Крук та Чорний Метелик. Голос давніх сновидінь

Розділ 10 Мертві голоси

Зайшовши до великої аудиторії, я одразу ж побачила оточеного новоспеченими друзями Вадима, який сидів у першому ряду. Я ж, за натурою людина скромніша, влаштувалася на п’ятому.

Десь хвилину я спокійно базікала з однокурсниками, аж раптом двері аудиторії з гуркотом відчинилися, впускаючи зеленооку мавку середнього зросту, яку я бачила вчора в своїй групі... ось тільки тоді вона мала дещо інший вигляд. Що ж у ній змінилося?

По-перше, темно-червона форма була радикально перешита: балахон перетворився на приталену сукню з рукавами, розпоротими до ліктя з внутрішнього боку, і з розрізаною спереду під декольте горловиною. На ногах стрункої дівчинки красувалися грубі важкі чоботи — високі, зі шнурівкою.

По-друге, у правій ніздрі виднівся пірсинг, кількість сережок у вухах я порахувати так і не зуміла.

По-третє, на повіках ефектно лежали темно-сірі тіні, губи було нафарбовано бежевою помадою. Раніше зібране в косу темне волосся із зеленими кінчиками тепер спадало до талії дрібними кучерями.

— О, файно, ректор іще не доповз, — весело гмикнула мавка, захряснувши двері ногою. — Що таке? — буркнула вона, коли помітила вирячені очі однокурсників. І їх, загалом, цілком можна зрозуміти — не щодня бачиш дівчину, яка кожним кроком ніби навмисне вистьобує типову поведінку шаленої Мері Сью.

— Ламіро, навіть мені здається, що це занадто, — нарешті видихнула Малісса Арігера, руденька дівчина з бурштиновими очима, які визирали з-за скелець окулярів у роговій оправі. За ці дні непримітна кучерява тихоня з веснянками встигла потоваришував з Аррою. — Ти при своєму розумі?

— Та чужий мені наче ніхто й не давав, — усміхнулася студентка, почухавши потилицю.

— Ти хоч розумієш, що коли ректор побачить тебе в цьому...

— Знаю-знаю. Мені відірвуть голову, яку потім засунуть вовкулаці в...

— РЕКТОР, — несподівано пролунав панічний шепіт. Його джерелом був лісовик в окулярах, який стояв на шухері.

— Не їж мене, ректоре, я тобі пісеньку заспіваю! — награно промовила Ламіра, склавши ручки за спиною.

Мало не знепритомнівши, кілька дівчат почали затягувати в задні ряди Ламіру, яка театрально впиралася та охала. Нарешті їм удалося посадити її в шостому ряду, саме позад мене. За мить до аудиторії увійшов ректор, який одразу ж почав ритися в своєму портфелі.

Схоже, про скромність ця дівчина ніколи не чула, на правила плювала, навіть носом не повівши, а її дах давно зірвало і він полетів у теплі краї. Слава пундикам, хоч один нормальний псих у цьому університеті!

— Прикольне платтячко, — прошепотіла я, непомітно відхилившись назад. — Ех, умій я шити...

— Нічого, навчимо, — підморгнула Ламіра. — Шкода, що вчора я запізнилася і не встигла переробити свою форму до посвяти в студенти. Але нічого, надолужу.

— Звідки ти?

— Вандор, Ануарське Лісоболоття. А ти?

— Анноград, паралельний світ.

— Ламіра Забара, нежитьознавець.

— Аліса Гайлінова, колега, — усміхнулась я, потискуючи руку мавці.

Нашу розмову нетактовно перервав ректор, що став читати організаційну лекцію, до якої входили загальні відомості про університет, його коротка історія, перелік іменитих викладачів тощо. Коли пара закінчилася, він затримав нас іще й на перерву — щоб уточнити деякі оргпитання. І затягнулося це аж до початку наступної пари. Тоді я й зітхнула з полегшенням: до аудиторії, тримаючи під пахвою конспект лекцій, увійшла Феланна.

