Піранезі

Частина З Пророк

Пророк

ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТОГО ДНЯ СЬОМОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Крізь Вікна Першої Північно-Східної Зали падали великі промені Світла. В одному з променів стояв чоловік, що повернувся спиною до мене. Він геть не рухався. Він пильно дивився вгору, на Стіну Статуй.

Це був не Однодумець. Він був худіший і не такий високий.

16!

Я натрапив на нього геть раптово. Ввійшов у одні з Західних Дверей, а він тут як тут.

Чоловік озирнувся на мене. І не ворухнувся. Не сказав нічого. Я не втік, а натомість підійшов до нього. (Може, я і вчинив неправильно, але вже пізно було ховатися, пізно дотримувати обіцянки, даної Однодумцеві.)

Я поволі обійшов чоловіка, оглядаючи його. Він був старий. Шкіра в нього була суха, схожа на папір, а жили на долонях — товсті й вузлуваті. Очі — великі, темні та блискучі, з велично важкими повіками й вигнутими бровами. Вуста — видовжені й рухливі, червоні й навдивовижу вологі. На ньому був костюм у клітинку принца Вельського[11]. Чоловік, найпевніше, вже давно був худим, оскільки костюм, хоч і старий, сидів на ньому ідеально — тобто був пом’ятий і мішкуватий через те, що стара тканина потерлася, а не через неправильний крій.

Я відчув дивне розчарування: 16 уявлявся мені молодим, як я сам.

— Вітаю, — промовив я. Було цікаво почути його голос.

— Добрий день, — відповів чоловік. — Звісно, якщо зараз тут саме день. Я ніколи не розумію, — говорив він зверхньо, повільно, старомодно.

— Ви 16, — сказав я. — Ви Шістнадцята Людина.

— Не розумію вас, юначе, — відповів він.

— У Світі існують двоє Живих, тринадцятеро Мертвих, а тепер ще ви, — пояснив я.

— Тринадцятеро мертвих? Як захопливо! Мені ніхто ніколи не казав, що тут є людські рештки. Цікаво знати, хто це.

Я описав Чоловіка з Коробкою з-під Печива, Чоловіка з Риб’ячою Шкірою, Приховану Людину, Людей Алькову та Складену Дитину.

— Бачте, це просто надзвичайно, — сказав він. — Але я пам’ятаю ту коробку з-під печива. Колись вона стояла на маленькому столику поряд із кухликами в кутку мого університетського кабінету. Цікаво, як вона опинилася тут. Що ж, можу сказати вам таке. Один із ваших тринадцятьох мертвих — це майже напевно той симпатичний молодий італієць, яким так захопився Стен Овенден. Як там його звали? — він відвів погляд, замислився на мить, стенув плечима. — Ні, забув. А ще один — це, гадаю, сам Овенден. Він усе ходив сюди бачитися з італійцем. Я казав йому, що він напрошується на проблеми, та він не слухав. Ну, знаєте, почуття провини й таке інше. А ще не здивувався б, якщо одна з інших — це Сільвія Д’Аґостіно. Нічого не чув про неї від початку дев’яностих. Що ж до того, хто я такий, то, юначе, я розумію, як ви могли дійти висновку, буцімто я «16». Але це не так. Хай як тут чарівно… — він роззирнувся довкола, — …я не маю наміру залишатися. Я просто тут проходжу. Мені сказали, що ви тут. Ні, — він спохопився. — Не зовсім так. Дехто сказав мені, що, мабуть, сталося з вами, а я дійшов висновку, що ви тут. Ця людина показала мені вашу фотографію, а позаяк ви явно були непогані з себе, я вирішив прийти й на вас поглянути. Радий, що зробив це. На вас, певно, приємно було дивитися до того, як… ну, до всіх подій. А, ну його! Мене спіткала старість. А вас спіткало це. І погляньте на нас! Але повернімося до нагальних питань. Ви згадували двох живих людей. Інший — це, либонь, Кеттерлі?

— Кеттерлі?

— Вел Кеттерлі. Вищий за вас. Темні волосся й очі. Борода. Смаглява шкіра. Бачте, його мати була іспанкою.

— Ви про Однодумця? — запитав я.

— Чийого однодумця?

— Наразі мого.

— Ха! Так! Розумію, про що ви. Яке чудове назвисько для нього! Однодумець. Хай там що, а він завжди лише «однодумець». Якась інша людина завжди важить більше. Він завжди лишається на других ролях. І знає це. Воно його гризе. Бачте, він був одним із моїх учнів. О, так. Звісно, справжній шарлатан. Вишукані манери інтелектуала, похмурий пронизливий погляд, а в голові — жодної оригінальної думки. Усі його ідеї в когось запозичені. — Він трохи помовчав, а тоді додав: — Насправді всі його ідеї — мої. Я найвидатніший науковець свого покоління. А може, й усіх поколінь. Я припустив, що це… — він розкинув руки, показуючи на Залу, Будинок, Усе. — …існує. І воно існує. Я припустив, що існує спосіб сюди дістатися. І він існує. І я прийшов сюди та послав сюди інших. Я тримав усе в таємниці. А також узяв з інших обіцянку мовчати. Мене завжди не надто цікавило те, що можна назвати мораллю, та спричинитися до падіння цивілізації — це для мене занадто. Можливо, я помилявся. Не знаю. Таки є в мені сентиментальна жилка.

Він пронизав мене поглядом ясного й лихого ока, напівприкритого повікою.

— Урешті ми всі заплатили жахливу ціну. Моєю ціною була в’язниця. О, так… Гадаю, вас це шокує. Хотів би сказати, що все це непорозуміння, та я направду скоїв усе, в чому мене звинуватили. Якщо зовсім чесно, то й багато чого іншого, про що вони так і не дізналися. Хоча знаєте що? В’язниця припала мені до душі. Там я зустрів просто дивовижних людей. — Він трохи помовчав і запитав: — Кеттерлі розповідав вам, як було створено цей світ?

