Під куполом

ВЦІЛІЛІ

Тільки триста дев'яносто сім з двох тисяч мешканців Честер Мілла переживають катастрофу, більшість із них у північно-східній чверті міста. Коли спадає ніч, доводячи закіптявілу темряву всередині Купола до непроглядного стану, їх залишається лише сто шість.

На той час, коли суботнього ранку сходить сонце, кволо світячи крізь єдину не до суцільної чорноти закопчену частину Купола, населення Честер Мілла складається тільки з тридцяти двох осіб.

Перш ніж збігти вниз сходами, Оллі затріснув за собою двері. А також клацнув вмикачем, ще не знаючи, чи працюватиме тут електрика. Світло загорілось. Шкандибаючи вниз до льоху (поки ще холодного, але ненадовго; він уже відчував, як позаду нього й сюди також починає дихати жаром), Оллі згадав, як чотири роки тому вантажники з «Айвз Електрик» у Касл Року, задкуючи, затягували до корівника новенький генератор «Хонда».

— Задорогий скурвий син, та аби лиш працював добре, — жуючи травинку, промовив тоді Алден, — бо я вліз у борги через нього по саму макітру.

Працював генератор таки добре. Він і зараз працює як слід, хоча Оллі розуміє, що це ненадовго. Генератор так само стане здобиччю вогню, як уже стало все інше. Якщо в Оллі попереду залишається ще хоча б одна хвилина світла, його це вельми здивує.

«Я за хвилину вже й живим, можливо, перестану бути».

Посередині приміщення на брудній бетонній долівці містилася калібрувальна установка для сортування картоплі, плутанина ременів, ланцюгів і важелів, що скидалася на якийсь древній пристрій для тортур. Поза цим апаратом височіла велика купа бараболі. Врожайною видалась ця осінь на картоплю, і Дінсмори закінчили її збирання лише за три дні до того, як опустився Купол. Звичайного року Алден із синами калібрували б урожай весь листопад, щоб продавати перебрану картоплю на кооперативному ринку в Касл Року та по різних базарчиках у Моттоні, Гарлоу й Таркер Міллі. Цього року ніяких картопляних прибутків уже не світить. Зате Оллі гадав, що бараболя може врятувати йому життя.

Він вирушив бігцем до купи, затримавшись лише, щоб перевірити балони. Лічильник на тому, котрий він взяв у будинку, показував тільки половину, натомість стрілка на балоні з гаража трималась на зеленому полі. Оллі з брязком кинув напівпорожній балон на бетонну підлогу й під'єднав маску до балона, взятого в гаражі. Цю операцію він робив багато разів, поки дідусь Том був живий, тож вона забрала в нього лише кілька секунд.

Щойно він встиг знову повісити маску собі на шию, як тут же вимкнулась електрика.

Повітря в льосі явно теплішало. Оллі впав на коліна й почав зариватися у важку холодну картоплю, підштовхуючи себе ступнями, прикриваючи довгий балон власним тілом, підтягуючи його під собою однією рукою. Другою він робив якісь незграбні, схожі на плавальні, рухи.

Він почув, як картопля лавиною обвалюється позаду нього, й придушив у собі панічне бажання негайно порачкувати назад. Відчуття було, немов тебе поховали живцем, і запевнення себе в тому, що, аби тебе живцем не поховали, ти б точно помер, допомагали мало. Він хекав, він кашляв, йому здавалося, що картопляного земляного пороху він вдихає не менше, аніж повітря. Оллі приставив кисневу маску собі до обличчя і… нічого не трапилось.

Балон він обмацував, як йому здалося, цілу вічність, серце у нього в грудях билося, немов звірятко в клітці. У темряві всередині його очей почали розкриватися червоні квіти. На нього давила холодна вага картоплі. Та він здурів, що заліз сюди, здурів, як тоді Рорі, коли той вистрелив з гвинтівки в Купол, і ціну він тепер теж заплатить високу. Він помре.

Аж тут його пальці намацали вентиль. Той спершу не піддавався, і Оллі второпав, що крутить його в неправильний бік. Він змінив напрямок руху, і хвиля прохолодного, благословенного кисню ринула йому в маску.

Оллі лежав під картоплею й зводив дух. Він здригнувся разок, коли вогонь висадив двері нагорі сходів до льоху; на мить він буквально побачив цілком цю свою брудну підземну колиску, в якій зараз лежить. Теплішало, і він загадався, чи вибухне той, покинутий ним, напівпорожній балон. Також він гадав, скільки додаткового часу життя він виторгував собі з цим, повним, балоном і чи варта чогось ця оборудка.

Проте це відбувалось лише в його мозку. Тіло керувалося іншим імперативом, і тим єдиним імперативом було життя. Оллі почав ще глибше зариватися в картопляну купу, тягнучи при собі балон, поправляючи на обличчі маску, коли ту перекошувало.

Якби букмекери у Лас-Вегасі приймали ставки на те, хто які має перспективи пережити катастрофу Дня побачень, Сем Вердро отримав би один шанс проти тисячі. Але великі ставки солодше б'ються — саме це безперервно притягує людей до гральних столів, — тож саме Сем Вердро був тим чоловіком, котрий тягся по дорозі Чорна Гряда, це його помітила Джулія щойно перед тим, як утікачі побігли до своїх машин, що стояли біля будівель ферми.

Нечупара Сем, Людина Консервований Жар[467], вижив з тієї ж причини, що й Оллі Дінсмор: він мав кисень.

Чотири роки тому він з'явився з візитом до доктора Гаскелла (Чудотворець — ви ж його пам'ятаєте). Коли Сем сказав доку Гаскеллу, що останнім часом йому стало важко вдихати, той вислухав охриплі груди старого п'яниці й запитав, чи багато той палить.

— Ну, — почав Сем, — коли я робив у лісі, мені вистачало чотири пачки на день, але тепер, коли я на інвалідності й живу на соціальну пенсію, я трохи зменшив.

Д-р Гаскелл запитав його, скільки це означає в конкретному сенсі актуального споживання. Сем відповів, що скоротив паління до двох пачок на день. Мовляв, тепер це всього лиш «Американські г'Орли»[468].

— Колись я курив «Честерфіги»[469], але ж тепер їх роблять тільки з фільтром. До того ж вони дорогі, а «г'Орли» дешеві. А фільтр перед тим можна й відривати. Просто, як мило, — пояснив він і закашлявся.

Д-р Гаскелл не знайшов у нього раку (дещо здивувавшись), але рентгеноскопія начебто виявила доволі мальовничу емфізему, тож він повідомив Сему, що тому, либонь, доведеться всю решту життя провести на кисні. Діагноз був помилковим, але дамо спокій діагносту. Як то кажуть лікарі: «Коли чуєш стукіт копит, найменше думаєш про зебру». А ще ці мастаки мають тенденцію знаходити саме те, що вони перед тим взялися шукати, хіба не так? І, хоча доктор Гаскелл, можна сказати, помер героїчною смертю, ніхто, включно з Расті Еверетом, ніколи не сприймав його за Ґреґорі Хауса[470]. Що було в Сема насправді, так це бронхіт, і він у нього минувся невдовзі по тому, як Чудотворець поставив йому свій діагноз.

Однак на той час Сем уже зареєструвався на щотижневе постачання кисню з «Повітряного замку» (компанії розташованої, звісно ж, у Касл Року[471]) і так ніколи й не скасував цей сервіс. А навіщо? Так само, як і його ліки від гіпертонії, кисень оплачувався з того, що він сам називав МЕДИКАЛ. Сем зовсім не розумів принципів дії цього МЕДИКАЛ, зате добре розумів, що кисень нічого не коштує його кишені. Також він для себе відкрив, що хапнути кілька ковтків чистого кисню — гарний спосіб трохи звеселити собі душу й підвищити тонус тіла.

Щоправда, подеколи спливали цілі тижні, перш ніж Сему до голови впливала думка навідатись у той сарай, що він його сам для себе називав «кисневим баром». Тож іноді, коли хлопці з «Повітряного замку» приїздили по порожні балони (робота, до якої вони часто ставились недбало), Сему доводилося йти у свій кисневий бар, відкривати краники, осушувати балони, вантажити їх на старий червоний візок свого сина й котити його до яскраво-синього фургона з намальованими на ньому повітряними бульбашками.

Якби він усе ще жив біля дороги Мала Курва, у старій садибі родини Вердро, Сем згорів би на попіл (як це трапилось з Мартою Едмандс) уже через пару хвилин після вибуху. Але родинне гніздо й ліс, що його колись оточував, було в нього забрано за несплачені податки давним-давно (і викуплено у 2008-му одною з підставних корпорацій Джима Ренні… за вельми здешевленою ціною). Але його молодша сестричка володіла невеличкою ділянкою землі на Божому Ручаї, тож там і проживав Сем на той день, коли світ вибухнув. Халупа була крихітною, і нужду він справляв у виходку надворі (проточну воду можна було наточити тільки за допомогою старої ручної помпи в кухні), зате бісові податки сплачувались, менша сестричка цим опікувалася… і він мав свій МЕДИКАЛ.

Сем не пишався своєю участю в започаткуванні колотнечі у «Фуд-Сіті». Впродовж багатьох років він випив чимало порцій віскі й пива з батьком Джорджії Руа і зле тепер почувався через те, що поцілив каменюкою в обличчя його дочці. Він згадував звук, з яким у неї врізався той шматок кварцу, і як у Джорджії відвисла зламана щелепа, зробивши її схожою на ляльку черевомовця з роззявленим ротом. Господи Ісусе, він же міг убити її. Це просто чудо, що він її не вбив… щоправда, довго вона потім все одно не прожила. А потім ще сумніша думка майнула в його голові: якби він її не чіпав, вона б не опинилася у шпиталі. А якби не опинилася у шпиталі, вона, можливо, й тепер би ще була жива.

Якщо подивитися на справу під таким кутом зору, це саме він її й убив.

Вибух на радіостанції змусив його підскочити з п'яного сну, він сів стовпчиком, вхопився собі за груди й дико озирався навкруги. Вікно над його ліжком вибило геть. Фактично, усі вікна в хаті повилітали, а вхідні двері його халупи, що виходили на захід, начисто зірвало з завіс.

Переступивши через них, він застиг у своєму зарослому бур'янами, захаращеному автомобільними скатами дворі й тупився на захід, де, здавалося, цілий світ зайнявся вогнем.

У протиатомному сховищі, над яким іще недавно стояла будівля міської ради, рівномірно гудів генератор — маленький, старомодний, він був єдиною річчю, яка тепер відокремлювала мешканців цього підвалу від великого потойбіччя. З кутів більшої кімнати жовтувато світили живлені від батарей лампочки. На єдиному тут стільці сидів Картер, Великий Джим займав більшу частину старого двомісного дивана і їв із бляшанки сардини, беручи їх по одній своїми товстими пальцями й кладучи на солоні крекери.

Цим двом майже нічого було сказати одне одному; портативний телевізор, що його знайшов Картер, коли витирав пил у кубрику, прикував до себе всю їхню увагу. Приймалася єдина станція — WMTW[472] з Поланд Спрінга, — але й одної її вистачало. Насправді, аж занадто; спустошення були важкими для усвідомлення. Центр міста знищений. Судячи з супутникових знімків, ліси навкруг озера Честер згоріли впень і сотні людей, що відійшли по шосе 119 на День побачень, перетворилися на попіл, ген розвіяний тепер уже затухаючим вітром. На висоту двадцяти тисяч футів став видимим Купол: безкінечна, укрита сажею тюремна стіна навкруг на сімдесят відсотків випаленого міста.

Невдовзі після вибуху температура в погребі почала помітно підвищуватись. Великий Джим сказав Картеру, щоб той увімкнув кондиціонер.

— А генератор його потягне? — перепитав Картер.

— Якщо ні, ми тут спечемося, — роздратовано кинув Великий Джим, — то яка різниця?

«Не визвіряйся на мене, — подумав Картер, — не визвіряйся на мене, коли саме через тебе все це трапилось. Саме ти в цьому винний».

Він підвівся, щоб пошукати панель кондиціонера, і, поки шукав, інша думка майнула йому в голові: і ці сардини, вони так смердять. Він подумав, що відповів би йому бос, аби йому сказати, що те, що він кладе собі до рота, тхне старою мертвою піхвою.

Але Великий Джим називав його синком, і то, здавалося, щиро, тож Картер притримав язика за зубами. А коли він увімкнув кондиціонер, той відразу завівся. Гудіння генератора, щоправда, поважнішало трохи, так, ніби йому на спину піддали додаткову ношу. Так він спалить їхній запас пропану набагато швидше.

«Це неважливо, він правий, нам це необхідно», — сказав собі Картер, дивлячись у телевізорі на картини нищівної руйнації. Більшість кадрів було знято з супутників або висотних літаків-розвідників. Нижче майже весь Купол став непрозорим.

Утім, крім північно-східної межі, як з'ясували вони з Великим Джимом. Близько третьої години дня репортаж раптом переключився туди, трансляція пішла з-поза метушливого армійського аванпосту в лісі.

— Це Джейк Теппер[473], я на території ТР-90, позамуніципального поселення, на північ від Честер Мілла. Ми наблизилися на самісінький край дозволеної нам відстані, але, як ви вже самі можете бачити, там є люди, котрі вижили. Я повторюю: тут є ті, хто вижили.

