Уже вдруге така жадана для Лани неквапна прогулянка вулицями містичного міста перетворилась на божевільний гін, в якому дівчина була і мисливцем, і псом, а здобиччю виступало нестримне прагнення перемоги. Від швидкого бігу в Лани забився віддих; вона ледь не впала — від поцілунку з бруківкою її врятувала сильна рука Світозара, що підхопила дівчину під лікоть. Масивні срібні підвіски вінця били Світлану по скронях, і біль, що народжувався від тих ударів, пульсував гарячими поштовхами десь у надрах мозку. Вона намагалась зняти вінець на бігу, та куди там-то було неможливо без допомоги збоку; срібний обруч перетворився на чудернацький терновий вінець, який впивався в її беззахисне чоло гострими шипами безпомічності і туги. Та куди більшого болю, аніж сей, фізичний, їй завдавала думка про те, що король помре. Помре… о, святе Небо, а вона навіть не знає, як його звуть! І чи хоче знати? Чи хоче вона взагалі вважати все, що коїться з нею, реальністю? Адже це сон! Сон, у якому закохані приносять віршовані присяги одне одному, сон, де трави на лузі сягають пояса, а в старовинних фортецях, де насправді мешкають тільки привиди та співробітники краєзнавчих музеїв, живуть реальні, із плоті і крові, люди, кожен — зі своїми мріями, надіями, сподіваннями… Сон, в якому з нею розмовляє Господь, а вона намагається вилікувати короля країни під назвою «Небуття». Якийсь огидний, писклявий голос озвався в ній: а чому ти так поспішаєш? Ну, помре той монарх, якого ти гаразд і не знаєш, і що? Насправді ти ж добре розумієш, що його немає на світі — нічого немає. Переконайся для початку, чи існуєш ти сама. Тобі нічого не буде, якщо не вдасться вилікувати короля — ти взагалі не лікар! Отямся, відступись! Лана підняла руку, на ходу відмахуючись від того мерзенного писку, і його заступив тихий голос короля: «Я гадав, що ви мені наснились». На очі їй навернулись сльози.
До передпокою королівської опочивальні Лана влетіла зі швидкістю гарматного ядра. Від неї відстав навіть Світозар, хоча його широкі розмашисті кроки могли б зробити честь будь-якому чемпіонові зі спортивної ходи.
— Пустіть мене, — тільки впершись носом у груди тому товстому блондинові, котрий перевіряв королівський пульс, Лана помітила, що на порозі хтось стоїть. — Я хочу бачити його! Що з ним? Він дихає? Пустіть!
— Пуста тривога, мій пане, — товстун, із деяким зусиллям утримуючи Лану за плечі на безпечній для себе відстані, все ж звернувся до Світозара, який щойно увійшов і дивився на Світлану якось дивно — чи то зі співчуттям, чи то з осудом. — Наш володар прокинувся, в нього все добре. То один із чатових не розібрався, що до чого, і прийняв за задихання… одним словом, все гаразд.
Якби блондин не тримав її, вона б неодмінно повалилася з ніг, бо від полегшення її охопило повне безсилля. Все тіло стало наче ватяним, ніхто б не запідозрив у ньому ані м’язів, ані кісток. Перевівши дух, Лана сумирно попросила:
— І все ж дозвольте мені увійти.
— Ні, — коротко відповів товстун.
— Та пусти її, Юре, — несподівано заступився за неї Світозар. — Чужинка бігла сюди аж від брами, вона ледве жива; нехай пересвідчиться, що з володарем не скоїлося нічого лихого.
— Не можу, — кругловидий Юр жадібно зморщився — голові Ради Старійшин слід було відповідати докладніше, а сказати правду привселюдно він не міг. І без того м’який абрис його вуст розплився ще дужче, коли він жалібно пронявкав:
— Не велено нікого пускати!
— Нічого, — рішучий Світозар зробив крок до дверей, приязно всміхаючись Лані. — Я впевнений, що для неї — та й для мене — володар радо зробить виняток!
— Для когось він уже зробив виняток. І воно, в свою чергу, виключає нашу з вами появу в королівській опочивальні. Принаймні, зараз, — повільно промовила Світлана. До неї нарешті дійшло, які звуки чатовий переплутав із задиханням. Судячи з того, як потемніли блакитні очі Світозара, він подумав те ж саме, що й вона, і, тим не менш, перепитав:
— Що ти сказала, чаклунко?
