Під куполом

ГЕЛЛОВІН НАДХОДИТЬ РАНО

О чверть на восьму мінівен Лінди Еверет «Хонда Одіссей Зелений»[435]підкотив до вантажного дебаркадера позаду універсального магазину Берпі. Терсі їхав поряд з водієм. Діти (незвично притихлі для малечі, що вирушила в пригодницьку подорож) сиділи позаду. Ейден обнімав за шию Одрі. Собака, певне, відчуваючи пригніченість хлопчика, ставився до цього терпляче.

Попри три пігулки аспірину, плече в Лінди все ще нило, до того ж вона не могла викинути з пам'яті лице Картера Тібодо. І його запаху: суміш поту й одеколону. Вона все ще очікувала, що він раптом може об'явитися позаду в поліцейському «крузері», блокуючи можливість утечі. «Наступним разом трахну тебе прямо в твою стару піхву. Хоч би й на очах твоїх дітей».

Він на це здатен. Він такий. Тож поки їй не вдасться вибратися геть із міста, вона страшенно воліла витримувати між собою й новим П'ятницею Джима Ренні якомога більшу дистанцію.

— Хапайте цілий рулон і ножиці для металу, — сказала вона Терстону, — вони під отим молочним ящиком. Расті мені сказав.

Терстон вже був прочинив двері, але тепер затримався.

— Я цього не можу зробити. Що, як вони ще комусь знадобляться?

Вона не збиралася сперечатися; в такому разі вона б просто заверещала, перелякавши дітей.

— Беріть, що хочете. Тільки швидше. Ми тут як у пастці.

— Я постараюсь.

Проте здавалося, пройде ціла вічність, поки він настриже достатню кількість шматків свинцевого полотна, вона ледь утримувала себе, щоб не висунути голову з вікна машини, не запитати: чи він сам у собі виховав манери маніжної підстаркуватої леді, чи таким і народився?

«Прикуси язика. Він учора втратив кохану людину».

Авжеж, але якщо вони не поспішатимуть, вона може втратити все. Он вже й люди почали з'являтися на Мейн-стрит, прямують на шосе 119, до молочної ферми Дінсмора, сподіваючись зайняти найкращі місця. Лінда здригалася кожного разу, як чувся голос крізь поліцейський гучномовець: «МАШИНАМИ ЗАБОРОНЕНО РУХАТИСЬ ПО ЦЕТРАЛЬНІЙ ДОРОЗІ! ВСІ, ОКРІМ ІНВАЛІДІВ, МУСЯТЬ ІТИ ПІШКИ».

Тібодо меткий парубок, і щось він таки унюхав. Що, як він повернеться й побачить, що її машина зникла? Чи стане він її шукати? Тим часом Терсі продовжував відкушувати шматки свинцю від покрівельного рулона. Обернувся, вона вирішила, що він уже закінчив, але це він тільки прикидав на око розмір лобового скла. Знову почав різати. Вгризся у черговий шматок. Може, він спеціально намагається звести її з глузду? Дурна думка, але варто було їй зринути в голові, як позбутися її стало незмога.

Вона все ще переживала те відчуття, як Тібодо треться об її зад. Лоскотливий доторк його стояка. Пальці, що мнуть їй груди. Вона наказала собі не дивитися на те, що він залишив на сідницях її джинсів, коли їх знімала, але не змогла утриматись. Означення, що зросло в її мозку, було таким — чоловічі викидьки, і вона витримала коротку, огидливу боротьбу за те, щоби сніданок не покинув її шлунка. Що також подарувало б йому задоволення, якби він про це дізнався.

Піт стікав у неї з лоба.

— Мамо? — це Джуді мовила просто їй у вухо. Лінда аж підскочила, скрикнувши. — Вибач, я не хотіла тебе налякати. Можна мені чого-небудь з'їсти?

— Не тепер.

— А чому там все говорять і говорять у гучномовець?

— Любонько, я не можу зараз з тобою балакати.

— У тебе депресія?

— Так. Невеличка. А зараз сиди тихо.

— А ми побачимо тата?

— Так. — «Якщо нас не схоплять, а мене ще й зґвалтують на ваших очах». — Сиди тихо тепер.

Нарешті Терсі вирушив до машини. Дякувати Богу за маленькі радощі. Він ніс квадратні і прямокутні шматки свинцевого полотна, яких, здавалося, могло вистачити для бронювання танка.

— Бачите? Не так вже й дов… ох, курва.

Діти захихотіли, у Лінди в мозку цей сміх перетворився на звук рашпіля.

— З вас четвертак[436] в лайливу кружку[437], містере Маршалл, — проказала Дженні.

Терсі здивовано дивився вниз. У нього з-за пояса стирчали ножиці для металу.

— Я тільки покладу їх назад під молочний ящик…

Лінда вихопила в нього ножиці раніше, ніж він устиг закінчити, придушуючи миттєве бажання занурити їх по самі держаки в його хирляві груди — фантастична стриманість, подумала вона — і побігла сама, щоб покласти їх на місце.

Щойно вона це зробила, з-за рогу вислизнула машина, заблокувавши їм виїзд на Вест-стрит, єдиний шлях із цього глухого кута.

На верхівці міського пагорба, прямо під Y-подібним перехрестям, де від Мейн-стрит відгалужувалася Гайленд-авеню, стояв, працюючи на холостих обертах, «Гаммер» Джима Ренні. Знизу доносились підсилені гучномовцями заклики до громадян залишати їхні автомобілі і йти далі пішки, якщо тільки вони не інваліди. Народ линув униз хідниками, чимало хто з рюкзаками на спинах. Великий Джим роздивлявся на них з тією довготерпеливою зневагою, що властива тільки доглядачам, котрі роблять свою роботу не з любові, а з обов'язку.

Ідучи проти течії, з'явився Картер Тібодо. Він стрімко крокував посеред дороги, час від часу відпихаючи когось геть зі свого шляху. Наблизився до «Гаммера», сів на пасажирське місце і змахнув рукою піт з лоба.

— Ти ба, як клімат-контроль гарно працює. Ще й восьмої нема, а на вулиці вже, либонь, градусів сімдесят п'ять[438]. І повітря смердить, як загиджена попільниця. Звиняюся, бос.

— Який у тебе улов?

— Поганий. Я говорив з офіцером Еверет. Екс-офіцером Еверет. Решта накивали п'ятами.

— Вона що-небудь знає?

— Ні. Вона не отримувала звісток від дока. А Веттінгтон водила її за носа, відводила очі, згодовуючи туфту.

— Ти певен?

— Йо.

— А діти її при ній?

— Угу. І той хіпі також. Той, що був улагодив перебої з вашим тикером. Плюс ті двоє дітей, котрих Джуніор із Френкі знайшли біля озера. — Картер поміркував. — Тепер, коли його тьолка мертва, а її чоловік вшився, тепер, я гадаю, цей хіпан з Евереткою ще до кінця цього тижня будуть трахатися, аж гай гудітиме. Бос, якщо хочете, щоб я знов на неї наїхав, я готовий.

Великий Джим ворухнув одним пальцем, ледь відірвавши його від керма, і так показав, що в цьому нема необхідності. Він був щиро захоплений іншим.

— Подивися на них, Картере.

Картер і сам не міг не звертати на це уваги. Натовп, що йшов із міста, густішав з кожною хвилиною.

— Більшість із них будуть біля Купола близько дев'ятої, а їхні нікчемашні родичі під'їдуть туди не раніше десятої. А то й пізніше. На той час ці вже натопчуться там і потерпатимуть від спраги. Опівдні ті, що не здогадалися прихопити з собою води, почнуть пити із засцяного коровами Дінсморового ставка, хай їх Бог любить. Бог мусить їх любити, бо більшість з них занадто тупі, щоб працювати, і занадто полохливі, щоб красти.

Картер вибухнув реготом.

— Ось із чим нам доводиться працювати, — наголосив Ренні. — Юрма. Нікчемашний лохотрат. Чого вони потребують, Картере?

— Я не знаю, бос.

— Знаєш, ти добре це знаєш. Їжі вони потребують, Опри[439], музики кантрі й теплої постелі, щоби, коли сідає сонце, завалювати до неї своїх почвар. Таким чином вони можуть плодити нових подібних собі істот. Ага, як на те, ось іде показовий екземпляр цього племені.

То був Пітер Рендолф, витираючи хустинкою своє яскраво-червоне обличчя, він волікся вгору горбом.

Великий Джим перебував тепер у всуціль лекторському режимі.

— Наша робота, Картере, — про них піклуватися. Нам це може не подобатись, ми можемо не завжди думати, що вони цього варті, але це та робота, яку нам доручив Господь. Втім, займаючись нею, спершу ми мусимо думати про себе, і саме тому більшу частину свіжих фруктів і овочів з «Фуд-Сіті» було складовано в приміщенні секретаріату міської ради ще два дні тому. Ти ж про це не знав, чи не так? Ну, й не дивно. Ти на крок випереджаєш їх, а я на крок попереду тебе, і так воно й мусить бути. Наука проста: Господь тим допомагає, хто сам собі помагає.

— Авжеж, сер.

Підійшов Рендолф. Він захекався, під очима в нього були темні дуги, і, здавалося, він схуд. Великий Джим натиснув кнопку, якою опускалося вікно.

— Сідай сюди, шефе, подихай трохи в клімат-контролі, — а коли Рендолф узявся за ручку дверей переднього пасажирського сидіння, сказав: — Та не туди. Тут сидить Картер. — Він усміхнувся. — Сідай назад.

Ззаду під «Одіссей» під'їхала не поліцейська машина; то був санітарний автомобіль зі шпиталю. За кермом сидів Дагі Твічел. Поряд з ним, на пасажирському сидінні, зі сплячим немовлям на руках сиділа Джинні Томлінсон. Відкрилися задні двері, і звідти вилізла Джина Буффаліно. Все ще у своїй уніформі санітарки-волонтерки. А слідом за нею інша дівчина — Герріет Біґелоу в джинсах і майці з написом: ОЛІМПІЙСЬКА ЗБІРНА США З ПОЦІЛУНКІВ.

— Що… що… — це, мабуть, було і все, на що була спроможна Лінда. Серце в неї ледь не вискакувало, кров так сильно била їй у голову, що їй здавалося, аж слухові перетинки в неї тріпочуть.

Твіч промовив:

— Нам подзвонив Расті і наказав виїжджати до саду на Чорній Гряді. Я навіть не підозрював, що там є якийсь сад, зате Джинні про нього знає, і… що це? Ліндо, ти біла як примара.

— Зі мною все гаразд, — відповіла Лінда, розуміючи, що ось-ось може зомліти.

Вона вщипнула себе за пипки вух, трюк, якого колись давно її навчив Расті. Як і більшість з його народних способів самолікування (прибивання жировиків корінцем важкої книги, наприклад), це подіяло. Коли вона знову заговорила, голос у неї, як їй здалося, уже звучав і ближче, і далебі реальніше.

— Він вам сказав, щоб ви спершу заїхали сюди?

— Так. Забрати дещо з отого. — Він показав на рулони свинцю на вантажному дебаркадері. — Просто, щоб підстрахуватися, так він сказав. Але мені потрібні оці ножиці.

— Дядюню Твіч! — закричала Дженні і кинулася до нього.

— Як справи, Тигрова Ліліє? — він обняв її, підхопив на руки, а тоді поставив на землю. Дженні зазирнула крізь пасажирське вікно, подивилася на дитинча. — А як її звуть?

— Це він, — відповіла Джинні. — Його ім'я Малюк Волтер.

— Класно.

— Дженні, повертайся на свої місце, нам треба вже їхати, — гукнула Лінда.

Терсі запитав:

— А хто в лавці залишився, що скажете?

Джинні зніяковіла:

— Нікого. Але Расті сказав, що це не біда, поки нема нікого, хто потребував би постійного догляду. А таких, окрім Малюка Волтера, там нема. Тож я вхопила хлопчика і ми дременули. Пізніше ми зможемо знову туди повернутися, так сказав Твіч.

— Добре, щоб хоч комусь це вдалося, — зажурено зауважив Терсі. Журба, як це нарешті помітила Лінда, стала постійним настроєм Терстона Маршалла. — Три чверті населення міста попхалися по шосе 119 до Купола. Повітря нездорове, і температура на десяту ранку підніметься до вісімдесяти п'яти[440], якраз коли мусять прибути візитери. Якщо Ренні з його підручними й забезпечили якесь укриття, я про це нічого не чув. Ще до заходу сонця у Честер Міллі з'явиться чимало недужих людей.

— Друзі, може, нам краще повернутись? — промовила Джина. — Бо я почуваюсь, як той пацюк, що тікає з корабля.

— Ні! — вигукнула Лінда раптом так різко, що всі подивилися на неї, навіть Одрі. — Расті сказав, що мусить статися щось погане. Може, ще не сьогодні… але він сказав, що мусить. Набирайте свинцю для вікон вашої машини і їдьте. Я не наважуюсь тут довго чекати. Один з прихвоснів Ренні вже приходив до мене сьогодні вранці, а якщо він знову опиниться біля садиби і побачить що нема моєї машини…

— Їдь тоді, — сказав Твіч. — Я зараз здам назад, щоби ти могла виїхати. Тільки не пробуй по Мейн-стрит, там зараз сущий гармидер.

— По Мейн-стрит, повз поліцейську дільницю? — Лінду аж пересмикнуло. — Ні, дякую. Матусине таксі везе тільки по Вест-стрит і далі на полонину.

Твіч сів за кермо санітарної карети, й обидві юних медсестрички-новобранки теж знову полізли на свої місця. Джина кинула через плече на Лінду останній, сповнений сумнівів погляд.

Лінда затрималась, спершу подивившись на спляче, спітніле немовля, потім на Джинні.

— Може, ви з Твічем зможете повернутися до шпиталю сьогодні ввечері, подивитися, як там справи. Скажете, що були на виклику казна-де, у Північному Честері, чи ще десь. Тільки, що там не трапиться, ніде не згадуйте про Чорну Гряду.

— Авжеж.

«Легко тобі казати, — подумала Лінда. — А чи легко тобі було б прикидатися, аби тебе Картер нагнув до мийки».

Вона заштовхнула Одрі в мінівен, закрила зсувні двері й сковзнула за кермо свого «Одіссея».

— Давайте забиратися звідси, — сказав, сідаючи поряд з нею, Терсі. — Я не відчував такої параної з тих часів, як скандував «кінчай свиню»[441].

— Добре, — кивнула вона. — Бо ідеальна параноя — це оптимальна обачливість.

Вона здала задом, об'їхавши санітарну машину, і спрямувала мінівен на Вест-стрит.

— Джиме, — звернувся Рендолф із заднього сидіння «Гаммера». — От я міркував про той рейд.

— О, нарешті. То чому б тобі не поділитися з нами плодами твоїх міркувань, Пітере?

— Я шеф поліції. Якщо йдеться про регулювання натовпу на фермі Дінсмора або командування рейдом на нарколабораторію, де нелегальні речовини можуть охороняти озброєні наркомани… ну, я розумію, де мені годиться справляти свої обов'язки. Ну, скажімо, так.

