Покривало Ізіди

ГАУТАМА

Без гніву, без докору вирядили йоги елліна в зворотну дорогу. Щиро попрощалися, дали провідників. Піфагор ішов нескінченними шляхами Індії і з сумом думав, що слід йому вже повертатися додому, щоб хоч кості скласти в рідну землю.

Та несподівана подія затримала його.

На підході до міста Гайя він почув про мудрого подвижника Гаутаму Благословенного. Його називали Осяйним, Всезнаючим, Незрівнянним, Пробудженим, Буддою. І еллін, заінтригований одностайною хвалою, вирішив зустрітися з цією людиною.

Прочани, які незліченними валками піднімалися з рівнини до священних Гімалаїв, розповідали еллінові легенди про народження Гаутами, про знаки його обраності. Казали, ніби він, з’явившись на світ, одразу ж заявив: «Я — лев Істини! Я — цар над царями! Це моє останнє народження!» А потім замовк і став як усі діти.

Піфагор слухав ті казки, усміхався. Невже сам Гаутама розповсюджує ті легенди й вигадки? Тоді не варто зустрічатися з ним. Проте цікавість перемогла, і еллін пішов на широкий майдан у Гайї, де в цей час промовляв до людей Гаутама.

Він побачив славетного мудреця під високим крислатим баньяном, край майдану. Тісне кільце людей оточило Гаутаму. Там були садху, браміни, кшатрії й шудри,[32] і всілякі бродяги, безліч жінок та молодих дівчат, і купи дітвори, що залазила навіть на гілки дерева, щоб краще бачити мудреця.

Піфагор протиснувся ближче до проповідника, зупинився. Йому сподобалося спокійне бронзове обличчя Гаутами, його великі чорні очі, наповнені магнетичним блиском впевненості, його то громовий, ніби рикання лева, а то м’який та лагідний голос, який промовляв до людей простими, зрозумілими словами:

— Яка хмара закутала світ? Чому він затьмарився і не світиться радістю? Що осквернило його?

Луна прокотилася над принишклим майданом і лягла за останніми рядами. Піфагор тривожно зітхнув. Це саме ті питання, що все життя ведуть його за обрій. Невже він — цей сильний і впевнений чоловік — знайшов відповідь, здатну відкрити для всіх шлях до правди?

А Гаутама, помовчавши, провадив далі, блиснувши полум’яними очима:

— Хмарою неуцтва оточено світ; від жадібності він не проміниться; жадання оскверняють світ; найбільша небезпека його — спотвореність, неповнота, викривленість, а отже — страждання! Всюди несуться потоки бажань, породжених тією спотвореністю, тим стражданням. Що ж приборкає їхню течію, що зупинить їх бурхливий натиск, чим подолати ті потоки? — вигукнув палко проповідник.

Юрба завмерла. Чути було жадібний подих сотень людей. Гаутама поправив на плечі жовтогарячу накидку і простягнув до слухачів долоню, ніби віддавав їм у цьому щирому жесті всі рішення загадок життя.

— Які б потоки не клекотіли по світу, — відповів він на своє власне запитання, — розум зупинить їх, мудрість приборкає, пізнання подолає їх. О браття! Ваш розум у дрімоті, серце спить, почуття никають у лабіринті страху! Браміни лякають вас примарами богів, щоб висмоктати ваші сили, щоб змусити вас крутити до нескінченності прокляте колесо земної ілюзії. На небі — безжальні боги, на землі — жорстокі жерці! Куди подітися бідній, нещасній людині, закованій страхом і нерозумністю? Куди, я вас запитую?

— Куди, о Гаутама? — зітхнули ряди слухачів.

— Розірвіть павутину дрімоти! — владно сказав Гаутама і рубонув рукою повітря. — Встаньте, встаньте! Не спіть! Навіщо вам проклятий сон немічного існування, просякнутий отрутою страждання, рабства, недугів, суму? Повстаньте, повстаньте! Будуйте життя, що поведе вас до миру й спокою! Інакше Мара — володар смерті — скористається вашою безпечністю і, принадивши брехливими обіцянками, заволодіє вами, підкорить своїй силі! Ви вільні, о браття! Ви вільні! Людина — то полум’яний потік, що тече в нескінченність Нірвани, у велику спів’єдність світу. Чому ж ви зупинилися в безсилому чеканні, мріючи, щоб герой, аватара[33] чи дева визволив вас із самоствореної в’язниці? Ви вільні — я запевняю вас! Повстаньте самі на себе! Прокиньтеся!

