Під куполом

СІЛЬ

Жінки-офіцери все ще стояли, балакали побіля «Г-3» Великого Джима, Джекі тепер нервово курила сигарету, але, побачивши Джулію, котра якраз проходила повз них, пані перервали свою бесіду.

— Джуліє? — звернулась нерішуче Лінда. — Можна вас…

Джулія не зупинилася. Найменше, чого їй хотілося зараз у її збуреному стані, це бесіди з кимсь ще з представників тих органів законності й того порядку, який, схоже, тепер встановлюється в Міллі. Пройшовши вже півдороги до «Демократа», Джулія усвідомила, що лють не єдине з почуттів, які вона наразі переживає. І навіть не головне з її почуттів. Вона зупинилася під тентом з написом «Нові & Уживані книги» («ЗАКРИТО ДО ОСОБЛИВОГО РОЗПОРЯДЖЕННЯ» повідомляло написане рукою оголошення у вітрині), щоби перевести дух, але також і зазирнути в глиб самої себе. Це не забрало багато часу.

— Загалом, я налякана, — промовила вона, злегка здригнувшись від звуку власного голосу. Вона не збиралася нічого говорити вголос.

Її наздогнав Піт Фрімен.

— Як ти, в порядку?

— Нормально, — це була брехня, але відповідь прозвучала доволі рішуче. Звісно, вона не могла знати, що написано в неї на обличчі.

Потягнувшись рукою собі за голову, вона пригладила волосся, що так і стирчало на потилиці після її денного спання. Волосся вляглося… а тоді знову стало сторчма. «Ще й зачіска ідіотська на додачу до всього, — подумала вона. — Вельми гарно. Фінальний штрих».

— Я думав, Ренні таки насправді змусить нашого нового шефа тебе заарештувати, — сказав Піт. Очі в нього були широко розплющені, і в цю мить він виглядав набагато молодшим за свої тридцять з чимось років.

— Я надіялась. — Джулія змахнула руками, взявши в лапки невидимий заголовок. — РЕПОРТЕР «ДЕМОКРАТА» ОТРИМАВ ЕКСКЛЮЗИВНЕ ІНТЕРВ'Ю В ТЮРМІ ЗІ ЗВИНУВАЧЕНИМ У ВБИВСТВАХ.

— Джуліє, що це таке в нас відбувається? Не кажучи вже про Купол, що це таке? Ти бачила отих хлопців, отих, що пишуть там заяви? Це вже лякає.

— Бачила, — відповіла Джулія. — І хочу про це написати. Я хочу написати про все це. А на міських зборах увечері в четвер, гадаю, не лише я одна матиму серйозні питання до Джеймса Ренні.

Вона поклала долоню на передпліччя Піта.

— Мені треба дізнатися детальніше про ці вбивства, а тоді вже я напишу з того, що матиму. Плюс редакторська колонка, якомога різкіша, наскільки мені це вдасться без зайвої демагогії. — Вона невесело реготнула. — Щоправда, в царині демагогії Джеймс Ренні поза конкуренцією.

— Я не розумію, що ти…

— Все нормально, просто вже почала працювати. Ще пара хвилин, і я прийду до тями. Тоді, либонь, і вирішу, з ким треба побалакати в першу чергу. Бо часу вкрай мало, якщо ми хочемо встигнути у друкарню вже сьогодні.

— Ксерокс, — сказав він.

— Га?

— На ксерокс встигнути сьогодні.

Вона відповіла йому непевною посмішкою і махнула, щоб ішов. Він озирнувся вже від дверей редакції. Жестом вона повідомила, що з нею все гаразд, а потім задивилася крізь запилюжену вітрину книгарні. Кінотеатр у центрі стояв закритий уже років п'ять, і кінотеатру-паркінгу для автомобілістів, що колись був працював за містом, теж давно нема (тепер поряд з шосе 119, де колись здіймався великий екран, містилася запасна стоянка бізнесу Ренні), проте Рей Таул якось примудрявся утримувати свою брудну імперію друкованого слова. Частина виставленого на вітрині складалася з посібників типу «допоможи собі сам». Решта — це купи книжок, паперові обкладинки котрих прикрашали оповиті туманом замки, стражденні леді й гологруді бугаї — безкінні й вершники. Кілька з означених бугаїв розмахували мечами і були вбрані в щось на кшталт кальсонів. «НЕ ЩАДИ МОНЕТИ НА КРУТІ СЮЖЕТИ» — сповіщало рекламне гасло в цьому кутку вітрини.

Точно що скрутні сюжети.

«Ніби самого Купола нам недостатньо, вистачило б одного цього зла, так на тобі — ще й виборний родом із пекла».

Що її найбільше непокоїть, зрозуміла вона, що найбільше її лякає — це швидкість, з якою все відбувається. Ренні звик бути найбільшим, найнахабнішим півнем у цьому курнику, і вона очікувала, що він намагатиметься посилити власний контроль над містом невдовзі — скажімо, через тиждень або місяць після того дня, як їх відрізало від світу. А тут минуло якихось три дні, і вже такі переміни. А якби Кокс із його науковцями пробилися до нас вже сьогодні ввечері? Або Купол сам собою раптом зник? Великий Джим моментально змалів би до свого колишнього розміру, але ж і оскандалився б значно.

«Та звідки б він оскандалився? — спитала вона сама себе, так і туплячись очами в КРУТІ СЮЖЕТИ. — Пояснював би, що намагався зробити тільки на краще, виходячи з обставин, які склалися. І вони б йому вірили».

Мабуть, що так. Але все одно неясно, чому цей чолов'яга не потерпів, не виждав ще якийсь час? «Бо щось пішло не так і він був змушений вдатися до цих кроків. А також…»

— Також, я гадаю, він не зовсім при здоровому глузді, — доповіла вона купі книжок в паперових обкладинках. — І не був ніколи при здоровому глузді.

Ну, нехай так, але як пояснити ту колотнечу в місцевому супермаркеті, в яку втягнулися люди, котрі поки що дома мають повні комори їдла? Тут не простежується ніякого сенсу, окрім…

— Окрім того сенсу, що це було спровоковано саме ним.

Та це ж смішно, ніби якийсь дешевий путч у кафе «Параноя». Хіба ні? Вона подумала, що варто розпитати людей, котрі були біля «Фуд-Сіті» від самого початку, що вони бачили, проте чи не важливіші наразі ці вбивства? У неї, врешті-решт, є під рукою лише одна справжня журналістка, і це вона сама…

— Джуліє? Міс Шамвей?

Джулія так глибоко була занурилась у власні думки, що ледь не вискочила з туфель. Різко крутнувшись на місці, вона могла б упасти, якби її не підтримала Джекі Веттінгтон. Поряд із Джекі стояла Лінда Еверет, це вона її покликала. Обидві мали зляканий вигляд.

— Ми можемо з вами поговорити? — спитала Джекі.

— Звичайно. Слухати, що люди кажуть, це мій фах. Зворотний бік цієї професії полягає в тім, що я пишу про те, що вони мені розказують. Вам же про це відомо, леді, чи не так?

— Але ви не мусите називати наші імена, — попередила Лінда. — Якщо ви не погодитеся на це, забудьмо й розійдемося.

— Наскільки я розумію, — промовила Джулія з усмішкою, — ви обидві можете просто бути джерелом, близьким до слідства. Годиться?

— Якщо ви пообіцяєте також відповісти нам на наші запитання, — сказала Джекі. — Погоджуєтеся?

— Гаразд.

— Ви ж були в супермаркеті, так? — спитала Лінда.

Дедалі дивніше й дивніше.

— Так. І ви обидві теж. Тож давайте поговоримо. Порівняємо враження.

— Не тут, — сказала Лінда. — Не серед вулиці. Тут люди. І не в редакції газети.

— Розслабся, Лін, — мовила Джекі, кладучи руку подрузі на плече.

— Сама розслабся, — відповіла Лінда. — Це не в тебе чоловік вважає, ніби ти допомогла запакувати в буцегарню невинну людину.

— У мене нема чоловіка, — відповіла їй Джекі, і цілком слушно, подумала Джулія, це на її щастя; чоловіки часто стають ускладнюючим фактором.

— Зате я знаю місце, куди ми можемо піти. Там затишно й завжди відкрито, — вона трохи поміркувала, — так принаймні завжди було. Але з цим Куполом тепер я навіть і не знаю.

Джулія, котра якраз перед цим гадала, кого б їй проінтерв'ювати першим, не мала наміру випускати з рук цю парочку.

— Ходімо, — мовила вона. — І повз поліцейську дільницю ми пройдемо протилежним боком вулиці, правда?

Лінда на це спромоглась усміхнутись.

— Яка чудова ідея, — кивнула вона.

Пайпер Ліббі обережно присіла перед олтарем Першої Конгрегаційної церкви й уклякла, морщачись навіть з молитовною подушечкою, підставленою під свої розбиті, напухлі коліна. Вона обхопила себе правою рукою, притиснувши нею до тулуба нещодавно вивихнуту ліву. Ця рука почувалася непогано — фактично, вона боліла набагато менше за коліна, — але Пайпер не хотіла дарма піддавати її випробовуванню. Руку дуже легко знову вибити з суглоба; їй це втокмачили (і то суворо) ще тоді, у школі, після травми на футбольному полі. Вона склала руки і заплющила очі. І вмент її язик опинився у тій дірі, де ще до вчорашнього дня в неї був зуб. Але в житті її тепер була гірша діра.

— Агов, Несьогосвітній, — промовила вона. — Це знову я, я знову прошу допомоги від Твоєї любові та співчуття. — Сльоза викотилася з-під однієї, тієї, що була розпухлою, повіки і побігла вниз по напухлій (не кажучи вже про її колір) щоці. — Чиє там десь поблизу мій собака? Я просто питаюся, бо дуже за ним скучаю. Якщо він там, я сподіваюся, ти даси йому духовний еквівалент смачної кісточки. Він на це заслужив.

І знову, і ще течуть з неї сльози, повільні й пекучі.

— Либонь, його там нема. У більшості великих релігій вважається, що собаки не потрапляють на небеса, хоча деякі побічні секти (а також «Рідерз Дайджест»[304], як мені здається) з цим не погоджуються.

Звісно, якщо нема ніякого раю, це питання не було актуальним, сама ідея такого безрайного існування, така безрайна космологія була тим прихистком, куди те, що залишилося від її віри, линуло дедалі більш вільно. Можливо, забуття; можливо, щось гірше. Безкрая порожня рівнина під білим небом, наприклад місце, де час завжди — ніколи, напрямок завжди — нікуди, і поряд з тобою нікого. Іншим словом, просто велика, безмежна Несосвітенність: для поганих копів, жінок-проповідниць, дітей, що випадково застрелилися, і недолугих німецьких вівчарок, котрі загинули, намагаючись захистити своїх господинь. He-Буття без визернювання добра зі зла. Звертання з молитвою до такої концепції відгонило чимось театральним (якщо не відверто богохульним), проте подеколи це допомагало.

— Але ж справа не в раї, — підсумувала вона. — Справа наразі зводиться до того, щоб спробувати вирахувати, скільки моєї вини в тому, що трапилося з Кловером. Я розумію, що сама завинила — піддалася своїй запальності. Знову. Але ж моя релігія вчить, що цю вибуховість у мене вклав Ти, а яким чином я з нею впораюсь, то вже суто моя справа, проте мені страх як не подобається ця ідея. Не те, щоб я її цілком відкидала, але вона мені таки не подобається. Це мені нагадує те, як, бува, здаєш машину в ремонт і механіки завжди знаходять спосіб покласти на тебе провину за негаразди з нею. Ти забагато нею їздила, ти замало нею їздила, ти забула відпустити ручне гальмо, ти забула закрити вікна і дощем намочило електросистему. І що найгірше, знаєш? Якщо нема Тебе там, Несьогосвітній, я навіть крихітної частинки вини не можу перекласти на Тебе. Що тоді мені залишається? Клята, курва, генетика? — Вона зітхнула. — Вибач мені моє богохульство; чому б Тобі не прикинутися, ніби нічого не було? Так завжди робила моя мати. Тим часом маю інше запитання: що я мушу робити тепер? У нашому місті жахливі справи, я хотіла б якось допомогти, але не знаю, не можу вирішити, яким чином. Я почуваюся дурною, слабкою, збентеженою. Гадаю, аби я була кимсь з тих старозавітних анахоретів, сказала би, що потребую знаку. У даному випадку навіть знаки «ЗМЕНШІТЬ ШВИДКІСТЬ У ШКІЛЬНІЙ ЗОНІ» або «НЕБЕЗПЕЧНИЙ ПОВОРОТ» згодилися б.

У ту мить, як вона промовляла ці слова, прочинилися і з гучним брязком затріснулися вхідні двері. Пайпер озирнулася через плече, майже вірячи, що побачить там янгола в повному обладунку — з крилами і в осяйно білому хітоні. «Якщо він хоче зі мною боротися, то мусить спершу загоїти мені руку»[305], — подумала вона.

Прийшов не янгол, а Роммі Берпі. Перед сорочки вибився в нього зі штанів і звисав ледь не до колін, і на лиці в нього була майже така ж прибитість, яку в своїй душі відчувала Пайпер. Він рушив центральним проходом, але помітив Пайпер і зупинився, здивований, що побачив її тут, не менше, ніж вона його.

— О, чи ти ба, — промовив він, але з тим його люїстонівським прононсом це прозвучало: шити-па. — Вибачте, я не знав, що ви тут. Тоді зайду пізніше, я.

— Ні, — зупинила його вона, важко підводячись на рівні, знову за допомогою однієї, правої, руки. — Я тут уже закінчила.

— Взагалі-то, я кат'лик, — повідомив він («Не бреше», — подумала Пайпер). — Але в Міллі нема кат'лицької церкви… про що вам, звісно, відомо, як проповідниці… Але ж, знаєте, як ото кажуть про перший-ліпший порт під час шторму. Я вирішив зайти, трішки помолитися за Бренду. Мені завжди подобалася ця жінка, ато. — Він потер рукою щоку. Серед тиші порожньої церкви звук шкрябання долонею по щетині прозвучав дуже гучно. Волосся, зазвичай збите у високий кок а-ля Елвіс, зараз повисло в нього на вухах. — Я її по-справжньому любив. Ніколи не к'зав їй про це, та, д'маю, вона знала.

Пайпер дивилася на нього зі зростаючим жахом. Вона не покидала церковної садиби цілий день і, хоча знала про те, що відбулося у супермаркеті (їй телефонували кілька її парафіян), про Бренду не чула нічого.

— Бренда? Що з нею трапилося?

— Вбили. І ще інших. Кажуть, ніби той хлопець, Барбі, це зробив. Його заарештовано.

Пайпер ляснула себе долонею по губах і похитнулась. Роммі поспішив до неї й обняв за талію. Отак вони й стояли перед олтарем, ніби чоловік і жінка, що вирішили побратися, коли знову прочинилися двері з вестибулю і досередини увійшли Джекі, Лінда і Джулія.

— Хоча, можливо, це й не найкраще місце, — промовила Джекі.

Говорила вона неголосно, але завдяки церковній акустиці Пайпер з Ромео чудово її почули.

— Залишайтесь, — промовила Пайпер. — Не йдіть, якщо справа про те, що трапилося. Я не можу повірити, що містер Барбара… на мою думку, він не здатен. Він вправив мені руку після вивиху. Дуже делікатно це робив, — вона на мить замислилася. — Напрочуд делікатно, особливо зважаючи на обставини. Заходьте, балакайте, не соромтесь мене.

— Є люди, що можуть вправити вивихнуту руку і разом з тим вони цілком здатні на вбивство, — зауважила Лінда, вертячи при цім на пальці обручку і закусивши собі губу.

Джекі торкнулася її зап'ястя.

— Ліндо, ми ж хотіли про це нишком, пам'ятаєш?

— Пізно, — відповіла Лінда. — Вони нас уже побачили з Джулією. Якщо вона напише статтю і вони розказуватимуть, що бачили нас разом, вину все одно припишуть нам.

Пайпер не мала зеленого поняття, про що каже Лінда, але загальну суть вона вловила. Вона підняла праву руку і повела нею навкруги. — Ви в моїй церкві, пані Еверет, все, що тут сказано, тут і залишається.

— Ви обіцяєте? — запитала Лінда.

— Так. То чому б нам не побалакати про це? Я лише щойно молилася про знак, а тут і всі ви з'явилися.

— Я не вірю в такі штуки, — кинула Джекі.

— Та й я, якщо чесно, — сказала Пайпер і засміялася.

— Мені це не подобається, — сказала Джекі, звертаючись цього разу до Джулії.

— Мало що вона каже, тут забагато народу. Втратити роботу, як Марті, то одне. Це я пережити можу, все одно зарплата, як у зайця під хвостом. А от якщо на мене визвіриться Джим Ренні… — вона похитала головою. — Це вельми неприємна перспектива.

— Нас не забагато. Нас якраз стільки, скільки треба. Містере Берпі, ви вмієте тримати таємницю?

Роммі Берпі, котрий свого часу був прокрутив чимало сумнівних оборудок, кивнув, приклавши пальця собі до вуст.

— Німий, як риба, — пообіцяв він. Риба в нього вийшла, як рипа.