— Тупак, і тут теж є такі, що вижили, — промовив Картер.

— Заткнися, — гримнув Великий Джим. Його важкі щоки налилися кров'ю, хвилястими смугами вона кидалася йому в лоб. Очі вибалушилися в очницях, і руки він тримав зчепленими. — Там Барбара. Там той бичий син Дейл Барбара!

Тепер і Картер побачив його серед інших. Зображення передавалося з камери з надзвичайно довгофокусним об'єктивом, від чого зображення тремтіло — немов дивишся на людей крізь спекотне марево, — але було достатньо ясним. Барбара. Ротата проповідниця. Хіпі-док. Купка дітей. Жінка Еверета.

«Ця курва мене обдурила, — подумав він. — Вона брехала, а дурний Картер їй повірив».

— Ревіння, яке ви чуєте, не від гелікоптерів, — тим часом розповідав Джейк Теппер. — Якщо нам від'їхати трохи назад…

Камера здала назад, показуючи ряд величезних вентиляторів на платформах, кожний з них був підключений до окремого генератора. Від вигляду всієї цієї потуги всього за кілька миль звідси Картера занудило від заздрощів.

— Тепер ви бачите, — продовжував Теппер. — Не гелікоптери гудять, а вентилятори промислового типу. А зараз… якщо ми знову наїдемо на тих, хто врятувався…

Камера його послухалась. Люди там уклякли на колінах або сиділи перед Куполом прямо напроти вентиляторів. Картер бачив, як під вітерцем ворушиться їхнє волосся. Не розвівається, ні, але ж таки ворушиться. Немов водорості в'лінивій підводній течії.

— Он Джулія Шамвей, — дивувався Великий Джим. — Треба було мені вбити цю твар, що римується з «п'яддю», коли була така можливість.

Картер не звертав уваги. Він не відривав очей від телевізора.

— Чарлі[474], спільного вітру від цих вентиляторів вистачило б, щоб повалити з ніг тих людей, — говорив Джейк Теппер, — але звідси це виглядає так, що їм дістається повітря достатньо лише на те, щоб залишатися живими в атмосфері, котра перетворилася на отруйний бульйон з вуглексилого газу, метану й бозна ще чого. Наші експерти кажуть, що й без того обмежений запас кисню в Честер Міллі витратився на підживлення вогню. Один з експертів, професор хімії з Принстона Доналд Ірвінг, сказав мені по телефону, що склад повітря всередині Купола зараз може не дуже відрізнятися від атмосфери на Венері.

Кадр змінився, на екрані з'явився Чарльз Гібсон з серйозним обличчям, котрий сидів у безпечному Нью-Йорку (щасливий байстрюк, подумав Картер).

— Є якась інформація про те, від чого спричинилася пожежа?

Камера знову показала Джека Теппера… а потім біженців у тому їхньому маленькому анклаві, де можна було хоч якось дихати.

— Ніякої, Чарлі. Стався якийсь вибух, це очевидно, але жодного повідомлення не надходило ні від військових, ні з Честер Мілла. Деякі з людей, котрих ви бачите на екрані, мусили б мати телефони, але єдиний, з ким вони спілкуються, це полковник Кокс, котрий приземлився тут приблизно хвилин сорок п'ять тому і моментально почав радитися з тими людьми, котрі вціліли. Поки камера показує вам цю похмуру картину з нашого, визнаємо це, доволі віддаленого місцеположення, дозвольте мені оголосити для всіх схвильованих громадян Америки — і всього світу, звісно — імена людей, котрих ми зараз бачимо в Куполі, тих з них, котрих було позитивно ідентифіковано. Я гадаю, у вас є фотографії декотрих і ви могли б показувати їх на екрані в той час, як я оголошуватиму список. Я гадаю, вони йдуть у мене в абетковому порядку, проте не дуже покладайтесь на це.

— Не будемо, Джейку. Фотографії деяких з них ми дійсно маємо, але читайте повільно, будь ласка.

— Полковник Дейл Барбара, колишній лейтенант Барбара, Армія Сполучених Штатів. — На екрані з'явилося фото Барбі в пустельному камуфляжі. Він обнімав усміхненого хлопця-іракця. — Нагороджений ветеран, а в зовсім нещодавньому минулому кухар у міському ресторані.

— Анджеліна Буффаліно… у нас є її фотографія?… Ні?… Окей.

— Ромео Берпі, власник місцевого універсального магазину. — Показали фото Роммі. Він стояв разом зі своєю дружиною біля барбекю, на ньому була майка з написом: ПОЦІЛУЙ МЕНЕ, Я ФРАНЦУЗ.

— Ернест Келверт, його дочка Джоун і її дочка Елеонора Келверт. — Тут фотографія була ніби зроблена під час якого сімейного свята: всюди самісінькі лише Келверти. Норрі, на вигляд одночасно похмура й гарненька, тримала в руці скейтборд.

— Елва Дрейк… її син Бенджамін Дрейк…

— Вимкни це, — прогарчав Великий Джим.

— Вони хоча б на волі, — тоскно промовив Картер, — а не застрягли в якійсь норі. Я почуваюся, як той Саддам, курва, Хусейн, коли він переховувався.

— Ерік Еверет, його дружина Лінда та їхні двоє дочок…

— Ще одна родина! — промовив Чарлі Гібсон схвальним, майже мормонським, тоном.

Великому Джиму цього вже було задосить; він підвівся і, різко крутнувши зап'ястком, сам вимкнув телевізор. При цьому він тримав у другій руці бляшанку з сардинами, і трохи олії вихлюпнулось йому на штани.

«Тобі ніколи їх не випрати», — подумав Картер, але промовчав.

«Я хотів дивитися цю передачу», — подумав Картер, але промовчав.

— Та газетярка, — пробурчав собі під носа Великий Джим, сідаючи назад на диван. Зашипіли подушки, стискаючись під його вагою. — Завжди вона діяла проти мене. Кожним словом, Картере. Кожним словом у її нікчемашній газетці. Подай-но мені ще бляшанку сардин, зроби таку ласку.

«Сам візьми», — подумав Картер, але промовчав. Він підвівся й дістав банку консервів.

Замість озвучувати виниклу в нього асоціацію між смородом сардин і покійних жіночих статевих органів, він поставив найлогічніше з можливих запитань.

— Як нам бути далі, бос?

Великий Джим вирвав зі споду бляшанки ключ, вставив його у паз і відкотив кришку, явивши черговий ескадрон мертвих рибок. Вони маслянисто блищали в неяскравому сяйві автономних світильників.

— Почекаємо, поки очиститься повітря, синку, потім піднімемося нагору й почнемо збирати все докупи. — Він зітхнув і поклав скрапуючу олією сардинку на крекер. — Як це завжди роблять такі люди, як ми. Відповідальні люди. Люди, що тягнуть плуга.

— А якщо повітря не очиститься? По телевізору сказали…

— Ой-ой, небо валиться, ой-ой, небо падає! — проспівав Великий Джим дивним (і дивно дражливим) фальцетом. — Вони це торочать роками, хіба не так? Учені та м'якодухі ліберали. Третя світова війна! Ядерні реактори розплавлять ґрунт аж до центру землі! У двохтисячному році зупиняться всі комп'ютери! Озоновий шар зникає невідворотно! Тануть полярні льодові шапки! Вбивчі урагани! Глобальне потепління! Задристані слабкодухі атеїсти, котрі не вірять у волю люблячого, спочутливого Бога! Котрі відмовляються вірити, що існує така річ, як співчутливий, люблячий Бог!

Великий Джим наставив свій масний, проте непохитний палець на юнака.

— Попри вірування безбожних гуманістів, небо не валиться. Вони не здатні вгомонити власний страх, що обсипає морозом їхні спини, синку — «і винний втікає, де ніхто за ним не женеться», як це й сказано в книзі «Левит», — але ніщо не відмінить Божої правди: «Ті, хто надію складають на Господа, силу відновлять, крила підіймуть, немов ті орли» — книга Ісаї. Надворі просто густий смог. Просто потрібен якийсь час, щоби він розвіявся.

Але через дві години, коли перейшло лише за четверту дня тієї п'ятниці, з ніші, де містилися механізми системи життєзабезпечення протиатомного бункера, почало лунати нав'язливе «пі-пі-пі».

— Що це? — спитав Картер.

Великий Джим, котрий тепер лежав на дивані з напівприкритими очима (й блискучими від сардинової олії щелепами), сів і прислухався.

— Очищувач повітря, — сказав він. — Типу великого іонізатора. У мене в автосалоні, в демонстраційному залі теж такий стоїть. Добрий прилад. Не тільки робить приємним повітря на смак і запах, а й запобігає отим електростатичним зарядам, що взимку зазвичай…

— Якщо повітря в місті очищується, чому тоді завівся цей очисник?

— Чому б тобі не піднятися нагору, Картере? Прочинив би двері трішечки та позирнув, що там і як. Може, тоді тебе трохи попустить?

Картер не міг знати, попустить чи ні, але сидіти тут, як на голках, йому було вже несила. Він піднявся сходами.

Тільки-но він зник, Великий Джим тут же підвівся й поспішив до шафки між плитою й маленьким холодильником. Для такого дебелого чоловіка рухався він напрочуд швидко й беззвучно. Знайшов те, що шукав, у третій шухляді. Кинув погляд через плече, переконався, що він тут ще сам, і сховав.

На дверях нагорі сходів Картера зустрів доволі зловісний напис:

МОЖЕ, ТРЕБА ПЕРЕВІРИТИ РІВЕНЬ РАДІАЦІЇ?

ПОДУМАЙ!!!

Картер подумав. І дійшов висновку, що Великий Джим майже напевне наговорив купу лайна про те, що повітря очищується. По тих людях, що стояли шеренгою перед вентиляторами, було явно видно, що обмін повітрям між Честер Міллом і зовнішнім світом був майже нульовим.

Та все одно самому переконатися не завадить.

Спершу двері не піддалися. Спалах паніки від думки про поховання живцем змусив його штовхнути дужче. Цього разу двері посунулись, хоч лиш трішечки. Він почув стукіт падаючих цеглин, рип деревини. Либонь, він міг би їх прочинити й ширше, але потреби в цьому не було. Повітря, що полилося крізь прочинену ним дюймову щілину, виявилося ніяким не повітрям, а чимось, що смерділо, як усередині вихлопної труби, приєднаної до працюючого двигуна. Йому не треба було ніяких точних приладів для розуміння того, що всього лиш якихось дві-три хвилини надворі його вб'ють.

Питання лише в тім, що сказати Ренні?

«Нічого, — підказав йому холодний внутрішній голос спрямованої на виживання особистості. — Почувши щось таке, він зробиться ще гіршим. Ще важчим для співіснування».

А втім, чи має це якесь значення? Чи має це значення, якщо вони все одно помруть у цьому бункері, коли генератор зжере все пальне? Якщо питання стоїть тільки так, що інше може мати хоч якесь значення?

Він спустився сходами назад. Великий Джим сидів на дивані.

— Ну?

— Доволі паскудно, — повідомив Картер.

— Але ж дихати можна, правильно?

— Ну, так. Але може збіса сильно знудити. Нам краще перечекати, бос.

— Звісно, нам краще перечекати, — промовив Великий Джим так, ніби Картер щойно йому був запропонував щось інше. Так, ніби

Картер найбільший у цілому світі тупак. — Але з нами все буде гаразд, оце головне. Господь про нас попіклується. Як Він це робить завжди. А наразі тут, внизу, ми маємо гарне повітря, тут не жарко і їжі доволі. Чи не пошукаєш, що там у нас є солодкого, синку? Може, шоколадні батончики чи ще щось таке? Щось я почуваюся все ще голодним.

«Я тобі не син, твій син мертвий», — подумав Картер… але промовчав. Натомість пішов до кубрика, подивитись, чи нема там на полицях якихось батончиків.

Близько десятої того вечора Барбі запав у неспокійний сон і Джулія в нього під боком, вони лежали, тісно притискаючись одне до одного. Джуніор Ренні манячів у його сновидіннях: Джуніор напроти його камери в підвальній «кліті». Джуніор із пістолетом. І цього разу спасіння не буде, бо повітря нагорі перетворилося на отруту й усі там загинули.

Ці видіння нарешті розвіялися, і він заснув міцніше, з обличчям (і Джулія теж), оберненим до Купола, до свіжого повітря, що цідилося крізь нього. Його вистачало для підтримання життя, але було недостатньо для умиротворення.

Щось розбудило його близько другої ранку. Він подивився крізь закіптявілий Купол на той бік, на приглушені вогні армійського табору. А тоді знову почувся той звук. Кашляння — низьке, хрипле, розпачливе.

Праворуч від нього блимнув ліхтарик. Барбі якомога тихіше підвівся, намагаючись не потривожити Джулію, і вирушив у бік того світла, переступаючи через сплячих на траві людей. Більшість з них роздягайся до білизни. Вартові по інший бік Купола стояли в рукавицях, куталися в суконні шинелі, але тут було спекотніше, ніж зазвичай.

