Останнє вбивство на краю світу

Розділ 68

— Теє! — кричу я в її думках.

Вона різко прокидається, урешті усвідомлюючи, що згорнулася калачиком на дні човна, її періщать вітер і дощ, а могутні хвилі розгойдують навсібіч. Уже ранок, але небо чорне від грозових хмар, пронизаних блискавками.

— Тебе викинуло з туману, — кажу я.

Тея підводиться й розуміє, що вона лише за кільканадцять сантиметрів від нього, а комахи світяться так яскраво, що в її очах танцюють мерехтливі плями.

Схлипуючи, вона кидається шукати весла.

— Минулої ночі ти впустила їх у воду, — нагадую я їй. — Але не треба панікувати, якір опущений. Допомога вже близько.

Через паніку вона мене не чує.

Жінка незграбно скидає з себе захисний костюм і стрибає в розбурханий штормом океан. Пальці на її ногах зводить судомою, а м’язи стискає спазм, коли вона виринає. Її пронизує нестерпний біль, але вона безжально змушує своє тіло пливти далі.

Воно досі ниє від вчорашніх навантажень, а течія доволі сильна. Попри всі зусилля вона просувається навіть не на пів метра до безпеки. Вона виснажується, практично залишаючись на місці.

Ноги сповільнюються, а сили покидають її. Поступово течія починає тягнути її назад до туману.

— Теє! Теє!

Над водою слабко відлунює чийсь голос. Піднявши голову, вона бачить, що наближається човен. Еморі сидить на його носі й відчайдушно б’є по корпусу, щоб привернути її увагу. Сет гребе щосили, його м’язи напружені, зуби скрегочуть від зусиль.

Руки й ноги Теї несамовито розтинають воду, щоб дістатися човна, але їй бракує сил, щоб хоч трохи просунутися вперед. Вона пливе, щоб вижити, сподіваючись, що човен таки вчасно до неї добереться.

Тея наважується озирнутися, але так лише втрачає дорогоцінні сантиметри. Вона так близько до туману, що половину її тіла осяває прекрасне золотисте світло.

Лунає гучний сплеск.

Сильні руки хапають її та незграбно тягнуть до човна. Грубе дерево дряпає їй обличчя. Вона вдаряється плечем об сидіння, а потім падає на дно і бачить виснажене обличчя Еморі, її щоки заплямовані засохлою кров’ю.

— Ти дістала її? — кричить Сет.

— Веслуй, — волає Еморі.

Тея підводиться й бачить, як покинутий нею човен дрейфує у тумані й кишить комахами, які швидко втрачають цікавість, коли виявляють відсутність всередині бодай чогось, що можна вбити.

— Навіщо ти стрибнула у воду? — запитує Еморі, коли вони нарешті опиняються на безпечній відстані. — Твій якір опущений. Ти була в безпеці.

— Звідки ти знаєш, що мій якір був опущений?

— Тому що ми ще раніше до тебе підпливали, щоб перевірити, як ти, — відповідає Сет, витягуючи весла з води. — Навіщо ти взагалі туди поплила?

— Я вдарилася головою, — розгублено відповідає Тея. — Я не мала можливості кинути якір.

— Ну, хтось же це зробив, — грубо промовляє Сет.

— Якщо ви зранку були тут, чому не забрали мене до села? — запитує Тея й раптом сіпається, доторкнувшись до ґулі на голові.

— Нам з друзями потрібно було дещо обговорити без твого втручання, — каже Еморі, перехиляючись через край човна, щоб помити руки у воді. — До того ж я не хотіла, щоб поруч із моєю донькою була вбивця.

У Теї перехоплює дух.

— У чому ви мене звинувачуєте? — запитує вона напруженим голосом.

— Я простежила за тобою до Блекгелзу минулої ночі, — зізнається Еморі, відвернувшись від неї. — Ти хотіла вбити Хвей, і я знаю, що це ти вбила Аділа.

— Ти все неправильно зрозуміла.

— Чому ти ніяк не перестанеш брехати?

— Це не я вбила Аділа!

— Звісно, це була ти, — заявляє Еморі, дивлячись на неї. — Минулої ночі в Блекгелзі, окрім тебе, нікого не було.

— Як ти смієш звинувачувати мене в чомусь такому без жодних доказів? — гордовито заперечує Тея. — За кого ти себе маєш?

Еморі відповідає на її гнів люттю.

— Я селянка, — вигукує вона. — І після всього, що про вас дізналася, я пишаюся цим. Цей острів у небезпеці, але ви з Гефестом не допомагаєте мені захистити його, а натомість останні два дні тільки брешете та намагаєтеся замести свої сліди. Мене нудить від вас обох.

Тею проймає крижане почуття невпевненості. У виразі обличчя Еморі є щось дивне, чого вона ніколи раніше не помічала у селян. Її погляд незворушний та агресивний. Майже хижий.

«Каталізатори й реакції», — думає Тея. Останні кілька днів Еморі була занурена в найгірші прояви людства, й це докорінно її змінило. Це вже не та людина, яка благала дозволити їй розслідувати смерть Німи. Покірність давно зникла. Страх. Сумніви.

Тея відчуває, що має справу з людиною.

Вона поглядає на Сета в очікуванні, що він зробить доньці зауваження, але його погляд спрямований у порожнечу. Очевидно, не лише Еморі змінилася після смерті Німи.

— Навіщо мені вбивати Аділа? — запитує Тея, переходячи на заспокійливий тон. — Минулої ночі він прийшов до мене в лабораторію. Він сказав, що Блекгелз відкритий, а Гефест і Німа користувалися ним роками, спали там, коли їм було потрібно трохи розкоші. Він показав мені кімнати, які вони використовували. Порожні пакети з-під їжі. Улюблена чашка Німи досі була наповнена чаєм.

Тея пильно дивиться на Еморі. Раптом вона відчуває, що в човні бракує місця для них трьох, і її охоплює тривога.

— Навіщо Аділу було допомагати тобі? — запитує Еморі. — Він ненавидів старійшин.

— Гадки не маю, але він єдиний, хто за останні сорок років сказав мені правду, — палко заявляє вона. — У мене не було причин його вбивати. Він хотів дати мені ключ від Блекгелзу.

— Де ти була, коли він помер? — запитує Еморі, розмірковуючи над цим питанням.

— Я пішла побачити сестру. Я збиралася розбудити її, але останньої миті передумала. Це був найважчий вибір, який мені коли-небудь доводилося робити, але вона ніколи б не пробачила мені, що я заманила її в пастку всередині кальдери.

Човен гойдається, пливучи неспокійною водою. Вони пропливають повз ферми, але сьогодні вранці на полях ніхто не працює. Усі овочі, які майже дозріли, та різне насіння вже давно зібрані, а інструменти із сараїв вже прибрали. Більшість загонів для тварин порожні, але Шилпа й Аббас досі пробують домовитись із кількома впертими коровами.

Човен наближається до морської дамби та входить у затоку. Від лазарету й досі здіймаються шлейфи чорного, як сажа, диму, частково затуляючи собою вагон канатної дороги, який підіймається в чорні грозові хмари, що клубочаться навколо кальдери.

— Я не можу повернутися в село, — занепокоєно промовляє Тея. — Якщо Гефест…

— Він непритомний і зв’язаний, — відповідає Еморі. — Я використала Nyctanthes primulla, яку ми знайшли у маяку. Він мав би бути непритомним ще близько години. Він не заподіє тобі шкоди.

Тея роззявила рота.

— Ти приспала Гефеста?

— Я мусила, — відсторонено зауважує Еморі. — Він убив Німу.

Розділ 69

Сет виводить човен на гальку, потім вистрибує і пришвартовує його. Еморі вибирається слідом за ним, не відриваючи очей від туману.

— Скільки у нас іще є часу? — запитує вона вголос.

— Година, — відповідаю я. — З таким вітром, мабуть, менше.

Тея слідує за ними до села, її думки досі сумбурні. Еморі так і не розповіла жодних подробиць убивства, але Тея цим не переймається.