— Ходімо до пасторату, — запропонувала Пайпер. Помітивши, що Джекі все ще вагається, Пайпер простягнула до неї свою ліву руку… дуже обережно. — Ходімо, поміркуємо разом. Може, заразом зробимо по ковточку віскі?

За цим Джекі врешті піддалася.

31 ВОГОНЬ ОЧИЩЕННЯ ВОГОНЬ ОЧИЩЕННЯ

ЗВІРА БУДЕ ВВЕРГНУТО В ОЗЕРО ВОГНЕННЕ

(АП. 19:20)

«ДЕ БУДЕ МУЧИТИСЯ ДЕНЬ & НІЧ ПОВІКИ ВІЧНІ»

(АП. 20:10)

СПАЛІМО ЗЛО

ОЧИСТИМО ПРАВЕДНІСТЬ

ВОГОНЬ ОЧИЩЕННЯ ВОГОНЬ ОЧИЩЕННЯ 31

31 ІСУС ВОГНЕННИЙ ПРИХОДИТЬ 31

Троє чоловіків, що тіснилися в кабіні деренчливої вантажівки «Громадські Роботи», доволі вражено дивилися на цей загадковий напис. Його було намальовано чорною фарбою по червоному тлу на будівлі, котра стояла позаду студії РНГХ, літерами такими великими, що вони вкривали майже всю поверхню.

Посередині сидів Роджер Кіл'ян, фермер-птахівник і батько конічноголових нащадків. Він обернуся до Стюарта Бові, котрий сидів за кермом.

— Стюї, що воно має означати?

Але відповів йому Ферн Бові:

— Це означає, що чортів Філ Буші оскаженів більш, ніж зазвичай, ось що це означає.

Відкривши бардачок, він відсунув убік пару засмальцьованих рукавичок і видобув звідти револьвер 38 калібру. Перевірив, чи той заряджений, клацнув циліндром, повертаючи його на місце рвучким порухом зап'ястка, і засунув револьвер собі за пояс.

— Ти знаєш, Ферні, — зауважив Стюарт, — це збіса вельми гарний спосіб відстрелити собі дітородні яйця.

— Не переживай за мене, переживай за нього, — відповів Ферн, хитнувши головою назад, на студію. Звідти до них долітало неголосне звучання музики госпел. — Він безперервно преться на власному ж продукті вже майже рік і тепер став таким же надійним, як нітрогліцерин.

— Філу тепер подобається, якщо його називають Майстром, — сказав Роджер Кіл'ян.

Спочатку вони були під'їхали до фасаду студії і Стюарт посигналив у гучний клаксон — і то не раз, а кілька. Філ Буші не вийшов. Він міг бути й там, ховатися; міг блукати десь у лісі поза радіостанцією; можливо навіть, подумав Стюарт, він зараз сидить тут, у лабораторії. У параноїдальному настрої. Небезпечний. Але, попри все, револьвер тут зайвий. Він нахилився, висмикнув його у Ферна з-за пояса й засунув під водійське сидіння.

— Та ну! — вигукнув Ферн.

— Ніяк не можна там стріляти, — нагадав Стюарт. — Так ти нас усіх запроториш аж на Місяць. — А потім до Роджера: — Коли ти останній раз бачив цього сухореброго мазефакера?

Роджер пожував губами.

— Було тижнів чотири тому, як ото остання партія йшла з міста. Коли отой великий «Чінук»[306] прилітав. — Він промовив назву вертольота як «Шін-уук». Роммі Берпі його б зрозумів.

Стюарт зважив. Виглядало не вельми добре. Якщо Буші в лісі, то ще нічого. Якщо забився в якийсь куток у студії, сприйнявши їх у своїй параної за федералів, теж не велика проблема… якщо, звісно, не вирішить знічев'я вискочити, стріляючи на всі боки.

А от якщо він зараз ховається у приміщенні складу… тут можуть бути проблеми.

Стюарт звернувся до брата:

— Там, у кузові, в нас лежать добрячі дрючки. Вибери собі один. Якщо Філ раптом намалюється і почне казитися, торохнеш його.

— А якщо він буде з пістолетом? — цілком резонно запитав Роджер.

— Не буде, — заперечив Стюарт. І хоча ніякої певності щодо цього в нього не було, він мав наказ: терміново доставити два балони пропану в лікарню. «Решту газу ми також мусимо перевезти звідти якомога швидше, — сказав йому Великий Джим. — Ми по всій формі виходимо з метамфетамінового бізнесу».

Це вже було полегшення; коли місто позбавиться цього Купола, Стюарт мав намір вийти також і з похоронного бізнесу. Переїхати кудись, де тепло, на Ямайку або на Барбадос. Він бажав би ніколи більше не побачити жодного нового мертвого тіла. Але аж ніяк не бажав бути тим, хто повідомить Майстру Буші про те, що виробництво припиняється, про це він сказав і Великому Джиму.

«Дозволь мені самому попіклуватися про нашого Майстра», — відповів йому Великий Джим.

Стюарт об'їхав великою помаранчевою вантажівкою будівлю і задом здав до її тильних дверей. Двигун залишив на холостому ходу, щоби потім зразу ввімкнути лебідку й підйомник.

— Лишень подивіться, — зачудувався Роджер Кіл'ян. Він витріщився на захід, де тривожною червоною плямою збиралося сідати сонце. Щоби невдовзі зовсім забруднитися, потонувши у великій чорній смузі, яка залишилася після лісової пожежі. — Правда ж, гаспидське якесь видовисько?

— Не лови ґави! — обірвав його Стюарт. — Я хочу швиденько закінчити і гайда звідси. Ферні, піди візьми дрючок. Та добрячий собі вибери.

Ферні переліз через підйомник і вибрав один з кілків, довжиною приблизно як бейсбольний кий. Вхопився за нього обома руками і різко змахнув для проби.

— Годиться, — сказав він.

— Баскін-Роббінс[307], — мрійливо промовив Роджер. Прикриваючи долонею очі, він усе ще мружився на захід. Мруження йому не вельми пасувало, воно робило його схожим на косоокого троля.

Поки відмикав задні двері — доволі складний процес, у якому були задіяні сенсорна панель і два замки, — Стюарт ще мовчав, а тоді запитав:

— З чого це ти так прешся?

— Присмаки тридцяти одного виду, — промовив Роджер. Він посміхався, показуючи гарнітуру своїх гнилуватих зубів, котрих ніколи не бачив ні Джо Боксер, ні жоден інший дантист.

Стюарт поняття не мав, про що говорить Роджер, натомість зрозумів його брат.

— Щось не дуже мені скидається цей напис на стіні на рекламу морозива, — сказав Ферн. — Хіба, якщо про «Баскін-Роббінс» згадується десь в Апокаліпсисі.

— Заткніться обоє, — гримнув на них Стюарт. — Ферні, приготуй свій кийок на цього придурка. — Він штовхнув двері й зазирнув усередину. — Філе?

— Називай його Майстром, — порадив Роджер. — Він любить, щоб його називали, як отого нігера в «Південному Парку»[308].

— Майстре? — погукав Стюарт. — Ти тут, Майстре? Відповіді не було. Стюарт почав мацати в мороці, чекаючи, що будь-якої миті хтось його вхопить за руку, і врешті налапав вмикач. Освітлене приміщення тягнулося приблизно на дві третини довжини будівлі. Стіни дерев'яні, щілини між їх неструганими дошками залиті рожевою монтажною піною. Приміщення майже цілком було заповнене газовими балонами та каністрами всіх розмірів і брендів. Він не уявляв, скільки всього тут цього добра, але на око прикинув, що десь від чотирьох до шести сотень.

Стюарт повільно пішов вздовж центрального проходу, придивляючись до маркування на балонах. Великий Джим наказав йому, які точно він мусить забрати, сказав, що вони мусять стояти десь позаду і, слава Богу, там вони й знайшлися. Він зупинився біля п'яти балонів муніципального розміру з написом ЛІКАРНЯ КР на їх боках. Вони стояли між іншими балонами, поцупленими з поштового відділення й тими, на боках яких було написано МІЛЛ — СЕРЕДНЯ ШКОЛА.

— Ми мусимо забрати парочку оцих, — сказав він Роджеру. — Принеси ланцюг, ми їх зачепимо. Ферні, а ти піди, подивися, чи замкнуто двері лабораторії. Якщо ні, замкни, — простягнув він йому в'язку ключів.

Ферні чудово обійшовся б і без цього завдання, але він був слухняним братиком. Він вирушив далі проходом між балонами з пропаном. Балони закінчувалися за десять футів від дверей, а двері ці, побачив він з завмиранням серця, стояли напівпрочинені. Позаду себе він почув дзвяк ланцюга, потім вищання лебідки й низький гуркіт першого балона, що потягнувся до машини. Ці звуки здалися йому дуже далекими, особливо, коли він уявив собі причаєного по той бік дверей Майстра, червоноокого і геть одурілого. Нанівець обдовбаного, ще й з ТЕС-9[309] у руці.

— Майстре, ти тут, друзяко? — погукав він.

Відповіді не було. І, хоча він не мав для цього причин — сам, либонь, був трохи очманілим, якщо зробив це, — цікавість пересилила в ньому страх і Ферн штовхнув своїм дрючком двері, прочинивши їх навстіж.

У лабораторії сяяло флуоресцентне світло, але загалом ця частина складу «Царства Христового» виглядала порожньою. Близько двадцяти варильних апаратів — великих електричних пічок, кожна підключена до окремого витяжного вентилятора і балона з пропаном — стояли вимкнуті. Казани, мензурки і дорогущі колби акуратно стояли на полицях. Тут гидко тхнуло (завжди так було, завжди й буде, подумав Ферн), але долівка була заметена і взагалі не вбачалося ніякого безпорядку. На одній стіні висів календар «Уживаних автомобілів Джима Ренні», все ще розгорнутий на місяці серпні. «Мабуть, цей уїбан саме тоді втратив зв'язок з реальністю, — вирішив Ферн. — Просто відплив». Він зробив кілька кроків у глиб лабораторії. Завдяки їй усі вони стали багатіями, але йому вона ніколи не подобалася. Запах тут занадто нагадував йому препараторську в підвалі їхнього похоронного бізнесу.

Один куток було відгороджено важкою сталевою панеллю. З дверцятами посеред неї. Там, як було відомо Ферну, зберігався кінцевий продукт Майстра, гідний запаморочливої довгої скляної люльки кристалічний метамфетамін, розфасований не по галонових пакетиках, а у великі мішки для сміття «Гефті»[310]. Авжеж, вельми вставний кришталь, і його чимало. Жоден торчок з тих, що швендяють вулицями Нью-Йорка або Лос-Анджелеса в пошуках розкумарки, не здатен був би профінансувати такого запасу. Коли цей куток був повен, там зберігалося достатньо товару, щоби забезпечити ним всі Сполучені Штати на кілька місяців, а може, й на цілий рік.

«Навіщо Великий Джим дозволив йому виробляти так збіса багато? — чудувався Ферн. — А ми навіщо в це полізли?» Він не знаходив відповідей на ці питання, окрім найочевиднішої: бо мали можливість. На них запаморочливо подіяв геній Філа Буші в комбінації з дешевими китайськими інгредієнтами. А ще таким чином фінансувалася корпорація РНГХ, котра займалася Божою справою по всьому Східному узбережжю. Якщо в когось виникали якісь питання, Великий Джим завжди вказував на це. Цитуючи при цім святе письмо: «Вартий бо працівник своєї нагороди» (Лук. 10:7) та «Не в'яжи рота волові, що молотить» (1 Тим. 5:18).

Стосовно волів, Ферн так ніколи й не міг второпати сенсу цієї цитати.

— Майстре? — просунувся він ще трохи глибше. — Друзяко?

Нічого. Він подивився вгору, на довгі дерев'яні антресолі, що йшли по обох боках будівлі. Там теж дещо зберігалося, і вміст цих картонних ящиків напевне вельми зацікавив би ФБР, разом з Управлінням контролю за ліками і харчами та Бюро контролю за тютюном, алкоголем, вогнепальною зброєю і вибуховими речовинами. Ніхто там не ховався, але Ферн примітив там дещо нове: закріплений великими скобами білий дріт, що тягнувся вздовж бортів обох антресолей. Якийсь електричний шнур? А до чого він веде? Невже цей упертюх встановив додаткові варильні апарати? Але ж Ферн нічого такого не помітив. Шнур був занадто товстим, щоб живити якісь звичайні електроприлади, на кшталт телевізора чи ра…

— Ферне! — гукнув Стюарт, змусивши його здригнутись. — Якщо його там нема, ходи сюди й допоможи нам! Я хочу швидше звідси забратися! По телевізору казали, що у випуску новин о шостій буде якесь свіже повідомлення, я хочу побачити, чи вони там уже чогось не придумали!

«Вони» — так усе частіше в Честер Міллі називали все і всіх, хто перебував у світі за межами їхнього міста.

Ферн вирушив назад, не поглянувши вище дверей, тож таким чином він не побачив того, до чого вів білий шнур: великої цеглини з білої глинистої маси, що містилася на окремій поличці. То була вибухівка.

Виготовлена за власною рецептурою Майстра.

Коли вони вже їхали назад, Роджер промовив:

— Гелловін. Це теж тридцять один.

— У тобі просто прірва безцінної інформації, — зауважив Стюарт.

Роджер постукав собі по дивної форми черепу.

— Все зберігається отутечки. Я не запам'ятовую нічого навмисне. Просто звичка.

Стюарт думав: «Ямайка. Або Барбадос. Звичайно, туди, де тепло. Відразу, тільки-но дозволить Купол. Щоби ніколи в житті не бачити більше жодного Кіл'яна. Чи когось іншого з цього міста».

— А ще в колоді тридцять одна карта, — промовив Роджер.

Ферн вибалушився на нього.

— Що ти таке к херам…

— Просто жартую. Просто з вами жартую, — відповів Роджер, вибухнувши лячно верескливим реготом, від якого у Стюарта аж голова заболіла.

Вони вже наближалися до шпиталю. Стюарт побачив, що від лікарні імені Кетрін Рассел від'їжджає сірий «Форд Таурус».

— Гляньте, це доктор Расті, — вигукнув Ферн. — Я певен, він зрадіє, що отримав назад свій газ. Посигналь йому, Стюї.

Стюарт посигналив.

Коли безбожники поїхали, Майстер Буші врешті випустив із руки пульт управління воротами гаража. Він спостерігав за братами Бові й Роджером Кіл'яном з вікна чоловічого туалету студії. Буші тримав великий палець на кнопці весь час, поки вони перебували в складі, порпалися між його речей. Якби вони з'явилися звідти з продуктом, він натиснув би кнопку і вся фабрика злетіла б у повітря.

— Усе в Твоїй руці, мій Ісусе, — промурмотів він. — Як ми приказували в дитинстві, «я не хочу, але мушу».

І Ісус усе владнав. Майстер відчув, що все обійдеться, що Він усе владнає, вже коли почув, як по команді супутникової програми Джордж Доу і його «Госпел-Тони» заспівали «О Боже, як файно ти піклуєшся про мене», і то було незрадливе відчуття, правдивий Знак Небес. Вони приїхали не по довгограючий люльковий кришталь, вони приїхали усього лише по два короткотривалих газових балони.

Він провів їх поглядом, а потім поплентався по стежині між задніми дверима студії і складом-лабораторією. Тепер це була його будівля і весь кришталь належав йому, принаймні допоки не прийде Ісус, не заволодіє усім цим.

Можливо, на Гелловін.

Можливо, раніше.

Чимало про що треба поміркувати, а міркувати йому тепер стало набагато легше, покуривши.

Набагато-багато легше.

Джулія сьорбнула маленький келишок віскі, перший і останній, зате поліцейські жінки лигнули кінські порції. Цього було недостатньо, щоб вони понапивалися, але язики це їм розв'язало.

— Факт у тім, що я налякана, — сказала Джекі Веттінгтон, дивлячись собі під ноги, крутячи в руках фужер, але, коли Пайпер запропонувала їй налити ще віскі, вона похитала головою. — Ніколи б такого не трапилося, аби живий був Дюк. До цього я повсякчас повертаюся подумки. Навіть якби в нього були підстави вважати, що Барбара вбив його дружину, він усе одно тримався б процесуальних правил. Таким уже він був. А дозволяти батькові жертви спуститися в кліть, зводити його з підозрюваним? Ніколи! — Лінда, погоджуюсь, кивала. — Мені лячно, що може трапитися з цим хлопцем. А також…

— Якщо це могло трапитися з Барбі, це може трапитися з будь-ким? — спитала Джулія.

Джекі кивнула. Кусаючи собі губи. Крутячи в руках фужер.

— Якщо з ним щось трапиться, я не маю на увазі обов'язково чогось найгіршого, на кшталт лінчування, просто якийсь інцидент у камері… Я не певна, що зможу після того носити цю форму.

