Під куполом

МУРАШКИ

Сяйво вони побачили з протилежного боку старого іржавого мосту, який тепер висів усього лиш над ріденьким потічком грязі. Барбі нахилився вперед між передніми сидіннями фургона.

— Що це? На вигляд — немов найбільший у світі наручний годинник «Індіглоу»[419].

— Це радіація, — пояснив Ерні.

— Не хвилюйтесь, — заспокоїв Роммі. — У нас повно свинцевого полотна.

— Мені з материного телефону дзвонила Норрі, поки я на вас чекав, — почав Ерні. — Вона мені розказала про це світіння. Вона сказала, що Джулія вважає це всього лише чимось… ну, на кшталт страшила, якщо можна так висловитись.

— Я завжди вважала, що Джулія має диплом з журналістики, а не фізики, — зауважила Джекі. — Вона дуже приємна леді й розумна, авжеж, але ж ми все одно прикриємося від цієї штуки, так? Бо мені було б мало радості отримати рак яєчників або грудей у подарунок на мій сороковий день народження.

— Ми будемо швидко їхати, — сказав Роммі. — Ви можете навіть натягнути шматок отого свинцевого полотна спереду собі на джинси, якщо від цього буде легше, вам.

— Це так забавно, що я забула засміятись, — докинула вона… а потім, уявивши себе в свинцевих трусиках з модними високими вирізами по боках, зробила саме так, як він казав.

Вони під'їхали до мертвого ведмедя під телефонним стовпом. Його було видно навіть із вимкнутими фарами, бо на той час рожевий місяць і радіаційний пояс разом світили так потужно, що тут мало не газету вже можна було читати.

Поки Роммі з Джекі завішували вікна фургона свинцевими полотнищами, решта стояли півколом біля гниючого ведмедя.

— Це не радіація, — задумливо промовив Барбі.

— Атож, — кивнув Расті. — Самогубство.

— Отже, мусять бути й інші.

— Так. Але менші тварини, схоже, убезпечені. Ми з дітьми бачили чимало птахів, а я в саду навіть білку. Живу-живісіньку.

— Тоді Джулія майже напевне має рацію, — підсумував Барбі. — Світловий пояс — це дійсно один елемент відстрашування, а мертві тварини — інший. Це старий трюк, що називається — «пояс і підтяжки».

— Друже мій, я не встигаю за вами думкою, — докинув Ерні.

Натомість Расті, котрий ще студентом медичного коледжу ознайомився з поняттям «пояса й підтяжок», цілком розумів, про що йдеться.

— Це система наддостатності, — пояснив він. — Двох застережень мусить цілком вистачити. Мертві тварини вдень, а світловий радіаційний пояс уночі.

— Наскільки мені відомо, — долучився до їхнього гурту край дороги Роммі, — радіація світиться тільки в науково-фантастичних фільмах.

Расті хотів було сказати йому, що вони зараз наяву переживають такий науково-фантастичний фільм, і Роммі сам у цьому переконається, побачивши ту коробочку на вершечку гряди. Проте Роммі дійсно мав рацію.

— Це спеціально, щоб ми її побачили, — сказав він. — Те ж саме й з мертвими тваринами. Припускається, що ми собі подумаємо: «Ого, якщо тут якісь смертоносні промені, які спонукають до самогубства великих ссавців, нам краще триматися звідси подалі». Врешті-решт, що я таке, як не великий ссавець.

— А от діти не відступилися, — нагадав Барбі.

— Бо вони ж діти, — сказав Ерні, а секунду подумавши, додав: — Та ще й скейтбордери. Вони іншої породи.

— Мені це все одно не подобається, — оголосила Джекі, — але оскільки нам дійсно більше нікуди діватися, може, ми скоренько проїдемо крізь цей пояс Ван Аллена[420], перш ніж я зовсім не втратила рішучість. Після того, що відбулося у поліцейській стайні, я почуваюся дещо непевною.

— Одну хвилиночку, — промовив Барбі. — Тут щось не в порядку. Я це бачу, але дозвольте мені секунду подумати, щоби я зміг пояснити це словами.

Вони чекали. Місячне сяйво і радіація освітлювали рештки ведмедя. Барбі вдивлявся в нього. Зрештою він підвів голову.

— Гаразд, ось що мене турбувало. Тут присутні вони. Нам це відомо, бо коробочка, яку знайшов Расті, не природний феномен.

— Чорт забирай, тут ніяких сумнівів, це безумовно створена розумом річ, — підтвердив Расті. — Але не на Землі. Я на це готовий закластися своїм життям. — Раптом, згадавши, як близько він перебував менш ніж годину тому від втрати свого життя, Расті аж пересмикнувся. Джекі стиснула йому плече.

— Не переймаймося цим зараз, — повернув їх до свого Барбі. — Отже, існують якісь вони, і якщо б ці вони насправді бажали не допустити нас туди, їм це було б легко зробити. Вони цілий світ не допускають до Честер Мілла й навпаки. Якщо б вони хотіли утримати нас подалі від своєї коробочки, чому б їм не створити навкруг неї міні-Купол?

— Або якісь звукові обертони, від котрих наші мізки спеклися б, немов курячі стегенця у мікрохвильовці, — докинув Расті, починаючи в'їжджати в тему. — Чорт, та просто справжню радіацію.

— Так вона і є справжньою, — сказав Ерні. — Лічильник Ґайґера, котрий ви сюди приносили, це підтвердив наочно.

— Так, — погодився Барбі, — але чи означає це, що її рівень, зареєстрований лічильником, дійсно небезпечний? Ні Расті, ні діти не отримали ніяких явних уражень, у них не повипадало волосся, вони не виблювали свої нутрощі.

— Поки що принаймні, — зауважила Джекі.

— Звучить обнадійливо, да, — гмикнув Роммі.

Барбі ігнорував його репліку.

— Беззаперечно, якщо вони змогли створити бар'єр такий міцний, що відбиває найкращі ракети з тих, якими лишень його можуть обстріляти Сполучені Штати, вони змогли б і радіаційний пояс встановити такий, що вбивав би швидко, практично миттєво. Зробити саме так було б у їхніх інтересах. Пара жахливих людських смертей набагато краще відлякувала б можливих дослідників, ніж кілька трупів тварин. Ні, я гадаю, Джулія має рацію і так званий радіаційний пояс виявиться безпечним сяйвом, яке просто придає пікантності тому, що показують наші технічні засоби. Котрі їм здаються, мабуть, збіса вкрай примітивними, якщо вони дійсно інопланетяни.

— Та навіщо? — вибухнув Расті. — Навіщо їм якийсь бар'єр? Я не зміг підважити ту кляту коробочку, ба я навіть похитнути її не зміг! А коли накинув на неї свинцевий фартух, фартух загорівся. Хоча сама коробочка залишилася на дотик холодною!

— Якщо вони її захищають, отже, мусить бути якийсь спосіб, яким її можна знищити або вимкнути, — сказала Джекі. — Якщо тільки…

Барбі усміхався їй. Він дивно почувався, так, ніби ледь не ширяв зараз десь угорі, в себе над головою.

— Давайте, продовжуйте, Джекі. Кажіть.

— Якщо тільки вони її зовсім не захищають, так? Принаймні не від людей, котрим випаде до неї наблизитися.

— Більше того, — уточнив Барбі. — Чи не здається нам, що вони насправді вказують на цю коробочку? Можна сказати, що Джо Макклечі з друзями сюди привела буквально стежина з посипаними по ній хлібними крихтами.

— Ось вона, кволий Землянине, — проголосив Расті. — Що ти можеш з нею зробити, ти, котрий набрався достатньо хоробрості, щоби наблизитися до неї?

— Оце ближче до істини, — кивнув Барбі. — Гайда. Давайте підніматися вгору.

— Давайте вже я звідси поведу машину, — звернувся Расті до Ерні. — Недалеко попереду те місце, де зомліли діти. А Роммі майже зомлів. Я теж відчув це. Бачив галюцинацію. Гелловінське опудало, яке спалахнуло вогнем.

— Ще одне попередження? — спитав Ерні.

— Не знаю.

Расті доїхав туди, де закінчувався ліс і відкривався голий, кам'янистий узвіз, що вів до саду Маккоя нагорі. Прямо попереду буяло таке яскраве сяйво, що їм довелося на нього дивитися примружившись і скоса, але ніде не було видно джерела того сяйва; яскраве світло плавало просто посеред повітря. Барбі воно здалося схожим на те сяйво, що його видають світляки, але посилене в мільйон разів. На око цей пояс був завширшки з п'ятдесят ярдів. Поза ним знову лежала темрява, освітлювана лише рожевим світлом місяця.

— Ви певні, що не зомлієте знову? — спитав Барбі.

— Тут, схоже, так само, як і тоді, коли вперше торкаєшся Купола: відбувається вакцинація, — промовив Расті, вигідніше вмощуючись за кермом і перемикаючи трансмісію. — Тримайте руками ваші вставні зуби, леді і джентрі.

Він утоптав педаль газу так різко, що аж задні колеса провернулися. Фургон рвонув у сяйво. Вони були занадто щільно затулені свинцевими фіранками, щоби самим бачити, що відбувалося далі, а от ті кілька людей, що вже перебували на пагорбі, край саду, бачили — зі зростаючою тривогою — все. Якусь мить фургон було видно чітко, він немов перебував у промені прожектора. Вирвавшись зі світлового поясу, він ще сам сяяв кілька секунд, ніби перед тим його занурили в радій. А слідом за ним, немов ракетний вихлоп, тягнувся кометний хвіст.

— Святий-драний, — промимрив Бенні. — Це найкрутіший спецефект з усіх, які я бачив.

Потім сяйво навкруг фургона погасло, а далі і шлейф щез.

Коли вони мчали крізь осяйний пояс, Барбі відчув щось на кшталт короткого запаморочення, і не більше того. В Ерні реальний світ цього фургона й цих людей раптом заступила готельна кімната, наповнена запахом сосен і ревінням Ніагарського водоспаду. І в ній була жінка, котра стала його дружиною всього дванадцять годин тому, вона підійшла до нього, одягнена в нічну сорочку, не важчу за подих лавандового серпанку, взяла його за руки і поклала їх собі на груди зі словами: «Цього разу нам не треба перериватися, коханий».

А потім він почув крик Барбі і це повернуло його до реальності.

— Расті! Її трясе! Стій!

Ерні озирнувся й побачив, що Джекі Веттінгтон смикається в конвульсіях, очі в неї закотилися, а пальці судорожно скручені.

— Він тримає хрест, і все горить! — кричала вона, з губ у неї бризкала слина. — Весь світ горить! ЛЮДИ ПАЛАЮТЬ! — видала вона верещання на всю машину.

Расті ледь не перекинув фургон, загнавши його в рівчак, потім здав задом на середину дороги, вискочив з кабіни і кинувся кругом до бокових дверей. Тим часом їх уже відсунув Барбі, і Джекі витирала слину собі з підборіддя зібраною у формі горнятка долонею. Роммі її тримав за талію.

— З вами все гаразд? — спитав її Расті.

— Тепер нормально, так. Я просто бачила… це було… там усе було охоплене вогнем. Білий день, але навкруги темрява. Люди п-п-палали… — вона почала плакати.

— Ви щось казали про когось із хрестом, — промовив Барбі.

— Великий білий хрест. На мотузку чи на ремінці з сировиці. Він висів у нього на грудях. На голих грудях. А потім він узяв його рукою й підняв собі перед обличчям. — Вона зробила глибокий вдих, і тепер повітря виходило з неї короткими поштовхами. — Уже все туманиться. Але… оох.

Расті виставив перед нею два пальці й спитав, скільки їх вона бачить. Джекі дала правильну відповідь і простежила очима за його пальцем, поки він рухав ним уліво-вправо і вгору-вниз. Він поплескав її по плечі, а потім недовірливо подивився назад, на осяйний пояс. Як там Голлум сказав Більбо Беггінсу[421]: «Це омана, моя коштовносте».

— Як ти сам, Барбі. У порядку?

— Йо. Трохи потьмарилося в голові на пару секунд, і все. Ерні?

— Я бачив мою дружину. І номер у готелі, де ми жили в наш медовий місяць. Ясно як удень бачив.

Він знову згадав, як вона підходила до нього. Він багато років про це не згадував, який же це сором, нехтувати таким чудовим спогадом. Білість її стегон під коротесенькою нічною сорочкою; тінь трикутника волосся між її ногами; тверді соски напинають шовк, ледь не проколюючи подушки його долонь, коли вона вводить свого язика йому крізь губи і вилизує внутрішній бік щоки.

«Цього разу нам не треба перериватися, коханий».

Ерні відкинувся назад і заплющив очі.

Расті виїхав угору грядою — тепер уже повільно — і зупинив фургон між сараєм і занепалим фермерським будинком. Там уже стояли фургони «Троянди-Шипшини» й універсального магазину Берпі, а також чийсь «Шевроле Малібу». Джулія загнала свій «Пріус» усередину сараю. Біля заднього бампера її машини сидів коргі Горес, він її немов охороняв. Вигляд він мав не вельми щасливого пса й не підійшов їх привітати. Усередині будинку світилися кілька коулменівських ліхтарів.

Джекі показала пальцем на фургон із написом по борту «ЩОДНЯ РОЗПРОДАЖ У БЕРПІ».

— А він як тут опинився? Ваша дружина передумала?

Роммі вищирився.

— Ви не знаєте мою Мішу, коли смієте таке про неї подумати. Ні, я мушу дякувати Джулії. Вона завербувала двох своїх кращих репортерів. От ті-то хлопці…

Він замовк, побачивши Джулію, Пайпер і Ліссу Джеймісон, котрі з'явилися з темного, подекуди пронизаного місячним сяйвом саду. Вони брели рядком, тримаючись за руки, й утрьох разом плакали.

Підбігши до Джулії, Барбі схопив її за плечі. Вона була крайньою в їх маленькій шерензі, і ліхтар, який вона тримала в руці, впав на землю порослого бур'янами двору перед дверима ферми. Вона підняла на нього очі, намагаючись усміхнутись.

— Отже, вас визволили, полковнику Барбара. Один нуль на користь нашої команди.

— Що трапилося з вами? — запитав Барбі в неї.

Тут же ззаду до них, весело підстрибуючи, підбігли Джо, Норрі й Бенні зі своїми матерями. Викрики дітей різко обірвалися, коли вони побачили, в якому стані жінки. До своєї хазяйки з гавкотом підбіг Горес. Опустившись на коліна, Джулія обличчям зарилась у його хутро. Горес понюхав її і раптом позадкував. А тоді сів і завив. Джулія подивилася на нього і закрила собі обличчя долонями, немов від сорому. Норрі вхопила за праву руку Джо, а Бенні за ліву. Обличчя дітей спохмурніли, стали зляканими. З фермерського будинку вийшли Піт Фрімен, Тоні Гай і Розі Твічел, але не наближалися, так і стояли тісною купкою біля кухонних дверей.

