Містичний вальс

Глава 21

— Пані, пані, що з вами? Вам погано?

Світлана розплющила важкі, мов свинцем налиті, повіки, і огляділась. Вона знаходилась в салоні старенького трамвая, на одинарному сидінні. Вже зовсім стемніло, за вікном пропливали жовтенькі плями ліхтарів. Над нею схилився схвильований юнак, зовсім ще хлопчик — років шістнадцяти, не більше. Доволі високий і міцний, він мав ніжні блакитні очі, які дивились на неї співчутливо, золоте волосся, що виблискувало, засліплюючи, навіть у тьмяному, як від каганця, світлі трамвайної лампи, міцне, квадратне підборіддя і плечі шириною із Дніпро. У Лани склалося враження, що десь вона його вже бачила, ось тільки — де, пригадати не вдалося.

— Де я? — хрипкувато спитала Лана. Хлопчина стурбувався ще більше.

— У Львові. Хіба ви…

— Я знаю, — Світлана силувалась всміхнутись — не вийшло. — Хіба можливо сплутати Львів з будь-яким іншим містом на землі? Я маю на увазі… яке сьогодні число?

Розважливо і терпляче, як розмовляють із безумними, хлопець відказав:

— Двадцять п’яте грудня.

— А рік… рік який?

— Дві тисячі перший. Послухайте, пані, може, вам краще до лікаря?

Повільно, бо кожен рух викликав конвульсивні, майже нестерпні болі, Лана похитала головою.

— Не треба мені до лікаря. Як я сюди потрапила?

— До Львова?

— До трамвая.

На обличчі юнака промайнув вираз, який міг означати тільки одне: «зовсім погана».

— Увійшли. На попередній зупинці. Ви були такою блідою, і очі, мов скляні, я вирішив спочатку, наркотиками накачались, але не схоже. А потім ви сіли і відразу ж знепритомніли. Ось я і кинувся… подумав, може, потрібна допомога?

— Ні, дякую. Хіба що… котра година?

— За п’ять хвилин восьма, — поглянувши на свій франтівський годинник на ланцюжку, котрий він дістав із внутрішньої кишені чорного пальта, мовив хлопець. Він взагалі виглядав піжоном, а порівняно зі своїми, поголовно вбраними у куртки та кеди ровесниками здавався просто лордом британської корони.

Отже, дві години пройшло з тих пір, коли вона зомліла біля невідомо звідки вирослої стіни, поруч із офісом «Галичмедсвіту». Два місяці в Рутенії — і дві години у Львові. День, прожитий там, дорівнював хвилині земного життя. Шістдесят днів — шістдесят хвилин. Вона нічого не втратила. Окрім серця. І, здається, розуму.

Обережно повертаючи голову так, ніби та була кришталевою і будь-якої миті могла зірватися із плеч, Лана огляділа себе. Все було, як мало бути — пальто, накинуте, але не защепнуте, як вона звичайно носила, діловий костюм, блюзка, чобітки, лівий — зі зламаним підбором… вона таки зламала його. А ось руки порожні… Лана подивилась на підлогу. Торбинка, полотняна, на шворці, та, що була із нею в Рутенії, лежала біля сидіння, запилена так, ніби Лана пройшла з нею тисячу доріг.

— А це? — важко було не тільки говорити, а ще й ворушитися, тому вона просто вказала очима на торбинку, і юнак знову зрозумів її вірно.

— Була у вас в руках. Потім випала, як ви зомліли. Дивно якось…

— Що?

— Така вишукана пані, а торба, як у вівчаря… ой, даруйте, Бога ради! — хлопчина зніяковів. — Це, звичайно, не моя справа! Я взагалі-то…

— Все добре. Куди йде цей трамвай?

Юнак якось дивно всміхнувся — тільки зараз Лана помітила, що в салоні, крім них, нікого більш не було.

— В депо.