У Лінди ставлення до цього було простішим, прямолінійнішим. Її чоловік вірив у те, що Барбі не винен. У розпалі гніву (під свіжим впливом того, що вони знайшли в коморі Маккейнів) вона відкинула його думку — врешті-решт, жетони Барбі знайшлися в сірій, закоцюблій руці Ейнджі. Але чим більше вона про це думала, тим дужче її переймала тривожність. Почасти тому, що вона завжди поважала і вірила в здоровий глузд Расті, але також через ті слова, що їх прокричав Барбі перед тим, як Рендолф заткнув його сльозогінним газом. «Скажіть своєму чоловікові, щоб оглянув трупи! Він мусить провести експертизу тіл!»

— І ще одне, — сказала Джекі, не перестаючи крутити фужер. — Не можна пирскати в очі газом арештованому тільки за те, що він кричить. У нас по суботах, особливо після великих матчів, буває, як в зоопарку під час годівлі тварин. Ти просто даєш їм викричатися. Кінець-кінцем вони втомлюються і засинають.

Тим часом Джулія спостерігала за Ліндою. Коли Джекі замовкла, Джулія попросила:

— Повторіть, будь ласка, що саме сказав Барбі.

— Він хотів, щоб Расті дослідив трупи, особливо тіло Бренди Перкінс. Він сказав, що їх не буде у шпиталі. Він знав це. Трупи лежать у Бові, а це неправильно.

— Чорти мене забирай, дивно це якось, якщо вони дійсно був убито, — промовив Ромео. — Вибачте за лайку, пані преподобна.

Пайпер відмахнулася і запитала:

— Якщо він їх замордував, я не розумію, навіщо він наполягає, щоб трупи дослідили? З іншого боку, якщо він не вбивав, можливо, він гадає, що розтин зніме з нього звинувачення?

— Бренда — найсвіжіша з жертв, це так? — спитала Джулія.

— Так, — кивнула Джекі. — Вона вже задубіла, але ще не цілком. Мені так принаймні здалося.

— Ні, ні, — додала Лінда. — А оскільки трупне задубіння починається десь за три години після смерті, плюс-мінус, то виходить, Бренда могла померти між четвертою і восьмою годинами ранку. Я б сказала, ближче до восьмої, але я не лікар. — Зітхнувши, вона провела долонею собі по голові. — Та й Расті, звісно, теж, але він визначив би час смерті набагато точніше, якби його викликали. Ніхто цього не зробив. І я в тім числі. Я там була така приголомшена… так багато всього навалилося…

Джекі відставила подалі фужер.

— Слухайте, Джуліє, ви ж були з Барбі сьогодні вранці в супермаркеті, так?

— Так.

— Майже відразу після дев'ятої, коли й почалася та колотнеча?

— Так.

— Хто з вас був там першим, ви чи він? Бо я не знаю.

Джулія не могла пригадати, але їй здавалося, що першою прибула туди вона, що Барбі з'явився пізніше, невдовзі після Розі Твічел і Енсона Вілера.

— Ми заспокоювали людей, і саме він нам пояснив, як це робити. Напевне, таким чином ми не одну людину врятували від серйозних травм. Я не можу поєднати це з тим, що ви знайшли в тій коморі. У вас є якесь уявлення, в якому порядку відбувалися смерті? Крім того, що останньою була Бренда?

— Першими були Ейнджі й Доді, — сказала Джекі. — У Коґґінса розклад не зайшов ще так далеко, отже, його було вбито пізніше.

— А хто їх знайшов?

— Джуніор Ренні. У нього виникли підозри, бо він побачив машину Ейнджі в гаражі. Але це неважливо. Тут найважливіше — сам Барбара. Ви певні, що він прибув після Розі й Енсона, бо це вже виглядає негарно?

— Певна, бо він не приїхав у фургоні з Розі. Звідти вийшли тільки ті двоє. Тож, якщо ми припустимо, що він не був у цей час заклопотаний убивством, де він тоді міг… — Але ж це було очевидно! — Пайпер, я можу скористатися вашим телефоном?

— Звичайно.

Джулія швиденько проглянула тонюсінький місцевий телефонний довідник, а потім по мобільному Пайпер набрала номер ресторану. Розі відгукнулася грубо:

— Ми закриті на невідомий час. Зграя ушльопків заарештувала мого кухаря.

— Розі? Це Джулія Шамвей.

— Ох, Джуліє, — агресивний тон Розі лише ледь-ледь пом'якшав. — Чого вам треба?

— Я намагаюся вирахувати можливий графік для алібі Барбі. Ви зацікавлені в тім, щоб мені допомогти?

— Та щоб ви всралися. Сама думка про те, що Барбі міг убити тих людей, сміху варта. Що вам потрібно з'ясувати?

— Я хочу знати, чи перебував він у ресторані, коли почалася колотнеча у «Фуд-Сіті»?

— Звісно, — у голосі Розі чулося збентеження. — Де ж він іще міг бути одразу після сніданку? Коли ми з Енсоном звідти йшли, він чистив пічку.

Сідало сонце, і тіні довшали, і все дужче й дужче непокоїлася Клер Макклечі. Нарешті вона пішла до кухні, щоб зробити те, що повсякчас відкладала: скористатися мобільним телефоном свого чоловіка (котрий він забув узяти з собою вранці в суботу; він його часто забував). Вона з жахом думала, що телефон може продзвонити чотири рази, а тоді вона почує власний голос, своє життєрадісне цвірінькання, записане ще до того, як місто, в якому вона жила, перетворилося на в'язницю з невидимими ґратами. «Привіт, ви переадресовані на голосову пошту Клер. Прошу, залиште ваше повідомлення після гудка».

І що їй тоді казати? «Джої, передзвони мені, якщо ти ще живий?»

Вона вже було торкнулася клавіші, але завагалася. «Пам'ятай, якщо він не відповість з першого разу, це тому, що він якраз їде на велосипеді й не встиг дістати телефон з рюкзака, перш ніж зв'язок перемкнувся на голосову пошту. Він буде готовий відповісти на твій другий дзвінок, бо знатиме, що це ти».

А якщо й на другий раз вона отримає пропозицію голосової пошти? І на третій? Навіщо вона взагалі дозволила йому туди їхати? Хіба вона збожеволіла?

Клер заплющилася, й перед нею постала чітка, мов у кошмарному сні, картинка: телефонні стовпи і фасади крамниць на Мейн-стрит заліплені плакатиками з фото Джо, Бенні й Норрі, схожими на будь-кого з тих дітей, обличчя котрих дивляться на вас з дошки оголошень в зоні відпочинку при будь-якій автомагістралі, де в очі завжди впадають великі літери ВОСТАННЄ БАЧИЛИ.

Вона розплющила очі і, не даючи собі часу на втрату рішучості, швидко набрала номер. Вже була приготувала повідомлення:

«Я передзвоню за десять секунд, і тоді вам краще відповісти мені, містере…» тож вельми здивувалася, коли голос сина — ясно, чітко — прозвучав уже посередині першого гудка.

— Мамо! Агов, мамо! — живий, та де там, більш ніж живий: аж кипить від збудження, судячи з голосу.

«Де ви?» — хотіла було вона запитати, проте спершу не спромоглася на жодне слово. Ноги в неї стали ватяними, гумовими; їй довелося спертися об стіну, щоб не впасти просто тут на підлогу.

— Мамо? Ти чуєш мене?

Вона почула в телефоні, ніби там десь поряд шелеснула машина, і відразу голос Бенні, звіддаля, але ясно, загукав:

— Докторе Расті! Чувак, агов, ура!

Нарешті їй вдалося намацати педаль газу свого голосу.

— Так, чую. Де ви?

— Уже на міському пагорбі, біля майдану. Я тобі якраз збирався дзвонити, бо вже темнішає, сказати, щоб не хвилювалася, а тут телефон раптом сам задзвонив у мене в руці. Я аж підскочив з несподіванки.

Ну, ви ж розумієте, цими словами було встромлено палицю в одвічне колесо батьківських докорів.

«Біля майдану. Хвилин за десять вони вже будуть тут. Бенні напевне знову захоче глитнути фунти зо три якоїсь їжі. Слава Тобі, Господи».

До Джо забалакала Норрі. Чулося щось ніби: «Скажи їй, скажи їй». Тоді знову заговорив її син, та так голосно і завзято, що їй довелося навіть відставити слухавку трохи подалі від вуха.

— Мамо, здається, ми його знайшли! Я майже цілком цього певен! Він у саду, на вершині Чорної Гряди!

— Що знайшли, Джої?

— Я не знаю точно, не хочу робити поспішних висновків, але, схоже, це та річ, яка генерує Купол. Майже напевне це вона. Ми бачили проблисковий вогонь, як оті, що стоять на радіовежах для попередження літаків, тільки цей був на землі, і не червоний, а пурпуровий. Ближче, щоб краще роздивитися, ми не підходили. Ми зомліли, усі троє. А коли очуняли, були в повнім порядку, але вже почало смерка…

— Зомліли!? — Клер це буквально прокричала. — Що ти маєш на увазі, як це ви зомліли? Негайно додому! Негайно їдь додому, щоб я на тебе подивилася!

— Все гаразд, мамо, — заспокійливо промовив Джо. — Я думаю це було… ну, знаєш, як ото в людей, котрі вперше торкаються Купола і отримують електричний удар, а потім уже нічого. Розумієш? Так і тут, на перший раз ти втрачаєш свідомість, а потім набуваєш, ну, либонь, якогось імунітету, так мені здається. Стаєш налаштованим. І Норрі так вважає.

— Мене не цікавить, що тобі здається чи що вона вважає, містере! Ти негайно мусиш бути вдома, щоби я могла тебе побачити, бо інакше порцію імунітету отримає твій зад!

— Гаразд, ма, але нам ще треба побачитися з цим чуваком, з Барбарою. Це ж саме він придумав використати лічильник Ґайґера і, просто ховайсь, як він вгадав точно. І доктору Расті нам треба розказати. Він щойно проїхав повз нас, Бенні йому махав, але він не зупинився. Ми запросимо його і містера Барбару прийти до нас додому, гаразд? Мусимо прикинути наші наступні кроки.

— Джо… Містер Барбара зараз…

Клер затнулася. А чи вистачить їй духу сказати своєму синові про те, що містера Барбару, котрого чимало людей в місті вже були почали називати «полковник Барбара», звинувачено в кількох вбивствах і заарештовано?

— Що, — перепитав Джо. — Що з ним? — з радісно-тріумфального його голос перемінився на тривожний.

Вона подумала, що син уловлює її настрої не гірше, ніж вона його. І ясно, що він покладав великі надії на Барбару, і Бенні з Норрі, либонь, також. Це не та новина, яку вона змогла б від них приховати (як би їй цього не хотілося), але й по телефону розповідати вона про це не буде.

— Катай додому, — промовила Клер. — Тут уже про все поговоримо. І ще, Джо, я страшенно тобою пишаюся.

Джиммі Серойс помер цього дня під вечір, у той час, коли Опудало Джо з друзями мчали назад до міста на своїх велосипедах.

Расті сидів у коридорі й обнімав одною рукою Джину Буффаліно, дозволивши їй поплакати в себе на грудях. Ще недавно він почувався би вкрай ніяково, аби йому довелося отак сидіти з дівчиною, котрій хтозна чи виповнилося вже сімнадцять, але тепер часи змінилися. Достатньо було поглянути на цей коридор, котрий, замість флуоресцентних панелей зі стелі, тепер освітлювали шиплячі ліхтарі Коулмена[311], щоби зрозуміти, що часи таки змінилися. Його лікарня перетворилася на галерею тіней.

— Тут нема твоєї провини, — примовляв він. — Ні твоєї, ні моєї, і навіть його провини нема. Він не просив собі діабету.

Хоча, знає Бог, є люди, котрі співіснують із цією хворобою довгі роки. Люди, котрі піклуються про себе. Джиммі, котрий жив напів-відлюдником віддалік міста, біля дороги Божий Ручай, не належав до їх числа. Коли врешті-решт привіз сам себе машиною до амбулаторії — минулого четверга це було, — він не міг навіть самотужки вилізти з машини, просто сигналив, поки Джинні не вийшла подивитися, хто там і що трапилося. Стягнувши зі старого штани, Расті оглянув його кволу праву ногу, вона була холодною, синюшного кольору. Навіть якби Джиммі згодом пішов на поправку, судини в нього, мабуть, були вже вражені невідворотно.

— Лікарю, мені там зовсім не боляче, — запевнив його Джиммі перед тим, як упасти в кому. Після того він то опритомнював, то знову втрачав свідомість, а нога виглядала все гірше, Расті відкладав ампутацію, хоча й розумів, що якщо в Джиммі й є якісь шанси, то без неї не обійтися.

Коли вимкнулася електрика, крапельниці продовжували подавати антибіотики Джиммі й ще двом пацієнтам, але зупинилися флоуметри, через що стало неможливим точно регулювати кількість вливаного розчину. Що гірше, у Джиммі перестали працювати кардіомонітор і апарат штучного дихання. Расті від'єднав респіратор, приладнав до обличчя старого маску мішка Амбу і швидко увів Джину в курс того, як працювати з цим ручним приладом штучної вентиляції легень. Вона добре вправлялася, дуже пунктуально, але близько шостої вечора Джиммі все одно помер.

Тепер вона сиділа безутішна.

Піднявши від його грудей своє замащене слізьми обличчя, вона спитала в Расті:

— Може, я занадто багато подавала йому повітря? Чи замало? Може, це я його так задушила, вбила його?

— Ні. Джиммі, мабуть, все одно помер би, а таким чином він уник дуже тяжкої ампутації.

— Мені здається, я більше не зможу нічого робити, — почала вона знову ридати. — Це так страшно. Тепер це жахливо.

Расті не знав, як на це відповісти, та йому й не довелося.

— Все буде гаразд з тобою, — прозвучав скрипучий, здавлений голос. — Ти будеш працювати, мила моя. Бо ти нам потрібна.

Це була Джинні Томлінсон, вона повільно йшла до них коридором.

— Не варто тобі було підніматися, — сказав Расті.

— Можливо, що й так, — погодилася Джинні і, полегшено зітхнувши, сіла по інший бік Джини. З перев'язаним носом і смужками пластиру під очима вона була зараз схожа на хокейного голкіпера після важкої гри. — Але я все одно вийшла на чергування, тож так тому й бути.

— Може, краще хоч завтра… — почав Расті.

— Ні, зараз, — вона взяла Джину за руку. — І ти також, любонько. Згадую, як в медичний школі казала нам старша сестра, крута така: «Вільні ви лише після того, як родео закінчилося, коли вже сохне кров».

— А якщо я робитиму помилки? — прошепотіла Джина.

— Усі їх роблять. Хитрість у тому, щоб робити їх якомога менше. І я тобі допомагатиму. Тобі й Герріет. Ну, то що скажеш?

Джина з сумнівом задивилася на розпухле обличчя Джинні, до поранень якого чималою мірою спричинилися старі окуляри, котрі Джинні десь колись була знайшла.

— А ви певні, що вже зможете працювати, міс Томлінсон?

— Ти допомагатимеш мені, я — тобі. Джинні й Джина, бойові жінки, — підняла вона кулак. Спромігшись на благеньку посмішку, Джина стукнула своїми кісточками об кісточки кулака Джинні.

— Усе це дуже круто, по-студентському легковажно звучить, але ж ми тут не лайно по трубах женемо, — сказав Расті. — Тому, якщо лишень почнеш відчувати наближення слабкості, знайди собі ліжко, ляж і полеж. Це офіційний наказ доктора Расті.

Джинні скривилася в мимовільній усмішці, від якої взялися зморшками крильця її носа.

— Навіщо ліжко? Цур, мій старий диванчик Рона Гаскелла в кімнаті відпочинку.

У Расті задзвонив мобільний. Він махнув жінкам, щоб ішли. Вони вирушили геть, про щось балакаючи. Джина обіймала Джинні за талію.

— Алло, Ерік слухає.

— Це дружина Еріка, — прозвучав пригнічений голос. — Вона телефонує, щоб попросити в Еріка вибачення.

Расті зайшов у порожній оглядовий кабінет і причинив двері.

— Не треба ніяких вибачень, — промовив він… хоча сам не був певен, що це так. — Гарячка, усе таке. Його вже відпустили? — Він уважав це запитання цілком резонним, враховуючи те, наскільки він уже встиг узнати Барбі.

— Я б не хотіла обговорювати це по телефону. Ти можеш приїхати додому, любий? Будь ласка. Нам треба побалакати.

Расті подумав, що саме зараз він зможе. Він мав одного дійсно критичного пацієнта, котрий значно спростив йому професійне життя тим, що помер. Проте, відчуваючи полегшення від того, що його стосунки з коханою жінкою настільки раптом покращилися, що вони знову можуть балакати одне з одним, йому в той же час не подобалася ця новонадбана обережність, котру він дочув у її голосі.

— Можу, — сказав він. — Але ненадовго. Джинні знову на ногах, але якщо я за нею не приглядатиму, вона доробиться до колапсу. Повечеряємо?

— Так, — промовила вона з явним полегшенням, і Расті відчув радість. — Я розморожу курячий суп. Нам треба з'їсти якомога більше заморожених продуктів, поки є електрика для холодильника.

— Одне питання. Ти все ще вважаєш, ніби Барбі винний? Неважливо, як вважають інші. Як ти сама вважаєш?

Довга пауза. Нарешті вона заговорила:

— Ми побалакаємо, коли ти приїдеш додому, — і на цьому відімкнулася.