— Те, що ти чув, о впертий голово Ради Старійшин, категорично не бажаючий визнавати, що і в мене є ім’я, — з отруйною гримасою на вишневих вустах парирувала вона. — Якщо я правильно зрозуміла лепетання цього охоронця…
— Я лікар, — обурився товстун такому приниженню.
— Бо з того, що він казав, взагалі важко вичленити щось змістовне, — із найсолодшим усміхом правила своє Лана, — у короля — жінка.
— Жінка?! — Світозар так скрикнув, наче почув «змія» — втім, не виключено було, що для нього, в контексті пильнування інтересів володаря, ці слова — синоніми. — Цього не може бути! Вартовий помилився!
— Я теж вважаю, що тут якась помилка, — хоробро встряла Лана, ігноруючи той факт, що її, власне, ніхто не питає. — Якщо ваш король не Бог, то йому навряд чи захочеться чогось грайливого в такому стані!
Боже, що я плету? Чогось грайливого! Я ж завжди називала речі своїми іменами.
Це називається «скромність», раба Божа Світлано. Скромність і тактовність. Не переживай так, від незвички воно спочатку видається смішним, та ліпше пізно, ніж ніколи.
— Ніякої помилки, — Юр підійшов до Світозара і щось шепнув йому на вухо. Ну й вихованнячко, із неочікуваною люттю подумала Лана. Лицарі, трясця їхній матері! Шепочуться в присутності жінки!
— Он як? — Світозар, вислухавши закодовану шепотом доповідь Юра, раптом просяяв на виді і тільки тепер Світлана розгледіла, що голова Ради Старійшин не такий уже і старійшина — йому навряд чи могло бути більше п’ятдесяти років. А Лану збили з пантелику пишний титул, довгі вуса й сивина. — Що ж, це хороший знак! А він?
Юр знову гарячково щось зашепотів, разу у раз з-під лоба позираючи на Лану. Було помітно, що нині його найзаповітніша мрія полягає в тому, аби ця чужинка на його очах крізь землю провалилась. Та не всім сподіванням судилося збутись, з похмурою втіхою від засмиканого вигляду лікаря, подумала Лана. Вона залишиться. Хоча б для того, аби зробити королю чергову ін’єкцію.
Ага, після того, як він теж закінчить робити ін’єкцію. Впорскування — деякою мірою це можна назвати і так.
Світлана похитала головою, сама неприємно вражена своєю уїдливістю. Ну що їй за справа, навіть якщо у ліжку короля дійсно якась шльондра? Варто було б порадіти за чоловіка, який, буквально мить тому сповзши зі смертного одра, вже почувається настільки добре, що бажає сексу, а замість того вона стоїть, мов обпльована, а в грудях взагалі щось таке коїться, ніби туди налили сірчаної кислоти. Ось тільки… Світозар знову спохмурнів і став виглядати на всі сімдесят — може, монархи тут одночасно мають бути і ченцями?
— Значить, все ж помилка, — резюмував голова Ради Старійшин все, що повідав йому Юр. — Я ж тобі казав… Скоріш за все, король дійсно тяжко дихав, і вартовий подумав, що це… ну, ті звуки… Таке можливо, чужинко?
Тут все можливо.
— Які звуки? — із садистською насолодою перепитала Лана.
— Ну, ті самі… — Світозар безпомічно вимахував у повітрі рукою, немов намагаючись окреслити «ті самі звуки», та безуспішно — нічого в нього не виходило. — Ти ж знаєш.
— Ні, не знаю, — насолоджуючись ще більше, заперечила Лана. — То які?
Світозар закашлявся.
— Ой, що з вами? Ви теж задихаєтесь? Бо в мене зілля закінчується…
В цю хвилину щось прошелестіло за спиною Світлани. Захоплена пікіровкою із Світозаром, дівчина озирнулась запізно, тільки і встигнувши побачити, що пряму спину незнайомки і краєчок дуже знайомої чорної оксамитової сукні — тієї, яку вона вчора вдягала до короля, доки сохла її одежа. Цікаво, хто це? Якась покоївка? В оксамитовій сукні? Навряд чи, оксамит — тканина дорога, вельможна… Тоді хто? Якась родовита панночка? Чи пані? Чи, може, королева?
