Містичний вальс

Глава 8

Світлана не підхопилась б хутчіше, навіть якби над вухом у неї пролунав вибух. Голос короля, хоч і спотворений хворобою, приємно здивував її милозвучністю та ніжністю, а його сріблясті переливи живо нагадали їй блиск річкової води під полуденним сонцем. Утім, часу на осмислення тембру та модуляції голосу пацієнта в неї не було. Підбадьорливо всміхнувшись, Лана поклала пальці на чоло короля:

— Жар спадає. Це добре. Зараз я кого-небудь покличу.

— Не треба, — слабкість давалась взнаки — розмовляти, як і дихати, королю все ще було важко і боляче. — За дві хвилини їх і так набіжить сюди… повна кімната.

— Усі за вас непокояться.

— А ви?

Відповісти Лана не встигла — до спальні увірвався Світозар. Схвильований, обнадієний і переляканий від своєї надії, він був босий, але золотий диск теліпався на грудях, як і тоді, коли Світлана вперше побачила голову Ради Старійшин. Слідом за ним вбіг Роман, потім з’явились неідентифіковані діди і кілька вартових. Усі хотіли поговорити з королем. Лана смертельно хотіла спати.

— Нехай ця жінка передихне, — немов крізь вату почула вона голос короля, і її відмова потонула в одностайному «Так, мій пане». Світлана замотала головою.

— Лікування ще не закінчено.

— Ти чула, що звелів король, чужинко? — Роман розвернувся в її бік так різко, що його виблискуюче каштанове волосся розсипалось по щоках. — Це був наказ.

Цікаво, чому це всі, окрім короля, звертаються до мене на «ти»? Такі вже всі друзі?

— Я не у війську, раднику. І не підкоряюсь наказам.

— Ти нічого не досягнеш, чужинко, якщо впадеш від втоми, — заперечив Світозар, який, хоч і називав її то чужинкою, то чаклункою, був помітно привітнішим до неї, аніж той же Роман. — Ти провела з королем майже добу, цілу ніч не спала. Тобі треба трохи перепочити.

Подумаєш! Коли я була студенткою, то по три ночі підряд не спала, і нічого — жива!

— Дякую, Світозаре, за турботу, — ввічливо відмовила вона і знову навіщось вклонилась, — але я сама дам собі раду. Сподіваюсь, всі ви хочете, щоб король повністю одужав?

— Це погроза?

— Дурний ти, раднику, як сто пудів диму, — навіть не глянувши на Романа, відповіла вона і хтось в кімнаті засміявся — здається, хтось зі старійшин. — Це питання. Усі тут хочуть, щоб король якомога швидше піднявся на ноги?

— Коли треба знову давати йому твоє зілля? — уточнив Світозар. Лана замислилась.

— Через три години.

— Добре. Піди все ж відпочинь. Тебе покличуть. Обов’язково.

— Заодно покажеш нам і те, як ти вариш зілля і де його тримаєш, — устряв Роман. — Бо я щось не бачу тут ніяких слоїків, ні глечиків, нічого… покажеш?

— Авжеж, — із сарказмом запевнила вона. — Може тобі, раднику, і стриптиз показати?

Вже в передпокої до неї донеслося стурбоване:

— Що? Що показати? Що таке «стриптиз»? Про що вона говорить?

Коридор, який вів до королівської опочивальні, нею, як з’ясувалось, не закінчувався, а, завертаючи трохи ліворуч, вів нагору, до крихітної кімнати, в яку Лану завела та сама дівчина, що приносила вечерю. Ця кімната не мала передпокою, ложе в ній було вузьким, майже келійним, а одне-єдине вікно хоч і давало вдосталь світла та свіжого повітря, все ж було не таким широким, як у покоях короля. Біля ліжка стояв грубо збитий, низький дерев’яний стіл, на ньому глечик із водою і глибока миска. Тут же лежав шмат білого полотна.

— Бажаєте вмитися, пані? — перегинаючись удвоє, спитала дівчина, і Лана, поглянувши на неї, відзначила, які в малої червоні, запалені очі. Учора вона цього не помітила.

— Що з тобою? — не відповідаючи, поцікавилась вона. — Щось болить?

— Я цілком здорова, моя пані, — пробелькотіла та, задкуючи з кімнати і вклоняючись на ходу. Світлана їй не повірила.

— То чому ти ховаєш очі? Поговори зі мною. Дивись на мене і відповідай — що сталося?