Расті стояв, спершись сідницями на оглядовий стіл. Якусь мить він тримав телефон у руці, потім натиснув кнопку END. Багато в чому він не був зараз упевнений — почувався людиною, що плаває у морі ймовірностей, — але щодо одного певність він таки мав: його дружина гадала, що хтось їх може підслуховувати. Але хто? Армія? Служба національної безпеки?

Великий Джим Ренні?

— Це просто сміхота, — промовив Расті до порожньої кімнати. А тоді пішов шукати Твіча, аби попередити його, що ненадовго відлучиться зі шпиталю.

Твіч погодився приглядати за Джинні, щоб вона не доробилася до перевтоми, але попрохав про взаємну послугу. Перед тим як піти, Расті мусив оглянути Генріету Клевард, котра також постраждала під час рукопашного бою в супермаркеті.

— А що в неї? — спитав Расті, побоюючись найгіршого. Генріета була сильною, підтягнутою особою, як для літньої леді, але вісімдесят чотири є вісімдесят чотири.

— Вона каже, я цитую: «Одна з тих безпутних сестер Мерсіер к чорту зламала мені сраку». Вона гадає, то була Карла Мерсіер. Котра тепер має прізвище Венціано.

— Правильно, — сказав Расті, а тоді промурмотів, ніби ні до чого: — Це маленьке місто, мусиш розуміти, ми одна команда… Так там?

— Що, сенсею?

— Зламано?

— Я не знаю. Мені вона не показує. Каже, я знову цитую: «Я свої репетузи покажу тільки професіоналові».

Обидва вибухнули сміхом, давлячись, щоб не робити це голосно. З-за зачинених дверей почувся надтріснутий, скорботний голос старої леді:

— У мене поламана срака, а не вуха. Я все чула.

Расті з Твічем зареготали на всі заставки. Аж Твіч небезпечно розчервонівся. Генріета з-за дверей промовила:

— Якби це у вас сраки були поламані, мої юні друзі, подивилася б я, чи було б вам так само весело.

Расті увійшов з усмішкою на губах.

— Вибачте, місіс Клевард.

Вона не сиділа, вона стояла і, на велике його полегшення, й сама усміхнулася.

— Нє, — сказала вона. — Щось таки в цім замішанні мусило бути забавне. Нехай наразі це я. — Вона подумала. — Окрім того, я там крала разом з усіма. Тож, мабуть, і заслужила на таке.

Срака в Генріети виявилася сильно побитою, але не зламаною. І дуже добре, бо перелом куприка — не той випадок, з якого варто реготати. Расті дав їй знеболювальний крем, пересвідчився, що вдома вона має адвіл[312], і відпустив, кульгаючу, але задоволену. Принаймні настільки задоволену, наскільки на це здатна леді її віку і темпераменту.

Друга спроба втечі, десь за чверть години після дзвінка Лінди, не вдалася, коли, вже вийшовши за двері, він прямував на стоянку, але його зупинила Герріет Біґелоу.

— Джинні каже, вам варто знати, що Саммі Буші зникла.

— Куди зникла? — перепитав Расті, згідно зі школярським каноном, де вважається, що єдиним дурним запитанням є тільки те, якого ти не поставив.

— Ніхто не знає. Просто зникла.

— Може, пішла до «Шипшини» подивитися, чи не подають там вечерю. Я сподіваюся, що це так, бо, якщо вона спробує дійти пішки аж до свого дому, в неї можуть розійтися шви.

На обличчі Герріет відбилася тривога.

— Це вона… це значить, що вона може на смерть стекти кров'ю? Стекти на смерть кров'ю після вашої операції на ву-ву… це було б жахливо.

Расті чув багато різних термінів для означення вагіни, але цей був для нього новим.

— Навряд чи, але може повернутися знову до нас на довший час. А її дитина?

Герріет вражено подивилася на нього. Ревне створіння, що, нервуючи, мало звичку безпорадно лупати очима за товстими скельцями окулярів; того типу дівча, подумав Расті, котре може довести себе до розумового виснаження через п'ятнадцять років після того, як з відзнакою закінчить Сміт або Вассар[313].

— Дитина! Обожемій! Малюк Волтер! — Якби й хотів, Расті не встиг би її зупинити, вона блискавкою кинулася по коридору і з полегшеним виразом повернулася назад. — Тут. Він не дуже жвавий, але, схоже, це для нього нормально.

— Отже, вона напевне повернеться. Які там не є в неї проблеми, а дитину свою вона любить. На свій, несталий манер.

— Га? — знову те саме безумне блимання очима.

— Не звертай уваги, Гері. Я скоро повернуся. Кріпись.

— Тобто? — Тепер її повіки мигтіли так, що, скидалося, ось-ось викрешуть вогонь.

Добре, що Расті не сказав по-шпитальному: «Тримай член пістолетом». У термінології Герріет пеніс, мабуть, називався вау-вау.

— Працюй нормально. Герріет розслабилася:

— Обов'язково, докторе Расті, без проблем.

Расті повернувся, щоб іти, але тепер перед ним стояв чоловік — худий, доволі приємний на вигляд, якщо не зважати на його гачкуватий ніс. Він трохи нагадував покійного Тімоті Лірі[314]. Расті вже стало цікаво, чи взагалі йому вдасться колись звідси вибратися.

— Чим я можу вам допомогти?

— Взагалі-то я гадав, що, можливо, це я зможу вам чимось допомогти, — він простягнув йому свою кістляву руку. — Терстон Маршалл. Ми з моєю партнеркою проводили вікенд на озері Честер і затримались тут через оте хтозна-що.

— Співчуваю, — кивнув Расті.

— Справа в тому, що я маю певний медичний досвід. Під час в'єтнамської веремії я був свідомим противником служби в армії. Думав утекти до Канади, але мав деякі плани… втім, це неважливо. Я записався на контракт і два роки прослужив санітаром у шпиталі для ветеранів у Массачусетсі.

Це вже звучало цікаво.

— Меморіальний імені Едіт Hopс Роджерс[315]?

— Цей самий. Мої знання й практичні навички, либонь, трохи застаріли, проте…

— Містере Маршалл, я маю для вас роботу.

Щойно Расті виїхав на шосе 119, як почув автомобільний гудок. Він поглянув у люстерко і побачив на повороті до шпиталю міський ваговоз із написом «Громадські Роботи». Нелегко було точно роздивитися у світлі сідаючого сонця, але йому здалося, що за кермом машини сидить Стюарт Бові. Придивившись уважніше, Расті побачив таке, від чого в нього душа зраділа: у кузові містилися два газових балони. Звідки їх привезли, він з'ясовуватиме пізніше, можливо, навіть поставить декілька запитань, але зараз йому значно полегшало на серці просто тому, що їм тепер повернеться світло, знову почнуть працювати апарати штучного дихання і монітори. Імовірно, газу не вистачить надовго, але наразі він перебував у стані «перебитися-день-і-вже-добре».

На вершині міського пагорба він побачив свого знайомого пацієнта-скейтбордера Бенні Дрейка з парочкою друзів. Один із них був той хлопець Макклечі, котрий забезпечив пряму відеотрансляцію ракетного обстрілу. Бенні махав руками і щось кричав, вочевидь, бажаючи, щоб Расті зупинився потеревенити. Расті помахав йому у відповідь, але не загальмував. Йому не терпілося побачитися з Ліндою. Заразом і послухати, що вона скаже, звичайно, але головне — побачити її, обняти її, остаточно помиритися з нею.

Барбі хотілося відлити, але він терпів. Мав досвід проведення допитів в Іраку і знав, як це робилося там. Хтозна, чи вже й сюди дійшла тамтешня практика, але це цілком можливо. Такі речі поширюються дуже швидко, а Великий Джим проявляв жорстоку здатність не відставати від часу. Як і більшість талановитих демагогів, він ніколи не применшував готовність своєї цільової аудиторії повірити в найабсурдніше.

Барбі також мучила спрага, тож він не вельми здивувався, коли перед ним знову з'явився офіцер зі склянкою води в одній руці та аркушем паперу з припнутою до нього ручкою в другій. Атож, так це й відбувається; саме так ведеться у Фаллуджі, Таркіті, Мосулі, Хіллі й Багдаді. А тепер, виходить, і в Честер Міллі.

Цим офіцером був Джуніор Ренні.

— Ну що, поглянь на себе, — почав він. — Схоже, ти зараз уже не той зух, що був здатен когось побити за допомогою своїх армійських трюків. — Він підняв руку, в котрій тримав аркуш, і потер пучками собі ліву скроню. Папір явно тремтів.

— Ти й сам не дуже гарно виглядаєш.

Джуніор різко опустив руку.

— Я почуваюся прегарно, як риба на дні.

«Щось тут не так, — подумав Барбі. — Люди зазвичай кажуть «як риба в воді», а в дещо інших випадках дехто каже «як камінь на дні». Можливо, це нічого не значить, проте…»

— Ти певен? Очі в тебе геть червоні.

— Я почуваю себе офігітельно класно. І прийшов я сюди не для того, щоб обговорювати це.

Барбі, знаючи, для чого сюди прийшов Джуніор, спитав:

— Це вода?

Джуніор, ніби тільки зараз згадавши про склянку в своїй руці, поглянув на неї.

— Йо, шеф сказав, що ти, либонь, хочеш пити. Як то кажуть, так пити хочеться, що ледь не всцикаєшся, — заіржав він з таким захватом, ніби сам щойно придумав цей парадокс. — Хочеш?

— Так, будь ласка.

Джуніор простягнув йому склянку. Барбі хотів було її взяти. Але Джуніор відвів свою руку назад. Ну звісно, все, як заплановано.

— Чому ти їх убив? Мені цікаво, Бааарбі. Хіба що Ейнджі більше не хотіла з тобою трахатись? І тоді ти попробував Доді, але виявилося, що їй більш до вподоби жерти крек, ніж ковтати твій хер? А Коґґінс випадково побачив щось, чого йому не слід було бачити? А Бренда почала підозрювати. А що? Вона й сама давно перетворилася на копа, ясна річ. Через вприскування!

Джуніор зайшовся верескливим сміхом, але під його веселощами ховалася чорна пильність. І біль. Щодо останнього Барбі не мав сумнівів.

— Що? Нема чого сказати?

— Я вже сказав. Я спраглий. Я хочу пити.

— Йой, та звісно ж так. Газок в очі — клята штука, авжеж? Розумію, ти враз побачив свій Ірак. Як воно там?

— Спекотно.

Джуніор знову заллявся сміхом. Трохи води зі склянки вихлюпнулося йому на зап'ясток. Схоже, у нього трішки тремтять руки?

І запалене ліве око потроху сльозиться. Подумки: «Джуніоре, що з тобою негаразд, чорти тебе забирай? Мігрень, щось гірше?»

— Ти когось убивав?

— Тільки своїм кухарством.

Джуніор посміхнувся, немов кажучи: «От молодець, от брехун».

— Ніяким кухарем ти там не був, Бааарбі. Ти був офіцером зі спецдоручень. Так принаймні написано у твоїх посадовій атестації. Мій тато пошукав про тебе в інтернеті. Хоч там і небагато, але дещо є. Він гадає, що ти там був дізнавачем. Можливо, проводив таємні операції. Ти був чимось на кшталт армійського Джейсона Борна[316]?

Барбі мовчав.

— Ну, розкажи, ти когось убив? Чи мені краще запитати, скількох ти убив? Я маю на увазі, окрім тих, котрих ти закатрупив тут.

Барбі мовчав.

— Чувак, а вода ж яка гарна. Прямо з кулера нагорі. Чіллі Віллі[317]!

Барбі мовчав.

— Отак ви звідти й повертаєтеся, з купою різноманітних проблем. Таке враження я виніс з того, що бачив по телевізору. Правда це чи брехня? Істина чи вигадки?

«Це не мігрень змушує його до такої поведінки. Принаймні я з такою мігренню ніколи не стикався».

— Джуніоре, а голова в тебе дуже болить?

— Зовсім не болить.

— Давно в тебе болі в голові?

Джуніор обережно поставив склянку на підлогу. Цього вечора він був озброєний. Він витяг пістолет і націлився ним крізь ґрати на Барбі. Дуло злегка тремтіло.

— Ти все ще бажаєш продовжувати гратися в лікаря?

Барбі дивився на пістолет. Пістолета в сценарії не було, в цьому він не сумнівався — Великий Джим мав на нього плани, радше за все, неприємні, але до них не входила сцена, в якій Дейла Барбару можуть застрелити в підвалі поліцейської дільниці, притому що хтось миттю прибіжить сюди згори на постріл і побачить, що двері камери замкнені, а жертва беззбройна. Проте йому не вірилося, що Джуніор керуватиметься планом, бо Джуніор хворий.

— Ні, — відповів він. — Я не лікар. Щиро вибачаюся.

— Авжеж, вибачаєшся. Одним вибаченням не відкупишся, казарма. — А втім, схоже було, що Джуніор задоволений. Він засунув пістолет до кобури і підняв з підлоги склянку з водою. — У мене є своя теорія: ти надивився там усякого, сам робив усяке таке, а потім прибитий враженнями повернувся сюди. Посттравматичний стресовий розлад, нелади з сексуальним напруженням, сверблячка пеніса. Моя теорія каже, що ти просто зірвався. Я правий?

Барбі мовчав.

А втім, схоже було, що Джуніора це взагалі не обходить. Він просунув склянку крізь ґрати.

— Бери, бери.

Барбі потягнувся по неї, очікуючи, що його знову одурять, але ні. Покуштував. Ані холодне, ані варте пиття.

— Пий, пий, — підбадьорив його Джуніор. — Я натрусив туди тільки півсклянки, для тебе це ніщо, хіба ні? Хліб же ти собі солиш, авжеж?

Барбі на нього тільки поглянув.

— Ти солиш собі хліб? Солиш його собі, ти, уйобок? Га?

Барбі простягнув склянку назад крізь ґрати.

— Залиш, залиш собі, — великодушно велів Джуніор. — І оце візьми також. Він просунув крізь ґрати аркуш і авторучку. Барбі взяв і пробіг очима папір. Це було саме те, чого він очікував. Внизу відмічене місце, де він мусить поставити свій підпис. Він простягнув папір назад. Джуніор позадкував ледь не танцювальними па, посміхаючись, хитаючи головою.

— Залиш і це собі. Тато мені казав, що відразу ти не підпишеш, але ти гарненько поміркуй. Подумай про те, як отримати склянку води без солі. І їжу. Уяви собі великий чізбургер. Можеш ще й колу отримати. У холодильнику нагорі стоїть холодненька. Хочеться тобі бляшаночку коли?

Барбі мовчав.

— Ти собі солиш хліб? Давай, кажи, не соромся. Солиш, ні? Ти, срака з ручкою!

Барбі мовчав.

— Ти підпишеш. Коли зголоднієш достатньо і пити серйозно захочеться, ти підпишеш. Так мій тато сказав, а він зазвичай не помиляється щодо таких речей. Бай-бай, Бааарбі.

Він уже було вирушив коридором, а тоді знов обернувся.

— Не варто тобі було торкатися мене навіть пальцем, зрозумій. Це була твоя головна помилка.

Коли Джуніор підіймався по сходах, Барбі примітив, що той ніби трішечки накульгує, чи радше підтягує ногу. Саме так, волочить ліву ступню, хапаючись правою рукою за перила для рівноваги. Цікаво, подумав він, як оцінив би Расті ці симптоми? А ще подумав, чи буде в нього коли-небудь можливість про це в нього спитати.

Барбі уважно прочитав зізнання без підпису. Він радо порвав би цей папір на дрібні шматочки і викинув їх у коридор. Але це була б зайва провокація. Він потрапив кішці в пазури, і найкраще, що він може зараз робити, це не робити ніяких рухів. Аркуш він поклав на тапчан, і ручку поверх нього. Потім узяв склянку з водою. Сіль. Отруєно сіллю. Він чув її запах. І йому подумалося, що це схоже на те, чим став Честер Мілл тепер… але хіба місто не було таким і раніше? Ще до Купола? Хіба Великий Джим з його друзями доволі довгий час не засолювали тутешній ґрунт? Барбі відповів собі: так. І ще подумав, якщо він вибереться з цієї поліцейської дільниці живим, то лише завдяки якомусь чуду.

Однак у цій справі вони були аматорами; вони забули про туалет. Либонь, ніхто з них не бував у такій країні, де навіть застояна калюжа здається подарунком, коли на тобі дев'яносто фунтів екіпіровки, а температура повітря сорок шість градусів за Цельсієм. Барбі вилив солону воду в куток камери. Потім помочився у склянку і сховав її під тапчан. А тоді, немов якийсь молільник, він укляк на колінах перед унітазом і пив, пив, аж поки не відчув, як йому роздувся шлунок.

Лінда сиділа на передньому ґанку, коли під'їхав Расті. На задньому дворі Джекі Веттінгтон хитала гойдалку, на котрій сиділи малі Джей-Джей, просячи її штовхати ще дужче, посилати їх ще вище.

Лінда пішла йому назустріч, розставивши руки. Поцілувала його в губи, відсторонилася, щоб подивитися йому в очі, потім знову, тримаючи долонями його за щоки, припала розкритим губами до його вуст. Він відчув короткий вологий доторк її язика, і в ту ж мить у нього почалася ерекція. Вона теж це відчула і ще міцніше притиснулась до нього.

