Містичний вальс

Глава 12

Він не забув — та сонце сіло, коли її нарешті покликали в покої короля. Радник, а саме він прийшов за Даною, вигляд мав такий, наче його запхнули у пащу до лева без запобіжних засобів, і поглядав на чаклунку так хижо, що вона йшла за ним, а на всі його вимучено ввічливі спроби пропустити жінку вперед відповідала «ні, дякую», не наважуючись відкривати свою спину — радник, як і всі чоловіки тут, окрім членів Ради Старійшин та короля, не цурався носити меча. У спальні Олекси, окрім його самого, перебувала ціла рота вартових, покликаних, мабуть, охороняти його честь, життя і спокій від особливо небезпечної чаклунки зі срібними очима.

— Невже почалася війна? — кивком голови вказуючи на біляву сторожу, спитала Дана, коли, зробивши останню ін’єкцію, закривала ковпачком голку вже непотрібного шприца. Вона навіть хотіла викинути його, та потім подумала, що без нього її торбина буде зовсім порожньою, і залишила — навіщо, і сама не знала, про всяк випадок. Король, зачувши її питання, геть знітився, пробурмотівши щось нерозбірливе — за мить до цього йому ледь не ґвалтом довелось змушувати бравих вояків відвести очі до стіни.

— Вони усі…

— Хвилюються за вас, мій пане, — підхопила Дана закінчення фрази, яку вже знала, мов «Отче наш». — І на цій вагомій підставі відмовляються виконувати накази свого короля. Ну та добре, ваше військо — то ваш клопіт, хоча я б на вашому місці не дуже покладалась на жовнірів, що ігнорують команди. А що, як під час атаки їм раптом закортить перепочити? Чи побігти не в той бік? Се не військо, а балаган!

— А що таке балаган?

— Це те, що демонструють ці юнаки — легковажне ставлення до своїх обов’язків. Та, як би там не було, моє зілля скінчилось. Далі будемо лікуватись народними засобами. Якщо дотримуватиметесь моїх порад, швидко видужаєте. Перш за все, не забувайте пити той бальзам із меду, столітника і червоного вина, який зробила Зоряна на моє прохання. Ще кілька днів побудьте у ліжку, нікуди не виходьте, але в покоях щоб постійно було свіже повітря, це важливо. Зоряна зварить вам трави — які, вона знає — подихайте над ними, доки вони будуть гарячими. Вам взагалі корисно робити спеціальні дихальні вправи — про них я розповім пізніше. Добре було б купатись, тільки не в Змійці. І, — тут Лана всміхнулась, — я рекомендую вам прогулянки по лісу. Тільки не заглиблюйтесь у нього, бо Лісовик образиться.

Всі ці рекомендації король вислухав із підкресленою уважністю та, ледь Світлана скінчила говорити, скрикнув:

— А ви залишаєте нас?

Він саме скрикнув, здивовано відзначила Лана, і стільки розпачу було в тому питанні, що відповідь загубилась у вирі шокуючи радісного відкриття — йому не байдуже! Йому дійсно не все одно! Намагаючись зберігати бодай зовнішній спокій, вона проказала:

— Не бачу ніякого сенсу залишатись тут, мій пане. Користі з мене вже не буде.

