Покривало Ізіди

БЕЗОДНЯ

«Ти, що вступаєш на важкий і нескінченний шлях пошуку, ти, що не страхаєшся примар зневіри, суму й каяття, — ти, мужній мандрівнику духу, — ввійди у храм пізнання, як брат, як син, як воїн.

Діти Вічності вітають тебе.

Хай не втомляться твої ноги.

Хай не знеможеться твій розум.

Хай не опустяться в безсиллі твої руки.

Хай не зів’яне від темряви невдач твій бунтівливий дух.

Ми — твої старші брати. Ми звідали безодні космічних просторів, глибини часу, прірви духу й почуття. В мандрах за Істиною наша материнська планета, якої нині нема на зоряному небосхилі, пролетіла незміряні спіралі Вічності. Скидаючи чергове покривало таємниці, ми бачили перед собою на далекому обрії пошуку нову загадкову постать Несказанного, Непізнанного. І та невблаганна метаморфоза Світової Загадки, її невловимість була для нас тривожним і радісним магнітом безконечного прагнення.

Наш брате, чи радієш ти з того, що почув тепер? Чи, може, сумуєш?

Читай нові для тебе думки, приймай їх у серце, неси іншим людям, щоб підняти їхній погляд до зірок, до єдиної для всіх, всіх, всіх безмірної вітчизни.

І знай — не слід зупинятися ніколи, навіть тоді, коли тобі ввижатиметься попереду остаточний притулок для духу й серця. Нещадно розірви навіть наймиліші кайдани, хай це будуть і кайдани любові. Свобода — твій клич! Не забудь!

О золоте зерно Істини! Впади на чисті, щирі, мужні серця! Зійди пишним цвітом у прийдешніх світах…»

Таємничі слова розпанахують Піфагорову душу, бентежать до сліз, будять у пам’яті щось давнє, забуте, предковічне. Чому щира сповідь легендарного сина неба так хвилює його, чому вона така близька?

Амадіс навчила елліна читати священні письмена, і тепер він жадібно поглинає нове, небувале знання. Все завчене раніше розлітається попелом під подихом могутньої бурі космічної мудрості.

Одна за одною проходять перед Піфагором срібні таблички, промовляють до нього візерунками складних ієрогліфів, розширюють земний світ до неуявних глибин.

Смішні уявлення мудреців Еллади і навіть Єгипту. Вони змушують довкола темної, маленької Землі блукати химерними небесними шляхами Сонце й зорі. Істина спростовує ці примітивні, міркування, відкриває вікно до величного й страшного світогляду…

«В глибинах Вічності палахкотить Центральний Вогонь. То — таємниче ядро і сутність буття. Довкола нього обертаються, біжать плеяди, легіони зірок, планет, незримих світів. Ваше Сонце, люди — лише іскра Центрального Вогню, воно — його дитя, як і міріади інших світил — видимих і невидимих.

Земля, яка вам здається великою і важкою, лише порошинка в лоні просторів, вона легко і прудко біжить по спіралі довкола Сонця. Такою ж дорогою, на різній відстані від пломеніючого світила, мандрують ще дев’ять планет. Деякі з них ви знаєте, деякі простим оком невидимі.

Ми побували біля безлічі інших світил, відвідали сотні темних планет, де буяє життя. Творча сила матерії всюди породжує мислячих дітей, як і тут, на Землі. І така незміряна глибінь її творчої потуги, що відоме людям життя — лише цятка порівняно з всеосяжним життям бездонних часів і просторів Вселенського Древа. І де б ми не були, де б не пролітали, — всюди шукання Істини, вічний бій із стихіями косності та опору, вічне прагнення охопити крилами розуму розсипані частки Цілого. Така суть синів Небесної Ізіди — Великої Матері Сущого, Єдиної Природи.

