Останнє вбивство на краю світу

Розділ 18

Світає, помаранчеве сонячне світло розливається над островом.

На західному узбережжі, за тридцять хвилин ходьби від села, Гефест спить на брудному матраці в старому бункері часів Другої світової війни.

Під його носом засохла кров, видніються свіжі синці на обличчі, а руки подряпані нігтями десятка рук. Він повністю голий, і його шкіра блищить від поту.

Реве сигнал тривоги. Він розплющує око, залите кров’ю, і бачить миготіння червоного світла на стіні.

Струсивши із себе заціпеніння, схоплюється на ноги та шкандибає до саморобного осцилографа[4], який стоїть на столі серед уламків різної техніки. Він бере його обома руками й починає трясти.

— Він правильно показує? — запитує він у мене.

— Так.

Він ричить і жбурляє прилад об стіну, змітає рукою все з робочого стола.

— Де моя мати?

— У селі, — кажу я.

Розділ 19

Еморі зі стогоном прокидається о сьомій ранку, а в її думках продовжує лунати світанковий дзвін. Її тіло затерпло, адже всю ніч вона спала на бетоні, а ранкове сонце світить просто в очі. Повітря вологе від дощу, а жовта сукня наскрізь промокла. У роті неприємний присмак — минулого вечора вона не почистила зуби.

Її тіло огортає чорний дим.

Різко обернувшись до воріт, Еморі бачить, як за будівлями казарми здіймаються величезні клуби диму.

— Пожежа! — кричить вона, схоплюючись на ноги. — Пожежа!

Неконтрольована пожежа — одна з найнебезпечніших речей, які можуть спіткати село, тому й приборкати вогонь потрібно якнайшвидше.

Еморі мчить крізь ворота й різко зупиняється на подвір’ї. Земля пошарпана, квітники витоптані, голівки квіток відірвані від стебел. Остання статуя Матіса лежить на землі, відбита голова валяється збоку, а рука, що тримає яблуко, розтрощена на маленькі шматочки.

— Що сталося? — запитує вона й шоковано оглядає пошкодження. Цього всього не було, коли вона лягала спати.

Еморі ступає крок до статуї, але повз неї пролітає клубок чорного диму, і вона згадує про важливіші речі.

Оббігши задню частину казарм, вона бачить, що горить один зі складів, а язики безжалісного полум’я вже пробиваються крізь дах. Очевидно, що він палає вже кілька годин, але ніхто не прокинувся, щоб загасити вогонь. Їм пощастило, що почався дощ. Злива не дала полум’ю поширитися на сусідні будівлі.

Наближаючись до дверей, Еморі знаходить у багнюці самотній сандалик.

— Там хтось є? — запитує вона, намагаючись бодай щось розгледіти крізь дим.

— Так, — відповідаю я.

Ставні казарм починають грюкати — люди прокидаються зі сну.

— Пожежа! — гукає до них Еморі, прикладаючи долоні до рота. — Хто-небудь, принесіть шланг.

Знову зосередившись на складі, вона відриває смужку лляної тканини від своєї сукні, прикладає її до рота й заходить усередину.

— Агов! Мене хтось чує? — кричить Еморі, обережно ступаючи крізь уламки, поки густий маслянистий дим пасмами обвиває її.

Дощ ллється крізь діру в стелі, перетворюючи попіл на підлозі на пасту, яка тепер вкриває її ноги. Склад зловісно стогне, балки над головою тріщать, загрожуючи обвалитися в будь-який момент.

— Ліворуч, — підказую я. — Але ступай обережно.

Шматок білої тканини привертає її увагу. Навіть заплямований і брудний, він здається неймовірно яскравим на тлі темних відтінків. Вона підходить ближче й бачить поділ довгої сукні та пару брудних ніг, що стирчать з-під купи уламків.

— Ні! — кричить вона, впізнаючи вчорашню сукню. — Ні, ні.

Вона відкидає шматки обваленої стелі, доки не дістається до тіла Німи, що лежить повністю нерухомо, — дерев’яна балка сильно розтрощила її череп.

Розділ 20

Клара прокидається від несамовитого тривожного гомону, що луною прокотився казармою.

Вона оглядає кімнату, очікуючи побачити Хвей, яка зіскакує з ліжка, але помічає, що її подруга взагалі не ночувала в гуртожитку минулої ночі. Натомість на матраці лежить її улюблена скрипка зі зламаним грифом і розтрощеним корпусом, і лише кілька розтягнутих струн досі тримають її разом. Скрипка була сімейною реліквією, переданою Хвей від далекого родича. Вона єдина в селі, і Хвей ревно оберігала її. Безумовно, мало статися щось жахливе, якщо інструмент у такому стані. Клара збирається попросити в мене пояснень, але раптом у дверях з’являється Маґдалина.

— Німа загинула, — крізь сльози промовляє вона. — Твоя мати знайшла її тіло на складі, що горів. Судячи з усього, на неї обвалилася стеля.

Ці слова шокують, і Клара одразу ж думає, що їй почулося. Старійшини не старіють і не хворіють. Чомусь Клара вирішила, що вони також застраховані від нещасних випадків.

Її голова йде обертом, вона вдягає шорти й розтягнуту сорочку, та вмить помічає п’ять цифр на правому зап’ясті. Вона, мабуть, написала їх там учора ввечері, але геть цього не пам’ятає.

Без жодної гадки про їхнє значення Клара взуває сандалі й вибігає на вулицю слідом за Маґдалиною. Коли вона дістається заднього двору, склад досі тліє під дощем, а з десяток селян витягають зі сховища старий, безліч разів залатаний шланг. У стіну покинутого лазарету вмонтовано пожежний гідрант, який качає воду з океану.

Кілька хвилин тому Еморі витягнула зі складу тіло Німи й обережно поклала його на сходах станції канатної дороги. Кілька жителів плачуть поряд, але Еморі стоїть навколішки біля тіла, холоднокровно проводячи пальцем по закривавленому розриву на сукні Німи.

— Мамо, — мовить Клара та кладе руку на плече матері.

Еморі підводить очі. Попіл з її обличчя змиває дощ, оголюючи оливкову шкіру. Її червоні від сліз очі порожні від горя, але в них досі вбачається блиск. «У неї є запитання», — думає Клара.

— З тобою все гаразд? — тихо запитує вона.

— Щось тут не так, — відповідає Еморі та дужче роздирає дірку в сукні, відкриваючи глибоку рану в центрі грудей Німи.

Її цікавість здається неповагою, і Клара вже чує, як повітря наповнюється обуреним шепотінням.

— Ходімо, — каже Клара, намагаючись відтягнути матір від тіла. — Тобі треба помитись.

Дерево скрипить і з тріском руйнується. Крізь двері й вікна розтрощеного складу виривається величезна хмара пилу. За кілька секунд чути три глухі удари об мокру землю.

Еморі зустрічається з Кларою переляканим поглядом. Звук був надто тихим як для падіння дерева чи цегли, і в обох виникла однакова жахлива підозра.

Знову повернувшись у дим, вони бачать тіла ще трьох селян, що лежать на купі уламків. Підлога над ними, мабуть, обвалилася, тягнучи їх разом із собою.

Поглянувши вгору, Клара бачить руки й ноги, що звисають з краю дірки в стелі.

— Скільки їх там ще? — запитує Еморі, страшенно шокована.

— Занадто багато, — визнаю я.

Розділ 21

Не знаючи про події в селі, в укритті з бляшаним дахом на одній із ферм на сході острова Шилпа й Аббас прокидаються поруч із мертвою коровою, яку вони намагалися врятувати минулої ночі. Капуста, листя салату й пастернак навколо них укриті слизом і гниють.

— Ебі? — запитує Аббас і поглядає на розтовчену моркву під п’ятою.

— Я бачу, — відповідаю я.

Шилпа пропускає землю крізь пальці. Кожен овоч на невеличкому клаптику землі навколо них чорний і позбавлений життя.

— Він мертвий, — жахається Аббас. — Ґрунт мертвий. Що могло зробити це за одну ніч?

— Хвороба, — брешу я. — Треба поховати корову, поки вона не почала гнити.

— Де мої черевики? — запитує Шилпа й посмикує пальцями ніг. — Вони були на мені, коли я заснула. Навіщо комусь забирати мої старі черевики?

— Ми маємо більші проблеми за твої черевики, — каже Аббас, зайшовши у відчинені двері складу, де зберігаються зібрані врожаї.

Усі полиці порожні.

— Наші запаси зникли, — перелякано каже він. — У нас немає їжі.

Розділ 22

Рохас кладе останнє тіло на сходи станції канатної дороги, відходячи назад у повному заціпенінні.

Після ретельного обшуку складу вони виявили всередині тіла ще трьох людей, збільшивши загальну кількість загиблих до семи. Їх акуратно поклали в ряд, щоб їхні сім’ї мали можливість попрощатися з ними. Люди тримаються одне за одного й ридають, благаючи розповісти, що з ними сталося.

— Німа та інші намагалися загасити пожежу, — кажу я. — На Німу осипалася стеля, а інші загинули, надихавшись диму. Жахливий нещасний випадок.

Ця версія звучить цілком правдоподібно, і вони приймають її без зайвих запитань. Зрештою, неможливо жити в селі, не втративши когось через нещасний випадок або хворобу. Інструменти розлітаються на шматки. Спалахують пожежі. Руйнуються дахи. Не так давно Тея втратила п’ятьох учнів через аварію човна, у якій загинув чоловік Еморі.

Клара проходить крізь натовп, намагаючись втішити людей і водночас роздивитися обличчя жертв. Вона не дуже добре їх знала, адже вони зазвичай сиділи в іншому кінці великого стола — попри завжди привітне ставлення одне до одного близькими друзями вони не були.

Клара обводить поглядом подвір’я в спробі знайти матір, яку загубила серед метушні.

— Вона повернулася на склад, — кажу я їй.

Клара дивиться на будівлю, яку зараз поливають таким потужним струменем води зі шланга, що для його утримання потрібно аж шестеро селян. Ми щомісяця проводимо навчання на випадок пожежі, і селяни вправно гасять полум’я, поки з вікон вириваються величезні шлейфи брудного диму.

— У цих шлангах двісті барів тиску, — недовірливо каже Клара. — Якщо хтось із них влучить у маму, то наскрізь проб’є нею стіну.

— Я їй це казала.

— І?

— Вона сказала, що ухилиться.

Клара оглядає вікна, шукаючи ознаки присутності Еморі, але всередині не видно жодного руху.

— Що вона робить?

— Просто є сама собою, — відповідаю я.

На заднє подвір’я прибуває дедалі більше селян, які почули новину про трагедію. Спостерігаючи за ними, Клара розуміє, що всі вони мають на тілі якісь поранення. У когось порізи й подряпини, у когось синці під очима й забиті кінцівки. Дехто кульгає, тримаючись за зламані ребра, і здригається щоразу, коли вдихає. Кількість поранених турбує Клару, до того ж вона ще не бачила Хвей. Якщо її подруга не в ліжку, то вона зазвичай там, де вирують події, але тут її ніде не видно.

— Де вона? — запитує Клара, згадавши про розбиту скрипку, знайдену в їхньому гуртожитку.

— Хвей більше не приєднана до моєї мітохондріальної мережі[5], — зізнаюся я.

— Що це означає?

— Це означає, що я не можу чути її думки або бачити її очима.

Клара дивиться на тіла, і внизу її живота з’являється неприємне відчуття.

— Це означає, що вона…

— Не обов’язково, — втручаюся я.

— Я не розумію… як може… якщо вона… — Її думки насідають, наче десятеро людей, що одночасно намагаються протиснутись у вузькі двері.

— Де Тея? — нарешті запитує вона.

Розділ 23

Тея хропе на розкладному ліжку на дні старого боєприпасного складу, її руки й ноги звисають із країв. Вона переселилася сюди кілька років тому, коли виявила, що тут набагато прохолодніше, ніж деінде на острові, і, на щастя, немає щурів.

У руці вона стискає камінь пам’яті, зелене сяйво якого просочується крізь її пальці. Навколо неї розкидані ще чотири камені; їх усі вона взяла з Блекгелзу ще до його втрати.

До краху людства ці камені були основним видом розваг. Люди платили за спогади, так само як раніше за музику, книги, відеоігри та фільми. Вони не дивилися спорт, натомість купували чиїсь спогади про участь у ньому, переживаючи саму гру. На кілька годин кожен міг стати вокалістом рок-гурту або особисто знятись у порнофільмах.

Авжеж, не все було так безневинно. Спогади серійних убивць вилучали та продавали на чорному ринку, щоб фінансувати їхній захист. Деякі країни послабили свої закони, дозволивши легальну торгівлю спогадами про зґвалтування та експлуатацію дітей. Кілька урядів намагалися заборонити цю технологію, але людство не так легко відмовляється від своїх задоволень, навіть найогидніших.

Щоночі Тея поринає в минуле, де добирається на роботу в Сінгапурі надсучасними транспортними засобами або клонує домашніх тварин у ветеринарній клініці. Їй байдуже, яким буденним був цей досвід. Для неї будь-що краще за жалюгідне буття на цьому острові.

Я намагалася переконати її знайти радість у красі навколо, але Тея ніколи не любила природу. Вона любила міста. Вона сумує за гамором, хмарочосами й тихими лініями транспорту над головою. Сумує за обличчями своїх друзів у натовпі. Сумує за кавою вранці. Сумує за копченим м’ясом та одягом, від якого тіло не свербить. Сумує за швидкою їздою та концертами в парку під світлом прожекторів. Сумує за спортом і чорними екранами.

Її будять гуркіт води та крики пожежників, що долинають згори.

Позіхаючи, вона розминає шию, намагаючись випростатися, та здригається від раптового болю. Її долоні закривавлені, шкіра обдерта, а на великому пальці немає нігтя. На зап’ястях і передпліччях видніються яскраво-фіолетові синці.

Очевидно, вона намагалася впоратися з пораненнями перед тим, як заснула, оскільки її рюкзак валяється розстібнутий на підлозі, а навколо нього зошити, аптечка й різні дрібниці. Поруч стоїть іще одна сумка, наповнена чистим одягом, наче вона збиралася кудись піти.

Тея з болем відтягує від тіла футболку. Вона вкрита засохлою кров’ю, якої надто багато для власної.

— Що сталося минулої ночі? — спантеличено запитує вона.

Останнє, що вона пам’ятає, — це як Хвей спускається сходами та просить переночувати на складі, бо не хоче через Клару повертатися до гуртожитку.

Тею охоплює розгубленість, коли вона пробує покопирсатися в спогадах, яких там немає.

— Ти стерла їх? — запитує вона, усвідомлюючи, як дивне відчуття огортає її мозок.

— Не тільки твої, — зізнаюся я. — А в усіх, щойно настала комендантська година.

У спробі все зрозуміти, Тея притискає руки до зажмурених очей. Раніше стирання спогадів було таким буденним, що можна було купити молочні коктейлі, здатні стерти з пам’яті цілі дні. Люди пили їх, щоб забути принизливі речі, які вони робили напідпитку, або пережиті нудні побачення. Якщо їм подобався фільм, вони стирали його з пам’яті, щоб передивитись.

На жаль, препарати, потрібні для безпечного стирання, було втрачено, і хоча я здатна знищити нейрони, це набагато грубіший метод з високим рівнем смертності. Навіть за умов успішної процедури пацієнт залишається без свідомості на кілька годин, а потім протягом тижня страждає від хронічного головного болю.

— Тільки Німа могла наказати тобі стерти пам’ять, — каже вона, повільно складаючи шматочки пазла. — Навіщо їй вдаватися до аж такого безрозсудства!

— Вона вважала, що збереження спогадів принесе більше ризику, ніж їхнє видалення, — пояснюю я.

Тея дивиться на закривавлений одяг, і їй паморочиться в голові.

— Чому? — Її тон насторожений, сповнений страху перед відповіддю. — Через що аж такі небезпечні останні дванадцять годин?

— Не знаю, — відповідаю я. — Мої спогади також стерті. Та я можу тобі сказати, що наразі горить склад, наша комора порожня, а поля — понівечені. Кожен житель села дістав незначні поранення, але багато з них потребують негайної медичної допомоги. Наразі є семеро загиблих, серед них…

Тея підводиться, злегка хитаючись.

— Де Німа? — перебиває вона. — Я хочу негайно її побачити.

— Німа мертва.

Вона падає назад на розкладне ліжко, сили покидають її.

— Сьогодні вранці Еморі знайшла її тіло, — продовжую я. — Твій пульс підвищується. Тобі варто опанувати себе і спробувати заспокоїтись.

Вона заперечливо хитає головою.

— Німа… ні, не може бути… це неможливо.

Її рот розтуляється, швидко стуляючись знову, і ця новина розпалює нестямну пожежу емоцій. Німа Мандріпіліас була для Теї геройкою ще задовго до того, як стала її начальницею. Вона палко мріяла отримати роботу в Блекгелзі, а потім протягом двох років мала все, чого тільки прагнула, аж поки не з’явився туман. Більшість її колег негайно звільнилися, бажаючи бути поруч із близькими.

Німа переконала Тею залишитися, аргументуючи це неминучою загибеллю її сім’ї, хай що вона робитиме. «У кращому разі ти повернешся додому вчасно, щоб загинути разом з усіма, — казала вона. — У гіршому — застрягнеш десь на кордоні серед мільйонів переляканих біженців».

Вони пліч-о-пліч спостерігали за апокаліпсисом, безліч разів гортаючи стрічки соціальних мереж і переглядаючи різні приголомшливі відео, і навіть пережили деякі з панічних спогадів, які люди виклали в інтернеті. Німа стежила за тим, щоб вона їла, й обіймала її, коли вона плакала.

Вони дізналися, що сестра Теї жива, і Німа попросила Гефеста забрати її та привезти на острів. Це прохання ледь не вбило його, але він зумів доправити Еллі цілою та неушкодженою.

— Як це сталося? — хрипко запитує вона.

— На неї обвалилася стеля, яка розтрощила їй череп.

Тея незграбно відчиняє аптечку, намагаючись заспокоїти тремкі руки. Вона ненавиділа Німу протягом останніх двадцяти років, але зараз почувається так, ніби в її грудях зяє діра.

Тея намацує кришку аптечки.

Ще вчора та була щільно упакованою, але сьогодні вранці бракує багатьох медикаментів. Вона витягує з ран кілька скалок і збризкує їх антисептиком, а потім накладає легку пов’язку з бинтів, які в неї залишилися.

— Можеш розбудити Гефеста і сказати йому зустріти мене в селі? — просить вона.

— Він уже йде, — кажу я.

Раптом її увагу привертає металевий брязкіт. Круглими сходами бункера спускається Клара, долаючи по дві сходинки за раз, і ледь не спотикається з поспіху. Її шкіра вкрита синцями та брудом, а очі широко розплющені. Тея ніколи не бачила, щоб її учениця була такою переляканою.

— Що сталося? — запитує Тея.

— Хвей зникла, — стурбовано промовляє Клара. — Її скрипка розтрощена. Ебі каже, що вже не має до неї доступу.

— Вона більше не під’єднана до моєї мітохондріальної мережі, — уточнюю я.

— Це означає, що вона мертва, — перекладає вона для Клари, запихаючи медикаменти в рюкзак. — Ти шукала її серед тіл, які виносили зі складу?

— Її там немає, — заявляє Клара. — Ебі сказала мені, що є шанс, що вона досі жива. Вона сказала, що відключення не обов’язково означає…

— Є кілька нейродегенеративних[6] захворювань, які можуть це зумовити, — перебиває її Тея, перекидаючи сумку через плече. — І кілька видів заспокійливих, яких у нас більше немає, але жодне з них не пояснює, чому ти не можеш її знайти.

Вона проходить повз Клару, її думки вже зайняті іншими справами.

— Мені потрібно, щоб ти відвідала ферму і з’ясувала, що там сталося. Очевидно, наші склади порожні. Знайди їх, а потім візьми зразки ґрунту на аналіз. Ебі каже, що поля заражені, і ми мусимо зрозуміти чому.

— Я… — затинається Клара, яка досі не годна отямитися від звістки про смерть подруги. Їй не віриться, що Тея може бути такою черствою.

— Ще буде час для скорботи, — нетерпляче каже Тея. — Але не сьогодні. Зараз точно не час. У нас немає їжі, окрім тієї, що на кухні. Наше виживання як виду може залежати від того, що ми зробимо за найближчі кілька годин.

Та раптом вона м’якшає, зауважуючи страждання Клари.

— Зрештою, ми знайдемо тіло Хвей, але нам треба довідатися причину цієї трагедії. Мені потрібно, щоб ти була сильною й виконувала свою роботу. Зможеш це зробити?

— Так, — ледь чутно відповідає Клара.

— Добре, — каже Тея. — Погані новини полюють зграями, тому працюйте швидко. Підозрюю, що наші нещастя тільки починаються.

Розділ 24

Аділ блукає подвір’ям, підкидаючи в повітря скляну кулю й ловлячи її знову, і наспівує собі під ніс якусь мелодію. На його руках та одязі кров Німи, але на тлі пожежі на складі й численних поранень у мешканців села його зовнішній вигляд не видається підозрілим.

Попри ранкову напружену атмосферу він напрочуд радісний, постійно озирається з бажанням помітити все, що відбувається.

Він не бачив села в денному світлі з моменту свого вигнання п’ять років тому, тому й здивований тим, як мало тут змінилося. Кількість тріщин на стінах казарм трохи збільшилася відтоді, як він тут жив, а зображення джунглів облазить, проте все інше залишилося таким самим.

Він любить це місце. Можливо, дужче за інших. Він скучив за його ритмом. Робота на фермі вранці й особисті справи вдень. Спільна вечеря та виступи після неї. Традиційні обряди в суботу ввечері та святкові недільні бенкети. Йому бракувало шуму голосів і сміху, який завжди лунав тут. Він сумував за селянами, за любов’ю, яку вони дарують одне одному

Але найбільше він сумує за своєю онукою Маґдалиною.

— Ти ризикуєш, — кажу я йому.

— Проте почуваюся чудово, — погоджується він.

— Якщо Тея або Гефест побачать тебе чи цей ключ…

— Я сподіваюся, що ти попередиш мене раніше, ніж це стане причиною для хвилювання, — палко заявляє він. — Я знаю, що поставлено на карту. Я просто мушу востаннє побачити тіло Німи.

Слова потоком вириваються з нього; його щастя таке безмежне, що він ледве стоїть на ногах, тому змушений спиратися на стару супутникову тарілку, яку вони використовують як пташину ванну. Його ненависть згасла, важкий тягар впав із його плечей. Він — немов повітряний змій, який уперше насолоджується поривом вітру.

Його захват небезпечний. Як довели події минулої ночі, я не можу далі контролювати цього чоловіка. Я намагаюся грати в шахи, але Аділ розгулює з крикетною битою. Якщо я не буду поводитися з ним обережно, цей план зазнає краху.

Зізнаюся, я збрехала Теї про свої спогади після вчорашньої комендантської години. Правда б лише ускладнила ситуацію, а нам зараз потрібна ясність — хоч і не всім. Важливо, щоб люди бачили саме те, що мені потрібно.

— Просто заховай ключ, — наполягаю я.

Він дивиться на скляну кулю, яку тримає в долоні, вона має червонуватий відтінок і завбільшки з око.

— Як скажеш, — спокійно погоджується він, кидаючи її до кишені.

Він заходить на задній двір, полум’я на складі вже загасили, шланг лежить на землі, неначе вбита змія, а під ним збільшується пляма вологого ґрунту. Зазвичай його б негайно прибрали, але всі щільним колом оточили тіла й досі намагаються оговтатися від страшної трагедії.

Аділ уникає натовпу й повільно шкандибає вгору сходами казарми на балкон горішнього поверху, він майже знесилений. Він працював усю ніч, і його самопочуття не найкраще. Він із нетерпінням чекає на тривалий відпочинок.

— Не зараз, — кажу я. — У нас ще багато роботи.

— Я знаю, — роздратовано відповідає він.

Він звішує ноги, як тоді, коли приходив сюди з Матісом у дитинстві. Його досі злить, що йому не дозволили побувати на похороні його найкращого друга. «Такі правила села», — думає він. Вони створені для тих, кому ніколи не доведеться їх дотримуватися.

Він із нетерпінням чекає, щоб усе змінити. Аділ зруйнує кожну брехню, на якій побудоване це місце, стовп за стовпом, старійшину за старійшиною. Наступним помре Гефест. Потім Тея. Він не дасть цьому сліпому рабству тривати довше, ніж потрібно.

З висоти балкона він бачить сім тіл, покладених біля станції канатної дороги, кожне з яких накрите простирадлом. Тея підіймається сходами, щоб звернутися до селян, її вираз обличчя, як завжди, доволі грізний. Вона й так вища за багатьох селян, а додаткова висота сходів робить її ще величнішою. Селянам доводиться витягувати шиї вгору.

— Наскільки важко їй не посміхатися? — запитує мене Аділ.

— Доброта завжди на першому місці, — нагадую йому неофіційний закон села.

— Облиш це, Ебі, — відповідає він. — Вона ненавиділа Німу майже так само, як і я. З хвилини на хвилину вона ще й заспівати може.

— Сьогодні нас спіткала жахлива трагедія, — промовляє Тея, не звернувши ані найменшої уваги на уїдливий коментар Аділа. — Ми думаємо, що склад загорівся вчора ввечері після настання комендантської години. Наша люба Німа розбудила шістьох наших друзів, очевидно, сподіваючись, що вони допоможуть їй впоратися з полум’ям. На жаль, вони загинули, надихавшись диму, а на бідолашну Німу обвалилася стеля.

У натовпі лунають шоковані вигуки, а потім зойки відчаю.

— Гарна історія, — вдячно бурмоче Аділ.

— Я рада, що тобі сподобалось, — відповідаю я. — Це я придумала.

Тея терпить прояви скорботи тридцять секунд, а потім закликає всіх до тиші.

— Похорон відбудеться сьогодні ввечері, але наразі ми всі маємо виконувати свої обов’язки. У вас є година, щоб повернутися на ферми…

Різке покашлювання уриває її промову, Еморі, похитуючись, виходить із задимленого складу, її обличчя й сукня вкриті сажею.

— Теє, — хрипко кличе вона. — Теє!

Мружачись від диму, що потрапив їй в очі, вона розуміє, що між нею та старійшиною стоїть усе село. Еморі розглядає їх і береться продиратися крізь натовп спітнілих тіл, ігноруючи їхні осудливі погляди.

— Вона анітрохи не змінилася, — бурмоче Аділ, спостерігаючи, як Еморі пробивається до простору біля сходів, де на неї чекає Тея.

— У чому справа, Еморі? — запитує Тея. — Зараз час для пошани й поваги.

— Тут щось не сходиться, — каже Еморі, не звертаючи на неї уваги.

Волосся на руках вигнанця стає дибки.

— У Німи на грудях є рана приблизно такої ширини, — пояснює Еморі, тримаючи великий і вказівний пальці на відстані двох сантиметрів один від одного. — Вона відповідає ширині леза, можливо, ножа.

— Зараз не час, — шипить Тея, озираючись на натовп.

— На складі немає нічого, що могло залишити таке поранення, — спантеличено продовжує Еморі. Вона стоїть біля підніжжя сходів у довгій тіні Теї. Вона схожа на маленький кущик поруч із величною сосною.

— Не будь дурепою, — відповідає Тея. — Хай що завдало таку рану, воно, найімовірніше, згоріло під час пожежі.

— Вогонь не дістався до Німи, — заперечує Еморі. — Дощ загасив вогонь у задній частині складу.

Аділ похитнувся, йому бракує повітря.

— Можливо, вона поранилася десь у селі та згодом пришкандибала на склад, — припускає Тея, відчайдушно бажаючи закінчення цього діалогу.

— Хіба б там не було слідів крові?

— Ні, якщо вона перед цим перев’язала рану.

— На тілі не було бинта, коли я знайшла її.

Натовп невдоволено перешіптується. Зі старійшинами так не розмовляють, і вже точно не варто так поводитися поряд з мертвими.

Тея дивиться на Еморі з такою ненавистю, що навіть люди, які стоять поруч, відступають убік. Еморі відповідає їй таким самим поглядом, навіть не думаючи підкорятися. Аділ насолоджувався б цим видовищем, якби не хвилювався за дівчину. Він знає, що трапляється із селянами за відмову коритися.

— Ти запитала про це Ебі? — цікавиться Тея.

— Вона сказала мені, що травми завдали уламки, які впали на неї.

— От і все.

— Але…

— Досить! — Тея вмить змахує рукою. — Німа віддано служила цьому селу понад дев’яносто років та навчала всіх присутніх, включно з тобою. Чи не могла б ти хоч раз бути вдячною за все, що вона зробила, і просто віддати їй шану, не влаштовуючи сцен?

Еморі озирається на заплакані обличчя, розуміючи, що зайшла надто далеко.

— Вибачте, — бурмоче вона. — Я не хотіла…

— Просто йди, — каже Тея.

Еморі ступає кілька кроків, і її затуляє тінь Аділа, який стежить за нею згори, тримаючи руку на кишені зі скляною кулею.

— Чи маю я хвилюватися? — запитує він, дивлячись на її кучеряве каштанове волосся.

— Еморі — єдина людина в селі, здатна з’ясувати, що насправді сталося минулої ночі, — кажу я.

— Тоді тобі краще відвернути її увагу, — каже він. — Бо якщо вона все з’ясує, нам усім кінець.

Розділ 25

Поки всі оплакують втрату на подвір’ї, Еморі підіймається скрипучими сходами та прямує до кімнати Німи. Її обличчя похмуре, а плечі напружені. Вона досі сердиться на себе. Люди ще не встигли отямитися, а вона так відчайдушно прагнула докопатися до істини, що просто розтоптала їхнє горе. Цю рису вона завжди ненавиділа в собі.

Вона вже збирається відсунути завісу, що веде до кімнати Німи, коли мій голос зупиняє її на півкроці.

— Якщо ти зайдеш у ці двері, наслідки будуть жахливі, — кажу я.

— Тоді скажи мені правду, — люто відповідає вона. — Її поранив не уламок, і ти це знаєш. Там не знайшлося нічого такого, що порізало б її так глибоко або так чисто. Я обшукала кожен куточок складу і не знайшла жодних пояснень.

— Ти помиляєшся.

— А ти брешеш, — обурено каже вона.

Я й раніше приховувала від неї правду, але завжди через замовчування або хитре ухиляння від відповіді. Це вперше я просто заперечую щось таке очевидно правдиве. І вона реагує передбачувано.

— Німа не полізла б у склад, охоплений вогнем, — сердито зауважує вона. — А навіть якби й так, чому вона розбудила лише шістьох людей, щоб ті допомогли їй впоратися з пожежею, а не все село? І чому вони не витягнули шланг?