— Йо, — промовив він. — Нам частіше треба лаятися на публіці. А якщо ти не відсторонишся, ми зараз зробимо публічно і дещо інше.

— Ми зробимо це, але не на публіці. Та спершу… чи мушу я ще раз вибачитися, сказати, як мені жаль?

— Ні.

Вона взяла його за руку і повела до ґанку.

— Добре. Бо нам треба про дещо поговорити. Про серйозні речі.

Він поклав свою вільну руку поверх її долоні.

— Я слухаю.

Вона розповіла йому про те, що відбулося у дільниці: як вигнали Джулію, тоді як Енді Сендерсу було дозволено спустися вниз, побачитися з арештантом. Розповіла, як вона й Джекі пішли з Джулією до церкви, щоб побалакати там з нею приватно, і про подальшу розмову в пастораті з Пайпер Ліббі і з Роммі Берпі на додачу. Коли вона розповіла йому про те, що в Бренди Перкінс трупне задубіння було на початковій стадії, Расті нашорошив вуха.

— Джекі, — погукав він. — Наскільки ти впевнена щодо задубіння?

— Цілком, — відгукнулася вона.

— Привіт, татуню! — гукнула йому Джуді. — Ми з Дженні хочемо на гойдалці зробити сонце!

— Ні, не можна, — гукнув у відповідь Расті й послав дівчаткам повітряні поцілунки з обох долонь. Обидві доні їх уловили; коли йшлося про повітряні цілунки, дівчатка були асами.

— О котрій годині ти побачила тіла, Лін?

— Гадаю, близько десятої тридцять. Катавасія у супермаркеті давно на той час завершилася.

— Тож якщо Джекі права і задубіння тільки починалося… хоча ми не можемо впевнено цього сказати, хіба не так?

— Так, але послухай-но. Я говорила з Розі Твічел. Барбара прийшов до «Троянди-Шипшини» за десять хвилин до шостої! З того моменту і до того, як було знайдено тіла, у нього алібі. Тож коли він міг її вбити? О п'ятій? О п'ятій тридцять? Хіба це ймовірно, якщо задубіння почалося лише через п'ять годин?

— Навряд чи, але не виключено. На трупне задубіння впливають різноманітні фактори. Температура місця, де лежить тіло, перш за все. У тій коморі було жарко?

— Тепло, — уточнила вона і, схрестивши руки на грудях, поклала долоні собі на плечі. — Там було тепло і дуже тхнуло.

— Розумієш, що я маю на увазі? У такому разі він міг убити її десь о четвертій ранку, а потім доставити її туди і запакувати у…

— Я думала, ти на його боці.

— Так і є, але то навряд чи, бо о четвертій ранку в коморі набагато прохолодніше. А взагалі-то, яким чином він міг опинитися біля Бренди о четвертій ранку? Що кажуть копи? Що він шпокав її? Навіть якщо старші жінки — набагато старші — його тема… то як могла вона, через три дні після загибелі свого чоловіка, з котрим прожила тридцять з гаком років?

— Вони кажуть, що там було не за узгодженням, — промовила вона похмуро. — Вони кажуть, це зґвалтування. Те саме вони кажуть і щодо тих двох дівчат.

— А Коґґінс?

— Якщо Барбі шиють справу, щось вигадають.

— А Джулія хоче про це в себе надрукувати?

— Вона хоче написати статтю і порушити в ній деякі питання, але про те, що задубіння було на ранній стадії, вона не згадуватиме. Рендолф, той, можливо, достатньо тупий, щоб не вирахувати, звідки їй дісталася ця інформація, але ж Ренні здогадається.

— Все одно це може бути небезпечним, — сказав Расті. — Якщо вони затикатимуть їй рот, вона ж не може звернутися до Спілки захисту громадянських прав.

— Не думаю, щоб її це хвилювало. Вона розізлилася до оскаженіння. Вона навіть підозрює, що бунт у супермаркеті міг бути підстроєним.

«А може, так воно й є», — подумав Расті, але промовив.

— Чорт, мені б побачити ці тіла.

— Може, ти ще й встигнеш.

— Я знаю, що ти думаєш, любонько, але ви з Джекі можете втратити роботу. Або щось гірше, якщо великий Джим таким способом позбавляється дратівливих проблем.

— Ми просто не можемо залишити все, як зараз…

— А також зараз це, можливо, нічого й не дасть. Можливо. Якщо в Бренди Перкінс задубіння тільки почалося десь між четвертою й восьмою, то зараз вона, либонь, уже в повному задубінні й навряд чи я щось дізнаюся з її тіла. Окружний судово-медичний експерт, мабуть, зумів би, але він для нас недосяжний, як і Спілка громадянських прав.

— Може, там є щось інше. Щось таке в її трупі або в когось з інших. Ну, знаєш, якийсь знак, що проявляється під час розтину? «Коли мертві говорять з живими»?

— Мало шансів. А знаєш, що краще було б? Якби хтось бачив Бренду живою після того, як Барбі з'явився на роботу о п'ятій п'ятдесят цього ранку. Оце б пробило в їх пароплаві таку діру, що важко залатати.

Прибігли по обійми одягнені в піжами Джуді й Дженілл. Расті чесно виконав свій обов'язок. Джекі Веттінгтон, котра йшла слідом за дівчатками, чула його останні слова, і сказала:

— Я порозпитую людей.

— Тільки обережно, — попросив він.

— Атож. Але мушу признатися, я все ще сумніваюся. Це його жетони знайшлися в руці Ейнджі.

— І він ні разу не зауважив, що вони пропали, і взнав про це, тільки коли знайшли тіла?

— Які тіла, тату? — спитала Дженілл.

— Це так складно, доню, — зітхнув він. — Особливо для маленьких дівчаток.

Очима вона показала, що згодна. Тим часом її менша сестричка пішла зірвати собі кілька пізніх квітів, але повернулася з порожніми руками.

— Вони помирають, — доповіла Джуді. — Усі коричневі й по краях гидкі.

— Мабуть, жарко їм зараз, — сказала Лінда, і Расті здалося, що вона ось-ось заплаче. Він кинувся в прорив.

— Дівчатка, ідіть у дім і почистьте зуби. Воду собі налийте з того глечика, що стоїть на кухонному столі. Дженні, ти призначаєшся наливальницею води. Ну, катайте, — він знову обернувся до жінок. До Лінди, тобто. — Як ти, все гаразд?

— Так. Це просто… просто воно жалить мене з найнесподіваніших боків. Я собі подумала: не мусили ті квіти так умирати, а тоді — нічого цього не мусило трапитися, перш за все.

Вони помовчали, обдумуючи її слова. А тоді заговорив Расті:

— Треба почекати, подивитися, чи попросить Рендолф мене оглянути трупи. Якщо так, я зроблю це без усякого ризику підставити вас. Якщо ні, це нам уже про щось скаже.

— А тим часом Барбі сидить у камері, — нагадала Лінда. — Можливо, саме зараз із нього витягують зізнання.

— Припустімо, ви зі своїми значками проведете мене до похоронного салону? — запитав Расті. — Далі припустімо, я знайду щось таке, що виправдовує Барбі? Ви гадаєте, вони закричать: «Ой, чорт, ми обісралися» і випустять його? А потім ще й віддадуть йому владу? Бо саме цього бажає уряд; контролю над усім містом. Ви гадаєте, Ренні може таке дозволити…

Раптом голосно озвався його телефон.

— Найпаскудніший із людських винаходів, — промовив він, та, дякувати обставинам, зараз його хоча б не в шпиталі перервали.

— Містере Еверет? — жіночий голос. Знайомий, але він не зміг пригадати, кому саме він належить.

— Так, але якщо у вас не щось термінове, я трохи зараз зайня…

— Я не знаю, наскільки воно термінове, але це дуже, дуже важливе питання. А оскільки містер Барбара (чи то полковник Барбара, як я розумію) заарештований, єдина людина, кого воно наразі стосується, це ви.

— Місіс Макклечі?

— Так, але вам треба поговорити з Джо. Передаю йому слухавку.

— Докторе Расті? — голосом завзятим, ледь не захеканим.

— Привіт, Джо. Що там таке?

— Здається, ми знайшли генератор. То що ми мусимо робити тепер?

Сутінки впали так раптово, що всі троє аж ахнули, а Лінда вхопила Расті за руку. Та то була лише велика смуга кіптяви на західному боці Купола. То просто сонце за неї зайшло. — Де?

— Чорна Гряда.

— А з радіацією там як, синку? — розуміючи, що мусила там бути радіація, авжеж, бо як інакше вони його могли знайти.

— Останній показник був плюс двісті, — відповів Джо. — Це не зовсім небезпечна зона. Що нам тепер робити?

Расті пошкріб собі потилицю. Так багато всього відбувається. Так багато і так швидко. Особливо, як для містечкового гоїтеля, котрий ніколи не вважав себе за такого, хто вміє приймати рішення, не кажучи вже про те, щоб бути лідером.

— Сьогодні нічого. Вже майже ніч. Розберемося з цим завтра вранці. А тим часом, Джо, ти мусиш мені пообіцяти тримати це в секреті. Знаєш ти, знають Бенні й Норрі, і твоя мама знає. Хай так і залишається.

— Гаразд, — голос Джо прозвучав пригнічено. — У нас так багато є про що вам розповісти, але я гадаю, це може зачекати до завтра. — Він перевів дух. — Трохи лячно від усього цього, правда?

— Так, синку, — погодився Расті. — Таки трохи лячно.

Той, під чиїм контролем перебувало буття і майбуття міста, сидів у своєму кабінеті і їв сендвіч, відгризаючи великі шматки солонини з рисовим хлібом, коли у двері зайшов Джуніор. Перед цим Великий Джим спожив сорок п'ять хвилин відновлювального сну. Тепер почувався свіжим, готовим до нових дій. Поверхня його столу була захаращена жовтими аркушами лінійованого паперу, записами, котрі він пізніше спалить у інсинераторі на заднім дворі. Краще застерегтися, ніж потім шкодувати.

Кабінет освітлювався сліпуче-білими шипучими ліхтарями Коулмена. Знає Бог, пропану в його розпорядженні вдосталь — вистачило б освітлювати весь дім і живити все обладнання впродовж п'ятдесяти років, але наразі краще вже Коулмени. Він хотів, щоби люди, проходячи повз його будинок, бачили це біле сяйво і знали, що виборний Ренні не має ніяких особливих пільг. Щоб вони розуміли: виборний Ренні точно такий же, як вони, лише більш відповідальний.

Джуніор кульгав. Лице в нього кривилося.

— Він не підписав зізнання.

Великий Джим і не очікував, що Барбара здасться швидко, тому проігнорував цю звістку.

— Що з тобою? Ти геть виснажений на вигляд.

— Знову розболілася голова, але зараз уже легше. — Це була правда, хоча йому дійсно було погано під час розмови з Барбі. Чи справді ті сіро-блакитні очі бачили так глибоко, чи просто здалося.

«Я знаю, що ти робив з ними в тій коморі, — говорили вони. — Я все знаю».

Йому знадобилася вся його воля, щоб не натиснути на курок пістолета, коли він просунув його крізь грати, щоб загасити назавжди той проклятий допитливий погляд.

— Ти ще й накульгуєш.

— Це через тих дітей, котрих ми знайшли там, на озері Честер. Я одного малого ніс на руках і, здається, розтягнув собі зв'язки.

— Ти певен, що не щось гірше? На тебе з Тібодо чекає робота за… — Великий Джим поглянув на годинник, — за три з половиною години, і ти її мусиш зробити перфектно. Без жодної похибки.

— А чому не зразу, як стемніє?

— Тому що та відьма ще робитиме газету зі своїми двома тролями. З Фріменом і тим, іншим. Спортивним репортером, котрий завжди паплюжить «Вайлдкетс».

— Тоні Гай.

— Так, саме він. Я взагалі-то не проти, хай би їм дісталося, особливо їй, — верхня губа Великого Джима підсмикнулась вгору в його собачій імітації посмішки. — Але там не мусить бути ніяких свідків. Ніяких очевидців, я маю на увазі. А от що люди чутимуть… це зовсім інша купа гною.

— А що ти хочеш, щоб вони почули, тату?

— Ти певен, що в змозі це зробити? Бо натомість я можу послати з Картером Френка.

— Ні! Я допоміг тобі з Коґґінсом, і зі старою леді я тобі допоміг сьогодні вранці, я заслужив на цю роботу!

Великий Джим окинув його оцінюючим поглядом. А тоді кивнув.

— Гаразд. Але тільки щоб тебе не зловили, щоб навіть не побачили.

— Не хвилюйся. Так що ти хочеш, щоби почули… слухачі?

Великий Джим йому пояснив. Великий Джим розповів йому все.

Це добре, подумав Джуніор. Він мусив визнати: його дорогенький татусь нічого не залишає поза увагою.

Коли Джуніор піднявся нагору, щоб «дати відпочинок нозі», Великий Джим прикінчив свій сендвіч, витер жир з підборіддя, а тоді зателефонував на мобільний Стюарту Бові. Почав він із того питання, що його ставлять усі, хто телефонує комусь на мобільний.

— Де ти?

Стюарт доповів, що вони прямують до похоронного салону, трохи випити. Знаючи ставлення Великого Джима до алкоголю, він промовив це з класичною інтонацією трударя: «Роботу я зробив, тепер маю право і задоволення отримати».

— Гаразд, але не більше, ніж по чарочці. У тебе ще є справи цього вечора. І в Ферна з Роджером теж.

Стюарт енергійно запротестував.

Вислухавши його аргументацію, Великий Джим продовжив:

— Мені треба, щоб ви троє о дев'ятій тридцять були в середній школі. Там будуть нові офіцери (до речі, серед них також і сини Роджера) тож я хочу, щоб і ви там були. — Раптом його надихнула Муза. — Фактично, хлопці, я хочу зробити вас сержантами Служби внутрішньої безпеки Честер Мілла.

Стюарт нагадав Великому Джиму, що його з Ферном чекають чотири нових трупи, котрі їм треба обробляти. З його крутим янкі-акцентом ключове слово прозвучало як трууби.

— Квартет з маккейнівського обійстя може зачекати, — сказав Великий Джим. — Вони вже мертві. А в нас тут надзвичайна ситуація, якщо ти цього ще не знаєш. Поки вона не вирішиться, всі ми мусимо тягнути гуж. Докладатися. Підтримувати команду. О дев'ятій тридцять у школі. Але ще перед тим ти мусиш виконати деяку іншу роботу. Часу багато не забере. Дай-но мені Ферна.

Стюарт спитав, навіщо Великому Джиму знадобилося побалакати з Ферном, котрого сам він вважав (не безпідставно) тупеньким братиком.

— Не твоя печаль. Просто передай йому слухавку.

Ферн привітався. Великий Джим себе цим не обтяжив.

— Ти колись був у добровольцях, еге ж? Поки їх не розформували?

Ферн підтвердив, що дійсно входив до складу допоміжної бригади пожежної частини Честер Мілла, не уточнюючи, що покинув цю справу ще за рік до того, як волонтерську службу скасували (після відмови виборних закласти в бюджет 2008-го кошти на їх утримання). Також він не уточнив, що регулярна занятість волонтерів по вікендах у акціях зі збирання пожертв на пожежну службу вельми конфліктувала з його пивними звичками.

Великий Джим сказав йому:

— Я хочу, щоби ти пішов до поліцейської дільниці й узяв ключ від пожежної частини. Потім подивися, чи лежать там у сараї ті портативні помпи, котрими учора користувався Берпі. Мені казали, Що він із жінкою Перкінса їх саме туди поклали, і добре, щоб так воно й було.

Ферн зауважив, що, наскільки йому відомо, ті наплічні помпи спочатку було взято зі складу Берпі, тож вони є власністю Роммі.

У волонтерів було своїх кілька штук, але після розформування цього підрозділу вони їх продали на і-Беї[318].

— Вони були його власністю, але зараз уже ні, — прорік Великий Джим. — Поки триватиме криза, вони належать місту. Так само ми вчинимо з будь-якою річчю, яка нам знадобиться. Це всім на добро. А якщо Ромео Берпі гадає, що знову може започаткувати волонтерську бригаду, йому доведеться хутенько передумати.

Ферн обережно зауважив, що, як він чув, Роммі добре впорався з тією пожежею, що була зайнялася на Малій Курві після ракетного обстрілу.

— Скільки там тієї пожежі, було, радше, схоже на пару сигарет, що тліють у попільничці, — зневажливо пхикнув Великий Джим. На скроні в нього пульсувала жила, і серце билося важко. Він розумів, що — знову — їв занадто швидко, але йому просто несила було стримуватись. Зголоднівши, він ковтав без упину все, поки стіл перед ним не ставав порожнім. Таку мав натуру. — Будь-хто її погасив би. Ти її погасив би. Найцікавіше те, що я знаю, хто останнім разом голосував за мене, а хто ні. Хто були проти, не отримають і нікчемашної цукерки.

Ферн спитав Великого Джима, що він, Ферн, мусить робити з помпами.