Вона цього не робила. Це все, що зараз має значення.

Вона мала б відчути полегшення — і частково так і є, — але це не та емоція, яка зараз пронизує її тіло. Не тому вона почувається такою легкою, що ось-ось злетить у небо. Вона так запевнилася у своїй провині, що ладна була вбити Хвей у її ж ліжку, щоб приховати це. Вона ніколи б не повірила, що здатна на таку жорстокість, але є щось дивовижно втішне у виявленні в собі такої міці. Хай що сталося далі, вона знає, що має силу цьому протистояти.

У неї болить голова, а руки вкриті ранами. Вона втомлена, мокра та брудна, але почувається відновленою, ніби виповзла з власної могили. Уперше за багато років майбутнє не здається таким зловісним, бо вона почувається найбільшою його загрозою.

Усі зібралися на подвір’ї, заваленому ящиками з припасами, які немов чекають, коли їх відвезуть до кальдери. Тея дивується, коли бачить серед них ящики з Блекгелзу, зокрема медикаменти й пакунки з їжею.

Хвей несуть на ношах до станції канатної дороги, її руки схрещені на грудях. Її дихання поверхове, Клара поспішає поруч із нею.

— Коли ти все це встигла? — вражено запитує Тея.

— Поки ти спала, — відповідає Еморі. — Хіба не тоді здебільшого на цьому острові робляться справи?

Вони наближаються до пташиної купелі, і селяни припиняють розмови, обертаючись, щоб оглянути її. Еморі зустрічають радісними вигуками, люди стискають її руки та кидають усмішки, наче троянди до її ніг.

«Саме так вони ставилися до Німи», — думає Тея.

Натомість до неї у кращому разі вони ставляться холодно. Тея бачить зраду в їхніх очах, біль від усвідомлення правди. Вона перехоплює кожен погляд, поглядаючи на них згори вниз. Упевненість знову переповнює її.

«Звісно, вони опустили очі», — думає вона. Їх створили для пошани, для служіння й підпорядкування людству. Зрештою, вони завжди жадатимуть її контролю.

Еморі відрізняється від них. Вона народилася з вадою, генетичний повідець навколо її шиї надірвався від самого початку. Нічого страшного, це не заразно. Інколи Тею це навіть тішило.

Хоч би який бунт назрівав серед селян, Еморі його очолюватиме. Щойно старійшина з нею розбереться, усе інше стане на свої місця.

— Де Гефест? — запитує Тея, беручись нишпорити серед коробок. — Кожна мить, поки він дихає, наближає до острова туман.

— Я витратила два дні на пошуки вбивці Німи, намагаючись не думати про те, що станеться, коли його знайду, — каже Еморі, ігноруючи запитання. — Я казала собі, що це мені не до снаги, що це відповідальність старійшин, але цього недостатньо. Ми не можемо називати себе хорошими людьми, якщо стоятимемо осторонь і дозволимо відбутися жахливим речам.

— Я не маю найменшого уявлення, про що ти кажеш, — огризається Тея.

— Ми вирішили не страчувати Гефеста, — твердо заявляє Еморі. — Ми обговорювали це сьогодні вранці, і всі погодилися, що ми не хочемо цього робити. Ми не завдаємо шкоди людям, навіть для власного порятунку. Ми збираємось евакуюватися в сад всередині кальдери.

Гомін згоди пробігає колами навколо натовпу селян, які покинули свої справи, щоб спостерігати за суперечкою.

— Кальдера не зможе вмістити нас усіх, — заперечує приголомшена Тея. — Шістдесят один із вас мусить залишитися. — Її погляд блукає натовпом у пошуку сумнівів. — Як ви вирішите, хто саме це буде?

Хвиля занепокоєння прокочується натовпом, але Томас ступає крок уперед.

— Я залишуся, — твердо промовляє він. — Мені майже шістдесят. Я хотів би бути корисним, якщо зможу.

— Я залишуся, — зголошується Хусейн.

— І я, — вигукує Катя.

— І я.

— Я.

— Я.

— Це смішно, — викрикує Тея, дивлячись, як зголошується кожен селянин. — Навіщо помирати, щоб врятувати вбивцю?

— Тому що інакше ми самі станемо вбивцями, — зауважує Маґдалина, обіймаючи за плечі свого сина, Шерко. — Добро завжди на першому місці, — додає вона.

— Отож, Теє, ми вирішили, — повідомляє Еморі. — Ми просимо тебе його дотримуватися. Більше жодних убивств із жодної причини.

Тея недовірливо фиркає.

— А що ви зробите з Гефестом? Ви задумалися над цим?

— Ми попросимо його працювати, — грубо відповідає Сет. — Він вирощуватиме собі їжу, знайде хобі, як і ми. Він багато чого може нас навчити. Він стане нам у пригоді.

— Він уб’є вас. Кожного.

Їхня впевненість коливається, але всі обертаються до Еморі в пошуку сили. Вона не відриває погляду від очей Теї.

— Ми вже все вирішили, — повторює вона.

— Ви всі божевільні, — виціджує Тея, у розпачі сплескуючи руками. Вона обмірковує ще один аргумент, але вирази їхніх облич ясно свідчать, що це лише марна трата зусиль.

— Гаразд, якщо таке ваше бажання, ми евакуюємось до кальдери, але я ніколи не втомлюся нагадувати вам про цю помилку. — Вона розгублено видихає. — Тепер розкажи мені все, що знаєш, і я поговорю з Гефестом. Для всіх нас буде краще, якщо він дізнається правду від мене.

Розділ 70

Голова Гефеста схиляється вперед, його очі розплющуються. Він у школі, лежить на підлозі, пляма слини приклеїла його щоку до брудної підлоги. Дощ барабанить по даху, навколо валяються обірвані мотузки.

— Котра година? — запитує він, підводячись.

— Трохи за 9:30, — відповідає Тея з-за його спини.

Він обертається й бачить, що вона сидить на краю столу Німи й крутить в руках траурний ліхтар, а екстрактор пам’яті лежить на Біблії із запискою, що стирчить між сторінками. Вона дивиться на нього з сумішшю жалю та злості, ніби на тигра зі зламаною спиною.

Це все безглуздо. Як він тут опинився? Він заледве пам’ятає, як гнався за Еморі, а потім… Він стогне.

— Чим вона мене приспала?

— Примулою, — відповідає Тея. — Тобі пощастило. Якби на маяку було більше запасів, ти б узагалі проспав аж три дні.

Дощ косо пробивається крізь двері, заливаючи парти в задній частині класу. Злива ллє як з відра, а саме небо розмальоване чорними, фіолетовими й зеленими барвами. Блискавки вдаряють у балкони казарм, а потім лунає грім, такий гучний, що здатен збити черепицю з дахів.

Гефест насилу підводиться і раптом відчуває, наче його мозок ззовні черепа. Світ обертається, і він одразу ж падає набік, ударившись об стіну.

— Я мушу…

— Стулити рота Еморі? — уриває Тея, опускаючи траурний ліхтар. — Не хвилюйся. Я вже знаю про експерименти та про тіла в лазареті. Вона вже розповіла мені про все, що ти робив для Німи. — Її щоки червоніють. — Ти збрехав мені про Блекгелз та Еллі. Я дивилася тобі просто в очі, а ти мені брехав.

— Я мусив.

— Чому? — Її голос надломлюється, зрада незбагненна.

— Бо якби ти мала доступ до свого старого обладнання, ти б уже знищила туман, — жалюгідно зізнається він. — І тоді ти звільнила б людей до того, як ми їх виправили б.

— Виправили? — недовірливо перепитує вона. — А хто дав тобі право вирішувати, як саме це має бути?

— Виживання, — похмуро відповідає він.

Гефест поглядає на екстрактор пам’яті. Він полагодив його минулої ночі й залишив у лабораторії Теї. Вона не мала причин приносити його сюди, якщо тільки…

— Це був я, так? — розгублено запитує він. — Це я вбив Німу.

