Крук та Чорний Метелик. Голос давніх сновидінь

Розділ 14 Адамарей

Спочатку здалося, ніби моє тіло сповнене сил. Але коли я не змогла встати з ліжка, то зрозуміла: це не зовсім так.

Каніла, завітавши по обіді, пояснила, що тепер, після того як Тінь за п’ять днів виснажило мене, я дійсно у чудовій формі. Але ця «чудова форма» наразі нагадує погано застигле желе.

Тож увесь день довелося пролежати. Це виявилося дуже весело — увесь час валятися на одному місці, плювати в стелю й іноді розмовляти з Танікою, в якої улюблена тема завжди була та сама:

— Коли ж, ну коли я доживу до весілля Ларгуса й Каніли? — мрійливо зітхала жінка, а я кривилася, ніби жувала жовчний міхур. Сподіваюсь, я до цього дня не доживу. — А ви з Ларгусом так добре ладнаєте. Гадаю, він точно запросить тебе на церемонію.

Дякую, краще одразу пристрельте... а щоб уже напевно, то з базуки.

— Коли я зможу прогулятися і подивитися місто? — бурчала я, всіма силами намагаючись змінити неприємну тему. Але яке там місто? Я ще навіть Ларгусового будинку не бачила, лише цю кімнату.

— Каніла каже, що як усе буде добре, то вже завтра. Слухай, а в тебе часом немає якогось жениха? А то я так давно не була на весіллях...

У мене було що сказати Таніці, але це могло її сильно образити, тому я промовчала.

— Судячи з темпів розвитку мого особистого життя, заміж я вийду років так через п’ятдесят-шістдесят, — простогнала я.

— Ой, не кажи так, — відмахнулася жінка. — Подивися на себе: молода, красива, розумна...

Нахабні лестощі, а надто коли зважити на вроду і вірогідний розум її роботодавця.

— То й що? Я абсолютно безнадійна. Все життя хлопці звертали на мене уваги менше, ніж на фікус у куточку шкільного вестибюлю. А прекрасного принца, заради якого я подолала б усі свої комплекси, якось не траплялося. Нарешті з’явився один, але з ним я встигла сходити тільки на два побачення: перше — до кав’ярні в парку, друге — у кіно. Саме на другому його і вбив песиголовець. Таких до мене багато залітало, але вони перебували не в рідному світі, тому були в кілька разів слабшими, і мені вдавалося давати їм раду завдяки заступництву стихій та тим малим магічним навичкам, які я опанувала самотужки.

— Бідолаха...

— Якщо не враховувати відчуття провини, то він значно більший бідолаха. Єдиною причиною, з якої я погодилася з ним зустрічатися, був абсолютний штиль в особистому житті. Мої однолітки на той час уже поміняли хлопців більше, ніж я шкарпеток. І ось Тимур, пристойний і адекватний хлопець, чомусь захотів, щоб я стала його дівчиною. З радощів я заспамила свій інстаграм гігабайтами селфі, де ми стояли поруч і кривили пики, які за нашим задумом мали виглядати романтично. Уже після першого побачення я перезнайомила його з усіма родичами, починаючи з батьків і закінчуючи троюрідною бабусею маминої тітки по лінії того діда, чийому куму у війну ногу на міні відірвало. Б’юся об заклад, я так дістала його своїм ненормальним характером, що не вбий його песиголовець на другому побаченні — і до третього він би мене кинув.

— І все одно не зарікайся. А може, знайдеться хтось?

— «Хтось» уже начебто і знайшовся, от тільки за якесь «хтось» я заміж точно не піду з однієї причини: шлюб без почуттів не вартий навіть дірявої калоші. І не важливо, якщо цей хлопець начебто і хороший, і мало не на руках тебе носить... тому що до нього в тебе лише дружні почуття.

— А інших женихів у полі зору немає?

— «Поле зору» і «зона досяжності» — далеко не тотожні поняття, — сумно зітхнула я. І поки Таніка не продовжила тягнути за язика студентку, яка надто розпатякалася, додала: — Слухай, а на кухні немає ніякого печива з чаєм?

— Звичайно є, зараз принесу, сонечко, — усміхнулася жінка та вихором вибігла з кімнати.