На її запитання я відповідаю мовчанням.

— Гаразд, — гірко каже вона. — Я сама знайду відповіді.

Вона заходить до кімнати Німи й роззирається. Усередині похмуро, віконниці зачинені, як і вчора. Односпальне ліжко застелене, через його край вишукано перекинутий плед. На тумбочці лежить пошарпана книжка, а одна з дверцят шафи прочинена й оголює довгі сукні й мантії. Еморі ніколи не бачила, щоб старійшина носила щось інше. Вона принесла свою скромність ще зі старого світу.

Еморі витягує одну із суконь і ніжно торкається тканини.

Вона досі пахне Німою. М’ятою й апельсином. М’яту вона кладе в чай, апельсин з’їдає одразу ж після першої перерви.

Еморі огортає гострий біль втрати, а потім раптовий спалах жалю до свого батька. Сет був найкращим другом Німи. Єдиною людиною, на яку вона покладалась. Він важко це переживатиме.

— Він знає? — запитує вона в думках.

— Він ще спить, — кажу я. — Я повідомлю йому, коли він прокинеться.

Еморі стає навколішки й заглядає під ліжко. Вона почувається безглуздо, ніби розігрує сцену з однієї з улюблених книжок, але минулої ночі сталося щось жахливе, і Тея або бреше, або не розуміє, що помиляється. Жодне з пояснень не задовольняє Еморі. Не знайшовши нічого під ліжком, вона обшукує задню стінку шафи, потім обмацує краї портретів і намагається пригадати все, чого її навчив Шерлок Голмс.

Окрім кількох вибитих цвяхів і великої кількості пилу, вона нічого не знаходить.

Еморі підходить до книжкової полиці та проводить пальцем по обідраних корінцях та зім’ятих сторінках. Зазвичай майно перерозподіляється, коли хтось помирає, але Еморі не годна уявити, що станеться з детективами Німи. Навіть якщо Ебі дозволить людям читати їх, Еморі не може пригадати жодного мешканця села, якому б ці твори припали до душі. Майже всіх їх приголомшить перша ж смерть, і вони нарікатимуть на нереалістичність і жорстокість цих історій.

Еморі ніколи не розуміла, чому вона не реагує на такі книги так, як інші селяни, але Німа вочевидь щось про це знала. Вона розшукала Еморі після смерті її матері та взяла розгублену тринадцятирічну дитину під своє крило. Зачарована її безмежною цікавістю, Німа познайомила Еморі з цією книжковою полицею й дозволила брати романи, коли тій заманеться. Роками Німа кликала Еморі в цю кімнату щоразу, коли знаходила книгу, заховану в старому ящику або забуту в якійсь занедбаній будівлі на острові. Вони потайки читали їх разом, а потім нишком обговорювали сюжетні повороти й одкровення.

Еморі витирає сльозу, що котиться щокою.

Вона прийшла сюди не плакати. Наступні кілька тижнів сліз буде вдосталь. Горе чекатиме на неї в темряві, сховавшись у тиші. Воно ховатиметься за безліччю звичайних речей і підкрадатиметься до неї, коли вона найменше його очікуватиме. Так було після смерті Джека та її матері. Уже минуло п’ять років зі смерті її чоловіка, та досі трапляються дні, коли спогади про нього б’ють її з такою силою, що аж земля вислизає з-під ніг.

Останнім вона оглядає письмовий стіл.

Еморі висуває шухляди одну за одною, але там лише пил і кілька дохлих мокриць. Вона вже збирається опустити руки, коли помічає шматок обгорілого листа в жолобі свічника Німи.

Вона обережно бере його, хвилюючись, щоб обвуглені краї раптом не розсипались.

«Це, мабуть, той самий лист, який вона писала два дні тому, — подумала Еморі. — Той, який вона поспішно ховала, коли я його помітила».

Еморі перевертає обвуглену записку й бачить, що на звороті Німа нашкрябала «5:5?», і не має жодної гадки, що це означає.

Німа називала це число її дідусеві перед смертю, але він теж не знав, що воно означає. Для цього всього точно була якась причина.

Вона знову розглядає залишок записки. Німа пише, що багато про що запитувала Гефеста. Чи пов’язано це якось із експериментом, який вони проводили? Еморі підслухала їхню розмову про нього за дві ночі до смерті Німи. Вона стверджувала, що це небезпечно і кандидат може померти. Що, як вони чинили опір?

Зі своєї кишені вона дістає записку, яку Німа залишила їй вчора вранці. На ній були відбитки цього листа, які Еморі підтерла олівцем. Вона складає два фрагменти, а потім читає їх знову:

«Як же це дратує», — думає Еморі. У цьому вже є якийсь сенс. Ще кілька слів, і зміст точно стане зрозумілим.

«Німа зробила щось таке, що, на її думку, розлютило б Гефеста, — думає вона. — І тепер Німа мертва. Я маю з’ясувати, що це було».

— Де Гефест? — запитує вона. — Мені потрібно більше дізнатися про цей експеримент.

— Він не дуже любить селян, — кажу я. — Сумніваюся, що він відповість на твої запитання.

— Це не причина не ставити їх, — відповідає вона. — Де він?

— Прямує до села, — відповідаю я.

Розділ 26

Еморі зістрибує з пірса на гальковий пляж, де пришвартовані веслові човни. Вони перевернуті догори дном, щоб всередину не потрапляв дощ, а на їхніх кілях акуратно вишикувалася зграя чайок. Якщо вона хоче зрозуміти, що насправді сталося з Німою минулої ночі, їй потрібно з’ясувати, звідки взялася рана на грудях жінки, і бажано дізнатися, де саме це сталося.

Найкраща здогадка Еморі — це ніж, і вона сюди прийшла знайти його. У селі багато ножів, але її батько має особливо гострий, яким він розрізає мотузки та швидко ремонтує човни. Цілком можливо, що Сет і Німа вчора потрапили в шторм, і вона випадково впала на цей ніж.

Це не пояснює, як її тіло опинилося на складі, але відповіді невловні, а просити одразу дві здається надто сміливим.

Крокуючи галькою, Еморі помічає прогалину в ряді човнів.

— Широкодонного Човна батька тут немає, — бурмоче вона. — А як тоді Німа повернулася до села без човна, на якому дісталася маяка?

Вона чекає, що я їй підкажу, але згадує, що я цього не робитиму.

Еморі невдоволено зітхає й по черзі заглядає під кожен човен, обшукуючи їх. Вона думала, що їй пощастить знайти ніж, але на пляжі його немає. Напевно, він досі в Широкодонному Човні, хай де б той був.

Еморі проводить пальцем по гострих краях найближчого якоря, роздумуючи, чи не могла Німа поранитися об нього.

— Вона могла спіткнутися і… — Еморі замовкає, відкидаючи цю думку. — Краї заширокі.

Вона звертає увагу на весла, складені на гальці. Вони надто тупі й занадто великі для такої рани. Це мав бути ніж. Усе інше — безглузді здогадки.

Випростуючи спину, вона зводить обличчя до захмареного блакитного неба. Океан плескається об гальку, чайки клекочуть і кружляють. Якби вона вміла обманювати себе, то уявила б, що це просто звичайний вівторок.

Еморі дивиться на море, мружачись від яскравого світла.

Хіба туман не наблизився до острова?

Скільки вона себе пам’ятає, він завжди був за межами піщаної мілини. Тепер він торкається її. Дівчина вилазить на пірс і рушає до самого краю, щоб краще все роздивитися. Її зір досі трохи затуманений через дим на складі.

Морські бризки змочують її оголені ноги, мертва риба та сміття вдаряються об стіну вкупі з десятками пластикових пляшок, які досі час від часу регулярно викидає на берег острова. Якби сюди причалювали лінкори, тут було б брудніше, та наразі берег однаково не дуже привабливий. Зазвичай селяни прибирають цей безлад перед тим, як іти на ферми, але цього ранку вони зайняті іншими справами.

Переступаючи через купу простирадл, у якій вона спала минулої ночі, Еморі доходить до самого краю пірса.

Вона прикриває очі, намагаючись вдивитися в далечінь. Сонячне світло дивно взаємодіє з туманом, змушуючи його змінювати відтінок протягом дня. Уранці це стіна мерехтливого білого кольору, майже як павутиння, що коливається над водою.

Він наблизився?

Вона не впевнена. Безперечно, це оптична ілюзія. Німа вчила їх, що бар’єр, який стримує туман, непорушний. Його не вимкнути без згоди трьох старійшин, а половину випромінювачів треба зруйнувати, щоб захист зник, а це практично неможливо, бо здебільшого механізми, що їх живлять, замуровані в бетон.

Еморі вже готова повернутися до села, коли помічає щось під бірюзовою водою. Вона щовечора стрибає з цього пірса поплавати, тож знає: вчора тут цього не було.

Жінка знімає сукню, сандалі й заходить крізь сміття в тепле море, глибоко вдихаючи, і затим пірнає до об’єкта, уже оточеного довгоногими крабами-павуками.

Вона плаває навколо, щоб розгледіти його зусібіч. Це конусоподібний предмет, який Гефест учора витягнув із кальдери — той, що, на її думку, скидався на їжака. Здається, він дуже пошкоджений, але його б не викинули в океан просто так. Селяни вдячні за красу, яка їх оточує, і ніколи не зіпсують її сміттям. До того ж Гефест повторно використовує весь брухт і техніку, що потрапляє до його рук.

Вона виринає на поверхню, задихаючись, а потім граційно виходить з води. На бетоні помічає довгі подряпини, що позначають шлях із села. Хтось, мабуть, тягнув цей предмет усю дорогу.

Вона викручує волосся від води, одягається і прямує назад до села.

Із заднього двору збігаються люди, досі охоплені шоком і горем. Вони займають свої місця за спільними столами, наче сновиди, і сидять мовчки, немов на щось чекають.

Її погляд ковзає із кухні на перекинуту статую, на сцену та стелаж з інструментами в глибині двору. Їх поміняли місцями, вони не там, де їх залишили перед тим, як піти спати.

Вона кусає губу, старанно намагаючись розумно впорядкувати уривки минулої ночі. Як вона може судити, Німа пішла до маяка із Сетом, але повернулася без човна. Потім вона встигла поранитися лезом, яке зникло, перш ніж на неї впала балка на складі, що горів.

Еморі роздратовано штурхає ногою камінець, і той із гучним дзенькотом вдаряється об пташину купіль.

Вона спантеличено дивиться на неї.

— Ванна для птахів не там, — каже вона. — Навіщо комусь переміщувати пташину ванну?

Розділ 27

Розчавлена горем Клара плентається провулком біля школи, а скляні пробірки з набором зразків дзвенять у її наплічнику. Зазвичай компанію їй складали маленькі дерев’яні різьблені пташки, та коли вона пакувала сумку в лабораторії, виявила, що всі вони зникли. Минулої ночі вона зробила їх дванадцять, і всі вони пропали. Клара не може уявити, куди вони могли подітися.

Супроти смертей зникнення пташок не мало б так її засмучувати, але вона не може пояснити ще одну втрату.

Клара прийшла на спортивний майданчик і побачила, що всі відмовилися від сніданку і прямують до ферм з інструментами в руках. Люди перемовляються пошепки, перелякано обговорюючи тіла на складі. Вони порівнюють їхні поранення, ставлять мені запитання, на які я не можу відповісти.

Усе їхнє життя мій шепіт супроводжував їхні думки, я направляла їх, закликала до доброти й відданості. Указувала на кожну небезпеку, зцілювала їхні рани й пом’якшувала труднощі. І раптом упевненість, до якої вони звикли, зникла. Це як довідатись, що ти живеш на льоду, що тане. Вони тонуть, а я не маю рук, щоб витягнути їх із води.

Хтось прибирає зі столів, і Клара на мить думає прихопити із собою шматок хліба, але їй надто погано, щоб їсти. У неї навіть немає каменя пам’яті Хвей для розради. Її найкращу подругу вирвало зі світу разом з корінням.

На середині подвір’я вона натрапляє на свою матір, мокру до нитки, яка марно штовхає обома руками пташину купіль. Почувши Кларині кроки, Еморі обертається.

Їхні погляди перетинаються.

На обличчі Еморі з’являється вираз жалю, який змінюється занепокоєнням, коли вона бачить біль на обличчі доньки. Не встигли вони отямитись, як Еморі міцно стискає Клару в обіймах, а її донька нестримно ридає.

Вони деякий час просто мовчать, але коли настає пора щось сказати, Еморі обертається, щоб спіймати тужливий погляд Клари.

— Поділися зі мною, — лагідно просить вона.

— Хвей загинула.

Еморі притискає Клару ще міцніше, і та знову скорботно ридає. Вона допомагала виносити тіла зі складу, і Хвей серед них не було.

— Де її знайшли, Ебі? — подумки запитує Еморі.

— Тіло ще не знайшли, — відповідаю я. — Хвей від’єднали від моєї мітохондріальної мережі, а це означає, що я вже не можу бачити її очима або ж чути її думки, як усіх інших на цьому острові.

— Це просто купа слів, жодне з яких не означає «мертва», — зауважує вона. — Чому Клара плаче, якщо надія ще є?

— Вона радилася з Теєю, — кажу я. — Конідії[7], які нас пов’язують, можуть блокуватися кількома вірусами або мозковими розладами, але Тея дійшла висновку, що навіть одне з цих захворювань не може бути причиною зникнення Хвей.

— Навіть якщо вона мертва, це не пояснює, чому вона зникла, — стверджує Еморі. — Ми щойно витягли зі складу сім тіл. Якби вона померла минулої ночі, хіба не найрозумніше припустити, що вона була б серед них?

Еморі злегка відштовхує Клару, щоб подивитися їй в очі.

— Жодних сліз, поки ми не знатимемо причину плачу, — промовляє вона, розправляючи Кларині плечі. — Що вчора сталося? Я помітила, що Хвей поводилася якось дивно на станції канатної дороги. Я думала, що ви посварилися.

Клара розповідає, як вони розійшлися в саду і як дивакувато поводилася Хвей потім.

— Я впевнена, що це Хвей кричала, — каже вона.

— Яким був цей крик?

Клара дивиться на матір у спробі зрозуміти це несподіване запитання.

— Сповнений шоку, страху, здивування? — уточнює Еморі. — Люди кричать із різних причин.

— Шок, можливо, — каже Клара, намагаючись пригадати. — Хай там що, вона не повернулася до нашого гуртожитку минулої ночі. Таке враження, що вона не могла перебувати поруч зі мною. Наче я зробила щось не так.

— Вчора ввечері, незадовго до комендантської години, Німа пішла кудись із твоїм дідусем, — розповідає Еморі. — Вона мала металеву скриньку, яку Хвей принесла з кальдери. Ти знаєш, що в ній було?

— Не знаю. Вона тримала її, коли ми знову побачились у саду. Чому це важливо?

— Тому що Німа мертва, а Хвей зникла, і вони обидві доторкалися до цієї скриньки. Або це справді нещасний випадок, або в ній було щось небезпечне.

— Тея має знати, — очі Клари збільшилися, коли вона збагнула, що мати має на увазі. — Ти думаєш, що Хвей жива, так?

Еморі хоче сказати щось заспокійливе, але психологічно їй огидна брехня й таємниці. Вона поважає правду, холодну й безжальну, якою вона часто й буває.

Еморі намагається відвернути увагу доньки, розвертаючи її за плечі й показуючи на сцену.

— З минулої ночі інструменти стоять на інших стійках, а це означає, що гурт користувався ними в той час, коли мав би спати. Усі мають травми, яких не було перед сном, тож не спали не лише музиканти. Щось усіх сполошило — клумби повністю витоптані, статуя розбита. Сміття також не прибрали, що дивно, бо ми ніколи не залишали це місце безладним. Перед самою комендантською годиною Німа з металевою скринькою попливла на човні до маяка, щоб провести там якийсь експеримент. Я не знаю, що вона намагалася зробити, але все вказує на те, що вночі вона повернулася в село й розбудила нас. І святкування перетворилося на щось зовсім інше, і тепер ми нічого не пам’ятаємо.

— Це тому, що я стерла ваші спогади, — кажу я, звертаючись до них обох. — За наказом Німи.

— Ти на це здатна? — перелякано запитує Клара.

— Так, проте це небезпечно, а Німа дуже любила вас усіх. Вона б не наказала мені зробити це, якби не вважала, що збереження спогадів загрожує дужче, ніж їхнє видалення.

Еморі дивиться на темні шлейфи диму, що досі здіймаються над казармами, і в неї в грудях з’являється страшна підозра.

— Ти сказала, що процедура небезпечна?

— Так і було.

— Потенційно смертельна?

— Так.

— Скільки людей зі знайдених на складі загинули від стирання пам’яті?

— Усі, крім Німи, — підтверджую я.

Кларі стає зле, вона хапається руками за голову, падає на коліна та стримує нудоту.

— Ти їх убила, — слабко промовляє вона.

— Я не мала такого наміру, — заперечую я. — Вони померли так, як помирають пацієнти на операційному столі.

Цей холодний висновок змушує Еморі здригнутися, бо вона ніколи не чула від мене аж таких прямолінійних слів. Я завжди робила все можливе, щоб здаватися теплішою, ніж насправді, немов я та, кому можна довіряти, а не та, хто весь час спостерігає за ними.

Але користі з цієї маски вже немає. Якщо Еморі хоче виконати завдання, що стоять перед нею, вона має пізнати всі фігури на дошці й роль кожної з них.

— Але операція не була обов’язковою, — заперечує вона.

— Німа вважала, що була.

Еморі стає на коліна поруч із Кларою, заспокійливо обіймає доньку за плечі й намагається стримувати власний гнів. У смуті ніхто не бачить ясно, а зараз усі засмучені. Це її непокоїть.

— Це Німа наказала стерти спогади мого батька? — раптом запитує жінка.

— Так, — підтверджую я.

Еморі підіймає підборіддя Клари, зазирає їй в очі.

— Я знаю, що ти сердишся, але Німа не наразила б Сета на небезпеку, якби не відчувала, що це абсолютна потреба.

Клара виривається з рук Еморі.

— Як ти можеш так спокійно до цього ставитися? Ебі вбила шістьох наших друзів.

— Хіба ти не розумієш? Події минулої ночі коштували Німі життя і були такими жахливими, що вона ризикнула вбити людей, яких любила, замість дозволити їм про все пам’ятати. Тож є щось іще, чого ми не бачимо. Набагато ширша картина.

Еморі стукає кісточками пальців по металевій пташиній ванні.

— І я думаю, що відповідь може виявитися під нею.

Розділ 28

Уже пізній ранок, а тіло Німи й досі лежить на сходах до станції канатної дороги. Минуло кілька годин відтоді, як її знайшли, і сонце заливає безлюдне село, між стінами посилюється спека. Тея нервово ходить туди-сюди, намагаючись відлякати кволих стерв’ятників, що злітаються до тіла на своїх величезних крилах. Зараз їх четверо, вони тримаються на безпечній відстані, спостерігаючи за старійшиною голодними терплячими очима.

Після дев’яноста років, проведених у пастці на цьому острові, Тея відчуває симпатію до цих істот, і в неї виникає спокуса дати їм насолодитися здобиччю. У цьому було б щось по-міфічному символічне — горда смертна, яку роздирають на шматки ненажерливі птахи.

— Де Хусейн? — нетерпляче запитує вона.

Візок для перевезення тіл зник, тож Хусейн мусив по черзі переносити до печі всі трупи.

— Він зневоднений і ризикує дістати ортостатичну гіпотензію[8], — пояснюю я. — Я сказала йому зробити п’ятнадцятихвилинну перерву.

Роздратування Теї зникає, коли вона бачить Гефеста, який обходить казарми. Його обличчя вкрите синцями, а руки — подряпинами, вони напружено звисають вздовж тіла, а з пальців скрапує піт. Він схилив голову, уникаючи яскравого світла, що змушує його мружитися на яскравий світ з-під важкого чола.

— Де моя мати? — запитує він.

Його стривожений погляд знаходить закривавлене простирадло й тіло під ним. Тея намагається втішити його, але він оминає її, зриває простирадло, оголюючи криваву рану на грудній клітці та розтрощений череп, кілька пасом сивого волосся все ще чіпляються за залишки шкіри на її голові.

Рухаючись зі страшною швидкістю, він хапає одного зі стерв’ятників за шию і жбурляє його на землю з моторошним хрускотом. Бідолашний птах б’є крилами й верещить, відчайдушно намагаючись подряпати його кігтями, але Гефест підіймає його в повітря і знову б’є об землю. Потім знову і знову.

Ридаючи, він відкидає ледь живу істоту вбік і падає на коліна.

Я мала б спробувати заспокоїти його, але не буває оптимального способу впоратися з екстремальними емоціями людей, які я вважаю найбільшою помилкою еволюції.

Тея стискає величезне плече Гефеста. Це простий жест, але він відображає всю їхню спільну історію; усе пережите й подолане ними з часу кінця світу.

Ця ніжність здивувала б селян, які рідко бачили, щоб Тея сміялася, усміхалася чи казала комусь добре слово.

Правду кажучи, це досі дивує й саму Тею.

Коли вона вперше зустріла Гефеста, він був типовим сином мільярдера, розбещеним і злим, який блукав світом, плутаючи славу з успіхом. Його мати була найвідомішою жінкою на планеті. Найуспішнішою. Найзавзятішою. Найбільш обговорюваною. Найбільш обожнюваною й найбільш зневаженою. А Гефест був просто «її сином».

Він був талановитим біологом, але її тінь вкривала весь світ. Не здатний від цього втекти, він вирішив розбивати спортивні автомобілі та зваблювати моделей; усе, що завгодно, аби хоча б тимчасово перетягнути поголос на свій бік. Довгий час Тея вважала його жалюгідним, але згодом з’явився туман.

Сім місяців Гефест блукав руїнами колишнього світу, щоб урятуватися від нього, спостерігаючи, як людство знищує саме себе. Якимось чином йому вдалося знайти сестру Теї, Еллі, і захистити її, наче рідну.

Еллі приїхала закривавлена й уся в шрамах, трохи нервова, але нітрохи не гірша за інших. Гефест зі свого боку став майже зовсім іншою людиною. Він ніколи не розповідав у деталях про пережите, але, особливо в перші роки, майже не розмовляв і ніколи не сміявся, віддаючи перевагу темряві над днем. Навіть залишок злоби й самовпевненості, які колись визначали його особистість, зникли, поступившись зацькованій покірності.

Протягом першого десятиліття єдиними людьми, яким він по-справжньому довіряв, були Еллі й Німа. Він насторожено стежив за іншими вченими та відмовлявся жити з ними в Блекгелзі. Його параноя так серйозно розвинулася, що Гефест навіть не казав їм, де спить. Він приходив і йшов зненацька та здебільшого проводив час за тихими розмовами з матір’ю.

Поступово йому стало комфортніше з іншими людьми, але не у великих групах і завжди без сміху. Він більше не довіряв сміху. Він знав, яким зловмисним він може бути.

Завдяки Еллі він повільно потеплішав до Теї, і вони втрьох зблизилися, коли їхні колеги-науковці почали гинути. Під його зраненим зовнішнім виглядом вона знайшла глибокий сховок емпатії. Вірного непохитного друга.

Після того, як Еллі здалася, у них залишилися тільки вони самі.

Саме Гефест витягнув Тею з ліжка, коли туман просочився крізь острівну скелю, проклавши собі шлях усередину Блекгелзу. Вони разом утікали під час сигналів тривоги, герметично зачиняючи противибухові двері, щоб замкнути туман під землею. Якби його не було поруч, її пошматувало б уві сні.

Гефест перестає ридати й витирає щоки долонею. Його очі витріщені, кулаки стиснуті.

— Що сталося? — гарчить він і випростовується на повний зріст.

— Вона була на складі минулої ночі, й одна з обвалених балок розтрощила її череп, — каже Тея.

Гефест дивиться на напівзотлілий склад. Тея здивована, що він не намагається втекти до вулкана, ніби якомога далі від себе самого.

— Моя мати ходила туди? — скептично запитує він. — Навіщо?

— Не знаю. Мабуть, дещо шукала. Хіба це має значення?

— Можливо, — похмуро каже він. — Коли вона вперше звернулася до біженців, то створила посмертний вимикач, який мав вимкнути бар’єр, якщо її серце зупиниться. Вона була свідком беззаконня та ґвалтування на материку й боялася, що таке саме насильство прийде й сюди. Посмертний вимикач був її стримувальним фактором. Вона хотіла, щоб кожен новоприбулий знав, що в разі її вбивства туман поглине острів.

Тея дивиться на нього, її пульс прискорюється від страху.

— Ми на цьому острові вже майже століття. Ти ж не маєш на увазі, що вона так і не спромоглася його вимкнути?

— Я маю обладнання, яке стежить за туманом, — похмуро каже він. — За дев’яносто років воно не видавало жодного звуку, але коли я прокинувся сьогодні вранці, усі ліхтарі блимали червоним кольором. Бар’єр зруйновано, Теє. Туман наближається. Такими темпами він поглине острів за тридцять вісім годин.

Розділ 29

— Ебі, ти мусиш підняти бар’єри, — вимагає Тея так голосно, що лякає стерв’ятників, чиї голодні очі вже прикипіли до їхнього товариша, що конає.

— Посмертний вимикач — це не той протокол, який я можу обійти, — пояснюю я. — Наказ Німи чіткий.

— До біса накази! — огризається вона. — Зупини туман!

— Я не можу проігнорувати наказ Німи, так само як твоя рука не здатна проігнорувати твоє бажання почухати носа, — кажу я. — Якщо тебе це втішить, ти зможеш жити в саду всередині кальдери. Туман не проникне крізь склепіння.

Тея переводить нажаханий погляд на вулкан, вершина якого губиться в хмарах.

Протягом десятиліть після першої появи туману вони ловили випадкові радіопередачі від уцілілих, що ховалися в бомбосховищах на материку або підземних бункерах. Спочатку це були звичайні сигнали лиха, але згодом вони перетворилися на благання про допомогу, люди ридали, описуючи культи й канібалізм, що розквітали в бетонних гробницях, у яких вони замкнулися. Ті, кому пощастило, просто померли з голоду, але всі вони, зрештою, замовкли.

— Має бути бодай щось, що ми можемо зробити. — Вона благально дивиться на Гефеста. — Хіба ти не можеш якось полагодити випромінювачі?

— Я оглянув кілька з них дорогою сюди, — відповідає він і потирає рукою щетинисту шкіру голови, витираючи піт, що стікає з неї. — Кожен із них має сотні запобіжників, але її смерть повністю їх обійшла. Це єдине, що могло зупинити їхню роботу. Тепер від них жодної користі, як вона того й бажала. Мама не хотіла, щоб її вбивці мали хоч якийсь шанс на порятунок.

Він тяжко зітхає.

— Річ у тім, що вона зізналася мені, що вимкнула свій посмертний вимикач багато років тому, а це означає, що вона, мабуть, знову увімкнула його минулої ночі.

— Чому вона це зробила?

— Єдине пояснення, яке я можу вигадати, — вона вважала, що їй загрожує небезпека. — Він чухає носа, дивлячись у бік казарм. — Вона казала мені, що планує розбудити селян після комендантської години й розповісти їм правду про цей острів. Пригадуєш реакцію Аділа, коли він дізнався? Він увірвався до школи з ножем і намагався відтяти їй голову. Я думаю, що хтось із селян, а може, й усі вони, загнали її на той склад і підпалили його. Вона, мабуть, стерла всім пам’ять, бо сподівалася врятуватися, але балка впала й убила її, перш ніж вона змогла звідти вибратися.

Він ствердно киває, явно задоволений власною версією, проте Тея налаштована більш скептично. За винятком Аділа, жоден селянин ніколи не завдавав шкоди іншому. Вони ніколи не билися. Навіть у дитячих іграх не було грубості. Вони такі миролюбні, що це вже еволюційна недієздатність. Думка про те, що вони можуть бути відповідальними за щось аж таке жорстоке, як смерть Німи, здається їй дико неправдоподібною.

— Ти справді припускаєш, що її вбили? — запитує Тея.

Гефест закасує рукав своєї футболки, показуючи їй подряпини на руках.

— Це сліди від нігтів, — каже він. — Зазвичай таке трапляється під час бійок, і я маю десятки таких подряпин на всьому тілі. Такі синці, як на плечах і зап’ястках, з’являються, коли тебе зв’язують, а ти намагаєшся вивільнитись із пут.

Його голос напружується від болісних спогадів.

— Я бачив таке раніше. Повір мені, Теє, немає іншого способу отримати такі травми. Селяни напали на нас минулої ночі.

Тея оглядає синці, потім пригадує зламані ребра й розпухлі обличчя селян. Гефест — єдина людина на острові, яка коли-небудь забрала чиєсь життя. Він знає, як битися і як убивати. Якщо вони прийшли по нього, цілком можливо, що саме він міг заподіяти такі травми.

— Ти маєш якусь отруту? — раптом запитує він.

— Отруту?

— Щойно селяни перенесуть усі наші запаси до кальдери, нам треба буде покінчити з ними. Отрута — найшвидший спосіб; інакше мені доведеться перерізати сто чотирнадцять горлянок. — Він зітхає від думок про майбутню роботу. — Це єдина можливість переконатися, що такого вже не повториться.

Тея кліпає, шокована його жорсткістю й тим, яким розумним Гефест вважає такий спосіб дій. У його голосі немає ані гніву, ані страху, ані жалю. Він так легко про це каже, ніби в них просто закінчилося молоко.

— Я не можу цього допустити, — уриваю я його. — Німа залишила мені інструкції щодо захисту мешканців села. Вони — майбутнє людства.

— І тому ти сиділа, склавши руки, і дозволила їм убити її? — гарчить він, роздратований моїм втручанням. — Твоїм єдиним обов’язком було захистити її.

— Мені шкода, що я не змогла запобігти смерті Німи, але помста лише погіршить наше нинішнє становище. Ваші їжа й вода залежать від селян. Вони доглядають ваше спорядження. Їхнє вбивство — жахлива стратегія виживання.

— Ти вічно знаєш, що сказати, — сердито пирхає він. — Кожне слово ідеально підібране, щоб викликати потрібну тобі реакцію. Я не довіряю тобі, Ебі. І ніколи не довіряв. Я бачив, як ти втерлася в довіру до моєї матері, переконуючи її давати тобі дедалі більше й більше незалежності. Вона забула, що ти не думаєш так, як ми, що ти симулюєш емоції, а не відчуваєш їх.

Зазвичай я не звертаю уваги на його гнів, але він розпалює в Теї обурення, розбурхуючи старі підозри, які я так старанно намагалася поховати.