— Еморі здогадалася.

— Як?

— Ножове поранення на грудях Німи було на незвичній висоті, — пояснює вона, імітуючи поріз на власному тілі. — Зізнаюся, я не надала цьому значення, та коли Еморі знайшла Хвей, вона помітила, що її рани у схожому місці на грудях. Обидві рани збігаються з тою, якої вчора ввечері ти завдав Еморі. Будь-кому іншому для такого треба було б тримати ніж біля плеча, але ти набагато вищий за них усіх.

Небом прокочується оглушливий грім, на шпилі деренчить механічний годинник.

— Не можу повірити, що мало не смерть стала для неї потрібною підказкою, — зітхає він. — Навіщо я це зробив?

Тея подає йому Біблію, яку Еморі взяла в кімнаті Німи. Між сторінками стирчить лист, який його мати писала йому, але так і не закінчила. Гефест повільно читає його, аж поки його очі не зупиняються на цифрах «5:5», написаних на звороті.

Він гірко сміється, жмакає папір у руках і кидає його в калюжу.

— Знаєш, що це означає? — запитує Тея.

— Це з Біблії, — підтверджує він. — Це з Євангелія від Матвія. Покірні успадкують землю. Вона ж роздавала все симулам, так?

— Схоже на те, — визнає Тея. — У ніч своєї смерті Німа намагалася імплантувати Ебі в іншу людину, але це не спрацювало. Еморі вважає, що це стало останньою краплею. Німа полюбила мешканців села й вирішила віддати світ тому виду, який вона могла контролювати, а не тому, якого не могла.

— Вони просто речі, — люто вигукує він. — Це все одно, що залишити світ своїм іграшкам. Про що вона думала?

— Перед тим, як ти її вбив, Німа вивела Хвей на сцену, щоб вона виступила. Ми завжди вважали, що селяни не здатні створити нічого оригінального, але Хвей написала музичний твір, який і справді був чудовим. Підозрюю, що вона побачила в цьому доказ еволюції. Еморі вважає, що ти втратив самовладання, вихопив ніж з рук її доньки й напав на Хвей. На жаль, твоя мати стояла поруч із нею.

— Ти хочеш сказати, що все це сталося через музику?

— Не зовсім. На подвір’ї лежали два розбиті шприци, а в Блекгелз і сад були перенесені всі запаси. На думку Еморі, коли виступ Хвей не зміг переконати нас щодо планів Німи, вона наказала селянам зв’язати нас, а сама вколола нам примулу. Доза була достатньо великою, щоб ми проспали кілька днів, якраз аби туман устиг поглинути весь острів.

— Вона ув’язнювала нас?

— І віддавала Блекгелз селянам, якщо судити з кількості запасів, що зберігалися там.

— Яка їм користь від цього місця? Вони ледве можуть зав’язати шнурки на черевиках.

— Ти забув, що Німа залишила по собі свій камінь пам’яті. Якби його не знищили, вони б мали інструкцію з експлуатації кожної одиниці обладнання, яке там є. Еморі вважає, що Аділ мав доставити камінь, але його лють взяла над ним гору. Натомість він його розбив. Напевно, так він найближче дістався до вбивства жінки, яку ненавидів.

Гефест стискає кулаки, шкодуючи, що мати так і не дозволила йому вбити Аділа, коли їм випав шанс. Вона занадто часто дослухалася до порад Ебі. Він неодноразово попереджав її, що ідея залишити Аділа живим погана.

— Чи може Еморі пояснити, чому Німа стерла нам пам’ять або як її тіло опинилося на складі з розтрощеним черепом? — запитує він, коли черговий вибух грому стрясає парти.

Тея знизує плечима, торкаючись екстрактора пам’яті.

— Вона досі намагається зібрати все докупи, але ми отримаємо відповіді тоді, коли одягнемо це на твою голову, — каже вона, трохи стишуючи голос, якщо раптом Еморі причаїлася десь поруч. — Нам потрібні зізнання й страта, щоб зупинити туман. Це дасть нам і те, і інше. Якою б розумною не виявилася Еморі, вона все одно селянка, а отже, надто довірлива.

Тея пильно спостерігає за Гефестом, стурбована, що він може здійняти галас, який змусить селян прибігти на поміч, але він напрочуд спокійний.

— Ти не здаєшся засмученим, — промовляє вона.

— Я прожив майже на століття довше, ніж хотів, бо щиро вірив, що моя мати поверне нам світ, — каже він. — Я допомагав їй вбивати невинних людей, щоб мені більше не довелося жити в страху.

Його обличчя похмурніє, очі сповнені жаху.

— Останню звали Девон. Я розбудив її й провів від Блекгелзу до маяка. Вона говорила всю дорогу. Вона була так приємно схвильована тим, що побачить острів. Я зробив їй чай і сказав, що вона в безпеці. Вона мені подобалася, а потім, того ранку, коли ми знайшли тіло Німи, я викинув її, немов сміття.

На якусь мить він замислюється над цим спогадом, а потім скорботно мотає головою.

— Віддай його мені, — каже він, простягаючи руку по екстрактор. — Я не хочу, щоб це було на твоїй совісті.

Тея шукає якийсь підступ, але Гефест здається надто втомленим, похованим під уламками зруйнованих мрій.

Вона передає прилад і дивиться, як він спокійно надіває його собі на голову, ніжки приладу одразу ж стискають його череп. Він злегка здригається, але на його обличчі немає страху. Його руки навіть не тремтять.

«Він хоче цього», — усвідомлює Тея.

Гефест чекав на смерть відтоді, як утік від туману. Він наполегливо намагався врятувати Еллі, а потім залишився живим, тому що був потрібен своїй матері. Він блукав цим островом з одного кінця в інший, як душа блукає чистилищем. Він щоночі кричав уві сні, боячись темряви й тиші, до смерті жахався інших людей.

У грудях Теї зростає страшний тягар, коли вона спостерігає, як він поправляє екстрактор пам’яті на голові.

Вона думала, що хоче цього. Думала, що зробить що завгодно, щоб вижити, але Гефест був її єдиним другом набагато довше, ніж будь-хто, кого вона може згадати. Вона не може уявити, що більше ніколи не побачить його обличчя, не почує його голосу.

«Я буду змушена розбудити людей», — вирішує вона. Це єдиний вихід. Щойно туман розсіється, вона спуститься до Блекгелзу і візьметься звільняти їх із капсул. Якщо вони захочуть повернути свій світ, то мусять зробити для цього все можливе, як і вона.

Їхні погляди перетинаються. Гефест щиро всміхається до неї.

— Теє, пробач, що я тобі брехав, — промовляє він, натискаючи перемикач. — Я кохаю…

Свердло вистрілює, угризаючись у його скроню. Секундою пізніше його тіло сповзає зі стільця і падає на підлогу, а у відповідному отворі тьмяно мерехтить камінь пам’яті.

Розділ 71

Схилившись біля його тіла, Тея плаче майже десять хвилин.

Лише коли сльози висихають, вона нарешті дістає з екстрактора пам’яті сяйливий камінь і тремкою рукою прикладає його до своєї скроні.

Вона проноситься крізь його дитинство та юність, крізь його життя плейбоя та втечу від туману. Уперше вона бачить його з Еллі, стаючи свідком того, про що вони ніколи не говорили, травм, які їх пов’язували, і болю, який вони розділяли.

Стільки страждань, нагромаджених одне на одне. Принаймні тепер вона розуміє, чому Гефест так непохитно стояв на тому, що людство потрібно контролювати. Ніхто не зміг би пережити його страждання й добровільно дозволити цьому знову статися.

Тея відсмикує камінь, важко дихаючи й витираючи ріки сліз. Еллі спустошить звістка про смерть Гефеста.

Вона так сильно його кохала.

Тея знову прикладає камінь до скроні, спогади відновлюються з того місця, на якому вона зупинилася. На сцені у дворі вона бачить Німу, заплакану й драматичну, таку, якою вона завжди була перед публікою.