— Це все через мене, — очі підвести дівчина так і не наважилась, проте задкувати до дверей припинила. — Це все моя вина.

— Яка вина?

— Я мати Римми.

— Якої Римми? А, так, малої потопельниці, що її врятував король! Але як… тобто скільки тобі років?

— Багато, пані. Сімнадцять.

— Дійсно, стара. І як тебе звуть?

— Зоряна.

— Прекрасне ім’я. І скільки ж років твоїй донечці, Зоряно?

— Чотири.

— О, Небо! То ти народила її в…

— У тринадцять років. Це пізно, я знаю, — руки Зоряни нервово м’яли край фартуха, — та я безприданниця, сирота. Хто б мене взяв? Якби не король… коли я стала покоївкою в замку, він поклав мені хорошу платню, дав посаг… і ось як я віддячила йому, — сердешна, вже не стримуючись, залилась гіркими сльозами. Лані ставало все цікавіше.

— І як же ти віддячила йому? Навмисне кинула доньку у воду, щоби він утопився?

— Та що ви таке кажете? Я…

— Де ти взагалі була, коли це все сталось?

— Тут, в покоях. На службі.

— А хто приглядав за донькою?

— Сестра. Моя сестра. Але Римма… то просто дзиґа, не дитя! Вона втекла за місто і…

— Упала у річку.

— Так.

— Коли там гуляв король?

— Так, пані.

— І він врятував її?

— Саме так.

— А потім захворів.

Очі Зоряни знову затягло сльозами.

— Тепер і ви бачите — це я у всьому винна.

— Я бачу тільки, — карбуючи слова, відказала Лана, — що ваш король — справжній чоловік, відважний і щирий, і що тобі дуже поталанило з ним та його любов’ю до піших прогулянок. Я бачу також, що ти переживаєш за нього, бо почуваєшся зобов’язаною йому, та от що я скажу тобі — на мою думку, купання в крижаній воді тільки прискорило процес.

— Що прискорило?

— Він усе одно захворів би — так чи інакше, — терпляче розтлумачила Світлана. — Судячи з того, що мені розказав чатовий на воротах, він просто не долікувався, як слід. Хвороба все ще жила в ньому, дрімала, розумієш? Від різкого охолодження вона просто прокинулась раніше, от і все. Та твій король видужає. Неодмінно. Тому більше не плач. Такі гарні очі не повинні бути червоними.

— Дивні ви, пані, — схлипуючи, зауважила Зоряна. — Зовсім не схожі на чаклунку.

І ця туди ж.

— І які у вас чаклунки?

— Гонорові. Вони несуть знання…

— Куди?

— І не зважають на нижніх. А ви… ви так до мене ставитесь, ніби я вам рівня!

— Зоряно, — Лана опустилась на ложе, бо втома навалилась зненацька, і ноги її затремтіли, — а де твій муж?

— Загинув. Я вдова. Ви ж бачите — в мене одна коса.

— І що це означає?

Зоряна поглянула на Світлану з деяким острахом.

— Що я вдовію.

Дуже плідна розмова.

— І ти сама у всьому світі?

— У мене є Римма. А у вас?

— А в мене нема нікого. Тому я не рівня тобі, дівчино. Ти вища за мене.

Що на таке відповідати, Зоряна не знала. Вона взяла шмат полотна зі столика, покрутила його в руках, поклала на місце і провела пальчиком по глиняному боку миски.

— Ви точно не бажаєте вмитися?

— Я бажаю провалитися. Крізь землю, — буркнула Лана, проте все ж підвелась і ополоснула обличчя водою зеленуватого кольору з ніжним трав’яним ароматом. — Що тут?

— Відвар ромашки, м’яти та любистку. А в глечику — чиста вода. Давайте я зіллю вам. Чудово. Навіть личко посвіжішало. А якою ви були у дитинстві?

— Тихою, — спостерігаючи, як Зоряна дістає зі скрині, що стояла в кутку біля ложа, чисту білу сорочку довжиною до п’ят, відгукнулась Лана. — Я ніколи не впала б у річку лише тому, що обходила всі водойми десятою дорогою. Я була мрійницею, маленькою фантазеркою, дуже замкненою у собі, і мама весь час турбувалась, чи не задумую я якусь каверзу. А потім я виросла і…

І встругнула таку каверзу, що мамі й не снилося.

Боже, якщо не хочеш допомогти мені вибратися звідси, то краще залиш у спокої зі своїми коментарями. Подивись ліпше, може, десь іде футбольний матч.