— Ну, студенти, готуйтеся, бо недовго вам залишилося спокійненько відсиджуватися в аудиторії. Боротьба з нечистю — це вам не теорія мистецтв, де ви тільки й будете пускатися в філософські роздуми про прекрасне, визубрюючи терміни. Тут вам доведеться побігати, бо теорія без практики не варта навіть виїденого яйця химери, — почала викладачка, ні на хвилину не перестаючи весело й трохи лукаво всміхатися. — У жовтні, щойно ви трохи нахапаєтеся теоретичного матеріалу, ми на місяць вирушимо в експедицію дивитися на нечисть... і не лише дивитися. Факультети мистецтв і точні науки попрошу не кривитися, у житті вам усяке згодиться. До того ж для природознавчого це тільки квіточки — так, нежитьознавство для чайників.

— А куди ми поїдемо? — поцікавилася Діяла, миленька дівчина з темним хвилястим волоссям.

— Ясно куди, на північ. Там, загалом, і проживає майже вся нечисть Ануари.

— Справді? А я, дурна, думала, що вся вона в парламенті, — подала голос Ламіра.

— Що не влізла в парламент — проживає на півночі, — схвально всміхнулася шубінка. — Щоправда, після нашого візиту частина її там проживати перестане, але це вже деталі. Ну а тепер почнімо лекцію.

Немов за командою, зашуршав папір і заскрипіли ручки, які писали на білих аркушах сьогоднішнє число.

— Курс загального нежитьознавства покликаний навчити вас виявляти, класифікувати і знищувати нечисті сили всіх категорій, — почала Феланна. — Існує десять категорій нежиті. Кожна з них розділена на шість рівнів: А, В, С, D, Е, F Десята категорія — тупа дрібниця, яка сидить майже в кожній щілині й розібратися з якою може навіть п’ятирічна дитина. Перша категорія — жахливі розумні чудовиська, які володіють темними чарами і мають уроджений опір до магії. Могутні настільки, що самотужки з ними не впоратися жодному з чарівників.

У межах нашого курсу буде вивчено: основні причини появи нечисті, умови існування та особливості розмноження.

Усю нечисту силу цього світу можна розділити на дві групи.

Перша, доволі нечисленна, — породження тіні. Це істоти, про природу виникнення яких ми можемо сказати тільки те, що вони породжені самою Темрявою. Жорстокі й анархічні, вони ніколи не були живими і ніколи не помруть. Породження тіні просто вийшли з мороку, набувши тілесної форми. І якщо їх знищити, у морок вони й повернуться, залишивши після себе лише згусток в’язкої тіні, який розтане під сонячними променями.

Друга група, що значно поширилася в нашому світі, — нежить: істоти, що складаються з мертвої плоті, яка була видозмінена.

Основою нечистої сили є так звані Іскри Талпіра — темна енергія невідомої природи. У породжень тіні вона є структурою, яка утворює каркас і скріплює навколо нього тіньову матерію. У випадку нежиті вона захоплює залишену життям плоть і видозмінює її, підпорядковує своїй природі все, що з останнім подихом випустило з себе життя. Більше того, не дає душі спочити з миром, перетворюючи її на заложного мерця, який блукатиме, аж доки не очистять рештки. Єдиний спосіб заспокоїти нежить — загасити Іскри Талпіра за допомогою спеціальних заклинань різної потужності і, відповідно, складності. Або альтернативний варіант — спалити тіло.

Таємниця походження Іскор Талпіра сягає корінням забутої релігії, тому про це майже нічого не відомо.

Наступного дня мали відбутися перші практичні заняття, тож нарешті настав час з’ясувати, кому яка стихія дісталася. Процедура тривала недовго: студент із заплющеними очима підходив до кам’яної колони, на яку викладач клав прозору стрічку із зачарованого шовку, і прикладав до неї зап’ястя. Потім викладач підходив, дивився на колір, якого сама по собі набувала стрічка, та урочисто називав відповідну стихію, після чого зав’язував її на тому ж зап’ясті.

