Крук та Чорний Метелик. Голос давніх сновидінь

Розділ 23 Букет магнолій

Березень нарешті згадав, що він — весна, і почав повільно нести тепло в досі засніжене місто. Це неймовірне відчуття, коли йдучи вулицею, уперше після зими бачиш шматочок сухої бруківки... Для повноти картини не вистачало тільки розбухлих бруньок і щебету птахів. Але до весілля Каріла та Фандори всього цього вже буде достатньо.

У шухляді мого письмового столу лежало запрошення на свято, яке відбудеться вісімнадцятого березня. Дивлячись на нього, я мимохіть усміхалася. Ці двоє знайшли своє щастя. А ось мені, напевно, до кінця життя судилося в дівках сидіти.

Хоча коли поглянути на поточні перспективи, то я краще поки посиджу!

Сьогодні Фамал допомагав мені розібратися з підготовкою до семінару з базового знахарства. Усе ж добре мати координатора-відмінника. Після його допомоги я завжди все розуміла і не тільки була готовою до пари, а й залишалася задоволеною спілкуванням із репетитором. На жаль, моє задоволення зазвичай тривало недовго — тільки до того моменту, як Фамал згадував, що сидить поруч зі своєю дівчиною. От і зараз...

— Слухай, Алісо, — заговорив юнак, наче прокинувшись. Він знову змінив вираз обличчя на той, що так мене дратував: романтична усмішка, мрійливий погляд, плавні, трохи сором’язливі рухи. Усе це було настільки неприродно і анітрохи йому не властиво, що мені здавалося, він це робить навмисне, заради якогось ілюзорного протоколу. — Сьогодні ж п’ятниця, завтра вихідний. Може сходимо в театр?

Чому, ну чому я не можу піти кудись із Фамалом як із другом? Невже мені до кінця життя доведеться гуляти з ним тільки на побаченнях? Утім...

У пам’яті сплив Зимовий бал, мій танець із Ларгусом і те, як я, виставивши щит від полум’я драколіча, впала на крука. А замість швиденько встати й вибачитися за незручність, почервоніла й завмерла просто в його обіймах на цілу хвилину. І це на очах більшості чарівників Ануари! Навіть зараз мене кинуло в жар від цих спогадів.

— Звичайно, сходимо, — всміхнулася я, намагаючись не дивитися хлопцеві в очі.

Ох, треба ще раз спробувати його покохати. Інакше можна одразу заводити чотири десятки кішок і замовляти значок із написом: «Сильна та незалежна».

У цього хлопця немає совісті. А мені ж уже навіть здалося, що він усе розуміє....

Аж ні. Довелося докласти чимало зусиль, щоб не прибити Фамала просто в театрі. Хоча насправді неважко було здогадатися, що він може повести мене на спектакль із подібним сюжетом.

Головний герой — вродливий юнак — усім серцем любить одну дівчину. А вона, легковажна дурепа, закохана в шляхтича, який мало того, що старший за неї на два десятки років, так ще й заручений із якоюсь красунею. Але наприкінці дурненька дівчина розуміє, що все життя насправді кохала тільки головного героя, просто так захопилася вигаданою любов’ю до шляхтича, що не помічала цього. Ну і все це на тлі політичних переворотів, в результаті яких династія Данор опинилася на престолі Ануари.

Коли актори вийшли на уклін, зал зі щирими усмішками аплодував стоячи. Моя ж кисла міна була в цій діжці меду не те що ложкою — лопатою дьогтю.

Нарешті завіса сховала сцену, і глядачі почали розходитися.

— Я принесу твоє пальто, — сказав Фамал і пірнув у натовп у напрямку гардеробної.

Я залишилася стояти біля великого годинника, який тримала на плечі золота статуя повітрулі.

— Доброго вечора, панно, — галантно звернувся якийсь чоловік, непомітно підійшовши до мене. На вигляд йому можна було дати не більше від двадцяти шести років. Світло від свічок холу трохи підфарбовувало його бліду шкіру жовтим кольором, через що чоловік нагадував воскову статую з пронизливими чорними очима. Густе вугільне волосся до плечей було зібране у хвіст, передні пасма завдовжки до вилиць обрамляли вродливе обличчя.

А ще його голос чомусь здався мені віддалено знайомим. Лише на мить, а потім щось усередині мене немов згадало, що раніше я цього голосу справді ніколи не чула.

— Ми знайомі? — здивувалася я.

— Ні, але за хвилину вже будемо. Моє ім’я Нарос.

— А я Інтегра, — відповіла я.

Так, стандартні дії в подібній ситуації: називаєш перше-ліпше ім’я аніме-персонажа й намагаєшся якнайшвидше позбутися підозрілого типчика. Звісно, колись дехто стверджував, що саме через цю звичку в мене й не було хлопця, але чорт з ним. Я й без того людина недовірлива, а після останніх подій...