Великий Джим збагнув, що йому зовсім не хочеться обговорювати цю тему. Дискутувати з дурнем контрпродуктивно. Рендолф поняття не мав, які види зброї можуть зберігатися на радіостанції. По правді, так і сам Великий Джим теж (хтозна, що Буші міг повписувати в їхні бланк-замовлення), але він принаймні міг собі уявити найгірше, це той ментальний подвиг, до якого не був здатний цей базікало в уніформі. А якщо щось трапиться з Рендолфом… ну, хіба він уже не вирішив, що Картер буде йому цілком адекватною заміною.

— Гаразд, Піте, — промовив він. — Я був би не я, якби намагався стати між тобою і твоїм обов'язком. Отже, ти тепер новий командувач операції, а Фред Дентон твій заступник. Ти задоволений?

— Цілком і повністю, на всі сто! — випнув груди Рендолф. Ставши схожим на дорідного півня, готового ось-ось закукурікати. Великому Джиму, хоча з почуттям гумору в нього й було слабенько, довелося тамувати посмішку.

— Тоді рушай до дільниці й починай збирати свій загін. Міські ваговози, запам'ятай.

— Правильно! Ми вдаримо опівдні! — потряс кулаком Рендолф.

— Підбирайтесь через ліс.

— І ще, Джиме. Я ось про що хотів з тобою поговорити. Питання трохи складнувате. Той ліс позаду радіостанції, він доволі захаращений… там може рости отруйний плющ… а також і отруйний дуб, який ще навіть гір…

— Там є путівець, — перебив його Джим. Терпіння в нього закінчувалось. — Я хочу, щоб ви скористалися ним. Вдарте по них з того боку, звідки вони не очікують.

— Але…

«Куля в голову може наробити набагато більшого клопоту, ніж отруйний плющ».

— Піте, приємно було з тобою побалакати. Побачитися приємно також було…

«Та як же його визначити, ким він є насправді? Дебіл? Ідіот? Посміховисько?»

— Це таке легкодумство, — промовив Картер.

— Дякую, Картере, ти висловив мою думку. Піте, скажи Генрі Моррісону, що тепер він відповідає за натовп на шосе 119. І скористайся тим путівцем.

— Я от собі думаю…

— Картере, відкрий йому двері.

— О Боже мій, — промовила Лінда, різко повертаючи машину вліво. Мінівен стрибнув на бордюр за сотню ярдів від перехрестя Мейн-стрит із Гайленд-авеню. Всі три дівчинки на цей стрибок відгукнулися сміхом, але маленький Ейден, бідолаха, лише подивився злякано і знову обхопив руками голову терплячої Одрі.

— Що? — скрикнув Терсі. — Що?

Вона зупинилася на галявині під деревом. Під величеньким дубом, але мінівен теж був немаленькою машиною, та й дуб уже скинув майже все своє зів'яле листя.

— Там «Гаммер» Джима Ренні стирчить посередині тієї чортової розвилки.

— Ти забагато лаєшся, — зауважила Джуді. — Два четвертаки до лайливої кружки.

Терсі витягнув шию:

— Ви певні?

— Ви гадаєте, в місті ще хтось має такий монструозний екіпаж?

— Ісусе правий, — пробурмотів Терсі.

— Лайлива кружка, — цього разу в унісон проголосили Джуді й Дженні.

У Лінди пересохло в роті, язик пристав до піднебіння. З переднього пасажирського сидіння там вилазив Тібодо, і якщо він зараз подивиться в цей бік…

«Якщо він побачить нас, я його переїду», — подумала вона. Ця думка її якимсь дивним чином заспокоїла.

Тібодо відчинив задні двері «Гаммера». Звіди виліз Пітер Рендолф.

— Той чоловік длубається у себе в гузні, — повідомила всій компанії Аліса Епплтон. — Моя мама каже, це значить, що він збирається сходити в кіно.

Терстон Маршалл вибухнув реготом, і Лінда, котра чесно вважала, що в ній більше не залишилось ані крихти сміху, приєдналась до нього. Невдовзі сміялися уже геть усі, навіть Ейден, котрий погано собі уявляв, що їх так розсмішило. Як і Лінда, між іншим.

Рендолф пішки вирушив униз пагорбом, усе ще смикаючи себе за зад формених штанів. Нічого особливо забавного в цьому не було, а відтак це ставало ще смішнішим.

Не бажаючи відставати від решти, загавкала Одрі.

Десь гавкав собака.

Великий Джим почув, але не завдав собі клопоту обернутися на той звук. Споглядання того, як Пітер Рендолф широкими кроками спускається пагорбом, подарувало йому відчуття повноти життя.

— Тільки подивіться, як він виколупує штани в себе з сраки, — промовив Картер. — Мій батько казав, це значить, що людина збирається сходити в кіно.

— Єдине місце, куди він збирається сходити, це РНГХ, — зауважив Великий Джим, — а якщо він настільки тупий, що вирішить атакувати в лоб, це місце буде останнім, куди він сходить. Поїхали до міськради, подивимось там по телевізору цей карнавал. Коли зовсім набридне, я хочу, щоб ти знайшов того хіпі-доктора і сказав йому, що, якщо він спробує кудись ушитися, ми його наздоженемо і запроторимо до в'язниці.

— Так, сер, — це було для нього зовсім легке завдання. Можна буде спробувати знову наїхати на екс-поліцейську Еверет і цього разу вже здерти з неї штани.

Великий Джим натиснув на газ, і великий «Гаммер» повільно поїхав униз пагорбом, сигналячи тим людям, котрі недостатньо швидко відходили з його шляху.

Коли він завертав на під'їзну алею міської ради, мінівен «Одіссей», уже проминувши перехрестя, взяв курс геть з міста. На Верхній Гайленд-стрит пішоходів не було, і Лінда різко збільшила швидкість. Терсі Маршалл почав наспівувати «Колеса на автобусі»[442], а невдовзі разом з ним співали вже всі діти.

Нарешті й Лінда, котра відчувала, як з кожною відзначеною спідометром десятою частиною милі її покидає черговий кавалок страху, теж почала підспівувати.

День побачень настав у Честер Міллі, і великі очікування сповнюють люд, що нетерпляче суне по шосе 119 до ферми Дінсмора, де всього якихось п'ять днів тому так погано закінчилася влаштована Джо Макклечі демонстрація. Незважаючи на спогади про це, люди сповнені надій (якщо не чистого щастя), а також незважаючи на спеку і сморід у повітрі. Обрій поза Куполом тепер видніється, мов крізь туман, а небо понад деревами виглядає потемнілим, завдяки налиплим там твердим частинкам. Найкраще дивитися прямо вгору, хоча й там неправильний колір; блакить набралася жовтизни, ніби небо, немов старече око, затягнуло плівкою катаракти.

— Отак виглядало небо в сімдесяті над папірнями, коли геть усі вони ще працювали повним ходом, — каже Генріета Клевард — та, що з не зовсім зламаною сракою. Вона пропонує Петрі Ширлз, котра йде поряд з нею, ковтнути імбирного елю зі своєї пляшки.

— Ні, дякую, — відмовляється Петра. — У мене є вода.

— Приправлена горілкою? — цікавиться Генріета. — Бо в моїй пляшці так, любонько. Навпіл, якщо точніше. Я називаю цю суміш «Канадська суха ракета».

Петра бере в неї пляшку і робить добрячий ковток.

— Йоу! — віддихає вона.

Генріета діловито киває.

— Йо, мем, голову ця штука не дурить, але день в очах робиться яскравішим.

Чимало з прочан несуть саморобні плакати, які вони збираються показати своїм візитерам з зовнішнього світу (і телеоператорам, звичайно), немов запрошена публіка якогось вранішнього телешоу в прямому ефірі. Але плакати на вранішніх телешоу завжди монотонно бадьорі. А більшість тутешніх — навпаки. На деяких, що залишилися з тієї недільної демонстрації, можна прочитати: «БОРИСЬ ІЗ СИСТЕМОЮ» та «ГАНЬБА! ВИПУСТІТЬ НАС НА ВОЛЮ!» Але є й нові: «ЕКСПЕРИМЕНТ УРЯДУ? НАВІЩО???», «НІ ТАЄМНИМ ОПЕРАЦІЯМ» та «МИ ЛЮДИ, А НЕ МОРСЬКІ СВИНКИ». У Джонні Карвера написано: «ЩО БИ ВИ НЕ РОБИЛИ ЗАРАЗ З НАМИ, ПРИПИНІТЬ ЦЕ ВО ІМ'Я БОГА! ПОКИ НЕ ПІZNO!» А в Фріди Моррісон плакат питає, неграмотно, проте пристрасно: «ЗА ЧЕЇ ЗЛОЧИНИ МИ ГИНЕМО?» Тільки Брюс Ярдлі несе цілком позитивного ґатунку гасло. Причеплений до семифутового дрючка, обрамлений рюшами з блакитного паперу його плакат (біля Купола він височітиме вище за всіх) сповіщає: «ПРИВІТ, МАМО & ТАТО В КЛІВЛЕНДІ! ЛЮБЛЮ ВАС ДУЖЕ, МОЇ ДОРОГІ!»

Десь із десяток написів — це закодовані послання. Бонні Моррел, дружина хазяїна міського лісоскладу несе один із таких плакатів, на якому попередження: «НЕ ПРОЩАЙ ЇМ, БО ВОНИ ЗНАЮТЬ, ЩО РОБЛЯТЬ!» У Тріни Кейл під малюнком, що, либонь, мусить зображати ягня, хоча важко судити напевне, написано просто «БОГ МІЙ ПАСТИР».

Донні Барібо своїм написом закликає: «МОЛІТЬСЯ ЗА НАС».

Марти Едмандс, котра іноді доглядає дівчаток Еверетів, нема серед прочан. Її колишній чоловік живе в Південному Портленді, але вона сумнівається, щоб він приїхав, та якби й так, що вона йому скаже? «Ти заборгував мені аліменти, членосмоку?» Замість шосе 119, вона вирушила на Малу Курву. Сюди хоча б пішки не треба плентатись. Вона поїхала своїм «Акура»[443] (з кондиціонером, увімкнутим на повну котушку). Її мета — затишний будиночок, в якому доживає свої осінні роки Клейтон Брессі. Він її чотириюрідний дідусь, з котрим давно перестали родичатися (чи хтозна, що там було), і, хоча вона не певна щодо ступеню їхньої кревності або рівня відторгнення, Марта знає, що він має генератор. Якщо той все ще працює, вона зможе подивитися телевізор. Також їй хочеться впевнитись, що дідо Клейт у порядку — або в порядку настільки, наскільки це можливо, коли тобі стукнуло сто п'ять і мозок у тебе перетворився на квакерську вівсяну кашку.

Він не в порядку. Він утомився від корони найстаршого з живих мешканців Честер Мілла. Він сидить у вітальні, в улюбленому своєму фотелі, зі своїм улюбленим облупленим емальованим лотком для сцикання на колінах і ціпком «Бостон Пост», притуленим поряд до стіни, але вже зовсім задубілий, як закам'янілий крекер. Ніде не видно Нелл Тумі, його прапраправнучки і головної доглядальниці; вона зі своїм братом і невісткою пішла до Купола.

Марта мовить:

— Ох, дідуню, мені так жаль, але, мабуть, уже час настав.

Вона йде до спальні, дістає з шафи свіже простирадло і накидає його на старого. У результаті він робиться схожим на зачохлений елемент умеблювання якогось покинутого будинку. Скажімо, на високий комод. Марта чує гудіння генера позаду будинку і думає: «Кий чорт». Вона вмикає телевізор, знаходить Сі-Ен-Ен і сідає на диван. Зображення на екрані змушує її майже забути про те, що компанію їй складає труп.

Це кадр згори, взятий крізь потужний об'єктив із вертольота, що баражує над Моттонський блошиним ринком, де невдовзі стоятимуть автобуси візитерів. А перші прочани зсередини Купола вже прибули. Позаду них тягнеться хадж: двосмужне асфальтоване шосе заповнене від краю до краю людьми аж по «Фуд-Сіті». Схожість громадян міста на мурашок у поході надто очевидна.

Хтось із телекоментаторів торохтить у мікрофон, використовуючи слова на кшталт чудесно та подиву гідне. Далі він каже: «Я ніколи в житті не бачив нічого подібного». Марта приглушує звук з думкою: «Ніхто такого не бачив, дупа твоя голова». Вона хоче встати та пошукати, може, є щось їстівне в кухні (може, це й негідно, з трупом у кімнаті, але ж вона зголодніла, чорт забирай), але тут екран розділяється навпіл. Зліва виринає додаткова картинка, на якій з іншого гелікоптера знімається вервечка автобусів, що виїжджають з Касл Рока, і титри внизу екрана повідомляють: ВІЗИТЕРИ ПРИБУДУТЬ СКОРО ПО 10:00.

Є час чогось перехопити, врешті-решт. Марта знаходить крекери, арахісове масло і — що найкраще з усього — три пляшки холодного «Бада». Несе все на таці до вітальні і вмощується.

— Дяка, дідуню, — каже вона.

Навіть з вимкнутим звуком (особливо з вимкнутим звуком) два різні, демонстровані одночасно кадри захоплюють, буквально гіпнотизують. Коли перша пляшка пива її розбирає (радістю!), Марта розуміє, що це немов очікування того, що якась невідворотна сила наштовхнеться на непорушний об'єкт, і загадується, чи станеться вибух, коли вони зустрінуться.

Неподалік від прибуваючого люду, на горбку, де він копає могилу своєму батькові, спирається на лопату Оллі Дінсмор, він дивиться на зростаючий натовп: двісті, потім чотириста, потім вісімсот чоловік. Щонайменше вісімсот. Він бачить жінку, у котрої на спині в рюкзачку сидить немовля, і дивується, чи вона не сказилася, принести таке крихітне дитинча на таку спеку, навіть не прикривши йому голову хоч сяким-таким капелюшком. Прибуваючі громадяни застигають під імлистим сонцем і нетерпляче чекають, вдивляються, коли ж нарешті прибудуть ті автобуси. Оллі думає, яку ж довгу, печальну дорогу їм доведеться подолати, коли цей гармидер закінчиться. Знову пішки до міста, у пічній задусі післяобідньої спеки. А потім він знову повертається до своєї роботи.

Позаду зростаючої юрби, по узбіччях шосе 119 поліція — десь із дюжину здебільшого нових офіцерів під орудою Генрі Моррісона — поставила свої автівки з увімкненими мигалками. Двоє останніх поліцейських автомобілів під'їжджають пізніше, бо Генрі наказав їм привезти повні багажники каністр з водою, набраною з крана в пожежній частині, де, як він з'ясував, генератор не лише ще працює, а й, схоже, працюватиме ще пару тижнів. Цієї води аж ніяк не вистачить — фактично, її жалюгідно мало для аж такого натовпу, — але вони й так зробили все, що могли. Вони триматимуть її для тих громадян, котрі зомліватимуть на сонці. Генрі сподівається, що таких буде не вельми багато, але точно знає, що вони будуть, і кляне Джима Ренні за відсутність підготовки. Він розуміє: це тому, що Ренні на це наплювати, і в уявленні Генрі це робить таку байдужість ще гіршою.

