Під куполом

Ї-ГІ-ГІ

Джим Ренні з Енді Сендерсом дивилися на зловісний захід сонця з ґанку похоронного салону Бові. Вони збиралися було до міськради на чергове «надзвичайне засідання», призначене на сьому вечора, і Великий Джим хотів прийти туди завчасно, щоби підготуватися, але застигли на сходах, задивившись, якою страхітливою, масною смертю догоряє день.

— Неначе кінець світу, — промовив Енді низьким, благоговійним голосом.

— Маячня гівняна! — заперечив Великий Джим, і якщо його голос і прозвучав брутально навіть для нього, це тому що і йому самому до голови прийшла така сама думка. Уперше з того часу, як опустився Купол, він усвідомив, що врегулювання цієї ситуації може бути поза їх можливостями — поза його можливостями — і роздратовано відкинув цю думку геть. — Хіба ти бачиш Господа нашого Ісуса Христа, що сходить з небес?

— Ні, — погодився Енді. Він бачив тільки мешканців свого міста, людей, котрих знав усе життя, вони стояли купками вздовж Мейн-стрит, мовчазні, і лише дивилися на цей страхітливий захід сонця, прикриваючи собі очі долонями.

— А мене ти бачиш? — наполягав Великий Джим.

Енді обернувся до нього.

— Звісно, що бачу, — ошелешено кивнув він. — Звісно, я тебе бачу, Великий Джиме.

— Отже, мене не взято живим на небо, — пояснив Великий Джим. — Багато літ тому я віддав своє серце Ісусу, отже, якби зараз відбувався Кінець Світу, мене б тут не було. І тебе також, ти згоден?

— Мабуть, що так, — погодився Енді, хоча в душі відчував сумніви. Якби вони були спасенними — омитими кров'ю Агнця — навіщо б їм було щойно балакати зі Стюартом Бові про припинення того, що Великий Джим називав «нашим маленьким бізнесом»? Та хіба вони взагалі могли вляпатися у такий бізнес, якщо чесно?

Що спільного може бути між спасенністю й метамфетаміновим виробництвом?

Якби спитати про це у Великого Джима, Енді знав, що саме той відповість: іноді результати виправдовують засоби. У даному випадку результати виглядали захоплюючими, ось такими: нова Церква Святого Спасителя (стара була лише трохи кращою за дощатий сарай із дерев'яним хрестом нагорі); радіостанція, котра врятувала самому тільки Богу відомо скільки душ; десятина, яку вони сплачували — акуратно, чеками одного банку на Кайманових островах — Місіонерському товариству Господа Ісуса, допомагаючи тим, кого пастор Коґґінс називав «нашими меншими чорними братами».

Проте, задивившись на цей грандіозний, каламутний захід сонця, що натякав на дріб'язковість і маловажливість людських справ, Енді змушений був визнати, що всі ті речі правили лише за виправдання. Без притоку готівки завдяки мету його аптека пішла б на дно ще років шість тому. Те саме можна сказати про цю похоронну контору. Те саме — хоча чоловік, котрий стояв зараз поряд з ним, цього ніколи б не визнав — стосувалося «Уживаних автомобілів Джима Ренні».

— Я знаю, що ти думаєш, друже, — мовив Великий Джим.

Енді боязко звів на нього очі. Великий Джим посміхався… а втім, не хижо. Ця його посмішка була лагідною, розуміючою. Енді теж відповів, чи то пак спробував, йому посмішкою. Він багато чим завдячував Великому Джиму. От тільки зараз речі, такі як аптека чи «BMW» Клоді, здавалися малозначущими. Яка зараз користь від «BMW», хоч би й з системою самопарковки і реагуючою на голосові команди саунд-системою, його мертвій дружині?

«Коли все це закінчиться і Доді повернеться додому, я віддам цей бімер їй, — вирішив Енді. — Клоді б це сподобалося».

Великий Джим простягнув свою руку з пальцями-цурпалками в напрямку призахідного сонця, що, як здавалося, розповзалося західним обрієм, мов величезна зміїна яєчня.

— Ти гадаєш, що в цьому є якась наша вина. Що Бог карає нас за те, що ми підживлювалися від міста у важкі часи. Це дурня, друже. Це не Божа справа. Якщо ти скажеш, що в тому, що нас побили у В'єтнамі, була рука Бога — таким чином Бог попереджав нас, що Америка втрачає свою духовність, — я з тобою погоджуся. Якщо скажеш, що одинадцяте вересня було відповіддю Всевишнього на рішення Верховного суду, який повідомив малим дітям, що вони можуть більше не розпочинати свій день з молитви до Бога, Котрий їх сотворив, я тебе підтримаю. Але щоб Бог покарав Честер Мілл за те, що ми не прибудували чергову обгінну смуту до якоїсь напівзабутої дороги, на кшталт Сиворакші або Дрібнорубанки? — Він помотав головою. — Це ні. Викинь це з голови.

— Ми також клали непоганий бариш собі до кишень, — несміливо зауважив Енді.

Це було правдою. Вони нагромаджували більше, ніж ішло на підживлення своїх бізнесів чи простягання руки допомоги своїм меншим чорним братам. Енді мав власний рахунок на Кайманових островах. І проти кожного його долара — або долара Бові, до речі — він міг би закластися, Великий Джим брав собі три. А то й чотири долари.

— «Бо вартий робітник своєї поживи», — процитував Великий Джим повчальним, проте лагідним тоном. — Матвія, десятий розділ, вірш десятий.

Початок фрази євангеліста він пропустив: «Не беріть ані золота, ані срібла, ані мідяків до своїх гаманів…»

Великий Джим кинув погляд на годинник у себе на зап'ясті.

— Якщо вже згадали про роботу, друже, то треба нам рухатись. Багацького чого мусимо вирішити.

І він ступив уперед. Енді рушив за ним, не відриваючи очей від вечірньої зорі, котра все ще залишалася достатньо яскравою, щоб бути схожою на запалену плоть. Та тут Великий Джим знов зупинився.

— До речі, ти чув, що повідав Стюарт: тут ми все прикрили. «Завершено й застебнуто», як сказав маленький хлопчик, вперше самостійно попісявши. Він особисто повідомив про це Майстру.

— Та це ще той фрукт, — промовив понуро Енді.

Великий Джим хихонув:

— Не переживай щодо Філа. Ми припинили бізнес і не розпочинатимемо, поки не минеться криза. Фактично, можливо, це нам знак, що лабораторію варто прикрити назавжди. Знак від Всевишнього.

— Добре було б, — сказав Енді. Хоча мав у душі гнітюче передчуття: якщо Купол зникне, Великий Джим може передумати, а якщо так і трапиться, Енді знову буде поряд з ним. І Стюарт Бові зі своїм братом Ферналдом включаться також. Залюбки. Почасти тому, що там неймовірні гроші — не кажучи вже про відсутність податків, — а почасти через те, що всі вже занадто глибоко зав'язли. Він згадав слова якоїсь прадавньої кінозірки: «Коли я врешті зрозуміла, що не люблю зніматися, я вже була занадто багатою, щоб кидати цю справу».

— Не хвилюйся ти так, — промовив Великий Джим. — За пару тижнів ми почнемо знову завозити пропан до міста, хоч вирішиться ця ситуація з Куполом, хоч ні. Використаємо міські пісковози. Ти ж зможеш попрацювати за кермом нормальну зміну, чи не так?

— Так, — сумно відповів Енді.

— А ще! — Великий Джим розквітнув від нової ідеї, що прийшла йому в голову. — Ми можемо використати катафалк Стюї! Тоді кілька балонів ми зможемо привезти навіть раніше!

Енді нічого на це не сказав. Йому страх як не подобалася ідея прибрати до рук (це був вираз Великого Джима) так багато пропану з різних міських служб, але це здавалося найбезпечнішим способом. Виробництво в них було потужне, а значить, багато палива йшло як на саме вариво, так і на вентиляцію токсичних газів. Великий Джим доводив, що купівля великих обсягів пропану може викликати питання. Так само, як придбання великої кількості різних ліків, навіть тих, що продаються без рецепта і йдуть на це лайно, може викликати підозри і принести неприємності.

Завдяки тому, що він був власником аптеки, з цим було легше, хоча замовляючи в таких кількостях робітусин і судафед[170], Енді все одно жахливо нервувався. Він боявся, що саме тут на них чекає гаплик, якщо гаплик їм судиться. Про газові балони позаду студійної будівлі РНГХ він взагалі ніколи не думав до цього дня.

— До речі, сьогодні ввечері ми матимемо досхочу електрики в міській раді. — Великий Джим промовив це з радісною інтонацією людини, що сповіщає когось про приємний сюрприз. — З моєї подачі Рендолф послав мого хлопця з його другом Френкі до шпиталю, щоб умикнули там один балон, підключили до нашого генератора.

У Енді на обличчі відбилася тривога.

— Але ж ми вже забирали…

— Знаю, — заспокійливо перебив його Ренні. — Знаю, що вже брали. Не хвилюйся ти так за «Кеті Рассел», їм поки що вистачить.

— Ти ж міг взяти балон з радіостанції… там же їх багато…

— Тут ближче, — відказав Великий Джим. — І безпечніше. Піт Рендолф наш хлопець, але це не значить, що мені хочеться, аби він дізнався про наш маленький бізнес. Ні зараз, ні колись.

Енді ще більше впевнився в тому, що Великий Джим насправді не збирається розпрощатися з виробництвом.

— Джиме, якщо ми почнемо перекидати скраплений пропан назад до міста, як ми зможемо пояснити, де він був? Розказуватимемо людям, що його була забрала Газова Фея, а тепер передумала і віддає назад?

Ренні нахмурився.

— Ти гадаєш, це смішно, друже?

— Ні! Я гадаю, це страшно!

— У мене є план. Ми оголосимо про створення міського сховища палива і розподілятимемо звідти пропан за нормою. А також опалювальний мазут, якщо буде знайдено спосіб його використання без електричного запалювання. Мені ненависна сама ідея нормування — вона антиамериканська за своєю суттю, але ж ти розумієш, це як у байці про мураху та цикаду. У нашому місті є такі нікчемахи, котрі спалять все за місяць, а тоді, щойно прийде холод, волатимуть до нас, щоб ми їх рятували!

— Ти ж насправді не віриш, що це триватиме цілий місяць, еге ж?

— Звісно, ні, але, як старі люди кажуть: сподівайся на краще, готуйся до найгіршого.

Енді хотів було нагадати, що чимало пропану з міських запасів вони вже використали на виготовлення кристалічного мету, але сам знав, що відповість йому Великий Джим: «Звідки ми могли знати наперед?»

