Нейтрино залишається в серці

10. Сучасна пастораль. Антиковбаса. Ромашки і Чвоха

Дуже приємно жити в одній кімнаті з Прюстом. Чи стану я від цього геніяльним? Звичайно, ні. Я тільки розповідатиму колись своїм онукам і правнукам, що був найближчим приятелем геніяльного письменника. Це коли мої онуки та правнуки згадуватимуть про Прюста.

Навіть сплять генії не так, як усі інші люди на Землі. Принаймні Прюст весь час уві сні щось бубонить, посміхається і підморгує бровами. Він ніби з кимсь веде цікаву розмову. Може, його і вві сні відвідує муза і дає йому тверді творчі установки?

О восьмій Прюст прокидається. Він одразу хапає бльокнота і починає писати. Пише віл швидко й дрібно. Я якось запитав його, що він занотовує щоранку.

— Сни. Ах, юначе, я завжди бачу чарівні сни. Бачу пастуха і доярку. Ідеальна пастораль нашого двадцятого сторіччя. Тільки, розумієте, у них дуже багато отого… ну, як вам сказати, отого, як вам сказати — коли мова йде про нашу літературу, то це називають інтимним життям героїв, а коли про західну, то кажуть — секс. Багато у них отого інтимного сексу. Чим це пояснити? Чому вони мені такими сняться?

— Дуже просто — у всіх творах пастухи та доярки тільки й дбають про кормоодиниці та про підвищення надоїв молока. А їм хочеться позбутися пісного. Ну, ото вони і приходять до вас у снах. Там їх не зачепить редактор та критик.

Прюст поглянув на мене здивовано, ніби я ще раз відкрив закон тяжіння.

— Можливо. Ви говорите дуже слушні речі —все це, можливо, так. Коли я творю, у мене теж бува — дивись, героя та героїню починає тягнути на інтимні почуття. Я на них одразу — вуздечку. Вони поспішають у гречку, а я їх назад та на збори. Сидіть і слухайте доповідь!

— І вони сидять?

— Сидять. А коли знову починає прориватися у них інтимне та особисте, — я їх на нараду передовиків у район. Сидіть та одержуйте цінні подарунки за свою працю. Про багаж та внутрішнє життя думайте. А дурницями не треба займатися. Або ж відправлю їх на сесію заочників. Там їхня внутрішня секреція перетворюється на прагнення стати відмінником. Це щоб на виробництві він чи вона були маяками, а в навчанні —відмінниками. І ви знаєте, допомагає. Мучаться, правда, мої герої страшенно. Разом з ними мучуся і я, але, зрештою, вони стають ідеальними і зовсім забувають про всілякі інтимні штучки. Я пригнічую їхні біологічні процеси.

— Ну, ото вони й сняться вам, оті процеси. Цікаві вони, процеси?

Прюст солодко посміхнувся. Його розумні очі ніби підсмажили на олії —так вони раптом заблищали. Він сказав:

— Як у житті. Навіть краще. — Він якусь хвильку помовчав, очевидно, насолоджуючись спогляданням снів і додав: —Навіть краще.

— Добре було б, якби і читачам такі сни ввижались, коли вони засинають 'над книжкою. Га? Як ви гадаєте?

Він, Прюст, не відповів. Він удав, що до нього не дійшов зміст моїх слів.

Снідати ми ходили до буфету, яким за сумісництвом завідувала Дуся. Тут ми вперше познайомилися з надзвичайними шедеврами чмихалівського харчпромкомбінату. Якось ми замовили Дусі ковбасу. Перед нами на тарілках лежали чорні кружала, схожі на асфальт. Ми спробували гризти цей асфальт, але зрозуміли, що з такою ковбасою не до жартів. Її можуть прожувати лише ті феномени, яким під силу гризти скло.

— Послухайте, Дусю, вам відомі новітні відкриття науки? Ви щось чули про існування антиречовини, антисвіту, антигалактик? — запитав я.