Він приїхав сюди з Памелою Чен, єдиною з нових «позаштатних підручних», кому він цілком довіряє, і, побачивши розміри натовпу, наказав їй зателефонувати до лікарні. Йому потрібно, щоб сюди прибула санітарна машина. Вона повертається за п'ять хвилин із новиною, котру Генрі сприймає як неймовірну й водночас як абсолютно передбачувану. На телефонний дзвінок їй відповіла якась пацієнтка, котра зняла слухавку в реєстратурі, каже Памела, — молода жінка, що прийшла туди сьогодні вранці зі зламаним зап'ястям. Вона сказала, що нікого з медичного персоналу там немає і санітарної машини нема теж.

— Ну, це просто чудово, — каже Генрі. — Я сподіваюсь, із навичками першої допомоги в тебе все гаразд, Паммі, бо сьогодні вони тобі можуть знадобитися.

— Я вмію робити штучне дихання, — відповідає вона.

— Добре, — він показує на Джо Боксера, дантиста й шанувальника «Еґґо». У Боксера на рукаві голуба пов'язка, він махає руками, бундючно показуючи людям, щоб трималися ближче до узбіч дороги (більшість не звертають на нього уваги). — А якщо в когось розболиться зуб, його зможе вирвати отой пихатий мудак.

— Якщо вони матимуть готівку, щоб йому заплатити, — киває Памела. Вона стикалася з Джо Боксером, коли в неї поліз зуб мудрості. Він їй тоді ще щось бубнів про «обмін одної послуги на іншу», луплячи очі на її груди так, що їй це аж ніяк не сподобалось.

— Здається, у мене в машині ззаду лежить чийсь картуз «Ред Сокс», — каже Генрі.

— Подивися, і якщо знайдеш, ти можеш віднести його ондечки туди? — Він показує на жінку, яку вже раніше був запримітив Оллі, ту, що з простоволосою дитиною. — Надягни його на голову дитині, а тій жінці скажи, що вона ідіотка.

— Картуза я віднесу, але слів таких не казатиму, — відповідає Памела спокійно. — Це Мері Лу Костас. Їй сімнадцять, вона вже рік як дружина водія-далекобійника, мало не вдвічі старшого від неї, і, либонь, сподівається, що він приїде сюди побачитись із нею.

Генрі зітхає.

— Все одно вона ідіотка, хоча, я гадаю, в сімнадцять років усі ми такі.

А вони все ще надходять. Ось чоловік, води він з собою явно не взяв, зате несе великий бумбокс, з якого на хвилі РНГХ хтось гучно волає госпел. Двоє його супутників розгортають транспарант. Напис на ньому по краях обрамляють гігантські, незграбно намальовані палички для чистки вух: «!БЛАГАЄМО, ВРЯТУЙТЕ НАС!»

— Погані попереду в нас справи, — говорить Генрі, і, безперечно, він має рацію, але сам не уявляє, наскільки попереду в них погані справи.

Натовп дедалі нагромаджується й чекає на сонці. Люди зі слабкими сечовими міхурами зникають у низькому чагарнику по західний бік дороги, мочаться. Більшість терпить до останнього, перш ніж шукати полегшення. Одна занадто дебела жінка (Мейбел Олстен, вона ще страждає на хворобу, котру сама називає діа-бетті) звихнула собі щиколотку і лежить, галасує, поки двоє чоловіків не підходять, зводять її на цілу ногу. Ленні Мічем, міський поштмейстер (принаймні до минулого тижня, коли доставка відправлень поштової служби США припинилася на невизначений термін), позичає їй свій ціпок. А потім він каже Генрі, що Мейбел необхідно відвезти назад у місто. Генрі відповідає, що не може поділитися машиною. Нехай вона відпочине в холодку, каже він.

Ленні розводить руки, показуючи по обидві сторони дороги.

— Може, ви раптом не помітили, тут коров'яче пасовище по один бік, і зарості ожини по інший. Тіні, вартої уваги, ніде нема.

Генрі показує на ферму Дінсмора:

— Там повно тіні.

— Звідси туди чверть милі! — обурено каже Ленні.

Туди принаймні наполовину ближче, але Генрі не сперечається:

— Посадовіть її на переднє сидіння моєї машини.

— Жахливо жарко на сонці, — каже Пенні. — Їй треба штучного повітря.

Так, Генрі розуміє, що їй би під кондиціонер, що означає, треба заводити мотор, що означає палити бензин. Бензину поки що вдосталь — тобто якщо зважати на те, що вони можуть викачати його з цистерн при «Паливі & Бакалії» — тож він гадає, що непокоїтися про це доведеться пізніше.

— Ключ у замку запалення, — каже він. — Увімкнеш на слабкий холод, тобі зрозуміло?

Денні відповідає «так» і прямує назад до Мейбел, але Мейбел не готова рухатись, хоча по щоках у неї стікає піт, а обличчя геть червоне:

— Я ще не сходила! — реве вона. — Мені треба сходити!

Лео Ламойн, один із нових офіцерів, перевальцем підходить до Генрі. Генрі радо обійшовся б без спілкування з ним; у Лео мозок — як у брукви.

— Як вона сюди дісталася, друзяко? — запитує він. Лео Ламойн належить до того сорту людей, котрі всіх підряд називають «друзяками».

— Я не знаю, вона знає, — втомлено відповідає Генрі. У нього болить голова. — Організуй декілька жінок, щоб донесли її до моєї машини і потримали, поки вона помочиться.

— Котрих, друзяко?

— Великих, — каже Генрі й поспішно йде геть, щоб раптом виникле в нього сильне бажання зацідити Лео просто в ніс не реалізувалося в дії.

— Що це за поліція в нас така? — питається якась жінка, котра разом з іще чотирма іншими ескортує Мейбел поза екіпаж № 3, де Мейбел попісяє, тримаючись за бампер, поки жінки її прикриватимуть, заради благопристойності.

«Подякуйте Ренні й Рендолфу, вашим безстрашним вождям, за таку підготовку», — хочеться відповісти Генрі, але він мовчить. Він пам'ятає, як його власний язик завдав йому неприємностей учора, коли він висловився на користь того, що Ендрію Ґріннел варто послухати. Він говорить інше:

— Така, яку маєте, іншої нема.

Правду кажучи, більшість людей так само, як і та почесна варта з жінок навколо Мейбел, щиро намагаються допомагати одне одному.

Ті, хто не забув принести з собою воду, діляться нею з тими, хто не здогадався, і п'ють здебільшого економно. Втім, у кожному натовпі завжди присутні ідіоти; тут такі жлуктять воду, не думаючи про потім. Декотрі наминають печиво і крекери, від котрих почуватимуться спраглими пізніше. Дитина Мері Лу Костас починає капризно плакати під завеликим для неї картузом «Ред Сокс». Мері Лу принесла з собою пляшку води і тепер починає змочувати своїй доні розпашілі щічки і шийку. Скоро пляшка спорожніє.

Генрі знов смикає Памелу Чен, показуючи на Мері Лу.

— Візьми в неї пляшку, долий їй з того запасу, що ми привезли, — каже він. — Намагайся, щоб тебе побачило поменше людей, бо так у нас ще до полудня все закінчиться.

Вона виконує наказ, і Генрі думає: «Принаймні хоч одна є, з котрої може вийти добрий провінційний коп, якщо їй захочеться утриматися на цій роботі».

Нікого не цікавить подивитися, куди прямує Памела. Це добре. Коли приїдуть автобуси, ці люди забудуть про спеку і спрагу на якийсь час. А от коли візитери поїдуть… а перед ними постане довгий шлях назад до міста…

Його прохромлює думка. Генрі озирає своїх «офіцерів» і бачить багато довбнів, але мало таких, на кого він може покластися. Більшість хоча б напівпридатних забрав на якусь секретну операцію Рендолф. Генрі гадає, це якось пов'язано з наркотиками, в маніпуляціях з якими Ендрія звинувачувала Ренні, але його це не обходить. Єдине, що його непокоїть: їх тут нема, а сам він упоратися з завданням не в змозі.

Проте він знає, хто зміг би, і кличе його.

— Чого тобі, Генрі? — питає Білл Оллнат.

— Ключі від школи при тобі?

Оллнат, котрий вже тридцять років пропрацював шкільним сторожем, киває:

— Тутечки. — В'язка ключів висить у нього на поясі, зблискуючи в променях мутного сонця. — Завше маю їх при собі, а що?

— Візьми екіпаж № 4, — каже Генрі. — І катай до міста якомога швидше, аби лиш не задавив нікого по дорозі. Візьми якийсь зі шкільних автобусів і прижени його сюди. Той, що на сорок чотири місця.

Оллнатові це явно не до душі. Нижня щелепа в нього випинається суто по-янківськи, Генрі — сам сущий янкі — безліч разів бачив у своєму житті цей вираз, добре його знає і люто ненавидить. Цей вираз скнарості ніби промовляє: «Я-бо й сам здатен за себе вирішувати, парубче».

— Ти не розсадиш усіх цих людей в одному шкільному автобусі, чи ти здурів?

— Аж ніяк, — каже Генрі, — тільки тих, хто буде неспроможний повернутися до міста самотужки.

Він думає про Мейбел і перегріту дитину дівчини Корсо, але, звісно, на третю після полудня тут значно побільшає тих, котрі не будуть у змозі подолати пішки весь шлях до міста. Або й взагалі рухатись.

Щелепа Біллі Оллната випинається ще крутіше; підборіддя в нього вже стирчить, мов корабельний бушприт.

— Ні, сер. Мої обидва сини з дружинами мусять приїхати, вони мені пообіцяли. Привезуть своїх дітей. Я не бажаю розминутися з ними. І не покину тут мою дружину. Вона й так розстроєна.

Генрі радо б струсонув цього дядька за його тупість (і буквально придушив би його за егоїзм). Натомість він вимагає в Оллната ключі й просить показати, котрим відкривається гараж. А тоді каже Оллнатові, що той може повертатися до своєї дружини.

— Вибач, Генрі, — говорить Оллнат, — але я мушу побачитися зі своїми дітьми й онуками. Я на це заслужив. Я не закликав кривих, убогих та сліпих сюди приходити і я не збираюся платити за їхню тупість.

— Авжеж-авжеж, ти файний американець, нема питань, — каже Генрі. — Забирайся геть з моїх очей.

Оллнат відкриває рота, збираючись протестувати, але передумує (мабуть, щось помітив у виразі обличчя офіцера Моррісона) і шкрьобає собі геть. Генрі голосно гукає Памелу, котра не виказує невдоволення, коли він каже їй, що вона мусить повернутися до міста, тільки питає куди, що і чому. Генрі їй пояснює.

— Гаразд, але… у тих шкільних автобусах стандартне переключення передач? Бо я не вмію на стандартному…

Генрі голосно перепитує про це в Оллната, котрий стоїть біля Купола зі своєю дружиною Сарою, обоє невідривно дивляться на порожнє шосе по інший бік міської межі.

— Шістнадцятий номер має стандартну коробку, — кричить у відповідь Оллнат. — Усі решта — автоматичні! І скажи їй, щоб не забула про блокування! Ті автобуси не заводяться, якщо водій не замкнув на собі ремінь безпеки!

Генрі відсилає Памелу на завдання, просячи бути розсудливою, але повернутись якомога швидше. Автобус йому потрібен терміново.

Спершу люди біля Купола стоять, нетерпляче дивлячись на дорогу. Потім більшість із них сідають. Хто приніс із собою ковдри, ті їх розстеляють. Декотрі прикривають собі голови від каламутного сонця принесеними плакатами. Ущухають мляві балачки, і тому ясно чути голос Венді Голдстон, коли вона запитує в своєї подружки Еллен, куди поділися цвіркуни — не чути їхніх співів у високій траві.

— Чи це я оглухла? — питається вона.

Ні, вона не глуха. Цвіркуни теж або замовкли, або померли.

У студії РНГХ повний повітря (свіжого, прохолодного) простір центрального приміщення відлунює голосом Ерні «Барила» Келлога[444], котрий зі своїм тріо «Втіха», гатить роковий псалом «Я отримав телефонний дзвінок з Небес, і на лінії був Ісус». Двоє чоловіків не слухають музику; вони дивляться телевізор, зачудовано втупившись у поділений навпіл екран, як і Марта Едмандс (котра вже допиває другу пляшку пива «Бадвайзер», зовсім забувши про накритий простирадлом труп Клейтона Брессі поряд з собою). Зачудовано, як і вся Америка і — факт — як решта світу.

— Поглянь на них, Сендерсе, — видихає Майстер.

— Я дивлюся, — каже Енді. На колінах у нього лежить КЛОДЕТТ. Майстер запропонував йому ще пару гранат, але цього разу Енді відхилив пропозицію. Він боїться, що висмикне чеку, а сам застигне. Він таке бачив якось у кіно. — Це дивовижно, але чи не вважаєш ти, що краще б нам було чатувати перед візитом наших гостей.

Майстер розуміє, що Енді правий, але важко відірвати очі від того боку екрана, де камера з гвинтокрила супроводжує автобуси і великий фургон з відеобладнанням, котрий очолює весь цей парад. Він знає кожну цятку на тім шляху, де вони проїжджають; він усе там впізнає навіть згори. Візитери неухильно наближаються.

«Всі ми неухильно наближаємося», — думає він.

— Сендерсе!

— Що, Майстре?

Майстер подає йому коробочку льодяників «Сакретс»[445].

— Їх не приховає скеля, мертве дерево не дасть укриття, ані цвіркун не втішить. От тільки, де саме це в Книзі сказано, вилетіло мені з голови.

Енді відкриває коробочку, бачить там щільненько притулені одна до одної шість штук товстеньких самокруток і думає: «Солдати екстазу». Це найпоетичніша думка за все його життя, і він від цього ледь не плаче.

— Ти можеш подарувати мені «амінь», Сендерсе?

— Амінь.

Майстер натискає кнопку на телевізійному пульті, й екран гасне. Йому б хотілося побачити, як під'їдуть автобуси — хоч який не обдовбаний він чи, там, параноїк, проте, як і будь-хто інший, він любить історії зі щасливим возз'єднанням до того розлучених людей, — але гіркі люди можуть з'явитися будь-якої хвилини.

— Сендерсе!

— Тут, Майстре.

— Я виведу з гаража фургон «Християнські обіди на колесах» і поставлю його під дальнім торцем складу. Там я за ним засяду і добре бачитиму ліс. — Він бере до рук БОЖОГО ВОЇНА. Підвішені до автомата гранати розхитуються, стукаючись одна об одну. — Чим більше я про це думаю, тим більше впевнений, що саме звідти вони й полізуть. Там є під'їзна просіка. Вони, можливо, гадають, що я про неї не знаю, але… — Майстрові червоні очі спалахують. — Майстер знає більше, ніж про це думають люди.

— Я знаю. Я люблю тебе, Майстре.

— Дякую тобі, Сендерсе. Я тебе теж люблю. Якщо вони з'являться з лісу, я дам їм вийти на відкрите місце, а тоді покладу, як пшеницю в жнива. Але ми не можемо класти всі наші яйця до одного кошика. Тому я хочу, щоб ти пішов, зайняв місце там, де ми їх зустріли минулого разу. Якщо хтось із них з'явиться з того боку…

Енді скинув угору КЛОДЕТТ.

— Саме так, Сендерсе. Але не поспішай. Підпусти їх якомога ближче і лиш тоді починай стріляти.

