наближається до мене.

З диким криком я стрибнула востаннє, змахнула рапірою...

— Ви що, збожеволіли?! — запитала, виходячи із затінку, довготелеса дівчина. На ній були джинси, кросівки й синя куртка з каптуром, а з-за її спини визирало ще одне, нижче дівча. Це було все, що я встигла помітити, поки незграбно приземлялась у проході, загубивши дорогою рапіру. Тепер на підлозі не було видно ані краплинки крові. Недопалків від цигарок, обгорток від жуйок, пакуночків від кукурудзи — скільки завгодно, а от кривавих струмочків — жодного.

Відсапуючи, я підвелась і тут-таки впізнала нижчу дівчину. То була Трейсі — та сама служниця, що зустріла нас біля входу. Її товаришку я бачила вперше. Прохід за спинами дівчат був порожній так само, як і вхід до зали. Пронизливий холод зник. Прояв закінчився.

Загримотіли черевики, й до нас приєднались мої друзі на чолі з Локвудом.

— Люсі... — заговорив він, беручи мене за руку.

— Вона була тут! — пояснила я. — Я щойно бачила труну! Невже ніхто з вас не помітив крові?

Кіпс узяв з підлоги мою рапіру й подав мені:

— Ми бачили тільки тебе. Ти стрибала по кріслах. Гралась, мабуть, у хрещика?

— Але ж Красуня... — я поглянула на дівчат. — Хто-небудь із вас сидів щойно в кріслі останнього ряду?

Трейсі заперечливо хитнула головою.

— Мене там не було, — холодно відповіла друга, висока дівчина. — Я тільки-но увійшла до зали.

— І ви не бачили нічого химерного в проході?

— Лише вас.

Висока дівчина була широкоплеча, з вольовим підборідд ям. Її біляве, недбало заплетене в косу волосся було закинуте за спину. Здавалось, що вона вкрай роздратована.

— Тут був привид, — наголосила я. — Я гналася за ним. По спинках крісел.

— Ми віримо тобі, Люсі, — відповів Локвуд, променисто всміхаючись до дівчат. — Вас, здається, звуть Трейсі? Радий бачити вас знову. А ви...

Зі сцени, відсапуючи, прямував до нас пан Тафнел.

— Ця славна леді, якій ваша приятелька тільки-но мало не відтяла голову,— прохрипів він,—це Сара Перкінс, наша помічниця режисера. Саме вона врятувала колись Чарлі Бада.

— Рада познайомитись, — сердито буркнула я.

— Навзаєм, — закопилила губу Сара. — Пане Тафнел, я прийшла сказати вам, що Чарлі Вад знову виє. Лякає своїм виттям усіх. Спробуйте, будь ласка, заспокоїти його.

— Боже милий! Це буде чудо, якщо мені судиться пережити цю ніч! — мовив власник театру, витираючи спітнілі скроні строкатим носовичком. — Гаразд, Capo, зараз я прийду... Пробачте, пане Локвуде, я мушу покинути вас. Трейсі, дурепо, а ти чого причепилася до Сари, мов до мамчиної спідниці? Тобі що, надворі роботи бракує?

Трейсі, образившись, понуро відповіла:

— Мені там стра-а-ашно. Чарлі виє, тож Сара сказала, що я можу піти з нею...

— І порушила всі мої настанови! Зробиш так іще раз — дістанеш прочухана!

— Стривайте-но, — лагідно перервав його Локвуд. — Я дуже радий, що ви прийшли сюди. Я хотів трохи розпитати вас. Ви обидві бачили Красуню... тобто її привид. Що ви можете сказати про цього Гостя? Де саме ви його бачили? Що відчували? Навіть найменша подробиця може стати нам у пригоді.

— Про всі подробиці я вже розповідав вам, — нетерпляче озвався Тафнел, позираючи на годинник.

— Трейсі, — провадив Локвуд. — Як я розумію, ви бачили цей привид найвиразніше. На сцені і за лаштунками, з бідолахою Сідом Морісоном.

Обличчя дівчини зблідло, й вона ледь чутно відповіла:

— Так.

— Зовні цей Спектр скидався на красуню-жінку?

— Мені ця жінка не здалася красунею, — відвела очі Трейсі. — А от Сідові, напевно, що так. Вона стояла отам, на сцені, в золотому сяйві.

— Можливо, сцена — це її Джерело, — зауважила Голлі. — Врешті-решт, саме тут вона й померла.

— Навряд, — хитнула головою Сара Перкінс. — Нинішня сцена вже не та. Закривавлені дошки зняли й спалили відразу після смерті Красуні. Те саме зробили і з труною. Про все це можна прочитати в нотатках з історії театру...

— Наша Сара — справжня розумниця, — втрутився пан Тафнел. — Попри всі труднощі вірна театру. До того ж вона так любила бідолаху Сіда... Я вельми вдячний Сарі за її стійкість навіть за таких трагічних обставин. Правда, Capo? А тепер нам справді час іти.

— Гаразд, — мовив Локвуд. — Якщо вам більше нема чого сказати...

— Шукати треба не на сцені, — сказала Сара Перкінс, коли вони втрьох уже збирались іти. — Я бачила привид у коридорі біля гримерних. А інші дівчата — на балконі і в підвалі... — вона махнула рукою в бік напівтемної, мовчазної зали й додала: — Будьте обережні. Ніхто не знає, звідки він з’явиться наступного разу.

* * *

Тільки-но ми залишилися самі, як заходилися старанно оглядати закляту будівлю. Ми відразу виявили, що театр «Палас» — споруда вельми складна й недоладна. Тут були три основні зони, поєднані між собою плутаною мережею сходів та коридорів, і всі ці сходи й коридори нам належало перевірити, чи немає там слідів потойбічної активності.

Самісіньким серцем театру була глядацька зала з трьома рівнями крісел — партером, бельетажем та горішнім ярусом. Ми ретельно обстежили кожен рівень і виявили напрочуд багато слідів Гостей: легенький повзучий холод, ледь відчутний сморід і слабке відчуття страху, що зникало так само несподівано, як і з’являлось.