Авжеж, не могли. Хто при здоровому глузді міг очікувати на таку раптову нестачу всіх ресурсів? Плануєш завжди на більше, ніж достатньо. Суто американський стиль. Аж ніяк не достатньо — це образа для розуму й душі.

Енді сказав:

— Не тільки тобі не сподобається ідея нормування.

— Для цього ми маємо сили поліції. Я розумію, всім нам жаль, що від нас пішов Гові Перкінс, але він зараз поряд з Ісусом, а ми маємо Піта Рендолфа. Котрий у цій ситуації для міста кращий. Бо він дослухається, — він наставив на Енді палець. — Люди в такому місті — ба, насправді люди повсюди, — вони, як малі діти, коли йдеться про їх власні інтереси. Скільки разів я вже це повторював?

— Багато, — зітхнув Енді.

— То до чого ти маєш примушувати дітей?

— Щоб доїдали гарнір, інакше не отримають десерту.

— Атож! І подеколи не обійтися без ременя.

— Ти мені якраз нагадав, — стрепенувся Енді. — Я балакав з Самантою Буші там, на полі в Дінсмора, це подружка Доді. Вона сказала, що дехто з копів діяли там доволі брутально. Вкрай брутально. Нам про це треба поговорити з шефом Рендолфом…

Джим скривився.

— А чого ти очікував, друже? Реверансів? Там було ледь не до бунту дійшло. Ми мало не отримали нікчемашний бунт тут, у себе, в Честер Міллі!

— Я розумію, ти правий, але просто…

— Я знаю ту дівчину Буші. Знав усю її родину. Наркомани, крадії машин, порушники закону, неплатники кредитів і податків. Ті, яких ми колись звали бідним білим непотребом, поки це не стало вважатися неполіткоректним. Це якраз ті люди, за якими ми зараз мусимо наглядати. Якраз ті самі люди. Це ті, хто роздеруть на шмаття наше місто, лишень дай їм волю. Такого ти хочеш?

— Ні, звісно, що ні…

Але Великий Джим уже розправив крила.

— Кожне місто має своїх мурах, що роблять добро, і своїх цикад, котрі добра не роблять, але ми можемо жити з ними поряд, бо розуміємо їх і вміємо примушувати їх робити те, що в їхніх же інтересах, навіть якщо заради цього їх доводиться трохи утискати. Але в кожному місті присутня також сарана, як про це сказано в Біблії, і це саме такі люди, як оті Буші. На них ми мусимо опускати наш молот. Це може не подобатися тобі, може не подобатися мені, але особиста свобода хай собі піде десь погуляє, поки все це не закінчиться. Ми теж дечим жертвуємо. Хіба не закриваємо ми наш маленький бізнес?

Енді не хотілося нагадувати про те, що вони просто не мають вибору, оскільки все одно не можуть вивозити товар поза межі міста, тож він просто обмежився кивком. Він більше не хотів нічого обговорювати і побоювався засідання, куди вони прямували, яке могло затягнутися геть до півночі. Нічого йому не хотілося так сильно, як тільки піти додому, випити чогось міцного, лягти, і думати про Клодетт, і плакати, допоки не провалиться у сон.

— Що дійсно має зараз значення, друже, так це підтримування балансу. Це означає закон, і порядок, і нагляд. Наш нагляд, бо ми не цикади. Ми мурахи. Мурахи-солдати.

Великий Джим замислився. Коли він заговорив знову, голос його звучав уже суто по-діловому:

— Я обдумав і вважаю неправильним наше рішення дозволити «Фуд-Сіті» працювати, як звичайно. Я не кажу, що ми мусимо закрити цю крамницю, принаймні зараз цього робити не варто, але в наступні пару днів нам треба буде за нею уважно спостерігати. Пильно стежити. Те саме стосується «Палива & Бакалії». І я от подумав: непогано було б нам конфіскувати дещо з тих продуктів, що швидко псуються, для наших власних…

Він зупинився, примружено дивлячись на ґанок міської ради. Він не міг повірити власним очам і тому прикрив їх рукою від вечірньої зорі. Але картина залишилася: Бренда Перкінс і той гаспидський баламутник Дейл Барбара. Проте не пліч-о-пліч. Між ними сиділа і жваво балакала з удовою шефа Перкінса Ендрія Ґрінелл, третя виборна. Вони передавали одна одній з рук у руки якісь папери.

Великому Джиму це не сподобалося.

Абсолютно.

Він рушив уперед, воліючи припинити ту балачку, про що б там не йшлося. Не встиг він зробити і півдесятка кроків, як до нього підбіг якийсь хлопець. То був один із синів Кіл'яна. Цих Кіл'янів близько дюжини жило на мерзенній фермі, що стояла ледь не на межі з Таркер Міллом. Ніхто з цих дітей не відзначався метким розумом, що, чесно кажучи, було природним, зважаючи на вбогих батьків, котрі їх породили. Але всі були ревними парафіянами Святого Спасителя; спасенними, іншим словом. Цього звали Ронні… так принаймні вважав Ренні, але не був у цьому цілком певен. Всі вони були гостроголові, носаті, з випнутими надбрівними дугами.

Одягнений у зношену футболку РНГХ хлопець приніс записку.

— Агов, містере Ренні! — вигукнув він. — Господи, я шукаю вас по всьому місту!

— Боюся, Ронні, я зараз не маю часу на балачку, — сказав Великий Джим. Він не зводив очей із трійці, що сиділа на сходах міськради. Трійко Гаспидських Ідіотів. — Можливо, завтра…

— Я — Річі, містере Ренні, Ронні — то мій брат.

— Річі. Авжеж. А тепер, якщо ти вибачиш…

Великий Джим зробив крок уперед. Енді взяв у хлопчика записку і встиг затримати Ренні, перш ніж той підійшов до тріо, що розсілося на сходах.

— Краще прочитай оце.

Перше, що побачив Великий Джим, було лице Енді, ще більше витягнуте й занепокоєне, ніж зазвичай. От тоді він вже взяв записку.

Не Лес, навіть не Лестер. Ні. Преподобний Лестер Коґґінс. Не на добро це. Ну чому, чому все таке мусить траплятися одночасно?

Хлопець стояв перед книгарнею, у своїй вицвілій футболці й мішкуватих, сповзаючих джинсах він був схожий на якогось дурв'ячого сироту. Великий Джим кивнув йому, щоб підійшов. Той з готовністю підбіг. Великий Джим витяг із кишені ручку (на циліндрику якої йшов напис золотом ВАМ ГАРНИЙ НАСТРІЙ, БУДЬТЕ ПЕВНІ, ДАРУЄ БІЗНЕС ДЖИМА РЕННІ) і надряпав відповідь з трьох слів: Опівночі. Мій дім. Склав папірець і вручив хлопцеві.

— Віднеси йому. І не читай сам.

— Я не буду! Нізащо! Благослови вас Господь, містере Ренні.

— І тебе теж, синку, — провів він очима хлопця.

— Про що це він? — спитав Енді. І перш ніж Великий Джим встиг щось відповісти, припустив: — Про лабораторію? Про мета…

— Стули пельку.

Енді аж спотикнувся, так його це вразило. Великий Джим ніколи раніше не казав йому таких слів. Не на добро це.

— На все свій час, — промовив Великий Джим і вирушив назустріч нагальній проблемі.

Перше, що подумав Барбі, побачивши наближення Ренні: «Він іде, як дуже хвора людина, котра сама ще цього не знає». У його ході також вбачався чоловік, котрий усе життя роздає підсрачники.

Потискаючи Бренді обидві руки, він тримав на лиці найбільш хижу зі своїх світських посмішок. Вона сприйняла це зі спокійною, природною люб'язністю.

— Брендо, — мовив він. — Мої найглибші співчуття. Я мав би відвідати вас раніше… я, звісно, буду на похороні… але я був дещо зайнятий. Ми всі були зайняті.

— Розумію, — відповіла вона.

— Ми вельми журимося за Дюком, — сказав Великий Джим.

— Саме так, — включився Енді, котрий підійшов услід за Джимом: катерок на буксирі в океанського лайнера. — Вельми журимося.

— Я так вам обом вдячна.

— І, хоча я радо обговорив би ваші проблеми… я ж бачу, ви їх маєте… — усмішка Великого Джима поширшала, утім навіть зблизька не змінивши виразу його очей. — У нас дуже важливе засідання. Ендріє, чи не могла б ти піти й мерщій розкласти на столі всі ті папери?

У цю мить Ендрія, котрій недалеко було вже до п'ятдесяти, стала схожою на дитину, котру застали за тим, як вона намагалася поцупити з підвіконня гарячий пиріжок. Вона вже почала підводитись (кривлячись від болю у спині), але Бренда утримала її, міцно стиснувши руку. Ендрія знову сіла.

До Барбі дійшло, що обоє — і Ґрінелл, і Сендерс — мають вигляд на смерть переляканих людей. І то не через Купол, не зараз принаймні, бо причина їх переляку ховалася в Ренні. І знову йому майнуло: з халепи тай в багнище.

— Джеймсе, я вважаю, вам варто приділити нам якийсь час, — промовила люб'язно Бренда. — Безумовно, ви розумієте, що якби питання не було важливим, і то вельми… я сиділа б удома, перебуваючи в жалобі за моїм чоловіком.

Великого Джима запопала рідкісна для нього втрата мови. Люди на вулиці, котрі перед цим споглядали захід сонця, тепер почали дивитися на це імпровізоване рандеву. Можливо, підносячи Барбару до важливості, на яку його персона не заслуговувала, просто завдяки тому, що він сидів тісною купкою разом із міською третьою виборною та вдовою покійного шефа поліції. Вони роздивлялися, передаючи одне одному з рук у руки якийсь папірець так, ніби то був лист від самого Папи Римського. Чия голова народила ідею такої публічної вистави? Звісно ж, що Перкінсової дружини. В Ендрії не вистачило б розуму. Та й хоробрості, переймати його отак, на очах у публіки.

— Гаразд, либонь, ми зможемо приділити вам кілька хвилин. Як ти, Енді?

— Звісно, — подав голос Енді. — Кілька хвилин для вас місіс Перкінс, обов'язково. Мені дійсно дуже жаль Дюка.

— А мені вашу жінку, — серйозно відповіла вона.

Вони зустрілися очима. Це була справжнісінька Мить Возз'єднання[171], і від цього Великого Джима охопило таке почуття, хоч волосся на собі рви. Він розумів, що не мусить дозволяти таким почуттям заволодівати ним — це погано для тиску, погано для серця, — але досягти цього було важко, іноді. Особливо, коли тобі лише щойно вручили послання від людини, котра забагато знає, а тепер ще й повірила в те, що Бог хоче, аби вона все повідала місту. Якщо Великий Джим правильно здогадується, що на умі в Коґґінса, порівняно з тим ця справа виглядає просто мізерною.