— Вийдіть всі! — крик короля своєю гучністю міг би викликати кільканадцять сніжних лавин та каменепадів. Цього разу вартові не стали удавати, ніби мають право роздумувати над наказами — їх немов вітром повимітало з покою, а останній, виходячи, ще й послужливо причинив за собою двері. Світлана, вдаючи, немов подумала, що цей наказ і її стосується, покірно попленталась до виходу. Вона зробила три кроки, не більше, перш ніж Олекса перехопив її, сповив обіймами і без усяких там «прошу» чи «з вашого дозволу» поцілував. В диханні короля злилися мед і м’ята, губи були шукаючими, ніжними, але твердими, і вдавати обурення чи штучно соромитись Лана не мала ні бажання, ні сили. Підлога була кам’яною, принаймні, вдень, Лана це точно пам’ятала, то яким же дивом камінь за мить розсипався на вихлястий дрібний пісок, що зсувався з-під ніг, і вона падала в порожнечу чи злітала до зірок? — вона не відала. Навіть крізь тонке полотно сорочки її пальці обпікав жар його тіла, а його волосся, падаючи їй на щоку, перепліталося з чорними пасмами її кіс. Олекса відпустив її вуста, та не надовго — лишень щоби поглянути в очі, в неймовірні сріблясті озера, що затопили, здавалось, і чорні цяточки зіниць, і тепер суцільне плесо мерехтливо спалахувало від пристрасті. Другий поцілунок почала Лана — в шаленій спробі наздогнати вихор неймовірних відчуттів вона сама наблизила губи до вуст короля, довжелезні вії затремтіли в очікуванні — чи не відмовиться він? Він не відмовився. Де й поділись дратівливі усміхи, лукаві чортенята в блакиті очей — вигляд Олекса мав такий, неначе брав святе причастя. Він припадав вустами їй до волосся, до жилки, що билась на шиї, мов пійманий у сильце птах, знову до її губ, і його стогін, придушений, глухий, збуджував її до такого ступеня, що вона ледь тямила себе. А король, здавалося, зовсім не тямив — ні себе, ні того, що чинить, а може, якраз і навпаки, бо ніжність, котру Лана з першого ж дотику відчула у ньому, не зникла і тоді, коли його пальці — аристократичні, довгі, чуттєві пальці — ковзнули за комір її блузи, щоб послабити шворку. От тоді й вона застогнала — пославши все під три чорти, навіть не думаючи тамувати свій стогін, і охопила його підборіддя долонями, пристрасно, ненаситно задивляючись на дороге обличчя. Дороге… коли воно встигло стати їй дорогим? Коли він встиг? Він же не красень… ну, це ніколи не важило для неї багато, та що дійсно важливо, він абсолютно не її тип. І на Сергійка він схожий не більше, ніж битюг на расового рисака, але ці його жести — воістину королівські, вишукані, елегантні, і ця його манера гордовито тримати розпатлану русоволосу голову, скидати її, зачувши чийсь голос, ці пальці, що могли б зробити честь скрипалю чи піаністу, і ще щось… те, що називається магнетизмом, те, що неможливо пояснити, і, мабуть, не варто пояснювати. Олекса відірвався від неї з неабияким зусиллям, вона бачила це і тішилась цим, як мале дитя новою іграшкою.

— Ти не захворієш від мене?

Я вже захворіла. Тобою. Ніякої ради тому нема.

— Та думаю, що ні, — заспокоїла Лана і за звичкою — як же швидко набираєшся деяких звичок! — додала, — мій пане.

— Не зви мене так, — попрохав він серйозно. — Я не твій пан, не був ним раніше, а нині й поготів. Це ти моя пані. Чому, — вихопилось у нього, — ну чому я не вмер?! Так було б простіше. І краще. Для всіх.

— Якщо під «усіма», мій володарю, ти маєш на увазі свою дружину, — схрестивши руки на грудях, немов захищаючись від болю, якого завдали їй ці слова, заявила Лана, — то мушу тебе розчарувати, вона ще не «всі». А «всі» — це Роман, що ладен за тебе померти, це ті чатові, чиї очі затягувало сльозами, коли Рада Старійшин оголосила твій стан безнадійним, це врешті-решт Світозар, який сліпо довірився мені, хоч і не знав, хто я і звідки, та одне відчував: я — остання надія на твоє одужання. Оце дійсно «всі». То твоя королева, мій пане, і не мені її судити…

Це ж треба, яка делікатність!

Та вже більше, ніж в декого, не буду показувати пальцем, Вседержителю, які і в приватну розмову втручаються без жодних докорів сумління!

— Але вона не любить тебе!

Олекса схилив голову, погоджуючись, охопив Лану за зап’ястки, розвів схрещені руки, і поклав їх собі на плечі.

— Я не твій володар, — повторив він. — Це ти заволоділа мною, чужинко. Як тобі це вдалося, не знаю, та і в маренні своєму я бачив тебе. Ти прекрасна. І я знову відчуваю серце.

— Болить? — стрепенулась Лана, якій негайно привидівся серцевий напад, як одне із можливих ускладнень крупозної пневмонії.

— Ні, скніє. Кохана… не йди. Обіцяй, що побудеш зі мною.

З тобою чи під пильним наглядом Світозора та Ромка? І як бути з дружиною? Третя — не зайва, третя запасна?