— Ми пішли туди подивитися, — глухо промовила Джулія, десь поділася її звичайна життєствердна інтонація к-чорту-все-бо-світ-прекрасний. — Ми стали на коліна навкруг тієї коробочки. На ній там ще такий символ, я такого ніколи раніше не бачила… це не кабалістика…

— Це жахливо, — включилася Пайпер, витираючи собі очі. — А тоді Джулія торкнулася цієї штуки. Одна вона, але… але ми всі разом…

— Ви їх бачили? — спитав Расті.

У Джулії опустились руки, вона подивилася на нього з якимсь здивованим виразом.

— Так. Я побачила, ми всі бачили. ЇХ. Це жах.

— Шкіроголовці, — підказав Расті.

— Що? — перепитала Пайпер. А відтак кивнула. — Так. Гадаю, їх так можна назвати. Лиця без лиць. Горішні лиця.

«Горішні лиця», — подумав Расті. Він не знав, що це означає, але розумів, що це істинно так. Знову згадав про своїх дочок і їхню подружку Діану, з якою вони обмінювались секретами і смаколиками. А потім згадав свого найкращого друга дитинства — вони були друзями, принаймні протягом якогось часу, але вже в другому класі Джорджі якось відпав — і хвиля жаху раптом накотилась на нього.

Його обхопив руками Барбі.

— Що? — він ледь не кричав. — Що з тобою?

— Нічого. Просто… коли я був малим, у мене був один друг. Джордж Летроп. Якось йому подарували на день народження збільшувальне скло, таку лінзу. І іноді… ми на перервах…

Расті допоміг Джулії підвестись. Горес знову підійшов до неї так, ніби те, чого він був злякався, тепер розвіялося, як розвіялося внизу те сяйво на фургоні.

— Що ви робили? — запитала Джулія. Голос у неї знову звучав майже спокійно. — Розкажіть.

— Це було в старій середній школі на Мейн-стрит. Там було тільки дві кімнати, одна для учнів першого-четвертого класів, а друга для п'яти-восьмикласників. Ігровий майданчик там був немощений. Боже, там навіть проточної води не було, тільки нужник, який діти називали…

— Медовий домик, — підказала Джулія. — Я теж туди ходила.

— Ми з Джорджі ходили за спортивні драбинки на край майданчику, до паркану. Там були мурашники, і ми підпалювали мурашок.

— Не звинувачуйте себе аж так тяжко, док, — промовив Ерні, — багато людей займались подібними речами в дитинстві, а то й ще щось гірше робили.

Ерні теж колись разом із парочкою друзів були облили бродячому коту хвіст гасом і підпалили сірником. Це був такий спогад, яким йому з кимсь поділитися було б не легше, ніж спогадами про свою шлюбну ніч.

«Головним чином через те, як ми тоді реготали, коли той кіт від нас дременув, — подумав він. — Боже, як ми тоді реготали».

— Продовжуйте, — попросила Джулія.

— Я все розказав.

— Ні, не все.

— Послухайте, — промовила Джоуні Келверт. — Я розумію, все це вельми цікаво в психологічному сенсі, але гадаю, зараз не на часі…

— Помовчте, Джоуні, — перебила її Клер.

Джулія так і не відривалась очима від обличчя Расті.

— Чому для вас це так важливо? — спитав Расті. У ту мить він почувався так, ніби навкруг нема нікого, окрім них двох. Ніби за ними ніхто не споглядає.

— Просто розкажіть мені.

— Одного дня, коли ми робили… це… мені раптом дійшло, що мурашки теж мають свої власні життя. Я розумію, це звучить якоюсь сентиментальною слиня…

Втрутився Барбі:

— Мільйони людей у світі в це вірять. Вони постійно живуть з усвідомленням цього.

— Ну, словом, я тоді подумав: «Ми робимо їм боляче. Спалюємо їх на землі і, можливо, запікаємо їх живцем у їхніх підземних житлах». Нічого й казати про тих, котрі потрапляли прямо під лінзу Джорджі. Деякі з них просто застигали, а більшість буквально займалися полум'ям.

— Це жахливо, — промовила Лісса, знову крутячи в пальцях свій анкх.

— Так, мем. І от одного дня я сказав Джорджі, що треба перестати це робити. Він не перестав. Він сказав: «Це ядрена війна». Я точно запам'ятав, саме так, не ядерна, а ядрена. Я хотів забрати в нього те збільшувальне скло. Ну, а що було далі, гадаю, вам достатньо знати про те, що між нами почалась бійка і його лінза розбилась.

Він замовк.

— Але це неправда, хоча саме так я розповідав у той час, і навіть батько, котрий мене добряче тоді відшмагав, не почув від мене нічого іншого. Джорджі своїм батькам розповів, як воно було насправді. Я розбив ту чортову лінзу навмисне, — він показав рукою в темряву. — Так само, як я розбив би ту штуку, аби міг. Тому що зараз мурахи — ми, а та штука — це збільшувальне скло.

Ерні знову подумав про того кота з палаючим хвостом. Клер Макклечі пригадала, як вона зі своєю тоді найкращою подругою в третьому класі жорстоко дражнили дівчину, котру вони обидві терпіти не могли. Вона була новенька в їхній школі і в неї був такий смішний південний акцент, ніби вона балакала крізь картопляне пюре. Чим більше та дівчинка плакала, тим дужче вони сміялися. Ромео Берпі згадав, як він напився в ту ніч, коли Гілларі Клінтон[422]плакала в Нью-Гемпширі, а він піднімав тости до екрана телевізора, примовляючи: «Так тобі й треба, клята лялечко, геть з дороги і хай чоловіки займаються чоловічою справою».

Барбі згадав той самий спортивний зал: пустельну спеку, запах лайна й регіт.

— Я хочу на власні очі побачити ту річ, — сказав він. — Хто зі мною?

— Я піду, — зітхнув Расті.

У той час, як Барбі з Расті наближались до коробочки з її дивним символом і сліпуче пульсуючим вогником, виборний Джеймс Ренні перебував у тій камері, де ще недавно цього ж вечора був ув'язнений Барбі.

Картер Тібодо допоміг йому покласти на тапчан тіло Джуніора.

— Залиш мене з ним зараз, — наказав йому Великий Джим.

— Бос, я розумію, як вам мусить бути важко, але є сотні справ, де потрібна ваша увага саме зараз.

— Я про це пам'ятаю. І займусь ними. Але спершу мені потрібно побути на самоті з моїм сином. П'ять хвилин. Потім ти можеш привести сюди пару хлопців, щоб забрати його до похоронного салону.

— Добре. Я вам співчуваю, така втрата. Джуніор був хорошою людиною.

— Ні, не був, — заперечив Великий Джим, промовляючи слова спокійно, з інтонацією безстороннього оцінювача фактів. — Але він був моїм сином і я його любив. А взагалі, знаєш, не так уже все й погано.

Картер подумав і кивнув:

— Розумію.

Великий Джим усміхнувся.

— Я розумію, що ти розумієш. Мені починає здаватися, це ти той син, якого б я хотів мати.

Картер з розквітлим від задоволення обличчям вирушив до сходів і нагору, до кімнати чергових.

Коли він зник, Великий Джим сів на тапчан і поклав голову Джуніора собі на коліна. Обличчя в хлопця залишилося зовсім неушкодженим, а Картер закрив йому очі. Якщо не звертати уваги на просяклу кров'ю сорочку, можна було подумати, ніби він спить.

«Він був моїм сином, і я його любив».

Це правда. Він був готовий принести Джуніора в жертву, це так, але вже існував прецедент: лишень згадаймо, що трапилось на Голгофському пагорбі. І так же, як Христос, його син помер не безглуздо. Всю ту шкоду, якої наробила своїм патяканням Ендрія Ґріннел, буде виправлено, коли мешканці міста дізнаються, що Барбі вбив кілька чесних офіцерів поліції, включно з єдиним сином їхнього лідера. Барбі десь на волі, Барбі, котрий, імовірно, розбудовує якісь нові диявольські каверзи — це політичний плюс.

Великий Джим просидів так доволі довго, він розчісував пальцями Джуніору волосся і причаровано вдивлявся в його умиротворене лице. Потім почав дуже стиха, ледь чутно йому наспівувати, як колись Джуніору співала його мати, коли він малям лежав у колисці, дивлячись на світ широко розплющеними, зачудованими оченятами. «Срібний човник-місяць лине, в нім малюк пливе у небі, пливе в небі росянистім, і хмаринки повз пливуть… пливи, хлопчику мій, пливи… пливи у широке море…»

Замовк. Забув, які там далі слова. Прибрав зі своїх колін Джуніорову голову й підвівся. Рвучко лепетнуло, затіпалося серце, він затамував подих… і серце вирівнялося. Потім, трохи пізніше, треба пошукати собі серед фармацевтичних запасів Енді ще отого верапа-як-його, подумав Великий Джим, але наразі забагато термінової роботи.

Полишивши Джуніора, він, тримаючись за перила, повільно рушив угору сходами. Картер чекав у кімнаті чергових. Трупи звідти вже було прибрано, і подвійний шар газет всотував у себе кров Мікі Вордло.

— Ходімо до міської ради, поки сюди не набіг цілий натовп копів, — покликав він Картера. — Офіційно День побачень починається… — він глянув на свій годинник. — Через дванадцять годин. Нам треба встигнути зробити багато справ до того.

— Розумію.

— І не забудь про мого сина. Я хочу, щоби Бові зробили йому все, як годиться. Достойний вигляд тіла і гарну домовину. Перекажи Стюарту, якщо я побачу Джуніора в якійсь із отих дешевих трун, що він їх у себе завжди тримає напохваті, я його вб'ю.

Картер усе занотовував у своєму блокноті.

— Я все проконтролюю.

— І ще скажи Стюарту, що скоро я з ним сам побалакаю. — Крізь двері дільниці досередини протиснулися кілька офіцерів. Вигляд у них був пригнічений, трохи переляканий, усі юні, буквально зелені. Великий Джим підважив себе з крісла, в яке ненадовго присів, щоб перевести дух. — Час іти.

— Гаразд, я готовий, — кивнув Картер. Але чомусь завагався.

Великий Джим озирнувся.

— Ти про щось думаєш, синку?

«Синку». Картеру подобалося, як звучить оте «синку». Його рідний батько п'ять років тому вбився, вгатившись на своєму пікапі в один з мостів-близнюків у Лідсі[423], та й не велика втрата. Він знущався зі своєї дружини й обох синів (старший брат Картера зараз служив у військово-морських силах), але Картер цим не вельми переймався; його мати отуплювала себе кавовим бренді, і Картер теж завжди міг зробити кілька ковтків з її пляшки. Найбільше в своєму батькові він ненавидів те, що той був плаксій, а понад те — ще й тупак. Люди вважали, що й Картер такий само тупак, чорт забирай, навіть Джунз так уважав, але ніяким тупаком він не був. Містер Ренні це зрозумів, і, звісно ж, містер Ренні аж ніяк не був плаксієм.

Картер усвідомив, що вже не вагається щодо свого наступного кроку.

— У мене є дещо, що вам, мабуть, потрібно.

— І що це?

До того Великий Джим поперед Картера був спустився до підвалу, тим самим надавши можливість Картеру зазирнути до своєї шафки. Тепер він її відкрив і витяг звідти коричневий пакет з написаним на ньому друкованими літерами словом ВЕЙДЕР. Він простягнув конверт Великому Джиму. Кривавий відтиск підошви на ньому, здавалось, горить.

Великий Джим відхилив клапан.

— Джиме, — промовив Пітер Рендолф. Він увійшов непоміченим і тепер стояв біля перекинутої диспетчерської стійки зі знедоленим виглядом. — Мені здається, зараз усе вже вляглось, але я не можу знайти кількох нових офіцерів. Боюся, вони повтікали.

— Цього слід було очікувати, — сказав Великий Джим. — Але це тимчасово. Повернуться, коли все заспокоїться і вони зрозуміють, що Дейл Барбара не збирається напасти на місто на чолі банди кровожерливих канібалів, щоби зжерти їх живцем.

— Але ж цей чортів День побачень…

— Піте, більшість людей завтра поводитимуться якнайкраще, і я певен, у нас вистачить офіцерів, щоби впоратися з тими, хто буде поводитись інакше.

— А як нам бути з тією прес-конфе…

— Ти що, не бачиш, що я зараз зайнятий? Піте, ти бачиш це чи ні? Боже правий! Приходь за півгодини в міськраду до кімнати засідань, і ми обговоримо там усе, що ти забажаєш. Але зараз дай мені к гемону спокій.

— Звичайно. Вибачаюся, — промовив Піт ображеним голосом і позадкував з не менш ображеним, застиглим лицем,

— Стій, — наказав йому Ренні.

Рендолф зупинився.

— Ти зовсім не висловив мені співчуття у зв'язку з моїм сином.

— Я… я… мені дуже шкода.

Великий Джим зміряв Рендолфа поглядом.

— Авжеж, шкода.

Рендолф пішов, і вже тоді Ренні витяг з конверта папери, нашвидку їх проглянув і заштовхав назад до конверта. Подивився на Картера з непідробною цікавістю.

— Чому ти одразу ж не віддав мені це? Ти хотів притримати ці папери?

Тепер, уже віддавши конверт, Картер не вбачав іншого для себе вибору, окрім як говорити правду.

— Йо. Принаймні якийсь час. Про всяк випадок.

— Який випадок?

Картер знизав плечима.

Великий Джим не наполягав на відповіді. Як людина, котра сама звично збирала компромат на кожного і всякого, хто міг би стати йому поперек дороги, він це й так розумів. Було інше питання, яке цікавило його набагато більше.

— Чому ти передумав?

І знову Картер зробив вибір на користь правди.

— Бо я хочу бути вашою людиною, бос.

Великий Джим підвів угору свої кущисті брови.

— Хочеш. Людиною, ближчою за нього? — він кивнув головою в бік дверей, за якими щойно зник Рендолф.

— За нього? Та він же просто посміховисько.

— Так, — поклав руку на плече Картеру Великий Джим. — Так воно й є. Ходімо. А щойно прийдемо до міської ради, спалення в печі кімнати нарад цих паперів буде першим питанням, яке ми вирішимо в сьогоднішньому порядку денному.

Вони були дійсно горішні. І страхітливо нелюдські.

Барбі побачив їх відразу ж по тому, як шоковий імпульс прохромив йому руки і розвіявся. Його першим, потужним поривом було прибрати руки з коробочки, але він пересилив себе і тримався за неї, дивлячись на істот, котрі захопили їх у полон. Тримали в ув'язненні і знущалися з них заради забави, якщо має рацію Расті.

