Піранезі

Частина 4 16

Я забираю клаптики паперу з Вісімдесят Восьмої Західної Зали

ЗАПИС ВІД ПЕРШОГО ДНЯ ДЕВ’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Я не забув ані тих клаптиків паперу, які знайшов у Вісімдесят Восьмій Західній Залі, ані тих, що залишилися там, уплетені в гнізда сріблястих мартинів.

Два дні тому я зібрав усе необхідне для подорожі: харчі, ковдри, маленьку каструлю для нагрівання води й кілька ганчірок. Пішов і приблизно посередині між полуднем і вечором дістався Вісімдесят Восьмої Західної Зали. Мартини, напевно, полетіли шукати їжі, бо в Залі їх не було, хоча шари свіжих випорожнень на Статуях свідчили, що птахи досі проживають там.

Я негайно заходився витягати з гнізд клаптики паперу. Не можна сказати, що це давалося з однаковою легкістю. В одних гніздах водорості були сухі й розпадалися, варто було за них потягнути, зате в інших клаптики паперу були намертво приклеєні до водоростей послідом мартинів. Я розвів багаття за допомогою сухих водоростей зі старих гнізд, нагрів воду в каструлі, а тоді почав занурювати у воду ганчірку та обережно прикладати її до паперу, що застряг у гніздах. Робота була делікатна: замало гарячої води — і твердий послід не розм’якне, забагато — і розчиниться сам папір. Мені довелося трудитися багато годин, але до вечора другого дня я встиг дістати сімдесят дев’ять клаптиків із тридцяти п’яти гнізд. Я ще раз оглянув кожне гніздо й лишився задоволеним: не було більше жодного. Цього ранку я повернувся до своїх Зал.

Якийсь час я намагався зібрати письмена докупи. Врешті, за годину в мене з’явилася частина сторінки — можливо, навіть половина — й кілька менших частин інших сторінок.

Почерк був дуже нерозбірливий, багато чого було викреслено. Я прочитав:

Це писала дуже сердита й нещасна людина. Я замислився, хто це був. Я шкодував, що не можу дотягнутися до неї через її писання, щоб утішити, показати рибу, якої задосить у кожному Вестибюлі, банки з молюсками, які так і чекають на збір; показати, що достатньо трохи завбачливості — і вона ніколи не ходитиме голодною, що Будинок забезпечує й боронить своїх Дітей. Я замислився про те, хто її переслідував, хто зробив її рабом. Дуже сумно було думати, що колись так ворогували дві людські істоти, можливо, навіть двоє з моїх Мертвих. То Прихована Людина мучила Чоловіка з Коробкою з-під Печива? Чи навпаки?

Я дуже обережно перевернув клаптики й оглянув зворотній бік. Там почерк був іще гірший.

Розплутавши це, я зітхнув. Узяв три конверти, які мені колись дав Однодумець. У перший поклав клаптики, які успішно склав докупи. На зовнішньому боці конверта обережно переписав результати двох розшифровок. У другий конверт поклав клаптики, що складалися докупи, утворюючи частини речень. У третій — клаптики, які не зміг припасувати до інших.

Проблема

ЗАПИС ВІД ДРУГОГО ДНЯ ДЕВ’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Наразі мене тривожить одна пріоритетна проблема: спитати чи не спитати Однодумця про Стенлі Овендена, Сільвію Д’Аґостіно, бідолашного Джеймса Ріттера та Мауріціо Джуссані? Пророк називав Однодумця «Кеттерлі». У записі про зникнення Мауріціо Джуссані ім’я «Кеттерлі» з’являється в безпосередній близькості до імен Д’Аґостіно та Овендена, а також до імені самого Джуссані. Це підводить мене до висновку, що Однодумець знав цих людей. Мені кортить знати більше про них, і запитання вже кілька разів крутилося в мене на язиці. Але в останню мить я завше починав вагатися. Якби він поцікавився: «Де ти чув про цих людей? Хто тобі розповів?» — я не знав би, що сказати. Він не має знати, що я розмовляв із Пророком. Не має знати про записи в моєму Щоденнику.

Він сповнений підозр. Він не думає ні про що, крім наближення 16. Два місяці тому він заявив про намір піти до Сто Дев’яносто Другої Західної Зали та провести ритуал, у ході якого сподівається викликати Велике й Таємне Знання, та тепер усе це забуто.

Лимон

ЗАПИС ВІД П’ЯТОГО ДНЯ ДЕВ’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Цього ранку я прямував із Третьої Північної Зали до Шістнадцятого Вестибюля. Пройшов крізь Першу Північну Залу до Першого Вестибюля. Ступив крок чи два, а тоді зупинився.

Тільки-но щось сталося. Що саме? Що це було?

Я трохи відступив до Дверей і вдихнув. Ось, знову! Аромат. Пахощі лимонів, листя герані, гіацинтів і нарцисів.

У цьому місці вони були доволі сильні. Хтось — людина, яка скористалася чудовими парфумами, — певний час стояла у Дверях, можливо, визираючи на Довгу Череду Зал, що тягнуться Вдалину. Я повернувся до Першої Північної Зали, та не зміг відшукати там слід пахощів. Знову подався до Першого Вестибюля та пройшов на південь уздовж Стіни попід навислою Статуєю Мінотавра. Так, тут запах теж був помітний. Я відстежив слід тієї людини аж до точки між Дверима до Першої Західної Зали та Дверима до Коридора, що веде до Першої Південно-Західної Зали. А там загубив його.

Що за людина тут пройшла? Не Однодумець. Я знав його парфуми: пікантний аромат коріандру, троянди й сандалу. А Пророк? Його парфуми я запам’ятав дуже добре. Також геть інакші: домінантною нотою в них була фіалка з домішками гвоздики, чорної смородини та троянди.

Ні, це був хтось новий.

16 прийшов. 16 був тут.

Моє серце забилося швидше. Я оглянув Вестибюль. Великий простір був затьмарений оксамитовими Тінями Мінотаврів, між якими виднілися кавалки золотого Світла. 16 не вийшов зі схованки, щоб довести мене до божевілля. І все ж він побував тут — можливо, випередив мене не більш як на годину.