— Проклятий бунтарю! — пролунало з крайніх рядів, і голови слухачів дружно повернулися в той бік. Там стояв поважний чолов’яга з брамінським шнурком на плечі, оголений до пояса; він простягнув руку до Гаутами і кричав: — Ти кличеш у порожнечу! Ти руйнуєш наші старовинні традиції, заповідані нам Ману й Рамою![34] А що даєш на заміну?

— Волю! — загримів Гаутама. — Волю, звільнення від ваших тиранів, земних і небесних!

— Для кого? — лютував брамін. — Для всіх? Для мене — двічінародженого[35] браміна — і для нікчемного шудри, який порпається в землі, в нечистотах? Чи, може, й для парії або чандали,[36] що спалює трупи? Що скажеш ти, бунтівний проповіднику?

— Глянь вгору, пихатий браміне, — докірливо сказав Гаутама. — Глянь на ясне сонце. Чи дорівняєшся ти до нього блиском, могутністю, теплом? Воно цілує своїм променем твоє сите тіло й тіло парії, воно зрощує смачні плоди для дітей твоїх і дітей шудри. Послухай, браміне! Чи не йдеш ти на ринок для купівлі овочів, що вирощені шудрою? Чи не береш ти до рук гроші, що, може, тільки що лежали в гамані парії? Браміне, соромся! Всі ми діти однієї матері — оцієї таємничої безмірності світу, що оточує нас. Яка ж мати поділить рідних дітей на касти, щоб піднести одних, а інших зганьбити, принизити? Воістину, важко знайти таку матір! Так чому ж ви вірите, о браття, дурним і підступним казочкам про священних ріші, котрі нібито звеліли жити так, як ви живете донині, поклоняючись небесним ідолам та їхнім жерцям? Відкиньте страх і прагніть до єдиної цінності Буття — до океану Нірвани, океану свободи! Ви жадаєте влади, насолод, багатства? О нещасні! Ви маєте лише тіні влади, багатства, насолоди, а потім володар смерті поглинає вас. Зруйнуйте привид смерті, відкиньте примарні жадання і прагніть лише вічного, нетлінного — миру та любові!

Почувши таку одповідь Гаутами нахабному брамінові, юрба заревла від захоплення. Брамін щось хотів сказати, вимахував руками, але в шумі й галасі не можна було розібрати жодного слова. Гаутама тим часом вибрався з кільця слухачів і помандрував битим шляхом у оточенні кількох відданих учнів. Піфагор рушив за ним, тримаючись оддалік. Його зачарував цей сильний, певний себе і своїх поглядів чоловік. Саме цього ще не вистачало еллінові, хоч він і пройшов важкі, нестерпно втомлюючі шляхи життя.

«Треба зустрітися з ним, — подумав Піфагор. — Він саме той, кого я шукав…»

Вони познайомилися ввечері. Піфагор коротко розповів, хто він, звідки. Гаутама з-під примружених повік уважно й серйозно дивився на чужинця, ніби волів проникнути в потаємність його душі. Потім простягнув руки, щиро обняв елліна, посадив біля себе.

— Анандо, — покликав він свого учня, який порався біля вогнища, — запропонуй нашому брату з далеких країв поїсти…

— Не треба! — рішуче підвів руку Піфагор. — Не треба, учителю! Я звик довгими днями обходитися без їжі, тим більше тепер, коли хочу мати з тобою рішучу розмову, не варто обтяжувати духовне сприйняття наповненим шлунком. Я все життя шукаю правди, хочу сягнути Істини буття. Поглянь на мене — я дивий. Та не можу похвалитися спокоєм і мудрістю. Я чув твої слова, ти сильний, впевнений. Хочу дістати від тебе іскру нового розуміння. Може, це відкриє мені якийсь новий обрій?..

— Добре, — просто відповів Гаутама. — Хай мої учні посидять біля вогню, а ми з тобою пройдемося оцією лісовою стежечкою. Глянь — над нами лише зорі, довкола нас — ліс. Ніхто не заважатиме, ніхто не переб’є щирої розмови. Ходімо, брате!

Вони повагом ішли вузенькою доріжкою поміж товстезними стовбурами дерев. Під ногами скрипіли дрібні камінці, тихо гомоніли хащі розмаїтим відлунням. Піфагорові здавалося, що він знає дивного учителя здавна, що вони вже колись зустрічалися. Хотілося мовчати і йти, йти з ним поруч у нескінченну далину. І те мовчання могло стати повнозвучнішим, ніж безліч розмов, що їх вів еллін з тисячами людей.

