Покривало Ізіди

ІНДІЯ

Корабель щасливо подолав морські простори. Втікачі дісталися Індії. Довгі шляхи привели Піфагора в Гімалаї. Еллін дивувався, захоплювався. Що там Олімп поряд з цими велетнями? Горбик, а не гора. Якби й були боги на землі, то, певно, отаборилися б тут, поміж цими чистими снігами, серед спокійних і суворих вершин, у розлогих, затишних долинах, порослих розкішними вічнозеленими деревами й травами.

Молодий веселий індус, супутник елліна, йог[23] і факір, не покинув Піфагора, коли вони опинилися на волі. Він щиро полюбив мовчазного білошкірого чоловіка з дитячими небесними очима і сивою бородою. Спочатку Абу запросив його до себе в гості: батьки факіра жили недалеко від міста Сарната, на березі величної ріки, у буйному тропічному лісі. Там було кільканадцять хатинок з пальмового листя, більше подібних до куренів. Індуси зустріли чужинця прихильно. Високий, задумливий, з гарним обличчям і високим чолом під шапкою сивіючого волосся, Піфагор здавався їм одним із древніх мудреців-ріші. Старі батьки пригощали гостя нехитрою їжею — смаженим рисом, горіхами, соковитими фруктами. А еллін розповідав їм про далекі краї, про сонячну Елладу, про гіперборейські північні народи, котрі живуть серед снігів, про великі, жорстокі битви між племенами, про героїв, богів і титанів.

А вечорами Абу — жвавий, дотепний, гнучкий — показував Піфагорові на галяві перед хатинкою свою майстерність. Він проходив через палаючий вогонь, лягав на вістря гострих цвяхів, по кілька годин сидів під водою, усміхаючись з прозорої глибини до вражених глядачів.

Коли сусіди розходилися і еллін та індус залишалися наодинці, Піфагор сумно казав молодому товаришеві:

— Чудові твої досягнення, Абу. Тільки це — дитячі іграшки.

— Як то іграшки? — гнівався юнак, і його великі опуклі очі сповнювалися дитячого жалю. — Мій мудрий брат жартує? Я витратив на ці досягнення дванадцять літ. Я вчився з самого дитинства, з трьох років. Ніхто з хатха-йогів не вміє робити такі вправи краще від мене, — гордовито додав він. — Так казав учитель Кумараджі.

— Згоден, згоден, — сміявся Піфагор. — Ти чарівник. І, напевне, досягнув майже неможливого. Але скажи мені, юний брате… скажи відверто…

— Питай. Я щирий перед тобою, великий брате…

— Чим тобі допомогли твої досягнення?

— Як то чим?

— А так… Чи прояснили твоє знання про світ? Чи зробили щасливішими твого батька, матір, братів, сусідів? Чи відкрили таємницю буття?

— Я… Я не думав про таке, — розгублено мовив Абу, його погляд затуманився смутком. — Такі думи ще не турбували мене. Я тільки знаю, що на все те дають відповідь мудрі гімалайські ріші[24] раджа-йоги, садху.[25] Вони справжні живі дева.[26] А я лише маленький бідний факір…

— Ти бачив їх? — схвилювався Піфагор. — Тих ріші, про яких сказав?

— Ні, — признався Абу. — Але мій учитель Кумараджі часто бував у гімалайських ашрамах.[27] Він знає путь до гір і міг би провести мого великого брата. Я скажу йому.

Так Піфагор познайомився з старим Кумараджі, сухоребрим і худючим аскетом. З довіреними людьми він відрядив його в Гімалаї, вручивши листа до старшого наставника — гуру[28] втаємниченого ашраму, що здавна існував у широкій зеленій долині поміж високими білими горами.

Старенький ласкавий гуру приязно зустрів чужинецького гостя, запросив до вечірнього вогнища, розпаленого на широкій галяві посеред кола височенних деодарів, і Піфагор слухав розповіді про походження світу, про небесні бої між девами й асурами,[29] про падіння духу в глибини матерії й піднесення його в нескінченних, страхітливих кальпах,[30] що тривали міріади літ. І еллін, заплющивши очі, згадував інші легенди та міфи. Він вже чув подібні перекази — всі вони стверджували законність, нерушимість тої течії подій, що складали життя земного світу. І що на планетарному крузі триває лихо, зло, криваві побоїща та вічний плач нещасних людей — у тому не слід винуватити богів чи могутніх небесних духів, а самих людей. Кожна людина ткала власну карму[31] своїми діями, словами, мислями і не могла нікуди подітися від тих незруйновних тенет ні в цьому, ні в наступному житті. Найменші помилки, злочини, непослухи накопичувалися в духовному єстві особи і тягли її, ніби камінь на шиї, вниз і вниз, аж до безодні тваринного існування. А перебувши деякий час — сто чи тисячу років — у тілах свиней, гадів, птахів чи якихось хижаків, душа знову втілювалася в людину, щоб спробувати піднятися до царства девів. І таке колесо перемелювало дух віками, мільйоннолітніми кальпами, і не видно було виходу з моторошного чаклунського кола, де смерть, повне знищення духу здавалися неймовірним блаженством порівняно з тим жалюгідним, страхітливим існуванням.