От лише вона може виявитися й не мізерною. Бо Бренда Перкінс завжди його не любила, а Бренда Перкінс удова чоловіка, котрого зараз у місті сприймають — абсолютно безпідставно — як героя. Перше, що він мусить зробити…

— Ходімо всередину, — сказав він, — побалакаємо в кімнаті для засідань. — Він глипнув на Барбі. — Ви теж берете в цьому участь, містере Барбара? Оскільки мені цього вовіки не зрозуміти.

— Вам може допомогти оце, — відповів Барбі, протягуючи йому папери, які вони перед цим передавали з рук у руки. — Я колись служив в армії. Був лейтенантом. Здається, строк моєї служби подовжено. Також я отримав підвищення.

Ренні взяв аркуші за краєчок так, ніби вони могли бути гарячими. Це послання безперечно було соліднішим за абияк надряпану записку, принесену йому Річі Кіл'яном, і було воно від набагато відомішого кореспондента. З простим заголовком: З БІЛОГО ДОМУ. І сьогоднішня дата.

Ренні помацав папір. Глибока вертикальна зморшка пролягла між його брів.

— Це не справжній бланк Білого Дому.

«Звісно, що справжній, дурнику, — хотілося заперечити Барбі. — Годину тому його було доставлено кур'єрською службою ельфів Федерал Експрес. Мале міфічне курвеня без проблем телепортувалося крізь Купол».

— Авжеж, це не бланк, — Барбі намагався говорити делікатно. — Документ надіслано через інтернет у вигляді PDF-файла. Його прийняла і роздрукувала міс Шамвей.

Джулія Шамвей. Ще одна баламутка.

— Прочитайте документ, Джеймсе, — спокійно промовила Бренда. — Він важливий.

Великий Джим почав читати.

Бенні Дрейк, Норрі Келверт і Опудало Джо Макклечі стояли перед редакцією міської газети «Демократ». Кожен з них мав ліхтарик. Бенні й Джо тримали їх у руках; Норрі засунула свій до широкої передньої кишені куртки-кенгуру. Вони дивилися в бік міської ради, де, як здавалося, про щось радилися кілька людей — серед них усі троє виборних та кухар із «Троянди-Шипшини».

— Цікаво, про що там ідеться, — сказала Норрі.

— Та про якесь лайно, як старі це люблять, — відгукнувся Бенні зі зверхньою незацікавленістю і постукав у двері редакції. Коли на стук ніхто не відповів, повз нього просунувся Джо і потягнув за ручку. Двері відчинилися. Він зразу зрозумів, чому міз Шамвей не почула їхнього стуку; тут на всю потужність працював великий ксерокс, а сама редакторка якраз розмовляла зі спортивним репортером і тим дядьком, котрий вдень фотографував події на полі.

Вона помітила дітей і помахала їм. Одинарні аркуші газети швидко вилітали з машини у приймальний лоток. Піт Фрімен і Тоні Гай по черзі звідти їх діставали і складали.

— Аж ось і ви, — сказала Джулія. — А я вже була боялася, що ви не прийдете. У нас усе майже готове. Якщо цей розсобачений ксерокс не ґиґне на лайно, то скоро закінчимо.

Джо, Бенні й Норрі сприйняли нову для себе фразу з мовчазною вдячністю, кожен вирішивши самому застосувати її при першій же можливості.

— Ви отримали дозволи від старших? — спитала Джулія. — Я не хочу, щоб зграя розлючених батьків учепилася мені в загривок.

— Йо, мем, — сказала Норрі. — Кожен з нас отримав.

Фрімен перев'язував шпагатом пачки газет. І робив це погано, як помітила Норрі.

Сама вона вміла в'язати п'ять різних вузлів. А також рибальські петлі. Її батько навчив. А вона навзаєм показала йому, як робити «носики»[172] на її дошці, і коли він перший раз завалився, то реготав так, що аж сльози котилися йому по обличчю. У неї найкращий у цілім світі тато, вважала вона.

— Хочете, я це зроблю? — запитала Норрі.

— Прошу, якщо ти вмієш краще, — відступив вбік Піт.

Вона підійшла ближче, Джо і Бенні впритул за нею. Норрі побачила набрану великими чорними літерами шапку на одношпальтовому спецвипуску газети і застигла.

— Чортове гівно!

Щойно ці слова встигли вискочити з її рота, як вона затулила його руками, але Джулія тільки кивнула:

— Так, це справжнє чортове гівно. Сподіваюсь, ви всі приїхали на велосипедах і маєте на них кошики. На скейтбордах ви не зможете розвезти це по всьому місту.

— Ми приїхали так, як ви нам сказали, — відповів Джо. — На моєму кошика нема, але є багажник.

— Я можу прив'язати туди йому кілька пачок, — сказала Норрі.

Піт, котрий із захватом дивився на те, як швидко дівчина зв'язує газети, підтакнув:

— Авжеж, ти зможеш. У тебе це добре виходить.

— Йо, мені це звично, — прозаїчно відповіла Норрі.

— Ліхтарі взяли? — спитала Джулія.

— Так, — відповіли вони хором.

— Добре. «Демократ» уже тридцять років як не користувався послугами вуличних газетників, і мені б не хотілося відзначити повернення традиції тим, що когось із вас зіб'є машина на розі Мейн або Престіл-стрит.

— То була б невезучка, авжеж, — погодився Джо.

— Кожний приватний дім і кожний офіс на цих вулицях мусять отримати газету, так? А також усі на Морін-стрит і авеню Святої Анни. Після цього розбігайтеся. Робіть що хочете, але не пізніше дев'ятої щоб усі були вдома. Якщо залишаться газети, розкладіть їх на вулицях. Притисніть камінчиками, щоби десь не занесло.

Бенні знову подивився на заголовок:

МЕШКАНЦІ ЧЕСТЕР МІЛЛА, УВАГА!

БАР'ЄР ПРОБИВАТИМУТЬ ВИБУХІВКОЮ!

ЙОГО БУДЕ ОБСТРІЛЯНО КРИЛАТИМИ РАКЕТАМИ

ВСІМ РЕКОМЕНДОВАНО ЕВАКУЮВАТИСЯ ПОДАЛІ ВІД

ЗАХІДНОЇ МЕЖІ

— Можу закластися, це не подіє, — похмуро промовив Джо, роздивляючись карту, вочевидь, накреслену вручну внизу газетного аркуша. Межу між Честер Міллом і Таркер Міллом на ній було виділено червоним кольором. Там, де Мала Курва пересікала межу міста, стояв чорний знак X. Цей знак було підписано: КОНТАКТНА ТОЧКА.

— Прикуси собі язика, хлопчику, — сказав Тоні Гай.

Котрий би з писак на підхваті не склав цю цидулу, та підписав її власноруч той байстрюк, і повним своїм ім'ям, включно з отим другим, терористським[173]. Великий Джим за нього не голосував, і якби той у цю мить якимсь дивом телепортувався сюди, поставши перед ним наживо, він задушив би його власними руками.

І Барбару.

Великий Джим відчув щемливе бажання свиснути Піту Рендолфу, щоб той запроторив цього полковника Кухмістера в буцегарню. Сказати йому, хай впроваджує той свій гаспидський військовий стан з підвалу поліцейської дільниці, а Сем Вердро прислужиться йому в ролі ад'ютанта. Може, завдяки довгій реабілітаційній терапії Нечупара Сем навіть навчиться козиряти, не тицяючи разом із тим великим пальцем собі в око.

Тільки це не зараз. Поки що ні. Деякі фрази з листа Головнокомандувача-Мерзотника були особливо промовистими.

Як ви допомагатимете йому, так і ми допомагатимемо вам.

Чіткі робочі стосунки між всіма посадовими міста.

Це рішення підлягає подальшому перегляду.

Від вас ми очікуємо віри і співпраці.

Остання найбільш промовиста. Великий Джим був певен, що цей триклятий захисник абортів не має ніякого поняття про віру, для нього це лише прикладне слівце, але, коли він каже про співпрацю, він чітко розуміє, що має на увазі, і Джим Ренні також це чудово розуміє: це оксамитова рукавичка, всередині якої залізна рука зі сталевими пальцями.

Президент обіцяє співчуття й підтримку (він бачив щирі сльози на очах замороченої ліками Ендрії Ґрінелл, коли вона читала цей лист), але, якщо читати проміж рядків, правда стає очевидною. Це лист-погроза, неприкрито відверта. Співпрацюйте, бо інакше не буде вам інтернету. Співпрацюйте, бо ми складаємо списки покірних і неслухів, а вам вельми не сподобається знайти себе у списку останніх, коли ми до вас прорвемося. Бо ми все пригадаємо. Співпрацюй, друже. Бо інакше…

Ренні подумав: «Ніколи я не віддам мого міста під оруду кухаря, котрий наважився торкнутися рукою мого сина, а потім ще й противився моїй владі. Ніколи цьому не бувати, ти, мавпо. Ніколи». А ще він подумав: «М'яко, спокійно».

Хай полковник Кухмістер викладе їхній великий військовий план. Якщо за фактом той подіє, добре. Якщо ні, новостворений полковник Армії США відкриє для себе нове значення виразу: у глибині ворожої території.

Великий Джим усміхнувся і промовив:

— Давайте зайдемо досередини, ходімо. Схоже, нам багато чого треба обговорити.

Джуніор сидів у темряві зі своїми подружками.

Дивним це було, навіть йому самому це здавалося дивним, проте водночас і заспокійливим.

Коли він разом з іншими позаштатними підручними повернувся до поліцейської дільниці після того колосального розгардіяшу на Дінсморовому полі, Стейсі Моґґін (сама все ще в уніформі й утомлена на вигляд) сказала їм, що, якщо хочуть, вони можуть попрацювати ще чотири години. Понаднормових службових годин пропонуватиметься ще багато, якийсь період принаймні, а коли місту надійде час платити їм за службу, пояснила Стейсі, вона певна, що будуть ще й бонуси… котрі, либонь, забезпечить вдячний уряд Сполучених Штатів.

Картер, Мел, Джорджія Руа і Френк Делессепс погодилися відпрацювати додаткові години. Справа була навіть не в грошах; вони кайфували від цієї роботи. Джуніор теж, але в голові йому почав народжуватися черговий біль. Це так гнітило після цілого дня в першокласному настрої.

Він сказав Стейсі, що пасує, якщо можна. Вона запевнила його, що все нормально, тільки нагадала, що він мусить бути на службі завтра о сьомій ранку.