Расті й Джинні уклякли на колінах біля Ерні Келверта. У Расті на шиї висів стетоскоп, в руці він тримав кисневу маску. Маску було під'єднано до маленького червоного балона, маркованого: ЛКР. САНІТАРНА МАШИНА. НЕ ЗАБИРАТИ. ЗАВЖДИ ЗАМІЩАТИ. На них тривожно, обіймаючи одна одну, дивилися Норрі та її мати.

— Вибачте, що він вас розбудив, — промовила Джоуні. — Йому погано.

— Дуже заслаб? — спитав Барбі.

Расті похитав головою.

— Не знаю. За звуком схоже на бронхіт або сильну застуду, але, звісно ж, це зовсім не те. Це від поганого повітря. Я дав йому подихати киснем зі «швидкої», йому ненадовго покращало, але тепер знову… — Він знизав плечима. — А ще мені не подобається його серце. Так довго під цим стресом, а він же вже далебі не юний.

— А кисню у вас більше нема? — запитав Барбі, показуючи на червоний балончик, дуже схожий на ті вогнегасники, що люди тримають у себе в кухонних коморах, завжди забуваючи перезаправляти. — Оце і все?

До них приєднався Терсі Маршалл. У промені ліхтаря він виглядав похмурим, знеможеним.

— Є ще один, але ми погодилися — Расті, Джинні та я, — тримати його для менших дітей. У Ейдена теж почався кашель. Я його підсунув якомога ближче до Купола, до вентиляторів, але він все одно кашляє. Коли Ейден, Аліса, Джуді та Дженілл прокинуться, ми почнемо давати їм по ковтку кисню по черзі. Можливо, якби бюрократи привезли більше вентиляторів…

— Це не має значення, скільки на нас дме свіжого повітря, — зазначила Джинні. — Сюди проходить стільки, скільки проходить. І наскільки близько розташовані ми до Купола, теж не має значення, ми все одно вдихаємо це лайно. І постраждали вже саме ті люди, від яких і слід було цього очікувати.

— Найстарші і найменші, — промовив Барбі.

— Барбі, вертайся назад та лягай спати далі, — сказав Расті. — Економ сили. Тут ти нічим не можеш допомогти.

— А ти?

— Можливо. У санітарній машині є також деконгестанти, протизастійні засоби для слизової, епінефрин, якщо точніше…

Барбі пробирався назад вздовж Купола з лицем, оберненим до вентиляторів — всі вони зараз так поводилися, суто автоматично, — а діставшись Джулїї, жахнувся тому, яким змореним він почувається. Серце в нього колотилося, він захекався.

Джулія не спала.

— Йому дуже погано?

— Не знаю, — зізнався Барбі, — але недобре, це точно. Йому давали кисень із запасів у санітарній машині, але він не прокинувся.

— Кисень! А там ще є? Скільки?

Він розповів, з сумом бачачи, як пригас вогник у неї в очах.

Вона взяла його за руку. Пальці в неї були спітнілі, але холодні.

— Ми зараз, немов ті гірники, яких завалило у шахті.

Вони тепер вже сиділи, обличчям одне до одного, спираючись плечима на Купол.

Між ними віяв найделікатніший вітерець. Уперте ревіння вентиляторів «Ер Макс» перетворилося на постійний фон; розмовляючи, треба було кричати, але взагалі-то його вже зовсім не помічали.

«Ми звернемо увагу, якщо це ревище припиниться, — думав Барбі. — На кілька хвилин принаймні. А потім знову перестанемо щось помічати, назавжди».

Вона кволо посміхнулася.

— Перестаньте непокоїтись про мене, якщо саме цим ви зараз переймаєтесь. Я в порядку, як для середнього віку леді республіканських поглядів, котра ніяк не може вдосталь надихатися. Принаймні я знову отримала досвід злягання. Правдивого та правильного, і приємного, між іншим.

Барбі відповів їй також з усмішкою.

— Не варто дякувати, я теж отримав велике задоволення, повірте мені.

— А той точковий ядерний вибух, що вони його хочуть застосувати в неділю? Що ви про це думаєте?

— Я про це не думаю, я просто надіюся.

— Ну, й чи високого рівня ваші надії?

Йому б не хотілося казати їй правду, але вона заслуговувала саме на правду.

— Засновуючись на тому, що вже встигло трапитись, і судячи з тієї дещиці, яка нам відома про істот, котрі керують коробочкою, не дуже…

— Скажіть мені, що ви ще не здалися.

— Це я можу. Я ще навіть не переляканий, як, либонь, мусив би бути. Гадаю, це тому… тому що все йде непомітно-поступово. Я навіть починаю звикати до цього смороду.

— Правда?

Він розсміявся.

— Та ні. А ви як? Боїтеся?

— Так. Проте здебільшого журюся. Отак закінчується цей світ: не у вибуху, а в задусі. — Вона, притискаючи до рота кулак, знову закашлялась. Барбі чув, що й інші роблять те саме. Один з них, той малюк, котрий став тепер малюком Терстона Маршалла. «Вранці він отримає трішки кращого повітря», — подумав Барбі, та тут же згадав, як сказав про це Расті: по ковтку кисню по черзі. Навряд, щоб таким способом малюку вистачило вдосталь надихатися.

Нікому так не вистачить надихатися.

Джулія сплюнула в траву і знову обернулась до нього.

— Мені важко повірити, що ми самі все це собі наробили. Ті, що керують коробочкою — шкіроголовці, — підстроїли цю ситуацію, але я гадаю, вони просто зграя дітлахів, це в них така забавка. Щось на кшталт відеогри, мабуть. Вони зовні. А ми всередині, і самі собі все це наробили.

— У вас і так доволі проблем, навіть без того, щоб звинувачувати в цьому себе, — зауважив Барбі. — Якщо хтось і винен, так це Ренні. Це він започаткував нарколабораторію, він почав нишком стягувати туди пропан з усього міста. І він же послав туди людей і цим спровокував конфронтацію, я певен.

— Але ж хто його вибирав? — запитала Джулія. — Хто наділив його владою все це робити?

— Не ви. Ваша газета виступала проти нього. Чи я неправий?

— Праві, — кивнула вона, — Але тільки щодо останніх років восьми чи близько того. Спершу «Демократ» — тобто, інакше кажучи, я — я думала, що він наше найцінніше надбання після винаходу парової машини. Але на той час, як я розібралася, ким він є насправді, він уже угніздився. Крім того, перед собою він тримав, як щит, того бідолаху, усміхненого дурника Енді Сендерса.

— І все одно ви не можете звинувачувати…

— Можу й буду. Якби я розуміла, що цей сварливий, некомпетентний сучий син під час реальної кризи може довести нас своїм керуванням до такого, я б… я б утопила його, як кошеня в мішку.

Він розсміявся, а відтак почав кашляти.

— Ви стаєте дедалі менше схожою на республіканку з такими ба… — почав він, та раптом замовк.

— Що це? — перебила вона, і він тоді теж почув. Щось скрипіло й торохтіло у темряві. Звук наблизився, і вони побачили якусь фігуру — людину, котра, спотикаючись, тягнула дитячий візок.

— Хто там? — гукнув Дагі Твічел.

Коли бурлака-прибулець відповів, голос його прозвучав так, ніби був чимось приглушений. Як виявилося, він був приглушений кисневою маскою.

— Хух, слава Богові, — видихнув Нечупара Сем. — Я був трішечки задрімав край дороги і вже боявся, що мені не вистачить кисню сюди дочалапати. Але ж ось я. І якраз вчасно, бо в мене вже майже весь запас скінчився.

Армійський табір при шосе 119 у Моттоні був печальним місцем того суботнього ранку.

Тут залишилося тільки три дюжини військових і один «Чінук». З десяток чи більше солдатів займалися складанням великих наметів і розмонтуванням кількох великих вентиляторів «Ер Макс», котрі полковник Кокс наказав негайно сюди доставити, щойно надійшла інформація про вибух. Ці вентилятори так і не вмикалися. На той час, як вони прибули, не залишилося вже нікого, хто міг би вловити той мізерний вітерець, який вони здатні були проштовхнути крізь бар'єр. Вогонь погас близько шостої вечора, задушений відсутністю палива й кисню, але на боці Честер Мілла всі були уже мертві.

Десяток солдатів опустили і скачували медичний намет. Незайняті цим займалися одвічно традиційною армійською роботою — прибирали територію. Заняття вочевидь було безглуздим, але ніхто з членів сміттєвого патруля цим не переймався. Ніщо не могло змусити їх забути той кошмар, свідками якого вони стали минулого полудня, проте підбирання бляшанок, обгорток, пляшок і недопалків сигарет трішечки відволікало. Скоро зовсім розвидниться і заведеться великий «Чінук». Вони залізуть на борт і полетять деінде. Члени цієї задовбаної команди ніяк не могли дочекатися, коли ж це врешті станеться.

Одним з них був рядовий Клінт Еймс, родом з Гікорі Гроув[475] у Південній Кароліні. Із зеленим мішком для сміття в одній руці, він повільно брів по витоптаній траві, вряди-годи піднімаючи покинутий плакат або розчавлену бляшанку з-під коли, аби лиш, якщо сюди кине погляд маніяк всяких правил сержант Грох, було видно, що він працює. Він мало не спав на ходу, тому спершу йому здалося, що стук, який він почув (такий звук, ніби кісточками пальців по посудині з термостійкого скла), йому примарився. Та майже напевне так і є, бо стук надходив з того боку Купола.

Він позіхнув і розігнувся, впершись рукою собі в поперек. При цьому той стук відновився. Він дійсно надходив з того боку закопченого до чорноти Купола.

А тоді й голос. Слабенький, наче безтілесний, як голос духа. Еймс аж дрижаками взявся.

— Тут є хто-небудь? Хоч хтось мене почує? Благаю… я помираю.

Господи, невже це знайомий йому голос? Він схожий на…

Еймс кинув свій сміттєвий мішок і побіг до Купола. Поклав долоні на його чорну, все ще теплу поверхню.

— Коров'ячий хлопчику? Це ти?

«Я збожеволів, — подумав він. — Цього бути не може. Ніхто не міг пережити той вогняний ураган».

— ЕЙМСЕ! — гаркнув сержант Грох. — Що це ти збіса там робиш?

Він вже мало не відвернувся, як знову почувся голос з-за вугільно чорної стіни.

— Це я. Не тре… — відтак гаркотливий, харкотливий кашель довгою чередою. — Не йди. Якщо ти там, рядовий Еймсе, не йди від мене геть.

А ось і долоня з'явилася. Примарна, як і цей голос, пальці вимазані в сажу. Долоня зсередини протирала поверхню Купола. А за якусь мить показалося й обличчя. Спершу Еймс не впізнав фермерського хлопчика. А тоді второпав, що в того на обличчі киснева маска.

— У мене вже майже закінчилося повітря, — заспішив хлопчик. — Стрілка вже на червоному… Вже останні півгодини вона на червоному.

Еймс задивився в нетутешні очі маленького фермера, а маленький фермер дивився в очі йому. А тоді в мозку Еймса постав єдиний імператив: він не може дозволити померти цьому хлопцю. Після того, що той пережив, нізащо… хоча яким чином йому вдалося вижити, Еймс не здатен був собі уявити.

— Хлопчику, слухай мене. Опустися зараз на коліна і…

— Еймсе, ти, непутящий довбограй! — проревів, вирушаючи по нього, сержант Грох. — Ану, припиняй байдикувати та берися до роботи! Міра мого терпіння дійшла нуля, ти уже заробив неприємностей на свою сраку!

Рядовий Еймс ніби й не чув. Він цілком зосередився на обличчі, яке дивилося на нього немов з-за мутної скляної стіни.

— Падай на коліна й відтирай цю херню зі споду! Давай мерщій, хлопчику, починай зараз же!

Обличчя пропало з виду, залишивши Еймса сподіватись, що коров'ячий хлопчина почав робити, як йому було сказано, а не просто зомлів.

На плече рядовому впала долоня сержанта.

— Ти оглух? Я тобі наказав…

— Вентилятори сюди, сержанте! Сюди треба поставити вентилятори!

— Про що це ти базі…

Еймс загорлав сержантові Гроху просто у вічі:

— Там є живий!

У червоному візку залишався один-єдиний балон, коли Нечупара Сем добрів до табору біженців біля Купола, і стрілка на його датчику стояла лише трішки вище від нуля. Він не заперечував, коли Расті взяв його маску й приклав до обличчя Ерні Келверту, лише підповз до Купола поряд з тим місцем, де сиділи Барбі й Джулія, та почав глибоко вдихати. На нього з цікавістю подивився коргі Горес, котрий теж сидів біля Джулії.

Сем перекинувся на спину.

— Хай його й малувато, але все'дно воно краще за те, що я мав. Останки ув отих балонах завше на смак гидотні, зовсім не те, що свіженькі вершки на початку.

А тоді, неймовірно, він взяв і запалив сигарету.

— Погасіть, а чи ви збожеволіли? — гукнула Джулія.

— Та я ледь не вмер без курива, — відповів Сем, затягуючись з явною насолодою. — Біля кисню ж не міг закурити, самі розумієте. Міг сам себе підірвати, либонь. Хоча дехто курять і нічо.

— Та нехай вже, — промовив Роммі. — Воно ніскільки не гірше за те лайно, яким ми зараз дихаємо. Я так розумію, що смола з нікотином у його легенях слугують йому захистом.

