Останнє вбивство на краю світу

Розділ 7

Щодня я закінчую комендантську годину рівно о сьомій ранку, коли темрява поступається раптовому приголомшливому денному світлу.

Селяни позіхають на іржавих ліжках у своїх гуртожитках, спросоння потягуються, а їхні перші думки починають тарабанити у моїй свідомості, наче дощ по бляшаному даху. Вони опускають ноги з ліжок і беруться руками за голови, почуваючись навдивовижу втомленими, та й, на додачу, із сильним болем у м’язах. На їхніх руках масляні плями, яких не було вчора ввечері. Кісточки пальців обпечені. Сандалі лежать не там, де вони роззувалися.

Три покоління селян жили в цих казармах, спали на цих ліжках і завжди прокидалися з одними й тими самими загадками. Завдяки допитливій натурі Еморі це перше покоління, якому відомо, що старійшини можуть будити їх після комендантської години, але вони не знають причини й ніколи не наважаться запитати.

Потреба в секретності доволі дивує. Принаймні подумки вони це визнають. Зрештою, немає нічого такого, чого вони не зробили б добровільно, якби їх попросили. Вони прагнуть бути корисними.

Опанувавши себе, люди поспіхом одягаються, відчиняють віконниці назустріч свіжому ранковому світлу, відкидаючи вбік нічні дивацтва.

Невдовзі на довгих столах у дворику для тренувань подаватимуть сніданок зі свіжих фруктів, соку, хліба, рікоти й меду. Селяни матимуть годину, щоб поїсти, а потім настане час збирати інструменти й вирушати на ферми. Виживання вранці, служба вдень і святкування ввечері — ось їхня рутина. Це неначе вузол, такий звичний, що ніхто з них не помічає, який він тугий.

Розділ 8

Еморі розплющує очі й бачить, що лежить саме там, де впала минулої ночі, її біла лляна сукня заплямована іржаво-коричневим ґрунтом з подвір’я. Крізь гілля яблуні до неї пробивається сонячне проміння, а поблизу стоїть скульптура, зроблена Матісом. На її кам’яній голові сидять синьо-жовті птахи, які зачаровують своїм співом.

Еморі сідає, і її плече миттєво спалахує болем. Вона обертає голову й виявляє величезний фіолетовий синець там, де вчора вдарилася об землю.

Вона простягає руку, розминає шию, намагається промасажувати затерплі кінцівки й урешті помічає записку, прикріплену до її сукні.

Вираз обличчя Еморі стає доволі злим, щойно вона пригадує розмову, підслухану минулої ночі, про експеримент Німи й можливу смерть через нього. Вона не може дозволити своїй подрузі завдати комусь шкоди, хай яким би праведним здавався їй цей задум.

Вона підхоплюється, сповнена рішучості знайти Німу та спробувати відмовити її від цього вчинку, але її зупиняє мій голос.

— Хоч раз повір, що Німа діє заради селян, — твердо кажу я.

— Хтось може померти.

— Хтось помре, — виправляю я її. — Багато хто. Це неминуче з огляду на все, що відбувається. Німа намагається мінімізувати людські втрати, але якщо ти затримуватимеш її безглуздими запитаннями, то лише збільшиш імовірність невдачі. Ти ж її знаєш. Вона робить усе на благо села, навіть якщо ти цього не розумієш.

— Люди загинуть?! — Вона метушливо озирається навкруги, ніби от-от побачить, як ті корчаться у квітниках. — Хто? Ми маємо їх попередити.

— У замкнутій системі психологія визначає долю, — кажу я. — Твої попередження не зупинять небезпеку, що насувається, вони лише змінять тих, хто постраждає. Німа розуміє це краще, ніж ти коли-небудь зможеш.

Велика перевага перебування в чиїйсь голові із самого народження полягає в тому, що твій голос легко сплутати з власним. З роками я витіснила сумління та здоровий глузд Еморі. Вона довіряє мені беззаперечно, навіть не підозрюючи, яка я для неї чужа.

— А тепер ходімо, — кажу я лагідніше. — Уже подають сніданок, а потім ти маєш піти до школи.

— Я не піду, — відповідає Еморі.

— Ти обіцяла Німі.

— Це було до того, як я довідалася її план, — заперечує вона. — Я не зможу дивитися їй в очі, знаючи, що вона робить, принаймні допоки все не зрозумію.

— Сьогодні ввечері ти дізнаєшся правду, — поступаюсь я. — Я скажу їй, що ти прийдеш завтра.

Досі збентежена, Еморі підіймається скрипучими сходами до своєї кімнати в гуртожитку, де панує задушлива вологість. Вона не зачинила вікно на ніч, і тепер її кімната кишить міллю, яка злетілася на мерехтливий вогник свічки.

Вона ступає до тумбочки, на якій досі лежить загадкова книга, яку дала їй Німа. Зазвичай вона з нетерпінням береться за читання, але після минулої ночі тривога не відступає. Вигадане вбивство здається не таким цікавим, коли твоя подруга планує здійснити справжнє.

Еморі висуває маленьку шухляду, дістає записник та недогризок олівця. Гортаючи сторінки, заповненні запитаннями, вона врешті знаходить чистий аркуш і пише: «Який експеримент Німи?», а під ним: «Що означає „п’ять-п’ять“?».

Підкресливши кілька разів слово «експеримент», Еморі згортає блокнот і кидає його назад у шухляду разом з олівцем.

Жінка має чотирнадцять таких записників, які зберігає під ліжком, і кожна сторінка заповнена запитаннями, на які так ніколи й не знайшлося відповідей. Еморі почала записувати їх відтоді, як себе пам’ятає. Деякі з них викреслені, адже вона сама знайшла відповіді, але список поповнюється щодня. Це суцільне незнання.

— Тобі відомо, що треба для відчуття щастя, — повторюю я, ніби якусь мантру.

— Але я не щаслива, — зауважує вона.

— Ти невдоволена, — заперечую я. — Ти не маєш жодного уявлення, що таке нещастя. Сподіваюся, ніколи й не матимеш.

Еморі вивертає кишені й дістає записку, яку Німа залишила на її сукні. Вона вже збиралася кинути її в шухляду до решти речей, коли побачила на папері ледь помітні відбитки — слова, які відбилися з аркуша, що лежав поверх цього. Можливо, це частина того листа, який Німа вчора похапцем сховала в шухляду?

Еморі примружується, підносячи сторінку до яскравого сонячного світла, що пробивається крізь вікно, але не може чітко розгледіти жодного слова.

Раптом дівчина згадує трюк з одного з прочитаних нею детективів, вона обережно проводить олівцем по паперу, виводячи ланцюжок заплутаних слів.

Еморі здуває пил від олівця, сподіваючись побачити слова чіткіше, але вони такі ж загадкові, як і все інше на цьому острові. Зрештою вона полишає невдалі спроби дізнатися із записки більше інформації та кладе її в шухляду.

А за мить Еморі дістає із шафи легку світло-жовту сукню та спіднє й невпевнено розглядає солом’яний капелюшок на цвяху, проте ще доволі рано, тож вона вирішує обійтися без нього. Їй подобається відчувати на своїй шиї ранкові промені сонця.

Вона оглядає порожню кімнату, яку раніше ділила з Джеком і Кларою, але Джек мертвий, а її донька торік переїхала до Хвей, бо хотіла готуватися до випробувань якнайдалі від матері, яка весь час зазирала їй через плече й перелічувала всі причини, чому йти в підмайстри — кепська ідея.

Еморі раптом почулася страшенно самотньою.

Вона кладе долоню на недоторкану подушку доньки, згадуючи, якою маленькою дівчинкою колись була Клара. Увечері перед комендантською годиною вони завжди вигадували казки, а любов була простою й безтурботною. Та після того вони більше не знаходили спільної мови. Після смерті Джека зв’язок між ними обірвався. І тоді вони поступово віддалилися одна від одної.

— Як вона? — запитує Еморі.

— Буде вдома після обіду.

— Можеш передати їй, що я за нею сумую?

— Авжеж, — відповідаю я.

Еморі бере чистий одяг до старої душової — найбільш затхлої частини казарми. Плитка вся покрита пліснявою, зі стін стирчать зазубрені труби, а душові лійки вкриті іржею.

Вона швидко змиває вчорашній бруд відром холодної води та одним зі шматків жасминового мила, яке виготовляє Келвін.

Вона думає про Матіса, і її сльози змішуються з мильною піною.

Відтискаючи воду з волосся, Еморі вдягається й виходить на подвір’я, де селяни ставлять на столи тарелі зі свіжими фруктами, склянки з апельсиновим соком і кошики зі свіжоспеченим хлібом, який щойно дістали з печі. Під марлевими сітками, що рятують від мух, стоять тарілки з медом, варенням і сиром.

Неподалік від пташиної купелі, на видноті, на двоколісному возі лежить тіло Матіса. Від шоку в Еморі перехоплює дихання, але вона єдина, хто хоч якось реагує. Усі інші сміються й розмовляють, проходячи повз мерця, та, не озираючись на нього, прямують до столів зі сніданком.

Тому ми й провели похорон Матіса вчора ввечері, допоки він ще міг ним насолоджуватися. А це просто тіло, не важливіше за мотлох. Ми наповнюємо піч у підвалі старого лазарету і спалюємо тіло, щойно розгориться вогонь.

Сет стоїть неподалік. Його обличчя сповнене болю, а очі загублені в спогадах. Та всі емоції зникають з його обличчя, коли він бачить Еморі, що наближається до нього.

— Ти був із ним? — м’яко запитує вона.

— Ми заснули, розмовляючи, — відповідає Сет, намагаючись приховати своє горе. — Я щойно привіз його сюди.

— Йому б це сподобалося. — Еморі супить брови. — Чи бачив ти ще когось там минулої ночі? Мені здалося, що я бачила когось біля воріт. Скидалося на те, що вони чекали на Матіса.

— Я був унизу, у затоці, — каже Сет. — Чув голос, але не міг розгледіти, кому він належав. Але те, про що вони говорили, засмутило його.

— Мало що могло засмутити дідуся, — здивовано відповідає Еморі. — Є якісь ідеї, про що саме розмовляли?

— Жодної. — Сет вовтузиться з ремінцем сандалії, намагаючись витягти камінчик. Він відчайдушно хоче, щоб запитання закінчилися.

— Цей спогад має бути на камені пам’яті, — раптом каже Еморі й нахиляється до воза оглянути шию Матіса, та виявляє, що камінь зник. — Де він, Ебі?

— Він погано зав’язав шнурок, — кажу я. — Його камінь минулої ночі впав в океан.

Очі Еморі розширюються, а Сет відчайдушно скрикує. Він був готовий до смерті батька, але не до повного його стирання з цього світу.

Еморі кладе ніжну руку на плече батька, і той одразу ж напружується, що змушує жінку забрати її.

Її обличчя кам’яніє, як і думки.

— Як близько дідусь минулої ночі підійшов до води? — цікавиться вона.

— Хіба це має значення? — сердито запитує він.

— Ти коли-небудь чув, щоб хтось губив свій камінь? — огризається вона у відповідь. — Тобі не здається дивним, що раптом на його шиї розв’язується шнурок, а потім камінь падає у воду і його хвилями відносить в океан, що забирає в нас єдиний спосіб дізнатися, з ким він розмовляв?

Сет сердито дивиться на неї, його очі почервоніли.

— Ти ж ніколи не зупинишся, так? — недовірливо питає він. — Ти навіть не знаєш як. Ти просто продовжуєш щось рознюхувати, попри біль, який це завдає іншим людям.

— Щось тут не так…

— Ні, — каже він, тицяючи на неї пальцем. — Матіс просив мене бути терплячим із тобою, але моє терпіння луснуло. Я більше так не можу.