Мене дивувало, що така людина, як 16, так залюблена в Руйнацію та Божевілля, користується такими гарними парфумами, повними Сонячного Світла й Щастя. Але потім я сказав собі, що це дурні думки. «Уважай це за попередження, — сказав я. — Будь насторожі. Лихі наміри не відображатимуться в 16 на обличчі. Цілком імовірно, що він буде приємним оку. Його поведінка буде товариською та улесливою. Саме так він збирається тебе знищити».

Кого ще вбити

ЗАПИС ВІД СЬОМОГО ДНЯ ДЕВ’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Цього ранку я розповів Однодумцеві про пахощі в Першому Вестибюлі. Він, на мій подив, сприйняв цю новину цілком спокійно.

— Ну, так, я починаю думати, що краще вже з цим покінчити, — сказав він, — аніж стирчати тут і чекати, коли все станеться. До того ж є шанси, що обернеться воно не так уже й погано.

— Але ж ти наче казав, що 16 — це велика загроза для нас, — уточнив я. — Ти ж наче казав, що він загрожує твоїй безпеці та моєму психічному здоров’ю.

— Це правда.

— Тоді що хорошого в тому, що він сюди прийшов?

— Загроза така велика, що нам залишається єдине — цілковито знищити 16.

— І як це зробити?

Замість відповіді Однодумець приставив до голови два пальці, зображаючи вогнепальну зброю, й видав звук: «Бах!»

Я був ошелешений.

— Не думаю, що зможу вбити людину, хай яку погану, — промовив я. — Навіть погані люди заслуговують на Життя. А якщо не заслуговують, то хай його забирає в них Будинок. Не я.

— Либонь, ти маєш рацію, — сказав Однодумець. — Я не певен, що зможу вбити когось власноруч, — він задумливо оглянув свої руки, розчепірив пальці й покрутив долоні. — Хоча спробувати було б цікаво. Скажу тобі от що. Я добуду вогнепальну зброю. Так буде легше, хай кому з нас доведеться це зробити. До речі, є ймовірність — невелика ймовірність, — що сюди може прийти хтось інший. Якщо раптом побачиш старого…

— …старого? — вражено перепитав я.

— …так, старого. Побачиш його — негайно скажи мені. Він нижчий на зріст за мене. Дуже худий. Блідий. Із важкими повіками й червоними вологими вустами, — Однодумець мимоволі здригнувся, а тоді сказав: — Не знаю, чому його тобі описую. Не можна сказати, ніби сюди попруть цілі орди стариганів.

— Чому? Ти і його збираєшся вбити? — стривожено запитав я. Я не мав сумніву, що Однодумець говорить про Пророка.

— Ну, ні, — відповів Однодумець і трохи помовчав. — Хоча, якщо вже на те пішло, пора комусь це зробити. Мене завжди вражало, що його ніхто не вбив, поки він сидів у в’язниці. Хай там як, сповісти мене, якщо його побачиш.

Я кивнув, постаравшись зробити це максимально байдужливо. Однодумець просив мене сповістити його, якщо я колись побачу Пророка, і не питав, чи я його вже бачив, тож я не зовсім брехав. Одне в цій новині було добре: Пророк повернувся до своїх Зал і цілком чітко сказав, що не має наміру приходити сюди ще.

Я знаходжу записи, залишені 16

ЗАПИС ВІД ТРИНАДЦЯТОГО ДНЯ ДЕВ’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

У всіх Вестибюлях п’ять днів ішов невпинний сірий пролив-ний дощ. Світ був вогкий і холодний, а на Кам’яних Хідниках біля Дверей до Вестибюлів утворилися калюжі. Зали були повні щебету птахів, які прилетіли туди ховатися.

Я працював, скільки лиш міг. Лагодив рибальські сіті та практикувався в музиці. Але весь цей час на задвірках мого розуму трималася думка про те, що 16 тут і має намір звести мене з глузду. Я гадки не мав, коли це станеться, і відчуття було не з приємних.

Сьогодні дощ припинився. Світ знову повернувся до доброго Гумору.

Я попрямував до Шостої Північно-Західної Зали, де мешкає зграя граків. Побачивши мене, вони негайно спустилися з насиджених місць на Високих Статуях, кружляючи, ляскаючи крилами й перегукуючись між собою. Я розкидав шматки риби, щоб їх погодувати. Двоє птахів сіли мені на плечі. Один дзьобнув мене за вухо, аби перевірити, чи я, бува, не їстівний. Я засміявся. Стоячи посеред шуму та круговерті чорних крил, я не звертав уваги ні на що інше й попервах не бачив, що на Дверях праворуч від мене є мітка — скісна лінія, нанесена яскраво-жовтою крейдою. А тоді побачив її. Струсив птахів із себе й пішов на неї поглянути.

Колись давно я позначав отак крейдою Двері та Долівку, бо боявся загубитися. Так я вже не робив роками, та поглянувши на цю жовту риску, спершу подумав: напевно, це моя мітка, що якось пережила Потоп, Приплив, Вітер, Дощ, Туман. І водночас я розумів, що ніколи не володів жовтою крейдою. Маю білу, блакитну і трохи рожевої. Але жовта? Ні, такої не мав ніколи.

А тоді я побачив на Хіднику біля Дверей інші крейдяні мітки, цього разу білі.

Слова! Не слова Однодумця. Він рідко заходить так далеко від Першого Вестибюля. Ні, то слова якоїсь іншої людини. 16! Я трохи постояв на місці, намагаючись це осмислити. Таке ще не спадало мені на думку: 16 може лишати записи, які зводять людей з глузду! (Маю віддати належне його винахідливості. Не певен, що додумався б до такого сам.)

Але чи справді вони зроблять мене божевільним? Усі перестороги Однодумця стосувалися розмов із 16, слухання 16. Хіба не ймовірно, що небезпека криється в якійсь властивості голосу 16? Може, писане слово безпечне? (Я усвідомив, що Однодумець висловлювався до прикрості розпливчасто.)

Мій погляд сторожко опустився. Я прочитав:

Вказівки. Це лише вказівки.

