Піранезі

Частина 7 Метью Роуз Соренсен

Валентайн Кеттерлі зник

ЗАПИС ВІД 26 ЛИСТОПАДА 2018 РОКУ

Валентайн Кеттерлі, психолог і антрополог, зник. В ході розслідування поліція виявила, що перед своїм зникненням він здійснив низку незвичайних покупок: купив пістолет, надувну байдарку та рятувальний жилет. Усі його друзі погоджуються з тим, що це для нього геть не характерно: досі він ніколи не виказував схильності до дозвілля на воді.

Жодного з цих предметів не було знайдено в його будинку чи кабінеті.

Поліція вважає, що він міг відплисти на надувній байдарці до якогось віддаленого місця, а відтак укоротити собі віку, застрелившись із пістолета; однак один офіцер, Джеймі Ескілл, має іншу думку. Він уважає, що раптове й несподіване зникнення доктора Кеттерлі має бути якимось чином пов’язане з раптовим і несподіваним зникненням Метью Роуза Соренсена. Ескілл припускає, що Кеттерлі ув’язнив десь Роуза Соренсена, так само як колишній науковий керівник і тьютор Кеттерлі, Лоуренс Арн-Сейлз, багато років тому ув’язнив Джеймса Ріттера. На думку Ескілла, мотиви в Кеттерлі були такі самі: підробити докази на користь теорії інших світів Арна-Сейлза. Кеттерлі стривожився, коли поліція виявила зв’язок між ним і Роузом Соренсеном. Зіткнувшись із перспективою викриття своїх злочинів, Кеттерлі відпустив Роуза Соренсена, а тоді вкоротив собі віку.

Припущення Ескілла має одну перевагу: воно пояснює, чому Метью Роуз Соренсен знайшовся тоді ж (чи, може, з різницею в один-два дні), коли зник Кеттерлі. Інакше це дивний збіг. Проти гіпотези свідчить те, що ні Арн-Сейлз, ні Кеттерлі ніколи не користувалися цими зникненнями як доказами на користь будь-чого. Ба більше, Кеттерлі багато років гучно засуджував Арна-Сейлза.

Ескілла це не бентежило, і він двічі допитав мене. Це молода людина з приємним, добродушним, розумним обличчям і пишними дрібними каштановими кучерями. Носить синій костюм і сіру сорочку, говорить із йоркширським акцентом.

— Ви знали Валентайна Кеттерлі? — питає він.

— Так, — кажу я. — Відвідував його в середині листопада 2012 року.

Ця відповідь його, схоже, задовольняє.

— Незадовго до вашого зникнення, — зауважує він.

— Так, — підтверджую я.

— І де ви були? — питає він. — Коли зникли.

— Я перебував у будинку з багатьма кімнатами. Будинком прокочується море. Іноді воно накривало мене з головою, та я завжди рятувався.

Ескілл зупиняється й супиться.

— Це не… Ви не… — починає він. Замислюється на мить. — Я хочу сказати, що ви були не зовсім здорові. Нервовий зрив чи щось таке. Принаймні мені так казали. Ви лікуєтеся?

— Рідні влаштували мені візити до психотерапевта. Проти цього я заперечень не маю. Проте від ліків я відмовився, і досі ніхто не наполягав, щоби я приймав їх.

— Що ж, сподіваюся, вам стане краще, — добродушно каже він.

— Дякую.

— Я хочу розібратись ось із чим, — каже він. — Чи доктор Кеттерлі умовляв вас кудись із ним піти? Він вас тримав десь проти вашої волі? Чи мали ви змогу вільно приходити та йти?

— Так. Я був вільний. Приходив і йшов геть. На одному місці не лишався. Я сходив сотні, а може, й тисячі кілометрів.

— А… Ну, гаразд. А доктор Кеттерлі був поруч із вами, коли ви ходили?

— Ні.

— З вами хтось був?

— Ні. Я був геть сам.

— А. Ну, ясно.

Джеймі Ескілл дещо засмучений. Я, в певному сенсі, теж: засмутився через те, що засмутив його.