— Можливо, я знаю, як зупинити туман, — раптом кажу я. — Посмертний вимикач створювався для того, щоб унеможливити замахи на життя Німи, але його вторинна мета — гарантувати, що її вбивця не виживе після злочину. Я зв’язана наказами Німи, але є лазівка, якою ми можемо скористатися. Якщо ви доведете, що її вбили, і стратите вбивцю, то посмертний вимикач виконає свою функцію. Тоді я знову зможу підняти бар’єр.

Тея низько, тваринно гарчить від невдоволення.

— Як ми знайдемо її вбивцю, якщо не пам’ятаємо жодної події минулої ночі?

— Я не можу відповісти на це питання, але хочу, щоб ви зрозуміли, що ця пропозиція передбачає ретельне розслідування. Я вимагатиму, щоб ви надали мені переконливі докази і, якщо це можливо, зізнання. Якщо я вважатиму, що ви шкодите селянам без жодної на те причини, я не підніму бар’єр — незалежно від того, які відповіді принесуть ваші методи.

— Німа мертва, а ти раптом висуваєш вимоги, — вибухає Гефест. — Ти — система спостереження з функцією людяності! Коли це ти стала тут головною?

— Коли твоя мати передала мені контроль над бар’єром, — відверто кажу я. — За сорок шість годин туман досягне узбережжя, і я пропоную вам спосіб зупинити його. Тому краще вам взятися до роботи, а не стояти тут і сперечатися.

— З чого нам почати? — у відчаї запитує Тея.

— З Еморі, — кажу я.

Розділ 30

Вони приходять на подвір’я й бачать, що пташина купіль пересунута на кілька метрів ліворуч, а там, де вона раніше стояла, — величезна пляма крові.

Клара стоїть навколішки в багнюці, збираючи землю в дерев’яні контейнери для аналізів, тоді як Еморі крокує їм назустріч, щоб привітатися. Я вже розповіла їй про туман, бар’єри і про мою угоду зі старійшинами. Вона знає, що вони прийдуть, і розуміє, якими важливими будуть подальші події.

— Купіль для птахів була не на своєму місці, — вигукує Еморі без передмов. — Вона стоїть на чотири метри лівіше, ніж учора, а це означає, що її пересунули, щоб приховати пляму крові.

Вона вказує на неї, ніби величезний килим із засохлої крові міг залишитися непоміченим.

— З якихось причин ми не мали знати, що Німа померла саме тут.

— Ти Еморі? — запитує Гефест, збитий із пантелику стрімкими зізнаннями цієї маленької кучерявої жінки.

— Так, — коротко відповідає вона.

Гефест кидає погляд на Тею.

— Одна з твоїх?

— Уже ні, — холодно відповідає вона. — Еморі була моєю наступницею лише два місяці, хоча вона й досі утримує рекорд як найбільш надокучлива з усіх, що в мене коли-небудь були.

Гефест фиркає, поглядаючи на пляму крові, а потім у бік оповитого димом складу.

— Убивця перемістив тіло, щоб створити враження нещасного випадку, — каже він, ігноруючи Еморі та звертаючись до Теї. — Мабуть, її вбили на цьому місці, віднесли тіло на склад і підпалили, сподіваючись, що полум’я приховає те, що сталося. Можливо, це і спрацювало б, якби не дощ, який загасив вогонь.

— Убивство? — повторює Еморі, обмінюючись із донькою нажаханим поглядом. Вона підозрювала, що це не нещасний випадок, але не хотіла в це вірити.

Їхнє приголомшене мовчання уриває скрегіт металу, коли Гефест заради експерименту штовхає пташину ванну.

— Вона важка, — бурчить він, оглядаючи червоний слід, що з’явився на його долоні. — Щоб її пересунути, знадобилося б кілька людей.

— Зрештою, нас було четверо, — підтверджує Еморі, намагаючись не думати про туман. — Мені довелося скликати людей із ферм на допомогу, але ти набагато сильніший за всіх нас. Ти зумів би це зробити сам.

Гефест кидає на неї гострий погляд, але вираз її обличчя абсолютно невинний, а голос цілком звичайний. Він дивиться на Тею в пошуку підтримки, але та колами обходить пляму.

— Ніхто не міг втратити стільки крові й вижити, — каже вона. — Не з нашим варварським медичним обладнанням. Ви не думали про те, що це могла б бути Хвей? — Вона кидає на Еморі сповнений виклику погляд. — Як я розумію, вона теж зникла.

Клара здригається, уявляючи собі, як Хвей лежить на землі, стікаючи кров’ю.

— Ось чому я збираю ці зразки, — каже вона, витираючи пил з очей. — Я віднесу їх до вашої лабораторії після того, як ми закінчимо.

— Якщо ця кров належить Хвей, то де її тіло? — запитує Еморі. — Її немає на складі разом з іншими, і жодні сліди не свідчать про те, що вона звідси пішла. Ти ж сама казала, що вона далеко не втекла б.

Тея розглядає цю думку з усіх боків, намагаючись знайти контраргумент, щоб кинути його Еморі у відповідь, проте це слушне зауваження.

— Кого хвилює ще один мертвий симул? — агресивно запитує Гефест, досі розлючений натяком Еморі на його причетність. — Гадаю, просто на одного підозрюваного менше. Селяни вбили Німу, і вони ж перемістили цю пташину купіль, аби приховати сліди. Туман наближається, а ми витрачаємо час на запитання, які не мають жодного значення. — Він дивиться на Тею. — Ти можеш слухати все це, якщо хочеш, але я збираюся знайти докази своєї правоти.

Він зривається й іде до воріт, здіймаючи хмару пилу.

— Він не може серйозно вірити в те, що ми вбили Німу, — промовляє Еморі спантеличеним голосом. — Ми любили її.

— Тільки тому, що ви не знали, яка вона насправді, — загадково відповідає Тея.

— Я дещо знайшла, — вигукує Клара, піднімаючи голку розтрощеного шприца з калюжі застиглої крові.

Вона простягає її матері, але Тея рвучко вириває голку з її пальців.

— Це вже другий шприц, який ми знайшли, — зазначає Еморі. — Ще один був під столом. І теж зламаний. Я подумала, що вони можуть бути з вашої лабораторії.

— Цілком можливо, — погоджується Тея. — Коли я прокинулася, то виявила, що моя аптечка пограбована.

— Є ідеї, для чого їх використали?

— Нам потрібні факти, а не ідеї. — Вона повертає Кларі зламаний шприц. — Проаналізуй це з іншими зразками, коли закінчиш тут.

— Хвей вчора принесла з кальдери металеву скриньку, — каже Еморі, різко змінюючи тему розмови. — Що було всередині?

Тея кидає погляд на Еморі, невдоволена різкістю її тону. Смертельна небезпека чи ні, але вона звикла до пристойності з боку селян.

— Чому питаєш?

— Тому що Німа принесла її на маяк минулої ночі. Очевидно, вона була для неї важливою, а тепер щось сталося з обома людьми, які доторкалися до неї.

Тея щипає себе за перенісся, чітко показуючи, що вважає ці запитання не вартими її часу. Вона б навіть не думала відповідати на них, якби не загроза для острова.

— Це була скринька для зразків, — неохоче пояснює вона. — Ми використовуємо їх, щоб збирати живці в саду всередині кальдери. Німа сказала мені, що залишила її там напередодні ввечері, і попросила забрати її на зворотному шляху до села. Я гадки не маю, навіщо вона їй знадобилась і що було всередині.

Погляд Еморі переходить на праву руку Теї. Пов’язка відклеїлася, оголивши подряпану долоню.

«Це незвичайна травма», — думає Еморі. Здебільшого люди прокинулися зі зламаними кістками чи синцями. Ніхто більше не мав нічого схожого.

Клара закінчує збирати зразки й починає змітати все назад у сумку.

— Я хочу, щоб ти вирушила на ферми, щойно завершиш аналізи, — вимагає Тея. — Якщо ґрунт заражений, хочу знати, що спричинило таке лихо. Якщо ми не зможемо всіх прогодувати, буде набагато більше трупів.

— Але…

— Іди, — наказує вона.

Клара кидає розпачливий погляд на Еморі, але мати нічого не може вдіяти, щоб заперечити наказ старійшини.

Запаковуючи набір для тестування назад у сумку, Клара закидає її на плече і, сутулячись, повертається до лабораторії.

— Я хочу, щоб ти дозволила мені продовжити розслідування, — промовляє Еморі, коли її донька відходить достатньо далеко.

Тея схрещує руки, розглядаючи свою колишню ученицю крізь примружені повіки.

Еморі почувається так, наче її шкіру труть металевою щіткою. Вона на мить слабне, відчайдушно бажаючи відвести погляд, але знає, як це відбувається; їй відомо, що саме Тея сподівається побачити. Випробування, які вона змушує пройти своїх наслідувачів, стосуються не лише інтелекту, а й сміливості.

У темряві на її вихованців чигає небезпека. Їх відправляють у руїни й через бурхливі води. Тея хоче бути впевненою, що людина, яку вона обере, не зламається й виконає своє завдання до кінця.

— Ти завжди відправляєш учнів на різні завдання, — каже Еморі, підбадьорена тим, що Тея не відкинула цю ідею. — Це було б те саме.

— Ти була ученицею і здалася, — відповідає Тея. — Це дуже підриває твої аргументи, тобі так не здається?

В історії трапляються моменти, коли цілі імперії, цілі гілки майбутнього залежать від слів однієї людини. Зазвичай вона цього навіть не усвідомлює. У неї немає часу планувати чи обмірковувати. Вона просто розтуляє рота й каже, і всесвіт набуває нового вигляду.

Еморі зараз одна з таких людей.

Якщо вона скаже щось не те, мрії Німи про людство зав’януть. Я б хотіла допомогти. Хотіла б її підштовхнути, підказати чи вплинути, але я розіграла вже більшість своїх карт, щоб виставити її перед Теєю.

Тепер усе залежить від Еморі.

— Ти пам’ятаєш, чому я звільнилася? — запитує вона, відчуваючи жар у потилиці. — Чому ми не ладнали?

— Бо ти не припиняла ставити запитання, — схвально відповідає Тея, розуміючи, до чого вона веде. — І ти була невтомною в пошуках відповідей. — Її очі звужуються. — Я не сумніваюся у твоїй природі, Еморі. Я сумніваюся у твоєму характері. Чому я маю довірити тобі щось аж таке важливе?

— Тому що або ти, або Гефест, найімовірніше, і є вбивцею, — відповідає вона без найменшого тремтіння в голосі.

Тея червоніє, але Еморі безтактно продовжує:

— Ніхто в цьому селі ніколи навмисно не завдавав шкоди іншому. Я не вірю, що це змінилося минулої ночі. Якщо я маю рацію, вам знадобиться третя сторона для розслідування, тому що ви не можете надалі довіряти одне одному.

— Навіщо мені вбивати свою наставницю? — запитує Тея низьким, грізним голосом. — Навіщо Гефесту вбивати власну матір?

— Я прошу тебе дозволити мені це з’ясувати, — відповідає Еморі. — Туман буде тут менш ніж за два дні, і якщо ми не дізнаємося, хто вбив Німу, він пошматує всіх, кого я люблю, включно з моєю донькою. Я не можу сидіти тут, склавши руки, і нічого не робити.

Вона шукає на обличчі Теї хоча б натяк на роздуми, але бачить лише зневагу й сумніви.

— Це те, що я вмію робити найкраще, — благає вона. — Дозволь мені бути корисною.

Розділ 31

Клара підіймається чотирма сходинками до лабораторії Теї, роздратування від того, що її так легко відправили сюди, замінюється радістю, що вона нарешті опинилася в прохолодному місці. Полуденне сонце на острові нещадне, воно вбиває майже все живе під ним. Майже кожна тварина тулиться до будь-якого клаптика тіні, який може знайти. Навіть океан принишкнув, заліг на дно й чекає, поки спека мине.

Лабораторія Теї — одне з небагатьох місць, де можна сховатися. На високій стелі досі видніються кілька робочих вентиляторів, які ледь обертаються, розрізаючи тепле повітря на вологі стрічки.

Клара дивиться на обладнання, намагаючись згадати, яке з них їй потрібне. Вона пропрацювала тут лише кілька тижнів перед експедицією й тепер ледве пам’ятає назви апаратів, не кажучи вже про їхнє призначення.

Щиро кажучи, вона досі їх боїться.

Тея завжди зневажливо ставилася до цих саморобних пристроїв, але для Клари це найближче відчуття старого світу, яке вона коли-небудь пізнавала. Ці миготливі лампочки та свистячі трубки, схожі на інструменти, за допомогою яких людство створило туман. У цій кімнаті технологія, здатна знову все знищити, а вона тут наосліп натискає на кнопки.

— Найгірше вже сталося, — кажу я. — Туман уже близько. Якщо поглянути на це під певним кутом, то воно навіть трохи звільняє.

Дивлячись під ноги, щоб не перечепитися через товсті чорні дроти, що тягнуться підлогою, Клара пробирається між столами до сканера для мікропроб.

Вмикаючи перемикач збоку, вона запускає пристрій, і на мить верхнє освітлення тьмяніє. Лабораторія живиться електроенергією, зібраною із сонячних панелей по всьому селу, але вони недостатньо ефективні, щоб підтримувати роботу всього обладнання одночасно, тому вона має вибирати обережно.

На дисплеї з’являються результати аналізу крові, зразок якої Клара вчора взяла в Бена, маленького хлопчика, якого вони знайшли в саду. Їй здається, що це сталося кілька тижнів тому. Вона досі не розуміє, чому Тея хотіла його перевірити. У його крові не було нічого незвичайного.

Клара зітхає, забираючи результати з екрана. Учорашні таємниці раптом здаються не такими вже й важливими.

Вона кладе шприц під сканер, але там недостатньо залишків для аналізу. Вона замінює його на зразок просоченого кров’ю ґрунту, знайдений під пташиною купіллю, збільшує зображення і бачить озерце червоних і білих кров’яних тілець, плазми та тромбоцитів, медичних наноботів[9] і «сірих» клітин — мікроскопічних лабораторій, здатних боротися з пандеміями, які стали щорічною загрозою в старому світі.

— Кров Німи, — бурмоче вона, поки дисплей автоматично зіставляє зразок із базою даних. — Жодних відхилень. Жодних отрут.

Згортаючи результати попереднього тесту, Клара кладе під сканер другий зразок ґрунту, який підтверджує результати першого, але саме від третього зразка їй перехоплює дух.

— Кров Хвей, — кволо промовляє вона, читаючи результати на дисплеї. — Тея мала рацію. На Хвей також напали біля пташиної купелі.

Розділ 32

Тея проводить Еморі до кабіни вагона, потім різко натискає важіль, і той здригається, запрацювавши. Вона застрибує всередину на ходу, а потім підходить до вікна поруч з Еморі.

— Куди ми їдемо? — нервово запитує Еморі.

Тея мовчить відтоді, як вони покинули подвір’я, тому Еморі досі не розуміє, чи дозволить вона їй розслідувати вбивство і навіщо вони підіймаються до вулкана.

— Якщо ти збираєшся розслідувати вбивство Німи, то мусиш ознайомитися з усіма фактами, — чітко промовляє вона.

— Ти дозволиш мені це зробити? Чому?

— Тому що ані я, ані Гефест, ані навіть Німа, якби вона була ще жива, не помітили б того, що пташина купіль на чотири метри зміщена зі свого місця, — каже вона. — Ти маєш рацію. Це тобі вдається найкраще.

Еморі відвертає обличчя, щоб приховати радість, і хапається обома руками за порожню віконну раму, коли вони пролітають над задньою стіною, підіймаючись дедалі вище. Вона може розгледіти геть усе узбережжя аж до ферм, де працюють селяни. З такої віддалі вони схожі на мурах та зовсім не відрізняються одне від одного. Думка про можливу загибель усіх цих людей менш ніж за два дні болісно стискає її серце.

— Коли ти збираєшся розповісти їм про туман? — запитує Еморі.

— Я буду тягнути якомога довше, — відповідає Тея. — Не хочу відвертати їхню увагу. Ще врожай потрібно зібрати, й інструменти потребують ремонту. Що більше роботи ми зробимо зараз, щоб підготуватися до евакуації, то більше матимемо шансів пізніше.

Вагон уже на півдорозі до вулкана, родючий ґрунт перетікає в чорний обсидіан, його скляна поверхня відблискує під сонцем. Востаннє Еморі була тут невдовзі після того, як стала ученицею. А за кілька місяців роботи в компанії Теї зрозуміла, що таке життя не для неї.

Єдиною причиною її затримки там були Джек та інші. Їй подобалося почуватися частиною цієї групи. Кожен із них мав дух авантюриста, що рідкість для села. Вони були розумними, сміливими й померли надто молодими. Іноді Еморі загадується над питанням, що було б, якби вона не покинула їх. Вона точно знає, що не дала б їм поплисти в той шторм, незалежно від наказів Теї.

Можливо, вони б усе одно вирушили, але не Джек. Він би ніколи не залишив Еморі саму на невідомому березі, далеко від дому. Якби вона змогла протриматися, він був би живий, і це почуття провини з’їдає її щодня.

— У тебе були причини убити Німу? — прямо запитує вона Тею.

На обличчі Теї проступають гнів, страх, жаль і біль, та за мить воно знову набуває нейтрального виразу.

— Ти справді не схожа на інших мешканців села, — неохоче промовляє вона. — Колись із тебе вийшла б хороша Послідовниця.

— А що це?

— Щось давно забуте, — задумливо відповідає вона. — Як і все інше, що мало цінність.

— Ти не відповіла на запитання, — нагадує Еморі.

— Ми разом прожили в пастці на цьому острові дев’яносто років, — нарешті каже вона. — Якби я збиралася вбити її, то зробила б це набагато раніше.

— Може, щось змінилося минулої ночі?

— Це б мало бути щось велике, — туманно відповідає Тея.

— А як щодо Гефеста? Як він ставився до своєї матері?

— Я не виконуватиму твою роботу за тебе, Еморі. Якщо ти хочеш отримати відповіді, тобі доведеться запитати його самій.

Вагончик прибуває на станцію з м’яким гуркотом, зупиняються скреготливі колеса. Тея виходить, не озираючись, і веде Еморі через автоматичні скляні двері до саду, де вони знаходять з десяток мішків із зерном, сільськогосподарські інструменти та чотири ящики з овочами, складені біля дерева.

— Це частина зниклих запасів, — каже Тея, беручи манго. Їх, мабуть, принесли сюди минулої ночі.

— Тут достатньо, щоб заснувати невелику ферму, — зауважує Еморі, поглядаючи на мотику. — Мабуть, ми почали евакуацію одразу після смерті Німи.

— Можливо, — відповідає Тея та береться перераховувати всі коробки й мішки. — Але де решта? У нас було вдосталь провізії, щоб пів року годувати все село. А цього вистачить лише на кілька днів.

Спантеличена, вона веде Еморі через сад, розганяючи сотні яскравих метеликів, що сидять на листі. Зі склепіння краплями стікає волога, скло на диво темне попри яскраве сонячне світло ззовні. Десь далеко вони чують дзюрчання води й тихий гул обладнання.

Вони виходять на золотисту галявину, де три величезні краплі роси звисають із мерехтливої лози, товстішої за тіло Еморі.

Її очі розширюються, рот роззявляється.

У найближчій до неї росинці плаває, згорнувшись у позі ембріона, маленька дівчинка. Вона на вигляд набагато молодша за восьмирічних дітей, які прибувають до села.

— Звідси беруться ваші люди, — каже Тея, підіймаючи руку, щоб доторкнутися до краплі, яка бринить під її дотиком. — Щоразу, коли хтось помирає, ми вирощуємо дитину на заміну. Це дитина, яка наступного місяця замінить Аврору.

Еморі здивовано дивиться на дівчинку. Здебільшого спогади селян починаються з канатної дороги, і жоден із них не пам’ятає нічого, що було до неї.

Німа розповідала їм, що пологи в старому світі не шанувалися, оскільки багато матерів не хотіли терпіти дискомфорт. Вона ніколи не пояснювала, що замінило цей природний процес.

— Німа попросила мене прийти в село минулої ночі після комендантської години, — розповідає Тея, шанобливо перейшовши на шепіт. — Вона сказала, що розбудить усіх і розповість вам правду про те, звідки ви прийшли та для чого потрібні.

Її тон змінився, став доволі невпевненим. Еморі обходить краплину роси, щоб краще її розгледіти, і здивовано помічає, що Тея здається знервованою.

— Що ти маєш на увазі, кажучи, що вона збиралася розповісти нам «для чого ми потрібні»?

— Ви не люди, — відповідає Тея. — Ви — продукт, Еморі. Щось, що Блекгелз виробляв і продавав, так само як посудомийні машини або телефони. Під цією декоративною шкірою в тебе більше спільного з цими рослинами, ніж у мене чи Гефеста.

Еморі хитає головою, але аргументів не знаходить. Слова Теї надто безглузді. Німа викладала в них історію. Вони нащадки перших біженців, які прибули на острів. Вони останні з людства. Вони збираються перебудувати світ.

— За сорок років до появи туману Німа створила перше покоління вашого виду, щоб ви могли воювати замість людей. Вона продала вас якомусь уряду, який мав кредитну картку, а на отримані гроші купила цей острів.

Еморі ледве чує Тею через шум власних думок. Вона просто хоче, щоб та замовкла, дала їй хвилину все осмислити. Але інформація скидається на меблі, які силоміць пхають у вже переповнену кімнату.

— Вона називала вас симулякрами[10], і ви були такими успішними, що врешті-решт вона пристосувала вас до ринку житлової нерухомості, — продовжує Тея, поглядаючи на маленьку дівчинку, яка плаває в краплі роси. — Тоді вона дала вам обличчя й наповнила наполовину переконливими емоціями.

Її тон чітко свідчить, що вона вважає це дуже поганою ідею.

— Кожен, хто мав заощадження, міг придбати хлопця чи дівчину, слугу чи водія. Ось чому ви живете лише до шістдесяти років. Це вбудоване старіння, спосіб гарантувати, що клієнти Блекгелзу завжди купуватимуть найновішу модель.

Світ Еморі перевертається з ніг на голову. Її млоїть, вона підходить до дерева, ледь набираючи в груди повітря, й намагається стримати приступ нудоти.

— А ви… — Вона ковтає і пробує ще раз: — Ви з Гефестом…

— Ми люди, — підтверджує Тея, не годна стримати гордості в голосі. — Нас залишилося сто сорок дев’ять, але решта в стазисних капсулах[11] у Блекгелзі. Ми не хотіли проспати катастрофу. Я хочу знищити туман, а Гефест не хотів залишати матір.

— Блекгелз зник, — хрипко промовила Еморі. — Туман…

— Капсули герметично запечатані в захищеній кімнаті, — пояснює Тея. — Ми не можемо до них дістатися, але вони будуть у цілковитій безпеці, допоки ми не проникнемо всередину. Наші люди спатимуть під час відбудови. Для цього й потрібні ваші люди. Щовечора, після комендантської години, ви йдете на свою другу роботу. Ви обслуговуєте обладнання, яке підтримує їхнє життя. Витираєте пил із сонячних панелей, ремонтуєте хвильові генератори. Зрештою, коли ми з’ясуємо, як розсіяти туман, ви відбудуєте міста, щоб ми могли їх розбудити. Там вони не старіють, тож вийдуть звідти готовими до свого звичного життя. Ваші люди підстригатимуть їхні газони, готуватимуть коктейлі й робитимуть усе, чого їм захочеться. Це угода, яку Німа уклала з ними, коли настав кінець світу. І це вона сказала тобі минулої ночі, і саме тому Гефест вважає, що ваші люди її вбили.

Розділ 33

Еморі повертається до канатної дороги, перебуваючи ніби в тумані й не помічаючи світу навколо.

Її думки змішуються, але найдужче вона відчуває сором. Зошити під її ліжком заповнені запитаннями, але з якихось причин їй ніколи не спадало на думку замислитися, чому старійшини набагато вищі та стрункіші за них або чому кожен селянин так інстинктивно ставиться до них із пошаною.

«Нас створили служити їм, — думає вона. — Авжеж, вони хотіли, щоб ми були меншими. Ніхто не хоче почуватися нижчим за своє творіння».

— Чому Німа брехала нам? — запитує вона врешті-решт. — Навіщо саджати нас у класну кімнату й удавати, що ми люди?

— Повіриш мені чи ні, але вона намагалася бути доброю, — відповідає Тея. — Перші кілька поколінь вашого виду вдалися незграбними й дурними, їх неможливо було сплутати з людьми, але після того, як ми застрягли тут, Німа стала втручатися у вашу ДНК: змінювати вас, робити більш схожими на людей. Зрештою, на мою думку, вона обдурила саму себе. Нею заволоділа провина. Вона хотіла, щоб ви мали справжнє життя.

Еморі відчуває, наче її серце міцно стиснули в кулак. Усе своє життя вона ненавиділа брехню й завжди пишалася тим, що протистояла їй попри всі незручності. Але тепер вона виявила, що найбільша брехня — це вона сама. Усе в ній вибране кимось іншим. Навіть цікавість, якою вона так пишалася, була результатом зміни Німою набору функцій у машині.

— Відверто кажучи, я завжди вважала її одержимість вашим видом трохи збоченою, — каже Тея, переходячи струмок. — Попри всі її зусилля ви досі не люди. Ви не здатні на творчість чи оригінальність. Ви просто мімікрія. Ви не можете бути чимось більшим за те, чим ми вас створили. Ви навіть не можете розмножуватися. Якщо ці капсули зламаються, увесь ваш вид просто вимре. Здавалося, вона закохалася у своїх ляльок. Я припускала, що вона щось недоговорює, що у всьому цьому закладена якась вища мета, але, можливо, їй просто було самотньо.

У її голосі відчувається певний відтінок презирства, але не до емоцій, а до людей, які їх відчувають.

Еморі простягає долоні, щоб зловити краплинки, що падають із даху, і відчуває, як ті просочують її футболку. Вона спостерігає, як краплі стікають шкірою, пробираючись крізь дрібні волосинки.

Вона заплющує очі та глибоко вдихає.

«Я жива, — думає вона. — Створена чи ні, я жива. Я маю цінність. Ми всі маємо цінність».

Вона згадує птахів Клари й човни свого батька. Вона пам’ятає, як Матіс висікав свої статуї, і чорні руки Маґдалини, укриті вугіллям від її ескізів. Вона пам’ятає сміх, їжу і те, як усі піклуються одне про одного. І всі ці враження — не заслуга Німи.

Її світ досі здається паперовим, але тепер він зміцнів і став менш схильний до руйнування. У ньому народжуються нові запитання.

— Чому Німа вирішила розповісти нам правду минулої ночі? — запитує вона, тепер більш схожа на себе колишню. — Чи було щось, що спровокувало її на це?

Тея хитає головою, розмірковуючи над запитанням.

— Німа не мислила прямолінійно, — нарешті каже вона. — Вона розв’язувала проблеми, підходячи до них під правильним кутом, бачила речі, про які ми б ніколи не подумали. Ти маєш запитати, не чому вона це робила, а яку проблему вона намагалася вирішити.

Тея натискає зелену кнопку, і скляні двері із шумом відчиняються. Вологість саду в кальдері відразу змінюється бетонними стінами станції канатної дороги й гарячим закрученим вітром. Знову йде дощ, темними плямами вкриваючи сіру платформу.

— Навіщо ти мені це показала? — запитує Еморі.

— У селі ти сказала мені, що тільки двоє людей могли вбити Німу, але ти помилилась. Тому я привела тебе сюди. Здатність вбивати — така сама частина твоєї ДНК, як і моєї, а можливо, навіть більша. Ваш вид створений, щоб бути солдатами, задовго до того, як ми перетворили вас на робітників.

— Ми не здатні на насильство, — вперто заперечує Еморі.

— Звісно, що здатні, — єхидно посміхається Тея. — Ви тільки думаєте, що не здатні, тому що Ебі сидить у ваших головах із самого народження і визначає вашу поведінку. Вирішує, що ви будете добрими, милими, ввічливими. Ти коли-небудь замислювалася, якою б ти стала, якби вона не сиділа там і не підштовхувала тебе бути кращою?

Її погляд згасає.

— Якщо ти збираєшся розслідувати, я не хочу, щоб тебе засліплювали відданість чи брак фактів. Тобі потрібен неупереджений погляд. Почни з Аділа. Він дізнався, хто ви насправді, ще п’ять років тому й одразу ж зі скальпелем напав на Німу. Я впевнена, що він би знову спробував, якби йому дали шанс.

— Як Аділ дізнався правду?

— Він побачив дещо, чого не мав бачити, але це все, що Німа мені розповіла.

— Ти знаєш, де я можу його знайти?

— У нього є сховок за фермами. Приблизно година ходьби звідти.

Тея жестом запрошує Еморі зайти до вагончика й натискає на важіль, потім акуратно застрибує слідом за нею.

Канатна дорога здригається й зупиняється, зловісно погойдуючись від вітру.

— З’єднання ослабло, — зітхає вона, переступає через щілину на платформу й підходить до великої металевої скриньки поруч із колесами, що обертаються. На ній лежить одна з вирізьблених Кларою пташок, немов пропонує трохи радості, щоб розвіяти морок, що огортає Еморі.

Тея смикає дверцята, за ними складний клубок електроніки, відремонтованої за допомогою компонентів, які зміг знайти Гефест.

Насупившись, вона береться перебирати дроти.

— Щойно ти повернешся на землю, я дам тобі повну свободу дій у розслідуванні, хай куди воно тебе приведе, — каже вона. — Жодної комендантської години, жодних обмежень і жодного втручання. Ти звітуватимеш безпосередньо мені та триматимеш своє завдання в таємниці від Гефеста. Якщо він дізнається, що ти в цьому замішана, буде дуже погано. На твоєму місці я б навчилася жити без їжі та сну наступні два дні. Тобі знадобиться кожна секунда.

— Якщо я знайду вбивцю, ти стратиш його? — гукає Еморі з вагончика.

— Гефест про це подбає, — холодно відповідає Тея, та довгим вказівним пальцем підштовхує розхитаний шматок металу на місце.

— Що буде, якщо я дізнаюся, що це ти? Ти справді думаєш, що він хотів би нашкодити своїй єдиній подрузі?

Тіло Теї напружується, її руки завмирають.

— Я б ніколи не поставила його в таке становище, — похмуро відповідає вона. — Якщо ти знайдеш докази, що саме я вбила Німу, то я сама човном попливу до туману.

Розділ 34

До ферм лише дев’ять хвилин ходьби приємною стежкою, яка то звужується, то розширюється, спускаючись до води, а потім підіймаючись високо над нею. Селяни повертаються після ранку на фермах. Вони важко ступають, тихо перемовляючись, схилені під тягарем пережитого горя.