— Хто це? — питання, скероване, як їй здавалось, точно в ціль — тобто кинуте в бік Юра, певно, вийшло беззвучним чи просто повисло в повітрі. Світозар кашляв, а лікар мовчав. Світлана розправила плечі.
— Я зайду до нього на хвильку, — холодно повідомила вона. — Тільки щоб дати зілля.
Ніхто й не думав її затримувати.
У спальні короля знов царювали штучні сутінки — вікна були завішані сірими полотнами, видно, на його прохання — яскраве сонячне світло болісно подразнювало запалені від безсонних ночей та побічного ефекту ліків очі володаря. І Світлана неждано зраділа цій напівтемряві, немов старій, добре знайомій спільниці, на яку можна покластися у важливій справі. Ця тьма, нехай і не суцільна, допомагала Дані приховувати свої істинні почуття, зберігаючи на обличчі маску ввічливої незворушності. А щодо ліків… то їх вона набирала в шприц автоматично, майже навпомацки, і, тільки випускаючи повітря, трохи відсунула завісу з нижнього вікна.
— Ви можете зняти її, — промовив король, та Дана не відізвалася. Мовчки вона підійшла до ложа і, провівши пальцем по пружних м’язах пацієнта, переконалась, що гематоми немає. Дивина, та й годі. Зазвичай, після цих антибіотиків такі ґулі на сідницях виростають — цілі пагорби. Чи він грілку прикладав?
Саме так. В увесь зріст.
Зробивши укол, дівчина промацала свою торбинку, що так і лишалася лежати на підлозі, біля ліжка короля, на предмет наявності ампул. Залишалось ще дві повні — вечір та ранок. А потім вона може бути вільною. Може йти.
Куди?
Хороше питання. Шкода лишень, що відповіді нема.
— Ви чомусь сердитесь на мене? — ця тиха фраза пролунала так, наче хтось клацнув батогом. Світлана пересмикнула плечами.
— Ні. З чого ви взяли?
— Ви не розмовляєте зі мною.
— А я повинна?
— Ні, якщо вам не хочеться, — сумно погодився король.
— Але мені хотілося б, щоб ви захотіли. Я звик до вашого голосу. Він дивовижний. Ніжний, як лебединий пух, навіть коли ви говорите різко та уривчасто, як-от зараз. Скажіть іще що-небудь.
— Вам слід відпочити.
Король зітхнув:
— Вам говорили, що я задихався?
— Так.
— І що?
І я бігла боса, збиваючи ноги у кров, від воріт до палацу, бо думала, що ти помираєш.
— І я прийшла перевірити, як ви. Щаслива, що то була лише…
— Що?
Коханка.
Лана ніяк не могла втямити, на якій підставі вона почувається зрадженою. І чи жінки потребують для цього якихось підстав взагалі?
— Помилкова тривога.
— Це я їм так сказав.
Лана, що вже прямувала до дверей, завмерла, а потім озирнулась.
— Що?
— Я сказав їм, що то вони схибили. Що сплутали… так я їм сказав.
— А насправді?
— Ви тільки не картайте себе, — пристрасно зашепотів король, — ані хвороба, ні, тим паче, ваше зілля тут ні до чого. Я дійсно задихався, тому що… утім, не має значення. Це тривало всього одну хвилину.
Світлана не витримала і, присівши на краєчок ліжка короля, взяла його за руку — так, як робила це в першу ніч.
— Інколи досить і хвилини.
— Я знаю. А ви дуже злякалися?
— Ледь ноги не віднялися, — чесно зізналась вона. — Та я навіть знаю причину, з якої вони кінець-кінцем мені прислужились.
— І яка ж вона, та причина?
— Мені треба було поспішати до вас.
Довгі пальці короля обережно стиснули її руку.
— Спасибі.
— Це мій обов’язок.
Володар загадково всміхнувся і перевів розмову на інше.
— Ви були дружкою у Зоряни?
— Так. Тільки у радника чомусь не було боярина, якщо, звісно, не рахувати сімох сивочолих похмурих дядьків, котрі узивають себе Радою Старійшин, і їхнього не менш похмурого голову. Може, хтось із них вважається…
— Ні. Це такий звичай.
— На кшталт того вашого купання в крижаній воді?