— Що ж, — каже він. — Не хочу забирати у вас надто багато часу. Я знаю, що ви вже говорили з сержанткою кримінальної поліції Рафаель.

— Так.

— Вона чудова, правда? Тобто Рафаель.

— Так.

— Я не здивований, що вона вас відшукала. Ну, тобто якщо вже комусь випало вас знайти, то, звісно, їй, — він ненадовго замовкає. — Так, вона може бути трохи… Тобто вона не дуже… — Він ворушить пальцями в повітрі, неначе хапаючи невловимі слова. — Тобто з нею не найлегше працювати. А тайм-менеджмент? Однозначно не її коник. Але, чесно кажучи, ми всі дуже високої думки про неї.

— Бути дуже високої думки про Рафаель — це правильно, — кажу я йому. — Вона надзвичайна людина.

— Точно. Вам розповідали про Пінні Віллера?

— Ні, — кажу я. — Хто чи що таке Пінні Віллер?

— Хлопець із якогось міста в Мідлендзі, де Рафаель починала свою кар’єру. У нього все було догори дриґом, вічно якісь проблеми, рано чи пізно таким людям доводиться близько знайомитися з нами.

— Недобре.

— Так, недобре. Так от, якось його щось роздраконило, й він заліз у соборну вежу. Вибрався на якусь галерею й почав голосно лаяти людей у соборі. Він завжди тягав із собою кілька тюків старих брудних газет, тож почав їх підпалювати й кидати в людей.

— Який жах.

— Отож. Страшне, га? Коли ми, тобто поліція, туди дісталися, був вечір: довкола напівтемно, тільки підпалені аркуші газет літають, а люди сновигають повсюди з вогнегасниками й відрами піску. Рафаель і ще один хлопець спробували дістатися до Пінні Віллера, та коли вони піднімалися сходами — а там було дуже тісно, мало простору, — Пінні скинув ще купу підпалених газет, і частина з них обліпила обличчя напарнику Рафаель. Тож йому довелося відступити.

— Але Рафаель не відступила, — дуже впевнено кажу я.

— Ні, не відступила. За правилами ж, мабуть, мусила, але не відступила. Коли вона дісталася галереї, в неї палало волосся. Але ж це Рафаель, самі розумієте. Сумніваюся, що вона це взагалі помітила. Людям унизу довелося кричати їй, щоб вона загасила вогонь. Вона сіла поряд із Пінні Віллером і вмовила його не жбурляти підпалені газети, а потім — спуститися. Доволі сміливо, еге ж?

— Сміливіше, ніж ви думаєте. Вона не любить висоти.

— Не любить?

— Їй на висоті недобре.

— Таке її не зупиняє, — каже він.

— Ні.

— Дякувати Богові, що їй з вами все було простіше. Ну, тобто не довелося йти крізь вогонь абощо. Вона просто побувала на морі. Принаймні я таке чув — буцімто вона знайшла вас біля моря.

— Так. Я був поряд із морем.

— Багато зниклих людей знаходять десь біля моря, — задумливо каже він. — Гадаю, в ньому і справа. Воно заспокоює.

— Мене вже точно заспокоювало, — кажу я.

Він бадьоро всміхається мені й каже:

— Чудово.

Метью Роуз Соренсен знайшовся

ЗАПИС ВІД 27 ЛИСТОПАДА 2018 РОКУ

Мати, батько, сестри та друзі Метью Роуза Соренсена питають мене, де я був.

Я кажу їм те саме, що й Джеймі Ескіллу: що перебував у будинку з багатьма кімнатами; будинком прокочується море, й іноді воно накривало мене, та я завжди рятувався.

Мати, батько, сестри та друзі Метью Роуза Соренсена кажуть одне одному, що це — опис нервового зриву зсередини; це пояснення здається їм раціональним, можливо, навіть заспокійливим. Вони повернули собі Метью Роуза Соренсена — чи принаймні так думають. Чоловік із його обличчям, голосом, жестами ходить світом, і цього їм достатньо.