Як об’єднати синів, розкиданих у неосяжному просторі неба, у лабіринтах минулих і прийдешніх епох? Як сягнути благословенної спільності? Ця думка жене і нас, о мужній брате, в глибини космосу. Вона й тобі не дасть спокою, якщо ти з нашого зоряного роду…»

«Невже і вони не знали віковічної таємниці буття? — думав Піфагор з сумом. — Такий високий рівень пізнання, про який і не мріяли ще земні мудреці, стільки шляхів позаду, а той самий стогін, те саме пекуче запитання…»

А вечорами та на світанку прокрадається таємними переходами Амадіс, палко цілує Піфагора. Вона втішає його, обіцяє втечу на волю.

«Воля», — зітхає еллін. Як він тепер прагне її! Нема й не може бути Істини в підземеллях, у темних печерах.

Очі Амадіс — ніби дві темні зорі. Піфагор довго дивиться в них — не надивиться.

— Ми будемо щасливі з тобою, — шепоче вона. — О, які ми будемо радісні, коханий! Вже все готове — припаси, гроші, вірні люди. Цими днями втікаємо. Ніхто не затримає нас. Вір і надійся!

Минуло два дні. Третього дня вранці до бібліотеки прийшов великий жрець Сушіс. Він застав Піфагора за читанням великого манускрипта про небесні поля Озіріса. Знаком звелів покласти папірус на місце, сказав:

— Настав час нового ступеня, елліне. Два роки минуло. Ти досить багато пізнав. Пора підніматися вище. Радуйся!

У Піфагора тьохнуло серце. Що він надумав? Амадіс підготувала втечу на найближчі дні. Тепер все може зірватися.

Сушіс помітив розгубленість на обличчі елліна. Підозріло примружився.

— Ти невдоволений?

— О ні, учителю, — запевнив його Піфагор. — Але це так несподівано. Я захопився рукописами, звик до свого ритму життя…

— Страшного не станеться, — заспокоїв його Сушіс. — Посвята на ступінь «Пустельного лева»…

— Знову печера, болото? — жахнувся Піфагор.

— О ні! — усміхнувся жрець. — Ти навіть не поворухнешся. Та досить про те, дізнаєшся сам, як і що. Перед тим я волів одверто порозмовляти з тобою. Від цього залежить багато… дуже багато… для мене й для тебе, — загадково додав він.

— Я слухаю, учителю.

— Сядьмо, — втомлено сказав верховний жрець. — Розмова буде важка.

Він сів на гранітний куб біля стіни, склав руки на колінах. Довго дивився на свої жовті, старечі пальці. Вони злегка тремтіли.

— Старий я вже.

Голос у нього був задушевний, ніби в якогось доброго, простого діда, що в колі олуків згадує далекі молодечі літа. Піфагор насторожився — певне, недарма верховний жрець взяв таку ноту, він шукає стежку до його серця.

— Скажи, Піфагоре, відверто — ти задоволений тим, про що дізнався з цих манускриптів? Ти здобув те, що хотів?

— Ні, — не вагаючись, відповів Піфагор. — Може, я ще далі від мети, ніж тоді, як прийшов сюди.

— Добре, синку, добре, — хитнув головою Сушіс, дивно усміхаючись. — Говори, говори.

— Ти не гніваєшся? — вражено запитав еллін. — Ти спокійно слухаєш мої слова?

— Чому б мені гніватися? Ти правду мовиш, від щирого серця — отже, я задоволений. Кажи далі…

— Скажу. Мені до душі припали математика й астрономія. Там усе ясно, просто, дохідливо. Ці знання прекрасні й корисні. А космогонія…

— Що?

— її треба приймати на віру. Її не можна перевірити.

— Чому ж? — усміхнувся Сушіс. — Можна.

— Як?

— Після смерті.

— Ти смієшся, учителю?

— Не сміюся. Адже зустріч з богами в храмі Істини й Справедливості настає після смерті. Живим нічого турбуватися про достовірність тих манускриптів.

— Зажди, зажди. А хто докаже мені при житті, шо та зустріч відбудеться? Я ж вивчаю священні папіруси тепер… і не лише я… І ще, учителю…

— Ну, ну, — підохочував Сушіс.

— Кожен народ має свої образи богів. Всі вони страшенно подібні один до одного. Різниця лише в уборах, мові, якою промовляються молитви до них. Чи не здається тобі, що всі ті боги дуже схожі…

— На кого?

