Містичний вальс

Глава 15

Вони мовчки вийшли з міста. Борислав, котрий стояв на воротах, провів чужинку злостивим поглядом. Якось швидко забулося, що вона виконала його прохання-благання, і врятувала короля, пам’яталось лиш те, що з цією чаклункою король зганьбив честь свого роду, зрадив обов’язок і королеву. Лана ці вогняні стріли, що летіли з очей юнака, відчула спиною, але не озирнулась — навіщо? Мовчи, навіть коли тебе питають — виправдання є визнанням вини. По містку вони перейшли через Змійку і довго, так само в тиші, брели до Чорного лісу. Сердитий, але теплий вітер-наглядач штовхав високі трави в спину, і ті слухняно кланялись їм у пояс; високе синє небо аж дзвеніло від своєї кришталевої прозорості, і гіркуватий аромат рути здіймався у повітря так густо, що ввижалось, ніби від квітів йде димок… Вони дійшли до узлісся, і тільки тоді Лана помітила, що галявина, на яку вони вступили, якась дивна — невеличка, поросла травою, як і все тут, але з кількома крихітними, лисими горбочками, схожими на… перш ніж Світлана усвідомила, на що ж вони схожі, Олесь вилаявся — що траплялося із ним украй рідко, схопив її за руку і глухо наказав:

— Ходімо звідси!

— Що таке?

— Ходімо, кажу тобі!

— Це цвинтар?

— Так, — на лиці короля проступила така мука, що Лана ледь не заплакала. — Цвинтар. Я так замислився… пробач. Я не повинен був вести тебе сюди.

— Кого ж ви тут ховаєте? Дітей? — дівчина окинула оком крихітні могилки. — Ні, не просто дітей, а немовлят, я вгадала?

— Не зовсім. Якщо підеш зі мною, я розкажу тобі. Тут не місце для балачок.

Лана кивнула. Вона і сама відчула, що спокій, умиротворення, яке зійшло на неї ще мить тому, зникло без сліду. Душу охопили важкі відчуття — їй марились стогони, ридання, благання і крихітні ручки, схрещені в одвічному жесті захисту — жесті, який так і не зміг нікого захистити. Бредучи за Олесем подалі від того заклятого місця, вона здригалась, все намагаючись вкутати шию в той кожушок без рукавів, що його накинув їй на плечі Олесь — а був же літній, спекотний день. Вони нарешті зупинились — десь посеред поля, і Лана безсило опустилась прямо на зігріту сонцем, розпашілу від млосного літа землю, почуваючись так, ніби тяжко працювала цілу добу, без сну та їжі. Трохи повагавшись, Олесь сів поруч і поклав долоню Світлані на плече.

— Ти впевнена, що хочеш це почути?

— З тих пір, як я з’явилась тут, я ні в чому не впевнена, мій пане, — гірко відказала Лана, пестячи пальцями суцвіття рути. — Та, не знаю, звідки в мене взялося таке враження, але воно взялося — і я думаю, що повинна це почути.

— Ну що ж… ти зробила свій вибір, не маючи його, як і я колись, — король зітхнув. — Ти ніде не бачила в нас цвинтаря для дорослих, чи не так? Звернула на це увагу?

— Звернула. І спиталася Зоряни.

— Не мене?

На зблідлих губах Світлани промайнув усміх.

— В тебе багато справ державної ваги. З того, що вона пояснила мені, я зрозуміла, що ви спалюєте своїх мерців.

— В Рутенії люди живуть довго і помирають рідко, — долоня короля перемістилася з плеча їй на шию; довгі пальці ковзнули по підборіддю, Лана трохи відкинула голову і завмерла на мить, насолоджуючись цим дотиком. — А коли вони все-таки йдуть від нас до вічного Світла, ми віддаємо їх вогню, одному з його втілень. Але ті, хто ніколи не бачив світла, не можуть бути спаленими. Щойно ми з тобою відвідали цвинтар небажаних дітей.