Їх лиця — якщо це дійсно лиця — складалися з кутів, але ці кути були всі опуклими і, як здавалося, час від часу вони змінювались так, немов реальність поза ними не мала усталеної форми. Він не міг визначити, скільки їх там чи де вони там. Спершу він думав, що їх четверо, потім восьмеро, а потім тільки двоє. Вони викликали в ньому глибоке почуття відрази, мабуть, тому, що були настільки чужорідними, що насправді він абсолютно не міг їх сприймати. Та частина його мозку, котра відповідала за інтерпретацію сигналів органів чуття не могла декодувати інформацію, яку надсилали їй очі.

«Мої очі неспроможні їх побачити, навіть у телескоп. Ці істоти знаходяться в якійсь далекій-далекій галактиці».

Для розуміння цього не існувало підстав — розум казав йому, що володарі коробочки могли б мати базу десь під крижаним покривом на Південному полюсі або перебувати на орбіті Місяця у якійсь їх власній версії космічного корабля «Ентерпрайз»[424] — але все-таки він розумів. Вони в себе вдома… який би не був той їхній дім. Вони спостерігають. І вони насолоджуються.

Авжеж, не інакше, бо ці сучі діти сміються.

А відтак він знов опинився в тому спортзалі в Фаллуджі. Було жарко, бо там не було кондиціонерів, тільки вентилятори вгорі перемішували й перемішували густий суп повітря, насиченого смородом немитих людських тіл. Після допиту вони відпустили всіх підозрюваних, окрім двох Абдулів, котрі виявились недостатньо меткими, щоб утекти й десь затаїтися після того, як вибухи двох саморобних бомб забрали життя шести американців, а снайпер застрелив ще одного — Карстерза, хлопця з Кентуккі, котрого всі любили. Тож вони стали копняками ганяти тих Абдулів по спортивному залу, ще й поздирали з них одяг, і Барбі хотів було сказати, що краще йому піти звідти, але не сказав. Принаймні йому хотілося б сказати, що він не брав у тому участі, але ж брав. Вони тоді добряче розпалилися. Він згадав, як копнув якогось із Абдулів просто в його кістляву, закаляну лайном сраку, згадав ту червону пляму, що на ній залишив його солдатський черевик. Обидва Абдули тоді вже були зовсім голі. Він згадав, як Емерсон вдарив ногою другого прямо під його обвислі мудя так сильно, що яйця в того аж підлетіли вгору, а Емерсон кричав: «Це тобі за Карстерза, траханий піщаний нігер». І його матері також невдовзі вручатимуть прапор, в той час як вона сидітиме на складаному стільчику перед могилою, знову та сама стара-стара історія. А тоді, якраз коли Барбі раптом усвідомив, що в технічному сенсі саме він зараз є командиром цих людей, сержант Гакермеєр смикнув одного з них за розмотаний хиджаб — єдине, що залишалося на тому з одягу, приставив його до стінки і впер у лоб Абдулу ствол пістолета, і запала пауза, і ніхто не промовив «стоп» у цій тиші, і ніхто не сказав «не треба» в тій німоті, і сержант Гакермеєр натиснув гачок, і кров бризнула на стіну, так само, як вона бризкає на стіну вже впродовж трьох тисяч років і довше, і було по всьому, прощавай, Абдуле, не забувай писати, коли матимеш вільну хвилинку між пусканнями вишневого соку з тамтешніх незайманок.

Барбі відірвав руки від коробочки і хотів підвестися, але ноги його зрадили. Його підхопив Расті й тримав, поки він не оговтався.

— Господи, — прошепотів Барбі.

— Ти їх бачив, так?

— Так.

— Вони діти? Як ти гадаєш?

— Можливо, — але це була неправильна відповідь, не те, в що він сам вірив у глибині душі. — Ймовірно.

Вони побрели туди, де їхні друзі товпилися перед фермерським домом.

— У порядку, ви? — запитав Роммі.

— Так, — відповів Барбі. Він мусить побалакати з дітьми. І з Джекі. А також з Расті. Але не зараз. Спершу йому треба себе опанувати.

— Ви певні?

— Так.

— Роммі, а в тебе є ще рулони свинцевого полотна в магазині? — спитав Расті.

— Йо. Я залишив дещо на вантажному дебаркадері.

— Це добре, — кивнув Расті й попросив у Джулії її мобільний телефон. Він сподівався, що Лінда зараз вдома, а не в кімнаті для допитів у поліцейській дільниці, але сподівання було єдиним, на що він міг зараз покладатись.

Відповідно до обставин розмова в Расті вийшла короткою, менш ніж тридцять секунд, але для Лінди Еверет вона виявилася достатньо довгою, щоб розвернути цей жахливий четвер на сто вісімдесят градусів — у бік сонячного світла. Вона присіла за кухонний стіл, затулила обличчя руками й заплакала. Якомога тихіше, бо нагорі в неї тепер спало не двоє, а четверо дітей. Вона забрала додому брата й сестру Епплтонів, отже, тепер у неї, окрім Джей-Джей, з'явилися ще й Ал-Ей.

Аліса й Ейден були жахливо пригнічені — Боже правий, а як інакше, — проте поряд з Дженні і Джуді їх трохи попустило. Допоміг також бенадрил[425], кожна дитина отримала свою дозу. На вимогу її дівчаток Лінда постелила спальники в їхній кімнаті, і тепер вони усі вчотирьох без задніх ніг спали покотом долі між ліжками; Джуді й Ейден обнявшись.

Тільки-но вона почала заспокоюватися, як хтось постукав у двері кухні. Перше, що спало їй на думку, — поліція, хоча, зважаючи на криваву бійню й суцільний безлад у центрі міста, вона не очікувала поліцаїв так скоро. Та й у цьому делікатному постукуванні не вчувалося нічого владного.

Вона пішла до дверей, затримавшись тільки, щоб зняти з гачка над раковиною рушник для посуду і витерти собі обличчя. Спершу вона не впізнала свого гостя, зокрема тому, що він мав іншу зачіску. Волосся в нього більше не було стягнуте в хвіст на потилиці, воно розсипалося по плечах Терстона Маршалла, обрамляючи його лице, роблячи його схожим на стару прачку, котра після довгого трудового дня отримала погану звістку — жахливу новину.

Лінда прочинила двері. Ще якусь мить Терсі залишався стояти на порозі.

— Каро мертва? — голос у нього звучав низько, хрипло.«Так, ніби він вигорлав свій голос ще на Вудстоку, скандуючи «Речівку» разом з «Рибою», і голос так ніколи більше йому й не повернувся»[426] — подумала Лінда. — Вона насправді померла?

— Боюся, що так, — теж низьким голосом відповіла Лінда, пам'ятаючи про дітей. — Містере Маршалл, мені так жаль.

Ще якусь мить він так і стояв там, застиглий. А потім вхопився за свої звисаючі по боках обличчя сиві кучері й почав розхитуватися вперед-назад. Лінда не вірила в справжність кохання між «Весною» і «Груднем», в цьому сенсі Лінда була старомодна. Каро Стерджес і Маршаллу вона могла дати щонайбільше два наступні роки, а може, навіть лише півроку — скільки знадобиться на те, щоби вщух жар у їхніх статевих органах, — але цього вечора в неї не виникало ніяких сумнівів у тому, що кохання цього чоловіка було справжнім. І його втрата.

«Хтозна, що там між ними було, але ці діти поглибили їхні почуття, — подумала вона, — і Купол також». Життя під Куполом все інтенсифікувало. Уже зараз Лінді здавалося, що вони живуть під ним не кілька днів, а роками. Зовнішній світ вивітрювався з пам'яті, наче бачений сон після пробудження.

— Заходьте, — запросила вона. — Але поводьтесь тихенько, містере Маршалл. Діти сплять. Мої і ваші.

Вона налила йому настояного на сонці чаю, анітрохи не прохолодного, але це було найкраще, що вона могла запропонувати за цих обставин. Він відпив половину, поставив склянку на стіл і почав терти собі кулаками очі, немов дитина, якій давно вже час було б лежати в ліжку, спати. Лінда правильно вгадала, так він намагався взяти себе в руки, і сиділа тихенько, чекала.

Він зробив глибокий вдих, видихнув, а потім поліз рукою собі до нагрудної кишені старої синьої робочої блузи. Дістав сирицевий ремінець і зав'язав волосся на потилиці. Вона вирішила, що це гарний знак.

— Розкажіть мені, що там трапилось, — промовив Терстон. — І як це трапилось.

— Я не все бачила. Хтось сильно вдарив мене в потилицю, коли я намагалася відтягнути вашу… Каро… з проходу.

— Але ж її застрелив хтось із копів, це правда? Якийсь клятий коп у цьому проклятому, геть поліцейському, охочому до розстрілів містечку.

— Так. — Вона потягнулася через стіл і взяла його за руку. — Хтось крикнув «револьвер». І там дійсно був револьвер. Це був револьвер Ендрії Ґріннел. Вона могла принести його на збори з наміром застрелити Ренні.

— Ви гадаєте, це виправдовує те, що трапилось із Каро?

— Господи, та ж ні. А те, що трапилось із Ендрією, було відвертим убивством.

— Каро загинула, намагаючись захистити дітей, чи не так?

— Так.

— Дітей, котрі не її рідні діти.

На це Лінда не сказала нічого.

— І все-таки, вони були її дітьми. Її й моїми. Назвіть це примхами війни або примхами Купола, але вони були нашими, ці діти, яких інакше ми з нею ніколи б не змогли мати. І поки не буде зруйновано Купол — якщо він взагалі коли-небудь зникне, — вони залишаться моїми дітьми.

Лінда гарячково думала. Чи можна довіритися цьому чоловіку? Вона гадала, що так. Расті ж йому напевне довіряв; казав, що цей чолов'яга просто диявольськи вправний медик, особливо якщо пам'ятати, як давно він не брав участі в цих їхніх ігрищах. І ще Терстон ненавидів тих, хто володарював тут, під Куполом. Він мав на це причини.

— Місіс Еверет…

— Будь ласка, звіть мене Ліндою.

— Ліндо, можна, я переночую у вас, тут на дивані? Мені хотілося б бути тут, якщо вони прокинуться серед ночі. А якщо ні — я сподіваюсь, вони спокійно спатимуть, — я хотів би, щоб вони мене побачили, коли спустяться сюди вранці.

— От і добре. Ми всі разом поснідаємо. Пластівцями. Молоко поки що не скисло, хоча йому вже недовго залишилось.

— Гарно звучить. А коли поїмо, ми миттю звільнимо вас від нашої присутності. Вибачте мені те, що я скажу, особливо якщо ви патріотка вашого міста, але Честер Мілл мені уже в печінці сидить. Я не можу зовсім з нього втекти, але хочу забратися від нього якомога далі. Єдиний пацієнт у шпиталі з серйозними проблемами — це син Ренні, але він сам полишив лікарню сьогодні вдень. Він все одно повернеться, той безлад, що відбувається в його голові, змусить його повернутися, проте наразі…

— Він мертвий.

Терстон не виявив ніякого здивування.

— Інсульт, я гадаю.

— Ні, застрелений. У в'язниці.

— Я мусив би сказати, що мені жаль, але насправді ні.

— Мені теж, — сказала Лінда. Вона не знала напевне, що там робив Джуніор, але добре собі уявляла, яким чином це оберне на свою користь його батько.

— Я переберуся з дітьми на озеро, туди, де ми були з Каро, коли це почалося. Там спокійно, і я певен, що зможу знайти достатньо харчових припасів, щоб якийсь час протриматись. Можливо, навіть доволі довго. Може, мені навіть вдасться знайти будиночок з генератором. Але серед того, що відбувається в цій громаді, — він надав своїм словам сатиричного призвуку, — я існувати не бажаю й віддаляюсь. І забираю Ейдена з Алісою.

— Припустимо, я зможу вам запропонувати краще місце.

— Правда? — А коли Лінда нічого далі не промовила, він простягнув руку над столом і торкнувся її. — Ви мусите хоч комусь довіряти. Наприклад, мені.

Таким чином Лінда розповіла йому про все, включно з тим, що перед тим, як підніматися на Чорну Гряду, їм треба заїхати до Берпі по свинцеве полотно. Балакали вони майже до півночі.

Північна частина будинку Маккоя була непридатна для життя — після дуже сніжної минулої зими дах там опинився всередині вітальні, — але із західного боку збереглася їдальня, суто фермерська за стилем, довга, майже як залізничний вагон, от там-то й зібралися втікачі з Честер Мілла. Барбі спершу розпитав Джо, Норрі й Бенні, що вони бачили чи що їм ввижалося, коли вони знепритомніли на краю того, що тепер між ними називалось осяйним поясом.

Джо згадав палаючі гарбузи. Норрі сказала, що все стало чорним і сонце пропало. Бенні спочатку заявив, що нічого не пам'ятає. А потім долонею ляснув собі по губах, згадав.

— Крики, — промовив він. — Я чув крики. Таке щось там було, дуже погане.

Спершу всі мовчали, осмислюючи почуте. Першим озвався Ерні.

— Палаючі гарбузи не вельми звужують діапазон пошуків, якщо це те, що ви намагаєтесь робити, полковнику Барбара. Купу гарбузів із сонячного боку стодоли можна побачити ледь не під кожною стіною в місті. Врожайний сезон на них був, — він помовчав, а потім додав: — А чи коли такий знову буде?

— Расті, а твої дівчатка?

— Та майже те саме, — і далі Расті розказав їм усе, що зміг пригадати.

— «Зупиніть Гелловін, зупиніть Великого Гарбуза», — зачудовано повторив Роммі.

— Чуваки, тут конкретно є якась схема, я відчуваю, — вигукнув Бенні.

— Нема базару, чувачок, — підтримала його Розі, і всі розсміялися.

— Твоя черга, Расті, — заохотив Барбі. — Може, варто про те, як ти зомлів, коли сюди підіймався?

— Уточнюю, я тоді не зовсім зомлів, — сказав Расті. — А всі ці речі легко пояснюються загальним стресом. Масовий психоз включно з груповими галюцинаціями — звичайна справа в тих, хто перебуває в пригніченому стані.

— Красно дякую, докторе Фройд, — уклонився Барбі. — А тепер розкажи нам, що саме ти бачив.

Расті вже дійшов до фігури в смугастому ковпаку патріотичних кольорів, і тут вигукнула Лісса Джеймісон:

— Та це ж те опудало, що стоїть на галявині перед бібліотекою. На ньому ще надіта моя стара майка з фразою з пісні Воррена Зевона…

— «Мила батьківщино Алабама, заграй-но оту пісню мертвого гурту», — продовжив її фразу Расті. — І садові совки замість рук. Ну, словом, воно загорілося. А потім «пух» — і щезло. Разом з моєю млістю.

Він обвів присутніх поглядом. Здивувався, якими розширеними очима вони на нього дивляться.

— Розслабтесь, друзі, мабуть, я бачив це опудало раніше, перед тим, як це зі мною трапилось, а моя підсвідомість потім виштовхнула його нагору, — він націлив палець на Барбі. — А якщо ти знову назвеш мене доктором Фройдом, отримаєш щигля.