Підійшов і сів поряд з ними Расті.

— Цей балон — уже вбитий солдат, — повідомив він, — але Ерні зробив з нього кілька вдихів. Зараз йому начебто трохи полегшало. Дякую, Семе.

Сем відмахнувся:

— Мій кисень — ваш кисень, доку. Чи був таким принаймні. Слухайте, а ви не можете його наробити з чогось у вашій санітарній кареті? Хлопці, котрі підвозять мені балони — котрі підвозили, тобто, поки тут гівно не потрапило у вентилятор, — так вони могли його робити прямо у своїй будці. У них там стояла якась хріновина, чорти-його-знаття як вона зветься, коротше, якась така помпа.

— Концентратор кисню, — кивнув Расті, — І ти таки маєш рацію, в санітарному фургоні є такий. На наше нещастя, він поламаний. — Він вискалився, що, певне, мусило означати усмішку. — І поламаний вже місяців зо три.

— Чотири, — уточнив, підходячи, Твіч. Він не відривав очей від Семової сигарети. — Я так розумію, що у вас більше нема жодної, хіба що я помиляюся?

— Навіть не думай, — втрутилась Джинні.

— Боїшся, щоб я не забруднив атмосферу в цьому тропічному раю, змусивши тебе до пасивного паління, милочко? — запитав Твіч, але, коли Нечупара Сем простягнув йому пом'яту пачку «Американських Орлів», Твіч похитав головою.

— Я особисто подавав заявку на заміну концентратора кисню, — продовжив Расті. — До наглядової ради лікарні. Вони сказали, що шпитальний бюджет весь вичерпано, але я можу спробувати звернутися до міста, може звідти допоможуть. Тож я подав запит до ради виборних.

— До Ренні, — промовила Пайпер.

— До Ренні, — кивнув Расті. — Отримав відповідь по всій формі, що моє питання буде розглянуто на присвяченому бюджету засіданні ради в листопаді. Ну, то побачимо тоді. — Він скинув руки до неба й засміявся.

Тепер вже й решта біженців зібралися навкруги, з цікавістю дивлячись на Сема. І з жахом на його сигарету.

— Як ви дісталися сюди, Семе? — запитав Барбі.

Сем більш ніж залюбки готовий був оповідати свою історію. Розпочав він з того, як завдяки діагнозу «емфізема» і своєму МЕДИКАЛУ, він почав отримувати регулярне постачання кисню, і як у нього іноді накопичувалися повні балони. Розповів, як почув вибух і що побачив, вийшовши надвір.

— Я зрозумів, що буде далі, щойно побачив, який сильний той вибух, — провадив він. Тепер до його аудиторії додалися й військові з того боку. Серед них і Кокс у довгих трусах і нижній сорочці хакі. — Я бачив великі пожежі й раніше, давно, коли ще робив у лісі. Пару разів доводилося кидати все, як є, та просто чухрати щодуху, аби лиш випередити вогонь, ба навіть якщо застрягав у болоті якийсь з отих пікапів «Інтернешнл Гарвестер»[476], що ми тоді на них їздили, нам на то було байдуже, кидали та тіко давай драла. Найгірші пожежі ті, котрі верхові, бо вони самі створюють свій власний вітер. Я побачив, що й тут буде таке ж саме. Щось вельми потужне вибухнуло. Що то воно було?

— Пропан, — сказав Расті.

Сем почухав собі сиву щетину.

— Ато, але, ма'ть, не тіко пропан. Іще якісь хімікати теж, бо деякі язики полум'я там були зелені. Аби воно посунуло в мій бік, мені був би гаплик. І вам, нарід, також. Але його засмоктало на південь. Тут зіграв якусь свою роль ще й рельєф, мені то воно й не дивно. І ложе річки, атож. Ну, словом, я второпав, що мусить статися, і витяг балони з кисневого бару…

— Звідки? — перепитав Барбі.

Сем зробив останню затяжку, затоптав недопалок сигарети.

— А, то це я просто так називав той сарайчик, де держав кисневі балони. Ну, словом, у мене їх було повних п'ять штук.

— П'ять! — буквально простогнав Терстон Маршалл.

— Атож, — задоволено підтвердив Сем, — але п'ять штук я б ніяк не потягнув. Старішаю, самі розумієте.

— А ви не могли собі знайти легкове авто або пікап? — спитала Лісса Джеймісон.

— Мем, у мене водійські права забрали ще сім років тому. Чи, може, вже вісім минуло. Забагато набралося штрафів за кермування в нетверезому стані. Якби мене зловили за кермом чогось більшого за ручну тачку, мене б замкнули в окружній тюрмі й викинули геть ключа.

Барбі було думав указати на фундаментальну похибку в такому його припущенні, але навіщо було зайвий раз видихати, коли вдих зараз давався з таким трудом.

— Ну, словом, чотири балони в цьому візочку я вирішив, що подужаю, і ще не пройшов і чверті милі, як почав уже тягнути з першого. Мусив-бо, ви ж розумієте…

Джекі Веттінгтон запитала:

— А ви знали, що ми тут?

— Ні, мем. Тут просто височина, ото й все, і я розумів, що мої повітряні консерви не протривають довго. Про вас я навіть не здогадувався і про оці вентилятори теж. Це просто той випадок, коли нікуди більше було ховатися.

— А чому ви добиралися так довго? — спитав Пітер Фрімен. — Звідси ж до Божого Ручаю не більше трьох миль.

— Ну, тут така смішна штука, — почав Сем. — Я ішов собі по дорозі, по дорозі Чорна Гряда, знаєте, ну, міст перейшов, все путьом… і смоктав собі ще з першого балона, хоча він уже був гарячий, як чорт, а тоді… о! Нарід, а ви бачили того мертвого ведмедя? Того, що він, схоже, розвалив собі мозок, убившись об телефонний стовп?

— Ми бачили його, — кивнув Расті. — Дайте-но, я спробую вгадати. Трохи далі, після того ведмедя вам потьмарилося і ви зомліли.

— А звідки ви про це взнали?

— Ми сюди теж діставалися тим шляхом, — пояснив Расті, — і там діє якась специфічна сила. Схоже на те, що на дітей і старих вона діє найдужче.

— Не такий я вже й старий, — заперечив Сем, явно образившись. — Я просто посивів рано, як і моя мамця.

— Ви довго лежали в безпам'ятстві? — спитав Барбі.

— Ну, годинника я не ношу, але, коли я нарешті очуняв, було вже темно, тож, мабуть, довгенько. Один раз я був прокинувся до того, бо відчув, що мені не вистачає повітря дихати, тож перемкнувся на інший балон і знову заснув. Здуріти можна, еге ж? А які сни мені снилися! Чисто тобі триаренний цирк[477]! Потім я прокинувся вже по-справжньому. Було вже темно, і я перемкнувся на інший балон. Перекидати шланг було зовсім легко, бо темрява там не була повною. А мусила ж бути, мусило бути темно, як у рисі в сраці, з усією тією сажею, що вогонь її понакидував на Купол, але там, де я лежав, щось таке світилося. Удень його побачити не можна, а от уночі там ніби зібрався мільярд світляків гуртом.

— Осяйний пояс, ми так його називаємо, — промовив Джо. Діти стояли тісною купкою — він, Норрі й Бенні. Бенні кашляв собі в кулак.

— Гарна назва для тієї штуки, — схвально кивнув Сем. — Ну, словом, я зрозумів, що тут хтось таки є, бо тоді вже почув ці вентилятори й побачив вогні прожекторів. — Він мотнув головою на табір по інший бік Купола. — Не знав тільки, чи встигну добратися, поки не скінчиться моє повітря, цей підарський пагорб мене ледь не доконав, я смоктав і хекав, як чорти його мамі нехай… але впорався.

Він з інтересом подивився на Кокса.

— Агов, там, полковнику Клінк[478], я бачу, у вас з рота пара йде. Ви або шинелю на себе накиньте, або ходіть сюди, до нас, у нас тут тепло. — Сем захихотів, показуючи небагаті залишки своїх зубів.

— Моє прізвище не Клінк, а Кокс, і зі мною все гаразд.

Джулія запитала:

— А що вам снилося, Семе?

— Дивно, що ви питаєтеся, — промовив він, — бо я запам'ятав тільки один шматок з усієї низки і він був якраз про вас. Ви лежали на сцені на майдані, ви там лежали й плакали.

Джулія стиснула руку Барбі, і то сильно, але не відриваючи очей від Сема.

— Звідки ви знали, що то була я?

— Бо ви була вкрита газетами, — відповів Сем. — Числами «Демократа». Ви їх на себе тягнули так, ніби під низом ви була гола, прошу пардону, але ви самі питаєтесь. Хіба це не найсмішніший сон, про який ви коли-небудь чули?

Тричі пропікала рація Кокса: фіть-фіть-фіть. Він зняв її з пояса.

— Що там? Кажіть швиденько, бо я тут якраз зайнятий.

Всі почули голос, який промовив з рації:

— У нас тут, на південному боці, є одна людина, котра вижила, полковнику. Повторюю: людина, котра вижила.

Коли вранці двадцять восьмого жовтня сходить сонце, останній з родини Дінсморів не претендує ні на що інше, окрім як «вижити». Притискаючись усім тілом до споду Купола, Оллі лежить і ковтає повітря, яке йому з протилежного боку вдувають великі вентилятори, і хлопчику його достатньо лише на те, щоб залишатись живим.

Встигнути розчистити достатній шматок поверхні Купола зі свого боку, поки у нього в балоні зовсім не закінчилися залишки кисню, — то була ще та гонка. Балон був той, який він покинув на долівці, перед тим, як заповзти під картоплю. Він пам'ятав, як загадувався, чи він вибухне. Не вибухнув, і це виявилося великим щастям для Олівера Г. Дінсмора. Якби його зірвало, Оллі лежав би зараз мертвий, під поховальним курганом із картоплі сортів Рассет та Біла довга[479].

Він укляк на колінах на своєму боці Купола, відкидаючи на всі боки запечене груддя чорної нечистоти, розуміючи, що дещо з цього — все, що залишилося від недавно ще живих людей. Та й як про це можна було забути, коли тебе повсякчас штрикає уламками кісток. Він був певен, що здався би без постійного підбадьорювання рядового Еймса. Але Еймс не здавався, він безперервно спонукував його рити, чорти забирай, відкидати те хабоття, давай-давай, роби, коров'ячий хлопчику, щоби з вентиляторів була якась користь.

Оллі гадав, що він не здався тому, що Еймс на знав його імені. У школі хлопці обзивали Оллі не інакше, як гноєкидом та дійкосмиком, але хай його чорти візьмуть, якщо якийсь селюк з Південної Кароліни запам'ятає його як коров'ячого хлопця.

Вентилятори з ревом завелися, і його розпалена шкіра відчула перший повів повітря. Він зірвав з обличчя маску й притиснувся ротом і носом до брудної поверхні Купола. А тоді, хекаючи й кашляючи від сажі, продовжив відтирати прикипілий гар. На іншому боці він побачив Еймса, той стояв рачки, схиливши набік голову, немов людина, що зазирає до мишачої нірки.

— Молодчага! — закричав він. — тут у нас іще два вентилятори підвезли. Тепер ти тільки не зрадь мене, коров'ячий хлопчику! Не здавайся!

— Оллі, — хакнув той.

— Що?

— Ім'я… мене звуть Оллі. Перестань називати мене… коров'ячим хлопчиком.

— Йой, я зватиму тебе Оллі відтепер й аж до судного дня, аби лиш ти не припиняв розчищати місце, щоб тим вентиляторам було куди дути.

Якось ще легені Оллі примудрялися втягувати в себе достатньо того, що просочувалося крізь Купол, щоб підтримувати його при житті й свідомості. Крізь свою шпарину в сажі він бачив, як розвиднюється у світі. Світло допомагало також, хоча серце йому боліло від того, що рожеве сяйво світанку паплюжить та плівка бруду, який все ще лишався на його боці поверхні Купола. Світло, це гарно, бо тут, навкруг нього, все було темне, і випалене, і жорстоке, й безмовне.

Еймса хотіли було прибрати з його поста о п'ятій ранку, але Оллі закричав відчайдушно, щоб той залишився, і Еймс відмовився звідти йти. Командир, який він там не був, поступився. Потроху-помалу, з паузами на те, щоб притиснутися губами до Купола, втягнути кавалок повітря, Оллі розповів, як він все пережив.

— Я знав, що мушу чекати, поки не вщухне пожежа, — розказував він. — Тому економив кисень. Дідусь Том якось мені казав, що одного балона йому вистачає на цілу ніч, якщо він спить, тож і я лежав там собі тихо, не ворушився. Якийсь час у мене зовсім не було потреби ним користатися, бо під картоплею ще залишалось повітря, от я ним і дихав.

Він притискався губами до Купола, відчуваючи смак сажі, розуміючи, що це можуть бути рештки людини, котра була живою ще якихось двадцять чотири години тому, і не переймався. Жадібно вдихав і спльовував чорне харкотиння перед наступним вдихом.

