Покривало Ізіди

ПОМСТА СУШІСА

Піфагор прокинувся, коли сонце вже золотило пілони храму. Зала сповнилася фіміамом, лунали урочисті пісні. Тіло стало легке, невагоме. Два юних учні зняли з нього чорне лахміття, подали біле вбрання з наитоншого лляного полотна. Він одягнувся, зійшов униз.

Його зустрів верховний жрець, подав чашу, наповнену гранатовим соком. Він випив її. Заблищало дно, на ньому вияснився малюнок: дитя у квітці лотоса.

— Хвала дитяті! — піднесено сказав Сушіс. — Ти народився для нового життя, мій брате! Віднині ім’я твоє — Аноріс. Радуйся!

— Дитя народилося! — загримів хор дзвінких голосів.

Широке кільце жерців у білих убраннях оточило нового ієрофанта, повело до виходу. Піфагорове обличчя було бліде й натхненне. Він майже не чув пісень, не звертав уваги на вітальні вигуки. Дивився на полум’яне кружало сонця, і в свідомості його звучали пристрасні й буряні слова:

— Вийдіть з храмів обману, летіть на вільний простір!

— Я йду, Амадіс, я йду, кохана, — заспівала в глибині серця незрима струна. — Жодні сіті не втримають мене, жодна безодня не зупинить!..

Увечері вони зустрілися в бібліотеці. Амадіс була в темному плащі. В руках вона тримала сіру накидку, подала її Піфагорові. Очі дівчини мерехтіли хворобливим блиском.

— Одягайся. Хутчіше, — сказала вона. — Ми рушаємо негайно.

— Куди? — спантеличено запитав Піфагор.

— На волю.

— Чому так несподівано? Лише сьогодні я пройшов посвяту.

— І сьогодні Сушіс вирішив ув’язнити тебе, — гнівно мовила дівчина. — Не зволікаймо. Я підслухала розмову старших ієрофантів. Твоя посвята умовна. Їм не сподобалося твоє розкриття у священному сні. Ти їм чужий і ворожий…

— Я знаю, — прошепотів еллін, нахмурюючи брови. — Я збагнув це сьогодні вночі…

— Тебе вирішено не вбивати, лишити живим… але замкнути в глибинах печер. Сушіс хоче скористатися з твоїх послуг. Як — не знаю! Але ти ніколи не побачиш світу, ти вмреш у лабіринті. Елліне, любий, тікаймо! Вже все готово, люди ждуть!

Вона схопила його за руку, повела в глибину бібліотеки. Відкрився темний вузький хід у стіні. Зігнувшись, вони пролізли в нього. Камінь, безшумно повернувшись, затулив отвір. Амадіс, тримаючи Піфагора за руку, вела його крутими й низькими печерами, невідомо як вгадуючи шлях у цілковитій пітьмі. Під ногами хлюпала вода, запах цвілі забивав дух. Незабаром попереду засіріло, і вони вийшли на чисте повітря, повіяв теплий вітер, десь закричали в очеретах сонні птахи. Між темною стіною заростей блищали води Нілу, біля берега бовваніла невелика барка з щоглою.

— Сюди, — прошепотіла Амадіс. Назустріч їм рушили дві постаті, зупинилися.

— Це наші друзі, — сказала дівчина. — Сідай, ми вирушаємо. Незабаром будемо на тім боці, а потім — всю ніч пливтимемо до моря.

Постаті зненацька метнулися до Піфагора, схопили за руки, заломили їх за спину. Він застогнав од болю, крутонувся з усієї сили. Напасники одскочили.

— Зрада! — відчайдушно крикнула Амадіс. — Тікай, елліне!

З темряви виросло кільканадцять переслідувачів, вони мовчки й люто накинулися на втікачів. Піфагор боронився завзято, ненависно. Рикав, ніби молодий лев, що потрапив у пастку. Амадіс повалили і запхали у чорний мішок.

Еллін кинувся їй на поміч. Його вдарили довбнею по голові, забили памороки, зв’язали. По знаку ватажка переслідувачі взяли здобич на плечі й понесли до храму.

Вони стояли перед Сушісом, спустошені, байдужі. Лише у дівчини лихоманково горіли очі, в них поблискували іскри ненависті. Обличчя верховного жерця поблідло, покрилося зеленими плямами. Він скреготнув зубами.

— О, ти — підступна змія! Я кохав тебе багато років — палко, таємно і не посмів торкнутися тебе. А ти віддала своє почуття чужоземцеві, нікчемному приблуді! Ти відкрила для нього таємницю нашого храму, навчила читати священні письмена. Ти зрадниця, підла й мізерна зрадниця!