— Тільки перевір, чи лежать вони в сараї. А тоді приходь до середньої школи. Ми будемо в спортивному залі.

Ферн сказав, що щось хоче спитати Роджер Кіл'ян.

Великий Джим підкотив очі, але зачекав.

Роджер хотів знати, хто саме з його хлопців стануть копами.

Великий Джим зітхнув, порився у розкиданих на столі аркушах і знайшов той, де був список нових офіцерів. Більшість із них були старшокласниками, і всі були чоловічої статі. Наймолодшому, Мікі Вордло, виповнилося лише п'ятнадцять, але він був качком. Правим півзахисником на футбольному полі, поки не вигнали за п'янство.

— Рікі й Рендол.

Роджер запротестував, кажучи, що це його найстарші, єдині, кому можна довірити щоденну роботу на фермі. Хто, спитався він, допомагатиме йому тепер з курми?

Великий Джим заплющив очі й попрохав у Бога терпіння.

Саммі вельми чітко відчувала той скимний біль, що перекочувався у неї в животі — схожий на менструальні спазми — і набагато гостріші смикання, що надходили з підчерев'я. Їх важко було не відчути, оскільки кожен її крок ними відгукувався. Одначе вона продовжувала брести вздовж шосе 119 в бік Моттонської дороги. Вона чалапатиме, незважаючи ні на що, яким би не був біль. Вона чітко знала, куди йде, але аж ніяк не мала на меті свій трейлер. Потрібне їй було не в трейлері, але вона знала, де його знайде. Вона туди йтиме хоч би й цілу ніч. Якщо біль стане зовсім нестерпним, у кишені джинсів у неї лежить п'ять пігулок перкоцету, вона зможе їх розжувати. Розжовані, вони діють швидше. Їй про це казав Філ.

Трахай її.

А ми тоді повернемося сюди і вже як слід тебе заїбемо.

Трахай цю курву.

Тримай краще рота на замку, поки тобі не накажуть смоктати.

Трахай її. Трахай цю курву.

Ніхто тобі все одно не повірить.

Але преподобна Ліббі повірила, і що з нею трапилось? Вибите плече, мертвий собака.

Трахай цю курву.

Саммі подумала, що цей голос, цей збуджений свинячий виск звучатиме в її голові до скону.

Отак вона собі йшла. Над її головою зажевріли перші рожеві зірки, немов іскорки, що прозирають крізь брудну шибку.

Автомобільні фари змусили її тінь стрибнути вздовж дороги далеко поперед неї. Під'їхав і зупинився розхитаний фермерський пікап.

— Агов, ти, давай, сідай, — гукнув чоловік за кермом. Хоча прозвучало це як «Аув-ви-ва-вай-сівай», бо за кермом сидів Алден Дінсмор, батько покійного Рорі, і був він п'яний.

Та що там, Саммі все одно полізла до кабіни — рухаючись з обережністю інвалідки.

Схоже, що Алден цього не завважив. Між ногами в нього стояла півлітрова бляшанка «Бадвайзера», а поряд з ним напівпорожній ящик. Бляшанки з-під уже випитого пива накочувались на ноги Саммі.

— Тобі куди треба? — спитав він. — Порлен? Посмут? — і засміявся, показуючи, що хоч який він п'яний, а пожартувати вміє.

— Тільки до Моттонської дороги, сер. Ви їдете в тім напрямку?

— У будь-яко'у напрям'у, куди тіль'и захочеш, — відповів Алден. — Я просто катаюся. Катаюсь і думаю про мого хлопчика. Він помер ф с'боту.

— Мені так жаль, я співчуваю вам, це така втрата.

Він кивнув і випив.

— Мій бать'о помер минулої зими, ти знала? Задихнувся на смерть, бідний старий. Емфа-зема. Останні роки життя провів на кисні. Зазвичай Рорі міняв йому балони. Він лю'ив старого лиса.

— Мені так жаль, — вона вже це казала, але що іншого тут можна ще сказати?

Сльоза скотилася йому по щоці.

— Я поїду, куди скажеш, Міссі Лу. Їхатиму, поки пиво не закінчиться. Хо пива?

— Так, дякую. — Пиво було теплим, але вона пила пожадливо. Дуже вона була спрагла. Виловила з кишені одну пігулку і запила її другим довгим ковтком пива. Відчула, як їй загуділо в голові. Дуже приємно. Вона видобула ще одну пігулку перкоцету і запропонувала Алдену. — Хочете? Від цього вам покращає.

Він узяв пігулку й теж проковтнув, запивши пивом, навіть не поцікавившись, що воно таке. Вже й Моттонська дорога. Він пізно помітив перехрестя і різко завернув, сплющивши поштову скриньку Крамлі. Саммі не звернула уваги.

— Бери ще, Міссі Лу.

— Дякую вам, сер, — вона взяла наступну бляшанку і хлопнула лючком відкривачки.

— Ти бачи'а мого хлопчика? — У жеврінні приладової панелі очі Алдена волого відсвічували жовтим. Це були очі собаки, котрий на бігу натрапив на яму і зламав собі ногу. Ти бачи'а мого хлопчика?

— Так, сер, — кивнула Саммі. — Звичайно ж, я бачила. Я тоді теж там була.

— Там тоді всі були. Я здав в оренду моє поле. Ма'ть, так допоміг йому загинути. Хтозна. Нам ніколи нічо не знаття, ге?

— Авжеж, — погодилась Саммі.

Алден запустив руку в кишеню свого комбінезону і витяг звідти пошарпане портмоне. Розкрив його обома руками, кинувши кермо, і почав скоса заглядати до целулоїдних кишеньок гаманця.

— Це мої хлопці подарували мені це по'моне, — повідомив він. — Рорі й Оллі. Оллі ще живий.

— Гарний гаманець, — похвалила Саммі, нахиляючись, щоб перехопити кермо.

Вона так робила, коли вони ще жили разом з Філом. Часто. Пікап містера Дінсмора повільно рухався доволі імпозантними галсами, ніби з наміром не оминути наступної поштової скриньки. Та все гаразд було; бідний дядечко їхав усього лиш зі швидкістю двадцять миль, і Моттонська дорога лежала попереду порожня. Стиха грало радіо, по РНГХ «Сліпі Хлопці з Алабами»[319] співали «Солодку надію Небес».

Алден вручив гаманець їй.

— Там він є, мій хлопчик. З його ді'усем.

— Ви поведете машину, поки я подивлюся? — спитала Саммі.

— Звісно, — знову взявся за кермо Алден. Пікап поїхав трішки швидше і трішки пряміше, хоча й гуляв відносно осьової лінії.

На вицвілому кольоровому знімку обіймали один одного хлопець і старий чоловік. На старому був картуз «Ред Сокс» і киснева маска. У хлопця на обличчі сяяла широка усмішка.

— Він був красивий хлопчик, сер, — сказала Саммі.

— Йо, красивий хлопчик. Гарний, розумний хлопчик, — Алден різко, без сліз, болісно застогнав. Мов заревів віслюк. З губ йому бризнула слина. Машина вильнула, потім виправилась.

— У мене теж є гарний хлопчик, — сказала Саммі. І почала плакати. Колись, пригадала вона, їй подобалось мучити ляльок «Братц». Тепер вона сама знала, як воно почувається у мікрохвильовці. Як пекельно боляче мучитися в палаючій печі. — Я його поцілую, коли побачу. Всього розцілую.

— Поцілуй, — кивнув Алден.

— Так, поцілую.

— Ти його поцілуй, і обійми, і притисни до себе.

— Я так і зроблю, сер.

— Я би теж поцілував мого хлопчика, аби зміг. Я б розцілував його в обидві щоки.

— Я знаю, ви так би й зробили, сер.

— Але я його поховав. Сьогодні вранці. Прямо на тім місці.

— Мені так жаль, це така втрата.

— Візьми собі ще пива.

— Дякую вам. — Вона взяла бляшанку. Вона вже почала п'яніти. Так гарно п'яніти.

Таким чином вони просувалися далі, в той час, як рожеві зірки над ними розгорялися яскравіше, мерехтіли, але не падали, ніякого метеорного дощу не було цієї ночі. Так вони проминули і трейлер Саммі, куди вона вже ніколи більше не повернеться, навіть не пригальмувавши, проминули.

Було десь чверть на восьму, коли Розі Твічел постукала в скляну панель дверей «Демократа». Джулія, Піт і Тоні стояли біля довгого стола, створюючи примірники свіжого чотиришпальтового числа газети. Піт з Тоні збирали аркуші докупи, а Джулія скріплювала їх степлером і складала до пачки.

Побачивши Розі, Джулія енергійно їй махнула: мовляв, заходь. Розі прочинила двері й аж трохи похитнулась:

— Боже, як тут у вас жарко.

— Вимкнули кондиціонер для економії палива, — пояснив Піт Фрімен. — А ксерокс дуже гріється, коли довго працює. А сьогодні йому довелося попрацювати добряче. — Але промовив він це з гордим виглядом. Розі подумала, що в них у всіх трьох зараз гордий вигляд.

— Я гадав, у вас зараз мусив би бути скажений натовп у ресторані, — промовив Тоні.

— Зовсім навпаки. Сьогодні ввечері там хоч на оленів полюй. Думаю, багато людей не хочуть мене бачити, бо мого кухаря заарештовано за вбивства. І ще я думаю, вони соромляться дивитися одне одному в вічі після того, що трапилося сьогодні вранці у «Фуд-Сіті».

— Іди-но сюди ближче, візьми, подивися газету, — покликала її Джулія. — Ти в нас героїня, дівиця з обкладинки, Розі.

Угорі було надруковано червоними літерами БЕЗПЛАТНИЙ ВИПУСК — КРИЗА ПІД КУПОЛОМ — БЕЗПЛАТНИЙ ВИПУСК.

Під цією шапкою шістнадцятим кеглем, котрого Джулія до останніх двох випусків «Демократа» ніколи не використовувала, йшов заголовок:

КОЛОТНЕЧА І ВБИВСТВА З ПОГЛИБЛЕННЯМ КРИЗИ

На фото була саме Розі. У профіль. Біля губ вона тримала мегафон. З невмисним кучериком, що впав їй на лоба, виглядала вона надзвичайно красивою. За нею виднівся прохід відділу макаронних виробів і соків, де на підлозі, схоже, валялося кілька розбитих пляшок соусів до спагеті. Підпис зазначав: Утихомирення колотнечі: Розі Твічел, засновниця й власниця «Троянди-Шипшини», заспокоює колотнечу з допомогою Дейла Барбари, котрого було заарештовано за вбивства (див. репортаж нижче і статтю на стор. 4).

— Святий Боже, — видихнула Розі. — Ну… принаймні ви зняли мене з кращого боку. Якщо я його взагалі маю.

— Розі, — урочисто промовив Тоні Гай. — Ви виглядаєте, як Мішель Пфайфер.

Розі фиркнула, показавши йому середнього пальця. Вона вже почала читати редакційну статтю.

— Ф'ю! — присвиснула Розі, підводячи вгору очі. — Ти дійсно збираєшся це надрукувати?

Джулія махнула рукою в бік купи вже складених газет.

— Це вже надруковано. А що? Ти маєш щось проти?

— Ні, але… — Розі швиденько пробігла очима решту статті, котра була дуже довгою і що далі, то дужче «пробарбівською». Закінчувалася вона зверненням до кожного, хто може маги інформацію щодо цих убивств, зголоситися, і припущенням, що після закінчення кризи, а вона безумовно колись закінчиться, поведінка мешканців міста щодо цих вбивств постане в центрі прискіпливої уваги не тільки жителів штату Мейн чи громадян Сполучених Штатів, а й усього світу.

— І ти не боїшся накликати на себе неприємності?

— Це свобода преси, Розі, — промовив Піт тоном, який навіть йому самому видався доволі непевним.

— Це те, що зробив би Горес Ґрілі, — твердо проказала Джулія, і її коргі, що дрімав на своїй ковдрі в кутку, підняв голову на знайоме ім'я. Побачивши Розі, він підбіг до неї по ласку, і вона його, певна річ, погладила кілька разів.

— А ти маєш щось більше, ніж написано тут? — запитала Розі, поклавши долоню на газетний аркуш.

— Дещо, — відповіла Джулія. — Це я поки що притримую. Хочу ще назбирати інформації.

— Барбі такого ніколи б не зробив. Але я все одно за нього боюся.

На столі стрепенувся один з мобільних телефонів. Його вхопив Тоні:

— «Демократ». Гай слухає. — Але, вислухавши перші слова, він передав телефон Джулії. — Тебе. Полковник Кокс. І голос у нього не святковий.

Кокс. Джулія про нього геть забула. Вона взяла слухавку.

— Міс Шамвей, мені потрібно поговорити з Барбі, з'ясувати, наскільки він просунувся у перебиранні на себе адміністративної влади в місті.

— Не думаю, щоб вам вдалося поговорити з ним найближчим часом. Він ув'язнений.

— Ув'язнений? За яким звинуваченням?

— Убивство. Чотири інциденти, якщо точніше.

— Ви жартуєте.

— Мій голос вам здається жартівливим, полковнику?

Запала хвилина тиші. На її фоні Джулія чула в телефоні віддалену балачку багатьох людей. Коли Кокс знову заговорив, голос його звучав уже не так бадьоро.

— Розкажіть мені все.

— Ні, полковнику Кокс, не бачу можливості. Останні дві години я займалася якраз тим, що писала про це, а, як казала мені маленькій моя мама, не варто двічі пережовувати одну й ту саму капусту. Ви все ще в Мейні?

— Касл Рок. Тут наша передова база.

— Тоді я пропоную вам зустрітися зі мною там, де ми бачилися попереднього разу. На Моттонській дорозі. Я не зможу подарувати вам завтрашній номер «Демократа», хоча він і безплатний, але я зможу розгорнути газету проти Купола, щоб ви самі прочитали.

— Перешліть її мені електронною поштою.

— Не перешлю. Я вважаю електронну пошту неетичним знаряддям щодо газетного бізнесу. У цьому сенсі я вельми старомодна особа.

— Ви, люба пані, вельми дратівлива особа.

— Можливо, я й дратівлива, але вам я аж ніяк не люба пані.

— Скажіть мені одне: це пороблено? Якимсь чином тут замішані Сендерс і Ренні?

— А ви як гадаєте, полковнику, ведмеді схильні до дефекації посеред лісу?

Тиша. Перегодом він врешті озвався:

— Я буду там за годину.

— Я приїду в компанії. З роботодавицею Барбі. Гадаю, вас зацікавить те, що вона може розповісти.

— Добре.

Джулія вимкнула телефон.

— Розі, хочеш ненадовго з'їздити зі мною до Купола?

— Звісно, якщо це допоможе Барбі.

— Сподіватися можна, але мені здається, що тут нам самим про себе треба дбати.

Джулія перемкнула свою увагу до Тоні й Піта.

— Ви самі закінчите складати шпальти? Перед тим як іти звідси, покладіть пачки газет біля дверей і замкніть офіс. Гарненько висипайтеся, бо завтра нам усім працювати вуличними рознощиками. Цей номер доведеться поширювати класичним чином. Щоби газета потрапила в кожний будинок у місті. До віддалених ферм. І до Східного Честера, звичайно. Там багато новосельців, теоретично вони мусять бути менш піддатливими містичному впливу Великого Джима.

Піт підвів угору брови:

— Наш містер Ренні зі своєю командою добрий гравець на власному полі, — пояснила Джулія. — На надзвичайних міських зборах у четвер він вилізе на трибуну і намагатиметься завести місто, немов кишеньковий годинник. Але перша подача належить гостям, — вона показала на газети. — Це наша перша подача. Якщо ці матеріали прочитає достатньо народу, він змушений буде відповісти на чимало важких запитань, перш ніж проголошувати заготовлену промову. Можливо, нам удасться трішки збити йому темп.

— А може, й не трішки, якщо дізнаємося, хто кидав каміння у «Фуд-Сіті», — сказав Піт. — І знаєте, що? Я гадаю, ми таки дізнаємося. Усе це було придумано на ходу. Там мусять стирчати якісь неприховані кінці.

— Я лише сподіваюся, що Барбі буде ще живий, коли ми почнемо за них тягнути, — сказала Джулія і подивилася на годинник. — Ходімо, Розі, покатаємося. Горес, хочеш з нами?

Горес хотів.

— Можете мене тут висадити, сер, — сказала Саммі. Вони зупинилися біля симпатичної садиби в ранчо-стилі. Хоча дім стояв темний, галявина була освітлена, бо місцина ця знаходилися поряд з Куполом, де вздовж межі Честер Міллівського Гарлоу сяяли яскраві прожектори.

— Хо ше пива на дорогу, Міссі Лу?

— Ні сер, моя дорога закінчується тут.

Щоправда, це було не зовсім так. Вона ще мусить повернутися до міста. У жовтому підкупольному сяйві Алден Дінсмор виглядав не сорокап'яти, а вісімдесятип'ятирічним. Ніколи в житті вона не бачила такого печального обличчя… окрім, хіба, власного в дзеркалі в шпитальній палаті перед тим, як вирушити в цю подорож. Вона нахилилася й поцілувала його в щоку. Вкололася губами об щетину. Він приклав долоню до того місця і хоч слабенько, але всміхнувся.