Начебто не так уже й небезпечно. Я зупинився й пошукав у собі ознаки божевілля чи схильності до саморуйнування. Нічого не знайшовши, став читати далі.

То були вказівки, як із Шостої Північно-Західної Зали дістатися Першого Вестибюля. Хоча сам Шлях був дещо звивистий, указівки були чіткі, точні, доладні, а самі літери — прямі, рівні та приємні для ока.

За допомогою цих указівок я простежив шлях 16 аж до Першого Вестибюля. Кожні Двері, крізь які я проходив, були сумлінно позначені жовтою крейдою. Ці позначки були трохи нижчі за рівень моїх очей. (Я припускаю, що 16 нижчий за мене на 12–15 сантиметрів.) Він записував свої вказівки під кожним Одвірком, аби, якщо одні знищить Приплив чи прикра випадковість, лишились інші. Який же він сумлінний!

Я пішов до Другої Північної Зали й узяв блакитної крейди. А тоді повернувся до Шостої Північно-Західної Зали, де вперше побачив указівки 16. (Скидалося на те, що далі він уже не зайшов.) Під його рядками я написав:

Написавши цього листа, я вже не почувався таким зацькованим. Я відчув, що маю значно більше влади над ситуацією — майже стільки, скільки й 16. Єдина проблема — я не знав, як підписати листа. Написати «ТВІЙ ДРУГ», як у листі Однодумцеві чи Лоуренсові (людині, що хотіла побачити Статую Літнього Лиса, що навчає Білок), я не міг. Ми з 16 не були друзями. Я спробував написати «твій ворог», але це видавалося недоречно агресивним. Я думав над варіантом «той, кого тобі ніколи не вдасться звести з глузду», але це було доволі довго (і вельми пафосно). Урешті я просто написав:

Так мене зве Однодумець.

(Але я не думаю, що це моє ім’я.)

Я питаю Однодумця про записи 16

ЗАПИС ВІД ЧОТИРНАДЦЯТОГО ДНЯ ДЕВ’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Я зустрів Однодумця сьогодні вранці у Другій Південно-Західній Залі. Він був одягнений у сірий вовняний костюм та бездоганну сіру сорочку, трохи темнішу. Настрій у нього був спокійний, серйозний і зосереджений. Коли я розповів Однодумцеві про крейдяні слова, які знайшов на Хіднику Шостої Північно-Західної Зали, він просто кивнув.

— 16 може навіяти божевілля за допомогою писаного слова? — запитав я. — Це не варто було читати?

— Слова 16 небезпечні, хай якої форми набувають, — відповів Однодумець. — Краще б ти їх не читав. Але я не ставлю цього тобі на карб. Тебе заскочили зненацька. Ти не очікував письмового послання. Відверто кажучи, мені теж не спадало на думку, що таке можливо. Але час тепер критичний. Нам потрібно бути обережнішими.

— Я буду обережнішим. Обіцяю, — сказав я.

Однодумець підбадьорливо поплескав мене по плечу.

— Є й гарні новини, — додав він, — ну, непогані. Я зумів роздобути вогнепальну зброю. Це геть не так складно, як я уявляв. Але — і це, мабуть, уже погана новина… — Він зобразив на обличчі смуток. — …виявилося, що я жахливо стріляю. Просто нездатен хоч у щось влучити. Мабуть, доведеться тренуватися. Не до кінця розумію, як я впораюся, та все ж… Головне, Піранезі, — спробуй не хвилюватися. Так чи інакше цей кошмар невдовзі закінчиться.

— О, будь ласка! — заблагав я. — Давай не вбивати 16!

Він засміявся.

— А яка альтернатива? Хай доводить нас до божевілля? Не думаю.

Я сказав:

— Але якщо 16 побачить, що його план не працює, побачить, як ми його уникаємо, то він може повернутися до своїх Зал.

Однодумець похитав головою.

— Жодних шансів, Піранезі. Я знаю цю людину. 16 не здається. 16 приходитиме й далі.

Світло в Пітьмі

ЗАПИС ВІД СІМНАДЦЯТОГО ДНЯ ДЕВ’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Минуло три дні. Я насторожено чекав, шукаючи ознак того, що 16 був у наших Залах, але не знайшов жодної. А тоді, посеред третьої ночі, раптом прокинувся. Мене щось розбудило, та що саме, я не знав.

Я сів. Роззирнувся довкола. В усіх Вікнах яскраво палали Зорі. Тисяча Статуй Третьої Північної Зали, слабко освітленої Зорями, дивилися на Залу, неначе благословляючи її. Все було як завжди, одначе я не міг позбутися відчуття, ніби щось відбувається.

Було дуже холодно. Я взувся, надягнув вовняний джемпер і пішов до Другої Північно-Західної Зали. Довкола було порожньо; довкола було тихо; довкола було спокійно.

Я пройшов крізь Двері праворуч від себе до іншої Зали. Тут почув слабкий звук. Звук повторювався з нерівними інтервалами та ставав гучнішим, що далі я проходив. Він скидався на далекий рев тварини.

Із Дверей на другому кінці Зали виринало слабке світло. Щойно я зауважив це, світло змінилося, стало яскравішим і врешті перетворилося на промінь, що розітнув Пітьму та освітив Статуї на Протилежній Стіні! А тоді так само раптово зблякло.

Я підійшов до Дверей і зазирнув усередину.

У наступній Залі хтось був — хтось швидко водив променем ліхтарика від Стіни до Стіни, від Кутка до Кутка, шукаючи в Пітьмі чогось або когось. (Ось чому світло раптом посилилось і знову померкло.) Ця людина кричала:

— Рафаель! Рафаель! Я знаю, що ти тут!

То був Однодумець.

— Рафаель! — крикнув він знову.

Тиша.

— Не варто тобі було сюди приходити! — крикнув він.

Тиша.

— Я знаю кожен дюйм цього місця! Ти не втечеш! Урешті я тебе знайду!

Тиша.

