Містичний вальс

Глава 13

Кожен ранок у плані пробудження тут помітно відрізняється від попереднього, подумала Світлана в напівсні, прокидаючись від того, що хтось термосив її за плече. Вона розплющила одне око і застогнала — Роман. Ну, звісно, цього й слід було чекати. Зараз, мабуть, прочитає лекцію про її неподобну поведінку і звелить триматись від короля подалі. Або забиратись геть. А може, він їй сниться, цей чорнявий опеньок? Лана розплющила друге око і здригнулась — та ні, не сниться. Що не кажи, а любов — велика сила, у Зоряни з личка можна воду пити, і що вона в ньому знайшла? Стривайте, як він там казав — змучене серце? Ну, писок у нього не дуже то змучений, більш до того йде, що вгодований, — єхидно, хоч і подумки, образила Лана радника й остаточно прокинулась. Чому бути, того не минути, а з його наполегливістю радник годен провести тут цілий день.

— Я хочу поговорити з тобою, чужинко, — сказав Роман спокійним, трохи сумним голосом, глибина якого породжувала асоціації з морською безоднею, таємничою і привабливою водночас. Як не силувалась Лана зберігати в собі неприязнь, хмарні сірі очі радника викликали в неї тривогу і якесь мимовільне співчуття.

— Говори.

— Не знаю, як ти сприймеш мої слова.

— І не дізнаєшся, доки не скажеш їх. Це ж так просто, — Лана зазирнула під покривало, пересвідчилась, що на ній та сама, довга, до п’ят, натільна сорочка, котру вона надівала вчора, і підвелася. Вихований Роман негайно втупився в стінку і промовляв до каміння, доки вона вбиралася:

— Я проти тебе нічого не маю, чаклунко. Навпаки — я твій вічний боржник. Ти врятувала Олексі життя, і скажи ти мені зараз «Помри за мене, Романе» — я зроблю це без жодних вагань. Тим болючіше мені говорити, та я мушу. Бо якщо не скажу я, втрутиться Рада Старійшин, і буде ще гірше.

— Гірше для кого, раднику?

На це провокаційне питання Роман не повівся.

— Що ти думаєш про нашого короля?

— Що вам із ним пощастило, — відказала Світлана, обмотуючи талію поясом-крайкою з китицями так вправно, немов усе життя тільки таке й носила. — А ти?

— А я вважаю, що кращого у нас уже не буде. Це неможливо — втратити його.

— Не втратите, — заспокоїла Лана. — Небезпека минула. Звичайно, треба ще буде зміцнити легені, гуляти багато, пити трави, але найгірше вже позаду. Що?

Роман відвернувся від стіни і дивився на Світлану так, немов хотів сказати «Нічого ти не розумієш».

— Покинь наше місто, чаклунко, — нарешті попрохав він. — Коли ти підеш звідси, до нас повернеться мир.

— Невже від такої маленької жінки, як я, так багато турбот? — удала, що не вірить, Лана. Радник насупився.

— Ти розумієш, про що я.

— Ромку, — насмішкувато протягнула дівчина, уперше дозволивши собі таке грайливе звертання замість офіційного «раднику» і задоволено спостерігаючи, як щоки бідолахи заливаються багряним, — ти взявся говорити — говори. Але відверто, як і належить мужчині!

— Добре, — від надлишку неприємних емоцій Ромко аж підстрибував, виглядаючи точнісінько як ображене в найкращих почуттях крабенятко. — Дай спокій нашому пану.

— Та я його начебто й не рухала, вашого пана.

— Ти теж мусиш бути відвертою.

— Згода, — дві пари сірих очей — сріблясті, мов річкове плесо, і темні, як дощове небо, одночасно скинулись, два погляди схрестились з дзвінкою безжалісністю шабель. — Буду. Я не покину ваше місто, раднику, із двох причин. Перша — це король. І друга — мені нікуди йти.

— То не проблема, — гаряче зашепотів радник, немов побоюючись, що хтось його почує, — я випишу тобі охоронну грамоту, з нею тебе приймуть у будь-якому місті Рутенії.

Випиши мені краще квиток на потяг до Львова.

— Це тільки друга причина.

Роман несподівано опустив очі — здався? Та ні, хто завгодно, лише не він. Такі не здаються.

— У тебе з королем не може бути нічого спільного!

— О, я впевнена, дещо ми знайдемо — якщо не спільне, то бодай те, що може нас поєднати!

— Постилалась би, чужинко, він має дружину!

