Крук та Чорний Метелик. Голос давніх сновидінь

Розділ 1 Після першого кроку

— А тепер прошу детальніше! — шоковано закричала я, стукнувши кулаком по столу. Від різкого руху зібрані на потилиці в короткий хвіст каштанові коси розтріпалися та розсипалися по плечах.

Така от експресивна реакція зазвичай була мені невластива, але цього разу ситуація, що й так здавалася дзьобнутою, остаточно вибила мене з колії.

— Вибачай-вибачай, знаю, я мав повідомити це раніше, але якось забулося, — знизав плечима біловолосий лісовик, що сидів навпроти.

— Нічого собі, забулося! — заволала я, насилу стримуючись від того, щоб убитися об добротну дубову стільницю. — Каріле, ти увірвався до мого дому, погрозами вбити мене змусив кинути все, поспіхом лишити рідний світ і вирушити з тобою в альтернативну реальність; зробив мене співучасницею фактично викрадення шістнадцятирічного хлопця...

— Алісо, ти трохи перебираєш із трагедією, — тяжко зітхнув мій співрозмовник. — Вадим сам був не проти перебратися до цього світу. А тобі й кидати не було чого: ні рідних, ні друзів, навіть робота — і та собача, всього-на-всього кореспондент у регіональній чорнушній газетці. Навіть не факт, що ти цього року до університету вступила б. Натомість тут у тебе і перспективи, і можливість розвивати здібності чарівниці...

— А може, ще бомж на чорному віслюку — коли вже принци на білих конях у дефіциті? — уїдливо фиркнула я. — І на додачу ще сто відсотків, за всіма фентезійними штампами, будуть обраність, слава героя та абгрейд зовнішності, який я отримаю, щойно вийду за поріг цієї забігайлівки?

— Слухай, вгамуйся ти вже! — пирхнув Вадим, свердлячи поглядом стільницю. — Я, між іншим, у такому самому становищі.

У цьому була частка істини, але все ж мені не вдавалося так просто примиритися з ситуацією. Хоч як банально це не звучало, але я опинилася в іншому світі!

Так уже вийшло, що два роки тому, коли я прогулювалася парком, у моє тіло вселилася невідомо звідки налетіла енергія, яка згодом виявилася чарівною силою, що пробила проріху між двома світами. Незабаром після того з’явилися кремезні чудовиська (що, як виявилося, називалися песиголовцями), котрі чомусь полювали саме на мене. За минулі роки я зуміла вижити, сяк-так борючись із ними за допомогою замовленого у місцевих реконструкторів меча, яким навчилася махати. Але не змогла вберегти свою сім’ю: всі рідні загинули від лап чергового чудовиська на моєму шістнадцятому дні народження.

Відтоді я якимсь дивом закінчила школу та влаштувалася працювати журналістом у невеликій газеті. Збиралася вступати на заочку до місцевого університету і саме готувалася до вступних. Коли раптом до моєї квартири заявився чоловік, який назвався лісовиком з іншого світу! Я б залюбки йому не повірила, але на користь його словам свідчили сріблясті очі, коротке біле волосся, що відливало сріблом, зелені візерунки на тілі... та імпульс телекінезу, яким він відкинув мене до стіни, щойно я спробувала напасти на нього.

В ультимативній формі лісовик повідомив, що я повинна піти з ним, бо, поки я тут, чарівна сила, яка вплелася в мою душу, сприяє руйнуванню обох світів. І або я погоджуся на його умови, або мене просто вб’ють. Хоча моє життя і здавалося на рідкість паскудним, утрачати його я все ж була не готова, тому довелося погодитися.

Такий самий вибір лісовик запропонував і Вадимові — проблемному підліткові гопівского виду. Йому, щоправда, «пощастило» трохи пізніше, ніж мені — в його душу вплелася сила від енергетичного сплеску, який стався лише кілька днів тому.

Так за лічені години ми обоє зібрали речі та покинули рідний світ.

Щоправда, я не встигла усвідомити весь пафос моменту, який приніс у моє життя таку значущу зміну. Усьому виною стали густі зарості колючих бур’янів, на які я гепнулася з триметрової висоти, щойно шалені фарби тунелю між світами змінила синява небес. З одного боку, будячки трохи пом’якшили приземлення. А от з іншого — моя дупця перетворилася на кактус.

До вечора того самого дня ми дісталися селища на краю старого болота, що мало промовисту назву Духмяне. Там, до речі, смерділо так, ніби в кожному дворі здохла якась велика тварина і закопати гнилі тушки місцевим релігія не дозволяла.