А що, тобі тут не подобається? Так уже хочеться звідси вибратись?

Лана зблідла і обірвала мову. Зоряна дивилась на неї з тривогою.

Господи, ти ж не збираєшся лишити мене тут назавжди? Чи… збираєшся?

Та ні, я просто так спитався.

— А потім ви виросли і що?

— Стала дуже моторною, зовсім не такою, як була в дитинстві, — зізналась Лана, розводячи руки, щоб Зоряна без зусиль могла зняти з неї запаску. Її вінець — широкий срібний обруч з п’ятьма крихітними круглими підвісками, що спадали на чоло, і двома крупними, що майже повністю закривали вушка, вже лежав на столі, і Лані залишалось тільки чудуватися тому, звідки він узагалі взявся на її голові, а також тому, як вправно зняла його Зоряна. Як це, виявляється, приємно, коли хтось опікується тобою, няньчиться з тобою, і навіть якщо це робиться, як то кажуть, за службовим обов’язком, все одно — приємно. — Тільки не знаю, чи зраділа цьому мама.

Знаєш, знаєш. Нічого вона не зраділа. Навпаки — жахнулася.

— Ось так, — спритно, одним рухом натягнувши на Лану сорочку, промовила Зоряна. — А тепер лягайте і спробуйте заснути. Я підніму вас, коли скажете.

— За дві години. Ні, за дві з половиною.

— Добре, пані. Я можу йти?

— Можеш, тільки я не пані. Мене звуть Лана.

Пригадавши свою суперечку зі Світозаром, повне ім’я вона вирішила не називати. Зоряна, тримаючи в руках її одежу, всміхнулась і кивнула.

— Я це запам’ятаю.

Світлана поклала голову на згорнуте рядно, що правило їй за подушку, подумала, що, мабуть, не зможе спати на цих шкурах — її ложе, на відміну від ліжка короля, було закидане не вовчими, а лисичими шкурами — заснула в ту ж мить, як стулила повіки.

Прокинулась Лана від того, що в кімнаті кублились, згущалися сутінки, а в них над нею стояли дві тіні. Обурена, що її так і не розбудили, Лана хотіла озватись, та одна з тіней голосом радника зауважила:

— Королю дійсно стало краще — набагато. Жар спав, і дихати легше.

А друга, котра була Зоряною, відказала на те:

— Ця жінка послана нам Світлом.

— Можливо. Хтозна.

— Ви сумніваєтеся в ній, мій пане?

— Я намагаюсь захистити володаря, тільки й усього.

— Вона не завдасть йому шкоди.

— Я за цим простежу. Зоряно…

— Бажаєте ще чогось, мій пане?

— Так, — голос Романа, в розмовах із Ланою в’язкий і сердитий, тепер звучав іскристо, мов срібло, натерте якісним оксамитом. — Бажаю знати, чому ти не прийшла до мене у вежу вчора? Я чекав тебе всю ніч.

— Я не прийду, мій пане, — у відповіді Зоряни Лані почувся жаль. — Я вже казала вам.

— Чому?

— Се я вам теж казала!

— Ти не переконала мене, зухвала утікачко!

— Вода і олія не змішуються.

— Маленька, — вимовив радник з такою тугою, що Лана, зануривши обличчя в лисяче хутро, ледь не задихнулась від несподіваного відкриття — в цього опенька, схоже, є душа! — не кажи мені цього, бо я в таке не вірю. Я не бавитися з тобою зібрався, я кохаю тебе. Я Світлом готовий присягнути, що хочу тебе за дружину. Скажи мені «так», і на вранішній зорі я принесу клятву перед Радою Старійшин.

— У мене донька…

— Я стану їй батьком!

— Мій пане, навіщо це вам?

Лана обережно повернула голову і відкрила очі з такою повільністю, ніби боялась, що шелест вій викаже її з головою.

— Ти не любиш мене, Зоряно? — відступивши на крок, гірко спитав Роман і сам собі відповів. — Я бачу, не любиш. Я не такий, як усі тут, я не сягаю неба, не гарний і не молодий — я розумію. Усе, що в мене є — це змучене серце. В будь-якому разі, воно — твоє. Якщо передумаєш, дай знати.

— Ні, — скрикнула Зоряна, побачивши, що Роман прямує до дверей, — ні, не в цьому річ! Це не тому, що я не люблю вас, це…

— А ти мене любиш?