Дуся стояла біля нас. Вона була гарна і весела. Вона вже не цілилася в моє серце стрілами Амура.

— Я цього не знаю, — відповіла вона.

— Ну, то ви можете на практиці переконатися, що такі відкриття цілком правдиві. Коли скрізь люди виробляють ковбасу, то в Чмихалівці —антиковбасу.

Після цього невдалого сніданку Дуся нам з Прюстом готувала яєчні, котлети та біфштекси. Вона їх готувала краще, ніж у ресторанах «Інтурист». Вона сідала за наш столик і милувалася нами. Це, мабуть, і справді було цікаве видовисько — ми з Прюстом їли з насолодою. Я помічав, як тануло, немов віск на сонці, серце Прюста. Він сказав Дусі:

— Ви чарівна. Я збережу хвилини, проведені за цим столиком, на все життя. Я подарую вам усі мої твори.

Дуся сміялася, затуляючи долонею свої покривлені зуби. Вона дивилася на Прюста. Але стріли Амура не летіли в його бік.

Прюст тепер дарує Дусі по одній книжці щоранку. Написи починаються однаково: «Дорогій, милій, гарній Дусі…» Далі мені не вдавалося прочитати. Я заздрив дівчині. Коли я говоритиму комусь про знайомство з геніяльним Прюстом, то мені можуть не повірити. А Дусі повірять.

Після сніданку ми з Прюстом мали цілу годину для прогулянки. Це були найкращі ранкові години в моєму житті. У мене завжди зранку починалися клопоти. А зараз я ходжу з Прюстом і насолоджуюся відпочинком. Ми йдемо до кінця вулиці. Там на стіні складу заготзерна колись було намальовано велике панно: качан кукурудзи, під ним корова з величезним вим’ям, а позад неї копирсався в силосі кабан. Кабана колись було намальовано жовтою фарбою. У нього дуже симпатичний, двічі перекручений хвостик і довгі вуха. Зверху напис: «Всі на кукурудзу». Це панно ледве вгадувалося. Його замазували вапном, обвітрювали вітри, змивали дощі. Але напис був живий. Справа в тому, що зробили його дьогтем, щоб на віки було. І тепер ніякими хемікаліями змити не можуть. Гучний напис живе й досі. Кожного ранку, коли я читаю напис, у мене вибухає уява. Коли б здійснили той заклик і всі кинулися на кукурудзу, довелося б припинити варити сталь. Навіщо! Нікому було б добувати вугілля, писати романи і вірші, геть не треба було б сушити голови над кібернетичними машинами. Всі на кукурудзу! До речі, тоді ж мені прийшла неперевірена думка, що кукурудзу назвали королевою полів зовсім не студенти та не учні десятирічок.

Від кукурудзяного панно ми йшли до лябораторії номер три. Тут ми мали приймати тих, хто з’явиться, як претендент на еталон для наших роботів. Цю справу комісія доручила нам — мені і Прюсту. Після того, як кандидатура Чубарика була відхилена, він охолонув до всього, що стосувалося діяльности нашої комісії.

Він просто не може віддавати такій марудній справі свій дорогоцінний час. Не знаю, як Прюстові. а мені дуже подобалася лябораторія номер три. Тут на стінах висіли різні графіки та малюнки людського мозку. Різні клітини та нейтрони постійно нагадували мені, що я є людина, до того ж — кореспондент, і що я повинен написати репортаж для нашого популярного журнала. Мені завжди було трохи сумно, що та речовина, яка схована у нас під черепом, має нудний сірий, навіть попелястий колір. Звідси, мабуть, походять такі терміни — сіра кінокартина, сірятина, а не роман. Може, й не звідси походять такі терміни, але щось спільне в цьому є.