— Так я й зроблю. — Іноді Енді вражає сумнів, що все це йому сниться; і зараз саме такий момент. — Як пшеницю в жнива.

— Йо, алілуя. Але послухай-но мене уважно, бо це важливо, Сендерсе. Не йди зразу, як почуєш, що я почав стріляти. І я не прийду зразу, якщо почую, що ти почав стріляти. Вони можуть здогадатися, що ми розділилися, та я достатньо мудрий для таких трюків. Ти вмієш свистіти?

Енді засовує до рота два пальці й видає пронизливий свист.

— Добре, Сендерсе. Чудово, насправді.

— Я навчився цього в початковій школі, — він не продовжує своєї подальшої думки вголос: «Коли життя було простішим».

— Засвистиш тільки, якщо побачиш, що тобі непереливки. Тоді я прийду. А якщо почуєш, що свищу я, біжи стрімголов підсилювати мою позицію.

— Окей.

— Давай курнемо за це, Сендерсе, що ти на таке скажеш?

Енді підтримує пропозицію.

На Чорній Гряді, на краю саду Маккоя, сімнадцять утікачів стоять на тлі замурзаного небосхилу, немов індіанці в якомусь вестерні Джона Форда[446]. Більшість із них у мовчазному зачаруванні дивляться на мовчазну процесію, що рухається по шосе 119. Вони стоять майже за шість миль звідти, але розміри натовпу не дозволяють його не помітити.

Один лиш Расті дивиться на дещо ближче, і це наповнює його такою радістю, що хоч співай. Сріблястий фургон «Одіссей» мчить по дорозі Чорна Гряда. У нього перехоплює дихання, коли той наближається до виїзду з гаю, до осяйного поясу, котрий знову тепер став невидимим. Йому вистачає часу, аби подумати про те, як жахливо все може обернутись, якщо той, хто там сидить за кермом — а це Лінда, припускає він, — зомліє і фургон перекинеться, але ось той уже проминув небезпечну точку. Здалося, його там трішечки вихнуло, проте Расті розуміє, що навіть це може бути лише його уявою. Невдовзі його родина вже буде тут.

Вони стоять за сто ярдів зліва від коробочки, але Джо Макклечі здається, ніби він її відчуває: ця легка пульсація, що бринить у його мозку кожного разу, як спалахує ліловий вогник. Утім, це можуть бути просто трюки його власного розуму, але він так не думає.

Барбі стоїть поряд з ним, обнімаючи міз Шамвей. Джо торкається його плеча і каже:

— У всьому цьому відчувається щось погане, містере Барбара. Усі ті люди разом. Щось жахливе в цьому відчувається.

— Так, — погоджується Барбара.

— Вони споглядають. Шкіроголовці. Я їх відчуваю.

— Я теж, — каже Барбара.

— І я, — каже Джулія голосом тихим таким, що її ледь чутно.

У кімнаті засідань у міськраді Великий Джим і Картер Тібодо мовчки дивляться на телеекран, де два різних кадри згори поступаються зображенню, що транслюється з рівня землі. Спершу зображення дрижить, як на відеокадрах наближення торнадо або відразу після вибуху автомобіля. Вони бачать небо, гравій і ноги, що біжать. Хтось бурмотить:

— Давай, поспішай.

Голос Вульфа Бліцера:

— Прибув транспорт з відеобладнанням. Вони вочевидь поспішають, і, я певен, десь за хвилину ми… так. Ох, царю небесний, ви лишень подивіться на це.

Камера панорамує сотні мешканців Честер Мілла під Куполом у той момент, коли вони підводяться на ноги. Це виглядає так, немов великий натовп паломників разом встає після спільної молитви десь на відкритому повітрі. Тих, що попереду, притискають до Купола ті, що за ними; Великий Джим бачить розплющені носи, щоки і губи, так, ніби громадян притискають до якоїсь скляної стіни. На мить йому трохи паморочиться в голові, і він розуміє чому: це він уперше дивиться сюди ззовні. Це вперше ним усвідомлюється монструозність і водночас реальність цього явища. Уперше він насправді лякається.

Ледь чутні, приглушені Куполом, долітають звуки пістолетних пострілів.

— Мені здається, я чую постріли з вогнепальної зброї, — каже Вульф. — Андерсоне, ви чуєте постріли? Що трапилось?

Ледь чутно, немов через супутниковий телефонний зв'язок із кимсь загубленим у нетрях австралійської пустелі, долітає голос Андерсона Купера.

— Вульфе, ми поки ще не там, але переді мною малий монітор і там щось схоже на…

— Я вже бачу, — каже Вульф. — Схоже, що там…

— Це Моррісон, — говорить Картер. — Він таки має чоловічі яйця, нічого казати.

— З завтрашнього дня його звільнено, — кидає Великий Джим.

Картер дивиться на нього, звівши вгору брови:

— За те, що він сказав на зборах учора?

Великий Джим наставляє на нього палець:

— Я знав, що ти метикуватий хлопець.

Сам Генрі Моррісон біля Купола не думає про вчорашні збори, ані про хоробрість він не думає, ані про виконання обов'язку; він думає, що людей зараз роздавлять об Купол, якщо він щось не зробить, і то терміново. Тому він стріляє з пістолета вгору. За його прикладом кілька копів — Тодд Вендлештат, Ренс Конрой і Джо Боксер — роблять те саме.

Галас (і крики болю тих людей попереду, котрих притиснули до Купола) поступається місцем шокованій тиші, і Генрі волає у мегафон: «РОЗОСЕРЕДЖУЙТЕСЬ! РОЗОСЕРЕДЖУЙТЕСЬ, ЧОРТИ ВАС ЗАБИРАЙ! МІСЦЯ ВИСТАЧИТЬ УСІМ, ЯКЩО ВИ ПРОСТО РОЗІЙДЕТЕСЬ НАХЕР ПО СТОРОНАХ!»

Лайка діє на них ще протверезливіше за пістолетну стрільбу і, хоча найбільші упертюхи залишаються на шосе (Білл і Сара Оллнати найупертіші серед них, а також Джонні й Керрі Карвер), інші починають сунутись вздовж Купола. Дехто прямує праворуч, але переважна більшість сунуть ліворуч, на поле Алдена Дінсмора, куди йти легше. Серед них і Петра з Генріетою, трохи похитуючись після щедрих ковтків «Канадської сухої ракети».

Генрі ховає зброю до кобури і наказує зробити так само іншим офіцерам. Вендлештат і Конрой слухаються, але Джо Боксер продовжує тримати в руці свій тупорилий — найдешевшого базарного виду з усіх, які коли-небудь доводилось бачити Генрі, — пістолет 38 калібру.

— А змусь мене, — фиркає він, і Генрі думає: «Це все дурний сон. Скоро я прокинусь у себе в ліжку, і підійду до вікна, і побачу там свіжий, гарний осінній день».

Багато хто з тих, хто вирішив не ходити до Купола (тривожно велика кількість людей залишилася в місті тому, що вони почали відчувати проблеми з диханням), можуть усе це бачити по телевізору. Чоловік сорок засіли в «Діппері». Томмі й Вілла Андерсони самі зараз біля Купола, але свій заклад вони залишили відкритим і телевізор увімкнутим. Люди, що стовпилися на дерев'яній підлозі салуна перед великим екраном, поводяться дуже тихо, хіба що чути чиїсь схлипи. Зображення високої роздільності кришталево чітке. Воно рве душу.

Не тільки вони вражені видовищем восьми сотень людей, що вишикувалися вздовж невидимого бар'єра, дехто розпластавши долоні на тому, що здається просто повітрям. Вульф Бліцер каже:

— Я ніколи не бачив такої туги на людських обличчях. Я… — він затинається, — я краще помовчу, нехай зображення говорить саме за себе.

Він замовкає, і це добре. Це та картина, що не потребує ніяких тлумачень.

На своїй прес-конференції Кокс попереджав: «Відвідувачі висадяться і пройдуть… Відвідувачам буде дозволено стояти на відстані два ярди від Купола, ми вважаємо таку дистанцію безпечною». Певна річ, усе відбувається інакше. Тільки-но відчиняються двері автобусів, як тут же люди ринуть звідти потоками, вигукуючи імена своїх рідних і близьких. Кілька з них падають, і натовп галопом біжить по них (одну людину в цій колотнечі затопчуть на смерть, а чотирнадцять буде поранено, півдюжини серйозно). Солдатів, котрі намагаються забезпечити неприступну смугу перед самим Куполом, змітають геть. Обірвані жовті стрічки з написами ПРОХОДУ НЕМА зникають в пилюці, здійнятій підошвами поспішаючих ніг. Маса новоприбулих рветься вперед і розсипається по свій бік вздовж Купола, більшість людей плачуть, і всі вигукують імена своїх дружин, чоловіків, дідів та баб, синів і дочок, своїх коханих. Четверо або збрехали про наявність в них різних електронних медичних пристроїв, або самі про них забули. Троє з них помирають миттєво; четвертий, котрий не знайшов свого живленого від батареї слухового імплантату в списку заборонених пристроїв, пролежить у комі тиждень, перш ніж сконати від численних крововиливів у мозок.

Потроху-помалу вони розбираються між собою, і все це бачать телекамери знімальної команди. Вони спостерігають, як мешканці міста і візитери притискають долоні до долонь з невидимим бар'єром між ними; вони стежать за тим, як плачуть жінки і чоловіки, вдивляючись одне одному в очі; вони примічають тих, хто зомліває, як всередині Купола, так і ззовні, і тих, що вклякають на колінах і моляться, зчепивши задерті догори руки; вони фіксують чоловіка на зовнішньому боці, котрий починає гатити кулаками по тій перегородці, що не пускає його до його вагітної дружини, він гатить, допоки в нього не тріскається шкіра і краплі крові мерехтять у повітрі; вони роздивляються на стареньку, яка намагається торкнутися пальцями — гладенькі побілілі пучки притиснуті до невидимої поверхні — лоба своєї зарюмсаної онучки.

Знову злітає в повітря телевізійний вертоліт і ширяє вгорі, передаючи образи подвійної людської змії, що розтягнулася на чверть милі. На моттонському боці листя горить яскравими жовтневими кольорами; на боці Честер Мілла воно безвільно висить. Позаду міських жителів — на дорозі, по полях, застряглі в чагарнику — десятки покинутих плакатів. У цю мить возз'єднання (чи майже возз'єднання) політика й протести забуті.

Кенді Кравлі[447] каже:

— Вульфе, поза всякими сумнівами, це найсумніша, найдивовижніша подія з усіх, які я бачила за довгі роки моєї репортерської роботи.

Поза тим, ніхто краще не адаптується за людську істоту, тож потроху-помалу збудження і почуття незвичайності починають розвіюватися. Афект возз'єднання поступається місцем настрою відвідин. А поза людською лінією — по обидва боки Купола — відтягують назад тих, яким уже стало зле. На міллівському боці нема намету Червоного Хреста, куди б їх можна було доправити. Поліція збирає їх там, де вбогу тінь відкидають поліцейські автомобілі, нехай тут почекають на Памелу Чен зі шкільним автобусом.

Рейдова команда перед нападом на РНГХ дивиться в поліцейській дільниці на все це з таким самим мовчазним захватом, як і люди повсюди. Рендолф їм дозволяє; хоча скоро вже треба вирушати. Він перевіряє імена за списком у своїй течці, а потім жестом кличе Фредді Дентона за собою на ґанок. Він очікував, що Фредді засмутиться, дізнавшись, що його позбавили ролі головнокомандувача (Пітер Рендолф усе життя судить людей по собі), але цього нема. Тут справа світить набагато серйозніша за витягання з бакалійної крамниці якогось засмальцьованого старого пияка, і Фредді навпаки радий спихнути з себе відповідальність. Звісно, він був би не проти, якби йому поставили це в заслугу, коли все піде як годиться, а якщо ні? Рендолф таких сумнівів не має. Один шкідник-нероба та ще тишко-аптекар, котрий не промовить слова «гівно», навіть якщо побачить його в себе в тарілці? Що там може піти не так?

Але, стоячи на сходах, звідки не так давно шкереберть котилася Пайпер Ліббі, Фредді довідується, що йому не вдалося цілком уникнути командирської ролі. Рендолф вручає Фредді папірець. На ньому сім імен. Одне з них його власне. Решта шість належать Мелу Ширлзу, Джорджу Фредеріку, Марті Арсенолту, Обрі Таулу, Стаббі Норману і Лорен Конрі.

— Ти поведеш цю групу тим путівцем, — каже Рендолф. — Ти знаєш ту дорогу?

— Атож, вона відходить від Малої Курви неподалік міста. Батько Нечупари Сема проклав там про…

— Мене не цікавить хто її проклав, — обриває його Рендолф, — просто доїдеш по ній до кінця. А опівдні проведеш там своїх людей крізь шматок лісу. І вийдеш на задвірки радіостанції. Опівдні, Фредді. Це означає ні хвилиною раніше, ні хвилиною пізніше.

— Я гадав, ми всі разом мусимо вирушати по цій дорозі, Піте.

— Плани змінились.

— А Великий Джим знає, що вони змінились?

— Фредді, Великий Джим виборний. Шеф поліції тут я. Отже, це я твій начальник, тому, будь такий ласкавий, стули зараз пельку і слухай.

— Вибачаюсь-ся, — мимрить Фредді, прикладаючи долоні горнятками собі до вух зухвалим, якщо не сказати більше, манером.

— Я під'їду і стану на дорозі, що проходить повз фасад станції. Зі мною будуть Стюарт і Ферн. А також Роджер Кіл'ян. Якщо Буші з Сендерсом настільки дурні, що чинитимуть тобі опір — іншими словами, якщо ми почуємо постріли з-поза радіостанції, — ми втрьох нападемо на них ззаду. Ти все зрозумів?

— Йо, — Фредді цей план здається насправді розумним.

— Чудово, давай тепер синхронізуємо годинники.

— Еее… вибачаюся?

Рендолф зітхає:

— Нам треба перевірити, що вони йдуть однаково, таким чином полудень у нас обох настане в один і той самий час.

Обличчя у Фредді лишається зачудованим, але він слухняно робить, що йому сказано.

Хтось — з голосу начебто Стаббі — кричить у приміщенні дільниці: «Ух ти, ще один відкинув копита! Отих зомлілих уже понакладено попід тими «крузерами», як колод на дрова!» У відповідь йому лунає сміх і оплески. Вони там напомповані адреналіном, збуджені причетністю до того, що Мел Ширлз назвав «службовим відрядженням із можливою стріляниною».

— Вирушимо в похід об одинадцятій п'ятнадцять, — обертається Рендолф до Фредді. — Таким чином, зараз ми маємо ще майже сорок п'ять хвилин на те, щоб далі дивитися це шоу по телевізору.

— Хочеш попкорну? — питає Фредді. — У нас його сила-силенна, там, у шафці над мікрохвильовкою.

— А чого ж, можна, я залюбки.