— Ні, сер.

— Ви хотіли б це знати?

— Дуже, сер, — відповів я.

Моє зацікавлення його, схоже, втішило.

— Тоді я розповім. Бачте, це почалося ще в мої молоді літа. Я завжди був незмірно геніальнішим за однолітків. Перше моє велике осяяння сталося, коли я усвідомив, як багато людство втратило. Колись чоловіки й жінки були здатні обертатися на орлів і перелітати на величезні відстані. Вони спілкувалися з річками й горами й одержували від них мудрість. Вони відчували обертання зір у себе в свідомості. Мої сучасники цього не розуміли. Усі вони були залюблені в ідею прогресу й вірили, що все нове має бути краще за старе. Неначе хронологія є мірилом чеснот! Проте мені видавалося, що мудрість древніх не могла просто зникнути. Ніщо не зникає просто так. Це взагалі неможливо. Я уявляв, що зі світу неначе витекла певна енергія, й думав, що вона мала кудись переходити. Саме тоді до мене дійшло, що мають існувати інші місця, інші світи. А тоді я взявся їх шукати.

— І знайшли, сер? — запитав я.

— Так. Я знайшов цей. Його я називаю Світом-Відтокою: його створили ідеї, що витікали з іншого світу. Цей світ не міг би існувати, якби той, інший не існував до нього. Чи залежить доля цього світу й досі від існування першого, я не знаю. Усе це є у книжці, яку я написав. Вам, певно, не випало її прочитати?

— Ні, сер.

— Шкода. Вона страшенно добра. Вам сподобалася б.

Поки старий говорив, я надзвичайно уважно його слухав і намагався збагнути, хто він. Він сказав, що не є 16, але мені бракувало наївності, щоб повірити йому без інших доказів. Однодумець казав, що 16 лихий, тож 16 міг і збрехати про себе. Але, поки старий говорив, я дедалі більше впевнювався в тому, що він каже правду. Він не 16. Я міркував так: Однодумець казав, що 16 проти Розуму й Наукових Відкриттів. На старого це не було схоже. Він так само пристрасно любив науку, як і ми. Він знав, як було створено Світ, і жадав передати ці знання мені.

— Скажіть-но, — промовив він, — Кеттерлі досі вважає, ніби тут міститься мудрість древніх?

— Ви про Велике й Таємне Знання, сер?

— Саме про нього.

— Так.

— І він досі його шукає?

— Так.

— Як кумедно, — сказав він. — Кеттерлі ніколи його не знайде. Його тут немає. Воно не існує.

— Я вже починав про це здогадуватися, — зізнався я.

— Тоді ви значно розумніші за нього. Думка, що воно заховане тут… Боюся, її він також підхопив від мене. Ще не бачивши цього світу, я думав, що знання, котрі його створили, якось та будуть тут, лежатимуть десь — просто підходь і бери. Звісно ж, діставшись сюди, я негайно збагнув, як це абсурдно. Уявіть воду, що тече під землею. Вона рік за роком протікає в одних і тих самих тріщинах і сточує камінь. Кілька тисячоліть по тому утворюється система печер. Але води, яка її і створила, вже немає. Вона давно зникла. Просочилася в землю. Те саме тут. Але Кеттерлі — егоїст. Він завжди думає про користь. Не може уявити, як це існує щось таке, чим він не може скористатися.

— Тому тут і стоять Статуї? — запитав я.

— Чому тут стоять Статуї?

— Статуї існують, тому що втілюють Ідеї та Знання, які витекли з іншого Світу в цей?

— О! Я про це ніколи не думав! — задоволено промовив він. — Яке розумне спостереження. Так, так! Гадаю, це цілком імовірно! Можливо, в якійсь віддаленій частині лабіринту просто зараз утворюються статуї застарілих комп’ютерів! — Він трохи помовчав. — Мені не слід затримуватися. Я надто добре знаю, що буває, якщо залишитися тут надовго: амнезія, цілковитий психічний занепад і так далі. Хоча мушу сказати, що ви розмовляєте напрочуд зв’язно. Бідолашний Джеймс Ріттер наприкінці ледве вимовляв ціле речення, а пробув він тут і наполовину не так довго, як ви. Ні, насправді я прийшов сказати вам ось що… — Він узявся холодною, кістлявою, тонкошкірою рукою за мою долоню, а тоді різко шарпнув мене до себе. Від нього пахло папером і чорнилом, чудовим поєднанням фіалки й анісу, а за цими пахощами ховався легкий, але дуже характерний слід якоїсь нечистоти, мало не фекалій. — Дехто вас шукає, — промовив він.

— 16? — запитав я.

— Нагадайте, що ви маєте на увазі під цим.

— Шістнадцяту Людину.

Він схилив голову набік у задумі.

— Та-а-ак… Так. А чому б ні? Скажімо, це й справді «16».

— Але я гадав, що 16 шукає Однодумця, — відповів я. — 16 — це ворог Однодумця. Так казав Однодумець.

— Однодумець?.. А, так, Кеттерлі! Ні, ні! 16 не шукає Кеттерлі. Розумієте, що я маю на увазі, кажучи, що він егоїст? Він думає, що все стосується його. Ні, 16 шукає вас. 16 цікавиться, як вас знайти. А я, хоч і не маю особливої охоти тішити 16 — та й кого завгодно, — радий підставити підніжку Кеттерлі. Ненавиджу його. Останні двадцять п’ять років він зводив на мене наклепи перед кожним, хто готовий був слухати. Тож я надзвичайно докладно поясню 16, як сюди дістатися. Дам детальні вказівки.