— Залишайся.

І Лана кивнула. Проклинаючи себе за це, знаючи наперед, що тисячу разів про це пошкодує, побоюючись, що голос зрадить її, викаже її сумніви і муки, вона обмежилась лиш цим кивком. І тоді Олесь спитав:

— А як же звуть мою прекрасну рятівницю?

Спокуса «переполовинити» ім’я, як називав це Світозар, була сильною. І в тому, своєму світі, за подібних обставин Лана так і зробила б. Вона завжди брехала, не вагаючись, особливо, якщо це було в її інтересах — та й хто ж бреше, щоб собі зашкодити? Вона вигадувала для облуди тисячі псевдонімів, говорячи собі «це всього лиш невинне лукавство», чи «мовчати — не значить брехати», чи «то обман заради спасіння, і тільки». Та зараз, майже впевнена, що її ймення не надто порадує короля, вона зненацька вирішила сказати правду. Голу правду. І сказала:

— Світлана. Мене звуть Світлана.

Блакитні очі Олеся розширились, і в них промайнув шок — саме так, не подив, і не осуд, а шок, та вся ця гра емоцій тривала лиш частку секунди, і присягнути в тому, що їй це не примарилось від напруженого очікування саме такої реакції, Лана не змогла б. А король обійняв її міцно-міцно, і промовив:

— Прекрасне, священне ім’я, світлячку мій.

І Лана розплакалась — від полегшення, і від того, що так її називав колись Сергійко.

Блідий, повний місяць загадково виблискував у темно-синьому нічному небі, і було вже далеко за північ, коли Лана поверталась до своїх покоїв вузьким, практично не освітленим коридором. Вони з Олесем гуляли містом — одноосібною владою чаклунки, що врятувала життя королю, вона вирішила, що невеличка прогулянка йому не завадить. Сріблясто-біле сяйво місяця непогано освітлювало місто; можна було розгледіти темні обриси дерев’яних хат, що, мов чудернацькі грибочки, росли там і тут в урочищах ткачів, гончарів, кожум’як, ґрунтові вузенькі вулички, що ділили ці урочища на асиметричні шматки, деревця, схудлі від виснажливої літньої спеки, а над усім цим — кам’яну громадину королівського палацу. Вони тримались за руки, цілувались і говорили — про мільйон найважливіших на світі дрібниць і про кілька речей, які дійсно цікавили Лану. Вона вже здогадалась, що в Рутенії поклоняються Світлу, і розуміла, що ім’я її звучить для місцевих обурливо — так само, як, без сумніву, обурився б істинний християнин, почувши, що хтось назвав сина Ісусом чи доньку — Святою Пречистою, — таке навіть важко собі уявити! Олесь підтвердив цю її здогадку, щоправда, опосередковано, бо мова в них тоді йшла не про віру. Лана спитала в короля, який нині рік.

— Сімсот сорок п’ятий від створення Світла, — прозвучало у відповідь.

— Он як? І хто ж створив Світло?

— Власне кажучи, ніхто. І назва ця не дуже правильна, але так уже склалося… Світло саме себе створило, але відтворила його одна юнка. Хочеш знати, як це було?

— Звичайно, — зачудована, Світлана підвела своє ніжне личко до Олеся — вони якраз стояли на головному майдані міста, де вдень вирував, шумів, перегукувався та перелаювався гомінливий торговий люд, а вночі царював спокій. Перламутрові відблиски нічного світила падали на її коси, нічим не покриті, на вуста, трохи припухлі від цілунків, її очі сяяли, і король, закликавши на поміч усю свою витримку, дивом пригадав, про що ж він говорив.

