Піранезі

Частина 5 Валентайн Кеттерлі

Події 15 листопада 2012 року

Я відвідав його в середині листопада. Це було відразу по четвертій, у холодних блакитних сутінках. День видався буремним, і фари машин були помережані дощем, а хідники — пересипані мокрим чорним листям.

Діставшись його будинку, я почув музику. Реквієм. І став чекати на відповідь під акомпанемент Берліоза.

Двері відчинилися.

— Доктор Кеттерлі? — промовив я.

Він мав п’ятдесят років з гаком, був високий і стрункий. Гарний із себе. Голова наче в аскета, з високими вилицями й чолом. Волосся та очі — темні, шкіра — оливкова. Він уже лисів, але лише трохи, і мав охайно підстрижену, дещо загострену борідку, в якій сивини було більше, ніж у волоссі.

— Так, — підтвердив він. — А ви Метью Роуз Соренсен.

Я підтвердив.

— Заходьте, — сказав він.

Я пам’ятаю, як запах дощу, який просякнув вулиці, не зник, коли я ввійшов усередину, а чомусь лише посилився: усередині будинку відчувався запах дощу, хмар і повітря, запах безмежного простору. Запах моря.

У вікторіанському домі рядової забудови в Баттерсі це було геть недоречно.

Він провів мене до вітальні. Грав Берліоз. Він прикрутив гучність, але музика все одно залишилася тлом нашої розмови, саундтреком катастрофи[43].

Я поклав сумку на підлогу. Він приніс кави.

— Ви, як я розумію, науковець, — промовив я.

— Був науковцем, — пояснив він не без утоми. — Перестав ним бути років із п’ятнадцять тому. Зараз у мене приватна психологічна практика. Науковий світ завжди був не надто привітним до мене. Я мав неправильні думки й водився з неправильним друзями.

— Мабуть, вам не пішов на користь зв’язок із Арном-Сейлзом?

— Щось таке. Люди досі вважають, що я мав знати про його злочини. А я не знав.

— Ви досі з ним бачитеся? — запитав я.

— Боже, ні! Уже двадцять років як, — він задумливо поглянув на мене. — А ви розмовляли з Лоуренсом?

— Ні. Звісно, писав йому. Але досі він відмовлявся зі мною побачитися.

— Це не дивує.

— Я думав, може, він не хоче зі мною говорити, бо йому соромно за минуле, — сказав я.

Кеттерлі реготнув — коротко, різко, невесело.

— Аж ніяк. Лоуренс не має сорому. Він просто збоченець. Якщо хтось скаже «біле», він скаже «чорне». Якщо ви скажете, що хочете його побачити, то сам не захоче бачити вас. Така вже він людина.

Я поклав сумку собі на коліна й вийняв щоденник. На додачу до поточного я захопив із собою попередній том (до якого звертався майже щодня), покажчик до щоденників, а також чистий зошит, який стане наступним томом (поточний я майже заповнив).

Я розгорнув поточний щоденник і заходився писати.

Кеттерлі спостерігав з інтересом.

— Ви справді користуєтеся ручкою й папером?

— Я роблю всі нотатки у щоденнику, за певною системою. Мені здається, це найкращий спосіб впорядковувати інформацію.

— А ви гарно ведете записи? — спитав він. — Загалом.

— Я бездоганно веду записи. Загалом.

— Цікаво, — промовив він.

— Чому? Ви хочете запропонувати мені роботу? — спитав я.

Він засміявся.

— Не знаю. Можливо. — Трохи помовчав. — І що цікавить вас насправді?

Я пояснив, що мене головно цікавлять трансгресивні ідеї, люди, які їх формулюють, а також їхня рецепція в різних сферах — релігії, мистецтві, літературі, науці, математиці тощо.

— А Лоуренс Арн-Сейлз — це еталон трансгресивного мислителя. Він переступив безліч меж. Писав про магію та вдавав, ніби це наука. Переконав гурт дуже розумних людей, що інші світи існують, а він може відвести їх туди. Він був геєм тоді, коли це ще було незаконно. Викрав людину, а чому, досі ніхто не знає.