— Любов — єдина міра вчинків! — гордо відповіла Амадіс, обпікши жерця вогнистим зором. — Що ти знаєш про любов, гнилий, підступний діду? Еллін — герой, а хто ти? Це ти зрадник, бо зневажив прадавній заповіт синів неба!

— Цить! — ревнув Сушіс, потрясаючи сухими кулаками. Біля вуст у нього з’явилася піна. — Цить, демонський виродку! Ти заслуговуєш найстрашнішої кари! Я страчу тебе!

— Я готова до смерті! Я люблю його! А смерть? її нема для кохання! Вмерти разом з ним — це щастя!..

— Ні, так просто я не покараю тебе, — зловтішно прошепотів жрець, переводячи погляд з неї на Піфагора. — То було б м’якою карою. І його я не знищу. О ні! Він буде жити. Він буде жити довго! Йому можна буде читати… навіть священні таблички в хранилищі синів неба. Ха-ха! Що? Ти не чекав такого? А вона… Вона — твоя любов, твоя блудлива змія, вічно стоятиме в тебе перед очима… Ні жива ні мертва… Ні мертва ні жива… Чуєш? Чуєш? Ха-ха-ха! Тепер ти збагнула мою помсту?

— Ні! — відчайдушно закричала Амадіс. — Я хочу смерті! Вбий мене, вбий!

— Моя воля непорушна! — грізно промовив Сушіс. — Твій дух житиме у мертвій формі. Він все чутиме, все знатиме і неспроможний буде ворухнути бодай одним м’язом. А Піфагор… житиме довго, довго, може, ще багато десятків років… Ніхто не скаже йому — скільки! Я відберу в нього сонце, волю, кохання! Він хотів Істини? Хай поглинає її в цьому підземеллі, а ти, ти будеш його вічним докором, болем, раною його сумління, знаком того, що він втратив навіки! Навіки! Навіки! Ха-ха-ха!

Сушіса тіпала нервова лихоманка, він захлинався і насолоджувався своєю злобою. Амадіс підвела наповнені слізьми очі на Піфагора, ніжно сказала:

— О коханий! Прости мене’за ту муку, яку я завдала тобі! Про одне лише прошу тебе… що б не сталося — збережи мене в серці своєму…

— Візьміть її! — рикнув Сушіс— Зробіть те, що вона заслужила!

— Чуєш? — кричала вона, вириваючись з рук ворогів. — Чуєш мене, коханий? З тобою, з тобою…

— Чую, Амадіс, — дивлячись на неї крізь пекучі сльози, ледве промовив Піфагор. — Чую, зірко моя… Ти віднині навіки зі мною.

Сушіс дотримав слова. Піфагора замкнули в тісній залі священної бібліотеки. Амадіс у прозорому саркофазі підвісили під стелею. Верховний жрець вигадав їй жахливу кару: заглибив її у страшний віковий сон — дивовижний гіпнотичний стан ні життя ні смерті, — помістивши в непроникну для повітря й вологи скляну сферу. Її свідомість жила, та дівчина була позбавлена можливості поворухнути бодай пальцем.

Перші дні чи тижні Піфагор нічого не їв, сидів, ніби мертвий, дивився на прекрасну Амадіс, і сльози жалю та кохання лилися по «його щоках. Інколи він сидячи дрімав, і тоді Амадіс оживала, виходила з саркофага, сідала біля нього. Вуста її ворушилися, ніби дівчина бажала повідати щось важливе, невідкладне.

— Що ти кажеш? Чому я не чую тебе? — кричав Піфагор і прокидався, виринав зі сну, а вона знову перебувала у тьмяному кутку, високо під стелею священної бібліотеки.

Нарешті еллін почав їсти. Тіло вимагало своє. Якась могутня сила не дозволяла йому вмерти, неясна слабка надія жевріла в грудях, ніби іскра під попелом. На що він сподівався? На чудо? На випадок?

Минали довгі, нескінченні дні, місяці… А може, роки?

Піфагор знову почав читати священні таблиці синів неба. Він прокидався зі сну, вмивався і, взявши срібну платівку, підводив очі вгору.