— О, так. З давніх-давен на цій землі жили люди — працьовиті, розумні та добрі. Вони шанували всі звичаї мудрі, а немудрих зрікались, у спокої й мирі ростили своїх дітей, і все було б чудово, якби не оволоділа їхніми серцями жадоба збагачення. Це трапилось не відразу, а поступово, покоління за поколінням вони втрачали світлий дар чесної праці і натомість здобували собі, старанно плекаючи в серці, жадібність, мстивість та заздрість. Вже ніхто не бажав трудитись, а лише відняти у більш удачливого, чи ще допоки працьовитого свого сусіди все майно, і з того жити — це стало вінцем їхніх мрій. З їхніх душ зникло Світло — вони задушили його у собі, поховали, в надії, що його ніхто не потребуватиме, але прорахувались. Бо Світло Небесне, забачивши, як паплюжать ті люди його світлі паростки, вирішило скарати нечестивців, і пішло від них. Зовсім. І на світі запанувала темрява. Зникли сонце і місяць, зорі і блукаючі вогники, суцільний морок настав скрізь, і не стало ні дня, ні ночі. Не лишилось нічого, що могло б якось зарадити людям і освітити їхнє життя. Спочатку люди дуже від того страждали, та потім звикли потроху, навчилися ватри палити, і так собі жили. Вже люду не бракувало світла, бо пішли з життя ті, котрі хоч щось про нього пам’ятали, а решта просто не знали, що світло існує. Якщо ти живеш у пеклі, не маючи змоги бодай із чимось його порівняти, ти щиро вважатимеш, що це рай. За довгий, безкінечно довгий час, проведений у темряві, зір у них став як у кішки, слух як у кажана, вони пристосувались до мороку, звикли, і продовжувалось таке їхнє животіння не одну сотню літ. І ось, одного разу…

— Сімсот сорок п’ять років тому.

— А ось і ні, — всміхнувся підказці і Лані Олесь. — Сімсот п’ятдесят років тому одній юнці, доньці лихваря, який, якби і знав щось про світло, то вважав би ним лиш блиск золотих монет, що їх карбували навпомацки, привидівся чудернацький сон. Тій дівчині снилось, що йде вона лісом, а в небі над нею висить неймовірний розпечений диск, і від того їй стало так тепло, так файно, що, прокинувшись, вона вирішила дізнатись, що ж то могло бути. Вона довго шукала людей, які могли б витлумачити це видіння, проте так і не знайшла, вона гортала старовинні рукописи, але всі вони були не настільки старовинними, щоб допомогти їй у тому. Вона терпіла поразку за поразкою, але руки не опустила, і не здалася — так їй хотілося, щоб і всі її одноплемінники побачили те божественне світло, відчули таке ж тепло і захоплення, яке зійшло на неї, нехай і не наяву. Йшов час — настала пора дівчині віддаватися, проте вона не бажала того, бо навколишній світ ставав все жадібнішим і корисливішим, а поміж парубків, які до неї сватались, хоч і було чимало гарних, проте геть не було чуйних та ніжних, і всі вони любили не її, а таткові гроші — юнка це відчувала. Крім того, мрія побачити світло, що струменить із неба, не тільки не полишила її, а ще й укорінилась глибоко в душі, і через це дівчину вважали дивакуватою.

Погляньте-но тільки на цю дивачку Світлану! Як заноситься! Думає, що краща за всіх!

— І що ж було потім?

— А ти така нетерпляча? — цілуючи Лану, піддражнив Олесь і засміявся.

Ти й уявлення не маєш, наскільки нетерплячою я буваю.

— Так. З терпінням у мене проблеми.

— Неправда, — серйозно заперечив король. — Думаєш, я не знаю, що ти просиділа біля мене майже цілу добу? Що це, як не терпіння?

— Є одне слово, — так тихо, що, прошелести десь вітерець — і Олекса не почув би її, зізналась Лана, — та я боюсь його вживати. Колись я думала, що втратила це почуття назавжди.

Було темно — не так безпросвітно, як у тій легенді, що її оповідав Олесь, та все ж досить темно для того, аби, побачивши розчулення в його очах, Лана миттєво зрозуміла, що вона просто не може цього бачити. Невже в неї виробився якийсь особливий зір? Зір серця?

— Е, ні, мій пане, не буде діла, — ніч, на відміну від дня, була свіжою і прохолодною, та Лана аж упріла, намагаючись відштовхнути від себе короля. — Спочатку скінчи оповідь про народження Світла, поцілунки — потім.

— Обіцяєш?

Ну як таке коротке слово може звучати настільки вкрадливо та інтимно? І як це її шкіра сміє вкриватись мурашками? Так, це холод — холод, і більш нічого. Тільки він, нічний птах, що торкається тіла прохолодним шовковим крилом, винен у тому, що руки і ноги в неї тремтять, а голос зривається.

— Обіцяю.

Все, що завгодно.

