Під куполом

ЗАГРАЙ-НО ПІСНЮ МЕРТВОГО ГУРТУ

Повернувшись із поліцейської дільниці, Лінда з Джекі побачили Расті з дівчатками, вони сиділи на ґанку, чекали на них. Обидві Джей-Джей усе ще були в нічних сорочках — легких бавовняних, а не фланелевих, які зазвичай на них уже вдягали о цій порі року. Хоча ще не настала навіть сьома ранку, термометр із надвірного боку кухонного вікна показував шістдесят шість градусів[348].

Зазвичай дівчатка підбігали першими, набагато випередивши Расті, щоб обняти маму, але цього ранку він обігнав їх на кілька ярдів. Обхопив Лінду за талію, а вона обвила руками його шию мало не з болючим притиском — то були не обійми-привітання, а зчеплення потопельників.

— З тобою все гаразд? — шепнув він їй у вухо.

Волосся колихнулося біля її щоки, це вона кивнула. А вже тоді відсторонилася. Очі її сяяли.

— Я була певна, що Тібодо пориється в мисці, але Джекі здогадалася плюнути в пластівці, це було геніально, хоча я була впевнена…

— Чому мама плаче? — запитала Джуді голосом, у якому вчувалося, що вона сама на грані того, щоб заплакати.

— Я не плачу, — сказала Лінда, витираючи очі. — Ну, хіба трішечки. Бо я така рада бачити вашого тата.

— Ми всі раді його бачити! — вигукнула Дженілл. — Тому що мій тато — ВІН БОС!

— Це для мене новина, — здивувався Расті й поцілував Лінду в розтулені губи, міцно так її поцілував.

— Ой, вони розкритими ротами цілуються! — захоплено вигукнула Дженілл, а Джуді прикрила собі долонькою очі й захихотіла.

— Ходімо, дівчатка, гайда на гойдалку, — покликала Джекі. — А потім переодягнетеся і підемо до школи.

— Я ХОЧУ ЗРОБИТИ СОНЦЕ! — заверещала Дженілл, побігши першою.

— Школа? — перепитав Расті. — Насправді?

— Насправді, — кивнула Лінда. — Заняття у класах початкової школи на Іст-стрит. Триватимуть по півдня. Венді Голдстон і Еллен Вандестайн зголосилися проводити уроки. В одній кімнаті діти від дошкільнят до третьокласників, в іншій четверто-шестикласники. Не знаю; чи буде там якесь навчання, але діти принаймні матимуть куди ходити, це додасть їм якогось відчуття нормальності. Ймовірно. — Вона подивилася в небо, де не виднілося ані хмаринки, проте жовтуватий відтінок все одно був присутній. «Немов блакитне око зі зростаючою катарактою». — Мені б самій трохи нормальності. Поглянь на небо.

Расті на секунду задер голову, а потім відсторонив дружину на відстань своїх рук, щоб роздивитися її уважніше.

— Так вам вдалося все там зробити чисто? Ти цілком певна?

— Так. Але ми були на межі. Коли дивишся на таке в якомусь шпигунському фільмі, можна отримати задоволення, але в реальному житті — це жах. Я не братиму участі в його звільненні. Через наших дівчаток.

— Диктатори завжди роблять заручниками дітей, — сказав Расті. — У якийсь момент люди мусять сказати, що це більше не діє.

— Але не тут і не тепер. Це ідея Джекі, тож хай вона її і втілює. Я сама не буду брати в цьому участі й тобі не дозволю. — Проте вона знала, якщо він вимагатиме, вона зробить усе, що він попросить; сенс сказаного нею заперечував вираз її обличчя. Якщо саме це робило його босом, він не хотів ним бути.

— Ти підеш на роботу? — спитав він.

— Звичайно. Дітей до Марти, Марта й відведе їх до школи, а Лінда з Джекі, як стій, з'являться на свою чергову поліцейську зміну під Куполом. Інакше б це просто дивно виглядало. Ненавиджу навіть про це думати, — вона перевела дух. — Я почуваюся такою розбитою. — Вона озирнулася, щоби впевнитися, що її не почують діти. — Ох, курва, яка я втомлена. Майже не спала. А ти збираєшся до шпиталю?

Расті похитав головою.

— Джинні з Твічем перебудуть самі принаймні до полудня… хоча з тим новим хлопцем, що прийшов нам допомагати, гадаю, у них все буде гаразд. Терстон такий, трохи ніби нью-ейджер, але дуже вправний. Я завітаю до Клер Макклечі. Хочу поговорити з тими дітьми, а ще мені треба з'їздити туди, де лічильник Ґайґера в них зафіксував стрибок радіації.

— Що мені казати людям, якщо хтось питатиме, де ти?

Расті поміркував.

— Правду, гадаю я. Часткову принаймні. Кажи, що я шукаю ймовірний генератор Купола. Це змусить Ренні двічі подумати, перш ніж робити якісь наступні кроки.

— А якщо мене спитають про конкретне місце? Бо ж напевне питатимуть.

— Відповідай, що не знаєш, але кажи, що, гадаєш, це десь у західній частині міста.

— Чорна Гряда на півночі.

— Атож. Якщо Ренні накаже Рендолфу послати кількох його гончаків, я хочу, щоб вони вирушили не в мій бік. Якщо хтось тобі пізніше щось закидатиме, казатимеш, що була дуже втомлена, переплутала. Слухай-но, любонько, перш ніж підеш на роботу, склади список людей, котрі здатні повірити, що Барбі не винен у тих вбивствах. — І знову йому майнуло: «Наші й не наші». — Треба нам буде побалакати з цими людьми, до завтрашніх міських зборів. І то вельми обережно.

— Расті, ти точно цього певен? Тому що після вчорашньої пожежі все наше місто остерігатиметься «друзів Дейла Барбари».

— Чи я певен? Так. Чи мені це подобається? Абсолютно безсумнівно, ні.

Вона знову подивилася на жовтуватого відтінку небо, перевела погляд на два дуби, що росли в них перед домом, листя висіло нерухомо, безвільно, яскраві перед тим кольори тепер вицвіли до одноманітної сірості. Вона зітхнула.

— Якщо Ренні загнав у пастку Барбару, можливо, це й газету він спалив. Ти ж це розумієш, так?

— Так.

— І якщо Джекі зуміє визволити Барбару з в'язниці, де вона його сховає? Де в нашому місті є безпечне місце?

— Мені треба про це поміркувати.

— Якщо ти знайдеш генератор і вимкнеш його, весь цей непотріб типу я шпигую[349] перетвориться на лайно.

— Молися, щоби так і трапилось.

— Буду. А що там за радіація? Я не хочу, щоб ти захворів на лейкемію або ще щось.

— У мене щодо цього є ідея.

— Можна мені поцікавитися?

— Краще не треба, — усміхнувся він. — Вона доволі божевільна. Вона переплела його пальці своїми.

— Бережи себе. Він поцілував її.

— Ти себе теж.

Вони подивилися туди, де Джекі розхитувала дівчаток на гойдалці. Не лише самих себе їм треба берегти. І все-таки, подумав Расті, йому нікуди не подітися від того, що ризик стає потужним фактором його життя. Тобто, якщо він хоче залишатися спроможним дивитися собі в очі у дзеркалі під час вранішнього гоління.

Коргі Горесу подобалася людська їжа.

Фактично коргі Горес обожнював людську їжу. Оскільки він був трохи товстуватим (не кажучи вже про деяку сивуватість, що позначила йому писок останніми роками), їсти її йому було заборонено, і Джулія слухняно припинила підгодовування пса зі свого столу після того, як ветеринар ясно дав їй зрозуміти, що такою щедрістю вона вкорочує вік найближчому своєму другові. Розмова ця відбулася шістнадцять місяців тому, і з того часу Горес був обмежений «Біл-Джеком»[350] та спорадичними дієтичними собачими ласощами. Ці ласощі видом нагадували пакувальний полістироловий попкорн, і, судячи з того, як докірливо Горес дивився на неї перед тим, як їх з'їсти, на смак вони теж були, як той самий пінопласт. Але Джулія не здавала позицій: ніяких більше шкірок смажених курчат, ані «Чіздудлів»[351], ані кусника від її вранішнього пончика.

Таким чином споживання Горесом «ферботен продуктен» було обмежено, проте цілком не припинено; нав'язана дієта просто змусила його вдатися до самозабезпечення цікавим їдлом, що водночас дарувало псу неабияке задоволення, відроджуючи в ньому мисливську натуру, властиву його лисячим предкам. Вранішні й вечірні прогулянки були особливо багаті на кулінарні втіхи. Просто дивовижно, що люди викидають до риштаків уздовж Мейн-стрит й Вест-стрит, по яких зазвичай пролягав його прогулянковий маршрут. Там знаходилися стружечки картоплі-фрі, чипси і крекери з арахісовим маслом, а подеколи й обгортка від морозива з прилиплими до неї рештками шоколаду. Одного разу він натрапив на цілий пиріжок «Застільних теревенів»[352]. Той перестрибнув з тарілочки йому в шлунок швидше, ніж ви встигли б промовити слово холестерин.

Не завжди йому вдавалося глитнути все ним впольоване, іноді Джулія завчасно помічала здобич, на яку він націлився, і відсмикувала його за шворку. Але все'дно діставалося йому багато, бо ж Джулія часто вигулювала його, водночас тримаючи в одній руці розкриту книжку або «Нью-Йорк Таймс». Ігнорування його на користь «Таймс» не завжди йшло йому на користь — наприклад, коли Горесу хотілося, щоб йому ґрунтовно почухали черево, — але під час прогулянок таке ігнорування було щастям. Для маленьких жовтих коргі ігнорування означає — смаколики.

Цього ранку його ігнорували. Джулія й інша жінка — хазяйка будинку, бо це її запахом тут усе пропахло, особливо в околицях тієї кімнати, де люди викидають з себе кізяки й мітять свою територію — були зайняті балачкою. Ця інша жінка була заплакала, і тепер Джулія обнімала її.

— Мені краще, але не так щоб зовсім, — сказала Ендрія. Вони сиділи в кухні. Горес чув дух кави, яку вони пили. Холодної, не гарячої кави. Також він чув запах пундиків. Отих, що з глазур'ю. — Мені все ще їх хочеться. — Якщо вона сказала це про пундики, то Горесу їх теж хотілося.

— Потяг до ліків може тривати ще дуже довго, — сказала Джулія. — Та це не найважливіше. Я схиляю голову перед твоєю відважністю, Ендріє, але Расті мав рацію: ломка — дурна й небезпечна річ. Тобі збіса пощастило, що обійшлося без судорожних припадків.

— Схоже, я їх таки мала. — Ендрія ковтнула кави. Горес почув сьорбання. — Я бачила дуже яскраві сни. В одному з них буяла пожежа. Велика. На Гелловін.

— Але ж тобі вже краще.

— Трішки. Мені починає здаватися, що я впораюсь. Джуліє, ти можеш скільки тобі завгодно залишатися в мене, але, гадаю, краще тобі знайти собі якесь здоровіше місце. Цей сморід…

— Ми могли б щось зробити з цим запахом. Дістанемо батарейний вентилятор у Берпі. Якщо гостювання мені запропоновано серйозно — мені разом з Горесом, — я приймаю твою пропозицію. Нікому не варто на самоті позбавлятися наркозалежності.

— Не було іншого способу, любонько.

— Ти знаєш, що я маю на увазі. Чому ти вирішила це зробити?

— Бо, здається, вперше з того дня, як мене вибрали, мене потребує наше місто. А ще тому, що Джим Ренні пригрозив позбавити мене пігулок, якщо я заважатиму втіленню його планів.

Далі Горес не слухав. Його більше цікавив запах, що досягав його чутливого носа з того проміжку, над яким один з торців дивана стикався зі стіною. Саме на цьому дивані любила сидіти Ендрія в свої кращі (якщо так можна назвати медикаментозні) дні, іноді дивлячись програми на кшталт «Переслідуваних»[353] (вельми вдале продовження «Загублених») або «Танці з зірками» чи якийсь фільм по Ейч-Бі-О[354]. Перед кіновечорницями вона зазвичай смажила собі в мікрохвильовці попкорн. І миску з ним ставила на край столу. А оскільки наркоші рідко бувають акуратистами, чимало попкорну валилося під стіл. Саме його запах тепер і чув Горес.

Залишивши жінок при їхній розмові, він пробрався у куточок під столиком. Місце було вузеньке, але край стола створював природний місток, а він був худим песиком, особливо після того, як його було посаджено на собачу версію програми «Назирачі ваги»[355]. Перші ядерця лежали відразу за документами з папки ВЕЙДЕР, запечатаними в конверті з коричневого манільського паперу. Горес стояв якраз на імені своєї хазяйки (написаному друкованими літерами акуратним почерком тепер уже покійної Бренди Перкінс) і підчищав перші смаколики з на диво багатого розсипу скарбів, коли Ендрія і Джулія повернулись до вітальні.

Якась жінка промовила:

— Передай це їй.

Нашорошивши вуха, Горес поглянув угору. Голос не Джулії й не цієї іншої жінки; то був голос мертвої. Як і всі собаки, Горес доволі часто чув голоси мертвих, а іноді й бачив їхніх власників. Мертві були повсюди, але живі люди їх не могли бачити так само, як вони не могли відчути десятки тисяч ароматів, які оточували їх щохвилини кожного дня.

— Передай це Джулії, їй це потрібно, це належить їй.

Ну, це вже було смішно. Джулія ніколи не їстиме нічого з того, що побувало в його роті, Горес знав це з багатого власного досвіду. Навіть, якщо він випхає це до неї своїм носом, вона не буде їсти. Так, це людська їжа, але тепер це також підложна їжа.

— Не попкорн. Оце…

— Горесе? — різко погукала Джулія голосом, який означав, що він схибив, як ото «Ох, який негарний песик, як ти можеш» і всяке таке бла-бла-бла. — Що ти там робиш? Ану вилазь.

Горес ввімкнув задню передачу. І подарував їй найчарівливішу зі своїх усмішок «Янголе, Джуліє, як я тебе кохаю», сподіваючись, що ніякого попкорну не прилипло йому до носа. Дещо він устиг перехопити, але відчував, що головні розсипи скарбів залишилися недосяжними.

— Ти що, підгодовувався там?

Горес сів, дивлячись на неї з виразом щирого обожнювання. Яке насправді відчував, бо любив він Джулію дуже-дуже.

— Проте цікавіше питання, чим саме ти там підгодовувався, — нахилилася вона з наміром зазирнути в проміжок між диваном і стіною.

Та тут інша жінка почала видавати горлом звуки, ніби зібралася блювати. Вона обхопила себе руками, намагаючись припинити напад дрожу, але безуспішно. Змінився її запах, і Горес зрозумів, що вона зараз почне ригати. Він уважно дивився. Іноді в людському блювотинні траплялися гарні речі.

— Ендріє? — запитала Джулія. — З тобою все гаразд?

«Дурне запитання, — подумав Горес. — Хіба ти не чуєш, як вона запахла?»

Утім, це запитання теж було дурним. Джулія ледь дочувала власний запах, навіть коли їй траплялося спітніти.

— Так. Ні. Не треба було мені їсти ту булочку з родзинками. Мене зараз…

Вона поспішила з кімнати. Додати до тих запахів, що вже живуть в комірці сечі-й-кізяків, виміркував Горес. Слідом за нею пішла Джулія. Якусь мить Горес вирішував, чи не пірнути йому знову під стіл, але він унюхав тривожність у Джулії й натомість теж побіг за нею по п'ятах.

Про мертвий голос він геть-чисто забув.

Расті зателефонував до Клер Макклечі з машини. Хоча було ще рано, вона відповіла одразу ж, і він цьому не здивувався. У Честер Міллі тепер ніхто не міг багато спати, принаймні без фармацевтичних засобів.

Вона пообіцяла, що Джо з друзями будуть у її домі готові не пізніше восьмої, якщо треба, вона сама їх збере. Понизивши голос, Клер повідомила:

— Здається мені, що Джо запав на дівчинку Келвертів.

— Дурником був би, аби не запав, — відповів Расті.

— Ви самі їх повезете туди?

— Так, але не в зону небезпечної радіації. Обіцяю вам, місіс Макклечі.

— Звіть мене Клер. Якщо я дозволяю моєму синові їхати з вами в таке місце, де, як вони кажуть, звірі покінчили життя самогубством, гадаю, нам варто звертатись одне до одного просто на ім'я.

— Ви викличете Бенні й Норрі до себе, а я обіцяю піклуватися про них усіх в нашій експедиції. Годиться?

Клер сказала — так. Через п'ять хвилин після розмови з нею Расті вже повертав з моторошно порожньої Моттонської дороги на Драммонд-лейн, коротку вуличку, на якій стояли найгарніші в Східному Честері будинки. Найгарніший з найгарніших мав на поштовій скриньці напис: БЕРПІ. Уже незабаром Расті опинився в кухні пана Берпі, сидів, пив каву (гарячу, у Берпі генератор усе ще працював) з Ромео і його дружиною на ім'я Мішеля. Ромео і Мішеля були блідими й похмурими на вигляд. Він цілком вдягнений, вона все ще в домашньому халаті.

— Ви думаєте, цей хлопець Багбі наспгавді убив Бгенду? — спитав Роммі. — Бо, якщо він це згобив, я вб'ю його власними гуками.

— Я так не думаю, — відповів Расті. — Гадаю, його підставили. Але, якщо ви почнете комусь розповідати, що я вам таке казав, у нас обох будуть неприємності.

— Роммі завжди любив ту жінку, — Мішеля усміхалася, але в голосі її дзвеніли крижинки. — Сильніше, ніж мене, іноді мені здається.

Роммі цього ані підтвердив, ані заперечив — здавалося, він цих її слів навіть не почув. Він нахилився до Расті, карі очі дивилися прискіпливо.

— Пго що це ви кажете, док? Підставили яким чином?

— Не хочу зараз вдаватися в деталі. Я тут в іншій справі. Боюся, також у секретній.

— Тоді я нічого не бажаю чути, — заявила Мішеля. І покинула кухню, забравши з собою свою чашку.

— Ця жінка не подагує мені ніякого кохання цієї ночі, — промовив Роммі.

— Співчуваю.

Роммі знизав плечима.

— Маю 'ншу, на 'ншому кінці міста. Міша знає, хоча не показує виду. Кажіть мені, що там у вас за спгава, док.

— Є одні діти, котрі вважають, що вони, мабуть, знайшли те, що генерує цей Купол. Вони зовсім юні, але розумні. Я їм вірю. У них є лічильник Ґайґера, і на Чорній Гряді вони зафіксували стрибок радіації. Не смертельний, але ближче вони не наблизились.

— Не наблизились до чого? Що вони там бачили?

— Проблиски пурпурового світла. Ви знаєте, де той старий сад?