Я прослизнув у Залу, зробивши це з максимальною економією руху. Однодумець, найпевніше, все одно помітив це краєчком ока, бо швидко розвернувся й посвітив ліхтариком на Двері, у які я щойно пройшов, але він ворухнувся надто швидко, ліхтарик вислизнув із його руки й покотився по Хіднику. Світло згасло.

— От лайно! — вигукнув Однодумець.

До Зали повернулася Пітьма. У Залах унизу рухалися Припливи. Однодумець навпомацки пошукав ліхтарик, бурмочучи собі під носа.

Мої очі, засліплені ліхтариком, мало що бачили, але почали знову пристосовуватися до Зоряного Сяйва. Спершу я не бачив нічого, крім тихої Зали, та відтак уздовж Південної Стіни зі Сходу на Захід щось промайнуло. То був ледь помітний обрис сірої тіні на тлі Статуй, що злегка виблискували, і я майже повірив, що це мені ввижається. Але ні. Тінь пройшла крізь Двері до П’ятої Північно-Західної Зали.

16!

Однодумець уже знайшов ліхтарик. Знову випустив із нього промінь. А тоді вийшов із Зали, скориставшись одними з Північних Дверей.

Я зачекав, доки він не пішов, а тоді стрімко й безшумно побіг за 16. Заховався у Дверях до П’ятої Північно-Західної Зали.

У Залі стояв 16. Як і Однодумець, він мав при собі промінь світла, але, на відміну від Однодумця, не водив ним безцільно туди-сюди. Він невпинно світив ним на Стіни Зали. Сильне сріблясто-біле світло осявало прекрасні Статуї й давало кожній із них дивну нову тінь: здавалося, ніби Стіни щільно вкриває велетенське чорне пір’я. 16 ворушив ліхтарем повільно, від чого тіні-пір’їни видовжувалися, зменшувалися, скакали та кружляли. Але самого 16 я геть не бачив. Він був лише розмитою плямою за сліпучим світлом.

16 кілька хвилин споглядав Статуї. А тоді відвернув світло від Стін і підійшов до Дверей, що вели до Шостої Північно-Західної Зали. Поглянув на Одвірок, пересвідчуючись, що його крейдяна позначка досі на місці, і пройшов усередину. Я пішов слідом і заховався в наступних Дверях.

У Шостій Північно-Західній Залі 16 світив ліхтарем на моє послання. Одну довгу мить він стояв нерухомо. Я просив 16 подумати над його лихою поведінкою. Чи робив він саме це? Раптом 16 опустився на коліна й почав швидко писати.

Мені ще ніхто ніколи не писав.

16 писав довго, і це чомусь мене тішило. Та відтак я подумав: «Чому ти тішишся? Хіба має значення, довге послання чи коротке? Сам знаєш, що не зможеш його прочитати. Інакше збожеволієш». Але водночас я (безперечно, здуру) гадав, що божевілля — майже гідна ціна за те, щоби прочитати послання.

Пітьма перед 16 згусла й перетворилася на два несамовиті чорні силуети, що били Повітря крильми. Від несподіванки 16 підскочив і закричав.

То були лише двоє граків, які пробудилися через дивний рух і прилетіли глянути, що коїться.

— Паняйте! — кричав 16. — Паняйте! Геть звідси! У мене справи!

Голос у 16 був геть не такий, як я очікував.

Я пішов так само безшумно, як і прийшов. Повернувся до Третьої Північної Зали й ліг на своє ліжко. Однак мій розум був надто заклопотаний, аби заснути.

Я стираю послання від 16

ДРУГИЙ ЗАПИС ВІД СІМНАДЦЯТОГО ДНЯ ДЕВ’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Щойно зійшло Сонце, я взяв Покажчик і Щоденники. Розгорнув Покажчик на літері «Р», але слова «Рафаель» там не було.

Я швидко поїв і подякував Будинкові за Милість. Мені треба було запитати Однодумця про дещо, та сьогоднішній день був не з тих, коли ми з ним зустрічаємося, тож я знав, що моє запитання має почекати.

Я подався до Шостої Північно-Західної Зали. Граки гучно віталися зі мною, та сьогодні мені було ніколи з ними розмовляти. Послання від 16 вкривало ділянку Хідника приблизно 60 сантиметрів на 80 сантиметрів.

Моє серце закалатало. Я швидко поглянув униз.

І побачив слова:

Побачив слова:

Побачив слова:

Що робити? Я знав: допоки послання існуватиме, я відчуватиму сильне бажання його прочитати. І вирішив, що мені залишається єдине: знищити його.

Я побіг назад до Третьої Північної Зали, взяв стару сорочку та трохи крейди. Я пишу «сорочка», та насправді одежина була така пошарпана, що навряд чи заслуговувала на цю назву. Я розірвав її навпіл. А тоді побіг назад до Шостої Північно-Західної Зали. Однією половиною сорочки зав’язав собі очі. Тримаючи другу в руці, опустився на коліна й заходився терти нею поверхню Хідника, позбуваючись слів 16.

За кілька хвилин я зняв пов’язку й поглянув. То там, то тут ще виднілися частини послання.

Оскільки в усьому цьому не було ніякого сенсу, принаймні на перший погляд, я сподівався, що це на мене не подіє. (Наразі я почуваюся нормально.) Я став на коліна й написав відповідь.

Я запитую Однодумця

ЗАПИС ВІД ВІСІМНАДЦЯТОГО ДНЯ ДЕВ’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Сьогодні о десятій я прийшов до Другої Південно-Західної Зали, щоб зустрітися з Однодумцем.

Він стояв біля Порожнього Постаменту. На ньому були темно-брунатний вовняний костюм і темно-оливкова сорочка. Його блискучі черевики мали каштановий колір.

— Я хочу дещо в тебе спитати, — промовив я.

— Гаразд.

— Чому ти не був зі мною чесним?

Однодумець набув холодного вигляду й відповів:

— Я завжди з тобою чесний.

— Ні, — заперечив я. — Не завжди. Чому ти не сказав мені, що 16 — жінка?

На обличчі Однодумця приблизно за пів секунди відбилися бундючність, відмова визнавати будь-що, роздратування й неохоча згода.

— Гаразд, — зізнався він. — Гадаю, це цілком справедливо. Та я ніколи не казав, що це не жінка.