— Дружину?! — Світлана звилася. — Яку?! Чи не ту, що я її не бачила жодного разу впродовж доби, коли її муж марив і всі вважали, що він помре? Ту, яку він жодного разу не покликав, ані марячи, ані тямлячи себе? Це про неї йде мова? То перекажи тій курві, якщо її побачиш, що її зворушливе піклування про долю держави нічого не змінило б! Якби в Олеся було щось заразне, вона підхопила б хворобу ще раніше, ніж у нього виникли б симптоми!

— Що виникло б?

— Ознаки хвороби не видні відразу, — пояснила дівчина вже тихіше. — Кілька днів або навіть тижнів людина може не знати про свою недугу і в той же час заражати інших.

— Це правда?

— Авжеж, — мстиво всміхнулась Лана. Радник зів’яв, як кинута на сонці зелена цибуля.

— І все одно — вона королева.

— Від народження?

— А який стосунок це має до справи? — Роман аж зуби оскалив, мов хиже звіренятко в обороні. Іншої відповіді Світлана й не потребувала.

— Та ніякої, я просто так спитала.

— Чаклунко, ти хитра, мов змія, але се тобі не допоможе. Що зробити, аби ти пішла звідси? Чого ти хочеш? Золота? Скільки? Назви свою ціну!

— Мою ціну?! — якщо Роман вишкіряв зуби, то Лана зціпила їх, і так розмовляла, цідячи слова крізь ті ґрати, як воду через сито. — А тобі ніколи не спадало на думку, раднику, що є речі, якими не торгують? Які не купуються і не продаються?

Та безліч таких речей, раба Божа Світлано, ось тільки ти до них не належиш. При всій моїй повазі, мала, згадай хоча б Крістіана та контракт із «Ойстрахфарм». Або, приміром, «Брітіш Медікал Ко» та симпатичного голову цієї корпорації, як там його… Стівен… Стюарт… зовсім із голови геть! Або ще був той француз, такий довгий, худий, мов жердина… Жан-П’єр… чи Жан-Поль… ну як його звали?

Господи, припини! Знайшов час!

Час сповідатись триває щомиті.

Я матиму це на увазі!

— І ти — одна з таких речей? То чим тебе можна здобути? Підкупити? Чи вмовити?

— Не трудися даремно, раднику. Нічого не вийде!

— Поживемо — побачимо, — це прозвучало як погроза.

— Я не звик устромляти меч у спину, тому попереджаю, чужинко, віднині ти — мій найлютіший ворог. Хоч я і захоплююсь тобою, — Роман низько вклонився і хотів вийти, та на порозі ледь не лобом зіштовхнувся з королем. Світлана з цікавістю спостерігала, як двоє чоловіків, схиливши голови і витягнувши шиї, розглядали один одного, немов задерикуваті півні. Першим озвався Олекса.

— Що ти тут робиш, Романе?

— А що, — без усякого пієтету відгукнувся той, — сюди і зайти не можна?

— Для чого ти сюди заходив?

— Для того ж самого, для чого ти півночі гуляв із чужинкою по місту!

На вилицях короля заходили жовна, довгі пальці рук стиснулись в кулаки. О, Ромко, ну що за інтриган, обурено, проте не без захвату подумала Лана. Такий талант марнується! Дійсно, це просто, як усе геніальне!

Варто лишень зганьбити її в очах Олеся, і проблема відпаде сама собою. Ось тільки чи повірить король?

— Якби я не був впевнений, що ти брешеш, Ромку, і не відав причини, яка спонукає тебе це робити, я вбив би тебе, — повільно сказав Олесь, і ця повільність, рівність його голосу переконала Лану, що жартами тут і не пахне.

— Ти можеш йти, друже, Зоряна шукала тебе.

— А ти, мій пане?

— А я ще побуду тут… трохи.

— Не треба, Олесю, — вигукнув радник, із відчаю опустивши всі шанобливі звертання. Він заклинав не короля, він благав друга дитинства, товариша в усіх хлоп’ячих іграх і побратима в іграх дорослих, чоловічих, із яким пройшов крізь вогонь та війну, бути розважливим. — Ти ж знаєш, чим се може скінчитись для тебе! Заради Рутенії — забудь про чаклунку!

— Не можу, Романе. І радий би — та не можу!

Похнюпившись, радник вийшов — у світлиці залишились Лана та Олесь.

— Я хотів побажати тобі доброго ранку, — втомлено мовив король. Дівчина засміялась.