— Він гадав, що покарав нас, кохана, — ніжно промовляв еллін. — Ні, він навіки з’єднав нас. Ніхто нас тепер не розлучить. Я з тобою. Ось для тебе я читатиму священні письмена, і твій дух мандруватиме у безмірі разом з моїм, разом з благородними синами неба…

Він читав їй про невидимий Центральний Вогонь, довкола якого вели гармонійний танець міріади видимих і невидимих світів, творячи в тому безмежному польоті таємничу музику Вічності, про летючі кораблі, які блискавично пронизували зоряні простори, про нещасну планету Або, що загинула у жахливій зустрічі з невидимою космічною зорею-тартаром, страшною безоднею, яка навіки хоронить все, що трапляється на її шляху. Так сини неба втратили свою материнську планету. Залишилися живими лише ті, хто в годину лихоліття мандрував далеко від батьківщини. На срібних табличках було попередження: Сонце-Геліос теж мандрує у парі з темним космічним чудиськом-тартаром, люди земної ойкумени мають знати про цю загрозу і готуватися до рятунку у прийдешньому. Для цього планетний круг має стати єдиним і дружнім, бо лише братерство зоряних душ матиме потугу долати безмежні простори Вічності.

Багато дечого з прочитаного Піфагор не міг збагнути, інколи те, що відкривалося йому, здавалося казкою, міфом. Він не розумів, якою силою перетинали незміряні простори вогняні колісниці синів неба, бо та вогниста енергія, як т. вердили зоряні мандрівники, затаєна в будь-якому холодному камені. Було незбагненним і те, як вони могли бачити на відстані, яким чином знаходили напрям у неуявній пустелі космічного бездоріжжя. Багато табличок еллінові не пощастило прочитати, на них були незрозумілі фігури і формули.

Еллін заглиблювався у мудрість далеких братів, думав. Потім зводив погляд до непорушної постаті дівчини, ніби чекав відповіді. Вона мовчала, і йому здавалося, що на її обличчі витає тінь задуми. Піфагорові ввижалося, що вії Амадіс тріпочуть, піднімаються. Тоді він відкидав геть срібні платівки, намагався доскочити до прозорого саркофага, щоб скинути його униз, розбити, витягти, визволити кохану з моторошної в’язниці.

Нігті кришилися, бризкала кров, він здирав шкіру на руках, шматував убрання, а знесилившись, падав на підлогу і тяжко ридав, аж доки не впадав у забуття.

І марилося йому, що він маленька дитина… мати Парфеніса поруч, вона пряде білосніжну вовну, в її руках хутко обертається веретено, тонка нитка сріблиться в промені сонця, ніби прокладає від гребеня до грудей матері тонюсіньку стежиночку. А по тій стежинці біжать, біжать невидимі істоти — гноми, духи, чарівники: то мати розповідає малому синкові чудові казки. В них завжди діють хоробрі герої, проти них виступають дракони і демони, проте мужні шукачі долають темні чудовиська і приносять людям щастя і ясне життя. Парфеніса пригортає Піфагора до себе, він кладе голову на її коліна, а вона гладить біляве волосся і шепоче втішні слова:

— І ти станеш великим героєм, синку. Так сказала дельфійська піфія, так пророчив оракул Аполлона, а він не обманює… Він запевняв, що в тебе буде щаслива, велична доля… Чуєш, синку? Ти будеш славетний для всіх віків і народів. Не забувай, синку… не забувай…

Піфагор кидався зі сну, виборсувався з видінь, стогнав. О піфіє! Ти не могла зловтішніше посміятися над моєю долею!

Плив час. Без міри, без вияву. У Піфагора одросла борода до пояса, потрухло вбрання. Руки висохли, груди запали, стали слабнути ноги. Слуги, як і раніше, приносили йому їжу та воду, проте на запитання не відповідали.

Танули сили.

Байдужість кувала Піфагора у тяжкі тенета.

Інколи він розплющував запалені очі, дивився на запилений саркофаг Амадіс, усміхався їй, бурмочучи посохлими вустами якісь ласкаві слова, і знову поринав у течію забуття.

Одного дня його розбудили крики. Він схопився на ноги. Двері до священної бібліотеки з гуркотом відчинилися, до зали заскочив Сушіс, вже цілком сивий і ветхий. З ним було двоє охоронців з мечами. Він щось владно наказав. Вони притягли драбину, полізли до саркофага. Піфагор кинувся до них, почав стягати їх вниз. Один з воїнів пхнув його ногою в груди, еллін упав навзнак, знепритомнів. Сушіс стояв над ним, зловтішно реготав.

— Кінець твоєї путі, шукачу Істини! Ха-ха-ха! І їй теж кінець! Всьому кінець! Кидайте її вниз — чого чекаєте? Ха-ха-ха!