— Авжеж, чогти забирай. Фегма Маккоя. Я любив возити туди дівчат. Видно все місто. У мене був старий «Вілліс»… — замріяний вираз промайнув на його обличчі. — Утім, це неважливо. Так, кажете, пгоблисковий ліхтар?

— Вони також бачили багато мертвих тварин — кількох оленів, ведмедя. Діти вважають, що ті тварини покінчили життя самогубством.

Роммі подивився на нього серйозно.

— Я вирушаю з вами.

— Це було б дуже добре… до якогось моменту. Один з нас мусить пройти весь шлях, і цим одним буду я. Але мені потрібен захисний костюм проти радіації.

— Що ви маєте на увазі, док?

Расті почав пояснювати. Коли він закінчив, Роммі дістав пачку «Вінстона» й попхнув її по столу.

— Моя улюблена отрута, — сказав Расті, беручи собі сигарету. — Тож яка на це ваша думка?

— О, я можу вам допомогти, — сказав Роммі, даючи йому й собі підкурити. — У себе, в моєму магазині, я маю геть усе, як кожному пго це відомо в нашім місті. — Він націлився сигаретою на Расті. — Але навгяд чи вам сподобається ваше фото в газеті, бо вигляд ви матимете збіса смішний, це факт.

— Я цим не переймаюся, ось який факт, — відповів Расті. — Газета згоріла вчора вночі.

— Я чув, — кивнув Роммі. — Знову цей пагубок Барбара. Його друзі.

— Ви в це вірите?

— О, моє довігливе серце. Коли Буш казав, що ув Ігаку є атомні гакети, я й цьому вігив. І казав людям: «Це людина, що знає точно». Я також вігив, що Освальд[356] діяв сам, факт.

З іншої кімнати озвалася Мішеля.

— Перестань уже з себе вимучувати отой твій фальшивий французький прононс.

Роммі нагородив Расті усмішкою, ніби промовляючи: «От бачите, з ким мені доводиться жити».

— Авжеж, дорога моя, — гукнув він, і то вже без жодного акценту Щасливчика П'єра[357]. А тоді знову обернувся до Расті. — Залиште вашу машину тут. Поїдемо в моєму фургоні. Більше місця. Висадите мене біля магазину, а тоді заберете тих дітлахів. Я зберу для вас протирадіаційний костюм. От лише як бути з рукавицями… не знаю…

— Прокладені свинцем рукавиці лежать у шафі в рентгенкабінеті, у нас у лікарні. Довгі, аж по лікті. Я можу й фартух прихопити…

— Гарна ідея, бридко було б дивитися, як ви ризикуєте кількістю власних сперматозоїдів…

— Там також можуть бути захисні освинцьовані окуляри, котрими в сімдесятих користувалися техніки й радіологи. Хоча їх могли й викинути. Я маю надію, що рівень радіації там не піднімається набагато вище за той останній, що його побачили на лічильнику діти, коли стрілка залишалася ще на зеленому секторі.

— Ви ж щойно самі казали, що вони не наближалися зовсім впритул…

Расті зітхнув.

— Якщо стрілка покаже вісімсот або тисячу імпульсів у секунду, збереження плодовитості буде найменшим моїм клопотом.

Вони ще не встигли піти, як Мішеля — тепер одягнена в коротку спідницю і підкреслено видовищний светрик — знову опинилася в кухні й напосіла на свого чоловіка, дорікаючи його дурістю. Вичитувала йому, що він втягне їх у халепу. Раніше вже таке траплялося, і от тепер знову. Тільки тепер халепа буде гірша, ніж він здатен собі уявити.

Роммі обняв її і швидко щось заговорив французькою. Вона відповідала тією ж мовою, випльовуючи слова. Він не вгавав. Вона двічі вдарила його кулачком у плече, потім заплакала і поцілувала його. Надворі Роммі вибачливо подивився на Расті й знизав плечима.

— Така в неї вдача, — промовив він. — Душа поетки й емоційний макіяж собаки зі сміттєзвалища.

Коли Расті з Ромео Берпі приїхали до універмагу, там уже сидів Тобі Меннінг, готовий відкриватися, обслуговувати покупців, якщо таким виявиться бажання Роммі. Компанію йому складала Петра Ширлз, котра працювала через дорогу в аптеці. Вони сиділи в шезлонгах, з поручнів яких звисали таблички: КІНЕЦЬ ЛІТА — ШАЛЕНИЙ РОЗПРОДАЖ.

— Гадаю, що про протирадіаційний костюм, який ви мені будуватимете, я не почую від вас раніше… — Расті поглянув собі на годинник, — десятої?

— Навряд, — відповів Роммі. — Інакше б ви вважали мене божевільним. Ідіть, док. Знайдіть ті рукавиці, окуляри й фартух. Побалакайте з дітьми. Дайте мені якийсь час.

— Бос, ми відкриваємося? — спитав Тобі, коли Роммі вийшов з машини.

— Не знаю. Може, після обіду. Троха зайнятий буду зганку, я.

Расті поїхав геть. І тільки коли він уже був на пагорбі поряд із громадським майданом, до нього прийшло усвідомлення того, що і в Тобі, і в Петри на руках були голубі пов'язки.

Він знайшов рукавиці, фартухи й освинцьовані окуляри в глибині шафи в рентген-кабінеті за дві секунди до того, як був готовий припинити всякі пошуки. Ремінець окулярів був порваний, але Расті не сумнівався, що Роммі зуміє його якось полагодити. Як бонус йому не довелося нікому пояснювати, чим він займається. Весь шпиталь, здавалося, спав.

Він вийшов знову надвір, втягнув ніздрями повітря — застійне, з неприємним чадним присмаком — і подивився на захід, на чорну пляму, завислу там, куди були поцілили ракети. Вона була схожа на якусь шкірну виразку. Він зрозумів, що думки його весь час крутяться навколо Барбі й Великого Джима і вбивств, бо це було людське, це було те, що він розумів. Але було б помилкою ігнорувати Купол — потенційно катастрофічну річ. Він мусить зникнути, і то якомога скоріше, інакше в його пацієнтів з астмою й хронічними обструктивними захворюваннями легень почнуться проблеми. А ці люди — вони ж як ті канарки в шахті.

Це нікотинове небо.

— Хорошого мало, — промурмотів Расті й закинув свої трофеї до фургона. — Дуже мало, вважай, що зовсім нема.

Коли він дістався будинку родини Макклечі, всі троє дітей були вже там, сиділи дивно пригнічені, як на тих, кого можуть оголосити національними героями ще до кінця цієї середи, якщо цього жовтня фортуна вибрала саме їх.

— Ну що, друзі, ви готові? — запитав Расті бадьоро, більш хвацько, ніж він насправді почувався. — Перед тим як вирушати туди, нам ще треба заїхати до Берпі, але це не займе багато ча…

— Вони хочуть вам спершу дещо розповісти, — сказала Клер. — Бачить Бог, мені хотілося б, аби цього не було. Дедалі все гірше й гірше. Бажаєте помаранчевого соку? Ми хочемо його випити весь, поки не зашумів.

Расті зведеними докупи великим і вказівним пальцями показав, щоб йому налили лише трішечки. Він ніколи не був великим любителем апельсинового соку, але хотів, щоб Клер пішла з кімнати, і відчував, що їй теж цього хочеться. Вона була блідою, і голос її звучав тривожно. Йому подумалось, що навряд чи це пов'язано з тим, що діти знайшли на Чорній Гряді; тут було щось інше.

«Цього мені тільки не вистачало», — подумав він.

Коли Клер вийшла з кімнати, Расті промовив:

— Говоріть.

Венні й Норрі подивилися на Джо. Він зітхнув, змахнув собі з лоба волосся і знову зітхнув. Мало спільного вбачалося зараз між цим серйозним юнаком і тим хлопчиком, котрий три дні тому вимахував плакатами, здіймаючи бучу на Дінсморовому полі. Обличчя в нього було таким же блідим, як і в його матері, а на лобі з'явилося кілька прищиків — либонь, його перші. Расті й раніше стикався з такими раптовими спалахами акне. У нього це спровоковані стресом прищі.

— Що трапилось, Джо?

— Люди кажуть, я розумний, — промовив Джо, і Расті стривожився, усвідомивши, що той ось-ось може вдаритись у сльози. — Мабуть, я таки розумний, але іноді мені хочеться, щоб було навпаки.

— Не хвилюйся, — встряв Венні. — Є багато важливих ділов, де ти тупак тупаком.

— Закрийся, Венні, — промовила Норрі лагідно.

Джо не звертав уваги.

— Я почав вигравати в тата в шахи, коли мені було шість років, а в мами, коли мені виповнилося вісім. У школі всі оцінки — відмінно. Завжди перемагав на наукових олімпіадах. Уже два роки, як пишу власні комп'ютерні програми. Я не вихваляюся. Я знаю, що я дивакуватий вундеркінд.

Норрі посміхнулася, накривши його долоню своєю. Він її стиснув.

— Але ж я просто бачу зв'язки, розумієте? Оце і все. Якщо є «А», за ним мусить іти «Б». Якщо нема «А», тоді «Б» нехай собі йде десь гуляє. А може, й уся абетка цілком.

— Джо, про що ми взагалі говоримо?

— Я не вірю, що кухар скоїв усі ті вбивства. Точніше, ми не віримо.

Йому явно полегшало, коли на ці його слова Норрі з Бенні згідно закивали головами. Але то було ніщо порівняно з радістю (разом із недовірою), якою він спалахнув, коли Расті промовив:

— Я також не вірю.

— Я ж вам казав, як він круто ріже, — вигукнув Бенні. — А шви які накладає.

Повернулася Клер із крихітною склянкою соку. Расті сьорбнув. Теплий, але пити можна. Без генератора до завтра він би вже скис.

— А ви чому не вірите, що це він зробив? — спитала Норрі.

— Спершу ви самі скажіть.

Генератор на дорозі Чорна Гряда раптом зсунувся в дальній куток розуму Расті.

— Ми бачили місіс Перкінс учора вранці, — сказав Джо. — Ми були на майдані, тільки-но почали працювати з лічильником Ґайґера. Вона йшла вгору на міський пагорб.

Расті поставив склянку на стіл поряд з собою і, сидячи на стільці, нахилився, затиснувши руки між колін.

— О котрій годині це було?

— Мій годинник зупинився в неділю біля Купола, тому точно сказати не можу, але побоїще в супермаркеті ще тривало, коли ми її побачили. Отже, було це, мабуть, десь о чверть по дев'ятій. Не пізніше.

— І не раніше. Бо колотнеча ще продовжувалася. Ви ж її чули.

— Авжеж, — кивнула Норрі. — Дуже гучно.

— І ви цілком впевнені, що то була саме Бренда Перкінс? Чи не могла це бути якась інша жінка?

У Расті бухкало серце. Якщо її бачили живою під час бійки в маркеті, тоді виходить, що Барбі дійсно чистий.

— Ми всі її знаємо, — сказала Норрі. — Вона була в мене навіть матір'ю нашої зграї в гьорлскаутах, але потім я перестала туди ходити.

Той факт, що насправді її виключили з організації за куріння, здавався їй неважливим, тому його вона оминула.

— Від мами я знаю, що кажуть люди про ці вбивства, — продовжив Джо. — Вона розповіла мені все, що сама знає. Ну, й про ті армійські жетони.

— Мама не хотіла розповідати все, що їй відомо, — долучилася Клер. — Але мій син може бути дуже наполегливим, до того ж це здавалося мені важливим.

— Так воно й є, — кивнув Расті. — Куди йшла місіс Перкінс?

На це відповів Бенні:

— Спершу пішла до місіс Ґріннел, але вона, мабуть, сказала їй щось не вельми втішне, бо місіс Ґріннел затраснула двері в неї прямо перед носом.

Расті нахмурився.

— Це правда, — підтвердила Норрі. — Я думаю, місіс Перкінс принесла їй пошту чи щось таке. Вона віддала місіс Ґріннел якийсь конверт. Місіс Ґріннел його взяла, а потім грюкнула дверима. Як і сказав Бенні.

— Ха, — промовив Расті. Можна подумати, ніби щось доставлялося, у Честер Мілл від минулої п'ятниці. Однак важливішим вбачалося те, що Бренда була живою і діяла в той час, на який Барбі мав алібі. — А куди потім вона пішла?

— Перейшла через Мейн-стрит і пішла по Мілл-стрит, — відповів Джо.

— По вашій вулиці тобто.

— Саме так.

Расті переключив свою увагу на Клер.

— А вона не…

— До нас вона не приходила, — сказала Клер. — Хіба що, коли я була в погребі, з'ясовувала, які в нас залишилися запаси консервів. Десь із півгодини я там пробула. Може, хвилин сорок. Я… я хотіла заховатися від того галасу в маркеті.

Бенні повторив те саме, що був казав попереднього дня:

— Мілл-стрит тягнеться на чотири квартали. Аж так багато садиб.

— Мені це здається не найважливішим, — промовив Джо. — Я дзвонив Енсону Вілеру. Він теж був колись нарваним бордером, та й зараз подеколи їздить зі своєю дошкою на скейтодром в Оксфорді. Я спитав його, чи був містер Барбара на роботі вчора зранку, і він відповів — так. Він сказав, що містер Барбара пішов звідти до «Фуд-Сіті» вже після того, як там почалася колотнеча. Відтоді він залишався з Енсоном і місіс Твічел. Отже, містер Барбара має алібі стосовно міз Перкінс, і пам'ятаєте, я казав про те, що якщо нема «А», то не може бути й «Б»? І про решту абетки?

Расті ця метафора здавалась трохи занадто алгебраїчною, коли йдеться про суто людські справи, але він зрозумів, що має на увазі Джо. Є інші жертви, щодо яких Барбі алібі не має, але те, що тіла були складені в одному місці, вказує, що вбивав їх теж хтось один. А якщо щонайменше за одну з жертв відповідальність лежить на Великому Джимі (як на це вказують сліди швів від м'ячика на обличчі Коґґінса), скоріш за все, цим одним і був саме він.

Або це міг зробити Джуніор. Джуніор, котрий тепер носить поліцейський значок і заразом пістолет.

— Ми мусимо звернутися до поліції, правда ж? — спитала Норрі.

— Мене це лякає, — сказала Клер. — Мене це дуже-дуже лякає. А що, як Бренду Перкінс убив Ренні? Він теж живе на нашій вулиці.

— Саме це я й казала ще вчора, — докинула Норрі.

— І хіба не логічно, якщо вона прийшла до одної виборної особи, а та затраснула перед нею двері, то далі вона могла піти побачитися з іншою виборною особою, котра живе по сусідству?

— Ма, я не вбачаю тут ніякого зв'язку, — промовив (з явно вибачливою інтонацією) Джо.

— Може, й так, але вона все одно могла піти до Ренні. А Пітер Рендолф… — вона похитала головою. — Коли Великий Джим каже стрибай, той лише перепитує, на яку висоту.

— Класно сказано, місіс Макклечі! — вигукнув Бенні. — Це так рульно, о матінко мого…

— Дякую, Бенні, але в нашому місті рулить Джим Ренні.

— Що ж нам робити? — подивився Джо тривожно на Расті.

Расті знову пригадалася та пляма. Пожовкле небо. Чадний запах у повітрі. Він також не забув згадати про впертий намір Джекі Веттінгтон визволити Барбі. Нехай це небезпечно, але все ж йому таким чином світить більше шансів, ніж через свідчення трьох дітей, особливо коли начальник поліції, котрий їх вислуховуватиме, неспроможний сраку собі підтерти без інструкцій згори.

— Поки що нічого. Дейлу Барбарі зараз найбезпечніше залишатися саме там, де він є, — Расті сподівався, що не помиляється щодо цього. — Наразі ми мусимо займатися іншим. Якщо ви дійсно знайшли генератор Купола і нам удасться його вимкнути…

— Решта проблем вирішаться самі собою, — закінчила за нього Норрі. На обличчі її читалося явне полегшення.

— Саме так може й статися, — погодився Расті.

Після того як Петра Ширлз пішла назад до аптеки (робити облік, сказала вона), Тобі Меннінг спитав у Роммі, чи потрібна йому якась допомога. Роммі похитав головою.

— Іди додому. Спитай там, чим ти можеш допомогти своїм тату і мамі.

— Удома тільки батько, — сказав Тобі. — Мати поїхала в супермаркет у Касл Рок вранці в суботу. Вона каже, що ціни у «Фуд-Сіті» занадто кусючі. А що ви збираєтеся робити?

— Та ніц особливого, — туманно відповів Роммі. — А скажи-но мені, Тоб, навіщо ви з Петрою носите оці голубі ганчірки в себе на руках?

Тобі глянув на свою пов'язку так, ніби зовсім забув про неї.

— Просто з солідарності, — сказав він. — Після того, що трапилося в шпиталі вчора вночі… після усього, що трапилося останніми днями…

Роммі кивнув.

— Ти ще не в підручних, нічого такого?

— К чорту, ні. Це просто… ну, ви пам'ятаєте, як після одинадцятого вересня ледь не всі ходили як не в картузі, то в сорочці нью-йоркського полісмена або пожежного? Ну, і я оце тепер десь так само. — Він помовчав. — Гадаю, якби їм була потрібна моя допомога, я би радо зголосився, але вони, здається, і так чудово справляються. А ви певні, що вам не потрібна моя допомога?

— Атож. А тепер катай. Я тобі подзвоню, якщо надумаю відкриватися сьогодні після обіду.

— Гаразд, — у Тобі сяйнули очі. — Може, нам улаштували Купольний розпродаж? Пам'ятаєте, як ото кажуть: якщо життя підкидає тобі лимони, роби лимонад.

— Може, може, — закивав Роммі, сумніваючись, що в найближчому майбутньому в нього взагалі відбудеться хоч якийсь розпродаж. Сьогоднішнього ранку проблема позбавлення від всякого непотребу по цінах, що тільки здавалися заниженими, цікавила його найменше. Він відчував, що дуже змінився за останні три дні — не так його характер, як світосприйняття. Почасти це відбулося завдяки гасінню тієї пожежі й духу товариства, яке панувало там і тоді. Тоді там проявилася справжня громада у спільній роботі, думав він. Найкраще, що є в натурі цього міста. Але найбільше до змін в його душі спричинилося вбивство Бренди Перкінс… його давньої коханої, котру Роммі, як і колись давно, подумки називав Брендою Морс. Гарячою штучкою вона була, і якщо Роммі дізнається, хто змусив її захолонути (беручи до уваги, що Расті правий щодо невинності Дейла Барбари), той негідник заплатить повну ціну. Роммі Берпі особисто подбає про це.