— Роман, мабуть, теж того хтів.

— Ти мене не поцілуєш?

— Сподобалось? — сріблясто-сірі очі дивились на нього насмішкувато. — І рада б — та не можу, пробач. Мені суворо заборонено цілуватися з королем, який має жінку.

— Кого має?

— Королеву, мій пане.

— Ах, королеву, — Олекса підійшов до Лани так близько, що п’янкий запах трав, який незмінно супроводжував його — рути, полину, м’яти — їй дух забивав, і серце завмирало солодко і тривожно, і від аромату, і від близькості чоловіка — цього чоловіка. — Що ж, ти права. У мене є королева. Ось тільки жінки немає.

— Це гра словами, мій володарю.

— Це просто моє життя, світлячку.

— Дивуюся дивом, як із такою любов’ю ви та ваша дружина… королева, хотіла я сказати, пройшли оті випробування річкою та лісом? Якщо я вірно пам’ятаю, там обіцялось кохання до скону?

— Так, пам’ять добре служить тобі, — Олекса всміхнувся, і усміх той, невимовно печальний, зворушив Лану більше, аніж тисяча жалібних слів. — Дозволь, я дещо тобі поясню. Кохання — то вищий дар, то нагорода Світла, яка осяює твою душу, підносить тебе до синього неба на крилах, котрих ніхто не бачить, але вони є. Світло не роздає дарунки абикому і той, хто залюбився, може вважати себе обраним. І влада теж дар, хоча вона є одночасно і великим тягарем, а про кохання цього сказати не можна, — король взяв Лану за руку. — Я обдарований владою, а все і одразу мати не можна.

— Тобто ти…

— Королі не проходять випробування. Раді Старійшин відомо, що в противному разі з лісу тільки й знатимуть, що трупи виносити, а Рутенія за місяць залишиться без осіб королівської крові. Тут і мови не може бути про кохання.

— А про вірність, мій пане?

— Твої питання завдають болю.

— Отже, мають сенс. То що ж із вірністю?

— Я не зраджував королеву. І навіть не хотів цього — доки не побачив тебе.

— Тобто я в усьому винна?

— Ні. Світлячку мій, як ти могла подумати, що я перекладу на тебе бодай дещицю власної вини?! Ти тут ні до чого. Ти врятувала мені життя, і тепер воно належить тобі. Я собі вже не господар. Ти моя господиня. Я хотів би бути з тобою.

— Ні.

— Ти відмовляєш мені? Чому?

Бажала б я і сама це знати. Картина, варта увіковічення — в розпусниці прокидається сумління.

— Ти не хочеш мене?

— Мій пане…

— Я маю ім’я!

Кумедно. Те ж саме я постійно повторюю Світозору і Роману, та вони не дочувають. Інших звертань, окрім «чужинко» та «чаклунко», вони й вимовити не в змозі.

— Олесю…

— Я хотів погуляти з тобою трохи, — не дивлячись на неї, сказав король. — Хотів, щоб ти подивилась на наше місто вдень. Я показав би тобі ті вулички, де пройшло моє дитинство, і…

— Стривай, хіба твоє дитинство пройшло не в палаці?

— Ні, дякувати Світлу. Я був третім сином у сім’ї, і ніхто не вірив, що я дочекаюсь престолу. Тому мене віддали годувальниці — вона ще жива, хоча і дуже старенька. Я б тебе з нею познайомив.

Лана порахувала дещо в голові.

— їй років сорок вісім?

— П’ятдесят.

— Важкий випадок. А що сталося з твоїми братами?

— Стрий — це старший — загинув на війні, а середній, Гурій, помер через кохання.

Світлана ледь не спитала, чи не від сифілісу, часом, помер той Гурій, але вчасно схаменулась і промовила лиш:

— А як це сталося?

— Він вирішив пройти випробування. Зі своєю королевою. Рада Старійшин довго не давала на те згоди, але Гурій уперто стояв на своєму — або так, або він не візьме ні шлюбу, ні корони. І вони мусили погодитись — так неохоче, якби ти знала!

— І?

Ти ж знаєш сама, раба Божа Світлано, навіщо ж питати?

Нехай скаже. Я хочу це чути від нього.

— Своє випробування він пройшов. Слабкою виявилась королева.

— Настільки слабкою, що не побоялась піти в ліс, знаючи, що її там чекає?