Я закотив очі: виправдання було надзвичайно слабке.

— Я місяцями називав 16 «він», — нагадав я, — а ти мене не виправляв — жодного разу. Чому?

Однодумець зітхнув.

— Гаразд. Я нічого не казав, тому що знаю тебе, Піранезі. Ти романтик. Так, ти звеш себе науковцем і прихильником здорового глузду — і здебільшого маєш рацію. Але ти ще й романтик. Я знав: переконати тебе, що 16 становить загрозу, і без того буде непросто. Але коли ти дізнаєшся, що вона жінка, це стане ще важче. Жінка зацікавить тебе незмірно більше. Може, ти навіть закохаєшся. І вже точно не зможеш утриматися від розмов із нею. Знаю, тобі може бути важко в це повірити, але насправді я оберігав тебе. Дуже важливо, щоб ти не довіряв 16, оскільки вона в принципі негідна довіри. Розумієш?

Пауза.

— Що ж, — мовив я, — дякую, що оберігав мене. Я не думаю, що жінці було б так легко схилити мене на свій бік, як ти, здається, натякаєш. Будь ласка, надалі не приховуй від мене нічого.

— Певна річ, — погодився Однодумець і нахмурився. — Хай там як, звідки ти дізнався? — його голос став різким від тривоги. — Ти ж не розмовляв із нею?

— Ні. Бачив її в Шостій Північно-Західній Залі й чув її голос. Вона мене не бачила.

— Ти чув її? — Однодумець стривожився ще більше. — З ким вона розмовляла?

— Із граками.

— О. — Пауза. — Яка чудасія.

Я вирішую пошукати в Покажчику Лоуренса Арна-Сейлза

ЗАПИС ВІД ДЕВ’ЯТНАДЦЯТОГО ДНЯ ДЕВ’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Однодумець не помиляється в одному. Я не такий раціональний, як думав. Раніше я всміхався (потай) щоразу, коли бачив, як Однодумець діє з любові до себе, зарозумілості чи гордощів. Був певен, що моїми діями рухає лише Розум. Але я просто обманювався. Раціональна людина ніколи не заговорила б до Пророка в Першій Північно-Східній Залі. Раціональна людина продовжила б чистити Хідник у Шостій Північно-Західній Залі, доки не стерлися б усі сліди послання 16.

Мене заворожує й захоплює не те, що 16 — жінка (принаймні не лише це): річ у тому, що вона ще одна людська істота. Я хочу дізнатися про неї все що можна — чи стільки, скільки можна дізнатися, не збожеволівши. (У цьому й складність.)

Я не розповідав Однодумцеві про послання, написане 16. І не казав, що, коли я стер його, маленькі уривки фраз і речень уціліли, і їх я залишив неторканими.

…ВАЛЕНТАЙН КЕТТЕР(ЛІ)… Тобто Однодумець. Пророк сказав, що Однодумця звати Вел Кеттерлі. Не дивно, що 16 пише про Однодумця, бо 16, за словами Однодумця, одержима ним і хоче його знищити.

…(БЕ)ЗПЕРЕЧНО, ПРИМАНЮВАВ ІНШИХ ПОТЕНЦІЙНИХ ЖЕРТВ, А Я… 16 хвалиться своїми жертвами? Шкодою, якої завдала і планує завдати? Незрозуміло.

…УЧЕНЬ ОКУЛЬТИСТА ЛОУРЕНСА АРНА-СЕЙ(ЛЗА)… Усі дороги незмінно ведуть до однієї людини, цього Лоуренса Арна-Сейлза; на мою думку, він і Пророк — це одна особа.

…(Б)УВ ТУТ МАЙЖЕ ШІСТЬ РОКІВ, ЧИ Т(И)… Що це означає, неясно.

ВИХІД РОЗТАШОВАНИ(Й)… Дивний фрагмент. 16, схоже, хоче розповісти мені про вихід. Але я знаю ці Зали, знаю всі їхні входи та виходи. Вона — ні.

Я пошукав 16 у своєму Покажчику, скориставшись іменем, яким назвав її Однодумець. Її там немає. Тож я пошукаю Лоуренса Арна-Сейлза.

Лоуренс Арн-Сейлз

ДРУГИЙ ЗАПИС ВІД ДЕВ’ЯТНАДЦЯТОГО ДНЯ ДЕВ’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Я знову відніс Покажчик і Щоденники до П’ятої Північної Зали й сів навпроти Статуї Горили. Нехай її Сила й Рішучість нададуть мені відваги! Я розгорнув Покажчик на літері «А».

Про Лоуренса Арна-Сейлза знайшлося двадцять дев’ять записів. Одні були лише рядок чи два завдовжки, інші доходили до кількох сторінок. Я пробіг очима близько половини з них, але так нічого нового й не дізнався. Відомості, які вони містили, були дуже різні: списки публікацій, біографія, цитати, описи людей, яких Арн-Сейлз зустрів у в’язниці. Я натрапив на запис від заголовком «Лоуренс Арн-Сейлз: чи писати книжку? Плюси та мінуси» і, позаяк думка про написання книжки дуже мене приваблює, з інтересом прочитав його.

Про самого Лоуренса Арна-Сейлза це розповіло мені дуже мало. Найінформативнішим із-поміж усіх записів був останній. Він називався:

Я зберігаю спокій

ТРЕТІЙ ЗАПИС ВІД ДЕВ’ЯТНАДЦЯТОГО ДНЯ ДЕВ’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Опис теорій Лоуренса Арна-Сейлза, що міститься в моїх Щоденниках, близький до слів самого Пророка. (Це також доводить, що вони — одна й та сама людина!) Я з приємністю знову зустрів ім’я Аддедомар і дізнався, як воно пишеться правильно. Саме його називав Однодумець під час ритуалу три місяці тому! Я певен, що Однодумець дізнався про Аддедомара від Лоуренса Арна-Сейлза. («Всі його ідеї — мої», — твердив Пророк.)

Мене збиває з пантелику одне речення: «Світ постійно говорив до давньої людини». Я не розумію, навіщо тут минулий час. Світ і досі щодня говорить до мене.