У глибинах його печеристого універмагу містилася секція «Будівництво і ремонт», і, звісно, поряд сусідила «Зроби сам». В останній Роммі прихопив важкі ножиці для металу, потім рушив до першої і в найдальшому, найтемнішому, найзапилюженішому кутку свого королівства знайшов пару дюжин п'ятдесятифунтових рулонів свинцевого полотна фірми «Санта Роза»[358], яке зазвичай використовують для покриття і гідроізоляції дахів та для екранування димарів. Він завантажив пару рулонів (і ножиці по металу) до візка і штовхав його магазином, аж поки не дістався спортивної секції. Тут він затримався, вибираючи й відкладаючи потрібне. Не раз пирскав при цьому сміхом. Схоже, щось таки вийде, але, нема сумніву, Расті Еверет у такому обладунку виглядатиме trus amusant[359].

Закінчивши, він випростався і потягнувся, аж у спині тріснуло, і тут на око йому потрапив плакат на дальній стін спортивної секції: олень у перехресті прицілу. Понад оленем великими літерами було надруковано нагадування: МИСЛИВСЬКИЙ СЕЗОН УЖЕ ПОРЯД — ЧАС ОЗБРОЮВАТИСЬ!

З огляду на поточні події, Роммі подумав, що озброєння — непогана ідея. Особливо, якщо Ренні або Рендолфу прийде в голову нова ідея — ідея конфіскації всієї зброї, котра належить не копам.

Він покотив інший візок до замкненої вітрини, одночасно навпомацки перебираючи ваговиту в'язку ключів, що висіла в нього на поясі. Універмаг Берпі продавав ексклюзивно продукцію компанії «Вінчестер» і, оскільки до мисливського сезону залишався лише тиждень, Роммі гадав, що легко пояснить кілька прогалин у своєму збройовому асортименті, якщо його про це запитають. Він вибрав Wildcat 22-го калібру, скорострільну помпову гвинтівку «Black Shadow» і дві «Black Defender», також з помповими механізмами швидкої дії. До них він додав модель 70 «Extreme Weather» (з оптичним прицілом) та легеньку сімдесятку «Featherweight» (без)[360]. Набрав набоїв для всіх рушниць і вже тоді покотив візок до свого кабінету, де склав зброю до своєї старої зеленої сейф-шафи «Дефендер».

«Це ж уже параноя, зрозумій», — подумав він, перекручуючи диск.

Але параноїком він не почувався. А повернувшись надвір очікувати Расті з дітьми, подумав, що варто й собі пов'язати на руку голубу ганчірку. І Расті порадити це зробити. Камуфляж — корисна річ.

Будь-який мисливець на оленів вам це скаже.

Цього ранку о восьмій Великий Джим уже сидів у себе в домашньому кабінеті. Картер Тібодо — котрий тепер, як вирішив Великий Джим, став його персональним охоронцем — занурився у читання порівняльного аналізу гібридного «BMW» 2012 року та «Ford Vesper R/Т» 2011-го в «Машині й водії»[361]. Виглядало так, ніби обидві машини класні, але ж кожний, хто не розумів, що рулить тут «BMW», був повним ідіотом. Те саме стосується кожного, подумав Картер, хто не розуміє, що містер Ренні — це єдиний BMW-гібрид у місті Честер Мілл.

Великий Джим почувався цілком добре, здебільшого завдяки тому, що після візиту до Барбари він ще годинку поспав. У наступні дні йому треба буде частіше лягати ненадовго відпочивати вдень. Він мусить залишатися метким, сповненим енергії. Ренні сам собі не признавався в тому, що непокоять його й можливі нові напади аритмії.

Коли на підхваті в нього з'явився Тібодо, йому значно полегшало на душі, особливо зважаючи на те, як дивно («Щоб не сказати різкіше», — подумав він) почав поводитись Джуніор. У Тібодо лице головоріза, але схоже, він має природний хист до ад'ютантства. Великий Джим поки що не був цього цілком певен, але гадав, що Тібодо може виявитися розумнішим за Рендолфа.

Він вирішив це перевірити.

— Скільки людей охороняють супермаркет, синку? Ти знаєш?

Картер відклав автомобільний журнал і витяг із задньої кишені пошарпаний записничок. Великому Джиму це сподобалось.

Недовго погортавши блокнот, Картер оголосив:

— П'ятеро минулої ночі, троє штатних офіцерів і двоє новачків. Ніяких проблем. Сьогодні там будуть тільки троє. Всі новачки. Абрі Таул, брат хазяїна книгарні, ви його знаєте, Тодд Вендлештат і Лорен Конрі.

— І ти акцептуєш, що їх буде достатньо?

— Га?

— Ти погоджуєшся, Картере? Акцептувати означає погоджуватись.

— Авжеж, чому ні. Білий день і все таке.

Без паузи на припущення — яка відповідь більше може сподобатися босу? Ренні це подобалося, і то дуже.

— Гаразд. А тепер слухай. Я хочу, щоб ти зараз же зв'язався зі Стейсі Моґґін. Скажеш їй, щоб подзвонила кожному офіцеру — всім, які тільки є у нас наявні. Я хочу, щоб усі вони зібралися сьогодні ввечері о сьомій у «Фуд-Сіті». Хочу побалакати з ними.

На ділі він збирався оголосити чергову промову, цього разу вимкнувши всі запобіжники. Накрутити їх, як той дідівський кишеньковий годинник.

— Окей, — Картер робив нотатки в своєму ад'ютантському записничку.

— І скажи, щоб кожний спробував знайти і привести з собою ще одного кандидата.

Картер пробігся обгризеним з одного кінця олівцем по списку в своєму блокноті.

— Ми зараз уже маємо… ось я лишень порахую… двадцять шість.

— Цієї кількості все ще може не вистачити. Згадай вчорашній день, що трапилось в супермаркеті вранці і з редакцією Шамвей уночі. Питання стоїть руба: або ми, або хріноверть. Картере, а ти, до речі, знаєш значення цього слова?

— Ну-у, так, сер.

Картер Тібодо був упевнений, що Великий Джим має на увазі оргію зі стріляниною і, отже, в Міллі можуть початися побоїща чи щось таке, якщо його бос не затисне місто в міцних лещатах.

— То, може, нам підмести усю приватну зброю, чи щось таке.

Великий Джим вишкірився. О, так, цей парубок просто знахідка.

— Я уже маю це в моєму списку. Почнемо десь з наступного тижня.

— Якщо Купол усе ще стоятиме. Ви гадаєте, він ще стоятиме?

— Вважаю, так.

Він мусить стояти. Йому ще так багато треба зробити. Треба простежити за тим, щоби пропан з таємного складу було знову розосереджено по місту. Всі сліди метової лабораторії за радіостанцією мусять бути знищені. А також — і це ключове питання — він поки що не досяг персональної величі. Хоча вже наблизився.

— А поки що візьми пару офіцерів — регулярних офіцерів, — підіть до Берпі й конфіскуйте зброю, всю, яка є в нього. Якщо Ромео Берпі намагатиметься якось опротестовувати ці дії, нехай офіцери скажуть, що наша єдина мета — не дозволити зброї потрапити в руки друзів Дейла Барбари. Записав?

— Йо, — Картер зробив чергову нотатку. — Дентон і Веттінгтон? Окей?

Великий Джим нахмурився. Веттінгтон, ця дівиця з великими цицьками. Він їй не довіряв. Навряд чи йому міг сподобатися будь-який коп із цицьками, жінкам не місце в правоохоронних органах, але тут було дещо більше. Те, яким чином вона зазвичай дивилася на нього.

— Фредді Дентон — так. Веттінгтон — ні. І не Генрі Моррісон також. Пошли Дентона з Джорджем Фредеріком. Скажи їм, щоб сховали рушниці в кімнаті-сейфі в поліцейській дільниці.

— Записав.

Озвався телефон Ренні, і його похмурість поглибшала. Він відповів на дзвінок:

— Алло, виборний Ренні слухає.

— Вітаю, виборний. Говорить полковник Джеймс О. Кокс. Я керівник того, що у нас тут дістало назву «Проект Купол». Вирішив, що настав час нам з вами поговорити.

Великий Джим розвалився у своєму кріслі, він усміхався.

— Ну що ж, тоді говоріть, полковнику, нехай благословить вас Бог.

— За моєю інформацією, ви заарештували людину, котрій Президент Сполучених Штатів доручив керувати справами в Честер Міллі.

— Це відповідає істині, сер. Містеру Барбарі висунуто звинувачення у вбивстві. У чотирьох убивствах. Мені не віриться, що Президент бажав би бачити керівником серійного вбивцю. Його рейтингу це не додасть плюсів.

— І таким чином керівником залишаєтесь ви.

— О, ні, — заперечив Ренні, ще ширше посміхаючись. — Я всього лиш скромний другий виборний. Керівник у нас Енді Сендерс, а безпосередньо заарештовував підозрюваного Пітер Рендолф — наш новий шеф поліції, як вам, можливо, відомо.

— Ваші руки чисті, іншими словами. Такою буде ваша позиція, коли раптом зникне Купол і почнеться розслідування.

Великий Джим насолоджувався нервовістю, яку він дочув у голосі цього нікчемахи. Цей дурв'ячий син із Пентагону звик кататися верхи, самому обернутись конем для нього новий досвід.

— А чому б їм бути брудними, полковнику Кокс? Армійські жетони Барбари було знайдено в однієї з жертв. Що може бути банальнішим за це?

— Зручно.

— Називайте це, як вам забажається.

— Якщо ви ввімкнете новинні канали, — промовив Кокс, — то побачите, наскільки серйозні питання там викликає арешт Барбари, особливо в світлі його послужного списку, зразкового, між іншим. Питання також викликає ваша власна діяльність, аж ніяк не зразкова.

— І ви гадаєте, що можете мене цим здивувати? Ваша фірма славиться маніпулюванням новинами. Ви займаєтеся цим із часів В'єтнаму.

— У Сі-Ен-Ен є матеріал про розслідування вашої підозрілої торгівельної практики з використанням несумлінної реклами наприкінці дев'яностих. По Ен-Бі-Сі передають, що проти вас велося слідство у зв'язку з неетичною кредитною практикою у 2008 році. Наскільки я пам'ятаю, вас звинувачували в незаконному завищенні процентної ставки? Десь близько сорока відсотків? І тоді ви повертали собі автомобілі й вантажівки, за які вам клієнтами вже було переплачено вдвічі, а іноді й утричі більше? Думаю, ваші виборці все це побачать на власні очі.

(Усі ті звинувачення було знято. Він тоді сплатив добрячі гроші за те, щоб їх було знято.)

— Люди в. моєму місті добре знають, що ці новинні програми подадуть будь-яку сміховинну маячню, якщо заразом можна вдало продати рекламний час під нові телевізори, або геморойний крем, або слоїки зі снодійними пігулками.

— Там є й дещо інше. За даними генерального прокурора штату Мейн, попередній шеф поліції — той, що помер минулої суботи — провадив розслідування щодо вас у зв'язку з несплатою податків, незаконним заволодінням міськими коштами і власністю, а також організацією незаконного наркотичного бізнесу. Ми не надавали цих матеріалів пресі, і не маємо наміру їх надавати… якщо ви погодитесь на компроміс. Залиште пост міського виборного. Містер Сендерс теж мусить піти у відставку. Номінуйте Ендрію Ґріннел, третю виборну, на посаду керівника, а Джеклін Веттінгтон стане представником Президента в Честер Міллі.

Великий Джим втратив останні залишки своєї благодушності.

— Чоловіче, чи ви часом не здуріли? Ендрія Ґріннел наркотично залежна особа, присаджена на оксиконтин, а в тієї Веттінгтон нема й крихти розуму в голові!

— Запевняю вас, що ви неправі, Ренні. — Ніякого тобі більше «містер»: скидається на те, що період доброзичливості минувся. — Веттінгтон отримала офіційну подяку за участь у викритті нелегальної мережі з розповсюдження наркотиків у шістдесят сьомому шпиталі бойового забезпечення у Вюрцбурзі, в Німеччині, і була особисто рекомендована людиною на ім'я Джек Річер, збіса найкрутішим копом з усіх, які тільки служили в армійській поліції, на мою скромну думку.

— Нічого скромного у вас я не вбачаю, сер, а ваші богохульні слівця для мене неприйнятні. Я християнин.

— Християнин, котрий торгує наркотиками, згідно з інформацією, яку я маю.

— Ляскайте язиком досхочу, а руками не вільно. — «Особливо з того боку Купола», — подумав Великий Джим і усміхнувся. — Ви маєте якісь докази?

— Попустіться, Ренні, я вам це кажу, як один крутій іншому. Хіба це має значення? Купол для преси більша подія, ніж одинадцяте вересня. І це симпатизуюча нам преса. Якщо ви не підете на компроміс, я так вимащу вас дьогтем, що ви ніколи не відмиєтеся. Лишень ось зникне Купол, як я побачу вас перед сенатським підкомітетом, перед судом присяжних, а далі у в'язниці. Я вам це обіцяю. Але варто вам відійти вбік, і все випарується. І це я вам також обіцяю.

— Ось лишень зникне Купол, — глузливо повторив Ренні. — І коли ж це буде?

— Можливо, швидше, ніж ви думаєте. Я збираюся першим дістатися до вас і першим моїм офіційним розпорядженням буде наказ надіти на вас кайданки, ескортувати до літака і доправити у Форт Лівенворт[362] в Канзасі, де ви гостюватимете під вартою в очікуванні суду.

Великий Джим на мить занімів від такої нахабної відвертості. Але тут же розреготався.

— Якби ви дійсно хотіли добра місту, Ренні, ви б самі пішли у відставку. Погляньте, що відбулося під вашою орудою: шість убивств — два в лікарні минулої ночі, це ж треба таке уявити, — плюс самогубство і колотнеча за харчі. Ви не на своєму місці.

Пальці Великого Джима стиснулись на золотому м'ячику. На нього стривожено дивився Картер Тібодо.

«Якби ви були тут, полковнику Кокс, я вас нагодував би тим, смак чого відчув на собі Koґґінс. Бог мені свідок, я б це зробив».

— Ренні?

— Я тут, — пауза. — А ви там, — знову пауза. — А Купол залишається незламним. Гадаю, нам обом це зрозуміло. Скиньте на нього найбільшу з ваших атомних бомб, зробіть найближчі міста непридатними для життя на двісті наступних років, вбийте усіх у Честер Міллі радіацією, якщо вона проникає, а він так само стоятиме на своєму місці. — Він уже захекався, але серце в його грудях билося рівно, потужно. — Бо Купол — це воля Божа.

У глибині душі він дійсно в це вірив. Як вірив, що воля Божа полягає в тому, щоб він захопив це місто і кермував ним ще довгі тижні, місяці, роки.

— Що?

— Те, що чули.

Розуміючи, що ставить на кін геть усе, покладається всім своїм майбуттям на стійкість Купола. Розуміючи, що дехто подумає про нього — сказився. І також розуміючи, що ті, хто так думає, — погани-язичники. Такі ж, як оцей полковник Джеймс О. Нікчемаха Кокс.

— Ренні, будьте розсудливі. Я вас прошу.

Великому Джиму сподобалось оте його «прошу»; до нього вмент повернувся гарний гумор.

— Давайте підсумуємо, саме час, чи не так, полковнику Кокс? Очільник тут Енді Сендерс, не я. Хоча, природно, я вдячний за таку люб'язність, як цей дзвінок, з боку такого поганського гівноїда, як ви. Тоді як я певен, що Енді погодився б з вашою моделлю управління — дистанційовано, як же інакше, — однак, гадаю, я можу говорити від його імені, коли зараз кажу вам: візьміть вашу пропозицію й засуньте собі в те місце, де ніколи не сходить сонце. Ми тут самі по собі й управлятимемося так, як нам це подобається.

— Ви божевільний, — промовив полковник Кокс зачудовано.

— Так невіруючі завжди називають релігійних людей. Це їхній останній аргумент проти віри. Ми звиклі до цього, і на вас я не ображаюсь. — У цьому він збрехав. — Можу я поставити вам запитання?

— Кажіть.

— Чи не збираєтеся ви заблокувати наш телефонний і комп'ютерний зв'язок?

— Вам би сподобалося таке рішення, чи не правда?

— Звісно, ні, — чергова брехня.

— Телефони й інтернет залишаться. Також і запланована на п'ятницю прес-конференція. На якій вам поставлять чимало важких запитань, запевняю.

— Полковнику, я не планую відвідувань ніяких прес-конференція в найближчому майбутньому. Енді також. А в місіс Ґріннел, от така вона бідолаха, голова ледь варить. Отже, запросто можете відміняти свою…

— О, ні. Зовсім навпаки. — Чи це там часом не усмішка намалювалася в Коксовому голосі? — Прес-конференція відбудеться опівдні в п'ятницю, забезпечивши достатньо рекламного часу для його продажу у вечірніх новинах.

— Цікаво, хто ж братиме в ній участь з нашого боку, як ви гадаєте?

— Всі, Ренні. Абсолютно всі. Тому що ми дозволимо родичам мешканців міста підійти до Купола з Моттонського боку — там, де об нього розбився літак, у якому загинула дружина містера Сендерса, смію вам нагадати. Там також буде присутня преса, висвітлюватиме цю подію. Це буде схоже на день відвідин у в'язниці, хоча, без жодного хоч трохи винного. Окрім вас, либонь.

Ренні знову оскаженів.

— Ви не маєте на це права!

— О, навпаки, якраз маю. — Там таки присутня усмішка. — Можете всістися по свій бік Купола і проти мене кирпу гнути, а я зі свого боку робитиму те саме. Відвідувачі розташуються вервечкою, і всі, хто погодиться, матимуть на собі майки з написами «ДЕЙЛ БАРБАРА НЕ ВИНЕН. ЗВІЛЬНІТЬ ДЕЙЛА БАРБАРУ» та «ІМПІЧМЕНТ ДЖИМУ РЕННІ». Буде багато сліз, розділені Куполом люди притискатимуть долоні до долонь, хтось навіть намагатиметься так поцілуватись. Перфектна картинка для телебачення, і перфектна пропаганда. Головне, це змусить людей у вашому місті задуматися: чому ними керує така некомпетентна особа, як ви?

Голос Великого Джима опустився до низького гарчання:

— Я цього не дозволю.

— Яким це способом ви збираєтеся цьому запобігти? Більше тисячі людей. Не постріляєте ж ви їх усіх. — Коли полковник заговорив знову, голос його звучав спокійно, виважено. — Гаразд, виборний, давайте врешті вирішимо. У вас усе ще є шанс вийти з усього цього чистим. Вам усього лише треба відійти від управління.

Великий Джим помітив Джуніора — той, немов якийсь привид, дрейфував коридором у напрямку вхідних дверей, усе ще в піжамних штанях і капцях, — але не поворухнувся. Джуніор міг впасти мертвим посеред коридору, а Великий Джим так би й залишився сидіти згорбленим за своїм столом, стискаючи золотий м'ячик в одній руці і телефонну слухавку в другій. Єдина думка пульсувала в його голові: поставити Ендрію Ґріннел панувати і Офіцера Цицьки її радницею.