В кімнаті запанувала тиша. Лана, звісно, цього не бачила, але готова була дати руку на відсіч, що Зоряна зараз дивиться в підлогу і закусає губу, щоб не заплакати.

— Так, — нарешті видихнуло дівча, — я вас кохаю. І все одно, побий мене грім, якщо я вас розумію! У нашому місті сила-силенна юних і свіжих дівчат!

А ти стара та тухла, хотіла вигукнути Світлана, та, на щастя, не встигла, бо цим неодмінно усе б зіпсувала. А тим часом Зоряна торочила своє:

— Будь-яка радо віддасться за вас! Лиш дайте знак — від них відбою не буде. То родовиті панни, а я — покоївка, донька селянки. Всі руки в мозолях, і я…

— Послухай, — судячи по звуку і по тому, як рухались контури тіней, Роман, ставши до Зоряни впритул, цілував їй долоні, — мені байдуже, хто тебе народив, а тебе це, здається, хвилює. Невже ти соромишся матері, дівчино? А руки твої прекрасні — такі, якими не стануть ніколи виплекані долоньки вельможних панянок. А знаєш, чому? Бо ці руки перуть і прасують, шиють і готують, дбають про мене, володаря, про весь двір. Я пам’ятаю мить, коли вперше побачив тебе — ти принесла мені вина.

— Це коли ви лежали поранені?

— Так. Я зазирнув у твої очі і загинув. Вони зробили те, чого не зміг зробити ворожий спис — перемогли мене. О, моя дівчинко…

— Романе, — по тому, що Зоряна видихнула це ім’я без шанобливого «мій пане», Лана й зрозуміла — радник досяг свого. Усе це було прекрасно і Світлана щиро раділа за них обох, проте що робити далі особисто їй, не знала. Ці залюблені голуб’ята, того гляди, і кохатися почнуть прямо тут, ото буде те, що мама називала «деяка незручність». Трішки поміркувавши, Лана вирішила, що пора прокинутись, і демонстративно засувалась, бурмочучи щось, мов людина, котра вивільняється з цупких обіймів Морфея. Коли вона розплющила очі, на столі блимала плошка, а Романа у спальні вже не було.

— Ну і як це називається? — спитала Лана, звішуючи ноги з ліжка. — Хтось у цій кімнаті обіцяв збудити мене. Не пригадуєш, Зоряно, хто б то міг бути?

Покоївка всміхнулася, поправляючи каганець на столі.

— Вибачте, пані. Наказ короля. Ніхто не смів ослухатись.

— Який наказ?

— Не чіпати вас, доки ви самі не прокинетесь.

— Прекрасно, — Лана скорчила страшну гримасу. — Зараз дам йому чортів. Де мій одяг?

Де мій костюм, дідько б це все вхопив?!

— Я випрала його. До ранку висохне. Він був такий брудний.

І не дивно, адже я пройшла в ньому через тисячоліття.

— А в чому ж я піду до короля?

— А ви сходіть до нього ранком.

— Маленька, — почала Світлана, і навіть у тьмяному світлі каганця помітила, як спалахнула Зоряна, — ти тільки не думай, що я, згораючи від пристрасті, хочу звабити вашого повелителя, та піду я до нього зараз. І якщо знадобиться — в одній сорочці. Втім, не думаю, що його стан дозволить оцінити всю пікантність такої моєї появи. Якщо я не зроблю… не дам йому зілля негайно, це зведе нанівець всі попередні досягнення.

— Роман… тобто радник, я хотіла сказати, може дати зілля його величності.

— Не може, — жваво уявляючи собі радника зі шприцом у руці, заперечила Лана. — Існують деякі особливості… словом, це вмію робити тільки я. То ти принесеш мені сяку-таку одежину?

«Сяка-така одежина», роздобута Зоряною, виявилась розкішною прямою сукнею з чорного оксамиту, такою важкою, що Лана, одягнувши її прямо на сорочку, враз відчула, як під тою вагою вирівнюється спина. Довгі рукави Зоряна перехопила на зап’ястках срібними браслетами шириною ледве не до ліктів, і намагалась ще підперезати Світлану, та тій вдалося відбитися, водночас поспіхом натягуючи постоли.

— Не проводжай мене. Я вивчила дорогу.

З цими словами Лана зникла в надрах коридору.