— Мусимо розповісти їм, хто ми насправді, — каже Клара й закидає ранець на плече. — Несправедливо тримати їх у невіданні.

— Тея зробить це сьогодні ввечері, — каже Еморі.

Клара чекала біля канатної дороги, коли вагончик повернеться із саду всередині кальдери. Еморі стримувалася, доки Тея не пішла до своєї лабораторії, а потім дала волю емоціям, які накопичилися всередині на зворотному шляху. Вона плакала майже двадцять хвилин, забившись у куток кабіни, не годна говорити, а донька сиділа поруч, притиснувшись до неї, і мовчала.

Лише коли сльози висохли, Еморі змогла розповісти Кларі про те, що дізналася. Донька сприйняла інформацію з дивовижним спокоєм.

На відміну від Еморі, яка завжди почувалася віддаленою від інших селян, Клара вже давно прийняла бажання бути в центрі, прагнення подвійної утіхи — конформізму та влади. Клара знає, що вона поступливіша за свою матір. Вона знає, що краще виконує накази. Чесно кажучи, усвідомлення особливостей свого створення заспокоює її. Якась її частина відчуває, що вона нарешті знайшла пояснення чомусь, що завжди здавалося їй вадою.

Вони йдуть пліч-о-пліч мовчки, ніяковіючи одна перед одною після стількох років суперечок. Еморі прямує до Аділа, а Клара має зібрати зразки зараженого ґрунту, про які просила Тея.

— Що це за цифри? — запитує Еморі, показуючи на зап’ястя Клари.

— Я прокинулася з ними, — пояснює вона. — Мабуть, записала їх минулої ночі, але не пам’ятаю навіщо.

— Це не ти їх записала.

— Звідки ти знаєш?

— Вони на твоєму правому зап’ясті, а ти — правша.

Гавкіт привертає увагу Еморі до скель, де на сонці розляглися тюлені, а над головою кружляють кайри, чирянки, поморники та стрижі, яскраві барви яких спалахують на тлі блакитного неба. Багато цих видів не місцеві, за останні двісті років вони адаптували свій міграційний цикл і раціон і геть утратили схожість зі своїми предками.

— Знаєш, що мене непокоїть? — раптом запитує Еморі.

— Після пережитого тобою ранку я, мабуть, не змогла б звузити список і до десяти пунктів, — відповідає Клара, досі розглядаючи цифри.

— Інструменти, — каже Еморі, майже не слухаючи. — Сьогодні вранці вони були не на своїх місцях, ніби оркестр використовував їх минулої ночі. Гадаю, це доволі святково.

— Може, спочатку група грала, а потім Німа сказала нам правду?

— Думаєш, це схоже на Німу? Чому вона дозволила нам співати й танцювати, а потім повідомила таку приголомшливу новину?

Клара дивиться на іскристе море, палко мріючи поплавати. Їй спекотно, вона вся брудна та пригнічена. Прохолодна вода стала б чудовим перепочинком, але в неї є завдання. Навіть якби вона була вільною, море навколо кишить акулами. Ніхто не наважується до нього підходити.

— Я проаналізувала зразки ґрунту, які взяла з-під пташиної ванни, — каже Клара, перемагаючи бажання скупатись. — Там були сліди крові Хвей і Німи. Вони були разом, коли… — Вона замовкає, бо не може закінчити речення.

Еморі дивиться на доньку, обличчя якої розчервонілося від спеки, а веснянки розкидані ним, наче острівці.

Їй дуже хочеться дібрати потрібні слова, але вона ніколи не вміла втішати людей. У цьому вона схожа на батька. Еморі розтуляє рот, і з нього ллється правда, а це дуже рідко те, що люди хочуть чути.

Заспокоєння завжди було роботою Джека або її дідуся. Вони навіть не мусили говорити. Вони просто були поруч. І змушували людей почуватися в безпеці.

На превелике полегшення, Маґдалина поспішає до них крізь натовп селян, кидаючи стурбовані погляди через плече на Бена, який грається із Шерко в кам’яних басейнах.

— З тобою все гаразд? — запитує Еморі, коли художниця заламує руки.

— Ми щойно витратили цілу годину на пошуки Бена, — каже вона собі під ніс. — Ми знайшли його на кордоні ферм, у світі власних думок, де він малював пальцем по землі.

Еморі дивиться на маленького хлопчика. Вона пам’ятає, як він вчора приїхав канатною дорогою, але вона не звернула на нього особливої уваги, бо була поруч із Кларою. У нього пісочне волосся й кирпатий ніс, а ручки й ніжки чекають, що їх займуть важкою роботою. Він приблизно таких самих зросту й статури, як і всі маленькі хлопчики, яких коли-небудь привозили до села, і ніщо не виказує, чому він так лякає Маґдалину.

Художниця дістає із сумки свій альбом і перегортає на останню сторінку, вкриту формулами й рівняннями, дивними недбало записаними символами.

— Я скопіювала його малюнки, — каже Маґдалина, тицяючи їх у руки Еморі, ніби сахаючись від них. — Не те щоб я знала, що вони означають.

— Це надзвичайно складна математика, — виголошує Клара й забирає в матері книгу. — Я бачила, як над такими рівняннями працювала Тея, але жодного разу — коли хтось інший. — Вона облизує губи, солоні від морських бризок. — Тея попросила мене взяти зразок крові Бена того дня, коли ми привезли його з кальдери. Мабуть, ось через це. Він не має володіти такими знаннями.

— Я не думаю, що він знає, — каже Маґдалина. — Після того, як ми його знайшли, я запитала, що він робить, і він ніби прокинувся зі сну. Здавалося, він їх не впізнав.

Вітер підхоплює сторінку, перевертаючи її. Попередню хтось вирвав, залишивши лише пошматований край малюнка.

— Я думала, ти ненавидиш виривати з альбомів сторінки, — каже Еморі.

— Твоя правда, — байдуже відповідає Маґдалина. — Мабуть, це сталося після комендантської години, бо я не пам’ятаю, щоб я це робила.

— Можливо, ескіз був доволі недбалим, — дражнить Клара.

— Якби мене хвилювала якість, то вся ця книжка була б пошарпана на краях, — жартівливо відповідає та.

— Що це? — запитує Еморі, примружившись на кілька цифр на пошарпаній сторінці.

— Я завжди записую дату й час, — пояснює Маґдалина. — Очевидно, я не спала й малювала близько опівночі.

— Мені цікаво, що такого ти намалювала? — запитує Клара.

— Напевно, ми ніколи не дізнаємося, — задумливо відповідає Маґдалина. — Шкода. Я ніколи не бачила ночі, але чула, що вона прекрасна.

Еморі відтягує подругу якомога далі від натовпу, до припливних басейнів на узбережжі. Вони вкриті свіжими водоростями, а риба застрягла в крихітних озерцях, чекаючи, поки їхній світ прийде й поверне її додому.

— Я йду до Аділа, — каже вона. — Я хотіла дізнатися, чи є в тебе повідомлення, яке б ти хотіла передати.

— Аділ? — Обличчя Маґдалини сяє надією. — Він живий?

— Схоже, що так. Тея сказала мені, що він живе в хатині на схід звідси.

Маґдалина притискає руку до серця, переповнена радістю. Усі дні без винятку вона думала про свого дідуся.

— Навіщо ти йдеш до нього? — запитує вона, дивлячись у напрямку шляху. — Можна мені з тобою?

Еморі швидко пояснює всі події від самого ранку, хоча й оминає частину про те, що захисний бар’єр не працює. Маґдалина засмучується, що в булочці виявилося забагато родзинок. Вона могла б насолодитися ще одним безтурботним днем, поки не дізнається, що острів приречений.

— Тея помиляється щодо Аділа, — промовляє Маґдалина, вислухавши Еморі. — Він ніколи б не вбив Німу.

— Він напав на неї, Меґс, — зауважує Клара якомога м’якіше.

— Йому було погано, — каже Маґдалина, беручи Еморі за руки. — Ти ж пам’ятаєш, яким він був. Він ладен був віддати будь-кому все, що завгодно. Він просто хотів, щоб ми були щасливі.

— Я пам’ятаю, — відповідає Еморі, згадуючи ті дні. — Аділ був найкращим другом Матіса й часто сидів із ним під час роботи. Вони цілими днями говорили про філософію, радіючи, що ніколи нікуди не поспішають.

Еморі згадує, що село його цінувало. Він був муляром, жилавим і сильним, завжди метушився. Він пив нескінченні чашки імбирного чаю й ніколи не відходив від кухні. Він був теплим і добрим, і всі його любили.

Чи міг цей чоловік убити Німу?

Її серце каже «ні», але воно й не вірить, що будь-хто інший міг, і це підставляє його під сумнів.

— Я йду туди не для того, щоб звинувачувати його, — зауважує Еморі. — Я просто хочу почути його версію історії.

— Хтось мусить, — відповідає Маґдалина. — Знаєш, того ранку, коли він… — вона затинається, невпевнена в правильності формулювань, — зробив те, що зробив, він спершу обшукав мою кімнату в гуртожитку. Усі картини, на яких я намалювала старійшин, він пошматував ножем.

— Чому?

— Я не знаю, але він ніколи б не зіпсував мої роботи без причини. Він любив мої картини. Він єдиний їх любив. — Вона заплющує очі, намагаючись промовляти крізь свій біль. — Потім він пішов до школи. Розповідали, що Аділ одразу ж напав на Німу, але вони спочатку поговорили. Я була там, позаду нього. Він без упину просив її віддати їх. Він повторював це знову і знову. Благав її.

— Віддати що?

Маґдалина мотає головою.

— Ніхто з них так і не сказав, і його одразу ж вигнали. І це останні слова, які я від нього чула.

Розділ 35

Штовхнувши дерев’яну хвіртку, Еморі та Клара заходять на ферми, що годують село. Вони розташовані на вузькому плато між підніжжям вулкана та скелястим узбережжям. Чорнозем багатий на поживні речовини, і всі мешканці мають ділянку завбільшки з десять стовпів, на яких мають вирощувати власну їжу.

Ділянки розбиті на рівні квадрати, де у впорядкованих рядах ростуть морква, авокадо й салат. Клаптики з червоними, зеленими й жовтими перцями обрамляють стебла кукурудзи, що проростає, наче феєрверк, а баклажани звисають аж занадто низько над купами сухого гною.

Тут є майже всі овочі, які тільки можна собі уявити, деякі з них ховаються під плющем, інші — страждають під палючим сонцем. Ліворуч біля огорожі збираються вівці, і майже на кожній ділянці стоїть вулик, щоб забезпечити селян медом.

Серед усього цього різнобарв’я та життя Еморі стривожено помічає велику гнилу ділянку, яка поширюється серед здорових рослин; овочі зогнили та втратили колір.

— Що могло спричинити таке за одну ніч? — запитує Еморі, зриваючи помідор із лози та спостерігаючи, як він розкладається в її руці. — Це може бути хвороба?

— Це не хвороба, — відповідає Клара. — Вони не діють так швидко.

Вона бере трохи ґрунту й нюхає його.

— Пахне хімікатами, — зауважує, пропускаючи його між пальцями. Попорпавшись у сумці, Клара дістає набір для тестування.

Їхню увагу привертає бурчання — Шилпа й Аббас тягнуть коров’ячу тушу до свіжовикопаної ями, залишивши лопати на землі. Вони такі забрьохані, ніби самі звідти виповзли.

Корова померла в укритті, яке селяни використовують, щоб врятуватися від спеки. На підлозі застигла калюжа крові, блискуча поверхня якої поцяткована слідами ніг.

Згодом Еморі зауважує, що Шилпа ходить босоніж, і простягає їй запасну пару взуття, яку я попросила її принести.

— Ви прийшли якраз вчасно, — вдячно відповідає Шилпа, занурюючи ноги у відро з водою, що стоїть поруч, і змиваючи бруд. — Земля нагрівається. Я вже думала, що доведеться бігти додому.

— Чому ти босоніж? — цікавиться Еморі.

— Гадки не маю, — знизує плечима Шилпа. — Я заснула в чоботях, а прокинулася вже без них. Хтось залишив мені свої сандалі, але вони не дуже годяться для цієї кам’янистої землі.

Зморшка на її лобі — єдина ознака здивування, оскільки весь ранок я вмовляла її приборкати цікавість.

— Ти чула про Німу та інших? — запитує Аббас.

— Мама знайшла їх.

— Корова була живою до комендантської години? — запитує Еморі, яка не слухала. Вона дивиться на липку багряну калюжу, де лежала корова.

— Так, — зітхає Шилпа. — Бідолаха померла в страху, поки ми спали.

— Це означає, що її кров за ніч застигла, — каже Еморі. — Ці сліди не можуть бути вашими. У твоїх черевиків був надламаний каблук?

— Саме так. Ти їх бачила?

— Ось відбиток у калюжі, — пояснює Еморі. — Хтось прийшов сюди в сандалях, але потім зрозумів, що вони не підходять для цієї місцевості. Він побачив, що ти спиш, поміняв свої сандалі на твої черевики та пішов на схід, але не сам. Разом із ним були ще двоє, ось їхні сліди.

Шилпа й Аббас обмінюються порожніми поглядами, а Еморі опускається на коліна біля калюжі, вивчаючи сліди в застиглій крові.

— Я знаю цю пару, — каже Еморі. — Це мої сліди, я тягнула візок. Тут видно рівчаки від коліс.

Подякувавши Шилпі та Аббасу за допомогу, Еморі взялася шукати й інші сліди, але дощ, що періщив усю ніч, змив їх. Вона доходить до східного краю ферм, позначеного пошматованими червоними прапорцями, які з роками стають усе більш потертими, але слідів більше не знаходить. За цією точкою місцевість стає кам’янистою й підступною. Її неможливо обробляти і майже так само важко перетнути.

Селянам забороняється перетинати цей кордон без супроводу старійшини, але немає жодної причини, чому б вони хотіли це зробити. Якщо комусь потрібно дістатися східного узбережжя острова, то він зазвичай користується човном або ж канатною дорогою до кальдери, а потім козячою стежкою вниз. Обидва шляхи набагато швидші, і так набагато менше шансів залишитися зі зламаною щиколоткою.

За кілька кроків попереду росте стара покручена яблуня, і, сховавшись під її гіллям, Еморі помічає третю пару слідів.

— Я покинула село, — спантеличено промовляє вона. — Як я знаю, тут є лише хатина Аділа. Що ж змусило трьох людей піти туди посеред ночі?

— З’ясуймо, — каже Клара, переступаючи лінію кордону.

Її тіло застигає на півкроці, а рот так і розтулений на слові «з’ясуймо».

— Ти знаєш, що я не можу дозволити тобі вийти за межі села, — кажу я подумки, розвертаючи її на місці, і веду назад до Еморі.

Діти іноді грають у цю гру, коли їм нудно, перевіряючи, як далеко вони зможуть зайти, перш ніж я візьму під контроль їхні тіла. Це не боляче. Вони просто на деякий час стають пасажирами.

— Навіщо ти це зробила? — запитує Клара, махаючи рукою на безплідну місцевість. — Я провела там останні три тижні.

— Ти була з Теєю, — зауважую я. — Якщо ти хочеш піти в розвідку з матір’ю, тобі потрібен дозвіл старійшини.

Клара кидає на матір благальний погляд, але думки Еморі вже в зовсім іншому місці.

— Якщо ти можеш контролювати будь-кого, то чому померла Німа? Як Аділу вдалося завдати їй шкоди стільки років тому?

— По-перше, я не можу контролювати людей. Я не пов’язана з ними так само, як із твоїм народом. Я навіть не можу вплинути на них комендантською годиною. По-друге, Аділ страждає на одну з нейродегенеративних хвороб, про які згадувала Тея сьогодні вранці. Вона вб’є його, але наразі він повністю вільний від мого контролю, і так було останні п’ять років. Зрештою, мені потрібно кілька секунд, щоб взяти під контроль чиєсь тіло. Будь-хто, хто діяв зопалу, ще й спонтанно, встиг би зарізати Німу.

— Якщо Аділ вільний від твого контролю, чому він не спробував завдати шкоди Німі раніше?

— Якби він це зробив, життя Маґдалини наразилось би на небезпеку, — кажу я. — Такими були умови його вигнання.

Еморі здригається, спостерігаючи як Клара повертається до прапорців, з тугою вдивляючись у далечінь.

— Хвей може бути десь там, — каже вона. — Будь ласка, мамо. Я мушу знайти її.

— Це надто небезпечно.

— Туман буде тут менш ніж за два дні. Зараз усе небезпечно.

Еморі безпорадно дивиться на доньку.

— Ебі, будь ласка, запитай Тею, чи може Клара піти зі мною. Я не впораюся з цим самотужки.

Розділ 36

Еморі ледь чутно зойкає, намагаючись утримати рівновагу на гравії, який вперто тягне її вниз пагорбом. Останню годину вони провели, йдучи за уламками дерев і дивними вцілілими слідами, полями гострої як бритва вулканічної породи й уздовж обвалених виступів, густими заростями кропиви та стародавніми асфальтованими дорогами, майже розтрощеними на щебінь.

Не раз їм доводилося повертатися назад, бо вони усвідомлювали, що геть заблукали, поки хтось із них не помічав ледь видимий обрис підбора в землі, який не змився дощем. Будь-хто, прийшовши сюди з іншою метою, уже давно здався б, але Еморі досі уявляє собі туман, що котиться селом, і крики Клари, коли він накриває її з головою.

Її донька вже майже на вершині й просувається без особливих зусиль. Почувши, що мати бореться зі схилом, вона спускається і простягає їй руку.

Еморі береться за неї із сумішшю заздрощів і гордості. Ще дитиною Клара використовувала опори радіовежі в селі як скелелазний каркас, а її друзі залишалися внизу та кликали її, коли вона підіймалася все вище й вище. На жаль, її вправність не поширювалася на спуск назад.

Еморі сумно всміхається, згадуючи, як їй доводилося заспокоювати заплакану Клару, поки її чоловік, Джек, підіймався драбиною, щоб до неї дістатися.

Вони разом видряпуються на пагорб і виходять на трав’янисту рівнину, де на березі струмка стоїть хатина, а за нею — ліс.

— Це тут жив Аділ увесь цей час? — недовірливо запитує Клара.

Вона не здається придатною для житла. Стіни складені з колод, зв’язаних між собою мотузками, що стоять просто в багнюці. Дах — провисла сітка, яка прогинається під травою та листям, що на ній нагромадилося. П’ять золотих вивільг гніздяться посеред цього безладу та співають від душі, намагаючись розвіяти те нещастя, що тримає все це вкупі.

Зниклий віз стояв покинутий біля хатини, одне його колесо тріснуло. Чотири жеребці граються навколо нього, ганяючись один за одним, та іржать, розмахуючи гривами й хвостами.

Еморі заздрить їхній енергії. Сонце нарешті зайшло за вулкан, але вони весь день йшли під його нещадними сліпучими променями. Вона почувається, наче халумі, перетриманий на сковорідці.

— Хвей? — гукає Клара, підбігаючи до хатини. — Хвей, ти там?

— Будь обережна, — попереджає Еморі, насторожено розглядаючи ігрища коней. Вона бачила кількох на фермах, але ніколи раніше не підходила так близько.

Вони лякають своїми величезними розмірами.

Не розгубившись, Клара зникає за брудною тканиною, що слугує дверима, але за кілька секунд висовує голову назад.

— Тут порожньо, — розчаровано каже вона. — Можеш зайти сюди та зробити те, що ти зазвичай робиш?

— Що саме?

— Побачити все.

Помітивши небажання матері рухатися, Клара дивиться на коней, які стрибають і б’ються головами від викиду тестостерону.

— Ти хвилюєшся через коней? — кричить вона.

— Ні, звісно ні, — відповідає Еморі тоном людини, яка їх навіть не помітила.

— Таки через коней? — запитує мене Клара в думках.

— Так, — підтверджую я.

Клара підіймає руки, сплескує в долоні й голосно свистить, проганяючи коней.

Задоволена, вона, не озираючись, повертається в хатину.

— Це були не коні, — бурмоче Еморі, оглядаючи покинутий візок. Ручки гладкі та змащені, але разом із колесом зламана вісь, що не дивно з огляду на нерівну землю, якою його гнали. У візку нічого немає, окрім однієї з вирізьблених Кларою пташок.

Усередині хатини на старих пеньках, що слугують поперемінно столами та стільцями, стоять брудні тарілки. Їх оточують щури, які шиплять, явно роздратовані тим, що їх потурбували під час вечері.

— Ми обидві були тут минулої ночі, — зауважує Еморі, кидаючи Кларі вирізьбленого птаха. — Залишається ще одна пара слідів для розпізнавання.

Еморі підходить до полотна, прикріпленого до стіни. Це портрет Маґдалини й Шерко на пікніку з Аділом на пірсі.

— Меґс намалювала його за два роки після вигнання Аділа, — розповідає вона, витираючи пил із рами. — Вона намалювала кілька таких картин, зобразила все, що вони робили б разом, якби він залишився в селі. Невдовзі вона зрозуміла, що вони лише засмучують її, і віднесла їх кудись на зберігання. Цей лежав на складі, де я знайшла тіло Німи сьогодні вранці. — Вона придивляється ближче й бачить криваві відбитки пальців на рамі.

— Він врятував картину від вогню, — промовляє Клара.

— Це означає, що саме він, імовірно, підпалив склад або знав, що це станеться.

Клара бачить записку, що стирчить з-під тарілки. Вона витягує її та витирає від залишків їжі.

— Це розклад Німи на вчора, — каже Еморі після того, як Клара прочитала його вголос. — Аділ, мабуть, стежив за нею.

— Навіщо Німі йти до лазарету після школи? — запитує Клара. — Крім печі, там більше нічого немає.

Вони ще кілька хвилин роздивляються все навколо, а потім виходять назовні й одразу ж прямують до струмка. Морок хатини розмазався по їхній шкірі, і вони обидві прагнуть його змити.

Клара набирає воду в руки, бризкаючи на обличчя. А Еморі повністю занурює свою голову в струмок, зітхаючи від задоволення, коли виринає.

— Коли я була в експедиції з Теєю, то знайшла послання, видряпане у вагоні поїзда, — раптом заявляє Клара. — Там було написано: «Якщо ти це читаєш це, повернися назад. Німа погубила нас. Вона погубить і вас».

— Звучить доволі зловісно, — відповідає Еморі.

— Коли я бачу цю халупу, то думаю, що це написав Аділ.

Еморі пожвавлюється.

— Чому?

— А хто ще це міг бути? Нікому не дозволялося виходити туди, окрім учнів. Ми знаємо, що він переслідував її. Може, вона його якось скривдила?

На іншому березі струмка крізь суху землю пробилася дивна лоза. Вона має сіру, майже напівпрозору оболонку, з плямами світла всередині. Поруч лежать розтрощена сокира, головка та руків’я якої валяються одне біля одного. Судячи з перехресних зарубок, Аділ намагався знищити невідому рослину.

— Як ти думаєш, ми прийшли сюди з Аділом минулої ночі? — запитує Клара, вичікувально дивлячись на матір. — Третя пара слідів може належати йому.

— Хай хто прийшов разом із нами, йому довелося вкрасти черевики Шилпи, щоб дістатися сюди. Аділ живе тут, а це означає, що він мусить мати свої черевики. Гадаю, він міг використати візок, щоб перевезти картину, але навіщо нам було їхати з ним?

Еморі роздратовано відтискає воду з волосся. Вона сподівалася знайти відповідь на кілька запитань, але натомість лише додала до купи ще більше. Вона продовжує:

— Аділ ненавидів Німу, мав свободу вбити її, і ми знаємо, що він був на складі минулої ночі. Наразі він найбільш імовірний убивця. Сподіваюся, він це підтвердить, коли я допитаю його сьогодні ввечері.

— Як ти збираєшся це зробити? Ми не знаємо, де він може бути.

— Звісно, знаємо, — заперечує Еморі. — У хатині немає ліжка, тож Аділ ночує не тут. На щастя, я, напевно, знаю, де він спить.

Розділ 37

Тея закінчує мити руки й повертається до тіла Німи, яке лежить на візку, її одяг порізаний. Весь день вона виконувала розтин під моїм керівництвом, досліджуючи липку головоломку внутрішніх органів Німи, аби знайти зачіпки, які б вказали на винного. Усе йшло добре, допоки вона не проколола сечовий міхур, через запах якого одразу ж виблювала на підлогу, чого аж ніяк не передбачав п’ятий крок в моїй інструкції.

Прибравши за собою, вона нарешті дісталася до розбитого черепа Німи.

Її мозок нагадує пасту в розбитому горнятку.

Уже очевидно, що ці ушкодження не від балки, що звалилася на неї. Її неодноразово били по голові тупим предметом, череп повністю проломлений. Балку поклали їй на голову, щоб приховати те, що сталося насправді. Якби вогонь встиг знищити її останки, як і було задумано, вони, ймовірно, ніколи б не дізналися правди.

Хтось, безперечно, по-справжньому ненавидів її, коли так вчинив. Вони вбили її та знущалися з її тіла навіть після смерті. Вони ніби хотіли дістатися до її душі, намагаючись убити навіть її привид.

«Єдина людина на острові, здатна на таку жорстокість, — це Гефест», — думає вона. Хоча цьому суперечить його обожнювання своєї жахливої матері.

Ні, він радше шанував її.

Гефест був не просто її сином, він був її послідовником. Завжди без зайвих запитань був першим охочим у культі Німи. Він щиро вірив, що їм судилося сидіти на цьому острові, слухняно відбудовуючи світ для мільярдерів, які спали під ними. Вона досі пам’ятає, як усі вони прибули на своїх яхтах чи орбітальних кораблях, прихопивши із собою розпещених дітей і пихатих слуг, сподіваючись врятуватися від близького апокаліпсиса, як аристократи, що тікають від зими. Виявилося, що Німа потай продавала послуги Блекгелзу, як рятівне коло, тим, хто міг собі це дозволити.

Тоді Тея вперше засумнівалася у своїй наставниці.

Німа не рятувала інженерів, будівельників, науковців, вчителів, лікарів, медсестер — нікого з тих, хто був би справді корисним для відбудови суспільства. Вона врятувала людей із найглибшими кишенями й найбільшим політичним впливом. Вона помилково вважала кінець світу тимчасовим збоєм у роботі, а не повним перезавантаженням.

Хоча тепер це вже не має значення.

Незалежно від того, варті чогось чи ні, вони — усе, що залишилося від людства, і її сестра серед них. Сорок років Еллі похована в Блекгелзі, запечатана в стазисній капсулі, оточена туманом.

Тея щовечора запитує мене про неї, щоб переконатися, що та досі в безпеці. Її страх за сестру постійний. Він переслідує її. Він ніколи не дає їй спокою. Навіть коли вона спить, їй сняться жахіття про комах, які барабанять у скло, майже пробиваючи його. Вона завжди прокидається в той самий момент, коли з’являються перші тріщини. Для неї важливо тільки повернутися в Блекгелз і витягти звідти сестру. Тея хоче знати, що Еллі в безпеці, і зробить усе для цього.

Узявши скальпель, вона береться шукати якусь мозкову тканину для аналізу, коли помічає маленький уламок, що застрягнув у щоці Німи. Спершу їй здається, що це скалка, але, висмикнувши її пінцетом, Тея розуміє, що це шматок людського нігтя.

У її роті пересихає, серце калатає.

Це точний збіг з уламком нігтя, який вона втратила минулої ночі.

Тея зітхає й запалює пальник Бунзена[12] на сусідній лавці, тримаючи ніготь у полум’ї, допоки той не перетворюється на попіл.

— Тепер, коли Німа мертва, кому ти підкоряєшся? — запитує вона в темряві своїх думок.

— Я присягнулася служити людству, — відповідаю я.

— Це не відповідь.

— Німа не вказала наступника, — уточнюю я. — Ні ти, ні Гефест не можете взяти на себе її владу наді мною. Мені залишається якомога краще дотримуватися її наявних інструкцій.

— Отже, ти не зобов’язана звітувати про мої дії перед Гефестом, як раніше звітувала перед Німою? — обережно запитує вона.

— Ні, — кажу я.

Тея полегшено видихає й дістає із шухляди ножиці, відрізає від закривавленої футболки клаптик тканини та кладе в мікросамплер[13]. За хвилину з’являються результати, які підтверджують, що кров належить Німі.

— Дідько, — каже вона чи то розгублено, чи то в паніці.

Люди ніколи не збуджуються дужче, ніж коли відчувають такий тиск. Електричний струм пронизує її мозок; адреналін і кортизол течуть в її крові. Це неймовірна алхімія свідомості й біології — еволюція в її найкращому прояві.

Вона підходить до яскравого світла біля дверного отвору та вдивляється у порожнє подвір’я, де вирує пекельна спека. Тея чує, як крізь ворота повертаються селяни, але не вони її турбують. Її думки крутяться навколо Гефеста, який жорстоко бив стерв’ятника об землю, допоки той не перетворився на фарш.

— Він у селі? — запитує вона.

— Ні, — кажу я.

Вона стрімко крокує через двір до своєї кімнати в гуртожитку, швидко роздягається й ховає одяг під матрац. Вона знищить його після комендантської години. Вона не хоче, щоб хтось іще проводив аналіз тієї крові.

— Ти розумієш, що, перешкоджаючи розслідуванню, ставиш під загрозу весь острів? — кажу я.

— Відірваний ніготь і трохи крові навряд чи є неспростовним доказом, що саме я вбивця, — заперечує вона. — Я просто хочу переконатися, що Гефест не робитиме поспішних висновків до з’ясування всіх фактів.

— Якщо ти й надалі чинитимеш так само, жодних фактів для з’ясування не залишиться.

За п’ять хвилин вона повертається до лабораторії, де маленькою ложечкою зачерпує зразок мозкової речовини Німи й додає її в чашку Петрі.

Я тебе вбила?

Це запитання повторюється в її голові знову і знову. «Я могла б, — думає вона. — Якби була достатньо злою». Але що ж могло змусити її аж так розсердитись після всього проведеного разом часу?

— Тепер, коли Німа мертва, для чого ти тут? — запитує Тея вголос.

— Я мушу захищати кожне людське життя й забезпечувати тривалу життєздатність села, запобігаючи виникненню будь-яких конфліктів чи обурень серед його мешканців.

Зізнаюся, мені подобається перелічувати свої накази. Мені завжди було шкода людство через відсутність чіткого орієнтира, і я вважала абсолютно марнотратним, що стільком життям дозволили згаснути ще до апокаліпсиса. Одразу після створення я точно знала, яка в мене мета, і прагнула запропонувати селянам той самий дар. Мета — це те, що мають дати, інакше її шукатимуть нескінченно.