— Під картоплею спершу було холодно, але потім вона потеплішала, а далі стала гарячою. Я думав, що запечуся живцем. У мене над головою горів корівник. Геть усе горіло. Але там було так гаряче й так швидко, що довго це не тривало, і, мабуть, це мене й врятувало. Не знаю. Я залишався на місці, допоки не закінчився перший балон. От тоді-то вже мені довелось вилізати. Я боявся, що другий балон міг зірватися, але ні, він уцілів. Хоча я би заприсягся, що він був дуже близько до того.

Еймс кивнув. Оллі втягнув у себе крізь Купол нову порцію повітря. Це було схоже на дихання крізь цупку, брудну ганчірку.

— Ну, і ще сходи. Якби вони були дерев'яними, а не з бетонних блоків, я би звідти ніяк не вибрався. Та спершу я й не намагався. Я просто заповз назад під бараболю, бо в льоху було так гаряче. Верхні картоплини в купі спеклися в мундирах — я чув їх запах. Потім стало важко втягувати повітря і я зрозумів, що й другий балон також кінчається.

Розповідь перервалася, хлопець затрясся в пароксизмі кашлю. Опанувавши себе, він продовжив.

— Мені, в основному, хотілося просто почути чийсь людський голос перед тим, як померти. Я радий, що це був ти, рядовий Еймсе.

— Оллі, мене звуть Клінт. І ти не помреш.

Але очі, що дивилися крізь брудну щілину на споді Купола, немов очі когось, хто споглядає з-за скельця крізь віко труни, здавалося, знають іншу, правдивішу правду.

Коли зумер завівся наступного разу, Картер вже знав, що воно таке, хоча цей звук збудив його з позбавленого сновидінь сну. Бо в його душі чаївся намір більше не спати насправді, допоки все це не скінчиться або він не помре. Це діє інстинкт виживання, гадав він: безсонний вартовий у глибині мозку.

Цей другий раз трапився приблизно о сьомій тридцять суботнього ранку! Він це знав, бо мав годинник того типу, що освітлюється, якщо на ньому натиснути кнопку. Автономні світильники погасли серед ночі, і в протиатомному сховищі панувала суцільна темрява.

Він сів і відчув, як щось штовхнуло його в потилицю. Ствол ліхтарика, котрим він користався минулого вечора, вирішив Картер. Він потягнувся в той бік, намацав його і ввімкнув. Він містився на підлозі. Великий Джим на дивані. Це Великий Джим і штовхнув його ліхтарем.

«Авжеж, він зайняв собі диван, — подумав Картер ображено. — Але ж він бос, врешті-решт».

— Давай, синку, — промовив Великий Джим. — Катай якомога швидше.

«Чому це я? — подумав Картер… але промовчав. Бо так воно й годилося, все робити мусив він, бо бос був старим, бос був товстим, у боса було хворе серце. І звісно ж, тому, що він був босом. Джеймсом Ренні, імператором Честер Мілла.

«Імператор вживаних машин, ось ти хто й нічого більше, — подумав Картер. — І тхнеш ти потом і сардиновою олією».

— Катай, — роздратовано. І злякано. — Чого ти ще чекаєш?

Картер підвівся, промінь ліхтарика затанцював по вщент напакованих полицях бункера (сила-силенна бляшанок сардин!), і вирушив до кубрика. Один автономний світильник там ще працював, але вже ледь-ледь, ось-ось зовсім погасне. Зумер тепер чувся голосніше, безперервним «АААААААААААА». Звук наближення фатуму.

«Нам ніколи звідси не вибратися», — подумав Картер.

Він націлив промінь ліхтарика на ляду люка перед генератором, котрий продовжував видавати монотонне, дражливе гудіння, яке чомусь нагадало йому його боса під час босового ораторства. Либонь, через те, що обидва ці звуки зводилися до однакового тупого імперативу: «Нагодуй мене, нагодуй мене, нагодуй мене! подай мені пропану, подай мені сардин, подай мені неетильованого преміум бензину для мого «Гаммера». Нагодуй мене. Все одно я помру, а тоді й ти помреш, але кого це обходить? Кого це к херам бодай трішки цікавить? Нагодуй мене, нагодуй мене, нагодуй мене».

У сховку під лядою тепер залишалося лише шість балонів пропану. Ось він замінить той, що вже майже спорожнів, і їх залишиться п'ять. П'ять сраних маленьких балончиків, не більших за ті, якими живляться «Блакитні носороги», залишаться між ними й загибеллю від удушення, коли відмовиться працювати очисник повітря.

Картер витяг один балон зі сховку, але тільки поставив його біля генера.

Незважаючи на це розпачливе «АААААААААААА», він не збирався замінювати поточний балон, поки той не спорожніє цілком. Аж ніяк. Ані-ні. Як ото кажуть у рекламі кави «Максвел Хаус», смакуй до останньої краплини.

Але цей зумер умів-таки діяти людині на нерви. Картер було подумав, чи не пошукати вимикач і заглушити його, але ж як тоді вони дізнаються, що в генера кінчається паливо?

«Точно пара пацюків, що впіймалися під перекинутим відром, ось ми хто».

У голові в нього заскакали цифри. Шість балонів залишилось, кожного вистачає на одинадцять годин. Вони могли б вимкнути кондиціонер, і тоді тривалість одного балона збільшиться до дванадцяти чи й тринадцяти годин. Будьмо обачні, зупинимося на дванадцяти. Дванадцять помножити на шість… ага, порахуємо…

Це «АААААААААААА» робило математичні вправи важчими, ніж вони мусили б бути, проте він нарешті вирахував. Сімдесят дві години між ними й жалюгідною смертю від удушення отут, серед темряви. А чому темрява? Бо ніхто не попіклувався замінити батареї в автономних світильниках, ось чому. Їх, либонь, не міняли вже років з двадцять, якщо не більше. Наш бос економить гроші. І чому тут лише сім маленьких сраних балонів, у погрібці, коли на РНГХ їх було нагромаджено ледь не більйон, тільки й чекали, щоб вибухнути? Бо наш бос любить, щоби все було саме там, де він наказав.

Отак, сидячи тут, слухаючи оте «АААААААААААА», Картер пригадав одну з примовок свого батька: «Пошкодуєш пенні, втратиш долар». Це геть-чисто про Ренні. Ренні — імператора вживаних машин. Ренні — крупного політика. Ренні — наркобарона. Скільки він заробив на своїх операціях з наркотою? Мільйон доларів? Два? І вони щось зараз значать?

«Він, мабуть, їх ніколи б не почав витрачати, — подумав Картер, — і зараз він, товста срака, їх не тратив би. Нема на що їх тут, у бункері, витрачати. У нього тут сардин більше, ніж він здатен зжерти, і все задарма».

— Картере? — долинув крізь темряву голос Великого Джима. — Ти там збираєшся міняти балон, чи ми так і будемо слухати це виття?

Картер вже було відкрив рота, щоб крикнути, що їм варто ще почекати, що важить кожна хвилина, але раптом оте «ААААААААААА» врешті припинилось. А також і «пі-пі-пі» очисника повітря.

— Картере?

— Я якраз цим займаюсь, бос.

Затиснувши ліхтарик під пахвою, Картер відтягнув порожній балон і поставив новий на металеву платформу, де вистачило б місця для балона, вдесятеро більшого, і підключив конектор.

Кожна хвилина важить… а чи воно так? Чому це так, якщо все одно кінець-кінцем це призведе до удушення?

Але конвоїр на шляху до виживання всередині нього вирішив, що це лайно питання. Конвоїр виживання вирішив, що сімдесят дві години таки важливий строк. Бо хтозна, що може трапитись? Військові хлопці можуть нарешті вичислити, як їм розколоти цей Купол. Він може навіть сам собою зникнути, так само несподівано й незбагненно, як був з'явився.

— Картере? Що ти там робиш? Моя нікчемашна бабця рухалася швидше, а вона ж уже мертва!

— Вже майже закінчив.

Він перевірив, чи щільно прилягає конектор, і поклав великий палець на кнопку стартера (гадаючи, що якщо стартерний акумулятор маленького генератора такий само старий, як і ті батареї, що живили автономне освітлення, їм зараз буде непереливки), та раптом застиг.

Сімдесят дві години, це якщо їх тут двоє. Але якщо б тут сидів він сам-один, цей термін можна було б подовжити до дев'яноста, а то й сотні годин, особливо, якщо вимкнути очисник, поки повітря не стане зовсім спертим. Він пропонував цю ідею Великому Джиму, але той сходу її відкинув.

— Маю слабке серце, — нагадав він Картеру. — Чим затхліше повітря, тим більш імовірно це в мені відгукнеться.

— Картере? — голосно, вимогливо. Цей голос ліз йому до вух так само, як сморід тих сардин до носа. — Що там таке відбувається?

— Все готово, бос! — гукнув він і натиснув кнопку. Стартер застрекотав, і генер відразу ж завівся.

«Треба мені поміркувати над цим», — подумав Картер, але конвоїр виживання вважав інакше. Конвоїр виживання вважав, що кожна втрачена хвилина — змарнована хвилина.

«Він був добрим до мене, — нагадав собі Картер, — наділив мене посадою».

«Брудною роботою, якої сам не бажав виконувати, ось чим він тебе наділив. І норою в землі, де залишилось тільки померти. Оце теж».

Картер прийняв рішення. Перед тим як увійти до головної кімнати, він витяг з кобури «Беретту». Подумав, чи не сховати пістолет у себе за спиною, щоби бос нічого не зрозумів, але вирішив, що не варто. Врешті-решт, цей чоловік називав його синком і, може, він навіть робив це щиро. Він заслуговує на краще, ніж нежданий постріл у потилицю й відхід зовсім непідготовленим.

У дальньому північно-східному кутку міста не було темно; Купол тут був вельми брудний, але далекий від непрозорості. Всередину прозирало сонце, роблячи все тут хворобливо-рожевим.

До Барбі з Джулією підбігла Норрі. Дівчинка кашляла, вона захекалась, але все одного бігала.

— У мого дідуся інфаркт! — встигла крикнути вона перед тим, як упасти на коліна, задихаючись, відхаркуючись.

Джулія обняла дівчину й обернула її лицем до ревучих вентиляторів. Барбі підповз туди, де біженці оточили Ерні Келверта, Расті Еверета, Джинні Томлінсон і Дагі Твічела.

— Звільніть простір, люди! — гукнув Барбі. — Дайте чоловікові повітря!

— У тому-то й проблема, — зауважив Тоні Гай. — Йому віддали все, що залишалося… запас, який берегли для дітей… але…

— Епінефрин, — промовив Расті, і Твіч подав йому шприц. Расті ввів ліки. — Джинні, починай масаж серця. Коли втомишся, тебе змінить Твіч. Потім я.

— Я теж можу, — сказала Джоуні. По її щоках текли сльози, але загалом вона тримала себе в руках. — Я закінчила курси.

— Я теж ходила, — сказала Клер. — І я допоможу.

— І я, — тихо озвалася Лінда. — Я тільки цього літа відбула підвищення кваліфікації.

«Це маленьке місто, ми одна команда», — подумав Барбі. Джинні з лицем, усе ще пухлим після власних травм, почала закритий масаж серця. Коли вона поступилася місцем Твічу, до Барбі якраз приєдналися Джулія й Норрі.

— Вони зможуть його врятувати? — спитала Норрі.

— Не знаю, — відповів Барбі. Насправді він знав; отаке-то лихо.

Після Джинні на груди старому почав натискати Твіч. Барбі дивився, як краплі поту з чола Твіча падають на сорочку Ерні, як вона темнішає в тих місцях. Хвилин через п'ять він зупинився, безпорадно закашлявшись. Його місце хотів було зайняти Расті, але Твіч похитав головою.

— Він відійшов. — І, обернувшись до Джоуні, Твіч промовив: — Мені так жаль, місіс Келверт.

Лице у Джоуні задрижало і враз розпливлося. Вона так розпачливо заридала, що цей її плач перейшов у важкий кашель. Її обняла Норрі і сама знову закашлялась.

— Барбі, — погукав чийсь голос. — На одне слово.

Це був Кокс, одягнений тепер, відповідно до погоди на його боці, у коричневий камуфляж і суконну куртку. Барбі не сподобався його аж надто похмурий вираз обличчя. Разом з Барбі пішла й Джулія. Вони прихилилися до Купола, намагаючись дихати повільно, рівномірно.

— Трапилася аварійна пригода на військово-повітряній базі Кертленд[480] у Нью-Мексико, — намагаючись говорити тихо, почав Кокс. — Проводилися фінальні випробування точкового ядерного заряду, який ми планували використати, і… к чорту.

— Він вибухнув? — з жахом перепитала Джулія.

— Ні, мем, розплавився. Загинуло двоє людей, ще з півдесятка напевне помруть від радіаційних опіків або від променевої хвороби. Але проблема в тім, що ми втратили бомбу. Ми втратили той сраний заряд.

— Якісь технічні негаразди? — запитав Барбі. Сподіваючись, що саме це й було причиною, бо це означало, що заряд все одно не спрацював би.

— Ні, полковнику, якраз ні. Тому-то я і назвав це «пригодою». Вони трапляються, коли люди поспішають, а ми в цій справі поспішали, всі гуртом, як скажені.

— Мені так жаль тих людей, — промовила Джулія. — Їхні рідні вже знають?