— Повітря, — не менше урочисто, ніж попередні вісім разів, сказав викладач, коли руку до стрічки приклала Арра.

Наступною вийшла Ламіра.

— Земля, — так само сказав викладач.

— Вогонь, — пролунало за хвилину, щойно червона стрічка зав’язалася на зап’ясті Малісси.

Коли настала моя черга, я підійшла до колони і, заплющивши очі, поклала руку на прозорий шовк. От тільки чомусь викладач підозріло довго мовчав.

— Що таке? — буркнула я, але відповіді не дочекалася, розплющила очі, подивилася на викладача та зрозуміла, що той застиг, дивлячись на мою руку.

— Радане, що відбувається? — поцікавився ректор, коли підійшов до нас... і так само сторопів. — Неймовірно, — нарешті видихнув він.

Я здивовано переводила погляд з одного чарівника на другого, поки нарешті не подивилася на своє зап’ястя.

— Що це означає? — здивовано прошепотіла, розглядаючи золоту стрічку.

— Те, чого не може бути, — нарешті вимовив ректор. — Утім, якщо згадати, як сила стала твоєю, то, може, це й нормально...

— Що нормально?

— Золотий — колір, який символізує єдність чотирьох стихій. Отже, ти — перший чаклун в історії Ануари, який вільно може черпати сили з будь-якої стихії.

Ну от, тепер зі ступору треба виводити мене.

— Цікаво, а з Вадимом те саме? Треба негайно це перевірити, — пробурмотів ректор і швидко зник.

Викладач, трохи оговтавшись, наче в трансі зав’язав на моєму зап’ясті золоту стрічку і легенько штовхнув мене в спину, чим недвозначно дав зрозуміти, щоб я повернулася до одногрупників.

— Нічого собі, — прошепотіла Ламіра, розглядаючи мою стрічку.

Невдовзі разом з ректором з’явився і Вадим. Коли він приклав руку до стрічки на колоні, вона стала такою ж, як і моя, щоправда трохи темнішою.

А далі поїхали довгі урочисті промови. Кілька журналістів, дізнавшись гарячу новину, з ракетною швидкістю понеслися до своїх редакцій.

Поспіхом закінчивши з рештою студентів, викладачі почали радитися, вирішували, чи збирати нараду, і все таке. Але мене вже там, на відміну від Вадима, не було: я, разом з одногрупниками, тихо дісталася гуртожитку і зачинилася у своїй кімнаті. Схоже, що сьогодні занять уже не буде.

— Приймай роботу, — бадьоро повідомила Ламіра, вручивши мені перешиту форму: верх стилізовано під корсет, рукави з кльошем від ліктя, спідниця перекроєна по типу гаде. — І не попадайся в цьому деканові, — сказала вона тоном духовного наставника.

— Та в тебе талант, — захоплено видихнула я. Хто б міг подумати, що з цього багряного чудовиська можна зробити щось пристойне. — Де ти цього навчилася?

— Ходила в гурток крою та шиття, коли вчилася в школі. А ще навчилася використовувати чари для полегшення цього процесу.

— І сильно тобі влетіло від ректора, коли він дізнався, скільки разів ти посилала заборону чаклувати далеко й надовго?

— Якщо чесно, то про точну... та що там точну, навіть про приблизну кількість порушень він не здогадується. Червоні рисочки на захисному амулеті повністю перекрили його первісний колір іще сім років тому. Як «нагороду» за таку працьовитість мені пообіцяли, що до кінця осені вихідні я проводитиму за виправними роботами — фарбуватиму розмальовані парти в аудиторіях. Приємного мало, але, дізнайся вони про кількість порушень, і покарання вже не було б таким м’яким.

— А відмазатися не вийде?

— Та вже відмазалася. Знаєш Дамека з двадцятої групи? Так от, я прийду відбувати покарання, відмічусь, потім прибіжить Дамек, я погуляю до вечора, а коли повернуся, він передасть мені порожнє відро фарби і зникне з очей. Тоді я просто здам роботу та піду з ним до підземної кавової кав’ярні чи до шоколадні.

