Нейтрино залишається в серці

20. Чубарик хоче в космос? Ні

— Так от, товариші, я запросив вас для дуже важливої бесіди. — Чубарик на мить замовк, оглянув нас крицевим поглядом, мовляв, зрозумійте всю відповідальність того, що я вам кажу, і мовив далі: —Я, як член комісії і голова профкому, маю до вас, власне, не до вас усіх, а до роботів, або навіть до Івана та Марії ряд запитань.

Мене та Івана гіпнотизувала кругла, біла, зовсім лиса голова Чубарика. Інка та Марія ніби не помічали тієї голови, вони щось шепотіли одна одній на вухо. Така необачність!

— Ну, от ви, — Чубарик показав пальцем на Івана, — що ви там будете робити на плянеті Ікс?

— Виконуватиму програму, — відказав Іван.

— Яку програму?

— Її зараз уточнюють і формулюють. А що ви будете робити на Землі?

Такого запитання я не чекав від Івана. Справді, що робитиме Чубарик на Землі?

— Я? Це ви мене питаєте? Поперше, я буду задавати питання, а вам слід відповідати.

— Це так зветься бесіда?

Молодець Іван! Ти справжній молодець!

— Звичайно. А коли ви так уже хочете, щоб я проявив гнилий лібералізм, то я відповім: на Землі я буду працювати з кадрами. Кадри вирішують усе.

— А кадри без вас не можуть працювати?

Чубарик пополотнів. Обличчя його вкрилося краплинами поту. Він люто дивився на Івана, потім на мене. Це, звичайно, я винен. А хто ж виховав з робота такого нахабу?

— Не можуть. Це ясно. Я маю таке запитання: що ви зробите, коли з’явитеся на плянету Ікс? Що ви перш за все повинні зробити?

— Я так гадаю, що слід попробувати, чи твердий ґрунт під ногами. А що б зробили ви?

Чубарик розгубився. Він зовсім не підготовлений до такого запитання. Та, напевне, він ніколи не уявляв себе десь на іншій плянеті. Найбільшу відстань від Чмихалівки Чубарик долав легко. Це щорічні подорожі до чудодійного Цхалтубо лікувати старий, як світ, радикуліт. А в нього зараз питають, що б він зробив, потрапивши на іншу плянету.

— Мені здається, що я, як і всякий командировочний, перш за все знайшов би ту організацію, де я повинен відмітити посвідчення. Аякже! Треба ж встановити число та день прибуття.

Мені хотілося сміятися. Але я стримався. Сміятися в кабінеті начальника відділу кадрів це все одно, що плакати на весіллі.

— А як його порахувати, день та число прибуття? — запитав Іван. — Адже ми летітимемо сто земних років.

— Ну, це вже дрібниці. А скажіть, будь ласка, ви, — звернувся Чубарик до Марії, —як вам уявляється життя на невідомій плянеті?

— Я ще не намагалася уявити. Головне, щоб не було скучно, як у цьому кабінеті. Мені хотілося б одразу взнати все про тих істот, які там живуть.

— Наприклад, що б ви хотіли взнати? — запитав Чубарик.

— Які вони? Люди вони чи, може, великі жуки? Уявіть, може, там розумні комахи. Що тоді? Як з ними жити нам, людям? Вони літають, а ми будемо ходити.

Звідки така думка у Марії? Може, Інка їй підказала? Але ні. Я бачив — Інка зараз також з подивом дивиться на Марію.

— Комахи? Не може того бути, щоб комахи. А як вони нам передають радіосиґнали, комахи? — дивувався Чубарик. — Ні, якщо там є хтось розумний, то тільки люди. Тільки такі, як ми, люди. А про комах немає потреби зараз говорити. Це реакційна теорія.

Запала коротенька пауза. Чубарик збирався з думками. Нарешті він поглянув на Івана і запитав:

— А що ви розповісте про нашу Землю тим розумним істотам? Що ви їм таке скажете?

— Перш за все, що Земля наша кругла, що вона має постійну орбіту навколо Сонця, що люди вже літають у Космос, а й досі не знають з чого побудоване ядро Землі, що є на Землі Чмихалівка, де нас зробили люди…

— І про мене скажете? — жартома запитав Чубарик.

— Неодмінно. Про нашу сьогоднішню бесіду.

Відповідь, очевидно, дуже сподобалася Чубарикові. Він був задоволений. Його лисина заблищала на сонці. Взагалі, він зараз весь блищав. І скельця окулярів блищали, і лисина блищала, і очі блищали. Він міг би зараз стати взірцем блискучої людини, яка дуже задоволена життям.

Іван раптом підвівся і сказав:

— Я гадаю, наша бесіда вже закінчена. Давайте підемо звідси.