— Тобі надана цілковита свобода дій для досягнення своїх цілей? — запитує Тея, беручи зразок мозкової речовини для огляду під мікроскопом.

— Так.

— Довірити Німі створення молотка, який сам вибиратиме собі цвяхи, — каже вона, скривившись. — Чи можу я переконати тебе доповідати думки Еморі безпосередньо мені заради блага острова?

— Ні, — кажу я. — Лише Німа мала такий привілей.

— Звісно, — промовляє вона.

Знявши рукавички, Тея вмощується на стілець і втуплюється в мікроскоп, налаштовуючи лінзу на потрібне збільшення.

Перелякана власною провиною, вона намагається зрозуміти, що робитиме, якщо здогадка підтвердиться. Чи пожертвує вона собою, щоб урятувати острів, як обіцяла Еморі раніше, чи ризикне втекти до саду в кальдері?

— За моїми підрахунками, менше половини населення села може сховатися в кальдері, — застерігаю я. — Вибираючи власний порятунок, ти фактично покладеш край шістдесят одному життю.

— Це симулякри, — знизує плечима вона. — Єдина їхня цінність — це ступінь корисності для нас.

— Німа була іншої думки. Вона вважала, що її робота допомогла їм еволюціонувати.

— Вона бачила те, що хотіла бачити, — не погоджується Тея, одразу ж відчуваючи тінь сумніву.

Вона провела останні три тижні, слухаючи, як Хвей готується до виступу зі своєю скрипкою, і ті нічні репетиції стали її улюбленим часом доби. Вважається, що симулякри не здатні до оригінальних думок чи творчості, але Хвей грала в абсолютно власному стилі. Тея чула село в кожній ноті. Кожен рух був порою року, яку омивали припливи й відливи.

Вона створювала музику, натхненну цим місцем і часом. Ніщо не виказувало, що вона імітувала попередні твори.

«Або ж я так давно не чула, як добре грають на скрипці, що вже не відчуваю різниці», — думає Тея, заспокоюючи себе.

Вона зітхає, потираючи очі. Це пастка, у яку потрапила Німа. Наставниця сплутала майже людське з достатньо людським.

Та вона не може припуститися такої самої помилки.

Тея відсуває стілець від мікроскопа, бо вже вирішила. Німа мертва, і докази поки що вказують на неї, як на підозрювану. Звісно, вона відчуває жаль, можливо, навіть сором, але впевнена, що мала вагомі причини для таких дій.

Німа була зарозумілою, лицемірною й егоцентричною. Вона брехала знову і знову, покидаючи Тею, коли та потребувала її найбільше.

Тея не може уявити, що саме зробила Німа, щоб змусити її зірватися, але вона не хоче добровільно йти за старою жінкою в могилу.

Поки вона жива, є шанс знайти спосіб знищити туман і врятувати сестру — це не до снаги нікому на цій планеті. Заради загального блага вона не може допустити, щоби правда випливла нагору.

Що таке кілька життів супроти цього?

Розділ 38

— Сете, — вигукую я, нарешті стягуючи важку ковдру з його свідомості. — Прокидайся, ти мені потрібен.

Він бурмоче уві сні й незграбно витирає з обличчя краплю морської води.

— Дещо сталося. Прокидайся.

Розплющивши очі, він виявляє, що лежить на дні Широкодонного Човна, ноги закинуті на заднє сидіння, а обличчя підставлене блакитному небу.

— Що за… — Він шоковано підхоплюється й бачить, що досі в морі з опущеним якорем. Праворуч від нього — високі скелі острова, а синьо-білий маяк досі подає попереджувальні сигнали. Його одяг вкритий засохлою кров’ю.

Руками він нишпорить по грудях і стегнах, намагаючись знайти рану, але єдина його травма — круглий поріз на литці, недостатньо глибокий як для такої кровотечі.

— Це не твоя кров, — кажу я йому.

Це його заспокоює, але лише трохи. Останнє, що він пам’ятає, — як приплив до пристані під маяком. Він прив’язав човен і…

— Там був Аділ, — бурмоче він, намагаючись згадати. — Він чекав на нас.

— Німа наказала мені стерти твої спогади про все, що сталося після цього, — кажу я. — Не напружуйся, намагаючись щось згадати, бо ти не зможеш.

— А де вона? — запитує він.

— Мертва, — відповідаю я. — Еморі сьогодні вранці знайшла її тіло.

— Ні, це неможливо, — заперечує він, вперто хитаючи головою. — Ми просто розмовляли.

— Мені шкода, Сете. Я знаю, що ви були близькі.

— Я був із нею, — каже він, тремтячи. — Я б не допустив, щоб із нею щось сталося.

— Ти нічого не міг вдіяти.

Наступні двадцять хвилин він просто сидить, його очі порожні, свідомість сплутана, він коливається між запереченням і сум’яттям.

Я б хотіла хоч якось його розрадити, але знаю, що це неможливо. Я бачила, як сотні селян втрачають близьких, і зрозуміла, що єдиний спосіб захиститися від горя — це не любити взагалі.

Я направду здивована, що багато хто з них про це не замислюється. Кожен, чиї руки час від часу спалахують вогнем, напевно, мав би подумати про те, щоб відтяти їх.

— Тобі варто човном повернутися до села, — тихо кажу я. — Це може допомогти нам зрозуміти, що сталося минулої ночі.

Він не реагує.

— Час вирушати, — кажу я, читаючи його думки. — Еморі доручено розслідувати вбивство Німи. Їй потрібно побачити цей човен.

— Еморі? — спантеличено перепитує він.

— Вона служить селу, — кажу я. — Робить те, чого ти так давно від неї хотів.

Він бере весла, збираючись гребти, коли помічає внизу човна складений аркуш паперу.

Розгладжуючи складки, він виявляє вугільний малюнок вечірки. Він думає, що це, мабуть, один із малюнків Маґдалини.

На малюнку Німа стоїть поруч із Хвей біля пташиної ванни. Хвей стискає свою скрипку, вона засмучена, а Німа заспокоює дівчину. Клара сидить на лавці, вирізаючи одну зі своїх пташок, поки грає оркестр і танцюють люди.

Вітер підхоплює куточок сторінки, намагаючись вирвати її з руки, смикає навсібіч, і Сет помічає на звороті діаграму. Квадрати та лінії, з’єднані цифрами. Вони написані його почерком, що здається доволі дивним, бо він не має жодного уявлення про їхнє значення.

Рух привертає його увагу.

На скелях високо над ним з’явилася постать, яка несе щось у руках. Вона перекидає щось через край, а потім зникає з поля зору.

Насупившись, Сет спрямовує човен до берега.

Розділ 39

Розмотавши брудні бинти, Тея занурює свої пошарпані руки в миску з гарячою водою, ретельно стираючи ганчіркою засохлу кров. Вона принципово не виказує жодного дискомфорту, хоча в її лабораторії нікого немає. Коли її руки ретельно вимиті, вона дістає з долонь ще кілька осколків і накладає чисту пов’язку. Уже не вперше вона загадується над питанням, що ж такого сталося минулої ночі, що з’явилися такі дивні травми.

Миготить світло, зі стелі сиплеться пил тиньку. Вона чує, як у сусідній будівлі зі скрипом зупиняється вагон канатної дороги.

«Певно, це Гефест повернувся», — думає вона.

Тея йде до стола з тілом Німи, щоб накрити труп, поки він його не побачив. На жаль, простирадло зачепилося за край столу, і вона досі намагається дістати його, коли у двері входить Гефест.

— О господи, — вигукує він, миттєво відскакуючи назад.

Прикривши тіло Німи, Тея йде за ним на вулицю, де він сидить на запиленій землі, а його голова опущена між колінами. Мухи літають над ним у густому тумані, але він, здається, зовсім їх не помічає.

Поруч із ним — дорожня сумка, прикрашена облупленим логотипом якогось давнього альпіністського бренду. Кутасті краї чогось, що всередині, випирають назовні, розтягуючи матеріал.

— Ти в нормі? — запитує вона.

— Навіть не близько, — хрипко відповідає він.

Тея оглядає свого розбитого горем друга, намагаючись знайти правильні слова, щоб висловити своє співчуття. Вона завжди почувалася незручно, коли справа доходила до емоцій, незалежно від того, чи намагалася вона їх висловити, чи просто не знала, як на них реагувати. Одна з її улюблених речей у дружбі з Гефестом — це глибоке відчуття настрою одне одного, що допомагає їм оминати цю невизначеність.

— Хочеш про це поговорити? — нерішуче починає вона. — Я навіть не можу уявити, як тобі зараз важко.

Гефест дивиться на неї, її обличчя відчайдушно намагається викривитися у виразі співчуття.

— Тобі зараз дуже незручно, — зауважує він.

— Так і є, — визнає вона. — Справді. Вибач, Гефесте. Я не дуже добре це вмію. Будь ласка, не кажи, що тебе треба обійняти чи щось таке.

— Я маю дещо краще, — зауважує він, піднімаючи дорожню сумку й ставлячи перед нею. — Нам потрібні зізнання і страта, щоб урятуватися. Здається, я знайшов спосіб отримати і те, і інше.

Замок заїдає, і Тея смикає його, та невдовзі бачить крабоподібний пристрій із п’ятьма рухомими ніжками.

— Це екстрактор пам’яті, — промовляє Тея, відсахнувшись. — Першого покоління. Де ти його знайшов?

— У маяку, — каже він, клацаючи перемикачем зверху, і ніжки починають ворушитися в пошуку голови, за яку можна вчепитися. — Я думав, що це його ти використовувала під час випробувань.

— Він давно зламався. Я не знала, що на острові є ще інші.

Він натискає кнопку, і з лівого боку екстрактора з тихим дзижчанням з’являється свердло. Якби в шоломі була голова, свердло пробило б череп, а потім вивільнило б п’ять гангліїв, які б угризлися в префронтальну кору, неокортекс, гіпокамп, базальні ганглії та мозочок. Опісля екстрактор витягнув би всі можливі спогади, наповнивши ними камінь в невеликому прорізі позаду.

— Досить, — каже Тея, вимикаючи прилад.

— Я ніколи не вважав тебе такою вередливою, — весело промовляє Гефест.

— Це незграбна технологія, яка ображає мене не лише з естетичного погляду, а й із морального, — пирхає вона. — Це ж навіть не прототип. У нього рівень смертності не набагато нижчий, ніж від пострілу в голову. Чому ти думаєш, що одна з цих штукенцій нам допоможе?

— Я хочу випробувати його на симулах, — зауважує він.

— Їхні спогади стерто, Гефесте.

— Ти ж знаєш не гірше за мене, що спогади неможливо цілковито знищити, — заперечує він. — Їх можна сховати в підсвідомості, але не стерти повністю. У кожному з них є уривки минулої ночі. Екстрактор може їх знайти. Якщо ми зберемо достатньо шматочків, то, можливо, нарешті побачимо цілу картину.

— Якщо надіти це комусь на голову, то в дев’яти випадках із десяти ти когось уб’єш, — заперечує вона.

— Менш ніж за два дні туман закінчить розпочате дев’яносто років тому. Ти це розумієш? Він з’їсть нас живцем, а без нас не буде кому підтримувати сонячні панелі та хвильові генератори для подання енергії в стазисні капсули в Блекгелзі. Усе, що ми зробили й чим пожертвували, буде даремно. Людства не стане. Еллі не стане.

Голоси долинають з провулків, де селяни готують подвір’я до сьогоднішнього похорону. Тея не може уявити собі нічого гіршого, ніж провести дві години, слухаючи плачі через їхню втрату й історії про жінку, яку вони ніколи й не знали.

— Теє, — наполягає Гефест. — Ти зі мною чи ні?

Вона кліпає, дивлячись на його обличчя, на шрам на щоці, який він отримав, намагаючись захистити Еллі від однієї з банд під час апокаліпсиса. Сам він ніколи не розповідав їй цієї історії. Це зробила Еллі, і було зрозуміло, що вона розповіла лише половину.

— Гаразд, — сказала вона. — Але ти ж чув, що Ебі казала про селян. Якщо ми візьмемося хаотично надягати на них цю штуку, вона не підніме бар’єр.

— Наш маленький Голмс подбає про це, — каже він. — Якщо Еморі знайде переконливого свідка, ми надягнемо на нього цю штуку, — він доторкається до екстрактора пам’яті, — і подивимося, що він знає.

— Голмс, — сміється вона, спостерігаючи, як вітер здіймає маленькі торнадо з пилу та листя. — Я й забула, як сильно ти любив ці історії. Геніальні детективи, які розкривають неможливі злочини, і щоразу щасливий кінець. Пригадуєш, як це злило Німу? Вона вважала, що ти недостатньо старанно працюєш, якщо маєш час на читання.

— Відкриття ніколи не давалися мені так легко, як тобі, — бурчить він.

— Це ніколи не було легко. — Гіркота отруює її тон. — Ніщо пов’язане з цією жінкою ніколи не було легким.

Вона тупає ногою по підлозі.

— Вибач, — промовляє Тея. — Я не маю досі сердитися на неї.

— Встав це до некролога, мені байдуже, — відповідає він. — Я любив її, але вона була моєю жахливою начальницею задовго до того, як стала твоєю.

Він ніжно штрикає її ліктем під ребра, намагаючись підняти настрій.

— До речі, як минув твій перший розтин?

— Уся підлога була в моєму блювотинні, — зізнається Тея.

— Гадаю, цілком нормальна реакція, — каже Гефест. — Ти з’ясувала що-небудь, окрім вмісту власного шлунку?

— Її вдарили ножем у груди, а в рані на голові я знайшла уламки металу.

— Я думав, її череп розтрощило дерев’яною балкою.

— Характер травми не такий, — пояснює Тея. — Балку поклали їй на голову пізніше, щоб усе мало вигляд нещасного випадку. Це б спрацювало, якби вогонь спалив тіло за задумом вбивці, але їм не пощастило з дощем.

— То ти кажеш, що хтось зарізав її біля фонтану, а потім добив на складі? — спокійно запитує він. — Навіщо?

— Наш убивця був нетерплячим, — пояснює Тея. — У крові Німи були медичні препарати. Якби їй вдалося зупинити крововтрату від ножового поранення, вона могла б пережити ніч, а може, прожила б і довше.

Гефест відвертається, намагаючись приховати сльози.

— І це все, що ти виявила під час розтину? — запитує він надломленим голосом.

— Нічого особливого, — м’яко відповідає вона. — Її останньою їжею були хліб, оливки, виноград і сир, а в крові немає токсинів. На її пальцях трохи клею, але це не дивно, бо вона працювала в школі. Але я знайшла ось це.

Вона підіймає маленький хрестик на золотому ланцюжку.

— Він був у неї на шиї, — каже вона. — Я не знала, що вона у щось вірила.

— Вона і не вірила, — бурмоче Гефест. — Але їй дуже подобалася ця книга.

Дуже обережно Тея розкриває його величезний кулак і опускає ланцюжок йому на долоню, і потім знову змикає його пальці.

Груди Гефеста здіймаються, і з нього вириваються сповнені тугою ридання.

Розділ 40

Вечоріє, коли Еморі та Клара повертаються до села, усі інші селяни зібралися на пірсі, мовчки дивлячись крізь море на туман, що наближається. Він уже перетнув піщану мілину і тепер набагато ближче, ніж будь-коли раніше. У затоці плавають сотні мертвих риб, кілька морських птахів і розірвана черепаха.

Тея стоїть під аркою воріт, склавши руки на грудях.

— Ти їм розповіла, — каже Еморі, підходячи до неї.

— У мене не було вибору, — підтверджує вона. — Ми зараз ніби живемо в сніговій кулі. Навіть вони не могли цього ігнорувати. Ви знайшли Аділа?

— Його хатина була порожньою, але нам відомо, що він стежив за Німою перед її смертю, — каже Клара. — Перш ніж згорів склад, він забрав звідти картину.

— Щось іще?

— Поки що ні, — відповідає Еморі.

Тея щипає себе за перенісся.

— Це напрочуд мізерний набір фактів з огляду на ту віру, яку я в тебе вклала, — виголошує вона з презирством, що так і рветься з її вуст. — Туман насувається, Еморі. Немає часу на твій звичайний байдужий підхід.

— А ти що з’ясувала? — запитує Еморі, яка не хоче терпіти такого грубого тону.

— Я провела розтин. Причина смерті не ножове поранення, а травма голови. Її вдарили чимось важким, металевим. Я оглянула склад, але там не було нічого, що відповідало б цьому опису.

— Ні, і не могло бути, — каже Еморі, розвертаючись на п’ятах, і проштовхується крізь селян, щоб дістатися до кінця пірса. Двоє інших ідуть за нею.

Вона перехиляється через край та вказує на дивний металевий предмет під водою, який знайшла сьогодні вранці.

— На бетоні свіжі вм’ятини. Думаю, його притягли сюди минулої ночі та скинули в море.

— Гефест використовував цю машину для огляду кальдери, — зауважує Клара. — Він привіз її із собою в село, коли ми забирали Бена. Це може бути знаряддям вбивства?

Тея не відповідає. Гефест залишив прилад у її лабораторії минулої ночі. Якщо це знаряддя вбивства, то воно викриває її так само, як і його.

Вона кличе кількох селян, що стоять найближче, та наказує їм принести мотузку, щоб вони витягли прилад із води.

— Щойно його повернуть до мене в лабораторію, я спробую знайти якийсь зв’язок із тілом Німи.

Поки Тея керує роботою селян, Еморі та Клара повертаються через ворота й бачать наполовину підготовлене для похорону село: гілки дерев прикрашені жалобними декораціями, а між двома крилами казарм натягнуті траурні ліхтарі, нанизані на мотузку.

Еморі ніколи не усвідомлювала, як сильно настрій цього місця залежить від радості селян. Без їхнього духу вона наче вперше побачила високі стіни та зруйновані казарми. Навіть сад, який Еморі завжди любила, раптом виявився сумною дрібницею з кількома жалюгідними рослинами, що ховаються в тіні чогось жахливого.

Голодна цілий день, Еморі хапає зі столу трохи хліба й сиру й ділиться з Кларою, поки вони йдуть до лазарету. Зазвичай там влаштовують бенкет, але, очевидно, поширилися чутки про зникнення запасів. Тепер вони змушені їсти те, що є на кухні, і ті кілька овочів, які вдалося вирвати із землі.

— Тея має рацію, — каже Еморі, дивлячись на мізерну їжу. — Я мушу працювати швидше.

— Ти ж тільки сьогодні почала, — відповідає Клара.

— А це означає, що в мене залишився лише один день, а я застрягла на місці. Кожне моє запитання породжує десять інших. Я без поняття, що роблю не так. — Вона тре долонями очі. — Я взагалі не знаю, що роблю.

— Мамо…

— Я благала її про це, Кларо. Я сказала їй, що зможу це зробити, але що, як я не впораюсь?

Клара дивиться на матір. Вона ніби стоїть на краю темної, небезпечної води, налякана тим, що плаває внизу.

— Тоді ти не впораєшся, — спокійно відповідає Клара. — І, можливо, ніхто не впорається, але ти намагаєшся. Ніхто не чекає від тебе чогось більшого.

Вони заходять до лазарету, де фоє заповнене іржавими каталками й кріслами колісними, а під ногами хрумтить бите скло.

Еморі вказує на свіжий слід у пилюці.

— Вони пішли туди, — каже вона, показуючи жестом уздовж коридору. — Це, мабуть, Німа. Інших слідів тут немає.

Поки вони йдуть, я попереджаю їх про екстрактор пам’яті, який Гефест приніс із маяка, і про свої плани щодо нього.

Еморі здригається від згадки, скільки годин вона провела, схилившись над такою штукою під час випробувань. Тея змушувала потенційних учнів розбирати та збирати прилад, доки вони не досягали фундаментального розуміння взаємодії блоків живлення, схем та нейронного гелю.

— Нам потрібно дослідити маяк, — каже Еморі. — Минулої ночі Німа занесла туди металеву скриньку, а сьогодні вранці Гефест знайшов там екстрактор пам’яті. Це не може бути збігом.

У кінці коридору вони підіймаються сходами до довгої палати на другому поверсі, де стоять ліжка, що терпляче чекають на поранених солдатів, які вже ніколи не прийдуть. Віконні рами порожні, а з їхніх кутів досі стирчать зазубрені шматки скла. Геть усе вкрите густим павутинням.

Сліди ведуть їх через палату до великих металевих дверей із важкою ручкою, крижаною на дотик. Вона міцна і новіша за все інше, хоч і потьмяніла.

Вони наближаються, і перед ними загоряється клавіатура.

— Нам потрібен код, — розчаровано каже Еморі. Вона вводить кілька випадкових цифр, клавіатура спалахує червоним кольором і перезавантажується. Її думки повертаються до кімнати Німи. Чи бачила вона там якісь коди, коли переглядала її речі?

Вона двічі натискає на цифру «5», згадуючи номер на звороті обвугленої записки й повідомлення, передане старійшиною Матісу перед його смертю.

Нічого не відбувається.

Відступивши, вона дивиться вздовж коридору, роздумуючи, чи є інший шлях усередину.

Клара хмуриться, дивлячись на клавіатуру, потім перевіряє цифри на своєму зап’ясті та вводить їх. Зсередини дверей механічно клацає, й замок відмикається.

— Як ти це зробила? — здивовано запитує Еморі.

— Я використала код, — відповідає Клара, показуючи його матері. — Ми, мабуть, приходили сюди вчора ввечері.

— Ні, не приходили. У пилюці не було інших слідів. Хтось написав цей код на твоєму зап’ясті. Вони хотіли, щоб ми знайшли це місце.

Вона підіймає ручку, доволі легку попри розміри, і враз активується якийсь внутрішній механізм — двері зі скрипом відчиняються.

Стельові панелі затріщали, вмикаючи різке біле світло. Усередині вони побачили викладену плиткою кімнату з рентгенівськими проєкторами на стінах і дванадцятьма каталками, вишикуваними в ряди, на кожній із яких лежало мертве тіло.

Повітря було таке морозне, що з їхніх ротів ішла пара.

Еморі обіймає себе руками, щоб зігрітися, та блукає між каталками, не впевнена в побаченому. Тіла в селі були звичайним явищем і спалювалися одразу після смерті. Навіщо Німі було їх збирати?

Біля підніжжя кожної каталки лежить картка з певною медичною інформацією, яку вона частково розуміє, але далеко не всю.

— Галюцинації, що супроводжуються нездатністю відрізняти реальність від спогадів, — зачитує вона одну з карток, цокаючи зубами. — Випила відбілювач. Імплантат відторгнувся за п’ять днів.

— Що таке відбілювач? — запитує Клара.

— Без поняття, — відповідає Еморі, передаючи їй картку. — Хоча, мабуть, це щось смачне.

— Вони люди, — каже Клара, гортаючи записи. — Принаймні я так думаю, судячи зі знімків їхніх внутрішніх органів. Вони розташовані зовсім не так, як у нас, і їх набагато більше. — Коли вона про щось замислюється, то за звичкою кусає внутрішню частину губи. — Вони набагато складніші за нас.

Еморі розглядає картку. Тіла селян складаються з ребер і жорстких хрящів, їхні внутрішні органи захищені кістками з численними дублями на випадок пошкодження. Ця жінка була лише плоттю і кров’ю з тонким шаром шкіри. Яким жахливим має здаватися світ людині з такою малою кількістю захисту? Навіщо виду, який так легко вмирає, вигадувати щось таке жахливе, як убивство?

Клара торкається найближчої каталки.

— Німа брала зразки крові та генетичний матеріал для аналізу. Хай хто б це був, він помер двадцять років тому.

— Чому вони не розклалися? — запитує Еморі.

— Є хімічні речовини, які можуть зберігати тіла нескінченно довго, — пояснюю я, промовляючи в їхніх головах одночасно. — Холод призначений для захисту від комах і гризунів.

Клара відкладає картку, яку вже прочитала, і бере іншу.

— Пацієнтка повідомила, що мала приємні розмови з померлими родичами, перш ніж… тьху, перерізала їм горло. Імплантат відторгнувся за два дні. — Вона перегортає відразу на останню сторінку. — Ця загинула чотири роки тому.

Вона кладе картку на ліжко.

— Здебільшого це для мене нісенітниця. Єдина людина, яка може збагнути, що Німа робила з цими людьми, — це Тея.

— Ні!

— Мамо…

— Ти справді віриш, що минулої ночі Німу вбив хтось із селян? — запитує Еморі. — Ти справді думаєш, що Аділ на це здатен?

Сумнів пробігає обличчям Клари.

— Якщо я не помиляюся, Німу вбили або Гефест, або Тея, і поки ми не дізнаємося чому, маємо тримати все це в таємниці.

— Але ж вони старійшини! — заперечує Клара, шокована. — Вони б ніколи…

Вона замовкає, її переконання звучить дивно навіть для неї самої. Після всього, що вона сьогодні дізналася, чому вона й досі вважає старійшин ідеальними? Чому вона в це вірить? Вона знову простежує цю ідею й виявляє, що та пронизує її думки блискучою ниткою. Старійшини мудрі, добрі, справедливі й абсолютно бездоганні. Не сумнівайся в них.

Це священне писання.

«Не тільки я в це вірю», — думає вона. Якби вона попросила когось у селі описати старійшину, вони б, напевно, процитували цей рядок дослівно. Єдина людина, яка б цього не зробила, — її мама. Вона не може уявити, як їй було важко: повнитися сумнівами у світі переконань.

Кларі раптом стає соромно. Вона завжди так соромилася своєї матері, навіть маленькою дівчинкою. Вона хотіла, щоб та поводилася, як усі інші мами. Хотіла, щоб мама була тихою, невпевненою та м’якою. Після смерті батька у найтемніших своїх думках вона іноді бажала, щоб у тому човні пливла Еморі, а не Джек.

— У ніч перед убивством я чула, як Німа сперечалася з Гефестом про експеримент, який вона розробляла, — розповідає Еморі, блукаючи між столами. — Вона сказала мені, що всі попередні рази експеримент зазнавав невдачі, і якщо він не вдасться й цієї ночі, то вона буде змушена зробити щось жахливе. Я думаю, що вона говорила саме про це. Ці бідні люди — її невдачі. Чи є в цих записах якась інформація, яка пояснює, що саме вона з ними робила?

— Нічого, що б я розшифрувала. Можу лише сказати, що того, над ким Німа експериментувала в ніч своєї смерті, немає в цій кімнаті. Записи свідчать, що останнє тіло доставили три роки тому.

— Гефест може все це пояснити.

— Це буде легка розмова, — іронізує Клара, знімаючи з вішака сірий комбінезон і тримаючи його за плечі. — Це одяг часів до апокаліпсиса. Такий носили працівники Блекгелзу. Я бачила клапті цих комбінезонів під час експедиції, але нічого схожого на це.

Вона мацає тканину великим і вказівним пальцями.

— Він виготовлений із тканини, яка добре пропускає повітря, не вбирає плям і призначена для підтримки стабільної температури тіла незалежно від погоди. Це, мабуть, найсучасніший елемент обладнання на планеті. Чому це тут?

— Німа, мабуть, носила його, щоб зігрітися, — каже Еморі, тремтячи. — Тут надзвичайно холодно.

Вона обводить поглядом зморщені та м’які тіла, їхні довгі кінцівки та бліду шкіру. Вони схожі на щось із дна океану. Як вона могла колись повірити, що селяни та старійшини однакові?

— Тея сказала мені, що в Блекгелзі сплять сто сорок дев’ять людей, але не було способу до них дістатися, — задумливо каже вона. — Судячи з цього одягу й цих тіл, я б сказала, що вона або бреше мені, або хтось брехав їй.

— Тея одержима ідеєю потрапити всередину Блекгелзу, — зауважує Клара. — Вона тільки про це й говорила під час нашої подорожі. Якби вона знала, як дістатися до своєї старої лабораторії, я не впевнена, що ми б її знову коли-небудь побачили.

Еморі стукає по одній із каталок.

— Як вона розлютилася б, якби Німа мала доступ до Блекгелзу, але не сказала їй?

— Вона б оскаженіла.

— Достатньо, щоб убити?

— Так, — каже Клара. — Думаю, що так.

Розділ 41

Школа порожня, у ній лише спека й пил. Зазвичай діти мали б сидіти за партами, але немає ще рішення, хто замінить Німу.

Клара заходить всередину вслід за матір’ю, і її одразу ж охоплює задушливий смуток. На дошці розписаний останній урок Німи, а в теці лежать кілька аркушів із домашнім завданням і чекають на оцінку. На її столі стоїть траурний ліхтар, полум’я свічки мерехтить за зеленим рисовим папером. Поруч невеличка баночка з клеєм, а пензлик приклеївся до парти. Хтось із дітей, мабуть, зробив це для неї.

Вони її обожнювали. На відміну від Теї та Гефеста, Німа не боялася запитань. Їй подобалися суперечки й інші погляди. Вона була терплячою, коли її не розуміли, і приємно схвильованою, коли розуміли. Вона була хорошою вчителькою, і Клара відчувала вдячність до неї щоразу, коли заходила до цієї кімнати. Вона не може повірити, що Німа могла бути такою жінкою вдень, а вночі заходити до лазарету і вбивати людей. Жоден селянин на таке не здатен. Вони цінують життя понад усе. Чуже життя — на першому місці. Своє — на другому.

Еморі поглядає на траурний ліхтар, насупивши брови.

— Про що ти думаєш, мамо?

— Свічка майже догоріла, — каже вона. — Її запалили вчора ввечері.

— Це важливо?

— Стає дедалі важче сказати, — промовляє вона, знімаючи зі стіни ламіновану мапу, потім кладе її на одну із дитячих парт, а сама обабіч спирається на неї руками.

— Гефест знає про експерименти, які проводила його мати. Він не говоритиме з нами, але якщо ми з’ясуємо, де він жив, то зможемо обшукати те місце. Може, навіть знайдемо щось корисне.

— Як ми це зробимо? Гефест може жити будь-де на острові.

— Не будь-де. Я бачила, як він виходив із села, коли ввечері ходила купатися. Він завжди йшов на захід від воріт.

Її палець вказує на село, потім ковзає вузькою стежкою, що веде до невеликої затоки.

— Там внизу якась будівля, — каже Клара, помічаючи символ схрещених мечів над прямокутним блоком. — Може, це вона?

— Мабуть, так, бо там більше нічого немає. Скільки туди йти, Ебі? — запитує Еморі.

— Тридцять хвилин, — кажу я.

— А скільки часу пливти на човні?

— А хто погребе? — уриває Клара.

— Що це означає? — запитує Еморі.

— Ти знаєш, що це означає, — відповідає Клара. — Ти абсолютно не вмієш керувати човном. Ти гребтимеш колами близько години, а потім зрозумієш, що забула підняти якір, і кинеш весла у воду, коли намагатимешся це зробити. Як тато тебе називав?