— Тату…

— Ні, — каже він, відступаючи від неї на крок. — Мій батько мертвий, а ти лише й хочеш, що позбутись його тіла й задовольнити свою жалюгідну цікавість. З мене досить, Еморі. Тримайся від мене якнайдалі.

Сет береться за ручки візка й тягне тіло батька до печі в лазареті, залишаючи Еморі наодинці посеред багнюки.

Розділ 9

Наша художниця Маґдалина вдягає до школи свого сина Шерко. Його пеплос[1] трохи завеликий, і вона намагається кількома швами звузити його, а Шерко то крутиться, то стогне, то пручається. Він стоїть в одній позі вже майже чотири хвилини — вічність для маленького хлопчика.

Маґдалина стримує своє роздратування, закусуючи шматок тканини для кращого самовладання. Їхній ранок розпочався погано, адже вона виявила брудні сліди, що вели крізь дверний отвір. Шерко, вочевидь, забув почистити свої сандалі перед тим, як зайшов учора ввечері, але не хотів цього визнавати.

Уже не вперше Маґдалина загадується над питанням, чи правильним був її вибір стати матір’ю.

Будь-хто в селі може подати заяву на всиновлення. Потрібно лише попросити мене, і тоді я оцінюю їхню врівноваженість і відповідність цьому статусу, а потім ухвалюю рішення. Усиновлення — надто важлива справа, щоб покладатися лише на добрі наміри майбутніх батьків, тому я здебільшого відхиляю заявки, а успішних кандидатів змушую пройти ретельну підготовку. Зазвичай так батьки почуваються гордими та впевненими у своїх силах впоратися з новою роллю. Проте цього ранку Маґдалина відчуває, що ця впевненість дається їй нелегко.

— Мамо, — звертається Шерко, у голосі якого вже відчувається нова хвиля роздратування.

— Так, — відповідає вона, обережно просуваючи вушко голки крізь тканину.

— Навіщо ти вирівняла всі картини?

— Я цього не робила, — розгублено відповідає Маґдалина.

Стіни кімнати вкриті її полотнами. Вони різні за розміром і сюжетами, виконані олією, аквареллю, олівцями та тканиною. Їх об’єднує лише одне — вони завжди висять криво. Вона пояснює це ненадійними стінами, погнутими цвяхами й хитким молотком.

— Ні, робила, — стверджує він, радіючи своїй правоті. — Поглянь. Вони всі висять рівно.

Вона переводить погляд на стіни. Шерко дійсно має рацію, полотна висять рівно. Маґдалина витягує шию й дивиться позад себе. Усі картини висять рівно.

Її серце завмирає. Це відбувається не вперше. Він проробляє цей трюк місяцями.

— Можливо, це зробив Аділ, — розмірковує Шерко.

Маґдалина застигає, адже не звикла чути це ім’я промовленим вголос. Аділ — її дідусь, і щовечора, перед сном, він вирівнював картини, адже, як він стверджував, якщо ті висять криво, йому будуть снитися нічні жахіття.

— Аділу не можна повертатися в село, — напружено каже вона. — Ти ж знаєш. Я навіть не впевнена, що він досі живий.

— Чому його вигнали?

— Він… — Маґдалина замовкає, не годна приховати сором.

Аділ був одним з учнів Теї, єдиним, хто вижив у трагедії, коли загинув чоловік Еморі. Його знайшли за тиждень після аварії, він блукав у дикій місцевості, але не міг пригадати жодної деталі тієї події.

Було одразу зрозуміло, що тут щось не так.

На нього більше не діяла сила комендантської години, він міг пересуватися без обмежень, тобто вільно блукати островом у будь-який час. Він страждав від жахливого головного болю, а ясність його розуму несподівано приходила й так само зникала. Однієї миті він, як завжди, жартував із друзями, а наступної кричав про гігантських дощових черв’яків і притиснуті до скла обличчя. Маґдалина прокидалася вранці й виявляла, що він цілу ніч дряпав на стінах дивні мапи та складав нескінченні списки імен померлих учнів.

Тея обстежила його, але ніяк не змогла пояснити ці прояви. А за місяць після катастрофи Аділ увірвався до класу Німи й напав на неї зі скальпелем, вимагаючи відкопати те, що вона заховала.

На щастя, поруч був Гефест.

Йому вдалося врятувати Німу, але Аділ втік із села й уже ніколи не повертався. Його покарали вигнанням.

Це сталося п’ять років тому, але Маґдалина досі обурена тим, як із ним вчинили люди.

До втрати друзів її дідусь був освіченою та допитливою людиною, яка жадала пізнати суть усіх речей. Він цінував красу й заохочував цікавість Маґдалини до мистецтва. Жодна провокація не змусила б його зашкодити Німі або навіть подумати про таке.

Очевидно, катастрофа змінила його. Він заслуговував на співчуття й лікування, а не на вигнання та осуд. Маґдалина впевнена, що якби він напав на простого односельця, а не на старійшину, йому допомогли б.

— Може, Аділ скоро повернеться? — запитує Шерко, ігноруючи занепокоєння матері.

Маґдалина переводить погляд на рівно розвішені картини навколо і, трохи подумавши, хитає головою.

— Минуло забагато часу. Навіть якщо він досі живий і повернеться, не впевнена, що ми його впізнаємо.

Розділ 10

У вагоні поїзда, що прямує на схід від села, Клару будить її найкраща подруга Хвей, яка репетирує гру на скрипці до нового концерту.

Я попросила її зіграти сьогодні ввечері перед усім селом. Сьогоднішній виступ Хвей — один із багатьох вирішальних моментів, які мають відбутися, щоб утілити в життя план, якого вимагає Німа. Одна фальшива нота — і майбутнє рушить за новою траєкторією.

— Хвей, — із заплющеними очима ледве промовляє Клара, слабко махаючи подрузі рукою. — Я ж щойно заснула.

Учора ввечері Хвей виконувала цю канцонету[2], і вона була такою прекрасною, що Клара заснула з думкою: це найпрекрасніша мелодія, яку вона коли-небудь чула. Кожна нота забирала із собою частинку її самої, розсіюючи фрагменти душі серед вітру, сонця й океану. Проте цього ранку, після довгої ночі й перед довгим днем, музика викликає зовсім інші почуття.

— Хвей, — повторює вона, неохоче розплющуючи одне око.

Учні звільнені від комендантської години під час експедиції, і це одна з речей, які найбільше захоплювали Клару, коли вони покинули село три тижні тому. Щоночі вони сиділи під яскравим місяцем у світлі багаття і слухали Тею, яка розмовляла з ними, як із рівними. Однак дедалі частіше Клара думала, що радість довгих посиденьок вночі не варта мук ранніх підйомів.

Клара зводиться на лікоть і похмуро зиркає на Хвей, яка жваво грає із заплющеними очима, загублена в лабіринті власної творчості. Її коротке темне волосся підкреслює гострі вилиці обабіч довгого й вигнутого носа. Шкіра вкрита товстим шаром бруду, а цівки поту пробираються крізь пил на її подряпаному обличчі.

Минуло три дні, відколи вони востаннє милися, та й не змогли б залишатися чистими надовго. Тея вчила їх безпечно досліджувати руїни острова й ідентифікувати техніку, яку можна відновити. Під час останнього уроку вони йшли тьмяними сріблястими рейками крізь густий ліс, і ті привели їх до майже зруйнованого вагона, який ледь тримався купи й міг розвалитися будь-якої миті.

Остерігаючись дощу, вони розпалили багаття та приготували овочеве рагу, а Тея, як і щовечора, пірнула в спомини про минуле. Вона розповіла їм, як колись ці поїзди пересувалися землею й за лічені хвилини доставляли науковців та їхні припаси до місця призначення.

— Інститут Блекгелз володів усім островом, — задумливо розповідає вона. — Наші лабораторії були вбудовані в старий ядерний бункер під землею, але більшість часу ми проводили на поверхні, ходили в походи та плавали в морі. Перед кінцем світу на Німу працювали тисячі людей, але після появи туману майже всі повернулися додому.

— Що сталося з Блекгелзом? — запитала Клара.

Дівчина знала, що вони якось втратили вхід до лабораторії, але це єдина інформація, яку їй коли-небудь розповідали.

— Він досі там, — сказала Тея, тупнувши ногою по землі. — Його тунелі тягнуться майже усім східним узбережжям, але туман зумів прокрастися навіть крізь тріщини в основній породі острова. Ми мусили евакуюватися посеред ночі й зачинити за собою двері Блекгелзу, інакше туман заполонив би весь острів. Відтоді туди ніхто не повертався, але наші лабораторії мали б герметично зачинитися, щойно пролунав сигнал тривоги. Там залишилося все наше обладнання, усі наші експерименти — усе, що мені потрібно для того, щоб знищити туман і забратися з цього острова. Я просто не можу туди дістатися.

Збентежена Тея усвідомила всю глибину смутку, що прозвучав у її голосі, швидко перепросила й пішла спати.

У вагоні звук скрипки гучнішає, тому Клара затуляє вуха, намагаючись перекричати музику.

— Хвей!

Одна зі струн бринькає, й музика раптово обривається. Зосередженість на спокійному обличчі Хвей миттєво поступається занепокоєнню, коли майбутнє безшумно змінює свій курс.

— Я розбудила тебе, — промовляє вона.

— Мене розбудила скрипка, — уточнює Клара. — Але ти, безумовно, до цього причетна.

— Мені дуже шкода, — каже вона. — Я виступаю сьогодні ввечері, але не мала часу на репетиції.

— Не хвилюйся, тобі не треба репетирувати, — відповідає Клара крізь позіхання.

— Ні, треба.

— Ні, не треба, — каже Клара, потягуючись. — Ти грала для нас щовечора й не пропустила жодної ноти.

— Це зовсім інше. Я вперше гратиму цей концерт перед усім селом. — Вона стишує голос. — Ебі сказала мені, що всі старійшини там будуть.

— Це не має значення, — відповідає Клара. — Тебе всі люблять. Вони завжди тобою захоплюються. Неважливо, як добре ти граєш.

У її тоні проступають нотки заздрості, і вона поспішає приховати своє збентеження.

— У тебе все вийде, — закінчує вона невпевнено.

Хвей обдумує слова подруги, а Клара картає себе за те, що так легко випустила на поверхню так ретельно приховуване.

Я скажу це на захист Клари: любити Хвей буває непросто. Її талант так яскраво сяє, що все тьмяніє на його тлі, і не заздрити цьому важко.

А ще гірше — Хвей зрозуміла свої здібності й стала дуже лінуватися, перестала докладати хоч якихось зусиль. Якби я не втрутилася, вона б найняла людей, які б замість неї вирощували врожай, чистили її одяг і бігали за нею, підбираючи речі, які вона впустила. Я ніколи не розуміла, чому люди схиляють голови перед талантом, але це трапляється в кожному поколінні.

— Твоя правда, — з полегшенням каже Хвей. — Авжеж, ти маєш рацію. Ти завжди маєш рацію. Дякую, Кларо. Що б я без тебе робила?

— Те саме, але повільніше, — відказує Клара й раптом, змінивши позу, уловлює запах свого тіла. — Я сподіваюся, що найближчим часом нарешті зможу помитися, — бурчить вона.

— Не ти одна, — погоджується Хвей і кидає їй закоркований глечик. — Ось.

Клара виймає корок і підозріло принюхується. Останні три тижні вони харчуються лише вареними овочами та бульйонами, і її шлунок уже задумується про втечу до когось із кращим раціоном.

— Апельсиновий сік! — вигукує Клара. — Де ти його взяла?

— Тея знайшла кілька дерев неподалік звідси. Вона вичавила його сьогодні вранці.

— Тея була тут?

— Ми мило поговорили.

— Я хропіла?

— І пускала слину, — підтверджує Хвей.

Клара стогне й затуляє обличчя руками.