Я вважаю, що краще читаю ці щоденникові записи, ніж попервах. Я зберігаю спокій, навіть стикаючись із украй малозрозумілими термінами. Слова та звороти, що пульсують таємничою енергією — такі, як «Манчестер» і «поліційний відділок», — більше не бентежать мене. Я, здається, майже несвідомо звик ставитися до цих записів як до писань оракула чи провидця, людини у стані шалу чи натхнення, яка передає знання — щоправда, в дивній формі, так, що їх непросто осмислити.

Може, я і справді перебував у зміненому стані свідомості, коли залишав їх? Це припущення здається мені переконливим, але воно залишає без відповідей кілька запитань. Яким чином я ввійшов у цей змінений стан? І чому, хоча завжди вважав себе науковцем, узагалі започаткував цю практику?

Буде Великий Потоп

ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТЬ ПЕРШОГО ДНЯ ДЕВ’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Одне з завдань, які мені доводиться виконувати регулярно, — це заповнення Таблиці Припливів. Для цього я покладаюся на свої спостереження та низку рівнянь, які вигадав сам. Що кілька місяців я здійснюю обчислення й пересвідчуюся, що в найближчі кілька тижнів не буде жодного Надзвичайного Випадку. Останнім часом я був такий зайнятий, що занедбав цю роботу. Сьогодні вранці я сів за неї й негайно виявив дещо Вкрай Тривожне: Сходження Чотирьох Припливів менш ніж за тиждень!

Мене вразила думка: я ж майже пропустив цю подію! Мої останні розрахунки стосувалися періоду, що закінчився понад два тижні тому. Я занедбав свої обов’язки й наразив себе та Однодумця на смертельну небезпеку!

Стривожившись, я підскочив і забігав Залою туди-сюди. «Ох, бляха! Бляха! Бляха! Бляха! Бляха! — бурмотів я собі під носа. — Бляха! Бляха! Бляха! Бляха!» За хвилину чи дві безглуздого ходіння туди-сюди я суворо звернувся до себе, кажучи, що нема чого оплакувати Минуле: тепер потрібно снувати плани на Майбутнє.

Я знову сів і взявся за нові розрахунки, щоб краще зрозуміти ймовірний хід подій. Залежно від Сили та Об’єму Вод (а їх важко передбачати з точністю) буде затоплено від сорока до ста Зал.

На щастя, сьогодні п’ятниця, один із днів моїх регулярних зустрічей з Однодумцем. Я прийшов до Другої Південно-Західної Зали майже за пів години до потрібного часу — так мені не терпілося з ним поговорити.

Щойно він з’явився, я заявив:

— Мушу дещо тобі сказати.

Він нахмурився й відкрив рота, щоб заперечити: Однодумець не любить, коли я починаю верховодити на зустрічі, але цього разу я не став на нього зважати.

— Буде Великий Потоп! — оголосив я. — Якщо ми гаразд не підготуємось, існує вельми суттєвий ризик, що нас змиє і ми потонемо.

Він негайно зосередився.

— Потонемо? Коли?

— За шість днів. У четвер. Рівень води почне зростати приблизно за пів години до опівдня. Після Припливу зі Східних Зал бу…

— Четвер? — Однодумець знову розслабився. — А, то нічого. У четвер мене тут не буде.

— А де ти будеш? — здивовано спитав я.

— Деінде, — відповів він. — Це не важливо. Не переймайся цим.

— А, розумію, — промовив я. — Що ж, це добре. Потоп зосередиться довкола точки за 0,8 кілометра на Північний Захід від Першого Вестибюля. Надзвичайно важливо не ставати на Шляху Вод.

— Я не постраждаю, — запевнив Однодумець. — А ти?

— О, так, — відповів я. — Дякую, що спитав. Я піду до Південних Зал.

— Це добре.

— Тоді залишається тільки 16, — сказав я не подумавши. — Мені треба… — і спинився. — Тобто… — заговорив я і знову спинився.

Запала тиша.

— Що таке? — різко запитав Однодумець. — Про що ти? До чого тут 16?

— Я лише маю на увазі, що 16 — не тутешня в цих Залах, — пояснив я. — Вона не знатиме про наближення Великого Потопу.

— Та, мабуть, ні. То й що?

— Я не хочу, щоб вона потонула, — сказав я.

— Піранезі, повір мені. Це розв’яже безліч проблем. Але насправді це взагалі не має значення. Ти не можеш зв’язатися з 16, а отже, не зумів би попередити її, навіть якби хотів.

Запала тиша.

— Все так? — додав Однодумець. — Ти ж із нею не говорив? — він уважно, оцінювально поглянув на мене.

— Ні, — сказав я.

— Ані зараз, ані в минулому?

— Ані зараз. Ані в минулому.

— Що ж, тоді гаразд. За все, що станеться, ти не відповідаєш. Можеш не хвилюватися.

Знову пауза.

— Що ж, — сказав урешті Однодумець. — У тебе, либонь, є справи.

— Багато справ.

— Підготовка до цієї повені й таке інше.

— О, так.

— Що ж, тоді не заважатиму.

Він повернувся й пішов до Першого Вестибюля.

— Бувай, — озвався я. — Бувай!

ВИ МЕТЬЮ РОУЗ СОРЕНСЕН?

ДРУГИЙ ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТЬ ПЕРШОГО ДНЯ ДЕВ’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Що робити, мені було очевидно. Я мушу негайно піти до Шостої Північно-Західної зали, написати послання для 16 і попередити її про майбутній Потоп!

Ідучи, я думав про останнє своє повідомлення для неї — те, в якому благав її покинути ці Зали. Можливо, за час, що минув, вона відповіла. Можливо, відповідь буде в такому дусі:

Якщо так, можна не боятися, що вона потоне в Потопі. Але в глибині душі я сподівався, що вона не повернулася до власних Зал. Як не дивно, я знав, що в такому разі сумуватиму за нею. Крім 16, на Світі є лише я та Однодумець, а Однодумець (можливо, ви здивуєтеся, прочитавши це) — не завжди найкраща компанія. Я дуже хотів побачити, чи не залишила мені 16 нове послання, хоча й не наважився б його прочитати. Гадаю, насправді я сподівався побачити щось на кшталт:

Я прийшов до Шостої Північно-Західної Зали. Зі мною гамірно привіталися граки. На Хіднику я знайшов рештки останнього послання 16 і власного послання. Але нічого нового там не було. 16 мені не писала. Я був розчарований, але сказав собі, що цього й слід очікувати: якщо й далі стирати послання 16, не читаючи, то малоймовірно, що вона писатиме далі.