— На людей, учителю. І не кращими своїми звичками, а вадами людськими, невблаганністю, деспотичністю, жадібністю…

— Стій, досить, — сказав Сушіс— Ми зрозуміємо один одного без зайвих слів.

Він похитав головою, сумно зітхнув.

— Я ціле життя розгадував цю прокляту загадку — є вони чи нема? Слухай, елліне, я скажу тобі страшну істину: їх нема!

— Кого? — прошепотів Піфагор.

— Богів.

— А хто є? — жахнувся еллін.

— Люди. Ми. Земля є. Життя наше. Болісне й незбагненне, солодке і гірке, бистроплинне, ілюзорне.

— Звідки ж тоді ми? Хто нас сотворив?

— Ніхто, — суворо одрізав жрець. — Ми піна матерії, її жартівлива гра. Треба радіти, доки піниться келех життя…

— А зірки, сонце, планети? Що вони? Звідки?

— Навіщо нам вони? — іронічно запитав Сушіс, і в його чорних очах з’явилися холодні вогники. — Чим допоможуть тобі далекі світлячки? Життя — один раз. І смерть — теж назавжди!

— Тоді нема Істини? — згаслим голосом промовив Піфагор.

— Нема, — охоче підхопив жрець. — А може, це і є Істина — що її нема?!

— Нащо ж тоді посвята? — гірко запитав еллін. — Гра? Насмішка над шукачами?

— Ні те, ні інше. Іспит мужності, сили, витривалості. Доки ми живемо — треба йти. Життя — то рух. У вас в Елладі є Олімпійські свята, там пробують силу рук, ніг, тіла. Наші храми випробовують силу духу.

Піфагор згадав, що він колись вже користувався тим же символічним образом в розмові з тираном Полікратом. Усміхнувшись дивному витку долі, він запитав жерця:

— Ти ж не віриш у дух?

— Назви це як хочеш — химерою, розумом, душею, дзеркалом відчуття живої піни. Досить слів! Ми з тобою не діти. Говоритиму про справу.

— І всі жерці думають так, як ти?

— О ні! — злякано застеріг Сушіс. — Не смій навіть шепнути про нашу розмову. Нікому! Це — наша таємниця. Чув?

— Добре, учителю.

— Відкривай у собі нове розуміння, Піфагоре. Хай раби й слуги вірять у богів. Ми одні понесемо тяжке розуміння у серці своєму. І за це здобудемо право на духовну владу. Народам потрібне вино. Хай воно п’янить дух. Відкрий їм правду — на землі настане хаос Ми вміємо терпіти, ждати. Наша мета — влада над земним кругом. Фараони, царі, тирани — наші руки. Інколи вони самі не відають про це. Ти — мудрий і мужній. Таких, як ти, нема поміж моїми помічниками. Я хочу, щоб ти став моїм спадкоємцем, елліне.

— А старші ієрофанти?

— Боротьба буде. Та я не боюся. Я передам силу й знання у надійні руки. Прощай. Готуйся і чекай знаку.

Піфагор не міг заснути тієї ночі. Повітря в його притулку було вогке й задушливе. Па морочилося в голові, з нічної імли повзли до нього розмаїті потвори, шепотіли над вухом спокусливі слова: «Влада над світом… Влада над світом…»

Виникли з пітьми пронизливі очі Сушіса. Вкрадливий, тихий голос заколисував: «Ти мудрий і мужній… Таких, як ти, нема поміж моїми помічниками… Довірся мені, тисячолітня мудрість ляже до ніг тобі… Світ, вся ойкумена підкориться нам…»

Піфагор рвучко встав з ліжка. Повітря! Нема чим дихати! Вийти з притулку під зоряне дивоколо!..

Він загорнувся в гіматій, вийшов на широку стіну храму, глибоко вдихнув парке повітря передгроззя. Десь над горами грали сполохи, глухо бурчали громи.

