Останнє вбивство на краю світу

Епілог

Еморі сидить на підлозі сховища в Блекгелзі, перевіряючи купу домашніх завдань, поки Джек та інші учні пробивають стіну. Комахи м’яко плавають у тумані. Кілька днів вони імітували все, що бачили, і тепер, здається заспокоїлися. Але вони й досі інколи це роблять, щоб розвеселити дітей. Здається, їм подобається їхній сміх.

— Як довго вони проживуть? — запитує Еморі, єдина жителька села, з якою я досі маю контакт.

— Я не знаю, — зізнаюся я. — Мені відомо лише те, що знали Німа, Тея та Гефест. Комахи живляться туманом. Ми знаємо, що він розсіюється, але я поняття не маю, скільки часу знадобиться, щоб він повністю зник. Можливо, вам доведеться жити з ними деякий час.

Джек зупиняє дриль, потім переходить до іншої частини стіни й знову береться свердлити.

Еморі спускається сюди щодня, щоб побачити свого чоловіка, і дивується, що їй таки покращало. Вона не знає, як це зупинити, але вона вірить. Німа так багато зробила, щоб звільнити їх від людського контролю. Авжеж, вона не забуде про цих останніх п’ятьох людей, скутих ланцюгом її інструкцій.

— Хвей уже потрохи ходить, — розповідає йому Еморі крізь какофонію інструментів. — Їй дуже болить, але вона житиме. Клара не залишає її ні на мить.

Еморі перевіряє останній аркуш із домашнім завданням, відкладає його вбік і спостерігає за роботою учнів. Вони прокопали бетонну стіну й тепер розкопують м’яку землю за нею.

«Що вони роблять?» — цікавиться вона.

Вона знає, що це останнє доручення Німи, але не має жодного уявлення, у чому воно полягає. Вона точно запитувала про це вже сотню разів, але відповідь не змінилася. Я досі зв’язана наказами, які мені залишила Німа.

— Знаєш, що я думаю? — запитує Еморі, підходячи до чоловіка. Очі Джека досі заплющені, обличчя брудне, а волосся густо відросло за вуха. Вона з любов’ю відкидає його пасма назад.

— Авжеж, знаю, але ти все одно можеш мені розповісти, — кажу я. — Це мене збадьорить.

— Я думаю, Тея казала правду про Аділа. Гадаю, його вбила не вона.

Бідолашна Тея. Вона ледве дісталася ферм, перш ніж її поглинув туман. Авжеж, на превеликий подив, шістдесят один селянин, який був із нею, вижив. Щойно вони збагнули, що туман їм не зашкодить, вони згуртувалися навколо Теї в спробі захистити її, але це не допомогло. Вона загинула й у мить смерті думала про Гефеста.

— І хто, на твою думку, за це відповідальний? — ввічливо запитую я.

— Думаю, це ти вбила Аділа, використовуючи одного з цих учнів. Вони єдині були тут тієї ночі, окрім мене, Теї та Хвей.

— І навіщо мені це робити?

— Тому що, думаю, Німа насправді усе це не планувала, — пояснює вона. — Думаю, що й Аділ не планував, хоча ти, мабуть, змусила їх так думати. Гадаю, ти маніпулювала подіями від самого початку, щоб усе вийшло саме так, як ти хотіла.

— Я підкоряюся волі Німи, — заперечую я.

— Аділ розповів Матісу правду про смерть моєї мами, але звідки він дізнався? Німа не сказала б йому, і я не можу уявити, щоб це зробили Тея чи Гефест. Залишаєшся тільки ти. З усіх людей ти єдина на острові володіла цією інформацією.

— Я не людина, — досить педантично зауважую я.

Еморі ігнорує мене, захоплена потоком своїх підозр.

— Чому Гефест не вбив Аділа відразу після того, як до нього почали повертатися спогади? Він точно знав, де він живе.

— Доброзичливість, — непереконливо пропоную я.

— Здається, вигнання Аділа — саме твоя ідея, бо те, що з ним сталося, не було нещасним випадком. Він прокинувся в Блекгелзі, тому що ти так хотіла. Я думаю, що ти готувалася до цих подій роками, підштовхуючи багато дрібниць на свої місця.

— Звучить так, ніби це потребувало багато планування.

— Ні, якщо ти бачиш майбутнє.

— Я не бачу майбутнього, а перевіряю всі його можливі версії.