— Вам треба вертатися додому зараз, сер. Там ваша дружина, ви мусите її втішати. Та другий ваш син, про якого вам треба піклуватися.

— Ма'ть, ти таки права.

— Я точно права.

— А ти сама в порядку?

— Так, сер, — вона вилізла з кабіни, а тоді знову обернулася до нього. — То ви поїдете додому?

— Спробую, — відповів він.

Затріснувши дверцята пікапа, Саммі затрималась на початку під'їзної алеї, щоб подивитись, як він розвертатиметься. Алден в'їхав у рівчак, проте там було сухо, тож він успішно вибрався. Машина рушила в бік шосе 119, спершу вихилясом, але невдовзі хвостові вогні почали триматися більш-менш рівної лінії. Знову він їде серединою дороги — по цій блядській білій смузі, сказав би Філ, — але вона сподівалася, що з ним буде все гаразд. Уже пів на дев'яту, цілком стемніло, навряд чи хто йому трапиться назустріч, подумала вона.

Коли його задні вогні нарешті зникли вдалині, вона вирушила до темної будівлі ранчо. Цей дім навряд чи міг конкурувати з деякими гарними старими будинками на міському пагорбі, але був гарнішим за будь-який з тих, у яких їй доводилося жити. Вона була тут одного разу з Філом, ще в ті часи, коли він не робив нічого іншого, а лише потроху торгував травичкою та для власних потреб трішечки варив кришталь у їхньому трейлері. Ще до того, як він став перейматися своїми дивними ідеями щодо Ісуса й відвідувати ту гівняну церкву, де кожний вважає, що геть усі підуть до пекла, окрім них. Саме з релігії й почалися всі неприємності Філа. Це привело його до Коґґінса, а Коґґінс або хтось інший перетворив його на Майстра.

Люди, котрі жили тут, не були присадженими на метамфетамін торчками; торчкам не вдалося б довго утримувати такої садиби; вони б її уже перезаклали сто разів. Але Джек і Майра Еванс любили час від часу потішити себе мариваною, і Філ Буші радо постачав їм травичку. Вони були добрими людьми, і Філ ставився до них добре. У ті старі дні він ще міг ставитися до людей по-доброму.

Майра пригощала їх кавою-глясе. Саммі тоді ходила, здається, на сьомому місяці, вагітна Малюком Волтером, її добряче рознесло, і Майра спитала, кого б вона хотіла, хлопчика чи дівчинку. Зовсім не дерла перед Саммі носа. Джек якраз покликав Філа до свого кабінету-комірчини, щоб розрахуватися, і Філ їй гукнув: — Агов, любонько, йди-но сюди, поглянь!

Усе це здавалося таким тепер далеким.

Вона поторсала передні двері. Вони були замкнені. Саммі підняла один з декоративних каменів, якими Майра колись обклала свій квітник, і, зважуючи його в руці, стала напроти великого фронтального вікна. Поміркувавши трохи, вона, замість того щоб кинути камінь, пішла навкруг будинку. У її теперішньому стані залазити крізь вікно буде важко. Та й навіть якщо вона спроможеться (і то обережно), можна так порізатися, що решта її планів на цей вечір підуть на пси.

Та й сам будинок дуже гарний. Їй не хотілося його нівечити, якщо без цього можна обійтися.

І їй не довелося цього робити. Тіло Джека вивезли, у цьому сенсі місто ще достатньо вправно функціонувало, але ніхто не поклопотався замкнути задні двері. Саммі легко ввійшла досередини. Генератор не працював, і в домі було темніше, ніж у єнота в гузні, але на печі лежала коробка дерев'яних сірників і перший же, який вона запалила, освітив ліхтарик на кухонному столі. Ліхтарик працював добре. У його промені вона помітила щось схоже на криваву пляму на підлозі. Поспішно відвела ліхтар звідти і вирушила до кабінетика Джека Еванса. Той містився відразу за вітальнею, комірчина така крихітна, що там буквально не було місця ні для чого іншого, крім письмового столу й заскленої шафи.

Вона повела променем ліхтаря по столу, потім підняла його так, що той відбився у склянистих очах найціннішого з Джекових трофеїв: то була голова лося, котрого він підстрелив у ТР-90 три роки тому. На цю голову тоді й покликав її подивитися Філ.

— Мені дістався останній квиток лотереї[320] того року, — розповідав їм Джек. — А добув я його ось цією штучкою. — Він показав на рушницю в шафі. Грізну на вигляд, та ще й з оптичним прицілом.

В одвірку з'явилася Майра, у її чашці з кавою постукували льодинки — така гарна, стильна, усміхнена жінка; Саммі розуміла, що їй такою ніколи не стати.

— Вона коштувала шалених грошей, але я йому дозволила купити цю рушницю після того, як він пообіцяв, що в грудні повезе мене на тиждень на Бермуди.

— Бермуди, — промовила зараз уголос Саммі, дивлячись на лосячу голову. — Так вона туди й не з'їздила. Як це печально.

Філ тоді, засовуючи конверт із грішми собі до задньої кишені джинсів, ще проказав:

— Грізна рушниця, але не зовсім годяща річ для домашнього захисту.

— Про це я також подбав, — відповів Джек, і хоча він не показав Філу, чим саме він подбав, але значливо поплескав по стільниці. — Пара збіса надійних пістолів.

Філ так само значливо кивнув у відповідь. Саммі з Майрою у повній гармонії обмінялися розуміючими поглядами: «Хлопці завжди є хлопцями». Вона й зараз пам'ятала, як їй тоді хороше стало від того погляду, як вона відчула себе прилученою, і гадала, що, либонь, саме тому вона й прийшла тепер сюди, замість того, щоб пошукати десь-інде, десь ближче до міста.

Вона затрималася, щоб розжувати чергову пігулку перкоцету, а вже потім почала відкривати шухляди столу. Вони не були замкнені, як і той дерев'яний ящичок, що знайшовся у третій із висунутих нею шухляд. У ньому лежав запасний пістолет покійного Джека Еванса: автоматичний «Спрингфілд XD»[321] сорок п'ятого калібру. Взявши його в руки, вона, хоча й дещо незграбно шарпаючи, таки зуміла витягти обойму. Та була повною, а в шухляді лежала ще й запасна. Її вона теж узяла. Потім вона повернулася до кухні пошукати пакет, у якому понесе свої знахідки. І, звісно, також ключі. Від того, що знайдеться в гаражі Майри і Джека. Повертатися до міста пішки вона не збиралася.

Джулія з Розі якраз обговорювали, яке майбутнє очікує їхнє місто, коли мало не завершилося їхнє сьогодення. Завершилося б, якби на повороті Есті, приблизно за милю від пункту свого призначення, вони зіштовхнулися зі старим фермерським пікапом. Але Джулія виїхала з-за повороту достатньо вчасно, щоби помітити машину, яка несеться їй назустріч, по її смузі, прямо їй в лоб.

Вона різко, не думаючи, крутнула кермо свого «Пріуса» вліво, перескочивши на іншу смугу, і два автомобілі розминулися на відстані пари дюймів. Горес, котрий сидів на задньому сидінні зі своїм звичним виглядом цілковитого задоволення о-мене-катають-у-машині, здивовано дзявкнувши, покотився на підлогу. То був єдиний звук. Жінки не заверещали, навіть не зойкнули. Все відбулося надто швидко. Смерть або серйозне каліцтво мигцем промайнули повз них та й поготів.

Джулія порухом керма повернулася на свою смугу, потім з'їхала на ґрунтове узбіччя, зупинила «Пріус» і подивилася на Розі. Горес позаду знову заскочив на сидіння і коротко гавкнув, немов питаючи, чому це ми стали. На це обидві жінки розсміялися і Розі почала плескати собі по грудях поверх показної полиці своїх цицьок.

— Ох, моє серце, моє серце, — приказувала вона.

— Йо, — кивнула Джулія. — У мене теж. Ти бачила? Він пролетів буквально впритул.

Розі знову засміялася, здригаючись:

— Ти жартуєш? Серденько, якби я тримала руку на вікні, він відтяв би мені лікоть, сучий син.

— П'яний, мабуть, — струснула головою Джулія.

— П'яний, це без усяких сумнівів, — фиркнула Розі.

— Ти готова їхати далі?

— А ти? — перепитала Розі.

— Так, — відповіла Джулія. — А ти там як, Горесе?

Горес гавкнув, доповідаючи, що він завжди готовий.

— Близький вибух невдачу відганяє, — промовила Розі. — Так любив казати дідусь Твічел.

— Будемо сподіватися, що він мав рацію, — кивнула Джулія, знову виїжджаючи на дорогу. Вона уважно дивилася вперед, щоб не проґавити наближення чужих фар, але наступне побачене ними світло подавали вже прожектори, націлені на Гарлоу з того боку Купола. Саммі Буші вони не побачили. А Саммі їх бачила; вона стояла перед гаражем Евансів, тримаючи в руці ключі до їхнього «Малібу». Коли вони проїхали, вона підняла ворота гаража (довелося робити це вручну, далося їй це дуже боляче) і сіла за кермо.

Між універмагом Берпі й «Паливом & Бакалією» пролягав провулок, що пов'язував Мейн-стрит і Вест-стрит. Ним найчастіше користувалися машини усяких постачальників. Цього вечора провулком о чверть на десяту йшли Джуніор і Картер Тібодо, ішли майже в суцільній темряві. Картер ніс у руці п'ятигалонову каністру, червону, з жовтою діагональною смугою на її боці. По смузі йшов напис БЕНЗИН. У другій руці він ніс мегафон на батарейках. Мегафон був білого кольору, але Картер його замаскував, обмотавши чорною ізоляційної стрічкою, щоби той випадково не впав комусь в око раніше, ніж вони почнуть ретируватися цим провулком.

Джуніор ніс наплічник. Голова в нього більше не боліла і кульгавість його майже пропала. Він був упевнений, що його тіло врешті перемогло ту недугу, яка його так вкурвлювала. Мабуть, якийсь приблудний вірус. У коледжі такого лайна нахапатися можна вдосталь, і те, що його звідти виперли за побиття того пацана, напевне, було прихованим благословенням.

Зі створу провулку їм добре було видно «Демократ». Світло заливало порожній тротуар, і вони бачили, як усередині метушаться Фрімен і Тоні Гай, підносячи і складаючи біля дверей пачки газет. Стара дерев'яна будівля, у якій містилася редакція і помешкання Джулії, стояла між Сімейною аптекою Сендерса та книжковою крамницею, але відділена від обох — з боку книгарні мощеним хідником, а з боку аптеки провулком, схожим на той, із якого зараз визирали вони з Картером. Ніч була безвітряна, і він подумав, що, якщо його батько достатньо швидко мобілізує людей, зайвої шкоди не трапиться. Не те, щоб це його непокоїло. Та хай хоч і весь східний бік Мейн-стрит вигорить, Джуніору це було по цимбалах. Отже, ще більше неприємностей Дейлу Барбарі. Він усе ще відчував на собі отой його прохолодний оцінюючий погляд. Неправильно, коли на тебе таким чином дивиться хтось, особливо якщо цей хтось дивиться з-за ґрат. Курвий Бааарбі.

— Треба було його застрелити, — промурмотів Джуніор.

— Що? — перепитав Картер.

— Нічого, — витер він собі лоба. — Жарко.

— Атож. Френкі каже, якщо так буде й далі, ми тут усі стушкуємося, як у духовці яєчка. О котрій нам треба це зробити?

Джуніор похмуро знизав плечима. Батько йому казав, але він не пам'ятав точно. Либонь, о десятій. Та яка різниця? Хай оті двоє там згорять. А якщо сучка редакторка в себе нагорі — мабуть, розслабляється зі своїм улюбленим ділдо після важкого дня, — най і вона згорить. Ще більше неприємностей для Бааарбі.

— Давай починати.

— Ти певен, братане?

— Ти кого-небудь бачиш на вулиці?

Картер роззирнувся. Мейн-стрит лежала пустельна і загалом темна. Генератори позаду будівель редакції газети й аптеки були єдиними, які він чув. Він знизав плечима:

— Гаразд. Чом би й ні?

Джуніор розстебнув пряжки рюкзака й відслонив клапан. Нагорі лежало дві пари оснащених світлодіодами рукавичок. Одну пару він віддав Картеру, другу натяг сам. Нижче лежало щось загорнуте в банний рушник. Розвернувши цей пакунок, він виставив на латаний асфальт чотири винних пляшки. На самому дні рюкзака лежала бляшана лійка. Джуніор вставив її у горло першої пляшки і потягнувся по бензин.

— Давай краще я, братане, — сказав Картер. — У тебе руки дрижать.

Джуніор здивовано подивився на свої пальці. Він не відчував дрожу, але дійсно вони тремтіли.

— Я не боюся, якщо це те, що ти думаєш.

— Я й зблизька такого не казав. Це не просто якісь проблемки з головою. Усім це видно. Тобі треба сходити до Еверета, бо з тобою щось негаразд, а він зараз єдиний, кого наше місто має найбільш подібного на справжнього лікаря.

— Я почуваюся пречудо…

— Замовкни, поки тебе хтось не почув. Займися рушником, решту я сам зроблю.

Джуніор вихопив з кобури пістолет і вистрелив Картеру в око. Голова в того луснула, хлюпнувши навсібіч кров'ю й мозком. А потім Джуніор став над ним, стріляючи знову, й знову, й знов…

— Джунз?

Джуніор замотав головою, щоб прогнати видіння — така яскрава, чисто галюцинаторна маячня, — і второпав, що дійсно вчепився за руків'я пістолета. Може, той вірус ще не зовсім вийшов з його організму? А може, то й не вірус зовсім.

«А що ж тоді? Що?»

Ароматний запах бензину вдарив йому в ніс, та так сильно, що аж в очах запекло. Картер почав наповнювати першу пляшку. «Глюк, глюк, глюк», — заспівала каністра. Джуніор розчепив зіпер бічної кишені наплічника і дістав звідти кравецькі ножиці, що були належали його матері. Ними він відрізав від рушника чотири смуги. Одну з цих ганчірок засунув до першої пляшки, потім витяг і натомість запхав її до пляшки іншим кінцем, залишивши звисати зовні вже просяклий бензином край. Те саме він проробив з рештою пляшок.

У цій справі тремтіння рук йому не заважало.

А Барбіїв полковник Кокс змінився з того часу, як Джулія його бачила востаннє. Як для виходу в люди о пів на десяту вечора, він був гладенько виголений і волосся мав акуратно зачесане, хоча його уніформа хакі втратила колишню ідеальну випрасуваність і поплінова куртка тепер висіла на ньому мішком так, ніби він схуд. Він стояв перед тими кількома плямами аерозольної фарби, що залишилися після невдалого експерименту з кислотою, і хмурився на ці намальовані двері, немов гадаючи, чи зможе пройти крізь них, якщо достатньо сконцентрується.

«Заплющ очі й тричі клацни підборами, — подумала Джулія. — Бо нема місця, милішого за Купол»[322].

Вона відрекомендувала Розі Коксу і Кокса Розі. Поки вони обмінювалися стандартним «приємно познайомитися», вона роззирнулася довкола і побачене їй не сподобалося. Прожектори ще залишалися на своїх місцях, лупили в небо, ніби сповіщаючи про якусь гламурну голлівудську прем'єру, і генератори, що живили їх, так само гурчали, але десь зникли армійські вантажівки і той великий зелений штабний намет, що стояв раніше, напнутий ярдів за п'ятдесят далі при дорозі. Лиш прим'ята трава залишилася на тім місці, де він був. З полковником Коксом прибули два солдати, але вони мали той небоєздатний вигляд, що завжди асоціювався в неї з радниками й аташе. Вартових, можливо, й не прибрали, але відвели подалі, встановивши периметр за межами сягання людського голосу, щоби ніякий слинько, котрий міг прибрести сюди з боку Мілла, не почав розпитувати їх, що ж воно таке збіса коїться.

«Спершу запитання, доповідь потім», — подумала Джулія.

— Просвітіть мене, міс Шамвей, — почав Кокс.

— Спершу дайте відповідь на моє питання.

Він підкотив очі (вона подумала, що напевне дала б йому ляпаса за це, якби могла його дістати; нерви в неї ще дзвеніли після того ледь не зіткнення по дорозі сюди). Але він запропонував їй запитувати про будь-що.

— На нас махнули рукою?

— Аж ніяк, абсолютно ні, — відразу ж відповів він, проте намагаючись при цьому не дивитися їй в очі. Їй подумалось, що це знак іще гірший, ніж підозріливе запустіння, яке вона бачить зараз перед собою по його бік Купола — схоже на цирк, що був стояв тут, а потім раптом знявся й поїхав.

— Прочитайте оце, — промовила вона і розпластала першу сторінку завтрашнього числа газети по невидимій поверхні Купола, немов жінка, що ліпить до вітрини супермаркету оголошення про розпродаж. Під пальцями вона відчула легесеньке, перебіжне бриніння, це було схоже не те, як буває, коли торкаєшся сухого морозного ранку чогось металевого.