— Я віддаю майбутнє вам, — звертається вона до селян, розводячи руками. — Я хочу, щоб ви побудували власне суспільство, без нашого впливу. Люди залишатимуться замкненими у Блекгелзі доти, доки ви самі не вирішите їх випустити. Ви будете кращими старійшинами, ніж ми коли-небудь зможемо стати.

Спогад шипить, дає збій. Велику частину пам’яті стерто, що змусило екстрактор вихопити все можливе із залишків, схованих у підсвідомості Гефеста.

Наступний спогад показує вечірку в самому розпалі. Гефест тиняється між людьми, його погляд шалено метається від однієї образи до іншої. Він бачить, як грає оркестр, як танцюють люди. Він бачить їхні роззявлені роти, висолоплені язики, сповнені сміху обличчя.

Єдині, хто не святкує, — це Клара й Еморі. Клара вирізає птаха, ледь-ледь стримуючи сльози, а Еморі щось їй заспокійливо шепоче. Вони, мабуть, дізналися про Джека. Німа й справді всім усе розповіла.

Хвей тримає скрипку й розмовляє з Німою, їхні голови низько схилені, лоби майже торкаються один одного. Виступ вийшов доволі жахливим, і Німа намагається заспокоїти дівчину.

Тея відчуває біль Гефеста. Він обурений їхньою близькістю. У дитинстві він ніколи не мав такого зв’язку із матір’ю. Чому селяни отримують від Німи лише її найкращі якості? Що робить їх гідними цього?

Вони лише симули. Речі. Нікчемні речі. Колись він купував їх як подарунки людям. Хвей навіть не могла нормально грати на скрипці, а тепер вона вважається найталановитішою з них.

І їм дістанеться весь світ?

Спогад знову дає збій від раптового спалаху насильства. Селяни навалюються на Гефеста, намагаючись схопити його за руки й ноги, повалити на землю й утримати.

Він відкидає їх убік, розкидаючи в різні боки.

Крізь штовханину Гефест кидає погляд на Тею, яку також міцно тримають селяни. Вона відчайдушно вигукує його ім’я, коли хтось наближається. Це Хвей? Що вона тримає в руках?

Ніж?

Гефест вибухає люттю. Він відкидає вбік селян, які його стримують, а потім мчить крізь натовп. Одним плавним рухом він хапає зі столу ніж Клари та встромляє його в груди музикантки, і та випускає шприц із руки.

Він витягує ніж, а потім завдає ще одного удару, але Німа стає перед ним і криком вимагає зупинитися.

Він відчуває, як лезо впивається в груди матері, її тепла кров ллється на його руки. Тея підбігає до Німи, кричить про свою медичну сумку.

Селяни кидаються на нього, хапають за ноги та звисають з його рук. Останнє, що бачить Гефест, — як Йоганнес підіймає камінь над його головою, перш ніж вдарити його у скроню.

Тея з огидою відкидає камінь пам’яті геть.

Гефест не втратив самовладання й не напав на Хвей без причини. Німа першою напала на нього й Тею. Він намагався захистити їх.

У грудях Теї зростає клубок розпачу, але вона придушує плач, коли на неї падає тінь Еморі, її обличчя заливається кров’ю.

— Чому ти його вбила? — запитує вона, намагаючись контролювати свій гнів. — Ми ж казали тобі, що не хочемо цього.

Тея підводиться, витираючи сльози тильним боком руки.

— Гефест сам себе вбив, врятувавши так шістдесят одного з твоїх друзів, — велично каже вона. — Ти маєш бути вдячною, а не злитися. Це була жертва, така сама, як і та, на яку хотів піти твій народ. Завдяки Гефесту ми досі маємо ферми, які потрібно доглядати, і, що важливіше, ми й надалі маємо доступ до Блекгелзу.

— Недовго нам залишилося, — каже Сет, вриваючись у двері. — Це не спрацювало. Туман насувається далі.

Розділ 72

Туман уже перетнув морську дамбу, золотаві мацаки тягнуться над водою до самого села. Тея та Еморі стоять на краю пірса, спостерігаючи за цим. Сяйво комах таке яскраве, що чітко відбивається в їхніх очах.

— Це неможливо, — промовляє Тея, сповнена жаху. — Я бачила, як Гефест убив Німу. Його спогади не можуть брехати.

— Ти бачила, як Гефест вдарив її ножем, перш ніж знепритомнів, — поправляє Еморі. — Можливо, ти таки врятувала Німу. Ось куди поділися всі твої медикаменти. Той, хто розтрощив її череп на шматки, і є справжнім вбивцею.

Еморі повертається до села, намагаючись позбутися почуття провини. Вона не вбивала Гефеста, але в глибині душі хотіла цього. Чи добровільно вона ввела Тею в оману, сподіваючись, що все станеться саме так?

Вона не зовсім впевнена, але знає, що вчепилася в його провину обома руками, ігноруючи будь-які запитання, на які її теорія не давала відповіді. Вона хвилювалася за батька та Клару, але це не виправдання.

На півдорозі вздовж пірса вона помічає борозни в бетоні, яким тягнули пристрій Гефеста, щоб скинути його в море.

Безсумнівно, саме він був знаряддям вбивства. Тея знайшла шматки черепа Німи, застряглі між його схемами.

— Його тягли, — Еморі вигукує вголос, дивуючись, чому не помітила цього раніше. — Гефесту не потрібно було тягнути свій прилад, він просто міг його взяти та нести.

Вона обертається до Теї.

— Чи вистачить тобі сили нести пристрій, який Гефест приніс із саду кальдери?

Тея не чує її. Вона вдивляється в туман, її дух підточують страх і сором.

— Теє! — гукає Еморі.

Старійшина обертається, її обличчям течуть сльози. Еморі повторює запитання.

— Чи могла я його нести? — повторює вона байдуже. — Так, мабуть. Не так далеко, як Гефест, але я, безумовно, могла б донести пристрій сюди.

Еморі проводить пальцем по борозні в бетоні.

— Мабуть, хтось із селян притягнув його сюди, — розмірковує вона. — Адже ми не маємо сили, щоб перенести його на таку відстань. Але хто б захотів ховати знаряддя вбивства, яке так явно вказує на Гефеста?

Вона підхоплюється та біжить до села.

Більшість припасів уже в кальдері, тепер тільки прощання. Шістдесят селян і ще один, які вирішили залишитися, обіймають своїх близьких і намагаються триматися хоробро. Вони відбувають чотирихвилинні похорони й поступово самі стають схожими на траурні ліхтарі. Майже всі в селі благали мене дозволити їм пожертвувати собою, їхні серця розривалися, коли їхніх друзів обирали замість них. Зрештою, я вибрала тих, чиї навички можна було легко замінити, або тих, кому залишилося найменше років життя.

«Я зазнала невдачі, — з гіркотою думає Еморі. — Я мусила зупинити це. Я ж сама благала Тею дозволити мені провести розслідування, і заради чого?»

— Світові настав кінець ще дев’яносто років тому, адже занадто багато людей просто дозволили цьому статися, — кажу я. — Вони мали шанс щось змінити, створити інше майбутнє, але натомість поринули в апатію. Вони переконали себе, що робота надто масштабна, щоб наражатися на ризик невдачі. Але, Еморі, саме так ти рятуєш світ. Одна невдача за раз, але завжди в правильному напрямку. А тепер розкажи мені все, що ти знаєш.

— Що я знаю? — перепитує вона. — Я знаю, що селянин намагався приховати вбивство, і це, ймовірно, був Аділ. Він підпалив склад, сподіваючись спалити тіло Німи. Думаю, що саме він пересунув пташину купіль, щоб приховати пляму крові, й, найімовірніше, тягнув уздовж пірса пристрій Гефеста.

Її погляд переміщується зі складу на пташину ванну, дощ барабанить по металу, збурюючи воду. «Він не міг зробити все це самотужки, — думає вона. — Він був на межі смерті. Навряд чи мав таку силу».