Та це ж жарт.

Геть дурний жарт.

— Полковнику Кокс, відтрахайте себе в рота.

Він вимкнув телефон, крутнувся на стільці й пожбурив золотий м'ячик. Той попав у фото Тайгера Вудса. Скло розсипалось, рама впала додолу, і Картер Тібодо, котрий завжди вмів нагнати переляку на інших, але сам лякався рідко, аж підскочив на рівні.

— Містере Ренні? З вами все гаразд?

Не виглядав він на гаразд. На щоках палали хаотичні пурпурові плями. Маленькі очиці вибалушилися, ледь не вивалюючись з товстих жирових складок. Жила билася в нього на лобі.

— Їм ніколи не відібрати в мене моє місто, — прошепотів Великий Джим.

— Звичайно, ніколи, — підтвердив Картер. — Без вас нам хана.

Ці слова принесли Великому Джиму деяке полегшення. Він потягнувся по телефон, потім згадав, що Рендолф пішов додому, щоб трохи перепочити. У нового шефа поліції залишалося зовсім дещиця часу на сон з того дня, як почалася ця криза, і він сказав Картеру, що збирається проспати принаймні до обіду. Та й нехай. Все одно з нього майже ніякої користі.

— Картере, записуй. Покажеш це Моррісону, якщо він зараз чергує в дільниці, а потім покладеш Рендолфу на стіл. Після цього зразу ж повертайся сюди. — Він на хвильку замислився, хмурячись. — І подивися, чи не туди попрямував Джуніор. Він якраз виходив, коли я балакав по телефону з цим полковником Робіть-Що-Я-Кажу. Не йди шукати Джуніора, якщо його там нема, але якщо він там, пересвідчись, що з ним все гаразд.

— Звісно. А що записувати?

— Дорогий шефе Рендолф, Джеклін Веттінгтон мусить бути терміново деституйована з департаменту поліції Честер Мілла.

— Це означає вигнана?

— Саме так.

Картер повільно писав у своєму нотатнику, і Великий Джим його не підганяв. Він знову опанував себе. Йому стало значно краще, і навіть більше того. Він відчув драйв.

— Додай: дорогий офіцере Моррісон, коли Веттінгтон з'явиться у дільниці, будь ласка, поінформуйте її, що вона звільнена, і накажіть їй очистити свою шафку. Якщо вона спитає у вас про причину, скажіть, що відбувається реорганізація департаменту і в її послугах потреби більше не існує.

— Містере Ренні, а в слові «існує» після «с» є «т»?

— Граматика не важить. Важливий сенс.

— Окей. Готово.

— Якщо їй захочеться подальших пояснень, нехай побачиться зі мною.

— Записав. Це все?

— Ні. Передай, щоб перший, хто її побачить, забрав у неї значок і особисту зброю. Якщо вона пердітиме, що це її приватна власність, нехай напишуть їй розписку, де зазначать, що пістолет їй або буде повернуто, або сплачено за нього компенсацію після завершення кризи.

Картер дописав, потім підвів очі.

— А що коїться з Джунсом, як ви гадаєте, містере Ренні?

— Не знаю. Просто мігрень, мені здається. Що б воно там не було, наразі я не маю часу цим займатися. Є більш нагальні проблеми. — Він показав пальцем на записник. — Подай сюди.

Картер подав. Карлючки третьокласника, але все, що було наказано, записано точно. Ренні поставив свій підпис.

Картер поніс плоди свого секретарювання до поліцейської дільниці. Там Генрі Моррісон зустрів їх з недовірою, яка тут же, після короткого внутрішнього бунту, вщухла. Картер також подивився, чи нема там десь Джуніора, і впевнився, що його нема і ніхто його тут не бачив. Попросив Генрі пильнувати, якщо той з'явиться.

Потім, спонтанно, він спустився донизу відвідати Барбі, котрий, заклавши руки за голову, лежав на своєму тапчані.

— Дзвонив твій бос, — сказав Картер. — Той, що Кокс. Містер Ренні називає його Робіть-Що-Я-Кажу.

— Авжеж, він такий.

— Містер Ренні послав його нахер. І знаєш, що ще? Твій армійський дружбан проковтнув це і не вдавився. Що ти на це скажеш?

— Мене це не дивує, — Барбі не відривав очей від стелі. Слова промовляв ліниво. Це дратувало. — Картере, ти не замислювався, до чого все це веде? Ти хоч трохи намагався уявити собі перспективу?

— Нема ніякої перспективи, Бааарбі. Її більше не існує.

Барбі так само дивився на стелю, лише легка усмішка торкнулась краєчків його губ. Так, ніби він знав щось невідоме Картеру. Картеру захотілося відімкнути двері камери і відбити в цього гівноїда охоту отак тут лежати, прохолоджуватися. Тоді він згадав, що трапилося на парковці біля «Діппера». Побачимо, як Барбара зі своїми брудними трюками відбиватиметься від розстрільної команди. Нехай спробує.

— До скорого, Бааарбі.

— Авжеж, до скорого, — відповів Барбара, так ні разу на нього й не глянувши. — Це маленьке місто, синку, і ми одна команда.

Коли прозвучав дзвінок у двері пасторського дому, Пайпер Ліббі все ще була в майці «Бостонських ведмедиків» і шортах — своєму звичайному нічному вбранні. Вона відчинила двері, впевнена, що там Гелен Руа, котра прийшла трохи зарано, бо обговорювати приготування до похорону Джорджії вони з нею домовлялися на десяту. Але на ґанку стояла Джекі Веттінгтон. Вона була у формі, але над лівою груддю в неї не було значка, а при стегні пістолета. Вигляд вона мала ошелешений.

— Джекі? Що трапилось?

— Мене вигнали. Цей байстрюк держав на мене зуб ще з різдвяної вечірки в дільниці, коли він спробував помацати мене між ніг, і отримав ляпаса по руці, але навряд, щоб причина полягала тільки в цім чи навіть почасти в цім…

— Заходь, — махнула їй Пайпер. — Я знайшла маленьку газову плитку в шафці в коморі (залишилася від попереднього пастора, я гадаю), і вона, о диво, працює. Чашка гарячого чаю не завадить, правда?

— Чудово звучить, — погодилась Джекі. Сльози, що переповняли її очі, врешті пролилися. Вона ледь не сердито витерла їх зі щік.

Пайпер провела її до кухні й запалила в кутку одноконфорну похідну плитку «Брінкманн».

— Розкажи мені тепер все від початку.

Джекі розповіла, не забувши згадати про висловлене Генрі Моррісоном співчуття, хоча й недолуге, проте щире.

— Він мені це прошепотів, — підкреслила вона, беручи з рук Пайпер чашку. — У нас тепер, як у якомусь гестапо, чорти їх забирай. Вибачте на слові.

Пайпер відмахнулась.

— Генрі каже, якщо я протестуватиму завтра на міських зборах, буде гірше — Ренні оголосить низку сфабрикованих проти мене звинувачень у некомпетентності. Мабуть, він має рацію. Але найнекомпетентнішим сьогодні в дільниці є той, хто нею керує. А щодо Ренні… він згромаджує в поліції тих, хто буде вірним йому у випадку будь-яких організованих протестів проти його дій.

— Звичайно, він такий, — кивнула Пайпер.

— Більшість із новоприйнятих ще надто молоді, щоби легально купувати собі пиво, але вони вже носять зброю. Я було хотіла сказати Генрі, що він стане наступним за мною… але здогадалася з його обличчя, що він і сам це розуміє.

— Хочете, я піду поговорю з Ренні?

— Ніякої користі з цього не буде. Я взагалі-то й не переймаюся, що тепер вільна, але мене просто бісить, що мене вигнали. Тепер найбільша проблема — добре поміркувати про те, що відбудеться завтра вночі. Мені, мабуть, доведеться зникнути разом з Барбі. Якщо сподіватися, що знайдеться таке місце, де ми зможемо зникнути.

— Я не розумію, про що це ви говорите.

— Авжеж, але я вам розкажу. Отут-то й починаються ризики. Якщо ви десь хоч словом про це обмовитесь, я теж опинюся в підвальній клітці. Можливо, стоятиму поряд з Барбарою, коли Ренні шикуватиме розстрільну команду.

Пайпер уважно на неї дивилася.

— Я маю сорок п'ять хвилин, перш ніж прийде мати Джорджії Руа. Вам вистачить цього часу, щоби розповісти все, що ви схочете мені розповісти?

— Цілком.

Джекі розпочала з огляду тіл у похоронному салоні. Описала сліди від швів бейсбольного м'яча на обличчі в Коґґінса і розповіла про золотий м'яч, який бачив Расті. Набравши повні груди повітря, слідом вона розповіла про свій план визволення Барбі під час загальних міських зборів наступного вечора.

— Хоча я поняття не маю, де ми можемо його заховати, якщо нам вдасться його звідти витягти. — Вона відсьорбнула чаю. — Отже, що ви на це скажете?

— Скажу, що треба ще випити по чашечці. Ви будете?

— Мені достатньо, дякую.

Пайпер промовила, наливаючи собі з чайника:

— Те, що ви запланували, страшно небезпечне (хоча сумніваюсь, що вас цікавлять мої думки з цього приводу), але, напевне, таки нема іншого способу врятувати невинну людську душу. Я й на секунду не йняла віри тому, що Барбара винен у тих вбивствах, а після мого власного близького знайомства з місцевими правоохоронцями думка про те, що вони можуть стратити його, щоб не допустити до влади, мене не дуже дивує. — А тоді, сама того не підозрюючи, вона озвучила думки Барбі. — Ренні не дивиться на перспективу, і ніхто з копів також не думає наперед. Їх непокоїть тільки, хто буде гетьманом в нашому курені. Такий тип мислення прямо провадить до катастрофи.

Вона повернулася до столу.

— Я зрозуміла ледь не з першого дня, коли повернулася сюди, щоби посісти пасторат, — це було моєю мрією ще з тих часів, як я була маленькою дівчинкою, — що Джим Ренні монстр в ембріональній стадії. Тепер, якщо ви вибачите мені такий мелодраматизм, цей монстр народився.

— Слава Богу, — озвалася Джекі.

— Слава Богу за те, що народився монстр? — усміхнулася Пайпер, здивовано підводячи вгору брови.

— Ні… слава Богу, що ви це визначили.

— У вас є ще щось сказати, хіба не так?

— Так. Щоправда, якщо ви не бажаєте брати в цьому участь…

— Любонько, я вже беру в цьому участь. Якщо вас можуть ув'язнити за підготовку змови, то мене за те, що я вас вислухала і не донесла. Ми з вами тепер ті, кого наш уряд полюбляє називати «доморощеними терористами».

Джекі відреагувала на це визначення безрадісним мовчанням.

— Ви ж маєте на увазі не тільки визволення Дейла Барбари, чи не так? Ви хочете організувати активний рух опору.

— Мабуть, що так, — відповіла Джекі й пирснула безпорадним сміхом. — Ніколи не подумала б, що я на таке здатна після шести років в армії США… я ж завжди була дівчиною того типу, що «завжди за мою країну, права вона чи неправа»… А вам ніколи не спадало на думку, що Купол може ніколи не зникнути? Ані цієї осені, ані взимку? І в наступному році стоятиме, а може, й до кінця нашого життя?

— Так, — Пайпер залишалася спокійною, хоча з її щік стерлися майже всі кольори. — І таке може бути. Гадаю, ця думка відвідувала кожного в Міллі, хай хоч би й напівусвідомлено.

— Тоді подумайте про таке. Вам би хотілося прожити рік, чи бодай п'ять років під диктатурою готового на вбивства ідіота? Звісно, якщо в нас є попереду ці п'ять років.

— Звичайно, ні.

— Тоді єдиний час, коли його можна зупинити, — це зараз. Нехай він уже вийшов з ембріональної стадії, але те, що він будує, ця машина, поки що не набрала сили. Зараз найкращий час. — Джекі зробила паузу. — Він у будь-яку мить може наказати поліції забрати приватну зброю у звичайних громадян, тому зараз — єдино можливий час.

— Що я можу зробити для вас?

— Дозвольте нам провести зустріч тут, у пастораті. Сьогодні ввечері. Будуть ці люди, якщо всі з них прийдуть. — Вона видобула з задньої кишені список, який вони довго складали разом з Ліндою.

Пайпер розгорнула блокнотний аркуш і уважно прочитала. Там було вісім імен. Вона підвела очі.

— Лісса Джеймісон, бібліотекарка з кришталевою кулею? Ерні Келверт? Ви певні щодо цих двох?

— Хіба є краща кандидатура за бібліотекарку, коли йдеться про протистояння новонароджуваній диктатурі? А щодо Ерні… в моєму розумінні, після того, що трапилося вчора в супермаркеті, якби він побачив, що посеред вулиці горить Джим Ренні, він навіть не помочився б на нього, щоб погасити.

— У препозитивному сенсі сумнівно, але мальовничо.

— Я хотіла, щоб Джулія Шамвей прощупала Ліссу й Ерні, але тепер, мабуть, займуся цим сама. Схоже, тепер у мене буде багато вільного часу.

Бренькнув дверний дзвоник.

— Мабуть, це осиротіла мати, — промовила, підводячись зі стільця, Пайпер. — Боюсь, вона уже встигла добре зарядитися. Обожнює кавовий бренді, щоправда, я сумніваюся, що він здатен гамувати такий біль.

— Ви не сказали мені нічого про нашу зустріч, — нагадала Джекі.

Пайпер Ліббі усміхнулася.

— Перекажіть нашим доморощеним терористам, нехай приходять сьогодні між дев'ятою і дев'ятою тридцять. Пішки, і по одному — це стандартне правило Французького руху опору. Рекламувати те, чим ми займаємося, нема потреби.

— Дякую вам, — промовила Джекі. — Дуже.

— Нема за що. Це й моє місто. Можу я запропонувати вам вислизнути крізь задні двері?

У кутку кузова фургона Роммі Берпі лежала пака чистих ганчірок. Расті зв'язав разом дві штуки, вийшла бандана, котрою він і прикрив собі рота та нижню частину обличчя, хоча ніс, горло й легені все одно чули сморід мертвого ведмедя. У його очах, роззявленій пащі й м'ясі розкроєного мозку вже оселилися перші хробаки.

Расті став на рівні, поступився назад, трохи похитнувся. Роммі підхопив його під лікоть.

— Якщо він зомліє, ловіть, щоб не впав, — гукнув нервово Джо. — Можливо, ця штука на дорослих діє дужче.

— Це просто запах, — промовив Расті. — Я вже в порядку.

Але навіть подалі від ведмедя світ пах кепсько: важкою кіптявою, ніби весь Честер Мілл перетворився на велику замкнену кімнату. На додачу до запаху диму й гниючих тварин, він відчував тлінний аромат рослинного життя й болотяний дух, що, поза всякими сумнівами, здіймався з висихаючого ложа Престіл. «Якби ж то повіяв вітер», — подумав він, але в повітрі лише вряди-годи чувся слабенький повів, з яким доносилися ті самі мертвотні запахи. Звіддаля, з заходу, рухалися хмари — жорстокий дощ, либонь, періщить у Нью-Гемпширі, — але, досягши Купола, хмари розходилися в різні боки, немов ріка, що наштовхнулася на велику скелю посеред русла. Расті опанували ще більші сумніви щодо можливості дощу під Куполом. Він нагадав собі не забути зазирнути на метеорологічні сайти, якщо коли-небудь випаде вільна хвилинка. Життя стало жахливо клопітким і некеровано безладним.

— А чи не мо' так бути, доку, щоби братик ведмедик помер від сказу? — запитав Роммі.

— Сумніваюся. Гадаю, тут саме те, про що нам і казали діти: чисте самогубство.

Всі полізли до фургона, Роммі повільно повіз їх по дорозі Чорна Гряда. Расті тримав на колінах лічильник Ґайґера. Той рівномірно сокорив. Він побачив, як стрілка піднялася до позначки +200.

— Зупиніть тут, містере Берпі! — скрикнула Норрі. — Не виїжджайте з гаю! Якщо вам доведеться зомліти, мені чесно не хочеться, щоб це трапилося, коли ви кермуєте машиною, хай навіть і зі швидкістю десяти миль за годину.

Роммі слухняно загальмував.

— Вискакуйте, діти, я буду вас няньчити. Док далі поїде сам. — Він обернувся до Расті. — Сідайте за кермо, але рушайте потихеньку і моментально ставайте, тільки-но стрілка радіації скочить вище безпечного рівня. Або якщо відчуєте млість. Ми підемо за вами слідом.

— Будьте обережні, містере Еверет, — сказав Джо, а Бенні додав: — Не хвилюйтеся, якщо вілсонетеся разом із фургоном. Ми виштовхаємо вас назад на дорогу, коли ви очуняєте.

— Спасибі тобі, мій щирий друже, — відгукнувся Расті. — Возвеселімося всі праведні серцем.

— Га?

— Не переймайся.

Расті сів за кермо і грюкнув водійськими дверцятами. На пасажирському сидінні цокотів лічильник Ґайґера. Рушив — дуже повільно — з гаю. Звідси дорога Чорна Гряда йшла вгору до саду. Спершу він не помічав нічого надзвичайного, на мить його навіть укололо глибоким розчаруванням. Та раптом яскравий пурпуровий спалах різонув йому по очах і він поспішно вдарив по гальмах. Авжеж, щось є там, нагорі, яскраве щось посеред нетрів занедбаного яблуневого саду. Зразу позаду себе, у боковому люстерку фургона, він побачив, як зупинилася його піша команда.

— Расті! — погукав Роммі. — Що там?

— Я бачу його.

Він порахував до п'ятнадцяти, і пурпуровий вогник знов зблиснув. Він нахилився вбік, щоб поглянути на лічильник Ґайґера, коли крізь віконце з водійського боку до нього зазирнув Джо. Нові прищі набубнявіли в нього на шкірі, немов стигмати.

— Ви щось відчули? Млість? Шум у голові?

— Ні, — відповів Расті.

Джо показав рукою вперед..

— Онде те місце, де ми були втратили свідомість. Прямо отам.

На лівому узбіччі Расті помітив у пилюці сліди, немов від лежбища.

— Пройдіть туди, — запропонував Расті. — Усі вчотирьох. Давайте подивимося, чи ви знову знепритомнієте.

— Їіісусе, — пробурмотів Бенні, приєднуючись до Джо, — хіба я лабораторний пацюк?

— Мені здається, що це Роммі зараз виступає в ролі лабораторного пацюка. Ви не проти, Роммі?

— Йо. — Роммі обернувся до дітей. — Якщо я зомлію, відтягнете мене звідти сюди. Здається, сюди воно не дістає.