Другою за складністю зоною будівлі була її передня частина. До неї входило фоє на першому поверсі, а над ним — два великі холи, з яких глядачі потрапляли до своїх місць у бельетажі та горішньому ярусі. Туди, нагору, з долішнього фоє вели двоє сходів, застелених вицвілими килимовими доріжками. На одних із цих сходів було холодніше, ніж на других, проте жодному розумному поясненню це не піддавалось. На долішньому поверсі, біля фоє, ми побачили темну вузьку залу — «Кімнату чудес Тафнела»; цими «чудесами» виявились зо два десятки розважальних автоматів, які ворушились, коли до них кидали монетку. Цю «кімнату» ми перевірили якнайстаранніше, бо раніше нам уже траплялись автомати з привидами всередині. Однак нічого цікавого ми тут не знайшли, навіть попри те, що тут стояло кілька механічних клоунів, а саме такі клоуни частенько завдають нам прикрощів.

Третьою зоною, нарешті, виявилися сцена й прилеглі до неї приміщення за лаштунками. На самій сцені ми відшукали холодну пляму — якраз на тому місці, де я чула примарний давній гомін глядацької зали. Пляма була на чотири градуси холодніша за повітря в партері. Локвуд наказав оточити пляму колом із залізних ланцюгів, а всередину кола покласти каністри з магнієм та соляні бомби. До того ж ми старанно перевірили коридор біля гримерних та запилюжений підвал, захаращений вішаками з одягом та поламаною бутафорією. Нових холодних плям ми не знайшли, одначе про всяк випадок порозкладали залізні кола і в коридорі, і в підвалі.

Нарешті настав час розпочинати полювання.

Хтось із вас, мабуть, подумав, що в пошуках Спектра, який блукав величезною будівлею театру, всі співробітники агенції «Локвуд і К°» щосили намагались триматися купи. Аж ніяк! Ми поволі розійшлися глядацькою залою, не випускаючи одне одного з очей і водночас маючи змогу вільно, без перешкод, користуватися своїм Талантом. Ризикова тактика, еге ж? Як на мене, звичайна, коли треба невеликими силами обшукати великий простір, не знаючи точного місця зникнення привида. Зараз ми не тільки шукали Гостя, а й ловили його на принаду з самих себе. План був простий: виманити Спектра, вдаючи із себе легку здобич. Діяти таким чином зазвичай набагато краще, ніж кілька годин поспіль сидіти всім укупі й простісінько чекати на Гостя.

Я залишилась у партері й поволі просувалась від сцени до того місця, де мені примарилася скривавлена труна. Голлі тим часом перебувала на сцені, Кіпс — десь за лаштунками, Джордж із Локвудом — у задньому ряді крісел по краях партеру. Ми були ще досить близько одне від одного, аж тут мені закортіло дещо розширити нашу компанію, незважаючи на те, яким нав’язливим може виявитись наш новий співрозмовник. Я розшморгнула рюкзак, крутнула важіль на кришці склянки з черепом, і в моїх вухах уперше після сніданку зашурхотів знайомий потойбічний голос:

— Оце, виходить, по-дружньому?! Запроторити мене на стільки годин до рюкзака! Хочеш мене протримати тут до самісінького кінця? Ось Локвудові ти не наважишся закоркувати рота, щоб він замовк. Чи Голлі запхати капцем пельку. А шкода! Я добре заплатив би тобі, щоб помилуватись таким видовищем.

— Вони, на відміну від тебе, не верзуть дурниць, — буркнула я у відповідь. — А тобі лише на користь тихенько посидіти й поміркувати. Скажи-но, тобі вже вдалося розплутати таємницю Маріси?

— Ні! За цим посрібленим склом я тільки й міг, що підслуховувати ваші балачки, — зелене сяйво черепа спалахнуло яскравіше. — Де вже мені було до Маріси! Ну, гаразд. Як я розумію, ваше розслідування триває саме зараз. Розкажи-но мені, що я проґавив?

Я стисло переказала наші останні пригоди, тим часом шукаючи далі сліди потойбічної активності. Усе було тихо, хіба що під балконом температура виявилась трохи нижчою, до чого міг спричинити, між іншим, і звичайнісінький протяг.

Череп зацікавлено вислухав мою розповідь, а тоді пробурмотів:

— Виходить, цей привид досі дужий, хоч і вештався ціле століття невідомо де... Цікаво! Чого це він розвоювався?

— Багато привидів активізуються з невідомої причини, — зауважила я.

— Атож, атож. Цей Тафнел... Популярний, мабуть, чолов'яга? Всім подобається?

Я не могла собі уявити, щоб Тафнел хоч комусь міг подобатись.

— Трейсі він принаймні не до вподоби, — відповіла я.

Обличчя в склянці замислено зморщилось:

— А може, це Трейсі мститься Тафнелу? Бо їй уже набридли ці багатолітні причіпки? Вона відшукала десь Джерело й принесла його до театру, сподіваючись, що привид вискочить, накинеться на її хазяїна й душитиме його так, що тому аж очі рогом стануть... Що, ні? Я не переконав тебе?

— Не дуже, — відповіла я. — Не всі такі мстиві, як ти. Переходьмо краще до діла. Десь тут, у театрі, Нещадна Красуня. Ти відчуваєш, де вона?

Череп на кілька хвилин замовк, проте я розуміла, що він ретельно перевіряє навколишній простір.

— Люта баба, — промовив він нарешті. — Я відчуваю, як вона перелітає в темряві з місця на місце. Страшенно сердита, але квола... Розуміє, що вона квола, й це ще дужче її сердить. Вона заздрить живим, їхній життєвій сили..

— І коли вона когось ловить, то висмоктує з нього життєву силу? — перепитала я.

— Певним чином... Вона хоче відновитись, почати жити спочатку. Тільки з цього нічого не вийде, бо вона мертва, ще й геть уся в дірках... — череп тихенько зареготав. — Як тобі краще це пояснити... Якщо ти й висотаєш із живого життєву силу, вона виллється в тебе з іншого боку. Ні, на короткий час це тебе підбадьорить, та мерців життєва сила не насичує. Жодної калорії й даремно змарнований час...

— Тьху, яка гидота! А сам ти вбивав людей заради життєвої сили?

— Хіба що двох-трьох... О-о! Ти відчуваєш?