— Хитро, — усміхнулась я.

— Приблизно такий самий прийом, тільки зі списуванням конспектів і домашки, я налагодила з нашим одногрупником Нафаном. Знаю, моститися одним задом на два стільці не завжди вдало, але я спробую...

Несподівано Ламіру перервав дівочий крик. Зірвавшись із місця, ми щодуху помчали до його джерела. Але хто б міг подумати, що джерелом такого шуму може стати тиха, наче мишеня, Арра?

— Що сталося? — прокричала я, підбігши до дівчини.

— А-а-а-а-а! — зойкнула вона. І, безперечно, ця відповідь була неймовірно змістовною.

— Арро, заспокойся! — гаркнула Ламіра, трясучи її за плечі.

— Заспокоїтися? — злякано вигукнула студентка. — Та ти хоч розумієш, що там було?

— Не розумію, ти нічого не сказала крім: «А-а-а-а!»... Ну а в тому, що там була літера А, я чомусь сумніваюся.

— Але там був... там був...

— Гей, заспокойся і говори нормально.

— Привид! Там був привид, — злякано видихнула Арра.

От же ж грець. Не чекали, не гадали, а тут привиди розліталися.

— І яким він був? — поцікавилась я.

— Весь червоний, прозорий, а що було з його тілом... — проскиглила дівчина і мало не заплакала. — Одна нога вивернута, ребро стирчить, шия зламана, а голова повернута назад. Про те, як виглядало понівечене обличчя, я навіть згадувати не хочу.

— І що цей привид робив? Поплив до тебе з витягнутими руками?

— Та ні, просто повільно пролетів поруч, — зізналася Арра.

— Тоді якого біса було здіймати такий галас? — обурено пробурчала Ламіра. — Подумаєш, привид. У мене на Лісоболотті що привидів, що іншої нечисті більше, ніж на всій іншій території Ануари, разом узятій. І нічого, жива, як бачиш.

— Але він був такий страшний...

— Страшний? Ох уже мені цей медичний, — пробурчала Ламіра. — Страшного ти ще не бачила. А що буде, як побачиш? Опануй себе нарешті. Ти не дитина, і не можна так виставляти напоказ свої емоції. Тобі страшно? То надягни залізну маску і не знімай, твій страх — зброя в руках ворога. Ну а тепер заспокойся. Піди вмийся та сідай готуватися до завтрашньої практичної.

Арра шмигнула носом і попрямувала до ванної, а ми з Ламірою повернулися до кімнати — розробляти фасон перешивання останніх двох суконь.

Знову, знову цей клятий сон! Щоразу він стає тільки гіршим. Тепер звідусіль лунають зловісний сміх і тупіт, по шкірі пробігають сотні ниток крижаного холоду, але досі не бачу нічого, крім непроглядної пітьми.

Я прокинулася з краплями поту на чолі... і заверещала так, що мене, напевно, і в Еданорі почули.

Наді мною, трохи нахилившись, нависло напівпрозоре загробно-синє обличчя привида... От чорт! Тепер я розумію, чому Арра так не хотіла описувати примару, яку бачила два тижні тому. Не знаю, що з тим, червоним, але обличчя цього було немов навскіс розсічене мечем і напівзігниле. Одне око витекло, а друге звисало на нерві до кінчика перерубаного носа. З переламаної щелепи визирали і стирчали в усі боки надбиті зуби. Тіло мало такий вигляд, ніби впало з висоти просто під колеса бульдозера.

Оце називається, доброго ранку...

А привид тим часом, не звертаючи на мій безперервний вереск жодної уваги, подивився у вікно, у якому побачив, що вже світає, край неба палає, і пролетів крізь підлогу. За мить із кімнати поверхом нижче пролунав уже крик Тандіс, третьокурсниці з факультету мистецтв. Судячи з його тривалості, привид пробув там зовсім недовго.

— Кого тут ріжуть? — пробурчала Ламіра, протираючи сонні очі.