— Сер, будь ласка, не робіть цього, — попросив я. — Однодумець каже, що 16 — це лиха людина.

— Лиха? Я так не сказав би. Не лихіша за інших. Ні, вибачайте, але я просто мушу підказати 16 шлях. Хочу пустити лисицю в курник, а немає кращого способу зробити це, ніж послати 16 сюди. Звісно ж, завжди є можливість — і, правду кажучи, цілком реальна, — що 16 ніколи сюди не дістанеться. Без поводиря сюди може прийти дуже небагато людей. Ба більше, єдиною людиною на моїй пам’яті, якій це вдалося, крім мене самого, була Сільвія Д’Аґостіно. Вона неначе мала хист прослизати, якщо ви розумієте, про що я. Кеттерлі це давалося просто жахливо, навіть після того, як я багато разів йому показав. Він ніколи не міг дістатися сюди без обладнання — без свічок і стійок, що зображали би двері, без ритуалу й усіляких дурниць. Що ж, гадаю, ви бачили все це, коли він привів вас сюди. Сільвія ж могла просто втекти щомиті. Ось вона тут. А ось уже там. Таке вміють деякі тварини. Коти. Птахи. А на початку вісімдесятих у мене була мавпа-капуцин, яка могла знайти шлях коли завгодно. Я підкажу шлях 16, а опісля все залежатиме від обдарованості 16. Ви маєте пам’ятати, що Кеттерлі боїться 16. Що ближче підходитиме 16, то небезпечнішим ставатиме Кеттерлі. Ба більше, я взагалі не здивуюся, коли він вдасться до насильства. Можливо, вам варто відвернути небезпеку, вбивши його абощо. — («Абощо» чоловік вимовив як «абошшшо».) Старий усміхнувся мені. — А зараз я піду, — сказав він. — Ми більше не зустрінемося.

— Тоді хай ваші Шляхи будуть безпечними, сер, — сказав я, — ваша Долівка — цілою, а Будинок наповнить ваші очі Красою.

Він трохи помовчав. Здавалося, він розглядає моє лице, і тоді йому блиснула остання думка.

— Ви знаєте: я не шкодую, що відмовив, коли ви просили мене про зустріч. Отой ваш лист… Я подумав, що його написав нахабний малий гівнюк. І ви, напевно, тоді таким і були. Але зараз… Чарівно. Просто чарівно.

Він узяв плащ, який лежав жужмом на Хіднику. А тоді неквапом покрокував до Дверей, які вели до Другої Східної Зали.

Я роздумую над словами Пророка

ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТЬ ПЕРШОГО ДНЯ СЬОМОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Звичайно ж, ця несподівана зустріч викликала в мене сильний захват. Я негайно пішов по цей Щоденник і записав усе. Долучив до запису заголовок «Пророк», оскільки той чоловік, найпевніше, був саме ним. Він пояснив Сотворіння Світу й розповів мені дещо інше — таке, що міг знати лише Пророк.

Я взявся ретельно вивчати його слова. Багато чого я не розумів, хоча, гадаю, це нормально: пророки мають дуже видатний розум, а їхні думки ходять дивними шляхами.

«Я не маю наміру залишатися. Я просто тут проходжу».

Із цього я виснував, що він мешкає у Далеких-Далеких Залах і має намір негайно туди повернутися.

«Я розумію, як ви могли дійти висновку, буцімто я “16”. Але це не так».

Я вже визначив, що це твердження правдиве. Можливо (я дав собі волю з припущеннями), Пророк вірить, буцімто п’ятнадцять людей, які мешкали в моїх Залах, слід уважати однією групою Людей, тоді як у Далеких-Далеких Залах живе інша група, а його слід уважати одним із них. Можливо, серед своїх Людей він є Третьою чи Десятою Людиною. А може, взагалі має якийсь запаморочливо великий номер — скажімо, він Сімдесят П’ята Людина!

Але це вже точно фантазії, що не стосуються справи.

«Я прийшов сюди та послав сюди інших».

Чи міг Пророк послати до цих Зал декого з моїх Мертвих? Чоловіка з Риб’ячою Шкірою чи Складену Дитину? Суто теоретично. Ця заява, як і безліч інших заяв Пророка, наразі лишалася незбагненною.

«Урешті ми всі заплатили жахливу ціну. Моєю ціною була в’язниця».

Із цього я не міг виснувати нічого.

«…той симпатичний молодий італієць… Стен Овенден… Сільвія Д’Аґостіно… бідолашний Джеймс Ріттер…»

Пророк назвав чотири імені. Або, якщо точніше, три імені та позначення («той симпатичний молодий італієць»). Неабияке доповнення до моїх знань про Світ. Якби Пророк не сказав більше нічого, його слова все одно були б безцінні. Пророк указав на те, що три з цих імен належать Мертвим (Стен Овенден, Сільвія Д’Аґостіно та «той симпатичний молодий італієць»). Статус «бідолашного Джеймса Ріттера» був мені незрозумілий. Пророк мав на увазі, що його також варто вважати одним із Мертвих? Чи він належав до людей Пророка у Далеких-Далеких Залах? Я не міг зрозуміти.

Скільки запитань! Скільки запитань я хотів би йому поставити. Але я не картав себе. Його поява була страшенно раптовою. Я був геть до неї не готовий. Лише тепер, у самоті та спокої, я міг осмислити відомості, які він мені надав.

«…Кеттерлі досі вважає, ніби тут міститься мудрість древніх?… Кеттерлі ніколи його не знайде. Його тут немає. Воно не існує».

Я був радий дістати підтвердження своєї рації. Можливо, це було дещо самозакохано, та я не міг утриматися. Які наслідки це матиме для моєї подальшої роботи та співпраці з Однодумцем, ще треба визначити.