Я дістав крейду та опустився на коліна. Написав під своїм останнім посланням:

Я уважно перечитав повідомлення. Воно було максимально чітке в усьому, крім одного. Слова «за шість днів» матимуть якийсь сенс лише в тому разі, якщо 16 знатиме, в який день я написав послання, а звідки їй це знати?

Можна було написати сьогоднішню дату, але вона була з календаря, який я вигадав сам, а видавалося малоймовірним, що 16 винайшла такий самий календар, як я.

Я міг лише сподіватися, що 16 іще не припинила ходити до цієї Зали й побачить це застереження.

До початку Потопу мені треба прибрати всі свої пластикові миски — ті, в які я збираю Прісну Воду, — щоб їх не віднесло Водами. Я пам’ятав, що дві стоять неподалік від Шостої Північно-Західної Зали, у Вісімнадцятій Північно-Західній Залі по той бік від Двадцять Четвертого Вестибюля. Подумав, що можна й забрати їх тепер, якщо вже я в цьому Районі.

Я пішов до Двадцять Четвертого Вестибюля. Цей Вестибюль прикметний невисокою положистою купою білих мармурових камінців, яка частково затуляє Початок Сходів, що ведуть до Нижніх Зал. Камінці сюди з плином часу нанесло Припливами. Вони гладенькі, округлі й дуже приємні на дотик; кольору чисто білого й милують око блискучою напівпрозорістю. Я багато разів видирався на цю купу, щоб рибалити та збирати молюсків. Завше порушую декілька камінців, але не так багато, щоб змінити загальну форму купи.

Сьогодні я найперше побачив, що деякі камінці зникли. Збоку на купі виднілася западина, там, де раніше не було жодної. Мене це вразило. Хто міг таке зробити? Я бачив, як граки й ворони забирають дрібні камінчики, щоб відкривати молюсків, але птахи не пересувають чимало камінців без причини.

Я роззирнувся довкола. По Хіднику в Північно-Східному Кутку Вестибюля було розкидано щось біле.

Я підійшов ближче і з запізненням усвідомив, що камінці складено в якісь фігури. Слова! Слова, залишені 16! Я прочитав усе послання, не встигнувши відірвати погляд! Воно було записане літерами близько 25 сантиметрів заввишки й мало такий зміст:

Метью Роуз Соренсен. Ім’я. Три слова, що утворюють ім’я.

Метью Роуз Соренсен…

У мене перед очима виринув образ, схожий на спогад або видіння.

…Я неначе стояв на перехресті багатьох вулиць у місті. З темного неба на мене лився темний дощ. Повсюди іскрили вогні, вогні, вогні! Ці вогні були барвисті й відбивалися в мокрому асфальті. Зусібіч виростали будівлі. Повз мене мчали автівки. На будівлях виднілися слова та зображення. Вулиці були повні темних силуетів; я спершу прийняв їх за статуї, проте вони рухались, і я зрозумів, що то люди. Незліченні тисячі людей. Я раніше навіть уявити не міг стільки люду. Надто багато людей. Думка про таку силу людей не вкладалася в голові. А ще все пахло дощем, металом, затхлістю. Це видіння мало ім’я, і ім’я йому було…

Але це слово, ледве затріпотівши на межі свідомості, зникло, і зображення зникло також. Я знов опинився в Реальному Світі.

Захитався й мало не впав. Мені паморочилося в голові, пересохло в горлі, сперло подих.

Я поглянув на Статуї, що стояли на Стінах Вестибюля, і хрипко сказав їм:

— Мені потрібна вода. Принесіть мені трохи води.

Але то були лише Статуї, і вони не могли принести мені води. Вони могли лише дивитися на мене згори вниз зі Спокійною Шляхетністю.

Я…

ТРЕТІЙ ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТЬ ПЕРШОГО ДНЯ ДЕВ’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

16 знайшла спосіб досягти своєї темної мети та зробити мене божевільним! Я стер її останнє повідомлення, і що вийшло? Вона створила послання, якого я просто не міг стерти, не прочитавши!

Ви Метью Роуз Соренсен?

Я… — затнувся я. — Я…

Попервах я не міг просунутися далі.

Я… Я Любе Дитя Будинку.

Так.

Мені негайно стало спокійніше. А хіба є потреба в якомусь іншому визначенні? Не думаю. Мені блиснула ще одна думка.

Я Піранезі.

Але я знав, що насправді в це не вірю. Піранезі — не моє ім'я. (Я майже певен, що Піранезі — не моє ім’я.)

Одного разу я спитав Однодумця, чому він називає мене Піранезі.

Він дещо зніяковіло розсміявся. «А, це, — сказав він. — Ну, спершу то, либонь, був своєрідний жарт. Якось же треба тебе називати. А це тобі личить. Це ім’я пов’язане з лабіринтами. Ти ж не проти? Якщо тобі не подобається, я перестану».

«Я не проти, — відповів я. — Та й ти сам кажеш, якось же треба мене називати».

Я пишу ці слова, й Тиша Будинку неначе наелектризована очікуванням. Здається, ніби він чекає на щось надзвичайне.

Ви Метью Роуз Соренсен?

І як я міг відповісти на це запитання, гадки не маючи, хто такий Метью Роуз Соренсен? Може, варто пошукати Метью Роуза Соренсена в Покажчику?

Я пішов до Вісімнадцятої Північно-Західної Зали й добряче попив води. Вона була смачна й освіжала (якихось кілька годин тому вона була Хмарою). Я трохи перепочив. А тоді подався до Другої Північної Зали, де взяв Покажчик і Щоденники.