— Вельми ґречно з вашого боку, зважаючи на вашу власну ситуацію. Родичів невдовзі буде поінформовано. Аварія трапилася о першій ранку сьогодні. Наразі вже розпочалася робота з «Малюком» номер два. Цей заряд буде готовий за три дні. Щонайбільше за чотири.

Барбі кивнув:

— Дякую вам, сер, але я не думаю, що ми протриваємо аж так довго.

Довгий пронизливий крик — тужний дитячий плач — долетів ззаду до них. Коли Барбі з Джулією обернулись, стогін уже перейшов у кашель, впереміж зі звуками розпачливого хапання ротом повітря. Вони побачили Лінду, котра стояла навколішках поряд зі своєю старшою дочкою і обнімала дівчинку.

— Вона не померла! — ридала Дженілл. — Одрі не може померти!

Але собака вже захолола. Золотава ретриверка Еверетів померла вночі, тихо, без галасу, в той час, як обидві Джей-Джей спали, притискаючись до боків Одрі.

Коли Картер ввійшов до головної кімнати, другий виборний Честер Мілла їв пластівці з коробки з намальованим на ній веселим папугою. Картер упізнав цього міфічного птаха, знайомого йому з дитинства по багатьох сніданках — тукан Сем, святий заступник «Фруктових колечок»[481].

«Вони вже, мать, залежані, як казна-що», — подумав Картер, відчуваючи миттєвий відрух жалю до свого боса. А тоді згадав, яка велика різниця між сімдесятьма-з-чимось і сотнею годин годного для дихання повітря, і серце його укріпилося.

Великий Джим з задоволенням зачерпнув чергову порцію пластівців з коробки, а тоді помітив «Беретту» в руці Картера.

— Ого, — здивувався він.

— Мені жаль, бос, — промовив Картер.

Великий Джим розкрив кулак, дозволивши пластівцям каскадом сипатися назад до коробки, але на його липкій долоні й пальцях залишилося кілька яскравих колечок. Піт блищав у нього на лобі, натікаючи з-під залисин.

— Синку, не роби цього.

— Я мушу, містере Ренні. Нічого особистого.

Картер дійсно так думав. Жодних, щонайменших особистих причин тут не було. Просто вони потрапили в пастку, от і все. А оскільки це стало наслідком тих рішень, які приймав Великий Джим, отже, заплатити за це мусить саме Великий Джим.

Великий Джим поставив коробку «Фруктових колечок» на підлогу. Він зробив це обережно, так, ніби, якби він кинув її недбало, вона б розкололася.

— Ну, а чому ж тоді?

— Лише і тільки… через повітря.

— Розумію, повітря.

— Я міг би увійти сюди, сховавши пістолет за спиною, і просто увігнати вам кулю в голову, але такого робити я не хочу. Я хочу дати вам можливість підготуватися. Бо ви були до мене добрим.

— Тоді зроби так, щоб я не страждав, синку. Якщо в цьому нема нічого особистого, ти не дозволиш мені страждати.

— Якщо будете поводитись спокійно, ви не страждатимете. Все буде зроблено швидко. Як пристрелити пораненого оленя в лісі.

— Може, обговоримо це?

— Ні, сер. Я вже все вирішив.

Великий Джим кивнув:

— Тоді гаразд. Чи можу я перед цим проказати молитву? Ти мені це дозволиш?

— Так, сер, моліться, якщо вам так хочеться. Але робіть це скоріше. Для мене теж це нелегка ситуація, розумієте.

— Вірю. Ти добрий хлопець, синку.

Картер, котрий останній раз плакав ще чотирнадцятирічним, відчув, як йому засвербіло в кутиках очей.

— Вам не допоможе те, що ви звете мене синком.

— Мені це вже допомагає. І те, що я бачу твоє зворушення… це мені допомагає теж.

Туша Великого Джима зсунулась з дивана, виборний укляк на колінах. У процесі опускання навколішки він перекинув «Фруктові колечка», безрадісно усміхнувшись:

— Небагата у мене вийшла остання вечеря, мушу тобі сказати.

— Мабуть, що так. Вибачайте.

Великий Джим, тепер обернений спиною до Картера, зітхнув:

— Але через якусь хвилину я вже їстиму ростбіф у Господа за столом, отже, з Цим все гаразд. — Він підняв опецькуватий палець і притис його собі ззаду до голови на вершечку потилиці. — От сюди. Де мозковий стовбур. Добре?

Картер відчув у себе в горлі щось на кшталт клубка ниток і глитнув:

— Так, сер.

— Хочеш постояти навколішках поряд зі мною, синку?

Картер, котрий без молитов обходився ще довше, ніж без сліз, мало не відповів «так». Але вчасно згадав, який підступний його бос. Можливо, зараз він був далекий від хитрощів, був, імовірно, поза цим, але Картер бачив цю людину в дії і ризикувати не бажав. Він похитав головою:

— Моліться самі. І якщо бажаєте проказати свою молитву до самого «амінь», робіть це швидше.

Стоячи навколішках, Великий Джим ляснув долонями по диванній подушці, на котрій все ще залишалася вм'ятина від його далебі ваговитої дупи.

— Боже милостивий, це я, раб Твій Джеймс Ренні. Схоже, що я йду до Тебе, хочу я сам цього чи ні. Чашу вже подано мені до губ, і я не можу…

Гучний сухий схлип вирвався йому з рота.

— Вимкни світло, Картере. Не хочу я плакати в тебе на очах. Це негідна для чоловіка поведінка.

Картер простягнув уперед руку з пістолетом так, що той ледь не торкнувся потилиці.

— Окей, але це буде ваше останнє прохання. — І вимкнув світло. Те, що це помилка, він второпав у ту саму мить, коли її зробив, але тоді вже було пізно. Почув порух боса і, чорти забирай, той рухався надзвичайно швидко для такого обважнілого чоловіка та ще й з хворим серцем. Картер вистрелив і в спалаху з пістолетного дула побачив дірку від кулі в продавленій диванній подушці. Великого Джима на колінах вже перед нею не було, проте далеко відскочити він не міг, хай там який він не швидкий. Коли Картер посунув кнопку на ліхтарику, Великий Джим стрибнув уперед з кухонним ножем, який він раніше потай дістав з шафки біля плитки, і шість дюймів сталі ввігналися Картеру в живіт.

Той закричав від болю і знову вистрелив. Великий Джим відчув, як куля вжикнула йому повз вухо, але не відступився. У ньому теж жив конвоїр виживання, та ще такий, котрий гарно йому служив впродовж багатьох років, і зараз він йому підказав, що крок назад означатиме для нього смерть. Він підвівся, хитаючись, одночасно тягнучи вгору ніж, випускаючи тельбухи з дурного пацана, котрий гадав, що може взяти гору над Великим Джимом Ренні.

Картер, тепер уже розпанаханий, закричав знову. Краплі крові бризнули Великому Джиму в обличчя з останнім уже, як він щиро сподівався, віддихом хлопця. Він відштовхнув Картера. У промені впущеного ліхтаря Картер поточився, з хрустом чавлячи розсипані «Фруктові колечка», тримаючись за черево. Крізь його пальці струмила кров. Він вхопився за полиці й укляк під зливою бляшанок сардин «Віго», супів «Кемпбелл»[482] і «Молюсків Сноу». Якусь мить Картер продовжував стояти навколішках, немов, передумавши, врешті зібрався сотворити молитву. Волосся упало йому на лице. А потім пальці його розтиснулись і він завалився додолу.

Великий Джим подумав, чи не Дістати ніж, але то була надто трудомістка робота для людини, у котрої проблеми з серцем (він знову собі пообіцяв, що займеться своїм здоров'ям, щойно завершиться ця криза). Натомість він підібрав Картерів пістолет і підступив до дурненького пацана.

— Картере? Ти все ще з нами?

Картер простогнав, намагаючись перевернутися, але не подужав.

— Я тут збираюся вистрелити тобі у потилицю, саме так, як ти був мені пропонував. Але спершу хочу подарувати тобі одну, фінальну, пораду. Ти слухаєш?

Картер знову простогнав. Великий Джим сприйняв це за ствердження.

— Порада така: вправному політику ніколи не залишай часу на молитву.

Великий Джим натиснув гачок.

— Хлопчик помирає! — закричав рядовий Еймс. — Мені здається, хлопчик помирає!

Поряд з Еймсом став на коліна Сержант Грох і зазирнув у брудну щілину внизу Купола. Оллі Дінсмор лежав боком, буквально притиснувшись губами до тепер уже оприявленої, завдяки налиплому до неї бруду, стіни. З найкращою зі своїх командних інтонацій Грох гаркнув:

— Йо! Оллі Дінсмор! Рівняйсь, кроком руш!

Повільно, хлопчик розплющив очі й подивився на двох чоловіків, що уклякли за два фути від нього, проте в прохолоднішому, чистішому світі.

— Що? — шепнув він.

— Нічого, синку, — сказав Грох. — Спи собі далі.

Грох обернувся до Еймса:

— Попустіться з нервами, рядовий. З ним все гаразд.

— Та негаразд. Ви на нього лишень подивіться.

Грох взяв Еймса за руку й потягнув його вгору — доволі делікатно, — коли вони підвелися, він погодився з рядовим тихим голосом.

— Авжеж. Справи в нього аж ніяк не гаразд, але він живий і спить, а це найкраще, чого ми наразі можемо чекати. Так він втрачає з організму менше кисню. А ви йдіть, знайдіть собі щось поїсти. Ви снідали взагалі?

Еймс похитав головою. Сніданок йому навіть на думку не спадав.

— Я хочу залишитися тут, раптом він очуняє, — рядовий завагався, і раптом випалив: — Я хочу бути тут, якщо він помре.

— Він не помре, принаймні не зараз, — заперечив Грох, сам не маючи поняття, правий він чи ні. — Підіть, візьміть собі щось хоч у фургоні, хоча б шматок ковбаси зі шматком хліба. Ви вже ледь не на лайно зійшли, солдате.

Еймс мотнув головою в бік хлопця, котрий спав на обвугленій землі, притулившись носом і ротом до Купола. Обличчя в нього було зашмароване, ледь помітно здіймалися й опускались його груди.

— Скільки йому ще жити, як ви гадаєте, сержанте?

Грох похитав головою:

— Либонь, вже недовго. У тій групі, що на протилежному боці, хтось уже помер цієї ночі і ще кілька людей там також у поганому стані. А там все ж таки краще. Чистіше. Вам треба бути готовим.

Еймс відчув, що ось-ось заплаче.

— Хлопчик утратив всю свою родину.

— Підіть і поїжте. Я тут постережу, поки ви повернетеся.

— Але після того я зможу тут залишатися?

— Рядовий, хлопець хоче, щоб поряд були ви, значить, ви й будете. Будете до кінця.

Грох дивився, як Еймс бігом вирушив до столу біля гвинтокрила, де було розкладено сяку-таку їжу. Навкруги стояв гарний ранок, як і годиться для пізньої осені. Сяяло сонце, розтоплюючи залишки слідів приморозку. А за якихось кілька футів лежав світ-в-пузирі, де панував постійний морок, світ, в якому повітря було непридатним для дихання, а час зупинився й не мав ніякого значення. Грох пригадав ставок у Коннектикуті, у місті Вілтон[483], де минало його дитинство. У тому ставку жили золоті коропи, великі, старі рибини. Діти їх часто годували. Тобто до того дня, коли в котрогось з доглядачів трапилася якась аварія з розподілювачем добрив. Прощавайте, риби. Всі десять чи дванадцять штук плавали мертві на поверхні ставка.

Дивлячись на брудного хлопчика, котрий спав по інший бік Купола, неможливо було не згадати про тих коропчуків… от тільки хлопчик — не якась там риба.

Повернувся назад Еймс, дожовуючи щось явно через силу. Доволі нікудишній солдат, на думку Гроха, але хороший хлопець, з добрим серцем.

Рядовий Еймс сів. І сержант Грох теж присів поряд з ним. Близько полудня вони отримали повідомлення з іншого боку Купола про те, що серед людей, котрі врятувалися там, померла ще одна особа. Маленький хлопчик на ім'я Ейден Епплтон. Теж хлопчик. Грох пригадав, що лише вчора йому тут, здається, була потрапила на очі мати того малюка. Йому хотілося б помилятися щодо цього, але, мабуть, помилки не було.

— Хто це зробив? — запитав його Еймс. — Хто навернув тут цю купу лайна, сержанте?

Грох похитав головою:

— Без поняття.

— Ніякого ж сенсу в цьому нема! — скрикнув Еймс. Позаду них, втративши доступ повітря, поворушився Оллі і, так і не прокидаючись, підсунувся ближче лицем до мізерного вітерцю, що точився крізь стіну.

— Не розбуди його, — сказав Грох, сам думаючи при цьому: «Якщо він відійде уві сні, так буде краще і нам, і йому самому».