— Я почув про тебе ще в горах, учителю, — сказав Піфагор, поглядаючи на суворий профіль Гаутами. — Прочани передають легенди, буцімто ти, народившись, одразу заявив про свою виключність, що прийшли до твоєї колиски великі ріші, щоб поклонитися грядущому втіленню бога на землі…

— Знаю, — махнув рукою Гаутама, скорбно усміхнувшись. — Одне й те саме скрізь. Люди творять для себе богів, ідолів. Пусте, мій брате. Ти вчений і збагнеш, що закони земної сфери непорушні. Кожна людина тут народжується, як і всі інші, нерозумним, безпомічним дитям. Якби я був богом, котрий прийшов з небесного світу, — скажи мені відверто, по-дружньому, — хіба мав би я право навчати людей, говорити до них, розкривати нікчемність їхнього стану? О ні, лише людина, яка страждала й любила, сумнівалася й змагалася з земними лихами та нещастями, має право сказати людям своє слово любові чи осуду. Богам тут робити нічого!

— Називають тебе Благословенним, — озвався Піфагор, — вказують на якісь особливі знаки неба, на твою місію…

— Хто бере на себе місію, той і несе її, — суворо відповів Гаутама. — Місію ніхто не накладає на людину, ніби вантаж на слона. А благословення я маю, — лагідно засміявся він. — Гори Гімалайські пречисті мене благословили… зоря світанкова, яку я так люблю зустрічати, сонце вогнелике, спокійні зірки з безмірного неба… А ще пісні покійної матінки, її казки про великих героїв, котрі не жаліють себе в ім’я вселюдського блага. Таке моє благословення, мій друже…

— Я щасливий, — щиро сказав Піфагор, зупинившись на галяві поміж колонадою титанічних евкаліптів. Гаутама теж зупинився, повернув обличчя до елліна, в промінні місяця видно було глибоку задуму на його крутому чолі.

— Чим ти щасливий, брате з далекого краю?

— Тим, що зустрів людину, а не бога. З богами важко розмовляти…

— Це правда, — розвеселився Гаутама, — це ти сказав дуже слушно. Більше того, я тобі заперечу: з ними неможливо розмовляти! Бо нема спільної основи для єднання. Два шляхи — або підкоритися їм, стати вірним рабом і слугою, або відкинути їх. Я віддаю перевагу другому шляху…

— Я чув, як ти говорив до народу, — зітхнув Піфагор. — Ти кликав до свободи, ти відкривав необхідність повної волі для духу людського. Я не все збагнув. Поясни мені, о учителю, своє вчення, розкажи, як ти прийшов до таких висновків…

— Гаразд, — кивнув Гаутама, — я розповім. Це не легенда, а проста й неприкрашена реальність. Я народився в Капілавасту, біля підніжжя Гімалаїв. Це невеличке князівство, де був володарем мій батько. Мене виховали у розкоші, у повній відірваності від життя. Я знав лише гульбища, полювання, насолоду споживання, військові походи… і не розумів, точніше, не замислювався над тим, звідки плинуть ті можливості насолоди, хто їх створює та приносить мені.

— Я знаю про це з легенди, яку складають про тебе, — сказав еллін. — А потім ти побачив у саду жебрака — гидкого, у виразках та струпах…