— А ви насправді бачили його раніше? — запитала Пайпер. — Можливо, коли забирали своїх донечок зі школи чи ще якось? Бо ж бібліотечна галявина прямо напроти ігрового майданчика.

— Та я не пам'ятаю взагалі-то, ні, не можу пригадати.

Расті не уточнив, що останній раз він забирав дівчаток зі школи ще на початку місяця, а тоді навряд щоб десь у місті вже робилися якісь гелловінські інсталяції.

— А тепер ви, Джекі, — звернувся Барбі.

Вона витерла собі губи.

— Ви вважаєте, що це дійсно важливо?

— Так, саме так я й вважаю.

— Люди горять, — промовила вона. — І дим, а крізь нього в тих місцях, де розриви в димовій завісі, палахкотить вогонь. Здається, ніби палає весь світ.

— Йо, — підхопив Бенні. — Люди кричали, бо вони горіли. Тепер і я своє пригадав. — Він раптом сховав обличчя на плечі в Елви Дрейк. Вона його обняла.

— До Гелловіну поки що цілих п'ять днів, — сказала Клер.

— Я так не думаю, — заперечив Барбі.

Дров'яна піч у кутку кімнати засідань у міській раді стояла давно нікому не потрібна, вкрита пилюкою, але все ще залишалась у робочому стані. Великий Джим перевірив, чи відкрито димохід (рипнула іржаво засувка), далі витяг накопичені Дюком Перкінсом матеріали з конверта з кривавим відпечатком підошви. Погортав, кривлячись від читаного, а потім вкинув папери в піч. Конверт залишив.

Картер був на телефоні, говорив зі Стюартом Бові, переказував йому, що бажає Великий Джим для свого сина, казав, щоб той зараз же брався до роботи. «Добрий хлопець, — думав Великий Джим. — Далеко може піти. Поки пам'ятатиме, з якого боку йому маститься хліб маслом, тобто». Тим, хто про це забуває, доводиться платити високу ціну. Ендрія Ґріннел про це дізналась лише щойно цього вечора.

На полиці поряд із піччю лежала коробка сірників. Великий Джим чиркнув і торкнувся полум'ям сірника краєчка «доказів» Дюка Перкінса. Заслінку він залишив відчиненою, щоб бачити, як вони горять. Це дарувало йому неабияке задоволення.

Підійшов Картер.

— Стюарт Бові на зв'язку. Сказати, що ви зателефонуєте йому пізніше?

— Дай мені його, — простягнув руку по слухавку Великий Джим.

Картер показав на конверт.

— Ви хочете, щоб я це також вкинув до печі?

— Ні. Я хочу, щоб ти взяв чистих аркушів із принтера і поклав їх у цей конверт.

Картеру вистачило миті, щоб осягнути ідею.

— У неї були просто торчкові галюцинації, наркоманська маячня, так?

— Бідна жінка, — погодився Великий Джим. — Спустись у протиатомне сховище, синку, це там. — Він кивнув великим пальцем повз піч, у бік цілком звичайних дверей, якщо не звертати уваги на табличку з чорними трикутничками на жовтому тлі. — Там дві кімнати. У кінці другої стоїть малий генератор.

— Окей…

— Перед генератором є люк. Його важко помітити, але як придивишся, то побачиш. Підніми його й подивися. Там, внизу, мусить бути заховано чи то вісім, чи десять невеличких балонів із пропаном. Принаймні останнього разу, як я туди заглядав, вони там лежали. Перевір і доповіси мені, скільки їх там.

Йому стало цікаво, чи спитає Картер, навіщо це, але Картер промовчав. Просто відвернувся і вирушив виконувати наказ. Тому Великий Джим докинув йому вслід:

— Одне зауваження, синку. Не забувай завжди ставити крапки над «і» та в кінці речення, у цьому криється секрет успіху. І в Божій помочі, звісно.

Коли Картер пішов, Великий Джим натиснув на телефоні кнопку відновлення розмови, і якщо Стюарт уже відімкнувся, його сраці світитимуть круті непереливки.

Стюарт чекав.

— Джиме, я співчуваю, така втрата, — промовив він першим чином, і це вже був йому плюс. — Ми зробимо все, як годиться, я думаю, найкраще підійде домовина моделі «Вічний упокій», це дуб, протриває тисячу років.

«Продовжуй і швидше переходь до головного», — подумав мовчки Великий Джим.

— Це буде найкраща наша робота. Він буде як живий, ось-ось встане і посміхнеться.

— Дякую тобі, друже, — промовив Великий Джим, подумки собі відзначаючи: «А він збіса порозумнішав».

— Тепер про той рейд, що призначено на завтра, — почав Стюарт.

— Я тобі й сам якраз збирався подзвонити щодо цього. Тебе цікавить, чи він залишається на порядку денному? Так, залишається.

— Але ж з усім цим, що трапилося…

— Нічого не трапилося, — перебив його Великий Джим. — Ми можемо тільки подякувати за Божу ласку. Я можу очікувати від тебе на «амінь» за це, Стюарте?

— Амінь, — запопадливо проказав Стюарт.

— Всього лише хріноверть, спровокована ментально нездоровою жінкою з револьвером. Вона зараз уже вечеряє з Христом і всіма святими, я не маю щодо цього жодних сумнівів, бо не її вина в тім, що тут таке трапилось.

— Але ж, Джиме…

— Не перебивай мене, коли я говорю, Стюарте. То все наркотики. Все ті кляті ліки, вони роз'їли їй мозок. Люди все зрозуміють, коли потроху заспокояться. У Честер Міллі народ благословенно розважливий, мужній. Я вірю в наших людей, вони з честю пройдуть крізь усі негаразди, я в них завжди вірив і віритиму. До того ж зараз у головах у них нема інших думок, окрім єдиної: побачитись зі своїми рідними і близькими. Наша операція відбудеться, як заплановано, опівдні. Ти, Ферн, Роджер, Мелвін Ширлз. Очолить вас Фред Дентон. Він же підбере ще чоловік п'ять-шість, якщо вважатиме, що вони стануть у пригоді.

— Він кращий, кого ти можеш на це поставити?

— Фред цілком у порядку.

— А як щодо Тібодо? Того хлопця, котрий весь час ошивається біля тебе…

— Стюарте Бові, кожного разу, як ти розкриваєш свого рота, разом із запахом у тебе звідти тхне твоєю непевністю. Зараз же стули пельку і слухай. Ми говоримо про хирлявого наркомана і фармацевта, котрий гусака не здатен налякати. Ти даси мені на це «амінь»?

— Йо, амінь.

— Поїдете двома міськими ваговозами. Зв'яжись із Фредом, щойно ми закінчимо цю розмову, він іще мусить бути десь тут неподалік, і розкажи йому, що до чого. Скажи йому, що завтра вам усім треба подбати про власну безпеку. Там, у задній коморі, у поліцейській дільниці повно всякого лайна, що його нам колись скинули зі Служби нацбезпеки — куленепробивні жилети і бронекуртки і ще хтозна-що — тож хоча б тепер воно стане нам у пригоді. А тоді поїдете туди і викурите звідти ту парочку. Нам потрібен той пропан.

— А як щодо лабораторії? Я думав, може, нам її варто спалити…

— Ти здурів? — Картер, котрий саме в цю мить повернувся до кімнати, подивився на нього здивовано. — З усіма тими хімікатами, що там складовані? Одна справа газета Шамвей; а тут казан з абсолютно іншим варивом. Тобі варто бути розважливішим, бо я почну думати, що ти такий же йолоп, як Роджер Кіл'ян.

— Гаразд, — Стюарт промовив понуро, але Великий Джим був певен, що той зробить усе правильно. Та й все одно він більше не міг витрачати на нього час; будь-якої хвилини може прийти Рендолф.

«Достоту, парад дурнів довічно нескінченний», — подумав він.

— Ну, а тепер восхвалимо Бога великого, — проказав Великий Джим. Внутрішнім зором він побачив себе верхи на спині в Стюарта, як він топче його обличчям у грязюку. Захоплива вийшла картинка.

— Хвалімо Бога, — пробурмотів Стюарт.

— Амінь, брате, — відгукнувся Великий Джим і відімкнувся.

Скоро по цьому прийшов і шеф Рендолф, з утомленим, але задоволеним обличчям.

— Здається мені, що декількох наймолодших новобранців ми втратили назовсім, Додсон, Рокліфф і синок Річардсонів пішли, але більшість інших тримаються. І я заохотив декількох нових. Це Джо Боксер… Стаббі Норман, Обрі Таул… той, що його брат, ну, ти знаєш, тримає книгарню…

Великий Джим доволі терпляче слухав цю тираду, щоправда, лише краєм вуха.

Коли Рендолф нарешті заглух, Великий Джим підштовхнув до нього по полірованій стільниці конверт із написом ВЕЙДЕР.

— Ось те, чим вимахувала наша бідна Ендрія. Поглянь-но сам.

Рендолф завагався, потім відшпилив клапан і витяг звідти стос аркушів.

— Але тут нема нічого, лише чистий папір.

— Твоя правда, правдива й істинна. Коли збереш завтра свій особовий склад — у поліцейській дільниці, рівно о сьомій ранку, бо наші мурашки мусять почати метушитися вельми рано, ти слухай уважно, коли дядько Джим тобі щось говорить, — можеш їм роз'яснити, що бідна жінка була просто не в собі, як той анархіст, котрий застрелив президента Маккінлі.

— А хіба це не гора?[427]

Великий Джим згаяв хвилинку на зачудування, з якого такого дуба впав синочок місіс Рендолф, коли був маленьким. А тоді продовжив, воліючи швидше закінчити. Йому не світить цієї ночі доброго восьмигодинного сну, за Божого благословення вдасться поспати хоча б п'ять годин. А йому так треба виспатись. Цього так треба його втомленому серцю.

— Потрібно задіяти всі поліцейські машини. По два офіцери на екіпаж. Перевір, щоб у кожного був газовий диспенсер і шокер. Але якщо хтось вистрелить з вогнепальної зброї на очах у репортерів, перед камерами, перед тим нікчемашним зовнішнім світом… Я сам у того вирву кишки на підтяжки до штанів.

— Так, сссер.

— Нехай вони їдуть по узбіччях шосе 119, супроводжують натовп. Ніяких сирен, але мигалки щоб блимали.

— Як на параді, — зауважив Рендолф.

— Атож, Піте, як на параді. Дорожнє полотно нехай залишається вільним для людей. Хто під'їжджатиме на своїх машинах, наказуйте їм залишити їх і далі йти пішки. Оголошуйте це через гучномовці. Я хочу, щоб вони були вже добряче втомленими, коли туди дістануться. Втомлені люди — це люди, більш схильні до покірності.

— А як ти гадаєш, може, нам варто відрядити кілька загонів на пошуки арештантів, утікачів? — Він побачив, як на цих його словах спалахнули очі Великого Джима, і підняв долоню. — Я просто спитав, просто спитав.

— Гаразд, ти заслужив на відповідь. Ти ж, кінець-кінцем, у нас шеф. Правда, Картере?

— Йой, — сказав Картер.

— Відповідь буде однозначна — ні. І це тому, шефе Рендолф… слухай мене уважно… бо вони не можуть втекти. Навкруг Честер Мілла стоїть Купол, і вони абсолютно… беззастережно… не мають ніякої змоги кудись втекти. Тепер ти второпав, як робляться умовиводи? — Він помітив, як почервоніли щоки в Рендолфа, і додав: — Будь обережним з відповіддю. Я тобі раджу.

— Я розумію.

— А тоді зрозумій ще й інше: поки Дейл Барбара перебуватиме десь на волі, не кажучи вже про його спільника Еверета, люди ще ревніше шукатимуть захисту у своїх урядовців. І як би нам не хотілося закручувати гайки, але ми змушені будемо зреагувати на такі обставини.

Рендолф прояснів. Нехай він і не мав поняття, що є й президент і є також гора на ім'я Маккінлі, проте він зрештою докумекав-таки, що Барбі в чистім полі для них може бути набагато вигіднішим за Барбі в кулаку.

— Так, — сказав він. — Будемо змушені. Чорт, а точно ж. А як щодо прес-конференції? Якщо ти на неї не підеш, то, може, захочеш послати…

— Ні, не захочу. Я буду тут, на своєму посту, де моє законне місце, моніторити розвиток подій. А преса нехай собі провадить конференцію з тисячею або й більше тих людей, які припруться туди, до південної межі міста, й лупитимуть там очі, немов ті роззяви на нову будівлю. Нехай щастить їм в інтерпретаціях того белькотіння, якого вони там наслухаються.

— Дехто там може розповісти про не дуже похвальні стосовно нас речі, — промовив Рендолф.

Великий Джим блиснув крижаною усмішкою.

— На те і дав нам Бог міцні плечі, друже. Окрім того, що зможе зробити той нахабний нікчемаха Кокс? В'їде сюди верхи на коні й витурить нас із кабінетів?

Рендолф запопадливо захихотів, вирушив до дверей, але раптом про щось іще згадав.

— Там збереться дуже багато людей, і вони там перебуватимуть довший час. Військові на своєму боці встановили пересувні туалети. Чи не треба нам зробити щось подібне і зі свого боку? У нас, здається, було кілька таких кабінок на складі. Для дорожніх робітників їх використовували. Може, Ел Тіммонс міг би…

Великий Джим послав промовистий погляд, у якому ясно читалася його думка: він вважає, що новий шеф поліції раптом здурів.

— Якби моя воля, наші люди завтра сиділи б у безпеці по своїх власних домівках, замість того щоб відходити з міста, мов якісь ізраеліти з Єгипту. — Він витримав паузу для наголошення на наступному. — Якщо комусь припече, дозволиш їм піти й покакати там, десь у клятих чагарниках.

Коли Рендолф нарешті пішов геть, Картер промовив:

— Якщо я побожусь, що не маю наміру лізти не в свої справи, чи можу я вам дещо сказати?

— Так, звісно.

— Я люблю дивитися, як ви дієте, містере Ренні.

Великий Джим вишкірився — в широкій сонячній посмішці, яка освітила цілком усе його обличчя.

— Ну, ти маєш свій шанс, синку; навчався чогось в інших, повчись тепер у кращого.

— Я так і думаю робити.

— А зараз від тебе мені лише потрібно, щоб ти підвіз мене додому. Будь у мене завтра рівно о дев'ятій ранку. Ми приїдемо сюди й дивитимемося шоу по Сі-Ен-Ен. Але спершу ми посидимо на міському пагорбі, подивимося, як виходитиме народ із міста. Сумно це, насправді; ізраеліти без Мойсея.

— Мурахи без мурашника, — підхопив Картер. — Бджоли без вулика.

— Але, перш ніж забрати мене, я хочу, щоб ти з деким побачився. Або спробував принаймні. Можу закластися сам із собою, що вони виявляться безвісті зниклими.

— Хто це?

— Розі Твічел і Лінда Еверет. Дружина медика.