Ми чекали. До нас повинні були прийти сучасники. В цьому нас запевнив Чубарик. Професор Карась зобов’язав його оповістити населення Чмихалівки про те., що інститутові потрібні на роботу юнак та дівчина. Спершу передбачалося дати оголошення в райгазету та передати по радіо. Але Чубарик сказав, що сам оповістить населення райцентру.

Чутки в Чмихалівці поширюються з швидкістю азіятської грипи чи ящура. Чубарик якось вранці ненароком сказав своїй дружині, що інститутові потрібні працівники для виховання роботів-космонавтів. До дванадцятої години дня всі без винятку мешканці Чмихалівки, включаючи найстаріших пенсіонерів та немовлят віком до трьох років, знали про це.

Першим до лябораторії прийшов юнак непевного віку. Він був одягнутий дуже модно: зелені штани, жовта теніска, гострі, як спис дикуна, черевики, загадкова посмішка, боцманська борідка. Все це свідчило, що жовтогаряча особа мала якесь відношення до сучасности. Юнак був веселий і бадьорий. Він по-панібратськи поздоровкався з нами і сів на стілець. Закурив він без дозволу, а вже потім запитав:

— Здається, тут усі мужчини, смалити можна? Я прийшов до вас на роботу ставати.

— Десь працюєте? — запитав я.

— Дивне запитання. Коли б я працював, то не прийшов би. Наша Чмихалівка таке нікчемне містечко, що тут не легко влаштуватися на пристойну роботу.

— А на будівництві заводу біологічних кормів? Я читав об’яву, що їм потрібні муляри.

— Я не муляр і не збираюся ним бути. У мене середня освіта.

— Хто батько у вас?

— Мастильник на залізниці. Але яке це має значення?

— Комсомолець?

— Бувший. Але що це за допит? Мені сказали, що вам потрібний сучасний юнак. От я і є.

Розмову вів я, але Прюст зробив жест рукою, ніби спиняючи мене, і сказав:

— Юначе. Нам потрібний сучасник. Ви розумієте, який зміст у цьому слові? А що робить наш сучасник? Вам відомо, що він працює, будує, вчиться, множить багатства країни.

Юнак посміхнувся. Він уже зрозумів, що його кандидатура не підходяща.

— Ви сказали — «множить». А хто ділить?

Прюст розгубився. Він поглянув на мене, шукаючи порятунку. Він не вмів розмовляти з такими жевжиками.

— Ділить хто? Ваш батько ділить. А вам знайома лише одна дія аритметики — віднімання.

— Щиро дякую. Будемо вважати, що ми не порозумілися. Прощавайте.

Слідом за юнаком прийшли дві дівчини. Вони були гарні, як ромашки серед будяків. Не подумайте, що будяками були ми з Прюстом. Дівчатка поздоровкалися і сіли, міцно стискуючи колінця. До цього спонукали ультракоротесенькі спіднички. Зліва сиділа Міля, справа — Ліма. Міля була чорнява, довгоноса, товстогуба. Вона дивилася на нас боязко і з цікавістю. Вона, напевне, читала Прюста. Але він уже був старий, Прюст. Тому вона переключила свої гарні сірі очі на мене. Вона була з тих дівчат, які вірять, що немає на світі такого юнака, який би встояв перед їхньою красою. Що ж, іноді така впевненість допомагає перемагати. Ліма була руда. Це видно по корінцях волосся. Але зверху воно було кольору вареної моркви. Таке волосся тепер існує тільки завдяки таблиці Менделєєва. Фарбовані чорні брови розтягнуті аж на скроні. А очі в Ліми були зовсім маленькі. Такі маленькі, що я не міг встановити, якого вони кольору. Ліма дивилася на Прюста. Їй було надзвичайно цікаво сидіти тут поруч із письменником. Мене вона не помічала.

Я мовчав. Я хотів, щоб Прюст поговорив з дівчатами. Він кілька разів поглянув на мене, зітхнув, усміхнувся і почав.