— Ну, добре. Все одно оповідь підійшла майже до кінця. Отже, наша дівчина, розмірковуючи над вадами і чеснотами своїх залицяльників, потроху перенесла ці роздуми, а згодом і висновки на всіх своїх одноплемінників, і відчула до них жаль. Вона їх просто пожаліла — за їхнє убоге животіння, за те, що не бачать далі власної скрині з добром, за те, що всі їхні мрії, всі їхні бажання зосередились на зляганні і ситій утробі. У мріях вона плекала прекрасні картини, сповнені любові й гармонії, і от, якогось дня, підібравши рукопис, котрим батько хотів вже комин розтопити, юнка прочитала у ньому про ті часи, коли на небі нічному сяяли зорі, а ранком сходило пресвітле сонце. В рукописі також було сказано, що Світло народиться наново лишень від чистої душі, котра зуміє запалити інші душі жагою сяйва.

— І вона зуміла.

— Так, їй це вдалося. Знову і знову, щоразу добираючи нові, барвисті слова, вона оповідала свій сон всім, хто погоджувався її слухати, а частенько — і тим, хто не погоджувався, і поступово приречені на морок душі краян почали змінюватись. Вони запалали не зразу — як не відразу сходить осяйне Сонце, спочатку вони зажевріли ледве-ледве, а потім прагнення до іншого, кращого життя, наповненого чистотою, охопило ті душі, мов полум’я лісової пожежі. Люди згадали — бо не можна повністю вбити у собі це — що таке співчуття й милосердя, ніжність і щирість, чуйність і віра, любов та вірність. І, тепер нарешті, сімсот сорок п’ять років тому, коли дівчина, здійнявши руки до чорного неба, молила Світло повернутись, з її долонь полилось чарівне сяйво. Воно освітило все довкола, і нажахані люди вперше роздивились як слід одне одного, побачили, що трава у лузі зелена, а небо не чорне, а блакитне, як…

— Твої очі.

— Кохана…

Позачерговий поцілунок трохи збив короля з пантелику, та він швидко відновлював контроль над собою і над ситуацією — риса, для монарха воістину неоціненна.

— А потім проміння, що струменіло з рук юнки, зібралось в потужний стовп і вдарило прямісінько в небесну синь. Так відтворилось сонце, а гарячі краплини, які воно розгубило, отрушуючись, перетворились на зорі — їх видно тільки у ночі.

— А як утворився місяць, мій королю?

— Місяць — то віддзеркалення блідого сонячного лику. Коли світило, втомлене за цілий день і зблякле від утоми, опускаючись за обрій, дивиться в люстро моря, водна гладінь відбивається на небі, і ми бачимо місяць. Так зроблено для того, аби люди знагла не злякалися, думаючи, що Світло зникло, знову розгнівавшись на них. Ось і все, чаклунко. А тепер негайно поцілуй мене, як і обіцяла!

— З охотою. Та спершу скажи, мій пане, чи мала ця дівчина ім’я?

— Так. Її звали Світлана.

Ось так — не більше і не менше, думала вона, повертаючись. Її звали Світлана — ту, котра повернула втрачене світло своїм краянам. Десь вона чула, пригадувала Лана, що ще до початку дев’ятнадцятого сторіччя церква вкрай несхвально ставилась до того, що дівчаток називали Марія — не годиться, мовляв, нарікати земних, грішних від народження жінок, ім’ям Пресвятої Богородиці. Особливо ж несхвальність церкви стосувалась селянок, бо, якщо серед вельможної знаті ім’я Марія все ж зустрічалось, то селянки, похрещені на честь Богородиці, траплялись не частіше за білих ворон. Схоже, з її іменням — абсолютно звичайним, стародавнім слов’янським, з тою лишень приміткою, що так зазвичай називали білявок, ситуація в Рутенії ще крутіша. Ніяких компромісів — ось, очевидно, гасло Ради Старійшин і її голови, сивовусого Світозара, чиє ім’я, само собою, ну ніяк зі світлом не пов’язане. Чоловічій шовінізм — ось що це таке, причому в чистому вигляді, вирішила для себе Лана, і все ж приємно, що жінка, шанована, як богиня, як мати Світла, носить однакове з нею ім’я. Ось тільки… вибратись звідси, як уже стає видно і без окулярів, буде ой як непросто. Слід, звичайно, поговорити з Олесем на предмет наявності янголів у їхній релігії, чи культі, чи віруванні, чи як там у дідька називається це поклоніння Світлу, але Лана була впевнена наперед, що нічого це їй не дасть. А ще вона бажала бути впевненою, що дійсно хоче звідси вибратись — переконувала себе у цьому, але виходило непереконливо.