— Брешете, — миттєво відреагував він. — І не намагайтеся обвести мене навколо вашого чарівного пальчика.

— Що вам потрібно? — пробурчала я.

— Для початку ваше ім’я, — всміхнувся незнайомець... точніше, вже знайомець. — Мила леді, невже це така таємниця?

— У мене є хлопець, — прошепотіла я.

Так, у мене є хлопець. І те, що я жодного разу з ним навіть не цілувалася, а кілька останніх місяців тільки й думаю, як би його кинути, зараз не так уже й важливо.

— І що? Невже я не можу познайомитися з красивою дівчиною? Скажіть, я ж вам сподобався? Якщо не помиляюся, ви надаєте перевагу саме такому типажу чоловіків.

— Що? — наїжачилася я, наче кішка, якій дверима прищемили хвоста.

— Не заперечуйте, я прочитав це у ваших прекрасних очах, — промовив Нарос, упіймавши мій погляд... і я одразу відчула якусь слабкість. — То як же вас звати?

— Аліса, — відповіла я, ніби в трансі.

— От бачите, і нічого страшного не сталося, — всміхнувся Нарос.

Я хотіла щось відповісти, але відчула дивну беззахисність. На додачу помітила Фамала, який саме повертався, тримаючи в руках моє пальто.

— Що ж, Алісо, удачі вам. До зустрічі, — промовив чоловік і, поцілувавши мені руку, перш ніж я встигла отямитися, зник так само загадково, як і з’явився.

— Вибач, що так довго, була велика черга до гардеробу, — видихнув Фамал, допомагаючи мені надягти пальто. — Слухай, а хто це з тобою розмовляв?

— Не знаю. Якийсь дивак, — відмахнулась я і попрямувала до виходу, відчуваючи, як спину мені свердлить чийсь наполегливий погляд.

Як колись казала одна моя колишня однокласниця...

Весілля — це такий день, коли молоді вранці збираються, їдуть в РАГС і катаються по місту туди-сюди, аби зачекінитися біля всіх місцевих пам’ятників, традиційних для весіль, і обов’язково — між двома берізками, що ростуть літерою V. Під час цієї поїздки мало не ногами відбиваються від п’ятнадцятирічних лобів, які зображують маленьких дітей. Ці докучливі стерв’ятники чатують біля пам’ятників з пляшками води, поливають дорогу молодим і вимагають грошей навіть після того, як молодий, несучи молоду на руках, посковзнеться і гепнеться.

А потім новоспечене подружжя прямує до ресторану під назвою «їдальня загальноосвітньої школи». У тому цирку з тамадою на них чекають родичі, батьки, друзі та інша чортівня. Знову і знову доводиться слухати шансон із Сердючкою й кружляти на брудному лінолеумі в сопливому танці під нудотну попсу про фіалочки. Кожні п’ять хвилин, випиваючи по півлітровій чарці, гості кричать «гірко». За півгодини всі напиваються так, що взагалі забувають, навіщо вони сюди прийшли. Коли ж удесяте засинають фейсами в тарілках, наречена в заляпаній помідорами сукні розштовхує нареченого, який сидить за столом уже без краватки і сорочки (які зникли невідомо куди, коли він востаннє бігав блювати в туалет), і той обтрушує зі штанів недопалки. Разом вони біжать до немитого «Запорожця», поки гості не прокинулися й не побігли за ними з нав’язливими побажаннями щасливого подружнього життя.

Не знаю, якої думки були про все це Каріл і Фандора, але ясно одне: свято мало бути святом. Ще б пак, весілля між чарівниками і так рідкість, а тут ще одружуються одні з найкращих, які до того ж належать до не дуже поширених у Фетесаріні рас: лісовик і мавка. Урахувавши це, Гільдія стихій не поскупилася на матеріальну допомогу. Тож усе організували як годиться: ресторан за містом, чудове меню, музика, що не викликає бажання скоріше вбити музик лопатою, харизматичний тамада і обіцяний наприкінці феєрверк.

Але цьому всьому, звичайно, передувала весільна церемонія. Власне, чекаючи на її початок, я переминалася з ноги на ногу в Палаці Шлюбу Фетесаріна. Старовинна будівля вражала пишністю і багатим оздобленням кімнат.

Усі, хто незабаром стане свідками на церемонії Каріла та Фандори, зібралися в третій залі очікування для гостей. Оформлена в світло-фіолетових тонах та заквітчана, вона чудово налаштовувала на урочистий романтичний настрій майбутнього дійства.

— Гарне місце, правда ж? — ніяк не припиняв мрійно торохтіти Фамал.

— Так, — зніяковіло відказала я. Чомусь у цьому місці мені з ним хотілося говорити найменше.