— Як це добре, що ви прийшли до нас. Звідки ви довідалися, що нам потрібна дівчина на роботу?

— Моя мама почула про це на базарі. Їй сказала сусідка Чубарика. Ну, ми й прийшли, — промовила Міля, позираючи на мене. Вона вміла розмовляти. Вона якось уміла одночасно розмовляти і усміхатися милою, хорошою усмішкою.

— Це добре. Дуже добре, що ви прийшли.

Я бачив, що Прюст не наважується перейти до прямої розмови, щоб виявити, чим пахнуть оці ромашки.

— А ви нас не поведете в ту майстерню, де роблять людей? — запитала Ліма. Вона спершу почервоніла, а потім зблідла. — Нам мама заборонила ходити туди.

— А чому заборонила? — запитав Прюст.

Ох, наївна душа у цього генія! Ну, навіщо вести про це розмову і змушувати таких гарних дівчаток змінювати колір свого обличчя?

— Ой, про це не треба говорити, — сказала Міля.

— Моя мама сказала, що церква проклинає тих, хто робить людей у майстерні. Вона каже, що тільки бог міг зробити людину з глини. — Ліма поглянула на Мілю, ніби запитуючи, чи говорити далі. —І взагалі, мама сказала, що такі майстерні треба негайно знищувати. І що вони колись-таки до них доберуться.

А що на це сказав Прюст? Він похитав головою на знак згоди і запитав:

— Ну, а тепер скажіть, чому ви себе вважаєте сучасними дівчатами? Вам сказали, що нам потрібні сучасні дівчата? Чому ж саме ви сучасні?

Міля поглянула на Ліму і здвигнула плечима, мовляв, дивне запитання. Хіба ви нас не бачите? Ось ми тут і дивіться, чи ми сучасні, чи ні. Ліма іронічно посміхнулася, мовляв, письменник, а про таке запитує.

— Ну, тому, — почала Міля, зиркаючи на подругу, — що ми закінчили десятирічку і вже тричі проходимо за конкурсом. Хіба це не по-сучасному?

— Одягаємося ми цілком по-сучасному, — взялася допомогти Мілі руда ромашка.

— Знаємо всі західні танці. А ви думаєте, їх усі знають у Чмихалівці?

— Читаємо Євтушенка, Драча і Ремарка, — додала Міля.

Дівчата ще шукали ознак сучасности, але їхній арсенал уже вичерпався. Тоді запитав Прюст:

— І вам здається, що на іншій плянеті, куди полетить вихована вами дівчина-робот, цього досить?

— Звичайно, досить, — ствердила Міля.

— Так, так. Ви маєте рацію. Без сучасних танців і названих вами поетів людям іншої плянети важко буде уявити, як ми тут, на Землі, живемо. — Прюст добре володів гумором. Він говорив і не дозволив жодному м’язові здригнутися на своєму обличчі. —Залиште ваші адреси. Коли треба буде, ми вас викличемо.

Ромашки зникли не одразу. Вони похитали нам голівками, поворушили брівками і пішли. На порозі вони про щось пошепотілись. Міля зупинилася і запитала:

— А не можна нам поглянути, як роблять людино-роботів?

— Бачите, — почав Прюст, — поперше, вам заборонили мами дивитися, а подруге, з таким запитанням треба звертатися до Карася. Отже, до побачення, дівчатка. І ще привіт вашим мамам.

Дівчата вийшли з кімнати. Вони, напевне, були незадоволені.

Вже коли ми збиралися йти обідати, в дверях з’явився кремезний юнак. Я його одразу впізнав. Це був Чвоха. Тепер я мав нагоду розгледіти його з голови до п’ят. Він занадто широкий у плечах, присадкуватий, довгорукий. Квадратне підборіддя, м’ясистий ніс. Широкі русяві брови робили його обличчя суворим і рішучим.

Він підійшов до мене, простягнув руку і сказав:

— Ми, здається, знайомі.