— Яких?

— Небажаних.

Лана не знала, як це сталося, але все подальше вона зрозуміла без будь-яких пояснень.

— Там усього… кілька могилок.

— Чотири, — уточнив Олесь. — Се рідко буває, дуже рідко, проте все ж таки трапляється. Це наш сором, наш біль, це тавро на чистому чолі Рутенії, та від сього нікуди не дітись.

Нікуди.

— У нас вважають — якщо дитину не хоче батько, вона народжується жорстокою і грубою; якщо вона не бажана для матері — вона вродиться підступною і ницою; усі підлоти чинитиме крадькома, не підводячи очей. Але якщо дитятка не бажають обоє батьків, воно не народиться взагалі.

— Себто як? Мати буде вічно вагітною?

— Ні. Я неправильно пояснюю, мабуть… Навпаки, малюк прагне якнайшвидше полишити ту утробу, яка не хоче носити його; він не бажає чути над собою биття того серця, яке лишається холодним до нього, тому і родиться завчасно. З тих чотирьох… одне лише встигло ковтнути повітря, а інші… родилися мертвими.

— Знаю. Я знаю, Олесю, та я… я думала інше. У нас… жінки, які не бажають дитину, вони… йдуть до лікарів, і позбавляються від неї рано… на третьому місяці десь.

— Жахливо. Твій світ божевільний, чаклунко.

— Це точно.

— А ти?

— Я? — Лана здригнулась. — А що я?

— Що сталось із твоїм сином?

Вона не стала питати, звідки він дізнався, і не намагалась визнати, чому вирішив, що то був син. Вона просто притулилась щокою до його плеча і почала оповідати, дивлячись на ліс, чорний, як і її спогади.

— На світі є одне місто, Олесю — прекрасне, магічне місто, застигла у камені симфонія краси. Я жила там певний час, і там зустріла своє перше кохання… велике кохання. Ми вчилися разом, і думали побратись, і все було б чудово, якби не те, що я вважалась надто молодою для шлюбу.

— Скільки ж тобі було? Дванадцять?

— Сімнадцять. Я тільки почала навчання, він закінчував його, а батьки мої — мама і тато — вони були проти. Вважали його лиш спокусником, котрий награється мною і кине. Це було не так. Він справді покинув мене, але мимоволі. Він помер. Я казала тобі.

— Так, люба. Хвороба, така, як у мене.

— Ну от, він пішов до Вічного Світла, забравши із собою половину мого серця, а я, юна і розгублена, невдовзі дізналась, що матиму від нього дитину. Я була такою щасливою, Боже! — від тої згадки очі Лани прояснішали. — Я перервала навчання — це можна було робити, і повернулася в те місто, де я народилась, до мами і тата. Я думала, вони підтримають мене.

— А вони не підтримали?

— Ледь не вбили.

— За що?!

— Бо я носила під серцем байстря.

— Пробач, але що означає се слово — «байстря»?

— Безбатченко. Незаконна дитина.

— Я щось нічого не втямлю, — проводячи пальцями по очах так, ніби знімав павутиння облуди, промовив Олесь. — Це як — незаконна дитина? Хіба ж то бувають такі?

— В моєму світі, — кладучи іронічний наголос на «моєму», зізналася Лана, — вважають, що дитя, народжене поза шлюбом, незаконне.

— А чим воно гірше за того, яке народилось у шлюбі? Воно що, безноге, безруке? Усі діти — дар Світла!

— Мій пане, в нас так ведеться з давніх часів — дитина, народжена без батька, є ганьбою для своєї матері.

— Твій син був для тебе ганьбою?

— Ні!

— А шлюб? Як у вас укладається шлюб?

— Донедавна було так — пара йшла в спеціальний дім, де жінка, яку призначила держава, реєструвала їхній шлюб, і…

— Що робила?