Слідом за нею до кімнати увійшли ще кілька дівчат — інші, мабуть, побігли вниз, до Тандіс.

— Мої нерви, — простогнала я, надягаючи халат. — Прокидаюся серед ночі й бачу красеня-примару, який витріщається на те місце, де я лежу, але погляд у нього... ніби він дивиться крізь мене.

— Ну, для неагресивних привидів це нормально, — позіхнула Ламіра.

— Знаю, але приємним моє пробудження це не зробило, — невротично захихотіла я, влізаючи в капці. — Та й зачастили вони чогось, це вже другий за останній тиждень. Цікаво, звідки тут узагалі взялися неупокоєні?

— Гадки не маю. То що, ходімо подивимося, як там Тандіс?

Коли ми, разом із кількома дівчатами, спустилися на поверх нижче і зайшли до кімнатки, то побачили студентку факультету мистецтв, яка досі не вийшла зі ступору. Дівчина так і сиділа на ліжку, клацаючи зубами.

— Тандіс, заспокойся, це звичайний привид, — спробувала втішити я.

— Звичайний привид? — охнула дівчина. — Щоб ви знали, нічого такого «звичайного» тут не бувало за весь час мого навчання. І випускники можуть підтвердити, що вони їх теж не бачили.

— Ну, по-перше, не ототожнюй «не бачили» і «не було», — зазначила Ламіра. — А по-друге, може, розкажеш, що він робив?

— Коли я прокинулася від якогось крику... — пробурмотіла Тандіс, і, щойно почувши ці слова, я квапливо почала винувато вивчати люстру поглядом. — ...То побачила, що зі стелі вилазять ноги привида. Він, не зупиняючись, спустився і пройшов крізь підлогу, — промовила Тандіс, не припиняючи тремтіти.

Ну, тепер ясно, чому новий вереск так і не пролунав у гуртожитку: весь нижній поверх займали три відведені під студентський музей кімнати, їдальня, невеликий спортзал, чотири сауни і басейн з підігрівом. А під ними — підвал. Тому там на привида посеред ночі просто нікому було дивитися. Та питання: «Звідки ж воно взагалі тут взялося?» — стало тільки цікавішим.

Мій погляд випадково натрапив на годинник, і я побачила, що зараз четверта ранку. Власне, поспати ще можна було б, але події останніх п’яти хвилин прогнали сон жорстким копняком. Тому я піднялася на свій поверх і почала готувати сніданок.

І все ж дивно це. Якщо старшокурсники стверджують, що ніяких привидів тут споконвіку не було, то, виходить, погані справи. Отже, хтось нарешті повинен наважитись та зробити це. Вихід тільки один: мені потрібен кваліфікований нежитьознавець.

— Ти куди? — здивувалася Ламіра, коли я зірвалася з місця і побігла до сходів.

— На консультацію до совісті! — крикнула я слідом.

Власне, совість я застала на кафедрі, за півгодини до початку пари. Вона саме допивала каву, коли я забігла і вихором підлетіла до її столика.

— Привіт, Алісо, — усміхнулася Феланна. — А Ламіра, бачу, молодець.

— Гась? — не зрозуміла я.

— Прикольна сукенка.

Йой! Здається, мені пора повісити в себе на спині табличку: «Тут мешкає склероз. Години прийому з 9:00 до 17:30». Додумалася ж надягти сьогодні саме фіолетову форму, в спідниці якої після перешивання з’явився розріз трохи вище коліна!

— Ти щось хотіла? — поцікавилася куратор, не даючи мені почати довго і нудно виправдовуватися.

— Власне, так, — видихнула я. — Мені просто стало цікаво, як часто в гуртожитку з’являються привиди.

— Немає там ніяких привидів і ніколи не було, — відповіла шубінка і надпила кави.

— Ну, слово «ніколи» тут не підходить. Останнім часом вони в нас мало не косяками тусуються...

