Нейтрино залишається в серці

15. Я завжди буду з вами, люди!

Сьогодні дивний ранок. Шкода, що всі весняні ранки дуже схожі один на одного. Прюст, напевне, знайшов би щось нове, а я не знаходжу. Мені всі весняні ранки надзвичайно подобаються. І небо занадто голубе, таке голубе та густе, що його можна ножем різати. І хмари надзвичайно гарні. Прюст би написав, що вони схожі на табун білих коней. А я не можу так написати. І сонце чудесне. Зараз воно спокійне. На ньому не передбачаються плями. Принаймні, газети щось не повідомляють про вибухи на ньому. Це добре, що воно сьогодні дуже спокійне, сонце. У нашому містечку сьогодні немає спокійних. А ще коли сонце почне вибухати та кидати на Землю занадто багато космічних променів і різних частинок атома, коли цього дня ще сонце буде хвилюватися. тоді можуть статися непередбачені події.

Ні, хай буде сонце спокійне. Без плям. Без вибухів.

Сьогодні о дванадцятій годині оживуть роботи. Уявляєте? Сьогодні вони народяться по-спражньому. Сьогодні вони зроблять перший крок у життя.

Людям краще народжуватися. У них уже в генах та хромосомах закладена програма на все життя. І характер там. І талант чи бездарність — теж там. Рости собі, дитино, та розвивай те, що тобі батьки заклали в хромосомини. Живи! Поки ти малий — мама і тато клопочуться біля тебе. І бабуся та дідусь псують тебе пестощами. Звичайно, ти, поки малий, намагаєшся всіляким чином проявити себе, довести, що ти можеш дещо робити й сам. Наприклад, ти сам можеш ковтати ґудзики і металеві кульки від дитячого більярда. Мине якихось там сім років, і ти вже в школі. Ще промайне кілька років, ти вже пробуєш смак цигаркового диму і граєш у дворовій футбольній команді. А там, дивись, твої батьки доводять усім, що ти єдина на світі дитина з винятковими здібностями, бо вони заклали тобі дуже хороші хромосоми, а за конкурсом! до інституту ти не пройшов тому, що навкруги блат. А в твоїх батьків, які так мудро заклали тобі хромосоми, ніякого блату немає. Але все ж таки ти пробив собі дорогу, І десь там, як уже поверне на третій десяток, ти вже талановитий інженер-хемік, чи, може, мікробіолог, чи, може, навіть ветеринарний лікар або письменник. На цей час ти вже сам будуєш своє життя, турбуєшся, щоб продовжити свій славетний рід. І знову народжується дитина з чудесною програмою. Гени й хромосоми вічні.

А з роботами все навпаки. Все не так. Усе по-новому, У них хромосом немає. У них зараз мозок чистий, як напівпровідник. Чистий, як алмаз. Коли мозок створює душу, то і та душа зараз чиста і прозора. Дитина після свого знайомства з життям, після того, як вона дещо вже починає розуміти, дуже любить часто говорити слово: «Дай». А що полюбить робот? Чи йому сподобається таке слово? Чи, може, він одразу почне казати: «На».

Мене ще непокоїло питання: а хто він мені буде, отой робот? Я йому віддам усе, що маю. Звичайно, я від нього приховаю оті плями капіталізму, які десь там ховаються в моїй душі. Неодмінно приховаю. Навіщо вони йому? А все краще — віддам. То хто ж він буде для мене, який родич?

А що, коли я його назву своїм сином? Га? Одразу в мене буде такий великий, гарний і мужній син. Може, хтось думає, що я не маю на те права? Маю. Кажуть же в народі: не той батько, хто народив дитину, а той, хто виростив. А вирощуватиму його я. Це чудово. У мене буде син. Він зараз народиться і житиме, Я його зроблю і без хромосом схожим на мене. Я його любитиму, і він мене — також.

Цікаво, які думки непокоять зараз Інку? Що вона думає сьогодні? Що навіяв їй чудесний ранок, табун білих коней на небі і сонце, яке не має плям? Спокійне сонце.