— Почекай, ти ще побачиш залу для церемоній. Та, яку замовили Каріл і Фандора, — одна з найкрасивіших.

— А скільки їх тут?

— Усього дванадцять, але одна з них лише для шляхтичів. Решта одинадцять — у вільному доступі, їхню роботу організовано так, щоб у Палаці Шлюбу можна було проводити до дев’яти церемоній одночасно.

— Ого, чимало.

— Зрозуміло. Адже Палац Шлюбу Фетесаріна — єдиний офіційний заклад у місті, що має право проведення весільних церемоній. Не можу дочекатися початку, — продовжував він. — Коли ти побачиш церемоніальну залу, то просто не зможеш стримати бажання якнайшвидше вийти заміж.

Від цих слів моє обличчя скривилося так, ніби в горлянці застрягла недозріла хурма. І я мало не зомліла від щастя, коли хтось покликав Фамала, тож йому довелося ненадовго мене покинути.

— Привіт, — раптом почула я позад себе і не змогла стримати усмішки.

— І тобі добридень, — радісно відповіла я, дивом утримавшись від того, щоб обійняти головного крука. Убраний у чорний камзол, розшитий темно-червоним, він помітно виділявся у світлій кімнаті. Дивно, що я не побачила його раніше.

— А тобі пасує блакитний, — усміхнувся крук, оглянувши мою сукню оцінювальним поглядом. І, чорт забирай, чомусь мені здалося, що він знову затримав погляд на декольте!

— Дякую, — зашарілась я.

Розмовляти в Палаці Шлюбу з Фамалом було нестерпно... але коли на його місці опинився Ларгус, мене чомусь охопила паніка. Скоріше б уже почалася й закінчилася та церемонія.

— Гарне тут узагалі місце, — незграбно проговорила я.

— Так, доволі непогане. Але почекай, от побачиш ти ще Палац Шлюбу Адамарея...

Перш ніж непроханий рум’янець устиг просочитися крізь тональний крем та пудру, біля мене знову з’явився Фамал. І чомусь мені здалося, що він не дуже зрадів, помітивши крука поряд зі мною.

— Доброго дня, — стримано привітався він і демонстративно взяв мене під руку.

— Доброго, — спокійно відказав Ларгус.

Стоячи між ними, я опинилася в самому центрі атмосфери, що нагадувала електромагнітне поле. Ларгус дивився на Фамала згори вниз зі спокійним співчуттям. І що найпарадоксальніше — погляд мого горе-кавалера був майже такий самий, хіба що трохи більш колючий.

— Проходьте до третьої Зали Церемонії, — несподівано пролунав гучний, але приємний голос молодої жіночки.

Напружена атмосфера луснула, і я зітхнула з полегшенням.

За вказівками мініатюрної жіночки гості рушили довгим коридором до світлої, заквітчаної лілеями кімнати. Біля стіни у протилежному від гостей боці стояли дві колони: одна із золотим кубком, друга зі свічкою. Між ними золотом було накреслене коло не більше від метра діаметром. Біля самого його краю, спиною до стіни, стояв чоловік у білій туніці, підперезаній золотими шнурами, — майстер церемонії.

— Нехай ті, хто ховаються від очей, вийдуть до нас, — урочисто виголосив він, коли всі гості стали на свої місця.

Переплітаючись із запахом лілей, повітря наповнили ніжні звуки арфи. Першим, з дверей праворуч, вийшов Каріл. Убраний у розшитий сріблом білий камзол, лісовик здавався снігом, що сяє на сонці. Попри очевидне хвилювання він твердою ходою прямував червоною доріжкою, аж доки не зупинився біля краю кола.

Тоді двері з протилежного боку зали відчинилися, і з них повільно випливла Фандора. Зашаріла, тендітна, з сяючими від щастя очима, мавка немов втілювала в собі саму сутність ніжності. Кожна деталь святкового вбрання доповнювала, підкреслювала та виділяла вроду нареченої. Красива сукня була схожа на квітку магнолії: спідниця складалася з багатьох клинів, стилізованих під пелюстки, і навіть малюнок тканини був із рожевими прожилками. Вишивка, бісер, стрічки та мережива прикрашали корсет, довгу фату та маленький охайний букет магнолій. Цей букет — вірогідно, для зручності нареченої — мав стрічку, яка кріпилася до корсета поряд із декорованим під бант поясом чародійки.

Коли мавка зупинилася біля краю кола навпроти Каріла, арфа стихла. І слова майстра церемонії дзвінко пролунали в абсолютній тиші, яку не наважувалося порушити навіть дихання хоч одного з гостей:

— Навіщо ви тут?

— Я прийшов взяти собі дружину, — твердо проговорив Каріл, що не зводив з коханої сріблястих очей.