Я більше не схожий на Піранезі. У моєму волоссі немає коралових намистин чи риб’ячих кісток. Моє волосся чисте, підстрижене й укладене. Я гладенько поголений. Ношу одяг, принесений зі сховища, куди його відправили сестри Метью Роуза Соренсена. Роуз Соренсен мав багато одягу, напрочуд доглянутого. У нього понад десяток костюмів (це дивно, позаяк доходи в нього були невеликі). Любов до одягу також була властива Піранезі. Той часто писав про одяг доктора Кеттерлі у щоденнику й скаржився на контраст зі своїм лахміттям. Гадаю, цим я відрізняюся від них обох — від Метью Роуза Соренсена й Піранезі: розумію, що мене одяг не надто цікавить.

Мені привезли зі сховища й багато чого іншого, найважливіше ж — пропалі щоденники Метью Роуза Соренсена. Вони охоплюють період із червня 2000 року (коли він був студентом) до грудня 2011 року. Що ж до решти його майна, то я збираюся позбутися більшої його частини. Для Піранезі нестерпно володіти такою силою речей. Він постійно повторює: «Мені це не потрібно!»

Піранезі завжди зі мною, проте від Роуза Соренсена в мене є лише натяки й тіні. Я складаю його докупи з предметів, які він лишив по собі, з того, що кажуть про нього інші люди, та ще, звісно, з його щоденників. Без отих щоденників я був би геть безпорадний.

Я пам’ятаю, як влаштований цей світ, — більш-менш. Пам’ятаю, що таке Манчестер, хто такі поліціянти, як користуватися смартфоном. Можу користатися грішми, хоча цей процес досі видається мені дивним і штучним. Піранезі має сильну антипатію до грошей. Піранезі хоче сказати: «Але ж мені потрібне те, що є у вас, то чому б вам не віддати це мені? А потім, коли в мене буде щось, потрібне вам, я просто віддам його вам. Така система простіша й набагато краща!».

Але я не Піранезі (чи принаймні не лише він) і усвідомлюю, що це, певно, сприймуть не надто добре.

Я вирішив написати книжку про Лоуренса Арна-Сейлза. Це хотів зробити Метью Роуз Соренсен, і це хочу зробити я. Зрештою, хто знає роботу Арна-Сейлза краще за мене?

Рафаель показала мені, чого Лоуренс Арн-Сейлз навчив її: як знайти шлях до лабіринту та як знайти вихід із нього. Я можу приходити й повертатися коли заманеться. Минулого тижня поїхав потягом до Манчестера. Сів на автобус до Майлз-Плеттінґа[45]. Пройшов безрадісним осіннім ландшафтом до квартири у висотці. Двері відкрив худий, замучений чоловік, від якого сильно відгонило цигарками.

— Ви Джеймс Ріттер? — запитав я.

Він відповів ствердно.

— Я прийшов, аби повернути вас, — сказав я.

Я провів його тінистим коридором, і коли довкола нас виросли шляхетні мінотаври першого вестибюля, він заплакав — не від страху, а від щастя. Негайно сів під великими, широкими мармуровими сходами, де колись спав. Заплющив очі й прислухався до припливів. Коли настав час іти, він благав мене дозволити йому залишитись, але я відмовився.

— Ви не вмієте добувати їжу, — сказав я йому. — Так і не навчилися. Ви тут загинете, якщо я вас не годуватиму, а взяти на себе таку відповідальність я не можу. Проте я приводитиму вас сюди знову, коли забажаєте. А якщо я вирішу повернутися назавжди, то обіцяю, що візьму вас із собою.

Тіло Валентайна Кеттерлі, чаклуна та науковця

ЗАПИС ВІД 28 ЛИСТОПАДА 2018 РОКУ

Тіло Валентайна Кеттерлі, чаклуна та науковця, омивають припливи. Я розмістив його в одній із нижчих зал, до якої можна ввійти через восьмий вестибюль, і прип’яв його до статуї напівлежачого чоловіка. Очі у статуї заплющені; можливо, чоловік спить; його кінцівки оплели товсті змії.