На подвір’я вибігає Клара, її стурбоване обличчя світлішає, коли вона бачить матір.

— Нам треба йти, — каже вона. — Більшість припасів уже в кальдері. Ми маємо зайти у вагон, щойно він повернеться.

— Я ще не готова йти, — відповідає Еморі. — Туман уже близько. Нам потрібно дізнатися ім’я вбивці Німи, а залишилося тільки пів години. Я пробуду в селі так довго, як тільки зможу. Здається, я таки пропустила важливу деталь, яка допоможе мені з усім розібратися.

Клара розгублено кривиться.

— Яка користь від того, щоб знати, хто це зробив? — запитує вона. — Тільки страта може розвіяти туман, а ми ніколи на це не підемо.

— Німа вбила мою матір і п’ять років тримала мого чоловіка під землею, — відповідає Еморі. — Ніхто на цьому острові не має кращого мотиву для її вбивства, ніж я.

Клара приголомшено осмислює цю спокійну заяву.

— Ти б цього не зробила!

— Я не впевнена, — зізнається Еморі, явно стривожена. — У мені є щось, що вміє ненавидіти. Я відчувала це останні кілька днів.

Вона відводить очі, не маючи сил дивитися на доньку.

— Якщо мені вдасться довести, що саме я вбила Німу, я надягну собі на голову цей екстрактор пам’яті та покладу всьому край.

Клара застигає, починаючи люто хитати головою.

— Ти не здатна на вбивство, — вперто повторює вона.

— Я мушу знати напевно.

— Тоді я теж залишаюся.

— Кларо…

— Ні, — наполягає вона. — У мене було стільки ж причин вбити Німу, скільки й у тебе.

— І про мене не забувайте, — каже Сет, шкутильгаючи багнюкою до них. — Досі вважаю, що я найбільш імовірний винуватець. Я роками возив Німу, а вона весь час вдавала, що ми друзі. Навіть думка про це викликає у мене злість. Мені потрібно знати, чи я відповідальний за це, і вважаю, що ти єдина, хто може мені це сказати.

Еморі дивиться на батька й мимоволі всміхається від рішучості на його обличчі. «Саме так він завжди дивився на старійшин», — усвідомлює вона. Це не просто довіра, це абсолютна віра. Звісно, він збирався дочекатися кінця світу, щоб нарешті повірити в неї.

Їх уриває Тея, плескаючи в долоні, щоб привернути увагу, а за нею слідує невелика група селян, обличчя яких порожні від шоку.

— Мені потрібно, щоб усі, хто не йде до кальдери, йшли за мною, — горланить вона, перекрикуючи бурю. — Ми збираємося запечатати Блекгелз. Еморі, мені потрібен ключ.

— Ви не встигнете дістатися туди, — лементує Еморі у відповідь. — До Блекгелзу близько години ходьби скелястою місцевістю.

— Ми будемо бігти.

— Ви загинете.

— Без Блекгелзу немає майбутнього, — вперто заявляє Тея. — Шістдесят одному селянину все одно потрібно залишитися; ми не зможемо всі поміститися в саду й вижити. Якщо ми встигнемо туди, то зачинимо за собою двері. З кількома тренованими руками й усім цим обладнанням зрештою я таки зможу знищити туман. Мені просто потрібен час.

Вона простягає руку по ключ.

— Не віддавай їй його, — застерігаю я, читаючи думки Еморі. — Тея — єдина людина на острові, яка знає, як працюють капсули, що вирощують твоїх людей. Якщо вона загине, байдуже, зупиниш ти туман чи ні.

Еморі проводить рукою по обличчю.

— Це самогубство, — слабко каже вона Теї.

— Еморі, моя сестра там, унизу, — промовляє вона благальним тоном. — Я вже втратила Німу й Гефеста. Уся моя сім’я була знищена. Я не витримаю більше втрат.

Уперше Еморі бачить біль, що палає в серці старійшини, біль життя. Вона була тут замкнена протягом дев’яноста років, обманута людьми, які дбали про її навички більше, ніж про добробут. З огляду на все це вона більше схожа на селянина, ніж на людину.

— Будь ласка, — шепоче Тея. — Якщо ти мене не відпустиш, вони зі мною не підуть.

Еморі не розуміє, що вона має на увазі, аж поки Тея не переводить погляд на селян, що зібралися за її спиною. Вони дивляться на Еморі, чекаючи на її рішення. Після всього пережитого їм все одно потрібна старійшина.

Еморі кладе ключ на долоню Теї.

— Хай щастить, — промовляє вона.

Тея стискає її передпліччя.

— Ти добре впоралась, — каже вона. — Набагато краще, ніж будь-хто міг собі уявити. — Вона на мить відвертається. — Я знаю, що ти мені не віриш, але я справді не вбивала Аділа. Якби вбила, то забрала б цей ключ.

Вона перехоплює погляд Еморі, щоб переконатися, що та зрозуміла її застереження, а потім відходить у бурю, а за нею — приречені селяни.

— Їхня кров буде на твоїх руках, — кажу я в голові Еморі.

— Доброта на першому місці, завжди, — зухвало відповідає вона. — Ти сама нас цього навчила. Я просто хочу, щоб ти збагнула значення цих слів.

Розділ 73

Еморі забігає до школи й бачить, що її повністю затопило зливою, а тіло Гефеста розпласталось, немов острівець посеред озера.

Вона бачить його таким, і її ненависть випаровується.

«Так не має бути», — думає вона. Він пережив кінець світу й урятував сестру Теї. Він бачив людство з найгіршого боку. Його вчинку немає виправдання, але він все одно заслуговує на похорон і траурні ліхтарі. Хтось має оплакати його, хоч би якою жахливою людиною він був.

— Що ми шукаємо, Еморі? — запитує Сет, змушений перекрикувати грім.

— Ми знаємо все, що сталося до того моменту, як Гефест порізав Німу, — відповідає вона, стоячи над тілом чоловіка. — Тепер нам потрібна решта.

Сет натискає на перемикач збоку екстрактора пам’яті, змушуючи ніжки пристрою звільнити голову Гефеста. Він стягує пристрій з його голови й помічає величезний отвір, просвердлений у його скроні.

— Якщо немає іншого виходу, — промовляє Сет, даючи відповідь на мовчазне запитання Клари.

Еморі стоїть по коліна у воді й обшукує мокрий одяг Гефеста, обмацуючи його кишені з надією знайти хоч якусь зачіпку. Чесно кажучи, доволі важко дивитися на щось інше, окрім величезної діри в його черепі, зробленої свердлом.

— Ні, ні, — промовляє вона сама до себе, з жахом дивлячись на екстрактор пам’яті.

— Що? — запитує Клара.

— Ми від самого початку помилялися, — заявляє Еморі, схоплюючись на ноги, і вибігає під шалену зливу.

Вона влітає до лабораторії Теї, а Сет і Клара мчать за нею, залишаючи брудні сліди. Столи порожні, підлога вільна від дротів. Сьогодні вранці вони перенесли все обладнання до саду в кальдері.

Ліхтарі гойдаються, нерівні тіні стрибають по стінах.

Вітер вже зірвав простирадло, яким було вкрите тіло Німи, жорстокість її поранень і досі шокує.

Сет, відвернувшись, зупиняється біля дверей, але Еморі йде просто до тіла й торкається нерівного краю розтрощеного черепа Німи.

— Ми думали, що ножове поранення просто знерухомило її, а смертельною була саме травма голови, але раптом її не вбило ні те, ні інше?

Вона говорить швидко, її слова випадають одне за одним услід за думками.

— А що, як хтось використав екстрактор пам’яті для вилучення спогадів, а потім розтрощив їй череп, щоб приховати справжню причину смерті?

Сет здивовано гмикає у дверному проході.

— Тільки старійшини й учні знають, як користуватися екстрактором пам’яті, — каже він, підхоплюючи ідею. — Якби Німу знайшли з діркою в голові, старійшини точно знали б, кого їм варто шукати. Гефест, найімовірніше, повбивав би нас усіх по черзі.