— Я знаю.

— Можеш також перевірити, де Шамвей. Я чув, що вона може зараз жити в Ліббі, у тієї проповідниці з погано вихованим собакою. Якщо хоч когось із них побачиш, допитай їх про місцеперебування наших утікачів.

— Жорстко чи м'яко?

— Середнє. Мені не конче потрібно, щоби Барбару або Еверета зловили саме зараз, але я б не відмовився знати, де вони ховаються.

Вийшовши на ґанок, Великий Джим набрав повні груди смердючого повітря, а відтак і видихнув із гмиканням, у якому вчувалося задоволення. Картер теж почувався вельми задоволеним собою. Ще на минулому тижні, в банькатих окулярах, щоб уберегти собі очі від іржавої лупи, яка сіялася з поїдених сіллю вихлопних систем, він міняв глушники. Сьогодні він впливова людина зі становищем. Легкий сморід у повітрі здавався невеликою ціною за це.

— Маю до тебе одне питання, — промовив Великий Джим. — Як вона тобі смакувала? Нічого була?

Картер трохи завагався, а потім таки відповів:

— Трохи сухувата спершу, але далі все поїхало, як по базарній олії.

Великий Джим розреготався. З якимсь металевим призвуком, немов монети посипалися у лоток торговельного автомата.

Північ, і рожевий місяць спускається до обрію, за яким лежить Таркер Мілл, там місяць може собі висіти, поки не надійде світло дня і, перед тим, як йому зовсім зникнути, перетворить його на привид.

Джулія обережно ступала крізь темний сад туди, де ферма Маккоя переходила в західний схил Чорної Гряди, і не здивувалася, помітивши темнішу тінь людини, що сиділа під одним із дерев. Праворуч від себе вона кожні п'ятнадцять секунд бачила проблиски, які посилала коробочка з викарбуваним на ній чужинним символом: найменший, найдивовижніший у світі маяк.

— Барбі? — погукала вона, намагаючись робити це якомога тихіше. — Як там Кен?

— Поїхав до Сан-Франциско взяти участь у ювілейному гейпараді. Я зажди знав, що він хлопець не простий.

Джулія розсміялась, а потім узяла його руку й поцілувала.

— Друже мій, я страшенно рада, що ви тепер у безпеці.

Він обхопив її руками, розцілував в обидві щоки і тільки потім відпустив. Затяжні цілунки. Справжні.

— Я теж, друг мій, Джуліє.

Вона засміялась, але всередині неї виник раптовий трепет, яким її прохромило від шиї до колін. Знайомий трепет, хоча їй давно не траплялося його відчувати. «Розслабся, дівчинко, — переконувала вона себе. — Він же тобі в сини годиться».

Ну так, авжеж… якби вона завагітніла тринадцятирічною.

— Всі вже сплять, — сказала Джулія. — Навіть Горес. Він у будинку разом з дітьми. Вони кидали йому ломачки, і він їх приносив, аж поки язик йому буквально не почав стелитися по землі. Він думає, що вже помер і потрапив у рай, я певна.

— Я теж намагався заснути. Та не зміг.

Він двічі вже майже засинав і обидва рази знову опинявся в камері, бачив перед собою Джуніора Ренні. Перший раз Барбі помилився і, замість кинутися вправо, розпластався на тапчані, перетворившись на ідеальну ціль. Другий раз Джуніор простягнув крізь ґрати неймовірну довгу гумову руку, вхопив його й утримував достатньо довго для того, щоб позбавити життя. Після цього Барбі полишив сарай, де полягали спати чоловіки, і прийшов сюди. Тут теж стояв запах кімнати, в якій півроку тому помер споконвічний курій, але все одно повітря тут було кращим, ніж у місті.

— Так мало вогнів там, унизу, — промовила вона. — Звичайної ночі їх було б удев'ятеро більше, ніж зараз, навіть о цій годині. Вуличні ліхтарі скидалися б на подвійну низку перлин.

— Зате тут є оце, — лівою рукою Барбі обнімав Джулію, і зараз він показав вільною правою на осяйний пояс унизу. Якби не Купол, проти якого світіння раптово обривалось, вона б визнала цей пояс за ідеальне коло. А так він був схожим на підкову.

— Авжеж. А як ви гадаєте, чому Кокс не говорив про це? Вони мусили б його зафіксувати на супутникових фото. — Вона замислилась. — Мені він принаймні ні словом не прохопився. Може, вам щось казав?

— Ні, а мусив би. Що означає — вони його не бачать.

— Ви вважаєте, що Купол… як це? Фільтрує картинку?

— Щось таке, либонь. Кокс, новинні телеканали, весь зовнішній світ, вони цього не бачать, бо їм його не потрібно бачити. Так мені здається.

— А Расті правий, як ви гадаєте? Ми ті мурашки, що їх катують жорстокі діти, граючись із лінзою? Яка ж це розумна раса могла б дозволити своїм дітям творити таке з іншою розумною расою?

— Це ми самі себе вважаємо розумними, а вони нас? Ми знаємо, що мурашки — це істоти, які мають власне суспільство, вони будують житла, створюють цілі колонії, вони чудові архітектори. Вони наполегливо трудяться, як і ми. Вони ховають своїх померлих, як і ми. У них навіть відбуваються міжрасові війни, коли чорні б'ються з рудими. Все це ми знаємо, але не вважаємо мурашок розумними.

Вона тісніше пригорнулася йому під руку, хоча надворі не було прохолодно.

— Розумні чи ні, все одно це неправильно.

— Згоден. Більшість людей із цим погодяться. Расті зрозумів це ще в дитинстві. Але більшість дітей не сприймають світ у координатах моралі. Потрібні роки, щоби розвинути це відчуття. Ставши дорослими, більшість із нас забуває свої дитячі розваги, такі як спалювання мурашок лупою або відривання крилець мухам. Можливо, їхні дорослі колись робили так само. Тобто якщо взагалі коли-небудь помічали нас. Коли ви останній раз нахилялися до мурашника, щоби його роздивитися?

— Але ж… якби ми знайшли мурашню на Марсі або навіть мікробів, ми б їх не знищували. Бо життя у Всесвіті — така безцінна річ. Боже мій, будь-яка з планет у нашій системі — суцільна пустеля.

Барбі подумав, що, якби специ НАСА знайшли щось живе на Марсі, вони знищили б це без жодних докорів сумління, аби лише покласти його під мікроскоп і вивчати, але не промовив цього.

— Якби ми були більш просунутими науково — чи духовно просунутішими, бо, можливо, саме це потрібно, аби подорожувати в тому безмежжі, що простягається навкруг нас — ми, либонь, переконалися б, що життя існує скрізь. Заселених світів, розумних форм життя там не менше, ніж мурашників на території цього міста.

Чи це його рука вже тепер спочиває збоку на опуклості її грудей? Саме так, погодилася з собою вона. Давно там не лежала чоловіча рука, а відчуття дійсно було приємним.

— Єдине, в чому я впевнений, це те, що існують й інші світи, окрім тих, які ми можемо побачити крізь наші слабенькі телескопи тут, на Землі. Чи навіть за допомогою «Габбла»[428]. І ці… вони… зовсім не тут зараз, розумієте. Це не вторгнення. Вони просто дивляться. І ще… напевно… граються.

— Я знаю, як воно, — мовила вона. — Коли з тобою граються, як з іграшкою.

Він подивився їй в обличчя. На поцілунковій відстані. Вона була не проти, щоб її поцілували, зовсім не проти.

— Що ви маєте на увазі? Ренні?

— Ви вірите, що в житті людини бувають особливі, визначальні моменти? Рубіжні моменти, котрі якраз і змінюють нас?

— Так, — відповів він, думаючи про ту пляму у формі усмішки, пропечатану його черевиком на сідниці в Абдула. Звичайна сідниця чоловіка, що проживав був своє звичайне маленьке життя. — Абсолютно.

— Зі мною це трапилось у четвертому класі. У початковій школі на Мейн-стрит.

— Розкажіть.

— Історія коротка. То був найдовший день у моєму житті, але розповідь займе зовсім мало часу.

Він чекав.

— Я була доволі видною дитиною. Мій батько володів місцевою газетою — тримав пару репортерів і одного рекламного агента, але все решту він робив сам-один, такий собі чоловік-орекстр, саме так йому подобалось вести справу. Ніколи не виникало питання, чим займуся я, коли він відійде від справ. Він вірив у це, моя мати в це вірила, мої вчителі також вірили, і, звісно, вірила в це я сама. Детально було розплановано мою подальшу вищу освіту. Звичайно, і мови не могло йти про якийсь провінційний коледж, типу університету штату Мейн, бо це було не для донечки Ела Шамвея. Дочка Ела Шамвея навчатиметься у Принстоні. Вже в четвертому класі в мене над ліжком висів Принстонський прапорець, я вже тоді жила буквально на валізах. — Усі кругом, включно зі мною, ледь не молилися на кожен мій крок. Тобто всі, окрім моїх однокласників. Я в той час не розуміла причин, це тепер я дивуюся, як я могла цього не помічати. Я сиділа за першою партою і завжди тягнула руку, коли місіс Коннот ставила якесь запитання, і завжди я давала на нього правильну відповідь. Аби можна було, я б наперед виконала всі завдання, я жадала додаткових балів. Я була невситимою здобувачкою оцінок і трохи підлизою. Одного разу, коли місіс Коннот на кілька хвилин залишила нас самих, повернувшись до класу, вона побачила закривавлений ніс малого Джессі Вашона. Місіс Коннот оголосила, що весь клас залишиться після уроків, якщо ніхто не скаже, хто це зробив. Я підняла руку і доповіла, що це зробив Енді Меннінг. Енді вдарив по носі Джессі, коли той відмовився дати йому свою гумку-стирачку. І я не вбачала в цьому нічого неправильного, бо я ж сказала правду. Ви уявляєте собі цю картину?

— Ви її змалювали на високу п'ятірку.

— Цей епізод виявився останньою соломинкою. Одного дня, невдовзі після цього випадку, коли я йшла додому через міський майдан, на мене напала зграйка дівчат, котрі ховалися, чекаючи на мене, в мості Миру. Їх було шестеро. Їх очолювала Ліла Страут, котра тепер має прізвище Кіл'ян — вона вийшла заміж за Роджера Кіл'яна, котрий їй абсолютно підходяща пара. Ніколи не вірте, якщо хтось вас почне переконувати, ніби діти не тягнуть за собою в доросле життя свої дитячі образи. Вони затягли мене на паркову сцену. Я спочатку пручалася, але потім дві з них — одною була Ліла, а другою Сінді Коллінс, тепер мати Тобі Меннінга — не почали мене бити кулаками. Не в плечі, куди, знаєте, зазвичай цілять діти. Сінді ударила мене в щелепу, а Ліла прямо в праву грудь. Як же це було боляче! У мене тільки почали тоді рости груди, і вони самі по собі, навіть без усякого до них доторку, дуже боліли. Я почала плакати. Зазвичай це ясний сигнал — принаймні серед дітей, — що справа зайшла надто далеко. Але не того дня. Коли я заридала, Ліла сказала: «Заткнися, бо гірше буде». Поряд не було нікого, хто міг би їх зупинити. Було холодно, такий мрячний день, і на майдані не було ані душі, окрім нас. Ліла ляснула мені по обличчю так сильно, що аж з носа в мене пішла кров, і виголосила: «Донощиця-задавака! Бодай зжерли б тя собаки!» І всі дівчата почали сміятися. Вони казали, що це за те, що я виказала Енді, і тоді я й сама так думала, але тепер розумію, що то була відплата мені за все, аж по те, як пасували стрічечки в волоссі до моїх блузок і спідничок. Вони носили одяг, а я наряди. Енді просто послужив останньою соломинкою.

— Дуже жорстоко били?

— Ляскали по обличчю. Смикали за коси. А ще… вони плювали на мене. Всі разом. От тоді-то мене зрадили ноги і я впала на ту сцену. Я плакала, як ніколи раніше, затуляла собі долонями обличчя, але все відчувала. Слина, вона ж тепла, знаєте?

— Йо.

— Вони проказували всякі такі речі: «вчительське цуценя» і «ой-лялечко-присяй-богу» та «міс-принцеска-сере-не-воняє». А тоді, коли я вже було думала, що вони вгомонилися, Коррі Макінтош крикнула: «Давайте з неї штани знімемо!» Бо я того дня була одягнута в слакси, красиві такі брюки, мама мені їх вибрала по каталогу. Я їх любила. У таких слаксах легко було себе уявити студенткою, що йде до «Кводу»[429] в Принстоні. Так мені тоді принаймні ввижалося. Тут я вже почала відбиватися дужче, але вони перемогли, звичайно. Четверо тримали мене, поки Ліла й Коррі стягували з мене слакси. А відтак Сінді Коллінс почала сміятися і показувати пальцем: «Ой, дивіться, в неї на трусах той дурнуватий Вінні-Пух намальований!» Так, у мене там були і Віслючок, і кенгурятко Ру. Тоді вони всі почали реготати, а я… Барбі… я почала меншати… і меншати… і меншати. Поки сцена на стала величезною, немов безкрая пласка пустеля, а я перетворилася на мурашку посеред неї. Гинула посеред неї.

— Як мураха під збільшувальним склом, іншими словами.

— О, ні! Ні! Барбі! Мені було холодно, не гаряче. Я леденіла. У мене сироти повиступали на ногах. Коррі сказала: «Давайте й труси з неї стягнемо!» Але це вже було занадто навіть для них. Як останній ласий шматочок, Ліла взяла і закинула мої гарні слакси на дах сцени. Після цього вони пішли. Ліла йшла останньою. Вона ще сказала мені: «Якщо ти цього разу наклепаєш, я візьму в свого брата ніж і відріжу тобі твого сучого носа».

— Що було далі? — спитав Барбі. Але ж дійсно, його рука спочивала в неї на грудях.