— Я прийшла віддати себе чоловікові, — ніжно сказала Фандора, від хвилювання стискаючи букет тонкими пальцями.

— Тоді присягніться перед світом, у якому ми живемо, на очах у тих, хто прийшов засвідчити ваш шлюб.

Кожен присутній у залі затамував подих. Бічним зором я побачила батьків наречених, які стояли в першому ряду. Напевне усвідомлення того, що відбувається, прийшло до них саме цієї миті: чотири пари заворожених очей зненацька наповнилися вологим блиском.

— Я, Каріл Ернасс, присягаюся тобі, Фандоро Елімес, — почав лісовик і перший розтиснув пальці лівої руки, що досі була міцно стиснута в кулак. На долоні лежала тоненька золота обручка. Звузивши зіниці, я розгледіла на ній маленький смарагд.

— Я, Фандора Елімес, присягаюся тобі, Каріле Ернасс... — продовжила дівчина і розтиснула власну ліву руку, у якій також лежала обручка.

— Ходити з тобою по одній землі, — одночасно проговорили наречені, ступивши крок вперед, в самий центр кола.

Опинившись поряд із коханою, Каріл дбайливо взяв її праву руку та надягнув обручку на безіменний палець. Не випускаючи руки нареченого, Фандора наділа на його палець обручку, яку тримала сама.

— Пити з тобою одну воду, — вимовили вони, підставляючи долоні під золотий кубок, який майстер церемонії взяв із колони.

Кришталева вода проливалася на підлогу, але частина все ж залишилась в долонях. Її було цілком достатньо, аби піднести до вуст та зробити ковток.

Майстер церемонії взяв свічку з другої колони, та підніс її до наречених. З’єднавши руки, Каріл та Фандора переплели пальці та провели долонями над полум’ям зі словами:

— Горіти з тобою одним вогнем.

Майстер церемонії поставив свічку та схрестив руки на грудях. Його пильні очі було спрямовано на Каріла та Фандору, які не відводили одне від одного ніжних поглядів:

— Дихати з тобою одним повітрям, — нарешті прошепотіли лісовик і мавка, перш ніж їхні подихи з’єднав довгий ніжний поцілунок.

— Від цієї миті ви пов’язані землею, водою, вогнем і повітрям, — проговорив майстер церемонії з небаченою урочистістю. — Віднині та довіку ви подружжя: Каріл та Фандора Ернасс.

Від стін світлої зали знову відбилися звуки арфи. Лісовик та мавка вийшли з кола разом, тримаючись за руки, як одне ціле.

Під сонячну музику арфи молодята, а слідом за ними й усі гості пройшли коридором до наступної кімнати — зали поздоровлень. Там їх одразу обліпив кокон із родичів та друзів. Тож я змогла підійти до них, лише коли натовп розійшовся залою.

Фамал, що вже встиг привітати старих друзів, поспішив до одного з професорів університету, який покликав його на кілька слів. Із хвилини на хвилину до Палацу Шлюбу під’їдуть замовлені карети та візниці, які повезуть молодят та гостей до ресторану.

— Яка ж я за вас рада! — весело видихнула я, разом обійнявши Каріла та Фандору. — Не можу повірити, що це нарешті сталося.

— Нам і самим не віриться, — засміявся лісовик, горнучись до своєї дружини. — Стільки років чекали з цим весіллям...

— Але все ж дочекалися, — усміхнулась наречена, лагідно поцілувавши коханого в щічку.

Господи, та, дивлячись на них, просто не можна не розтанути від замилування!

— Головне, мила... сподіваюсь, ти хоч воду випила? — жартівливо поцікавився Каріл.

— Та ну тебе, — награно насупилася дівчина. — Напевне, вже давно вирішив сказати це в день нашого весілля?

— Я не зовсім зрозуміла... про що це ви? — зніяковіло запитала я.

— Одна дуже давня історія, — усміхнувся Каріл, готуючись робити улюблену справу: розказувати історичні байки. — Прецедент, що мав місце понад три століття тому з леді Деліною Авальською. Її видали заміж за того, кого батьки дібрали як вигідну партію. Панянка розуміла, що з майбутнім чоловіком вона, м’яко кажучи, не вживеться, та права відмовитися від шлюбу в неї не було — в ті часи жінки взагалі мало на що мали право. Але за два роки після весілля вона шокувала всіх вимогою анулювати шлюб. І як привід навела те, що під час весільної церемонії не випила жодної краплі води, яку пролили на їхні долоні зі Спільної чаші. Хоч як дивно, їй усе вдалося.

— Хіба ніхто не засумнівався в її словах?