Квартет вирушив до того місця, Расті уважно стежив за ними з-за керма фургона. Вони вже майже були дійшли, коли Роммі раптом спершу уповільнив ходу, а потім похитнувся. Норрі з Бенні підперли його з одного боку, щоб підтримати, а Джо з іншого. Проте Роммі не впав. За хвилину він знову випростався.

— Не второпаю, чи це насправді щось було, чи лише… як ви це називаєте… самонавіювання, але зараз зі мною все гаразд. На секунду ніби запаморочилося в голові. А ви, дітки, відчули щось?

Вони помотали головами. Расті це не здивувало. Це схоже на вітрянку: короткотривала хвороба, яку переживають головно діти, і тільки раз.

— Їдьте вперед, док, — порадив Роммі. — Навіщо вам тягти вгору все те свинцеве лайно на собі, якщо можна обійтися без цього, тільки обережно.

Расті поволі рушив. Він чув, як пришвидшилося цокотіння лічильника Ґайґера, але в собі нічого особливого не відчував. З вершечка гряди з п'ятнадцятисекундним інтервалом зблискував «маяк». Він порівнявся з Роммі й дітьми, потім обігнав їх.

— Я не відчуваю нічогісі… — почав він, але тут-таки воно й навалилося: ні, не запаморочення, а почуття химерності й дивної ясності. Поки воно тривало, власна голова здавалася йому телескопом, крізь який він міг побачити все, що йому могло забагнутись, хоч яким би далеким воно не було. Якби схотів, він міг би побачити свого брата в Сан-Дієго, як той їде вранці на роботу[363]. Поряд, у сусідньому всесвіті, він чув, як скрикує Бенні.

— Ой, доктор Расті вирубається!

Але він не вирубився; путівець перед собою, як і перше, він бачив абсолютно ясно. Божественно ясно. Кожен камінчик і луску слюди. Якщо він і вильнув машиною, — а йому здалося, що так, — то лише для того, щоб обминути чоловіка, котрий стояв посеред дороги. Чоловік був довготелесий, понад того йому додавав зросту геть абсурдний червоно-синьо-білий ковпак, ще й комічно покривлений. На ньому були джинси і майка з написом: МИЛА БАТЬКІВЩИНО АЛАБАМА, ЗАГРАЙ-НО ОТУ ПІСНЮ МЕРТВОГО ГУРТУ[364]. «Та це ж не людина, це ж гелловінське опудало». Авжеж, звісно. Хіба щось інше могло стояти отак, із зеленими садовими совочками замість рук, головою з мішковини й очима-хрестиками, нашитими білими нитками?

— Док! Доку! — це був голос Роммі. Гелловінське опудало вибухнуло полум'ям.

А за мить щезло. Тепер перед ним була тільки дорога, гряда і пурпуровий вогник, що зблискував через кожні п'ятнадцять секунд, ніби приговорюючи: «Ходи сюди, ходи сюди, ходи сюди».

Роммі рвонув на себе водійські дверцята.

— Док… Расті… як ви?

— Добре. Найшло й минулося. Гадаю, з вами було так само. Роммі, а ви що-небудь бачили?

— Ні. На хвильку я п'думав, що звідкись тягне вогнем. Та гадаю, це від того, що в повітрі тхне цим чадним парфумом.

— Я бачив багаття з гарбузів, — сказав Джо. — Я ж вам про це уже розповідав, правда?

— Так.

Расті тоді не надав значення його розповіді, незважаючи на те, що чув щось подібне раніше від власної дочки. Натомість тепер він задумався.

— Я чув крики, — сказав Бенні. — Але решту все забув.

— Я теж чула, — сказала Норрі. — Там був день, але стояла темрява. І ті крики. А ще, здається, сажа падала мені на лице.

— Док, може, нам краще повернути назад? — засумнівався Роммі.

— Нізащо, — заперечив Расті. — Коли в мене є шанс вивести моїх і всіх інших дітей з-під Купола.

— Споримо, дехто з дорослих теж були б не проти піти, — зауважив Бенні, отримавши при цьому ліктем у бік від Джо.

Расті подивився на лічильник Ґайґера. Стрілка трималася на +200.

— Залишайтесь тут, — сказав він.

— Док, — запитав Джо, — а що, як радіація посилиться і ви зомлієте? Що нам тоді робити?

Расті поміркував.

— Якщо я від'їду ще недалеко, витягнете мене звідти. Тільки щоб без Норрі. Самі лише хлопці.

— А чому без мене? — спитала дівчинка.

— Бо тобі колись може забажатися мати дітей. Та таких, щоб мали тільки по два ока і щоб кінцівки росли в них з належних місць.

— Добре. Я звідси ні на крок, — пообіцяла Норрі.

— Решті з вас короткочасне опромінювання не загрожує. Я підкреслюю — дуже недовге опромінювання. Якщо я знепритомнію на півдорозі до верхівки гряди або вже в саду, не намагайтеся мене рятувати.

— Це вагвагство, док.

— Я маю на увазі відразу, — пояснив Расті. — У вас же є ще запаси свинцю в магазині, так?

— Ато. Треба було більше привезти.

— Згоден. Але все передбачити неможливо. Проте, якщо трапиться найгірше, заберете залишки свинцевого полотна, завісите ним вікна тієї машини, якою їхатимете, і витягнете мене звідти. Чорт, я на той час, можливо, вже й сам опритомнію і йтиму вам назустріч.

— Чудово. Або лежатимете без пам'яті після летальної дози.

— Послухайте, Роммі, ми з вами зараз, можливо, взагалі сперечаємося про пусте. Я підозрюю, що млість (а якщо ви дитина, то й справжня непритомність) — це лише черговий, пов'язаний з Куполом, феномен. Ви його переживаєте один раз, а далі все в порядку.

— Ви хочете підтвегдити це, гизикуючи власним життям?

— У якийсь момент доводиться починати ризикувати.

— Щасти вам, — промовив Джо й простягнув крізь вікно руку зі стиснутим кулаком. Расті легенько стукнувся з ним, а потім і з Норрі, і з Бенні. І з Роммі теж, коли той простягнув йому свій кулак.

— Що дітям добре, те й мені.

За двадцять ярдів далі від того місця, де Расті побачив опудало в ковпаку, цокіт лічильника Ґайґера перетворилося на гуркотливу тріскотню. Він побачив, що стрілка посунулася на +400, дійшовши червоного поля.

Він загальмував і витяг обладунок, якого волів би не вдягати. Подивився назад, на товариство.

— Попереджаю. Зокрема вас, містере Бенні Дрейк. Якщо почнете сміятись, негайно підете звідси додому.

— Я не сміятимуся, — пообіцяв Бенні, але невдовзі сміялися вони всі, включно з самим Расті. Він зняв джинси, потім поверх своїх трусів натягнув тренувальні футбольні панталони[365]. У спеціальні кишені на стегнах і дупі, де раніше лежали вийняті з них захисні пластикові пластинки, він вставив заздалегідь вирізані шматки свинцевого полотна. Потім начепив собі на гомілки кетчерські захисні поножі і їх теж обмотав свинцевим полотном. Далі надійшла черга свинцевого коміра для захисту щитовидної залози і свинцевого ж фартуха для прикриття геніталій. Він вибрав найбільший з тих, що знайшлися, тож той висів йому аж до яскраво-помаранчевих поножів. Спочатку Расті збирався повісити на себе ще один фартух, ззаду (смішно виглядати — це одне, а померти від раку легень — зовсім інше, гадав він), але тепер передумав. Він і так вже додав до власної ваги зайвих триста фунтів. Та й радіація все ж таки лупить прямо, без вихилясів. Якщо він весь час залишатиметься оберненим до її джерела лицем, усе буде гаразд.

Ну, мабуть.

До цього моменту Роммі з дітьми примудрялись обмежуватися спорадичним гмиканням і вряди-годи здавленим хихотінням. Терпець похитнувся, коли Расті дістав купальну шапочку розміру XL з двома шматками свинцевого полотна і нацупив собі її на голову, але тільки після натягнутих ним довжелезних, по лікті, рукавиць і почеплених на ніс лупатих окулярів контроль було втрачено цілком.

— Воно живе! — заволав Бенні, походжаючи з розчепіреними, як у Франкенштайнового монстра, руками. — Хазяїне, воно живе!

Роммі хитнуло на обочину, де він і гепнувся на камінь, захлинаючись від сміху. Джо з Норрі й собі попадали на дорогу, качаючись, немов курчата, в пилюці.

— Геть додому, ви, всі, — заволав Расті, проте, залазячи назад до кабіни фургона, він усміхався.

Вогник вдалині перед ним зблискував, немов маяк.

Генрі Моррісон пішов із дільниці, коли радісне ґелґотіння нових рекрутів у приміщенні для чергових офіцерів стало зовсім нестерпним. Усе тут покотилося неправильно, геть усе. Йому здавалося, він зрозумів це ще до того, як Тібодо, цей головоріз, що тепер став охоронцем Джима Ренні, з'явився з підписаним ним наказом вигнати Джекі Веттінгтон — чудову поліцейську, і ще більш чудову жінку.

Генрі сприйняв це як перший крок до того, що втілиться у поголовному звільненні з поліції старших офіцерів, тих, що їх Ренні, либонь, уважає партизанами Дюка Перкінса. Наступним може стати він. Фредді Дентон і Руперт Ліббі, радше за все, лишаться; Руп помірного рівня засранець, Дентон — кінчений. Лінду Еверет звільнять. І, скоріш за все, Стейсі Моґґін також. А тоді, якщо не брати до уваги цю безмозку Лорен Конрі, департамент поліції Честер Мілла знову перетвориться на суто чоловічий клуб.

Він повільно їхав по майже цілком порожній Мейн-стрит, схожій на вулицю міста-привида в якомусь вестерні. Під козирком «Глобуса» сидів Нечупара Сем Вердро, і пляшка, що стирчала в нього між колін, навряд чи містила пепсі-колу, але Генрі не зупинився. Нехай старий п'янчуга смокче свою дозу.

Джонні з Керрі Карвер забивали дошками передні вітрини «Палива & Бакалії». Обоє з голубими пов'язками на руках, котрих все більше почало вигулькувати по місту. У Генрі від цього мурашки поповзли по тілу.

Краще б він прийняв тоді пропозицію перевестися в поліцію Ороно[366], коли його туди кликали минулого року У сенсі кар'єри це не було кроком угору, та й управлятися з обдовбаними або п'яними студентами — він це добре розумів — гівно робота, але зарплатню там обіцяли вищу і Фрида казала, що школи в Ороно найкращі з можливих.

А завершилося все тим, що залишитися Генрі умовив Дюк, пообіцявши на наступних міських зборах пробити йому підвищення ставки на п'ять тисяч і. повідавши (абсолютно конфіденційно), що збирається вигнати Пітера Рендолфа, якщо Рендолф не подасть у відставку сам: «Ти станеш моїм заступником, а це ще додаткових десять тисяч на рік, — казав Дюк. — А коли у відставку піду я, ти піднімешся на самий верх, якщо схочеш. Звісно, є альтернатива — розвозити обриганих студентів УШМ по їхніх гуртожитках. Поміркуй гарненько».

Йому сподобалася така перспектива, і Фриді ця перспектива здалася, ну, доволі гарною і, звісно, це зняло напругу в дітей, котрим сама думка про переїзд здавалася ненависною. От тільки тепер Дюк був мертвий і Честер Мілл опинився під Куполом, а місцева поліція перетворилася на щось таке, що виглядало погано, а тхнуло ще гірше.

Він повернув на Престіл-стрит і побачив Джуніора, котрий стояв перед жовтою поліцейською стрічкою, напнутою навкруг будинку Маккейнів. На Джуніорі були піжамні штани та домашні капці й більше нічого. Його сильно хитало, й перше, що подумав Генрі: між Джуніором і Нечупарою Семом сьогодні чимало спільного.

Друга думка була про (і за) репутацію міської поліції. Хай він ще недовго залишатиметься в її рядах, але ж зараз він іще офіцер, а одним з головних правил Дюка Перкінса було: Щоб я ніколи не бачив імені офіцера з департаменту поліції Честер Мілла в колонці «Правопорушники» у «Демократі». А Джуніор, подобалося це Генрі чи навпаки, все ж таки був офіцером.

Він зупинив екіпаж № 3 біля бордюру й пішов туди, де стояв і розхитувався вперед-назад Джуніор.

— Агов, Джунсе, поїхали, я підвезу тебе до дільниці, наллю тобі кави і… — «ти протверезишся», хотів він закінчити речення, та раптом звернув увагу на мокрі піжамні штани хлопця. Джуніор обмочився.

Стривожений не менш, ніж наляканий (ніхто не мусить цього побачити, Дюк у своїй могилі перекидатиметься), Генрі поклав руку Джуніору на плече.

— Ходімо, синку. Не роби з себе посміховисько.

— Вони були моїми потрушками, — промовив Джуніор, не обертаючись. Він почав хитатися ще швидше. Його обличчя — та частина, яку було видно Генрі, — було захоплено-замріяним. — Я їх пошлюпив, тож міг у них і спускати. Не огидно. По-французькому. — Він реготнув, потім сплюнув. Тобто спробував. Низка густої білої слини повисла з його підборіддя, розхитуючись, мов маятник.

— Все, годі. Я відвезу тебе додому.

На ці слова Джуніор обернувся, і Генрі побачив, що той не п'яний. Ліве око в нього було яскраво-червоне. І зіниця була дуже збільшена. Лівий бік рота опустився донизу, аж було видно кілька зубів. Ця застигла гримаса на мить змусила Генрі згадати «Містера Сардонікса»[367], фільм, що колись, у дитинстві, страшенно його був налякав.

Джуніор не потребував кави у відділку поліції, і додому їхати, щоб відіспатися, йому було зайве. Джуніору треба було терміново до лікарні.

— Ходімо, хлопче, — покликав Генрі. — Пішли.

Спершу Джуніор повівся достатньо слухняно. Генрі довів його вже майже до машини, та раптом той знову став.

— Вони пахли однаково, і мені це подобалося, — промовив він. — Горе, горе, горе, скоро піде сніг.

— Ти правий, абсолютно.

Генрі хотів було обвести його навкруг капота машини, щоб посадовити на переднє сидіння, але тут йому здалося, що це було б непрактично. Позаду доречніше, хоча задні відсіки їхніх патрульних крузерів пахнуть доволі специфічно. Джуніор озирнувся через плече на дім Маккейнів, і його перекошене обличчя взялося сумом.

— Потрушки! — схлипнув він. — Ми кінчили! Не огидно, по-французькому! Тільки по-французькому, трах-бах! — Він висолопив язика і почав швидко-швидко ним теліпати собі між губів. Видаючи звук, схожий на той, що його утворював Марафонець перед тим, як, здіймаючи хмару пилу, кинутись навтьоки від Вайлі Койота[368]. Після цього Джуніор розсміявся і знову вирушив до будинку.

— Ні, Джуніоре, — гукнув Генрі, хапаючи його за пояс піжамних штанів. — Ми мусимо…

Джуніор із дивовижною швидкістю розвернувся назад. Де й подівся той сміх; його обличчя стало згустком ненависті й люті. Розмахуючи кулаками, він кинувся на Генрі. Закусивши жвакаючими зубами висолоплений язик. З горла його виривалися звуки якоїсь дивної мови, у котрій не існувало голосних.

Генрі зробив перше, що йому зійшло на думку: відступив убік. Джуніор пропер повз нього і почав лупити кулаками по мигалці на даху крузера, розбив один ліхтар, роздервши собі кісточки. Вже й люди почали виходити з сусідніх будинків, подивитися, що тут відбувається.

— Гтхн бннт мнт! — заходився Джуніор. — Мнт! Мнг! Гтхн! Гтхн!

Він оступився з бровки і потрапив однією ногою у риштак. Похитнувся, але на ногах утримався. З підборіддя в нього тепер разом зі слиною стікала кров; обидві руки були сильно розбиті й теж кровоточили.

— Вона просто збісила мене своїм бла-бла-бла, — заверещав Джуніор. — Я дісав її коліном, шоп закнути, а вона вікинула копита! Обісрала все кругом! Я… я… — Він замовк. Неначе замислився. Промовив: — Допоможіть мені. — А потім зробив губами голосний звук, схожий на постріл посеред тиші з пістолета 22-го калібру і впав долілиць між припаркованим поліцейським автомобілем і тротуаром.

Генрі з мигалкою й сиреною відвіз його до лікарні. Чого він не зробив, так не дозволив собі думати про останні слова, сказані Джуніором, в яких явно проглядав сенс. Туди він не бажав зазирати.

Йому й без цього вистачало проблем.

Расті повільно їхав угору грядою, часто поглядаючи на лічильник Ґайґера, котрий тепер ревів, немов середньохвильовий радіоприймач зі збитою настройкою. Стрілка піднялася з +400 до позначки +1000. Расті міг поспорити, що, коли він досягне верхівки, вона залізе на +4000. Він розумів, що доброго в цім мало — його «антирадіаційний костюм» — усього лише саморобний витвір, — але не зупинявся, нагадуючи собі, що радіація має кумулятивний ефект; якщо він їхатиме швидко, летальної дози не набереться. «Можливо, я втрачу на якийсь час волосся, але летальної дози я не наберу. Думай про це, як про авіанальот: прилетів, зробив свою справу і назад, на базу».

Він увімкнув радіо, зловив «Потужні хмари радості»[369] на РНГХ і відразу ж вимкнув. Піт заливав йому очі, а він його зморгував. Навіть з кондиціонером, увімкнутим на повну потужність у кабіні фургона, було збіса жарко. Він поглянув у люстерко заднього виду й побачив своїх друзів, котрі стояли тісною купкою. Дуже маленькі звідсіля.

Ревіння Ґайґера вщухло. Він позирнув туди. Стрілка впала до нуля.

Расті ледь не зупинився, та вчасно второпав, що тоді Роммі з дітьми подумають, що з ним біда. Крім того, можливо, це лише проблема з батареями. Але, позирнувши знову, побачив, що вогник живлення на лічильнику горить так само яскраво.

На верхівці горба дорога закінчувалася розворотним майданчиком перед довгим червоним сараєм. Перед ним стояла стара вантажівка і ще старіший трактор, останній спирався тільки на одне колесо. На вигляд сарай зберігся у доволі гарному стані, хоча кілька вікон були розбиті. Поза ним стояв покинутий фермерський будинок, частина даху якого провалилася досередини, либонь, узимку під вагою снігу.