Ми зупинилися на постоялому дворі старого приятеля Каріла, Дейка. І от саме тут, саме зараз хлопець, на якого я вже встигла повісити ярлик «тупий гопник», здивував мене своєю спостережливістю. Завдяки йому я й звернула нарешті увагу на те, що ми сидимо за столом у світлі свічок і розмовляємо про купівлю коней.

Каріл повідомив мені, що в цьому світі немає ні сучасної фізики, ні електроніки! Замість того, звісно ж, були певні технології, які працювали на основі чарів, але чи варто казати, що це було щось зовсім інше? І те, що цю новину я дізналася тільки зараз, мене серйозно обурило. Захотілося терміново пожалітися на несправедливість у «Твіттері»... але й це було неможливо, тому що інтернету я більше ніколи не побачу.

— Будь ласка, Каріле, скажи, що ти пожартував, — тяжко проскиглила я.

— Вибачай, але ні, — запевнив лісовик. — Ну, коли в тебе вже такий напад паніки, спробую тобі пояснити, що й до чого, і почну з короткого екскурсу в історію, — зітхнув він, спираючись ліктями на стіл. — Тисячу років тому весь світ був утягнутий у війну Магії та Вогню. Її вирізняла новітня розробка зброярів, порох. Коли війна закінчилася, кількість жертв шокувала. Кілька місяців чарівники прораховували всі можливі варіанти розвитку подій, але всім їм снився ночами той самий кошмар: зброя ставатиме дедалі потужнішою і, врешті-решт, це призведе до загибелі всього живого. Тому на всесвітній раді чародії та правителі народів ухвалили рішення: розвиток зброї потрібно зупинити будь-якою ціною. Тоді чарівники обрали найсильнішого і найдосвідченішого та зв’язали з ним свої пояси магів. Діставши підтримку їхньою силою, він уплівся в просторово-часове полотно нашого світу та змінив будову реальності. Нитки полотна світобудови, які вели до розвитку і появи нових видів зброї, вилучили. А рецепт пороху знищили. Відтоді ми можемо тільки вдосконалювати відомі нам види холодної зброї та магії. Але разом із тим ми втратили можливість виникнення й розвитку багатьох інших галузей. Хоча це досить помірна ціна за те, чого ми в результаті уникли.

Каріл закінчив промову і склав пальці в замок. А я зрозуміла, що потрапила до Середньовіччя, де навіть не чули про можливість існування хоча б банальної електричної лампочки. Може, краще було одразу погодитися померти?

— Хвилиночку! — видихнула я. — Ви вплелися в просторово-часове полотно та змінили його? А чи не побоялися ваші чародії минулого, що так вони вплинуть на весь світ, викликавши якісь зміни в розвитку всесвіту?

— Процедура дійсно була непростою і проходила не один день, але вони видалили всі необхідні «ниточки», зав’язавши «вузлики» на їхніх кінцях. Тому ніяких проблем із цим не повинно було виникнути.

— Цього не можна стверджувати! Називається, влізли в невідомі вам матерії, а потім ще дивуєтеся, що у вас РАПТОМ діри в просторі з’являються.

— Алісо, благаю, не май перших науковців світу за ідіотів. Зрозумій ти, що в нашій реальності, де крім технологій була і чарівна сила... Уяви собі ту саму вашу ядерну зброю, дія якої ще й посилена магією.

Ніби ставлячи крапку в дискусії, Дейк приніс нам три миски смаженої картоплі, глечик вина і горнятка з чаєм.

Поспіхом проковтнувши свою порцію, Вадим присвятив решту вечора заграванням із шістнадцятирічною Аррою — тендітною білявою дочкою шинкаря, яка допомагала батькові розносити страви та розливати пиво.

Голоси. Високі та низькі, тонкі та грубі, шепіти та крики — вони звучали хаотично, переплітаючись у зловісне чорне мереживо. Гострі, наче леза кинджалів, ковзали по шкірі та легко розсікали її, вивільняючи нестримні водоспади червоної крові.

— Добре, що Центр Тіней уже тут.

— Ми повинні об’єднуватися...

— Усі, кого породила темрява Забутої...

— Але якщо Центр Тіней не прокинеться?

— Ми зробимо так, що прокинеться.

— Два джерела світла, сховавшись під тінню, утворюють темний коридор...

Аж раптом дивне марево розлетілося на шматки від пронизливого крику!

Цей крик вирвав мене зі сну посеред ночі. Я різко сіла в ліжку, хапаючись за скроні. А за хвилину все повторилося: крик переляканої дівчини.

