Нейтрино залишається в серці

13. Я житиму двісті років. Чудово!

Коли я повернувся до готелю, в кімнаті сиділи Прюст і Карась. Мабуть, їхня розмова урвалася тому, що я з’явився. Прюст щось доводив, коли я зайшов. Його рука повисла в повітрі, а на устах лишилося не сказане слово.

— Пробачте, я, здається, не вчасно.

— Навпаки. Сідайте. Ми вас чекаємо цілий вечір, — сказав Карась. — Просто не зрозуміло, де це ви в нашому містечку можете так довго ходити. А втім, молодість. Вена не вміє економно витрачати час.

Я сів до столу.

— Тепер розповідайте, — запропонував Прюст.

— Але ж я не знаю, що саме.

— Тоді дозвольте мені. Ви працювали на цілині? Так? — запитав Карась.

— На будівництві елеватора.

— Потім на будівництві комсомольської домни в Донбасі?

— Було й таке.

— Потім на будівництві хемічного комбінату в Кременчуці?

— Так.

Прюст тер долоню об долоню. Від захоплення він почав крутити ґудзика на власному піджаці.

— І разом з тим вчилися на факультеті журналістики. Так?

— Не розумію, навіщо стільки біографічних довідок?

— І, крім того, масте перший розряд по боксу, — вів далі Карась. — Ну, а про інші ваші якості говорити не будемо. Мене повідомив про них чоловік, якого ви звете — Золотий Зуб. Я, між іншим, сказав йому про це. Він сміявся і пригрозив, що коли повернетеся, неодмінно напише наказ, в якому відзначить не тільки вашу дотепність.

Прюст засміявся своїм беззвучним сміхом. Він був надзвичайно задоволений зараз, оцей Прюст. А може, в мене був такий спантеличений вигляд, що я був схожий на артиста естради, який уперше вийшов ковтати шпаги.

— Так от, юначе, вас звільнено з редакції на два місяці. Зовсім не тому, що ви образили редактора. А тому, що я беру вас на роботу.

— Послухайте. Але ж…

— Все вже вирішено. Я переконаний, що ви дасте згоду. Бо репортаж однаково писатимете ви, а не хтось інший. Я вас беру на роботу. Ви будете виховувати робота. У вас, юначе, дуже багато тих якостей, які називають сучасними. Сподіваюся, заперечувати не будете?

Дуся принесла чорну каву. Вона знала, що Карась над усе любить цей запашний напій. Вона запитала:

— Булочок чи сухарів принести?

Карась відмовився від булочок і сухарів. Він запитав:

— Дусю, ти ще не закохалася в цього журналіста? Поспішай, бо він може якійсь іншій принцесі віддати своє серце.

Дуся зашарілася, чмихнула і пішла. Вона знала, що на таке запитання не потрібно відповідати.

Підвівся Прюст. Він тримав чашку кави в руці, дмухав на неї і говорив:

— Ви, молодий чоловіче, справжній сучасник. Ми його шукаємо, а він ходить з нами. Навіть смішно! Навіть якось дивно, коли подумати глибше. Чудові ви маєте властивості —про все маєте свою думку. Це надзвичайна властивість. Коли ви передасте свій характер роботові, він там, на іншій плянеті. найкраще продемонструє нашого сучасника. А ви що на це скажете?

Що я міг сказати? Мене все це надто схвилювало, і, коли по правді признатися, я ще не спромігся усвідомити й зрозуміти своє становище. Мене долав смуток. Смуток закоханого, який не знає, що ж трапилося з нею, з дівчиною, яка схожа на нейтрино. З моєю мрією і радістю моєю.

— А чи не помиляєтеся ви? А хоч, ні. Це було б образою сказати отаке про вас двох. Коли ви не помиляєтеся, то мені нічого не лишається, як задерти носа і думати, що я найкращий серед сучасників. Як ви гадаєте?

На моє запитання не відповіли. Воно було недоречним. Не треба було запитувати.

Прюст почав:

— Але нам потрібна ще дівчина. Я не буду обґрунтовувати свою пропозицію, а просто скажу: хай еталоном для робота буде Інна Карась. Ви якої думки?

Це запитання він адресував мені. Він дещо розумів, Прюст. Він знав, чому мене долає смуток.

— Звичайно, Інка. Вона працює і вчиться. І мені здається, що цілком може стати вихователькою робота. Крім того, у неї чарівний характер.

— Звідки це вам відомо? — запитав не без іронії Карась.

Я розгубився. Справді, кому краще відомо — мені чи батькові, який характер у Інки.

— Цей юнак, — повів Прюст, — вміє давати точні характеристики людям.

Спасибі генієві. Він мене витяг з безодні. Що б я відповів батькові, коли я сам не знаю нічого про таємниці дівочої душі. Що б я сказав йому?

— Ні. Я не згодний. Ви забули про Чубарика. Ви про нього забули. Він же член комісії. Він завтра подзвонить у район і скаже, що в нас тут сімейственість і що я свою дочку хочу надіслати на Ікс. Ні, ні.

— Вам не доведеться мати справу з Чубариком, — сказав я, — ми з Прюстом справимося з ним. Тут просто треба сказати, що ми керуємося виключно принципом економії коштів. Навіщо вам брати ще одну штатну одиницю? Навіщо, коли все можна зробити своїми силами.

— Ні, коли ви вилізете на цього коника, то Чубарик складе зброю. Завтра зранку Інка прийде до вас.

На ґанку ми попрощалися з Карасем. Він жартома сказав:

— А знаєте, я б хотів бути вихователем робота. Уявіть, його мозок житиме двісті років. Мене б давно не стало, але моя частка, мої звички, мій характер житимуть. Цікаво, правда? — Карась поглянув на схід і додав: —Он бачите, червона зірка. Трохи праворуч від неї —голуба. А десь там біля неї сузір’я Лебедя. Туди полетять наші роботи. Полетите ви, — поклав мені руку на плече Карась. — Заздрю!

Карась пішов.

Я дивився праворуч від голубої зірки. Я не бачив там Лебедя. Але я не заспокоюся, поки не побачу тієї плянети, на якій житиму. Ну, нехай не я. Згоден. Не я. Але моя душа.

— Ви щасливі, Вадиме? — запитав Прюст.

— Так. Це навіть важко зрозуміти. Я ще не усвідомив, як усе відбудеться. Я ще не відчув і не пережив того, що тільки-но сталося. По суті, кожна людина безсмертна. Правда?

Прюст мовчав. Я чекав підтвердження своєї думки.

— Дуже просто все відбувається. Мої далекі пращури жили тисячу, а може, двісті тисяч років тому. А ті, кому я буду таким самим пращуром, житимуть, може, ще й мільйон років. Так?

Прюст мовчав. Він крутив мого ґудзика і мовчав.

Коли ми повернулися до кімнати, Прюст сказав:

— Чудово! Все буде чудово, юначе. Ви житимете двісті років.