Цілих п’ять років Тея не брала нових наступників, та раптом оголосила, що в березні знову набиратиме учнів. Сорок три людини подали заявки, і Німа наступні шість місяців викладала математику, фізику, біологію та інженерію. Здебільшого кандидати відсіювалися через складність занять, і лише дев’ятнадцять фактично вижили, щоб пройти випробування в жовтні.

Протягом двох днів їм давали різні прилади для розбирання й ремонту, до того ж вони мали розв’язати задачі та створити хімічні сполуки.

З огляду на непрості стосунки Теї з Еморі всіх дуже вразило, що Клара подала заявку на участь у випробуваннях, і ще дужче — коли впоралася з ними. Вона стала однією з двох відібраних, разом із Хвей. Ще дужче дивувало те, що вони були двома наймолодшими кандидатками.

Тея аж ніяк не змушувала Клару вважати, що її мати налаштована проти неї, але вона досі відчуває, що має бути ідеальною в усьому — навіть у тому, як спить.

— Я жартую, — каже Хвей, радісно плескаючи в долоні. — Сьогодні вранці я ходила в туалет, і на зворотному шляху Тея дала мені апельсиновий сік. Навіть якби вона цього не зробила, тобі не варто хвилюватися. Ти дуже чарівно спиш.

На обличчі Клари проступає рум’янець, вона ковтає сік, щоб приховати збентеження, і береться зацікавлено вивчати їхнє оточення.

— Ти маєш сказати їй про свої почуття, — кажу я.

Клара, як і завжди, ігнорує мене. Шкода, бо якби вона набралася сміливості, то могла би бути щасливою з Хвей. Мені навіть не потрібно заглядати в майбутнє, щоб побачити це. Кохання — це просто те, чого люди потребують і чого їм бракує. Це дві зламані частинки, які на якийсь час поєднуються.

На жаль, вона замовкла і, мабуть, не отримає іншого шансу. До завтрашнього ранку Хвей, найімовірніше, буде мертвою, а Клару решту її життя мучитимуть думки про те, що вона не сказала, і про можливе майбутнє, якби вона ризикнула.

Клара не усвідомлює цього переломного моменту в її історії й просто витирає з підборіддя апельсиновий сік, оглядаючи вагон поїзда, у якому вони спали. Він великий і широкий, зі зламаними поручнями й заглибленнями на металевих сидіннях. Дивна ліана завширшки з Клару пробивається крізь підлогу й обвивається навколо порожніх вікон з такою силою, що може їх вирвати. Ліана випромінює внутрішнє світло й не схожа на жодну рослину, що Клара коли-небудь бачила. Її поверхня вкрита сотнями перехресних порізів, наче хтось пройшовся по ній сокирою. Хай хто б це був, вони не проникли надто глибоко.

Допивши сік, Клара шукає у вагоні свої речі. Їм дозволялося брати із собою лише те, що вміщалося в рюкзак, але вона завжди мала хист до безладу. Її ніж лежить під бур’янами, запасний одяг повсюди розкиданий, а зошити занесло в найвіддаленіші куточки вагона.

— Ти бачила імена? — запитує Хвей, поки Клара нишпорить навколо в пошуках маленьких дерев’яних брусочків, які вона використовує для різьблення.

— Які імена?

— Видряпані на металі під лавкою, — відповідає Хвей і кладе свою улюблену скрипку у вовняний футляр. — Це остання група учнів Теї. Там є ім’я твого батька.

Клара схвильовано стежить за її вказівним пальцем.

— Артур, Еморі, Тасмін, Кіко, Рейко, Джек, — читає вона вголос, її голос теплішає на імені батька.

Вона проводить пальцем по зазубрених краях слова «Джек» та уявляє, як він видряпує літери, наспівуючи, як і завжди під час роботи.

— Йому було сімнадцять, коли він це зробив, — кажу я. — Тобі стільки ж, скільки йому. Тея завжди приводить сюди своїх нових наступників після проходження випробування. Це була його перша подорож за межі села. Він так хвилювався, що Тея мусила сказати йому, щоб він перестав повсюди бігати. Твоїй мамі було дуже ніяково.

Клара ніжно вимовляє ім’я матері. На відміну від батька, який наповнював її дитинство розповідями про своє учнівство, Еморі дуже рідко згадувала про цей період свого життя.

— Еморі протрималася тут лише шість тижнів і потім звільнилася, — пояснюю я. — Це б сталося раніше, але твій батько підтримував її.

«Схоже на правду», — думає Клара. На відміну від її запальної матері, батько ніколи не підвищував голосу й ніколи не говорив поспіхом. Здебільшого він посміхався, а коли переставав — це слугувало безпомилковим знаком, що сталося щось дійсно серйозне.

Він загинув у штормі п’ять років тому разом з іншими учнями. Клара досі щодня про нього згадує.

Під іменами вона бачить обриси інших слів, приховані високими бур’янами. І відсунувши їх, знаходить ще одне послання.

Пульс Клари пришвидшується.

— Що це означає? — нервово запитує вона.

— Це старий напис, — відповідаю я. — Не хвилюйся про це.

— Кого погубила Німа?

— Я ж сказала, не хвилюйся про це.

Моя ухильність не надто вгамовує її занепокоєння, але її увагу відвертає голос Теї, яка гукає їх ззовні.

— Кларо, Хвей, ми вирушаємо!

— Ти готова? — запитує Хвей, застібаючи свій рюкзак. — Не забудь залишити одну зі своїх пташок.

Клара обнишпорила кишені й дістала маленького дерев’яного горобчика. Вона вирізьблює їх, коли губиться в думках, і в її кишенях торохтить уже з десяток таких пташок. Вона лишає їх як мітки на своєму шляху.

Дівчина кладе одну з фігурок на сидіння й поспіхом вибігає на вулицю, під сонячні промені, чим сполохує кроликів, які тікають у довгу траву, розбурхує коників-стрибунців і бабок, які здіймаються в повітря. Перед Кларою виринає згаслий вулкан із затягнутою туманом вершиною.

Земля під ногами суха, і лише маленький сосновий лісок кидає мізерну тінь. Руїни старовинних кам’яних мурів окреслюють оливкові та фігові гаї, які колись тут вирощували. Тепер вони здичавіли, гнилі плоди вкривають землю, слугуючи їжею для тварин.

Клара замислюється, чи варто спитати мене, де вони, але Тея хоче, щоб вони самі створили мапу у своїй голові, щоб краще орієнтуватися в майбутньому.

Вона згадує, як у школі Німа підняла запліснявіле коричневе простирадло й пояснила, що це форма й колір їхнього острова, якщо дивитися на нього згори. У самому центрі вулкан, і що далі вглиб острова, то крутішою й більш кам’янистою стає місцевість.

Похід із півночі на південь уздовж узбережжя займає два дні і майже стільки само — зі сходу на захід, адже потрібно знайти спосіб зробити це й не зламати ноги. На щастя, острів укритий старими козячими стежками, які здатні неабияк прискорити подорож, але тільки якщо ви знаєте, де їх знайти.

— Сонце зліва від вулкана, — бурмоче Клара. — Ми, мабуть, отаборилися на його південному схилі.

Її серце завмирає. Село на південному заході. До нього лише кілька годин пішки, але місцевість майже непрохідна. Має бути інший обхідний шлях.

Клара кидає погляд на Тею, намагаючись зрозуміти її наміри. Старійшина затуляє очі від сонця, дивлячись на вершину вулкана. Вона така худа, як і сосни, що її оточують, і здається майже такою ж високою. Її темне волосся коротко підстрижене, блакитні очі дуже пронизливі, а бліде обличчя, з високими вилицями й гострим підборіддям, доволі натягнуте, без жодної зморшки. Її врода вражає. Нею не милуються — їй вклоняються.

Теї майже сто десять років, що досі дивує Клару, адже на вигляд вона не набагато старша за Еморі.

— Ця стежка виведе нас до вулкана, — каже Тея й пальцем вказує в повітрі маршрут. — Ми прямуємо до котла. Матіс помер минулої ночі, — вона кидає на Клару оцінювальний погляд, у якому немає ані співчуття, ані жалю, — тобі вистачило часу, щоб оплакати свого прадіда?

— Так, — відповідає Клара, знаючи, що це єдина допустима відповідь на це запитання.

Щоб підтримати подругу, Хвей стискає її руку, але в цьому немає потреби. Джек потонув, коли Кларі було дванадцять, і вона не переставала плакати цілий рік. Ці сльози щось забрали з неї. Вона стала більш відстороненою, ніж колись, і тепер занадто легко сприймає смерть.

— За нашим звичаєм місце померлого займає дитина, — продовжує Тея. — Наше завдання — забрати цю дитину та привести її в село сьогодні пополудні.

Клара та Хвей хвилюються. День появи нової дитини — одна з найвизначніших подій у житті села, але Тея зазвичай робить це сама. Ніхто ніколи не бачив, звідки діти з’являються на світ, та й самі вони не можуть цього пригадати.

— Наше завдання займе близько шести годин, і поки ми будемо йти, я перевірятиму ваші знання хімічних взаємодій. — Тея потирає руки в рідкісному прояві ентузіазму. — Хто хоче бути першою?

Тея вирушає, Хвей слідом за нею, а Клара ледь переставляє ноги, дивлячись у спину Теї, занурена в роздуми про попередження, яке раніше знайшла у вагоні.

— Вона погубила нас, вона погубить і вас, — бурмоче вона, і колючий страх пробігає її спиною.

Хто міг написати щось аж таке жахливе?

Розділ 11

Сет крокує тінистим провулком між східним крилом казарм і високим муром, що оточує селище. Суцвіття рожевих і білих бугенвілій пробиваються крізь тріщини в камені й ростуть так густо, що йому доводиться розсувати квіти, щоб пропихатися вперед, відлякуючи метеликів, які відпочивають на їхніх пелюстках.

— Ти негарно вчинив з Еморі сьогодні вранці, — кажу я.

— Знаю, — зізнається він, трохи заспокоївшись. — Просто вона мене дуже дратує. Вона із самого дитинства ставить запитання, на які ніхто не може відповісти. Вона знає, що це не має сенсу, але продовжує допитуватися.

— Чому тебе це так дратує?

— Тому що… — Він затинається, адже вперше глибоко замислюється над цим. «Тому що… це завжди хороші запитання», — подумки визнає він. Еморі камінчиками відкладає їх у свідомості, і від них немає спокою. Ось чому, як він вважає, у його доньки так мало друзів. Ось чому люди почуваються напружено поруч із нею.

Ось чому він напружений поруч із нею. Є стільки всього, чого він волів би не помічати.

Він виходить у двір позаду казарм, порожній о цій порі. Тут склади та старі офіси, відремонтовані й перетворені на майстерні для всіх, кому вони потрібні. У цих будівлях селяни виробляють мило, папір і фарби, перетирають величезні мішки нарцисів і куркуми для виготовлення барвників. Вони шиють одяг і взуття, а також роблять нові інструменти зі старого заліза й дерев, що ростуть у лісах поблизу ферм.

За кілька годин усі повернуться на свої місця, і в цих будівлях стане душно та спекотно, а на задньому дворі висітиме сморід хімікатів, вареного бур’яну, воску та крохмалю.

Сет проходить крізь тінь радарної вежі й опиняється біля маленької хатини з червоної цегли, зі склепінчастим дахом і механічним годинником, який завдяки Гефесту досі цокає.

Він просовує голову у відчинені двері, його очам потрібен час, щоб звикнути до темряви. Шестеро дітей сидять за партами й дивляться, як Німа щось показує на пластиковій мапі світу.

Ця мапа висіла на стіні, коли старійшина тільки заснувала тут школу, як болісне нагадування про втрачене. Вона викреслила все, що не було цим островом, намалювала навколо нього ідеальне коло і так позначила безпечну зону між ним та краєм світу.