О дванадцятій дня всі працівники інституту зібралися до лябораторії номер вісім. Сьогодні тут спокійних не було. Навіть Чубарик схвильовано дивився на невеличкий поміст, де стояли роботи. Інка протиснулася до мене. Вона була зосереджена і дуже серйозна, моя Інка. Чудна, хіба нейтрино може бути таким серйозним? Йому зовсім не личить бути таким. Вона сказала:

— Ти хвилюєшся, Вадиме?

— Угу.

— Я також.

— Сьогодні увечорі зустрінемося?

Інка покрутила головою. Не зустрінемося. Їй ще не має двадцяти років. Вона ще не може зустрічатися з хлопцями. Не доросла. Трапилася б нагода, я запитав би в її чудесної мами: коли вона вперше покохала? Скільки їй було тоді років? Але зараз треба думати зовсім не про кохання. Зараз усі чекають надзвичайної події у житті нашої плянети. Треба думати про те, як воно буде далі. Як людина народиться на світ і як вона житиме.

До мене підійшов Чубарик.

— Слухайте, а чому це ви не прийшли до мене за порадою? Знаєте, є така думка, що я повинен бути вашим наставником. Тобто: ви виховуєте робота, а я повинен здійснювати над вами контроль. Я все чекав, коли ви прийдете, але ви не прийшли.

— А чия це така думка? — запитав я.

— Авторитетних керівників.

— Передайте, будь ласка, авторитетним керівникам, щоб вони самі висловлювали свої думки, коли вони у них є. Я готовий їх слухати. А з приводу контролю — говоріть з Карасем. Я зараз підкоряюся йому.

— Я волів би, щоб ви самі поговорили про це з Карасем.

— Навіщо ж?

— Який ви, справді. Ну, уявіть, ви наробите помилок. Тоді ви один і відповідатимете. А коли я здійснюватиму контроль, тоді я відповідатиму.

— А коли я не боюся відповідальности, тоді що робити?

— Як знаєте. Але, на мій погляд, довірити таку справу одній людині та ще без контролю над її діяльністю, — просто безглуздя Скрізь повинен бути контроль і перевірка. Контроль і перевірка діяльности.

Я вже не слухав Чубарика, Карась вийшов наперед, підніс руку догори і почав:

— День сьогодні який! Може, колись цей день стане святом для нас, біофізиків, — сьогодні вперше робот перетвориться на людину. Кожна людина має своє ім’я. Давайте і ми дамо ім’я нашим роботам. На мій погляд, треба дати найбільш розповсюджені ім’я. Як ви гадаєте?

З натовпу хтось сказав:

— Іван та Марія.

Я впізнав голос. То казав Капуста. Молодець Капуста! Вніс таки свій вклад у справу космонавтики.

— Гадаю, заперечень не буде? — запитав Карась. — Отже, товариші, за півгодини Іван та Марія оживуть. Їхні вихователі готові почати роботу. Але до вас є прохання: протягом двох місяців ніхто не повинен підходити до Івана та Марії. Поясню: роботи дуже чутливі до імпульсів людського мозку. Вони одразу сприймають імпульси і цілком піддаються їм. У людей немає двох схожих імпульсів. Роботи відразу матимуть настройку на імпульси їхніх вихователів. Але, щоб позбутися можливих відхилень, ми повинні бути обережними. Тому тільки вихователі будуть протягом двох місяців з роботами. Попереджаю, після того, як я зніму запобіжники, ми не можемо стояти близько біля роботів. Роботи залишають лябораторію і підуть у котеджі, що збудовані в лісі. Ми можемо йти на відстані двадцяти кроків. Прошу вас підкорятися цим вимогам. А зараз прошу вихователів підійти сюди.

Карась не назвав наших прізвищ. Він не хотів називати їх тому, що мусив сказати прізвище Інки.

Ми підійшли. Я та Інка.

Чого це я так хвилююся? Вдруге в житті я так хвилювався. Вперше, коли складав державний екзамен. Тоді в мене чомусь хололи п’яти. Тепер знову холонуть. Це ні к бісу не годиться!

Звідси, з помосту, я помітив Прюста. Він стояв у кутку і пильно дивився на роботів. Він напише про цю урочисту хвилину. У нього зараз народжуються образи та ідеї. В цьому я переконаний.