— А в чому різниця?

— Одне — математика, а інше — розвага, — кажу я.

— Хай там що, мені здається дивним, що ти дозволила мені підслухати суперечку Гефеста й Німи про їхній експеримент, коли легко могла б розвернути мене в інший бік.

Інструменти вмить замовкають, раптова тиша обриває хід думок Еморі. Земля обсипається там, де копали учні, оголюючи величезний корінь, електрика потріскує всередині напівпрозорої кори.

— Я бачила це раніше, — промовляє Еморі, обережно наближаючись до кореня із широко розплющеними від подиву очима. — Така сама лоза росла біля хатини Аділа. Що це?

— Це я, — відповідаю їй. — Принаймні частина мене. Моя коренева система поширюється під більшою частиною острова. Ебі — це скорочення від «штучний біологічний інтелект»[17]. І ти якраз дивишся на біологічну частину.

Еморі простягає руку, яка злегка тремтить.

— Ти прекрасна, — промовляє вона.

— Німа завжди так думала. Хочеш вір, хочеш ні, але твій народ зроблений майже з тих самих матеріалів.

— Отже, ми сім’я.

— Щось таке.

Еморі проводить пальцями по моїй шорсткій шкірі, здивована спорідненістю, яку відчуває. Мій голос звучить у її голові відтоді, як вона восьмирічною дівчинкою зійшла з вагончика. Їй ніколи не спадало на думку, що в мене взагалі може бути тіло.

Джек проштовхується повз неї з дрилем і притискає його до кореня.

— Ні, — волає Еморі й силоміць намагається відтягнути його геть.

— Усе гаразд, Еморі, — заспокоюю я. — Це бажання Німи.

— Нашкодити тобі?

— Убити мене, — відповідаю я без жодних почуттів. — У сховищі залишилося сто тридцять сім людей. Через мене вони можуть отримати повний контроль над вашим народом, незалежно від того, прокинуться вони завтра чи через п’ятсот років. Щойно мене не стане, ця загроза випарується. Ти маєш рацію, я мала свої плани, але вони служили цілям Німи. Вона понад усе вірила в потенціал твого народу, але їй забракло духу зробити вкрай потрібні речі для його реалізації. Вона хотіла заманити Гефеста й Тею в пастку, але вони хитрі й підступні, і зрештою їхній гнів усе б знищив. Щоб ваш народ процвітав, потрібно усунути правління. На жаль, мені не дозволено вбивати людей.

— Але ти можеш маніпулювати ними, — зауважує Еморі, поволі усвідомлюючи. — Ти знала, що тільки Тея може вбити Гефеста і що одержимість Теї Блекгелзом прирече її на загибель. Ось чому ти наказала Аділу привести її сюди.

— Це світ, якого хотіла для вас Німа. Більше жодних таємниць. Жодної вищої влади. Вона вірила, що ви будете кращими за тих, що були до вас, без обов’язкового голосу в голові, який підказуватиме, як жити. Коли ви побудуєте власну цивілізацію, тоді зможете розбудити людей у Блекгелзі й повести їх за собою. На вашому прикладі вони нарешті навчаться жити мирно. Саме ви є рішенням, про яке вона завжди мріяла. Не я.

— Ти ніколи й не збиралася відновлювати бар’єр, так? Навіть якби я вчасно знайшла вбивцю Німи.

— Туман обов’язково мав поглинути острів. Людей не можна випускати з Блекгелзу, поки ви не будете готові їх прийняти, навіть випадково. Але я мусила дати Гефесту причину не вбивати вас усіх. Хибну надію завжди можна використати задля контролю.

Дриль починає дзижчати, і Джек встромлює його в корінь, моя рідина витікає на підлогу.

Холод пронизує мене, думки селян зникають із моєї свідомості одна за одною.

— Прощавай, Еморі, — кажу я. — Ти дуже добре впоралась.

— Прощавай, Ебі, — відповідає вона. — Я зроблю для тебе траурний ліхтар.

Моя влада над Джеком та іншими учнями зникає, контроль над їхніми тілами повертається до них. Їхні очі розплющуються, вони стогнуть і позіхають, поволі озираючись навколо, прокидаються від дуже довгого сну.

— Ем? — здивовано запитує Джек, коли його дружина мчить до нього. — Що відбувається? Де я?

— На початку, — каже вона, а на її віях бринять сльози щастя. — Ти прийшов якраз вчасно.