— Ні. Що саме?

— Вона зробила свій хід!

У моїх грудях тьохнуло серце. Та ще й дратувала ця зловтішна нотка в голосі черепа.

— Не розумію...

— Спокійно, спокійно! Зачекай-но... Ось! Нарешті!

Тишу глядацької зали розітнув шалений вереск. Він лунав звідкілясь із-за лаштунків. Я помчала до сцени, гарячково міркуючи, хто це кричав. Голлі? Кіпс? Обох їх мені не було видно. З іншого боку зали мчав Локвуд — довге чорне пальто лопотіло за його спиною, наче крила. Ми водночас вискочили на сцену й побігли за червоні завіси лаштунків. Там панувала темрява, стіни були пофарбовані в чорний колір, а по кутках громадився реквізит. Над нашими головами з металевих блоків звисали, наче втомлені змії, линви. А ще тут, у затінку, стояла Голлі, пильно придивляючись до мороку й стискаючи в руці рапіру. Коли вона обернулась до нас, ми побачили, яка вона бліда.

— Усе гаразд, — мовила Голлі, коли ми з Локвудом стали обабіч неї. — Вона вже пішла.

— Що трапилось? — я посвітила ліхтарем угору, проте там не було нічого, крім линв, павутиння та порошинок, що плавали в повітрі.

— Я почула в себе над головою чийсь регіт, — пояснила Голлі, прикусивши губу. — А тоді поглянула вгору... і подумала, що це свинцеве грузило — з тих, які чіпляють до линв, щоб легше було піднімати декорації. Тільки ця штука була довша, тонша й світліша за грузило. Я посвітила туди ліхтарем і... побачила, що там висить жінка. Вона була підвішена за шию й крутилась у повітрі. На ній була легенька сукня, а з-під сукні стриміли ноги — білі й тонкі, мов свічки... Я з переляку зойкнула й випустила ліхтар. А коли підняла його й поглянула ще раз, ця тварюка вже зникла...

— Моторошна історія, — зауважив Локвуд. — Зрозуміло, що то була Нещадна Красуня. Ти розгледіла її обличчя?

— Ні, — відповіла Голлі. — І дуже рада, що не розгледіла. Крізь волосся нічого не було видно.

Джордж бігає повільніше за нас із Локвудом. Тому він підійшов до нас тільки зараз, поблискуючи скельцями своїх окулярів.

— Здається, вона випробовує нашу витримку, — сказав він, вислухавши нас. — Спочатку кривава труна, яку бачила Люсі, потім...

Він не скінчив. Ми аж підскочили на місці від нового вереску, принизливішого й гучнішого, ніж у Голлі. Ми зрозуміли, що то Кіпс. Ми ще не вирішили, куди нам бігти, коли двері за лаштунки зненацька відчинились — і Кіпс з’явився перед нами. Пригальмувавши, він зірвав з носа окуляри й вигукнув, показуючи в той бік, звідки вломився до нас:

— Там! Там! В акваріумі! Бачите її? Бідолашна утоплена дівчина!

Ми побігли до дверей і визирнули.

— Немає тут ніякого акваріума, Квіле, — мовив Локвуд. — Коридор порожній.

— Знаю, — схвильовано видихнув Кіпс. — Звичайно. Я почув крик Голлі, помчав сюди, а коли завернув за ріг, то побачив це... Величезний акваріум, а в ньому труп дівчини! Голова під водою, руки й ноги висять, волосся коливається, наче водорості...

— Годі вже поезії, — нетерпляче кивнув Локвуд. — Вона вискочила й накинулась на тебе?

— Ні, аж ніяк... Вона була біла й нерухома. Мертва! Зовсім мертва, їй-право!

— Здається, вона показала тобі свій номер «Полонена русалка», — пояснив Джордж, перевальцем повертаючись на сцену. Наші Таланти мовчали, не помічаючи жодних слідів потойбічної сутності. Привид зник. — Голлі, виходить, дісталася «Дочка ката», а Люсі, як ми вже знаємо, — «Помста султана». Нещадна Красуня похвалилась перед нами всім своїм репертуаром.

— То вона показує нам свої найвідоміші фокуси? — перепитав Локвуд. — Видовища, правду кажучи, досить огидні, хоч і вдавані. Ні, навіть не так — це відлуння колишніх видовищ. Привид жартує з нашою свідомістю. Питання ось у чім: що нам робити далі?

Я позирнула в бік крісел партеру, занурених у пітьму, а тоді знову поглянула на Локвуда:

— А ви з Джорджем що-небудь бачили?

— Ні.

— То ви єдині, хто досі нічого не бачив?

Він стенув плечима:

— Може, ми просто стійкіші до таких речей.

— І взагалі це нічого не змінює, — підхопив Джордж. — Ми досі тупцяємо на місці, а нам треба знайти Джерело, щоб зрозуміти, яким чином ця тварюка повернулася до нашого світу.

— Питання не в тому, «яким чином», — заперечив Локвуд, оглядаючи залу примруженими очима. — Питання — «навіщо»... Задля чого?

— Привид Нещадної Красуні — злий дух, — нагадала я. — Він прийшов сюди вбивати. Навіщо ж іще?

— Так, так, але я думаю не лише про привида... — хтозна, про що тоді міркував Локвуд, однак ці роздуми хутко повернули його до дійсності. — Гаразд, шукаймо далі в театрі. Поки що її Прояви були надто швидкоплинні. Рано чи пізно вона затримається на такий час, що ми встигнемо зреагувати. Отоді ми з нею і впораємось. Питання є?

Питань не було ні в кого. Ми поділили на всіх плитку шоколаду, запили її чаєм з термосів і знову розійшлися по місцях.

* * *

Години минали, зливаючись одна з одною. Надворі панувала темрява, а всередині театр заливало м’яке золотисте світло ламп. Привид немовби вичерпав свої сили за три останні Прояви. Я залишила партер і вирушила далі коридорами театру «Палас», застеленими червоними доріжками. Часом, коли я піднімалась довгими сходами, мені здавалось, ніби хтось дивиться мені вслід. Та щоразу, коли я зупинялась і озиралась, за моєю спиною не було нічого, крім електричних свічок, що горіли в позолочених світильниках, і усміхнених облич на старих афішах, розвішених по стінах.