— Не мала вибору, — пояснив Олесь. — Якщо хтось із королівського подружжя зголошується на випробування, інший повинен слідувати за ним, або відмовитись від будь-яких зазіхань на корону. Крім того, королева могла щиросердно помилятись, приймаючи своє захоплення та повагу за дар Світла. Бо це ще не любов.

— А що любов?

— Світлано…

— Мій пане?

— Хочеш, я заспіваю тобі пісню про те, що є любов?

— Звичайно, — Лана відняла руку, що вже аж пашіла від тепла Олесевих долонь. — А пісня гарна?

— Не знаю. Її співають наші хлопці своїм любкам, коли залицяються до них, тому, я думаю, хороша вона чи ні, слід питати у дівчат. Тож слухай.

Може, ця пісня не так би вразила Лані душу, якби не голос короля. Як він співав! Той спів лився, немов розплавлений кришталь, виблискував іскорками, наче сніг на гірських вершинах, пестив ніжно, як мамині руки, і дзвенів, як срібні різдвяні дзвіночки, що раз на рік закликають янголів у гості до своїх підопічних. Те, що вона плаче, Світлана зрозуміла лише тоді, коли гарячі, солоні сльози потекли по підборіддю, і Олесь кинувся їх заціловувати, примовляючи: «Ну що ти, люба, не плач. Не треба, ладо моє!» Він знімав ті краплинки губами, ще щось шепотів — що саме, вона не дослухалася, бо від дотику тих губ їй робилось погано — і добре, водночас.

Того, як король всадовив її на ложе, Лана не пам’ятала, того, як вкладав їй під спину згорнуте рядно — теж, і отямилась вона, коли Олекса, востаннє поцілувавши її, зник. Та не встигла вона протестуюче квакнути — а тільки жаб’ячі звуки нині відтворювала її горлянка, як Олесь повернувся, тримаючи в руках срібний кубок.

— Що це? — слабко спиталась вона.

— Приворотне зілля, — пожартував король, з великим полегшенням відзначивши, що Лана вже не плаче. — Хочу приворожити тебе, хочу, щоб ти відчувала до мене те саме, що і я до тебе.

— Дивись, як би невдовзі не довелось давати мені відворотне зілля.

На смак вино було дивною сумішшю кагору та мускату, а пахло воно як розтерті між пальцями пелюстки чайної троянди. Лана примружилась, ковтаючи цей нектар. Вона трохи соромилась того вибуху емоцій, і нерішуче почала:

— Сама не знаю, що на мене найшло, Олесю.

— Ні? А я хотів би, щоб знала. Скажи це…

— Не можу, — Світлана жахнулась словам, які вже готові були зірватися в неї з язика чи — не більше, аніж звістці, що в місті лютує чума. — Не можу, Олесю. Вони… ці слова… належать одному чоловіку, і я…

— Де він, той чоловік? — різко спитав король, але Лана не образилась, бо різкість цю віднесла — і абсолютно правильно — не на свій рахунок.

— Убитий?

— Ні. У нього була та ж сама недуга, що і в тебе, просто розвилась швидше, і я не встигла… мене навіть не було в місті. Він помирав — а мене поруч із ним не було.

— Розумію, — Олекса відвернувся. — Ти врятувала мене, щоб сплатити борги?

— Я врятувала тебе, щоб ти жив!

— Мій світлячку, так не можна, — король знову зазирнув у її обличчя. — Не можна ховати серце з небіжчиками. Не можна ненавидіти світ за те, що він живий, тим часом як ти почуваєшся мертвою. Повір, ти скажеш ті слова. Мені.

— Навіщо?

Від безнадійної туги, яка прозвучала в цьому питанні, Олесь здригнувся.

— Бо я так хочу.

— Ну, що ж, — Лана допила вино і підвелася, — причина вагома. Чи це наказ?

Ноги ще погано слухались її, тремтіли, тремтіли і руки, коли вона подавала порожній кубок королю, та на личку, захмареному спогадами, почали оживати очі — Олекса гадав, що це хороший знак.

— А ти послухалась би мого наказу?

— А чим загрожує мені непокора?

Олесь теж підвівся, відставив кубок на стілець, і прошепотів щось на вушко Лані. Шепіт приємно зігрівав витончену вушну раковину дівчини, а її тоненькі, мов шовкові шнурки, чорні брови злетіли до коренів волосся, коли король завершив мову.