— Ну, не зовсім, але щось подібне є, — король перевів дух — вдихати глибоко йому все ще було важко. — Чоловік, беручи шлюб, нічого не втрачає, тоді як жінка…
— А свободу?
— Даруйте, що?
— В нашому краї чоловіки вважають, що шлюб — це кайдани, в які заковується холостяцька вольниця!
— І з такими поглядами вони все ще одружуються? — король похитав головою. — Неймовірно. А чому?
— Що «чому», мій володарю?
— Чому вони тоді беруть шлюб? Від якої волі відмовляються? Спитайте в них це!
— Питала, і неодноразово.
— І що? — король так захопився жвавою розмовою, яка за мить докорінно змінила загадкову чужинку, що навіть підвівся, опершись на лікоть.
— Відповіді різні. Хтось одружується, як чесний чоловік — це коли наречена вагітна ще до шлюбу…
— Таке в нас теж буває, — кивнув король, погоджуючись.
Та невже? А я вважала, що Світозар і його семеро козенят встигають всім свічки тримати!
— Деякі одружуються, щоб мати пралю, куховарку та прибиральницю задарма…
— Тобто беруть жону замість челядниці?
— Саме так, — жах у голосі короля Лану забавляв. — Дехто бере шлюб, щоб об’єднати свої капітали з капіталами жінки, або, не маючи нічого свого, одружується на жінчиних грошах — се називається «шлюб із розрахунку».
— Це називається казна-що! — розсердився монарх. — Мені цього не зрозуміти!
— Так само називається і шлюб, в якому хтось із подружжя зазіхає на житло своєї половини, — сміючись, промовила Світлана. — Існує ще таке поняття як «фіктивний шлюб», але вам краще не знати, що це. І лише незначна частина чоловіків одружується тому, що кохають. Або, — вона зітхнула, — думають, що кохають.
— Шалений світ. І яку ж волю усі вони втрачають?
— Ну, ходити, куди їм заманеться…
— Я не вірю, що їхні дружини не випускають їх із дому!
— Робити все, що їм на думку спаде, і ні перед ким не звітуватися!
— А хіба до шлюбу вони не мають ніяких обов’язків, котрі водночас є й обмеженнями? І з самого дитинства ці мужі ні від кого не залежать? — король хмикнув. — Від батьків, наприклад, коли ще малі? Від оточення, від суспільної моделі поведінки? Це все мара — їхня свобода, і її начебто обмеження — мара. Свобода не буває абсолютною.
Світлана аж рота роззявила від здивування — чого-чого, а почути від короля зворот «суспільна модель поведінки» вона не чекала. Збентеження відняло в неї дар мови; що відповідати на се безсумнівне твердження про неможливість абсолютної свободи, вона не знала. І тоді король знову змінив тему розмови:
— Я почав говорити про те, чому в нареченого немає боярина. Так от, за нашим звичаєм, дівчина, яка віддається вперше, приводить двох дружок, а якщо вдовіє, як Зоряна, то лише одну. Дружка має дівувати, з чого я роблю приємний для себе висновок: ви не заміжня.
— Не хочу навіть питати, чим цей висновок такий для вас приємний.
— Ну, я цього й чекав — ви все-таки чаклунка, — повідав король, і було не дуже ясно — чаклунка, бо не хоче нічого питати, чи тому, що не має мужа. Світлана хотіла уточнити, проте король вже говорив далі.
— Наречений приходить на церемонію сам, бо він — мужчина, і в його житті нема нічого, із чим йому було б важко розлучатись. Він воїн, і з юності пізнав смак непоправних втрат і гіркоту поразок. А для дівчини дружка — це уособлення того, від чого вона відмовляється заради чоловіка. Це як живе втілення дівочих ігрищ та вечірок, певної, — по голосу чути було, що король всміхається, — свободи, це, кінець кінцем, нагадування про те, що заради чоловіка, який нині стоїть перед нею на колінах, наречена відмовляється від права на увагу всіх інших чоловіків. І вінок, який кладуть… який ви поклали Зоряні на голову — це як прощальний спомин про часи дівоцтва.
— Але ж Зоряна — вдова. У вас тут носять жалобу?
— Тільки в серці. І навіть вдова — жінка, якій потрібна любов, повірте мені.
А ти вважаєш себе вдовою, раба Божа Світлано, хоч і заміж не виходила.
— А чому наречений стоїть на колінах? Це теж символ?