Скочивши на ноги, я схопила свій колись замовлений у реконструкторів меч і вибігла в коридор, де зіткнулася з не менш збентеженим Карілом. Що мене особливо здивувало, так це його блакитний шовковий пояс, який був зав’язаний на два вузли поверх піжами. Лісовик, звичайно, говорив мені, що кожен чарівник повинен носити пояси магів всюди і завжди, але тоді я й подумати не могла, що це правило настільки суворе.

Коли закричали знову, стало ясно, що джерело галасу — за найближчими дверима. Ми перезирнулися, вибили двері... і спантеличено завмерли: у кутку кімнати, немов перелякане мишеня, тремтіла Арра. А Вадим стояв поруч, грубо обвиваючи рукою її талію.

Не вагаючись жодної секунди, Каріл заклинанням відкинув його в інший кінець кімнати.

— Ти що, геть здурів?! — закричав чарівник і запустив у Вадима блискавку закляття, від якої хлопець упав на підлогу і скорчився.

— Я здурів? Так ви мене витягли з дому в якийсь лівий світ, треба ж мені хоч якось розслабитися. Я й так уже давно немов на голках. А вона сама зі мною загравала ще в шинку! Чому я не можу чогось такого...

Перш ніж Вадим встиг договорити, заплакана дівчина підбігла до Дейка, який саме увірвався до кімнати. А Каріл тимчасом запустив у паршивця ще одне заклинання.

— Дейку, Арро, пробачте мені за те, що я привів у ваш будинок цю погань, — винувато промовив чарівник, не наважуючись подивитися в очі старому другові. — Більше ми не будемо зловживати вашою гостинністю. Гей, ти! — крикнув він на Вадима. — Збирай речі та чекай на мене внизу!

Скорчивши гримасу «ти-мені-ще-за-це-заплатиш», Вадим підвівся та вийшов з кімнати.

— Алісо, схоже я припустився помилки, коли привів його в наш світ, — прошепотів Каріл крізь зціплені зуби. — Треба було не боятися забруднити руки, а прикінчити цього гада ще під час першої зустрічі, щойно ми побачили, який він моральний виродок. Розуміли ж, що він якийсь малолітній бандюган... але ні, чомусь вирішили, що, діставши другий шанс, він виправиться. А тепер пізно і вибору дійсно немає. Сподіваюся, його не зарахують до університету. Або, в крайньому разі, після кількох подібних фокусів виключать, закувавши силу.

Я не стала розпитувати засмученого Каріла, що означає «закувати силу», просто мовчки попрямувала до своєї кімнати — збирати речі.

Перший день подорожі на куплених у селі конях виявився тією ще веселухою. Особливо коли врахувати, що ні я, ні Вадим верхи ніколи не їздили. Те, що протягом цього дня я так і не звалилася зі свого коня, було справжнім дивом. Коли ж увечері ми зупинилися на привал, кожен м’яз мого тіла нестерпно болів.

— Слухай, — задумливо протягнула я. — Може, я занадто поспішаю засипати тебе запитаннями, але мені б хотілося більше дізнатися про цей світ, перш ніж ми доберемося до цивілізації.

— Твоя правда, — кивнув лісовик. — Я повівся трохи по-свинськи: привів тебе до нового світу, майже нічого про нього не розповівши. Уявляю, що було б, якби ти дізналася про втручання в просторово-часове полотно, наприклад, у королівському палаці. Тому зараз питай про все, що тебе цікавить.

— Добре. Почнімо з державного устрою країни, до якої мене занесло.

— Як забажаєш. Ануара — це країна конституційної монархії. Голова держави — король, але його дії обмежує парламент, вибори до якого проводяться раз на шість років. — Каріл уже приготувався вимовити наступне речення, аж раптом затнувся і кілька секунд ловив ротом комарів, потім продовжив: — Королю підвладна Гільдія магів. Кожен випускник університету магії, дістаючи диплом і пояс чародія, присягає на вірність Ануарі та королю. Але фактично голови Гільдій тримають в руках головні важелі впливу.

— Голови? Їх кілька?

— Так. Стихійники розділені на чотири підгільдії: вогню, води, землі та повітря — залежно від стихії, з якої чарівник черпає силу для творення заклинань. У кожної з них свій очільник, але всі вони підпорядковані голові Гільдії стихій. До речі, важливий момент: головні маги повинні скріплювати пояси не подвійним вузлом, як звичайні чарівники, а спеціальною застібкою з цільним рубіном, сапфіром, смарагдом або діамантом — відповідно до стихії. Головний стихій Ануари скріплює його золотою застібкою з усіма чотирма каменями.

— Дякую, що попередив, перш ніж я зустрілася з кимось із цих паничів, — посміхнулася я. — Не вистачало ще випадково наступити комусь із них на ногу, а потім стати ворогом народу.