Звісно, звертаючись сама до себе, просторікувала Лана, в тому світі її ніхто не жде, окрім, хіба що, Василя Петровича. Матері у неї немає, батька вважай, що немає, і ніхто з її численних коханців і сльози не впустить, якщо дізнається про її зникнення. Але, з іншого боку, там вона залишила багато з того, до чого прихильне її серце, як от, наприклад… Думки Світлани спіткнулись на ходу, як кінь, котрий підвернув ногу, і вона, мов той невдаха-вершник, полетіла в холодну прірву чіткого усвідомлення — вона не може дібрати прикладу. На чолі виступив липкий піт, так, наче вона справді падала, а серце закалатало, та так сильно, що, здавалось, підстрибувало в грудях аж до горла. Безжальна правда глянула на неї своїми порожніми очницями, змушуючи визнати, не відводячи погляду, що в серці раби Божої Світлани не лишилося ніяких прихильностей. Ні до кого. Немає ані людини, ані тварини, ані бодай кімнатної рослини, визнала Лана, яка щось значила б для неї. А що, як вона дійсно помре? Ось, наприклад, завтра, але не в Рутенії, звісно, а у своєму світі — хто заплаче за нею? Хто прийде на її могилу з квітами, хто поставить її світлину, із краєчком, переповитим чорною жалобною стрічкою, на свій робочий стіл? Хто запалить перед знімком свічку на сороковини? Тато? Дуже сумнівно. А більше нікому. Хіба що пан Стоян помолиться за її душу, але для спасіння цього не вистачить. Ну а тут, в Рутенії? Може, Олесь розстроїться чи Зоряна… А в радника з королевою в разі загибелі чужинки буде велике свято. Світозар? Цей теж зітхне з полегшенням, ще й зі значним, крокуючи коридором, що вів в її ложницю, і спиною відчуваючи чийсь погляд, міркувала Лана, хоча і спробує це приховати. Щось тут нечисто з головою Ради Старійшин, він не злюбив її саме після того, як король почав одужувати — чому? Мав якісь плани стосовно королеви, її хтів посадити на престол, а сам бути регентом при малолітньому королевичеві? Можливо, хоча й не схоже на правду — варто лишень згадати палаючі від радості очі Світозара, коли король нарешті опритомнів, хоча… хто їх тут розбере! Чорт, знову хтось дивиться на неї, подумки вилаялась Світлана, і озирнулась. Коридор, порожній, як і її душа, сміявся над нею своєю тишею, та все ж хтось бачив її. Хто це, цікаво? Ромко чи Світозар? Чи вони для таких цілей мають спеціально навчених шпигунів? Позаду нікого немає, вона готова що завгодно за це закласти, навіть голову. І все ж… Її бачать. Хто? І як? Втім, хоробро вирішила Світлана, прослизнувши в свою крихітну кімнатку і знімаючи намисто — вона так звикла до цих червоних коралів, що дивом дивувалась, як це їй раніше не подобались подібні прикраси, — нехай дивляться. Безперечно, власнику тих невідомих очей, чия фата-моргана, матеріалізувавшись у коридорі, поглядом свердлила їй спину, відомо, звідки вона повертається — ну і нехай! Кінець кінцем, нічого неподобного вона не зробила. Хоча, бачить Небо, не від нестачі бажання.

Отже, про прихильності та уподобання, нагадала собі Лана, роздягнувшись і вмощуючись у ліжку. Ясна річ, провести в цій країні все життя — то така кара, гірше не придумаєш, хоча за її гріх ледь не замала, та все ж… вона хоче назад. Туди, де падає сніг і їздять трамваї, туди, де, прикрашені сріблястими кульками та шоколадними цукерками, стоять в очікуванні свята пухнасті ялинки, туди, де в церквах співатимуть «Слава, о, Вишній», вона хоче до Львова та Києва — двох міст, які назавше поділили між собою її серце, вона хоче на батьківщину. І дарма, що насправді усім начхати, жива вона чи померла — вона жива. І народилась вона не в дивовижній, неіснуючій країні під назвою Рутенія, а там, де воліє бути похованою — на Україні. А Олесь… що ж, ніяке кохання не з’єднає вужа та їжака — то тільки в анекдоті від такої злуки родиться два метри колючого дроту. Крім того, король одружений. Жонатий. Не вільний. Як багато визначень для одного простого факту — Олекса має жінку.