Раз по раз я здалеку бачила своїх друзів. Ось Локвуд міряє сцену своїми широкими кроками. Ось Голлі робить виміри на горішньому ярусі, під самісінькою стелею. Спочатку ми намагались триматись якнайближче одне від одного, та що менше часу залишалося до світанку і не відбувалося жодних подій, то далі ми розходилися. Я почала трохи заспокоюватись. Навіть спогади про огидні видовища на початку нашого розслідування майже зникли з моєї пам’яті.

Ось так ми з черепом — уже вдруге чи втретє — опинились у «Кімнаті чудес Тафнела». То був темний вузький коридор, уздовж якого з обох боків у скляних вітринах стояли яскраво розмальовані механічні ляльки. Деякі були досить прості: ведмеді, клоуни, карикатурні полісмени, що за монетку крутили головою чи танцювали. Були й складніші автомати, спроможні за ту саму монетку розіграти якусь трагедію з минулого, скажімо, відтворити Велику лондонську пожежу XVII століття.

У «Кімнаті чудес» я насамперед виміряла температуру повітря й застосувала свої психологічні Таланти. Усе, як і в попередніх кімнатах, було гаразд. Роздивляючись на яскраві автомати, я мимоволі занурилась у спогади.

— Точнісінько як на нашому сільському ярмарку, — сказала я до самої себе. — Пам’ятаю, як я була маленька, й моя сестра Мері дала мені монетку, щоб я завела одну з таких ляльок...

— Я й не знав, що в тебе є сестра, — обізвався череп.

— Аж шестеро, — відповіла я, не наголошуючи на тому, що вже кілька років не бачилася з ними, й тільки Мері ще часом надсилає мені листи з далекої півночі Англії. Подумавши про це, я відчула тупий біль у серці й вирішила затамувати його, змінивши тему. — Овва, ти тільки поглянь...

Трохи далі, біля виходу, стояла велика скляна скриня, а в ній ховалась найскладніша іграшка з усієї виставки. То була циганська кибитка, з випуклою покрівлею та великими дерев’яними колесами, яскраво пофарбована в червоний і золотистий колір. Кибитка стояла на штучній траві, а ззаду видніли густий темний ліс і повний місяць у небі. У дверях кибитки було віконце з тюлевою завіскою, за якою бовваніла темна людська постать. Над скляною скринею висіла табличка з написом: «ВІЩУВАННЯ ДОЛІ ЛИШЕ ЗА ОДИН ФУНТ». Збоку на скрині виблискувала посріблена пластинка з щілиною для монет, а під нею — лоток.

Я поглянула на скриню. У мене в кишені саме була фунтова монетка.

— Ну-бо, — підбадьорив мене череп. — Тобі ж хочеться! Що з того шкоди — дізнатись про власну долю?

— Це просто дурний автомат, — відповіла я.

Проте я втомилась, на душі мені було нудно й хотілось, щоб трапилося хоч що-небудь. Я скинула рюкзак, поставила його на підлогу і розшморгнула якнайширше, щоб черепові краще було видно. Далі дістала з кишені фунтову монетку й кинула її до щілини.

Усередині кибитки спалахнуло світло, й за віконцем зачорніла тінь потворної відьми з гачкуватим носом та випнутим підборіддям. Відьма зловісно кахикнула, й двері кибитки, пересмикуючись, відчинились. Зі стелі кибитки звисали лампочки, замасковані під свічки, що ритмічно замерехтіли. Вони освітлювали абияк розфарбовану постать відьми, яка схилилась над столом, тримаючи в скарлючених пальцях кришталеву кулю. Усередині кулі переливалась молочно-біла рідина. Відьма знову кахикнула й провела долонями по стінках кулі. За спиною відьми підлогою промчала механічна миша, за якою навздогін кинувся механічний кіт. У глибині кибитки, на підвіконні, глухо крякнула механічна ґава. Свічки мерехтіли, дверцята шафи самі собою відчинялись і зачинялись, показуючи сховані всередині черепи та всяке інше чортовиння. Куля спалахнула світлом і тут-таки згасла. Десь тоненько дзенькнув дзвіночок, а тоді в посріблений лоток щось випало. Зарипіли шестерні, й двері кибитки зачинились.

Я засунула пальці в лоток. Чи випадково це вийшло, чи ні, проте в лотку лежав не один папірець із віщуванням, а два. Я взяла їх і прочитала при світлі віконця кибитки, яке ще не встигло згаснути.

На першому папірці стояло:

Він піде в морок.

На другому було написано:

Він пожертвує життям заради тебе.

Якусь хвилину я дивилась на ці папірці, а тоді люто зібгала їх. Що це, в біса, за віщування?! Нісенітниця та й годі! От дурний автомат!

— Ну, що там написано? — поцікавився череп. — Щось, мабуть, страшненьке?

— Ой, замовкни! Чого ти завжди лізеш, коли тебе не питають?..

Череп не сказав нічого, хоча залишити такий докір без відповіді він ніяк не міг. Попри весь мій гнів це добряче здивувало мене. Я поглянула на обличчя привида в склянці й помітила, що воно схвильовано ворушить губами, вибалушує свої очі... проте мені чомусь не чути ані словечка. Та вже наступної миті я зрозуміла, що важіль повернуто не туди, тому я нічого й не чую.

Зненацька налетів холодний вітер, обкрутив мені спідницю навколо ніг, розкуйовдив волосся, торкнувся шиї. Підлогою розпливлось молочно-біле сяйво, що віддзеркалювалось на стінках скляних вітрин, наче паморозь холодного зимового ранку. Сяйво було лагідне, м’яке, й так само лагідним здалось мені усміхнене обличчя жінки, що стояла тепер упритул до мене. Я мимоволі потяглася до рапіри, однак наступного погляду на цю спокійну, ласкаву леді мені вистачило, щоб усвідомити, як це недоречно й нерозумно. Мої пальці застигли на руків’ї рапіри, а потім відпустили його.