— Ні, ні! — заперечив Гаутама, — я задумався про життя набагато раніше. Ще в юні дні я ходив з батьком у походи супроти ворожих племен. Після одного жорстокого бою, в якому ми перемогли, наші воїни полягали спочити. Я дивився на них, відсторонених від реального світу, від перемоги, від свого князя, від мене, їхнього царевича. Для них найважливіше було одне-єдине: заснути, спочити, забути все, що тільки що відбулося. І тут же, поряд з ними, лежали закляклі трупи повержених вояків подоланого племені. Я тоді болісно думав: «Над ким же мій батько і я владарюємо? Мертві бійці — вже нам не підвладні, вони сміються над переможцями… І ці, що заснули, теж вийшли з кола наших повелінь. Ким же ми володіємо? Воістину, лише снами, лише марою своєї уяви…» Довгі дні ця пекуча думка не покидала мене, ятрила свідомість, отруювала насолоду життя… Трохи пізніше в горах, на полюванні, я й мої товариші знайшли на гірській стежині труп юнака, то був мій ровесник, син сусіднього князя. Певно, його розтерзав тигр або барс. Обличчя трупа було спотворене, на ньому сиділо з десяток гав-трупоїдів. Я досі не можу забути того видіння. Я жахнувся тоді, покинув полювання і повернувся додому. То неправда, як оповідають у легенді, що я запитував, чи всі люди мають умерти? Не міг же я бути таким непробудно-дурненьким. Я прекрасно знав, що всі люди смертні, тим більше, що бачив безліч полеглих у бою воїнів, але таке розуміння для мене було загальником, порожньою абстракцією, котра не хвилювала, не набувала болісної конкретності. А тепер — ніби блискавиця вдарила в мозок! Я уявив себе на місці того юнака, адже це був мій товариш, ми дружили. Яка різниця — він загинув чи я? Адже це міг бути я? З того дня я вже не мав спокою! Я ходив на майдани міст, зустрічався з прочанами, розмовляв з селянами, пастухами, садху, лісорубами, князями, брамінами. Я жахався нерівноправності людей, їхній забобонності, їхній рабській натурі, непослідовності, підлості… І захоплювався їхнім благородством, любов’ю, самозреченням. Я дивувався — як могло в одних і тих же душах поєднуватися так багато різних начал — від геніальності до безпросвітного неуцтва, від ніжності до жорстокості? І яка мета людського життя, коли воно таке нікчемне, непослідовне, безглузде? Навіщо живе жебрак, який розкладається ще за життя? І як може радіти князь, у якого раб, слуга плачуть від горя? Чому взагалі люди поділилися на касти, хіба вони всі не діти спільного роду людського? Хіба в орлів є поділ на касти? Всіх орляток їхня мати-орлиця навчає літати. Чуєш, брате, — всіх! Небо для кожної дитини-птаха. А в людей? Одним — насолода, влада, багатство, висота мудрості, а іншим — голодне нікчемне животіння, вічне запобігання ласки сильного, ганьба з боку вищих каст, і навіть після смерті — зневага, забуття, безславність…

Браміни пояснювали мені, що такий порядок заведено здавна, і не нам його міняти, що касти — веління самого Крішни, аватари Вішну,[37] що без них на землі був би хаос, що смерть веде до перевтілення, а тому її не слід страшитися. О, вони багато чого знаходили, щоб відповісти на мої болісні запитання. Але ніщо не задовольняло мене! Мій дух кшатрія[38] не міг згодитися з віковічністю, нерушністю людських установ. Все рухається, пливе, змінюється, — чому ж не повинні мінятися людські погляди на світ, на його закони? Далі я задумався ще глибше… Де корінь людських мук, де вихід з проклятого світового колеса, чи можна осягнути таке існування, в якому всі люди, всі істоти, все суще буде в дивовижній милозвучній гармонії?

— Чудово, прекрасно! — вигукнув Піфагор. — Саме так і я мислив. Життя, як музика, як мелодія без жодного фальшивого звуку!

— Я радий, що ти глибоко відчуваєш це, — усміхнувся Гаутама. — Тоді я був ще далеко від розгадки. Я був у полоні уявлень, прищеплених ще з дитинства брамінами, жерцями, рідними. Я сподівався знайти розгадку на шляху аскетизму, містики, релігійного споглядання. Довго визрівало рішення. Нарешті я зважився. Якось вночі покинув свій дім, щоб не повертатися в нього. Мені не потрібно було ні багатства, ні насолод споживання, ні сімейного щастя. Все те не давало відповіді на вічні питання, а без відповіді я не міг жити. Я пішов у широкий світ, розтерзаний протиріччями.

Я став аскетом. Ходив шляхами, лісами, горами. Побував у кількох славетних учителів, проте відповіді не отримав, їхня мудрість була ілюзорна, зліплена з тих же клаптів, що і повчання жерців та брамінів. І тоді я розпочав багатоденний піст, сівши в самотині на березі озера. Та недовго тривала самотина, мене оточила юрба прочан, котрі чекали результатів мого містичного заглиблення. Чуєш, друже? Вони самі не воліли шукати. Вони чекали від мене духовного плоду, ніби зграя голодних гав жде від лева огризків його здобичі. Я знемагав від спеки, голоду, а вони сиділи у холодку, чекали… На сороковий день посту я занурився у воду озера, щоб обмитися… і почав тонути… Сили в мене не стало, щоб самотуж врятуватися! Той день був би останнім, якби не трапився поблизу дід-рибалка. Він вирятував мене з води, а потім привів до тями. Опритомнівши, я бачив людей, котрі розчаровано розходилися геть від озера, проклинаючи мене і лаючи. «Він брехун! — кричали прочани. — Деви покинули його, інакше він би не тонув!»