— Ні. Не закінчена, — заперечив Чубарик.

— Я не розумію вас. Ви хочете бесідувати, а я не хочу. Що ж нам робити?

— Але…

— Ми ж тут люди рівні. Чи не так?

— Звичайно, рівні. Але існує якась дисципліна. Відповідальність, наприклад, теж існує. Я, наприклад, можу вас запросити на бесіду і ви повинні прийти.

— А чому?

— Ну, як вам сказати. Ви повинні мені на деякий час підкоритися. Я виконую свої службові обов’язки. Існує такий порядок, що менший підкоряється старшому.

— А звідки це відомо, що я менший?

— Але ж ви тільки напівлюдина.

— Гаразд. Я напівлюдина. Але я буду летіти на нову плянету, а не ви. Чому? Чому напівлюдина полетить, а людина сидітиме отут у кабінеті? Може, ви мені відповісте?

— Кожен виконує те, що йому доручено.

— Але мені не доручали розмовляти зараз з вами.

— Слухайте, це вже занадто. Зрештою, вам, напівлюдині, треба з винятковою повагою ставитися до справжньої людини. Я можу змусити вас робити те, що схочу.

— Немає логіки у ваших думках. Ви мене можете змусити робити, що схочете, але і я можу вас змусити.

— Ні.

— У нас же на Землі рівність і братерство. А коли так, то ніякого примусу не повинно бути.

Я милувався з свого Івана. Мій характер! Але чому це змовк Чубарик? Він розгубився? Ні, такі, як Чубарик, ніколи не втрачають здорового глузду. Я помітив, як він дивиться на мене. Так і є. Зараз почнеться атака.

— Це ваша школа виховання? — звернувся він до мене.

— Моя. Вам не подобається?

— Ми на цю тему з вами окремо поговоримо.

— Є така думка, що наші космонавти цілком готові до тих випробувань, які їх чекають. Є ще така думка: вони гідні нас, людей Землі.

Чубарик поглянув на мене дуже серйозно. Принаймні, так мені здалося. Він був вражений. Він ще не знав чому, але одразу змінив свій настрій.

— Справді, є така думка?

— Звичайно. Досить тверда і переконлива. Отже, нам тут немає чого марнувати час.

— Хібащо так. Коли є така думка, тоді все ясно.

— Мені нічого не ясно, — раптом втрутилася в розмову Марія. — Мені не ясно, чому я обов’язково повинна летіти? А коли у мене немає ніякого бажання кидати Землю? Ви що скажете, Вадиме?

— Треба.

— Я цього не розумію. Чому треба мені, а не Чубарику?

— Маріє, зараз Чубарик потрібний на Землі. Без нього нічого на світі не встоїть на своєму місці. У його руках кадри. А там, на Іксі, він зараз не потрібний.

— Це я не потрібний? — люто поглянув на мене Чубарик. Потім поступово до нього дійшов зміст моїх слів. — Звичайно, я дуже потрібний саме тут. Звичайно, ви маєте рацію. А тоді, дівчино, треба викинути з голови пусті думки.

— Вони не пусті. Я хочу бути разом з Інкою і Вадимом.

— Ну, це вже дитяча примха, — не здавався Чубарик. — Ти полетиш. І там розповіси, яка то сила на Землі жінка. Вона рівноправна, ця сила. Вона має в нас усі права.

Інка кинула на мене погляд. Не витримала. Адже ми умовилися нічого не думати один про одного в присутності Івана та Марії. А вона поглянула на мене, і я бачив — той погляд перехопив Іван. Він підвівся і пішов до Інки. Він сів біля неї. Мені на серце впала краплина болю. Невже ця краплина є ревнощами? Добре, що вона маленька, тая краплина. Але що це, Марія йде до мене? Так і є. Вона сіла біля мене дуже близько, потім піднесла руку до мого чуба і розкуйовдила його. Вона запитала:

— Тобі неприємно?

Дивна річ — вона, Марія дивилася на мене такими ж очима, як Інка.

— Що це тут відбувається? запитав Чубарик. Він навіть підвівся з стільця.

Можливо, ще трапилися б якісь події в цьому кабінеті, але несподівано на порозі з’явилися Карась і Прюст. Професор був схвильований. Він тримав у руках блянк телеграми. Він трохи похмуро дивився навколо.

— Шукав скрізь вас. Ледве знайшов. Дуже важливе повідомлення. Астрономи встановили, що найбільш сприятливий момент для запуску космічного корабля наближається. Точно я не знаю, коли має бути старт. Але ми повинні завтра зранку доставити наших космонавтів на космодром. Вертольот буде о десятій ранку.