Із багатьох заяв Пророка було чітко зрозуміло, що він і Однодумець колись були знайомі. Пророк називав Однодумця іменем «Кеттерлі» й казав, що то його учень. Але Однодумець ніколи не згадував про Пророка. Я кілька разів розмовляв із ним про п’ятнадцятьох людей, які існують у Світі, та він ніколи не казав мені: «П’ятнадцять — неправильне число! Я знаю ще одного!». Це дивно (тим паче що він любить суперечити мені за будь-якої нагоди). Але Однодумець ніколи не бажав визначити кількість людей, які коли-небудь жили. Це — одна із сфер, у яких наші наукові інтереси розходяться.

«Що ближче підходитиме 16, то небезпечнішим ставатиме Кеттерлі».

Я ніколи не бачив, щоб Однодумець виказував навіть найменшу схильність до насильства.

«Можливо, вам варто буде відвернути небезпеку, вбивши його абощо».

Зате Пророк явно був схильний до насильства.

«Ви знаєте: я не шкодую, що відмовив, коли ви просили мене про зустріч. Отой ваш лист… Я подумав, що його написав нахабний малий гівнюк. І ви, напевно, тоді таким і були».

Оце висловлювання Пророка і збивало з пантелику найбільше. Я ніколи не писав йому листа. Як я міг це зробити, якщо лише вчора довідався про його існування? Можливо, йому написав листа один із Мертвих — Стен Овенден або бідолашний Джеймс Ріттер, — а Пророк плутає мене з цією людиною. Чи, може, пророки сприймають Час не так, як інші люди? Можливо, я напишу йому листа в майбутньому.

Однодумець розповідає, за яких обставин убити мене буде правильно

ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТОГО ДНЯ СЬОМОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Ясна річ, мені не терпілося розповісти Однодумцеві все про свою зустріч із Пророком. Надзвичайно важливо, щоб Однодумець якомога швидше дізнався про намір Пророка підказати 16 шлях до наших Зал. Від п’ятниці (дня зустрічі з Пророком) до сьогоднішнього дня (коли я мав зустрітися з Однодумцем) я повсюди шукав Однодумця, та не знайшов.

Цього ранку я ввійшов до Другої Південно-Західної Зали. Однодумець уже був там, і я негайно побачив, що він доволі стривожений. Він запхав руки в кишені, ходив туди-сюди, а його лице спохмурніло від притлумленого гніву.

— Я маю сказати тобі дещо важливе, — промовив я.

Він лише відмахнувся рукою від моїх слів.

— Це має зачекати, — продовжив Однодумець. — Мені треба з тобою поговорити. Я не казав тобі дечого про 22.

— Про кого? — перепитав я.

— Про свого ворога, — пояснив Однодумець. — Того, хто йде сюди.

— Тобто 16?

Пауза.

— О, так. Точно. 16. Я не можу їх запам’ятати — ці чудернацькі імена, які ти всьому даєш. Що ж, я не розповідав тобі дечого про 16. Насправді 16 цікавиш ти.

— Так! — вигукнув я. — Як не дивно, я вже знаю. Розумієш…

Але Однодумець мене перебив.

— Якщо 16 прийде сюди, — сказав він, — а я саме починаю думати, що це справді можливо, то 16 шукатиме тебе.

— Так, я знаю. Але…

Однодумець хитнув головою.

— Піранезі! Послухай! 16 захоче сказати тобі дещо — таке, чого ти не розумітимеш, але якщо ти це допустиш, якщо ти дозволиш 16 заговорити з тобою, то ці слова матимуть страшний ефект. Якщо ти послухаєш, як говорить 16, то наслідки будуть страшні. Божевілля. Жах. Я вже бачив, як це буває. 16 може знищити твої думки, просто заговоривши до тебе. 16 може вселити в тебе сумнів у всьому, що ти бачиш. 16 може вселити в тебе сумнів у мені.

Я був вражений. Навіть не уявляв, що хтось може бути таким лихим. Це лякало.

— І як мені захиститися? — спитав я.

— Так, як я вже казав тобі. Ховайся. Не дозволяй 16 себе побачити. А найголовніше — не слухай слів 16. Я знов і знов наголошую: це просто-таки життєво важливо. Ти маєш зрозуміти, що особливо вразливий для цієї… цієї сили, що нею володіє 16, оскільки ти вже й так психічно нестабільний.

— Психічно нестабільний? — перепитав я. — Що ти маєш на увазі?

На обличчі Однодумця промайнуло роздратування.

— Я ж тобі казав, — відповів він. — Ти дещо забуваєш. Повторюєшся. Ми говорили про це тиждень тому. Не кажи мені, що вже забув.

— Ні, ні, — запевнив я. — Я не забув.

Я замислився, чи не розповісти йому про свою гіпотезу, буцімто це його, а не моя пам’ять хибує, але тепер, зважаючи на всі обставини, видавалося, що це не на часі.

— Ну, що ж… — мовив Однодумець і зітхнув. — Це ще не все. Я маю сказати ще дещо й хочу, щоб ти зрозумів: для мене це так само боляче, як і для тебе. Якщо я дізнаюся, що ти слухав 16 і що 16 заразив тебе цим божевіллям, то це наражає на ризик мене. Ти ж розумієш? Є небезпека, що ти на мене нападеш. Ба більше, ймовірність цього дуже висока. 16 майже неодмінно спробує зманіпулювати тобою, щоб мені нашкодити.

— Нашкодити?

— Так.

— Який жах.

— Атож. А ще йдеться про твою гідність як людської істоти. Ти деградуєш, утратиш розум. Це дуже принизливо для тебе. Навіть уявити не можу, як ти захотів би існувати в такому стані. Правда ж?

— Так, — промовив я. — Так, гадаю, я не захотів би.