— Що? — підстрибнула викладач, мало не скинувши на підлогу теки з документами. — Нашим студентським гуртожитком літають примари? Оце так новина. І багато?

— Ну, особисто я знаю про чотирьох, яких бачили від початку навчального року. Трьох зустрічали мої приятельки, а сьогодні вранці я прокинулася і побачила, як четвертий схилився наді мною...

— І ви досі, всім гуртожитком, мовчали? Якби тільки молодняк... але від старших курсів я такого раздовбайства не очікувала. А якщо вас почнуть упирі жерти, ви теж будете знизувати плечима над могилами однокурсників, кажучи, що думали, ніби все це нормально?

— Що ж робити зараз?

— Мені — бігти до ректора бити тривогу, а вам — хапати конспекти. Сьогодні на парі, замість трупних перетворень, будемо проходити привидів.

— Навіщо стільки шуму? Вони ж тільки літають коридорами.

— Знаєш, скільки від пасивного неупокоєного до агресивного неупокоєного? Кажеш, коли ти прокинулася, то побачила над собою привида? То радій, що прокинулася вчасно, а то він цілком міг, скажімо, вселитися в твоє тіло. Тому зараз біжи на пари, а я піду, порадую ректора.

Дізнавшись такі хороші новини, я поспішила до гуртожитку — ділитися ними з іншими студентами, які, без сумніву, підбадьоряться.

Нарешті конспекти до практичного з нежитьознавства були закінчені, тож на вихідних я могла відпочити. Зрадівши цьому маленькому щастю, я задоволено потягнулася в кріслі, посиділа ще хвилинку, а потім покинула бібліотеку та попрямувала до своєї кімнати в гуртожитку. А дорогою зустріла Ламіру, яка чомусь зупинила мене з неймовірно кислою міною.

— Що таке? — запитала я.

— Бачиш он ту дівулю? — буркнула вона, вказавши на дівчину, яка щойно цілувалася з Вадимом, перш ніж той пірнув у сусідній коридор. Не помітити її було б важко: ефектна, струнка, з великими блакитними очима і білосніжним ляльковим обличчям, яке обрамляли чорні пасма підстриженого під каре доглянутого волосся.

— Хто вона така? — поцікавилась я.

— Раманна Вазейленська. З усього першого курсу єдина походить з родини настільки багатої, що вони вже не знають, куди ті гроші дівати.

— А-а-а-а. Тоді нічого дивного, що Вадим накинув на неї оком.

— І нічого дивного, що вона таке стерво, — презирливо випалила Ламіра. — Кілька хвилин тому, в їдальні, вона вилила склянку соку на голову своєї одногрупниці. І що ти думаєш? Їй ніхто нічого не зробив, тому що вона насупилася і почала розповідати, що це випадковість. А потім Вадим заступився за неї, і цій кралі все зійшло з рук.

— Якось гидко, — пробурчала я. Бачила таких мажорних королев краси з самооцінкою до небес...

І, як на зло, ця мажорна королева попрямувала до нас.

— Та розійдіться ви всі нарешті, — манірно промовила вона, змахнувши рукою так, немов відганяла мух.

— Може, тобі ще червону доріжку постелити і заграти гімн імені тебе? — насупилася Ламіра. — Якщо треба — проходь, і так місце є.

— Що ти собі дозволяєш? — скрикнула Раманна противним, писклявим від роздратування голосом. — Ви тут усі такі хамуваті? Ти знаєш, з ким розмовляєш?

— Якби не знала, то, може, і ставилася б до тебе краще, — відповіла Ламіра, демонстративно схрестивши руки на грудях.

— Відчепися й іди звідси, — спокійно промовила я.

— Хто ви такі й чому так нариваєтеся? — прошипіла дівчина, підійшовши до нас майже впритул.

— Ламіра Забара та Аліса Гайлінова, нежитьознавці, — твердо, хоч і трохи роздратовано, промовила Ламіра.

— Нежитьознавці? — презирливо гмикнула Раманна. — Воно й видно.

— А звідки ти, принцесо? — жовчно поцікавилася Ламіра.