Тіло покладено в торбу з пластикової сітки. Отвори в сітці достатньо широкі, щоб риби могли просунути туди рота, а птахи — дзьоба, і достатньо дрібні, щоб не загубилася жодна маленька кісточка.

За моїми оцінками, за шість місяців кістки стануть білими й чистими. Я зберу їх і віднесу до порожньої ніші у третій північно-західній залі. Покладу Валентайна Кеттерлі біля чоловіка з коробкою з-під печива. Посередині розміщу довгі кістки, перев’язані шпагатом. Праворуч поставлю череп. Ліворуч покладу коробку з усіма дрібними кістками.

Доктор Валентайн Кеттерлі спочиватиме зі своїми колегами — Стенлі Овенденом, Мауріціо Джуссані та Сільвією Д’Аґостіно.

І знову статуї

ЗАПИС ВІД 29 ЛИСТОПАДА 2018 РОКУ

Піранезі жив поміж статуй, безмовних постатей, які приносили йому втіху й просвітлення.

Я гадав, що в цьому новому (старому) світі статуї не матимуть значущості. Навіть не уявляв, що вони допомагатимуть мені й надалі. Проте я помилявся. Зіткнувшись із людиною чи ситуацією, якої не розумію, я досі машинально шукаю статую, що просвітить мене[46].

Я думаю про доктора Кеттерлі, й у мене в голові виринає образ. Спогад про статую з дев’ятнадцятої північно-західної зали. Це статуя чоловіка, що стоїть коліньми на постаменті; поряд лежить меч із клинком, розламаним нап’ятеро. Довкола — інші уламки, залишки сфери. Чоловік розбив своїм мечем сферу, бо хотів її зрозуміти, але, виявляється, знищив і сферу, й меч[47]. Це його спантеличує, та він не бажає змиритися з тим, що сфера розбита й нічого не вартує. Він підібрав деякі частинки й уважно дивиться на них, сподіваючись, що вони врешті дадуть йому нові знання.

Я думаю про Лоуренса Арна-Сейлза, й у мене в голові виринає образ. Спогад про статую, що стоїть у верхньому вестибюлі обличчям до верхівки сходів (тих, що здіймаються з тридцять другого вестибюля). Це статуя папи-єретика на престолі. Він гладкий, розпухлий. Хитається на троні безформною масою[48]. Трон величний, але мало не розколюється надвоє під цією вагою. Папа знає, що огидний, але видно, що ця думка його тішить. Він насолоджується тим, що чимось шокує. На його обличчі сміх змішаний із торжеством. «Погляньте на мене, — неначе каже він. — Погляньте на мене!»

Я думаю про Рафаель, і в мене в голові виринає образ — ні, два образи.

В уяві Піранезі її зображає статуя в сорок четвертій західній залі. То статуя королеви на колісниці, оборонниці свого народу. Вона — сама доброта, сама лагідність, сама мудрість, саме материнство[49]. Піранезі бачить Рафаель такою, бо Рафаель його врятувала.

Однак я обираю іншу статую. В моїй уяві Рафаель — статуя в передпокої, що між сорок п’ятою та шістдесят другою північними залами. Це постать, що йде вперед, тримаючи ліхтар. Чітко визначити стать цієї постаті важко: зовнішність у неї андрогінна. З того, як вона (чи він) тримає ліхтар наввисячки й дивиться на те, що чекає попереду, можна здогадатися, що її оточує величезна пітьма; передусім я здогадуюся, що вона сама[50] — може, з власного вибору, а може, через те, що всім іншим забракло відваги піти за нею в темряву.

У цьому світі мільярди людей, але Рафаель я знаю найкраще й люблю найбільше. Тепер я набагато краще — краще, ніж міг би зрозуміти Піранезі, — розумію, яку велику справу вона зробила, прийшовши мене шукати, розумію її відвагу.