І я збагнув, що жодний аскетизм не принесе шукачеві осяяння, розгадки тайни буття. Людині дано розум, треба опиратися на нього. Треба мислити, занурюватися в лабіринти сущого і вибиратися з них. Треба зрозуміти, де ми, як потрапили в космічну круговерть, як з неї вибиратися. Я попрощався з дідом-рибалкою, знайшов у гаї високе дерево, сів під ним і почав думати — послідовно, не пропускаючи жодної ланки логічних умовиводів. Так минуло багато днів. Якось на світанку прийшло рішення — просте, ясне, ніби промінь ранкової зірниці…

— В чому ж воно? — схвильовано мовив Піфагор.

— Свобода, — натхненно сказав Гаутама. — Магічне слово! Ми його повторюємо на всі лади, проте не задумуємося над його втаємниченим змістом. В ньому вся розгадка і вся повнота Буття. Давні ріші тлумачили це поняття, як свабодха, самопробудження, самобутність. Я використав для його визначення прадавнє поняття Нірвани, тобто нерозірваності, цілісності існування. Хтось тлумачить Нірвану, як знищення, хтось — як забуття, хтось — як неземний світ дев, світозарних, де живуть ідеальні душі. Я збагнув її, як свободу духу й розуму, яку можна й треба осягнути вже тут, на землі, не чекаючи переходу в інші сфери. Та щоб скористатися дарунком свободи — необхідно збагнути й вирвати коріння рабства. В чому воно, де воно? Страх! Віковічне прокляття людей!..

Суцільне кільце страху оточило людей — від народження до смерті. Страх зубожіння, страх втратити багатство, страх, що тебе не полюблять, страх, що тебе розлюблять, страх, що ти залишишся безславним, страх, що ти втратиш славу, страх перед розлукою, стражданням, страх перед богами, страх перед смертю і, нарешті, найганебніший із страхів — страх вічної самотини душі серед неосяжного світу, страх відірваності людини від інших людей, від безмірного океану Буття. Мечем розуму я розсік усі ті страхи, породжені Марою, прадавнім володарем обману, ілюзії, збагнувши, що їх насправді нема. Вони вигадані самими людьми, вони підтримуються нашими легендами, переказами, традиціями, мислями, почуттями, звичаями, віруваннями. На шляху лежить мотузка, в темряві ми вважаємо її гадюкою і боїмося переступити. І дітей своїх, всі нові покоління навчаємо тій премудрості, що це — гадюка. На такому самообмані грунтується віра в богів, схиляння перед авторитетом володарів та жерців, старанне здійснення всіх архаїчних заповідей наших забобонних пращурів. Треба підійти ближче, побачити, що ми помиляємось, відкинути марний страх і продовжити шлях до мети, про яку ми забули…

— Яка ж мета у людини, мудрий брате? — озвався Піфагор. — Що тобі здається найважливішим у її житті й діях?

— В ту ніч я збагнув, що мета людини — розкриття невичерпних глибин власного духу й серця, вічна й прекрасна пісня любові та миру, розмаїтий вияв радощів буття. Мені стало ясно, що роз’єднання людини й всесвіту внесено в розум, в почуття ззовні, що насправді такого роз’єднання нема, що в самій людині приховані рабство й свобода. Коли ми народжуємось на світ, з першої миті вся безкрайність починає формувати наше єство. Від ласкавої пісні матері до щебетання пташок у лісі, від першої вирощеної нами квітки до можливого злочину, від почутих легенд до героїчних подвигів, від мовчазного схиляння перед тираном до мужнього повстання супроти рабства! Кожна людина — дзеркало Вічності, це — сама Вічність. Тільки в більшості людей вона спотворена, звужена до розмірів рабського курника.

Треба відкинути геть всі викривлення — і рабські, й деспотичні. Треба відкинути силу і слабість, щоб стати всесильними!

Збагнувши цю істину, я подолав страх смерті. Хто ж я? Від початку до кінця — Всесвіт, народжений ним, сформований ним. І коли вмирає мій тимчасовий вияв, то хіба вмирає Ціле, хіба вмирає Всесвіт? О ні! Він невмирущий, а це означає, що невмирущий я.