Еморі блукає приміщенням, затуляючи обличчя руками. Скільки я її знаю, вона завжди думала зважено. Зіткнувшись із чимось, чого не розуміє, вона копирсається у власному досвіді, відбираючи все, що має цінність. Її висновки будуються самі собою, мов корабель, що сам себе збирає.

Але зараз у її голові панує лише хаос.

Факти, підозри й напівзабуті речі кружляють усередині тріскучого туману, незграбно намагаючись з’єднатися одне з одним. Це схоже на спробу зібрати пазл методом кидання шматочків на підлогу.

— Гефест сказав, що знайшов екстрактор пам’яті на маяку, — розмірковує вона вголос. — Якщо це наше знаряддя вбивства, ми можемо припустити, що саме там Німа й померла. Що, як Німа пережила удар ножем, а потім попросила Тею відвезти її до маяка?

— Це пояснило б травми на долонях Теї й увімкнення Німою системи захисту, — з ентузіазмом пропонує Клара. — Гефест уже один раз на неї напав. Німа, мабуть, хвилювалася, що він прийде по неї знову, коли прокинеться. Вона пішла туди, де почувалася найбезпечніше.

Еморі поглядає на тіло Німи, намагаючись згадати, як вона рухалася й звучала. Що нею керувало. Життя жінки здається таким далеким, переплутаним з усім, що Еморі хоч колись про неї знала. Неможливо відрізнити добру стареньку, яку Еморі вважала подругою, від холоднокровної старійшини, яка тримала всіх у полоні своїх таємниць.

— Зі знищеного каменя пам’яті Німи ми знаємо, що Тея посварилася з нею в маяку, тож варто зазначити, що Тея одна з останніх, хто бачив її живою, — каже Еморі.

— Ти думаєш, що Тея її вбила? — запитує Сет, виглядаючи з дверей, щоб перевірити, де туман.

— Якби Тея хотіла, щоб Німа була мертва, вона могла б просто залишити її в селі стікати кров’ю. Саме там вона дізналася про Блекгелз. Натомість вона перев’язала рани Німи й відвезла її до маяка. Вона, мабуть, почувалася жахливо зрадженою і, ймовірно, дала Німі про це знати, але я не думаю, що вона вбила її. Якби вона це зробила, то вибрала б геть інший спосіб. Гадаю, Тея тієї миті думала лише про повернення в Блекгелз.

— Наступного ранку після смерті Німи я побачила в кутку силосної башти, де спала Тея, сумку, повну речей, — підтверджує Клара. — Здається вона планувала переїхати до Блекгелзу назавжди.

— Але цьому завадило стирання пам’яті, — похмуро зауважує Еморі.

— Якщо це була не Тея, то як її ніготь застряг у щоці Німи? — запитує Сет.

Еморі секунду дивиться на батька, її обличчям розтікається одна ідея, і вона знову кидається під зливу.

Маґдалина заходить у вагон із десятком інших мешканців села та трохи знервованою коровою. Вони — остання група, яка йде нагору. Усі інші вже в саду.

Коли вагон уже трохи піднявся, Маґдалина підходить до вікна й намагається криком попередити, але завивання вітру відносить його геть.

Стривожена, вона енергійно вказує за межі казарм.

Сет наважується пройти пів дороги провулком, щоб краще роздивитися про що вона. Туман поглинув пірс і клубочиться біля високої стіни.

— У нас мало часу, — заявляє він, повертаючись якраз тоді, коли Еморі та Клара зникають на складі, де вони знайшли тіло Німи. Навколо них все стогне й гуркоче, крізь тріщини у стелі ллються водоспади дощу. Дальня стіна обгоріла від вогню, але загалом пошкодження незначні.

— Мамо, про що ти думаєш? — запитує Клара, кривлячись, коли мокрий попіл хлюпає між пальцями її ніг.

— Як ніготь Теї опинився в щоці Німи, якщо Тея не скоювала злочину? — запитує Еморі, забираючи з обличчя мокре волосся, з якого тече вода. — Згідно з нашою хронологією, вона не могла бути поруч із тілом.

— Хтось навмисне його туди запхав? — припускає Клара.

— Саме так, — киває Еморі. — Так само ми знайшли шматки черепа Німи в пристрої Гефеста, але навіщо комусь вдаряти її тим, що вони ледве можуть підняти? Адже на цьому складі є сотні важких речей, які було б набагато легше використати як зброю.

— Може, її вбили в лабораторії, а потім перенесли сюди?

— Там не було крові, нічого, що свідчило б про боротьбу. Ні, це сталося тут. Уранці, коли я обшукувала це місце, навколо тіла валялися уламки її черепа.

— Туман уже над стіною, — кричить Сет ззовні. — Ми мусимо йти.

Віконниці казарм грюкають від вітру, черепиця з даху розлітається крізь попелясте повітря, стара радіолокаційна вежа хитається на своєму стародавньому фундаменті, металевий каркас жалібно скрипить.

Вони забігають на станцію канатної дороги й помічають, що вагончик досі біля вершини вулкана й щойно почав спускатися. Блискавки вдаряють у нього, штормовий вітер кидає його то в один, то в інший бік.

Він рухається занадто повільно.

— Усе не те, чим здається, — промовляє Еморі, намагаючись пов’язати свої підозри з фактами. — Від самого початку ідея, що хтось намагається приховати злочин, ніколи не мала сенсу. Усе було надто незграбно, усе надто легко розбирається на частини. Ми знаємо, що Аділ підпалив склад, але чому він розвів полум’я так далеко від тіла, яке намагався знищити, і чому він вибрав саме такий спосіб, коли знав, що насувається сильний дощ? А якщо вогонь ніколи не мав досягти тіла Німи? Раптом ми мусили знайти пристрій Гефеста в затоці? Аділ заховав докази серед схем, а потім потягнув прилад униз пірсом, викинувши його у воду саме там, де його було легко помітити, і також він знав, що ми одразу припустимо, що це знаряддя вбивства. Усе було влаштовано так, щоб указати на вбивство, яке дуже незграбно приховали.

— Навіщо було так старатися? — запитує Клара.

— Тому що жоден селянин ніколи б цього не зробив, — відповідає Еморі, сміючись із жорстокості цього факту. — За найекстремальніших обставин селянин міг би скоїти злочин, але ми ніколи б не намагалися його приховати. Ми б не знали, як це зробити.

— Це що, такий затягнутий спосіб сказати, що, на твою думку, саме Аділ убив Німу? — запитує Сет. — Просто я вважаю, що нам буде важко вибити із нього зізнання.

Жахливий крик лунає з-за меж села, але його жорстоко обривають.

— Це була Тея? — з жалем запитує Клара.

— Думаю, так, — відповідає Сет.

Еморі дивиться крізь щілину в задній частині станції, оцінюючи просування вагончика. Він прибуде менш як за тридцять секунд.

Вона біжить до дверей, спостерігаючи, як туман із жахливою швидкістю просочується крізь вікна та двері казарм.

«У ньому є щось живе, — думає вона. — Він ніби винюхує нас».

Вагончик вдаряється об станцію, і вони одне за одним заскакують усередину, Сет натискає на важіль, щоб транспорт рушив.

Вагончик хитається, а потім повзе вгору якраз тоді, коли туман дістається станції.

— Він наближається, — галасує Клара.

— Не хвилюйся, ми набираємо швидкість, — заспокоює Сет, змушений міцно триматися, коли вітер навсібіч кидає вагончик.

Вони підіймаються вище й вище, якомога далі від туману. Еморі виглядає з вікна й бачить, як туман під ними здіймається, наче море.

— Усе гаразд, — промовляє вона. — Ми…

Вагончик умить зупиняється.

Розділ 74

З платформи канатної дороги на вершині вулкана Маґдалина спостерігає, як далеко внизу безсило погойдується вагончик, поки туман неухильно підіймається до нього.

Вона повертає погляд до розподільної коробки.