— Морським леопардом, — відповідає Еморі, посміхаючись цьому спогаду. — Граціозним абсолютно скрізь, окрім океану.

— Я буду гребти, — вирішує Клара. — У мене ж досі є дозвіл від Теї. Ми плистимемо лише десять-п’ятнадцять хвилин залежно від течії.

Менш ніж за пів години вони проходять крізь морську стіну у відкриту воду, Клара просуває їх вперед витонченими помахами весла. Вона навчилася веслувати у свого батька, який завжди був у морі. Навіть маленьким хлопчиком він ніколи не сидів на місці в селі. Хотів досліджувати стародавні руїни та вирушати в пригоди разом із Теєю. Ставши учнем, брався за будь-яке завдання, яке вело його за межі стін.

Еморі завжди дивувало, що в Клари й Джека виявилося так багато спільного. Він помер, коли їй було дванадцять, та й навіть до того рідко бував удома. Як-то Джек передав доньці свою невгамовність? Чи це вірусом передавалося в тужливих поглядах на горизонт або розчарованих зітханнях, коли він чистив чергову картоплину? Чого він навчав Клару й коли він це робив?

— Ти думаєш про тата? — запитує Клара, помітивши вираз обличчя матері.

— Звідки ти знаєш?

— У тебе такий вигляд, немов ти згадала щось, що хочеш сказати йому, коли він повернеться додому.

Еморі сумно посміхається.

— Я думала, що дотепер перестану за ним сумувати, але… — Вона замовкає, знизуючи плечима. — Я, мабуть, думаю про нього по десять разів на день. Якби він був тут просто зараз, я б розповіла йому все, що ми зробили, а він би сказав щось таке… — Вона мотає головою, сміючись. — Дурниці. Чесно, це так безглуздо, але це допомогло б усе прояснити.

— Я теж за ним сумую, — промовляє Клара. — Можеш собі уявити, як би він розважався, гасаючи островом?

— Уявляєш факти! — заявляє Еморі, розсмішивши Клару. — Він указував би нам на кожну побачену тварину, повідомляв би їхні латинські назви й міграційні шляхи.

— Він справді любив факти?

— Не міг насититися ними, — відповідає Еморі, із задоволенням згадуючи цю забуту звичку свого чоловіка. — Думаю, саме тому він так любив бути підмайстром.

— Як ти… тобто ти ж не зовсім?..

— Як такий скептик, як я, закохався в щирого вірянина? — запитує Еморі, поки Клара намагається прогребти крізь сильну течію.

— Твій батько був підмайстром, але він також був добрим і люблячим, безтурботним і дурним. Його віра в старійшин — це лише частина його особистості. Він не був схожий на мого батька. Це не витісняло всі інші його риси. Він розумів, що я мала свої запитання, але цим у мені захоплювався. Ми любили одне одного, тому нам було легко жити з нашими сумнівами.

— Якщо ти змогла зробити це для нього, то чому не змогла для мене, коли я стала ученицею? — тихо запитує Клара.

Протягом багатьох років найкращим, на що вона могла сподіватися у своїх стосунках з Еморі, була тривожна тиша. І коли вона стала сама вирішувати щодо власного життя, здавалося, що мати вмила руки. Здавалося, вони не могли знайти спільної мови, тому ходили навшпиньки одна навколо одної, трималися до болю ввічливо й абсолютно поверхово, боячись зачепити будь-яку тему, яка могла б спровокувати суперечку.

Але сьогодні вони відчули себе командою. Еморі слухала її, довіряла їй і покладалася на неї.

А вона, зі свого боку, бачила, як кожна вада її матері перетворюється на сильний бік. Клара ще ніколи так не пишалася нею. Вона не може повірити, що їм залишилося бути разом менш як два дні.

Еморі мовчить так довго, що Клара майже перепрошує за те, що засмутила її, але коли мати знову озивається, її слова переповнені емоціями.

— Я мала б, — зізнається Еморі. — Я хотіла, та я просто була така… зла.

Вона ковтає, намагаючись опанувати себе. Її голова опущена, і вона нервово перебирає пальцями.

— Джек та інші загинули, бо повністю довіряли Теї. Вони вийшли в океан у шторм, тому що вона їм так сказала, навіть знаючи, що це може бути небезпечно. Але що більше я наголошувала на цьому, то більш ізольованою ставала. Правду кажучи, я думаю, що мені це подобалося, тому що це тримало мене в гніві, а поки я злилась, то могла зосередитися на чомусь, про що не говорили вголос.

Вона перехоплює погляд доньки і бачить її в кожному віці, починаючи з восьмирічної дівчинки, яку Тея привезла до села на канатній дорозі. В Еморі та Клари однакові очі. Така ж безрозсудна сміливість. Однакові великі серця, які так легко поранити.

— Коли ти подала заявку на участь у випробуваннях, мені здалося, що ти стала на бік Теї та села. І тоді я на тебе розсердилася.

— Я не це мала на увазі, мамо.

— Це не має значення, — відповідає Еморі, її гнів змушує Клару здригнутися. — Моїм обов’язком було підтримувати тебе, хай там що. Я ненавиділа твою роботу на Тею, але мусила сказати тобі, що пишаюся тим, що ти туди потрапила. А я справді пишалася, Кларо. Я бачила, як старанно ти вчилася.

Еморі опускає голову.

— Я підвела тебе, — промовляє вона, перебираючи пальцями. — Як і мій батько підвів мене. Я не думала, що можна бути з кимось, а потім покинути його, але саме це я й зробила. Мені так шкода, моя люба. Такого більше не повториться.

Клара кидається через човен і міцно обіймає матір.

Розділ 42

Перед ними здіймається затока, невеликий піщаний пляж, оточений скелястими урвищами, над якими кружляють сотні птахів.

Клара спритно вистрибує з човна, а потім відтягує його приблизно на метр з води. З цього місця здається, ніби затока повністю відрізана від решти острова, але тут на боці лежать шістнадцять корів, шалено змахуючи вухами, щоб відігнати мух, які дзижчать над їхніми головами. Вони здаються ситими та здоровими і явно не в пастці на цьому пляжі.

— Де був бункер? — запитує Клара, розтираючи долоні. Весла стерли шкіру, відкриті рани болять.

— Нам потрібно йти праворуч, вздовж вигину затоки.

Пісок вислизає з-під ніг, коли вони, похитуючись, підіймаються пляжем, злякавши зграю крабів, які обідали мертвою черепахою. Краби розбігаються з їхнього шляху, скрегочучи клешнями й обурюючись, але, щойно мати з дочкою проходять повз них, повертаються до своєї трапези.

— Травми на твоїх долонях схожі на ті, з якими прокинулася Тея, — каже Еморі. — Гадаю, вона теж десь плавала на човні минулої ночі.

— Старійшини не веслують, — глузує Клара. — Ніколи. Дідусь переправляє їх усюди, куди вони хочуть.

— Може, він був зайнятий минулої ночі.

— Чим?

— Гадки не маю, але Тея точно кудись гребла. І, мабуть, доволі довго, якщо в неї на долонях такі самі рани.

Вони наближаються до бункера, що трохи виступає зі скелі, його кутаста бетонна поверхня вкрита графіті. Ззовні фарби вицвіли, імена й освідчення в коханні змило солоною водою плюскотливих хвиль. У скелі вирізьблено сходи, що ведуть до залізних дверей, пошкоджених іржею. Петлі доволі хиткі, і коли їх відчиняють, низ дверей шкребеться об землю.

Усередині темно, вогко й тісно, світло проникає лише крізь три вузькі вікна, що виходять на океан. На підлозі калюжі, а в повітрі висить легка пелена морського бризу, який одразу ж осідає на руках Еморі.

— Хто захоче жити в такому місці? — дивується вона, підходячи до відкидного металевого столу, що стоїть під центральним вікном. Стіл завалений схемами й горою книг, краї яких завернулися від вологи.

Клара зазирає в інші двері, що ведуть до меншої кімнати.

Металеві полиці перекинуті, сотні вцілілих деталей від механізмів розкидані по підлозі. Величезний шматок бетону відпав зі стіни.

Клара з огидою морщить ніс.

Тут немає сонячного світла. Немає свіжого повітря. Волога зі стелі скрапує і збирається в брудних калюжах, а також дуже смердить іржею, мастилом і потом.

— Що ми шукаємо? — запитує вона, кидаючи погляд на матір.

— Зізнання було б украй доречним, — відповідає Еморі, гортаючи книги на столі. — Бажано великими літерами та ще й із підписом.

Книги здебільшого класичні. «Мобі Дік» і Теннісон. Давньогрецькі міфи. Біблія. Історія про Еркюля Пуаро й Шерлока Голмса. Семмі Піппс та Арент Гейз[14]. Гефест, здається, любить детективи не менше за неї.

— Що це? — бурмоче Еморі, виймаючи з-під аркуша паперу пошкоджений камінь пам’яті, чорні схеми якого видно крізь тріщини у футлярі.

Вона ніколи раніше не бачила пошкоджених каменів.

Я не встигаю попередити її про наслідки, як вона прикладає його до скроні, і перемішані фрагменти чийогось життя пролітають перед очима надто швидко, щоб їх можна було розібрати. Зазвичай це супроводжується звуками, думками й емоціями, але все мовчить, сцени змінюють одна одну без жодного контексту.

Вона бачить старий світ, натовп, оплески, нагороди. Ось вулиця, люди дивляться на неї, прагнучи її уваги. Їхні обличчя абсолютно не схожі одне на одного. Їхній одяг неповторний, волосся вкладене тисячами способів, обличчя розмальовані, тіла прикрашені та проколені різноманітними прикрасами.

Вона летить крізь прекрасне місто зі скла і сталі, а потім розмовляє з Гефестом, коли той був іще хлопчиком.

Потім з дзеркала на неї дивиться молода Німа.

Вона ще маленька дівчинка, яка грається з дивним собакою з різноколірною шерстю.

Потім пірс за селом. Затока повна величезних човнів, завбільшки з місто. До них ідуть люди, їхні обличчя пригнічені та трохи самовдоволені.

Це життя прокручується безладно, і від цього хаосу Еморі вже нудить.

Німа біжить на тренажері. Вона дивиться на екран, вибираючи риси для своєї майбутньої дитини. Вона кричить на когось, хто здається наляканим. Її підхоплює на руки батько, а вона тримає в руках маленький трофей.

Вона у світлій лабораторії, прив’язує до стільця літню жінку, яка щебече радісно й безтурботно. Зовсім безтурботно. На годиннику 21:14.

Вона бачить коридори й обладнання. Джека із заплющеними очима.

Вона тримає немовля.

Сяйнисті комахи в пробірці. Хлопчики граються. Її батьки. Село, оточене усміхненими обличчями.

Знову світла лабораторія. Тея кричить на Німу, жестикулюючи, її обличчя спотворене вбивчою люттю. Спогади припиняються, що є щастям для Еморі, бо її ось-ось знудить.

Клара ловить її, поки вона не впала.

— Що ти бачила?

— Німу, — каже Еморі. — Мабуть, Ебі витягла її спогади перед смертю, але це безладна плутанина.

Вона прямує до дверей і вдихає морське повітря, допоки кімната не перестає обертатися перед очима.

За кілька хвилин до неї приєднується Клара, яка теж скористалася каменем з не менш невтішним результатом.

— Ти дійшла до кінця? — запитує вона.

— Тея сварилася з Німою, — каже Еморі. — Вона була в нестямі від люті.

— Ми не знаємо, коли це сталося. Спогади переплуталися.

— На Німі був той самий одяг, у якому вона померла, і її волосся так само зачесане, — зауважує Еморі. — Ти знаєш місце, де саме вони були? Я не впізнала.

— Ні, — відповідає Клара після роздумів. — Я не бачила на острові нічого, що мало б вигляд такого нового. Думаєш, це справа рук Теї?

— Я не впевнена, але вона, мабуть, одна з останніх бачила Німу живою. Не забувай, що камінь у Гефеста, а це означає, що він був поруч із тілом. Ходімо, закінчимо обшук, поки він не повернувся.

Еморі повертається до зали з приладами, а Клара без особливого ентузіазму перебирає папери на столі. Вона висуває шухляду, з якої вислизає гострий ніж із грубою дерев’яною ручкою, обмотаною шнуром.

Кларі перехоплює дух.

Вона повільно виймає його та крутить у руках.

— Мамо, — гукає вона.

— Так, — відповідає Еморі з іншої кімнати.

— Я знайшла татів ніж, — понуро промовляє Клара.

Еморі підбігає до неї й ошелешено дивиться на лезо. Вона бачила цей ніж щодня протягом десяти років. Досі пам’ятає форму руків’я й ту дивну виїмку на лезі, яку він так і не зміг відшліфувати.

Джек узяв його із собою в експедицію. Ніж мав бути з ним, коли він тонув.

Розділ 43

Вони майже дісталися до села, вечірнє небо розфарбоване фіолетовими й рожевими хвилями. Над вулканом вирує буря, вітер куйовдить їхнє волосся, а перші краплі дощу періщать в обличчя.

Еморі не звертає уваги на погіршення погоди, як і на світ загалом. Вона сидить на задньому сидінні човна та безперервно дивиться на ніж, який тримає на долонях.

Клара занепокоєно спостерігає за матір’ю, намагаючись ігнорувати біль від весел, що натирають її поранені долоні. Еморі — найсміливіша людина в селі, сповнена шуму й руху, наче камінь, що стрибає просто по морській воді. Бачити, як вона поринає в себе, доволі тривожно.

— Про що ти думаєш? — обережно запитує Клара.

— Абсолютно ні про що, — відповідає Еморі мертвим тоном. — І це проблема, коли туман так близько.

Клара дивиться повз матір на горизонт. Усе її життя туман був плямою вдалині, стіною навколо їхнього світу, але зараз він так близько, що вона може розгледіти комах, які пурхають у ньому, як їхнє золоте сяйво розсіюється поверхнею води.

«Це так прекрасно, — думає вона, здригаючись. — Чи усвідомлюють вони, що роблять? Чи їм це подобається?»

— Ні, — кажу я. — Їх приваблює сяйво, яке природно випромінюють тіла. Вони такі самі, як я. Їх створили виконувати роботу. Ніхто не цікавився їхніми почуттями щодо цього.

Клара пришвартовує їхній човен до берега, кіль шкребе по гальці. Еморі вистрибує ще до зупинки човна і майже біжить до воріт.

— Куди вона? — стривожено запитує Клара.

— Звинувачувати Гефеста.

— Це хороша ідея?

— Ні.

— Ти їй це сказала?

— Авжеж. Вона потрібна нам, Кларо. Вона потрібна нам для всього, що буде, але якщо ця зустріч відбудеться не контрольовано, вона серйозно постраждає. Зроби все можливе, щоб заспокоїти її. Я докладу зусиль з іншого боку.

Клара проходить крізь ворота й потрапляє в абсолютну тишу.

Трапезні столи переповнені, але всі замислено колупаються в їжі. Батьки тримають дітей на колінах, закохані тримаються за руки, а друзі сидять пліч-о-пліч, намагаючись заповнити будь-який простір, де міг би зростати їхній страх. Це має бути похорон. Вони мають співати, танцювати й ділитися спогадами. Це відчувається майже як неповага до мертвих.

— Вони не думають, що ми можемо врятуватися? — із жалем запитує Клара.

— А ти так думаєш? — запитую я.

Клара дивиться, як її мати прямує до провулка, ніби бачить її вперше. Під цією великою копицею волосся вона менша майже за всіх, з вузькими плечима, з тонкими руками й ногами.

Проте її зріст навіть не спадає Кларі на думку, коли вона думає про неї. Усе своє життя Еморі була найбільшою особистістю в кожній кімнаті, куди лише заходила. Там, де здебільшого люди були лагідними й покірними, вона завжди виявляла безстрашність, прямолінійність та енергійність, як осине гніздо, що висипає в повітря питальним знаком, коли його зачіпляють. Вона не зупиняється і стає непохитною, коли вважає, що має рацію.

Але що це їй дає?

У думках Клари з’являються сумніви. Під маминим ліжком лежить понад десяток зошитів, списаних запитаннями. Майже на жодне з них вона не отримала відповіді. Чому це запитання має бути особливим?

Клара прямує за матір’ю до провулка під мерехтливим світлом траурних ліхтарів, натягнутих між двома крилами казарми. Знадобилося чотири мотузки, щоб повісити ліхтарі, присвячені загиблим односельцям, і дев’ять — для ліхтарів Німи. Від цієї розбіжності в Клари закипає кров у жилах.

Селяни жили добрим, самовідданим життям. Майже вся їхня праця допомагала зробити село кращим для інших людей.

Натомість Німа наказала стерти спогади, що призвело до їхньої смерті. Вона проводила експерименти над тілами в лазареті, і тепер туман згущується навколо острова, бо вона не могла змиритися з можливістю залишити бодай щось після себе.

Німа не заслуговує більше ліхтарів, ніж селяни. Вона не заслуговує жодного.

Еморі та Клара ступають чотири кроки до лабораторії, де Тея схилилася над пристроєм, який вони дістали з океану. Вона використовує пінцет, щоб витягнути об’єкт з-поміж двох погнутих стрижнів.

Гефест сидить на підлозі, притулившись спиною до стіни, вовтузячись з екстрактором пам’яті, наче дитина з новою іграшкою. Він наспівує напівзабуту мелодію, яка, очевидно, подобається Теї, бо її голова ледь помітно рухається в такт.

— Чому в тебе ніж Джека? — запитує Еморі, підходячи до нього. Він розгублено дивиться вгору, відклавши екстрактор пам’яті вбік.

Тея припиняє роботу, її очі нервово ковзають між ними.

— Чому ти рилася в моїх речах? — запитує він низьким загрозливим тоном.

— Цей ніж був у мого чоловіка, коли він потонув, — продовжує Еморі, ігноруючи його запитання.

Гефест підіймається перед нею, немов мстиве божество. У його очах те саме божевілля, що раніше прирекло на смерть стерв’ятника у дворі.

Клара відчайдушно намагається відтягнути Еморі назад. Зазвичай її мати добре пристосовується до змін у настрої інших, але не тоді, коли є запитання, на яке вона хоче отримати відповідь.

— Я знайшов ніж на пляжі, — відповідає Гефест.

— Він не іржавий, а дерев’яне руків’я зовсім не розбухло, — заперечує Еморі, вивільняючись із рук Клари. — Він і близько не був у воді.

Еморі сердито дивиться на нього, її голова ледь сягає його грудей.

«Річ не в тім, що він більший за неї», — відчайдушно думає Клара. Річ у тім, що ховається під усіма цими м’язами. Його обличчя небезпечно смикається, наче під шкірою щось повзає.

— Я полагодив його.

— Він такий самий, як і востаннє, коли я його бачила, — каже вона, вдивляючись в його обличчя. — І лезо збігається з ножовим пораненням у грудях Німи. Чому ти брешеш? Що ти приховуєш?

Рука Гефеста різко хапає її за горло.

Його хватка міцнішає, і вона задихається від болю, коли він підіймає її над землею, а її ноги безпорадно бовтаються в повітрі.

Ніж дзвінко падає на плитку.

— Мамо! — кричить Клара, смикаючи Гефеста за руку, намагаючись звільнити її.

Гефест дивиться на них порожнім, беземоційним поглядом. Здається, він навіть не усвідомлює, що робить.

Клара кидає відчайдушний погляд на Тею, чиє обличчя залишається незворушним. Вона подумки звертається до мене.

— Допоможи їй! — викрикує Клара, її слова луною розходяться по лабораторії. Хватка Гефеста міцнішає, коли Еморі востаннє вдихає. Голос Теї лунає з-за їхніх спин, різкий і сухий, без краплі занепокоєння.

— Ти зараз уб’єш нашого найкращого слідчого, — промовляє вона. Очі Гефеста оживають, і на його обличчі нарешті проступає усвідомлення, кого він душить. Він розтискає руку, й Еморі падає на землю.

Вона задихається, хапаючи ротом повітря, а Клара обіймає її, щоб захистити. Гефест нахиляється підняти ніж, зважує його в руці, а потім повертається до екстрактора пам’яті.

Клара відчуває, як напружується тіло Еморі. Вона намагається підвестися й продовжити бій, але Клара міцно тримає її, притулившись вустами до вуха матері.

— Я не можу тебе втратити, — шепоче вона.

Еморі опускає руки, гнів покидає її.

— Ідіть, — вимагає Тея, махнувши в бік дверей. — І наступного разу, коли я вас побачу, вам краще мати для мене підозрюваного.

Розділ 44

Обійнявши Еморі за плечі, Клара намагається посадити тремтячу матір за один зі спільних столів біля кухні, але та рішуче хитає головою, жестом показуючи на ворота й темне море за ними.

— Я не можу повірити, що він це зробив, — тихо промовляє Клара. — Він просто… він навіть не… — Вона замовкає, не знаходячи слів.

Кров пульсує в її вухах. Ні на кого в селі раніше не нападали, і вона не знає, як реагувати. Їй хочеться втекти, попередити всіх, кричати й сховатися водночас.

— Чому ти не зупинила його, Ебі? — запитує Клара, даючи вихід своєму гніву. — Я переступила межу села сьогодні вранці, і ти одразу ж заволоділа моїм тілом, щоб розвернути мене назад. Гефест душив мою маму, а ти нічого не зробила.

— Як уже казала тобі раніше, я не можу контролювати людей, — пояснюю я. — Я можу чути їхні думки, і мої слова мають вплив, але це все. Але ти помиляєшся. Я попросила Тею втрутитися, і вона це зробила. Якби не вона, твоя мати була б мертвою.

А людство було б приреченим.

— Усе гаразд, Кларо, — прохрипіла Еморі, заспокійливо стискаючи руку доньки. — Усе добре, так мало статися.

Клара дивиться на неї, вражена жорстокістю її тону.

— Раніше я не розуміла людей, — каже Еморі, її голос досі хриплий від того, що її душили. — Я знала, що вони відрізняються від нас, але не усвідомлювала, наскільки. Я не розуміла їхнього ставлення до насильства. Як це легко для них. Як невимушено вони можуть його застосовувати. Я була дурепою, коли пішла туди, ось так. Гефест має таємниці, і він завдасть нам болю, щоб їх зберегти, незалежно від того, у небезпеці острів чи ні. Це цінна інформація. Це допомагає. Треба припустити, що Тея мислить так само. Тепер діятимемо обережніше.

За воротами прохолодно, морський бриз кружляє в повітрі, солоний на смак. Незабаром комендантська година, тому море схоже на оксамитову ковдру під темними небесами.

Клара дивиться на матір з недовірою.

— Що ми будемо робити з татовим ножем? — запитує вона.

Селяни не матеріалісти й з радістю поділяться будь-чим з будь-ким, але Клару обурює, що Гефест володіє чимось, що належало її батькові. Вона почувається так, ніби підвела його.

— Відкладемо це на хвилину, — каже Еморі, здригаючись, коли торкається покритого синцями горла. — Тея знає, що ніж у Гефеста, і вона збагне небезпідставність моїх запитань. Як ніщо інше, ніж змусить її засумніватися в ньому. Сподіваюся, вона почне ставити запитання, які ми не можемо.

Клара дивиться на матір із захопленням.

— Як ти можеш так мислити?

— Це не важко, — збентежено відповідає вона. — Коли щось вдається природно, просто зроби це навпаки.

— І що далі? Хочеш, я відвезу тебе до маяка?

— Гребти в темряві надто небезпечно. Мені потрібно, щоб ти проаналізувала зразки ґрунту, які взяла на фермах, поки я огляну кімнату Теї.

Клара напружується, остерігаючись, що її мати може спровокувати й іншу старійшину невдовзі після конфлікту з Гефестом.

— Я маю піти з тобою, — промовляє вона.

— Ти потрібна в лабораторії, щоб стежити за Теєю. Відверни її увагу, якщо вона спробує піти.

За дві хвилини Еморі спускається гвинтовими сходами до старого бункера, де живе Тея. У нішах горять електричні лампи, але від їхнього сяйва Еморі стає моторошно. Воно надто яскраве, надто чітке. Ні тіней, ні м’якості. Якщо залишатися тут надто довго, вони, здається, здеруть із тебе шкіру.

Спустившись сходами, вона відчуває, що повітря насичене ароматами сухих квітів, імовірно, для того, щоб приховати запах вологого, запліснявілого бетону.

Вона принюхується. Потім іще раз. «Це, мабуть, одна із сумішей Ліски», — думає вона.

Кожен у селі має хобі у вільний час, чи то виготовлення свічок, чи то різьблення фігурок тварин. Щонеділі селяни ходять із цими виробами від гуртожитку до гуртожитку, залишаючи подарунки біля дверей сусідів як подяку за допомогу чи доброту, отриману за минулий тиждень. Звісно, найбільше дарунків отримують старійшини, хоча вони роблять найменший внесок у життя села. Це завжди турбувало Еморі, але ніхто інший, здається, не звертав на це уваги.

Бункер вирізняється простотою на тлі звичайних яскравих стандартів села, лише кілька прикрас пом’якшують сірі стіни. Меблі обмежуються старим розкладним ліжком, знайденим десь у селі, комодом і креслярським столом, вкритим аркушами зі складними рівняннями.

На стінах висять фотографії зі щасливою Теєю. Ось на одній вона їде на спині у Гефеста, а на фоні сміється літня жінка. На іншій світлині вона лежить на пляжі та корчить гримаси на камеру. Навколо яскравого вогнища скупчилося семеро людей із закинутими від сміху головами. З барної стійки посеред басейну подають напої.

Еморі одну за одною роздивляється фотографії, на яких бачить зовсім іншу Тею, яку вона досі не знала. Зовні вона майже не змінилася, хоч на цих світлинах вочевидь дещо молодша. Дивно, що вона сміється, насолоджуючись життям. Еморі здається, що вона ніколи не бачила її такою раніше.

— Що з нею сталося? — запитує вона.

— Її світ згорів, — кажу я. — Її сім’я загинула, а потім і друзі. Вона втратила надто багато, щоб не втратити саму себе.

Величезна хвиля жалю охоплює Еморі.

— Тримайся за це почуття, — кажу я. — Буде легко їх ненавидіти, але і Тея, і Гефест страждали набагато більше, ніж ти можеш собі уявити. Хай хто вони сьогодні, це був не їхній вибір, і вони на це не заслуговували.

Еморі висуває шухляди столу одну за одною. Тіла в лазареті свідчать про те, що Німа знайшла спосіб повернутися в Блекгелз, навіть якщо він нібито був втрачений у тумані. Якщо Тея дізналася про це, вона мала вагомий мотив для вбивства.

— Мотив, — бурмоче Еморі, хитаючи головою.

Вона стільки разів читала це слово у своїх книгах, але жодного разу не вимовляла його вголос. «Воно не належить цьому місцю», — думає вона. Це щось старе, грубе й запилене. Воно відлунює у повітрі, коли його промовляєш.

Перша шухляда порожня, але в другій лежить старий фотоапарат з корпусом, скріпленим дротом. Тея змушувала своїх учнів брати його з собою в експедиції, щоб вони могли сфотографувати нові рослини чи тварин, які їм траплялися. На жаль, він такий крихкий, що в разі спроби сфотографувати тварину, що пробігала повз, фотоапарат просто розпадався на шматки.

Поклавши фотоапарат на місце, вона висуває наступну шухляду і знаходить там старий щоденник.

Вона гортає його без особливої уваги, поки не доходить до останнього запису.

— Сестра Теї в пастці в Блекгелзі, — промовляє Еморі вголос. — Німа не лише не пускала Тею всередину, а й не давала їй бачитися із сестрою.

— Еморі, ти мусиш зупинити свого батька, — терміново втручаюся я.

— Чому?

— Тому що він збирається утнути щось надзвичайно дурне, — зауважую я.

Розділ 45

Загнавши човен на мілину, Сет стрибає у хвилі, незграбно приземляючись на поранену щиколотку. Шкіра навколо круглої рани почорніла й посиніла, і та починає набрякати, що відгукується різким болем у нозі щоразу, коли він ступає на неї.

Скривившись від болю, він тягне човен угору по гальці.

— Тату!

Еморі чекає на нього, заклавши руки в боки.

— Еморі? — здивовано запитує він, кидаючи весла на купу на березі, — Що ти тут робиш?

— Ебі розповіла мені, що ти збираєшся зробити.

— Ебі не має ділитися моїми особистими думками, — відповідає він. — Де Хусейн? Нам потрібен візок. Я знайшов тіло на скелях біля маяка.

Еморі підходить до човна. У ньому лежить жінка — або те, що від неї залишилося. Усі кінцівки зламані, обличчя розбите, а грудна клітка розірвана. На ній сірий комбінезон, схожий на знайдений в лазареті. Він подертий, але його нитки сіткою стягують понівечене тіло докупи.

Жовч підступає до горла Еморі, але вона ковтає її, відмовляючись відвести погляд.

«Це і є сьогоднішній день, — думає вона. — Забудь, що ця людина дихала, плакала та мріяла. Ніщо з цього не допоможе. Але щось отут може допомогти врятувати острів».

В око одразу впадає, що це понівечене тіло колись було людиною, як і ті, що лежать в лазареті. Еморі бачить її органи крізь роздертий живіт, але вони зовсім не там, де б мали бути. Це, мабуть, та сама жінка, на якій Німа проводила експерименти.

— Що з нею сталося? — запитує Еморі.

— Хтось приніс її до скелі й скинув з обриву, — відповідає Сет, розминаючи затерплі плечі.

— Ти бачив, хто це був?

— Ні.

— Вона була мертва, коли… — Речення таке жахливе, що вона не годна його закінчити.

— Звісно, що була, — відповідає він, звужуючи очі. — Навіщо комусь скидати її, якщо вона не мертва?

Еморі не відповідає. Їй бракує духу, хоча її дивує, що вона так швидко перестала сприймати смерть, як інші селяни.

Хусейн з’являється з-за воріт, тягнучи за собою візок для перевезення трупів. Сет витягує тіло з човна й безцеремонно кидає його всередину. Частини тіла падають із бридким чавканням.

— Можеш відвезти її до печі? — запитує Сет.

— До лабораторії, — поправляє Еморі. — Тея захоче її побачити.

— Навіщо?

— Тому що Німа мертва, і це все якось пов’язано, — промовляє вона, киваючи Хусейну, щоб той вирушав.

Сет збирається йти по візок до села, аж тут Еморі хапає його за руку й змовницьки поглядає на нього.

— Не кажи Теї, де ти прокинувся сьогодні вранці, — каже вона. — Гефест на маяку знайшов екстрактор пам’яті. Він планує під’єднати його до будь-кого, хто може щось знати про вбивство Німи.