— Що ж, — сказав він і глибоко вдихнув. — За цих обставин, якщо я дізнаюся, що ти збожеволів, мені, мабуть, найкраще буде тебе вбити. Заради нас обох.

— Ого! — вигукнув я. Це було доволі несподівано.

Ненадовго запала тиша.

— А може, з плином часу, якщо мені допоможуть, я видужаю? — припустив я.

— Це малоймовірно, — відповів Однодумець. — І я в будь-якому разі не можу так ризикувати.

— А, — промовив я.

Знову запала тиша, тепер уже довша.

— Як ти мене вб’єш? — запитав я.

— Тобі не варто це знати, — сказав він.

— Так. Мабуть, не варто.

— Піранезі, не думай про це. Роби так, як я тобі сказав. За всяку ціну уникай 16 — і проблем у нас не буде.

— А чому ти не збожеволів? — запитав я.

— Що?

— Ти розмовляв із 16. Чому ти не збожеволів?

— Я вже казав тобі. У мене є певні способи самозахисту. До того ж, — мовив він, сумовито скрививши рота, — не можна сказати, ніби я геть невразливий. Бог свідок, зараз я через усе почуваюся напівбожевільним.

Ми знову поринули в мовчання. Гадаю, ми обидва перебували у стані шоку. А тоді Однодумець дещо натужно всміхнувся й постарався прибрати більш нормального вигляду. Йому блиснула думка.

— Звідки ти знав? — запитав він.

— Що? — промовив я.

— Здається, ти казав… Ти неначе казав, буцімто вже знаєш, що 16 тебе шукає. Саме тебе. Але як? Як ти міг це знати?

З його обличчя я зрозумів, що він намагається це збагнути.

Тепер настав час розповісти йому про Пророка. Слова вже крутилися на язиці. Я завагався й відповів:

— Це було мені відкрито. Будинком. Знаєш, як до мене приходять ці одкровення?

— А. Так. Авжеж. А що ти хотів мені сказати? Ти казав, що маєш розповісти мені дещо важливе.

Знову коротка пауза.

— Я бачив, як у Нижніх Залах, яких можна дістатися з Вісімнадцятого Вестибюля, плавав восьминіг, — відповів я.

— А, — промовив Однодумець. — Справді? Гарно.

— Таки гарно, — погодився я.

Однодумець глибоко вдихнув.

— Отже!.. Тримайся подалі від 16! І не божеволій! — Він усміхнувся мені.

— Можеш бути певен, що я триматимуся подалі від 16, — відповів я. — І не збожеволію.

Однодумець поплескав мене по плечу і сказав:

— Чудово.

Моя реакція на заяву Однодумця про те, що за певних обставин йому, можливо, доведеться мене вбити

ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТЬ П’ЯТОГО ДНЯ СЬОМОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Мені пощастило! Я мало не розповів Однодумцеві про Пророка! А тоді він (Однодумець) сказав би: «Чому ти розмовляв із Незнайомцем, хоча пообіцяв мені, що не будеш? Невже не подумав, що це може бути 16?».

І як я відповів би? Я ж дійсно подумав, що то 16, коли розмовляв із ним. Дійсно порушив обіцянку, дану Однодумцеві. Цьому немає виправдання. Дякувати Будинку, що я йому не сказав! У кращому разі він вирішив би, що я не гідний довіри. У найгіршому це ще більше спонукало б його вбити мене.

І все ж я не можу не думати, що, якби ситуація склалася навпаки й Шістнадцята Особа загрожувала психічному здоров’ю Однодумця, я не став би вбивати його аж так одразу. Чесно кажучи, не думаю, що взагалі захотів би його вбити: сама думка про це мені осоружна. Ясна річ, я спершу спробував би дещо інше — скажімо, знайти ліки від його божевілля. Але Однодумець відзначається доволі негнучкою вдачею. Як на мене, стверджувати, що це недолік, занадто, але така риса однозначно є.

Я змінюю зовнішність в очікуванні приходу 16

ЗАПИС ВІД ПЕРШОГО ДНЯ ВОСЬМОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Просто зараз я тренуюся ховатися від 16.

«Уяви, — кажу я собі, — що ти тільки-но побачив декого — 16! — у Двадцять Третій Південно-Східній Залі. А тепер сховайся!»

Тоді я хутко й безшумно біжу до Стіни й заскакую в Прогалину між двома Статуями. Втискаюся в неї й залишаюся нерухомим і мовчазним. Учора до Зали, в якій я ховався, влетів канюк, шукаючи дрібніших птахів, аби поїсти. Він облетів Залу по колу й сів на Статую Чоловіка та Хлопчика, що наносять на мапу Зорі. Просидів там пів години, та мене не зауважив.

Мій одяг ідеально підходить для маскування. Коли я був молодший, у мене були сорочки та штани різних кольорів: блакитні, чорні, білі, сірі, оливково-брунатні. Одна сорочка мала дуже гарний вишнево-червоний колір. Але все це вицвіло — від барв залишилися тільки тіні. Усе тепер має нічим не примітний і невиразний сірий колір, який зливається із сірістю й білизною мармурових Статуй.

Зате моє волосся — це інша річ. Впродовж багатьох років, поки воно відростало, я вплітав у нього гарні речі, які знаходив або виготовляв: морські мушлі, коралові намистини, перли, крихітні камінці та цікаві риб’ячі кістки. Чимало з цих дрібних прикрас яскраві, блискучі й мають привабливі кольори. Всі вони цокотять, коли я ходжу чи біжу. Тож минулого тижня я від полудня до вечора прибирав їх усі. Це було непросто, а часом і боляче. Свої прикраси я поклав у прекрасну коробку з зображенням восьминога, де раніше містилися мої черевики. Коли 16 повернеться до своїх Зал, я вдягну прикраси знову: без них почуваюся дивовижно оголеним.