— Засумнівалися, ще й як. Але є один достовірний спосіб перевірити, чи одружені насправді чоловік та жінка. Для цього їм достатньо зняти свої обручки та покласти їх поряд на Стихійний вівтар. Якщо каблучки засвітяться, то чоловік і жінка — подружжя. Каблучки леді Деліни та її «чоловіка» не засвітилися, і це могло означати лише одне: вона сказала правду, весільна церемонія не була проведена належним чином, тож Стихії не затвердили їхній союз. Шлюб визнали недійсним, дітей у них не було, тож леді Деліна покинула дім свого недочоловіка. Однак це кидало на неї погану славу: шлюб був недійсний, отже, леді Авальська понад два роки привселюдно жила разом із чоловіком, із яким не була одружена. Для тогочасної аристократії подібне вважалося нечуваним клеймом, тож знайти для доньки вигідну партію Авальським ставало неможливо, попри високе становище та чималі статки. Тоді леді Деліна й вийшла заміж за Терола Юлетіса — третього сина дрібного аристократа. Вона була закохана в нього вже давно, але раніше батьки не видали б її за таку невдалу партію.

— Кмітлива дівчина, — присвиснула я. — Уявляю, як вона страждала ці два роки.

— Але заради цього, погодься, варто було потерпіти, — усміхнулася Фандора. — Іноді життя підносить нам випробування, які неможливо оминути. Через них тяжко та боляче... так, що хочеться просто померти. Проте коли ти дійсно в щось віриш, чогось бажаєш, то маєш стиснути зуби та знайти в собі сили пережити це. І якщо навколо неймовірно темно, холодно та страшно, то світанок уже скоро.

Нашу розмову перервала працівниця Палацу Шлюбу, яка сповістила про прибуття транспорту. Не вагаючись, усі рушили надвір, де проводили наречених до білої заквітчаної карети. Опісля гості посідали в екіпажі та поїхали слідом.

Ресторан із милою назвою «Солов’їне гніздечко» виявився навіть гарнішим, ніж на малюнках у каталозі. Усередині він нагадував пишний античний сад із чудесними мармуровими статуями, прикрашеними ліпниною колонами та стінами, і мініатюрними фонтанчиками, які наповнювали залу заспокійливим дзюрчанням води. Сила-силенна ніжних квітів розліталися в повітрі тонкими ароматами. Одна зі стін головної зали була скляною, відкриваючи мальовничий вид на море і хитромудрий сад.

Але що дійсно мене здивувало, то це Вадим, якого на весілля точно ніхто не запрошував. Але це не завадило йому прийти нехай і не на церемонію, але в ресторан. Про причини його перебування тут я здогадалася, і ключовим елементом здогадки був Ланор Карнесс, від якого Вадим ні на крок не відходив. Запрошувати ректора на свої весілля було обов’язковим пунктом етикету чарівників. Хоча те, чи дозволено йому приводити на чужі весілля не запрошених туди людей, в етикеті, мабуть, не зазначалося. А якщо й обумовлювалося, то ректора воно, очевидно, не дуже й цікавило.

Окрім Вадима, настрій мені несподівано зіпсувала чергова купка нежиті. Хоч чистка й витравила її з міста, різні дрібні тварюки незабаром знову набігли на місця своїх попередників. І чомусь вони крутилися біля мене з небувалою наполегливістю.

Але якщо з Вадимом зробити вже нічого не можна, то дрібна нечисть просто створена для того, щоб зривати злість. Щоправда, я знову трохи захопилася і, закричавши: «Здохніть, гади!», — скочила з-за столу та побігла за ними в сад, сиплячи їм услід закляття.

Повернулася я хвилин за двадцять: з розпатланим волоссям, порваним і забрудненим одягом, зламаними підборами і подряпаними в кущах ногами. Не варто говорити про очі гостей, які спостерігали за тим, як я буркнула: «Не питайте», — сіла за стіл і відкусила шматок від курячого стегенця. Те, що стегенце лежало на тарілці мого сусіда, я зрозуміла лише за хвилину — знову ж таки, під тиском чужих поглядів. Від усвідомлення я почервоніла і з дурнуватим обличчям поклала ніжку назад на тарілку сконфуженого дядечка. Фамал у цей момент просто вдав, ніби дивиться кудись убік і нічого не бачить, не знає, та й взагалі просто поруч проходив.

Від бригади санітарів місцевої психлікарні мене врятував тамада, який на все горло прокричав тост і запросив спочатку молодих, а потім і гостей танцювати.

— Браво, Гайлінова, — гмикнув Вадим, проходячи повз мене по паркету. — Ти знову відзначилася.

У відповідь я видала звук, порівняно з яким гарчання мелюзина здалося б муркотінням хухи. Не знаю, чим би все закінчилося, якби до мене не підійшов Ларгус.