А там, біля Купола, Генрі Моррісон іде до своєї машини і щедро пригощається прохолодною водою. Форма на ньому просякла потом, він не може пригадати, чи був ще коли-небудь настільки утомленим (це головним чином через важке повітря, гадає він — він засапався і, схоже, ніяк не може віддихатися), але в цілому він задоволений собою й своїми підлеглими. Їм вдалося відвернути масову тисняву під Куполом, на їхньому боці ніхто не помер — поки що — і народ заспокоївся. З півдюжини телеоператорів снують туди-сюди на моттонському боці, намагаючись зняти якомога більше епізодів возз'єднання близьких. Генрі розуміє, що це порушення приватності, але він гадає, що Америка і світ поза нею мають право це бачити. А загалом, людям, здається, на це байдуже. Декому це навіть подобається; отримують «свої п'ятнадцять хвилин»[448]. Генрі має час, щоб пошукати своїх матір і батька, хоча він не дивується, коли не бачить їх; вони живуть казна-де, у чорта на рогах, аж у Деррі[449], і вже в літах. Він сумнівається, щоб вони взагалі брали участь у лотереї для відвідувачів.

Новий гелікоптер плеще лопатями, наближаючись із заходу, і, хоч Генрі про це невідомо, всередині цього вертольота сидить полковник Джеймс Кокс. Кокс теж не може нарікати на те, як загалом проходить День побачень. Йому доповіли, що на честер-міллівському боці не видно ніяких приготувань до прес-конференції, проте це його ані дивує, ані тривожить. Зважаючи на той багатий матеріал, який він уже зібрав, його більше здивувала б поява Ренні. Кокс віддавав честь багатьом особам за роки своєї кар'єри, і бздуна при владі він чує за милю.

Нарешті Кокс бачить довгу вервечку візитерів і навпроти них — мешканців міста, яке потрапило в пастку. Це відриває Кокса від його думок.

— А чи це не найжахливіше видовище, — бурмоче він. — А чи це не найжахливіше видовище з усіх, будь-коли кимсь бачених?

Під Куполом позаштатний підручний Тобі Меннінг кричить: «Он їде автобус!»

Хоча цивільні ледь на це зауважують — вони або захоплені спілкуванням зі своїми родичами, або ще шукають їх, — копи здіймають радісний галас.

Генрі обходить свій «крузер», і дійсно, великий жовтий шкільний автобус вже проїжджає повз салон «Уживані автомобілі Джима Ренні». Хай Памела Чен і важить не більше від ста п'яти фунтів[450] у намоченому стані, але зараз вона зірка цього шоу, та ще й за кермом великого автобуса.

Генрі дивиться на свій годинник і бачить, що вже двадцять хвилин по одинадцятій. «Ми впораємося, — думає він. — Ми впораємося з усім цим просто чудово».

По Мейн-стрит три великих помаранчевих ваговози котять міським пагорбом. У третьому Пітер Рендолф тісниться разом зі Стю, Ферном і Роджером (запашний аромат курей). І лише коли вони з'їжджають з північного шосе 119, беручи курс на Малу Курву і радіостанцію, Рендолфа вражає одна думка, і він ледь утримується, щоб не стукнути кулаком собі по лобі.

Вони запаслися купою вогнепальної зброї, але забули шоломи й кевларові[451] жилети.

Повернутись і взяти? Якщо так, вони зможуть встигнути на позицію не раніше від дванадцятої п'ятнадцять, а то й ще пізніше. Та й бронежилети майже напевне виявляться зайвими. Одинадцятеро проти двох, кім того, ті двоє, либонь, обдовбані в грязь. Це мусить бути легка прогулянка, не інакше.

Енді Сендерс розташувався за тим самим дубом, де він стояв і минулого разу, коли приїздили гіркі люди. Не взявши жодної гранати, спереду собі за ремінь він заткнув шість повних магазинів, плюс ще чотири стирчало в нього за поясом ззаду. А в дерев'яному ящику біля його ніг лежало ще дві дюжини. Достатньо, щоб оборонитися від армії… хоча, він гадав, якщо Великий Джим насправді пришле сюди цілу армію, його самого моментально вколошкають. Бо, врешті-решт, він усього лиш якийсь «пілюлько».

Почасти йому було важко повірити в те, що він оце таким зараз займається, але інша частина його душі — той аспект його характеру, про існування якого він ніколи б не здогадався без метамфетаміну — перебувала в похмурому задоволенні. А також в обуренні.

Великі Джими цілого світу не мусять володіти усім на світі, і звідси вони також нічого не вивезуть. Цього разу ніяких переговорів не буде, ніяких політичних компромісів, ніяких поступок. Він стоятиме до кінця зі своїм другом. Зі своїм душевним другом. Енді розумів, що мислить нігілістично, але це було добре. Все життя він вираховував ціну, яку треба сплачувати за те чи інше, і обдовбаний стан «на-все-насрати» став для нього п'янливою переміною на краще.

Він почув гудіння ваговозів, що наближалися, і подивився на свій годинник. Той зупинився. Енді подивився на небо і за положенням жовто-білого сяйва, що було колись сонцем, вирішив, що зараз мусить бути десь близько полудня.

Він слухав бубнявіння дизельних двигунів, а коли цей звук відхилився вбік, зрозумів, що його compadre[452] нюхом вгадав гру — унюхав усе точно, як якийсь мудрий форвард-ветеран під час обіднього футбольного матчу в неділю. Частина їх завернула до путівця позаду радіостанції.

Енді глибоко затягнувся димом своєї чергової чад-доні, затримав дихання на якомога довше і перегодом видихнув. Із жалем кинув недопалок косяка на землю і затоптав. Більше він не куритиме (хай там як не просвітлює його цей приємний процес), щоб не видати своєї позиції.

«Я люблю тебе, Майстре», — подумав Енді й вимкнув на «Калашникові» запобіжник.

Поперек в'їзду на просіку висів легкий ланцюг. Фредді, котрий сидів за кермом переднього ваговоза, не вагаючись, просто поїхав вперед і розірвав ланцюг радіаторною решіткою. Передня машина і друга за нею (пілотована Мелом Ширлзом) заглибились у ліс.

Третім ваговозом кермував Стюарт Бові. Він зупинився посередині Малої Курви, показав рукою на радіовежу РНГХ і поглянув на притиснутого до дверей кабіни Рендолфа з напівавтоматичним «ГК»[453] в нього між ногами.

— Проїдь ще з півмилі, — проінструктував його Рендолф, — а тоді з'їдь на узбіччя й вимкни двигун.

Було лише одинадцята тридцять п'ять. Прекрасно. Часу ще повно.

— Який у нас план? — спитав Ферн.

— План такий, що ми чекаємо до полудня. Коли почуємо постріли, відразу їдемо і захоплюємо їх ззаду.

— Ці вантажівки доволі галасливі, — зауважив Роджер Кіл'ян. — Що, як ті хлопці почують наше наближення? Ми втратимо, як-ви-там-це-звете — алімент несподіваності.

— Вони нас не почують, — відповів Рендолф. — Вони собі сидять у радіостудії і там, у повному комфорті, з кондиціонером, дивляться телевізор. Вони навіть не зрозуміють, що їх запопало.

— А ми взяли з собою які-небудь куленепробивні жилети чи щось таке? — спитав Стюарт.

— Навіщо тягати на собі ті важезні штуки в такий спекотний день? Про що хвилюватись? Наші Чіч із Чонгом[454] опиняться в пеклі раніше, ніж здогадаються, що вони вже мертві.

Незадовго до дванадцятої дня, роззирнувшись навкруги, Джулія помітила, що десь подівся Барбі. Повернувшись до фермерського будинку, вона побачила, що він завантажує консервовані харчі до фургона «Троянди-Шипшини». Кілька торб він також поклав до краденого фургона телефонної компанії.

— Що це ви робите? Ми ж тільки вночі все це вивантажували.

Барбі обернувся до неї з напруженим, без сліду посмішки, обличчям.

— Знаю. І гадаю, ми дарма це зробили. Не знаю, чи це від близькості до коробочки, чи ні, але, схоже на те, що я раптом почав відчувати прямо над головою ту лінзу, про яку говорив Расті, я відчуваю, що дуже скоро мусить вийти сонце і почне крізь неї нас пекти. Мені хотілося б помилятися.

Вона придивилася до нього уважніше.

— Щось іще залишилось? Давайте, я вам допоможу. Назад привезти ми завжди зможемо.

— Так, — напружено посміхнувся Барбі. — Ми завжди зможемо все привезти назад.

Наприкінці просіки лежала невеличка галявина, на якій стояв давно покинутий дім. Тут і зупинилися два помаранчевих ваговози і з них почав вивантажуватися рейдовий загін. Беручись по двоє за довгі, важкі мішки з написами СЛУЖБА НАЦБЕЗПЕКИ, вони, розхитавши їх, скидали додолу. На одному з мішків якийсь розумник маркером дописав «ПАМ'ЯТАЙ ПРО АЛАМО». У мішках містилися автомати «ГК», дві помпові восьмизарядні рушниці «Моссберг»[455] та боєприпаси, боєприпаси, боєприпаси.

— Агов, Фреде, — це гукнув Стаббі Норман, — а в нас хіба нема жилеток чи чогось такого?

— Ми вдаряємо на них з тилу, Стаббі. Не переймайся цим.

Фредді сподівався, що голос у нього звучить упевненіше, ніж він сам насправді почувається. У шлунку в нього пурхали метелики.

— Ми дамо їм шанс здатися? — запитав Мел. — Тобто містер Сендерс усе ж таки виборний, як-не-як.

Фредді й сам думав про це. Також він думав про Стіну Слави, де висіли фотографії трьох копів з Честер Мілла, котрі загинули, виконуючи свій бойовий обов'язок, під час Другої світової війни. Фредді не мав ані найменшого бажання, щоб і його фото висіло на тій стіні, тому, оскільки шеф Рендолф не дав йому на цей рахунок ніяких конкретних вказівок, Фредді вирішив, що має право видавати власні.

— Якщо піднімуть руки, житимуть, — оголосив він. — Якщо будуть без зброї, житимуть. У всякому іншому разі, курва, вони будуть убиті. Хтось із вас вбачає тут проблему?

Не відгукнувся ніхто. Була одинадцята п'ятдесят шість. Шоу ось-ось мусить початись.

Він обвів поглядом своїх хлопців (плюс Лорен Конрі, котра з її закам'янілим обличчям і маленькими цицечками майже не відрізнялась від решти бійців), набрав повні груди повітря й гукнув:

— За мною. По одному. Зупинимося на краю лісу і роздивимось на обстановку.

Побоювання Рендолфа щодо отруйного плюща і отруйного дуба виявилися безпідставними, і простору між деревами вистачало для того, щоб похід для них виявився доволі легким, навіть із повним бойовим навантаженням. Фредді порадів, як його невеличкий загін напрочуд тихо, крадькома подолав зарості ялівцю, які їм було незручно обходити. Він почав думати, що все мусить пройти гладко. Фактично, він уже з нетерпінням очікував початку. Тепер, коли вони вже рухалися, метелики з його шлунка розлетілися геть.

«Легко йдемо, — думав він. — Легко й тихо. А тоді — бах! Вони навіть не зрозуміють, що їх запопало».

Залігши за припаркованим позаду будівлі складу панельним фургоном, Майстер почув їх майже відразу, щойно вони проминули галявину, на якій поволі вгрузало в землю старе обійстя Вердро. Для збудженого наркотиками слуху, для його мозку в «червоному стані» готовності їхнє просування звучало так, ніби сюди продирається в пошуках водопою стадо бізонів.

Він притьмом рушив до передка фургона й укляк там на колінах, сперши автомат на бампер. Гранати, що звисали з дула його БОЖОГО ВОЇНА, тепер лежали поряд, на траві. Піт блищав на його худій, усіяній вуграми спині. Гаражний пульт було заткнуто за пояс його піжамних штанів КВА-КВА.

«Терпляче чекай, — нагадував він собі. — Ти не знаєш, скільки їх там. Дай їм вийти на відкрите місце і тільки тоді починай косити їх упень».

Він розклав перед собою ще кілька ріжків для БОЖОГО ВОЇНА і чекав, сподіваючись на Христа, що Енді не доведеться свистіти. І йому самому теж. Цілком можливо, що їм таки вдасться вибратися з цієї катавасії і дожити до наступного бойового дня.

Фредді Дентон зупинився перед узліссям, відхилив дулом гвинтівки гілку ялини й визирнув. Побачив перед собою заросле некошеною травою поле, а посеред нього радіовежу, чиє низьке бриніння, як йому здалося, він відчуває пломбами у власних зубах. Вежу оточувала огорожа з табличками ВИСОКА НАПРУГА. Віддалік, зліва від його позиції, виднілася одноповерхова цегляна будівля радіостудії. Між ними стояв великий червоний сарай. Він припустив, що саме в цьому сараї й міститься склад. Або там виробляються наркотики. Або і те, й інше.

Поряд з ним виник Марті Арсенолт. Формена сорочка на ньому потемніла кругами від поту. В очах було помітно страх…

— Що там робить отой фургон? — спитав він, показуючи дулом автомата.

— Це фургон «Обіди на колесах», — пояснив Фредді. — Для лежачих хворих і всяких таких, котрі не виходять з дому. Ти хіба ніколи не бачив його в місті?

— Бачив і сам навантажувати його допомагав. Я перейшов із католицтва до Святого Спасителя минулого року. Але чому це він не на паркінгу? — Слово «паркінг» він вимовив на янківський манер, і воно в нього прозвучало, як мекання невдоволеної вівці.

— Звідки мені знати й чому б я мусив цим перейматися? — запитав Фредді. — Вони все одно в студії.

— А звідки ти про це знаєш?

— Бо саме там у них телевізор, де зараз по всіх каналах іде велике шоу з-під Купола.

Марті підняв свій «ГК»:

— Дозволь, я випущу пару черг по тому фургону, просто для певності. Він може бути замінований. Або вони якраз у ньому й сидять.

Фредді штовхнув дуло його автомата донизу.

— Борони нас, Ісусе, а чи ти здурів? Вони не знають, що ми тут, а ти хочеш отак, зразу, нас виказати? У твоєї матері хоча б одна дитина народжувалась з мозком?

— Пішов ти нахер, — огризнувся Марті. — І твоя мати теж, — додав він слідом.

Фредді озирнувся через плече:

— Гайда, хлопці. Підемо навскоси через поле до студії. Зазирнемо крізь задні вікна, роздивимося, де вони там сидять. — Він вишкірився. — У щасливу путь.

Обрі Таул, небагатослівний чолов'яга, буркнув на це:

— Побачимо.

У ваговозі, що стояв на Малій Курві, Ферн Бові промовив:

— Щось я нічого не чую.

— Скоро почуєш, — запевнив Рендолф. — Ось лишень зачекай.

Була дванадцята нуль дві.

Майстер побачив, як гіркі люди вигулькнули з лісу і вирушили по діагоналі через поле в напрямку радіостудії. Троє були одягнені у справжню поліцейську форму, решта четверо мали на собі голубі сорочки, котрі, як здогадався Майстер, мусили вважатися форменими. Він упізнав Лорен Конрі (давню свою клієнтку з часів його торгівлі травою) і Стаббі Нормана, місцевого скупника брухту й лахміття. І Мела Ширлза він впізнав, ще одного свого старого клієнта і друга Джуніора. А також друга покійного Делессепса, що означало, що й цей, либонь, був серед тих хлопців, котрі ґвалтували Саммі. Ну що ж, більше йому нікого ґвалтувати не доведеться — після сьогоднішньої зустрічі.