— Отакої! То це погроза чи пропозиція? Нікому цього більше не кажи, мій пане, бо матимеш у королівстві цілу купу злісно непокірних панянок! І хто їх зможе звинуватити? — Лана мрійливо зітхнула. — Тільки не я. Якщо ти говорив серйозно, обіцяю опиратись твоїм наказам до кінця життя. А тепер ходімо — познайомиш мене зі своєю годувальницею.

Тримаючись за руки, мов школярики, вони з Олесем вийшли із палацу — усі, хто траплявся на їхньому шляху, включаючи й Романа, старанно робили вигляд, наче вони прозорі — і побрели через майдан, на якому король розповідав Лані про відтворення Світла, до урочища ткаль, де жила його годувальниця, мама Ганна, як називав її Олесь. Лана спиталась, а де ж його рідна мати.

— Померла при пологах, — відказав він. — Разом із немовлям. Я нині мав би сестру. Мені три роки всього було, я майже не пам’ятаю неню — щось збереглося в пам’яті, якісь уривки снів, і все. Чомусь пригадуються теплі руки, сміх і сяйво її волосся. Найперше світло, яке я бачив у житті.

Синку, маленький… ти і цього не бачив. Моє волосся темне, як ніч, що для тебе так і не закінчилась ранком. Три роки… мало, так. А твого життя було три хвилини.

Урочище, де жили ткалі, було густо засіяне вибіленими хатками, і виглядало чистеньким, мов ті шмати світлого льняного полотна, які тріпотіли від вітру, підвішені на гіллях дерев біля осель, вочевидь, для вибілювання під сонячним промінням. Вузька ґрунтова доріжка, чи, ліпше сказати, широка стежка, примхливо звиваючись, петляла між тими хатинками, і раз у раз із подвір’я хтось окликав короля. І чи то звучав ніжний, мелодійний жіночий голосок, чи дзвінкий дитячий, чи басовитий чоловічій, що вигукував: «Здоров'я та моці, мій пане!», Олесь зупинявся і з усмішкою, у якій не було і краплини фальші, вітався зі своїми підданими, питався за їхнє здоров’я, за їхні родини, жартував, згадуючи своє босоноге дитинство, в якому він усім називався сином ткалі Ганни… Він пам’ятав кожну травинку на тій стежці, якою вони йшли, і найдрібніше малятко, яке і вродилось з рік тому, коли його тут уже і в спомині не було, міг назвати по імені. Світлана розуміла, що це безглуздо, наївно і небезпечно — плекати в собі такі почуття, та вона до нестями пишалась своїм королем. Своїм Олесем. Своїм…

Схаменися! Зараз ти скажеш це слово!

Подумки можна, Господи. Своїм коханим. Любчику мій…

Неймовірно, та ледь вона встигла додумати се до кінця, прямуючи вже до останньої хатки в цьому кутку, як Олесь зупинився, взяв її за руку, повернув до себе, і такий тріумф спалахнув у блакитних очах, що Лана аж примружилась — їй здалося, що на мить вони із блакитних стали золотими. Він відчув. Він зрозумів. Як? Як?! На це питання відповіді у Лани не було.

— От бачиш, — прошепотів король, — це зовсім не страшно. Ти можеш сказати це вголос. Скажи це, кохана…

Так не буває. Хай йому грець, так просто не повинно бути! Не можна залюбитись у чоловіка, про якого ти знаєш тільки титул, ім’я і те, які в нього сідниці. Не може бути, щоб вона закохалася в цей голос, коли вперше почула його, і в ці руки — коли Олесь вперше торкнувся її пальців своїми, такими витончено-довгими, такими аристократичними, королівськими, і в ці очі — коли він підвівся їй назустріч, і підвів очі, і їй здалося, що вона падає в небо… Падає в небо — ну що за маячня! Очі, руки, голос… вона ж не в анатомічному музеї! Що се за розбирання любові на складові? Це неправильно! Що ще вона не згадала? Руки, ноги, зуби? Се як лекції з анатомії, котрі читали їм, аби вони, майбутні провізори, добре вивчили, як впливають ті чи інші ліки та їхні побічні ефекти на внутрішні органи людини. Але Олесь — не манекен із розкритою грудною кліткою. Він її біль, це правда, гіркувато-солодкий, як мед, біль, і… він просто прекрасний. Вона дивиться на нього очима серця, він дорогий їй — чи це жалість породила кохання, чи те кохання, вже давно народжене, нагло окупувало її беззахисне серце, Лана не відала. Вона лиш дивилась жадібно на схилену перед нею в очікуванні вироку русоволосу голову… о, так, не забути б ще волосся — на вигляд таке начебто непокірне, жорстке, і таке гладеньке на дотик — мов шовк! І ще вуста, цю їхню манеру складатись у найрізноманітніші усміхи — провокаційні, лукаві, завзяті, бентежливі, дражливі, і при цьому ніжні — ніжні завжди. А ті цілунки — в покоях та у нічному місті… ой, файні ви, місячні нічки, залиті блідим віддзеркаленням сонячного лику, із небесами, покропленими золотавими бризками, та чоловіком, якій обіймає тебе так, наче кохає! Наче… Сірі очі, неймовірно прохальні, зазирнули прямо йому в душу.