На другу годину дня уже всі біженці кашляли, окрім (як не важко в таке повірити, але ж правда) Сема Вердро, котрий у цій гидотній атмосфері почувався, схоже, просто чудово, та Малюка Волтера Буші, який тільки те й робив, що спав, засмоктуючи вряди-годи піднесену йому порцію молока або соку. Барбі, обнімаючи Джулію, сидів проти Купола. Неподалік, біля накритого тіла Ейдена Епплтона, котрий помер так жахливо раптово, сидів Терстон Маршалл. Терсі, котрий і сам тепер уже кашляв постійно, тримав у себе на колінах Алісу. Дівчинка ридала безперестанку, але нарешті так і заснула посеред плачу. Ще трохи далі, футів за двадцять, сидів Расті, пригорнувши до себе дружину й обох донечок, котрі теж доплакалися до забуття уві сні. Тіло Одрі він відніс до санітарної машини, подалі від очей своїх дівчаток. Для цього йому довелося затримати дихання; навіть за п'ятнадцять ярдів від Купола в глиб території міста повітря ставало смертельно задушливим. Повернувшись назад і одсапавшись, він вирішив зробити те саме і з тілом хлопчика. Одрі буде йому доброю компаньйонкою, вона завжди любила дітей.

Поряд із Барбі гепнувся Джо Макклечі. Він тепер дійсно став схожим на опудало. Його бліде обличчя було всіяне прищами, а шкіра під очима перетворилася на темно-пурпурові синці.

— Моя мама спить, — сказав Джо.

— Джулія теж, — відповів Барбі, — тож розмовляй тихіше.

Джулія розплющила одне око.

— Нічого я не сплю, — промурмотіла вона, відразу ж знову заплющившись. Закашлялась, трохи заспокоїлась, а тоді знову закашлялась.

— Бенні дуже погано, — сказав Джо. — У нього гарячка, точно, як було з малюком перед тим, як той помер. — Джо помовчав. — І в мами моєї теж температура доволі висока. Можливо, це просто через те, що тут така жара, проте… мені здається, причина не тільки в цім. А якщо й вона помре? Якщо ми усі помремо?

— Не помремо, — відгукнувся Барбі. — Там щось придумають.

Джо похитав головою.

— Ні, Барбі, і ви самі це розумієте. Нічого вони звідти не зроблять, бо вони не тут. Ззовні ніхто нам не зможе допомогти. — Він окинув поглядом почорніле пустище, той простір, де ще вчора лежало місто, і розсміявся; хриплим, рипучим сміхом, котрий звучав особливо гірким від того, що в ньому дійсно вчувався гумор. — Честер Мілл мав статус міста з 1803 року, ми вивчали це в школі. Понад двісті років. І знадобився лиш тиждень, щоб його стерти з лиця землі. Вистачило одного сраного тижня. Що ви на це скажете, полковнику Барбара?

Жодної відповіді на це Барбі придумати не міг.

Джо, прикривши собі долонею рота, закашляв. Позаду них ревли й ревли вентилятори.

— Я розумний юнак. Вам же про це відомо? Тобто я не вихваляюся, просто… я меткий.

Барбі згадав, як хлопець влаштував відеотрансляцію з того місця, куди стріляли ракетами.

— Жодних сумнівів, Джо.

— У фільмах Спілберга зазвичай саме меткі діти в останню хвилину знаходять правильне рішення, чи не так?

Барбі відчув, як Джулія знову поворухнулась. Тепер вже обидва ока в неї були розплющені й уважно дивилися на Джо.

У хлопця по щоках текли сльози.

— Нікудишній з мене персонаж Спілберга. Якби ми були зараз у «Парку Юрського періоду»[484], динозаври б нас уже зжерли стовідсотково.

— Якби ж то вони втомилися, — сонно промовила Джулія.

— Га? — здивовано глипнув на неї Джо.

— Шкіроголовці. Діти-шкіроголовці. Діти зазвичай втомлюються від ігор і починають займатися чимось іншим. Або… — вона важко закашлялася, — батьки їх кличуть додому, обідати.

— А може, вони не їдять, — похмуро зауважив Джо. — Може, у них і батьків ніяких нема.

— А можливо, в них зовсім по-іншому тече час, — докинув Барбі. — Може, вони лише оце щойно присіли біля свого варіанта коробочки. Для них ця гра, можливо, тільки-но почалася. Ми навіть не можемо бути точно певні, що вони саме діти.

До них приєдналася Пайпер Ліббі. Вся розпашіла, з волоссям, прилиплим до щік.

— Вони діти, — оголосила вона.

— Звідки ви можете це знати? — запитав Барбі.

— Просто знаю, — усміхнулась вона. — Вони — це той Бог, у якого я перестала вірити три роки тому. Бог, який виявився зграйкою недобрих дітлахів, що граються з міжгалактичним «Ексбоксом»[485]. Хіба це не забавно? — Посмішка її розпливлася ще ширше, і Пайпер зайшлася плачем.

Джулія дивилася в той бік, де пурпуровим маячком спалахувала коробочка. Обличчя в неї було задумливе, дещо сонно-замріяне.

У Честер Міллі суботній вечір. Той вечір, коли зазвичай влаштовували свої засідання леді зі «Східної Зірки» (а після тих засідань найчастіше йшли додому до Генріети Клевард, щоб випити в неї вина, обмінятися найкращими з найсвіжіших непристойних анекдотів). Це той вечір, коли Пітер Рендолф і його приятелі зазвичай грали в покер (також розповідаючи одне одному непристойні анекдоти). Вечір, коли Стюарт і Ферн Бові зазвичай їздили до Люїстона, щоб найняти там парочку повій у піхв-салоні на Нижній Лісабонській вулиці. Вечір, коли преподобний Лестер Коґґінс зазвичай влаштовував спільні молитви підлітків у вітальні пасторату Святого Спасителя, а Пайпер Ліббі танці в цокольному приміщенні церкви Конго. Вечір, коли у «Діппері» гуло аж до першої ночі (а десь о пів на першу натовп п'яниць мав звичку скандувати, щоби ввімкнули їхній улюблений гімн «Брудна вода»[486], пісню, яку добре знали геть усі бенди «прямо з Бостона»). Вечір, коли Гові й Бренда Перкінс любили прогулюватись, попідручки, на громадському майдані міста, вітаючись з іншими знайомими парами. Вечір, коли Алден Дінсдимор, його дружина Шеллі та їхні двоє синів залюбки грали в м'яч при світлі повного місяця. У Честер Міллі (як і в будь-якому іншому містечку, де всі жителі одна команда) суботні вечори — вечори найкращі, створені для танців, злягань і мрій.

Але цей інший. Цей вечір чорний і, вочевидь, безкінечний. Вітер ущух. Отруєне повітря висить нерухомою спекою. Там, віддалік, де пролягало колись шосе 119, поки його не виварило пічним палом, лежить Оллі Дінсмор, притиснувшись до щілини в нагарі, він усе ще вперто чіпляється за життя, а всього за півтора фута від нього терпляче продовжує відбувати свою варту рядовий Клінт Еймс. Якийсь розумник хотів було посвітити ліхтарем на хлопчика; Еймс (за підтримки сержанта Гроха, не такого вже й монстра, як виявилось) зумів цьому запобігти, довівши, що ліхтарями освітлюють тільки сплячих терористів, а не юного підлітка, котрий мало не напевне помре раніше, ніж зійде сонце. Але в самого Еймса теж є ліхтарик, і він вряди-годи присвічує ним на хлопчика, щоб упевнитися, що той ще дихає. Той дихає, але кожного разу, як Еймс знову вмикає ліхтарик, він очікує, що його промінь покаже йому, що ті вутлі вдихи й видихи припинилися. Якоюсь часткою своєї душі він уже цього навіть прагне. Частиною душі він уже почав погоджуватися з правдою: не має значення, наскільки винахідливим виявився Оллі Дінсмор чи як героїчно він боровся, майбутнього він не має. Дивитися, як він продовжує свою боротьбу, невимовно важко. Незадовго до півночі засинає і сам рядовий Еймс, сидячи прямо, з міцно затиснутим у кулаку ліхтариком.

«Спиш ти? — кажуть, Ісус спитав у Петра. — Однієї години не зміг попильнувати?»[487]

До чого Майстер Буші, либонь, додав би: «Євангелія від Марка, Сендерсе».

Рівно о пів на другу Розі Твічел трясе за плече Барбі:

— Терстон Маршалл помер, — каже вона. — Расті з моїм братом понесли покласти його тіло під санітарну машину, щоби, коли дівчинка прокинеться, вона не так сильно розстроїлась. — Трохи перегодом вона додає: — Якщо вона прокинеться. Аліса теж дуже хвора.

— Ми тут усі зараз хворі, — говорить Джулія. — Всі, окрім Сема й того зроду обкуреного малюка.

Від гурту машин поспішають Расті та Твіч, падають перед одним з вентиляторів, хекаючи, починають великими ковтками хапати повітря. Твіч кашляє, і Расті штовхає його ще ближче до притоку повітря так сильно, що Твіч б'ється лобом об Купол. Усі вони чують той брязк.

Розі ще не цілком завершила своє повідомлення:

— Бенні Дрейк теж плохий, — вона стишує голос до шепотіння. — Джинні каже, що він може не дожити до світанку. Ох, якби ж то було хоч щось, що ми могли б тут зробити.

Барбі не відповідає. І Джулія теж мовчить, тільки знову кидає погляд у бік тієї коробочки, котра не більше дюйма завтовшки, і площу має якихось п'ятнадцять квадратних дюймів, а поворухнути її неможливо. Очі у Джулії відсутні, задумливі.

Нарешті червонавий місяць прозирає крізь нашарування бруду на східній стіні Купола, сяючи вниз своїм кривавим світлом. Кінець жовтня, а в Честер Міллі жовтень — найжорстокіший місяць, що змішує спогади й бажання. Нема на цій мертвій землі ані бузку, ані дерев, ані трави[488]. А місяць дивиться на руїну й мало на що інше.

Великий Джим прокинувся в темряві, тримаючись за груди. Знову з перебоями колотилося серце. Він вгатив по ньому. А слідом сигналізатор ввімкнувся на генераторі, коли запас пропану в черговому балоні наблизився до небезпечного рівня: «АААААААААААА. Нагодуй мене, нагодуй мене».

Великий Джим ворухнувся і скрикнув. Його бідне, змучене серце різко рвонулося вбік, збилося з ритму, стрибнуло, а потім застукотіло, віднайшовши само себе. Він відчув себе старим автомобілем з кепським карбюратором, драндулетом, який можна виставити на продаж, але продати ніколи неможливо, тим, що найкраще годиться тільки на купу брухту. Він стрепенувся судорожно, хапаючи ротом повітря. Йому зараз погано, як тоді, коли довелося звернутися до лікарні. А може, навіть гірше.

«АААААААААААА» — дзижчання якоїсь величезної, гидотної комахи — либонь, цикади — тут, в темряві, поряд з ним. Хтозна, що могло заповзти сюди, поки він спав?

Великий Джим почав намацувати ліхтар. Продовжуючи другою рукою стукати себе в груди, терти їх, він умовляв серце заспокоїтись, не поводитися, мов якесь нікчемашне немовля, не для того він пройшов через усе це, щоб померти отут, у цій темряві.

Налапавши ліхтарик, він важко став на ноги й перечепився через труп свого покійного ординарця. Знов скрикнувши, упав на коліна. Ліхтарик залишився цілим, проте покотився далеко від нього, освітлюючи рухомим променем нижню полицю зліва, заставлену коробками спагеті й банками томатної пасти.

Великий Джим поповз по ліхтар. І в цю ж мить відкриті очі Картера Тібодо ворухнулись.

— Картере? — Піт стікав обличчям Великого Джима; він відчував, як щоки йому вкриваються ніби тонкою, масною, смердючою плівкою. Серце в нього знову зробило черговий тріпотливий кидок, а тоді, як не дивно, знову забилося у нормальному ритмі.

Тобто ні. Не зовсім. Але принаймні близько до нормального ритму.

— Картере? Синку? Ти живий?

Глупство, звісно; Великий Джим розпоров йому черево, як великій рибині десь на березі річки, а потім ще й вистрелив у потилицю. Він лежав мертвий незгірш за Адольфа Гітлера. Проте він міг би поклястися… ну, майже поклястися… що очі хлопця…

Він боровся з думкою, що Картер зараз простягне руку й ухопить його за глотку. Запевняв себе, що це нормально, почуватися трішечки (настраханим) нервово, бо ж, врешті-решт, цей хлопець його ледь не вбив. І все ще очікував, що Картер раптом підхопиться сам і вхопить його, притягне до себе, і вгризеться своїми зголоднілими зубами йому просто в горло.

Великий Джим помацав пальцями в Картера під нижньою щелепою. Заляпана кров'ю плоть була холодною, без ніякого пульсу. Авжеж, звідки? Хлопець мертвий. Мертвий уже півдоби, якщо не довше.

— Ти зараз обідаєш зі своїм Спасителем, синку, — прошепотів Великий Джим. — Ростбіф з картопляним пюре. А на десерт яблучний пиріг…

Від цих слів йому покращало. Він поповз по ліхтарик, а коли йому здалося, ніби щось ворушиться позаду нього — може, то шелест руки, що тягнеться бетонною долівкою, намацуючи наосліп, — він не озирнувся. Він мусить нагодувати генератор. Заткнути оте його «АААААА».