10

То була жінка сліпучої краси. Її мерехтлива перламутрова сукня спадала від осиного стану, щільно облягаючи ноги, аж до підлоги, де ніби розпливалась пишною морською піною. Плечі були оголені, руки — довгі й білі, наче зроблені з цукру. Жінка легенько погойдувалась на місці, при цьому її руки й тіло ворушились ніби якось окремо, немов очеретини посеред швидкого потоку. Біляве волосся хвилями спадало на плечі й постійно ворушилось, ніби в такт якійсь нечутній, потаємній музиці. А яке миле, привабливе було її обличчя! Хоч я й не була нещасливим у коханні хлопцем — і тому не могла правити Нещадній Красуні за ціль, та навіть мені запаморочилось у голові й перехопило подих, коли я зазирнула до її бездонно-темних очей.

Чому мене так вабило до цієї жінки? Чому мені так хотілось віддати їй усю свою душу? Ні, не тому, що вона була бездоганно гарна. Ніжна усмішка, повні вуста, рівний витончений носик — цим усім мене не здивуєш. Таких красунь можна відшукати на сторінках будь-якого жіночого часопису. Ні, ця жінка приваблювала мене саме своїми вадами. Її лице чарувало, та водночас було трохи простакувате, завдяки чому ця жінка здавалась не просто красунею, а саме доступною красунею. Це була Доріс Бловер, що проглядала крізь оболонку Маріан де Севр. Відчувалося, що десь у глибині свідомості вона розуміє, що значить бути недосконалою й непривабливою. А ще розуміє, що ти прагнеш любові.

— Ходімо... — промовив лагідний голос. — Ходімо зі мною...

Вона зверталась немовби до найпотаємніших куточків моєї душі, до того смутку, який я ховала від усього світу. Відчувала мій біль, мою тугу за сестрами, мою тривогу за Локвуда — ту, яка огортала мене, коли він сидів біля порожньої могили. Я була певна, що ця жінка зуміє прогнати мій смуток геть, і нестримно бажала поділитися з нею всіма своїми страхами. Я бачила, з яким співчуттям вона дивилась на мене.

— Забудь свої турботи... — лунав далі голос. — Забудь їх... Ходімо зі мною...

Я стояла й дивилась на примарну красуню. Ніби збентежившись від мого погляду, вона витончено, мов сполохана олениця, позадкувала. У мене тьохнуло серце, я відчувала шалене бажання йти за цією жінкою куди завгодно. Я боязко ступила вперед.

— Ні, мене вона розчарувала. Їй-право.

Я моргнула й озирнулась. Це виявився Джордж, який увійшов до «кімнати чудес» через фоє й тепер стояв біля мене. До його волосся приклеїлось павутиння, а в руці він тримав соляну бомбу. Примруживши очі за скельцями окулярів, Джордж пильно дивився на Нещадну Красуню.

Спочатку, правду кажучи, я трохи розсердилась — такою безглуздою й недоречною здалась мені його поява. Зараз мені аж ніяк не хотілося бачити Джорджа.

— Про що це ти? — сердито буркнула я.

— Після такої розминки, — відповів він, — я сподівався побачити її в усій красі. Яскраву, трохи розпусну... такий собі зразок потойбічних жіночих чарів. А воно... не те! Не те!

Я поглянула в дальній кінець коридору, де мовчки погойдувався, чекаючи на мене, привид — сумний, гнучкий, наче безлиста зимова верба.

— Тобто для тебе вона недостатньо гарна? — перепитала я.

— Недостатньо гарна?! А що в ній гарного, Люсі, — в цьому лантусі гною та кісток? Таке добро — не на мій смак!

Жінка далі дивилась на мене. Її довгі темні вії тріпотіли за кожним ударом мого серця. Я знову відчула нездоланне бажання рушити за нею, й мене ще дужче розлютили простацькі Джорджеві слова.

— Що за дурниці ти верзеш? Який гній?! — хрипко зареготала я.

— Гаразд. По-науковому кажучи, це «чистий прозорий іхор, що проявляється в напівтвердому тілесному вигляді». Та якщо врахувати, що це розтоплена, клейка речовина, що спливає краплями з кісток, то її цілком можна назвати гноєм. Усе одно — іхор то чи гній...

— Замовкни, Джордже!

— Гній, Люсі.

Я ледве стрималась, щоб не вдарити його:

— Замовкни! Просто замовкни!

— Не замовкну. Поглянь на неї, Люсі. Тільки поглянь!

Сказавши це, Джордж ступив уперед і стиснув мою руку, може, трохи дужче, ніж слід було. Я скрикнула з болю — і цього виявилося досить, щоб мара, яка огорнула мій мозок, умить розвіялась. Ніби поривом вітру звіяло примарну завісу з моїх очей.

І куди ж поділася жінка в чарівній перламутровій сукні?

У повітрі оберталась звичайнісінька груда ектоплазми.

А витончені цукрово-білі руки? Замість них чорніли уламки кісток.

А повні звабливі стегна? Обернулись на шмат прогнилої, дірявої плоті.

А усміхнене обличчя? На його місці виднів пожовклий череп.

Я знову моргнула. Перед моїми очима знову спала завіса. І з’явилась привітна, мила жінка, яка стояла й манила мене до себе.

Я дивилась на неї. Нібито так само, як раніше. Однак тепер я змушувала себе бачити правду.

Це виявилось непросто. Гіпнотичне погойдування привида заколисало мою пильність, і я знову відчула, як мої тіло й душа ладні полинути за цією жінкою. Та цього разу, стиснувши в кулак усю свою волю, я зосередила увагу на самій собі, а не на цій блискучій, мерехтливій тварюці.

— Ходімо зі мною... — повторював примарний голос. — Ходімо зі мною на сцену...

— Ні! — тільки й спромоглася прохрипіти я.

Ніби невидимі ножиці перерізали мотузок між мною й духом. Примарне полотно, що ховало під собою статую, впало, й на місці блискучої оболонки в повітрі з’явився скорчений, з вишкіреними зубами труп, що поволі рушив до мене. Я витягла рапіру, виставила її перед собою, й привид відсахнувся, далі ворушачи губами й манячи мене за собою.

— Ущипнути тебе ще раз? — запитав Джордж, що якимось чином опинився біля мене.

— Ні.

— Бо я можу. І за руку, й за ногу, й нижче спини — куди захочеш. Тільки скажи мені.