Покажчик

ЗАПИС ВІД ВОСЬМОГО ДНЯ ВОСЬМОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Я звик приблизно раз на два тижні заносити свої щоденникові записи до покажчика. На мою думку, це ефективніше, ніж заносити їх одразу. Коли минає певний час, стає легше відділити важливе від скороминущого.

Цього ранку я сів, схрестивши ноги, на Хідник у Другій Північній Залі зі своїм Щоденником і Покажчиком. Відколи я востаннє здійснював цю роботу, сталося чимало.

Я зробив запис у Покажчику:

Зробив іще один запис:

А тоді перечитав слова Пророка стосовно особистостей Мертвих і зробив запис:

Заходився робити записи про окремі імена. Під літерою «І» написав:

Коли я наполовину записав ім’я Стена Овендена (під літерою «О»), мені впав у око один пункт вище.

Я був приголомшений. Ось він. Стенлі Овенден. Уже в Покажчику. І все ж його ім’я, коли Пророк вимовив його, геть не видавалося знайомим.

Я перечитав запис у покажчику.

Зупинився. Дивлячись на нього, я розумів, що тут щось дуже дивне. Але ця дивовижа була така дивна, така незбагненна, що мені було важко зв’язно про неї думати. Я бачив дивовижу на власні очі, та не міг осмислити її розумом.

Щоденник № 21.

Я написав Щоденник № 21. О Світе, чому я це зробив? Це було абсолютно безглуздо. Щоденник, у якому я пишу зараз (як я вже згадував), — це Щоденник № 10. Щоденника № 21 немає. Щоденника № 21 і бути не могло. Що це означає?

Я окинув поглядом решту сторінки. Більшість записів під літерою «О» були про Однодумця. Їх було чимало, хоча цього і слід було очікувати, позаяк він єдина людська істота, крім мене — а також, ясна річ, Пророка й 16, але про них я знаю дуже мало. Я побачив, що є давніші записи на інші теми. Вони були такі ж дивні, як запис про Стенлі Овендена. Зосередившись на них, я відчув таке саме небажання сприймати те, що бачать очі. Тим не менше, я примусив свої очі це побачити, примусив розум замислитися про це.

Згадки про інші Щоденники, яких не існує! Щоденники 11, 17, 18 і 20. Щоденники 3 та 5, ясна річ, існують, тож ті записи достеменні. От тільки… от тільки… Що більше я на них дивився, то більше підозрював, що ці записи стосуються не моїх Щоденників 3 та 5, а якихось інших. Записи було здійснено ручкою, якої я не впізнавав. У ній чорнило було тонше, рідкіше, а кінчик — ширший, аніж у будь-якої ручки в моїй власності. А ще річ у самому почерку. Почерк, безсумнівно, був мій, але дещо відрізнявся від того почерку, яким я послуговуюся зараз. Трохи округліший і ширший — словом, молодший.

Я пішов до Північно-Східного Кутка й видерся до Статуї Ангела, що зачепився за Трояндовий Кущ. Дістав свою брунатну шкіряну сумку. Вийняв із неї всі Щоденники. Їх було дев’ять. Усього дев’ять. Я не знайшов іще двадцяти, яких не знати чому не помічав до цієї миті.

Я ретельно оглянув Щоденники, особливу увагу приділяючи обкладинкам і записаним на них номерам. Мої Щоденники чорні, а номер на кожному з них я записую білою гелевою ручкою внизу корінця. Я з великим подивом виявив, що перші три Щоденники спершу мали інші номери. Вони були позначені номерами 21, 22 та 23, але хтось видряпав першу цифру «2» й перетворив їх на 1, 2 та 3. Видряпав неідеально (гелеве чорнило важко стирається), і я досі міг розгледіти примарний силует цифри «2».

Я посидів, намагаючись це осмислити, та не зміг нічого про це надумати.

Якщо Щоденник № 1 (мій Щоденник № 1) спочатку був Щоденником № 21, то в ньому мали б бути два записи про Стенлі Овендена. Я взяв його, розгорнув і дійшов до сторінки 154. І ось, будь ласка. Запис було датовано 22 січня 2012 року. Він мав заголовок: «Біографія Стенлі Овендена».

На цьому перший запис добігав кінця, тож далі я перегорнув на сторінку 186, до запису під заголовком: «Зникнення Мауріціо Джуссані».

Я припинив читати й підвівся, важко дихаючи. У мене виникло сильне бажання жбурнути Щоденник подалі. Слова на сторінці (записані моїм власним почерком!) були схожі на слова, та при цьому я знав, що вони не мають жодного значення. Це була нісенітниця, маячня! Яке значення можуть мати такі слова, як «Бірмінгем» і «Перуджа»? Жодного. У Світі немає жодного відповідника їм.

Однодумець усе-таки мав рацію. Я багато чого забув! А ще гірше було ось що: саме тоді, коли Однодумець заявив, що вб’є мене, якщо я збожеволію, я довідався, що вже божевільний! А якщо й не божевільний зараз, то напевно був ним у минулому. Я був божевільним, коли залишив ці записи!

Я не жбурнув Щоденник, а зронив його на Хідник і відійшов. Хотілося буквально віддалитися від цих доказів мого божевілля. Безглузді слова — «Перуджа», «Ноттінґем», «університет» — відлунювали в голові. Я відчував у ній великий тиск, неначе в мою свідомість норовив увірватися цілий рій не до кінця сформованих ідей, що принесли б із собою ще більше божевілля — або розуміння.