— Олесю…

— Так уже не терпиться, га? — почувся за спиною Лани лукавий жіночий голос, грудний, але з дзвінкими сріблястими переливами. — Ну то, бачу, не такий ти і хворий, як те мені казали!

— Мамо Ганно! — сміючись, Олесь кинувся в обійми високої, ставної, дуже просто одягнутої жінки, яка схрестила на його спині довгі, повні руки, мов пташка, що намагається боронити своє пташеня. — Казали вам, аякже! Хоч не ганьбіть мене перед чаклункою! Чи я не відаю, що ви з палацу не вилазили, біля мене просиділи дві доби, аж поки…

— Поки той підтоптаний старий дурень не сказав, що ти помираєш, — зітхнувши, продовжила «старенька» годувальниця, яка у свої п’ятдесят без жодних пластичних операцій виглядала на тридцять п’ять, і Світлана якось так відразу, з контексту зрозуміла, що мова йде про Світозара. — Тоді я пішла. Не могла, синку… хотіла залишитись до кінця — і не змогла на те дивитись. Як подумала, що ти конатимеш, а я, безсила, стоятиму поруч, і нічим не зможу зарадити, так ледь серце не зупинилось. Мене Ромко з покоїв майже виніс. Обіцяв дати знати, коли будуть зміни — будь-які, і таки дотримав слова. То се ти, юнко, — мама Ганна нарешті розімкнула обійми, запхала під білу хустку з вишитими на ній рожевими трояндами непокірне темно-каштанове пасмо, колір якого підозріло нагадував чуприну радника, і глянула на Лану пронизливими темно-сірими очима, — врятувала від смерті мого Олеся?

— Так, пані, — почала було та, але договорити не встигла, бо годувальниця підійшла до неї ближче і без жодного звуку опустилась на коліна, обійнявши Лану за ноги так, що та не могла ані вивільнитись, ані підняти жінку. І тоді дівчина зробила те єдине, що могла — нахилилась і теж обійняла пані Ганну. Цей жест годувальниці сказав Світлані більше, аніж сотня вдячних слів, видушених королевою.

— Не дякую тобі, зоре моя, — прошепотіла жінка, — бо ще таких слів не написано, що все виказали б, та знай одне — тепер я маю доню.

— Та зведіться ж, — Лана ледь не плакала. — Мамо….

Ганна послухалась і піднялася, взявши Лану за руку і проводячи її ближче до своєї оселі. Надворі, під вікном хатинки стояв дерев’яний, грубо виструганий стіл, а навколо нього — довгі, з поверхнею із однієї дошки, ослони.

— Сідайте, — махнувши рукою в бік тих лавиць, сказала жінка, — я миттю. Зараз буде частування.

— Яке ще частування? — скрикнула Лана, та Ганна вже зникла у низеньких дверях хатинки. Олесь засміявся.

— Не старайся, її не зупинити. Мама Ганна не заспокоїться, доки не виставить на стіл все їстівне, що водиться у хаті.

Стіл дійсно заростав наїдками із вражаючою швидкістю. Медові стільники у великім глинянім полумиску, молоко, сир, свіжі, щойно збирані вершки, абрикоси розміром з кулак дорослого мужчини, домашній хліб — о, за той незрівнянний, духмяний аромат і півжиття віддати не шкода! — та ще й малина — стигла, соковита, кольору звабливих жіночих губ! Лані якось враз пригадалось, що зранку вона не снідала.

— Неймовірно! — вигукнула вона, підчищаючи дерев’яною ложкою залишки малини зі своєї миски. — Ніколи раніше не їла таких запашних ягід! У нас вони зовсім інакші.

— У вас — це де, чаклунко? — уточнила годувальниця, теж, очевидно, не маючи потреби дізнаватись Ланине ім’я. Дівчина знизала плечима.

— Мене звуть Світлана.

— Серйозно? — Ганна чомусь прийшла в телячий захват. — А Світозар знає?