— Нічого, Алісо, в мене і не такі конфузи бували. Знаєш підвид привидів, які можуть залишатися видимими тільки для однієї людини? Так от, коли я був учнем крука, один із таких причепився до мене, і не просто десь там, а на нараді мого вчителя і ще кількох круків (серед них і тодішнього голови) з королем Ануари. Уявляєш обличчя присутніх, коли я, не розібравшись, що, крім мене, про нього ніхто не знає, стрибнув на стіл переговорів і з бойовим запалом почав жбурляти в привида заклинаннями?

Я посміхнулася, але в голові одразу промайнула думка: «Коли він був учнем крука». Чорт, та я тоді, ймовірно, ще в молодші класи ходила, якщо не в дитячий садок! І я ще дозволяю собі...

— Не переймайся, — весело сказав Ларгус, побачивши, як я миттєво скисла. — Зараз ми виправимо становище.

За кілька хвилин чоловік, користуючись чарами та ілюзіями, привів до ладу мою сукню, полагодив взуття і поправив зачіску.

— Дякую, — ніяково проговорила я.

— Алісо, годі журитися, — спробував підбадьорити Ларгус. — Чому ти так себе гризеш? Ніби не на весіллі хороших друзів, а на поминках. У чому річ?

— Причин багато, — зам’ялася я. — Взяти хоч цю нечисть. Дня не минає, щоб одна-дві зграйки не підбігли до мене з мордами, що нагадують релігійних фанатиків перед статуєю ідола. На додачу згадай недавні рейди інквізиторів і всі пов’язані з ними події: відьмочка, перелесник... Сам же знаєш, цю нежить рідко зустрінеш північніше Еданора, та й там вони не відходять далеко від лісів, загалом промишляють у селах. Тому якщо найближчим часом я побачу ще одну нежить першої категорії, то стану більшим параноїком, ніж Малісса.

— Але після інциденту з відьмочкою вже чимало часу минуло. Тож ризикну припустити, що це не головна причина того, чому ти зараз така знервована. Я маю рацію? — запитав Ларгус, змусивши мене відвести погляд.

Так, не головна. Але ж не можу я йому сказати, що головна причина — це він сам?

Не знаю, як би я викручувалася, не перерви нашу розмову гомін із паркету. Джерелом галасу була, хоч як дивно, Фандора. А ще Каріл, який завзято підтримував дружину в суперечці з Вадимом. От як знала, що його прихід сюди так просто не мине. Цікаво, що він накоїв цього разу?

Коли я підбігла, Фандора саме вилила на Вадима воду зі створеного горщика, який за допомогою чарів щойно наповнила з фонтану. У відповідь хлопець вибухнув лайкою, за що дістав чортів уже від Каріла. Не минуло й хвилини, як троє схожих на шафи охоронців схопили його і потягли геть.

— Ви у мене ще побачите! — прогарчав він наостанок.

Крізь панорамне вікно гості спокійно спостерігали, як за межами ресторану Вадим сів у екіпаж і поїхав до міста.

— Що трапилося? — нарешті запитала я у Фандори.

— Уявляєш, цей пацан підійшов до мене і запросив на танець. Я відмовила, але він наполягав. Мене просто нудило від самої лише думки, щоб танцювати з ним, довелося грубо його відшити, і тоді він тут такий скандал закотив... Поводився наче король, якому в око плюнули.

— Ну так, воно й не дивно, — зітхнула я. — Вадим — та ще свиня, і сало його отруйне.

— А мене більше цікавить, як він сюди потрапив, — промовив Каріл тоном «зараз тут хтось вигрібатиме». — Скажіть на милість, — випалив він, звернувшись до охоронців, — чому ви пропустили сюди того, хто прийшов без запрошення?

— Пане Ернасс, ми дійсно не хотіли його пропускати, — винувато промовив один з шафо-дядьок. — Але він прийшов із ректором університету магії, який наказав нам, щоб ми його впустили...

— А це що за новина? — скипів Каріл і моментально знайшов у натовпі ректора. — Отже, ви тепер маєте право запрошувати абикого на наше весілля? Цікаво, що далі? Може будете вибирати імена для наших дітей?

— Пане Ернасс, зрозумійте, Вадим хороший хлопець, і я подумав, що...

— Вибачте, але, як ви любите говорити студентам, думати вас ніхто не просив, — розсердився Каріл. Раніше я не бачила його таким лютим. — Ви самі прекрасно знаєте, що ми добре знайомі з Вадимом, і якби я або Фандора хотіли його сьогодні тут бачити, то самі б запросили. Але ви напевно вирішили, що ми навіть зараз, давно отримавши дипломи та збудувавши досить успішні кар’єри, нічого самі зробити не в змозі, тому взяли на себе наші обов’язки.

— Вибачте, я дійсно не хотів такої незручності, — пробурчав Карнесс із таким виразом обличчя, ніби це не він привів нахабного хлопця на чуже весілля, а Каріл і Фандора припхалися до нього на день народження без запрошення і самі, на очах усіх присутніх, з’їли руками весь торт.