І тоді впали кайдани. Моя свідомість охопила Вічність. Я побачив себе в міріадах минулих існувань, я відчув себе в грядущій нескінченності, я став над ілюзорним і тимчасовим, збагнувши, що Буття — це Вічне Тепер. Тіні богів розтанули, щезли. О брате, я побачив, наскільки велика й славна звільнена від страхів людина! Вона незрівнянно вища й могутніша за легіони богів! Вони не можуть обійтися без поклонів, ритуалів, молитов та фіміаму. А вільна людина — володар Нескінченності! їй не потрібно деспотів, володарів, насильників і повелителів, бо в ній здійснення всіх мрій — і любов, і побудова нових, дивовижних світів, і гармонія почуттів, і безодні можливостей мислимих і незбагненних поки що…

І я пішов шляхами Індії, щоб сказати людям радісне слово Істини: — Люди, ви вільні, повстаньте! Нема ні раба, ні господаря! Скиньте ярмо неволі, воно у ваших душах! Проясніть свій розум, розбийте кору невігластва, не вірте ритуалам і забобонам, базіканню брехливих брамінів та абсурду прадавніх казочок. Візьміть у свої руки власну долю, і тоді навіть карма неспроможна буде догнати вас у вогняному польоті до правди, ви самі визначите напрям і суть її течії, бо карма — це дія і мисль! Станьте орлами духу, кожному подаровано крила Великою Матір’ю Світу. Таємничий подих неба свободи — ось ваша Нірвана!..

— Це прекрасно, мій брате, — тихо озвався Піфагор, вислухавши палку сповідь Гаутами. — Я збагнув те, що ти відкрив мені: справді, ми в’язні, сповинуті міріадами ниток неуцтва й забобонів… Одне й те ж дитя може виховуватися у титанічних душ або в сім’ї приниженого раба. Перші виховають титана, а другі — застраханого раба. Але як розкрити це розуміння в душах людей? Одне лише твоє слово чи ще кількох відданих учнів хіба відкриє царство волі? Ти проповідуєш свободу духу, а володарі й далі панують над умами й тілом мільйонів людей. Що з того, коли раб проголосить: я — вільний! Будь-який деспот може закатувати його і тіло викинути собакам!..

— Знаю, — сумно похилив голову Гаутама. — Правда твоя, брате, не так просто привести земний світ до гармонії. Але ж до цього треба прагнути! Всяка дорога вимагає першого кроку, по ній треба піти. Ходімо по стежці волі, почнемо прорубувати в джунглях темряви просторі дороги знання й подвигу. За нами підуть інші…

Він поглянув на далекі зірки, прислухався до моторошних звуків лісу, загорнувся в старенький жовтогарячий плащ. Замріяно примружився, ніби вдивлявся у темно-синю імлу ночі.

— Бачу в майбутті тяжку боротьбу. То буде битва за самопізнання людини. Бо людина — єдина цінність Буття. Від неї залежить, що із себе зробити — деспота, насильника природи чи вірного її сина. Минуть віки… Народяться нові ідеї… Та не буде поміж тими ідеями вищої, значимішої, ніж ідея свободи. Виростуть проповідники свободи, її мученики, її герої. У мене кілька учнів, мій брате… Народиться колись учитель, у якого буде мільйон учнів. Вся земля піде за ним. Він відкриє для людей царство свободи, Епоху Майтрейї,[39] еру окриленої творчої праці і любові. Очі мого серця вже бачать той благословенний час… Шлях до нього перепиняють потоки крові, океани зрад і підступів, темрява душ і мара божественних та людських ідолів. Все переживе Земля і народиться знову. То буде вогняне народження в нове життя, болісне народження в свободу… Мій брате, повертайся до вітчизни, пора тобі припинити нескінченне переслідування Істини. Ти гнався за марою. Істина — в твоєму серці…

— Я збагнув, — тихо промовив еллін. — Хоч і пізно, та дарма. Я повертаюся додому.

— Пізно для птаха розуму не буває, — сказав Гаутама, поклавши руку на Піфагорове плече. — Вічний політ — його мета. Шукай світлих душ, відкривай їм очі, руйнуй рабський дух, вирощуй крила. Ти сягнеш Істини, творячи перші акорди прийдешньої світової гармонії…

— Чи побачимось коли-небудь? — зітхнув еллін. — Я залишаю тут своє серце, сум оповиває мою душу.

— І я сумую, — відгукнувся Гаутама. — Та вийди, мій брате, вночі надвір, поглянь на зоряне склепіння. То наш спільний дім — нескінченний, неосяжний. Пошли свою думку до далеких світів, а я пошлю свою. Ми зустрінемося в Океані Світла. Прощай, мій брате!..

— Прощай…