— Роботи вистачить, — сказала вона.

На ґанку Френкі підсмикнув на собі ремінь і сказав:

— Навідаюся я, мабуть, до Ейнджі додому. Скоріш за все, вона десь поїхала з Доді, але мені нестерпно думати, що вона могла послизнутися в душі й лежить там зараз паралізована, чи ще щось таке.

У Джуніора почало стугоніти в скронях. Перед лівим оком затанцювала якась біла цятка. Вона смикалася туди-сюди в ритмі з його серцем, биття котрого також пришвидшилося.

— Хочеш, я зайду, — запропонував він Френкі. — Мені все одно по дорозі.

— Правда? Якщо не важко.

Джуніор помотав головою. Разом і біла цятка перед його оком скажено, запаморочливо застрибала. Та потім вгомонилася.

Френкі понизив голос:

— Саммі Буші була розкрила рота на мене там, на полі.

— Ота піхва, — пхекнув Джуніор.

— Авжеж. Каже: «Що ти зробиш, заарештуєш мене?» — пропищав Френкі дошкульним фальцетом, від чого Джуніору аж нерви скрутило. Біла цятка перетворилася на червону і якусь мить він боровся з бажанням вхопити свого старого друга за горло і задушити тут же, на місці, щоби назавжди позбавити себе небезпеки коли-небудь знову почути той фальцет.

— Так я оце думаю, — продовжував Френкі. — Чи не з'їздити туди, як закінчиться зміна. Провчити її, ну розумієш, навчити поважати місцеву поліцію.

— Вона шалава. І суча лесбійка.

— Так це ж іще краще. — Френкі замовк, задивившись на страхітливе сідаюче сонце. — Цей Купол має свої плюси. Ми можемо робити ледь не все, що нам заманеться. У всякому разі поки що. Ти тільки подумай про це, старий. — Френкі вхопив себе за матню.

— Звісно, — погодився Джуніор. — Та в мене на них не дуже стоїть.

Але зараз він відчував, що якраз навпаки. Типу того. Не те щоб він збирався їх трахнути, чи щось таке, хоча…

— Ви все одно залишаєтеся моїми подружками, — промовив Джуніор у темряву комори. Спочатку він підсвічував собі ліхтарем, та потім його вимкнув. У темряві було краще. — Хіба ні?

Вони не відповідали. «А якби вони це зробили, — подумав він, — я мав би можливість доповісти батькові й преподобному Коґґінсу про велике чудо».

Він сидів спиною до стіни, вздовж якої тягнулися полиці з консервами. Ейнджі він поклав правобіч, а Доді лівобіч себе. Menagerie a trois[174], як називають це на форумах «Пентхауза». У світлі ліхтаря його дівчата мали не дуже гарний вигляд, розпухлі лиця і вибалушені очі, лиш трохи притінені їхнім волоссям, та вистачило лише їх відвернути… гай-гай! Чисто тобі парочка живих дівуль!

Щоправда сморід, куди ж без цього. Суміш старого лайна і свіжого гниття. Але не так вже й погано, бо тут також були присутні й інші, приємніші запахи: кави, шоколаду, патоки, сушених фруктів і, либонь, героїну.

Також легкий аромат парфумів. Від Доді чи від Ейнджі? Він не міг зрозуміти. Головне, що він розумів, біль у нього в голові знову притишився і пропала та дратівна біла цятка. Він посунув уперед руку, налапавши груди Ейнджі.

— Ти ж не проти цього, Ейндж? Ну, я, звісно, знаю, що ти кохаєшся з Френкі, але ж ви, типу того, що розбіглися, крім того, це лише збуджує почуття. А ще — не хотілося цього тобі казати, але мені здається, він сьогодні задумав тебе зрадити.

Вільною рукою він намацав руку Доді. Вона була холодна, але він все одно поклав її собі на член.

— О, моя Доді, — промовив він. — Це доволі круто. Але роби, як тобі хочеться, дівчинко; не стримуй себе, будь геть відвертою.

Звісно, він мусить їх поховати. Скоро. Купол у будь-яку мить може луснути, мов мильна бульбашка, або вчені знайдуть спосіб якось його розчинити. Й одразу ж по цьому в місті аж кишітиме дізнавачами. А якщо Купол так і стоятиме, напевне буде створено щось на кшталт комітету з пошуку харчів, вони ходитимуть з дому в дім, шукатимуть продукти.

Скоро. Але не прямо тепер. Бо тут затишно.

І водночас хвилююче. Люди цього б не зрозуміли, але вони й не мусять щось розуміти. Тому що…

— Це наша таємниця, — прошепотів Джуніор у темряву. — Правда ж, дівчата?

Вони не відповіли (хоча зроблять це, у свій час).

Джуніор сидів, обіймаючи дівчат, котрих сам же й замордував, так він потроху задрімав, а тоді й поринув у сон.

Коли Барбі з Брендою Перкінс об одинадцятій покинули міську раду, нарада там все ще тривала. Спершу вони йшли по Мейн у бік Морін-стрит мовчки. На розі Мейн-стрит і Кленової вулиці все ще лежала невеличка, притиснута камінцем пачка одношпальтового спецвипуску «Демократа». Барбі висмикнув одну газету з-під прес-каменя. Бренда дістала з сумочки ліхтарик-олівець і присвітила, щоб прочитати заголовок.

— Здавалося б, побачивши таке надрукованим у газеті, мусиш легше повірити, а воно зовсім не так, — сказала вона.

— Еге ж, — погодився він.

— Ви з Джулією разом підготували цей випуск, щоб Джеймс не зміг нічого приховати, — мовила вона. — Хіба не так?

Барбі похитав головою.

— Ні, він би й не намагався, бо це неможливо. Коли вибухає ракета, там такий звук, що чортам чути. Просто Джулія не хотіла, щоб Ренні розкручував цю новину на свою користь, якою б та його користь не була. — Він постукав пальцем по газетці. — Грубо кажучи, я вбачаю в цьому щось на кшталт страховки. Виборний Ренні мусить думати: «Якщо він випередив мене в цьому, у володінні якою іншою інформацією він мене випереджає?»

— Джеймс Ренні може бути вельми небезпечним суперником, мій друже.

Вони рушили далі. Бренда склала газету й засунула її собі під пахву.

— Мій чоловік провадив щодо нього слідство.

— З якої причини?

— Не знаю, що саме я можу вам розповісти, — сказала вона. — Вибір, як мені здається, лежить між або все, або нічого. І Гові не зібрав абсолютних доказів — це я знаю напевне. Хоча він уже був наблизився до цього.

— Справа не в доказах, — пояснив Барбі. — Справа в тому, щоб мені не опинитися у в'язниці, якщо завтра справи підуть не дуже гарно. Якщо те, що вам відомо, може допомогти мені утриматися на волі…

— Якщо вас непокоїть насамперед те, щоб самому не потрапити до в'язниці, ви мене розчарували…

То була лише частка проблеми, і Барбі знав, що вдова Перкінс це розуміє. Під час наради він уважно слухав і, хоча Ренні докладав солодкомовних зусиль, щоби виглядати улесливо розсудливим, Барбі був ним шокований. Він відчував під усіма тими побожними примовляннями й клятьбами зачаєного хижака. Він триматиметься за владу, аж поки в нього її не вирвуть силою; братиме все, що вважає за потрібне, поки його не зупинять. Це робило його небезпечним для всіх, не лише для Дейла Барбари.

— Місіс Перкінс…

— Мене звуть Бренда, пам'ятаєте?

— Гаразд, Брендо. Давайте припустимо, що Купол встояв; тоді місту мусив би допомагати хтось інший, не цей торговець уживаними автомобілями з манією величі. Брендо, сидячи в буцегарні, я не зможу допомогти нікому.

— Мій чоловік уважав, що Великий Джим тут гріє собі руки.

— Як? Чим? І наскільки?

— Давайте побачимо, що зроблять ракети, — відповіла вона. — Якщо це не подіє, я розповім усе. Якщо подіє, коли осяде пил, я зустрінуся й побалакаю з окружним прокурором… тоді, говорячи словами Рікі Рікардо, Джеймсу Ренні «доведеться давати пояснень»[175].

— Не тільки ви чекаєте, що принесе спроба прориву. Цю ніч Ренні перечекає смиренним ягнятком. Якщо крилаті ракети, замість того щоби пробити Купол, зрикошетять, гадаю, ми побачимо його інше обличчя.

Вона вимкнула ліхтарик і, подивившись угору, промовила:

— Погляньте на зірки. Такі яскраві. Оно Малий Ківш… Кассіопея… Велика Ведмедиця. Все як завжди. Мене це заспокоює. А вас?

— Так.

Якийсь час вони мовчали, задивившись на мерехтливе безмежжя Чумацького шляху.

— Але від споглядання зірок я завжди почувалася дуже маленькою і дуже… ефемерною, — вона засміялася, а потім доволі ніяково спитала: — Ви не проти, якщо я візьму вас під руку, Барбі?

— Зовсім ні.

Вона підхопила його під лікоть. Він накрив своєю рукою її долоню і повів додому.

Великий Джим згорнув засідання об одинадцятій двадцять. Пітер Рендолф побажав усім добраніч і покинув нараду. Він запланував почати евакуацію західної околиці міста рівно о сьомій ранку і сподівався до полудня очистити всю місцевість довкола Малої Курви. Слідом за ним підвелася й Ендрія, ступаючи повільно, тримаючись руками за поперек. Всім присутнім добре знайома була ця її поза.

Хоча з голови йому не йшла зустріч із Лестером Коґґінсом (і сон, він не проти був хоч трохи збіса поспати), Великий Джим спитав у неї, чи не могла б вона затриматися на кілька хвилин.

Вона запитально подивилася на нього. Позаду нього демонстративно складав докупи теки і ховав їх до сірого сталевого сейфа Енді Сендерс.

— І замкни двері, будь ласка, — лагідно попрохав Великий Джим.

Тепер уже з занепокоєним обличчям, вона виконала його прохання. Енді продовжував прибирати після наради, але плечі в нього були напружено згорблені, немов в очікуванні удару. Енді вже було відомо те, про що з нею балакатиме Великий Джим. І, судячи з його пози, хорошого там було мало.

— Що ти задумав, Джиме? — спитала вона.

— Нічого особливого, — що означало якраз навпаки. — Мені лише здалося, що перед нарадою ти вельми заприятелювала з цим Барбарою. І з Брендою, до речі, також.

— З Брендою? Та не… — вона вже ледь було не сказала не виставляй себе ідіотом, але вирішила, що це прозвучить занадто сильно. — Та не до ладу це, ми з Брендою знайомі вже тридцять ро…

— Аз містером Барбарою три місяці. Якщо так, то, виходить, поїдання зготованих кимсь вафель і шинки є достатньою основою для того, щоб пізнати ту людину.