З торця сараю зяяли розкриті навстіж ворота, і навіть із зачиненими вікнами та потужним кондиціонером Расті відчув п'янкий аромат зогнилих яблук. Він зупинив машину біля ґанку. Поперек сходів висів ланцюг із табличкою, на якій було написано: ВЛАМУВАЧІВ БУДЕ ПОКАРАНО. Табличка була старою, заіржавілою і, вочевидь, неефективною. Бляшанки з-під пива валялися по всьому ґанку, де колись, либонь, любило справляти посиденьки сімейство Маккоя літніми вечорами, підставляючись вітерцю, споглядаючи широкі панорами: всеньке місто Честер Мілл праворуч, і весь напрямок аж до Нью-Гемпшира, якщо подивитися ліворуч. Хтось аерозолем написав на стіні: ВАЙЛДКЕТС РУЛЯТЬ, фарба, що колись була червоною, вицвіла до рожевої. На дверях фарбою іншого кольору було виведено: ДЕПО ОРГІЙ. Расті подумав, що так, либонь, було висловлено нездійснену мрію якогось сексуально стурбованого тінейджера. А може, це була назва якоїсь хеві-метал групи.

Він взяв до рук лічильник Ґайґера і постукав по ньому. Стрілка підстрибнула, і апарат кілька разів клацнув. Схоже було, що він цілком працездатний; просто ніякої радіації тут нема.

Расті виліз із фургона і — після короткої внутрішньої дискусії — зірвав з себе більшість захисного обладунку, залишивши лише фартух, рукавиці й лупаті окуляри. Потім він пішов уздовж сараю, виставивши перед собою сенсорну трубку лічильника й обіцяючи собі, що побіжить назад, по решту свого «антирадіаційного костюма», якщо стрілка лишень трохи знову здригнеться.

Але, коли він вигулькнув з-за рогу сараю і побачив ярдів за сорок перед собою проблиск того вогника, стрілка навіть не ворухнулась. Це здавалося неймовірним, якщо радіація, — а як ще інакше? — пов'язана з цим вогником. Расті знайшов єдино можливе пояснення: генератор створює радіаційний пояс, щоб відлякувати від себе таких дослідників, як він. Для самозахисту. Те саме стосується відчутої ним млості й цілковитої втрати свідомості дітьми. Це самозахист, як голки дикобраза або «парфуми» скунса.

«Втім, чи не схоже це все ж таки на неполадки з лічильником? Саме цієї секунди ти можеш отримувати летальну дозу гамма-випромінювання. Цей чортів лічильник усього лише забуток холодної війни».

Проте, просуваючись до краю саду, Расті побачив білку, котра стрілою метнулася по траві й злетіла на дерево. Затримавшись на обтяженій незібраними плодами гілці, вона, розпушивши хвіст, дивилася ясними очима на непроханого гостя внизу. Для Расті це був доказ гарний, як казна-що, тим паче ані в траві під деревами, ані на зарослих міжряддях він не побачив трупів тварин: ні самогубців, ні можливих жертв радіації.

Він уже наблизився до вогника, чиї регулярні зблиски спалахували так яскраво, що Расті кожного разу ледь не цілком замружувався. Праворуч, здавалося, прямо в нього під ногами лежав цілий світ. На відстані чотирьох миль він бачив місто, іграшкове, перфектне на вигляд. Сітка вулиць, шпиль церкви Конго, блищання кількох автомобілів у русі. Він бачив невисоку цегляну будівлю лікарні «Кеті Рассел», а далеко на заході ту чорну пляму на місці ракетної атаки. Вона так і висіла там, темна штучна родимка на щоці білого дня. Небо над головою було блідо-голубим, майже нормального кольору, проте на горизонті блакить поступалася отруйній жовтизні. Він був майже впевнений, що це результат забруднення повітря — те саме лайно, через яке зробилися рожевими зірки, — але підозрював, що здебільшого там нема нічого зловіснішого за осінній пилок рослин, що налипнув на невидиму поверхню Купола.

Расті рушив далі. Що довше він залишатиметься тут, особливо поза видимістю, то дужче нервуватимуться його друзі. Він передумав йти прямо до джерела зблисків, натомість, вийшовши з саду, спершу наблизився до краю косогору. Звідси йому було видно інших, хоча вони й здавалися лише цятками. Расті поклав на землю лічильник Ґайґера і почав повільно махати туди-сюди задертими вгору руками, щоб повідомити, що з ним усе гаразд. Вони замахали йому у відповідь.

— Окей, — промовив він. Руки його всередині важких рукавичок були слизькими від поту. — Тепер подивимося, що ми тут маємо.

У початковій школі на Іст-стрит настав час перерви. Джуді й Дженілл Еверет сиділи в дальнім кінці ігрового майданчика зі своєю подружкою Діаною Карвер, котрій було шість рочків, і таким чином за віком вона чудово вписувалася між малими Джей-Джей. Поверх лівого рукава Діаниного светрика було пов'язано голубу стрічечку. Перед тим, як іти до школи, вона сама наполягла та тому, щоб Керрі пов'язала їй цю річ, щоби бути схожою на своїх батьків.

— А це для чого? — спитала її Дженілл.

— Це означає, що я люблю поліцію, — відповіла Діана, відкушуючи від свого фруктового батончика.

— Я теж собі хочу, — сказала Джуді. — Тільки жовту. Це слово вона вимовила дуже акуратно. Раніше, зовсім малою, замість «жовтий», вона говорила «вовтий», і Дженні сміялася з неї.

— Жовтих не можна, — сказала Діана, — тільки голубі. Який смачний батончик. Я б їх мільйон з'їла.

— Ти станеш товстою, — сказала Дженілл. — І лопнеш.

Уявивши це, вони захихотіли, потім ненадовго замовкли, дивлячись на старших дітей, поки обидві Джей-Джей гризли домашнє печиво з арахісовим маслом. Кілька дівчаток грали в класи. Хлопці лазили по драбинках, міс Голдсхон штовхала гойдалку, де сиділи близнята Пруіт. Міс Вандестайн організувала гру в кікбол[370].

На вигляд усе ніби нормально, думала Дженілл, але насправді ненормально. Ніхто не кричить, ніхто не скимлить над подряпаним коліном, Майнді й Менді Пруіт не благають міс Голдстон похвалити їхні однакові зачіски. Усі вони тут поводяться так, ніби прикидаються, що вийшли на велику перерву, навіть дорослі. І кожен, включно з нею, потай зиркає на небо, котре мусило б бути голубим, а не є таким зовсім.

Але й це не найгірше. Найгірше — після тих її припадків — ця задушлива впевненість, що мусить статися щось погане.

Діана промовила:

— Я хотіла вбратися Русалонькою на Гелловін. А зараз уже нє. Зовсім ніким не хочу. І з дому нє. Я боюся Гелловіну.

— У тебе були кошмари? — спитала Дженілл.

— Так, — Діана протягнула їй свій фруктовий батончик. — Хочеш доїсти? Я зовсім не така голодна, як думала.

— Ні, — відмовилася Дженілл. Їй не хотілося вже навіть доїдати печиво з арахісовим маслом, а це так не було схоже на неї. І Джуді з'їла лише половинку одного печива. Дженілл згадала, як Одрі гавкала, сіпаючись на мишку, котра безпорадно намагалася втекти з кута, в якому опинилася. Їй тоді стало сумно і вона покликала матір, щоб та відтягнула Одрі, не дала собаці з'їсти мишку. Мамуня розсміялася, але собаку прибрала.

Тепер вони самі стали мишками. Дженні забула більшість снів, котрі бачила під час своїх корчів, але пам'ятала достатньо, щоб розуміти.

Тепер вони опинилися загнаними в кут.

— Я хочу просто залишитися дома, — повторила Діана. У її лівому оці застигла сльозинка, яскрава, прозора, ідеальна. — Сидітиму вдома на Гелловін. І навіть до школи не піду. Нє. Ніхто мене не примусить.

Місіс Вандестайн покинула грати в кікбол і почала теліпати дзвоником, скликаючи всіх, проте жодна з трьох дівчаток не спішила підводитись.

— Гелловін уже почався, — промовила Джуді. — Оно, подивіться, — вона показала через вулицю, де на ґанку у Вілерів стояв гарбуз. — І ондечки подивіться. — Цього разу вона показала на парочку вирізаних з картону привидів по боках дверей поштового відділення. — І ще, дивіться.

Останнім, на що вона показала, була галявина перед бібліотекою. Там стояло велике опудало, встановлене Ліссою Джеймісон. Вона, безумовно, намагалася зробити його забавним, але те, що бавить дорослих, часто лякає дітей, і Дженілл подумала, що опудало з бібліотечної галявини запросто може прийти з візитом до неї цієї ночі, коли вона лежатиме в темряві в своєму ліжку, намагаючись заснути.

Голова в нього була з набитої чимось мішковини, з очима-хрестиками з білих ниток. Капелюх схожий на той, що його носив на голові кіт в історії Доктора Суза[371]. Замість рук у нього були садові совочки (поганючі-загребущі ручиська, подумала Дженілл) і майка з якимсь написом. Вона не зрозуміла, що він означає, хоча слова прочитала: МИЛА БАТЬКІВЩИНА АЛАБАМА, ЗАГРАЙ-НО ОТУ ПІСНЮ МЕРТВОГО ГУРТУ

— Бачите? — Джуді не плакала, але очі в неї були розширені, серйозні, сповнені якогось знання, занадто складного, занадто темного, щоб його можна було висловити. — Гелловін уже почався.

Дженілл узяла сестричку за руку й потягнула, щоб та підвелася.

— Ні, ще ні, — заперечила вона… хоча боялася, що це не так. Щось погане мусить трапитись, щось таке, з вогнем. Без ласощів, тільки з каверзами. Підлими каверзами. Злими.

— Ходімо всередину, — сказала вона Джуді й Діані. — Співатимемо пісні й усяке таке різне. Буде гарно.

Так зазвичай і було, проте не цього дня. Навіть ще до великого бабаху в небі уже не було гарно. Дженілл не переставала думати про опудало з білими очима-хрестиками. І про той чомусь лячний напис: ЗАГРАЙ-НО ОТУ ПІСНЮ МЕРТВОГО ГУРТУ.

За чотири роки до того, як опустився Купол, помер дід Лінди Еверет, залишивши кожному зі своїх онуків невелику, але пристойну суму грошей. Лінда отримала чек на 17232 доларів і чотири центи. Більшість з цієї суми було відкладено на коледжеві рахунки обох Джей-Джей, але вона відчувала, що має повне право витратити кілька сотень на Расті. Наближався його день народження, а йому давно хотілося мати пристрій Apple TV, з того часу, як вони з'явилися в продажу кілька років тому.

Вона була дарувала йому й дорожчі подарунки відтоді, як вони побралися, але ще жодному він не радів так сильно. Можливість скачувати фільми з і-нету, а потім дивитися їх на великому телеекрані, замість того, щоб залишатися прив'язаним до маленького дисплея комп'ютера, всолоджувала його до смерті. Пристрій мав вигляд білого квадрата з пластику, приблизно сім дюймів по ребру і завтовшки три чверті дюйма. Річ, знайдена Расті на Чорній Гряді, виглядала дуже схожою на Apple TV, ба він навіть спершу подумав, що це і є такий пристрій… трохи лише модифікований, звісно, щоби тримати в ув'язненні ціле місто, а не ретранслювати вам у телевізор «Русалоньку» через Wi-Fi з високим рівнем роздільності.

Річ, що лежала на краю саду Маккоя, була не білою, а темно-сірою, а замість знайомого логотипа компанії «Apple» Расті побачив на ній отакий, тривожний, символ:

Понад цим символом випиналась гулька розміром, як кісточка його мізинця. Під її ковпачком містилася зроблена чи то зі скла, чи з кришталю лінза. Звідти й зблискував той пурпуровий вогник.

Расті нахилився, торкнувшись поверхні генератора — якщо це дійсно був генератор. У ту ж мить потужний розряд вдарив йому в руку, прохромивши все тіло. Він хотів відскочити, але не зміг. Йому міцно скувало м'язи. Лічильник Ґайґера схлипнув одиночним тріском і замовк. Расті не мав поняття, чи хильнулася стрілка в небезпечну зону, бо й очима не міг поворухнути. Світло витікало зі світу, немов вода крізь стік ванни, і з раптово спокійною ясністю він подумав: «Я помираю. Який ідіотський спосіб сме…»

А тоді з цієї темряви виникли обличчя — тільки то були не людські лиця, а пізніше він не був навіть певен, чи то були обличчя взагалі. Це були геометричної форми суцільні моноліти, як йому здалося, обтягнуті шкірою. Єдине в них, що хоч трохи нагадувало людське, були ромбоподібні виступи по боках. Це могли бути вуха. Голови — якщо це були голови — обернулися одна до одної, чи то перемовляючись, чи, може, це просто так оманливо виглядало. Йому здалося, ніби він почув сміх. Він подумав, що відчув їхнє схвилювання. Йому уявилися діти на ігровому майданчику початкової школи на Іст-стрит — його дівчатка, мабуть, з їхньою подружкою Діаною Карвер — вони обмінювалися ласощами під час перерви.

Все це відбувалося протягом секунд, аж ніяк не довше п'яти-шести секунд. А потім щезло. Напруга зникла так само раптово, як було, коли люди торкалися поверхні Купола; так само, як його млість і супутнє їй видіння опудала в покривленому ковпаку. Він очуняв просто укляклим на колінах на верхівці пануючої над містом гряди, запарений у своїй свинцевій амуніції.

Проте образ тих шкіряних голів залишився. Прихилені разом, хихотять з непристойної дитячої витівки.

«А інші там, унизу, спостерігають за мною. Помахай. Скажи їм, що з тобою все гаразд».

Він здійняв обидві руки над головою — тепер вони рухалися легко — і повільно помахав туди-сюди так, ніби серце йому в грудях не стрибало чорнохвостим зайцем, ніби груди йому не заливало пекучими ручаями пахучого поту.

Знизу, з дороги, у відповідь йому помахали Роммі з дітьми.

Расті зробив кілька глибоких вдихів, щоб заспокоїтись, потім простягнув рурку лічильника Ґайґера до маленького сірого квадратика, що лежав на пружній трав'яній підстилці. Стрілка колихнулася, не доходячи позначки +5. Фонове випромінювання, не більше.

Расті майже не сумнівався, що ця квадратна пласка річ і є джерелом їхніх неприємностей. Істоти — нелюдської природи, геть чужої — використовували цю річ, щоб тримати їх в ув'язненні, але й це було не все. Вони використовували її також для спостереження.

І для забави. Ці мерзотники сміялися. Він це ясно розчув.

Расті зняв з себе фартух, накинув його на коробочку з опуклою гулькою-лінзою, скочив на рівні й позадкував. Якусь мить нічого не відбувалося. А потім фартух зайнявся. Запах був різким, гидотним. Він бачив, як напухає, пузириться лискуча поверхня, як проривається полум'я. А тоді фартух, котрий був усього лиш запаяним у пластик листом свинцю, просто розпався. Якусь хвилину ще горіли його шматки, найбільший з них все ще лежав поверх коробочки. А за мить уже весь фартух — чи те, що від нього зоставалося — геть зник. Залишилося кілька грудочок попелу і запах, але все загалом… фу. Щезло.

«Я це насправді бачив?» — запитав Расті в самого себе, а потім промовив те саме вголос, питаючись в цілого світу. Він чув запах смаженого пластику і важчий дух, як він гадав, розплавленого свинцю — безумство, це неможливо, але сам фартух таки щез.

— Я це насправді бачив?

Немов відповідаючи йому, з-під ковпачка на коробочці зблиснув пурпуровий вогник. Чи ці пульсації поновлюють Купол, як ото доторк до комп'ютерної клавіатури поновлює екран? Чи завдяки ним шкіроголові можуть споглядати місто? Чи й те й інше? Чи ні те й ні те?

Він наказав собі більше не наближатися до плаского квадратика. Він сказав собі, що найрозумніше, що він може зараз зробити, це повернутися бігом до фургона (позбавлений важкого фартуха він зможе бігти) і помчати, немов скажений, пригальмувавши тільки, щоб підібрати своїх компаньйонів, котрі чекають унизу.

Натомість він знову наблизився до коробочки і впав перед нею на коліна, в позі, занадто схожій на молитовну, щоби йому це подобалося.

Здер із себе одну рукавицю, торкнувся землі поряд з цією штукою і враз відсмикнув руку. Гаряче. Шматочки палаючого фартуха трохи обпалили траву. Потім він торкнувся самої коробочки, напружено приготувавшись до нового опіку або нового шоку… хоча найбільше боявся зовсім іншого — знову побачити ті обтягнуті шкірою форми, ті не-зовсім-голови, схилені докупи, почути їхній змовницький сміх.

Проте нічого не трапилось. Ні видіння, ні опіку. Сіра коробочка на дотик була холодна, попри те, що він лише щойно бачив, як на ній пузирився й займався його фартух.

Зблиснув пурпуровий вогник, Расті вистачило обережності не прикривати його рукою. Натомість він ухопив цю штуку за боки, подумки прощаючись зі своєю дружиною й дочками і вибачаюсь перед ними за те, що виявився таким кінченим дурнем. Він очікував, що зараз спалахне і згорить. Коли цього не сталося, він спробував підняти коробочку. Хоча площа її поверхні була не більшою за обідню тарілку і сама вона не була набагато товщою, він не зміг її поворухнути. Ця коробочка була все одно, що прикута до верха якоїсь колони, зануреної на дев'яносто футів у глиб корінної породи Нової Англії — хоча цього не могло бути. Вона лежала поверх трав'яного килима, і, просунувши глибше під неї пальці рук, він сам себе торкнувся. Сплівши пальці разом, він спробував знову підняти чортову штуку. Ні шоку, ні видінь, ні жару; і ані зрушення також. Коробочка навіть не похитнулася.

Він подумав: «Я тримаю в руках якогось роду чужинський артефакт. Машину з іншого світу. Я можу навіть позирнути на тих, хто нею керує».

Сама ця ідея була інтелектуально прекрасна — навіть приголомшлива, але вона не мала емоційного виміру, можливо, тому, що він був надто ошелешений, надто переповнений інформацією, котра не оброблялася.

«Ну, то що далі? Що, чорти мене забирай, далі?»

Він не знав. А ще виявилося, що після всього цього він не втратив здатності до емоційних переживань, бо його накрило хвилею відчаю, і ледве-ледве він утримався від того, щоб не вокалізувати цей відчай у риданні. Четверо людей унизу можуть його почути і подумають, що він у біді. Та так воно й є, він у біді. І не тільки він.

Він підвівся, ноги під ним тремтіли, загрожуючи підломитися. Гаряче, цупке повітря, здавалося, приставало йому до обличчя, мов олія. Він неспішно побрів крізь обтяжений яблуками сад назад до фургона. Єдине, що йому було цілком ясно — про існування цього генератора ні за яких обставин не повинен дізнатися Великий Джим Ренні. Не тому, що йому може схотітися його знищити, а тому, що він, скоріше за все, встановить навкруг нього охорону, щоб запобігти його знищенню. Щоб генератор продовжував робити те, що робить, і таким чином Ренні міг продовжувати робити своє. Принаймні поки що Великого Джима цілком влаштовував поточний стан речей.

