Нейтрино залишається в серці

16. Як написати роман? Дуже просто

Вечеряли ми з Прюстом у буфеті готелю. Дуся вже вивчила наші смаки. Ми щодня відчуваємо насолоду від страв. Кажуть, що шлях до серця мужа лежить через кухню. Але чому тільки мужа? Я бачив, як після кожного сніданку чи обіду очі Прюста спалахують. Він, може, й не закоханий у Дусю. Напевне, ні. Але кожна смачна страва наводить його на гріховну думку. Дуся вже знала: її стріли відскакують від мого серця, як горох від стіни. Але вона, як і кожна порядна дівчина, не втрачала надії, що котрась стріла таки досягне мети, викличе коли не пожежу, то хоч спалах у якомусь з наших двох сердець. Найприємніше в світі —перемагати. Не тільки на футбольному полі, а й на тій довгій ниві, яка зветься життям. Дуже приємно перемагати в коханні. Дуся таку перемогу здобуде. Неодмінно здобуде.

Ми їли смажену рибу, холодець з хріном і біфштекси. Прюст порушив правила, які вивішені на стінці —він приніс пляшку коньяку.

— Знаєте, такий день сьогодні, такий великий день. Я досі не можу все це усвідомити. Бути свідком такої події! Я вважаю: сьогодні трапилася подія, мабуть, рівнозначна тій, коли Гагарін уперше облетів навкруги Землі або Леонов уперше вийшов у космос. А може, сьогоднішня подія ще знаменніша? Як гадаєте? Ні, мабуть, тут не можна проводити аналогію.

Я відмовився пити. Мені не можна було пити коньяк. Я про це сказав Прюстові. Адже Іван може відчути, що після коньяку в мене щось таке дивне діється в мозкові. І в нього теж це почнеться.

— Ах, так, так. Бачите, а я про це не подумав. Власне, мені дуже хочеться почути від вас розповідь про Івана. Як він там?

Я розповів про перші, кроки робота.

— Чудово! Я переконаний, що на плянеті Ікс він покаже, які ми тут люди на Землі. Знаєте, я заздрю вам. Дуже заздрю. Адже, по суті, це ви будете там — на другій плянеті. Дозвольте випити? Між іншим, коньяк на мене не впливає. Тобто, він діє тільки як збуджувач. Я ніколи від нього не п’янію. Мушу знову до вас звернутися. Розумієте, у мене нічого не виходить. Нічого зараз не клеїться, нічого не лягає на папір. Усе розвалилося і не тримається купи…

Прюст говорив і махав руками. З виделки злітали шматки біфштекса. Крихти сипалися на підлогу.

— Сьогодні я запитую у Карася: скажіть, хтось заважав вам у роботі над створенням штучного мозку? Хтось ставив вам ломаку в колесо? А він відказує: «Ніяких перешкод не було. Тепер, — каже, — наука в нас на такому п’єдесталі, що ніхто не наважиться її зняти звідти». Уявляєте — ніяких перешкод!.. Ну, я ще вип’ю з вашого дозволу… А як же я виведу конфлікт у новому романі? Немає боротьби — немає конфлікту. А коли так, то немає сюжету. Немає на чому виявити характери героїв. Усе розвалюється на шматки…

Раптом Прюст зробився сердитим. Він дивився на мене таким поглядом, ніби це я був у всьому винен. Ніби це я «розвалив» його роман і знищив усі конфлікти. Мені хотілося чимсь зарадити великому письменникові.

— А ви не зважайте на Карася. Немає приводу для суму. Коли конфлікт відсутній у житті —його вигадують на папері. Можу підказати. Є один учений — новатор, а другий — консерватор. Новатор вигадує мозок, а консерватор не вигадує нічого і ще заважає новаторові. Новатор щось таке заґвинчує, а консерватор щось таке відґвинчує. Гармонія! Консерватор — старий, новатор — молодий. Новатор гарний на обличчі, йому щастить у житті і в коханні, а консерватор прожив життя марно і ніколи не зазнав, що таке любов. Усе це можна вивернути навпаки. Але не поспішайте вивертати. Вивернуте використаєте в іншому романі.

Прюст підхопився зі стільця. Він тримав виделку в руці і штрикав нею в повітрі.

— Чудово! Справді чудово! Тепер буде роман. А потім — п’єса. А потім — кіносценарій. Напевно буде. Знаєте, я не хочу з вами розлучатися. Ви даєте наснагу моїй фантазії, моєму творчому баченню світу.

Він поглянув на виделку. Помітив на ній шматочок риби. Понюхав 'її і проковтнув.

— А ви про сучасне село не пишете? — запитав я.

— Звичайно ж, пишу. Про село треба писати. Це зараз дуже потрібна тема — село. У мене лежить незакінчений роман. Але я його закінчу.

— Дуже добре. У вашому романі про село приїжджає солдат з фронту? Його обирають головою колгоспу? Його кохана вийшла заміж? І він закохується у заміжню жінку. Так?

— Ні, такий роман у мене вже є. Може, читали «Зорі над левадами»?

— Тоді в новому романі на село повертається дочка голови колгоспу…

— Помиляєтеся. Приїжджає син.

— Приїжджає син. Він закінчив інститут.

— Ветеринарний, — уточнює Прюст.

— Сперечається з своїм батьком, який не хоче будувати господарство по-новому.

— Помиляєтеся знову. Батько не хоче осушувати болото.

— Тоді колгоспники обирають сина головою.

— Цілком точно.

— Дівчина, яку кохав син, перед тим, як поїхати вчитися, вийшла заміж.

— Так. За найближчого друга того сина.

— Тоді син покохав жінку аґронома.

— Ні. Жінку лікаря.

— А та, перша його кохана, яка вийшла заміж, зараз ще кохає вашого героя?

— Звичайно. Сильно кохає. Не знаходить собі місця в селі. Але дозвольте, звідки ви все це знаєте?

Я засміявся. Мені було дуже весело. Я не хотів казати, звідки мені відомі такі таємниці творчої лябораторії письменника.

Прийшла Дуся. Вона, як завжди, стала біля столу і запитала:

— Ви задоволені?

Ну, звичайно ж, Прюст сказав:

— Мені все це нагадує ресторан у Празі. Ах, Дусю, я ніколи не забуду ваших біфштексів!

— А мені досить уявити, що все це готували ваші руки, і я вже стаю гурманом. Треба швидше звідси їхати. Бо коли й далі ви так нас годуватимете — доведеться кинути все і поселитися в Чмихалівці… — сказав я.

Дотеп мені не дуже вдався. Але Дуся усміхалася, затуляючи свої покривлені зуби.

Коли я повернувся до котеджу, Іван поглянув на мене осмисленим поглядом людини. Він узнав багато цікавого за перші години свого життя.