Я знаю, що вона часто вертається до лабіринту. Іноді ми йдемо разом, іноді вона йде сама. Її сильно приваблюють тиша й самотність. Серед них вона сподівається знайти те, чого потребує.

Це мене бентежить.

— Не зникай, — строго кажу я їй. — Не зникай.

Рафаель робить тужливо-веселе обличчя.

— Я не зникну, — обіцяє вона.

— Ми не можемо вічно рятувати одне одного, — кажу я. — Це просто смішно.

Вона всміхається. В цій усмішці відчувається трохи смутку. Проте вона досі користується тими парфумами (найперше, що я про неї дізнався), і вони досі навівають мені думку про Сонячне Світло й Щастя.

У моїй голові всі припливи

ЗАПИС ВІД ЗО ЛИСТОПАДА 2018 РОКУ

У моїй голові всі припливи, їхня пора, їхній початок і кінець. У моїй голові всі зали, їхня нескінченна вервечка, заплутані шляхи. Коли цей світ стає для мене нестерпним, коли мені набридають гамір, бруд і люди, я заплющую очі й називаю самому собі певний вестибюль, а тоді залу. Уявляю, ніби йду з вестибюля до зали. Точно зауважую двері, крізь які маю пройти, повороти праворуч і ліворуч, які треба зробити, статуї на стінах, які маю проминути.

Учора мені наснилося, ніби я стою в п’ятій північній залі навпроти статуї горили. Горила зійшла з постаменту й пішла до мене — поволі, спираючись руками на підлогу. У місячному сяйві вона здавалася сіро-білою. Я обвив руками її величезну шию та сказав, що дуже радий повернутися додому.

Прокинувшись, я подумав: «Я не вдома. Я тут».

Почало сніжити

ЗАПИС ВІД 1 ГРУДНЯ 2018 РОКУ

Сьогодні по обіді я пройшов містом, прямуючи до кав’ярні, де мав зустрітися з Рафаель. Надворі було близько пів на третю; день минав майже без світла.

Почало сніжити. Низькі хмари висіли над містом сірою стелею; сніг приглушив шум автівок так, що той став майже ритмічним — невпинним шиканням, схожим на звук прибою, що нескінченно б’ється об мармурові стіни.

Я заплющив очі. Відчув спокій.

Парк. Я зайшов до нього й покрокував алеєю повз високі старезні дерева й широкі тьмяні прогалини, порослі травою. Блідий сніг сіявся крізь голі зимові гілки. Між деревами іскрилося світло автівок на далекій дорозі: червоне, жовте, біле. Було дуже тихо. Хоча сутінки ще не прийшли, злегка світилися вуличні ліхтарі.

Стежкою ходили люди. Повз мене пройшов старий чоловік. Він здавався сумним і втомленим. Полопані вени на щоках, їжакувата сива борода. Коли він примружився на сніг, що падав, я усвідомив, що знаю цього чоловіка. Його зображено на північній стіні сорок восьмої західної зали. Там він у образі короля, що в одній руці тримає маленьку модель обнесеного стінами міста, а другу підніс у благословенні. Мені захотілося ухопити його й вигукнути: «В іншому світі ви король, шляхетний і добрий! Я бачив!». Але я надто довго вагався, і він зник у натовпі.

Мене проминула жінка з двома дітьми. Одне з дітей тримало в руках дерев’яну блокфлейту. Їх я також знав. Їх зображено у двадцять сьомій південній залі: статуя двох дітей, що сміються; одне з них тримає флейту.

Я вийшов із парку. Довкола мене виросли міські вулиці. Я побачив готель і його подвір’я з металевими столиками й стільцями для посиденьок за кращої погоди. Сьогодні вони стояли засипані снігом і забуті. Через подвір’я простяглася дротяна сітка. З неї звисали паперові ліхтарики — яскраво-помаранчеві кулі, що літали та тремтіли на сніжному вітерці; сірі, як море, хмари, мчали небом, а на їхньому тлі дрижали помаранчеві ліхтарики.

Краса Будинку безмірна; Добрість його нескінченна[51].