Покривало Ізіди

ІСПИТ СЕРДЕЦЬ

Свій перший бій Піфагор дав не в Сібарісі, не в Таренті. Він обрав Кротон. Найняв чималенький будинок, господарем якого був самотній чоловік, вдівець. Звали його Коратом. Жила з ним ще донька — Теано, чорноока, жвава, як козеня. Поряд синіло море, видно було з вікон то буряний, то спокійний обрій. Тут Піфагор вирішив посіяти перші зерна своїх надій. І він попросив старшого жерця храму Аполлона зібрати кротонську молодь, щоб порозмовляти з нею.

— Пусте, — махнув рукою жрець. — Що ти їм скажеш? Богів вони не шанують, на проповіді чхають. Бійки, гульбища, бенкети, розпуста — ось їхні ідеали.

— Все ж таки поклич їх. Я не буду їм говорити про богів. Скажи: учитель з Єгипту хоче сказати кілька слів мужнім молодим героям Кротону — так і скажи! — та їхнім подругам — прекрасним, цнотливим дівчатам!

— Так і передати — цнотливим? — засміявся жрець, лукаво примружуючи око.

— Так і передай, — серйозно підтвердив Піфагор.

— Мене тухлими яйцями закидають.

— Нічого, одмиетесь…

— Що ж, спробую, — спантеличено сказав жрець. — Готуйся до бою. Тут молодь зубата, плакали твої кості…

На превеликий подив старого жерця, до храму Аполлона зійшлося біля сотні хлопців і не менше дівчат. Крізь горішні віконниці падало сонячне світло, в його променях святкові вбрання переливалися розмаїтими барвами, ніби весняні квіти. Мерехтіли на лебединих дівочих шиях діаманти, рубіни, топази, ясніли на тугих засмаглих руках каблучки.

Хлопці теж вирядилися святково: всі молоді кротонці були вбрані в дорогі тоги, з вінками на головах. Вони збиралися після зустрічі з Піфагором попрямувати до корчми, щоб там влаштувати оргію на честь поразки нахабного зайди-проповідника. Довкола атлета Мілона юрмилися юнаки, вони про щось шепотіли, сміялися. Певно, Мілон був заводіякою поміж ними і готував якусь неприємність непрошеному учителеві.

У юрмі прокотився гомін — в широке кільце кротонців вийшов Піфагор. Він зупинився в потоці сонячного проміння, підвів руку в традиційному вітанні. Біла лляна тога спадала з широких плечей учителя, високе чоло квітчав вінок з білих лілей, очі дивилися в обличчя юнацтву щиро й сміливо.

— Я вітаю вас, сини Геракла! Я вітаю вас, прекрасні доньки великої Афіни!

Дівчата розквітли усмішками, їхні очі засяяли ніжністю. Мілон завважив те, гнівно нахмурився.

— Поважний учителю! — загримів він, піднімаючи над головами своїх товаришів могутні руки… — Дозволь запитати: чому ти назвав дівчат доньками Афіни? Наскільки ми можемо розуміти… дівчата, не спопеліте. мене своїми очима! — наскільки ми можемо знати — наших дівчат краще назвати доньками Афродіти! Вони так! ж непостійні й легковажні, як і їхня міфічна матінка! Ха-ха!

Хлопці реготали, дівчата ніяково перезиралися, та Піфагор був спокійний і незворушний. Дочекавшись, коли гамір затих, учитель добродушно сказав:

— В твоїх словах є слушність… не відаю, як тебе звати…

— Мілоном.

— В твоїх словах, Мілоне, є правда. Кротонські дівчата достойні бути доньками богині мудрості, як і богині кохання! Не розпутної богині, котра никає вечорами попід корчмою, а богині вірності, ніжності й материнства…

Серед дівчат зчинився гамір. Хтось захищав Піфагора, хтось обурювався, хтось відверто сміявся.

У Піфагоровій душі заворушився гнів. Він великим зусиллям волі стримав себе. Не смій їх зневажати! Це люди, це — діти сонця і землі. Вони втоптані в бруд, вони не відчувають променів краси! Обмити їх… торкнутися серця!..