Расті відчинив дверцята фургона, і саме тоді, менш ніж за милю від Чорної Гряди, потужний вибух сколихнув день. Це прозвучало так, ніби Бог нахилився і вистрелив униз із небесного дробовика.

Расті знічев'я скрикнув і подивився вгору. І тут же йому довелося прикрити собі очі рукою від люті миттєвого сонця, що спалахнуло в небі понад межею між Честер Міллом і ТР-90. У Купол врізався черговий літак. Тільки цього разу це був не скромний «Сенека-V». Чорний дим здіймався від точки контакту, яку Расті визначив приблизно на висоті двадцять тисяч футів. Якщо чорна цятка, залишена ракетними ударами, здавалася мушкою на щоці дня, ця нова пляма була виразкою шкіри. Такою, що готова бурхливо розростися.

Расті забув про генератор. Забув про чотирьох друзів, котрі його чекають. Забув про власних дітей, заради котрих він щойно наражав себе на ризик спалення живцем і розутілення. Протягом двох хвилин не було місця ні для чого в його мозку, окрім крижаного жаху.

По той бік Купола на землю падали уламки. Слідом за передньою чвертю реактивного лайнера полетів палаючий двигун; за двигуном посипався дощ із синіх авіаційних крісел, чимало з пристебнутими до них пасажирами; слідом за кріслами надійшла черга величезного блискучого крила, котре ширяло, похитуючись, немов аркуш паперу на протязі; за крилом пішов хвіст, схоже, що це «Боїнг-767». Хвіст був темно-зеленого кольору. На ньому був зелений символ світлішого відтінку. Расті здалося, що той схожий на конюшину.

«Ні, це не конюшина, а трилисник».

А тоді на землю обвалився, мов зламана стріла, фюзеляж літака, і навкруги загорівся ліс.

Місто здригається від вибуху, і всі виходять подивитися. По всьому Честер Міллу мешканці виходять дивитися. Вони стоять перед своїми будиночками, на під'їзних алеях, на тротуарах, посеред Мейн-стрит. І хоча небо на північ від їхньої тюрми здебільшого затягнуте хмарами, їм доводиться прикривати очі від сяйва — того, що Расті зі свого місця на вершечку Чорної Гряди побачив, як друге сонце.

Звісно, вони бачать все, як воно є: найгострозоріші навіть можуть прочитати назву на фюзеляжі падаючого літака, поки він не зникає нижче лінії дерев. У цьому нема нічого надприродного; таке вже траплялося й раніше, не далі, як на тижні (хоча не так грандіозно, треба визнати). Проте в мешканцях Честер Мілла оселяється гнітючий страх, який пануватиме в місті відтоді й до самого кінця.

Будь-хто, хто доглядав невиліковно хворого, скаже вам, що надходить момент зламу, коли спротив помирає і вповзає покірність. Для більшості мешканців Честер Мілла точкою зламу став пізній ранок двадцять п'ятого жовтня, коли вони стояли, хто сам, а хто разом із сусідами, і дивилися, як понад три сотні людей валяться згори в ліс ТР-90.

На початку цього ранку приблизно відсотків п'ятнадцять тутешніх мали на рукавах голубі пов'язки «солідарності»; під захід сонця цієї середи в жовтні їх кількість збільшилася вдвічі. Коли сонце зійде завтра вранці, таких стане більше половини всього населення.

Спротив поступається покірності; покірність викохує залежність. Будь-хто, хто доглядав невиліковно хворого, скаже вам це. Хворі люди потребують когось, хто подаватиме їм пігулки і склянку з прохолодним солодким соком, щоби їх було легше ковтати. Вони потребують когось, хто маззю з арніки розітре їм болючі суглоби. Вони потребують когось, хто сидітиме поряд темної ночі, коли години тягнуться так довго. Вони потребують когось, хто скаже: «А тепер спи, завтра буде краще, я тут, спи, я про все подбаю».

Спи.

Офіцер Генрі Моррісон привіз Джуніора в лікарню — на той час хлопець сяк-так прийшов до тями, хоча так само белькотів якісь нісенітниці — а далі вже Твіч повіз його кудись на каталці. Моррісон дивився йому вслід із полегшенням.

У довідковій службі Генрі дізнався домашній номер Великого Джима і номер міської ради, але ні там, ні там ніхто не відповідав — то були номери дротової мережі. Він якраз слухав робота, котрий повідомляв йому, що номер мобільного телефону Джима Ренні не значиться в реєстрі, коли вибухнув лайнер. Разом з усіма ходячими у шпиталі він вибіг надвір і стояв на розворотному майданчику, дивлячись на нову чорну мітку на невидимій поверхні Купола. Ще падали останні уламки.

Великий Джим дійсно перебував у міській раді, але телефон він вимкнув, щоб ніхто йому не заважав доопрацювати обидві його промови — одна для копів цього вечора, а друга перед усім містом завтра ввечері. Почувши вибух, він кинувся надвір. Першою думкою йому промайнуло: Кокс підірвав атомний заряд. Нікчемашний полковник! Якщо він проб'ється крізь Купол — усе полетить шкереберть!

Він опинився поряд з Елом Тіммонсом, доглядачем будівлі міськради. Ел показав на північ, високо в небо, де ще здіймався дим. Великому Джиму це нагадало вибух зенітного снаряду з якогось фільму часів Другої світової війни.

— Там був літак! — кричав Ел. — Величезний! Господи! Хіба вони не попередили всіх?

Великий Джим з полегшенням віддихнув, його оскаженіле серце трохи вповільнило свій стукіт. Якщо це був літак… просто собі літак, а не ядерний вибух чи якась суперракета…

У нього зацвірінькав мобільний. Він дістав телефон із кишені й розкрив:

— Піте, ти?

— Ні, містере Ренні, це полковник Кокс.

— Що ви наробили? — заволав Ренні. — Що це ви, люди, заради Бога, тепер зробили?

— Нічого, — в голосі Кокса не було й сліду колишньої холодної зверхності, він звучав збентежено. — Ми не маємо до цього ніякого стосунку. Це було… зачекайте хвилинку.

Ренні чекав. На Мейн-стрит було повно людей, роззявивши роти, вони дивилися в небо. Ренні вони здалися вбраними в людський одяг вівцями. Завтра ввечері вони стовпляться в залі міськради і почнеться їхнє бе-е-е, бе-е-е, бе-е-е коли ж нам стане краще? І бе-е-е, бе-е-е, бе-е-е — подбайте за нас, поки не стане краще. І він дбатиме. Не тому, що йому так хочеться, а тому, що така Божа воля.

Знову озвався Кокс. Тепер на додачу до збентеження в його голосі звучало знесилення. Це був уже не той чоловік, котрий залякував Великого Джима, вимагаючи його подати у відставку. «Саме таким тоном і говори надалі, дружок, — подумав Ренні, — і тільки так».

— За попередньою інформацією, яку я маю, рейс № 179 авіакомпанії «Ер Айерленд» наштовхнувся на Купол і вибухнув. Літак прямував із Шеннона на Бостон. Ми вже маємо двох незалежних свідків, котрі повідомили, що бачили трилисник на хвості, якийсь матеріал також може мати знімальна група Ей-Бі-Сі, що працювала відразу за межею карантинної зони біля Гарлоу… одну секундочку.

Проминула не секунда, і не хвилина, а набагато більше часу. Серце Великого Джима вже було уповільнилося до його нормального темпу (якщо таким можна назвати сто двадцять ударів за хвилину), але тепер воно знову заспішило, і знову з тими ж поодинокими циклічними поштовхами. Він закашляв і вгатив себе кулаком у груди. Серце нібито майже заспокоїлося, а тоді перейшло в режим тотальної аритмії. Піт виступив йому на лобі. День, що спочатку був сірим, вмент йому здався занадто яскравим.

— Джиме? — це був Ел Тіммонс, і хоча він стояв поряд з Великим Джимом, голос його чувся немов з якоїсь далекої-далекої галактики. — З вами все гаразд?

— Усе добре, — промовив Великий Джим. — Залишайся тут. Ти мені можеш знадобитися.

Повернувся Кокс.

— Так, дійсно це був літак ірландської авіакомпанії. Я щойно подивився свіжий матеріал, знятий командою Ей-Бі-Сі. Там якраз одна з телевізійниць вела репортаж і це трапилося просто за її спиною. Вони відзняли всю катастрофу.

— Я певен, їхні рейтинги злетять угору.

— Містере Ренні, між нами можуть бути деякі суперечності, але я сподіваюся, ви донесете до ваших виборців, що з цього приводу їм нема ніяких причин хвилюватися.

— Ви мені краще скажіть, яким чином це…

Серце знову затнулося. Дихання урвалося, потім відновилося. Він удруге вгатив себе кулаком у груди, тепер ще дужче, і сів на лаву біля вимощеної цеглою доріжки, що вела від міськради до тротуару. Замість свіжого шраму на Куполі, Ел тепер дивився на нього, занепокоєно хмурячи брови і, як гадав Великий Джим, зі страхом. Навіть зараз, у такому стані, йому радісно було це бачити, радісно знати, що його вважають незамінним. Вівці потребують чабана.

— Ренні? Ви слухаєте? Ви в порядку?

— Слухаю. — Разом з тим він прислухався до свого серця, котре залишалося далебі не в порядку. — Яким чином це трапилося? Як таке взагалі могло трапитися? Я-то гадав, ваші люди попередили геть усіх.

— Я ще не певен і не знатиму точно, поки ми не відкриємо чорну скриньку, але свою думку ми на цей рахунок маємо. Ми розіслали директиву до всіх комерційних авіакомпаній, щоби трималися подалі від Купола, але для рейсу № 179 це звичайний польотний курс. Ми гадаємо, хтось забув перепрограмувати автопілот. Отак просто. Я повідомлю вам деталі, щойно ми їх тут отримаємо, проте зараз найважливіше запобігти початку паніки в місті.

Проте за деяких обставин паніка гарна річ. За деяких обставин, як-от харчовий бунт або підпал, це вельми корисна річ.

— За великим рахунком це результат глупства, але також і прикра випадковість, — продовжував правити своє Кокс. — Донесіть цю інформацію до ваших людей.

«Вони знатимуть те, що я їм скажу, і віритимуть в те, що мені потрібно», — подумав Ренні.

Серце в нього затанцювало, як шмат жиру на гарячій пательні, потім взяло ненадовго нормальніший ритм і знову засмикалось. Не прощаючись із Коксом, він натиснув червону кнопку КІНЕЦЬ ДЗВ і опустив телефон назад до кишені. Потім подивився на Ела.

— Я хочу, щоб ти відвіз мене до шпиталю, — промовив він якомога спокійніше. — Щось мені трохи зле стало.

Ел, із «солідарною» пов'язкою на руці, стривожився ще дужче.

— Ой, звісно ж, Джиме. Сидіть тут, поки я збігаю по мою машину. Ми не можемо дозволити, щоби з вами щось трапилось. Ви потрібні місту.

«А то я цього не знаю», — подумав Великий Джим, сидячи на лаві, дивлячись на велику чорну пляму в небі.

— Знайди Картера Тібодо, скажи йому, щоб зустрічав мене там. Він мені потрібен під рукою.

Були й інші інструкції, які він хотів дати, але тут уже його серце зупинилося цілком. На мить вічність роззявилася в нього під ногами, відкрита темна безодня. Ренні задихнувся і вгатив себе в груди. Серце зірвалося в скажений галоп. Він на це подумав: «Не зраджуй мене зараз, мені так багато треба зробити; не смій, ти, нікчемахо, не смій».

— Що це було? — спитала Норрі тонким, дитячим голоском, а потім сама ж на це й відповіла. — Це був літак, правда? Літак, повний людей.

Вона вдарилася в сльози. Хлопці намагались утриматись від плачу, але не змогли. Роммі відчув, ніби він і сам плаче.

— Йо, — сказав він. — Гадаю, так, літак.

Джо обернувся і подивився на фургон, котрий уже їхав у їхній бік. Діставшись підніжжя гряди, він збільшив швидкість, ніби Расті страх як не терпілося повернутися. Коли він під'їхав і вискочив з кабіни, Джо побачив також іншу причину його поспішності — свинцевий фартух пропав.

Не встиг Расті промовити й слова, як задзвонив його телефон. Він різко відкрив його, глянув на номер і прийняв дзвінок. Очікував почути Джинні, але заговорив той новий парубок, Терстон Маршалл.

— Так, що? Якщо це щодо літака, то я бачив… — він послухав, нахмурився, потім кивнув. — Гаразд, так. Правильно. Я їду. Передайте Джинні й Твічу, щоб вкололи йому два міліграми валіуму, внутрішньовенно. Ні, краще хай буде три. І скажіть йому, щоб поводився спокійно. Це чуже його натурі, але нехай докладе зусиль. Його синові дайте п'ять міліграмів.

Закривши телефон, він подивився на них.

— Обидва Ренні потрапили в лікарню, старший із серцевою аритмією, у нього вона з'являлася й раніше. Чортовому дурню треба було ще два роки тому поставити ритмоводій. Терстон сказав, що молодий має симптоми, які здалися йому схожими на гліому. Сподіваюся, він помилився.

Норрі підняла вкрите сльозами лице до Расті. Однією рукою вона обнімала Бенні Дрейка, котрий скажено тер собі очі. Коли підійшов і став біля неї Джо, вільною рукою вона обняла його.

— Це ж пухлина мозку, так? — спитала вона. — Дуже небезпечна.

— Коли це трапляється в юнаків віку Джуніора Ренні, це майже завжди вкрай небезпечно.

— Що ви знайшли там? — спитав Роммі.

— А що трапилося з вашим фартухом? — додав Бенні.

— Я знайшов те, що Джо й думав.

— Генератор, — промовив Роммі. — Док, а ви певні цього?

— Авжеж. Він не схожий ні на що з того, що мені доводилося бачити дотепер. Я цілком певен, що ніхто на Землі не бачив раніше нічого подібного.

— Щось з іншої планети, — промовив Джо голосом таким низьким, що прозвучав він у нього, як шепіт. — Я так і знав.

Расті суворо подивився на нього.

— Ти не мусиш про це говорити. Ніхто з нас не мусить. Якщо нас питатимуть, відповідаймо, що шукали, але нічого не знайшли.

— Навіть моїй мамі? — спитав Джо печально.

Расті ледь не розслабився в цей бік, та взяв себе в руки. Зараз ця таємниця належала п'ятьом людям, це й так уже було забагато. Але діти заслужили на те, щоб знати, а Джо Макклечі й сам здогадався.

— Навіть їй, принаймні поки що.

— Я їй не можу брехати, — сказав Джо. — Це не подіє. Вона все наскрізь бачить своїм Материнським прозором.

— Тоді просто скажи їй, що я взяв з тебе клятву берегти таємницю і їй тебе краще не питати. Якщо наполягатиме, скажи їй, щоб побалакала зі мною. Поїхали, мені треба повертатися до лікарні. Роммі, ви за кермом. У мене нерви на межі.

— А ви не хочете… — почав Роммі.

— Я розповім вам усе. По дорозі. Можливо, нам навіть вдасться придумати, що з цим робити.

За годину після того, як «Боїнг-767» «Ірландських авіаліній» врізався в Купол, до поліцейської дільниці Честер Мілла хоробро вступила Розі Твічел, тримаючи в руках накриту серветкою тарілку. Стейсі Моґґін знову сиділа за стійкою, маючи на обличчі вираз такої ж втоми й збентеження, які Розі відчувала у своїй душі.

— Що це? — спитала Стейсі.

— Ланч. Для мого кухаря. Два підсмажених сендвічі з беконом, латуком і помідорами.

— Розі, навряд чи я можу пропустити тебе до нього. Я взагалі не можу туди когось пускати.

Мел Ширлз розповідав двом новобранцям про шоу автомобілів-монстрів, яке він бачив минулої весни в Портлендському спортивному центрі. Тепер він озирнувся.

— Я йому віднесу, міз Твічел.

— Ти — ні, — відрізала Розі.

Мел здивувався. На його лиці відбилася образа. Йому завжди подобалася Розі, він гадав, що й вона добре ставиться до нього.

— Я не можу довірити тобі тарілку, бо ще розіб'єш, — пояснила вона, хоча правда полягала не зовсім в тому, правда полягала в тому, що вона йому зовсім не довіряла. — Я бачила, як ти у футбол граєш, Мелвіне.

— Та годі вам, не такий вже я незграбний.

— А ще я хочу побачити, чи з ним там все гаразд.

— Йому не дозволено приймати ніяких відвідувачів, — сказав Мел. — Це наказ шефа Рендолфа, а він його отримав прямо від виборного Ренні.

— Нехай, а я йду вниз. Тобі доведеться скористатися електрошокером, щоб зупинити мене, а якщо наважишся, я більше ніколи не приготую тобі вафель з суницями саме таких, як ти любиш, щоби соус просякав аж досередини. — Вона роззирнулася довкола і пхекнула. — Крім того, я не помітила тут нікого з тих наказувачів. Чи я чогось не добачаю?

Мел думав було продемонструвати новачкам власну крутість, але потім вирішив, що не варто. Йому справді подобалася Розі. І вафлі її подобались, особливо, коли вони були трохи глеюваті. Він підсмикнув на собі пояс і промовив:

— Окей. Тіко я теж піду з вами, і ви не понесете йому нічого, поки я не зазирну під оту серветку.

Вона підняла серветку. Під нею лежало два сендвічі й коротка записка, надряпана на звороті чекового бланка з «Троянди-Шипшини». «Тримайся, — було написано в ній. — Ми віримо в тебе».

Мел узяв записку, зім'яв і кинув у бік сміттєвого кошика. Промазав, і один з новобранців похапцем кинувся її підібрати.

— Пішли, — рушив Мел, але тут же зупинився, взяв половинку одного сендвіча й відірвав добрячий шматок. — Він усе одно все не з'їсть, — пояснив він Розі.

Вона промовчала, але, коли він попереду неї почав спускатися сходами, в Розі виникло гостре бажання розбити тарілку йому об голову.

Вона вже пройшла половину підвального коридору, але Мел раптом сказав:

— Далі вам не можна, міз Твічел. Далі я сам понесу.

Вона віддала йому тарілку і печально дивилася, як він нахиляється й зі словами: «Ланч подано, гівновозе» просовує її крізь ґрати.

Барбі його проігнорував. Він дивився на Розі.

— Дякую, але якщо це готував Енсон, не знаю, чи залишуся я так само вдячним після першого ковтка.