— Ми ніколи не дізнаємося, хто створив таку жахливу зброю або чому її використали, але ми знаємо, що туман заскочив нас зненацька, — каже вона вже звичним голосом. — Не було жодних планів на випадок катастрофи такого масштабу. Не було жодних укриттів, якщо тільки ви не мали багатства або ж запасів продуктів та інших речей. У школі наших дітей навіть не вчили елементарних навичок виживання.

Вона нетерпляче зиркає на годинник, чим дивує Сета. Німі подобається викладати. Мабуть, відбувається щось важливе, якщо вона така незібрана.

Старійшина повертає свою увагу до дітей, її погляд блукає їхніми захопленими обличчями.

— Тепер здається дивним, що ми були так жахливо підготовані, — нарешті продовжує вона. — Людство перебувало на межі вимирання майже століття, перш ніж кінець справді настав. Ми вичерпали всі земні ресурси, а зміна клімату спричинила величезні міграції населення, знищуючи водночас родючі землі та придатний для життя простір. Зрештою, ми самі зруйнували наше суспільство ще до того, як природа зробила це за нас, хоча все й так трималося на волосині.

Сет вдихає, охоплений ностальгією. Він пам’ятає цей урок із власного дитинства. Він пам’ятає рішучість Німи та обурення, що вогнем гніву огортало кожне слово.

Одна дитина тягне руку.

— Так, Вільяме, — каже Німа, вказуючи на неї.

— Скільки людей було тут до туману?

— Їх не злічити, — відповідає вона. — Ми мусимо тримати кількість населення на рівні ста двадцяти двох, тому що лише таку кількість здатні утримати наші сільськогосподарські угіддя та система водопостачання, але раніше ресурси були набагато більшими за теперішні. Мільйони щодня народжувалися в містах, більших за цей острів.

Діти шепочуться, їхня уява розгоряється.

Ще одна рука підіймається. Німа киває маленькій дівчинці в кінці класу.

— Чому вони ворогували?

— Ми завжди могли знайти для цього причину, — відповідає вона. — У нас були різні боги, або різний колір шкіри, або ворожнеча тривала так довго, що ми й забули, як її зупинити. Хтось мав потрібне нам, або ми думали, що він планує завдати нам шкоди. Часом це було так цинічно, що наші лідери вірили, що це продовжить їхню власну владу.

— Але чому…

— Спершу підіймаємо руку, коли хочемо щось сказати, — уриває Німа допитливого хлопчину зауваженням. Його рука підіймається, а разом із нею в повітря здіймається і його запитання.

— Чому Ебі не зупинила їх?

— На жаль, її ще не було, щоб допомогти нам, — каже Німа. — Ми були самі у власних головах, без Ебі, яка могла б про нас подбати. Ти, звісно ж, маєш рацію. Якби вона була з нами, нічого б цього не сталося. Вона б стримувала наші найгірші імпульси.

Ще мить вона затримується на цій думці, а діти намагаються уявити, який вигляд мав би цей світ, якби людство ще тоді змогло розвинути колективну свідомість. Тягнеться ще одна рука.

— Так, Шерко?

— Коли Аділ зможе повернутися додому? — різко запитує він. — Моя мама дуже за ним сумує.

Учні напружуються, ошелешені гнівом, який промайнув на обличчі Німи.

— Аділ завдав мені болю, — відповідає Німа, намагаючись заспокоїтись.

— Я знаю, але Ебі вчить нас прощати людей, — слушно зауважує він. — Аділа немає вже давно. Ви досі йому не пробачили?

Він широко розплющує очі, а в його запитаннях немає ні сліду лукавості. Гнів Німи розсіюється, як туман під сонячним промінням.

— Я намагаюся, — промовляє вона, торкаючись рукою шраму на передпліччі. — Твій прадід був жорстоким. У селі таке недопустимо. Розумієш?

— Ні, — зізнається Шерко.

— Я рада, — ласкаво каже вона. — На жаль, я живу набагато довше за тебе, і за цей час набралася багато поганих звичок. Мені не так легко прощати людям, як тобі, але я намагаюся стати кращою.

Німа помічає Сета у дверях і підіймає один палець, показуючи, що урок закінчиться за хвилину.

Схрестивши руки, він чекає в густому затінку, допоки діти не вибігають на вулицю гратися. Німа виходить слідом за ними.

— У вас є година, — гукає вона, коли ті зникають у дворі.

— Урок минув добре? — запитує Сет.

— Хтось із них завжди мене дивує, — відповідає Німа й збирає своє довге сиве волосся в пучок, закріплюючи його олівцем.

Вона здається йому дуже втомленою. Її очі червоні, а під ними темні кола, у кінцівках відчувається важкість, яка зазвичай їй не властива. Уперше він помічає тягар віку, який тисне на неї, усі ті невидимі роки, що тягнуться позаду. Еморі мала рацію. Щось її турбує.

— Як ти сьогодні почуваєшся? — запитує Німа, зауважуючи його пильну увагу. — Було дивно не бачити Матіса за сніданком.

— Мій батько прожив довге життя в служінні селу, — відповідає він автоматично. — Я пишаюся ним.

— Це ж я, Сете, — лагідно мовить вона. — Ти можеш визнати, що тобі сумно.

— Пропав його камінь пам’яті, — вигукує він, і його слова просякнуті болем. — Ебі каже, що його віднесло хвилями в океан.

— Справді? — Голос Німи напружений. — Мені дуже шкода, це справді жахливо. Я не можу уявити, як вам зараз важко. — Вона кладе руку на серце. — Ми будемо розповідати історії про нього одне одному. Так ми збережемо його пам’ять.

Сет відвертається, щоб приховати емоції, і витирає сльози, якими налилися його очі. Німа дає йому час, якщо він хоче ще щось додати, але Сет воліє приховувати почуття, а не зациклюватися на них. Він поводився так само, коли загинула його дружина, передивлявся її камінь тижнями, переживаючи їхнє спільне життя кожної тихої миті. У колі друзів він вдавав, що все гаразд. Сміявся, жартував і працював, як завжди, розігрував правдоподібну виставу свого колишнього життя.

Саме Еморі зробила його таким.

Одного разу він побачив свою доньку, яка бігла через подвір’я, її волосся вільно розвівалося. Джудіт єдина завжди його заплітала, і згадка про це розбивала йому серце. Емоції вирвалися з нього, і Сет без упину ридав цілий місяць.

— Я сподівалася, що ти зможеш відвезти мене до маяка сьогодні ввечері, — каже Німа, змінюючи тему розмови. — Мені потрібно провести один експеримент.

Сет повільно зітхає. У маяку лабораторія Німи, у якій він ніколи не бував. Щоразу, коли Німа туди приїжджає, вона працює всю ніч, а він спить у човні, щоб наступного ранку відвезти її назад. Він завжди прокидається з відчуттям, ніби його затиснули в кулаці. Після минулої ночі на пірсі він із нетерпінням чекав на можливість виспатися сьогодні у власному ліжку.

— О котрій ти хочеш вирушити?

— Незадовго до комендантської години. Я звільню тебе на ніч.

— Зустрінемось на пірсі, — погоджується він.

Розділ 12

Аділ сидить на березі струмка, точить каменем ніж і спостерігає за кіньми, що бавляться в багнюці на іншому березі. Він повністю голий, його ноги занурені в прохолодну воду, а думки пливуть за течією. Він такий виснажений, що схожий на в’язку дров, яку склали докупи й накрили простирадлом.

За п’ять років, відколи його вигнали із села, він дослідив острів від краю до краю, гублячи цілі дні в спогадах, захованих у каменях пам’яті, знайдених серед руїн. Він виходив з їхнього яскравого сучасного світу та щоразу повертався в похмуру реальність власного життя.

Він би вже давно з цим покінчив, якби не ненависть до старійшин, зокрема до Німи. Думка про можливість одного дня звільнити своїх друзів від того, що вона з ними робить, — єдина причина, чому він досі живий. Ця мрія і вбиває, і підтримує його.

Він притискає великий палець до краю леза, пускаючи кров. Задоволений, кидає камінь у струмок.

— Сьогодні ввечері Німа прибуде до маяка, — кажу я йому в думках. — Я приготувала для тебе човен. Він в бухті неподалік звідси. Я хочу, щоб ти взяв його і приплив туди ще до її прибуття.

Він кліпає очима, здивований моїми словами.

Німа хотіла бачити його вигнанцем в усіх значеннях цього слова і заборонила мені розмовляти з ним без крайньої потреби. Тепер він почув мене вдруге за два дні, що вдвічі більше, ніж наше спілкування за останні п’ять років.

Він намагається озватися, але його голос, яким він не користувався доволі довго, наче застряг у горлі та покрився пилом. Ставши на коліна, він ковтає води з прохолодного струмка, потім пробує ще раз.

— Ти ж знаєш, що я зроблю, якщо підійду до неї надто близько, — каже він, відкашлюючись після кожного слова.

— Я чую твої думки, Аділе, — кажу я. — Я знаю, що ти про це мрієш. Я знаю, як усе серйозно.

— Тоді чому ти хочеш, щоб я туди прибув? — підозріло запитує він.

— Сьогодні ввечері Німа збирається провести експеримент, який, на її думку, відкриє шлях до кращого, мирного майбутнього. Шанси на успіх невеликі, а якщо експеримент не спрацює, то запустить катастрофічний ланцюг подій, який за шістдесят одну годину призведе до загибелі всіх на цьому острові.

Він підіймає ніж, вдивляючись у своє спотворене відображення на металі. Його тіло струшує потужний кашель, а краплі крові бризкають на лезо.

— Ти хочеш, щоб я вбив її до того, як вона проведе експеримент? — усвідомлює він і витирає кров великим пальцем.

— Я не здатна хотіти, — кажу я. — Мене створили беззаперечно виконувати вказівки Німи, а її інструкції вимагають, щоб я захищала людство від будь-якої загрози.

— Навіть якщо ця загроза — сама Німа?

— Навіть якщо ця загроза — сама Німа, — підтверджую я.

Розділ 13

Клара стрибає вперед і ловить Хвей за руку, якою та вільно махає, коли сипучий гравій вислизає з-під її ніг і з гуркотом летить у прірву ліворуч від неї. Міцно притиснувшись одна до одної, вони слухають, як відскакує каміння, а потім кидають швидкий неспокійний погляд на безкраї рівнини, що розкинулися далеко внизу пухнастою ковдрою.

— Ні, — каже Хвей, мотаючи головою, і знову відводить погляд.

Досі вона ніколи не підіймалася вище за третій поверх гуртожитку, тож не знала, як сильно боїться висоти.

Вони вже недалеко від жерла вулкана, але вузька стежка тут крутіша, а земля підступніша. Тея йде попереду, зникаючи в парі, що виходить із розжареної землі, а Хвей і Клара йдуть позаду. Уже трохи за полудень, а це найспекотніша частина дня. Сонце за кілька сантиметрів від їхньої вкритої пухирцями шкіри, і єдина тінь — їхня, вони тягнуть її за собою.

Клара тримається досить непогано, але Хвей важко дихає, кожен крок стає для неї випробуванням. Їй потрібен відпочинок, але вона соромиться про нього просити. Я пропонувала сказати про це Теї від її імені, але вона не дозволила. Зазвичай я б проігнорувала її заборону, але пульс у Хвей сильний, серцебиття рівне, і дихає вона доволі вільно. Я зобов’язана дбати про здоров’я мешканців села. Допоки на мені лежить такий обов’язок, я зроблю все можливе, щоб вони були щасливі.

— З тобою все гаразд? — запитує Клара з наміром переконатись, що Хвей міцно стоїть на ногах, перш ніж відпустити її руку.

— Як же я це ненавиджу, — відповідає подруга.