Вона чомусь була переконана, що з опочивальні короля стурбовані піддані знову зробили караван-сарай, і знову поспішила з висновками, бо кімната була порожня. Король дрімав, накритий уже не вовчими кожухами, а простим рядном; біля ложа стояла глиняна таця, а на ній — миски із залишками вечері. Світлана нахилилась над їжею — яблука, абрикоси, сир, якась варена птиця — курка чи індичка, молоко в кухлі… те, що треба. Легкі, поживні страви. Навіть дієтолог не впорався б краще. Цікаво, хто складав меню?

— Роман.

— Ви не спите? — здригнувшись, Лана кинулась до хворого. — Що ви сказали?

— Це Роман вирішував, що дати мені на вечерю. Ви з ним, здається, одне одного не злюбили?

— А чого мені з ним любитись? Я ж не…

Дівчина прикусила язичка, не бажаючи завчасно виказувати юну покоївку, проте король з усмішкою закінчив:

— Не Зоряна.

— Ви так само обізнані і в державних справах, як в сердечних ділах підданих? — холодно спиталась вона, навіть собі самій не пояснивши, чим викликане її роздратування. Якщо Зоряна і Роман вкладали у свої погляди хоча б десятину тієї жаги, яка звучала у їхніх словах, тільки сліпий не помітив би, що вони почувають одне до одного. Невже вона казиться тому, що король не сліпий? Проте монарх не розгнівався і відказав:

— Надіюся, що так. Крім того, ці двоє так і димилися, одне на одного глядячи. Бідний Ромко божеволів. До чого вони домовились?

— Наскільки я зрозуміла, до весілля, — витягаючи з торбинки чергову ампулу, зізналась Світлана. Король по-хлоп’ячому присвиснув.

— Не пройшло і двох років. Я радий за них. Вам відомо, що в цій сукні ви схожі на богиню Ночі?

— А вам відомо, мій володарю, що ви схожі на абсолютно безвідповідального, байдужого до свого здоров’я короля? Я мала бути в цій кімнаті ще зранку!

— Ви втомились, — сказав король і закашлявся. — Я тільки хотів, щоб ви перепочили.

Лана суворо насупила брови.

— А я хочу, щоб ви одужали. Закрийте очі.

— Навіщо? Я знаю, ви будете штрикати мене отією голкою, котра у вас у руці. А що воно дає?

— Ця голка, — присівши на краєчок ложа так, ніби її місце було там довічно, пустилася в пояснення Лана, — усередині порожня. Я наповнюю її…

— Зіллям.

— Зіллям, — погодилась вона. — Потім за допомогою ось цього поршня, — Лана зробила паузу, чекаючи питань, та слово «поршень» таких у короля не викликало, — я вводжу зілля у вашу кров. Так воно діє швидше і ефективніше, ніж якщо його пити. Вас ще щось цікавить, мій пане?

Король сказав «ви» — чи то їй здалося? Може, шелестіння вітру за вікном збило її з пантелику? Як би там не було, перепитувати Лана не збиралась, тому вдала, що нічого не почула.

— Чудово. Тоді повертайтесь до мене боком.

— Яким? — насмішкувато уточнив король, і від тієї немудрої провокації Світлану раптом розібрав сміх.

— Повертайте до мене сідниці, мій пане, і мовчіть, бо я озброєна!

Хто б міг подумати, закриваючи шприц ковпачком і ховаючи його в торбинку, думала Лана, що подібні звертання будуть злітати з її вуст так легко, ніби вона вживає їх щоденно? Мій пане, мій володарю, мій королю — в тому світі, із якого вона прийшла, хтось колись вирішив, що вони підлабузницькі, принижуючі людську гідність, раболіпні, холуйські… Яка маячня! Хіба повага до високого сану, до великого покликання і тяжкої ноші водночас може бути холуйством? І хіба звертання на кшталт «гей, ти, ходи сюди, як тебе там, не пам’ятаю» є неодмінною ознакою щирої дружби? Чомусь їй вірилось, що в цій безіменній для неї країні король із гідністю несе тягар влади. Лана поклала долоню на високе чоло монарха — воно було ледь теплим. Її пацієнт дихав хрипкувато, але більш-менш рівно. Він заснув.

— Ще трошки — і ми остаточно переможемо, — прошепотіла дівчина не так йому, як собі. — Ми дамо їй відкоша, мій володарю, тій проклятущій недузі, яка думає, що вона всесильна.

Світлана вже йшла до виходу, та й у покоях було надто темно — вона ніяк не могла б помітити задумливу, ніжну усмішку, що з’явилась на вустах короля.