Ви Метью Роуз Соренсен?

Оскільки Метью Роуз Соренсен мав три імені, відшукати його в Покажчику було непросто. Спершу я шукав його під літерою «С». Нічого. Пошукав під літерою «Р». Знайшлися три записи.

Останній запис видавався вкрай перспективним.

Мені видалося цікавим, що Метью Роуз Соренсен вірив, буцімто Лоуренс Арн-Сейлз заперечував Науку та Розум. У цьому він помилявся. Пророк був науковцем і прихильником Розуму. Я промовив у Порожнечу:

— Я з тобою не згоден.

Я намагався викликати Метью Роуза Соренсена, обманом змусити його показатися. Якщо він і справді якась забута частина мого «я», то він не схоче, щоб йому суперечили: він обстоюватиме свою позицію.

Проте це не спрацювало. Він не повстав із якогось тінистого закутка мого розуму. Він залишився порожнечею, тишею, відсутністю.

Я звернувся до інших двох записів.

Перший був просто списком.

Другий запис був аналогічним.

Я протяжно пирхнув із досадою. Жоднісінької користі! Крім того, що Метью Роуз Соренсен цікавився Лоуренсом Арном-Сейлзом (а це нічим не відрізняло його від усіх інших людей на Світі), я не дізнався нічого. Виникло сильне бажання потрусити Щоденник, наче з нього тоді випало би ще трохи відомостей.

Я довго сидів і думав.

Однієї людини я ще не шукав у Покажчику, і це був Однодумець. Досі це мені не спадало на думку. Але, можливо, якщо я прочитаю про Однодумця й побачу згадку про Метью Роуза Соренсена, то… Я зупинився. То що? То, можливо, я зумію визначити, чи знає Однодумець Метью Роуза Соренсена, а врешті — чи є Метью Роузом Соренсеном я?

Спроба начебто нічим не могла мені нашкодити. Ба більше, з-поміж усіх імен на Світі, які можна було пошукати, «Однодумець» видавалося найбезпечнішим. Ми з ним роками товаришували. Я розгорнув Покажчик на літері «О». Нарахував сімдесят чотири записи про Однодумця. Про нього я писав значно більше, ніж на будь-яку іншу тему. Власне, щоб умістити все, мені вже довелося залізти на дві сторінки для літери «П». Я знайшов:

…і так далі. Аж доки не дійшов до найсвіжіших записів:

Я пробіг очима кілька записів. Прочитав, як Однодумець проводив різні Ритуали, з якими я допомагав. Прочитав, який Однодумець розумний, який учений, який проникливий, який гарний. Прочитав детальні описи його вбрання. Це було відносно цікавим, але жодним чином не допомогло мені в розв’язанні поточної проблеми. На відміну від записів про Стенлі Овендена, Мауріціо Джуссані, Сільвію Д’Аґостіно та Лоуренса Арна-Сейлза, серед записів про Однодумця для мене не було нічого нового. Вони не містили таємничих слів чи фраз, які неначе пульсували прихованим змістом (як-от «Веллі-Рейндж» і «приймальня клініки»). Усі згадані події я чітко пам’ятав. І там ніде не з’являлось ім’я Метью Роуза Соренсена.

Я згадав, що Пророк називав Однодумця Кеттерлі. Тож перейшов до «К».

Знайшлося вісім записів. Перший — на сторінці 187 Щоденника № 2 (раніше — Щоденник № 22).

Я знов опинився на знайомій території. Запис був звичною мішаниною слів, що мали чітке значення, та слів, значення яких було незрозуміле — якщо, звісно, вважати, ніби вони взагалі щось означають. Я з цікавістю зауважив ще одну появу таємничого слова «Баттерсі» (а також побачив, що його не слід писати через дефіс).

Я повернувся до Покажчика, щоб відшукати наступний запис, і тут помітив дещо вельми дивне. Решта записів (їх було сім) були розташовані послідовно. Останні десять сторінок Щоденника № 22 та перші тридцять дві сторінки Щоденника № 23 були повністю присвячені Кеттерлі.

Я розгорнув Щоденник № 2 (раніше — Щоденник № 22). Останні десять сторінок — ті самі, які були мені потрібні, — були відсутні, від них зосталися лише кілька обірваних шматків на корінці. Розгорнув Щоденник № 3 (раніше — Щоденник № 23) й побачив те саме. Тридцять дві сторінки з відомостями про Кеттерлі зникли.

Я сів, ошелешений.

Хто ж таке зробив? Чи не Пророк? Я знав, що Кеттерлі йому осоружний. Чи не могла ненависть спонукати його знищити написане про ворога? А може, то була 16? 16 ненавидить Розум. Можливо, вона ненавидить і Письмо, засіб передачі Розуму від Людини до Людини. Але це безглуздо. 16 послугувалася Письмом, щоб залишити мені довге послання. Та й, зрештою, як Пророк чи 16 могли знайти мої Щоденники? Вони зберігаються (як я вже пояснював) у моїй поштовій сумці, а вона захована позаду Статуї Ангела, що зачепився за Трояндовий Кущ, у Північно-Східному Кутку Другої Північної Зали. Це — одна Статуя з-поміж тисяч, із-поміж мільйонів. Звідки їм було знати, де шукати?

Я довго сидів і думав. Я не пам’ятав, щоб видирав сторінки. Але хто ж іще міг таке зробити? І я вже доволі давно знав, що не пам’ятаю багатьох подій. Не пам’ятаю навіть багато чого, що сам і робив (наприклад, як залишив ці таємничі записи). Отже, я міг і видерти сторінки.

Але якщо я видер сторінки, що з ними сталося? Куди вони поділися?

Я взяв клаптики паперу, які знайшов у Вісімдесят Восьмій Західній Залі. Дістав кілька штук і розклав так, щоб оглянути. На одному — в кутику аркуша — було число 231. Номер сторінки в Щоденнику № 2.

Я швидко, майже гарячково, заходився складати клаптики докупи. Вийшло близько тридцяти записів, датованих періодом від 15 листопада 2012 року до 20 грудня 2012 року. Найдовший запис мав заголовок «Події 15 листопада 2012 року».