Еллін охопив голову руками, притулився гарячим чолом до шорсткої стіни. Хто розрає, хто вкаже правильну стежку? О Амадіс! Твої очі ясні, як весняне безхмарне небо, твоє серце чисте й безгрішне, твої поривання чарівні… Та тільки одне мене турбує, крає серце невідступна дума: невже для того я проходив пекельні шляхи муки й терзання, щоб повернутися знову на давню, відому стежину? Сім’я, кохана жінка, діти… щоденна надокучлива праця… в ім’я чого? Щастя кохання? Щастя спокою? А юрби знедолених? А стогін рабів по всій ойкумені? А зверхність володарів? А заповіт синів неба? Хто шукатиме Істину, хто піде за обрій, коли він зупиниться?

«Знайдуться! Знайдуться інші, — шепоче десь поряд лукавий голос. — Божевільні не перевелися в світі. Хай вони йдуть далі. А ти заслужив спокій…»

Заслужив? А хіба спокій — то щастя? Може — горе й мука? Амадіс задовольниться щебетанням дітей та затишком дому, вона повністю поглинеться щоденними турботами про долю своїх чарівних пташенят, а йому… Йому знову й знову безконечна гризота про нерозгадане, нерозкрите, нез’ясоване…

Влада над світом… Це сказав Сушіс. Чому він так сказав? Чому відверто говорив? Хіба тут не досить своїх жерців? Чи, може, він знає їм ціну? Вічний підступ, заздрість, жадоба влади і невдоволене почуття зверхності. Сушіс прочитав у Піфагоровому серці його прагнення до чистого, до надземного… і тому довірився. А чому б не послухати вищого жерця? Стати його спадкоємцем… Вивчити всю мудрість синів неба, здобути силу тисячолітніх шукань… Фараони, царі, тирани прийдуть питати поради, закону, підтримки. 1 можна буде їм дати нове слово — чисте, ясне, не заплямоване людською жадобою й підлістю…

Блискавиця вогняним змієм майнула у високості, осяяла важкі хмари над храмом Тота, гнівно прокотився понад горами грім. Піфагор глибоко вдихнув грозовий струмінь, підвів погляд до неба.

Стати спадкоємцем Сушіса? Стати стрілою в руках стрільця, не знаючи, куди він цілить? О ні! Навіть здобувши небачену, нечувану силу, що він зможе змінити в серцях тиранів? Хіба Полікрат відмовиться від честолюбства й деспотизму? А пірат Креон почне проповідувати доброчесність і цноту? А фараон Амазіс віддасть свої багатства нужденним рабам? А раби одразу скинуть тисячовікову пелену приниженості й темряви? О ні! Глибоко, неймовірно глибоко в серцях людських лежить корінь рабства й властолюбства, підлості й нікчемності. Владою й силою остраху не вирвеш його, не знищиш! То як же, як?

О фатуме! Пошли мені ясність! Може, правда в словах Амадіс? Кохання не роздумує, воно, як птах, прагне у небо волі. Вирватися з підземелля, а простір сам приведе до здійснення. О кохана! В твоїм пориві чарівний струмінь впевненості, я полечу за тобою! Ми підемо в широкий світ, до людей, ми шукатимемо разом з тобою шляхи до Істини. А не знайдемо ми — діти наші продовжать той важкий, болісний і радісний пошук…

На світанку другого дня з’явилася Амадіс. Вона радісно сказала:

— Готуйся. Сьогодні вночі по тебе прийдуть.

— Сьогодні? Амадіс, треба зачекати.

— Чому? Що сталося?

— Сушіс звелів мені готуватися до посвяти. Я не знаю, коли вони прийдуть.

— Знову посвята, — розпачливо мовила дівчина. — І ти згодився?

— Як же я міг…

— Правду кажеш. Я не подумала. З Сушісом жарти погані. Треба затримати втечу. Посвята… Ти віриш у неї?