— Я сама готувала, — відповіла вона. — Барбі, чому вони тебе побили? Хіба ти намагався втекти? Вигляд у тебе жахливий.

— Я нікуди не тікав, спротиву при арешті не чинив. Хіба не так, Меле?

— Ти ото краще б припинив пащекувати, бо інакше я ввійду до клітки і заберу в тебе оті самвічі геть.

— Авжеж, можеш спробувати, — кивнув Барбі. — Позмагаємося за їжу, — оскільки Мел не виявив бажання сприйняти цю пропозицію, Барбі знову звернувся до Розі. — Там був літак? По звуку схоже, що літак. Якийсь великий.

— По Ей-Бі-Сі сказали, це був ірландський авіалайнер. Повний пасажирів.

— Спробую вгадати. Він летів курсом на Бостон або Нью-Йорк, а якийсь вайло забув перепрограмувати автопілот.

— Не знаю. По телевізору про такі подробиці ще нічого не розповідали.

— Ходімо, — підійшов до неї Мел і взяв за руку. — Досить уже баляси точити. Вам треба піти звідси, поки в мене не почалися неприємності.

— Як ти почуваєшся? — спитала Розі в Барбі, недовго опираючись молодому полісменові.

— Нормально, — сказав Барбі. — А в тебе як справи? Ти уже владнала оту справу з Джекі Веттінгтон?

Ну, й яка, питається, повинна прозвучати відповідь на це запитання? Тим паче, наскільки пам'ятала Розі, вона не мала ніякої справи, котру мусила б ладнати з Джекі. Їй здалося, що вона помітила, як Барбі легенько кивнув головою, і сподівалася, що це не гра її уяви.

— Поки ще ні, — відповіла вона.

— А варто було б. Скажи їй, щоб перестала сучитись.

— Якби ж то, — промурмотів Мел. Він міцніше вчепився в руку Розі. — Ходімо вже, не змушуйте мене вас тягнути.

— Передай їй, що я сказав, що ти гідна людина, — гукнув Барбі, коли вона вже підіймалася сходами в супроводі Мела, котрий тепер ішов за нею по п'ятах. — Вам з нею справді варто побалакати. І дякую тобі за сендвічі.

«Передай їй, що я сказав, що ти гідна людина».

Це було послання, вона не мала в цьому сумнівів. Мел цього не второпав, гадала вона; він завжди був тупуватим, і схоже, що життя під Куполом аніскільки не додало йому олії в голові. Тому-то Барбі й ризикнув про це заговорити.

Розі вирішила розшукати Джекі якомога швидше і передати послання: «Барбі каже, що я гідна людина. Барбі передає, що ти можеш говорити зі мною відверто».

— Дякую тобі, Меле, — сказала вона, знову опинившись у кімнаті чергових. — З твого боку це добрий крок, що ти дозволив мені це зробити.

Мел озирнувся навкруги, не побачив ніде начальства, більшого за себе, і розслабився.

— Без проблемок, але не думайте, ніби ви зможете знову спуститися туди з вечерею, бо цього не буде. — Він подумав і філософськи завершив: — Він зараз заслуговує на щось приємне, я гадаю. Бо якщо прийдете наступного тижня о цій порі, він уже буде підсмажений незгірш за ті сендвічі, що ви їх йому приготували.

«Це ми ще побачимо», — подумала Розі.

Енді Сендерс і Майстер Буші сиділи поряд зі складським приміщенням РНГХ і курили кришталь. Прямо перед ними, у полі, посеред якого височіла радіовежа, виднілася купка землі, позначена хрестом, зробленим із ящичних дощечок. Під тим горбком лежала Саммі Буші, мучителька ляльок «Братц» і мати Малюка Волтера. Майстер сказав, що пізніше він вкраде на кладовищі біля Честерзького озера для неї справжній хрест. Якщо вистачить часу. А може так статися, що його не буде.

Немов підтверджуючи свою останню фразу, він змахнув гаражним пультом.

Енді жаль було Саммі, так само, як було жаль Клодетт і Доді, але тепер його печаль уже перейшла в клінічну фазу, перебуваючи в безпеці, щільно накрита його внутрішнім Куполом: її можна було бачити, погоджуватися з її існуванням, але дістатися її вже не було ніякої можливості. І це було гарно. Він спробував пояснити це Майстру Буші, але заплутався десь посередині — концепція виявилася занадто складною. Щоправда, Майстер кивнув, а тоді передав Енді свою велику кришталеву люльку з вирізьбленим на її боці написом: ЦИМ ЗАБОРОНЕНО ТОРГУВАТИ.

— Гарний чад, правда ж? — промовив Майстер.

— Так! — підтвердив Енді.

Потім вони трохи поговорили на дві серйозні теми, притаманні дискусіям зновународжених манячників: яка манячна ця гидота і як їм класно на ній манячити. Посеред цього діалогу десь північніше пролунав потужний вибух. Енді прикрив собі пекучі від усього цього диму очі. Причому мало не впустив люльку, але Майстер устиг її врятувати.

— Господи, лайно яке, там же літак). — Енді намагався підвестись, але ноги, хоч вони в нього аж дзижчали від енергії, тіла не тримали. Він знову сів.

— Ні, Сендерсе, — промовив Майстер. І дунув кришталю. Сидячи долі зі схрещеними ногами, він дивився на Енді, немов якийсь індіанець із люлькою миру.

Приперті до стіни складу, між Енді й Майстром стояли чотири автомати АК-47 російського виробництва, але імпортовані — як і багато інших корисних речей у цьому складському приміщенні — з Китаю. Стояли там також п'ять повних ящиків із тридцятизарядними магазинами до них і коробка гранат РГД-5. Майстер запропонував Енді свій переклад ієрогліфів на коробці з гранатами: «Не впусти це, мазефакер».

Тепер Майстер узяв один з автоматів і поклав собі поперек колін.

— То був не літак, — проголосив він.

— Ні? А що тоді?

— Божий знак. — Майстер подивився на те, що він намалював на стіні складу: дві цитати (вільно інтерпретовані) з «Одкровення» із зумисне вставленим до них числом 31. Потім знову перевів погляд на Енді. На півночі по небу розповзався димовий плюмаж. Під ним здіймався свіжий дим з того місця, де уламки літака попадали в ліс. — Я неправильно визначив дату, — промовив він задумливо. — Насправді цього року Гелловін настане раніше. Може, вже й сьогодні, може, завтра, може, післязавтра.

— Або післяпіслязавтра, — додав, допомагаючи йому, Енді.

— Можливо, — великодушно погодився Майстер. — Хоча, я гадаю, раніше. Сендерсе!

— Що, Майстре?

— Візьми собі автомат. Тепер ти боєць армії Господа. Ти тепер християнський Солдат. Скінчилися дні лизання тобою сраки того сучого сина, апостата.

Енді взяв у руки АК і поклав автомат собі поперек голих стегон. Йому сподобалася його вага, сподобалася його теплість. Він перевірив, чи ввімкнуто на автоматі запобіжник. Увімкнуто.

— Про якого сучого сина апостата ти кажеш, Майстре?

Майстер втупився в нього вкрай зневажливим поглядом, але, коли Енді потягнувся по люльку, він передав її йому досить дружелюбно. Запасів було повно, їм обом вистачить від тепер і до самого кінця й, воістину, кінця чекати вже недовго.

— Ренні, про цього віровідступника і сучого сина я кажу.

— Він мій друг, мій товариш, але дійсно, він буває крутієм, — визнав Енді. — Бооожественно, яка ж чудова ця гидота.

— Ато, — погодився Майстер задумливо і забрав назад люльку (яку Енді тепер подумки називав Димотворною Люлькою Миру). — Це найдовше діючий з найдовше діючих кришталів, найчистіший з найчистіших, і що воно ще, Сендерсе?

— Ліки від меланхолії, — миттю відгукнувся Енді.

— А ото що? — показав Майстер на нову чорну пляму на Куполі.

— Знак! Божий знак!

— Так, — промовив Майстер, м'якшаючи. — Саме так і є. Ми тепер з тобою на Божому торчі, Сендерсе. Ти знаєш, що трапилося, коли Бог відкрив сьому печать? Ти читав Апокаліпсис?

Енді щось пригадувалося, ще з тих часів, коли він підлітком відвідував християнський табір: про янголів, котрі вигулькують з-під сьомої печатки, мов клоуни з маленького автомобільчика в цирку, але йому не хотілося говорити про це в таких образах. Майстер може сприйняти це за богохульство. Тому він лише помотав головою.

— Так я й знав, — сказав Майстер. — Ти напевне слухав проповіді у Святому Спасителі, але проповідь не замінить освіти. Проповідь — це, курва, не реальне провиддя. Бодай це ти розумієш?

Що розумів Енді, так це те, що йому хочеться ще дунути, але він лише кивнув.

— Коли відкрилася сьома печать, з'явилися сім янголів із сьома трубами. І кожного разу, як один з них дмухав у дудку, мор ринув на землю. Ось, хапни ще чаду, це тобі допоможе сконцентруватися.

Скільки вже часу вони отак тут сиділи, курили? Здавалося, довгі години. Чи насправді вони бачили авіакатастрофу? Енді спершу гадав, що далебі так, але тепер уже не був цілком цього певен. Усе здавалося жахливо неправдоподібним. Може, йому варто здрімнути. З іншого боку, це було так чудесно, аж до нестями гарно, просто перебувати тут, з Майстром, чадіти, слухати мудрощі.

— Я себе мало не вбив, але Бог мене спас, — повідав він Майстрові.

Ця думка була такою благоліпною, що сльози наринули йому на очах.

— Йо, йо, це само собою ясно. А ось це навпаки. Отже, слухай.

— Я слухаю.

— Перший янгол дмухнув, і полилася на землю кров. Другий янгол дмухнув, і вогняна гора впала в море. Ось тобі й вулкани та інше всяке таке лайно.

— Саме так! — вигукнув Енді, ненароком натиснувши гачок автомату, котрий лежав у нього на колінах.

— Уважнішим будь із цим, — застеріг його Майстер. — Якби він не стояв на запобіжнику, ти б відстрелив мені цюцюрку аж ген туди, під оті сосни. Краще хапни іще трохи чаду. — Він вручив Енді люльку. Енді навіть не пам'ятав, коли він встиг йому її передати, але ж, вочевидь, віддавав. А все-таки, котра зараз може бути година? Скидалося на те, що вже після полудня, проте хіба це можливо? Він зовсім не зголоднів, а він же завжди почувався голодним у час ланчу, це був його головний обід.

— Слухай сюди, Сендерсе, бо це найважливіша частина.

Майстер міг видавати довгі цитати по пам'яті, бо, відколи перебрався сюди, на радіостанцію, він весь час студіював книгу «Одкровення»; пристрасно читав її й перечитував, іноді до перших світанкових променів на обрії.

— І коли просурмив третій янгол, величезна зірка впала з неба! Палаюча, немов світильник!

— Ми ж оце щойно її бачили!

Майстер кивнув. Очі його невідривно дивилися на ту чорну пляму, де знайшов свій кінець «Боїнг-767» компанії «Ер Айерленд». — І ім'я тієї зірки Полин, і багацько людей померли, бо творили вони гіркоту. Сендерсе, а ти гіркий?

— Ні! — запевнив його Енді.

— Ні. Бо ми зрілі. Але тепер, коли зірка Полин спалахнула в небі, прийдуть гіркі люди. Господь повідав мені це, Сендерсе, і це не якесь там лайно. Перевір мене, і ти побачиш, що в мені нуль лайна. Вони захочуть усе це в нас забрати. Ренні зі своїми лайноротими поплічниками.

— Ніколи! — скрикнув Енді.

Раптом його охопив жахливо потужний напад параної. Вони вже можуть бути десь поблизу! Лайнороті поплічники повзуть отам між дерев! Лайнороті поплічники їдуть колоною вантажівок по Малій Курві! Тепер, коли Майстер нагадав про це, йому навіть стало ясно, навіщо Ренні це потрібно. Він називає це «знищенням доказів».

— Майстре! — вхопив він за плече свого нового друга.

— Не дави так, Сендерсе. Боляче.

Той послабив руку.

— Великий Джим уже говорив про те, що треба сюди приїхати, забрати балони з пропаном — це тільки перший крок!

Майстер кивнув.

— Вони вже раз приїжджали. Забрали два балони. Я їм дозволив, — він зробив паузу, поплескавши по гранатах. — Наступного разу вже не дозволю. Ти кумекаєш, про що я, ти зі мною?

Енді подумав про кілограми чаду всередині будівлі, на стіну якої вони спирались, і дав Майстрові відповідь, на яку той і очікував.

— Брате мій, — промовив він і обняв Майстра.

Майстер був гарячим, він смердів, але Енді обнімав його щиро. Сльози котилися по його обличчю, яке він уперше за двадцять років не обтяжив себе поголити в не вихідний день. Це було прекрасно. Це було… це була…

Відданість!

— Брате мій, — ридав він у вухо Майстрові.

Той відсторонив його і поглянув урочисто.

— Ми з тобою агенти Господа — тепер єдині у світі, якщо не рахувати того сухореброго пророка, що сидить поруч нього, скажи «амінь».

Джекі знайшла Ерні Келверта позаду його будинку, він порався в садку, виривав бур'ян. Попри те, що вона казала Пайпер, їй було боязко звертатися до нього, але щось довго пояснювати їй не знадобилося. Він сам ухопив її за плечі на диво міцними, як для такого опецькуватого чоловічка, руками. Очі в нього сяяли.

— Слава Богу, хоч хтось розуміє, до чого веде цей базікало! — він прибрав руки. — Вибачте, я забруднив вам блузу.

— Та нічого.

— Він небезпечний, офіцере Веттінгтон. Ви ж це й самі розумієте, чи не так?

— Так.

— І хитрий. Він підстроїв ту колотнечу за харчі, як ото терористи підкладають бомби.

— Я теж не маю в цьому сумнівів.

— Але він водночас і тупий. Хитрий і тупий — це жахлива комбінація. Такий може переконати людей іти за ним, розумієте. Аж у самісіньке пекло. Згадайте про того хлопця, Джима Джонса[372], пам'ятаєте такого?

— Авжеж, це той, що намовив своїх послідовників отруїтися. То ви прийдете на зустріч?

— Обов'язково. І рота триматиму на замку, хіба що ви не проти, аби я поговорив з Ліссою Джеймісон, отаке-от. Я б радо це зробив.

Перш ніж Джекі встигла відповісти, задзвонив її телефон. Особистий, бо той, що їй колись були видали в поліції, вона повернула їм назад разом зі значком і пістолетом.

— Алло, Джекі слухає.

— Mihi portatoe vuleratos, сержанте Веттінгтон, — промовив незнайомий голос.

Це було гасло її колишнього підрозділу у Вюрцбурзі: «Доставляйте нам ваших поранених». І Джекі, навіть не замислюючись, відповіла:

— На ношах, на милицях чи в мішках, ми їх зберемо докупи на живу нитку. Хто це збіса телефонує?

— Полковник Джеймс Кокс, сержанте.

Джекі прибрала слухавку подалі від губ:

— Вибачите мені хвилиночку, Ерні?

Той кивнув і пішов у глиб свого садочка. Джекі побрела в кінець двору, під огорожу з жердин.

— Чим я можу вам допомогти, полковнику? І чи безпечна ця лінія?

— Сержанте, якщо той ваш Ренні спроможний перехоплювати стільникові дзвінки з-поза Купола, ми живемо в неправедному світі.

— Він не мій.

— Приємно чути.

— І я вже не служу в армії. Шістдесят сьомий зараз навіть не вбачається в моєму люстерку заднього огляду, сер.

— Ну, я б не сказав, що це зовсім правда, сержанте. За наказом Президента Сполучених Штатів ви знов зараховані на службу. Радий вас вітати.

— Сер, я навіть не знаю, чи мені вам подякувати, чи з усією щирістю послати нахер.

Кокс розсміявся, проте не дуже весело.

— Джек Річер передає вам вітання.

— Це в нього ви дістали мій номер?

— І номер, і рекомендації. Рекомендація Річера дорого коштує. Ви питали, чим можете мені допомогти. Відповіді буде дві й обидві короткі. Перше: витягти Дейла Барбару з того лайна, в якому він опинився. Чи, може, ви вважаєте, що ті звинувачення проти нього коректні?

— Ні, сер, я певна, що ні. Скажімо так, ми вважаємо. Нас тут таких декілька.

— Добре. Це вельми добре, — у його голосі прозвучало явне полегшення. — І номер другий: ви можете збити того байстрюка Ренні з його сідала.

— Це завдання краще підійшло б самому Барбі. А ви… ви цілком певні, що ця лінія безпечна?

— Певен.

— Якщо нам вдасться його звільнити звідти.

— Ви вже цим займаєтесь, чи не так?

— Так, сер, схоже на те.

— Чудово. Скільки людей у коричневих сорочках уже має Ренні?

— Зараз близько тридцяти, але ще набирає. І тут, у Міллі, штурмовики ходять у голубих сорочках, але я зрозуміла ваш натяк. Не недооцінюйте його, полковнику. Більшість міста сидить у його кишені. Ми спробуємо витягти Барбі, і вам залишається лиш сподіватися, що нам це вдасться, бо сама я мало що можу протиставити Ренні. Повалення диктатора без зовнішньої допомоги миль на шість перевищує мій рівень зарплатні. І, до вашого відома, моя служба в департаменті поліції Честер Мілла теж дійшла краю. Ренні дав мені під зад.

— Не припиняйте мене інформувати, коли й де тільки матимете змогу. Висмикніть звідти Барбару, і хай він очолить дії вашого руху опору. Побачимо тоді, хто врешті-решт отримає під зад.

— Сер, вам, либонь, хотілося б самому бути тут, поряд з нами?

— Усією душею. — Це було промовлено без сліду вагання. — Не минуло б і півдоби, як я розчавив би цього сучого сина з усією його сральнею так, щоб аж чвакнуло.

Джекі щодо цього мала сумніви; тут, під Куполом усе виглядало інакше. Зовнішнім спостерігачам цього не зрозуміти. Навіть час рухався інакше. П'ять днів тому все було нормальним. А зараз лише поглянути.

— І ось ще дещо, — сказав полковник Кокс. — Знайдіть час серед вашого напруженого графіка, щоб подивитися телевізор. Ми тут збираємося серйозно постаратися, щоб життя Ренні не здавалося таким комфортним.

Джекі попрощалась і перервала зв'язок. Пішла назад до садочка, де порався Ерні.

— Генератор маєте? — спитала вона.

— Здох минулої ночі, — відповів він бадьоро, але зі щирою гіркотою в голосі.

— Давайте тоді підемо кудись, де працює телевізор. Мій друг сказав, що нам треба подивитись новини.

Вони попрямували до «Троянди-Шипшини». Зустріли по дорозі Джулію Шамвей і захопили її з собою.