Семеро. Принаймні з цього боку. А проти Сендерса скільки, хтозна?

Він ще трішечки почекав, а коли це трішечки минуло, підхопився на рівні, сперся ліктями об капот панельного фургона і заволав:

«НАЧУВАЙТЕСЯ, Оце день Господній приходить, суворий, і лютість, і полум'я гніву, щоб землю зробити спустошенням!»[456]

Різко повернувши голови, вони застигли на якусь мить, не зробивши спроби ні підняти свою зброю, ані кинутись врозсип. Ніякі вони не поліцейські, вирішив Майстер; усього лиш пташенята на землі, надто дурні, щоб злетіти.

«а грішних її повигублювати з неї! ІСАЯ ТРИНАДЦЯТА! АЛІЛУЯ, МАЗЕФАКЕРИ!»

З цією моральною настановою і закликом до суду Майстер відкрив вогонь, знімаючи їх зліва направо. Двох формених копів та Стаббі Нормана зламаними ляльками відкинуло назад і дику високу траву забризкало їхньою кров'ю. У тих, що залишилися живі, припинився параліч. Двоє розвернулись і кинулися навтьоки до лісу. Конрі й останній з формених копів побігли до студії. Майстер прицілився і знову відкрив вогонь. «Калашников» ригнув короткою чергою, магазин скінчився.

Конрі, немов ужалена, ляснула себе ззаду по шиї, ницьма впала в траву, двічі смикнулась і затихла. Другий — лисий дядько — добіг до студії. Майстер не переймався тією парочкою, що втекла до лісу, але Лисого відпускати він не бажав. Якщо Лисий обійде будівлю, він може побачити Сендерса й розстріляти його ззаду.

Майстер підхопив свіжий ріжок і забив його на місце сподом долоні.

Фредерік Говард Дентон, він же Лисий, досяг задів студії РНГХ без жодної думки в голові. Він бачив, як завалилася дівчина Конрі з вирваною глоткою, і це був кінець його раціонального мислення. Все, що він зараз розумів, — йому не хочеться, щоб його портрет висів на Стіні Слави. Він мусить сховатися, а це означає — всередині. Ось двері. За ними якийсь госпел-гурт співає «З'єднаємо руки навкруг Престолу».

Фредді вхопився за клямку. Двері відмовились відкриватися.

Він кинув гвинтівку, підняв звільнені від зброї руки і заверещав: «Я здаюся! Не стріляйте, я здаю…»

Трьома важкими поштовхами його вдарило в поперек. Він побачив червоний сплеск на дверях і встиг подумати: «От, якби ми не забули про бронежилети». І поточився, все ще тримаючись за дверну клямку, поки світ спливав йому з очей. Все, чим він був, і все, що він знав, зменшилось до єдиної вогненно-яскравої точки світла. Потім все згасло. Рука його зісковзнула з клямки. Він помер на колінах, зіщулений під дверима.

Мелвін Ширлз теж ні про що не думав. Мел побачив, як перед ним скосило Марті Арсенолта, Джорджа Фредеріка і Стаббі Нормана, він відчув, як щонайменше одна куля вжикнула, курва, прямо в нього перед очима, а такі речі не дуже сприяють думанню.

Мел просто побіг.

Він продирався назад, крізь дерева, не відчуваючи, як гілки шмагають йому обличчя, раз він упав і, підхопившись, вибіг нарешті на галявину, де стояли їхні ваговози. Завести перший і погнати звідси було найрозсудливішим, що годилося б зараз зробити, проте Мел і розсудок розійшлися дорогами. Скоріш за все, він учкурив би прямо по просіці аж до Малої Курви, якби інший з них двох, котрі вижили, не вхопив його за плече, не припечатав його до стовбура великої сосни.

То був Обрі Таул, брат хазяїна книгарні. Дебелий, незграбний чолов'яга з вицвілими очима, котрий подеколи допомагав своєму брату в крамниці, але рідко промовляв бодай одне зайве слово. Дехто в місті вважав, що Обрі тупак, але зараз він не виглядав на тупого. І паніки в нім не було помітно.

— Я хочу повернутися назад і дістати того сучого сина, — повідомив він Мелвіну.

— Щасти тобі, друже, — відповів Мел. Він відштовхнувся від дерева і знову розвернувся в бік просіки.

Обрі знову штовхнув його до стовбура, цього разу жорсткіше. Змахнувши рукою волосся собі з очей, він показав на «Геклер & Кох», що висів у Мела поперек черева.

— Ти нікуди не підеш.

Ззаду почулася нова автоматна черга. І вереск.

— Ти це чув? — спитав Мел. — Ти хочеш повернутися до цього? Обрі подивився на нього зверхньо.

— Тобі не конче треба йти разом зі мною, але ти мене прикриєш. Тобі це зрозуміло? Ти зробиш, що тобі сказано, або я тебе сам пристрелю.

Обличчя шефа Рендолфа розпливлося в усмішці.

— Супротивник зв'язаний боєм позаду нашої цілі. Все йде відповідно до плану. Поїхали, Стюарте. Прямо по під'їзній алеї. Там висадимося і пройдемо навпростець крізь студію.

— А якщо вони в сараї? — спитав Стюарт.

— Ми й тоді зможемо вдарити на них ззаду. Давай уже, поїхали! Поки ми все не пропустили.

Стюарт Бові рушив.

Енді почув стрілянину з-поза складської будівлі, але Майстер не засвистів, тож він залишився на місці, під прикриттям свого дерева. Він сподівався, що там, у Майстра, все гаразд, бо зараз перед ним поставали власні проблеми: міський ваговоз якраз завертав на під'їзну алею радіостанції.

З його наближенням Енді потроху обходив дуб, весь час тримаючи дерево між собою й машиною. Ваговоз зупинився. Відчинилися двері, й вилізли четверо чоловіків. Енді був майже певен, що троє з них — це ті самі, що приїздили й минулого разу… принаймні щодо містера Курника він точно не мав сумнівів. Енді будь-де впізнав би оті його зелені, закаляні курячим лайном гумові чоботи. Гіркі люди. Енді не збирався дозволити їм запопасти Майстра з тилу.

Він вигулькнув з-за дерева і пішов просто серединою дороги. КЛОДЕТТ висів на ньому, немов за статутною командою «зброю на груди». Під його підошвами рипів гравій, але навкруги було повно звукового прикриття: Стюарт залишив двигун ваговоза ввімкнутим, а від станції голосно лунала музика госпел.

Він підняв «Калашникова», але змусив себе зачекати. «Дай їм збитися докупи, якщо в них до цього дійде». Наближаючись до дверей студії, вони дійсно збилися в купу.

— Йо, це ж містер Курник зі своїми приятелями, — промовив Енді, розтягуючи слова, з доволі схожою на Джона Вейна інтонацією. — Як справи, хлопці?

Вони почали розвертатися. «За тебе, Майстре», — подумав Енді й відкрив вогонь.

Братів Бові й містера Курника він убив першою ж довгою чергою. Рендолфа тільки поранив. Енді відклацнув магазин, як навчив його Майстер Буші, і, вихопивши з-за ременя штанів новий, загнав його на місце. Шеф Рендолф повз до дверей радіостанції, і кров текла в нього з правої руки й ноги. Він озирнувся через плече, величезні очі яскравіли на залитому потом обличчі.

— Прошу вас, Енді, — прошепотів він. — Нам було наказано не завдавати вам шкоди, тільки привезти назад, щоб ви могли й далі працювати з Джимом.

— Авжеж, — промовив Енді й розсміявся. — Не жени гонщику. Ви приїхали, щоби забрати все, що…

Довга, переривчаста стрілянина вибухнула за студією. У Майстра там, либонь, неприємності, либонь, йому там потрібна термінова допомога. Енді підняв КЛОДЕТТ.

— Благаю, не вбивайте мене, — скрикнув Рендолф, закриваючи собі рукою обличчя.

— Та ти думай просто про ростбіф, котрий їстимеш з Ісусом, — промовив Енді. — Що тут такого, за якихось три секунди ти вже будеш розправляти серветку.

Наступна черга з «Калашникова» підкотила Рендолфа мало не до самих дверей студії. Енді, не гаючись, побіг кругом будівлі, відкидаючи по дорозі напівпорожній ріжок і вставляючи на його місце новий.

З поля долинув різкий, пронизливий свист.

— Я зараз, Майстре! — прокричав Енді. — Тримайся, я зараз буду!

Щось вибухнуло.

— Прикривай мене, — похмуро промовив Обрі з узлісся. Він скинув з себе сорочку, розірвав її навпіл і пов'язав половину собі на голову, вочевидь намагаючись виглядати, як Рембо. — А якщо ти надумаєш сам мене замочити, радше зроби це з першого разу, бо, якщо ти цього не зробиш, я повернуся й переріжу тобі горлянку.

— Я тебе прикриватиму, — пообіцяв Мел. Так він і робитиме. Принаймні звідси, з краю лісу, де сам залишається у безпеці.

Можливо.

— Цьому скаженому метамфетнику це так просто не минеться, — сказав Обрі. Він швидко дихав, накручуючи себе. — Цьому лузеру. Цьому обдовбаному уйобку. — І далі, підвищивши голос: — Я йду по тебе, ти, скажений обдовбаний уйобок!

Майстер вигулькнув з-за фургона «Обіди на колесах» подивитися на жертв влаштованого ним побоїща. Його увага переключилася на Обрі Таула, щойно той, волаючи на все горло, вискочив з лісу.

А потім почав стріляти Мел і, хоча кулі лягали й зблизька не біля нього, Майстер інстинктивно присів. Разом з цим з-за благенького пояса його піжамних штанів вивалився в траву гаражний пульт. Майстер нахилився по нього, й от тоді-то Обрі відкрив вогонь зі свого автомата. Цмокаючи металевою порожнечею, кульові пробоїни прошили безумними стібками бік фургона «Обіди на колесах», на блискучі друзки розлетілося вікно зі сторони пасажирського сидіння. Одна куля з виттям зрикошетила від металевої смужки край лобового скла.

Майстер покинув гаражний пульт і відповів на вогонь. Але елемент несподіванки вже не діяв і Обрі не стирчав на одному місці підсадною качкою. Він хитався туди-сюди й пер навпростець до радіовежі. Вона йому не забезпечувала прикриття, але таким чином він розчищав лінію вогню для Ширлза.

Магазин Обрі спорожнів, але його остання куля встигла прорити канавку з лівого боку голови Майстра. Бризнула кров, і шматок шкіри впав на його худюще плече, де й залип у поті. Майстер плюхнувся на задницю, на мить випустивши з рук БОЖОГО ВОЇНА, але зразу ж знову вхопив автомат. Він не думав, ніби його поранено серйозно, але зараз саме час з'явитися Сендерсу, якщо той ще на це спроможний. Майстер Буші встромив до рота два пальці й засвистів.

Обрі Таул дістався до огорожі радіовежі якраз тоді, як Мел з узлісся знову відкрив вогонь. Його ціллю тепер була задня частина фургона «Обіди на колесах». Кулі проривали обшивку кузова, створюючи металеві гачки і квіти. Вибухнув паливний бак і задню частину фургона піднесло вгору на вогняній подушці.

Майстер відчув, як диким жаром йому присмажило спину, і встиг подумати про гранати. Вибухнуть чи ні? Побачив, яку нього цілиться чоловік під радіовежею, і раптом у голові йому зринула проста дилема: стріляти у відповідь або вхопити гаражний пульт. Він вибрав гаражний пульт і, щойно його пальці зімкнулись на пульті, повітря навкруг наповнилося невидимими бджолами. Одна ужалила його в плече, інша вгризлася в бік й змішала йому нутрощі. Майстер Буші перекинувся й покотився, знову випустивши з рук гаражний пульт. Він потягнувся по нього, і новий рій бджіл наповнив повітря навкруг. Він заповз у високу траву, покинувши пульт там, де той впав, сподіваючись тепер лише на Сендерса. Чоловік від радіовежі («Єдиний відчайдух із семи, — подумав Майстер, — авжеж, амінь») вирушив до нього. БОЖИЙ ВОЇН став дуже важким, все його тіло стало тепер дуже важким, проте Майстер спромігся підвестися на коліна й натиснути гачок.

Нічого не трапилось.

Магазин був або порожнім, або його заклинило.

— Ти, тупий уїбане, — промовив Обрі Таул. — Ти, шизанутий нарік. Зараз я тобі дам прикурити, тримай уйо…

— Клодетт! — заволав Сендерс.

Таул крутнувся на місці, але запізнився. Автомат коротко, жорстко ригнув вогнем, і чотири китайських шматки свинцю калібру 7.62 відірвали більшу частину голови Обрі йому з плечей.

— Майстре! — скрикнув Енді й побіг туди, де в траві укляк на колінах його друг, кров цебеніла в того з плеча, з боку й зі скроні. Вся ліва половина обличчя Майстра була червоною, мокрою. — Майстре! Майстре! — він сам упав на коліна поряд і обняв Майстра. Жоден з цих двох не помітив Мела Ширлза, останнього, хто залишився на ногах, коли той виринув з лісу і почав, крадучись, наближатись до них.

— Візьми й натисни, — прошепотів Майстер.

— Що? — Енді кинув погляд на гачок КЛОДЕТТ, але вочевидь Майстер не його мав на увазі.

— Гаражний пульт, — шепнув Майстер. Ліве око в нього запливло кров'ю; друге дивилося на Енді живо, яскраво, наполегливо. — Гаражний пульт, Сендерсе.

Енді побачив у траві гаражний пульт. Підняв і подав Майстрові. Майстер вчепився в нього рукою.

— Ти… теж… Сендерсе.

Енді поклав свою долоню поверх Майстрової.

— Я люблю тебе, Майстре, — промовив він і поцілував Філа Буші в пересохлі, забризкані кров'ю губи.

— Сендерсе… я… тебе… теж… люблю…

— Гей, підари! — крикнув Мел з якоюсь психованою веселістю. Він стояв лишень за якихось десять ярдів від них. — Зніміть собі кімнатку й катайте до ліжка! Ні, я маю кращу ідею! Катайте до ліжка в пеклі!

— Давай… Сендерсе… давай.

Мел відкрив вогонь.

Енді й Майстра відкинуло кулями в різні боки, але ще до того, як їх пошматувало, складеними в одно руками вони встигли натиснути кнопку ВІДКРИТИ.

Вибух вийшов білим і всеосяжним.

Втікачі з Честер Мілла сидять біля саду, у них тут пікнік, коли починають звучати постріли — ні, не з шосе 119, де продовжується День побачень, а звідкись із південного заходу.

— Це десь на дорозі Мала Курва, — говорить Пайпер. — Боже, аби ж то в нас був бінокль.

А втім, їм не потрібен ніякий бінокль, щоб побачити ту жовту квітку, що розцвітає з вибухом фургона «Обіди на колесах». Твіч їсть пластиковою ложкою тушковану зі спеціями курчатину.

— Мені не знаття, що воно там таке, внизу, відбувається, але це біля радіовежі, точно, — каже він.

Расті хапає Барбі за плече.