— О мудрий учителю! — гукав Мілон, явно граючи перед дівчатами могутніми м’язами, пшеничними кучерями і тонким, ніби вирізьбленим, профілем. — Ми вельми вдячні тобі за мудру проповідь, але пробач — нам ніколи! Ми поспішаємо до веселощів, які і є смислом життя! Невже тобі охота напихати нас проповідницькою нудотою, яка нам набридла до блювоти? Ходімо, справді, з нами, воздамо хвалу Бахусу-Вакху, возславимо сонячного Діоніса,[41] який дав винограду його божественний сік!

— Хвала Мілону! Хвала вину й веселощам! — скандувала юрба, танцюючи навколо Піфагора.

Він ясно відчув: ще мить і буде пізно!

— Стійте! — гнівно крикнув Піфагор. — Мені соромно! Гидко дивитися на вас — молодих і прекрасних! Чому орли стали надутими індиками, які тягають по землі розпушений хвіст хвастощів? Де їхні крила, щоб кружляти попід хмарами? Чому леви перетворилися на блудливих шкодливих котів, що ганяються за кішками вечорами? Чому прегарні квіти стали гидко, бридко пахнути, звідки ця смердява, якої не повинно бути у ваших серцях, о дівчата?! Замість мужності — нахабство! Замість цноти — розв’язність і зухвальство! Замість кохання — тваринна жадоба і скверна! Соромтеся, молоді кротонці — спадкоємці аргонавтів і героїв!

Мілон розштовхав своїх поплічників, наблизився до Піфагора, взявшись в боки руками.

— Чому соромиш нас? — загув він, як в бочку. — Ми лише повторюємо те, що робили чи роблять боги й всякі напівбоги. А коли богам можна, то чому заборонено смертним? Наше життя коротке, ніби в метелика, — чому б і не погуляти, чому не побавитися? Га? Чи не Зевс — владика богів — невтомно дурить свою благовірну Геру, чи не він ганяється за всякою гарною мордочкою, клянучись у вічному коханні, щоб потім покинути її, а то й знеславити! Згадай нещасну Європу,[42] згадай замучену Іо, учителю! Го-го! Та ми, молоді кротонці, нікчемні горобенята супроти великого Зевса! А божественна Афродіта? Хіба вона не облизується, побачивши молодого бога або гарного земного хлопця? А Гермес, цей ошуканець і брехун, донощик і бабій? Всі вони — олімпійські боги та напівбоги — розбещені, вічно п’яні гуляки! А коли в небі таке робиться, то чому на землі мало б діятися щось інше? Ха-ха-ха! Хіба не так, о мої вірні друзі?

— Так, так! — радісно підхопив хор голосів.

— Не так! — з гідністю відповів Піфагор. — І ви самі це добре знаєте. Ваше сумління стогне, а вуста не хочуть промовити слово правди. Не кивайте на богів, не дивися на Олімп, о Мілоне! Розбещені боги — то лише ваша тінь, люди, то ваші пороки й злочини, збільшені в сто крат! Ви створили власними руками бридкі образи, а потім поклонилися їм! Що ви передасте своїм дітям? Які заповіти? П’яний регіт і лайку, брудні почуття та зневіру до прекрасного? О Мілоне! О юні кротонці! Людина — вища від богів, коли вона збагне свободу!

— Яку свободу? Від чого? Ми — вільні громадяни! Що він верзе? — почулися вигуки.

— Ви раби! — твердо заявив Піфагор. — Раби неуцтва й лінощів, розпусти й підлих традицій. Ви не можете розірвати тієї гидкої павутини, вам приємно сидіти в ній, як свиням, що рохкають від задоволення в калюжі!

— Куди ти кличеш нас, що пропонуєш? — глухо запитав Мілон, похнюпившись. — Говориш ти красно, та що з того? Кинути корчму, а куди йти? Забути вечірні солодощі, а що діяти? Співати гімни олімпійцям?