— Гадаю, він тепер полковник Барбара.

Великий Джим усміхнувся:

— Важко сприймати це серйозно, коли вся його уніформа складається з джинсів і майки.

— Ти бачив лист Президента.

— Я бачив щось, що Джулія Шамвей могла самотужки склепати на своєму гаспидському комп'ютері. Чи не так, Енді?

— Авжеж, — промовив Енді, не повертаючи голови. Він усе ще щось складав до сейфа. А потім вкотре перекладав уже було складені теки.

— А якщо навіть припустити, що лист дійсно був від Президента? — спитав Великий Джим, цілком розтягуючи своє широке, з кількома підборіддями лице в тій усмішці, яку вона так ненавиділа. Ендрія, мабуть, уперше ледь не з зачаруванням помітила на тих його підборіддях щетину і зрозуміла, чому Джим завжди намагається так ретельно голитися. Щетина надавала йому зловісного ніксонівського[176] вигляду.

— Ну… — її занепокоєння вже межувало зі страхом. Вона хотіла сказати Джиму, що просто намагалася бути люб'язною, але насправді ж не зовсім так, там було дещо більше, і вона гадала, що Джим це помітив. Він вельми примітливий. — Ну, розумієш, він же Головнокомандувач.

Великий Джим зневажливо відмахнувся:

— Ти знаєш, хто такий командувач, Ендріє? Я тобі поясню. Той, хто заслуговує на лояльність і слухняність тому, що має ресурси, якими може допомогти нужденним. Це мусить бути чесний обмін.

— Так! — підбадьорилася вона. — Такі ресурси, як ті крилаті ракети!

— Гаразд, якщо від них буде якась користь.

— А чому їй не бути? Він сказав, що кожна має бойову головку на тисячу фунтів.

— Зважаючи на те, як мало ми знаємо про Купол, як можеш ти чи будь-хто з нас знати щось напевне? Звідки нам знати, що ракета не зірве Купол, залишивши кратер завглибшки з милю на тому місці, де стояв Честер Мілл?

Вона збентежено дивилася на нього. Потираючи, розминаючи руками собі поперек у тому місці, де гніздився біль.

— Авжеж, усе в руках Божих, — сказав він. — І ти права, Ендріє, ракети можуть спрацювати. Але якщо ні, ми залишимося напризволяще, а Головнокомандувач, котрий не здатен допомогти своїм громадянам, не вартий і бризки теплої сечі до холодного нічного горщика, на моє переконання. Якщо їхній обстріл не дасть того результату і якщо вони не пошлють усіх нас до Слави Господньої, комусь доведеться опікуватися нашим містом. Кому краще цим займатися: якомусь приблуді, котрого доторкнувся своєю чарівною паличкою Президент, чи виборним особам, які вже тут є? Розумієш тепер, куди я навертаю?

— Мені полковник Барбара здався цілком здатним, — прошепотіла вона.

— Перестань так його називати! — закричав Великий Джим.

Енді впустив теку, а Ендрія з переляканим зойком зробила крок назад.

Але одразу ж вона стала й випросталася, вмент віднайшовши в собі той, притаманний янкі сталевий стрижень, завдяки якому колись мала хоробрість вперше балотуватися у виборні.

— Не смій кричати на мене, Джиме Ренні. Я тебе знаю ще відтоді, як ти в першому класі вирізав картинки з каталогу «Сіерз»[177]і наклеював їх на кольоровий картон, тож не кричи на мене.

— Ох, дідько тебе забирай, вона образилася. — Хижа усмішка розповзалася тепер від вуха до вуха, перетворивши верхню частину його лиця на якусь дражливу веселу маску. — Як же це нікчемашно недоречно. Але вже пізно, я втомився і вичавив із себе весь денний запас солоденького сиропу. Тож слухай сюди і не змушуй мене повторювати двічі. — Він поглянув собі на годинник. — Зараз одинадцята тридцять п'ять, а я ще до дванадцятої хочу потрапити додому.

— Я не розумію, чого ти від мене хочеш?

Він підкотив очі, немов був не в змозі повірити в таку тупість.

— Коротко? Я хочу знати, чи будеш ти на моєму боці — моєму й Енді, — якщо цей їхній ідіотський план з ракетами нічого не дасть. А не поряд із цим вискочнем з посудомийної машини.

Вона розправила плечі й відпустила спину, за яку було трималася руками. Вона зуміла подивитися йому прямо у вічі, хоча губи в неї тремтіли.

— А якщо я вважаю, що полковник Барбара — містер Барбара, якщо тобі так більше подобається — більш кваліфікований керівник у кризовій ситуації?

— Що ж, обійдуся наразі, перетуди-тебе-в-батька-матір, — відповів Великий Джим. — Хай тобі допоможе твоя висока мораль. — Голос його впав до бурмотіння, що лякало більше за попередні крики. — Але ж ти приймаєш оті пігулки. Оксиконтин.

Ендрія похолола:

— А що з ними не так?

— Енді має їх чималенький запас, спеціально для тебе, але, якщо ти в цих перегонах вибираєш не того коня, пігулки можуть просто розчинитися. Правильно я кажу, Енді?

Енді почав мити кавоварку. Вигляд у нього був нещасний, він уникав погляду неспокійних очей Ендрії. Але з відповіддю не забарився.

— Так, — підтвердив він. — У такому випадку може трапитися, що я їх просто висиплю до унітаза в аптеці. Небезпечно тримати такі наркотики в цілком відрізаному від світу місті.

— Ти не маєш права! — скрикнула вона. — У мене є рецепт!

Великий Джим почав лагідно.

— Єдиний рецепт, який тобі зараз потрібен, це триматися людей, котрі знають це місто найкраще, Ендріє. Наразі це єдиний різновид рецепта, від якого тобі буде хоч якась користь.

— Джиме, мені потрібні мої пігулки, — вона почула, як тремтить її голос, точно, як у її матері в останні, найгірші роки, коли вона вже не вставала з ліжка, і Ендрія ненавиділа себе за це. — Я їх дуже потребую!

— Знаю, — сказав Великий Джим. — Бог випробовує тебе великим болем. («Не кажучи вже про гидомирну залежність від наркотику», — подумав він.)

— Просто роби, що слід, — включився Енді. Очі його в темних ободах були сумними й переконливими. — Джим найкраще знає, що треба нашому місту, і завжди знав. Не потрібно, щоб якийсь чужак розповідав нам, як робити нашу справу.

— Якщо я так робитиму, чи отримуватиму я мої таблетки проти болю?

Обличчя Енді освітилося посмішкою:

— Безперечно! Можливо, я навіть на свою відповідальність трохи підвищу дозу. Скажімо, на день на сто міліграмів більше? Хіба тобі не піде на користь? Вигляд ти маєш вкрай незадовільний.

— Мабуть, мені варто було б трохи збільшити, — глухо відповіла Ендрія. Голову вона похилила. Вона не пила алкоголю, ані келишка вина після випускного балу, коли їй там стало так зле, ніколи не викурила жодного косяка, зроду не бачила кокаїну, окрім як по телевізору. Вона була чудовою жінкою. Дуже приємною особистістю. Тож яким чином вона потрапила в таку пастку? Коли впала, ідучи по пошту до своєї скриньки? І одного цього достатньо, щоб перетворити когось на залежну від наркотику особу? Якщо це так, то як же це несправедливо. Як жахливо. — Але тільки на сорок міліграмів. На сорок, і не більше, цього мені буде достатньо, гадаю я.

— Ти певна? — спитав Великий Джим.

Зовсім не була вона певна. Тут-то й ховався диявол.

— Ну, либонь, на вісімдесят, — сказала вона, втираючи сльози з обличчя. А потім пошепки: — Ви мене шантажуєте.

Той шепіт був ледь чутний, але Великий Джим дочув. Ступив крок до неї. Ендрія відсахнулася, проте Великий Джим лише взяв її за руку. Ніжно.

— Ні, — промовив він. — Це був би гріх. Ми тобі допомагаємо. А навзаєм хочемо лиш одного: щоб ти допомагала нам.

Почулося гуп.

І Саммі враз прокинулася в ліжку, хоча, перед тим як упасти о десятій вечора, викурила півкосяка і випила три Філових пива.

Вона завжди тримала в холодильнику пару шестизарядних коробок і досі думала про них, як про «Філове пиво», хоча сам Філ пішов від неї ще у квітні. До неї долітали чутки, ніби він і зараз десь у місті, але вона не вірила. Авжеж, якби він крутився неподалік, вона його напевне хоч десь, а побачила б протягом останніх шести місяців, так же? Це маленьке місто, точно як співається у тій пісні. Гуп!

Вона сіла в ліжку, прислухалася, чи не скиглить Малюк Волтер. Він мовчав, і вона подумала: «О Господи, мабуть, розвалилася та чортова колиска! А він навіть не заплакав…»

Вона відкинула ковдру і поспішила до дверей. Натомість врізалася у стіну лівіше них. Ледь не впала. Проклята темрява! Проклятий Філ, котрий утік і полишив її в такому стані, і нема кому за неї заступитися, коли такі, як Френк Делессепс її кривдять і лякають і…

Вона обмацала руками верх шафи і знайшла ліхтарик. Увімкнула й поспішила до дверей. Не встигла вона завернути ліворуч, до спальні Малюка Волтера, як знову почулося гуп. Не зліва, а просто попереду, від дальньої стіни захаращеної вітальні. Хтось гупав у вхідні двері. Тепер звідти почувся ще й приглушений сміх. Хто б там не був, звучало це п'яно.

Вона кинулася через кімнату, майка, у котрій вона спала, збрижилася на її пухких стегнах (звідтоді, як пішов Філ, вона трохи поважчала, фунтів на п'ятдесят, але коли цей сраний Купол пощезне, вона збиралася сісти на «НутріСистем»[178], щоб повернутися до своєї шкільної ваги), і навстіж одчинила двері.

Ліхтарі — чотири, і то потужні — спалахнули їй просто в обличчя. Ті, хто ховалися поза сяйвом ліхтарів, знову засміялися. В одного з реготунів його ї-гі-гі виходило точнісінько, як у Кучерявчика з Трьох Коміків[179]. Вона впізнала, чий то сміх, бо добре пам'ятала його ще зі школи: це реготав Мел Ширлз.

— Нє, ну ти прикинь! — гукнув Мел. — Наша краля лягла спати, бо ні в кого відсмоктати.

Ще гучніший сміх. Саммі підняла руку, прикриваючи долонею очі, але без толку, люди з ліхтарями залишилися безликими фігурами. Один з голосів був жіночим. Це вже на краще, як їй здалося.