— З моїм щастям, — Світлана зітхнула, підняла торбинку, яка виявилась несподівано пузатою, немов напханою доверху чимось цупким, і розв’язала шворки. В торбинці, поверх її фольклорного одягу, лежали мобільний телефон, паспорт і гаманець. Як же це сталося? Вона точно пам’ятала, що на судилищі нічого в руках не тримала, та й у Чорний ліс ходила без торби. Ліс, поле… пригадавши ще дещо, Лана повільно підняла праву руку, і сріблясте сяйво персня, якого ніколи не було у неї в цьому житті, який вона ні за що не надягла б на палець за оцю його фривольність, різонуло їй очі, мов блиск меча.

— Прикольна каблучка, правда ж? — озвався юнак із багатозначним усміхом. — Я її одразу припас. Просто так носите, чи… це ваша улюблена поза?

Світлана закашлялась, тамуючи сміх.

— Синку, — нарешті озвалась вона, — я тут десь слоїка маю, то накапай мені туди молока.

Хлопчик спалахнув.

— Якого молока?

— Того, що в тебе на губах не обсохло.

Поставивши таким чином юнака на місце, Лана зав’язала торбинку, важко підвелася і визирнула у вікно. Додому, треба додому, до Києва, туди, де чари важкого сну, забуття, марення, у якому вона невідомо де блукала дві години, розвіються і вона поверне собі спокій. Вона не хотіла зараз думати про перстень, про одяг у торбинці, про те, що її валіза з речами десь лежить собі в теплій квартирі, в тій, де мешкає жінка, так схожа на королеву з її сну та маленьке зеленооке хлопченя, якого вона мала нагоду побачити дорослим, сама при цьому не постарішавши. Ні, із затятим відчаєм сказала собі Лана, вона не поїде за речами, хай їм грець, нічого з ними не станеться, може, Ія якось… це ж треба, ледь не додала подумки «королева» — перешле їх до столиці, а ні, то біс із ними, із тими блюзками та спідницями, але не здатна вона зараз бачити ті співчутливі бурштинові очі, і відповідати на питання, на які Ія і сама прекрасно знає відповідь. Ія… руда відьма із золотими очима, яка уві сні чомусь була суперницею, а в житті — товаришкою. І той її загадковий брат… Олексій… Олекса… Олесь. Він це чи ні? Лана зітхнула. А як і він, то що? Де його шукати? Що сказати по відшукуванню? Та ні, це не може бути він, то все мара, облуда, сумне видиво, яке ніколи не обросте плоттю реальності, міраж, де знайомі їй люди вбралися в князівські шати, і набули невластивих їм рис, або… вона таки з’їхала з глузду. Ось вона, дійсність — Львів, старенький трамвай, що стогне-стукотить колесами…

Лана ще раз глянула у вікно… здається, трійка, вони десь на вулиці Сахарова… та юнак, що дивиться на неї зніяковіло та стривожено. Ось це — правда, а решта — лише плід її хворої уяви. Головне — у неї є паспорт і гроші, отже зараз вийти, пересісти на одиничку, на вокзал — і додому. Байдуже, що контракт так і не підписаний, байдуже, що попереду самотні різдвяні канікули, байдуже, що таємничий пан Олексій Яницький — ще один Олекса чи той самий? — так і не відшукався, принаймні, кинувши погляд на дисплей мобільного, зауважила собі Лана, судомно ковтаючи кислуватий присмак у роті, доки вона була в Рутенії, ніхто їй не телефонував. Воно й не диво — пройшло усього дві години, хто ж стурбується?

І вона… Їй немає ніякого сенсу лишатися тут. Їй нема про кого піклуватися, ніхто не потребує її допомоги, навіть вилікувати когось вже неможливо, з усмішкою подумала вона, бо ліків не залишилось. О, так, а ще їй слід добряче подумати над тим, що вона скаже пану Стояну про зразки нового антибіотика і про те, куди вони поділися, бо щось підказує їй, що розповідь про те, як у потойбічній країні Рутенії вона вилікувала хворого на крупозну пневмонію короля за допомогою нових ліків, навряд чи буде зарахована як ще один випадок вдалого їх випробування.