— Засвідчувала їхнє бажання бути разом.

— Так, я зрозумів. Якась стороння жінка оголошувала пару подружжям, і це вважалось законним. Вона була обрана Світлом?

— Не думаю.

— А шлюб був до скону?

— Ні. Можна було звернутись в той самий дім, але до іншої жінки і розірвати шлюб.

— Мій світлячку, ти не сердься на мене, але ваш державний устрій — то справжнє божевілля. І після того ви ще називаєте народження дитини поза такими, із дозволу сказати, узами, гріхом? Я не бачу різниці!

— Зате її бачили мої батьки. Їм було так важливо, що скажуть люди. Вони мали бездоганну репутацію, і, хоча ні у що не вірили — ані у Світло, ані в Темряву, були переконані, що думка оточуючих про них є найголовнішим у житті. Ось у це вони вірили — у громадську думку. Я їх зганьбила — так вони сказали. Вони не зможуть дивитись людям у вічі, говорили вони, і вимагали, щоб я позбулася дитини.

— А у вічі своєму віддзеркаленню могли вони дивитись після того? — тихо, але з такою люттю спитав Олекса, що Лана аж здригнулась.

— Та певно, що могли. Ось тільки я відмовилась. Ні за яку ціну, сказала я їм, я не дозволю вбити дитину Сергійка — так його звали, хіба що вкупі із собою. І вони відступились.

— Щось я не вірю.

— Якби тоді я була така недовірлива, як ти нині, все було б інакше. Бо я — я їм повірила.

— А ким вони були, твої батьки? Землеробами чи ремісниками?

— Лікарями.

Тато — гінеколог, а мама — терапевт.

— І ти вчилась на лікаря?

— Майже.

— І що ж було далі?

— О, далі все було жахливо, — вуста вже погано слухались Лану, вона вимовляла кожне слово з підкресленою чіткістю. — Мене поклали в лікарню… у дім для тяжко хворих, бо я… від нервового потрясіння, сказали мені лікарі, я можу втратити дитину, і, якщо я хочу її зберегти, мені слід перебувати під їхнім постійним наглядом. А я хотіла зберегти її… його. Я вже знала, що це буде хлопчик.

— Маленька…

— Не треба, не заважай мені, бо я… не треба. Я послухалась лікарів, я робила все, що мені казали, було вже повних шість місяців, ішов сьомий, я почувалась погано, але надії не втрачала. А мій батько… він був у тій лікарні головним. І він давав мені ліки… зілля. Щоб підтримати мої сили, повторював він, усміхаючись.

Що це, тату?

Вітаміни, доню. Просто вітаміни. Ти така виснажена — ти ж хочеш добра своєму малюку, чи не так? Я зроблю один укол своїй маленькій дівчинці, а потім вона засне. Один, а тоді ще один… і все буде добре, Лано. Хвалити Бога, ти ще нічого не тямиш у ліках, перший курс факультету фармації — і той не закінчений. Спи, мала, і слухайся татка.

— Лано, невже він зміг?

— Зміг, і мама знала все це. Не брала в цьому участі, але знала. А я не знала — до самого кінця. Навіть коли в мене серед ночі почалися перейми, я не запідозрила нічого лихого — з їхнього боку. Я просто подумала, що втрачаю дитину через слабке здоров’я. Все просила покликати маму і тата — вони не прийшли, — Лана заплющила очі, та дрібні солоні капельки все одно стікали на щоки з-під повік. — Мене поклали на стіл, навколо метушились лікарі, вони щось говорили, перемовлялись між собою, казали, що, може, доведеться різати мене, аби дістати дитину…

— Лано…

— Ні-ні, нічого. Не довелося. Хтось із присутніх зронив — а чи не прив’язати її, бо, якщо доведеться давати наркоз… снодійне, то щоб не металась. Але все обійшлось. Біль був пекельним, я і слів не доберу, щоб описати все це, і коли все скінчилось, запала дзвінка тиша — знаєш, буває така, коли всі мовчать, а потім її розпороли слова одного з лікарів… він думав, що я зомліла, не чую, і сказав: «Ну, нарешті, бо я боявся, що батько забагато дав їй того зілля» — назвавши ліки, спеціально створені для викликання переймів. Та йому не пощастило — я була при пам’яті, і все чула. Все. Олесю…

— Що, моя люба?