Карась підійшов до Івана та Марії і зняв запобіжники. Він сказав:

— За три хвилини світло розбудить наших роботів. Тепер прошу всіх залишити приміщення.

Кімната лябораторії спорожніла. Тільки біля дверей стояли Карась та Левандовський. Той самий Левандовський, який своїми руками ліпив роботів. Вони стояли вдвох і дивилися на нас.

Минали хвилини. Я відчував, як пульсує кров у скронях, і свої холодні п’яти відчув. Дихав я не на повні груди, а лише часткою легенів. Це щоб не розбудити Івана.

Як він проснеться, Іван? Як народиться на світ? Як увійде в прекрасне життя мій Іван? Мій? Звичайно, він буде тепер моїм. Адже і мозок, і душа в нього будуть мої. (Душа? А що це таке, душа?). Іван буде моїм сином. Я зроблю його цілком схожим на свого батька. Шкода, що в нього немає серця. Він, як запевняв Карась, не вмітиме почувати. А шкода. Дуже шкода. Як це можна жити і нічого не почувати?

Вже минули три хвилини. Мабуть, минули. Я поглянув на Інку. Вона стояла бліда і чомусь важко дихала. Вона мені хитнула головою. Це щоб заспокоїти. Сама хвилюється, а мене заспокоює.

Спершу в Івана задрижали повіки. Якось важко, дуже важко він розплющив очі. Очі були ясні, голубі. Тільки у них була порожнеча. Потім він поворушив пальцями рук, злегка повернув голову. Я простягнув йому руку і сказав:

— Здрастуй, Іване!

Іван мовчав. Він дивився на мене незрозумілим поглядом і мовчав. Тоді я подумав: «Ти повинен простягнути мені руку і сказати: „Здрастуй”». Іван подав мені руку. І дивна річ — моїм голосом відповів:

— Здрастуй!

Потім я думав, а Іван говорив:

— І ви здрастуйте, Карась та Левандовський. Я вдячний вам за те, що ви створили мене.

Карась та Левандовський усміхнулися. Весело і гарно. Вони підняли руки догори і помахали нам.

Раптом я почув голос Інки:

— Я дуже щаслива, що житиму на Землі.

Але то говорила не Інка. То говорила Марія. У неї були карі очі, великі та гарні. Вона вже усміхалася. Усмішка була приваблива і чарівна. Ох, ці жінки! Навіть коли вони роботи, однаково вважають, що їхній перший обов’язок чарувати нас, чоловіків, своїми усмішками.

Я наказав Іванові:

— Ходімо, друже!

Але він не йшов. Він ще не знав, як треба ходити. Тоді я віддав наказ думкою. Я розповів, що треба спершу поставити одну ногу, потім Другу. І зробив це сам. Іван спершу несміливо ступив перший крок. Він навіть трохи похитнувся. Але одразу став на місце. Другий крок він ступив сміливіше, а потім пішов поряд зі мною.

Марія ще стояла на місці. Але Інка вже зробила те, що і я. Вони вдвох пішли слідом.

Ми вийшли з кімнати. На нас дивилися сотні очей. Власне, не на нас, а на роботів. Я бачив щасливого Карася. Я ще ніколи його таким не бачив. Він сзараз був схожий на пустотливого хлопчика, оцей великий і могутній Карась. Він сяяв і щось говорив своїй дружині, гарній, стрункій жінці, яка забула, коли вона покохала вперше. Але вона дивилася не на мене. Вона дивилася на Інку. Ще я зустрівся з суворим поглядом Чубарика. Мені не хотілося дивитися на нього. Я відшукував Прюста. Його відтиснув натовп кудись аж до газону. Чубата голова височіла над натовпом. Він зараз був дуже суворий. Він не хотів випустити з поля зору найменшої дрібниці. Прюст напише про все, як було.

І раптом мені схотілося зробити щось дуже приємне для всіх оцих людей. Я думав, а Іван дуже голосно і виразно говорив:

— Яке чудове сонце! Яка гарна Земля! Я радий, що житиму поміж вас. Я любитиму вас, люди, бо ви створили все, що є на Землі. І це небо ви створили. Воно чисте і гарне. І сонце ваше гарне, бо воно дає вам життя. Я завжди буду з вами, люди. І робитиму все, щоб Земля наша була ще кращою.