— Так ось де пропан! Вони звезли весь газ туди, щоб виробляти наркотики! Саме там весь пропан!

Барбі переживає одну ясну мить передчасного жаху; одну мить, коли все найгірше ще попереду. А тоді на відстані чотирьох миль яскрава біла іскра жалить імлисте небо, немов блискавка, що, замість штрикнути додолу, ширяє вгору. Наступної миті титанічний вибух проломлює діру в самісінькому центрі дня. Червоний клуб вогню спершу паплюжить радіовежу РНГХ, потім дерева поза нею, а вже тоді весь обрій, розповсюджуючись на північ і південь.

Люди на Чорній Гряді кричать, але самі себе не чують під навалою скреготливого, грандіозно зростаючого гуркоту, що поширюється після вибуху вісімдесяти фунтів пластикової вибухівки і здетонованих нею десяти тисяч галонів пропану. Вони прикривають собі очі й точаться назад, наступаючи на сендвічі й розплескуючи напої. Терстон обхоплює руками Алісу й Ейдена і проти чорніючого неба Барбі на мить бачить його обличчя — видовжене, перелякане обличчя людини, що в живі очі бачить, як відчиняються Ворота Пекла і просто відразу за ними на неї чекає океан вогню.

— Нам треба вертатися назад, до фермерського будинку! — кричить Барбі. На ньому повисає Джулія, вона плаче. Позаду неї Джо Макклечі намагається допомогти підвестись на ноги своїй матері. Ці люди не йдуть нікуди, наразі принаймні.

На південному заході, де більша частина дороги Мала Курва протягом наступних трьох хвилин припинить своє існування, жовтувато-блакитне небо перетворюється на чорне, і Барбі встигає подумати, причому абсолютно спокійно: «От ми й опинилися під запалювальною лінзою».

Вибухова хвиля трощить геть усі вікна в майже порожньому зараз центрі міста, здіймає в повітря жалюзі, залишає по собі похилені телефонні стовпи, зриває двері з завіс, плющить поштові скриньки. В автомобілях, припаркованих уздовж Мейн-стрит, надсаджується сигналізація. Великий Джим Ренні й Картер Тібодо сприймають це так, ніби будівлю міськради двигонуло землетрусом.

Телевізор усе ще працює. Вульф Бліцер неприховано тривожним тоном запитує:

— Що це було? Андерсоне Купер? Кенді Кравлі? Чеде Маєрс? Соледад Обраєн?[457] Хто-небудь із вас знає, що це збіса таке? Що це відбувається?

Біля Купола найактуальніші телезірки Америки оглядаються, показуючи камерам свої спини, і, прикриваючи дашками долонь очі, вдивляються в місто. Одна з камер швидко панорамує, на мить показуючи монструозну колону чорного диму й завихрення уламків на горизонті.

Картер підхоплюється на ноги. Великий Джим хапає його за зап'ясток.

— Одним оком, — каже Великий Джим. — Тільки щоб побачити, наскільки все зле. І зразу ж вертай свою сраку назад, сюди. Нам, можливо, доведеться спуститися до протиатомного сховища.

— Окей.

Картер мчить угору сходами. Він біжить по коридору, і під його підошвами тріщать уламки скла з передніх дверей, які геть випарувалися. Побачене ним з ґанку настільки не відповідає всьому, що він міг собі уявити, що його немов закидає назад у дитинство, і на мить він застигає на місці, думаючи: «Це як найбільша, найжахливіша завірюха з усіх, які коли-небудь траплялися, тільки ще гірше».

У небі на заході вирує червоно-помаранчеве пекло в облозі хвилястих хмар найглибшого ебенового кольору. У повітрі вже смердить горілим скрапленим газом. Гуркіт такий, немов на повну потужність працюють з десяток прокатних станів.

Прямо над ним у небі темно від сполоханих птахів.

Погляд на птахів — тварин, котрим нема куди втікати, — звільняє Картера від паралічу. Це, а ще й той вітер, що дме йому в обличчя. Вітру в Честер Міллі не було вже шість днів, а цей гарячий і одночасно жорстокий, він смердить газом і горілим лісом.

На Мейн-стрит з тріском валиться великий дуб, тягнучи за собою вниз петлі мертвих електричних дротів.

Картер тікає назад коридором. Великий Джим зустрічає його вже на сходах, на важкому, зблідлому обличчі в нього помітно переляк і, вперше, розгубленість.

— Вниз, — гукає Картер. — До протиатомного сховища. Він наближається. Вогонь наближається. А як сюди дійде, він зжере усе наше місто живцем.

Великий Джим стогне:

— Що ті ідіоти там наробили?

Картеру це не цікаво. Що вони там наробили, тому вже гаплик. Якщо вони не поспішать, їм тут теж буде гаплик.

— Бос, внизу є апарат очищення повітря?

— Так.

— Підключений до генера?

— Так, звичайно.

— Дякувати Ісусу за це. Може, ми маємо шанс.

Допомагаючи Великому Джимові спускатися сходами, аби лиш той рухався швидше, Картер дуже сподівається, що вони там, внизу, не засмажаться живцем.

Двері придорожнього ресторану «Діппер» стояли навстіж прочиненими, підперті клинами, але силою вибуху клини вибиває і двері з грюком затріскаються. Скло харкає всередину, і кілька людей, котрі стояли позаду танцювального майданчика, отримують порізи. У Віта, брата Генрі Моррісона, розпорото яремну вену.

Натовп кидається до дверей, геть забувши про великий телеекран. Вони топчуть бідного Віта Моррісона, котрий лежить, вмирає у зростаючій калюжі власної крові. Вони б'ються в двері, і ще кілько чоловік отримують порізи, прориваючись крізь зазубрені отвори.

— Птахи! — скрикує хтось. — Ох ти ж, Господи, погляньте на птахів!

Проте більшість з них дивляться на захід, а не вгору — на захід, звідки під небом, що тепер стало гибельно-чорним і сповненим отруєного повітря, на них котиться палаючий фатум.

Ті з них, хто ще здатен бігти, наслідують птахів і починають підтюпцем, риссю або навскач галопом мчати просто серединою шосе 117. Кілька людей заскакують до своїх машин і одразу ж численні зіткнення бамперами відбуваються на гравійній стоянці, де в незапам'ятні тепер уже часи був прийняв бій Дейл Барбара. Велма Вінтер опиняється у своєму старому пікапі «Датсун»[458] і, уникнувши руйнівного авторалі на стоянці, бачить, що проїзд по дорозі їй блоковано тікаючими пішоходами. Вона дивиться направо — на вогняну бурю, що мететься до них, немов якась палаюча сукня, пожираючи ліс між Малою Курвою й центром міста — і наосліп жене вперед, не звертаючи уваги на пішоходів на своєму шляху. Вона збиває Карлу Венціано, котра тікає зі своїм немовлям на руках. Велма відчуває, як підстрибує її пікап, переїжджаючи через їхні тіла, і рішуче затуляє собі вуха, щоб не почути криків Карли, коли в тої ламається хребет, і її синочка Стівена, придавленого на смерть власною матір'ю. Все, що знає Велма, це те, що їй треба забратися звідси. Вона мусить будь-що забратися.

З раптовою появою на святі цього незваного гостя обривається День побачень біля Купола. Ті, що всередині, тепер мають перед собою дещо важливіше за родичів: гігантську грибоподібну хмару, що виростає на північному заході, здіймаючись угору на вогненному пенісі вже майже з милю заввишки. Перший подмух вітру — вітру, котрий погнав Картера й Великого Джима до протирадіаційного сховища — вдаряє їх і вони щуляться, притиснуті до Купола, здебільшого ігноруючи людей у себе за спинами. Інстинктивно люди за їхніми спинами відсахуються назад. Їхнє щастя, вони можуть ретируватися.

Генріета Клевард відчуває, як її обнімає чиясь холодна рука. Вона обертається й бачить Петру Ширлз. Волосся Петри звільнилося від шпильок, які його було утримували, і тепер розвівається, шмагаючи її по щоках.

— А того звеселяючого соку більше не залишилося? — питає Петра, вичавлюючи з себе стражденну посмішку типу «гуляймо далі».

— На жаль, все вже скінчилося, — відповідає Генріета.

— Ну… мабуть, це вже й неважливо.

— Тримайся мене, любонько, — мовить Генріета. — Просто тримайся біля мене. Ми якось викараскаємося.

Але, подивившись в очі старшої жінки, Петра не бачить там ні віри, ні надії. Свято вже майже добігло кінця.

Дивіться ж. Дивіться і бачте. Вісім сотень людей притиснуло до Купола, голови в них задерті, очі широко розплющені, вони дивляться на неминучий власний кінець, що мчить на них.

Тут Джонні й Керрі Карвери, і Брюс Ярдлі, котрий працював у «Фуд-Сіті». Тут і Теббі Моррел, власник лісоскладу, котрого невдовзі буде розтерто на попіл, і його дружина Бонні; Тобі Меннінг, який служив касиром в універмазі; Тріна Коул і Донні Барібо; Венді Голдстон зі своєю подругою і колегою по вчителюванню Еллен Вандестайн; Білл Оллнат, котрий відмовився їхати по автобус, і його дружина Сара, котра бачить наближення вогню і волає до Ісуса, щоби той врятував її від нього. Тут Тодд Вендлештат і Мануель Ортега з лицями безтямно задраними до західного виднокраю, де світ зникає в диму. Томмі й Вілла Андерсони, котрі ніколи більше не запросять до свого ресторану черговий гурт прямо з Бостона. Побачте їх усіх, все місто, що стоїть спинами до невидимої стіни.

А за ними візитери від задкування переходять до відступу, а від відступу до відвертої втечі. Автобуси вони ігнорують і несуться просто по дорозі в бік Моттона. Своїх позицій тримаються кілька солдатів, але більшість з них теж покидали зброю і рвуть кігті слідом за натовпом, озираючись назад не більше, ніж Лот озирався на Содом.

Кокс не тікає. Кокс наближається до Купола і кричить:

— Ви! Офіцере, командире!

Генрі Моррісон обертається, підходить туди, де стоїть Кокс і впирається руками в тверду, загадкову поверхню, бачити якої не може. Дихати стало важче; хоча здійнятий вогненною завірюхою вітер б'ється об Купол, вихориться, а тоді кидається назад, назустріч тому голодному чомусь, що надходить: чорному вовку з червоними очима. Тут, на Моттонській межі, на нього очікує отара овець, якою він насититься.

— Допоможіть нам, — каже Генрі.

Кокс дивиться на вогняну бурю і припускає, що та досягне місця розташування цього натовпу десь через п'ятнадцять хвилин, можливо, плюс-мінус три. Це не просто пожежа, і не просто вибух, в замкненому і вже забрудненому просторі це справжній катаклізм.

— Сер, я не можу.

Генрі не встигає на це нічого сказати, як його хапає за руку Джо Боксер. Він щось белькоче.

— Облиш, Джо, — каже Генрі. — Тут нема куди тікати і нічого робити, окрім як молитися.

Але Джо Боксер не молиться. Він усе ще тримає в руці свій ідіотський пістолетик і, кинувши останній божевільний погляд на надходяче пекло, приставляє його собі до скроні, немов гравець в російську рулетку. Генрі робить рух, щоб вихопити в нього зброю, але не встигає. Боксер натискає гачок. Проте зразу він не помирає, хоча згусток крові й вилітає з його голови. Він точиться назад, розмахуючи ідіотським пістолетиком, немов хустинкою, і верещить. Потім падає на коліна, підкидає руки вгору до темніючого неба, ніби людина в захваті від отриманого згори одкровення, і валиться ниць на білу роздільну смугу шосе.

Генрі повертається своїм ошелешеним обличчям до полковника Кокса, котрий перебуває від нього на відстані трьох футів і водночас за мільйон миль.

— Мені так жаль, друже мій, — мовить Кокс.

Підходить, спотикаючись, Памела Чен.

— Автобус! — кричить вона, намагаючись перекрити наростаючий гуркіт. — Нам треба в автобус і проїхати цю штуку прямо наскрізь! Це наш єдиний шанс!

Генрі розуміє, що шансу нема жодного, але киває, кидає на Кокса останній погляд (Кокс ніколи не забуде лячно відчайдушні очі цього копа), бере за руку Памелу Чен і веде її до автобуса № 19, тимчасом як димна чорнота мчить до них.

Вогонь досягає центра міста і шугає вздовж Мейн-стрит, як полум'я паяльної лампи в трубі. Пощез міст Миру. Великий Джим з Картером щуляться у протиатомному сховищі, коли над ними вибухає будівля міської ради. Департамент поліції всмоктує в себе власні цегляні стіни, а тоді випльовує їх високо в небо. Статую Люсьєна Келверта вирвало з її фундаменту на Меморіал-плазі. Люсьєн злітає в палаючий морок, хоробро тримаючи напоготів свою гвинтівку. На бібліотечній галявині гелловінське опудало у веселому ковпаку і з садовими совочками замість долонь, здіймається вгору у вихорі полум'я.

Оглушливий свист з шипінням — він звучить, як пилосмок Бога — здіймається, коли голодний на кисень вогонь всмоктує свіже повітря в свою єдину, ядучу легеню. Будівлі вздовж Мейн-стрит вибухають одна за одною, підкидаючи в повітря свої вивіски й речі, і ґонт, і скло, немов конфеті в новорічний вечір: покинутий кінотеатр, Сімейна аптека Сендерса, універсальний магазин Берпі, «Паливо & Бакалія», книгарня, квітникарня, перукарня. У похоронному салоні найсвіжіші новобранці, призвані до лав мертвих, починають запікатись у своїх металевих секціях, як курчата в голландській печі. Вогонь завершує свій тріумфальний ривок вздовж Мейн-стрит, заковтуючи «Фуд-Сіті», а тоді котиться до «Діппера», де ті люди, які все ще перебувають на парковці, кричать і хапаються руками одне за одного. Останнє їх видовище на землі — це вогняна куля в сто ярдів заввишки, що мчить, немов Альбіон[459] на зустріч зі своїми дітьми. Тепер пломені котяться усіма головними дорогами, перетворюючи їхній асфальт на скипаючий суп. У той же час вогонь поширюється на Східний Честер, закушуючи там садибами заможних яппі, а також і особисто кількома яппі, котрі перелякано щуляться всередині своїх домів. Скоро Мішель Берпі побіжить до погреба, але все одно запізно; її кухня вибухне навкруг неї, й останнім, що вона побачить на землі, буде її холодильник «Амана»[460], як він плавитиметься.

Солдати, що стоять на межі Таркер-Честер — найближче до місця зародження катастрофи — відскакують назад, коли вогонь безсило лупить кулаками по Куполу, залишаючи його почорнілим. Солдати відчувають пічний жар, що палахкотить крізь бар'єр, за якісь кілька секунд піднімаючи температуру зовні на двадцять градусів, роблячи геть сухим листя на найближчих деревах. Один з них потім скаже: «Це було так, ніби стоїш біля скляної кулі, всередині якої стався атомний вибух».