— Тепер вже ні, Амадіс. Сушіс одверто розмовляв зі мною. Він сам не вірить в те, що проповідує. І потім… я довго думав… мучився, вибирав… І збагнув, що правда з тобою, кохана…

— Я щаслива, — ніжно прошепотіла Амадіс. — О любий елліне, який тобі потрібен іспит в глибині оцих лабіринтів? Випробування? Хіба сонце випробовує квітку? Воно щиро посилає їй свої промені: люби мене, візьми мою силу, мою снагу! Таку посвяту я приймаю. А тут — все обман! Морок, заздрість… Залишилися уривки давніх містерій синів неба, але їхньої суті наші ієрофанти не розуміють, або не бажають розуміти…

— Але ж знання у них є?

— Є! Тільки воно у в’язниці. Сонце заховане в склеп. Воно повинне сяяти всім людям.

— Як це близько мені, Амадіс! Яка ти прекрасна!..

Вона простягла трепетну руку, провела пальцями по його мідяному волоссі, ніжно прошепотіла:

— Іди. Проходь посвяту. І будь обережний. Тебе ієрофанти не люблять. І Сушісу теж не довіряй. Він хитрий і підступний.

— Будь спокійна за мене, Амадіс…

За ним прийшли надвечір.

Два молодші жерці в багряних плащах мовчки повели його до ритуальної кімнати, звеліли роздягтися. Дівчата-ефіопки вимили елліна з голови до ніг у басейні, старанно натерли його евкаліптовою та трояндовою олією.

Піфагор відчув, як його тіло запалало, по шкірі пробігали приємні холодні струми. Йому подали чорне вбрання — ветхий хітон, якусь прадавню накидку. Він одягнув, дивуючись — навіщо це старе шмаття?

Жерці повели його до головної зали храму Тота. Надворі вже була ніч, крізь високі віконниці блимали ясні спокійні зорі. Посередині велетенського приміщення стояло підвищення, на ньому — саркофаг. Довкола зібралися найстарші ієрофанти Тота. Поміж ними Піфагор побачив Сушіса. Верховний жрець наказав супутникам елліна вийти. Потім урочисто проказав, звертаючись до Піфагора:

— Радість тобі, брате!

— Радійте і ви, великі браття! — відповів Піфагор, прикладаючи праву руку до чола, а потім до грудей.

— Ти вмреш сьогодні, — сказав Сушіс. — Ти народишся сьогодні. Чи готовий ти до зміни сутності й образу?

— Я лише іскра Великого Полум’я, — пошерхлими вустами прошепотів еллін. — Хай воно поглине мене і знову викине в світ у іншій подобі.

— Ляж у саркофаг, — суворо проказав верховний жрець.

В храмі запанувала тривожна тиша.

Піфагор обережно підійшов до східців, які вели до підвищення, піднявся до саркофага. На мить затримався, оглянувся. Йому стало моторошно. Здалося, що це діється не наяву. Знадвору у вікно заглянув повновидий місяць — покровитель таємних містерій, його промінь ліг на срібне віко саркофага. Жерці стояли внизу чорним кільцем, мовчали. Не видно облич, не чути подиху. Хто це — живі люди чи лише примари сновидіння?

Піфагор поволі, обережно ліг у холодну труну, світло місяця впало на його обличчя.

Почулися тихі кроки, на підвищення ступив верховний жрець. В місячнім сяйві його очі здавалися чорними проваллями. Він подав еллінові чашу, обвиту золотою змією із смарагдовими очима.

— Пий.

Піфагор покірно вихилив гіркий напій. Йому забило дух, сліпуча блискавиця вдарила в серце, повалила на спину. Почувся стогін, затремтіли дрібно руки. А потім — непорушність…

Тіло закам’яніло, захололо, проте свідомість залишилася. Він чув розмови жерців, до його слуху долинав протяжний спів. Чому вони співають похоронну пісню, якою супроводжують мертвого на суд Озіріса? Адже він не вмер, він живий! А може, це і є смерть — непорушність тіла і живий, позбавлений можливості діяти дух? О, яка страшна кара! За віщо? Я хочу відчувати, я жадаю діяти, бачити, чути, рухатися!