— Ти ж воїн, правда?

— Так.

— Чи бував ти колись пораненим?

— Так.

— Стікав кров’ю, не маючи змоги навіть ворушитися, не те що йти?

— Таке траплялось.

— А потім, немов піднятий невидимою силою, все ж вставав та йшов у бій, ведучи за собою своїх жовнірів?

— Бувало.

— Зі мною теж таке трапилось — тоді. Я скочила — се так дивно було: ось я лежу, мов розіп’ята, а в наступну мить вже стою боса на холодній вогкій підлозі, і всі витріщаються на мене, мов на мерця, який ожив. А мій синочок… мій маленький хлопчик… він був ще живий. Його тримала одна жінка, і я… — Лана глибоко вдихнула повітря і схлипнула. — Треба було їм усе-таки прив’язати мене. Дарма вони цього не зробили.

— Ти відняла в неї сина?

— Вихопила. Вона не дуже й пручалась. Я тримала його на руках усього мить — живого. Він був у крові, в слизі, намагався вдихнути, потім пискнув і вмер. Найпрекрасніше дитя, яке я будь-коли бачила. Моє дитя. І очі… він мав татові очі. Очі Сергійка, які знову закрились назавжди.

— Мені так шкода, — Олесь обійняв її, і вона пригорнулась до нього, впершись носом у нагрудне шитво на його сорочці, і змочуючи полотно рясними сльозами. Від вдячності, що він не намагається нагромадженням порожніх слів зарадити тому, чому вже не зарадиш, та від тої картини, що повстала перед очима так ясно, ніби трапилась вчора, Лана схлипнула.

— Мене хотіли втримати. Вкласти на ноші, але не вийшло. Я вирвалась від двох дужих мужиків, вибігла з родильного залу і помчала по коридору, тримаючи на руках тільце мого… мого хлопчика. По ногах мені текла кров, знов почалися перейми, слабші, звичайно, бо мав вийти послід, а я бігла! Великі розумники сказали потім, що то був шок. Поняття не маю, як вони здогадались! А я заскочила до…

Батькового кабінету.

— До кімнати, де мої… ті люди, які зачали мене, чекали на звістку, як усе пройшло, як — вдало чи ні — убили їхнього онука, і… — Лана судомно ковтнула, — поклала сина на стіл батькові. Прямо на стільницю, завалену паперами… грамотами. І вийшла геть. Я знепритомніла біля тої кімнати, але вже за порогом. Не на їхніх очах. Це втішало мене — це було єдиним, що мене втішало.

— А що ж із сином?

— Я поховала його на цвинтарі біля своєї бабусі. Ті… мої батьки не наважились відмовити мені, бо я робилась несамовитою від кожного їхнього слова. Я їх бачити не хотіла. Звісно, вони на це не розраховували. Якби отой бовдур не проговорився, ми і досі жили б разом, у мирі та злагоді — я і дві потвори в масках людей та білих халатах.

— То пусте. У нас лікарі носять біле. Це символ чистоти — служіння людям і все таке інше. Втім, мати невдовзі померла — вона… Її…

Збила машина, за кермом якої сидів п’яний водій.