Позаду йшли Інка та Марія. Я зупинив Івана. Ми все ж таки чоловіки, то мусимо бути ввічливими. Тепер Інка та Марія йшли попереду. А ми слідом.

Це зі мною буває —знову накотилася на мене якась сантиментальна хвиля. Я думав про Інку. Вона йшла попереду. Вона не стрималася, озирнулась і трішки, трішки підморгнула мені. Марія зробила те саме. Іван також дивився на Інку. І, жах! — прошепотів її ім’я! Яка необачність! Зараз я не повинен про неї думати, про Інку. Не повинен. Не маю права.

Я спостерігав за Іваном. Кроки наші були однакові. Він злегка махав руками. Так, як і я. Я наказував Іванові: «Ти зараз будеш учитися самостійно мислити. Тебе звуть Іваном. Коли тебе хтось покличе — ти повинен відповідати. Зрозумів?» Іван не відповів. Він ще не володів мистецтвом розмови. Він не знав, як це відповідати. Він міг тільки повторювати те, що я подумаю. В його мозку ще не діяла складна система мислення.

За нами слідом ішов натовп людей. У ньому я помітив не тільки співробітників інституту. Он там ішли Міля і Ліма. Обоє в червоних штанцях. Чвоха з приліпленою до губів сигаретою йшов поряд з ними. Мабуть, половина населення Чмихалівки прибула сьогодні до містечка, щоб переконатися, чи правдиві ті чутки, чи справді вже почали робити людей у майстернях. Тепер вони в цьому переконалися.

Два гарненькі будиночки стояли поряд. У одному житимемо ми із Іваном, у другому — Інка та Марія. Ми з Іваном зупинилися біля свого будинку, Інка та Марія — біля свого. Десь кроків за двадцять від нас зупинився натовп. Я наказав Іванові на прощання помахати рукою. Іван підніс руку. Те саме зробила і Марія. Ми постояли якусь хвилину і пішли до котеджів. Тут нам жити два місяці.

У мене і в Івана окремі кімнати для роботи. Одно ліжко, Іван не спатиме. Його мозок і м’язи не знають утоми. Можливо, колись людино-роботи будуть також відпочивати, але, на жаль, ще досі нікому не вдалося досить чітко встановити, що це таке сон. Хтозна, може, роботи ніколи не будуть спати. Навчать їх спати, тоді вони, замість того, щоб працювати, вилежуватимуться в ліжку. Чого доброго, серед них ледарі та дармоїди з’являться. Що з ними робити, з ледарями! їх і серед людей вистачить. Ні, хай не сплять. Хай не втомлюється їхній 'мозок, але хай вони і не сплять. Так зручніше. Працюватимемо ми у великій кімнаті. Вона нагадує шкільний кабінет. На стіні карти і діяграми, глобус, таблиця Менделєєва і розклад нашої роботи. В суміжній кімнаті —книги і магнетофонні бобіни. Їх багато, бобін. Щодоби Іван {має прослухати їх чотири.

— Тут ми житимемо, Іване. Зрозумів? Це наш дім. Тобі не ясно, що таке житимемо і що таке дім? Але про це ти швидко довідаєшся. Ти, Іване, не клопочися, все буде гаразд. Скоро в тебе з’являться умовні і безумовні рефлекси. Тобі не треба буде думати над кожною дрібницею. Рефлекси самі приводитимуть у дію твої руки. А покищо ти повинен тільки підкорятися мені. Це твій обов’язок. Розумієш мене?

Іван нічого не розумів. Він дивився на мене своїми дуже голубими, холодними очима і мовчав. А мені хотілося говорити.