Пітьма розступилася перед ним, то там, то тут зажевріли краплі світла. Він побачив землю, всю величну кулю планети. Вона оберталася, ніби чарівне небесне колесо, і чувся мелодійний передзвін кришталевих акордів. Піфагор хотів поглянути, звідки долинає така чудова мелодія, але вона враз обірвалася. Почулися оглушливі дисгармонійні звуки, ридання й плачі. Що таке? Що це?

Земля наблизилася, розступилися хмари. Піфагор побачив міста, села, людей. На широких полях кипіла жорстока битва, дзвеніли мечі, свистіли стріли, стогнали поранені, падали, обливаючись кров’ю, убиті. А незміряними дорогами пленталися кудись у далеч обірвані жінки й діти. То були сім’ї побитих вояків, подоланих у герці. А ще далі Піфагор побачив розкішні палаци і храми, а в них — правителів, жерців, мудреців. Вони керували державами, пили ароматні вина, одягали розкішні шати, насолоджувалися владою й могутністю. Але й там не було радості — за хвилинами солодкого насичення йшли дні й роки заздрості, зневіри, страху і ненависті до тих, хто міг в будь-яку мить заступити щасливця, котрий стверджував свою зверхність над тисячами братів своїх. А жерці, служителі богів, навчали людей молитися і обіцяли їм прекрасну нагороду, і люди вірили, поклонялися, приносили до роззолочених олтарів дарунки — найкращі утвори мислі й праці. А боги мовчали. І люди плакали, благаючи їх прийти, захистити, ствердити нове царство — щасливе, радісне.

А боги не приходили.

Так пливли віки, тисячоліття.

І дух Піфагора знемагав у борні, зневірі, відчаї і шукав сам виходу у собі з проклятого зачарованого кола. І не бачив його, бо й власний дух не розкривав йому потаємних глибин.

Стогін — болісний і тривожний — вирвався з грудей непорушного елліна. Сушіс темним привидом схилився над ним.

— Що бачиш? — тихо, але владно запитав він.

Похоронна пісня ледве-ледве плинула над залою, в її ритм впліталися судорожні, схвильовані слова Піфагора. Він розповів про свої видіння і розпачливо скрикнув, ніби поранений птах:

— Істино, де ти? Де ти, де?

Мелодія змовкла. Жерці перезирнулися. Ієрофант Потіс занепокоєно мовив:

— Великий брате! Його дух бунтівливий і непокірний. Він богоборчий і стихійний. Нас тривожить ця посвята. Ще жоден з молодих жерців не бачив таких видінь.

— Тихо, о Потісе! — сказав верховний жрець. — Не втручайся в потік містерії. Що бачиш далі? — звернувся він знову до Піфагора.

— Бачу полум’я… Полум’я… Блакитне, прекрасне… А тепер — криваве… Чорне… Дим, дим, багряні іскри… Я лечу до полум’я…

— Говори, говори…

— Це олтар. Біля нього прекрасна жриця. Срібна запона перед нею, на тій запоні — золоті, кришталеві іскри. Виникають, згасають. У жриці довге волосся до пояса, воно ніби із срібла… ніби із променів місяця… переливається, дзвенить, співає… А очі небесні, промовляють без слів… Я зупиняюся перед нею, не можу промовити й слова… Вона піднімає прадавню чашу, в ній хлюпає вогонь, рідкий вогонь… Звідусюди летять до чаші золоті іскри, ніби сонячні зерна, і зливаються з живим вогнем… а запона хвилюється, хитається, ніби од вітру… а за нею щось тривожне і жадане…

— Запитай, запитай її, — владно каже Сушіс.

— Я звертаюся до неї, — шепоче Піфагор. — Я питаю — звідки лихо і кров на землі? Звідки обман і насилля? Чому боги мовчать? Чому люди безсилі, маючи такий полум’яний розум і величні почуття? Вона повернулася до мене, дивиться… дивиться в душу мою… Вона непорушна, вуста німі… та я чую її відповідь…

— Що вона каже?