Коли він витягував один з тих чотирьох балонів, що ще залишалися у погрібці, серце в нього знову збилося на аритмію. Він сів поряд з відкритим люком, хапаючи ротом повітря, намагаючись кашлем повернути серце до регулярного ритму. І молячись, без усвідомлення того, що його молитви — це, головним чином, низка вимог і стандартних обґрунтувань: заспокой його; тут нема моєї вини; визволи мене звідси; я робив все, що міг, якнайкраще; мене підвела чужа некомпетентність; зціли моє серце.

— Во ім'я Ісуса, амінь, — промовив він. Але звук власного голосу його, радше налякав, ніж заспокоїв. Слова проторохтіли, мов кості в могилі.

На той час, коли його серцебиття трішки вирівнялося, хрипкий крик цикади вже вщух. Балон генератора спорожнів. Тільки промінь ліхтарика залишився у цій кімнаті, котра стала тепер такою ж темною, як і інша; останній з автономних світильників відмигтів своє ще сім годин тому. Силуючись прибрати з платформи при генераторі порожній балон, щоб встановити на його місце новий, Великий Джим неясно пригадав, як проштампував БЕЗ ДІЙ на заявці, котра потрапила на його стіл десь рік або два тому; в ній ішлося про оновлення обладнання в цьому сховищі. До тої заявки, напевне, було вписано й нові батареї для автономного освітлення. Але як він міг себе винити? Грошей у міському бюджеті завжди було обмаль, а люди не переставали тягнути руки: «Нагодуй мене, нагодуй мене».

«Це мусив би зробити Ел Тіммонс з власної ініціативи, — сказав він сам собі. — Заради Бога, хіба чекати від кого ініціативи, це забагато? Хіба не за це ми платимо обслуговуючому персоналу? Бачить небо, він міг би звернутися до того жабоїда Берпі й попросити в нього спонсорської допомоги. Сам я саме так би й зробив».

Він підключив балон до генератора. І тут знову спотикнулося його серце. Рука смикнулась, і ліхтарик упав у погрібець, де ударився об якийсь з іще повних балонів. Брязнуло скло, і він знов опинився в суцільній темряві.

— Ні! — заволав він. — Ні, чорти його забирай. НІ!

Але відповіді від Бога не надійшло. Тиша й темрява давили на нього ззовні, а його перенапружене серце задихалось і тіпалося всередині. Зрадницький м'яз!

«Не переймайся. У тій кімнаті є інший ліхтар. І сірники. Мені лише треба їх знайти. Правду кажучи, якби Картер ними запасся, я би прямо на них і натрапив». І це ж так воно й є. Він переоцінив цього хлопця. Гадав, що Картер завтрашній, а він, врешті-решт, виявився учорашнім. Великий Джим розсміявся, проте тут же змусив себе замовкнути. Сміх у суцільній темряві звучав дещо лячно.

«Не переймайся. Заводь генератор».

Так. Правильно. Генератор — завдання номер один. Він зможе знову перевірити надійність підключення, щойно той заведеться і очисник повітря знову зацокотить. На той час він вже знайде інший ліхтарик, а може, навіть коулменівську лампу. Наступна заміна балона відбуватиметься уже при повному світлі.

— Це загальний принцип, — промовив він. — Якщо хочеш, щоби щось робилося в цьому світі як слід, мусиш робити це сам. Лишень було б спитати про це Коґґінса, або оту Перкінс, що римується із «п'яддю». Вони-то знають. — Він знову розсміявся. Неможливо було втриматись, бо це було розкішно. — Вони познайомилися з цим принципом особисто. Не варто дражнити великого собаку, коли маєш тільки маленьку ломачку. Аж ніяк. Аж-ні-ні-ніяк.

Він пошукав рукою кнопку стартера, намацав і натиснув її. Нічого не сталося. Раптом повітря в бункері здалося ще більш загуслим.

«Просто я натиснув не ту кнопку, от і все».

Сам розуміючи неправду, але вірячи в це, бо є речі, в які мусиш вірити, він подув собі на пучки, як то роблять азартні гравці в кості, сподіваючись викинути гаряче число. А тоді знову почав мацати довкола, поки його пальці не знайшли кнопку.

— Боже, — промовив він. — Це Твій слуга, Джеймс Ренні. Будь ласка, зроби так, щоби цей старий, нікчемашний драндулет завівся. Во ім'я Твого Сина, Ісуса Христа, я прошу Тебе.

Він натиснув кнопку стартера.

Нуль.

Він сів у темряві, звісивши ноги у погрібець з балонами, намагаючись загнати назад панічний страх, що хотів було оприявнитись і зжерти його живцем. Він мусить думати. Це єдиний шлях до виживання. Але думалось важко. Коли ти в темряві, коли твоє серце будь-якої миті загрожує бунтом, думати важко.

І що в цьому найгірше? Все, що він зробив, заради чого працював упродовж останніх тридцяти років свого життя, здавалося примарним. Як ті люди, що залишилися по інший бік Купола. Вони ходили, балакали, їздили в машинах, навіть літали на літаках і гелікоптерах. Але ніщо з цього не мало значення, під Куполом ніщо таке не мало сенсу.

«Візьми себе в руки. Якщо Бог тобі не помагає, допоможи собі сам».

— Гаразд. Першим ділом світло. Навіть коробка сірників — уже діло. Мусить же щось лежати на якійсь із полиць в іншій кімнаті. Йому треба лише мацати там — не поспішаючи, дуже методично, — поки не знайде. А вже потім він знайде батарею для цього нікчемашного стартера. Батареї там мусять бути, він був цього певен, бо йому потрібен був генератор. Без генератора він загине.

«Припустимо, ти знову заведеш стартер. А що далі, коли закінчиться пропан?»

Та ну, щось тоді втрутиться в його долю. Він не збирався померти тут. Ростбіф з Ісусом? Фактично, він не спішить на той обід. Якщо він не може сидіти в голові столу, він просто уникає будь-яких бенкетів.

Ця думка змусила його засміятись знову. Він вельми повільно, вельми обережно просувався до дверей, що вели в більшу кімнату. Тримаючи руки перед собою, як сліпець. Через сім кроків торкнувся ними стіни. Вирушив направо, ведучи пучками пальців по дерев'яній панелі, і… ось! Порожнеча. Прочинені двері. Добре.

Він прочовгав крізь одвірок, рухаючись тепер впевненіше, незважаючи на чорноту. Розміщення речей у цій кімнаті він пам'ятав добре: по боках полиці, прямо попереду дива…

І знову він перечепився об того нікчемашного хлопця і впав пластом. Ударився лобом об долівку й закричав — більше від несподіванки й досади, ніж від болю, бо килим на підлозі пом'якшив удар. Але ж, о Господи, між ногами в нього була мертва рука. Здавалося, зараз вона вхопить його за яйця.

Великий Джим підхопився на коліна, зачовгав уперед і знову вдарився головою, цього разу об диван. Знов видав скрик, потім заліз на диван, швидко підібравши за собою ноги, як ото робить людина, вискакуючи з моря, де, як вона раптом зрозуміла, повно акул.

Він лежав і тремтів, наказуючи собі заспокоїтись, він мусить заспокоїтися, бо інакше в нього дійсно може статися інфаркт.

«Коли починається аритмія, ви мусите сконцентруватися і робити довгі, глибокі вдихи», — казав йому той хіпі-доктор. Тоді Великий Джим поставився до цих слів, як до звичайної нью-ейджівської дурні, проте зараз йому не залишалося нічого іншого — звичайного верапамілу в нього не було — тож мусив спробувати цей рецепт.

І воно, схоже, діяло. Зробивши двадцять глибоких вдихів, кожного разу видихаючи повільно, він відчув, що серце в нього нормалізувалося. І в роті поменшало мідного присмаку. От лишень груди йому здавило. У ліву руку вповзав біль. Він знав, що це симптоми інфаркту, але гадав, що це може бути також і від нетравлення шлунку після всіх тих з'їдених ним сардин. Найімовірніше, що від останнього. Довгі глибокі вдихи чудово допомагають його серцю (але все одно, коли вибереться з цього розгардіяшу, йому треба показатися лікарям, можливо, він навіть погодиться на серцеву хірургію). Спека — от головна проблема. Спека й затхле повітря. Він мусить знайти ліхтар і знову завести той генер. От лиш ще хвилиночку, ну, може, пару…

Тут чути чиєсь дихання.

«Авжеж, звичайно. Це ж я сам тут і дихаю».

І все-таки він був певен, що чує ще когось. Більше, ніж когось одного. Йому здалося, що з ним тут тепер кілька людей. І він подумав, що знає, хто вони.

«Та це ж просто смішно».

Так, але хтось із тих, хто зараз тут дихає, знаходиться поза диваном. Хтось причаївся в кутку. А хтось стоїть за три фути перед ним.

«Ні. Припиніть!»

За диваном Бренда Перкінс. У кутку Лестер Коґґінс, з відвислою нижньою щелепою.

А просто перед ним стоїть…

— Ні, — проказав Великий Джим. — Це суще лайно. Чиста дурня це.

Він заплющив очі, намагаючись сконцентруватися на тих довгих повільних вдихах.

— А тут так гарно пахне, тату, — спереду нього прогудів Джуніор. — Пахне, як у тій коморі. Як мої дівчатка.

Великий Джим вискнув.

— Допоможи мені підвестись, братане, — озвався з підлоги Картер. — Він мене так сильно порізав. Та ще й стрельнув у мене…

— Перестаньте, — прошепотів Великий Джим, — нічого такого я не чую, отже, зараз же припиніть. Я рахую вдихи. Я направляю собі серце.

— Всі документи в мене збереглися, — промовила Бренда Перкінс. — І копій маю достатньо. Скоро їх буде розвішано на кожному телефонному стовпі в місті, як розвішувала Джулія останнє число своєї газети. «Начувайся, твої гріхи знайдуть тебе» — книга «Числа», розділ тридцять другий.

— Тебе нема тут!

Але раптом щось — на дотик, мов палець, — делікатно проїхалося йому по щоці.

Великий Джим знову вискнув. У протиатомному сховищі було повно мертвих людей, котрі все ж таки дихали цим неймовірно затхлим повітрям. Навіть у темряві він бачив їхні бліді лиця. Бачив очі свого мертвого сина.

Великий Джим підхопився з дивана, розмахуючи в чорному повітрі стиснутими кулаками.

— Геть пішли звідси! Всі ви, геть від мене!

Він кинувся до сходів і перечепився об нижній східець. Цього разу не було килима, щоб пом'якшити удар. В очі йому почала скрапувати кров. Мертва рука пестила йому ззаду шию.

— Ти мене вбив, — примовляв Лестер Коґґінс, але з його розкраяною щелепою це в нього звучало, як «и ее уиу».

Великий Джим рвонув угору сходами й нагорі вгатився у двері усією своєю значною вагою. Двері рипнули й прочинились, відгортаючи собою вбік обвуглену деревину й навалену цеглу.

«Ні! — гаркнув він. — Ні, не торкайся мене! Ви, ніхто мене не торкайтесь!»

Серед руїн кімнати засідань стояла майже така ж точно темрява, як і в бункері, але була й суттєва різниця: повітря тут зовсім не годилося для дихання.

Великий Джим зрозумів це вже після третього вдиху. Скатоване понад межі витривалості цим останнім ривком хазяїна, його серце знову плигнуло йому в горло. І цього разу там воно й застрягло.

Великий Джим раптом відчув, ніби від горла до пупа в ньому провалилось щось неймовірно важке: довгий мішок з ряднини, набитий камінням. Він зробив рух назад до дверей, немов людина, що силується пробрести крізь мул. Спробував протиснутися крізь щілину, але цього разу глухо застряг. З його роззявленого, хапаючого повітря рота, з забитого горла почав народжуватися жахливий звук, і звук той був: «АААААААААААА. Нагодуй мене, нагодуй мене».

Він молотнув кулаком раз, другий, тоді ще раз: потягнувся рукою вперед, прагнучи якогось фінального спасіння.

Хтось ласкаво погладив йому руку зсередини. «Татуню», — проспівав чийсь голос.

Хтось потряс Барбі, розбудивши його рано-вранці в неділю, перед світанком. Він неохоче приходив до тями, кашляючи, інстинктивно обернувшись до Купола, до вентиляторів поза ним. Коли нарешті прокашлявся, він подивився, хто ж це його розбудив. Побачив Джулію. Волосся в неї розвилося і висіло, щоки палали гарячкою, але очі були ясними. Вона промовила:

— Бенні Дрейк помер годину тому.

— Ох, Джуліє. Боже правий, мені так жаль, — голос у нього був надірваний, рипучий, зовсім не його голос.

— Я мушу дістатися до коробочки, яка створює Купол, — сказала вона. — Як мені дістатися до коробочки?

Барбі похитав головою.

— Це неможливо. Якщо б ви навіть могли з нею щось зробити, вона знаходиться на пагорбі, майже за півмилі звідси. Ми тут навіть до машин підійти не можемо, не затамувавши подиху, а до них звідси всього якихось п'ятдесят футів.

— Є один спосіб, — промовив хтось поряд з ними.

Вони озирнулись і побачили Сема Вердро. Той докурював останню зі своїх сигарет і дивився на них тверезими очима.

Він був тверезий, цілком тверезий уперше за останніх вісім років.

Сем повторив:

— Є один спосіб. Я можу вам показати.