— Трохи.

— А от з тобою я ще не зустрічався, — це Чвоха сказав Прюстові, подаючи йому руку.

— Дуже приємно познайомитися, — мовив Прюст. — Сідайте, будь ласка. Розповідайте про себе.

— А що розповідати? Я тут — і все. Вам потрібний на роботу чоловік — ну то й беріть.

— Так, справді, нам потрібний на роботу чоловік. Але чи впораєтеся ви з тим великим завданням, яке на вас покладуть? — говорив Прюст.

— Я? Чи я впораюся? Погано ви знаєте Чвоху. Коли Чвоха сказав слово, він його додержить. Справлюся. Аби платили.

— Судили тебе чи що? — запитав я.

— Один раз було. Ненормальні судді на п’ять років посадовили. Були б нормальні, на півроку — і досить.

— Чому вони ненормальні, оті судді? — поцікавився Прюст.

— А які ж вони нормальні? Знають, що все одно через півроку випустять, а пишуть: на п’ять.

— А ще приводили були в міліцію? — знову запитав я.

— Ні. Там чудаки в нас. Мене тепер мільтони обходять десятою дорогою.

— А чому вас обходять мільтони? — запитав Прюст.

— От чудило! Не знає. Та наша Чмихалівка тримає перше місце в області по кількості хуліганських вчинків. Звіт такий міліція в область надсилала, мовляв, у нас хуліганів немає. Їм — премію. Їх на дошку пошани. Про них у газету. От мене й обходять міліціонери. Навіщо їм перше місце втрачати?

— Цікаво, — сказав я, — виходить, тобі вільно живеться в Чмихалівці?

— Сказати б вільно — не можна. Ти винен. Тепер після того вечора мене вже не визнають. А здорово ти мене тоді побив.

— Кинь, Чвохо. Ти сам себе побив.

— Навчи мене так. Га? Віриш, я б тоді ніколи не бився… Ну, то берете на роботу? Чвоха не підведе. Це вам кожен підтвердить.

— А чому ти не працюєш на будівництві? — запитав я.

— Пробував. Там прораб дуб.

— Чому дуб? — запитав Прюст.

— Він… ну як вам сказати, він не вміє жити на світі. Не підписав мені наряду. Ну, звичайно, я врізав його разок. Так, не дуже, але врізав по писку. І все кінчилося. Взагалі —нудно там. А у вас, кажуть, хороша робота. Спокійна.

— Не дуже спокійна. Але хороша. Тільки, розумієш, Чвохо, ти для нас не підходиш, от коли б хоч суд тебе не чіпав, та ще коли б ти був свідомим громадянином, тоді інша справа, — сказав я.

Прюст додав:

— Так, так, юначе, ви не підходите.

— Слухай, а правду плещуть, що ти письменник? — запитав Чвоха у Прюста.

— Можливо.

— Дивно. Я вважав, що письменники щось таке розуміють в людях. А ви всі однакові. Ну, бувайте.

Чвоха простягнув руку Прюстові, потім мені. Він сказав:

— А з тобою мені б хотілося ще зустрітися. Не думай, що битися. Навіщо мені битися? А навчитися орудувати, як ти, — треба. Приходь на танці. Тебе тепер ніхто не зачепить. Це тобі каже Чвоха. Розумієш? А краля в тебе гарна.

— Гаразд, Чвохо. Матиму вільний час, ще зустрінемося.

Більше нас ніхто не турбував. Комісія вже виробила деякі принципи виховання роботів. Але питання про вихователів так і лишилося невирішеним.

— Знаєте, давайте завтра підемо на будівництво заводу. Там ми зустрінемо того, кого шукаємо. Як ви гадаєте?

Прюст погодився. Він сказав:

— Чудесно. Взагалі, це просто чудесно, що я працюю разом з вами. Стільки ідей! Стільки думок!..