— Звучить справедливо, — погоджується Клара і простягає Хвей флягу з водою.

Та намагається відштовхнути її.

— Ми відстаємо.

— Хіба ми не знаємо, де вершина вулкана? — доброзичливо відповідає Клара. — Віддихайся. Коли дійдемо, тоді й дійдемо.

Хвей вдячно відпиває з фляги, тепла вода стікає її підборіддям.

Поки вона п’є, Клара шукає на землі вагон поїзда, з якого вони вирушили, але той зник у масі коричневої та зеленої землі. Вона бачить орла, що кружляє внизу у теплому потоці вітру, який обдуває її обличчя.

Клара сяє від радості, відчуваючи захват від усього, що з нею відбувається.

Усе своє життя вона прокидалася й засинала в селі без змоги жити якось інакше. Але за останні два тижні побачила темні ліси й золоті пляжі, шахти, наповнені кажанами, і піщані бухти, у яких плавають дельфіни.

Мешкаючи в селі, вона навчилася збирати ліки майже від усіх хвороб, які турбують його жителів. Тея навчила їх вправляти переломи, переливати кров і лікувати опіки. Вона також показала, як тимчасово підживлювати старовинну техніку за допомогою портативних сонячних генераторів і як читати дивні символи, що з’являються на їхніх розбитих чорних екранах.

Клара ніколи не була такою щасливою. Вона лише шкодує, що посварилася з матір’ю через бажання потрапити сюди. Щойно Еморі дізналася, що її донька проходить випробування, то зробила все можливе, щоб знизити її шанси, навіть публічно звинуватила Тею в смерті батька. Це було дуже принизливо.

— Вона сумує за тобою, — кажу я подумки.

— І я за нею сумую, — зізнається вона. — Я просто хочу, щоб вона дозволила мені… Тато зрозумів би, чому я так хотіла сюди потрапити.

— Він би стояв поруч із тобою, — погоджуюся я.

Джек дуже сподівався, що донька піде його слідами та стане наступницею. Він мріяв про це. Він так цього хотів, що ладен був навіть витерпіти гучні суперечки з Еморі.

— Як тобі вдається так спокійно триматися? — запитує Хвей з-за її спини. — Чому ти ніколи не боїшся?

Клара усвідомлює, що стоїть на краю урвища, пальці її ніг просто над прірвою, а вітер розвіває одяг. Її серце шалено калатає, кров швидко пульсує в жилах.

Вона була такою все своє життя; завжди була тією, хто пірнав найглибше й випливав найдалі. Якщо є куди піднятися — Клара подолає пів дороги ще до того, як її друзі наберуться сміливості рушити. Ця дівчина заходить у найтемніші тунелі, ніби прямує до якогось світла, яке бачить лише вона.

Навіть Тея похвалила її хоробрість, а вона роздає компліменти так часто, як місяць роздає фрукти.

— Після того, як мій тато потонув, я б нізащо не підійшла до моря, — каже вона й нахиляється вперед, вдивляючись у далечінь. — Мама дозволила мені боятися кілька тижнів, а потім вивела мене на пірс одного дня до самого краю води і сказала, що всі наші страхи врешті-решт знаходять нас, тож немає сенсу намагатися втекти. Ми провели годину на цьому пірсі, а потім, нарешті, вона переконала мене пірнути разом із нею.

— Мабуть, це спрацювало, — захоплено каже Хвей. — Ти нічого не боїшся.

— Звісно, боюся, — відповідає Клара. — Але я все одно пірнаю.

Вони далі підіймаються стежкою і врешті натрапляють на Тею та спантеличену козу, які чекають на них перед скляними дверима, вирізаними в скелі, а струмки пари затуманюють вигляд зсередини. Коза гризе молоде деревце й уважно поглядає на людей. Клара приязно погладжує її, здіймаючи хмару пилу з її шерсті.

Тея натискає зелену кнопку, і двері відчиняються, їм в обличчя вдаряє вологість. З безплідної скелі вони раптом ступають у величезний ліс яскравих рослин і зелених дерев під склепінчастим скляним дахом, який підтримується хитромудрою металевою решіткою. Повітря густе й задушливе, їхнім очам потрібна мить, щоб звикнути до приголомшливого розмаїття кольорів і форм, що їх оточують.

— Ласкаво просимо до саду всередині вулкана, — промовляє Тея та розмахує поперед себе рукою. — Усе під цим склепінням було створено вченими Інституту Блекгелз, навіть птахи й комахи. Саме з цих рослин та істот ми видобуваємо сполуки для створення наших найсучасніших ліків і проведення експериментів.

Тея витирає з чола піт. Її футболка та шорти змокли, але вона тримається з такою гідністю, що учні цього не помічають.

— Я піду по дитину, — каже вона. — Зустрінемося на станції канатної дороги, ви знайдете її, коли підете стежкою вздовж стіни кальдери[3] ліворуч від вас. Також я хочу, щоб ви занотували опис п’яти різних рослин, зазначили одну унікальну особливість кожної з них та обґрунтували причину їхньої адаптації.

Тея зникає в лісі та залишає Клару і Хвей нюхати квіти, розтирати пелюстки й щомиті дивуватися такому досягненню людства.

Дорогою вони бачать птахів із хоботками, які харчуються трубчастими квітами, і дивних створінь, що стрибають у кущах, а на їхніх спинах погойдуються мішки з яйцями. Зі стелі звисають квітчасті ліани, що випускають дивний жовтий пилок, який товстими грудками збирається на волоссі та плечах дівчат.

— Що це? — запитує Клара, простягаючи долоню.

— Він дає рослинам поживні речовини, — пояснюю я. — Цей сад — замкнута екосистема. Усе, що тут є, живить усе інше.

Клара здивовано розглядає квіти, її погляд перебігає між метеликами та птахами, комахами, що дзижчать, і чудернацькими деревами з їхнім яскравим цвітінням.

— Де, на твою думку, тримають дітей? — запитує Хвей і з тугою поглядає на дерева.

— Не знаю, — знизує плечима Клара.

— Як ти думаєш, чому нам не дозволяють їх бачити?

— Якби Тея вважала, що нам варто їх побачити, вона б взяла нас із собою, — згодом відповідає Клара.

Над ними співають птахи, та їхня краса одразу привертає увагу Хвей. Вона завмирає, її пальці смикаються, намагаючись імітувати почуті ноти, аж поки птахи не відлітають. Хвей дивиться їм услід із приголомшеним виразом обличчя, а пісня ллється знову десь у глибині саду. Дівчина без роздумів пускається за нею.

— Куди ти йдеш? — запитує Клара.

— Я хочу краще розчути цю пісню, — відповідає вона, продираючись крізь рослини.

— Тея сказала нам іти до канатної дороги, — заперечує Клара.

— Я не буду заходити надто далеко, — каже Хвей, ігноруючи слова подруги.

Клара бурчить, але вже не сперечається. Хвей більше не тут. Світ перетворюється на котел натхнення, з якого ось-ось вирине щось доволі заворожливе. Досі єдиним завданням Клари було не дати Хвей впасти з гори, коли та намагалась краще розчути вітер.

З кожним кроком листя густішає, а через непередбачувані зміни напрямку руху Хвей Клара втрачає орієнтир.

Її увагу відвертає крилата білка з вусиками, яка зависла трохи над землею та пробує запхнути квітку собі до рота. Відчувши погляд дівчини, білка припиняє пошуки їжі й витріщається на неї своїми блискучими очицями.

Якусь мить вони розглядають одне одного.

Її вусики смикаються. Вуха нашорошуються.

З чагаря виривається змія й безжально встромляє ікла в спину білки.

Злякавшись, Клара відскакує вбік, а змія розтуляє пащу й цілком поглинає свою жертву, яка звивається в конвульсіях всередині неї. Кілька хвилин вона нажахано й захоплено спостерігає, як тіло змії розтягується, щоб умістити їжу, аж поки та нарешті не заповзає назад у кущі.

Врешті вона знову зводить голову й помічає, що Хвей зникла в хащах.

— Хвей! — гукає вона, але не отримує відповіді.

Вода крапає з листя навколо неї, а дивовижний сад умить стає ворожим та незнайомим.

Клара, як і всі, хто виріс у селі, ніколи не була самотньою. Її перший спогад — це знайомство зі мною в думках, і відтоді вона оточена любов’ю та сміхом. Це перший раз у її пам’яті, коли вона озирнулася довкола й не побачила жодного доброго обличчя.

— З тобою все гаразд, — кажу я заспокійливо. — Тут немає нічого, що могло б тобі зашкодити.

— Навіть змія?

— Ну, змія вже не голодна, — кажу я.

— Куди пішла Хвей? — запитує вона напруженим голосом.

— Прямо, — відповідаю я. — Ти почуєш, як вона наспівує.

Клара проходить у глибину саду, віддаляючись від своєї подруги, яка насправді лише за тридцять кроків ліворуч від неї. За наступні п’ять хвилин їй потрібно відійти якнайдалі від Хвей, інакше острів не переживе цей тиждень. Ось таке тонке підґрунтя подій, на яких тримається майбутнє. Якщо бодай одна деталь буде не на своєму місці, усе піде шкереберть.

Клара швидко пробирається крізь гілки, ніби намагається обігнати страх, що підкрадається до неї ззаду.

— Ти впевнена, що вона тут? — запитує дівчина й переступає через струмок. Раптом пронизливий вереск прорізає густе листя позаду неї, але різко обривається.

Клара мотає головою, намагаючись знайти джерело крику, але він, здається, лунає звідусіль.

— Хвей? — кричить вона й біжить туди, звідки прийшла. — Хвей!

Вона спотикається об коріння, колючки дряпають її обличчя, і на ньому виступають крихітні краплинки крові. Вона вибігає на галявину й витирає піт, який скрапує з чола.

— Ебі… де…

Важка рука стискає її плече.

Клара обертається й бачить, що над нею стоїть Гефест, який тримає в руках дивну конусоподібну штуковину, з якої стирчать кілька довгих антен. Вона злякано відступає, спотикається і з різким болем приземляється на сідниці.

— Ти не маєш тут бути, — заявляє він низьким тоном.

Тея виходить з-за спини Гефеста з маленьким хлопчиком, що тримається за її ногу. Його світле волосся мокре та скуйовджене, а карі очі широкі та тьмяні. Він одягнений у яскраво-білий, подекуди мокрий халат. На вигляд йому вісім років — стільки мають усі діти, коли прибувають у село.

Вираз його обличчя навдивовижу порожній.

Хвей стоїть серед дерев поблизу них і тримає на витягнутих руках маленьку металеву коробочку. Вона опустила голову й нестримно тремтить.

— Що сталося? — запитує Клара в подруги.

— Ти хіба не маєш бути в іншому місці? — перебиває Тея.

— Я почула крик.

— З нашим юним другом сталося нещастя, — промовляє Тея, показуючи на закривавлену пов’язку на передпліччі хлопчика. — Я перев’язала йому рану, і ми готові продовжити нашу подорож.

Клара поглядає на пов’язку, але знає, що вона тоді чула не його крик.

— Це була Хвей.

— Ти помиляєшся.

Клару трясе. Вона не вірить, що Тея могла так нахабно їй збрехати. Зазвичай, якщо Тея не хоче щось розповідати Кларі, то просто ігнорує запитання або змінює тему.

Клара зиркає на Хвей у пошуках підтримки, але подруга відводить погляд.

— З тобою все гаразд? — запитує вона.

— З нею все гаразд, — нетерпляче уриває Тея. — Зі мною все гаразд. З хлопчиком усе гаразд. Більше жодних запитань. Настав час нашому юному другові познайомитися з новими батьками, до того ж ми вже запізнюємося.

Розділ 14

Гефест притримує гілку дерева, звільняючи шлях для Теї. Щойно вони з хлопчиком проходять, він відпускає гілку. Та з тріском відскакує назад, мало не зачепивши обличчя Клари, яка ледь устигає уникнути удару.