Воїни повалили саркофаг униз, сфера з лускотом розвалилася, тіло Амадіс викотилося на каміння. Груди дівчини високо здійнялися вгору, почувся протяжний моторошний стогін, на вустах її виступила червона піна, судорожно здригнулися і безсило впали руки, ніби зрубані гілки.

— Все, — в’яло сказав Сушіс. — Ідіть геть…

Воїни вийшли з бібліотеки, не промовивши й слова. Сушіс постояв над непорушним тілом Амадіс, темні очі його згасли, він загорнувся у плащ і рушив геть, навіть не глянувши на Піфагора.

Еллін, отямившись від удару, звівся на ноги. Оглянувшись, побачив покинуту Амадіс, кинувся до неї, припавши до грудей. Серце ще ледь чутно стукало, але тепло життя покидало тіло.

— Амадіс, — тихо покликав еллін, розтираючи їй холодіючі пальці. — Амадіс, прокинься… вже минув твій сон… прокинься, моя кохана…

Дівчина розплющила очі. Зіниці її застилав туман.

— Хто це? Де я? — прошепотіли зів’ялі вуста.

— Це я, Амадіс, — плакав Піфагор. — Ти не пізнала мене? Так багато часу минуло… ми були разом з тобою… багато літ… а може, віків…

— Піфагор… очі в тебе, ніби морська вода під сонцем… Візьми мене на руки… понеси в чарівну Елладу… Не забудь мене на новій дорозі, коханий… Я ждатиму тебе… Я жда…

Вона востаннє зітхнула й завмерла.

Піфагор сів біля неї, охопивши коліна руками. Так його й застали два молоді жерці, які зайшли до зали. Один з них торкнув елліна за плече. Він безтямно звів очі на них.

— Хто ви? — тихо запитав він.

— Покинь це приміщення, — схвильовано сказав жрець. — Сушіс покінчив з собою. Ієрофанти розбіглися. Єгипет розгромлено, а цар Амазіс в полоні у персів.

— Що мені до того? — байдуже промовив Піфагор. — Я хочу її поховати. Допоможіть мені…

Вони понесли її у велику залу бібліотеки, поклали у саркофаг. Піфагор запитав у одного з жерців:

— Скільки я був там… у підземеллі?

— Двадцять років… Так мені казали старші…

— Двадцять років, — прошепотів Піфагор, і на його чолі залягла глибока скорботна зморшка. — О, ти жорстоко помстився, бездушний Сушісе! Ходімо, браття, віддамо цій чистій душі останню шану…

Єгипет лежав у руїнах. Священний бик Апіс у храмі Амона був убитий персами, династія фараонів повалена, жерці розбіглися хто куди, а багато з них потрапили в полон.

Піфагор теж мандрував до Вавілона в колоні полонених. Він не сумував і не радів. Пережите горе, довголітнє терпіння навчили його нелюдському спокою. Поховавши Амадіс в пустельному затишку в горах, він хотів вилити сльози, які тиснули серце, рвалися назовні. Та в глибині свідомості майже нечутно продзвеніли слова, прочитані колись на срібних табличках синів неба, і Піфагор, стримуючи ридання, прочитав той дивний заповіт над останнім притулком Амадіс.

І тепер, збиваючи ногами куряву на пустельних шляхах Сірії, він часто повторював уголос або в думках заспокійливу формулу:

«Мудрий не лічить дні, проведені у вищому єднанні. Хіба можна полічити краплі в Океані?

Мудрий не судить про щоденні справи. Хіба можна побачити те, чого не було, нема і що вічно є в Дзеркалі Буття, ніби осколок Великого Цілого?

Мудрий не відає ні себе, ні інших окремо, бо він пам’ятає — Суще Все у Всьому. І через Все він пізнає його окремі частки.

Мудрий сидить на Вершині, бо він обнімає Гору…»

Майоріли на обрії жовті гори, пливли у небі міражі, ніби видіння недосяжних потойбічних країв Озіріса. Іржали бойові коні персів, чувся регіт і крики переможців. А вчорашні володарі, мудрі жерці, можновладні правителі йшли понуро поруч з колишніми рабами, міряючи закривавленими ногами палаючі, нескінченні дороги ойкумени. І, думав Піфагор над смислом земного буття, болісно перебирав у свідомості мудрі вислови філософів та шукачів Істини і не міг покласти на рану серця цілющого бальзаму заспокоєння…

Мнезарху з Самосу — від сина Піфагора

щире вітання!