Наступного дня я нарешті змогла ходити, тож вирішила оглянути будинок Ларгуса. Результат мене більш ніж здивував. Якщо розібратися, то юридично головна персона в Ануарі — король. Але де-факто король підпорядковується голові магів стихій, а голова стихійників, своєю чергою, — голові круків. Тому за логікою це був будинок першої особи в країні. Та...

Палац короля був таких розмірів, що навіть Мінотавр із лабіринта заблукав би. А маєток голови магів стихій (який я нещодавно бачила здалеку) вражав не тільки розмірами, а й архітектурними викрутасами. Проте будинок Ларгуса був цілком собі простенький. Звичайний затишний двоповерховий будиночок із невеликим садочком та хрущами, які над вишнями гудуть.

— Як тобі тут? — почула я, гуляючи садом, і обернулася.

Ларгус стояв під деревом та всміхався. Схоже, він непогано відпочив.

— Дуже гарно, — промовила я. А потім, зібравшись на думці, зітхнула: — Послухай, я давно хочу тобі дещо показати, але виловити ніяк не могла.

— Що таке?

— Моя сумка тут?

— Так, у гостьовій кімнаті, де ти зупинилася, у шафі висить.

Я жестом дала Ларгусові знак іти за мною і повернулася до кімнати. За хвилину в моїй руці вже були дві червоні хустки з вишитими на них літерами ПГ.

— Звідки це в тебе? — здивувався Ларгус.

— Знайшла в університеті. Першу в саду, а другу — не повіриш — у трубі під сортиром у садочку.

— А що ти там робила? — засміявся крук.

— Бігала заспокоювати поховання.

— А-а-а, то це тоді? Чому ж одразу не сказала?

— Ти ж того разу втік, перш ніж я змогла тебе знайти. То що це?

— Парний артефакт, просторові хустки. Дуже поширений, його можна купити в будь-якій чарівній крамничці. Єдина умова — твоя стихія повинна підходити до стихії артефакту. Тобто чародії вогню можуть використовувати лише червоні хустки, води — блакитні, повітря — білі, землі — зелені, а круки, відповідно, чорні. Користуватися ними дуже просто: одну хустину ти зав’язуєш на якомусь предметі чи загортаєш у неї щось, а другу тримаєш при собі або віддаєш комусь. Коли знадобиться, досить активаційного заклинання, щоб друга хустина перемістилася до першої разом із тим, з чим контактує.

— Тобто хтось скористався цими хустками, аби перемістити щось до університету?

— Якщо ти знайшла обидві хустки, то так.

— А ініціали не здаються тобі знайомими?

— ПГ. Пегарін Галдор? Так, це цілком могли б бути і його хустки.

— Тоді це означає, що Галдорові чи іншому вогняному магові з такими ініціалами потрібно було перемістити щось до університету.

— Приблизний час активації артефактів легко визначити, і я запевняю тебе: на момент переміщення Галдор уже давно був мертвий.

— У такому разі, коли припустити, що хустини дійсно його, то хтось скористався ними, аби перенести щось до себе. Будуть якісь думки?

— Якісь будуть. Гадаю, Галдор хотів комусь щось передати та вирішив зробити це за допомогою хустки. Особливість цього артефакту в тому, що його можна заговорювати на умови, тобто: «Хусточка-хустинка, перенеси мені перстень у тому разі, якщо до заходу сонця я вилізу на дах третьої вежі Гільдії стихій і тричі прокукурікаю».

— А можна визначити, на що саме заговорили хустку? — засміялась я.

— Ні, так само як і те, що вона повинна була перенести. Але це, схоже, проливає світло на одну обставину: Галдор, імовірно, мав спільника в університеті. І не здивуюся, якщо хустка перемістила йому винагороду за допомогу в організації викрадень ненавчених чаклунів. Утім, всі ми люди, усі ми можемо помилятися. Хоч би що там було, я зараз не ризикну зарікатися. Але двійко листів до служби безпеки напишу.

Закінчувався останній день мого перебування в Адамареї. Ніякого одягу на зміну того, який зіпсував болотяник, у мене з собою, звісно, не було. Але Ларгус потурбувався про це і залишив для мене не тільки піжаму та халат, а ще й повсякденну білу сукню із золотавою тасьмою, яка прикрашала ліф та спідницю, а також теплий плащ. Тож мені все ж вдалося вирушити на прогулянку.