— Можна й гімни, якщо вони прекрасні, — спокійно заперечив Піфагор. — Квіти й птахи щоранку співають гімни сонцю. Хто з вас не милувався ними? Я прийшов не проповідувати вам моральні правила, о юні кротонці! Я хочу розбудити ваші серця. Ви прекрасні, але забули про це, і я вирішив нагадати вам про вашу красу. Давайте побратаємося, почнемо нову стежину життя. Відкриємо в Кротоні школу для вас, для ваших грядущих дітей. Я довгий час блукав по світу, був у Єгипті, в Індії, у Вавілоні. Скрізь я вивчав вікову мудрість, знання, добуте тисячоліттями тяжкої праці мудреців, героїв, і ось тепер готовий передати його вам…

— А хто нам доведе, що ти не обманюєш? — з недовір’ям запитав Мілон. — Хто ствердить, що ти не приніс нам камінь замість хліба?

— І ми будемо гризти його, — засміялася якась дівчина, підморгуючи, — будемо його гризти все життя, аж доки не повипадають зуби. Ні, красунчику учителю, ти спочатку доведи, що твоє знання принесе насолоду вищу, ніж та, яку ми маємо без твоїх повчань!

— Хай доведе! — лунали голоси.

— Може, він готує троянського коня! Спочатку приворожить барвистими словами, а потім заведе в прірву!

— Чому ж мовчиш? — гучно озвався Мілон. — Чи тобі нічого сказати? У нас досить своїх риторів та ораторів, які вміють красно ректи, обіцяти! А коли й ти обмежишся словами, то нам нічого більше стовбичити…

— Ще кілька слів, — спокійно й трохи сумовито сказав Піфагор. — У ваших словах є слушність. Справді, важко відрізнити блудослова-ритора від мудреця, доки серце мовчить. Та відкрийте серце, і тоді не треба доказів. Світло свічки меркне перед ясними променями сонця. Якщо моє знання істинне — воно дасть вам крила і насолоду польоту! Йдіть, пізнавайте, перевіряйте! Ми разом пройдемо важкими стежками пізнання… Легкими досягненнями не маню, іграшок не. обіцяю! Будуть сумніви, буде бій, будуть поразки і перемоги. Хто злякається, хто затремтить — той поверне назад і знову засне в ущелині примітивного життя. А ми з вами підемо далі, на вершини. Тільки з гори знання ми побачимо нові обрії. Я кличу героїв, я кличу безстрашних, прекрасних і спраглих! Хто хоче пити чисту воду знання — ходімо зі мною!

— Еге! — закричав Мілон, широко й дружньо всміхаючись. — Та це ж інша мова! Так би одразу й казав! Ось моя рука, учителю! Я перший стану твоїм учнем!

— Я за тобою, Мілоне! — крикнув ще хтось.

— І я!

— Я теж!

— А ми чим гірші? — гомоніли в юрбі.

— Мало бажання, — стримуючи хвилювання радості, сказав Піфагор. — Нам потрібні гроші, будинок та ще багато іншого. І я знову звертаюся до вас, юні брати! Гей ви, прекрасні дівчата! Перли ваші чарівні, діаманти сліпучі, каблучки з чистого золота. Та ви чаруєте хлопців і без них. Чи не краще віддати ваші прикраси в жертву найвищому богові — богові знання? Ваші діаманти й золото перетворяться в школи, книги, в сяйво науки, що відкриє світ розуму вам і дітям вашим. Ми будемо вивчати минуле й прийдешнє Землі, течію небесних світил, закони математики й гармонії, ми самі будемо формувати у власних душах новий, кращий людський образ. Ми станемо самотворцями!

В дівочому гурті почувся гомін, до ніг Піфагора полетіли каблучки, самоцвітне намисто, гірлянди перлів, золоті вінці.

— Бери, учителю!

— Веди нас! Научи!

Піфагорове серце співало. О далекий друже Гаутамо, ти б порадів нині разом зі мною! Перемога, перша перемога! Ради неї варто було страждати в далеких краях, гнити в підземеллі, сумніватися, падати і підводитися, шукати й знаходити. Хіба це лише моя перемога? Це — твоя перемога, кохана Амадіс, ваша — безіменні душі героїв, тіні котрих лишилися навіки в печерах Великого Іспиту, це початок здійснення твоєї мрії, мудрий гімалайський учителю.

Треба лише втримати плоди цієї перемоги. А далі… Що ж далі? Можуть бути й поразки… можуть загриміти ще страшніші бої… Морок не прощає поступу світла. Все може статися… Але радісних очей юнаків і дівчат, котрі народжувалися для нового шляху, він не забуде ніколи…