— Вона загинула. А я поховала сина… я хотіла назвати його Григорієм… та він… коли я думала про нього, як про живого… який мав ім’я… мені ставало ще гірше… хоча здавалось, що гірше нікуди… — і повернулась на навчання до того магічного міста, про яке говорила тобі на початку. Воно і врятувало мене. Сповивало своїми сивими туманами, причаровувало красою старовинних будинків, лікувало щирістю городян, заворожувало ароматами кави — ти, певно, не знаєш, що це таке…

— Ні, знаю, чому ж — це такі маленькі зелені зернятка, нам їх привозять заморські купці. Зернята ці обсмажують, а потім із них варять гіркий напій. Я його не люблю.

— То ти не львів’янин. Я прожила там п’ять років. П’ять років в оточенні залицяльників і привидів минулого. Останні мені подобались більше. Кумедно, але всі хлопці називали мене світлячком — вважали, що я осяяна світлом, — Лана пересмикнула плечима. — Хіба що потойбічним.

— П’ять років? То тобі двадцять три?

— Двадцять п’ять, мій пане. Насправді — двадцять п’ять.

Лана помовчала, очікуючи, що Олесь виступить з приводу того, яка вона стара, та він мовчав. І зовсім не це було в нього на думці — ясні блакитні очі дивилися на неї з любов’ю та великим співчуттям.

— Світлано, — нарешті урочисто почав король, вперше назвавши її повним іменем, — важко жити з тим, в чому ти дійсно винний, але плекати в серці вину, яка тобі не належить — то просто неможливо. Навіщо ти себе караєш, люба? Що ти могла зробити?

— Я? Не довіряти їм. А я повірила.

— І я б теж повірив. Вони ж твої батьки. Вони народили тебе, зростили, виховали, мали б бути опорою тобі в юності, як ти їм у старості. Звичайно, ти їм довіряла.

— Олесю, годі. Чи не ти казав п’ять хвилин тому, що не повірив би у їхню зміну?

— Я те сказав, послухавши тебе та оповідь твою, — король гладив її по волоссю, і від того Лані робилось тепло. Знесилена сльозами та важкою розмовою, вона принишкла, мов мишка. — Але життя не розповідь, кохана. Твій біль ніколи не вщухне зовсім, я це знаю, та не ятри собі серденько тим, у чому ти не винна.

Не в силах більше сидіти, Лана відкинулась горілиць на траву. Олесь схилився над нею, опершись на лікоть, і зазирав їй в обличчя. Нема вини… як їй бажалося повірити у це! Як кортіло викреслити з пам’яті той біль, що кислотою роз’їдав їй серце, ті безплідні докори самій собі, те самобичування, яке нічого не змінило… Піднявши руки, Лана хотіла обійняти Олексу; він відсторонився.

— Якщо це тільки вдячність, то не треба.

— Ти вже роздумав?

— Я? — сміх короля луною рознісся над полем. — Я хочу бути впевненим, що ти це робиш добровільно.

— Який же може бути примус?

— Лано, ти сама можеш примусити себе, навіть не знаючи того.

— Я розумію. Зараз я страшна. Заплакана, стара — за вашими мірками. І ще таке про себе розказала… Мабуть, ти відчуваєш до мене відразу!

— Я хочу тебе більше, ніж можу те виказати; я захоплююсь тобою, я… — Олесь повагався, та все ж промовив, — я кохаю тебе.

— Оце навряд чи! — Лана спробувала підвестись, але монументальний торс Олеся, що нависав над нею, мов гранітна брила, трохи затрудняв цей маневр, і, кінець кінцем, вона впала назад, в густу траву. — Ти ще не знаєш, що було в моєму житті після того, як я повернулася зі Львова до свого рідного міста! Я…

— Що — ти?

Не можу. Не можу се сказати!

Що, раба Божа Світлано, сміливості забракло? Допомогти?

— То що, моя єдина?

— Єдина… тільки знаєш що, Олесю? Тебе я не маю права так називати. Я… мені важко зізнаватись, проте…

— Як важко, то мовчи. Я знаю, що ти хочеш мені сказати. Та те все не має значення, серденько. Ніщо не має значення, адже ти тут, зі мною.