— Міжнародні відносини, — гордо відрекомендувалася фіфа.

— Воно й видно, — кинула я з не меншим презирством і глузливо засміялася на пару з Ламірою.

Раманна з огидою насупилася, дивлячись на нас наче на божевільних, швидко відштовхнула і побігла коридором — імовірно, до своєї кімнати.

— Вона нас ненавидить, — констатувала Ламіра. — Слава яйцям!

— Привіт, Ділло, — усміхнулась я, побачивши в коридорі одногрупницю.

Але дівчина ніяк на мене не відреагувала. Цікаво, що...

Аж раптом її очі яскраво засяяли холодним блакитним світлом, а волосся почало розвіюватись, немов вона перебувала в серці урагану.

— Вона кличе, вона стукає в двері! Але вона не встигне увійти, бо сама пробила проріху в дні корабля! Ми не збираємося піти на дно разом з нею — у нас є човен, у нас є Центр Тіней! — ступивши крок до мене, промовила Ділла грубим, схожим на відлуння голосом.

Мені це все анітрохи не сподобалося, тож я швидко сконцентрувалася і випустила в дівчину нещодавно вивчене екзортичне закляття. На щастя, воно спрацювало, і з неї вилетів згусток синьої субстанції, який пройшов крізь підлогу. Налякана Ділла впала на коліна і схопилася за голову.

Схоже, неупокоєні перестали бути пасивними.

— Вітаннячко! — кинула я, увірвавшись до кімнати Фамала.

Мій координатор, схоже, був зайнятий черговим історичним дослідженням.

— І тобі здоров, — усміхнувся хлопець та швидко відклав підручники. З якого приводу така стурбована?

— Знаєш мою одногрупницю Діллу?

— Здається, знаю. А що?

— А те, що п’ять хвилин тому я виганяла з неї привида.

— Ого!

— «Ого» — це ще м’яко сказано. Якщо чесно, то я тепер боюся навіть лягати спати.

— І то правда. Краще швидше подати запит комендантові та організувати нічне чергування.

— Так. А знаєш, що ще належить зробити?

— Алісо, що ти задумала? — насторожився Фамал, помітивши, як блиснули мої очі.

— Усього-на-всього провести дослідження, — лукаво усміхнулась я. — Ось скажи мені як фанат історії: під нашим гуртожитком, чисто гіпотетично, може бути якесь поховання? Наскільки я знаю, в більшості випадків скупчення привидів зазвичай у таких місцях і водяться.

— Навряд. Чарівники Втраченої Епохи ретельно вибирали місце для університету, перевіривши його на предмет різних аномалій. Хоча багато чого нам так і не вдалося дізнатися. Взяти ті ж плани університету, які були загублені під час війни Магії та Вогню, коли Фетесарін перебував під окупацією Дарани.

— Кажеш, місто було окуповане? — зацікавлено промовила я.

— І доволі довго. Майже всіх жителів тоді евакуювали. А про тих, хто залишився, практично нічого невідомо з однієї простої причини: коли наші пішли в наступ і відвоювали місто, нікого з місцевих жителів так і не знайшли — їх або вивезли в рабство, або вбили. Війна була жорстока, і за мету даранці мали не просто завоювати Ануару та кілька сусідніх країн, а й винищити корінне населення.

— А чи не відомо, як вони використовували університет і студентський гуртожиток?

— Точно про період окупації Фетесаріна ми нічого не знаємо, задовольняємося лише здогадками... що ґрунтуються на археологічних знахідках, — не без гордості додав Фамал.

— І про що ж свідчать археологічні знахідки?

— Ну, з огляду на те, що під час розкопок було знайдено велику кількість плах, сокир зі слідами крові, обгорілих кісток...

— Фамале, от скажи, це весь істфак так гальмує чи ти просто захотів виділитися з натовпу? — пробурчала я.

— Чого ти так? — образився хлопець.

— Чого? Прокинься, хіба не очевидно, що під гуртожитком могильник?