Він прочитав цілком усю газету, повідомляючи, коли треба перегортати сторінки. Це забрало в нього десять хвилин. Діждавшись, коли він закінчив, вона промовила:

— Як ви, можливо, звернули увагу, місця для реклами майже не залишилося, але я тішу себе надією, що якість письма від цього тільки виграла. Схоже, що вкурвленість іде мені тільки на краще.

— Міс Шамвей…

— О, чом би вам не звертатись до мене на ім'я, просто Джулія? Ми ж з вами вже практично давні знайомі.

— Чудово. Тоді ви для мене стаєте Джулією, а я для вас — Джей К.

— Я старатимуся не плутати вас з тим, котрий ходив по воді[323].

— Ви вважаєте, що цей чолов'яга, Ренні, встановлює диктатуру на чолі з собою? На кшталт якогось північно-східного Мануеля Нор'єги?

— Мене більше непокоїть його схожість на Пол Пота.

— Ви гадаєте, таке можливе?

— Ще два дні тому я б розреготалася з таких прогнозів — у той час, коли він не керує засіданнями виборних, він торгує вживаними автомобілями. Але два дні тому в нас ще не було бійок за харчі. Ми також не знали про ці вбивства.

— Це не Барбі, — втомлено, але вперто помотала головою Розі.

Кокс не відгукнувся на її слова, і не тому, що він ігнорував Розі, здогадалася Джулія, а тому, що саме таке припущення було занадто сміховинним, щоби звертати на нього увагу. Через це вона відчула до нього потепління, принаймні трохи.

— Джуліє, ви гадаєте, це Ренні винен у тих вбивствах?

— Я думала про це. Всі його дії з того часу, як встановився Купол, — від заборони продажу алкоголю до призначення шефом поліції абсолютного бовдура — були політичними кроками, спрямованими на посилення його персонального впливу.

— Ви хочете сказати, що вбивство не в його репертуарі?

— Не обов'язково. Коли померла його дружина, ходили чутки, ніби це відбулося не без його допомоги. Я не кажу, що це чиста правда, але те, що такі чутки народилися, перш за все свідчить про те, якою дану особу бачать люди.

Кокс розуміюче мугикнув.

— Проте, заради всього святого, мені не зрозуміло, яка політична доцільність у вбивстві й сексуальній нарузі з двох неповнолітніх дівчат.

— Барбі ніколи цього не зробив би, — знову повторила Розі.

— Така ж незрозуміла картина, якщо розглядати Коґґінса, хоча його пасторат, особливо та їхня радіостанція, виглядає підозріливо розкішно забезпеченим матеріально. А щодо Бренди Перкінс? От тут уже може ховатись політика.

— Але ж ви не можете прислати до нас морських піхотинців, щоб його зупинити, авжеж? — спитала Розі. — Ви нічого не можете, окрім як споглядати. Як ті діти на акваріум, де найбільші риби спершу з'їдають усю їжу, а потім починають пожирати менших рибок.

— Я можу відімкнути мобільний зв'язок, — задумливо проказав Кокс. — Можу заблокувати інтернет. Принаймні це я можу зробити.

— У поліцейських є портативні рації, — сказала Джулія. — Він Цим скористається. А в четвер на зборах, коли люди почнуть скаржитися, що втратили зв'язок із зовнішнім світом, він звинуватить У цьому вас.

— Ми планували скликати прес-конференцію у п'ятницю. Я міг би її скасувати.

Джулія аж похолола від самої думки про це:

— Навіть не думайте. Тоді він буде позбавлений необхідності пояснювати свої дії перед світом.

— Плюс, — включилася Розі. — Якщо ви вимкнете телефони і інтернет, ніхто не зможе розповісти вам або комусь іншому про те, що в нас коїться.

Кокс постояв мовчки, дивлячись собі під ноги. Потім підвів голову.

— А як щодо того гіпотетичного генератора, який може підтримувати Купол? Ніяких новин?

Джулія не була певна, чи варто розповідати Коксу, що пошуки генератора вони доручили зовсім ще юним школярам. Та сталося так, що потреба відповідати на це питання раптом відпала, бо саме в цю мить заревла міська пожежна сирена.

Піт Фрімен кинув останню пачку газет біля дверей. А тоді, упершись руками собі в поперек, розпрямився і потягнувся. Тоні Гай почув тріск навіть з іншого кінця кімнати.

— Тріщить так, ніби в тебе спина хвора.

— Та ні, я почуваюся чудово.

— Моя жінка зараз уже мусить хропти, — сказав Тоні. — А в гаражі я маю заховану пляшку. Хочеш, зайдемо по дорозі додому, хильнемо трішечки?

— Ні, я гадаю… — почав Піт, і саме в цю мить вікно розтрощила перша пляшка. Боковим зором він помітив палаючий ґніт і зробив крок назад. Лише один, але це врятувало його від серйозних опіків, либонь, навіть від спалення живцем.

На друзки розлетілося й вікно, і пляшка. Бензин зайнявся в повітрі, яскраво хлюпнувши, немов якась палаюча летюча риба. Піт пригнувся, одночасно крутнувшись на місці. Вогненна риба пролетіла повз нього, підпаливши йому один рукав сорочки, і приземлилася на килим перед столом Джулії.

— Що це, бля… — почав Тоні, але тут друга пляшка перекидом пролетіла крізь віконну діру. Ця розбилася прямо в Джулії на столі, брязнувши осколками навсібіч, поширюючи вогонь на розкидані по стільниці папери, доливаючи ще вогню згори поперед столу. Запах палаючого бензину був гарячим, густим.

Піт кинувся до водяного кулера, що стояв у кутку, б'ючи себе по боку палаючим рукавом. Він незграбно підняв і притиснув бутель з водою собі до живота, підставляючи під струмінь води з горла бутля палаючу сорочку (рука ним відчувалася зараз, немов він її сильно обпік на сонці).

З нічної темряви полетів наступний коктейль Молотова. Не долетів, розбився на тротуарі, запаливши невеличке вогнище на бетоні. Цівки палаючого бензину стікали до риштака і гаснули.

— Лий воду на килим! — закричав Тоні. — Лий, поки весь дім не зайнявся!

Ошелешений Піт, важко дихаючи, лише поглянув на нього. Вода з пластикового бутля виливалася на той край килима, що не потребував зволоження.

Хоча його репортерська діяльність обмежувалася винятково темою юніорських спортивних змагань, у свої шкільні роки Тоні Гай і сам був носив светра з трилітерною[324] монограмою. І через десять років після того його рефлекси збереглися майже в повнім порядку. Він вихопив бутель у Піта і спершу полив з нього зверху на стіл Джулії, а потім на палаючий килим. Вогонь почав ширитися, але, може… якщо він встигне… і якщо є запасний бутель, або навіть пара в коридорі, що веде до комори в задній частині будинку…

— Ще! — гукнув він Піту, котрий стояв, витріщившись на задимлені рештки свого рукава. — У задньому коридорі!

Якусь мить Піт, схоже, ще не міг утямити, про що йдеться. Потім второпав і прожогом кинувся до коридору. Тоні обійшов стіл і вихлюпнув останню пінту води на полум'я, що намагалось розширити тамтешній плацдарм.

А тоді з темряви прилетіла остання пляшка коктейлю Молотова, і ось вона-то й наробила найбільшої шкоди. Це було пряме попадання в купу накладених ними біля вхідних дверей пачок газет. Палаючий бензин затік під плінтус і спалахнув угору. Крізь язики полум'я Мейн-стрит виділась якимсь хитливим міражем. У глибині цього міражу, на протилежному боці вулиці, Тоні розгледів пару невиразних постатей. Крізь розжарене повітря вони здавалися такими, що ніби танцюють.

— ЗВІЛЬНІТЬ ДЕЙЛА БАРБАРУ, БО ІНАКШЕ ЦЕ ЛИШЕ ПОЧАТОК! — проревів підсилений мегафоном голос. — НАС БАГАТО, І МИ ГОТОВІ СПАЛИТИ ВСЕ МІСТО! ЗВІЛЬНІТЬ ДЕЙЛА БАРБАРУ, БО ІНАКШЕ ВИ ДОРОГО ЗАПЛАТИТЕ!

Тоні поглянув униз і побачив у себе між ступнями вогняний ручай. Води, щоб його загасити, він більше не мав. Скоро вогонь прожере килим і візьметься за старе сухе дерево підлоги. Тим часом пожежею охопило вже всю передню частину офісу.

Тоні кинув пустий бутель і відступив назад. Температура підвищилася, він відчував, як від жару йому стягує шкіру. «Якби не ці чортові газети, я міг би…»

Але для «міг би» вже було запізно. Він озирнувся і побачив в одвірку Піта з бутлем води «Поланд Спрингс» у руках. Більша частина його обгорілого рукава вже відпала. Шкіра на руці була яскраво-червоною.

— Пізно! — крикнув Тоні. Він покинув стіл Джулії, котрий вже перетворився на колону вогню, що сягала стелі, і рушив по широкій дузі, прикриваючи собі рукою лице від жару. — Занадто пізно! На задній хід!

Піт Фрімен не потребував підганяння. Він пожбурив бутель просто у вогонь і кинувся навтьоки.

Керрі Карвер рідко коли мала якийсь стосунок до «Палива & Бакалії», хоча крамничка впродовж багатьох років забезпечувала їй із чоловіком доволі приємне життя, вона вважала себе Вищою За Все Це. Проте, коли Джонні зауважив, що непогано було б їм поїхати фургоном та перевезти звідти залишки консервованих харчів додому — «на зберігання», як делікатно висловився він, — Керрі відразу погодилась. І хоча зазвичай роботою вона не струджувалась (здебільшого присвячувала себе регулярному перегляду «Судді Джуді»[325]), тут вона зголосилась допомогти. У «Фуд-Сіті» вона не була, але пізніше, коли сходила туди зі своєю подругою Лі Андерсон подивитися на наслідки колотнечі й розбиті вітрини супермаркету, кров на бруківці дуже її налякала. Вона злякалася за своє майбутнє.

Джонні виносив картонні ящики з супом, бобами і соусами; Керрі складала їх до кузова їхнього «Додж-Рема». Вони вже зробили половину справи, коли далі по вулиці спалахнуло полум'я. Обоє чули гасла, промовлені в мегафон. Керрі начебто помітила двох чи трьох людей, котрі бігли провулком повз універмаг Берпі, але не була цього цілком певна. Пізніше вона буде певна і кількість тих постатей збільшиться до чотирьох. А може, й п'яти.

— Що це означає? — запитала вона. — Милий, що це означає?

— Що цей проклятий душогубець тут не один, — відповів Джоні. — Це значить, що в нього тут ціла банда.

Долоня Керрі лежала в нього на руці, і тепер її нігті вп'ялися йому в шкіру. Джоні вирвав руку й побіг до поліцейської дільниці, волаючи: «Пожежа!» на всю силу своїх легень. Керрі не побігла вслід за ним. Керрі продовжила навантажувати фургон. Тепер вона боялася за своє майбутнє ще більше, ніж до того.

Окрім братів Бові й Роджера Кіл'яна, на трибунах спортивного залу в середній школі сиділо ще десятеро нових офіцерів щойно народженої Служби внутрішньої безпеки Честер Мілла, і Великий Джим тільки розпочав промову про покладену на них відповідальність, як раптом завелася пожежна сирена. «Хлопець поспішив, — подумав він. — Я не можу довіряти йому, Господи спаси мою душу. Ніколи не міг, але зараз він стає ще більш ненадійним».

— Отже, хлопці, — промовив він, дивлячись прямо на Мікі Вордло («Боже! Який бичок!»). — Багато про що хотів я вам сказати, але, здається, нам нагодилася якась хвилююча справа. Ферн Бові, ти часом не знаєш, чи є у нас у пожежній дільниці переносні помпи?

Ферн відповів, що він зазирав до пожежного сараю раніше цього вечора, просто поглянути, що за обладнання там може бути, і бачив там з дюжину заплічних насосів. Всі заповнені водою, отже, їм це якраз стане зараз в пригоді.

Великий Джим, гадаючи, що сарказм варто приберігати для тих, хто має достатньо олії в голові, щоб його вловити, сказав, що це Добрий Господь так піклується про них. І ще він сказав, що, якщо зараз це не фальшива тривога, він призначає Ферна головним пожежником, а Стюарта Бові його заступником.

«Ну що, пронозлива відьма, — думав він, дивлячись на нових офіцерів, котрі з сяючими очима, прагнучи діла, підводилися зі стільців. — Тепер побачимо, чи сподобається тобі пхати носа до моїх справ».

— Куди ти тепер? — спитав Картер.

Він привів свою машину з вимкнутими фарами туди, де Вест-стрит розчинялася в шосе 117. Будівля, що стояла тут, колись належала заправці Тексако, котра закрилася у 2007 році. Зовсім поряд з містом, але гарна, зручна схованка. У тому напрямку, звідки вони приїхали, ерекція пожежної сирени досягла максимуму і перші язики вогню, радше рожеві, ніж оранжеві, вже підлизували небо.

— Га? — Джуніор задивився на зростаюче сяйво. Від цього видовища він відчув збудження у себе в штанах. Йому подумалося: як добре було б, аби в нього залишалася хоч одна подружка.

— Я спитав, куди ти тепер. Твій тато сказав, що треба мати алібі.

— Я покинув екіпаж № 2 за поштою, — промовив Джуніор, неохоче відриваючись очима від пожежі. — Я на патрулюванні з Фредді Дейтоном. Він і скаже, що ми були разом. Весь час. Звідси я можу піти навпростець. А можу повернутися по Вест-стрит. Зирну, як там розгоряється. — Він видав високе хихотіння, якесь таке майже дівчаче хихотіння, і Картер кинув на нього дивний погляд.

— Не дивися дуже довго. Підпалювачів завжди ловлять, коли вони повертаються подивитися на свої пожежі. Я бачив це по «їх розшукує Америка»[326].

— Та нахер комусь вступатися за цю прошмандовку, окрім Бааарбі, — промовив Джуніор. — А ти як? Ти куди збираєшся?

— Додому. Ма скаже, що я сидів удома весь вечір. Попрошу її, щоб поміняла мені пов'язку на плечі — болить пекельно там, де той падлючий собака погриз. Прийму аспірину. А потім піду, допоможу гасити пожежу.

— У них в амбулаторії і в шпиталі є ліки, крутіші за аспірин. І в аптеці теж. Непогано було б нам попорпатися в тому лайні.

— Безсумнівно.

— Або… як ти щодо кришталю? Гадаю, я міг би дістати.

— Мет? Ніколи в житті. Але я б не відмовився від оксі.

— Оксі! — вигукнув Джуніор. Чому він сам ні разу не згадав про оксиконтин? Він, либонь, зарадив би йому з головним болем краще за зоміг чи імітрекс. — Йо, братане. Твоя правда!

Він задер руку. Картер стукнувся з ним кулаками, але закидуватися пігулками разом із Джуніором наміру він не мав. Джуніор став якимсь дивним.

— Краще тобі вже піти, Джунз.

— Вже відчалюю, — Джуніор відкрив двері й вирушив геть, трохи накульгуючи.

Картер сам собі здивувався, відчувши незрозуміле полегшення від того, що Джуніор врешті його полишив.

Барбі прокинувся від звуку сирени й побачив, що перед камерою стоїть Мелвін Ширлз. Ширінка в хлопця була розстебнута, в руці він тримав свій значний член. Побачивши, що Барбі дивиться на нього, він почав мочитися. Явно поставив собі за ціль дістати до тапчана. Це йому не вдалося, і він задовольнився тим, що набризкав по бетону мокру літеру S.

— Давай, Барбі, пий, — сказав він. — Ти ж спраглий. Воно трохи солоне, та яка тобі к херам різниця.

— Що горить?

— А то ти не знаєш? — промовив Мел з усмішкою. Він усе ще залишався блідим — певне, втратив багато крові, — але пов'язку на голові мав свіжу, чистеньку.

— Прикинемось, що ні.

— Твої дружки підпалили газету, — сказав Мел, цього разу аж зуби вищиривши.

Барбі зрозумів, що хлопець розлючений. І наляканий також.

— Хочуть налякати нас, щоб ми тебе випустили. Та ми… не… лякливі.

— Навіщо я палив би газету? Чому не міську раду? І ким можуть бути оті мої дружки?

Мел заправляв член назад собі в штани.

— Завтра ти вже нап'єшся, Барбі. Про це не боїсь. У нас буде ціле відро води, і твоє ім'я на ньому буде написане, і губка при ньому.

Барбі мовчав.

— Ти бачив, як ото притоплюють там у тебе в Іраку? — Мел кивнув, ніби знав, що Барбі таке бачив. — Тепер ти спробуєш це на собі. — Він просунув крізь ґрати палець. — Ми дізнаємося, хто такі твої спільники, гівноїде. А першим чином дізнаємося, що ти зробив, щоб замкнути наше місто. Притоплювання? Ніхто його не витримає.

Він уже було вирушив геть, але раптом розвернувся.

— І не у прісній воді. У солоній. Це головне. Подумай про це.

Мел пішов, важко чалапаючи по коридору, з похиленою головою.

Барбі сів на тапчан, поглянув на підсихаючі вихиляси Мелової сечі на підлозі, прислухався до сирени. Подумав про блондинку в пікапі. Дівчину, котра ледь не вирішила його підвезти, а потім передумала. І заплющив очі.