— Ти, Іване, тепер мій син. Правда, цікаво. Я ще не одружений, а вже маю дорослого сина. І дуже здібного, біс його забери! Надзвичайно здібного! Обійшлося без хромсом і ген, але ти успадкуєш усе, що я маю. Ти знатимеш багато більше, ніж може знати одна людина в наш час. У тебе будуть енциклопедичні знання. За першу добу ти пройдеш весь шлях, який проходить людина від першої мокрої пелюшки до першого клясу. Це сім років. А тобі потрібна буде одна доба. Зрозумів? За другу добу — ти вже володітимеш знаннями за сім клясів. А потім? За місяць ти пройдеш курс за інститут. Усі точні науки збереже твоя пам’ять. А от з гуманітарними справа буде складніша. Два тижні ти вивчатимеш філософію і літературу, мистецтво та історію, географію та біологію. І ще два тижні нам з тобою просто для бесід відведено. Ну, як? Подобається тобі така програма? Ще тобі доведеться оволодіти прийомами керування космічним кораблем. У тебе ж там, на новій плянеті, не буде лікаря. Ти повинен сам навчитися замінювати собі деталі, що виходитимуть з ладу. Виявляється, це не така вже й складна наука. Для неї в програмі —два дні. І ще — не будь таким базікою, як оце я. Зовсім тобі не потрібно так багато говорити.

Іван дивиться на мене. Він нічого не розумів, але йому, напевне, подобалося, як я балакаю. Він усміхався, по-дитячому наївно і довірливо. Ні, таки хороший хлопець мій син. Мені хотілося говорити з ним.

— Іване, друже, Ти будеш людиною. Я зроблю з тебе найкращого хлопця на землі. Я не хвастун. Ти ще не знаєш того, що всі батьки думають про своїх дітей. Ти не знаєш, а я знаю. Вони думають, що їхні діти найкращі. То чому й мені не думати так? Головне — ти повинен навчитися передбачати. Коли ти навчишся цієї науки, тоді ти вже будеш людиною.

Зрештою, я не робот — я втомився. Чесно кажучи, треба було мовчати. Бо в цей час Карась та Прюст сиділи біля репродуктора і слухали мою промову. Карась забув мене попередити про це. Він забув також попередити, що всі наші розмови записуються на плівку. Забув? Ні, він просто хотів перевірити, чи я щиро взявся до роботи. А може, це мені здається так. Він хотів, щоб ми працювали, не почуваючи, що хтось стежить за нами. Без контролю…

Я дав Іванові до рук дві дротини з контактними пристроями на кінцях і ввімкнув магнетофон. Бобіна була розрахована на чотири години. Отже, я можу зараз піти звідси на цілих чотири години. Але мені не хотілося нікуди йти. Мені приємно і радісно було дивитися на Івана. А він примружив очі і затих.

Цікаво, як почуває себе зараз Інка? Що вона думає? Я вийшов на ґанок, але Інки ніде не було видно. Ну, звичайно, жінки. Їм є про що погомоніти, Інці та Марії. Піти б до готелю та забрати свої речі? Але мені чомусь не хотілося залишати Івана самого. Я вже збирався повернутися до кімнати, але раптом почув чиїсь кроки. Так, то, безумовно, йшов Капуста. Він не йшов, а мовби підкрадався потихеньку, ніби кішка до мишачої нори. Капуста помахав мені рукою, мовляв, зачекай. Він підійшов і запитав:

— Як він там, Іван?

— Добре. А хіба що?

— Дуже мені цікаво. Він справді, як людина?

— Справді.

— Слухай, Вадиме, а ти дозволиш мені з ним порозмовляти трохи? Я тут дещо придумав, щоб він, наш Іван, значить, на тій плянеті отим людям дещо сказав.

— Що ж ви придумали?

— Так я ж не тобі, а йому хочу сказати.

— Не можна. Запитайте дозволу у Карася.

— Та не будь ти чопом, яким бочку затикають. Запитай та запитай. Навіщо запитувати, коли все це можна без Карася зробити.

— Ну, а мені ви можете сказати?

— Тобі? А навіщо тобі говорити?

— Бачите, я відповідаю за виховання Івана. А ви щось там набалакаєте, чого він не повинен знати.

— Усе повинен знати! Ви хочете зробити його святим? Так? А хіба ми тут на Землі святі? Отож і він повинен тим людям на Іксу сказати, які ми тут насправді є.

— Які ж ми є?