— Безумовно. Це знак повної покори. Заволоділа серцем — заволоділа мною, ось що це означає.
— Повна покора чоловіка жінці? Мені це починає подобатись! А чому не навпаки? Чому не жінка схиляє коліна?
— Та, що приводить життя в цей світ, може стати на коліна, лише коли воно йде. Коли хтось помирає. Наших жінок, — задумливо доповнив король, — не так-то легко підкорити.
— А вінок на голові нареченого? Що означає він? Теж якесь прощання?
— О, ні, — смішинки в голосі короля Світлану не насторожили, хоча мали б. — Це, як би сказати…
— Теж давній звичай?
— В нас усі звичаї давні. Він…
— Оберіг?
— Так, — король явно зрадів допомозі. — Оберіг. Наші знахарі вірять, що трава, із якої він сплетений, підтримує…
— Що може підтримати пучок трави? — не второпала Лана, а коли до неї дійшло, пирснула зі сміху. — Тільки не кажіть мені, що в такій відповідальній справі радник покладається на конячий корм!
— Гадаю, що ні, — король теж сміявся. — Навіть, можу сказати, впевнений, що Ромко покладається тільки на себе. Зовні він непоказний, се правда, та я не думаю, що Зоряні буде на що нарікати.
Чому їй стало гаряче? Не від сих же нехитрих слів — в них немає нічого особливого. Чи є? Чому вона зашарілась — слава Богу, що в покоях темно, і король не бачить зрадливого рум’янцю, але вона — вона відчуває, як палає лице, і руки тремтять… Лана поспішно прибрала долоні з ложа. Пора і самій забиратись звідси — з покоїв, з палацу, з міста, із життя короля… Горислав був правий. Вона чужа тут, всім і кожному чужа.
— Скажіть, мій пане, а ви теж думаєте, що я зі сходу? — несподівано спиталась вона, і король тут же відповів:
— Зі сходу? Яка маячня! Хто може дійсно так думати, сліпий? Я не відаю, звідки ви, чужинко, та на східняка скидаєтесь не більше, аніж я на зайця. Якби я вірив в дива, то сказав би, що ви прибулець. Гостя із зірки.
Гостя з планети, якої нема. Я вже не відаю, хто я і де я…
— Ви замовкли… се мої слова засмутили вас? Я сказав щось необачне? Тоді простіть мене, добре? Ви вмієте прощати?
— Яке дивне питання. Дивлячись що, мабуть. А взагалі-то, всі вміють прощати.
— Всі думають, що вміють прощати, — поправив король. — Але вміти і вважати, що вмієш — то різні речі. У вас очі жінки, яка не здатна дарувати провину, наскільки я їх пам’ятаю. Я хотів би побачити їх знову. Відсуньте фіранку.
— Вважаю, це зайве.
— А я вважаю, що це необхідне. То чия ж думка важить більше — ваша чи моя?
— Натякаєте, що ви — володар, а я — ніхто? — Лана звилась, таких натяків вона не любила. Проте ще більше вона розлютилась, коли король спокійно заперечив:
— І на думці такого не мав. Це як поєдинок двох рівних… ви любите поєдинки?
— Терпіти не можу.
— Я так і думав. Ви така тендітна.
— Тендітна? — о, почув би це Грицько. — Ви мене з кимсь плутаєте.
— То ви себе з кимсь плутаєте. Ну, добре — я встану сам і відсуну фіранки.
— Не треба. Навіщо? — схилившись над ним, сказала Лана тим тоном, яким, бувало, розмовляла з нею мама в дитинстві, коли вона хворіла, і нудьгувала в ліжку. — Ви лиш собі зашкодите. Полежіть ще день, я вас прошу — заради мене. Мої очі нікуди не дінуться.
— Ну що ж, домовились, — король відкинувся на пуховицю. — А як вам взагалі наше весілля?
— Прекрасно, — Лана заусміхалась спогадам. — Молодята присягнули перед небом, сонцем, птицями і травою кохати одне одного до скону, і пішли в ліс по суниці.
— То Чорний ліс, — повідав король, не сприймаючи її грайливості.
— Дуже влучна назва!
— Куди влучніша, ніж видається з першого погляду, — серйозно сказав монарх. — Цей ліс… це хащі. Там дуже легко заблукати, і кояться там дивні речі. Чорний ліс — священний, він живий. В ньому не можна рубати дерева, зривати ягоди, квіти… Там живуть мавки і Лісовик, і той, хто ненароком потурбує їх, дорого за це заплатить.