— Я не невинна дівчинка.

— Хіба я того прошу? І хто сказав, що це важить щось для мене? Чи в чоловіка, чи в жінки, головне — невинність душі.

— Замість душі в мене чорне провалля.

— Ні. Ти помиляєшся. Я доведу тобі. Твоя душа чиста, як джерело, як та вода, що стікає з високих гір. Ти бачила, які вони прозорі, гірські річки? Їхня вода струменить по камінню, і зносить весь бруд, навіть якщо він є. А в тебе його й не бувало. Ніколи, щоб ти там не говорила собі, щоб не придумувала. Мій світлячку, кохана… прошу, будь моєю.

Лана знала тільки одну жінку зі свого минулого життя, яка встояла б перед цим тихим проханням — це була знаменита Лом-баба над Дніпром. Але Лом-бабу зварили з титану, а її, щоб там не говорили на фірмі, все ж робили не з металу, і не зварники, а татко і мама.

— Я згодна, — прошепотіла вона.

Олесь довго дивився на неї і мовчав.

— Я не дам тобі відступитися, — кінець кінцем озвався він.

— А я й не відступлюся.

І тоді король поцілував її. Вона пізнала, що його губи солоні на смак, і трохи здивувалась, доки їй не сяйнула думка, що це її ж сльози, зібрані його шукаючими вустами. Її руки нарешті зімкнулись на його плечах, та не знайшли там спокою і помандрували по грудях, наткнулись на пасок, розв’язуючи його нетерпляче, як ненависну перепону, потім, упоравшись із вузлом, ковзнули під сорочку. Олесь застогнав. Допитливі трави схилились над ними, на сей раз без вітрової підказки, та Лані байдуже було до тих зацікавлених суцвіть і билинок; вона майже непритомніла від незнайомої, вогнистої насолоди, гострої, як лезо, по якому ходила сім років свого життя. Такого в неї не було навіть із Сергійком, не кажучи вже про численних «партнерів», із якими вона спала, для того, щоб… а, власне, для чого? Заради кар’єри? Дурня, вона і без того могла б досягнути багато!

Шукала забуття в холодних обіймах чужаків? Безумна.

Ось її забуття, її щастя, її серце, що б’ється на коханих губах від цілунків, її все… Вона дивилась вгору безтямними очима, і не могла відрізнити, коли споглядає небокрай, а коли — блакить Олесевих очей, вона вся розкрилась, як квітка, напоєна дощем після тривалої посухи, її волосся розметалось по землі, переплуталось із п’янкими, духмяними травами, і від того теж запахтіло, звиваючись, мов кучерики хмелю, і Олесь занурював у нього лице, здавалося, теж захмелівши від нього — від неї.

Скажи це!

Не зараз!

— Олесю!

Вони ще довго не розмикали обіймів, Олесь пестив її тіло, і Лана сама собі здавалась глиною у вправних руках гончаря, які без зусиль надають глевкому матеріалові бажаної форми. Поволі вечоріло; небо додало сірості, зовсім трохи, до своєї пронизливої блакиті, зі Змійки потягнуло прохолодою. Король неохоче відпустив Лану.

— Мусимо повертатися до міста.

Вона зітхнула, підводячись. Тіла Лана не відчувала зовсім, зате за спиною, здавалося, виросли крила, і вона лиш дивувалася, чому й досі не злетіла. Олесь допоміг їй натягнути сорочку, вона нахилилась за спідницею і здивовано охнула, помітивши кров на внутрішній стороні стегон. Це не могло бути критичними днями, це Лана добре пам’ятала, то що ж це було? Хіба що те, чого вже ніяк не можна припустити? Розгублені сірі очі звелися на Олеся. Він приступився ближче, пригорнув її до себе, і голублячи, прошепотів, обпікаючи гарячим диханням шкіру на скроні:

— Я ж казав тобі, мій світлячку, головне — це невинність душі.