— Вимкніть ліхтарі, поки я не осліпла. І заткніться, ви розбудите дитину!

У відповідь їй гримнув іще голосніший регіт, проте три з чотирьох ліхтарів погасли. Посвітивши з дверей на гостей своїм ліхтарем, вона не зраділа побаченому: Френкі Делессепс і Мел Ширлз, а поряд з ними Картер Тібодо й Джорджія Руа. Та сама Джорджія, котра вдень наступила черевиком на груди Саммі й обізвала її лесбійкою. Жінка-то вона жінка, але небезпечна жінка.

Всі вони були зі своїми значками. І всі дійсно п'яні.

— Чого вам треба? Вже пізно.

— Треба догнатися, — сказала Джорджія. — Ти ж продаєш кайф, тож продай і нам.

— Хочу я дістатися червоного неба, як воно годиться патріоту міста[180], — проспівав Мел і засміявся: ї-гі-гі-гі-гі.

— У мене нічого нема, — відповіла Саммі.

— Не мели дурниць, тут все дуром просмерділо, — сказав Картер. — Продай нам трохи. Не будь курвою.

— Атож, — докинула Джорджія. Її очі сріблясто відблискували в промені ліхтаря Саммі. — Не зважай, що ми копи.

На це вони всі разом вибухнули реготом. Ну точно, розбудять дитину.

— Ні! — спробувала закрити двері Саммі. Тібодо поштовхом знову їх прочинив.

Штовхнув усього лиш сподом долоні, доволі легко, але Саммі поточилася назад. Вона перечепилася об чортів іграшковий потяг Малюка Волтера і вдруге за сьогоднішній день сіла на сраку. Майка на ній спурхнула вгору.

— Bay, рожева білизна, чекаєш на якусь зі своїх коханок? — спитала Джорджія, і всі знову зайшлися реготом.

Вимкнуті ліхтарі знову загорілися, освітивши її, мов на сцені.

Саммі різко обсмикнула на собі майку, ледь не порвавши горловину. Промені ліхтарів танцювали по її тілу, поки вона непевно зводилася на ноги.

— Де твоя гостинність, запрошуй нас до хати, — промовив Френкі, ввалюючись у двері. — Красно дякую, — обвів він променем ліхтаря вітальню. — Що за свинарник?

— По свині й свинарник, — підхопила Джорджія, і знову всі разом зареготали. — На місці Філа я б ризикнула завітати сюди знов лише для того, щоб надрати тобі сраку! — підняла вона кулак. Картер Тібодо церемонно стукнувся з нею кісточками.

— Він усе ще переховується на радіостанції? — спитав Мел. — Преться на меті? Та сама маячня на тему Ісуса?

— Я не розумію, про що ти… — її вже це не злило, їй уже стало страшно. Так безладно балакають у своїх кошмарах люди, накурившись перед тим трави, притрушеної янгольським пилком[181]. — Філ пішов від мене!

Її незвані гості перезирнулися між собою і розсміялися. Ідіотське ї-гі-гі Ширлза перекривало решту голосів.

— Пішов! Дременув! — кувікав Френкі.

— Типу, уїбав! — відгукнувся Картер, і вони всі разом стукнулися кісточками кулаків.

Джорджія згребла з верхньої полиці купку книжок у м'яких палітурках і гортала їх.

— Нора Робертс? Сандра Браун? Стефені Меєр?[182] Ти це читаєш? Ти шо, бля, не знаєш, правило Гаррі Поттера? — простягнувши руки перед собою, вона розтиснула пальці, і книжки посипалися на підлогу.

Дитина все ще так і не прокинулася. Це було просто чудо.

— Ви підете геть, якщо я продам вам трави? — спитала Саммі.

— Звичайно, — запевнив її Френкі.

— І давай мерщій, — сказав Картер. — Нам вранці рано на службу. Забезпечувати е-ва-ку-а-цію. Тож воруши своєю тлустою сракою.

— Почекайте тут.

Вона пішла до кухоньки й відкрила холодильник (тепер вже теплий, скоро все потане, чомусь від цього вона аж схлипнула) і дістала звідти пластиковий пакет трави. Один із трьох галонових[183] пакетів, які вона там тримала.

Вона вже почала обертатися, та раптом хтось обхопив її за плечі, а хтось інший вирвав у неї з рук пакет.

— Я хочу знову поглянути на твою рожеву білизну, — промовив Мел їй просто у вухо. — Подивитися, чи є напис НЕДІЛЯ в тебе на сраці. — Він задрав їй майку вище талії. — Нема, я так і знав.

— Перестаньте! Припиніть!

Мел засміявся: ї-гі-гі-гі-гі.

Їй просто в очі вдарив промінь світла, але вона встигла впізнати вузьку голову того, хто тримав ліхтар: Френкі Делессепс.

— Ти огризалася на мене сьогодні, — сказав він. — До того ж ти мене ляснула, зробила боляче моїй рученьці. А я усього лише зробив оце. — І він знову ухопив її за груди.

Вона спробувала відбитися. Націлений було їй у лице промінь світла вмент уперся в стелю. І тут же різко опустився знову. Біль вибухнув їй у голові. Він вдарив її ліхтарем.

— Ой! Ой, як боляче! ЩО ти робиш!

— Це, бля, ще не боляче. Тобі пощастило, що я не заарештував тебе за продаж наркотиків. Стій спокійно, якщо не хочеш отримати ще.

— Якось ця трава смердить мерзотно, — промовив Мел діловим тоном. Він так і стояв позаду, задерши її майку.

— І сама вона теж, — докинула Джорджія.

— Мусимо конфіскувати цю траву в тебе, сучечко, — сказав Картер. — Вибачай.

Френкі знов ухватив її за цицьку:

— Стій спокійно, — крутив він сосок. — Стій спокійно, кажу. — Голос у нього став хриплим. Дихання пришвидшилось.

Вона зрозуміла, до чого йде. Заплющила очі. «Хоч би тільки дитина не прокинулася, — подумала вона. — Хоч би вони не зробили чогось іншого. Гіршого».

— Давай, — підначила Джорджія. — Покажи їй, чого їй не вистачає з тих пір, як ушився Філ.

Френкі махнув ліхтарем у бік вітальні:

— Давай на диван. І розсувай ноги.

— А ти не хочеш спершу зачитати їй її права? — спитав Мел і засміявся: ї-гі-гі-гі-гі. Саммі подумала, якщо вона знову почує цей його сміх, у неї лусне голова. Але рушила до дивана, похиливши голову, з опущеними плечима.

Картер перехопив її на півдорозі, розвернув до себе, освітивши ліхтарем знизу своє лице, перетворивши його на маску якогось гобліна.

— Ти комусь розкажеш про це, Саммі?

— Н-н-ні.

Гоблін кивнув.

— Розумна дівчина. А ніхто тобі й не повірить все одно. Окрім нас, звісно, а ми тоді повернемося сюди, і вже як слід тебе заїбемо.

Картер штовхнув її на диван.

— Трахай її, — скрикнула Джорджія схвильованим голосом, націливши ліхтар на Саммі. — Трахайте цю курву.

Трахнули її всі троє молодиків. Френкі був першим, він прошепотів:

— Тримай краще рота на замку, поки тобі не накажуть смоктати, — і ввійшов у неї.

Наступним був Картер. Під час його на ній гоцання прокинувся і почав плакати Малюк Волтер.

— Стули пельку, хлопчику, а то мгені дофедець зачитайт тобі тфій пгава! — проревів Мел Ширлз і засміявся: ї-гі-гі-гі-гі-гі-гі.

Вже було близько півночі.

На своїй половині ліжка міцно спала Лінда Еверет; день їй випав виснажливий, завтра рано-вранці знову на службу (забезпечувати е-ва-ку-а-цію), тож навіть неспокійні думки про Дженілл не завадили їй заснути. Вона не хропла, ні, лише тихеньке ху-ху-ху лунало з її половини ліжка.

У Расті день був не менш виснажливим, але заснути він не міг, і заважав йому не неспокій через Джен. З нею все буде гаразд, гадав він, принаймні найближчим часом. Якщо її судороги не посилюватимуться, він їх зможе вгамувати. Якщо закінчаться запаси заронтину в шпиталі, він дістане ліки в Сендерса в аптеці.

А думав він про доктора Гаскелла. І про Рорі Дінсмора, звісно. У Расті перед очима так і стояла та скривавлена, пуста діра, де у хлопчика раніше було око. Він чув слова, сказані Гаскеллом до Джинні: «Я ще не оглуп, тобто не оглух».

Ось лише він помер тепер.

Расті перевернувся на інший бік, намагаючись прогнати ці спогади, але натомість прийшло бурмотіння Рорі: «Це Гелловін». А вслід за цим голос його власної доні: «Це Великий Гарбуз винен! Ти мусиш зупинити Великого Гарбуза!»

У його дочки були корчі. Рорі Дінсмору в око зрикошетила куля, і її фрагмент дістався його мозку. Про що це говорить?

Ні про що. Як той шотландець був сказав у «Загублених»[184]? — «Не сприймай хибно випадковість за долю».

Може, й так. Може, й ні. Але «Загублені» були давно. Той шотландець міг би сказати й навпаки: «Не сприймай хибно долю за випадковість».

Він перевернувся на інший бік і тепер згадав чорний заголовок вечірнього спецвипуску «Демократа»: БАР'ЄР ПРОБИВАТИМУТЬ ВИБУХІВКОЮ!

Все марно. Наразі заснути не складається, і найгірше в такому стані — силоміць заганяти себе до країни сну.

Унизу лежала половинка знаменитого пирога Лінди, з помаранчами й журавлиною; коли прийшов додому, він бачив його там на полиці. Расті вирішив піти до кухні, посидіти за столом, з'їсти пиріг, а заодно й погортати свіже число «Американського сімейного лікаря»[185]. Якщо яка-небудь стаття про коклюш йому не навіє сну, то ніщо інше вже не допоможе.

Він встав, дебелий чолов'яга у блакитній куртці й санітарських штанях, звичному для себе нічному вбранні, і тихенько рушив зі спальні, намагаючись не розбудити Лінду.

На півдорозі до сходів він зупинився і схилив, дослухаючись, голову.

Одрі підвивала, дуже тендітно, стиха, зі спальні його донечок. Расті підійшов і делікатно прочинив двері. Золотава ретриверка, її силует ледь угадувався між дівчачими ліжками, підняла голову, поглянувши на нього, і видала чергове тихе скиглення.