— І ви в це вірите? — ще не договоривши, Лана вже знала — вірить. Так, як вірили його батько, дід, прадід і незліченні юрмища предків, далеких, прадавніх зачинателів роду, не таких розумних… чи не таких цинічних, як вона.
— Із вашого опису, місце здається не дуже підходящим для першої шлюбної ночі, — зауважила вона. — Щоправда, зараз день…
— Вони повернуться завтра на світанку. Якщо повернуться.
— Тим більше, — неуважно погодилась Лана, і тут таки скинулась, — як? Що ви цим хочете сказати? Чого це вони можуть не повернутися? Заблукають?
— Сам ліс, — почав здалеку король, — місце для кохання не підходяще, тут ви праві. Та є в ньому одна галявина, невеличка, щоправда, проте дуже гарна, із квітами, які можна зривати, ягодами, котрі так і просяться до рота, і травами, чий аромат збурює почуття. Тих, хто кохатиметься на цій галявині, розлучить тільки смерть, і до самого скону їхня любов буде такою ж вірною, міцною, а жага — такою ж гарячою, як у день весілля. Є лише одна умова — галявину слід знайти до заходу сонця.
— Себто як «знайти»? Ви що, не знаєте точно, де вона?
— Ніхто цього не знає точно. Ця галявина щоразу опиняється в іншому місці.
Лана зітхнула. Чому вона свого часу не послухалась матері й не пішла вчитись на психіатра? Блукаючі камені — се було, блукаючі вогні — таке вона теж чула, а от блукаючі галявини в живому лісі — це щось новеньке. Тема як не для дисертації, то для монографії точно.
— І що ж станеться, як вони не знайдуть галявину?
— Вони загинуть, — незворушно сказав король. — Обоє.
Лана витріщилась на нього, не вірячи власним вухам.
Ось тобі й маєш! Ромко, Ромко, такий друзяка начебто — і повна байдужість!
— Хіба радник не ваш друг, мій пане? — про всяк випадок уточнила вона.
— Друг? Це мій побратим!
— Трохи ви прохолодні до долі побратима, чи мені ввижається? А Зоряна? У неї ж маленька дочка! І ось ви, так спокійно…
— Чаклунко, вгамуйтесь, — лагідно попрохав король Світлана підкорилась, бо лагідність ця видалась суворішою за будь-який наказ. — Вас не зчудувало, що випробування холодною водою стосується лише чоловіка? Що жінку ніяк не випробовують?
— Уявіть собі, зчудувало. Я ще тоді про це подумала.
— Так от, пошуки галявини — це спільне випробування, для мужа і жони. Та галявина відкривається лише залюбленим. Тільки закохані очі побачать її, тільки охоплені пристрастю серця знатимуть, куди їм іти. І чим сильніше молоді кохають одне одного, тим швидше вони знайдуть цей прекрасний дар Світла, тим більше часу проведуть в солодких обіймах різнотрав’я, і тим легшим буде для них шлях додому.
— А якщо хтось із подружжя не кохає?
— Хтось? — навіщось перепитав король і хмикнув, — а ви неуважні. В такому разі пара приречена!
— Яка жорстокість! — на очі Лани аж сльози навернулись. — Жах який!
— Невже? А що буває з такими подружжями у вашому світі?
Вони конають повільно. Не живуть, а животіють, терзаючи себе і того, хто поруч, плодять небажаних дітей, і врешті-решт розбігаються, промарнувавши найкращі роки — незворотні роки життя — із тим, хто одного дня під руку підвернувся. Ось де справжня жорстокість, справжній жах!
— Ви мовчите? Я приблизно здогадуюсь, що у вашому світі нічого подібного немає. Як же ви дізнаєтесь про любов тієї чи іншої пари?
— Ми віримо словам.
— Безумці.
— І споглядаємо на поведінку…
— Яка так часто виявляється грою.
— Ви все знаєте, мій пане. А от я ще дечого не знаю. Скажіть, чи траплялось таке, щоб подружжя не повернулося з лісу? Мабуть, траплялось, бо інакше як би ви знали про все це?
— Було двічі, — неохоче зізнався король. — Одного разу на моїй пам’яті.