Кеттерлі мовчав. Його лице було неприємно байдужим. Здавалося, йому просто нудно.

— Я розумію, що все це було давно, — додав я, намагаючись зобразити співчуття.

— У мене чудова пам’ять, — холодно сказав Кеттерлі.

— О… Що ж, це добре. Просто зараз я намагаюся реконструювати, що саме відбувалося в Манчестері в першій половині вісімдесятих. Співпраця з Арном-Сейлзом. Яка була атмосфера. Що він вам казав. Якими перспективами зачаровував. Таке.

— Атож, — задумливо промовив Кеттерлі, вочевидь, звертаючись до самого себе, — про Лоуренса завжди говорять такими словами. «Зачаровував».

— Ви проти цього слова?

— Бляха, та звісно, що я проти цього слова, — роздратовано сказав він. — Ви натякаєте, що Лоуренс був таким собі фокусником, а ми всі — дурниками, яких він обвів навколо пальця. Та все було геть не так. Він любив, коли з ним сперечалися. Любив, коли хтось захищав раціоналістичну точку зору.

— А тоді?..

— А тоді нищив співрозмовника. Його теорії були не просто пилом в очі. Аж ніяк. Він усе продумав. Викладав усе з бездоганною зв’язністю. І не боявся поєднувати інтелект з уявою. Його опис мислення Домодерної Людини був переконливішим за все, що мені траплялося. — Він трохи помовчав. — Не хочу сказати, ніби він не був маніпулятором. Ще й як був.

— Але ж, здається, ви щойно сказали…

— На особистісному рівні. У стосунках він був схильним до маніпуляцій. На інтелектуальному рівні він був чесним, але на особистісному був страшенним маніпулятором. Ось, наприклад, Сільвія…

— Сільвія Д’Аґостіно?

— Дивна дівчина. Віддана Лоуренсові. Була єдиною дитиною в сім’ї. Дуже близькою до батьків, особливо до батька. Вони з батьком обидва були обдарованими поетами. Лоуренс наказав їй влаштувати суперечку з батьками й розірвати з ними всі зв’язки. Вона послухалася. Вона вчинила так, тому що їй наказав Лоуренс, а Лоуренс був великим магом[44], великим провидцем, який от-от і проведе нас у нову Еру Людства. У тому, що вона повністю порвала з рідними, для нього не було жодних переваг. Ані крихти користі. Він учинив так, тому що міг. Він учинив так, щоб завдати болю їй та її батькам. Учинив так, тому що був жорстокий.

— Сільвія Д’Аґостіно була однією зі зниклих, — пригадав я.

— Про це нічого не знаю, — відповів Кеттерлі.

— Не думаю, що його можна називати інтелектуально чесним. Він казав, що бував у інших світах. Казав, буцімто там бували й інші люди. Це ж не зовсім чесно, чи не так?

У моєму голосі, можливо, з’явилась якась зарозуміла нотка — мабуть, її краще було би притлумити, та я завжди любив перемагати в суперечках.

Кеттерлі нахмурився. Здавалося, в ньому відбувається якась боротьба. Він відкрив рота, аби щось сказати, передумав, а тоді все ж таки сказав:

— Ви не дуже мені до вподоби.

Я засміявся й відповів:

— Переживу.

Запала тиша.

— Як гадаєте, чому лабіринт? — запитав я.

— В сенсі?

— Чому, на вашу думку, він описував інший світ — той, до якого буцімто ходив найчастіше, — як лабіринт?

Кеттерлі знизав плечима.

— Мабуть, це образ космічної величі. Символ величі й жаху існування одночасно. Живим не вийде ніхто.

— Гаразд, — сказав я. — Але я досі не розумію, як він переконав вас у його існуванні. Ну, тобто світу-лабіринту.

— Він змушував нас проводити ритуал, який мав привести нас туди. Певні аспекти ритуалу… мабуть, якось впливали на нас. Щось навіювали.

— Ритуал? Справді? Я гадав, що Арн-Сейлз уважав ритуали маячнею. Хіба він не казав чогось такого в «Наполовину видимих дверях»?