— Я уявлення не маю, який вигляд має розімкнуте з’єднання, — благально каже вона мені.

— Це просто дріт, який ні до чого не під’єднаний, — пояснюю я. — Перевір кожен із них, поки колеса знову не закрутяться.

Знесилена, вона робить так, як я кажу.

Розділ 75

Туман просочується крізь передні вікна вагончика й повзе підлогою. Спори яскраво горять, жадаючи своєї здобичі.

— На дах, — вимагає Клара та сплітає руки, щоб утворити сходинку.

Її мати знервовано дивиться вгору.

— Я не дуже люблю висоту, — каже вона.

— З усього, чого варто сьогодні боятися, це, мабуть, у кінці списку, — відповідає Сет.

Набравшись духу, Еморі видряпується на дах. Вагончик хитається від вітру, і вона ледь не зісковзує з краю, але встигає вчасно вхопитися за гак.

— Мамо! — вигукує Клара.

— Зі мною все гаразд, — озивається Еморі з даху та простягає руку Кларі, щоб допомогти їй піднятися.

Клара спритно підтягується, і вони вдвох витягують Сета нагору, а за лічені секунди туман заповнює вагончик. Дощ кружляє навколо них великими потоками, грім намагається розірвати небо навпіл. Блискавки одночасно спалахують звідусіль, грозові хмари несуться островом, немов багатоніжки.

— Ми були так близько, — каже Сет, із жалем поглядаючи на далекі обриси станції кальдери над ними.

Еморі щільно заплющує очі й відновлює в пам’яті забуті спогади, уявляючи речі, яких вона ніколи не знала. Вона думає про човни, кров і ніч, яку ніхто не може пригадати, шматочки якої всюди розкидані й чекають, щоб їх знайшли та зібрали докупи. Вона перебирає в пам’яті деталі останніх кількох днів з надією побачити те, чого не помітила, те, що здавалося їй неважливим.

Клара стискає її в обіймах.

— Я люблю тебе, мамо.

Еморі не обіймає її у відповідь. Вона занурена в себе. Що вона знає? І що вона лише підозрює?

— Не було жодних ознак утримання, — бурмоче вона собі під ніс. — Ні синців, ні інших ушкоджень, окрім ран.

— Мамо, будь ласка, — благає Клара, дивлячись на туман, що здіймається за вікнами вагона. Вона відчайдушно шукає втішних слів, будь-чого, що могло б полегшити її страх.

Сет надіває екстрактор пам’яті собі на голову, одразу привертаючи до себе увагу Клари.

— Дідусю, що ти робиш?

— Ми знаємо, що в Блекгелзі є тунель, що веде до маяка, — пояснює він. — Я міг би піти туди й убити Німу після того, як ми поклали Хвей в ліжко. Це б пояснило, чому на моїй щиколотці рвана рана від тої рослини. Німа вже була мертвою, отже, не попередила мене про захист, коли я покинув маяк.

— Тоді як ти опинився посеред моря? — відчайдушно запитує Клара.

— Я не знаю, — відповідає він. — Я навіть не знаю, чи здатен був убити Німу, але я мав причину. Я був там, і це найкраще, що ми маємо.

Перш ніж вона встигає заперечити, він тягнеться до перемикача.

Розділ 76

На станції кальдери Маґдалина доторкається червоним дротом до роз’єму й умить чує, як колеса з вереском оживають.

Її усмішка зникає тієї самої миті, як уся плата виходить з ладу, а електричні іскри летять просто на неї.

— Що сталося?

— Перегорів запобіжник, — кажу я. — У ящиках є запасний. Хутчіш!

Розділ 77

Вагончик різко смикається, а потім знову зупиняється. Сет не втримується на ногах і починає сповзати до краю.

Клара ловить його за руку.

Його ноги звисають за кілька сантиметрів над палахкотливим сяйвом комах. Вона тягне його назад до центру даху, коли мацаки туману повільно просуваються на краях. Його рука знову тягнеться до пристрою для вилучення спогадів.

— Дідусю, — благає Клара.

— Якщо я винен, моя смерть покладе цьому край, — промовляє він. Щойно його пальці торкаються пристрою, Еморі одразу відштовхує його руку.

— Не треба, — вмовляє вона.

— Еморі, у нас немає часу на сентименти. Ми знаємо, що я там був тієї ночі. Рана у мене на щиколотці це доводить.

— Це не сентименти, — суворо проказує вона. — Не роби цього.

— Еморі…

— Хоч раз у житті повір, що я на щось здатна, — благає вона. — Після того, як ти допоміг нам відвезти Хвей до Блекгелзу, ти, мабуть, повернувся, щоб перевірити, як там Німа. Захист був активований, і тебе вкусила одна з квіток. Кульгаючи, ти повернувся до свого човна й заснув.

— Ти не можеш цього довести!

— Є тільки одна людина, яка могла вбити Німу, і це точно не ти, — упевнено заявляє вона. — Твоя смерть нічого не змінить.

Сет дивиться на доньку. Під усіма цими каштановими кучерями ховається крихітна й капосна, жива та сповнена сил особа. Її очі блищать, на краєчку губ з’являється маленька усмішка.

Батько впізнає цю усмішку. Ще в дитинстві вона вигравала на її обличчі. Еморі закреслила ще одне питання у своєму записнику.

Він опускає руку від вимикача.

— Мамо, — скімлить Клара, заплющивши очі.

— Я поруч, — заспокоює Еморі, пригортаючи доньку до себе якраз тоді, коли грім розколює гори. — Я завжди буду поруч.

Туман поглинає їх.

Розділ 78

Сет розводить пальці, за якими ховав обличчя, і бачить, як Еморі з простягнутою рукою стоїть у тумані. Комахи рукавичкою вкривають її, але ніяк їй не шкодять. Вони навіть зменшили своє світіння, і тепер дивитися просто на них набагато легше.

— Що за…

Еморі радісно всміхається й розганяє комах помахом руки.

— Я мала зрозуміти це одразу. Єдина людина, яка могла вбити Німу… — каже вона, — це сама Німа.

Розділ 79

Вагончик з гуркотом повертається до життя, відновлюючи підйом на вулкан.

Вони це ледве помічають. Клара здивовано озирається, а Сет ошелешено дивиться на Еморі. Сяйво комах відбивається від її одягу, мерехтить у її очах.

Клара невпевнено підводиться, сміючись, коли комахи імітують усе її тіло, їхнє сяйво тепле та привітне.

— Чому ми досі живі? — запитує Сет у спробі відігнати цікавих комах. Золота копія його обличчя утворюється в повітрі, так само нахмурюючись.

— Тея думала, що ви з мамою пройшли крізь туман, одягнуті в її костюми, але вона сама намагалася врятуватися в одному з них, і це не спрацювало, — розповідає Еморі. — Це змусило мене задуматися. Якщо пройти під туманом або над ним неможливо, як ви змогли пробратися крізь нього? Відповідь була такою очевидною, що ми навіть не думали про це. Ви просто пливли всередині. Німа маніпулювала нашими людьми протягом дев’яноста років після появи туману. Що, як вона адаптувала нас до цього нового світу? Що, як Тея вижила, коли погребла до туману, тому що Ебі послала по неї кількох селян?

— Ти ризикнула нашими життями заради цього?! — протестує Сет, його тон розганяє комах перед ним.

— Частково, — визнає вона, сміючись із його шоку. — Але є ще дещо, що мене турбує. Хто надів цей екстрактор пам’яті на голову Німи? Розтин показав, що в її організмі не було заспокійливого, тож вона могла чинити опір, але на її тілі не було жодних слідів боротьби, я це перевірила. Тієї ночі всі інші в селі мали синці й подряпини, але в Німи була лише рана від ножа й проламаний череп. Усе інше — неушкоджене.

Вони підіймаються крізь грозові хмари в прекрасне блакитне небо, дзвінкі удари дощу об метал різко припиняються. На секунду Еморі помилково вважає, що вони в безпеці, але потім згадує, що вони стоять на хиткому даху столітнього вагончика.