Карась сів на стілець. Сьогодні він був утомлений. Поглянувши на Марію та Івана, він сказав:

— Що ж, винен перед вами. Я гадав — матиму час, щоб ближче познайомитися з вами. Але ось ця телеграма. Ходімо зі мною. Нам треба поговорити і попрощатися.

Ми пішли вулицями містечка. Попереду, обійнявши за плечі Івана та Марію, Карась. Позаду — ми з Інкою та Прюстом. Прюст мовчав. Він також] був трохи сумний. Він мовив:

— Ну, от і все. Тепер нам доведеться тільки думати все життя про долю Івана та Марії.

Карась говорив. Він не турбувався, чи чуємо ми його, чи ні. А може, він хотів, щоб ми його слухали?

— Я не був з вами. Мені дуже хотілося бути біля вас. Але я не міг заважати справі тільки тому, що люблю вас. Та я вас бачив і чув. Я бачив на телеекрані кожен ваш крок, я чув усі ваші розмови. Вони записані на магнетофон. І я тепер знаю, що ви є майже справжніми людьми. Ви дуже близько стоїте біля людини. Я прошу вас тепер: бути завжди, за всяких умов — і людьми. Гадаєте, це лірика? Ні. Це не лірика. Я повинен вам це сказати. Мине ще кілька днів і світ заговорить про вас. Кожне слово, яке прийде від вас звідти, з далекого, холодного космосу, з далеких галактик, кожен ваш сиґнал — буде святом на Землі.

— А нам неодмінно треба летіти туди? — запитала Марія.

— Неодмінно.

— А мені так подобається наша Земля.

— Можливо, ви ще повернетеся на неї. Але коли? — про це зараз навіть гадати не можна. Зараз люди тільки намагаються пізнати Всесвіт. Ви їм допоможете в цьому. Ви зробите багато, ще ніхто не зробив стільки для науки. А як повернетеся — Земля, всі люди світу обійматимуть вас.

— А для чого людям потрібна ота плянета Ікс? — запитав Іван.

— Покищо це треба знати заради того, щоб наша наука рухалася вперед. А колись настане такий час, що людина змушена буде шукати притулку на інших плянетах. Ви прокладете першу стежку до інших галактик.

— Ви наш батьтко? У всіх на Землі є батько і мати. А ви наш батько, так? — запитала Марія.

— Так. Будемо вважати, що так. — Коли Карась говорив ці слова, у нього трохи дрижав голос.

— Коли так, то вам боляче з нами розлучатися? — Я не зміг прищепити Іванові такі думки, а Інка змогла.

— Мені боляче. Дуже боляче. Я хотів би, щоб ви були зі мною. Але так треба.

— Ви знаєте, що таке кохання? — запитала знову Марія.

Карась деякий час мовчав. Він був вражений. Він тільки не виказував цього. Він навіть не озирнувся на нас. А, напевне, йому зараз хотілося поглянути на Інку. І на мене також.

— Знаю. Дуже добре знаю, — мовив він. — Ти хочеш сказати, що тобі відоме це почуття? Але ти обдурюєш себе зараз. Ти не можеш кохати.

Ми з Інкою поглянули один на одного. Не знаю, що прочитала Інка в моїх очах. А я в її очах прочитав сміх і здивування. А може, то не був сміх? Може, то так іскрилися її очі? Напевне, іскрилися. Мені зараз хотілося взяти її за руку і сказати щось дуже ніжне. Але між нами йшов Прюст. Він прислухався до розмови Карася з роботами і мовчав. Коли заговорили про кохання, він поглянув на нас. Він усе дуже добре розумів, Прюст. Бо інакше навіщо ж він так поблажливо усміхався зараз. Ішов собі тихо і раптом почув про кохання. Почув і йому стало весело.

— Ви вже вирвалися з-під впливу своїх вихователів, — вів далі Карась. — Це дуже добре, що вони залишили у вашій свідомості багато хороших якостей. Це надзвичайно добре. Але ви зараз мусите самостійно жити і мислити. Ви не піддастеся чужому впливові. Ви знаєте багато і вмієте також багато. Може, не кожна людина стільки знає і вміє. Отже, тепер вам лишається все те застосувати в дії. Людство чекає від вас подвигу. А найбільше — наша країна. А ще більше — я. Вадим та Інка, — Карась таки обернувся. Обернулися й Іван та Марія. Ми кивнули головами.

Біля котеджу зупинилися.

— Шкода, що у нас мало часу, — сказав Карась. — Мені, принаймні, дуже шкода. Я так і не встиг з вами подружити. Та що вдієш? Так сталося. Але, я гадаю, ми розлучимося завтра з любов’ю. Чи не так?

Роботи мовчали. Цікаво, що вони зараз думають?

Карась та Прюст потиснули нам руки. Ми лишилися самі. Ми стояли і дивилися їм услід.