За сьогодні я обстежила центральний район міста, милуючись його готичною архітектурою. Одні будинки були неймовірно високі, інші — всього на два поверхи. До неба тягнулися гострі шпилі, обліплені статуями різноманітних химер. На жодній стіні не було навіть сантиметра, не вкритого вишуканими візерунками. Кожне вікно прикрашали рами з вирізьбленими містичними істотами, які ніби сповзли зі всієї стіни і тягнулися до скла, намагаючись пролізти всередину. Навіть газетні кіоски та крамнички посеред парку були прикрашені химерами з гартованого заліза. Коли ж я випадково натрапила на старий цвинтар і побачила шедевральні пам’ятники, склепи та надгробки, подих перехопило не на жарт.

Годинникову вежу на центральній площі з трьох сторін прикрашали дракон, фенікс і тигр. Хвіст дракона, який підтримував циферблат своїм полум’ям, кільцями обплітав вежу й упирався кінчиком у землю. Крила фенікса, застиглого з іншого боку вежі, розкинулися з двох боків, і здавалося, ніби вони належали годинникові. А на вершині стояв тигр, лапи якого міцно вчепилися у верхівку циферблата.

Вулички були заплутані так, що орієнтуватися в місті було практично неможливо. Тільки дивлячись на сонце, я могла визначити напрямок, у якому повинна рухатися.

Особливою атмосферою вирізнялися маленькі непомітні провулки. В Еданорі або Фетесаріні, що славилися бароковою пишнотою старовинних головних вулиць, маленькі вулички між будинками були сірими і без прикрас. Але від того, що я побачила в Адамареї, розбіглися очі: кожен провулок здавався унікальною загадкою, шматочком містичного лабіринта, просоченим власного атмосферою. Ніби кожен дворик — окрема чарівна країна зі своєю неповторною душею, яка проймає тебе до кісток.

Складалося враження, ніби все це місто — величезна скриня, повна секретів. Але жоден із них не можна було побачити: вони крутилися біля самого твого носа, сміючись, закликали розгадати себе, але жодну із загадок ти не бачив, тільки відчував.

— Так, і ви можете зробити це у формі чорного серця з крилами? А на зворотному боці вигравіюйте: «Навіки сама, сумую за тобою в темряві», — долинуло з відчинених дверей однієї з ювелірних крамниць. Краєм ока я побачила там одягнену в сіру сукню учениці гарненьку білявку з великими сірими очима. Мініатюрна, з круглим обличчям, вона справляла враження слабкої принцеси, яка все життя страждала в чотирьох стінах холодної вежі, до якої зараз повернеться. На стегнах молодої жінки був зав’язаний білий пояс мага.

— Звісно, панно Реберс, ми все зробимо, — мило кивнула шубінка середніх літ.

Почувши це прізвище, я чомусь щодуху поспішила сховатися до найближчого провулку. Невже це та сама жінка, про яку говорила Таніка? Оце несподіванка! Мені з якоїсь причини зовсім не хотілося з нею зустрічатися. Цікаво, гравірування присвячене тузі за Ларгусом чи вона вже знайшла собі інший об’єкт для нещасного кохання?

За хвилину Мірра пройшла повз провулок, у якому я причаїлася, і можна було спокійно гуляти далі.

Ближче до вечора я дісталася головної вежі Гільдії, на вершині якої зараз, власне, і стояла, споглядаючи краєвиди.

Сідало сонце. З тераси моїм очам наче на долоні відкривалося місто. А ще — безкрайній ліс Канірел із зеленими хвойними і жовто-багряними широколистяними деревами та смужка Ерзаських гір на обрії, гребені яких висвітлювали останні сонячні промені дня, що згасав.

— Правда, гарно? — почула я шепіт Ларгуса. А озирнувшись, побачила, що крук стоїть поруч зі мною і так само милується заходом сонця. — Адамарей — красиве місто. Бачила б ти його влітку або навесні... Утім, гадаю, ще побачиш.

— Шкода, що я мушу їхати так скоро, — сумно зітхнула я. — Фетесарін хоч і гарний, але навколо зовсім немає лісу, тільки незатишний, випалений сонцем степ. Чому маги стихій вирішили влаштуватися саме там?