Внутрішньо Піфагор повставав супроти деспотичної волі такого фатуму. Підсвідомо він відчував, що тут прихована якась духовна пастка, така ж самісінька, а може, ще й підступніша, ніж пастка єгипетських храмів. Але він мовчав. Що можна було сказати цим добрим, щирим людям? Вони лише схилялися перед ієрархією древніх авторитетів, які передали священні гімни, коментарі та повчання, як нерушиме слово Істини. Нічого неможливо було відняти, додати, треба все сприймати так, як воно є.

Йогам припав до серця еллін. Він умів мовчати, умів слухати, умів без слова висловити своє співчуття чи осуд. І гуру вирішив посвятити Піфагора в свій древній орден. Він сказав про це еллінові, сподіваючись на його згоду.

— Що для цього потрібно робити? — сумовито запитав еллін. — Чи спроможний я виконати ваш іспит?

— Може, ти його вже виконав, — сказав старий гуру. — Може, ти вже піднявся вище від наших учнів — чела. Ми прочитаємо тобі наші «Золоті правила». Приймеш їх, візьмеш до серця, станеш діяти, як вони велять, — і ти наш брат.

— Прочитай мені «Золоті правила», мудрий брате, — попросив Піфагор.

Один з вечорів біля вогнища було присвячено читанню древнього пергамента, на якому ріші написали «Золоті правила» для шукачів добра та Істини.

Гоготіли смолисті гілки в багатті, золоті іскри стовпом здіймалися в темно-синє небо, глухо звучали слова наставника, який повільно, урочисто читав старовинні начертання.

— Убий в собі жадобу слави, — почулася перша заповідь «Золотих правил».

Продзвеніли струни серця, відгукнулися на ті дивні звучання. Убити жадобу слави? Убити… Навіть перше слово бентежило Піфагорову душу. Навіщо вбивати? Та й що можна убити? Все суще безсмертне, незнищиме. І жадобу слави теж не можна убити. Вона сама має переродитися, стати жадобою служіння, віддавання, коли шукач збагне нікчемну сутність славолюбства, марнолюбства. О ні, мудрі й добрі господарі, вже перша ваша заповідь заплутана й неточна. А що ж далі? Ваші наставники знехтували глибинним значенням слова-логосу, в якому звучання кожного звуку, кожного речення будує або руйнує. Формуючи те чи інше правило, заповідь, слід пам’ятати про творящу, огненну суть слова…

— Убий в собі бажання жити…

Ой леле! Що я чую? Невже юні чола, сповнені життєвої снаги й сили, з міцними м’язами і сяючими очима, повинні вбивати в собі бажання життя? Що ж тоді лишається? Порожня шкаралупа, наповнена мертвим, байдужим інтелектом, нечутливою душею, позбавленою жаги і прагнень. Лише життєвий плин дає досвід, кує нові можливості в пошуку, випробовує мудрість.

— Убий в собі бажання втіхи…

Знову убий! Суцільне вбивство. Навіщо ж нищити втіху? Може, це одне з найкращих почуттів у земному житті? Як же не втішити нещасного, знедоленого? Як же самому не прагнути до коханого серця, яке може дати тобі втіху любові та ніжності?

— Працюй так, як працює той, хто любить славу й почесті. Щануй життя так, як і той, хто жадає його. Будь щасливий, як і той, хто живе заради щастя.

Все більше дивується еллін. Невже вони не заглиблюються в суть того, що вивчають? Чи для них ці речення означають щось інше? Навіщо ж працювати так, як славолюбець, коли вже вирвано жало славолюбства? Для кого? Для інших славолюбців? Але ж для цього треба знайти інший смисл моєї творчості, праці, шукань. Де ж він? Чому мовчать про те «Золоті правила»? А як мені зрівняти моє щастя з щастям честолюбця? В нього щастя самозакоханого улюбленця долі, котрий живе тимчасовим здобутком, а в мене щастя важкого подвигу, страждання й самозречення! Як порівняти їх?

— Знайди в своєму серці основу зла і вирви його, — неквапно читає далі гуру. — Воно живе і в серці відданого чели, і в серці честолюбця, і всюди приносить свої плоди. Лише сильний може вирвати його, а слабкий повинен чекати, доки корінь зла дасть свої парості, плоди і листя…

— Ні, ні, браття, ваша мудрість затуманена. Не знаю лише — ким і для кого, для чого? Ви мовите про зло, а не знаєте, звідки воно. Ви кажете, що воно гніздиться в серці, а хто відповість, де сівач чорних зерен? Та й хіба лише в душі людській приховане зло? Хіба поза нами не вирує стихія зла? Що з того, що я вирву із свого серця проклятий корінь і йтиму чистим та безгрішним? Хіба моя святість вирве меча з рук убивць та насильників?