— Так. Він стверджував, що особисто зумів досягнути світу-лабіринту, просто скоригувавши спосіб мислення, повернувшись до дитинного стану зачудування, дораціональної свідомості. Він стверджував, що здатен робити це довільно. Не дивно, що більшість із нас, його учнів, не домоглися з цим геть нічого, тож він створив ритуал, який ми мали виконати, щоб досягти лабіринту. Але він чітко дав зрозуміти, що це — поступка нашій нездатності.

— Розумію. Більшість із вас?

— Що?

— Ви сказали, що більшість із вас не могли ввійти до лабіринту без ритуалу. Тобто дехто з вас усе-таки міг?

Коротка пауза.

— Сільвія. Сільвія вважала, що може дістатися туди так само, як Лоуренс. Повертаючись до стану зачудування. Вона, як я вже казав, була дивною дівчиною. Поеткою. Постійно жила у власній голові. Хтозна, що вона нібито бачила.

— А ви коли-небудь бачили його? Лабіринт?

Він замислився.

— Здебільшого до мене приходило те, що можна назвати натяками, — відчуття, ніби я стою у величезному просторі, не просто широкому, а ще й неймовірно високому. І — в цьому непросто зізнатись, але так, одного разу я таки його побачив. Тобто думав, що побачив.

— Який вигляд він мав?

— Дуже схожий на опис Лоуренса. Наче нескінченне переплетіння класичних будівель.

— І що це, на вашу думку, означало? — запитав я.

— Нічого. Я вважаю, що це взагалі нічого не означало.

Нетривале мовчання. А тоді він раптом сказав:

— Хтось знає, що ви тут?

— Прошу? — перепитав я. Запитання видалося дивним.

— Ви сказали, що зв’язок із Лоуренсом Арном-Сейлзом завадив моїй науковій кар’єрі. І все ж ви, науковець, сидите тут і питаєте про все це, знову підіймаєте цю тему. Я просто замислився, чому ви такі необережні. Невже не боїтеся, що це заплямує вашу блискучу кар’єру?

— Не думаю, що когось дратуватиме мій підхід, — сказав я. — Моя книжка про Арна-Сейлза — частина масштабнішого проекту, присвяченого трансгресивному мисленню. І я, здається, вже це пояснював.

— А, розумію, — промовив Кеттерлі. — Отже, ви сказали купі людей, що сьогодні приїдете сюди на зустріч зі мною? Всім своїм друзям.

Я нахмурився.

— Ні, я нікому не казав. Зазвичай я нікому не кажу, що роблю. Але не тому, що…

— Цікаво, — промовив він.

Ми перезирнулися зі свого роду взаємною антипатією. Я вже зібрався підвестися й піти, але тут він раптом сказав:

— Ви дійсно хочете зрозуміти Лоуренса та владу, яку він мав над нами?

— Так, — відповів я. — Звісно.

— Тоді ми маємо провести ритуал.

— Ритуал? — перепитав я.

— Так.

— Той, що…

— Той, що відкриває шлях до лабіринту. Так.

— Що? Зараз? — ця пропозиція мене дещо ошелешила. (Проте я не боявся. Чого там було боятися?) — Ви досі його пам’ятаєте? — запитав я.

— О, так. Як я вже казав, у мене чудова пам’ять.

— Що ж, тоді… Це буде довго? — запитав я. — Мені просто треба…

— Він триває дванадцять хвилин, — сказав Кеттерлі.

— А! Ну, гаразд. Звісно. Чому б ні? — сказав я й підвівся, а тоді додав: — Мені ж не треба приймати якісь препарати? Бо воно якось не…

Він знову вельми зневажливо розсміявся.

— Ви випили чашку кави. Гадаю, цього вистачить.

Він опустив жалюзі на вікнах. Узяв свічку, що стояла в підсвічнику на камінній полиці. Підсвічник був старомодний, латунний, із квадратною основою. Він не надто пасував до решти опорядження в домі — сучасного, мінімалістичного, європейського.

