Нейтрино залишається в серці

21. Прощавайте, Іване та Маріє!

…Десять годин п’ятдесят чотири хвилини.

Ще лишається чекати шість хвилин.

В бункері приглушений гомін. Скільки нас тут? Нас — кореспондентів газет, журналів, радіо та ще телебачення. А крім кореспондентів — учені, працівники космодрому, космонавти. Нас тут зараз дуже багато.

Ми стоїмо поряд — я та Інка. Я тримаю її руку. Рука іноді здригається. В очах Інки — смуток.

Ми мовчимо.

Десять хвилин тому, коли всі формальності були закінчені, коли фотокореспонденти та кінооператори вже мали залишити приміщення, Іван та Марія зажадали від начальника польоту, щоб я та Інка прийшли до них.

Обійми наші були гарячі. Марія сказала мені:

— Ти мене не забудеш, Вадиме?

— Ні.

— Дозволь мені на прощання розпатлати твоє волосся. Я ж більше ніколи цього не зроблю.

Вона не чекала дозволу. Вона розкуйовдила волосся, а потім пригладила його.

— Я завжди пам’ятатиму тебе, Вадиме. Усі двісті років, які житиму, пам’ятатиму тебе. А ти, коли цілуватимеш Інку, думай також про мене. Гаразд?

— Гаразд.

А поряд Іван, прощався з Інкою. Він був мужній. Він обняв її за плечі і дивився у вічі.

— Прощавай, Інко. Може, назавжди. Я радий, що ти лишишся з Вадимом. Адже він такий як я. Правда?

— Правда.

— А коли ти йjго любитимеш, то й мене також. Правда?

— Звичайно. А ти в польоті будь ніжний і хороший з Марією. Ти обіцяєш мені це?

— Обіцяю. Адже я знаю, що душа в неї твоя.

— Добре, Іване. Ми будемо дуже скучати за вами. Нам з Вадимом сумно розлучатися з вами.

…Десять годин п’ятдесят вісім хвилин.

Потім Іван та Марія прощалися з Карасем і Прюстом.

— Усе буде гаразд, дорогі мої. Щасливої дороги! — говорив Карась, обіймаючи на прощання космонавтів.

— Я певний. Я переконаний, що ви щасливо прилетите на плянету Ікс. Коли б я дочекався вашої інформації! Це було б чудесно. Тоді тільки можна сказати — чи мій роман відповідає дійсності. —Прощавайте, — сказав Прюст, тиснучи Іванові та Марії руки.

…Без п’яти секунд одинадцята.

Далеко, кілометрів за півтора від нас, величаво здіймається в небо космічний корабель. Я нічого не можу сказати про його технічні якості. Він дуже великий, цей корабель. Ще ніхто в світі такого не запускав у небо. Корабель стоїть на спеціяльному пристрої.

…Лишилися дві секунди.

В бункері запала тиша.

Інка міцно стиснула мою руку.

Коли ми з Іваном прощалися, він прошепотів мені на вухо: «Інка буде завжди з тобою?» Я відповів: «Завжди, Іване».

…Секунда.

…Півсекунди.

Вибух!

Здригнулася Земля.

Ми бачили, як вирувало полум’я під основою ракети. Потім вона повільно рушила вгору. І раптом її огорнув дим. На якусь частку секунди весь корабель охопило полум’я. Нарешті він вирвався з нього. Тепер полум’я викидали сопла.

Корабель зменшувався. Він лишав слід з полум’я і диму. Мені здавалося, що корабель перетворився на розпечену до білого кольору величезну споруду.

Та ось минуло кілька секунд, і в небі лишився тільки білий слід. А ми всі дивилися на той слід, як на стежку, яку протоптує людина до нових плянет, до нових галактик.

— Ну, от і все, — вимовив хтось у бункері.

І тоді всі загомоніли.

Ми з Інкою вирішили піти геть. Нам було дуже сумно. Інка ледве приховувала сльози. Мені хотілося розважити її.

Ми вийшли з бункера. Перед нами був степ. Без краю він, без кінця, степ. До нього доторкнулася осінь. Він був жовтий і непривітний зараз, оцей південний степ.

— Інко, я написав репортаж. Знаєш, як він починається?

— Знаю. «Ми, люди плянети Земля, є космонавтами, бо наша плянета летить у космічному просторі з швидкістю тридцяти кілометрів на секунду».

— Приблизно так. Це здорово, правда?

— Правда.

Ми пішли до сопки. Вона ледве зводилася над пожовклим степом. Я ліг на жорстку, суху траву і став дивитися в небо. Інка сіла поруч. Ми мовчали. Ми думали про своїх рідних Івана та Марію. Де вони зараз?

— Вадиме, адже це ми з тобою там летимо. Так?

— Так.

— Їм там тяжко, правда? — допитувалася Інка, зазираючи мені у вічі.

— Легше, ніж мені.

— Облиш…

І тоді я заплющив очі і розповів їй усе. Я говорив, що для мене є на світі тільки одно недосяжне нейтрино, яке заполонило моє серце.

Інка мені не відповіла. Вона повільно пішла до космодрому. Пішла, не попрощавшись зі мною.