— Далі було те, що маленька перелякана дівчинка зіщулилась там, на сцені, не відаючи, як їй дійти додому без такого, щоб половина міста не побачила її в тих ідіотських дитячих трусиках. Я відчувала себе найдрібнішою, найнікчемнішою насіниною на землі. Врешті я вирішила, що діждуся темряви. Мої батько з матір'ю, звісно, будуть непокоїтись, можуть навіть викликати копів, але мені то було байдуже. Я збиралася дочекатися темряви, а тоді діставатися свого дому бічними вуличками. Ховатися за деревами, якщо хтось трапиться мені назустріч. Я, мабуть, навіть задрімала там, бо раптом бачу, а наді мною стоїть Кейла Бевінс. Вона була разом з усіма, била мене по обличчю і плювала і тягала за коси. Вона не так багато лаяла мене, як решта їх, але все одно брала повноцінну участь. Вона була серед тих, хто мене тримав, коли Ліла й Коррі стягували з мене штани, а коли вони побачили, що одна їх холоша звисає з даху сцени, Кейла вилізла на перила й підкинула вище холошу, щоб та зачепилася на даху і я не могла дістати свої слакси. Я почала її благати, щоб більше не мучила мене. У мені вже не залишилося тоді ні гордості, ні гідності. Я благала не стягувати з мене трусики. Потім почала благати її допомогти мені. А вона просто стояла і слухала, немов я була для неї ніщо. Та я й була нічим для неї. Я розуміла це тоді. З роками я про це якось забула, але якимсь чином у мені відновився зв'язок з цією голою правдою, в результаті досвіду життя під Куполом. Кінець-кінцем я виснажилась і просто лежала там, схлипувала. Вона ще якийсь час дивилася на мене, а потім стягнула з себе светр. То був старий, розтягнутий коричневий светр, їй майже до колін. Вона була росла дівчинка і светр на ній був на виріст. Вона накинула його на мене і сказала: «Бери і йди додому, це тобі буде як сукня». Отак вона сказала. І хоча надалі я ходила разом з нею в школу ще впродовж восьми років — аж до самого випуску — ми більше ніколи з нею не балакали. Але іноді я все ще чую уві сні ті її слова «Бери і йди додому, це тобі буде як сукня». І бачу її обличчя. На ньому ні ненависті, ні злості, але й жалю нема також. Вона зробила це не з жалю і не заради того, щоб я її не виказувала. Я не розумію, чому вона це зробила. Я не розумію навіть, чому вона повернулася до мене. А ви?

— Ні, — промовив він і поцілував її в губи. Поцілунок вийшов швидким, але теплим, і вологим, і доволі лячним.

— Чому ви це зробили?

— Бо у вас був такий вигляд, що вам це потрібно, от я це й зробив. А що було далі, Джуліє?

— Я одягла светр і пішла додому — що ж іще? А батьки мене чекали. — Вона гордо задерла підборіддя. — Я так ніколи й не розповіла їм, що тоді трапилось, і вони самі ніколи не дізналися. Десь протягом тижня по дорозі до школи я кожного разу бачила свої штани на круглому дашку над сценою. І кожного разу я відчувала сором і образу — біль, як ножем у серце. А потім одного дня вони зникли. Біль після цього з мене нікуди не подівся, але все одно стало трохи легше. Замість гострого болю залишився тупий. Я не виказала тих дівчат, хоча мій батько буквально пінився і гнітив мене аж до червня — я могла тільки ходити до школи і нічого більше. Він заборонив мені навіть поїхати з класом до Портленда в Музей мистецтв на екскурсію, якої я чекала цілий рік. Він сказав, що я зможу поїхати і всі мої привілеї мені буде повернуто, якщо я назву імена дітей, котрі з мене «знущалися». Це його слово. Але я мовчала, і не просто тому, що була адепткою дитячого варіанта «Апостольського символу віри».

— Ви повелися так, бо в глибині душі вважали, що заслужили на те, що з вами тоді трапилось.

— Заслужила тут неправильне слово. Я вважала, що придбала дещо і заплатила за це справжню ціну. Моє життя змінилося після того випадку. Я продовжувала отримувати гарні оцінки, але перестала аж так часто тягнути руку. Я не перестала здобувати оцінки, але вже не прагла їх попри будь-що. У старших класах я могла б стати офіційною лідеркою, але попустилася під кінець випускного року. Якраз настільки, щоб замість мене виграла Карлін Пламмер. Я не хотіла бути першою. Ні оголошувати випускної промови, ні тієї уваги, яку викликає та промова. У мене з'явилося декілька друзів, найкращі з них серед тих, хто курив на майданчику поза будівлею школи. Найбільшою переміною стало те, що я вирішила продовжувати освіту в Мейні, замість Принстона… де мене дійсно чекали. Батько кидав громи і блискавки: як це так, чому це його дочка буде навчатися у якомусь вбогому провінційному коледжі, але я правила своє. — Вона усміхнулась. — Твердо стояла на своєму. Проте секретним інгредієнтом любові є компроміс, а я тата дуже любила. Обох любила, і його, і маму. Я планувала навчатися в Університеті штату Мейн в Ороно, але влітку після закінчення школи в останній момент подала заяву в Бейтс[430] — це в них називається «поданням за особливих обставин» — і мене прийняли. Батько змусив мене заплатити пеню за запізнення з мого власного банківського рахунку, що я радо зробила, бо в родині нарешті встановився крихкий мир після шістнадцяти місяців прикордонного збройного конфлікту між державою Батьківський Контроль і маленьким, але добре укріпленим князівством Уперта Юнка. Спеціальністю я вибрала журналістику, і таким чином було залатано ту пробоїну, що утворилася з того дня на парковій сцені. Мої батьки так ніколи й не дізналися про це. Не через той день я залишилася в Міллі — моє майбутнє в «Демократі» було визначено наперед віддавна, — але я є тією, ким я є, в основному завдяки тому дню.

Вона знову звела на нього очі, вони сяяли слізьми і викликом:

— І все-таки я не мураха. Я не мурашка.

Він знову її поцілував. Вона міцно обхопила його руками і відповіла на його поцілунок щиро, як тільки могла. А коли його рука витягла поділ її блузи з-за пояса слаксів, а потім сковзнула по животу до грудей, вона почала цілувати його взасос. Дихання її було уривчастим, коли вони відхилились одне від одного.

— Хочете? — спитав він.

— Так. А ви?

Він узяв її руку і поклав собі на джинси, туди, де цілком ясно відчувалася сила його бажання.

За хвилину він вже спирався ліктями, балансуючи над нею. Вона взялась рукою за нього і спрямувала в себе.

— Будьте ніжні зі мною, полковнику Барбара. Я трохи призабула, як це робиться.

— Це — як їзда на велосипеді, — промовив Барбара. Виявилось, що він таки був правий.

Коли все закінчилося, Джулія відкинулась головою йому на руку, і так вона лежала, дивилася на рожеві зірки, а потім спитала, про що він зараз думає.

Він зітхнув:

— Про сни. Видіння. Про все те не-знати-що. У вас мобільний телефон з собою?

— Завжди. І заряд він тримає чудово, хоча скільки ще буде в робочому стані, сказати не можу. Кому ви збираєтесь телефонувати? Напевне, Коксові, я гадаю.

— Правильно гадаєте. Його номер є в пам'яті?

— Так.

Джулія потягнулася рукою до своїх слаксів, що лежали неподалік, і зняла з пояса телефон. Знайшла КОКС і подала слухавку Барбі, той майже моментально почав у неї говорити. Мабуть, Кокс одразу ж відреагував на дзвінок.

— Алло, полковнику. Це Барбі. Я на волі. Ризикну, повідомлю вам наше місцезнаходження. Це Чорна Гряда. Старий сад Маккоя. Є він у вас на вашій… окей, отже, є. Звісно, що мусить бути. І ви маєте поряд себе супутникові знімки міста, так?

Він послухав, потім спитав у Коса, чи є на знімках світлова дуга у формі підкови, яка охоплює гряду і закінчується біля межі з ТР-90. Кокс відповів негативно, а тоді, судячи з виразу на обличчі Барбі, сам спитав про деталі.

— Не зараз, — сказав Барбі. — Зараз мені потрібно, щоб ви дещо зробили для мене, Джиме, і чим швидше, тим краще. Вам для цього потрібна пара «Чінуків».

Він пояснив, що треба зробити, Кокс вислухав, потім щось відповів.

— Саме зараз я не можу вдаватися в деталі, — сказав Барбі. — Та якби й зміг, навряд, щоби від цього щось прояснішало. Просто повірте мені: якесь дуже смердюче дільце тут заварюється, і, я певен, найгірше ще попереду. Можливо, якщо нам пощастить, нічого не трапиться до Гелловіну. Але мені не віриться, що нам пощастить.

У той час, як Барбі балакав з полковником Коксом, Енді Сендерс сидів під стіною складу позаду будівлі РНГХ і дивився в небо на неприродного кольору зірки. Він теж ширяв зараз десь угорі, як той повітряний змій, щасливий, як устриця, безтурботний, як огірок… інші порівняння додай сам. І одночасно глибокий сум — дивовижно заспокійливий, мало не втішливий, — потужний, мов підземна ріка, тік крізь нього. Він ніколи не знав передчуттів у своєму прозаїчному, практичному, заповненому повсякденними трудами житті. Але тепер він мав передчуття. Це його остання ніч на землі. Коли гіркі люди прийдуть, він з Майстром Буші піде. Це було так просто і зовсім не погано.

— Все одно я затримався тут випадково, — промовив він. — Прийняв би ті таблетки, і вже не був би.

— Що з тобою, брате Сендерсе?

Майстер неспішно йшов доріжкою від задніх дверей радіостанції, світячи собі ліхтариком перед босими ступнями. Ожаблені піжамні штани так само ледь трималися на кістлявих крилах його таза, але в його образі додалося дещо нове: великий білий хрест. Він висів у нього на шиї на сирицевому ремінці. На плечі в нього висів БОЖИЙ ВОЇН. З приклада, причеплені на іншому ремінці, звисали, похитуючись, дві гранати. У вільній від ліхтаря руці він тримав гаражний пульт.

— Добривечір, Майстре, — привітався Енді. — Я просто балакав сам з собою. Схоже, що тепер тільки сам я й можу себе послухати.

— Це туфта, Сендерсе. Повна, несусвітна, заквашена на лайні туфта. Бог завжди слухає. Він підключений до наших душ, як ото ФБР до телефонів. І я слухаю також.

Краса цієї ідеї — разом з її втішливістю — наповнила душу Енді вдячністю. Він простягнув люльку.

— Хапни ось чаду. Відразу в баняку розвидниться.

Майстер хриплувато засміявся, взяв люльку і, зробивши довгу затяжку, затримав дим у легенях, а вже потім прокашлявся.

— Страшенна сила! — мовив він. — Божественна сила. Пре, як корабельна турбіна «Роллс-Ройс», Сендерсе!

— Я вкурив тему, — кивнув Енді. Так завжди казала Доді, і від згадки про неї знову йому обірвалося серце. Він звично змахнув з ока сльозинку. — Де ти взяв цей хрест?

Майстер махнув ліхтарем у бік радіостанції.

— Там є кабінет Коґґінса. Цей хрест лежав у нього в столі. Верхня шухляда була замкнена, але я її виламав. А знаєш, що там іще лежало, Сендерсе? Такі гидомирні дрочильні журнальчики, яких навіть я раніше не бачив.

— Діти? — запитав Енді. Його це не здивувало. Якщо сатана вхопить священика, той може впасти так низько, що ой. Так низько, що може в циліндрі на голові проповзти під гримучою змією.

— Гірше, Сендерсе, — він понизив голос до шепоту, — орієнталки.

Майстер узяв в Енді АК-47, котрий лежав у того поперек колін. Освітив ліхтарем приклад, на якому Енді взятим у студії маркером уже встиг акуратно написати КЛОДЕТТ.

— Моя дружина, — пояснив він. — Вона стала першою жертвою Купола.

Майстер стиснув йому плече.

— Ти добрий чоловік, Сендерсе, раз пам'ятаєш про неї. Я радий, що Бог звів нас разом.

— Я теж, — взяв у нього з руки люльку Енді. — Я теж, Майстре.

— Ти розумієш, що мусить статися завтра, ні?

Енді вчепився в приклад КЛОДЕТТ. Наразі це була достатньо промовиста відповідь.

— Скоріш за все, вони прибудуть одягнені в бронежилети, отже, якщо нам доведеться воювати, цілься в голови. Ніяких отих одиночних, поливай їх на всі заставки. А якщо дійде до того, що вони почнуть нас перемагати… ти ж знаєш, що тоді станеться, так?

— Так.

— До кінця, Сендерсе? — Майстер підняв собі перед очі гаражний пульт і освітив його ліхтарем.

— До кінця, — погодився Енді, торкнувшись пульта дулом КЛОДЕТТ.

Оллі Дінсмор зненацька прокинувся серед поганого сну, розуміючи, що трапилося щось зле. Він лежав у ліжку, дивлячись у сірість, створювану першим, таким, трохи ніби бруднуватим світлом, що линуло крізь вікно, і намагався переконати себе, що це був просто неприємний сон, просто звичайний кошмар, якого він тепер не міг як слід пригадати. Вогонь і крики, от і все, що він запам'ятав.

«Не просто крики. Верещання».

На столику поряд з його ліжком цокотів дешевий будильник. Він ухопив його в руки. За чверть шоста, а жодного звуку від батька, який мусив би вже ходити по кухні. Ще більш промовисте — не чути запаху кави. Батько завжди був уже на ногах і цілком одягнений щонайпізніше о чверть по п'ятій («Корови чекати не можуть» — улюблена приказка Алдена Дінсмора), а о пів на шосту в нього вже кипіла кава.

Та не цього ранку.

Оллі встав і натягнув учорашні джинси.

— Тату?

Відповіді не було. Тиша, лише цокотіння будильника та — віддаля — мукання однієї, чимось незадоволеної корови. Страхом йому скувало тіло. Він переконував себе, що для цього нема ніяких причин, що його родина — повна і цілком щаслива ще якийсь тиждень тому — витримувала всі трагедії, призначені їм Богом, принаймні поки що. Він себе переконував, але сам собі не вірив.

— Тату?

Генератор позаду дому все ще працював і, зайшовши до кухні, він побачив зелені індикатори і на мікрохвильовці, і на плиті, але кавоварка «Містер Кофі»[431] стояла темна, порожня. І у вітальні також було пусто. Коли минулого вечора Оллі йшов спати, батько дивився телевізор, телевізор працював і зараз, щоправда, з вимкнутим звуком. Якийсь кручений хлоп демонстрував нову, покращену ганчірку «ШемВау»[432]: «Ви витрачаєте по сорок баксів щомісячно на паперові рушники і викидаєте таким чином гроші на вітер», — торохтів той кручений на вигляд парубок з якогось іншого світу, де такі речі щось значили.

«Він пішов з хати. Годує корів, от і все».

Але хіба він не вимкнув би телевізор, щоб економити електрику? Газовий балон у них стояв великий, але ж і він не вічний.

— Тату?

Так і нема відповіді. Оллі підійшов до вікна і подивився на корівник. І там нікого. Тривога його зростала, він пройшов коридором у задню половину будинку, до кімнати батьків, збираючись із духом, щоб постукати в двері, проте в цьому не виявилося потреби. Двері були розчахнуті навстіж. Велике двоспальне ліжко стояло неприбране (батькові очі були влаштовані так, що переставали помічати безпорядок, щойно він виходив з корівника), але порожнє. Оллі вже було мало не відвернувся, та раптом помітив щось, що його налякало. Весільний портрет Алдена й Шеллі висів тут, на стіні, скільки себе пам'ятав Оллі. Тепер його там не було, лише світліший прямокутник шпалер залишився на тому місці, де він висів.

«Нічого страшного в цьому нема».

Але ж було.