Ректор попрощався і навіть не потрудився виїхати на екіпажі, просто перемістився.

— Не може бути, — зітхнула з полегшенням Фандора, коли увага до неї трохи спала. — А я вже думала, нам не позбутися цього занудного сноба.

— Ти про Вадима чи про Карнесса?

— Напевно, про обох, — засміялася мавка. — Усе ж добре, що він притягнув з собою того нахабу. Був привід натякнути, що тут його бачити ніхто не хоче.

— Невже я не єдина студентка, яка мріє скупати його в басейні з мелюзинами? — усміхнулася я.

— Уяви собі. Тобі ще пощастило, а от у мене цей пеньок читав знахарську алхімію. І всі чотири роки відверто заявляв, що з мене нічого, крім квіткарки, не вийде. Але, коли я через три роки після захисту диплома була визнана однією з кращих знахарок Ануари, це зовсім не завадило йому розповідати, як же він пишався мною в студентські роки.

— І хто придумав в етикеті той пункт, про запрошення ректора на весілля чарівників? — зітхнула я, знизавши плечима.

— Це ще нічого. Той самий етикет зобов’язує запрошувати не тільки ректора університету, а й головних чародіїв води, землі, повітря і вогню, а також голову стихійників і голову круків. Добре хоч останній не пихатий індик, на відміну від своїх колег. Просто в них немає часу, а в більшості випадків і бажання, ходити на весілля рядових чарівників. От якби одружився, скажімо, Ларгус, тоді б... Алісо, що з тобою? — стурбовано скрикнула Фандора. — Тобі погано?

— Та ні, все гаразд, — запевнила я, відводячи погляд.

— Гаразд? Який там гаразд, ти зблідла наче крейда. Так, говори, що їла? Може, чимось отруїлася...

— Повір, Фандоро, я в нормі.

Але слів знахарці було мало. Нічого не слухаючи, вона обстежила мій організм чарами і перевірила всі можливі органи. Ніяких невідомих їй проблем зі здоров’ям не виявилося, тому мавка вирішила, що в мене просто стався якийсь стрес. Тоді дівчина дала мені випити заспокійливу настоянку зі своєї аптечки... Так, вона взяла її з собою навіть на власне весілля! Оце дійсно ідеальна пара, маніяк-знахарка та маніяк-археолог: одна тебе залікує до смерті, а другий досліджуватиме твої рештки.

Але тему краще змінити. А яка тема може бути актуальною на весіллі?

— Слухай, а скількох ви з Карілом плануєте дітей?

— Каріл хоче двох-трьох, але це навряд. Я впевнена, буде лише одна дівчинка, — сказала Фандора.

— Чому ж? Ти не хочеш більше ніж одного?

— Не в моєму бажанні справа, — продовжувала мавка. — Просто... можна назвати це сімейним спостереженням. Наскільки я знаю своїх предків, по жіночій лінії завжди народжувалася тільки одна дитина, і тільки дівчинка. Моя бабуся, наприклад, дуже хотіла ще одну, але завагітніти вдруге так і не змогла. Пам’ятаю, вона розповідала мені про один випадок... на її пам’яті такого більше не бувало: її прабабуся теж хотіла другу дитину, але як і попередниці, не отримувала бажане. Однак стався нещасний випадок, її дочка загинула під час пожежі. Вона довго сумувала, і до болю втрати додавалося розуміння, що інших дітей у неї вже не буде... але незабаром після цього вона змогла завагітніти знову.

— Нічого собі, схоже на якесь родове прокляття, — присвиснула я.

— Навряд. І я, й інші мої предки, неодноразово проходили магічне обстеження у чарівників різної кваліфікації, але жоден із них нічого не знайшов. Дивина та й годі.

За кілька хвилин я знову залишилася на самоті. Захотілося розвіятися та подихати свіжим повітрям і я вийшла у весняний сад, де сперлася на стінку невеликої альтанки.

— Добрий вечір, Алісо, — промовив приємний чоловічий голос...

А він тут звідки взявся?

— Чому така чарівна панна сумує на самоті?

Нарос зайшов до альтанки і став поряд. Попри величезне бажання піти я залишилася на місці.

— Що вам потрібно? — байдуже запитала я.

— Тільки ваша компанія, — сказав чоловік. — Невже це забагато? Утім, зі своїм ім’ям ви ж передумали. Хто знає, може мені й зараз пощастить.

— Не думаю, — відповіла я.

Бажання залишатися тут випарувалося, але щось ніби прив’язувало мене до цього дивака.

— Чому ж? Ми, якщо подумати, дуже схожі. І ви і я любимо ніч з усіма її чарами, загадками та тінями, які в більшості людей викликають страх. Але з нас вони тільки зривають маски, дозволяючи заполонити думки тим, чому заважає денне світло. Я маю рацію?