— Живи не в сучасному, не в майбутньому, живи — у вічному…

І в цих словах — протиріччя. Треба поєднати плинне і вічне, треба збагнути їх невловимий зв’язок. Бо наші думки й слова всі складаються з образів плинного — як же скласти мозаїку вічного без цих тремтливих ілюзорних барв?

— Убий в собі почуття окремості… Все навколо — ти… Не думай, що дії злочинця чи поганої людини не торкаються тебе. Його вчинки й гріхи — то твої вчинки й гріхи. Ти не можеш піднятися у світлі висоти неба, доки не піднявся він. Ти не врятуєш власну душу, доки душа грішника гине в полум’ї злочину…

Е ні, любий гуру, з цим я не згоден! Почуття окремості можна перебороти і відчути свою єдність із світом… з далекими зорями, з музикою, з піснями, з красою оцих чарівних вершин, з мудрістю старих людей, з чим завгодно чулим і добрим… ніжним і гармонійним… тільки не з мерзотою, не з підлістю й злочином… Ні, ні! Коли на дереві заводиться гусінь, то садівник повинен відкинути химерні думки про єдність сущого і спокійненько одрізати хвору гілку, щоб здорові дали хороший плід. Відчути свою єдність з насильником, з убивцею? І навіть затримувати свій підйом у горішні світи краси, доки туди не піднявся убивця? Лише тому, що він має подобу людини? Це не справжня мудрість, мої хороші друзі. Ви даремно бездумно схиляєтесь перед архаїчними правилами. Можливо й таке, що над цими заповітами попрацювала темна й підступна рука, щоб повести шукачів добра на манівці…

— Убий в собі бажання відчуття…

Ну, а таке взагалі не приймаю! Лише відчуття дають нам можливість пізнання й роздуму, пошуку й вибору шляху. Без відчуттів не стане людини, а що ж тоді залишиться?

— Убий в собі жадобу зростання…

Дурниці! Це — неможливо. Жадоба зростання — то сила, що розкриває пуп’янок назустріч сонцю. Її не можна вбити, її можна лише покалічити, але навіщо? Треба оберігати квітку серця, треба жадати Істини, шукати її невпинно, а без зростання духу цього не осягнеш.

— Бажай лише того, що всередині твого єства, — невтомно читав наставник, і тісне коло чела та йогів побожно прислухалося до урочистих слів. — Бажай лише того, що вище тебе. Бажай лише недосяжного. Бо єдине світло — в тобі, і коли ти досягнеш його — воно відступає, ти входиш в його сяйво, але ніколи не торкнешся священного полум’я.

«Нерозривна єдність внутрішнього й зовнішнього», — думав Піфагор, спостерігаючи за живими язичками вогню. Треба бажати пізнати їхні зв’язки. Кожне явище має причину, має її і наш земний світ. Як же відмовитись від бажання пізнати причину багатостраждального світу, який поза мною? Як же кинути його напризволяще? А де ж тоді заповідь «убий почуття окремості»? Знову вічна Ура протилежностей/якою псевдомудреці затуманюють ясність ідей. «Бажати тбго, що вище мене»? А де воно — вище? Бажати недосяжного? Але ж так обманюють нещасних ослів, прив’язуючи перед носом жменю сінця, за якою вони прагнуть, ніколи не досягаючи омріяної їжі. Ні, мудрий гуру, я не прийму таких заплутаних заповідей!

Коли вогнище почало згасати, а’зірки на сході поблідли від ніжного сяйва зірниці, гуру закінчив читати пергамент. Він поволі скрутив його в трубку, помовчав, запитливо поглядаючи на Піфагора. І десятки уважних очей схрестили свої погляди на обличчі гостя.

— Я відкрив своє серце, о браття, — зітхнувши, сказав Піфагор. — Нема в мені нещирості. Хочу віддячити за вашу гостинність, любов та дружбу відвертістю, без якої нема пізнання Істини…

— Говори, брате, — глухо озвався гуру. — Говори все…

— Ваші правила зіткані з протиріч, — рішуче промовив еллін. — Я знаю, що весь земний світ, все життя сплетені з протилежностей. Але ті протилежності не складають гармонії. А без гармонії — де знайти правду? Слова, як я чув, можна тлумачити по-різному. Їх може використати і прекрасний шукач добра, і негідник. Браття, я не зможу прийняти вашу посвяту, бо серце моє вже кличе мене далі. Мабуть, десь в інших краях, на інших, невідомих стежках ходить чи літає моя жадана Істина. Піду далі шукати її…