— Я сказала йому.

— Його грець не вхопив? Міцний дідуган!

— Мамо!

— Все, синку, мовчу, — спохватилася ткаля. — Я так, просто… а що, як раптом — диво? То де це «у вас», Світлано?

— Там, звідки я прийшла.

Яке питання, така й відповідь, га, раба Божа Світлано?

Господи, якщо будеш гакати, тебе не зарахують до Гарварда, не кажучи вже про Оксфорд і Кембридж. Там не в пошані студенти, які не вміють будувати речення.

Лана звела очі від залишків малини і помітила, з якою ніжністю позирає на неї Олесь. Ще було щось у його погляді — трохи іронічне, якась незлоблива насмішка, а позирав він на її вуста. Усміхнувшись, дівчина піднесла пальці до куточків вуст.

— Що, заїлась?

На пальцях дійсно виявився малиновий сік. Лана безпомічно огляділась навкруги — нічого підходящого, щоб витерти руки, вона не помітила.

— Зараз, донечко, — пані Ганна, схопившись, хотіла вже побігти до господи, — я принесу якийсь рушник. Треба було б тут же…

— Не треба, мамо, — тихо сказав Олесь. — Не переймайтесь.

Йому навіть не довелось підводитись — він сидів напроти Лани, тому лише трохи піддався вперед, взяв її замурзані пальчики і підніс до губ. І все неначе стихло — немов ураз відійшло на задній план гомінке місто, розтушоване, мов на старовинній картині, димком солодких мрій. Крізь неї наче струм пропустили, здивовано подумала Лана, тому її паралізувало. Вона сидить, не в силах відняти руку, не може відвести очі, і пропадає — пропадає… Годувальниця кашлянула і підвелась.

— Я, мабуть, все-таки сходжу за рушником.

Коли пані Ганна повернулась до столу з білим, рясно розшитим по краях червоними півниками, рушником, Лана вже опанувала себе і висмикнула руку. Олесь сидів із невинним виглядом янголятка, у якого раптом стали пробиватися ріжки. Червоні нитки на півниках були того ж густого, малиново-червоного кольору, що й шитво на її сорочці. Годувальниця теж звернула на це увагу.

— Червоне і чорне, — задумливо мовила вона, проводячи порепаними, від, мабуть, кілометрів тонких ниток, пучками по рукаву Світлани. — Кохання і смерть. Сенс життя і його кінець. Сама гаптувала?

Авжеж. Розкажи, раба Божа Світлано, як ти ночей не спала, ці рукава розшиваючи. Чи ти на щось інше витрачала свої ночі? Що ти взагалі вмієш робити корисного? Нічого!

Господи, оце вже наклеп! Я вмію в’язати.

Справді? То, може, зв’яжеш що-небудь на «біс»?

— Звісно, сама, — озвався Олесь із такою впевненістю, що у Лани просто духу не вистачило заперечити. — Хто ж за неї вишиє особливий магічний візерунок?

— То правда, — погодилась пані Ганна. — Ніхто. Якщо хочеш, щоб щось, створене тобою, мало силу і віру, вкладай у роботу всю душу — і благословення Світла не полишить тебе.

Та вони тут всі філософи, зчудувалась Лана, пригадуючи, як попервах усі і все здавалось їй ледь не примітивом. Випещена цивілізацією зверхність дівчини почала поволі зникати. Тим часом пальці годувальниці перемістились до комірця.

— О, а тут наші кольори, синку, ти бачиш? — вигукнула та у захваті. — Життя і ніжність. Як на знамені!

Життя — це, певно, зелений, ну, а ніжність — рожевий, м’який, як перша звістка від ранкової зорі, що лагідним, полохливим промінцем пробиває сіріюче на світанні небо, всміхнулась до себе Лана, ось тільки… який же в Рутенії прапор? Вона не пам’ятала. Так, тріпотіло щось на вітрі, на шпилі вежі королівського палацу, і здається, те щось було зеленим, яскраво-зеленим, мов щойно народжена травичка, а далі… Що ще було на цьому знамені? Щось рожеве? І що саме? Як вона не силувалась, а пригадати не могла.