Вона сердито зиркає на нього, але Гефест, здається, не помічає цього. Його дії не були зумисні. Він ніби просто забув, що вона йде просто за ними.

— Обережно, Гефесте! — каже Тея, показуючи великим пальцем на дівчат, які плентаються позаду.

Він зиркає на них, і в його погляді немає ані вибачення, ані визнання їхньої присутності.

Клара зі страху спотикається. Вона ніколи раніше не була так близько до Гефеста. Це наче опинитися біля підніжжя гори, яку ти бачила лише здалеку. Він на голову вищий за Тею, його тіло — суцільні м’язи, а величезні плечі вкриті жовтим пилком, що сиплеться з ліан, які звисають зі стелі.

Гефест вирізняється з-поміж усіх мешканців села, але найдивнішими здаються його очі. У них немає світла. Ні блиску. Ні людяності. Вони схожі на глибокі темні прірви, на дні яких ховається щось жахливе.

— Я не бачила тебе кілька тижнів, що ти тут робиш? — запитує Тея напрочуд лагідним тоном, якого Клара ніколи раніше не чула.

Старійшини йдуть пліч-о-пліч, дуже близько одне до одного. Тея, як і завжди, горда і струнка, а Гефест — згорблений, із низько опущеною головою, тому Теї не потрібно витягувати шию, щоб дивитися на нього. Їхня любов така сильна, що відчувається в повітрі там, де вони щойно пройшли.

— Мама попросила мене оглянути кальдеру, чи немає тріщин у куполі, — каже він і постукує по дивній штуковині. — Ось для чого вона й потрібна. — Його голос змінюється, сповнюється дитячої гордості. — Сам зробив.

З-за їхніх спин Клара бачить безладний клубок відкритих схем і миготливих лампочок. Тея колись розповідала їй, що до туману Гефест був біологом, але після кінця світу самотужки опанував інженерію. Завдяки його здібностям вони мають усю потрібну техніку для роботи. Старійшини втратили левову частку свого обладнання, коли туман проник у Блекгелз, але Гефест зумів відтворити основні наукові інструменти з деталей, які знайшов на острові.

— Навіщо їй знадобилося обстежувати склепіння? — запитує Тея, нервово поглядаючи на скло. — З ним щось не так?

Ця кальдера мала слугувати останнім притулком для населення острова, якби раптом не спрацював бар’єр, але куполу вже понад сто років. Якщо він трісне, вони не матимуть матеріалів полагодити його.

— Моя штуковина нічого не бачить, — каже Гефест. — Мама, мабуть, просто намагається мене чимось зайняти. Думає, що мати мету — корисно для моєї голови.

Тея з розумінням киває.

Більшість науковців, які залишилися на острові після появи туману, зрештою перестали бачити сенс у подальшій роботі. Хтось раніше, хтось пізніше, але врешті-решт усі вони здалися. Тея й Гефест не здаються, бо щиро вірять, що після усіх тих подій у них однаково є майбутнє. Тея кожен день проводить у своїй лабораторії, потроху наближаючись до повернення інституту, а Гефест продовжує служити своїй матері.

Допоки Німа потребує його, він ніколи її не залишить.

Поки старійшини зайняті розмовою, Клара наздоганяє Хвей, яка досі несе металеву скриньку. Вона завбільшки з диню, з маленькими вм’ятинами на дверцятах. Клара ніколи не бачила таких раніше, але не має й гадки, що там усередині або як вона опинилася у Хвей.

— Я знаю, що це ти кричала, — шепоче Клара. — З тобою все гаразд? Що сталося?

Хвей зиркає на неї, але потім знову втуплюється поглядом у скриньку. З моменту появи на галявині, вона не промовила жодного слова.

— Чому ти не хочеш говорити зі мною? — продовжує Клара. — Я зробила щось не так?

Хвей нарешті перетинається з Кларою поглядом. Вона здається розгубленою та присоромленою, наче відчайдушно бажає опинитися деінде, тільки щоб не бути тут. Хитаючи головою, вона прискорює крок у спробі віддалитися від подруги.

— Що з нею не так? — подумки запитує мене Клара. — Чому вона така?

— Ти знаєш, що я не можу розголошувати її особисті думки, — кажу я. — Завтра з нею все буде гаразд. Вона пережила шок, ось і все. Вона точно не почуватиметься краще, якщо ти й далі набридатимеш.

Вони минають скляні двері й потрапляють на станцію канатної дороги на схилі вулкана. На канаті перед ними поскрипує вагончик, а шестерні, що приводять його в рух, виблискують свіжим мастилом.

Погляд Теї блукає апаратом з глибоким і заслуженим скептицизмом. Давно забутий уряд, який хотів перетворити острів і військово-морську базу на туристичну пам’ятку, побудував цю систему понад двісті років тому. Вона стояла занедбаною щонайменше половину терміну своєї експлуатації, про що свідчать облуплена фарба й іржа на вагонах.

Ми відремонтували його, як могли, але він усе одно ламається що кілька поїздок, та ще й із людьми, які застрягали всередині.

— Я хочу, щоб ви перевірили кожну частину цього механізму, — каже Тея, вітер торкається її брудної футболки.

— Що ми шукаємо? — запитує Клара й опускається навколішки, щоб зазирнути під вагончик.

— Будь-які ознаки несправності, через які ми можемо розбитися на смерть невдовзі після відправлення, — відповідає Тея.

— Наприклад, які?

— Сподіваюся, вони будуть очевидними.

— Тут усе гаразд, — заявляє Гефест та впевнено ступає на борт. — Хоч і є деякі несправності, та з ними вже нічого не вдієш. Тож можете заходити.

Теї від цього не легше. Вона ненавидить канатну дорогу й зазвичай вибирає будь-який інший вид транспорту, але від кальдери до села немає іншого прямого шляху, а вузька стежка, якою вони добиралися сюди, надто складна для маленького хлопчика.

Зітхнувши з неприхованим занепокоєнням, Тея жестом запрошує своїх учениць сісти в кабіну.

Поставивши одну зі своїх вирізьблених пташок, Клара швидко заскакує всередину, де Гефест зайняв усе заднє сидіння, склавши товсті руки вздовж величезного тіла. Хвей сидить на підлозі, притулившись спиною до стіни, вона руками обхопила ноги, а металева скринька лежить поруч із нею.

Маленький хлопчик стоїть біля вікна й визирає через край. Що далі вони віддаляються від саду, то дужче він виходить зі свого напівсонного стану

Тея зачиняє двері кабіни та простягає через вікно руку, щоб смикнути важіль запуску. Кабіна сіпається та зі скрипом рушає з місця, повільно вислизаючи зі станції.

Клара з хлопчиком вибухають сміхом від захвату, дивлячись униз на віддалене село. Звідси воно нагадує іграшковий форт із маленькими блоками, перекинутими біля підніжжя вулкана, зі зведеною крихітною стіною навколо них. Океанська затока виблискує на сонці, а сірий бетонний пірс майже зливається з прекрасною блакитною водою.

Невиразні очі хлопчика втупилися в чорний туман, що огортає острів. Клара простежує за його поглядом, але, здригнувшись, відвертається. Здебільшого мешканці села воліють не дивитися на край світу. Вони навчилися не помічати його, як колись ігнорували гарчання собаки в сусідському саду.

Позаду них жалібно стогне Хвей. Її очі заплющені, а голова звисає між колін. Вона докладає неабияких зусиль, щоб утриматися від блювоти.

Сам спуск триває чотири хвилини, щосекунди земля дедалі ближчає, аж поки вони не прослизають крізь щілину в задній стіні села й не в’їжджають на станцію канатної дороги.

Узявши свої речі, вони повільно виходять на вулицю, де всі вже зібралися для зустрічі нової дитини.

Двоє селян, яких я обрала його батьками, з нетерпінням чекають у перших рядах натовпу, і тиша зникає, коли хлопчик відходить від Теї та ступає крок вперед, щоб привітатися з ними.

— Я Бен, — промовляє він, простягаючи руку.

Його мати плаче й одразу ж підхоплює хлопчика на руки, а жовтий пилок із його тіла розлітається на всі боки. Батько обіймає їх обох, здіймаються бурхливі оплески натовпу, що підкидає в повітря кольоровий порошок, який забарвлює все у фіолетовий, жовтий, синій і червоний кольори. Селяни масово повертаються до подвір’я, де на них чекає особливе свято з тістечками, панакотою та іншими ласощами. Решту дня вони будуть весело танцювати, співати, їсти й купатися.

Гефест чекає, поки юрба розійдеться, і врешті спускається сходами.

— Ти не проти, якщо я залишу це у твоїй лабораторії? — запитує він Тею й постукує по штуковині, яку забрав із кальдери.

— Звісно, ні, — відповідає вона. — Що ти робитимеш після обіду? Треба надолужити згаяне. Я маю кілька пляшок чогось, схожого на горілку, яку вже давно час випити.

— Мама доручила мені дещо зробити біля маяка, — каже він. — Я прийду до тебе одразу, як закінчу.

— Чудово, — відповідає вона.

Тея дивиться йому вслід, а потім стурбовано видихає.

— Це все на сьогодні, — каже вона своїм ученицям, та цілком очевидно, що й досі думає про Гефеста. — Тепер я візьму скриньку.

Хвей віддає її з неабияким полегшенням і зразу поспішає до гуртожитків.

Клара вже збирається йти за нею, коли помічає Еморі, яка самотньо чекає у дворі. Її мати стоїть абсолютно нерухомо, зі зчепленими руками та сповненим надії обличчям.

Серце Еморі калатає й одразу ж завмирає. Попри всі їхні розбіжності вона безмежно сумувала за дочкою останні три тижні.

— Ебі? — запитує Клара подумки й поглядає крізь натовп на веснянкувате обличчя матері та її величезну копицю кучерявого каштанового волосся.

— Так, Кларо.

— Як ти думаєш, вона змінилася? Якщо я зараз підійду до неї, чи прийме нарешті вона те, що я хочу зробити зі своїм життям?

— Ні, — визнаю я.

— Ми посваримося?

— Не відразу, але згодом.

— Я так і думала, — втомлено бурмоче дівчина.

Тея спостерігає за нею, її блакитні очі сяють у сонячному світлі. Усупереч репутації її погляд має дивовижну здатність змінюватися від холодного до теплого, залежно від ситуації, і зараз він сповнений турботи про її юну ученицю.

— Я відчуваю, що ти не налаштована на щасливе возз’єднання, — свідомо промовляє вона.

— У тебе є якась робота, яку потрібно виконати?

— Робота завжди є, Кларо. — Зі складок одягу вона дістає ампулу з кров’ю. — Це хлопчикова. Мені потрібно її проаналізувати.

Клара бере її, розглядаючи, як рідина виблискує на світлі.

— З ним щось не так?

— Не те щоб не так, але, безумовно, щось дивне, — відповідає Тея. — Приймеш ванну, а потім приходь до мене в лабораторію. Я скажу твоїй матері, що в мене залишилося для тебе ще одне завдання.

— Дякую.

— Нема за що, крихітко.

Клара відчуває провину за те, що залишає маму на подвір’ї, але все одно, опустивши голову, виходить зі станції та прямує до лабораторії.

Розділ 15

— Це погана ідея, — попереджаю я, коли Німа виходить із прохолодної школи на пекучу спеку й перетинає задній двір у напрямку лабораторії Теї. — Немає значення, що ти скажеш, вона тобі не пробачить.

— Незалежно від того, спрацює мій експеримент чи ні, після сьогоднішнього вечора Тея вже ніколи зі мною не розмовлятиме, — каже вона, ховаючи очі від яскравого світла. — Мені потрібно виговоритися, допоки я ще маю таку змогу.