Джуді лежала на боці, підклавши собі руку під щічку, дихала вона повільно і рівно. Інша справа Дженні. Вона безустанно крутилася з боку на бік, намагаючись скинути з себе ковдру, і щось мурмотіла. Расті переступив через собаку і присів на ліжко Дженні під плакатом її чергового улюбленого бой-бенду.

Їй щось снилося. І щось негарне, судячи зі стурбованого виразу її обличчя. А мурмотіння її схоже було на протести. Расті намагався було розібрати слова, але вона вже затихла.

Знову заскиглила Одрі.

Нічна сорочка Джен вся збилася. Расті її поправив, натягнув ковдру і прибрав волосся в Дженні з лиця. Очі під її заплющеними повіками швидко рухалися туди-сюди, але він не помітив у неї ні тремтіння кінцівок, ні скорчених пальців, ні характерного плямкання губами. Радше фаза швидкого сну, аніж епілептичний напад, це майже напевно. З чого поставало цікаве питання: невже собаки чують ще й запах поганих сновидінь?

Він нахилився й поцілував Джен у щічку. Відразу по цьому очі її розплющилися, але він не був певен, що вона його бачить. Це міг бути й симптом малої епілепсії, але Расті чомусь не вірилося в це. У такому разі загавкала б Оді, вважав він.

— Спи, солоденька, — промови він.

— Тату, в нього золотий бейсбольний м'яч.

— Я знаю, мила, засинай.

— То поганий м'яч.

— Ні. Він хороший. Бейсбольні м'ячі всі хороші, а особливо золоті.

— Ох, — зітхнула вона.

— Засинай, доню.

— Добре, татуню. — Вона перевернулася на бік і заплющила очі. Трохи поворушилася під ковдрою, а потім затихла. Одрі, котра лежала на підлозі, піднявши голову, й дивилася на них, знову поклала морду собі на лапи і сама заснула.

Расті трохи посидів там, послухав дихання своїх дочок, запевняючи себе, що нема ніяких причин для страхів, всі люди вряди-годи балакають уві сні. Він запевняв себе, що все гаразд — достатньо було лише поглянути на сплячу на підлозі собаку, щоби в цьому впевнитися, — але посеред глупої ночі важко бути оптимістом. Коли до світанку ще залишалося кілька довгих годин, погані думки втілилися і почали блукати. Посеред ночі сни перетворилися на зомбі.

Врешті-решт він вирішив, що йому не хочеться пирога з журавлиною й помаранчами. Йому схотілося повернутися до ліжка, притиснутися до своєї теплої сплячої дружини. Але, перш ніж вийти зі спальні, він погладив шовковисту голову Оді.

— Вартуй, дівчинко, — шепнув він їй.

Оді розплющила одне око, поглянула на нього.

Він подумав: «Золотава ретриверка. — І, природно, наступна асоціація. — Золотий бейсбольний м'яч. Поганий м'яч».

Тієї ночі, попри нововиявлену жіночу приватність, Расті залишив їхні двері відкритими.

Коли Великий Джим повернувся додому, Лестер Коґґінс сидів у нього на ґанку. Коґґінс читав Біблію при світлі ліхтарика. Великий Джим не пройнявся такою ревністю преподобного, настрій, який у нього й так був поганим, ще більше погіршав.

— Хай благословить тебе Господь, Джиме, — привітався Лестер, підводячись. Він вхопив і палко стиснув протягнуту йому Великим Джимом руку.

— І тобі благословення, — сміливо відповів Великий Джим.

Коґґінс ще раз міцно стиснув йому руку наостанок і врешті її відпустив.

— Джиме, я тут тому, що отримав одкровення. Минулої ночі я просив його, бо вельми було мені тяжко, а сьогодні вдень воно трапилося. Бог напоумив мене і через Писання, і через того хлопчика.

— Через сина Дінсмора?

Коґґінс гучно цмокнув губами свої складені долоні й здійняв їх до неба.

— Саме так. Через Рорі Дінсмора. Хай перебуває він у Божій благодаті во віки віків.

— Саме зараз він вечеряє з Ісусом, — промовив Великий Джим машинально. У світлі свого ліхтаря він вивчав преподобного, і йому не подобалося те, що він бачив. Хоча на ніч різко похолоднішало, шкіра Коґґінса блищала від поту. Очі були витріщені, білкаті. Волосся в нього їжилося якимись дикими кучерями й піддашками. І взагалі він мав вигляд людини, що збилася на манівці і скоро впаде в рівці.

Великий Джим подумав: «Це недобре».

— Авжеж, — підхопив Коґґінс. — Я певен. Бенкетують… в обіймах предвічних рук…

Великому Джиму майнула думка, що важко робити ці дві справи одночасно, але він утримав її при собі.

— І понад те, Джиме, смерть його не була даремною. Ось, щоб розповісти тобі це, я й прийшов.

— Розповіси в хаті, — сказав Великий Джим, і перш ніж проповідник мовив слово, спитав: — Ти бачив мого сина?

— Джуніора? Ні.

— Ти довго тут чекав? — Великий Джим увімкнув у передпокої світло, при цім благословляючи генератор.

— Десь із годину. Може, трохи менше. Сидів на сходах… читав… молився… розмірковував.

Великому Джиму кортіло знати, чи не бачив його хтось, але він утримався від запитання. Коґґінс і так був сам не свій, а таке питання могло ще більше вибити його з колії.

— Ходімо до мене в кабінет, — покликав він і пішов попереду, з похиленою головою, плоскостопо перевалюючись повільними широкими кроками. Ззаду він скидався на одягненого в людське вбрання ведмедя, старого й повільного, але все ще небезпечного.

Окрім картини, що зображала Нагірну проповідь, за якою ховався сейф, по стінах кабінету Великого Джима висіло також чимало почесних відзнак, що свідчили про його служіння на благо міста. А також обрамлене фото самого Великого Джима, котрий потискає руку Сарі Пейлін, і ще одне, де він ручкається з Дейлом Ернгардтом[186], коли той перебував у Оксфорд-Плейнз на шоу Креш-Ей-Рама[187], збираючи кошти для якогось благодійного дитячого фонду. Там висіло навіть фото Великого Джима з Тайґером Вудсом[188], вельми приємним на вигляд негром.

На столі в нього містився лише один пам'ятний сувенір — позолочений бейсбольний м'яч на пластиковій підставці. Під ним (також під прозорим пластиком) зберігався автограф: Джиму Ренні з вдячністю за вашу допомогу в проведенні в Західному Мейні благодійного турніру з софтболу 2007 року! А нижче підпис: Білл Спейсмен Лi[189].

Всівшись за столом у своєму кріслі з високою спинкою, Великий Джим узяв м'ячик і почав перекидати його з руки в руку. Його приємно була перекидати, особливо, коли ти трохи не в собі: гарна, важкенька річ, золоті шви утішливо цьомкають тобі долоні. Великий Джим подеколи загадувався: а якби ото мати такий же м'яч, тільки цілком золотий. Він, либонь, займеться цим питанням, коли закінчиться ця проблема з Куполом.

Коґґінс примостився на протилежному боці столу, на стільці для клієнтів. Стільці для прохачів. Саме там його й хотів бачити Великий Джим. Очі в преподобного бігали туди-сюди, як у людини, котра дивиться на тенісну гру. Або, скажімо, на кришталеву кульку гіпнотизера.

— Ну, Лестере, розказуй, що стряслося. Просвіти мене. Тільки давай так, щоб недовго, гаразд? Завтра в мене багато роботи.

— Ти помолишся спершу разом зі мною, Джиме?

Великий Джим усміхнувся. Хижо усміхнувся, але не на максимальну потужність. Принаймні поки що.

— Чому б тобі спершу не розповісти мені все? Перш ніж ставати на коліна, я хотів би знати, за що ми молитимемося.

Лестер говорив не коротко, проте Великий Джим не перебивав. Він слухав його зі зростаючою тривогою, яка перетворювалася на жах. Рясно приправлена біблійними цитатами промова преподобного збивалася на манівці, але суть її була ясною: він вирішив, що їхній маленький бізнес прогнівив Бога достатньо для того, щоб Той накрив ціле місто великою скляною чашею. Лестер молився, питаючи поради, що їм робити, при цьому бичуючи себе (слово «бичування», мабуть, наразі було використано в переносному значенні — серйозно сподівався Великий Джим), і Бог підвів його до одного вірша в Біблії, де йдеться про божевілля, осліплення, забиття… тощо… тощо.

— Господь сказав, що переді мною свою ознаку привселюдно опри… явнить…

— До чого тут Опра[190]? — насупив кучматі брови Великий Джим.

Не звертаючи на це уваги, Лестер провадив далі, весь спітнілий, немов хворий на малярію, не відриваючи очей від золотавого м'ячика. Туди-сюди, туди-сюди рухалися вони…

— Це було схоже на те, як ото я підлітком мав сім'явиверження в ліжку.

— Лестере, це трохи… забагато інформації, — він не припиняв перекидати м'ячик з руки в руку.

— Бог сказав, що оприявнить переді мною осліплення, але не моє осліплення. І от, сьогодні вдень там, на полі, Він це зробив! Хіба ні?

— Ну, я вважаю, як одна з інтерпретацій…

— Ні! — підхопився на рівні Коґґінс. Тримаючи в одній руці Біблію, він почав ходити колами по килиму. Другою рукою він смикав себе за волосся. — Бог сказав мені, що, коли я побачу цей знак, я мушу розповісти моїм парафіянам про все, чим ти займаєшся…

— Лише я? — спитав Великий Джим. Задумливим тоном. Тепер він перекидав м'ячик з руки в руку вже швидше. Цмок. Цмок. Цмок. Туди-сюди, з долоні на долоню, на вигляд м'ясисті були ці долоні, але все ще тверді.

— Ні, — ледь не зі стогоном заперечив Лестер. Тепер він крокував швидше, більше не дивлячись на м'яч. Широко розмахуючи Біблією у вільній від висмикування з голови волосся руці. Іноді він так само поводився й на кафедрі, коли його особливо несло. У церкві це було цілком нормальним, але тут виглядало чисто тобі як оскаженіння. — І ти, і я, і Роджер Кіл'ян, брати Бові, і… — він понизив голос. — І той інший. Майстер. Гадаю, цей чоловік божевільний. Якщо навесні, коли все розпочиналося, він ще був притомним, то зараз уже сказився.

«Хто б оце таке казав», — подумав Великий Джим.

— Усі ми пов'язані, але саме я і ти мусимо покаятися, Джиме. Так повідав мені Господь. Саме це означало осліплення хлопчика; саме заради цього він помер. Ми покаємося і спалимо той Сарай Сатани, що позаду церкви. І тоді Бог нас звільнить.