— Дякую. Все гаразд. Уже все гаразд. Я бачу цю тварюку.

Джордж кивнув:

— Тоді ти, напевно, дозволиш мені зробити ось що...

І жбурнув соляну бомбу, яку дотепер тримав у руці. Вона вибухнула біля ніг примари, засипавши її дощем яскраво-зелених іскор і змусивши Нещадну Красуню засичати й скривитись від болю. Привид позадкував до темного проходу, де на якийсь час зупинився, курячись парою. З темряви на мене зирили його чорні гострі очі, просто-таки пронизуючи мій мозок ненавистю. Ще мить — і Красуня зникла, а разом з нею розвіялась і спокуса, що огорнула мене.

— Цікаво, куди вона вирушила, — мовив Джордж. — Може, ходімо разом до фоє, Люсі? Нам треба порадитися, що робити далі.

Фоє якнайкраще придавалось для такої наради. Мені подобалось це місце з укритими облупленою позолотою стінами, навіки пропахле тютюном та смаженою кукурудзою. А найголовніше — воно було досить далеко від примарних чарів та інших потойбічних штучок. Джордж підійшов до буфетної стійки, взяв з неї шоколадку й з’їв її. Я тим часом притулилась до прилавка каси, в руках у мене була пляшечка з водою, а біля ніг лежав рюкзак, із якого на мене докірливо дивився череп. У голові так паморочилось, що я ледве ворушила язиком. Урешті я все-таки спромоглася вимовити:

— Дякую, Джордже.

— Будь ласка.

— Наступного разу, коли я таке вироблятиму, не марнуй часу. Просто штовхни мене.

— Гаразд.

— Штовхни або вщипни. Що дужче, то краще.

Джордж стенув плечима:

— Краще ти сама не піддавайся. Бачиш, на що здатні ці Спектри. Кого завгодно спокусити можуть.

— Тебе ж вони не спокусили...

— Цього разу—ні. Така цяцькована ектоплазма мені не до смаку, — він ще раз стенув плечима. — Навряд чи й тебе вона довго дурила. Ти впоралася б із нею й без моєї допомоги.

— Можливо, — погодилась я. — Тільки мені здалося, що ця тварюка... намацала моє найвразливіше місце, — я ковтнула води. — А ти набагато міцніший за мене.

— Міцніший? Оце вже не знаю, — відповів Джордж. — Хіба що трохи бадьоріший. До речі, я помітив, що Красуня не терпить відвертого спротиву. Їй потрібна пасивна жертва, найкраще — з якось душевною раною. Поки ми триматимемось, вона нас не чіпатиме. Та водночас це породжує нові труднощі. До її послуг цілий театр — хтозна, де вона з’явиться наступного разу!

Моторошне враження від зустрічі з привидом поволі щезало, змінюючись піднесеним настроєм, добре знайомим будь-якому агентові, що вийшов на завдання. За таких обставин ти не можеш думати ні про що, крім своєї роботи.

— Стривай-но! А може, її Джерело — це цілий театр? — припустила я. — Як ти гадаєш?

— Якщо це так, то дивно, що привид ніколи не проявлявся раніше. Так раптово, як наша Красуня, з’являються лише привиди-новачки... Її Джерело теж мусить бути новим, — Джордж замислено взяв з буфету ще одну плитку шоколаду. — Ні, навряд чи то цілий театр.

— Череп натякав, що поява Красуні — це чиясь підла витівка. Тоді все стає по місцях.

— Локвуд вважає так само, — зазначив Джордж. — Можливо, хтось нещодавно приніс до театру Джерело, пов’язане з моторошною смертю Красуні. Джерело десь заховане, й це дозволяє привидові щоночі проявлятись у театрі й сіяти паніку. Цікаво, де ж воно, це Джерело?.. — він дожував шоколадку і оголосив: — Радше за все десь між мотлохом, зваленим під сценою. Зараз я піду й понишпорю там. А ти, Люсі? Підеш зі мною?

Я вже хотіла погодитись — таким переконливим, надійним здавався зараз мені Джордж. Та нетерплячка, що огорнула мене, переплутала всі мої думки.

— Ні, — відповіла я. — Краще я пошукаю наших. Попереджу їх про те, що сталося зі мною.

— Та все з ними гаразд, — запевнив мене Джордж, прямуючи до входу в партер. — Ми ж міцна команда. Навіть Кіпс. Від його окулярів будь-який привид утече, репетуючи з переляку.

Перш ніж Джордж зник у коридорі, я рушила за ним. Моя дорога пролягала до сходів. Розмова з Джорджем повернула мені силу волі, і хоч серце моє ще й досі тьохкало, я сміливо дісталася балкона бельетажу.

До того, як утрутився Джордж, між мною й привидом діяв психологічний зв’язок. Піддавшись чарам Красуні, я мимоволі відкрила їй свою свідомість. Тобто дала прочитати свої думки. Вона довідалась про те, що мене тривожило.

І тепер знала, ким я так переймаюсь.

Я пригадала її останній погляд, який вона кинула на мене, стоячи в пітьмі проходу.

І зрозуміла, що ця тварюка робитиме далі.

Фоє долішнього ярусу було порожнє. Його ледве-ледве освітлювали електричні свічки по стінах.

Коли я востаннє бачилася з Локвудом, він сказав, що вестиме свої пошуки нагорі, на балконах та в ложах обох верхніх ярусів. Зараз, виходить, він десь недалеко... Але ж тут було стільки різноманітних сходів та коридорів! Я вирішила розпочати з самісінького верха і поволі просуватись униз.

«Їй потрібна пасивна жертва, найкраще — з якоюсь душевною раною...» — пригадались мені Джорджеві слова.

Наближаючись до чергових сходів, я побачила, що мені назустріч прямує Голлі.

— А де Локвуд? — запитала вона.

— Що? — зупинилась я. — Те саме я хотіла спитати в тебе.

— Хіба він не казав тобі, куди збирається?

— Коли?

— Щойно, коли розмовляв з тобою.

Я вирячилась на неї:

— Я щойно не розмовляла з ним! Я вже давно його не бачила, Голлі!

Обличчя Голлі пересмикнулось, і вона поглянула на мене своїми темними переляканими очима.