У повітрі досі витає курява, здійнята селянами, які нещодавно прийшли зустрічати хлопчика. Німа прикриває рот рукавом, щоб не вдихнути пил, яким уже й так вкрита її шкіра.

Це єдина проблема життя в селі. Вона ніколи не почувається чистою. До їхнього від’їзду з Блекгелзу все навкруги було стерильним. Вона приймала душ вранці й увечері, щодня вдягала свіжий одяг без жодної складочки. З усього, що втратила Німа, це єдине, за чим вона й досі сумує.

На подвір’ї лунає радісний вигук, а за ним перші ноти пісні. «Скоро принесуть їжу», — думає вона. Їй шкода пропускати святкування, але вона надто знервована, щоб приєднатися до решти селян.

Гефест надіслав звістку, що вже обрав кандидата для її експерименту, а це означає, що сьогодні ввечері вона зможе втілити свій план у життя. До завтрашнього ранку вона досягне досі неможливого. Старійшина знайде спосіб позбавити людство від шипів і докорінно змінить їхню природу. Вона закладе основи досконалого суспільства. Неймовірної утопії, збудованої на вершині її терпіння й хитрості.

— Або ж, навпаки, ти спричиниш їхнє вимирання, — кажу я.

— Не думала, що створила таку песимістку, — відповідає вона, роздратована моєю відмовою підтримувати її мрії.

Німа — видатна науковиця, яка потерпає від гордині. Вона ніколи не стикалася з проблемою, яку не змогла б подолати, і не може собі уявити, щоб щось пішло не так, як вона задумала. Весь її шлях освічувало зелене світло, і вона переконана, що так буде й надалі.

Німа майже дійшла до лабораторії Теї, яку завжди вважала одним із найгарніших місць у селі. Раніше це була їдальня, зелена плитка досі вкриває стіни, а ковані металеві колони підтримують мезонін — їхній витончений дизайн є рідкісною прикрасою в місці, яке збудували радше для страху, аніж для захоплення.

На старих столах і візках розміщено тринадцять одиниць наукового обладнання, товсті чорні дроти якого тягнуться підлогою.

Гефест збудував цю лабораторію для Теї після втрати Блекгелзу, оскільки дуже боявся того, що станеться з нею, якщо вона не матиме роботи. Левову частку обладнання він зібрав із деталей, знайдених у покинутій лікарні на північному узбережжі острова.

Це потужне досягнення змусило Німу по-справжньому пишатися своїм сином.

Тея схилилася над мікроскопом, але одразу підняла голову, почувши кроки Німи.

Німа морщить ніс від вигляду Теї. Її футболка та шорти брудні, обличчя замурзане, а темне волосся розпатлане. Вона, здається, досі не помічає жовтий пилок, який покриває її тіло.

Вона завжди була такою. На думку Німи, Тея дбає лише про свою роботу, нехтуючи всім іншим, аж до аморальності. Та саме це дало їй змогу здобути докторський ступінь у віці чотирнадцяти років, і саме тому Німа почувалася достатньо впевнено, щоб найняти людину, якій ледь виповнилося п’ятнадцять, на роботу до найпрестижнішої дослідної лабораторії світу. Лише Тея може провести три тижні в дикій місцевості, а потім одразу ж повернутися до роботи, навіть не прийнявши душ.

На мить вони просто дивляться одна на одну, і Тея аж німіє з несподіванки. Жодна з них не пам’ятає, коли востаннє Німа переступала поріг цієї лабораторії. Вони майже не розмовляють, хіба що через мене.

— Твій зразок отам, — каже Тея, показуючи рукою на стіл, де стоїть металева скринька, яку Хвей принесла з лабораторії.

Німа незграбно стоїть на порозі, адже не впевнена, як чинити далі. Вона репетирувала свою промову кілька разів, але досі не знає, з чого почати. Річ у тім, що коли ти майже завжди маєш рацію, тобі майже ніколи не доводиться за це перепрошувати.

— Я прийшла… Я хотіла… — Вона червоніє, бо не може дібрати слів. — Я знаю, що ти думаєш, наче я тебе зрадила, і що я…

— Не треба, — бурмоче Тея, адже розуміє, у що це виллється.

Німа не чує її. Вона так рішуче налаштована, що взагалі не контролює свої слова.

— Я мала б докласти більше зусиль для порятунку Еллі з Блекгелзу ще до нашої втечі, — продовжує вона, але дивиться куди завгодно, тільки не на Тею. — Я знаю, ти думаєш, що я покинула її там, і я мусила…

— Замовкни, — уриває спантеличена Тея.

— Я лише хотіла сказати…

— Припини! — кричить Тея, збиваючи зі столу кілька пробірок, і ті розбиваються об стіну.

Німа розтуляє рота, збираючись закидати Тею ще кількома вибаченнями, але мій голос стримує її.

— Не треба, — наполягаю я. — Ти зробиш тільки гірше.

— Ти хоч уявляєш, як мені важко не думати про Еллі? — промовляє Тея тремким голосом. — Я можу не думати тижнями, а потім згадую, що моя сестра… — Зупиняється вона, тамуючи біль. — Я думаю про неї там, внизу, оточену туманом, і я…

Вона стискає кулаки, нігті роздирають шкіру.

— Навіщо ти прийшла сюди? — запитує вона, намагаючись тримати себе в шорах. — Навіщо розтривожила мої думки?

— Я хотіла прояснити ситуацію, — каже Німа й розводить руками. — Колись ми були подругами. Я вважала тебе донькою. Я ненавиджу те, що з нами сталося.

Тея різко обертається, її обличчя яскраво-червоне від гніву.

— А що з нами сталося? — агресивно запитує вона. — Як гадаєш, чому ми майже не спілкуємось?

Німа замовкає, знаючи, що це пастка, але не певна, як її оминути.

— Ти звинувачуєш мене в тому, що я покинула Еллі, — повільно каже вона.

— Я не звинувачую тебе в тому, що ти покинула Еллі, — промовляє Тея глузливо. — Я звинувачую тебе в тому, що ти покинула мене.

Тея підходить до Німи, її очі палають.

— Після падіння Блекгелзу ти пообіцяла повернути мене назад, щойно зможеш. Це було сорок років тому! Ти отримала дві Нобелівські премії й побудувала найціннішу у світі компанію за набагато коротший проміжок часу.

— Лабораторія заповнена туманом, — із гнівом відповідає Німа. — Аварійні двері неможливо відчинити. Чого ти від мене чекаєш?

— Зусиль, — спльовує Тея. — Я хочу, щоб ти була у своїй лабораторії та працювала так само старанно, як і я. Натомість ти щодня ходиш до школи. Для чого? Нам потрібно, щоб селяни вирощували врожай та обслуговували наше обладнання. Їм не потрібно розумітися на історії чи мистецтві.

— Ти набираєш учнів, — зауважує Німа в спробі вгамувати свій гнів.

— Вони — засіб для досягнення мети, заміна обладнання, якого я не маю. Я не витрачаю свій час на спільні танці та співи. — Зневажливо фиркає Тея. — У нас під ногами найсучасніша лабораторія, яку коли-небудь знав світ. Десятиліття з таким обладнанням — і ми б змогли розвіяти туман і нарешті вибратися з цього острова, а ти тут бавишся в учительку. Я знаю тебе, Німо. Я знаю, коли ти тягнеш час.

— Нема чого тягнути, — відповідає Німа, нарешті скорившись гніву. — Навіть якби ми змогли позбутися туману, за межами цього острова немає нічого, крім руїн і смерті. Туман убив усе живе. Чому ти так прагнеш повернути тишу? Якби ти просто відкинула відчуття власної вищості, то змогла б завести тут друзів. Почати жити.

— Жити! — вигукує Тея. — Перед кінцем світу мене оточували найрозумніші люди за всю історію людства. Ми за кілька місяців могли побудувати з коралів цілі міста. Ми могли б черпати нескінченну енергію із сонця і хвиль, а з переробленого білка виготовляти їжу. Ми могли б перестрибувати через стратосферу й перетинати планету за лічені години. А зараз я маю лабораторію, заповнену врятованим обладнанням, якому сотні років, скріпленим липкою стрічкою. Мене оточують усміхнені ідіоти, які розводять руками, коли я пояснюю, що таке атом. Чому я маю погоджуватися на все це?

— Тому що так краще! — кричить Німа, грюкаючи по столу з такою силою, що обладнання аж підстрибує. — Усі ті чудеса, про які ти кажеш, для чого вони були? Так, ми мали всю їжу й енергію, яку могли коли-небудь виробити, але діставалася вона тільки тим, хто міг заплатити за неї. Діти так само голодували на вулицях тих прекрасних коралових міст. Люди в бідних країнах помирали від хвороб, ліки проти яких ми виготовили понад сотні років тому. Так само точилися війни. А жінки й далі переймалися, як їм безпечно повернутися додому пізно вночі. На вулиці викрадали дітей. Я сумую за тими самими речами, що й ти, Теє, але я не сумую за тим, якими ми були раніше. Я не сумую за насильством, яке було повсюди. Я не сумую за бідністю, за злістю, за страхом перед кожним психопатом, який міг перемогти на виборах.

— А яка альтернатива? — розчаровано запитує Тея. — Вічно тримати всіх у пастці на цьому острові? Коли вперше з’явився туман, ти сказала нам, що наш обов’язок — врятувати якомога більше людей і захищати їх стільки часу, скільки знадобиться, щоб повернути їм світ. Коли ти відмовилася від цієї місії? Коли цієї частки життя стало достатньо?

Німа відсахнулася, приголомшена презирством, яке так відверто виказувала Тея. Роками вона думала, що для примирення вистачить лише однієї розмови. Вона знала, що Тея не схвалить її експериментів, тому і тримала їх у таємниці. Їй досі не відомо, наскільки вони насправді віддалилися одна від одної. Дотепер вона не розуміла, яким отруєним був ґрунт між ними.

— Мені краще піти, — каже Німа тихо, забирає зі столу металеву скриньку й розвертається до яскравого світла у дверному отворі.

— Що саме моя учениця побачила в саду? — запитує Тея, зупиняючи Німу на її шляху. — Хвей страшенно налякалася, але вона нічого не каже, як і Ебі, мабуть, за твоїм наказом. Ця твоя нещасна служниця лише сказала, що це пов’язано з якимось експериментом, над яким ти працюєш.

Німа опускає очі, але не обертається.

— Я повідомлю, коли він завершиться, — каже вона. — Мабуть, десь опівночі. Якщо ти хочеш знати більше, приходь на подвір’я. Я з радістю все поясню.

— Ні, — каже Тея й обертається до свого мікроскопа. — Я не танцюватиму під твою дудку, Німо. Я не Гефест, щоб завжди бути на твоєму боці.

Німа обертається до неї обличчям.

— Я збираюся розповісти селянам правду про цей острів, — каже Німа. — Більше жодних таємниць.

Вона репетирувала цю фразу цілий день, намагаючись придумати, як усе розповісти Теї та Гефесту й не наразитися на їхній гнів. Німа спробувала гордовито і відсторонено, потім заспокійливо й вибачливо, нарешті обрала владний тон з відтінком занепокоєння. Вона ніколи не уявляла, що ці слова просто так зірвуться з її вуст, позбавлені будь-яких емоцій, окрім виснаження.

Очі Теї округлюються від шоку, її рот розтуляється й стуляється в пошуках якоїсь відповіді.

— Востаннє, коли хтось із селян дізнався правду, він намагався вбити тебе, — нарешті каже вона.

— Я про це не забула, — відповідає Німа, проводячи рукою по шраму на передпліччі.

— Від селян залежить усе потрібне нам обладнання, — каже Тея, намагаючись змінити її думку. — Вони дають нам їжу. Якщо ми втратимо над ними контроль, то втратимо й можливість вижити на цьому острові.