— І що… хто з пари не кохав?
— А ви як вважаєте?
Перед очима Світлани мов намальований став ранок на березі річки, і сріблястий голосок Зоряни продзвенів: «Всі проходили випробування… та все в житті буває перший раз».
— Жінка. Якби не кохав чоловік, він не переплив би річку. А що… що з ними відбувається? Чому вони помирають?
— А ось цього ніхто не відає. За три дні їх знаходять на узліссі і ховають за звичаєм. Це все. Вважається, що їхні серця завмерли від нестачі довіри.
— Отже, дружина, йдучи до лісу, точно знає, що муж любить її, а він покладається на сліпий випадок, бо точно ні в чому не впевнений?
— Ні. Він покладається на жінку, яку кохає. Все дуже просто. Тепер ви розумієте, чому я впевнений, що Ромко і Зоряна повернуться на світанні. Чекайте їх.
Голос короля зазвучав хрипкувато. Світлана подумки вилаяла — його за те, що, переборюючи біль, оповідав їй казки, а себе — за те, що слухала їх із таким захватом.
— Все, розмовам на сьогодні кінець, — суворо звеліла вона. — Я ще прийду під вечір, та обіцяйте мені, що ви трохи поспите, і більше не будете говорити. Бережіть себе.
— Заради вас?
Не відповідаючи, Лана швидко вийшла з ложниці.
Вона дотримала слова і зайшла до короля після сходу сонця — він спав, і вона не стала його будити. Зробивши передостанній укол і приклавши руку до чола — температура практично нормалізувалась, Лана повернулась до себе і, вмостившись на вузькому ліжку, спробувала заснути. Їй довго це не вдавалось, і стулила повіки вона ледь не на світанку, і їй негайно привидівся дивний сон. Взагалі-то сни вона бачила рідко, а після того, як померли Сергійко й син, практично ніколи, і вважала це милістю богів. Ще б уві сні тривожили її душу дорогі небіжчики, являючись живими, ще б під покровом ночі оживали кольорові картинки давно понівеченого щастя, шматуючи душу покликом, якому неможливо під датися, і тоді вона напевне б збожеволіла, а так… Ніч була для неї лише глевким мороком, темним проваллям, у яке вона летіла, ледь заплющивши очі, виром темряви, який щоразу виносив її до вранішнього світла — не щасливу і навіть не спокійну, зате приглушену, із приспаним сердечним болем. Та перший свій кольоровий сон за вісім років вона побачила, щойно потрапивши в любимий Львів — магічне, загадкове місто, яке принесло їй щастя і забрало його з однаковою, недбалою легкістю, і був він про синочка, а другий наснився їй невідомо де. Він був містичним, як і країна, в якій вона опинилась. Сон у сні, марення в ілюзії. Видиво у тозі міражу. Фантом — занадто реальний, як для самого себе.
Їй привидівся чудернацький темний ліс, з мавками і лісовиком, і вони із Сергійком, що блукали у пошуках галявини. Вони все йшли та йшли, продирались крізь чагарники, густі, колючі, вони тримались за руки, і начебто любили одне одного, та Лана все ніяк не могла пригадати, чи проходив Сергійко випробування водою, і від того нервувалась, а галявини все не було, лише попереду раз у раз блимала якась світла, розмита пляма — то підморгувала їм, зупиняючись, то втікала, мов зацькований заєць. І коли вже стало зрозуміло, що сонце ось-ось зайде, а галявину вони так і не знайшли, Сергійко випустив руку Лани і пішов, не озираючись, вперед — так хутко, що вона за ним не поспівала, хоч і бігла, і кликала його, захлинаючись риданнями. Сергій зник, розчинився у чорноті лісу, а Світлану, яка вклякла на місці, безпорадно озираючись і заламуючи руки, сердитий голос з небес попередив: за те, що вона не пройшла випробування, у неї віднімуть сина. Лана страшно закричала і, прокидаючись, зрозуміла, чому помирають ті, що не пройшли випробування. Їхні серця зупиняються зовсім не через брак віри, а від болю та жаху. Пробудившись, Лана ще якусь мить не могла повернутися в реальність; вона хапала ротом повітря, немовби і справді довго за кимсь гналась, а коли нарешті отямилась і підвела очі, то від полегшення ледь не заплакала.
Над нею стояла Зоряна.
Вона повернулась.