— Але ж... ви щойно були разом на балконі в бельетажі! Щойно, хвилини зо дві тому! Ви були там! — хоч її голос лунав наполегливо, я почула в ньому несподівану тремтливу нотку. — Я була певна, що це ти! А далі ти махнула йому рукою, й він пішов за тобою до дверей...

— Не за мною, Голлі.

Ми перезирнулись. Тоді я витягла рапіру, Голлі зробила те саме — ми помчали вперед і нарешті штовхнули двері, що вели на балкон.

— Коли це було? — коротко спитала я. — Як давно?

— Хвилини зо дві тому... Я була в горішній ложі і звідти побачила вас...

— То була не я, розумієш? Чому ти вирішила, ніби це я? Хіба вона, нехай їй дідько, скидалась на мене?! Чим? Обличчям? Убранням?

— Я... я не помітила твого... тобто її обличчя. Вона здалась мені темноволосою. А може, то була просто тінь...

— Просто тінь?! — не витримала я.

— Вона ще так стояла, вимахувала руками... точнісінько як ти!

Атож. Ця тварюка все-таки була за життя актрисою! Розмовляючи далі, ми опинились на крутих сходах долішнього ярусу, і нас знов огорнула велична тиша глядацької зали. Від перил балкона віддзеркалювались вогники ламп, із затінку, наче змії, звисали линви трапецій, а попереду, за головним проходом партеру, було видно сцену. Ми озирнулись, пробігли очима нескінченні ряди крісел, шукаючи знайомої постаті Локвуда, однак не помітили нічого.

— Він міг вийти з зали крізь бічні двері, — показала рукою Голлі. — І спуститись униз іншими сходами. Цей театр — справжнісінький лабіринт...

Я не відповіла нічого. В моєму серці піднімався чорний страх, немов фонтан нафти, який от-от вирветься з свердловини...

«Він піде в морок...»

Я стисла зуби, щоб затамувати тривогу. Голлі сказала правду. Цей театр — справжній лабіринт. Бігати ним просто так було марно. Локвуд зараз міг бути де завгодно. Де завгодно...

А чи справді? Хоч привид з’являвся в різних місцях театру, мета його завжди була одна й та сама — заманити свою жертву на сцену. Чарлі Бада врятували, коли він прямував туди коридором... А Сід Морісон — єдиний, хто справді перебував тоді на сцені? Його врятувати не вдалося, він помер просто за лаштунками.

Тепер Красуня кликала туди нас. Чому б і ні? Адже вона й сама там померла...

Я підбігла до перил і поглянула з балкона вниз.

Спочатку я нікого не побачила, а далі... Що ж, Нещадній Красуні слід віддати належне — нашою нинішньою тактикою вона скористалась якнайкраще. Терпляче вичікувала, поки ми розійдемось, а далі, обравши жертву, розпочинала свою виставу. От і зараз ми були розсіяні по різних місцях і безпорадні: ми з Голлі — на горішніх ярусах, Джордж — у підвалі, Кіпс — узагалі бозна-де, а Локвуд...

Ось він, Локвуд. Неквапом прямує центральним проходом, та в його ході помітне щось механічне, незграбне. А потім мені здалося, що я бачу перед ним темну хмаринку, яка вабить його за собою.

Я окликнула Локвуда на ім’я. Тоді закричала на весь голос. Голлі, що стояла біля мене, підхопила мій крик. Та, на жаль, якщо в залі зі сцени було чути кожне слово, то тут усі звуки миттєво згасали. Локвуд навіть не обернувся, а от тінь, що пливла попереду нього, почула нас і полинула ще швидше, щоб якнайскоріше привести свою жертву на сцену.

— Мерщій, Люсі! — Голлі потягла мене за рукав. Вона, зрозуміло, дійшла тих самих висновків, що і я. — Нам треба потрапити вниз!

— Так... — навіть ще не вимовивши цього коротенького словечка, я знала, що зробити це ми не встигнемо. Надто вже багато попереду дверей, коридорів, сходів, які нам треба подолати... Часу в жодному разі не вистачить. — Іди сама, — сказала я. — Біжи щодуху.

— А ти?

— Біжи, Голлі!

Вона хутко зникла, залишивши по собі легенький аромат парфумів. Вона була чудовим агентом, що виконує накази без заперечень. Щоправда, якби вона довідалась про мій задум, то, може, й засперечалася б.

А я, правду кажучи, ледве впізнавала саму себе.

Я вимкнула власний розум, який наполегливо радив мені заховатись за першим-ліпшим кріслом. А моє чуття тим часом шукало виходу зі становища і прораховувало різноманітні, навіть неймовірні, варіанти цього виходу. Тільки-но Голлі побігла, як я зосередила свою увагу на перилах балкона.

Локвуд тим часом уже поволі піднімався бічними сходами на сцену. Його рапіра безпорадно хилиталась на поясі, руки байдуже висіли. Жодної спроби боронитись я не помічала. З балкона мені було чітко видно, який він тонкий, вразливий. Перед ним досі пливла примарна тінь, однак тепер я вже не зважала на неї. Я вилізла на перила, з яких звисали линви кількох трапецій. Їхні кінці були прив’язані до металевої рами, що виступала над залою. Кожна линва тяглася від трапеції вперед і вгору, а далі зникала в пітьмі, під високою стелею.

Я стала на раму й відновила рівновагу, намагаючись не дивитись на далекі ряди крісел унизу. Найзручнішою мені видалась найближча линва, що нижче за інші провисала над залою. Тафнел казав, що завтрашню виставу відкриватимуть повітряні гімнасти, тож я знала, що для задуманого мною стрибка все готово.

Це, щоправда, не означало, що я сама готова його зробити.

А там, унизу, Локвуд уже вийшов на середину сцени. За два кроки попереду нього пливла в повітрі постать у довгій сукні, з розкуйовдженим волоссям. Чарівна й приваблива, вона обернулась, підняла тонку руку, і я почула ніжний шепіт:

— Ходімо зі мною...

І Локвуд ступив уперед.

Мене це розлютило. Як він сміє слухатись цієї тварюки?! Лівою рукою я схопила линву й підтягла її до себе. Линва була груба й важка. Обкрутивши нею стан і одну руку, я витягла вільною рукою рапіру й легенько, наче стеблину квітки, перерізала линву клинком.