— Та такі —не такі, щоб дуже хороші, не такі, щоб дуже погані. Я йому скажу, щоб там, на Іксу, не женилися. Навіщо женитися, коли від того тільки самі тобі страждання. А що, ні? Хай там! скаже, що живе на Землі такий собі Капуста. І що його кинула рідна дружина. Хай скаже, що Капуста дуже порядна людина. Що це він сьогодні назвав його Іваном, а її Марією. І щоб там, на Іксу, знали про мене все. А то тільки про Карася та про тебе він там розповідатиме. А про мене і не згадає.

— Гаразд. Скажете йому, але не зараз. Зараз ще не можна. Іван вчиться. Зараз ніяк не можна.

— Ну, дивися, я ж прийду.

Капуста незадоволено поворушив вусами і пішов.

Що їж робить зараз Інка? Піти до неї? Ні, не можна йти. Ніяк не можна йти зараз, до Інки. До наших будинків ніхто не має права заходити, навіть Карась. Принаймні, перші два тижні. За ці два тижні наші роботи мусять стати самостійними істотами. (Знову це слово). Вони повинні навчитися мислити самостійно.

Я ліг на траву. Наді мною гомоніло срібне листя осики. Справді гомоніло. Ви помітили — листя осики тріпотить і здригається навіть тоді, коли немає найменшого вітру. Гуцули так і називають це дерево — трепета. Це дуже балакуче дерево — осика. Всі навкруги дерева мовчать, усі застигли, напевне, задоволені життям. А осика чимсь не задоволена. Щось їй ще потрібно. Чи, може, навпаки — всі задоволені, мовчать, а вона прослявлає зараз і сонце, і небо, і Землю. Лакує дійсність.

Цікаво все-таки, як там ідуть ісправи в Інки? Чи стане Марія схожою на моє Нейтрино? Чи навчиться вона кожне слово супроводжувати помахом руки, рухом брови? Чи зуміє вона, Марія, одночасно щось говорити і усміхатися? Або відкидати волосся помахом голови? Інка така дівчина, що в ній кожної хвилини відкриваєш щось нове. І в погляді —то він холодний, ніби сніжинки сипляться з очей, то — гарячий, ніби зараз відбувається атомна реакція і до вибуху зовсім недалеко. Тільки байдужим не буває погляд. Ніколи я не бачив байдужого погляду Інчиних очей.

Чому ж мати Інки з такою недовірою ставиться до мене? Я їй не подобаюся? А чого це я повинен їй подобатися? Я поганий? Ну, це й без неї відомо. Коли поганий, то тут 'і боятися не треба. Поганого її донька не покохає. Ні, їй, матері, потрібно, щоб Інку покохав якийсь кандидат наук або доцент. Або дійсний член академії. Вони, оці кандидати, бувають охочі до дівчат… Але навіщо я плету такі дурниці? Мати, як мати. Мати вважає, що її дев’ятнадцятирічна донька ще немовля і що їй не можна закохуватися та цілуватися. Ніяк не можна! При такій думці у матері виникає спогад і вона вирішує —чоловікам довірятися не можна.

Треба, зрештою, з упинити цей потік нікому не потрібних здогадок та припущень. Так можна самому заплутатися в тенетах та ще й інших заплутати. На речі треба дивитися просто: мама любить свою доньку і вона не хоче, щоб донька когось любила, крім неї.

Нейтрино, Нейтрино моє! Далеке й незнайоме, близьке й рідне. Я люблю тебе, Нейтрино! Тільки коли ж Нейтрино, що здатне пройти крізь Землю і Сонце, залишиться в моєму серці!

Зупинися, Вадиме! Бо коли ти й далі лежатимеш під вітами сріблястої осики, то перетворишся на сантиментального базіку.

У кімнаті мій Іван сидить у тій же позі. Він не звернув на мене ніякої уваги. Він зараз «переживає» свої дитячі роки. Шкода, що так «переживає». Попустувати б оце, побігати, пограти в піжмурки. А йому треба сидіти на одному місці і наповнювати свій мозок знаннями.

Надходив вечір. Мине ще двадцять хвилин, і я поставлю на магнетофон нову бобіну.