Не знаю, чи застане тебе або матір Парфенісу цей лист. Пишу навмання. Може, ви вже поховали мене в думці своїй — знайте ж, що я живий. Залишаю листа вірним людям, сподіваюся, що коли-небудь він потрапить до ваших рук.

Роки в Єгипті здаються сном. Не стану їх описувати. Довгий, нескінченно довгий час. Було всього — хвилини надземної радості, а більше, немислимо більше страждання. Ти знаєш, батьку, що Істина не приходить у безжурності. До неї ведуть криваві, заплутані дороги, на тому шляху чигають лабіринти життя, перед якими смішним і дитячим здається міфічний лабіринт Мінотавра,[22] що про нього ти розповідав мені ще в дитинстві. Ти, певно, знаєш, що Єгипет розгромлено. Я потрапив до Вавілона. Тут мене тримали при палаці Камбіза, перського царя. Я міг ходити вулицями, розмовляти з людьми, проте виїхати до Еллади Камбіз суворо заборонив. Так минуло дванадцять довгих літ. Я познайомився з багатьма новими вченнями. Чи було поміж ними щось нове? Не знаю. Навряд. Форма нова, а суть та сама — страх перед незбагненним, липкий, невідступний, ганебний страх перед богами, яких ніхто ніколи не бачив. Мене гнітить одна-єдина думка — як вивести людей з того зачарованого кола страху? Як?

Я вивчав медицину у халдейських магів, засвоїв дещо нове,’чого нема у єгиптян і еллінів. Яскравим променем здається мені зустріч з перським мудрецем Заратустрою. Бесіди наші тривали багато днів, ми були нерозлучні дуже довго, аж доки невідкладні справи покликали його в далеку дорогу. Куди — я не відаю.

Заратустра відкрив мені своє вчення про поєдинок світла й мороку. Той бій гримить не лише в далеких небесах, поміж зорями чи в глибинах землі, він ще страшніший, напруженіший, нещадніший в душах людей.

— Як перемогти морок? — запитав я Заратустру.

— Вогнем, — відповів мудрець. — Вогонь — чистота. В ньому нема й атома мороку. Опануй вогнем знання, вогнем мудрості й мужності, вогнем самовідданості й любові. І найтоншим вогнем — всеосяжної віри в перемогу Світла, котре і в найтяжчім полоні поміж мороком не гине, не пропадає…

Прекрасні слова, батьку! Я й досі бачу перед собою натхненне обличчя мудреця, його великі, чорні, замріяні очі, його сувору посмішку аскета й воїна. Але він так і не сказав мені, чому в світ увійшло зло, де його корінь, як глибоко сягає він у серце людини і чи можна його висмикнути назавжди, навіки, щоб грядущі люди навіть не відали того проклятого слова?

Недавно помер цар Кабіз. Після довгої колотнечі став царювати молодий Дарій. Він мужній і мудрий, але нема в ньому серця, батьку. Та й де його шукати у марнолюбних тиранів? Я прохав його відпустити мене на батьківщину — адже минуло так багато літ, як я виїхав звідти, мені незабаром шістдесят років. Але Дарій коротко відповів: ні! Посилати Елладі мудреців і філософів? Зміцнювати гніздо розпусти й непокори? Нізащо! Таке було його останнє слово, хоч за мене вболівало багато царевих наближених — медиків і вчених.

Тоді я вирішив утекти. Це важко було зробити. Мені допоміг молодий індус. Він розповідав про чарівну країну Індію, де живуть поміж горами живі боги, де великі мудреці — ріші досягають титанічних сил, де таємничі йоги показують чудеса на вулицях, де можна почути на майданах великих міст голос аватарів, тобто посланців з неба. І я загорівся новою мрією — побувати в Індії. Ти, певно, усміхнешся, батьку? Твій син Піфагор вже дід, а не вибило з нього життя юнацьких дурниць. Вічна погоня за обрієм, за химерою, за недосяжним. Що ж, я не можу бути іншим…

Ми покинули Персію темної ночі на невеликому кораблі. Мене заховали в трюмі. Цього листа пересилаю вже з дороги, віддавши у надійні руки. Море шумить, тривожить мою неспокійну душу, манить, обіцяє. Не знаю, що зустріну в далеких краях, може, знову машкару давно відомих ідей? Може, знову терзання закутого людського духу, який знемагає в добровільній в’язниці страху та примарної надії?

Хочеться ще повернутися до Еллади. Хочеться віддати людям ті золоті зерна мудрості, добуті нечувано тяжким пошуком. А для себе я не хочу нічого… Нічого, крім Істини…