Кеттерлі поставив мене у вітальні обличчям до дверей, що вели до передпокою. Ця зона залишалася вільною від меблів.

Він узяв мою сумку — сумку, де лежали мої щоденники, покажчик і ручки, — а тоді повісив її мені на плече.

— А це навіщо? — насупився я.

— Ваші зошити стануть вам у пригоді, — сказав він. — Ну, коли ви дістанетеся лабіринту.

Дивне в нього почуття гумору.

(Пишучи це, я відчуваю, як мене охоплює якийсь жах. Тепер я знаю, що на мене чекає. У мене тремтить рука, і на якусь мить я вимушено припиняю писати, щоб угамувати її. Але тоді я не відчував нічого, жодного передчуття небезпеки, геть нічого.)

Він запалив свічку й поставив її на підлогу в передпокої, просто за дверима. Підлога в передпокої була така сама, як у вітальні: щільний паркет із дубу. Я помітив пляму на тому місці, де Кеттерлі поставив підсвічник, неначе на паркет раз у раз крапав свічний віск, а всередині темної плями виднівся світліший, незабруднений квадратик, у який ідеально стала основа підсвічника.

— Зосередьтеся на свічці, — промовив Кеттерлі.

Так я і зробив.

Але водночас я думав про той блідий квадратик у темній плямі та про свічник, що пасував до нього. І саме тоді до мене дійшло, що Кеттерлі бреше. Свічка вже багато, багато разів стояла саме на тому місці, а він знов і знов проводив цей ритуал. Він досі вірив. Досі вважав, що може досягти іншого світу.

Я не боявся — просто ні у що не вірив і потішався. А ще почав перебирати в голові запитання, які можна буде поставити йому після ритуалу, щоб викрити його нечесність.

Він вимкнув світло в будинку. Стало темно — тільки на підлозі горіла свічка, та ще крізь жалюзі проникала жовтогаряча імла від ліхтарів надворі.

Кеттерлі став трохи позаду мене й наказав не зводити погляду зі свічки. Тоді почав наспівувати мовою, якої я досі ніколи не чув. Зважаючи на її подібність до валлійської та корнської, я припустив, що це бритська. Гадаю, якби я не встиг розгадати його таємницю раніше, то здогадався б тоді. Він наспівував із упевненістю, з жаром, неначе цілковито вірив у те, що робив.

Я кілька разів почув ім’я «Аддедомар».

— Тепер заплющте очі, — наказав Кеттерлі.

Я так і зробив.

Знову співи. Якийсь час я тримався на втісі від того, що розгадав його таємницю, але відтак почав знуджуватися. Він остаточно забув про мову й неначе видавав якесь тваринне гарчання, що починалося десь у животі, неймовірно глибоко, а тоді ставало дедалі вищим, дикішим, гучнішим, незвичнішим.

Усе змінилося.

Світ неначе просто зупинився. Кеттерлі затих. Берліоз перервався, хор зник.

Мої повіки ще були зімкнуті, проте я здогадувався, що темрява змінилася — посіріла, трохи охолола.

Повітря здавалося холоднішим і значно вологішим, неначе ми занурилися в імлу. Я замислився, чи не розчахнулися десь двері; однак це було безглуздо, бо водночас зник і гамір Лондона.

Був звук безмежної порожнечі, а довкола мене глухо бились об стіни хвилі.

Я розплющив очі.

Довкола мене здіймалися стіни колосальної зали. Наді мною бовваніли статуї мінотаврів, такі масивні, що затемняли простір; їхні величезні роги пронизували порожнечу, а тваринячі морди здавалися похмурими й непроникними.

Я повернувся, геть не вірячи власним очам.

Кеттерлі стояв без піджака. Він почувався як удома. Дивився на мене й усміхався так, ніби я був експериментом, що минув напрочуд добре.

— Вибачте, що досі нічого не казав, — усміхнувся він, але я справді радий вас бачити. Здоровий молодий чоловік це саме те, що мені треба.

— Поверніть усе, як було! — закричав я йому.

Він засміявся.

Він сміявся, сміявся і сміявся без упину.