— Авжеж, Лестере, звільнить, і ти собі підеш. Прямісінько до штатної в'язниці Шошенк.

— Я сприйму відміряне Богом покарання. І то з радістю.

— А я? А Енді Сендерс? Брати Бові? А Роджер Кіл'ян? Здається, у нього ще дев'ятеро дітей, котрих треба годувати. А якщо нам не випадає з цього ніякої радості, Лестере?

— Нічим не можу зарадити, — тепер уже Лестер почав лупити себе Біблією по плечах. Туди-сюди, спершу по одному, потім по другому. Великий Джим усвідомив, що перекидає свій злотий м'яч з руки в руку синхронно з ударами проповідника. Лясь… і цмок. Лясь… і цмок. Лясь… і цмок. — Жаль Кіл'янових дітей, звичайно, проте… «Вихід», розділ двадцятий, вірш п'ятий: «Я Господь, Бог твій, Бог заздрісний, що карає за провину батьків на синах, на третіх і на четвертих поколіннях». Ми мусимо підкоритися. Ми мусимо витнути цей шанкер, хай би як не було боляче; виправити все неправе, що було зроблено нами. Це означає покаяння і очищення. Очищення вогнем.

Великий Джим підняв руку, наразі не зайняту м'ячем.

— Тпру, тпру, тпру-у-у. Подумай, що ти кажеш. Це місто покладається на мене — і на тебе, звісно — у нормальний час. Але в кризу воно нас потребує! — Він підвівся, відштовхнувши назад крісло. День був таким довгим і жахливим, він так втомився, а тут ще це. Він наповнювався люттю. — Те, чим ми займалися, Лес, урятувало від голоду тисячі дітей в Африці. Ми навіть оплачували лікування їхніх пекельних хвороб. Також ми збудували тобі нову церкву і найпотужнішу християнську радіостанцію на всьому північному сході.

— І набивали власні кишені, не забудь і про це! — скрикнув Коґґінс. І заразом ляснув собі просто по обличчю своєю Святою Книгою. З однієї ніздрі в нього потекла цівка крові. — Набивали брудними грішми з наркотиків! — Він вдарив себе знову. — А радіостанцією Ісуса заправляє божевільний, котрий варить ту отруту, що її діти колють собі у вени!

— Гадаю, насправді більшість з них її просто курять.

— Ти вважаєш, що це смішно?

Великий Джим обійшов кругом стола. У скронях йому стугоніло, цегляним рум'янцем узялися щоки. Однак він знову спробував говорити м'яко, немов до істеричної дитини:

— Лестере, я потрібен нашому місту як керівник. Якщо ти розкриєш свою пельку, я не зможу забезпечити йому керівництво. Та ніхто тобі й не повірить…

— Усі, геть усі повірять! — закричав Коґґінс. — Коли побачать диявольську лабораторію, яку я дозволив тобі створити позаду моєї церкви, вони повірять усі! І, Джиме, хіба ти не розумієш, тільки-но гріх оприявниться… щойно болячку буде вичищено…

Бог прибере Його бар'єр! Криза закінчиться! Їм не потрібне буде твоє керівництво!

Отут уже Джеймс Ренні зірвався.

— Воно їм завжди буде потрібне! — проревів він і навідліг махнув рукою з затиснутим у кулаку бейсбольним м'ячем.

Лестер якраз обертався лицем до Джима, коли від удару в нього тріснула шкіра на лівій скроні. Кров ринула йому лівою половиною обличчя. Ліве око зблиснуло крізь кров. Його хитнуло вперед з розчепіреними руками. Біблія фуркнула на Великого Джима, мов якесь трепло. Кров плямувала килим. Ліве плече Лестерового светра вже просякло нею.

— Ні, не така воля Госпо…

— Така моя воля, ти, набридлива мухо. — Великий Джим знову розмахнувся і цього разу поцілив преподобному в лоба, точнісінько в центр. Віддачею самому Великому Джиму струснуло руку аж до плеча. Але Лестер лише похитнувся вперед, змахнувши своєю Біблією. Скидалося на те, що він хоче іще щось сказати.

Великий Джим опустив руку з м'ячем вздовж тіла. У плечі його смикався біль. Кров уже рясно струмила на килим, а цей дурв'ячий син все ще залишався на ногах; все ще ступав уперед і, намагаючись заговорити, чвіркав дрібними бризками рудої.

Коґґінс наштовхнувся на передній край столу- кров залопотіла на незайманий блотер, — а потім його потягло вбік. Великий Джим хотів було знов замахнутися м'ячем, але не зміг.

«Я знав, що ті мої шкільні заняття штовханням ядра мені колись гикнуться», — подумав він.

Він перебрав м'ячик у ліву руку і змахнув нею збоку і вгору. Вона зустрілася зі щелепою Лестера, пожолобивши йому нижню третину обличчя, кров сплеснула вгору в непевнім світлі підвісної стелі. Кілька її краплин пристали до матового скла.

— Хго! — схлипнув Лестер. Він усе ще намагався обійти по краю стіл. Великий Джим ретирувався у проміжок між тумбами.

— Тату?

В одвірку стояв Джуніор, очі вирячені, рот розкритий.

— Хго! — схлипнув Лестер і почав скособочено обертатися на звук нового голосу. Простягнув перед собою Біблію. — Хго… Хго… Хго… БхгОГ…

— Не стій стовпом, допоможи мені! — гаркнув Великий Джим до сина.

Лестер почав, спотикаючись, рухатися до Джуніора, по-варіятському змахуючи Біблією. Светр на ньому просяк, штани набули бурякового кольору, лиця не видно, все затоплено кров'ю.

Джуніор кинувся йому назустріч. Лестер почав було завалюватись, але Джуніор його підхопив, підтримав.

— Я втямив, преподобний Коґґінсе, я втямив… не хвилюйтеся.

Джуніор зчепив руки на липкому від крові горлі Лестера і почав давити.

Через п'ять безкінечних хвилин.

Великий Джим сидить у своєму робочому кріслі — розвалився у своєму робочому кріслі — краватка, яку він спеціально надів на нараду, розпущена, сорочка розстебнута. Він масажує собі м'ясисту ліву грудь. Під нею все ще скаче галопом його серце, збиваючись на аритмію, але без ознак того, що збирається раптом зупинитися.

Джуніор пішов. Ренні спершу було подумав, що той збирається повідомити Рендолфу, що було б неправильно, але почувався надто виснаженим, щоб покликати сина назад. Тоді хлопець повернувся сам, приніс брезент із багажника їхнього трейлера. Він дивився, як Джуніор ривком розгортає його на підлозі — буденно-діловито, ніби робив це вже сто разів раніше.«То все оті фільми категорії R[191], які вони тепер дивляться», — подумав Великий Джим, потираючи в'ялу плоть, що колись була цупкою, твердою.

— Я… допоможу, — прохрипів він, знаючи, що не зможе.

— Сиди спокійно, віддихайся.

Його власний син, стоячи навколішках, кинув на нього темний, недосяжний для розуміння погляд. У ньому, напевне, могла бути любов — Великий Джим вельми надіявся, що так і є, — але й дещо інше також.

Утямив? У тому погляді також проблиснуло оте «я втямив»?

Джуніор загортав Лестера в брезент. Брезент потріскував. Джуніор оглянув тіло, ще підкотив його, потім накрив краєм брезенту. Великий Джим купив цей брезент у Берпі. На розпродажі. Він згадав, як Тобі Меннінг ще приказував: «Ви зробили офігітельно вигідну покупку, містере Ренні».

— Біблія, — промовив Великий Джим. Голос звучав ще хрипло, але почувався він вже трохи краще. Серцебиття уповільнилося, слава Богу. Хто міг знати, що після п'ятдесяти такі круті узгір'я. Він подумав: «Треба почати робити вправи. Повернути собі форму. Бог дає людині лише одне тіло».

— Точно, добре, що нагадав, — промурмотів Джуніор. Він ухопив святу Біблію, засунув її Коґґінсу між стегна і почав знов загортати тіло.

— Він увірвався сюди, синку. Збожеволів.

— Звісно, — Джуніор не виявив цікавості. Загортати тіло йому було явно цікавіше.

— Вийшло так, що або він, або я. Тобі треба… — знову щось сполошилося йому в серці. Джим вхопив ротом повітря, закашлявся, стукнув собі в груди. Серце знову заспокоїлося. — Тобі треба відвезти його до Святого Спасителя. Коли його знайдуть, там є хлопець… можливо… — він мав на увазі Майстра, хоча, можливо, це дурна думка, залучати Майстра до виконання брудної справи. Майстер Буші розумівся на головному ділі. Звичайно, він чинитиме спротив під час арешту. У такому випадку його можуть і не взяти живим.

— Я знаю краще місце, — відповів Джуніор безхмарним голосом. — А якщо ти говориш про те, щоб повісити його на когось іншого, я маю кращого кандидата.

— Кого?

— Йобаного Дейла Барбару.

— Ти знаєш, я не схвалюю таких виразів…

— Йобаний… Дейл… Барбара.

— Яким чином?

— Поки що не знаю. Але ти краще помий той чортів м'яч, якщо не бажаєш з ним розлучатися. І подінь кудись свій блотер.

Великий Джим підвівся на рівні. Він почувався тепер краще.

— Ти добрий син, Джуніоре, що допомагаєш своєму старому батькові.

— Як скажеш, — відповів Джуніор. Тепер на килимі лежала велика зелена сосиска. З одного її боку стирчали ступні. Джуніор намагався заткнути їх брезентом, але той не тримався. — Треба було б заліпити клейкою стрічкою.

— Якщо ти не доправиш його до церкви, то куди ж…

— Не переймайся, — відгукнувся Джуніор. — Є безпечне місце. Преподобний полежить там, поки ми не придумаємо, як заманити в пастку Барбару.

— Треба ще подивитися, що трапиться завтра, перш ніж щось робити.

Джуніор подивився на нього з холодною зневагою, якої ніколи раніше Великий Джим за ним не примічав. Йому дійшло, що тепер його син має над ним велику владу. Але ж він його рідний син…

— Ми мусимо закопати твій килим. Слава Богу, в тебе тут хоч не покриття від стіни до стіни. І більшість бруду залишилася на верхньому боці.

Він підняв зелену сосиску і потяг її в коридор. Через кілька хвилин Ренні почув, як завівся трейлер.

Великий Джим розглянув золотий м'яч. «Я мушу і його спекатися», — подумав він, проте зрозумів, що не зможе цього зробити. Цей м'яч фактично був фамільною цінністю.

Та й взагалі, навіщо? Яка біда, якщо він буде чистий?

Коли за годину додому повернувся Джуніор, золотий м'яч знову сяяв у своїй пластиковій колисці.