Далі я трохи відхилилась назад і ступила в порожнечу. Звільнена линва напружилась під моєю вагою. Решту справи зробило земне тяжіння.

Ні, тільки не змушуйте мене розповідати про цей стрибок докладно. Увесь мій повітряний політ можна описати однісіньким словом — «униз». Я падала, й шлунок підкотив мені аж до горла, коли під моїми ногами промайнули порожні ложі й крісла партеру. Я летіла з такою шаленою швидкістю, що позбивала б голови глядачам, якби вони сиділи тоді в залі. Обкручена линвою рука от-от мала відірватись під вагою мого власного тіла; пальці, що вчепились у линву, просто-таки палали, а у вільній руці, відкинутій убік, виблискувала рапіра. Аж нарешті переді мною майнула сцена — і на ній примарна жінка, осяяна потойбічним світлом, та Локвуд, що прямував просто в її широкі обійми.

— Ходімо...

Ви знаєте мене. Я завжди старанно виконую накази. Іти до тебе? Будь ласка! Я пролетіла саме між Локвудом та Красунею — крижане повітря обпекло мені шкіру. Я махнула рукою — вістря моєї рапіри легенько пройшло крізь те саме місце, яке колись у цієї манірної, спокусливої жінки називалося шиєю. Наступної миті я вже від летіла вглиб сцени й опинилась над матою, яку завбачливо вирішила зробити фінішем своєї повітряної мандрівки.

Приземлилась я досить-таки твердо, спочатку боляче вдарилась об мату сідницями, а потім крутнула блискавичне сальто — таке, що мої гомілки промайнули повз мої вуха, — та, на щастя, нічого не зламала й не вивихнула. Лежати й відпочивати часу не було, тож я відразу підхопилась, перескочила з мати на сцену і, мов розлючений бугай, кинулась уперед, стиснувши зуби.

Локвуд стояв на тім самім місці, де я його щойно бачила. І стояв він так само мляво, опустивши руки. Якщо він і бачив, як я промайнула повз самісінький його ніс, то ніяк не зреагував. Добре, що хоч не плентався далі за Красунею. Линва, яку я випустила, гойдалась над сценою й мало не зачепила Локвуда, та йому було байдуже й до цього.

А по інший бік від мене в повітрі висіла безголова жінка. Щоправда, не зовсім безголова: її голова, хоч і відтята від шиї, люто зирила на мене, ширяючи збоку від тіла. Довгі пасма її світлого волосся звивались у повітрі, намацуючи обрубок шиї.

Навіть без голови Красуня не закінчила своєї гри. Примарні вуста скривились у мізерній подобі усмішки.

— Ходімо...

— Знаєш, — не витримала я, — скільком бідам можна було б запобігти, якби такі, як ти, лежали в своїх могилах і не сумнівались, що вони мертві.

Я жбурнула каністру із залізними стружками. Вдарившись об дошки сцени, вона вибухнула просто біля ніг привида дощем іскор, що оточили постать Нещадної Красуні колом зелених вогників. Привид злякано підскочив і мало не загубив свою голову. Пасма волосся знову прилипли до оголених жіночих пліч, силкуючись підтягти голову до тіла.

Це аж ніяк не бентежило мене. Каністр у мене вистачало. Я дістала з пояса другу й пожбурила, ще дужче підпаливши грудку ектоплазми, що висіла в повітрі. Привид скулився, втратив рівновагу. Усмішка на його обличчі почала згасати.

Десь далеко ляснули двері — це, мабуть, прибігла Голлі.

Примарна жінка простягла руки:

— Ходімо...

— Та замовкни вже!

Можливо, магній — це було занадто, та цей привид уже добряче мені набрид. Така самозакохана, набридлива, безмозка тварюка! Я вже не могла ні бачити, ні чути її. Ще й намагалась відібрати в мене Локвуда! Хай сцена обгорить — нічого, Тафнел полагодить, грошей на це йому вистачить!

Каністра з магнієм не підвела — вибухнула як треба й де треба: сліпучі розжарені іскорки пройшли крізь тіло Красуні й підкинули в повітря, наче кришку каструлі, її відтяту голову. Половина плазми випарувалась відразу, решта поблідла й скорчилась. Красуня перетворилась на звичайнісінький, непоказний привид, що полетів над сценою, далі зменшуючись у розмірах. Услід за примарою помчала її голова, прикріплена до тіла нитками плазми; зникла блискуча сукня, викривились тонкі білі руки; на тілі, мов чорні зірки, зяяли рани від клинка. Привид під летів до одного з дерев’яних кубиків, пірнув до нього й пропав.

— Де вона? — Голлі з розпатланим чорнявим волоссям вибігла на підпалену сцену. — Де вона? Куди вона поділась?!

Я навіть не обернулася до неї.

— Он до тієї жовтої коробки, — пояснила я. — Там Джерело! Знайди і запечатай його!

Сказавши це, я викинула з голови геть усе, що стосувалось привида. Я стояла перед Локвудом і дивилась на нього. Узяла його за руку й тут-таки помітила, яка вона бліда й холодна. Локвудові очі були майже невидющі — майже, але не зовсім. У їхній глибині ще жевріли вогники свідомості.

— Локвуде! — вигукнула я й дала йому ляпаса по щоці.

Десь за моєю спиною затріскотіли дошки. То Голлі трощила дерев’яну коробку.

— Локвуде... — зніченим голосом повторила я. — Це я!

— Люсі! — підбігла до мене Голлі. — Я дещо знайшла там! Обгорнула срібною сіткою...

— Це я, — вже спокійніше повторила я. — Це я, Люсі.

Я дуже раділа, що Голлі так швидко знайшла Джерело і запечатала його. Раділа, що звук мого імені повертає Локвуда до життя. А це мені було видно з його очей, з тих самих вогників, що розгорялись дедалі дужче. Він розумів, хто перед ним, упізнавав мене... й нарешті всміхнувся мені.

— Привіт, Люсі...

І тоді я знову дала йому два ляпаси — щосили, по обох щоках. Адже важко залишатися спокійною, коли ти вмиваєшся сльозами.