— Поглянь туди, — тихенько порадив Олесь, киваючи в бік палацу; він знову — уже вкотре! — прочитав її думки, і Лана запитала сама в себе, то хто ж тут чаклун. Проте послухалась, повернула голову, і в ту ж мить порив вітру так люб’язно і рівно розгорнув полотнище прапора, ніби робив це спеціально для неї. І хоча від урочища ткаль до замку Олеся була чималенька відстань, якимось дивом — ще одним, черговим дивом, Лана побачила в центрі зеленого прапора біле коло, у ньому — меч, вістрям униз, обвитий стеблом троянди, чия квітка так ніжно притулилась до держака зброї, немов цілувалась з ним. Стяг пробув розгорнутим достатньо часу, аби Лана роздивилась його як слід, а потім спав, і за мить затріпотів знову, тільки вже не розгортаючись. Дівчина повернулась до Олеся.

— І що це означає?

— Зелений колір — се колір життя, як ти, безперечно, знаєш. Він символізує щорічне відродження природи і закликає до постійного оновлення нашого внутрішнього світу. Білий — колір чистих помислів, коло ж нагадує, що будь-який цикл має бути замкненим, і те, що ти пустив у цей світ, рано чи пізно вернеться, зустрінеться тобі на твоєму шляху. Меч, — помітно було, що король пишався прапором своєї країни і отримував задоволення і від своїх пояснень, і від того, як уважно слухає їх Лана, — опущений вістрям до землі, означає «Зброя тільки для захисту», а троянда, що обвиває його, каже: «Кохання сильніше меча». Все дуже просто.

— Так.

Як і все геніальне.

— А коси, леле! — ніяк не вгамовувалась Ганна. — Ти тільки поглянь на ці коси, синочку! Вони ж сягають колін.

— Я бачу, — стримано відказав Олесь, та від його стриманості на Світлану аж жаром пахнуло, і, не інакше, як від того жару зайнялись її щоки — а чому б іще? Вона давно перестала червоніти, соромлячись, вона забула, як це робиться, аж доки не потрапила в цю дивовижну країну, де спалахує раз у раз, мов дівчинка-школярка, і, здається, звикає до цього. Лана опустила очі, та панегірики її неземній вроді на цьому не припинились.

Щиро кажучи, волоссям Лана дійсно могла пишатись — і пишалась. Завжди. Довге, густе, товщиною в руку дужого чоловіка, блискуче і шовковисте, воно, крім того, дуже норовливо поводило себе на Ланиній голові — жило, можна сказати, як собі хотіло, ні з ким та ні з чим не рахуючись. Власне на голові воно було пряме, без натяку на хвильки чи кільця, зате від шиї, рішуче розпрощавшись із прямотою, волосся починало завиватись, та не як-небудь, а локонами, на заздрість іншим дівчатам та до захоплення мужчин. Лана згадала Сергійка.

Заради твого волосся можна померти.

А стриженою ти мене розлюбиш?

Ніколи в житті!

А лисою?

Кохана, ну що за питання? Я кохатиму тебе будь-якою, бо ти — це ти.

Отож. Тому краще живи — заради мене і моїх кучерів.

— Це ж який гарний зв’язок зі Світлом!

— Який що? — спам’ятавшись від спогадів, Лана поглянула на годувальницю здивовано. Та, в свою чергу, не зрозуміла питання.

— Як се? Хіба ти, доню, не для того носиш коси розпущеними? Це ж дозволено тільки чаклункам і дівкам в день весілля.

— Так, так, звісно. Я просто замислилась. Зв’язок зі Світлом, — Лана дещо із запізненням пригадала, що з давніх-давен, а деякими особами ще й до сьогодні (до якого сьогодні?) волосся, особливо жіноче, вважалося своєрідним жмутом антен, що забезпечували зв’язок із Космосом. А деякі щиро вірили, що простоволоса заміжня жінка накликує неврожай, хвороби та пошесті.

А ти заміжня, раба Божа Світлано? Дивно. І коли ти тільки встигла заміж вискочити? І, головне, за кого?

Господи, тепер я розумію, чому я маю з тобою такий гарний зв’язок. Практично ніколи не буває зайнято!

Усе залежить від оператора.

У Божому гласі Лані почувся смішок.

Щось ти, Творцю мій, сьогодні грайливий.

А ти що думаєш, раба Божа, я весь час сиджу насуплений, такий, як ото мене на іконах малюють? Вічний страждалець за грішний рід людський і вічний докір своїм виглядом тому самому роду? Нічого подібного! Я не такий! Може в мене бути просто добрий настрій? Хороша погода, янголи файно співають, в Рутенії спокій і мир…

До слова, про Рутенію. Скоро я виберусь звідси?

А Бог його знає.

За цими словами Господь відключився.