— Мамо? — запитує Клара, привертаючи до себе увагу.

— Вибач, — каже Еморі, яка старається не дивитися вниз. — Я задумалася. Про що я казала? О, так, оскільки не було жодних ознак боротьби, я почала загадуватися над питанням, чи міг хтось змусити Німу надіти екстрактор собі на голову, але це не збігалося з тим, що ми про неї дізналися. Тоді я згадала, що Німа навмисно перемкнула вимикач мерця тієї ночі, тому що її смерть — це єдина річ, здатна опустити бар’єр. Вона ризикнула геть усім, щоб подарувати нам світ, тож навіщо за якусь годину його забирати? Навіщо вбивати всіх нас, щоб покарати Гефеста?

Еморі всміхається своєму батькові.

— Це ти дав мені останній пазл, — промовляє вона, грайливо постукуючи по його грудях. — Коли я побачила, що ти ладен надіти на голову екстрактор пам’яті, щоб урятувати нас, усе стало на свої місця. Я задумалася про дні перед смертю Німи, згадувала всі ті речі, які вона робила та які були для неї незвичними. Вона попросила Гефеста перевірити склепіння на наявність тріщин, тому що знала — йому це знадобиться. Вона написала йому листа з вибаченнями й намагалася найняти мене на її місце в школі. Вона прощалася з нами весь час, ми просто її не чули. Це також пояснює, чому Німа попросила Тею відвезти її до маяка після удару ножем. У Блекгелзі було обладнання, яке б урятувало її життя, але вона пішла туди, де був екстрактор пам’яті. Вона не мала жодного наміру пережити ту ніч.

— Я провів із нею вечір, — заперечує Сет, хитаючи головою. — Вона не здавалася… Тобто вона нічого не говорила про…

— А про що ви говорили?

Він подумки повертається назад, намагаючись пригадати їхню останню прогулянку на човні під місячним небом. Останню їхню розмову.

— Про жаль, — зізнається він, його голос переповнюють емоції. — Про речі, які вона хотіла б зробити інакше. — Він опускає голову, бачачи розмову з позиції Еморі. — Ось чому вона згадала про Джудіт. Вона намагалася перепросити за те, що зробила.

Вагончик здригається, у полі зору з’являється платформа кальдери. Вони вже поза туманом, і повітря здається напрочуд однорідним, без золотистого сяйва комах, що наповнювало його.

— Німа хотіла дати нам майбутнє, але вона знала, що Гефест і Тея ніколи цього не приймуть, — пояснює Еморі. — Ось чому вона так прагнула, щоб її експеримент спрацював. Це б дало їй над ними контроль й усунуло б будь-яку загрозу з їхнього боку. Коли ж не вдалося, вона спробувала достукатися до них у селі. Вона попросила Хвей зіграти свій концерт, щоб довести, що ми еволюціонували, але вони відмовилися це побачити.

Еморі щасливо сміється, адреналін розливається її тілом.

— Це було в листі, який вона написала Гефесту, — продовжує вона. — Якщо вона не могла контролювати старійшин, то мусила їх стримати. Після провалу виступу вона спробувала ув’язнити їх у саду кальдери, але Гефест вирвався, коли ми намагалися його заспокоїти. Зрештою він напав на Німу, щоб захистити Тею, і це зірвало весь план. Гадаю, Німа вирішила перевести селян до Блекгелзу, тому більшість наших запасів опинилася там. Двері, напевно, не зупинили б туман, але це не мало значення. Їм потрібно було лише зупинити Тею та Гефеста. Після того, як туман загнав би їх у кальдеру, ми могли б вільно повернутися назад.

— Якщо її план був саме таким, то чому наступного ранку ми прокинулися зі стертими спогадами? — запитує Сет.

— Гефест знепритомнів після того, як вдарив Німу ножем, але незабаром він мав би прокинутися. Я думаю, що Німа бачила в стиранні пам’яті єдиний спосіб зупинити його, щоб він більше нікому не заподіяв шкоди. І коли він зрозумів би, що відбувається, ми б уже були в безпеці в Блекгелзі.

— Але ж ми прокинулися не в ньому, — заперечує Клара. — Нічого з цього не сталося.

— Через Аділа, — похмуро зауважує Еморі. — Я постійно думаю про те, чому він був на причалі маяка в ніч смерті Німи. Він стверджував, що вона перепросила його, але навіщо Німі робити це наодинці, коли вона збиралася просити вибачення в усього села? Навіщо їй ризикувати й бути так близько до людини, яка хотіла її вбити? Думаю, вона покликала Аділа, бо знала, що він їй знадобиться. Ебі згодовувала їй усі можливі варіанти майбутнього, тож вона, мабуть, знала, що ніч може піти не так, як їй хотілося б. Аділ мав нейродегенеративне захворювання, що давало йому стійкість до комендантської години або стирання пам’яті, і завдяки цьому він єдиний з усіх людей на острові міг вільно пересуватися. Тато бачив, як вони вдвох підіймалися сходами до маяка. Навіщо вона це зробила, якщо просто хотіла перепросити? Тому що Німі потрібно було показати йому, як обійти захист маяка. Думаю, вона розповіла йому, що планує зробити пізніше тієї ночі, і попросила забрати камінь пам’яті з її тіла після її смерті. Вона хотіла, щоб Аділ привів селян до Блекгелзу, ось чому він мав ключ. Маючи доступ до цього обладнання та інструкцій із її каменя пам’яті, ми б отримали все необхідне для розбудови нового суспільства. На жаль, Аділ розбив камінь пам’яті ще до того, як його бодай хтось переглянув.

Сет видихає, намагаючись примирити цю версію Аділа з тією, яку він знав. До свого вигнання він був добрим і турботливим, вільнодумним і абсолютно не мав у собі злоби. Він жив, щоб служити селу. Яким же покидьком він мав стати, щоб розтрощити їхнє майбутнє підбором свого чобота.

— Чому Аділ зробив щось аж таке жахливе? — запитує Клара, помічаючи страждання дідуся, і втішно бере його за руку.

— Тому що камінь показав би, що Німа вчинила самогубство, а Аділ не міг допустити, щоб про це довідалися, — відповідає Еморі, коли вагончик сповільнює хід для в’їзду на станцію. Усі селяни вибігають на платформу, з нетерпінням чекаючи на них.

— Аділ провів ніч за інсценуванням самогубства Німи, щоб воно мало вигляд погано прихованого вбивства, сподіваючись, що старійшини звинуватять у цьому одне одного. Ось чому він підкинув мені докази причетності Теї й, зрештою, привів її до Блекгелзу, коли я відмовилася просто прийняти цю версію. Він ненавидів старійшин і вважав, що нашому народові буде краще без них, але він не міг убити жодного з них, адже інші погрожували зашкодити його родині. Після того як Німа наклала на себе руки, рівняння раптом змінилося. Якби один із тих двох, що залишилися, убив іншого, він міг би вільно вбити того, хто вижив, без жодних наслідків.

Еморі журливо мотає головою.

— Він щиро любив село. Я вірю, що він намагався бути корисним.

— Німа, мабуть, думала так само, — каже Сет, спостерігаючи за птахами, що кружляють навколо вагончика. — Вони хотіли створити для нас новий світ, але обоє думали, що спочатку потрібно знищити старий. — Він зітхає. — І тепер ми не маємо жодного уявлення, як виростити більше дітей, і маємо лабораторію, повну обладнання, яким не знаємо, як користуватися. Джек та інші учні досі перебувають у пастці під землею. Старійшин, які могли б нам допомогти, немає, а Ебі чомусь дивно принишкла. Еморі, що ж нам робити далі?

Вагончик зупиняється на станції, селяни на платформі радіють їхньому безпечному поверненню.

Еморі підбадьорливо плескає батька по плечу.

— Я збираюся прийняти ванну, — весело промовляє вона. — А потім ми почнемо ставити багато запитань. — Вона всміхається йому. — Не хвилюйся, тобі це сподобається.