Оллі пройшов коридором далі. Там були ще одні двері, і вони, які ще минулого року стояли завжди прочинені, тепер були закриті. До них було приліплене щось жовте. Записка. Ще до того, як достатньо наблизитись, щоб її прочитати, Оллі впізнав батьківський почерк. А як же інакше; чимало цидул, написаних цими кривулястими великим літерами чекало на нього і Рорі, коли вони повертались додому зі школи, і всі ті записки закінчувалися однаково.

«Підмести в корівнику, а тоді вже гратися. Просапати помідори, а тоді вже гратися. Зняти білизну, що її мати випрала, та не виваляти в пилюці. А тоді вже гратися».

«Ігри закінчились», — подумав Оллі понуро.

А потім надія зблиснула в його мозку: може, він дивиться сон? Чому б ні? Після загибелі брата від рикошету і самогубства матері хіба не могло йому наснитися, ніби він прокинувся в порожньому домі?

Знову замукала корова, і навіть це її мукання прозвучало, немов уві сні.

Кімната, на дверях якої було приліплено записку, належала дідусеві Тому. Страждаючи на застійну серцеву недостатність, він переїхав жити до них, коли вже зовсім не міг обслуговувати себе сам. Якийсь час він ще міг дошкандибати аж до кухні, щоби пообідати разом з усією родиною, але під кінець уже не полишав ліжка, спершу з пластиковою руркою, прищепленою в носі — вона називалася персипатор, чи якось так, — а потім вже здебільшого з пластиковою маскою на все лице. Рорі був якось сказав, що дідо схожий на найстарішого у світі астронавта, і мама тоді ляснула йому по щоці.

Під кінець вони всі по черзі міняли йому кисневі балони, а одного разу мама знайшла його мертвим, на підлозі, ніби він намагався встати з ліжка й від того помер. Вона закричала, гукаючи Алдена, той прийшов, подивився, послухав груди старого, а відтак вимкнув подачу кисню. Шеллі Дінсмор почала плакати. З того часу ця кімната майже завжди стояла закритою.

«Вибач, — було написано на приліпленому до дверей папірці. — Оллі, йди до міста. Моргани або Дентони чи преп. Ліббі тебе приймуть».

Оллі довго дивився на записку, а потім повернув клямку немов чужою, не своєю рукою, сподіваючись, що там не буде місива.

Нічого такого не було. Батько лежав на дідусевому ліжку зі складеними на грудях руками. Волосся в нього було зачесане так, як він його зазвичай зачісував, перед тим як поїхати до міста. У пальцях він тримав весільну фотографію. Один із дідусевих балонів з киснем усе ще стояв у кутку; батько повісив на його вентиль свого картуза «Ред Сокс», того, на якому ще був напис «ЧЕМПІОНИ СВІТОВОЇ СЕРІЇ».

Оллі потряс батька за плече. Він почув запах алкоголю, і на кілька секунд надія (штука завжди вперта, подеколи навіжена) знов ожила в нього в душі. Може, він просто п'яний.

— Тату? Таточку? Прокидайся!

Оллі не відчував у себе на щоці його дихання, а тепер ще й помітив, що батькові очі не цілком заплющені; тоненькі півмісяці його білків прозирали між верхніми й нижніми повіками. Стояв запах того, що мати Оллі називала одеко-сцяками.

Батько причесався, але, коли вмирав, він, як і його покійна дружина, обмочився. Оллі подумав, чи могло б зупинити його знаття, що таке може трапитись.

Він повільно позадкував від ліжка. Йому б хотілося знову відчути, ніби він прокинувся з кошмарного сну, але зась. Перед ним була кошмарна дійсність, а це та штука, з якої неможливо прокинутись. У нього зсудомило шлунок і колона гидотної рідини піднялася йому в горло. Він побіг до ванної кімнати, де його перестрів якийсь зайда з палаючими очима. Він не встиг закричати, бо впізнав себе в дзеркалі над рукомийником.

Вхопившись за дідусеві каліч-поручні, як вони з Рорі їх колись прозвали, він укляк на колінах перед унітазом і вирвав. Коли все з нього вийшло, він змив (дякувати генеру і добротному глибокому колодязю, він хоча б змивати міг), прикрив унітаз кришкою і сів на неї, його трусило. Поряд, у раковині, лежало два слоїки з-під пігулок дідуся Тома і пляшка «Джек Деніелз». Усі порожні. Оллі взяв один з дідусевих слоїків. Прочитав назву: ПЕРКОЦЕТ. Іншого навіть торкатися не став.

— Тепер я залишився сам, — промовив він.

«Моргани або Дентони чи преподобна Ліббі тебе приймуть».

Але він не хотів у прийми — це йому нагадувало слово перейми, яке він колись чув у розмові матері з батьком із зовсім іншого, проте явно неприємного приводу. Іноді він ненавидів цю ферму, але все одно любив її завжди більше. Він до неї належав. Ферма з її коровами і дровітнею його тримала. Вони були його, а він їхній. Він це знав так само, як знав, що Рорі поїде геть і матиме блискучу успішну кар'єру, спершу до коледжу, а тоді до якогось міста далеко звідси, де він ходитиме в театри і в галереї і все таке інше. Його менший брат був достатньо розумним, щоб сотворити з себе щось у великому світі; а сам Оллі був достатньо розумним, щоби не прострочувати сплату відсотків по банківських кредитах і кредитних картках, але не більше того.

Він вирішив піти нагодувати корів. Він дасть їм подвійні порції мішанки, якщо вони їстимуть. Може, навіть знайдеться пара таких, що схочуть, аби їх подоїли. Якщо так, він зможе трохи посмоктати прямо з дійки, як робив це колись малим.

Після цього він піде у велике поле, зайде якомога далі й кидатиме каміння в Купол, поки не почнуть підходити люди на побачення зі своїми родичами. Пан-діло, сказав би його батько. Але не було жодної людини, яку Оллі хотів би бачити, либонь, окрім рядового Еймса з Південної Ка'оліни. Він розумів, що можуть приїхати Тітка Луїза і дядько Скутер — вони жили неподалік, у Нью-Глостері, — але що він їм скаже, якщо вони приїдуть? «Агов, дядьо, вони всі померли, залишився тільки я, дякую, що завітали»?

Ні, тільки-но почнуть прибувати люди з-поза Купола, він піде туди, де поховали маму, і викопає поряд нову яму. Робота позбавить його думок, і коли надійде ніч, можливо, він зможе заснути.

Киснева маска дідуся Тома висіла на гачку на дверях ванної кімнати. Це мати її добре випрала і повісила тут хтозна-навіщо. Задивившись на маску, він раптом все цілком усвідомив, і це було так, ніби на мармурову підлогу перекинули піаніно. Оллі ляснув долонями, затулив собі обличчя і, сидячи на кришці унітазу, почав розхитуватись туди-сюди, нарешті він заридав.

Лінда Еверет спакувала дві великих торби консервів, хотіла було їх виставити за двері кухні, та потім вирішила залишити в коморі, поки вона, Терсі й діти не будуть цілком готові. І дуже зраділа цьому, побачивши, як під'їзною алеєю до будинку наближається отой Тібодо. Цей молодик лякав її не на жарт, але на справжній жах вона могла очікувати, якби він побачив дві торби, вщент заповнені супами, бобами та бляшанками тунця.

«Десь зібралися, місіс Еверет? Ану давайте-но, розповідайте». Проблема полягала в тому, що з усіх новачків, яких понабирав Рендолф, Тібодо був єдиним розумним.

«Ну чому Ренні не міг прислати сюди Ширлза?» Бо Мелвін Ширлз йолоп. Елементарно, мій люб'язний Ватсоне. Вона поглянула крізь кухонне вікно на задній двір і побачила, що Терстон там розхитує гойдалку, на якій сидять Аліса й Дженні. Поклавши морду собі на лапи, поряд лежить Одрі. Джуді з Ейденом граються в пісочниці. Джуді обнімає Ейдена, схоже, вона його втішає. Лінда подумки похвалила за це свою доню. Вона сподівалася, що їй вдасться зробити так, щоб містер Тібодо пішов звідси задоволений раніше, ніж ті п'ятеро на задньому дворі довідаються, що він взагалі сюди приходив. Вона не акторствувала з того часу, як на першому курсі коледжу грала Стеллу в «Трамваї на ім'я Бажання»[433], але цього ранку збиралася знову вийти на сцену. Єдиною позитивною рецензією, якої вона прагла, була її свобода, і тих людей, що наразі перебували на задньому дворі її садиби.

Вона поспішила через вітальню, приймаючи вираз обличчя, який, як вона сподівалася, випромінює тривогу, і відчинила двері. Картер стояв на килимку з написом ПРОСИМО ДО ГОСПОДИ і вже підняв руку, щоби постукати. Їй довелося на нього дивитися знизу вгору; в ній самій було зросту під метр вісімдесят, але він був на цілих півфута вищим.

— Ти диви яка, — усміхнувся Тібодо. — Ще й пів на восьму не пробило, а вона вся сяє, сповнена енергії.

Насправді йому було не до сміху, ранок видався непродуктивним. Проповідниця десь зникла, сучка газетниця також зникла, обидва її репортери, схоже, теж, а на додаток також і Розі Твічел щезла. Ресторан було відчинено, у закладі порядкував той хлопець Вілер, але на питання, де може перебувати Розі, він відповів, що не має поняття. Картер йому повірив. Енс Вілер був схожий на собаку, котрий забув, де закопав свою улюблену кістку. Судячи з жахливих запахів, що долітали з кухні, в готуванні їжі він теж не тямив. Картер обійшов «Троянду-Шипшину» подивитися, чи стоїть там ресторанний фургон. Нема. Його це не здивувало.

Після ресторану він перевірив універмаг, спершу постукавши в передні двері, потім у задні, біля яких хтось із безтолкових робітників магазину залишив покрівельний матеріал для даху — бери хто захоче й неси собі геть. А втім, якщо подумати, хто стане морочити собі голову покрівельним полотном у місті, де більше не йде дощ?

Картер гадав, що в Еверетів теж виявиться порожня нора, пішов сюди лише заради того, щоб потім мати можливість відрапортувати босу, що виконав усі його інструкції до останнього пункту, але, вже підходячи до будинку, почув голоси дітей, які долітали з заднього двору. І її машина стояла на місці. Саме її машина, без усякого сумніву; на приладовій панелі він побачив портативну мигалку. Бос казав про помірне поводження, але, оскільки Лінда Еверет виявилась єдиною, кого він знайшов, Картер вирішив, що може додати до тієї міри трохи жорсткості. Сподобається це комусь чи ні — а їй самій це явно не сподобається — ця Еверет мусить відповісти й за себе, і за тих, кого йому не вдалося розшукати. Проте не встиг він розкрити рота, як вона сама забалакала. І не просто заговорила, а й вхопила його за руку, буквально затягнула до хати.

— Ви знайшли його? Прошу, Картере, з Расті все гаразд? Якщо, боронь Боже… — вона відпустила його руку. — Якщо, боронь Боже, з ним щось трапилось, говоріть тихіше, діти поряд, надворі, вони вже й так посмучені, я не хочу, щоб вони ще більше хвилювалися.

Картер пройшов повз неї до кухні і подивився крізь вікно над мийкою.

— А що це той хіпі-доктор тут робить?

— Він привів дітей, якими опікується. Каро повела їх на збори вчора і… ну, ви самі знаєте, що там з нею скоїлося.

Такої скорострільної балачки Картер очікував від неї почути найменше. Вона, либонь, нічого не знає. Той факт, що вчора ввечері вона була на зборах, а сьогодні вранці ще залишається тут, вочевидь говорить на користь такого припущення. А може, вона просто намагається збити його з пантелику. Робить, як то кажуть, випереджальний наїзд. Цілком може бути, вона тямовита. Це ясно, достатньо лиш поглянути на неї. А також доволі миловидна, як для підстаркуватої бейбі.

— Ви знайшли його? Барбара його не… — їй легко вдалося підпустити тремтіння собі в голос. — Барбара його не скривдив? Підранив і десь покинув? Ви можете сказати мені правду.

Він обернувся до неї, злегка усміхаючись у розрідженому світлі, що линуло крізь вікно.

— Спершу ви.

— Що?

— Спершу ви, я сказав. Ви мені скажіть правду.

— Я знаю лише те, що він зник, — вона дозволила своїм плечам зіщулитись. — І ви не знаєте, куди він дівся. Я бачу, що не знаєте. А якщо Барбара його убив? Якщо він уже його у…

Картер обхопив її руками, крутонув, як крутонув би партнерку в кантрі-танці, і завернув їй руку за спину, аж у плечі в неї хруснуло. Це було зроблено з такою шаленою, надлюдською швидкістю, що вона не могла собі уявити, ніби думка про цей рух прийшла йому в голову раніше, ніж він його виконав.

«Він знає! Він знає і зараз почне мене катувати! Катуватиме, аж поки я все не розкажу».

Він гаряче дихав їй у вухо. А коли заговорив, її щоці стало лоскотно від дряпання його щетини і Лінда вся затремтіла.

— Не жени гонщику, мамуню, — шепнув він ледь чутно. — Ви з Веттінгтон завжди були нерозлийвода — стегно до стегна, цицька до цицьки. І тепер ти хочеш мені сказати, ти не знала, що вона збирається виручати твого чоловіка?

Він ще вище підсмикнув її руку, і Лінді довелося закусити губу, щоб подавити зойк. Діти були поряд, Дженні гукала через плече Терстону, щоб той розхитував їх дужче. Якщо вони почують крик з будинку…

— Якби вона мені сказала, я розказала б Рендолфу, — віддихнула вона. — Невже ви думаєте, що я дозволила б ризикувати життям Расті, коли він ні в чому не винен?

— Винен він у багато чому. Погрожував не дати ліків босу, якщо той не піде у відставку. Блядьський шантажист. Я сам це чув. — Він знову підсмикнув їй руку. Вона дозволила собі неголосний стогін. — Маєш щось сказати з цього приводу? Га, мамуню?

— Може, це й правда. Я його особисто не бачила, не балакала з ним, звідки мені про це знати? Але все одно він єдиний, хто найбільше схожий на справжнього лікаря з усіх, кого ми наразі маємо в місті. Ренні ніколи його б не стратив, Барбі так, можливо, але не Расті. Я це розуміла, і ви мусили б розуміти це. А тепер відпустіть мене.

Він її мало не відпустив. Все ліпилося докупи. Та раптом йому зринула краща думка і він підштовхнув її до мийки.

— Нахились, мамуню.

— Ні!

Він знову шарпонув угору її руку. Відчуття було таке, наче та ось-ось вивернеться з плечового суглоба.

— Нахиляйся. Уяви, що миєш своє гарне біляве волосся.

— Ліндо? — погукав Терсі. — Як ви там?

«Господи, хоч би він не запитав, чи зібрала я вже харчі. Прошу, Господи, вбережи нас від цього».