— Жриця гнівна й буряна, — захоплено відповідає Піфагор. — Вона прекрасна. Слова її, ніби ураган, смерч… Вона каже чудесні слова…

— Повторюй…

— Храм життя — Всесвіт… Він не для обраних… Всі діти любі для Великої Матері-Природи… Не ждіть богів — ви самі боги… Кожен має олтар Світла — серце… Ви зганьбили його… Люди — вільні сини Небесної Матері, розірвіть страх, летіть на вільний простір… вийдіть з храмів обману… Мати дарує вам свободу… Прийміть живоносний дарунок… О горе! Вона зникає! Її нема… Пітьма, пітьма… Де я? Що зі мною? Я не бачу, не чую, я глухну… Піфагор замовк, вуста його завмерли, тіло витягнулось, закам’яніло. Сушіс поволі зійшов униз, стояв німою примарою в колі ієрофантів. Почувся зловісний шепіт, наперед виступив знову Потіс.

— Ти чув, Сушісе? — жовчно запитав він.

— Чув, — луною відгукнувся верховний жрець.

— Цей дух чужий для нас \ ворожий. Навіть у сні посвяти він бачить руйнування храмів. Ти хочеш дати йому вищу посвяту? Що станеться з нами?

— Тихо, браття, — грізно озвався Сушіс, відходячи до вікна. На далекому обрії розквітала вишнева зірниця, в її слабкому світлі обличчя верховного жерця було втомлене, стурбоване. Він оглянув непорушне коло ієрофантів, з притиском сказав: — Я знаю, що діяти. Ми оголосимо йому про посвяту, проте він буде в нашій волі, під нашим наглядом. Це — сильний дух. Він потрібен для храму Тота. І ви без полум’я не обійдетесь, священні браття! Чи не так? — підвищив голос Сушіс. — То хай краще полум’я буде в надійному місці. Я так вирішив…

— Дивися, Сушісе! — зітхнув Потіс, ховаючи погляд під насупленими бровами. — Аби ти пізніше не пожалкував…

А свідомість елліна билася в колі пітьми.

Перед ним слався нескінченний чорний шлях. Не було йому кінця-краю. Треба було йти — невідомо куди. Здавалося, що в морі імли, яка оточувала його звідусюди, плавають моторошні почвари, наближаються, готуються пожерти непроханого гостя з нетутешнього світу.

Та прояснився виднокіл. Вирізьбилися поміж туманом високі, похмурі дерева. За ними — тіні, привиди химерних істот. Чути ричання звірів, між стовбурами великими, сильними стрибками пересувається метке, хиже тіло гігантського лева.

Піфагор побіг, відчуваючи, що ноги слабнуть, підгинаються. Не можна зупинитися, одна мить — і смерть!

Переможне ричання потрясає простори. А заховатися ніде! Дерева, ніби колони, верхів’я їхні сягають неба, ховаються у хмарах. Поміж колонами — широкі мармурові сходи. Куди вони ведуть? Певно, до храму! В ньому є люди, можна буде заховатися від лютого хижака!

Еллін щосили побіг сходами нагору. Він чув гаряче дихання лева у себе за спиною. Миготять нескінченні колони. Де ж храм? Чому він так високо? Де люди, живі люди?

Так було довго… Може, години… може, роки… чи століття?..

Павутина часу обплутала Піфагора. Він відчував лише свій знемагаючий біг, чув зловтішне сопіння звіра.

І ось… сходи обірвалися. Перед елліном була безодня — безвидна, німа, глуха, невимірна. В ній не було нічого. Нічого того, до чого звик дух людський. Ні форм, ні запахів, ні звуків. Вона вібрувала, мов неозначений, неуявний, немислимий міраж — поза часом і простором, поза думкою й словом.

Піфагор затримався. Рик наростав, став оглушливим.

Не було навіть миті, щоб зволікати. Смерть чи падіння?

Дух в неуявну мить вирішив — краще падіння!

Він стрибнув у чорноту вселенської безодні.

Невимовний біль пронизав тіло. Ніби міріади голок впилися в кожну клітину, в кожний атом його єства. Але та гаряча, болісна хвиля накотилася на нього лише на одну мить, а потім з громом підхопила його свідомість, душу і — метнула її у безмірність…