— Тому що це місце — дуже вигідний порт. Тамтешня бухта просто створена для цього. Ідеальне рішення, як з економічної точки зору, так і в плані подорожей. А на додачу звідти не так далеко до східного кордону з Дараною, а в нас із тією країною споконвіку були напружені відносини.

— А Адамарей?

— Прикриває кордони Паларіса та Гадаріра. А ще круки не люблять спеки, надаючи перевагу прохолодним лісам. На додачу в нас чимало таємниць, розголошення яких небажане. Тому краще нам триматися подалі від стихійників. Серед нас тільки ті чарівники, що дійсно не зрадять, найкращі з найкращих. А там усі, хто народився з чародійським даром.

Сонце майже сіло. Подув легкий вітерець, я трохи затремтіла від холоду і потерла плечі долонями. А наступної миті відчула, як тілом розлилося приємне тепло, коли руки Ларгуса, який підійшов ззаду, сховали мене в ніжні обійми.

— Ну як, не надто мерзнеш? — тихо промовив він, торкаючись подихом моєї щоки.

— Тепер ні, — пошепки відповіла я, сама не знаючи, чому розслабилася, і трохи притулилася до нього. — Шкода, що завтра я повинна повертатися. Скажи, ти мене перемістиш чи поїду верхи?

— Часу на подорожі в нас небагато: у мене накопичилося чимало справ у Фетесаріні, та й ти пропустила кілька днів занять. Тому завтра по обіді ми перемістимося і зайдемо до ректора розв’язати кілька питань, а заодно і скажу, щоб він не чіплявся до тебе через те, що ти пропустила лекції. Опісля я пробуду в місті кілька днів перед Загальною радою, на яку зберуться всі чарівники Ануари, а потім уже повернуся сюди. Реальність продовжує викривлятися, і часу до катастрофи залишається дедалі менше. Тому проріху між світами треба закрити якнайшвидше.

— А як із цим справи?

— Більшість заклинань для зшивання міжсвітової матерії уже розроблено, але потрібно здійснити ще деякі розрахунки.

— І коли з цим буде покінчено?

— Якщо все піде за планом, то влітку. Орієнтовно — червень-липень. Але не думаю, що із закриттям проріхи все закінчиться. Я багато дізнався, поки досліджував цей феномен, і впевнено можу сказати: поки ми не з’ясуємо причин, про те, щоб зітхнути з полегшенням, можна навіть не мріяти.

— Руйнує не процес, а причина, — прошепотіла я. — Тінь говорило про це.

— Тому я повинен працювати на повну силу, — сумно зітхнув Ларгус.

— Є ще дещо, — нарешті зважилася я. — Після того як я прийшла в цей світ, мене переслідують два слова: Центр Тіней. А ще на ринковій площі у Фетесаріні мені зустрівся з виду божевільний старий шубін. Він бурмотів щось про те, що Центр Тіней захистить істот, яких породила темрява. Бубонів про сонячне затемнення і тіньові ворота.

— Затемнення? От дідько, а воно ж цієї весни.

— Справді? — присвиснула я. — Ой, не подобається мені, чим це все пахне. А ще дуже лякає те, що Тінь називало Центром Тіней мене.

— Он як?

— Так. Не знаєш часом, що таке Центр Тіней?

— Гадки не маю. Але спробую дізнатися. Обіцяю.

Я озирнулася й підвела погляд — Ларгус був вищий за мене приблизно на півтори голови.

— Коли ми знову побачимося? — запитала я.

Мені було дуже легко, спокійно. Як же не хотілося звідси йти...

— Після Ради? Гадаю на Зимовому балу, навряд чи я зможу приїхати до Фетесаріна раніше.

— Але на бал ти приїдеш? — з надією прошепотіла я.

Ларгус подивився на мене, і наші погляди зустрілися. Сонце вже давно сіло, і на небі одна за одною проявлялися зірки.

— На бал приїду, — запевнив крук. — Сподіваюся, до нього ти більше нікуди не влипнеш, — усміхнувся Ларгус.

Я навіть не встигла зрозуміти, коли він трохи нахилився, опинившись за лічені сантиметри від мого обличчя...

— Ларгусе, ти ж тут? — несподівано пролунало за дверима тераси.