— Вони заслуговують знати правду.

— Заслуговують? — глухо повторює Тея, її шия вкривається червоним рум’янцем. — Думаєш, мене хвилює, на що вони заслуговують? На що заслуговую я, Німо? — Вона б’є себе в груди. — Я дев’яносто років провела в пастці на цьому острові, а останні сорок взагалі не мала доступу до Блекгелзу. А тепер ти плануєш налаштувати проти нас усіх, від кого ми залежимо.

Тея вдивляється в розслаблене обличчя Німи, намагаючись знайти в ньому хоч якесь пояснення. Проте Німа, як завжди, переконана у своїй правоті, і її не зрушити з місця. Тея сперечається з припливами й відпливами в спробі переконати Місяць змінити свою форму.

— Ти вб’єш нас усіх, — розчаровано каже вона. — І навіть цього не розумієш.

Розділ 16

Сутеніє, і я дзвоню у дзвін на знак початку комендантської години.

Бен спостерігає, як його нові друзі негайно припиняють свою гру, розвертаються й, не промовивши й слова, йдуть геть.

— Що відбувається? — розгублено запитує він. — Куди ви?

— Настала комендантська година, — пояснюю я. — О 20:45 я вкладаю всіх спати, хай де б вони були й що б робили. Я розбуджу тебе на світанку.

— Чому?

Діти завжди ставлять це запитання. Вони спостережливіші за дорослих. З часом його цікавість згасне. Дорослі ж бо ненавидять складнощі.

— Тобі потрібно відпочити, — відповідаю я.

Але не лише діти. Селяни вимагають моєї уваги й засипають мене тисячами запитань щодня. Вони мають біль, який хочуть втамувати, і невпевненість, яку хочуть зменшити. Вони — емоційні губки, які постійно вбирають заспокоєння. Вони потребують мене цілком, і це виснажує. Комендантська година звільняє острів від їхніх голосів, даруючи солодку тишу. Іноді я ловлю себе на тому, що рвуся до неї з непритаманним мені завзяттям.

— Я не втомився, — бурчить Бен.

— Це не має значення, — кажу я.

— Що буде, якщо я прокинуся? — запитує він.

— Ти не зможеш.

— За жодних обставин?

— За жодних обставин, — відповідаю я, що звучить доволі чудово попри загибель трьох селян у пожежі, поки вони спали.

Зі ста двадцяти двох людей, які живуть у селі, лише восьмеро не поспішають до своїх ліжок.

Клара нишпорить селом у пошуках Хвей, якій вдавалося уникати подруги цілий день, і зараз вона прямує до бункера, де спить Тея.

Сет на пірсі готує човен, щоб відвезти Німу до маяка. Гефест уже всередині, заварює чашку чаю для молодої жінки, яка кутається в халат і засипає його запитаннями.

Аділ спустився до пристані біля маяка й нипає туди-сюди, з жахливою нетерплячістю стискаючи ніж.

Шилпа й Аббас на фермах на сході, вони намагаються допомогти корові народити теля.

Еморі плаває в океані, а безліч кольорових риб кружляє довкола її ніг. Вона думає про Клару, яка зазвичай була з нею. Це їхня традиція — плавати в останньому промінчику денного світла, який щомиті дедалі вужчає й вужчає, а згодом повністю розчиняється в океані.

— Лунає дзвін комендантської години, — попереджаю я, намагаючись підштовхнути її назад у будинок.

Еморі прокручує в пам’яті події сьогоднішнього дня, шкодуючи, що не вчинила інакше. Протягом останніх трьох тижнів вона хотіла лише знову поплавати з донькою й почути її голос. Їй варто було перепросити на станції канатної дороги, поки була змога, а не стояти там і чекати, поки перепросять її.

— Завжди є завтра, — кажу я.

— Вона сердиться? — запитує Еморі, плавно пливучи назад до галькової бухти, де пришвартовані човни.

— Скоріше розгублена, — кажу я. — Але це ненадовго. Вона любить тебе.

Еморі викручує волосся й поглядає крізь ворота на порожнє подвір’я, спостерігаючи, як один за одним у гуртожитках гаснуть вогні. Це влучна метафора про життя, які будуть втрачені сьогодні ввечері, та я не можу їй про це розповісти. Адже це тільки засмутить її.

Вона не розуміє, що село — це частина механізму, кожне життя — один із його гвинтиків і шестерень. І допоки він працює, доти й протримається людство. Сьогодні загинуть люди, але їх можна замінити. Я вже робила так раніше.

Значення має лише механізм.

Розділ 17

Зорі осяяли небо, океан темний і неспокійний. У нічному небі клубочаться хмари, перші краплі дощу м’яко падають на самотній човен, що пливе до маяка.

Негода — характерна риса постапокаліптичного світу, де нестерпна спека часто змінюється лютим штормом. Людство наблизилося до того, щоб виправити шкоду, заподіяну зміною клімату, але, перш ніж воно отримало цей шанс, його знищив туман.

Німа сидить, занурена в темряву, у задній частині човна і ненавидить свій страх. Її руки тремтять так, що вона змушена сховати їх під ноги, щоб цього не помітив Сет. Уперше за день вона замислилася про те, що їй доведеться зробити, якщо кандидат помре під час процедури.

Частина її хоче сказати Сету, щоб він плив далі повз маяк і кружляв навколо острова аж до світанку. Вона повернулася б до свого класу, відновила б життя, яке чомусь залишила позаду.

— Боягузка, — шипить вона собі.

Вона має шанс подарувати людству золоте майбутнє, вільне від імпульсів, які ледь не знищили його вперше. Це варте будь-якої ціни. Має бути вартим.

На протилежному боці човна Сет стурбовано спостерігає за нею. Німа не промовила жодного слова відтоді, як вони покинули село, і він вимушено веслує в непорушній тиші.

Для неї це незвично. Вона любить виходити в океан, особливо вночі. Зазвичай це змушує її філософствувати, а в її пам’яті виринають уривки поезії чи стародавньої мудрості, що неможливо почути на острові.

Він думає, що хай що її турбує, це пов’язано з металевою скринькою на сидінні поруч із нею. Вона приносить її до маяка приблизно раз на рік, але завжди приховує її вміст. Він ніколи б не став вимагати в Німи добровільно поділитися інформацією, але це не вгамовує його допитливість.

— Я коли-небудь казала тобі, що це був мій острів? — раптом запитує вона, вдивляючись в узбережжя. — Я купила його в збанкрутілого уряду й побудувала свою лабораторію в коридорах старого ядерного бункера під ним.

— Я й не знав, що острови можна купувати, — здивовано каже він.

— У старому світі все можна було купити, — відсторонено відповідає вона. — Людей, щастя, молодість, спогади, політичну прихильність. Острів був найменшим із цих речей.

Вона хмуриться, намагаючись пригадати жінку, якою колись була, і жахається від знайдених спогадів.

— Я думала, що була щаслива, справді думала, — продовжує Німа, звертаючись радше до себе, ніж до Сета. — У мене було все. Гроші, слава, влада, вплив. Але це… ці дев’яносто років, які прожила серед вас. О, як же я це полюбила.

Вона нахиляється вперед, у м’яке світло від ліхтаря, що гойдається на носі човна.

— Що ти любиш, Сете?

— Люблю? — повільно перепитує він, занурюючи весла у воду. — Я не часто про це думаю.

— Чому?

Дорога попереду сповнена мороку й усіяна тернами, але він ніколи не відмовив би Німі у відповіді.

— Бо щоразу, коли я думаю про це, згадую Джудіт.

— Твою дружину?

— Вона померла від лихоманки двадцять років тому. — Він ковтає, відчуваючи, як прокидається давній біль.

— Мені шкода… Якою вона була? Я її майже не знала.

— Вона була підмайстром, як і я, — відповідає він, дивуючись такому раптовому інтересу. Це вперше Німа розпитує про Джудіт. — Вона була розумною й веселою і хотіла для всіх лише найкращого. Не було більше нікого, схожого на неї.

Він губиться у своїх спогадах.

— Я іноді бачу її в Еморі, — каже він і ніжно всміхається. — У неї така сама манера говорити, а коли вона невпевнена, так само нахиляє голову. — Його голос твердне. — Я просто хотів би, щоб вона успадкувала деякі інші риси своєї матері.

— Еморі — чудова дівчина, — промовляє Німа. — Ти надто суворий до неї.

— Матіс завжди казав те саме, — зізнається він. — Іноді я думаю, чи ладнали б ми краще, якби Джудіт була жива. Вона мала більше терпіння до Еморі, ніж я. Здавалося, вона краще її розуміла.

— Еморі чудово пасувала б старому світові, — відповідає Німа. — Вона має навички, які нам уже просто не потрібні, але колись цінувалися. У мене були друзі, які її обожнювали б. Вони заробляли на життя розгадуванням головоломок. Думаю, Еморі була б у захваті від такої роботи.

Їхній маленький човен пропливає мис, світло маяка розсіює навколишню темряву. У його переривчастому світлі Німа помічає згорблену постать, що вештається набережною біля підніжжя скель.

Її серце завмирає.

— Це Аділ? — запитує вона подумки.

— Так, — кажу я. — Він нам знадобиться.

— Знадобиться? Він намагався вбити мене! Твоє прохання — єдина причина, чому я погодилася на вигнання, а не на страту, адже вважала, що він ніколи не посміє знову до мене наблизитись.

— Я попросила тебе вигнати його, бо знала, що колись настане цей момент. Я готувалася до цих подій ще до того, як ти усвідомила, чого хочеш насправді. Аділ — ідеальний інструмент для нашого плану. Він може вільно пересуватися під час комендантської години, а його ненависть до тебе дає змогу легко ним маніпулювати.

— Чому ти не повідомила мене про це раніше? — запитує Німа.

— Це вплинуло б на твоє рішення, — кажу я, щоб угамувати її паніку. — Я бачила, як усе відбувається, Німо. Я передивилася сотні можливих версій майбутнього, але всі вони, зрештою, закінчаться руйнацією. Лише один шлях приведе нас до бажаного результату. Без Аділа ми точно не зможемо досягти успіху.

Німа відчуває хвилю занепокоєння.

— Іноді я не розумію, чи ти дієш за моїми бажаннями, чи, навпаки, схиляєш до своїх.

— Я не здатна бажати, — зауважую я. — Ти створила мене, щоб я бачила крізь незграбність слів і погано сформульовані інструкції. Я дію згідно з намірами, що ховаються під ними. Я знаю, що в тебе на серці, Німо. Я знаю, чого ти справді хочеш, і збираюся дати тобі це.

— Можливо, Ебі, але я не просто одна із селян. Тобі не дозволено щось від мене приховувати.

Її гнів цілком зрозумілий, але базується на хибній логіці. Авжеж, я приховую від неї певні речі.

Але вона сама цього бажає, навіть якщо й не усвідомлює.

Протягом дев’яноста років я керую селом, отримуючи від Німи мінімум вказівок, щодня ухвалюючи сотні дрібних рішень від її імені. Що дужче вона прив’язувалася до мешканців села, то важче їй було наражати їх на небезпеку, і тепер я маю взятися за розв’язання складних проблем.

Німа не розуміє, що для успіху її плану мені доводиться поводитись із нею, як з усіма іншими: приховувати деяку інформацію та тонко маніпулювати її діями. Як і будь-яку іншу людину, емоції роблять її нестабільною. Не можна покладатися на те, що вона діятиме логічно, навіть заради власних цілей, які я й підтримую. Іноді єдиний спосіб виграти гру — це дозволити фігурам думати, що вони самі в неї грають.

— І що мені тепер робити? — запитує Сет. — Пливти до узбережжя?

Німа нервово вдивляється в темряву.

— Не думаю, що в нас є вибір, — врешті промовляє вона.