І раптом, коли Світлана вже стояла на сходах, чекаючи, доки вагончик дотягнеться до зупинки, їй сяйнула думка — а жебрак же! Отой старий, що вона його поселила в «Замку Лева»! Треба його провідати! Обов’язково, перед тим, як виїхати зі Львова! Чому це для неї так обов’язково, Лана навіть не замислювалась, просто вирішила скористатись вдалим збігом обставин і пройтись трохи до готелю. Вона вже вискочила із трамвая і, кульгаючи через зламаний каблук, пройшла кілька кроків у напрямку до парку імені Богдана Хмельницького, коли за спиною почулось важке дихання, а потім юнак із вагончика засапано проказав:

— Ой, яка ж ви моторна, пані, і це на зламаному підборі. Тут тільки помирали, а я схаменутись не встиг, як схопились і побігли. Я проведу вас, гаразд? Не годиться такій файній жінці самій ходити містом, коли темно.

— Тут зі мною нічого не трапиться, — Лана зупинилась, вирішивши зачекати хлопця. Він наблизився, усміхнувся.

— Сподіваюсь на те. Та я все ж пройдуся з вами — про всяк випадок. Бо випадки бувають різні. А куди ви зібралися, якщо не секрет? Що це вам, у парк на ніч припекло?

— Та я не в парк. Я тут одного дідуся хочу провідати… дізнатись, як у нього справи. Він зупинився в «Замку Лева».

Хлопець присвиснув.

— Люба пані, нічого вам туди йти — тільки час змарнуєте. Якщо ваш дідусь зупинився у «Замку Лева», то справи у нього добре. Я б сказав, прекрасно. Ви хоч уявляєте, скільки там коштує номер… він у якому мешкає?

— У напівлюксі.

— Шоколадно, — видав парубок, ледь не облизуючись. — Прийміть мої запевнення, що у того старого справи йдуть значно краще, ніж у мене.

— Не те, щоб я вам не вірила, юначе, — ні до чого не зобов’язуюча балачка хлопця подіяла на Лану, наче теплий плед, і дівчина зігрілась та розслабилась, — проте я все ж волію переконатись в цьому особисто.

— Бажання леді, — парубок засміявся, розводячи руками — мовляв, проти жіночого свавілля я безсилий.

Він провів її до дверей одного з особняків, в яких розташований готель, обережно, шанобливо — аби вона, не дай Біг, не подумала поганого — підтримуючи її під лікоть на крутих сходах, і зупинився, чекаючи, доки вона увійде у вестибуль. Та Лана вагалася — їй хотілось сказати хлопцю щось добре, тепле, подякувати якимись особливими словами за те, що він згаяв стільки часу заради практично незнайомої людини, проте, як на гріх, нічого доброго на думку не спадало. І тоді Лана простягнула йому руку і просто сказала:

— Дякую.

Юнак схилився над її рукою так низько, що ледь в попереку не зламався, ніжні вуста на мить торкнулись шкіри.

— І вам спасибі.

— За що ж?

— За прогулянку. Ви така гарна. Даруйте, якщо я ляпнув щось не те — ну, тоді, про каблучку…

— Все добре. А як же тебе звуть, рятівнику?

— Ну, я ж не врятував. Намагався тільки. Ви б і без мене впорались. Жінки, — від усміху на щоках у хлопця заграли ямочки, і Лана згадала, де бачила його — миттєво, так, ніби спалах блискавки освітив темне небо її свідомості, — взагалі прекрасно обходяться без мужчин.

— Ну, не так уже й прекрасно, як тобі здається. І все-таки?

— Славко.

— Скорочене від Борислава?

Усмішка збігла з вуст юнака.

— А як ви… ім’я доволі рідкісне. Всі думають — від Ярослава або В’ячеслава.

— А я не думаю, — Лана взялась за металеву ручку і, перш ніж відчинити двері, довго дивилась на молоденького чатового, який першим зустрів її біля воріт Зорева. — Я знаю.