Не минуло й п’яти секунд, як вони відчинилися і увійшла Каніла. Але Ларгус уже обернувся до виходу.

— Нарешті я тебе знайшла, — зітхнула жінка. — Ми відкопали дещо серед матеріалів розкопок із Зали Санкора, ти маєш це побачити.

— Як маю, то маю, — погодився крук. — Алісо, знайдеш дорогу назад до мого дому?

— Так, — кивнула я, подумки стиснувши кулаки.

— Добре, тоді зустрінемося за вечерею, — усміхнувся Ларгус і покинув терасу разом із Канілою, якій, схоже, просто не терпілося розповісти щось важливе.

Я підійшла до краю тераси і подивилася на зоряне небо, у якому сяяв блідий місяць. Моє серце охопила вовча туга. Не знаю чому, але захотілося тихо заплакати.

Цікаво, що це зі мною? Придумала собі всякої нісенітниці... Хто я взагалі така? Тут же ясно як божий день, що ці двоє разом. Невже я й справді вважала, ніби можливо, що в такого чоловіка нікого немає? І чому я поводжусь наче остання дурепа? Дійсно, не важливо, що зовні Ларгус лише на кілька років старший за мене. Насправді різниця у віці в нас — дай Боже. Годі, Алісо! Будь розсудливою, пора хоч трохи подорослішати.

Я глибоко й напружено вдихнула, вдарила кулаком по карнизу, розвернулася і попрямувала до дверей тераси.

Через півгодини я була в будинку Ларгуса, де випила склянку холодної води, і повернулася до гостьової кімнати.

І от день, коли я повинна покинути Адамарей, настав.

Тейн добирався на Загальну раду разом з іншими круками та їхніми учнями, які вирушили в дорогу верхи: небезпеки для життя голови круків не передбачалося, а зайвий баласт був ні до чого. Я й сама відчувала провину за те, що через мене Ларгус витрачав стільки сили, необхідної для ліквідації проріхи.

Крук узяв мене за руку. Я ще раз подивилася на його сад, а наступної миті вже стояла посеред університетського двору. Зараз, напевно, йшли пари, тому що ніде не було ані душі.

— Ходімо, — зітхнув Ларгус і попрямував до кабінету Карнесса.

Ледве помітивши мене, ректор схопився з крісла і почав гнівно метати блискавки з очей. Але коли слідом за мною увійшов Ларгус, вираз його обличчя змінився з разючою швидкістю. При цьому всі ввічливі спроби випхати мене за двері зазнали фіаско. Тому наступні двадцять хвилин Ларгус розповідав ректору про страшну загрозу, яка нависла над моїм життям кілька днів тому, і глобальні масштаби тієї небезпеки, вісником якої вона є. Наприкінці крук вибачився за те, що я через це все пропустила три дні занять, попрощався і вийшов з кабінету. Щоб не стати жертвою чергового нападу ректора, я попрямувала слідом.

— Ти вже йдеш? — запитала я, зупинившись на ґанку.

— Так, у мене призначено кілька важливих зустрічей. Пора повертатися до повсякденної роботи в стані надзвичайної ситуації, — усміхнувся крук. — Побачимося.

— До зустрічі, — прошепотіла я.

Ларгус ще раз сумно всміхнувся і попрямував до воріт.

Остання пара мала от-от закінчитися, тож іти на неї не мало сенсу, тим більше що зараз я була в подарованій Ларгусом сукні та плащі, а не в університетській формі. Тому я спокійно попленталася до гуртожитку, розглядаючи місце, яке не бачила більше місяця. Єдиним, що тут суттєво змінилося, був сад. Дерева розлучалися з останніми листочками, які вкривали землю, засипаючи кущі вже засохлих квітів.

— Алісо! — пролунав радісний крик.

Не встигла я обернутися, як Фамал одним махом підскочив до мене та обійняв.

— Ти не уявляєш, як я хвилювався, коли дізнався, що сталося. Чому ти не повідомила, що все гаразд? Я тут просто божеволів.

— Я сама лише кілька днів тому отямилася, — натягнуто всміхнулася я, здогадуючись, що може означати ця радість.

— І все одно ти повинна була написати. Я заснути не міг, тільки про тебе й думав. Навіть уявити не можу, що б зі мною було... Як же я за тобою скучив... Алісо, я...