Я стрімко пройшов кілька Зал, чи то не знаючи, чи то не замислюючись, куди йду. Раптом побачив перед собою Статую Фавна, Статую, яку люблю понад усі інші. Переді мною було його спокійне обличчя з легкою усмішкою; переді мною був його вказівний палець, легенько притиснутий до губ. У минулому я завжди вважав, що цим жестом він хоче про щось мене попередити: «Будь обережний!». Але сьогодні видавалося, що він означає дещо геть інше: «Тихо! Утішся!». Я виліз на його Постамент, кинувся в його Обійми й обхопив його шию однією рукою, переплітаючи свої пальці з його Пальцями. Під захистом його обіймів я заридав за втраченим Здоровим Глуздом. У мене з грудей мало не з болем виривалися глибокі важкі схлипи.

«Тихо! — казав він мені. — Утішся!»

Я вирішую краще дбати про себе

ЗАПИС ВІД ДЕВ’ЯТОГО ДНЯ ВОСЬМОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Я покинув Обійми Фавна й жалюгідно побрів Будинком. Я вважав, що збожеволів — або був божевільним раніше, — чи, може, божеволію тепер. У будь-якому разі ця перспектива жахала.

За якийсь час я вирішив, що так зовсім не годиться.

Я змусив себе повернутися до Третьої Північної Зали, де з’їв трохи риби й попив води. Тоді по черзі підійшов до всіх своїх улюблених Статуй: Горили, Хлопчика, що грає на Тарілках, Жінки, що несе Вулик, Слона, що несе Замок, Фавна, Двох Королів, що грають у Шахи. Їхня Краса заспокоїла мене й відволікла від думок лише про себе; їхні шляхетні обличчя нагадували мені про все, що є хорошого на Світі.

Цього ранку я можу спокійніше поміркувати про те, що сталося.

Я змирився з тим, що раніше був дуже хворий. Найпевніше, я нездужав, коли залишав оті записи у своєму Щоденнику, бо інакше не наповнював би їх чудернацькими словами на кшталт «Бірмінґем» і «Перуджа». (Навіть тепер, пишучи ці слова, я знову починаю відчувати тривогу. В голові рояться образи: дивні, кошмарні, та водночас напрочуд знайомі. Приміром, слово «Бірмінгем» нагадує про різкий шум, раптовий рух, спалах кольору й мимобіжний образ веж і шпилів на тлі важкого сірого неба. Я намагаюся вхопитися за ці враження, дослідити їх глибше, та вони вмить блякнуть.)

Попри все це, я вважаю, що поквапився, відмахнувшись від цих двох записів як від маячні. Деякі слова — наприклад, «університет», — схоже, дійсно мають якесь значення. Я вважаю, що міг би дати чітке визначення «університету», якби серйозно взявся за це. Я трохи поміркував, чим це можна пояснити. Слово «науковець» я розумію, тому що по всьому Будинку розкидані Статуї Науковців із книжками й паперами в руках. Може, я екстраполював ідею «університету» (закладу, в якому збираються науковці) з них? Ця гіпотеза видається не надто задовільною, та на більше я зараз не здатен.

Також у записах містяться імена людей, чиє існування підтверджують інші докази. Пророк казав про Стенлі Овендена, тож це явно була реальна людина. Також Пророк намагався згадати ім’я симпатичного молодого італійця, та не зміг. Можливо, то був Мауріціо Джуссані. І нарешті, в обох записах згадувався такий собі «Лоуренс Арн-Сейлз», а я знайшов у Першому Вестибюлі листа від «Лоуренса».

Інакше кажучи, виглядає на те, що в цих записах безглуздя поєднується зі справжніми відомостями. Намагаючись дізнатися все можливе про людей, які жили раніше, я не мусив би ігнорувати це важливе джерело.

Очевидно, я багато чого забув, і тепер — краще за все поглянути цьому в очі — у мене є свідчення про періоди серйозного психічного розладу. Моє перше й найважливіше завдання — приховувати ці ґанджі від Однодумця. (Не думаю, що він наважиться вбити мене через них, але він точно ставитиметься до мене іще більш підозріливо, ніж зараз.) Майже настільки ж нагальною є потреба оберігати себе від повернення хвороби. Із цією метою я заповзявся краще дбати про себе. Я не маю поринати в наукову роботу настільки, щоб забувати рибалити й потім не мати чого поїсти. (Будинок надає чимало харчів для активної й заповзятливої людини. Виправдань голоду немає!) Я мушу докладати більше зусиль, лагодячи свій одяг і захищаючи ноги від холоду. (Запитання: чи можливо плести шкарпетки з морських водоростей? Сумнівно.)

Я замислився над зміною нумерації своїх Щоденників і дійшов висновку, що, найпевніше, виконав її сам. Це означає, що зникло двадцять Щоденників (двадцять!), — надзвичайно тривожна думка! І все ж припущення, що якісь Щоденники зникли, — цілком логічне. Мені (як я уже зазначав) приблизно тридцять п’ять років. Десять Щоденників, якими я володію, відповідають за п’ятирічний період. Де Щоденники з мого давнішого життя? І що я робив у ті роки?

Учора я подумав, що більше не захочу перечитувати Щоденники чи знаходити записи за Покажчиком. Уявив, як кидаю всі десять Щоденників і Покажчик у буйний Прибій, і уявив, як мені полегшає на душі після звільнення від них. Але сьогодні я спокійніший. Менше піддаюся страхові й паніці. Сьогодні я бачу, що є серйозні причини вивчати мої Щоденники уважно, навіть їхні божевільні частини — а може, особливо саме ті частини. По-перше, я завжди прагнув знати більше про людей, які жили на Світі, а Щоденники, хай як це збиває з пантелику, начебто справді містять реальні відомості про них — байдуже, як чудернацьки подані. По-друге, мені потрібно дізнатись якомога більше про власне божевілля, а саме про те, що його провокує та як можна вберегтися від нього в майбутньому.

Можливо, вивчаючи минуле на сторінках свого Щоденника, я зможу збагнути ці речі. А тим часом важливо визнати, що навіть просте читання Щоденника дещо провокує, викликаючи багато болісних емоцій і кошмарних думок. Я мушу діяти обережно й читати лише помаленьку.

