Останнє вбивство на краю світу

Подяки

Дехто каже, що немає неправильного способу написання книги, але вони помиляються. Є багато неправильних способів, і я спробував їх усі. На написання «Останнього вбивства» в мене пішло три роки, тому що спершу я писав зовсім іншу книгу, а потім довелося її розірвати й почати з початку. Дедлайни підходили і йшли, інші проєкти зміщувалися, плани скасовувалися, а вихідні зникали. Я дуже ускладнив життя багатьох людей і щиро це ненавиджу. Прошу в усіх вибачення.

Першою серед тих, кого це неприємно торкнулося, була моя дружина Мареса, яка терпляче слухала, як я скаржуся на кожного персонажа, кожні речення й абзац цієї книги, ніч у ніч, протягом трьох років. Вона розвіювала мій поганий настрій, потурала моїй сміховинній плідності (гарний письменницький день — це щось неймовірне) і допомогла вносити ясність у слово «туман». Здавалося б, неможливо кохати когось так сильно, але час і досі сповільнюється, коли я поруч із нею.

А тепер моїм редакторкам, Елісон Геннессі та Шані Дрехс, які, напевно, уже вигадали ідеальний спосіб мене вбити. Я не ідеальний автор. Я із запізненням надсилаю чернетки, а потім рву їх під час редагування. Я додаю елементи, які вони ненавидять, забираю ті, що їм подобаються, а потім випадково змінюю сюжет. Я — франкенштейнівське творіння величезних амбіцій та абсолютної некомпетентності, але вони жодного разу не допустили, щоб їхні нетерпіння, розчарування чи гнів досягли мене. Їхні відгуки були влучними, доброзичливими й завжди покращували книгу, навіть якщо вона не залишалася тією самою надовго.

Моєму агентові, Гаррі Іллінгворту, я тепер схожий на собаку, який мочиться людям на ноги, а потім перекопує їхні газони. Його робота — ходити за мною та пояснювати всім, що в мене нетримання, але з добрими намірами. Якщо чесно, я не знаю, як він ставиться до всього цього, але він і далі пригощає мене пивом, тож я думаю, що все йде добре. Дякую, друже.

Чудові Емі Донеґан, Крістіна Арреола й Бен Маккласкі — моя маркетингова та PR-команда мрії. Саме завдяки їм люди знають, що в мене вийшла книга. Саме завдяки їм люди в захваті, й саме завдяки їм люди купують її. Якщо ви чули про мене, то це завдяки їм, і я їм безмежно вдячний.

Я маю подякувати Фей Робінсон — моїй головній редакторці, завдяки їй ця книга дійсно є книгою. Спочатку я не вписав її до цієї подяки, тому що я бовдур, а потім останньої миті попросив її вписати своє ім’я в примірник, що, ймовірно, було для неї дуже неприємно і дратівливо. Цей приклад — мікросвіт хаотичного способу моєї роботи, з яким вона мусила стикатися протягом усієї книги. Вона заслуговує на найщирішу подяку. І поки ми дякуємо людям, яким доводиться жити всередині мого хаосу, я хотів би сказати «спасибі й вибачте» Ліндет Вейсі та Джессіці Теландер, моїм найкращим коректоркам, які виправили численні граматичні, структурні й математичні помилки.

Девід Манн створив обкладинку, яка щоразу гарнішає, коли я її бачу. Не менш чудова робота Емілі Фаччіні, яка намалювала мапу острова. Спостерігати за тим, що ці двоє придумують для кожної нової книги, мабуть, найцікавіша частина процесу.

Видавнича справа — це величезне підприємство, де успіх чи провал книги залежить від таланту сотень людей, яких я ніколи не зустріну. Я вдячний кожному з вас.

І, нарешті, найщиріші слова подяки моїм мамі, татові та сестрі. Навіть за стільки років вони були першими, хто читав мої книги — навіть ті жахливі перші чернетки. Вони завжди вірили в мене, навіть коли я сам не вірив. Якщо у вас є така сім’я, ви зможете далеко зайти.