Світлана торкнулась пальцями своїх трохи припухлих від поцілунків губ, і замислилась — Бог їй свідок, уперше за всі ці роки без Сергійка і сина, серйозно замислилась над тим, чи добре вона чинить, бажаючи чужого чоловіка. Ці роздуми настільки збентежили її, що вона в ліжку аж сіла від несподіванки — цей хід думок просто збивав її саму з пантелику. Так, позиція церкви в цьому питанні не дає ніякого простору для двоякого тлумачення. Жадати чужого — гріх, а добиватись чужого — гріх подвійний, бо бажання часто бувають несвідомими чи напівсвідомими, а ось дії такими не бувають, принаймні, у нормальних людей. Та що ж робити їй, чиє життя ніяк не вміщається в куцу схему «гріх-святість»? І що взагалі з нею коїться? Чому вона так гостро відчуває, що чинить погано, гуляючи та цілуючись із чужим мужем, чому терзається безплідним почуванням вини від того, що бажає того чоловіка, бажає більше, ніж хоче собі зізнатися — вона, яка раніше і слова такого не знала — «вина». Невже це нарешті обізвалось її хворе сумління? А вона, грішна, думала, що придушила його, мов ті краяни з Олесевої легенди — світло, так ні ж — як з’ясувалось, лишень приспала. В тому світі вона ніколи не оперувала архаїчними поняттями на кшталт «добре-погано», «морально-аморально». Її цікавили інші — «корисно-шкідливо», «вигідно-збитково», і всі вони розглядались крізь призму власної користі. І що ж тепер? Вона опинилася в країні, де користь, на яку вона може розраховувати, нічим їй не зарадить, де вигода — це як китайська грамота, і ніхто не годен розібрати, а що ж воно таке і з чим його їдять? Тут мало турбуються про вигоду, в усякому разі, про власну, приватну, і ставлять інтереси держави вище за власні. І стає зрозумілим, що король, який кохається із зайдою, яка мов з неба впала, не дуже придатний для керування державою. Кохається… Лана сіла на постелі, підтягнувши ноги так, щоб охопити коліна руками. Їй стало холодно і вона зіщулилась, немов полите крижаною водою цуценя. Щось занадто часто вона згадує Олеся та любов у якості словосполучення — ой, не до добра це! Та звідки, ну звідки вона взяла, що король її кохає? Нізвідки. Це все від манії величі та комплексу неповноцінності, якими вона страждає одночасно і в тяжкій формі! Помітно навіть їй, що подружнє життя монаршої пари не те, про яке складають солодкі сонети, ось король і вирішив трохи розважитись. А чом би й ні? Хто стане йому на заваді? Крім того, цілком можливо, що він почуває до неї вдячність за врятоване життя, сам же казав «Дякую», а вдячність часто плутають з любов’ю, дехто певен, що це одне і те ж. Тому не варто їй…

Кохана моя…

Чарівно, — зітхнула Світлана, підводячись з ложа, — тепер до сонму голосів, що звучать у ній, приєднався ще й тенор короля. Тенор… з чого це вона взяла? Вона ж не чула, як він співає, і геть не такий знавець музики, щоб безапеляційно робити подібні висновки. Дівчина підійшла до вікна, яке, чи то в силу особливої люб’язності будівельників, чи в силу їхньої недбалості було розташоване так високо, що підвіконня знаходилось якраз на рівні її носа, і подивилась на небо, рясно всіяне крупними зірками. Погожий буде завтра день, машинально відзначила вона. Чистий, безхмарний, як очі Олеся, коли він дивився на неї, тримав її руку в своїй, цілував…

Кохана…

Якщо це вдячність, то вона глуха. А якщо те, що вона почуває до Олеся, — проста хіть, то вона найнахабніша в світі облудниця, бо бреше сама собі.