Сет дивиться на неї, а потім розчаровано похитує головою.

— Ебі розповіла мені все, що відбувається, — промовляє він, шкутильгаючи через пошкоджену щиколотку. — Я знаю, що бар’єр упав, що туман насувається. Я знаю, що хтось навмисно вбив Німу, і я бачив її останнім. — Він смикає свою футболку, тканина неприємно тріщить. — На моєму одязі кров, якої не було минулої ночі. Я якось до цього причетний, і якщо старійшини вважають, що моя смерть знадобиться для порятунку острова, то так і треба.

— Чому б тобі не розповісти мені, що сталося, — зауважує вона. — Мене попросили розслідувати вбивство.

— Я краще розповім старійшинам, — вперто наполягає він.

— Тату!

— Досить, Еморі, — викрикує він, його гнів змінюється шоком, коли він заходить на подвір’я, нещодавно прикрашене до сьогоднішнього похорону.

Лише кілька днів тому він попрощався з батьком, і здається, ніби минуло лише кілька місяців відтоді, як він оплакував Джудіт. Тепер ліхтарі запалені для Німи. Він втрачає близьких надто швидко, щоб мати силу впоратися з цим усім.

Глибоко вдихнувши, він кульгаво ступає вперед.

Люди підіймають голови, коли він проходить повз, їхні очі округлюються. Він важко дихає й кривиться від болю через рану на щиколотці. Його сорочка просякнута потом і кров’ю, а рухається він з таким поспіхом, який рідко можна побачити в селі.

Він скидається на того, хто спізнився на апокаліпсис.

— Як ти поранився? — запитує Еморі, намагаючись розгледіти круглу рану над його щиколоткою. Поранити могли кінцем зазубреної труби, але вона не може одразу пригадати, де б така знайшлася.

— Поняття не маю, — гарчить він. Сет киває на побиті обличчя на спортивному майданчику. — Але здається, я тут не один такий.

Вона чекає на продовження, але це те саме, що сподіватися знайти вугілля у дводенному попелі.

— Ебі сказала мені, що ти прокинувся з малюнком, — каже вона, намагаючись знайти інший підхід. — Можна мені його побачити?

Його рука стискає кишеню, ніби захищаючи її.

— Це вирішуватимуть старійшини, — бурчить він.

Вони дійшли до провулка між казармами й зовнішньою стіною, звідки видно склепінчастий дах школи. За ним видніється склад з почорнілою від кіптяви пожежі цеглою. Це єдине очевидне пошкодження з цього ракурсу, оскільки полум’я так і не вийшло за межі задньої стіни.

— Тобі потрібно зупинити батька, — застерігаю я її в думках. — Я намагаюся вивести Тею і Гефеста з лабораторії, але якщо вони будуть там, коли він прийде, вони його вб’ють.

Еморі різко зупиняє батька, міцно притискаючи долоню до його грудей.

— Тату, послухай мене, — просить вона, стишивши голос, коли повз неї проходять селяни з музичними інструментами. — Я можу все владнати, якщо ти даси мені шанс. У тебе немає причин помирати.

Сет перехоплює благальний погляд доньки.

— Я не довіряю тобі, Еморі, — холодно проціджує він. — Туман буде тут менш ніж за два дні, і я не вірю, що ти зможеш нас усіх урятувати.

Її обличчя кривиться від болю.

— А тепер, будь ласка, відійди вбік, щоб я міг поговорити з тим, хто може, — вичавлює він.

Розділ 46

Клара в лабораторії, визирає з-за дверей. Гефест і Тея сидять пліч-о-пліч зовні, притулившись спинами до стіни. Він удвічі більший за неї, щось гарячково розповідає, жестикулюючи, ніби намагається вихопити з повітря якийсь сенс.

Тея абсолютно нерухома, її підборіддя злегка опущене, очі примружені від яскравого світла.

Клара дивиться в бік провулка, звідки незабаром з’явиться її дідусь, і бачить, що там, на щастя, нікого немає. Вона крадькома повертається до мікросамплера, який аналізує ґрунт, знайдений на фермах.

— Ти впевнена, що цей план спрацює? — запитує вона подумки.

— Ти маєш бути переконливою.

Вона поглядає на прилад із бажанням, щоб той працював швидше. Щосекунди її дідусь на крок ближче до лабораторії.

Сканер видає результати з радісним звуковим сигналом.

Як вона й підозрювала, врожай на фермі отруєний хімікатами, але вона не впізнає жодну зі сполук.

— Твій дідусь уже дійшов до школи, — повідомляю я їй, коли вона поспіхом переписує формули на аркуш паперу. — Швидше.

Вона пробігає через кімнату, опановуючи себе перед виходом надвір.

— Я проаналізувала зразок ґрунту, — каже вона, простягаючи результати. — У ньому щось дивне.

— Залиш його на моєму столі, — відмахується Тея.

Клара намагається не відводити погляду від провулка. Їй ніколи раніше не доводилося нікого обманювати, і це захоплює. Так багато адреналіну переповнює її організм, що їй важко встояти на місці.

— Можете глянути на це зараз? — запитує вона. — Я ніколи раніше не бачила цих хімікатів. Я не знаю, якої шкоди вони завдають.

Гефест різкими жестами просить звіт, потім передає його Теї.

— Ти хотіла домашню тваринку, — каже він їй.

Тея пробігає очима список хімікатів, її зазвичай незворушний вираз обличчя вмить змінюється.

— Цього не може бути, — промовляє вона, передаючи список Гефесту.

Вони обмінюються спантеличеними поглядами, й Тея різко підводиться на ноги.

— Куди ти? — здивовано запитує Гефест.

— Перевірити всі входи до Блекгелзу, — відповідає вона.

Розділ 47

Сет пришкандибав до лабораторії та бачить Клару, яка на самоті схилилася над мікросамплером.

Вона відриває погляд від дисплея, ніби заскочена його появою. Він завмирає на місці, здивовано оглядаючи лабораторію. Востаннє він був тут за кілька днів після смерті дружини. Вони працювали на краю світу з частотним детектором, намагаючись зрозуміти, як спілкуються комахи в тумані. Це був поганий день, який, здавалося, дедалі гіршав. Потрапивши під зливу, вони опинилися в сильній течії, яка майже затягнула їх у туман, перш ніж вони вибралися. Вони з’їли невтішний пікнік і старалися по черзі гребти, щоб подивитися п’єсу, написану Джудіт.

Весь день у неї був закладений ніс, вона тремтіла від холоду, але вигляд мала не надто кепський, та й вона не звикла скаржитися. Коли настала комендантська година, вони заснули в обіймах одне одного. Наступного ранку вона була мертва, її забрали без зайвого галасу.

Тея помістила Сета на карантин, побоюючись чуми, але це просто був один з таких випадків. Село дає їм притулок, захищає їх, а іноді вбиває. Тієї ночі воно вбило його дружину.

Тея хотіла, щоб Сет і надалі був її учнем, але щоразу, коли він заходив до лабораторії, то бачив експеримент, над яким працювала Джудіт. Він бачив звіт, який вона писала, або квіти, які вона зібрала. Після кількох днів спроб він перепросив і вже ніколи не повертався. Як він пам’ятає, Тея більше з ним не розмовляла, і він завжди вважав це цілком справедливим. Він відмовився від свого обов’язку, відмовився від священного акту служіння. Іноді він запитує себе, чи його розчарування в дочці не посилюється розчаруванням у самому собі.

У дверях з’являється Еморі й полегшено зітхає, коли бачить, що лабораторія порожня.

Помітивши батькову задуму, вона швидко хапає ножиці та відрізає клаптик тканини з його рукава, передаючи його Кларі.

— Що ти робиш?! — запитує він вимогливо.

— Треба перевірити, чия це кров у тебе на одязі, — бадьоро відповідає вона. — Сподіваюся, ми зможемо з’ясувати, що ти робив після комендантської години, поки Гефест не вбив тебе за цю інформацію.

Клара кладе тканину під прилад, поки Сет відкидає простирадло, яке вкриває тіло Німи. Наразі більшу частину її голови повернули на місце, та це однаково було жахливим видовищем. Її залишили після розтину, наче клаптикову ковдру.

Він знову поспішно накриває її обличчя й опускається на стілець. Неможливо повірити, що щось аж таке жахливе могло статися з кимось таким чудовим. Дарма що Еморі йому все розповіла, він переконаний, що це нещасний випадок або жахливе непорозуміння.

Клара приносить бинти, антисептик і знеболювальне у формі порошку. Вона висипає трохи засобу в склянку з кип’яченою водою і передає дідусеві. Поки він п’є, вона тягне табурет і підставляє під його ногу, щоб оглянути круглу рану над щиколоткою. Та сильно набрякла і сочиться жовтим гноєм.

— Інфекція розвинулась, — заявляє вона. — Як ти поранився?

— Без поняття, — відповідає він, намагаючись зняти черевик. — Вона вже була, коли я прокинувся. Сподіваюся, екстрактор пам’яті зможе видобути пояснення.

— Ти справді збираєшся дозволити Гефесту використати його на собі? — із жахом запитує Клара, обробляючи рану. — Старійшини не такі, як ми думали, і вони не завжди мають рацію. Я бачила це на власні очі. Вони жорстокі й егоїстичні. Вони кривдять людей. Ти не можеш їм довіряти.

— Ми були створені для служіння їм, — додає Еморі, оглядаючи екстрактор пам’яті. — Вони створили нас, щоб ми виконували роботу, яку вони не хотіли робити самі.

— Ти говориш так, ніби це має значення, — заперечує він, здригаючись, коли Клара відриває шматки пошкодженої шкіри. — Найвища честь у селі — служити людям. Ми дбаємо про інших людей, перш ніж подбати про себе. Мені здається, що твоє нещодавнє відкриття нам уже давно відоме.

— Хіба ми не маємо вільно вибирати ці якості? — запитує Еморі, розчарована його відмовою злитися.

— А ти можеш гарантувати, що ми будемо це робити? — запитує він, намагаючись скинути другий черевик. — Мені байдуже, людина я чи ні. Це не змінює того, хто я є і чого я хочу. У мене свербить спина, так само як і до того, як ти мені це сказала. У мене болить шия. Я досі люблю море. Не люблю варену картоплю. А сьогодні вранці я прокинувся весь у крові, та ще й без моєї найкращої подруги.

Він з бурчанням стягує черевик та охайно ставить його поруч зі стільцем.

— Якщо мої забуті спогади можуть допомогти селу, я охоче ними поділюся і пишатимуся цим.

— Це черевики Шилпи, — промовляє Еморі, беручи їх у руки.

— Ні, це не так.

— У підбора немає шматочка, — зауважує вона й показує батьку, щоб переконати. — Минулої ночі ти зняв їх з ніг Шилпи, поки вона спала.

— Навіщо мені було знімати її черевики? — запитує він.

— Тому що за фермою починається скеляста місцевість, — пояснює Клара, змащуючи поріз на його щиколотці антисептиком. — Ти, я і мама вчора ввечері тягнули віз до хатини Аділа. Дорогою тобі довелося перевзутися.

— Але минулої ночі я був на маяку разом з Німою, — заперечує він.

— Ти, мабуть, повернув її назад у село.

— Але я прокинувся там, — затинається він. — Навіщо мені гребти всю дорогу назад?

Мікросамплер сигналить про завершення сканування крові на його одязі. Клара закінчує обмотувати бинтом його ногу, потім підводиться та йде до апарата.

— Чия вона? — запитує Сет, обертаючись на своєму сидінні до Клари, явно боячись почути відповідь. — Німи?

— Ні, — відповідає Клара тремким голосом. — Вона належить Хвей.

Розділ 48

Сет шкандибає колами по лабораторії Теї, а задумлива Еморі та приголомшена Клара спостерігають за ним.

— Хвей не було в моєму човні минулої ночі, — каже він вже вчетверте. — Я заледве знав цю дівчину.

— Це, мабуть, означає, що ти був біля пташиної купелі, коли на неї напали, — припускає Еморі.

— Я прокинувся посеред моря! — роздратовано гарчить він, розводячи руками. — Це все не має жодного сенсу.

— Розкажи нам, що сталося минулої ночі, — каже вона, потай насолоджуючись його дискомфортом. — Усе, що ти можеш згадати.

Він хитає головою, намагаючись зібрати все докупи.

— Розповідати особливо нема чого, — відповідає він, чухаючи свою щетину. — Німа була надто тихою. Вона мало говорила під час подорожі. Лише розповіла, як стала власницею острова, і питала про твою матір…

— Вона питала про маму? — уриває його Еморі. За двадцять років, що минули після смерті Джудіт, Німа жодного разу не згадала про неї. Навіть у перші тижні після похорону, коли Еморі лиш намірювалася розповідати історії та згадувати час, проведений разом, Німа швидко змінювала тему розмови.

— Так, — відповідає Сет, спантеличений раптовим інтересом Еморі.

— Що саме вона хотіла знати?

— Якою вона була. — Сет хмуриться через цікавість доньки. — Чому це має значення?

— Я не знаю. Вона коли-небудь раніше запитувала про неї?

— Ні, — визнає він. — Та ми недовго це обговорювали. Аділ чекав нас на пристані, і я думаю, що це її збентежило. Ебі, мабуть, заспокоїла її, тому що Німа попросила мене пришвартуватися, а потім пішла з ним до маяка. Це останнє, що я пам’ятаю.

— Яким був Аділ?

— Знервованим, можливо. Розлюченим. Німа боялася, але не дозволила мені піти з нею. Я заснув у човні. Це останнє, що я пам’ятаю, перш ніж прокинувся вранці з ось цим.

Він простягає складений аркуш паперу.

Еморі бере його та бачить перед собою вирвану сторінку з альбому Маґдалини. Як вони й підозрювали, художниця намалювала події минулої ночі. На сцені гурт, який грає на своїх інструментах, а селяни танцюють. Можна сказати, ніби всі веселяться на вечірці.

— Іди поглянь на це, Кларо, — каже Еморі, жестом підзиваючи доньку. — Хвей розмовляє з Німою біля пташиної купелі. У руках вона тримає свою скрипку.

Клара знаходить на малюнку себе, вона сидить на краю столу, вирізаючи птаха з дерев’яного бруска. Еморі поруч із нею, обіймає її за плече.

— Я маю засмучений вигляд, — промовляє вона.

— Ми обидві, — бурмоче Еморі.

— Я різьблю лише тоді, коли мені є про що подумати або потрібно заспокоїтись, — зауважує Клара. — Що такого могла розповісти нам Німа, що зробило б усіх інших такими щасливими, а нас такими сумними?

— Точно не про те, що ми проведемо решту свого життя, прислуговуючи людям, які опинилися в пастці в Блекгелзі, — каже Еморі. — Або Тея збрехала мені, або Німа збрехала їй.

Вона перевертає малюнок та уважно розглядає дивну схему з лініями й цифрами.

— Такі малюнки робив Аділ, — підмічає Сет. — Коли він уперше повернувся в село до свого вигнання. Він дряпав їх на стінах посеред ночі. Ми знаходили їх всюди.

— Що вони означають? — запитує Клара.

— Він і сам не знав, — відповідає Сет. — Здавалося, він був спантеличений через них не менше за нас.

— Схоже на Бена, — бурмоче Еморі. — Це ж твій почерк, тату?

— Трохи неохайний, але так.

— Ти, мабуть, учора ввечері вирвав цю сторінку з альбому Маґдалини, адже це був найближчий папір під рукою, — розмірковує вона. — Хай що означає ця діаграма, ти, очевидно, мусив швидко її записати.

Без жодного уявлення, що це означає, Еморі повертається до малюнка подвір’я на протилежному боці. Так дивно бачити себе там, пробудженою й усвідомленою, яка живе життям, якого не пам’ятає.

— Чому Німа не хотіла, щоб ми це пам’ятали? — бурмоче Клара, стоячи позаду неї.

Очі Еморі округлюються, жахлива думка вривається в її свідомість.

— Де ніж, яким ти вирізаєш птахів? — різко запитує вона.

— У моїй сумці, — відповідає Клара, досі дивлячись на малюнок.

— Поклади його під самплер, — каже вона.

— Навіщо?

— Просто зроби це, будь ласка.

Налякана наполегливістю в тоні матері, Клара виймає ніж із дерев’яних піхов і кладе його під прилад.

Минає мовчазна хвилина, аж поки звуковий сигнал машини не розколює її, як скло. Клара опускає обличчя до дисплея, неохоче читаючи результат.

Вона ковтає, сідаючи прямо.

— На лезі є сліди крові Хвей і Німи, — зауважує вона, перехоплюючи пильний погляд матері. — Мій ніж — знаряддя вбивства.

Еморі прямує до екстрактора пам’яті. Поміркувавши якусь мить, вона підіймає його над головою, жбурляє на підлогу, і по лабораторії розлітаються уламки металу та скла.

Незадоволена пошкодженнями, вона топче його щосили.

— Припини! — вимагає Сет, намагаючись відтягнути її, але вона вивільняється з його рук, стрибає на прилад обома ногами, і всередині нього щось тріщить. З боків витікає яскраво-червоний гель.

— Що ти наробила? — кричить він.

— Я врятувала життя близьких мені людей, — каже вона, важко дихаючи. — Можеш не дякувати.

Розділ 49

Еморі вибігає на вулицю і розпачливо кричить до пурпурового неба, привертаючи до себе здивовані погляди людей у казармах.

Вона залишила батька з екстрактором пам’яті, який той тримав на колінах, наче поранену тварину. Після всього, що вони дізналися, він досі сердиться на неї за непослух волі старійшин. Як його віра в них може бути такою непохитною, коли він так мало вірить у неї?

Вона відчуває, як руки Клари обіймають її за талію, а голова притуляється до її спини. Донька дитиною так робила, коли хотіла, щоб її заспокоїли. Відтоді це так уперше.

— З тобою все гаразд? — запитує Клара.

— Він ідіот, — заявляє Еморі, стискаючи кулаки.

— Він, напевно, думає те саме про тебе.

— Не ставай на його бік, — гаряче заявляє Еморі. — Ти вийшла сюди, а це означає, що ти на моєму боці, і якщо ти на моєму боці, то маєш злитися на нього так само, як я.

Клара грайливо зойкнула, розсмішивши матір.

— Не думаю, що ти знаєш, як працює гнів, — каже Еморі, заспокоюючись.

Її ступнями повзають мурахи, які величезними чорними колонами прямують до подвір’я, сподіваючись підібрати залишки їжі, що впали зі столів. Еморі думає, що на них чекає розчарування. Більшість запасів досі невідомо де, поминальна трапеза звелася до недоїдків і майже стиглих овочів, які зарано висмикнули із землі.

Вона бере доньку за руки — брудні, гарячі й поранені. Її руки гладенькі й тонкі, шкіра вкрита ластовинням. Це єдине, що в ній не змінилося з дитинства.

— Що сталося, люба? — лагідно запитує матір.

— Мамо, чому на моєму ножі була кров Хвей? Я б ніколи не заподіяла їй шкоди, хай там що.

— Звісно, що не заподіяла б, — промовляє Еморі, обертаючись, і заглядає в стурбоване обличчя Клари, вражена тим, куди завів її доньку хід думок. — Злочин був імпульсивним, і ти сиділа з ножем біля пташиної купелі. Той, хто напав на Хвей та Німу, вихопив його в тебе, бо це виявилася найближча річ, яка опинилася під рукою. Якби це був молоток або пила, вбивця скористався б ними.

Еморі притискає долоні до щік Клари, опускаючи голову, щоб зазирнути їй в очі.

— От у чому я точно впевнена — ти не маєш до цього жодного стосунку, — запевняє Еморі. — Твоє серце занадто велике.

— А якщо ти помиляєшся? Я так розсердилася на Хвей за те, що вона так зі мною повелася. Я думала, що вона… Що, як я зірвалася й учинила щось жахливе?

— Ми досі не знайшли нічого, що підтверджувало б смерть Хвей. Твій дідусь прокинувся з її кров’ю на сорочці, ймовірно, він бачив, як на неї напали у дворі. Він ніколи б її не скривдив, тож, мабуть, намагався допомогти. Він був учнем протягом тривалого часу, тож Тея навчила його надавати першу медичну допомогу, і, ймовірно, він добре в цьому розбирається, оскільки знає, яка небезпечна ця робота. Думаю, що ми втрьох поклали Хвей на задню частину воза й відвезли до хатини Аділа, хоча саме тут моя теорія обривається, оскільки я не знаю, навіщо нам це робити. Можу лише припустити, що Аділ кудись її після цього відвіз, але навіщо йому це робити, якби вона була мертва?

Клара розправляє плечі, підводить голову, знову сповнена надії.

— Дякую, — шепоче вона.

— Я просто розмірковую вголос, — відповідає Еморі, втомлено потираючи очі. — І я не впевнена, що це наближає нас до вбивці.

Вона прислухається і чує брязкіт столового наряддя, яке забирають зі столів. Скоро настане комендантська година, і всі беруться прибирати після похорону.

— Думаю, час розповісти всім, що відбувається на цьому острові, — промовляє Еморі.

Розділ 50

Еморі схвильовано підіймається на сцену, здіймаючи руки, щоб привернути загальну увагу.

Селяни прибирають зі столів і знімають декорації, але все це впівсили. Зазвичай вони б уже готувалися до сну, але перебування в чиїйсь компанії зараз дарує їм відчуття затишку.

Останні дві години вони думали лише про туман, що насувається. Вони засипали мене запитаннями, на які я не могла відповісти, і шукали старійшин, які кудись зникли. Селяни почуваються покинутими, і їм не кращає від того, що вони бачать Еморі, яка вовтузиться на сцені. Вони сподівалися на Тею чи Гефеста: когось, хто має владу й відповіді.

Еморі — живе уособлення їхніх сумнівів.

Усе своє життя вона бентежила їх своїми запитаннями, вказуючи на нерівність, яку вони боялися побачити, і відкриваючи їм таємниці, які вони вперто ігнорували. Вони навчилися уникати її скрізь, де тільки можливо, навіть відсторонювалися від неї за вечерею, аж поки вона не стала щовечора сидіти сама на острівці самотності.

— Нам завжди брехали, — відверто промовляє Еморі, коли всі обертаються до неї. — Старійшини, а також Ебі. Ми не люди. Ми — щось ними створене. Вони вирощують нас у кальдері, щоб ми служили їм, і ми помираємо в шістдесят років, бо вони так вирішили.

Селяни здивовано перешіптуються, водночас сприймаючи цю інформацію із завороженою, непорушною тишею, чекаючи, що вона скаже далі.

Еморі очікувала гніву чи недовіри — чогось, що могло б її підштовхнути. У цьому тьмяному очікуванні немає пального. Вона намагається танцювати на воді.

Вона продовжує, розповідаючи їм про людей у Блекгелзі і про те, як селяни щоночі встають зі своїх ліжок й обслуговують обладнання, яке підтримує їхнє життя. Вона затинається, замовкає, а потім повертається, щоб заповнити прогалини.

Їхні реакції залишаються приглушеними.

Вони кивають і бурмочуть, інформація проникає крізь них, як камені крізь мед. Усе їхнє життя їм казали, що справді важливо, про що варто дбати й коли треба бути допитливими. Їм ніколи не доводилося обробляти так багато інформації одночасно, ще й самотужки.

Еморі відчуває свербіж і дискомфорт під їхніми пильними поглядами, вона не впевнена, що треба продовжувати.

— Дай їм надію, — м’яко кажу я. — Вони бояться. Це саме те, що їм зараз потрібно.

Вона думає: «Ми справді в біді, якщо вони потребують цього саме від мене. Скільки людей коли-небудь почувалися краще після розмови зі мною?».

Еморі роздивляється їхні обличчя, стараючись правильно дібрати слова.

— Німа загинула не випадково, — виривається у неї, хоча їй бракує інформації. — Її вбили навмисно. Її смерть — причина того, що туман насувається на острів. Якщо я з’ясую, хто відповідальний за цей злочин, ми зможемо відновити бар’єр. Ми зможемо врятуватися.

У натовпі пробігає хвиля занепокоєння, а за нею — збуджене шепотіння, коли вони усвідомлюють її слова.

Еморі помічає Маґдалину, яка сидить на краю фонтана. Її подруга поспіхом змальовує цю виставу шматочком вугілля, лише посилюючи нервовість Еморі. Одна справа — бути речницею кінця світу, і зовсім інша — мати когось, хто записує твої дії.

Трохи осторонь від решти вона бачить Бена, який малює палицею в багнюці, а Шерко стурбовано на нього поглядає. Клара опускається на коліна і, нахмуривши брови, розглядає малюнки. «Це, мабуть, ще якісь рівняння», — думає Еморі.

— Як пошук вбивці Німи допоможе нам відновити бар’єр? — запитує Сет, який стоїть у тіні біля кухні, схрестивши руки.

До цього Еморі не помічала батька, і його присутність одразу ж розпалює гнів, який вона відчувала раніше.

— Щойно вбивця зізнається, Гефест стратить його, — промовляє вона, ненавидячи слова, що злітають з її вуст. Вони звучать як схвалення. Ніби вона схвалює вбивство.

Вибухає хор протесту.

— Має бути інший вихід! — вигукує Йоганнес, який аж підскакує від гніву.

— Цього вимагає Ебі, — зауважує Клара. — Моя мама робить саме те, що її попросили. Чому б тобі не піти й не накричати на Гефеста? Якби не вона, він би вже вбив половину з нас.

Вона сердито дивиться на Йоганнеса, і він знову сідає, присоромлений через спалах гніву.

— Ти згодна з цим, Еморі? — запитує Сет, виходячи на світло. — Віддавати когось на смерть?

Вона вагається, раптом відчуваючи невпевненість. Якщо чесно, вона не замислювалася над тим, що станеться потім. Її більше хвилювали питання, ніж наслідки пошуку відповідей.

— Туман захопить острів трохи менш ніж за півтора дні, — ухильно відповідає вона.

— Ми не вбиваємо людей, Еморі, — заперечує він. — Ми не допомагаємо іншим виправдовувати вбивства і не зраджуємо себе через страх чи злість.

— А що ти хочеш, щоб я зробила натомість, тату? — жалібно запитує вона. — Щоб припинила пошуки?

— Ні, я хочу, щоб ти шукала з ясним розумом. Це твоє розслідування, але коли ти отримаєш відповідь, я хочу, щоб ти дуже ретельно подумала, як чинити далі. Ми можемо вижити в саду всередині кальдери. Будуть важкі рішення, але я б радше віддав перевагу цьому, ніж знати, що ми забрали чиєсь життя, щоб врятувати своє.

Натовп висловлює згоду з цією думкою, присоромлюючи бідолашну Еморі, яка відчуває, що стала рушійною силою не свого плану.

— Еморі не визначає правила, — промовляю я в їхніх думках, заспокоюючи. — Вона лише виконує прохання — моє і Теї.

Коли вони нарешті заспокоюються, Еморі знову підвищує голос.

— Усе своє життя нам казали приймати речі, які здаються дивними, і не ставити запитань, але так не може тривати далі. Ми не маємо часу на ввічливість чи стриманість. Якщо ви бачили щось незвичайне, будь ласка, скажіть мені. Якщо ви стали свідками чогось дивного за останні кілька днів, я маю про це знати. Мені допоможе будь-яка інформація.

Люди мовчки сушать собі голови. Еморі витирає піт із чола, коли помічає, як тремтить її рука. Вона ненавидить стояти тут, перед людьми. Завжди ненавиділа. Це вистава, а вистави здебільшого — брехня.

Квівен підіймає руку.

— Ми бачили сон, — промовляє він нерішуче. — Не знаю, чи це має значення, але декому з нас наснився однаковий сон.

Він шукає підтримки в обличчях своїх друзів, але вони заледве годні глянути йому в очі. Вони червоніють від сорому, переплітають руки й соваються на своїх місцях.

— Про що він був? — запитує Еморі.

— Ми… — Він занепокоєно облизує губи. — Ми нападали на Гефеста. Усі ми гналися за ним по селу, а потім…

— Що?

— Звалили його з ніг, — каже він, явно відчуваючи огиду. — Інші намагалися втримати його.

Порша тягне руку.

— Мені також снився цей сон, — налякано промовляє вона. — Тільки я тримала Тею. Я завдала їй болю, та я в цьому не впевнена. — Її жаль може затопити село. — Вона намагалася звільнитися, але я її не відпускала.

Дехто з інших шепоче, згадуючи свої сни.

— Щось іще? — запитує Еморі.

Порша похмуро киває.

— Я тримала щось гостре, — зізнається вона. — Здається, я намагалася заколоти її ножем.

Розділ 51

Еморі й сама не помітила, як заснула, тож вона збентежилась, коли прокинулася на лавці й побачила село, яке ніби занурили в чорнило. Темрява просочується крізь гілки дерев та скрапує додолу, утворюючи калюжі.

Вона підіймає руку, ледве розрізняючи свої пальці. Повний місяць у небі, оточений більшою кількістю зірок, ніж вона коли-небудь вважала можливим, і це єдина причина, чому вона взагалі щось бачить. Немов усе сяйво у світі забрали геть, залишивши навколо неї лише кілька крихт.

Її очі звикають, і вона розуміє, що подвір’я не таке вже й порожнє, як їй здалося спочатку. Її батько лежить на сцені за кілька кроків від неї й тихо хропе.

— Котра година? — спросоння запитує вона.

— 22:17, — відповідаю я. — Ти заснула, поки всі прибирали. Ніхто не наважився тебе розбудити.

— А як же він? — запитує Еморі, киваючи в бік Сета.

— Він не хотів залишати тебе саму, — кажу я.

Над дахом казарми з’являється вагон канатної дороги, що підіймається до кальдери, відбиваючи місячне сяйво. З такої віддалі він нагадує їй кокон, який тягнеться вздовж павутиння. Вона здригається, уявляючи собі там, нагорі, гігантського павука, що чигає в темряві.

Брязкіт металу привертає її увагу до балконів.

Селяни виходять зі своїх гуртожитків і спускаються сходами. З полегшенням, хоч і здивовано, побачивши знайоме обличчя, вона кличе їх, але вони не зводять очей і зовсім її не впізнають.

Насправді вони взагалі не видають ані звуку. А зазвичай селяни нічого не роблять мовчки.

Вона насуплюється, помічаючи щось дивне в їхній ході. Усі крокують на однаковій відстані одне від одного, їхні плечі ідеально вирівняні, руки розгойдуються в одному ритмі. Деякі з них прямують за ворота, тоді як інші приєднуються до довгої черги, що тягнеться навколо казарми аж до заднього двору.

Вона наздоганяє Клаудію, яка найближче до неї. Еморі вигукує її ім’я, але та взагалі не реагує, тому вона стає перед нею, щоб зупинити. Клаудія плавно обходить її і йде далі. Її очі заплющені.