— Завжди будь ласка, — засміявся лісовик. — Сама розумієш, якби голови Гільдій жили з королем в одному місті... це було б як дві невістки на кухні у свекрухи. Тому Ануара фактично є країною з трьома столицями. Перша — Еданор, офіційна столиця держави. Там перебувають королівський двір, парламент, рада виконавчої влади і центральний військовий штаб. Друга — Фетесарін, місто, де розташована Гільдія стихій. Третій — Адамарей, місто Гільдії... Ой, дивися, м’ясо вже засмажилося! — раптом підскочив Каріл, різко вказавши пальцем на багаття, де готувалась наша вечеря.

— Так, але... — зніяковіла я. — Ти щось казав про...

— Давай швидше їсти, а то охолоне, — якось квапливо перебив чарівник, дмухаючи на гаряче м’ясо.

Після вечері я ще раз спробувала завести з Карілом розмову, але він знервовано перебив мене і скомандував відбій.

День видався дуже спекотним, але густе листя дерев добре захищало від палючого сонця, і тільки де-не-де крізь пишні крони пробивалися його золотисті промені.

Ми продовжили подорож. І поки щастило не зустрічати різних суб’єктів, які зраділи б можливості назавжди залишити в цьому лісі наші понівечені кісточки.

Так ми і їхали: мирно, без поспіху, час від часу прискорюючи темп. Тому я вкрай здивувалася, коли Каріл під’їхав до мене і ледь чутно прошепотів:

— За нами хтось стежить.

— Ти впевнений?

— Абсолютно. Щойно я помітив рух серед гілок, а потім побачив, як хтось перестрибнув із дерева на дерево. Зараз він трохи попереду.

— Це розбійники?

— Можливо. В усякому разі будь напоготові, але не показуй що знаєш про «хвіст».

Я кивнула, і Каріл виїхав вперед. Вадим плентався позад мене.

Не минуло й хвилини, коли я почула раптовий шелест листя — ніби щось злегка сколихнуло гілку, а вже за мить із дерева зістрибнула струнка дівчина — просто в сідло поряд із Карілом. Вона весело, добродушно засміялася, обійняла й поцілувала його!

— Фандора, — видихнув лісовик, відповідаючи на поцілунок.

Під’їхавши ближче, я роздивилася в «розбійниці» красиву молоду жінку. Шкіра витонченого обличчя мала приємний смаглявий колір. Великі яскраво-зелені очі були підкреслені тонкими бровами. В’юнке волосся кольору темного шоколаду, що діставало до талії, зібране в пишний хвіст, та щонайдивніше — на кінчиках мало колір свіжого листя. А на стегнах у неї був зав’язаний на два вузли зелений шовковий пояс.

— Що ти тут робиш? — радісно запитав Каріл, не випускаючи жінку з обіймів.

— Проїжджала неподалік і на ніч залізла поспати на дерево. А коли прокинулася, зрозуміла, що кінь кудись пропав. Напевно, погано його прив’язала і він чкурнув собі, або упир його знає, куди подівся. Я вже збиралася переміститися, наскільки мене вистачить, а потім відпочити. Аж раптом бачу — ти їдеш. От і вирішила зробити тобі сюрприз. Ну і як там твоє завдання? Знищив те, що порушувало рівновагу між світами?

— Майже. Притяг його з собою, — усміхнувся Каріл, немов відповідаючи на зацікавлений погляд дівчини. — Ті двоє, з різницею у двійко років, отримали силу, що прорвалася після першого і другого енергетичного сплесків. Це Аліса, а он те джерело проблем — Вадим. А це, — Каріл звернувся до нас із Вадимом, — Фандора Елімес, моя наречена.

— Дуже приємно, — привітно відгукнулась я і потиснула протягнуту руку. — А весіллячко скоро?

— Уже недовго чекати, одружуємося в березні, — відповіла Фандора, поправляючи шпильку у вигляді квітки магнолії, яка скріплювала її волосся. — Ви зараз, як я розумію, до Еданора?

— Так, — відповів Каріл і зручніше влаштував наречену в сідлі перед собою. — Ти теж?

— Угадав. Ну, гадаю, ти маєш досить часу, щоб усе мені розповісти... Якщо, звісно, це не секретна інформація, — грайливо додала вона і поцілувала Каріла в ніс.

— Ця інформація секретна тільки для тих, кому я не довіряю. А Вадим її вже все одно знає, тож не маю причин говорити пошепки, — додав Каріл, схилившись до Фандори. — І почну я від самого початку: прибувши до тієї реальності, я шукав давніше, чіткіше джерело енергії, одночасно досліджуючи особливості незнайомого мені світу. Пошуки привели мене до редакції газети «13-й канал», де...