А слідом її прохромила інша думка: «Де дитячі валізки? Дівчатка вже були спакували кожна собі дорожню валізку. А якщо вони складені у вітальні?»

— Відповідай йому, скажи, що в тебе все гаразд, — наказав Картер. — Нам же не потрібен тут цей хіпі. Чи діти. Авжеж?

Боже, ні. Але де ж вони поставили свої валізки?

— Нормально! — гукнула вона.

— Скоро вже? — перепитав Терстон.

«Ох, Терсі, замовкни».

— Ще п'ять хвилин.

Терстон хвильку постояв з таким виразом, ніби хотів ще про щось запитати, але потім знову взявся гойдати дівчаток.

— Добре впоралась. — Тепер Картер навалився на неї, у нього встав. Вона відчула його задом крізь тканину джинсів. За відчуттям, той був великий, як розсувний ключ. Та раптом Картер відступився.

— Скоро що?

Вона ледь не сказала «готувати сніданок», але брудні тарілки лежали в мийці. На довгу мить її розум засліпило оглушливою порожнечею, і вона навіть мало не благала, щоб він знову притиснувся до неї своїм кілком, бо, коли в чоловіків вмикаються їхні менші голівки, великі вимикаються на профілактику.

Натомість він знову шарпонув її руку.

— Кажи мені, мамуню. Порадуй татуся.

— Печиво! — віддихнула вона. — Я їм пообіцяла зробити печиво. Діти просили!

— Печиво без електрики, — гмикнув він. — Кращий жарт тижня.

— Це те печиво, яке не треба пекти! Зазирни в комірчину, ти, сучий сину!

Якби зазирнув, він дійсно побачив би там на полиці коробку з сумішшю для швидкого приготування вівсяного печива. Але, подивившись униз, також побачив би напаковані припасами торби. Скоріш за все, так би він і зробив, якби йому впало в око, скільки в коморі зовсім пустих або напівпорожніх полиць.

— Ти не знаєш, де він. — Знову Картер навалився на неї зі своєю ерекцією. Вона цього вже майже не відчувала через пульсуючий біль у плечі. — Так ти запевняєш.

— Так, я думала, це ти знаєш. Думала, ти прийшов до мене повідомити, що його поранено або вби…

— А я думаю, твоя гарнюня кругла срака бреше. — Руку їй підсмикнуло ще вище, біль став зовсім скаженим, потреба закричати нестерпною. Але якось вона утрималася.

— Я гадаю, ти багато чого знаєш, мамуню. І якщо мені зараз не розкажеш, я виверну тобі руку з суглоба. Останній раз питаю. Де він?

Лінда змирилася з тим, що їй зараз буде вивихнуто руку. А може, й обидві. Питання в тім, чи втримається вона, не закричить, бо інакше сюди прибіжить Терстон і обидві Джей-Джей. З понурою головою, з волоссям, звисаючим у раковину, вона промовила:

— Моя срака. Чом би тобі її не поцілувати, довбаний виблядку? Може, вона розтулиться й скаже тобі «привіт».

Замість того, щоб виламати їй руку, Картер розсміявся. Гарно сказонула. І він їй повірив. Вона б ніколи не наважилася говорити з ним таким тоном, якби не казала правду. От лишень, якби вона тільки була не в «Лівайсі». Трахнути її, можливо, все одно не вигоріло б, але якби на ній була спідниця, він міг би наблизитися до цього впритул. А попри те, сухотерка теж не найгірший спосіб розпочати День побачень, хай навіть не об м'якенькі трусики, а об цупкий джинсовий котон.

— Не смикайся і тримай язика на припоні, — шепнув він. — Тоді зможеш залишитися ціла, непопсована.

Вона почула брязк його пряжки і рипіння зіпера. Тоді об неї почало тертися те саме, що й перед тим, тільки тепер між ними було набагато менше тканини. Десь у закуті мозку її втішала радість від того, що вона одягла сьогодні майже зовсім нові джинси; Лінда мала надію, він об них натре собі добрячу вавку.

«Аби лиш тільки Джей-Джей не забігли до хати, не побачили мене отак».

Раптом він притиснувся до неї сильніше, твердіше. Рукою, якою не викручував її руку, вхопив її за груди.

— Оу-воу, мамуню, — промурмотів він. — Хай-хай, давай-манай.

Вона відчула його спазматичне смикання, а вологості, що зазвичай слідує за ним, як день за ніччю — ні. Джинси, слава Богу, для цього були занадто щільні. За якусь мить після цього нарешті попустило її завернуту за спину руку. Вона могла б заплакати від полегшення, але стерпіла. Не мусила. Обернулася. Він уже застібав на собі ремінь.

— М'ать, тобі варто перевдягти джинси, перш ніж печивом займатися. Я б на твоїм місці так і зробив. — Він знизав плечима. — Та хтозна, мо', тобі так більше подобається. Як кому до смаку.

— Це ви так тепер підтримуєте правопорядок? Так ваш бос тепер наказує вам охороняти законність?

— Він людина крупна, здебільшого по загальних питаннях. — Картер обернувся до комори, і її засапане серце ледь не зупинилося. Потім він поглянув на свій годинник і ще раз підсмикнув зіпер. — Подзвониш містеру Ренні або мені, якщо твій чоловік намалюється. Так буде найкраще, повір мені. Якщо не повідомиш, а я взнаю, наступним разом трахну тебе прямо в твою стару піхву. Хоч би й на очах твоїх дітей. Публіка мені не завадить.

— Забирайся звідси, поки вони не прийшли.

— Скажи «будь ласка», мамуню.

Їй заціпило горло, але вона зрозуміла, що Терстон ось-ось знову її погукає, і пересилила себе:

— Будь ласка.

Він рушив до дверей, але, зазирнувши до вітальні, зупинився. Побачив маленькі валізки. Вона не мала в цьому сумнівів.

Але він дещо інше мав на думці.

— І поверни мигалку, я бачив її в твоїй машині. Якщо забула, я тобі нагадую: з поліції тебе звільнено.

Коли через хвилину в дім зайшов Терстон з дітьми, вона була нагорі. Першим чином зайшла до дитячої кімнати. Їхні валізки лежали на ліжках. З одної стирчав ведмедик Джуді.

— Агов, дітки, — весело гукнула вона на нижній поверх. Toujours gai[434], ось вона яка. — Погортайте поки що книжечки, там є з картинками, я спущуся за хвильку!

До підніжжя сходів підійшов Терстон.

— Нам треба вже поспі… — Побачив її лице й осікся. Вона покликала його кивком.

— Мамо, — погукала її Дженні, — можна ми вип'ємо останню «Пепсі», якщо я з усіма поділюся?

У звичайний час і мови не могло б йти про содову так рано-вранці, але тепер вона дозволила.

— Можна, тільки не обляпайтеся там.

Терсі піднявся до половини сходів.

— Що трапилось?

— Говоріть тихіше. Тут був коп. Картер Тібодо.

— Великий, високий, з широкими плечима?

— Так, він. Приходив мене допитувати…

Терсі зблід, і Лінда зрозуміла: він пригадав, що був гукнув їй з двору, вважаючи, що вона в хаті сама.

— Гадаю, у нас все гаразд, — сказала вона. — Але я хотіла б, щоб ви перевірили, чи він дійсно пішов. Він приходив пішки. Подивіться на вулиці й на задньому дворі за паркан зазирніть до наших сусідів Едмандсів. Мені треба перевдягти штани.

— Що він з вами робив?

— Нічого! — прошипіла вона. — Підіть переконайтеся, що він пішов, і якщо так, ми притьмом к чорту вшиваємося звідси.

Пайпер Ліббі відпустила коробочку й сіла тут же, дивлячись на місто з повними сліз очима. Вона думала про всі ті нічні молитви до Несьогосвітнього. Вона зрозуміла, що то було не що інше, як недотепний, школярський жарт, і той жарт, як тепер з'ясувалося, обернувся проти неї. Несьогосвітнє було поряд. От лишень воно було не Богом.

— Ви їх бачили?

Вона здригнулася. Поряд з нею стояла Норрі Келверт. Така стоншена на вигляд. Постаршала також, і Пайпер помітила, що дівчинка виросте гарною. Для хлопчаків, з якими товаришує, вона, либонь, уже красуня.

— Так, любонько, бачила.

— Значить, Барбі з Расті праві? Люди, котрі на нас роздивляються, це діти?

Пайпер замислилась: «Може, мале малого впізнає».

— Я не певна на всі сто відсотків, любонько. Спробуй сама.

— Йо? — поглянула на неї Норрі.

І Пайпер, сама не відаючи, на добре чи на зле робить, кивнула їй: «Так».

— Якщо я… ну, дивно поводитимуся, чи там щось таке, ви мене відтягнете?

— Так. Але не треба, якщо не хочеш. Не сприймай це як виклик.

Але для Норрі це був саме виклик. А ще їй було цікаво. Вона опустилась на коліна серед високої трави і міцно вхопилася з обох боків за коробочку. Її вмент пройняло. Голова Норрі відкинулась назад так різко, що аж Пайпер почула, як з кістяним тріском хруснули шийні хребці дівчинки. Вона хотіла було її вхопити, але тут же опустила руки, побачивши, що Норрі розслабилась. Підборіддям вона вперлася собі в груди, а очі, котрі заплющились, коли її пронизало шоком, знову розплющилися. Затуманені, нетутешні.

— Навіщо ви це робите? — промовила вона. — Навіщо?

По руках у Пайпер побігли мурашки.

— Скажіть мені! — з ока в Норрі викотилася сльозинка, впала на коробочку, зашипіла і випарувалась. — Скажіть!

Потягнулася тиша. Вона здалася дуже довгою. А потім дівчинка відірвалася і похилилася назад, поки не вперлася сідницями собі в п'ятки.

— Діти.

— Точно?

— Точно. Скільки їх там — сказати не можу. Там усе змінюється. На них шкіряні шоломи. Вони лихословлять. На них спеціальні окуляри і вони крізь них дивляться в свою коробочку. Тільки їхня схожа на телевізор. Вони бачать повсюди, по всьому місту.

— Як ти це взнала?

Норрі безпорадно похитала головою.

— Сама не знаю, тільки знаю, що це правда. Вони погані діти, з лихослівними, брудними балачками. Я ні за що більше не доторкнуся до цієї штуки. Мене немов у грязюці викачали, — почала вона плакати.

Пайпер обняла дівчинку.

— Коли ти питала їх, навіщо вони це роблять, вони тобі щось відповіли?

— Нічого.

— А вони тебе чули, як ти гадаєш?

— Чули. Просто їм байдуже.

З-за їхніх спин почулося рівномірне, пульсуюче молотіння, воно гучнішало. З півночі, ледь не торкаючись верхівок дерев на боці ТР-90, наближалися два транспортних гелікоптери.

— Навіщо вони так наближаються до Купола, вони ж можуть розбитися, як той літак! — скрикнула Норрі.

Вертушки не розбились. Досягши визначеної безпечною для польотів відстані двох миль, вони почали знижуватися.

Кокс розказав Барбі про стару покинуту дорогу, що вела від саду Маккоя до межі з ТР-90, і висловив думку, що вона ще годиться для проїзду. Тієї п'ятниці, десь о сьомій тридцять ранку Барбі, Расті, Роммі, Джулія і Піт Фрімен вирушили по ній машиною. Барбі вірив Коксу, але не настільки, щоб цілком довіряти знімкам старого, розбитого тракторами й ваговозами путівця, зробленим з висоти двісті миль, тому вони взяли фургон, украдений Ерні Келвертом зі стоянки Великого Джима Ренні. Цієї машини, якщо вона десь застрягне, Барбі був цілком не проти здихатись. Піт був без камери; його цифровий «Нікон» перестав працювати після того, як він наблизився до коробочки.

— Неземляни не люблять папараці, братику, — усміхнувся Барбі. Він гадав, що зауваження прозвучить скромним жартом, але, коли йшлося про його фотоапаратуру, Піт геть втрачав почуття гумору.

Колишній фургон телефонної компанії довіз їх до Купола і тепер вони всі вп'ятьох дивилися, як два великих CH-47 кривуляють на посадку до густо порослого травою лугу на території ТР-90. Ґрунтова дорога продовжувалася аж туди, і ротори «Чінуків» здіймали величезні хмари куряви. Барбі і решта прикривали собі очі долонями, але інстинкт виявився зайвим, непотрібним наразі; пилюка досягала тільки Купола, а гам уже розліталася навсібіч.

Вертольоти приземлялись із повільною грацією обважнілих леді, що намагаються вмостити свої завеликі сідниці в театральні крісла. Барбі почув скажене вжжжііі металу по валуну, і той гелікоптер, що був зліва, відринув футів на тридцять вбік, перш ніж спробувати сісти знову.

Хтось виплигнув з люка першого гвинтокрила і поспішив крізь хмару здійнятої пилюки й дрібних камінчиків, роздратовано відмахуючись. Барбі будь-де впізнав би діловиту ходу цієї схожої на пожежний гідрант фігури. Наблизившись, Кокс повівся, немов сліпець у персональній темряві: витягнув уперед руку, намацуючи перепону. А потім витер на ній пил зі свого боку.

— Приємно бачити вас дихаючим повітрям свободи, полковнику Барбара.

— Так, сер.

Кокс перевів погляд.

— Вітаю, міс Шамвей. Вітаю вас усіх, друзі Барбари. Я хочу почути все, але все мусить діятися швидко, у мене призначено невеличку циркову виставу на іншому боці міста, і мені не хотілося б туди запізнитись.

Кокс кивнув пальцем собі за плече, де вже почалося розвантаження: кілька десятків вентиляторів «Ер Макс» і генератори до них. Великі, з полегшенням подумав Барбі, того типу, що ними сушать тенісні корти й іподромні доріжки після сильних злив. Кожен болтами прикручено до власної пересувної двохколісної платформи. Генератори на вигляд були щонайбільше двадцятисильними. Він сподівався, що вони потягнуть.

— Спершу я хотів би почути від вас запевнення, що в цих штуках не виникне необхідності.

— Напевне я не знаю, — відповів Барбі. — Проте боюся, що вони можуть знадобитися. Можливо, вам варто було б поставити ще цих штуковин там, де шосе 119, де мешканці міста зустрічатимуться з родичами.

— Увечері, — сказав Кокс. — Раніше нам ніяк не впоратись.

— Візьміть частину цих, — запропонував Расті. — Якщо нам знадобляться геть усі з них, це означатиме, що ми по вуха в лайні.

— Неможливо, синку, інша справа, якби ми могли пролетіти навпростець через Честер Мілл, але, якби це було можливо, в них не було б потреби, правда? До того ж монтувати лінію потужних вентиляторів з генераторами в такому місці, де зійдуться люди, лише на зле справі. Ніхто нічого не чутиме. Ці малюки так ревуть. — Він поглянув на свій годинник. — Ну, починаймо, розказуйте мені, скільки встигнете за п'ятнадцять хвилин.