Як Однодумець, так і Пророк стверджували, що сам Будинок є джерелом божевілля й забудькуватості. Вони науковці, люди розумні. Коли два таких бездоганних авторитети згодні між собою, то я, напевно, мушу приймати на віру їхні висновки. Причина мого забуття — це Будинок.

«Ти довіряєш Будинкові?» — питаю я себе.

«Так», — відповідаю я сам собі.

«А якщо Будинок змусив тебе забути, то змусив із поважної причини».

«Але я не розумію, яка тут причина».

«Байдуже, що ти не розумієш, яка тут причина. Ти Любе Дитя Будинку. Втішся».

І я втішився.

Сільвія Д’Аґостіно

ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТОГО ДНЯ ВОСЬМОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Мене дуже цікавлять інші люди, яких згадував Пророк, тож я вирішив розпочати своє дослідження із Сільвії Д’Аґостіно й бідолашного Джеймса Ріттера, та не став шукати їх одразу. Відповідно до плану турботи про себе я зачекав, доки мине півтора тижня, перш ніж узявся читати Щоденник знову. Цей час я провів за звичайними заспокійливими справами. Рибалив; готував суп; прав одяг; вигадував музику на флейті, яку виготовив із кістки лебедя. А цього ранку приніс свої Щоденники та Покажчик до П’ятої Північної Зали. Ця Зала містить Статую Горили, і я подумав, що Її вигляд надасть мені Сил.

Я сів, схрестивши ноги на Хіднику навпроти Горили. Звернувся до літери «Д» у своєму Покажчику. Там вона і знайшлася.

Я перейшов до сторінки 6 Щоденника № 22 (свого Щоденника № 2).

Бідолашний Джеймс Ріттер

ДРУГИЙ ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТОГО ДНЯ ВОСЬМОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Обидва записи про Джеймса Ріттера містилися в Щоденнику № 21, на сторінках 46 і 122. Перший мав заголовок: «Ганьба Лоуренса Арна-Сейлза».

Цей запис мене розчарував: там було дуже мало відомостей про те, хто такий бідолашний Джеймс Ріттер. Я перейшов до другого запису. Він здавався перспективнішим.

Щоденникові записи про Сільвію Д’Аґостіно та бідолашного Джеймса Ріттера: деякі попередні думки

ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТЬ ПЕРШОГО ДНЯ ВОСЬМОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Останній запис про бідолашного Джеймса Ріттера заінтригував мене найбільше. Він був так само повен безглуздих слів, як і інші, але згадка про Мінотаврів однозначно вказувала на Перший Вестибюль. Також я впізнав Ріттерів опис білої прозорої печери під Сходами. У Першому Вестибюлі стоять саме такі Сходи, під якими є саме такий простір, схожий на печеру. І саме в цьому просторі, схожому на печеру, я знайшов чималу частину сміття, яке мене так дратувало. Вочевидь, саме Джеймс Ріттер їв чипси й рибні палички в Першому Вестибюлі. (Вже цей здогад виправдовує моє рішення читати свій Щоденник далі!)

Запис про Сільвію Д’Аґостіно був менш інформативний, але вона, судячи з опису й фільму «Замок», також відвідувала ці Зали.

Слово «університет» трапляється тричі в записі про Сільвію Д’Аґостіно та тричі — в записах про Стенлі Овендена. Два тижні тому я висунув припущення, що можу приписати певне значення цьому начебто безглуздому слову, бо бачив у Будинку Статуї Науковців. Тоді я був схильний відкинути цю гіпотезу як нежиттєздатну, та тепер вона видається більш правдоподібною. Мені спало на думку, що я чудово розумію чимало інших ідей, хоча у Світі не існує їхніх відповідників. Наприклад, я знаю, що сад — це місце, в якому можна освіжитися, милуючись рослинами й деревами. Але у Світі не існує такого явища, як сад, і немає жодної Статуї, що представляла б цю ідею. (Ба більше, я не можу уявити, який вигляд мала би Статуя саду.) Натомість по Будинку розкидані Статуї Людей, Богів або Звірів, які оточені Трояндами чи Плющем або ж ховаються під Кронами Дерев. У Дев’ятому Вестибюлі є Статуя Садівника, що копає, а в Дев’ятнадцятій Південно-Східній Залі стоїть статуя іншого Садівника, що обрізує Трояндовий Кущ. Саме з цього я висновую ідею саду. Я не вірю, що це відбувається випадково. Так Будинок лагідно, природним шляхом навіює Людям нові ідеї. Так Будинок розширює моє розуміння.

Усвідомлення цього дуже наснажує, і я вже не почуваюся таким стурбованим, коли через безглузде слово в моєму Щоденнику перед очима постає картина, яку я не можу пояснити. «Не тривожся, — кажу я собі. — Це Будинок. Це Будинок розширює межі твого розуміння».

Усі записи в Щоденнику містять імена. Я створив список тих, які наразі знайшов. Їх п’ятнадцять. Якщо вважати, що ім’я Кеттерлі належить Однодумцеві і ще одне належить Пророкові, залишаються тринадцять. Саме стільки Мертвих у моїх Залах. Збіг? Після ретельних роздумів я схильний вважати, що це можливо. Хоча п’ятнадцять людей названо, текст, здається, натякає на існування ще кількох, як-от подруги, якій Д’Аґостіно сказала, що бажає вивчати «смерть, зорі й математику»; «поліціянтів» (згадуються в усіх текстах); жінки, яка прибирала в будинку Лоуренса Арна-Сейлза; а також молодих чоловіків, із якими Лоуренс Арн-Сейлз знайомився суботніми вечорами. Наразі неможливо сказати, скільки з цих людей існує.