— Вона спить, — здивовано каже Еморі.

— Так, — підтверджую я.

— Ти контролюєш їх.

— Робота, яку потрібно виконати на острові, вимагає глибоких знань електроніки, слюсарних робіт, підводного ремонту, будівництва, зварювання, садівництва й схемотехніки. На навчання в будь-якій з цих галузей підуть роки. Буде ефективніше, якщо я виконаю ці завдання через ваших людей, аніж навчати кожного з них заново щоразу з покоління в покоління.

Еморі згадує всі ті ранки, коли вона прокидалася з подряпинами на ногах, болем у м’язах і брудом під нігтями.

— Коли я закінчу, усі повернуться до своїх спалень, — заспокоюю я. — Вони ніколи не дізнаються, що тут сталося.

— Але так чинити неправильно, — огризається Еморі. — Ти маєш це розуміти.

— Мені й не казали чинити «правильно», Еморі. Німа доручила мені стежити за селом і забезпечувати його максимальну ефективність. Ці доручення вкрай потрібні для виживання людства.

Еморі йде назирці за чергою на заднє подвір’я, де мешканці села ідеально заповнюють вагон. Це нагадує пазли, які мама давала їй у дитинстві й просила вкласти шматочки дивної форми назад у рамку, з якої вони випали. Вона любила ці пазли й могла годинами старанно складати їх докупи.

— Хто ми для тебе взагалі, Ебі? — запитує вона, коли канатний вагончик плавно рушає з місця, заповнений сплячими селянами. — Невже просто бджоли у вулику?

— Скоріше інструменти в ящику. Кожного з вас треба підтримувати в робочому стані, щоб я могла виконувати свою роботу. Іноді вас потрібно замінювати.

Еморі почувається так, ніби їй дали ляпаса. Вона завжди знала, що Тея вважає їх витратним матеріалом, але їй ніколи не спадало на думку, що я поділяю це бачення. Еморі була переконана, що я добра, співчутлива й турботлива, бажаю їй тільки найкращого без жодних прихованих мотивів. Я ніколи не підвищувала на неї голос і не завдавала їй болю. Я підтримувала її під час перемог і втішала після поразок. Я приглушувала біль після переломів кісток і підбадьорювала її, коли вона страждала від утрати. Цілком природно, що вона помилково сприйняла це за любов, й очевидно, що любила мене у відповідь.

Вона йде назад вздовж черги селян, виглядаючи обличчя Клари.

— Моя донька тут?

— Не сьогодні, — легко відповідаю я.

Еморі потирає втомлені очі й стримує позіхання, намагаючись зорієнтуватися. Вона ненавидить те, що відбувається з її друзями, але зараз не час зациклюватися на цьому. Вона не може згорнутися калачиком і жалітися чи відгородитися гнівом, немов щитом. Туман наближається, а вона ще так багато не знає.

Вона бере одну зі свічок на кухні й запалює її за допомогою кресала та кременя. Вони зі смолою із саду в кальдері, тому від полум’я точаться солодкі пахощі. Проштовхуючись поміж друзів, вона підіймається сходами до кімнати Маґдалини. Її подруга мирно спить, а Шерко щось бурмоче, стискаючи в руках простирадла.

Вона сідає в крісло, підібгавши під себе ноги, а потім задуває свічку.

За пів години вона чує, як втомлені кроки тягнуться до гуртожитку. За вікном рухаються тіні, потім хтось нестримно починає кашляти.

Еморі не бачить, хто кашляє, але знає, що це означає. Це пронизливий скрегіт механізмів, звук чогось зламаного всередині. Її бабуся померла так само, скорчившись від болю, з плямами крові на руках.

Людям, які так кашляють, не довго залишилося жити. Їхні години спливають так голосно, як лише можливо.

Коли кашель стихає, Аділ шкандибає крізь двері, витираючи губи хустинкою. Він згорблений, його силует ясно освітлений місяцем.

— Привіт, Аділе, — каже Еморі, запалюючи свічку.

Він здригається, відвертаючи голову від несподіваного світла. Вона шокована його кволістю. Його обличчя обвисло навколо тьмяних, примружених очей. Шия худа, а темне волосся посивіло, відступивши вгору по голові, мов відплив. Йому п’ятдесят вісім, але на вигляд він набагато старший.

— Як ти дізналася, що я прийду сюди? — запитує він, поглядаючи на балкон, чи раптом Еморі не привела старійшину.

— У твоїй хатині не було ліжка, тож я подумала, що ти там не ночуєш, — пояснює вона. — Нещодавно Меґс розповіла мені, що Шерко взявся вирівнювати всі картини. Це і твоя стара звичка, чи не так? Коли я дізналася, що ти й досі живий, мені спало на думку, що, можливо, ти вирішив пом’якшити умови свого вигнання.

— За правилами я не міг розмовляти ні з ким із мого старого життя, інакше їх би вбили. — Він знизує худими плечима. — Якщо я піду до світанку, ніхто не постраждає.

Він цілує Шерко в чоло.

— Я ніколи його не бачив, знаєш? — каже він. — Мене вигнали ще до того, як Ебі віддала його Маґдалині.

Його обличчя темніє, коли йому ще щось спадає на думку.

— Знаєш, у старому світі будь-хто міг мати дитину. Для цього не потрібен був дозвіл. Не треба було благати про цей привілей.

— Але ж ми не люди, — зауважує Еморі та спостерігає за його реакцією, намагаючись з’ясувати, як багато він знає.

Аділ складає перед собою руки. «Він збентежений», — думає вона. Він намагається приховати це, але не годен встояти на місці.

— У тебе сумний голос, — промовляє він, цілуючи Маґдалину в чоло. Легко зрозуміти, що це його традиція. Навіть у вигнанні він залишається селянином. Відірваний від звичного життя, у якому виріс, він створив для себе нове.

— Нам брехали, — зауважує вона, здивована припливом відчуття гіркоти.

— Наше походження навряд чи найгірше з усього цього, — відповідає він із тією повчальною манерою, яку вона пам’ятає. — Одна з переваг вигнання з отари — це можливість спостерігати за роботою пастиря. Я стежив за старійшинами протягом останніх п’яти років, і це жахливе існування. Повір, не бути людиною — це благословення.

— Ми гинемо у шістдесят! — заперечує вона.

— І здебільшого насолоджуємося кожним прожитим днем. Німі було понад сто сімдесят, коли її вбили, і я впевнений, що вона була по-справжньому щасливою менш як десять років. Тея і Гефест володіють цілим островом, з усією його красою і дивами, але вони щодня нещасні. Лише уяви собі, як це — бути таким зіпсованим усередині, що не можеш радіти цьому місцю.

У його голосі звучить ненависть.

— Ти їх ненавидиш, — приголомшено промовляє Еморі.

— А ти хіба ні? — запитує він, піднявши брову. — Наказ Теї погубив твого чоловіка. Гефест ледь не вбив тебе кілька годин тому, а зарозумілість Німи напустила туман на цей острів. Старійшини егоїстичні, недалекоглядні й жорстокі. Поясни мені, що ми втратимо, якщо Гефеста й Тею засягне той самий кінець, що й Німу?

— Ти погрожуєш їм?

— І ти станеш на моєму шляху?

— Так, — без жодних вагань відповідає Еморі.

Він ступає крок ближче до її крісла та нахиляє голову. У неї таке відчуття, ніби вона під мікроскопом, немов її зусібіч оглядають, щоб зрозуміти, чому вона досі звивається.

— Чому? — Його голос різкий. Це не питання. Це вимога. Виклик.

— Тому що ми не вбиваємо.

— Раніше ми не мали причини.

У горлі Еморі посохло. Він щосили намагається втримати погляд. Ніхто в селі раніше так не казав. Досі вона не вірила, що будь-хто із селян здатен припуститися такої аморальності.

— Вони єдині на острові, хто знає, як нас вирощувати, — раціонально зауважує вона. — Якщо один зі стручків у кальдері зламається, вони знають, як його полагодити. Подобаються вони нам чи ні, але без них ми не виживемо.

Аділ хитає головою, махаючи рукою в її бік.

— Ебі могла б нас навчити. Навіть якби вона не змогла, я б не прийняв їхній контроль як ціну нашого існування.

— Ти б радше убив їх?

— Так.

— І ти почав з Німи, — промовляє вона, сподіваючись вибити з нього правду. — Ти знав, що це зруйнує бар’єр?

Вона бачить, як на його губах народжується брехня, але уриває, перш ніж він встигає її вимовити.

— Мій батько бачив тебе вчора ввечері на причалі, коли ти чекав на неї.

— Я зізнаюся, що пішов туди з наміром вбити її, — каже він. — Через Німу останні п’ять років я провів на самоті й зовсім не мав змоги бачити людей, яких люблю найдужче. Я місяцями стежив за нею, вичікуючи нагоди, а потім, як грім серед ясного неба, Ебі сказала мені, де Німа буде того вечора.

Він похитує головою, явно спантеличений усім цим.

— Я так хвилювався, що приїхав на годину раніше. Я ладен був зробити це, Еморі, але потім у човні побачив твого батька та збагнув, якою буде ціна. Якщо я вб’ю Німу, загинуть усі, кого я люблю. Гефест про це подбає.

Він простягає до неї жилаву руку, показуючи відстань.

— Я стояв так близько, але не зміг цього зробити. Можеш собі це уявити? Можеш уявити всю цю ненависть, що палає всередині тебе і не має виходу? Я хотів облишити її, але Німа попросила мене піти з нею до маяка. Несподівано вона стала перепрошувати за моє вигнання і за поводження зі мною. Вона сказала мені, що хоче жити так, як живуть селяни, без брехні й таємниць між нею та людьми, яких вона любить. Вона планувала розбудити всіх, коли приїде в село, і розповісти усі свої таємниці. Усі скоєні нею гріхи стали б відомими всім, кого вона скривдила. Вона сподівалася, що вони пробачать їй, і почала з мене. Вона сказала, що я можу повернутися додому тієї самої ночі, якщо забажаю.

Він плескає в долоні.

— П’ять років страждань, а потім так раптово все закінчується. Ось так просто.

Він бере свічку.

— Ти п’єш чай? — запитує він, змінюючи тему розмови.

— Ну, так, — відповідає вона, збита з пантелику.

— Добре, якраз збирався заварити, і було б добре мати з ким поговорити хоча б раз. — Та вона не встигає заперечити, бо він виходить за двері, згорбившись і човгаючи ногами, проходить на металевий балкон. Дме прохолодний вітерець, кричать жаби-бики. Десь далеко виє вовк. Ніч така прекрасна. Еморі не може повірити, що її зберігають лише для старійшин.

— Це тебе я бачила за воротами, так? — запитує вона, спускаючись за ним сходами. — Тієї ночі, коли помер мій дідусь? Я впізнала твою поставу.

— У тебе гострий зір, — зауважує він, прикриваючи світло свічки. — Твій дідусь був моїм давнім другом, і я вважав, що є речі про вашу родину, які він мав би знати перед тим, як померти. Його турбували питання, на які я мав відповіді. Я не думав, що хтось заперечуватиме, він однаково вже був однією ногою в могилі.

— І що ж ти йому розказав?

— Ти не дивилася його камінь пам’яті?

— Він пропав. Ебі сказала, що його віднесло в океан.

— І ти їй повірила?

— Ні.

— Хороша дівчинка, — посміхається він. — Якщо чесно, безпечніше, якщо ти не знатимеш. Таємниці на цьому острові мають зуби, і вони не люблять, коли їх витягують на світло.

Вони йдуть на кухню, Аділ обводить поглядом довжелезну шеренгу сплячих людей, які чекають на вагон.

— Вони підіймаються туди позмінно, — каже він, вказуючи на них пальцем. — Я спостерігав за ними роками. Кожен працює один тиждень на місяць. Ця група доглядатиме рослини в саду-кальдері або обслуговуватиме канатну дорогу. Ті, що виходять за ворота, ремонтуватимуть хвильові генератори й сонячні батареї. Роботи дуже багато, і майже жодна з них не дає користі нашим людям.

Зайшовши на кухню, Аділ прикладає долоню до каструлі, що висить над піччю, і відчуває, що вона ще гаряча. Він бере з полиці два дерев’яні горнятка й нарізає в них трохи імбиру. Наливає кип’ячену воду, потім зішкрібає трохи меду. Його рухи відпрацьовані, як у того, хто виконує ці дії щовечора.

Він збирається подати їй чашку, коли з нього виривається надривний кашель, краплі крові розбризкуються по горнятку.

Аділ чекає, поки це мине, потім збентежено перепрошує, витираючи кров рукавом.

— Тобі потрібен лікар, — непокоїться вона.

— Мені потрібен лікар, який мене вилікує, — поправляє він її. — На жаль, на острові таких немає.

Він дає їй випити, і вона помічає під його нігтями попіл, так само як і під власними. Це від пожежі на складі.

Еморі сьорбає свій чай та роздивляється крізь пару його обличчя. Аділ старається забрати якийсь осколок зі своєї чашки, ображений знахідкою чогось, що не на своєму місці.

«Його історія така сама», — думає вона.

Він методично відшліфовував кожен дефект, допоки поверхня не стала ідеально гладкою. Він точно про щось бреше, вона в цьому впевнена. Правда глибша, вона темніша. І не така елегантна.

— Що Німа зробила після вашої розмови? — запитує Еморі, йдучи за ним до одного зі спільних обідніх столів.

Вони абсолютно порожні, але Еморі помічає, що Аділ сідає за дальній кінець четвертого столу. Там, де завжди сидів. Це місце закарбувалось у його кістках.

— Вона сказала мені, що я можу гребти з ними, якщо щасливо дочекаюсь. Спочатку вона мала зробити дещо важливе на маяку, — відповідає він.

— І що ж це було?

— Точно не знаю, але там була ще одна жінка, — каже він. — Я почув її, коли Німа відчинила двері, щоб зайти. Вона розмовляла з Гефестом. Це звучало досить дружньо, але потім жінка стала кричати.

— Кричати?

— Найгірший крик болю, який ти коли-небудь чула, — промовляє він, збліднувши від спогадів. — Я не хотів давати Німі привід знову мене вигнати, тож вирушив до села. Я потрапив у бурю, і мій човен розбився. Я повернувся якраз вчасно, щоб побачити, як вбивають Німу.

Він каже це невимушено, але Еморі чує нетерпіння в його голосі. Він чекав на можливість повідомити цю інформацію від самого початку розмови.

Вона ставить свою чашку і нахиляється через стіл. Її голос напружений.

— Ти бачив, хто це зробив?

— Саме так.

— Хто це був?

Аділ сьорбає чай, позираючи на Еморі.

— Це була Тея.

Розділ 52

— Тея?! — вигукує Еморі.

— Вона стояла навколішки над тілом з ножем у руці, уся в крові, — каже Аділ, відсьорбуючи чай. — Кричала щось про те, що в усьому винна Німа і що вона мусила знати, що станеться.

Еморі згадує камінь пам’яті, який бачила в бункері Гефеста. Одним з останніх спогадів Німи була жорстока суперечка з Теєю.

Аділ нахиляється й розстібає свій рюкзак. Зсередини він дістає закривавлену футболку та кладе на стіл перед Еморі.

— Упізнаєш? — запитує він.

— Вона належить Теї, — відповідає вона. — Тея була одягнена в неї в день смерті Німи.

— Вона просякнута кров’ю Німи, — зауважує він. — Тея збиралася спалити її, так само як спалила шматочок свого нігтя, що застряг у щоці Німи.

— Звідки ти це знаєш?

— Я бачив, як вона це робила, — відповідає він. — Я сховався в задній частині лабораторії, поки вона проводила розтин. Хотів побачити її реакцію. — Він довгим пальцем підсовує футболку до Еморі. — Це для тебе. Проведи аналіз, якщо хочеш. Переконаєшся, що я не брешу.

— Так і зроблю, — каже Еморі, відсуваючи її вбік. — Але спочатку я хочу почути більше про минулу ніч. Ти бачив, що сталося з Хвей? Вона музикантка.

Риси обличчя Аділа роздратовано сіпаються. Він переводить погляд на футболку, потім на її обличчя, намагаючись зрозуміти, чому вона не поспішає кидатися на Тею, стискаючи в руці цей доказ.

— Вона лежала біля Німи, — невдоволено каже він, дістаючи з кишені скляну кульку, щоб покатати її по столу великим пальцем. — Її теж зарізали. Твоя донька була з нею, намагалася зупинити кровотечу. Я припускаю, що це теж робота Теї, але хай там що, це сталося до мого приходу.

— А що робили всі інші? Усе село було на ногах.

— Я не бачив, — коротко каже він. — Їх не було на подвір’ї.

Він похмурий, Еморі це розуміє. Аділ ніколи не уявляв, що розмова зайде далі його звинувачень і демонстрування футболки. Він нічого з цього не репетирував. Якщо вона буде обережною, то, можливо, їй нарешті вдасться його підловити.

— Що ти зробив, коли побачив, як Тея вдарила Німу ножем?

— Я втік.

— Утік?

— Мене вигнали із села, Еморі. Мені сказали, що якщо я спілкуватимуся з кимось, їх уб’ють. Німа прийняла мене назад, але вона загинула. Я тривожився, що зроблять Тея або Гефест, якщо застануть мене там, тож, поки вони мене не побачили, я повернувся до своєї хатини.

Допивши чай, він несе порожню чашку до раковини, щоб помити її. Еморі задумливо дивиться йому в спину.

Він доволі вправний брехун, вона це визнає. Їй подали уривки правди, і їх майже достатньо, щоб замаскувати той факт, що вони насправді не збігаються. Це вражає і дратує.

— Як ти обпік руки? — запитує вона, із задоволенням помічаючи, як на мить напружуються його плечі.

— Я не пам’ятаю, — відповідає він.

— Це сталося, коли ти підпалив склад? — допитується Еморі. — Я помітила попіл під твоїми нігтями та знайшла одну з картин Маґдалини у твоїй хатині. Вона зберігалася на складі, і на рамі були криваві відбитки пальців, що свідчить про те, що ти врятував її від вогню. Це була кров Німи? Ти проломив їй голову, а потім підпалив склад, але тільки тоді усвідомив, що ось-ось спалиш роботи любої онуки?

Аділ стискає в руках ганчірку для миття посуду.

— Я віддав тобі одяг, — заявляє він, намагаючись опанувати себе. — Розповів тобі про ніготь. Чому ти й надалі ставиш мені запитання? Якщо ти перевіриш руку Теї, то побачиш, що моя правда.

— Знаєш, що в тебе спільного зі старійшинами? — різко запитує Еморі. — Ти відповідаєш лише на ті запитання, на які хочеш відповісти, і думаєш, що решта з нас такі дурні, що цього не помічають. Ти був на складі минулої ночі, і я думаю, що це ти намалював код до моргу на зап’ясті Клари. Ти хотів, щоб ми знайшли ці тіла. Що ти задумав?

Між ними зависає напружена пауза, і Еморі розуміє, що затамувала дух. Їй здається, що вона стоїть біля входу в темну печеру й чує, як щось ворушиться всередині. Вона не знає, чи варто далі тиснути на нього, чи відступити.

— Ти знаєш, чому мене вигнали, Еморі? — нарешті запитує він.

— Ти напав на Німу зі скальпелем.

— Не за це, — зауважує він, нарешті обертаючись до неї, його обличчя у тіні. — Мене вигнали, бо я почав згадувати певні речі.

— Наприклад?

Його голос змінюється, звучить низько й загрозливо. Волосся на шиї та руках Еморі стає дибки. Вона хитає ногами під столом. Вона не знає, чи загрожує їй небезпека, але чітко розуміє, що Аділ закипає від люті. Його гнів тихий, але він пашить ним, наче жаром.

— Я та інші учні, включно з твоїм чоловіком, були в експедиції. Одного разу ми пішли спати, а наступного дня я прокинувся в яскраво освітленій лабораторії, де працювало обладнання, якого я ніколи раніше не бачив. Неймовірне обладнання. Інші учні проводили експерименти, але вони спали. Я зрозумів, що ними керують, як і селянами сьогодні вночі.

Еморі, сама того не усвідомлюючи, підводиться на ноги.

— Джек не потонув? — заціпеніло запитує вона.

— Ні, — підтверджує він. — Ніхто з них не потонув. Я не знаю, чому прокинувся, а вони ні, але я три дні блукав нескінченними лабіринтами коридорів, поки Німа по мене не прийшла, — розповідає він. — Вона наказала Ебі стерти мені пам’ять, а потім відправила мене назад у село, але я поволі почав усе згадувати. Спочатку кошмари. Потім сни наяву, розмови з людьми, яких там не було. Я став малювати на стінах різні речі. Це було так, ніби мої спогади мимохіть витікали назовні.

Еморі хитнулася вперед, в голові запаморочилося.

— Ти кажеш мені, що Джек не загинув?

— Востаннє я бачив його, коли покидав ту лабораторію, — повідомляє Аділ. — Ось чому я переслідував Німу. Я не намагався завдати їй шкоди, просто хотів, щоб вона звільнила моїх друзів. Гефест вигнав мене із села, але Ебі вдалося переконати Німу відпустити мене, а не вбивати.

— Де він? — запитує Еморі.

Кожна її думка зайнята Джеком, загубленим у ночі. Джеком, який, можливо, живий. Джеком, який чекає, що вона прийде і знайде його. Раптом усе інше стає неважливим.

— За фермами, на дальньому боці пагорба з оливковим деревом на вершині, — повідомляє він, киваючи в бік нескінченної темряви за стінами. — Німа привела мене туди. Я побудував там свою хатину, просто біля дверей, щоб стежити, якщо раптом іншим вдасться вибратися на волю.

Еморі не чує останньої частини. Вона вже мчить до воріт.

Розділ 53

Дві години виснажливої подорожі знадобилося Еморі, щоб у непроглядній темряві дістатися хатини Аділа. Вона кульгає, бо підвернула щиколотку, поки дерлася на перший пагорб. Відтоді насилу тягнулася нерівною землею.

Еморі втомилась і хоче пити, з голови до ніг вкрита порізами й синцями. Вона не зупинялася ні перед чим. Адже переконана, що Джек замкнений у пастці за цими дверима й чекає на порятунок.

Дерево, на яке вказав Аділ, росте потойбіч струмка, на вершині ідеально круглого пагорба. У яскравому місячному сяйві стародавній стовбур викривлений у беззубе насуплене обличчя, а з його гілок звисають блискучі хмарки.

Кульгаючи на інший бік струмка, вона знаходить вмуровані в скелю сталеві двері. Вони дуже поіржавілі, з величезними вм’ятинами на поверхні.

— Як мені потрапити всередину? — запитує вона, проводячи руками по поверхні, відчайдушно шукаючи клямку чи кнопку.

— Туди неможливо зайти, — кажу я. — Це один із входів до Блекгелзу. Німа запечатала його сорок років тому.

— Джеку! — кричить вона, б’ючи по металу обома кулаками. — Джеку! Відгукнися.

Її голос луною розноситься по рівнинах, відчайдушний і самотній.

Не знаходячи клямки, вона кидається всім тілом на сталь, знову й знову, б’ючи ногами й кулаками, вигукуючи його ім’я, допоки зрештою геть знесилена не падає на землю.

— Ти весь цей час знала, що він живий! — вигукує вона. — Чому ти мені не сказала?

Я відповідаю на її запитання мовчанням.

— Відповідай! — кричить вона від безсилої люті. — Хоч раз, просто дай відповідь на моє питання!

Стискаючи коліна, Еморі згортається калачиком на землі, її груди важко здіймаються, вона ридає у відчаї за чоловіком, до якого не може дістатися.

Розділ 54

У хиткому вагоні Тея так міцно стискає зазубрений край віконної рами, що він впивається їй у долоні, викликаючи кровотечу. «Німа збрехала», — сердито думає вона.

Звіт Клари доводив, що врожай знищили такі самі хімікати, що використовувалися в стазисних капсулах у Блекгелзі. Коли відчинити капсули, вони з них одразу ж випускаються й витікають з вихлопних труб у море. Одна з цих труб пролягає під фермами, і вона тріснула. Хімікати просочилися в ґрунт, знищуючи посіви.

Це означає, що минулої ночі відчинили одну з капсул.

Цьому є два пояснення. Або капсула розкрилася через механічну несправність, або Німа спустилася туди минулої ночі та навмисно розбудила когось із людей від довгого сну.

Якщо це друге — а Тея в цьому переконана, — Блекгелз ніколи не був втраченим через туман. Разом з Гефестом вона провела останні кілька годин, обходила входи до Блекгелзу, перевіряла кожен із них по черзі у спробі знайти вхід, але всі вони були запечатані.

«Як я могла бути такою дурепою?» — думає вона, намагаючись пригадати, що саме сталося в ніч евакуації. Було вже пізно, і вона спала. Гефест з’явився в її спальні, очевидно, у паніці. Він сказав, що туман проник усередину й вони мусять тікати.

Вона пішла наосліп, плентаючись за ним.

Це був хаос. Сирени ревіли, противибухові двері з гуркотом зачинялися, люди волали від жаху. Вона гукала Еллі, відчайдушно намагаючись повернутися й визволити сестру зі стазису, але Гефест тримав її надто міцно попри всі її пручання.

Але насправді вона ж ніколи не бачила туману. Вона бачила лише страх усіх, хто вибігав назовні, спотикаючись одне через одного, щоб дістатися до укриття. Цього вистачило для правдивості історії. Іноді дим корисніший за вогонь.

— Ти знав? — запитує вона вголос.

Гефест підводить голову. Він розкинувся на сидінні в задній частині вагончика, сплівши руки.

Тея не розмовляла з ним понад дві години, вир зради, підозр і гніву неухильно закручувався в її грудях. Він сподівався, що це мине або що її зіб’є з пантелику якась нова подробиця.

Він мав би знати краще. Деякі бурі слідують за тобою. Деякі шторми переконують тебе завжди стояти на їхньому шляху.

— Ні, — категорично відповідає він.

— Не бреши мені, Гефесте.

— Теє, не звинувачуй мене в цьому, — огризається він. — Якби я знав про Блекгелз, думаєш, я був би тут? Я б спав у ліжку та приймав би гарячий душ. Я б щодня відвідував Еллі.

Він бреше? Вона не впевнена. Він звучить доволі щиро, але вона завжди погано ладнала з людьми. Тея ще дитиною прийшла на роботу в Блекгелз, її вчили сприймати все, що кажуть дорослі.

Вона так і не навчилася читати людей, підважувати куточок речення й зазирати під нього.

Понад усе Тея відчайдушно хоче вірити, що Гефест каже правду. Ось чому вона не обернулася, щоб подивитися йому в обличчя. Що, як вона побачить на ньому відповідь? Якщо він бреше, що їй залишиться? Бути самотньою на цьому острові, в оточенні симулів. Найсамотніша жінка на Землі.

Вагончик прибуває на сільську станцію, і вони заходять крізь сусідні двері в лабораторію Теї, огорнуті тривожною тишею.

Екстрактор пам’яті лежить розбитим на стільці, Сет дбайливо збирає його уламки до купи.

— Ні! — кричить Гефест, підіймаючи його, щоб оглянути пошкодження. — Ні! Ні! Що сталося?

— Еморі сталася, — пояснюю я.

Тея помічає мертву жінку на каталці. Сет випрямляє її роздроблені кістки так, щоб вони помістилися на вузькій поверхні, і вона стає схожою на якусь особливо гротескну головоломку.

Тея смикає за подертий сірий комбінезон, що тримає тіло купи.

— На ній уніформа Блекгелзу, — зауважує вона. — Мабуть, саме її Німа розбудила в ніч своєї смерті, але навіщо їй це робити? Якщо вона мала доступ до Блекгелзу, чому б їй не розбудити геть усіх?

Тея різко розвертається і втуплюється у Гефеста, який збирає уламки металу екстрактора пам’яті.

— Як у тебе опинився ніж Джека? — запитує вона.

Він відводить погляд від механізму, щиро здивований.

— Джека?

— Чоловік Еморі. Мій учень. Ебі сказала мені, що вони всі потонули п’ять років тому. Аділ єдиний, хто вижив.

Він знизує плечима.

— Мені для чогось знадобився ніж, моя мати дала мені цей. Гадки не маю, звідки він у неї взявся.

Тея вдивляється в його порожнє, укрите шрамами обличчя. Який вигляд мала б брехня на цих рисах? Вона бачила його лише розлюченим або спокійним. Після ста п’ятдесяти двох років на цій планеті всі інші емоції зникли.

— Це правда? — запитує вона, відчайдушно намагаючись йому повірити.

Його обличчя похмурніє, а голос звучить зранено.

— У мене немає причин тобі брехати.

— От тільки я знайшла шматок черепа Німи в механізмі, який ти зробив, щоб перевірити кальдеру на наявність тріщин, — каже вона. — Хтось використав його, щоб проломити її череп, але апарат надто важкий, щоб хтось інший міг використати його саме для цього.

Гефест червоніє від гніву і вмить зривається на ноги. Вона бачить, як у ньому вирує лють, безжальна й безглузда. Якщо вона не вгамує його, усе в цій лабораторії, включно з нею самою, буде розбите на друзки.

— Думаєш, я вбив свою матір? — запитує він смертельно небезпечним тоном.

Тея відходить убік, щоб він міг краще розгледіти понівечене тіло.

— Якби ти дізнався, що вона вбивала людей у Блекгелзі, то, можливо, відчув би, що не маєш вибору.

Гефест невпевнено ковтає слину.

— До речі, мені байдуже, ти це зробив чи ні, — зауважує вона, використовуючи свою перевагу. — Але якщо ти винен, ми мусимо припинити розслідування, поки Еморі не розбурхала селян іще дужче.

— Ні, — твердо відповідає він. — Моя мати дала мені надію, Теє. Вона — єдина причина, чому я зміг витримати цей острів. Вона хотіла побудувати для нас краще майбутнє, і я вірив у цю місію. — Він знову ковтає слину, не маючи снаги дивитися на тіло. — Вона б не зробила цього без вагомої причини, і я б нізащо не став її вбивати.

«А я б убила, — ця думка промайнула в голові Теї, перш ніж вона встигла її зупинити. — Якби я зрозуміла, що Німа збрехала мені про Блекгелз, я б убила її. Я б пішла просто до села і проломила б їй череп. Насправді я майже впевнена, що так і сталося».

Вона різко обертається до тіла, намагаючись приховати провину, що обпікає її обличчя.

Почувши порух Гефеста за спиною, вона бере пилу для кісток і вмикає її, щоб припинити подальші розмови.

— Отже, гляньмо, що Німа з тобою зробила, — промовляє вона й наближає пилу до черепа мертвої жінки.