Я не відповіла, просто спрямувала погляд у нічне небо: зірки сяяли слабеньким світлом, посеред чорного полотна прорізався серп молодого місяця.

— Іноді я думаю: навіщо взагалі потрібне світло? Загнати нас у нори, щоб ми не показувалися на землі? А як було б чудово, тривай ніч вічно. Але це неможливо... поки тіні не заполонять землю. Ви згодні зі мною? — запитав Нарос, прикрасивши обличчя усмішкою типового плейбоя.

— Ні, — відрізала я. — День і ніч — дві рівноправні сили. І в кожної свій суворо відведений час. Жодна не має права на перевагу, інакше рівновагу буде порушено. А якщо порушується рівновага...

— ...То руйнується всесвіт, — закінчив Нарос.

Я зацікавлено примружила очі, але почула кроки, що лунали десь позаду — до альтанки йшов Ларгус. Я знову перевела погляд на свого співрозмовника, але його там вже не було.

— Ходімо, Алісо, а то пропустиш найцікавіше! — покликав крук. — Із хвилини на хвилину Фандора кидатиме букет.

Ну блін, тричі ХА! Прозвучало наче знущання. Я свого часу переловила на весіллях стільки букетів, що, за логікою, у мене вже повинен бути гарем. Проте я — самотня студентка: без здорового глузду, зате з нібито хлопцем, якого сприймаю лише як друга.

Але щоб не здаватися білою вороною, я приєдналася до натовпу дівчат, які вже стали в пози баскетболістів, що чекають на подачу. Ось букет злетів угору, кілька дівчат спробували схопити його в стрибку, але промахнулися...

Я ж казала, що це дурня. Букет сам упав просто мені в руки, тож тепер дівчата дивилися на мене, наче кіт на сало. Ну блін, знайшли через що перейматися. Невже вони самі не бачать, що половина з них і так прийшли сюди з кавалерами — тобто їхнє сімейне життя практично влаштоване, чого не скажеш про мене. Та у вісімдесятирічної бабці більше шансів вийти заміж, ніж у мене...

Моє обличчя перекосило: я побачила Фамала, який дивився на спійманий мною букет так, що мені захотілося швиденько викинути його, поки ніхто не бачить, і змішатися з натовпом. Але було вже пізно: тамада крутився навколо мене, кричачи на все горло привітання, які я витримала з виразом обличчя: «Усміхайтеся, шефи люблять ідіотів».

Аж раптом ця святково-театральна посмішка розтанула, ніби сніжинка над свічкою: мій погляд випадково знайшов у натовпі Ларгуса, який спостерігав за мною з радістю... і гіркотою. Але, помітивши, що я дивлюся на нього, він знову став таким, яким його всі звикли бачити: суворим, серйозним, врівноваженим.

На щастя, увага швидко перемкнулася на Фандору: пора було знімати фату. Тоді вже потекла зовсім інша пісня: світло приглушили, батьки молодят плакали, натовп затамував подих, а дівчата (серед яких була і я), тримаючи свічки, мрійливо дивилися на наречену. На обличчі мавки з’явився легкий смуток і одночасно щира усмішка, на віях заблищали сльози щастя. А в очах читалося почуття захищеності, коли Каріл витягав з волосся шпильки, які утримували на голові фату. Ось вони, останні секунди: Каріл знімає фату, зав’язує на голові Фандори хустку з тонкого мережива і цілує свою молоду дружину з дбайливою теплотою.

За хвилину я танцювала з нареченою. Це були кілька секунд, коли на моїй голові лежала її фата. І я дозволила собі уявити те, чого не мала права уявляти: моє власне весілля, фату на голові... і ніжні обійми нареченого, одягненого в розшитий сріблом чорний камзол.

Я не витримала, і очі наповнилися сльозами. Але я стримувала їх до останнього і дозволила кільком покотитися по щоках лише після того, як моє місце для танцю з нареченою зайняла інша дівчина. Двійко кроків, я і натрапила спиною на... Ларгуса. Я спробувала приховати сльози, але крук узяв мене за руку і сам їх витер. Наші погляди зустрілися, і здавалося, що крім нас тут темна порожнеча, в якій нікого немає...

Але музика стихла, і танець дівчат із нареченою закінчився. Магічне освітлення знову увімкнули на повну, молодята пішли різати весільний торт, а натовп рушив за ними. Ларгуса покликали, і він, ніби прокинувшись, кудись пішов, не сказавши жодного слова.

Ігноруючи Фамала, я довго колупала торт виделкою, немов не підозрюючи, що його можна їсти. Моя голова була зайнята зовсім іншими думками, які я всіма силами намагалася прогнати. Але вони знову й знову зліталися, не даючи навіть хвилини спокою.