Тепер на людей, що зіщулилися проти Купола, згори починають сипатися мертві й вмираючі птахи, нещасні у втечі дрозди, горобці, шпаки, ворони, чайки і навіть гуси розбиваються об Купол, якого вони були так швидко навчилися уникати. А через Дінсморове поле мчить зграя міських котів і собак. Біжать також скунси, і байбаки, й дикобрази. Між ними скаче олень та кілька незграбно галопуючих лосів і, звісно ж, пре молочне стадо Алдена Дінсмора, очі в корів вибалушені, вони збентежено мукають. Досягаючи Купола, звірі б'ються об нього. Щасливі тварини вмирають. Нещасливі лежать розпластані на повних колючих, зламаних кісток подушках, вони гавкають і скавулять, нявчать і ревуть.

Оллі Дінсмор бачить Доллі, гарну буру швейцарку[461], котра одного разу завоювала для нього на виставці «4-Н»[462] призову синю стрічку (це його мати дала їй таке ім'я, гадаючи, що Оллі й Доллі поряд звучатимуть дуже круто). Доллі важким галопом біжить в бік Купола, а за нею чийсь веймаранер[463] женеться по п'ятах, і задні ноги в корови вже закривавлені. Вона врізається в бар'єр з хрустом, якого Оллі не може почути через ревіння надходячого вогню… От лишень в своєму мозку він його таки чує, і незбагненним чином від видовища, що він його зараз бачить — коли так само, як і всі тут, приречений пес стрибає на бідну Доллі й починає шматувати її беззахисне вим'я, — йому робиться ще гірше, ніж тоді, коли він знайшов мертвим свого батька.

Вид гинучої корови, котра була колись його улюбленицею, звільняє хлопця від паралічу. Оллі не знає, чи існує бодай найменший час вижити в цей жахливий день, але раптом він з абсолютною ясністю прозріває дві речі. Одна з них — балон з киснем, на кранику якого висить картуз його батька. Друга — дихальна маска його дідуся Тома, що висить на гачку на дверях ванної кімнати. Пустившись бігом до ферми, де він прожив все своє життя — ферми, яка скоро перестане існувати, — Оллі тримає в голові єдину цілком зв'язну думку: льох для картоплі. Захований під корівником, виритий глибоко в пагорбі картопляний льох може стати безпечним місцем.

Утікачі все ще стоять на краю саду. Барбі не зміг їх змусити почути його, де вже казати про те, щоб зрушити їх з місця. Одначе він мусить відвести їх до фермерського дому, до машин. І то швидше.

Звідси перед ними відкривається панорамний вид на все місто, і Барбі може судити про курс розповсюдження вогню, як генерал може судити по аерофотографіях про найбільш вірогідний напрямок руху армії вторгнення. Вогонь мететься на південний схід і, можливо, зупиниться на західному березі Престіл. Річечка, хоча й пересохла, все одно може прислужитися природним брандмауером. Породжений пожежею вибуховий ураган також може запобігти поширенню вогню на північний квадрант території міста. Якщо вогнем випалить усе вщент до межі Купола з Касл Роком і Моттоном, тоді та частина Честер Мілла, яка межує з ТР-90, і північний Гарлоу можуть врятуватись. Від вогню принаймні. Але не вогонь його непокоїть найбільше.

Вітер його непокоїть.

Він відчуває його зараз, як той хапає його за плечі, дме між його розставлених ніг, достатньо потужний, щоб шарпати на ньому одяг і метляти волосся Джулії в неї перед обличчям. Вітер летить з-за їхніх спин, щоб годувати той вогонь, а оскільки Честер Мілл зараз перебуває в майже цілком замкненому просторі, скоро тут залишиться дуже мало свіжого повітря, яке б могло замістити втрачене. Перед Барбі постає кошмарне видіння мертвої золотої рибки, що плаває на поверхні акваріума, з якого висмоктали весь кисень.

Він не встигає вхопити за руку Джулію, як вона сама обертається до нього і показує на щось внизу: якась фігурка бреде Чорною Грядою, тягнучи по дорозі за собою щось на колесах. З такої відстані Барбі не може розпізнати, чоловік там чи жінка, та це й не має значення. Хто б не була ця людина, вона помре від нестачі кисню задовго до того, як досягне вершини пагорба.

Він бере Джулію за руки і притуляється губами до її вуха:

— Ми мусимо йти. Хватай Пайпер, а вона нехай чіпляє того, хто стоїть далі за нею. Всі один одного…

— А як же він? — кричить вона, не перестаючи показувати на повільну фігурку.

Можливо, там дитячий візочок, та річ, яку тягне цей чоловік або жінка. Він навантажений чимось важким, бо та людина зігнута і рухається дуже повільно.

Барбі мусить переконати Джулію, бо часу лишилося надто мало.

— Не думай про нього. Ми повертаємося до будинку. Зараз же. Всім зімкнути руки, щоб ніхто не залишився тут.

Вона намагається обернутися, подивитись на нього, але Барбі тримає її міцно.

Йому потрібне її вухо — буквально, — бо він хоче, щоб вона все нарешті зрозуміла.

— Якщо ми не підемо зараз, потім може вже бути пізно. У нас закінчиться повітря.

По шосе 117 в голові колони втікаючих автомобілів мчить Велма Вінтер у своєму пікапі «Датсун». Вона неспроможна думати про щось інше, окрім диму, який заповнює її люстерко заднього огляду. На спідометрі в неї сімдесят миль, коли вона врізається в Купол, про який у своєму панічному стані Велма абсолютно забула (словом, чергова пташка, тільки ця наземна). Зіткнення відбувається там же, де Біллі й Ванда Дебек, а потім Нора Робішо і Ельза Ендрюс потрапили в біду тиждень тому, невдовзі по тому, як опустився Купол. Двигун Велминого пікапа стрибає назад і розриває її навпіл. Верхня її частина катапультується крізь лобове скло, тягнучи за собою святковий серпантин кишок, і розплющується об Купол, немов соковита комаха. Це початок стовпища дванадцяти машин, в яких кілька людей гинуть зразу. Більшість отримують лише поранення, але довго страждати їм не доведеться.

Генріета з Петрою відчувають, як їх омиває жаром. Те саме відчувають і сотні притиснутих до Купола людей. Вітром їм здіймає волосся, вітер шарпає їх за одяг, котрий невдовзі згорить.

— Візьми мою руку, любонько, — каже Генріета, і Петра бере її за руку.

Вони бачать, як великий жовтий автобус робить широкий, п'яний розворот. Він ледь не завалюється у рівчак, чудом не наїжджаючи на Річі Кіл'яна, котрий спершу ухиляється вбік, а потім проворно кидається вперед, до минаючого його автобуса, і хапається за задні двері. Річі підбирає ноги і вже навпочіпки сидить на бампері.

— Я сподіваюся, у них вийде, — мовить Петра.

— Я теж, любонько.

— Але мені в це не віриться.

Тепер деякі олені з пожежища, що насувається, вискакують, уже охоплені вогнем.

Генрі перехоплює кермо автобуса. Памела стоїть поряд з ним, тримаючись за хромований стояк. Пасажири — це близько дюжини тих мешканців міста, що сіли в автобус раніше, бо мали якісь фізичні проблеми. Серед них Мейбел Олстен і Мері Лу Кост'ас зі своєю дитиною, на голові в котрої все ще бейсбольний картуз Генрі. Грізний Джо Ламойн теж забрався на борт, хоча в нього проблеми, схоже, не фізичного а радше психічного порядку; він скавчить від страху.

— Топчи педаль і газуй на північ! — кричить Памела. Вогонь уже майже дістався до них, він менше ніж за п'ятсот ярдів попереду, і від його ревіння трясеться світ. — Жени як мазефакер, нізащо не зупиняйся!

Генрі розуміє, що це безнадійно, але оскільки він також розуміє, що краще вже такий вихід, ніж теж безнадійно притискатися спиною до Купола, він блимає передніми фарами і різко рве вперед. Памелу кидає назад, на коліна Чеза Бендера, вчителя — Чезу допомогли залізти в автобус, коли в нього почало пришвидшуватись серцебиття. Він обхоплює Паммі руками, щоб не дати їй впасти. Лунають крики і перелякані зойки, але Генрі їх ледь чує. Він знає, що попри фари скоро перестане бачити дорогу, ну то й що? Він коп, він їздив цією ділянкою шосе тисячі разів.

«Використовуй силу, Люк»[464], — думає він і вголос сміється, вдавлюючи педаль акселератора в долівку, спрямовуючи автобус у палаючу темряву. Річі Кіл'ян, котрий тримається за задні двері автобуса, раптом не може дихати. Часу йому вистачає тільки на те, щоб побачити, як спалахують його руки. За мить температура за бортом автобуса підскакує до восьмисот градусів[465] і його змітає з бампера, немов м'ясну жаринку з розпеченого гриля.

Світильники вздовж центра автобуса ввімкнуті, в їх слабкому жеврінні «опівнічного генделика» зблискують налякані, зрошені потом обличчя пасажирів, але світ ззовні автобуса перетворився на мертвенну чорноту. Кучерявиться смерчами попіл у радикально скорочених променях фар. Генрі кермує по пам'яті, дивуючись, що шини під ним досі не вибухнули. Він усе ще сміється, хоча сам себе не чує через верещання ошпареного кота, яке видає двигун 19-го. Він тримається дороги; цього вже достатньо. Скільки ще залишилося, поки вони вирвуться з іншого боку вогняної стіни? Чи це взагалі можливо, що вони зможуть крізь неї прорватися? Він починає думати, що так, така можливість існує. Боже милостивий, наскільки ж вона широка?

— Ти прорвешся! — кричить Памела. — Ти вже прориваєшся!

«Може бути, — думає Генрі. — Може, я вивезу нас».

Але, Господи, який жар! Він тягнеться рукою до регулятора кондиціонера, збираючись провернути його до кінця, на максимальний холод, і саме в цю мить усередину ввалюються вікна і автобус затоплює жаром. Генрі думає: «Ні! Ні! Не тепер, коли ми так близько».

Але коли з обвугленого автобуса вивітрюється дим, попереду він не бачить нічого, окрім чорної пустелі. Дерева вигоріли до тліючих пнів і сама дорога перетворилася на киплячий рівчак. А відтак ззаду його накриває вогняним кожухом і Генрі Моррісон більше не пам'ятає нічого. Автобус № 19 зіскакує з останків шосе і перекидається, і з кожного його розбитого вікна чвиркає вогонь. Швидко чорніюче гасло ззаду автобуса закликає: «НЕ ПОСПІШАЙ, ДРУЖЕ! МИ ЛЮБИМО НАШИХ ДІТЕЙ!»

Оллі Дінсмор мчить до корівника. Дихальна маска дідуся Тома висить у нього на шиї, а в руках він тягне два кисневих балони з силою, про яку він у себе ніколи не підозрював (другий балон він помітив, коли біг напрямки крізь гараж), хлопчик біжить до сходів, які зведуть його вниз, до картопляного льоху. Згори щось сутужно рипить, це зайнявся дах. З західного боку корівника починають горіти ще й гарбузи, запах такий насичений, поживний, як на День подяки[466] в пеклі.

Пожежа рухається до південної границі Купола, пробігаючи останню сотню ярдів; на фермі Дінсмора руйнуються корівники і щось вибухає. Генріета Клевард задивилася на вогонь, що надходить, і думає: «Ну, я вже стара. Я прожила ціле життя. Його в мене більше, ніж могла б собі уявити ця бідна дівчина».

— Відвернися, любонько, — говорить вона Петрі, — і поклади голову мені на груди.

Петра Ширлз піднімає своє заплакане і дуже юне обличчя до Генріети.

— Мені буде боляче?

— Лише одну секунду, любонько. Заплющ очі, а коли їх розплющиш, ти вже купатимеш ноги в прохолодному ручаї.

Петра промовляє свої останні слова:

— Красиво звучить.

Вона заплющується. Те саме робить і Генріета. Вогонь охоплює їх. Ось лишень щойно вони були тут, а вже наступної секунди… щезли.

Кокс усе ще поблизу, по інший бік Купола, і камери все ще знімають з безпечної відстані на території блошиного ринку. Вся Америка дивиться на це в шокованому зачаруванні. Ошелешені коментатори заніміли, тож єдиним звуковим супроводом залишається сам вогонь, який має багато чого сказати.

Ще якусь мить Кокс бачить довгу людську змію, хоча фігури, з яких вона складається, видніються лише силуетами на тлі вогню. Більшість їх — як і втікачі на Чорній Гряді, котрі нарешті вирушили до будівель ферми й своїх автомобілів — тримаються за руки. А потім вогонь накочується на Купол і закипає, і всі вони щезають. Ніби заради компенсації їхнього зникнення стає видимим сам Купол: грандіозна закопчена стіна, що височіє до неба. Більшу частину жару вона затримує всередині, але й назовні його проривається достатньо, щоб змусити Кокса розвернутися і тікати. На бігу він зриває з себе задимлену сорочку.

Пожежа випалила ту діагональ, яку й передбачав Барбі, вогонь прочесав Честер Мілл з північного заходу до південного сходу. Коли почне гаснути, пожежа зробить це з неймовірною швидкістю. Що вогонь забирає — так це кисень; що він залишає по собі — це метан, формальдегід, хлороводень, вуглекислий газ, чадний газ і рештки не менш токсичних газових сумішей. А також удушливі хмари твердих частинок: згорілих будівель, дерев та, певна річ, людей.

По собі вогонь залишає отруту.

Двадцять вісім людей і дві собаки вирушили караваном туди, де Купол відмежував Честер Мілл від ТР-90, поселення, відомого старожилам також під іншою назвою — Кантон. Вони помістилися у трьох фургонах, двох легкових автівках і санітарній машині. На той час, як вони прибули до свого місця призначення, день потемнів, а повітря стало неймовірно важким для дихання.

Барбі натиснув на гальма «Пріуса» Джулії і побіг до Купола, де, вітаючи його, підступили ближче занепокоєний армійський підполковник і з півдюжини інших солдатів. Пробіжка була короткою, але, досягши намальованої на Куполі червоної смуги, Барбі вже встиг захекатися. Придатне для дихання повітря зникало, як вода, що стікає в рукомийник.

— Вентилятори! — задихаючись, крикнув він підполковникові. — Вмикайте вентилятори.

З фургона Берпі вивалились Клер Макклечі і Джо, обоє хиталися, хапали ротами повітря. Слідом під'їхав фургон телефонної компанії. Виліз Ерні Келверт, зробив два кроки й опустився на коліна. Норрі з матір'ю намагалися допомогти йому підвестися. Обидві плакали.

— Полковнику Барбара, що трапилось? — запитав підполковник. Відповідно до іменної нашивки на його робі, прізвище він мав СПРІНГФЕЛЛОУ — Доповідайте.

— У сгаку собі запхай своє «доповідайте»! — закричав Роммі. Він тримав на руках напівпритомну дитину, Ейдена Епплтона. За ним слідом брів Терсі Маршалл, обнімаючи рукою Алісу, чия поцяткована іскрами блузка прилипла їй до тіла; вона вирвала собі на груди. — У сгаку твоє «доповідайте», вмикай, давай, оті вентилятори, ти!

Спрінгфеллоу віддав наказ, і біженці уклякли на колінах, руками впираючись в Купол, жадібно вдихаючи легенький вітерець чистого повітря, скільки його були здатні прогнати крізь бар'єр величезні вентилятори.

Позаду них бісився вогонь.