— Алісо! — прозвучало так голосно, що навіть Фамал схопився за вуха, випустивши мене з обіймів. — Нарешті ти повернулася!

Ламіра підбігла до мене і весело обійняла.

— То що, ходімо в гуртожиток? Хочу скоріше дізнатися, що ж із тобою тоді сталося.

У моїй кімнаті ми заварили чай, умостилися в кріслах та на пуфиках. Хоч Ларгус і не просив тримати язика за зубами, я все ж вирішила промовчати про справжні причини своєї відсутності. Тому обмежилася розповіддю про те, що, як виявилося, іще влітку в мене вселився якийсь духовний паразит, який і викликав проблеми зі сном. І, проковтнувши мене, болотяник пробудив його. Прокинулася я тільки через п’ять днів, знову заснула і відновлювала сили, а потім голова круків перемістив мене до Фетесаріна.

Ще кілька хвилин побалакавши, Фамал відкланявся і пішов до бібліотеки.

— Ех, і чому тобі весь час так щастить? — тяжко зітхнула Ламіра, коли за моїм координатором зачинилися двері. — Он і зараз в універі...

— Що зараз в універі? — насторожилася я.

— Хіба не здогадуєшся? Нас із тобою і без того вважали трохи не від світу цього, а після вилазки в катакомби охрестили недоумками. Останньою ж крапкою в історії твоєї хвороби були події на практиці. Після того як тебе виплюнув болотяник і ти зомліла, до нас майже одразу примчав голова круків. До речі, він їхав так швидко, що його учень дістався до нас лише через десять хвилин. Побачивши тебе без тями, Агердон просто збожеволів, швидко розпитав Феланну про те, що сталося, а, діставши відповідь, всадив у тебе кілька заклинань. Потім узяв на руки і, нічого нікому не кажучи, перемістився невідомо куди. Студенти й без того були більш ніж здивовані, а ще Вадим постарався...

— Коротше, тепер я дивачка, на яку всі дивляться скоса, — сумно констатувала я.

— Угадала, — зітхнула Ламіра. — Нічого, мене теж всі з дитинства вважають не зовсім адекватною людиною. Просто забий.

— Дякую, — видихнула я.

— Ну що ти похнюпилася! Ти ж побувала в Адамареї... до речі, де ти там жила?

— У гостьовій кімнаті будинку Ларгуса...

— Ти гостювала в голови круків? Ого.

— Так, ми з ним ще з літа знайомі.

— Тоді ясно, чому нас досі не вигнали з універу, — розсміялася мавка.

На кілька секунд я замовкла, перш ніж зважилася запитати:

— Ламіро, слухай, а ти часом нічого не чула про Канілу Декару?

— Звичайно, чула. Про найпомітніших круків часто пишуть у пресі, а до Каніли Декари у світських хроніках узагалі підвищена увага. Цю жінку називають Чорною Лілією не тільки за красу, а й за характер та розум. Її вважають однією з найкрасивіших жінок в Ануарі... та що там, у світі. Закоханих у неї наче зірок на небі, але вона завжди сама. Один лише її погляд і усмішка заворожують кого завгодно. Немає жодного чоловіка, який міг би встояти перед її чарами. Подейкують, у неї таємні стосунки з головою кру... Зрозуміла-не-дурна, — механічно промовила Ламіра на одному диханні. — Так, кажеш, Каніла Декара? Та хто ж не чув про те опудало? Її всі за очі химерою називають. Читала, колись один нежитьознавець сплутав її з лісовою відьмою. Кажуть, її голос скрипучий, наче іржавий дріт, зуби криві, а коли вона посміхається, розбігаються навіть упирі. Страховиськ на кшталт неї треба тримати в клітці, накритій чорним простирадлом. Та щоб хоч один чоловік глянув на неї...

— Дякую, Ламіро, — сумно видихнула я, упавши на ліжко.

— Ну, вибачай, я сьогодні весь день трошки туплю, — знизала плечима дівчина. — А ще кажуть, що вона з дитинства не може вивести вошей, а в зубі в неї живе хробак, з яким вона спілкується за допомогою телепатії...

— Справді, не варто, — проскиглила я, у розпачі накривши голову подушкою.