— Звідки? Нагадую, що університет і гуртожиток було побудовано задовго до цієї війни, тому звести його на похованні вже точно ніхто не міг, я ж казав...

— Та пам’ятаю я, що ти казав. Але я не стверджую, що це гуртожиток побудували на місці могильника.

— Ти хочеш сказати...

— ...Що це могильник зробили під будівлею гуртожитку. Страчували тут людей і в цьому ж секторі закопували тіла.

— Маячня. Скажи, будь ласка, де? Наскільки я знаю, в нашому підвалі трупи наче не валяються.

— А під підвалом?

— А під підвалом ґрунти.

— Годі відмахуватися. Ти ж сам казав, що плани університету і гуртожитку загублені, тому цілком можливо, що під нами є якесь підземелля, про котре ніхто не знає.

— Навряд. Алісо, я розумію, що в тобі зараз говорить юнацький максималізм та впевненість у тому, що всі ідіоти, а ти геній, але заспокойся. Під Фетесаріном дійсно є мережа катакомб, але вони обходять університет. Археологи ретельно досліджували територію, і, якби десь було підземелля, ми його знайшли б.

— Не факт. Під час пошуку орієнтуватися потрібно саме на енергетику нечисті — вона може вивести на вхід, який, я гадаю, не в підвалі, а біля гуртожитку.

— Алісо, яка нечисть? До цієї осені тут взагалі було тихо, максимум — час від часу якась поодинока дрібнота пробігала. Я навіть гадки не маю, чому зараз з’явилися ці привиди.

— Справді? А я готова битися об заклад на стипендію, що і тут не обійшлося без цієї клятої діри між світами. Хіба ти не помітив, що цей світ просто догори дриґом перевертається? Ось тобі і відповідь: археологи не знайшли підземелля, тому що не було енергетики нечисті, яка могла б вказати на вхід до нього. То як, ідемо?

— Куди? — сторопів Фамал.

— Шукати підземелля. З привидами впоратися неважко. Щоб заспокоїти душі, досить провести на місці поховання один простенький обряд.

— Слухай, це нерозумно, — запротестував хлопець. Ідея йому, схоже, не дуже сподобалася. — Давай передамо цю справу ректорату.

— Звичайно. А коли виявиться, що ми помилилися, нас просто розстріляють, а на могилах посадять по кущику калини.

— Гей, що ти верзеш? Навпаки, якщо ти маєш рацію і ми туди поліземо, на нас точно не чекає нічого хорошого.

— Можеш вважати це моїм особистим пунктиком, але... — затнулася я, понуривши погляд. — У мене все життя цей страх. Що, як я зроблю якусь заяву, а потім виявиться, що помилялася... коли щось таке трапляється, мені просто хочеться провалитися крізь землю від сорому, залізти там у затишний куточок і порізати собі вени. Просто щоб не бачити навколо людей, у кожному русі яких я помічаю насмішку з дурепи Аліси, яка надумала таку от дурню. Так і чую у своїй голові: «Ха-ха, це ж якою треба бути ідіоткою, щоб подумати, ніби таке можливо! Тепер ми з тебе двійко років реготати будемо». Я чесно не знаю, чому в мене така от параноя. Можливо тому, що в школі була дивачкою, з якої всі постійно знущалися. Але для мене справді в сто разів краще вирушити на пошуки підземелля, повного привидів, аніж вдатися до дій, серед результатів яких може бути ймовірність стати посміховиськом.

— Ти це що, серйозно? — витріщився Фамал.

— Уяви собі, — фиркнула я, відвернулася і, насупившись, обхопила руками плечі. — Може, це якийсь вроджений психічний розлад, пес його знає, але такі от пироги. Тому навіть якщо в тому підземеллі щось і є, я не можу йти з цим до викладачів, поки особисто не буду впевнена, що маю рацію і з мене потім не будуть насміхатися до самого випуску. Ну а якщо вже дійсно виявиться, що все хоча б частково так, як я думаю, то можна буде і піти до ректора, тицьнувши його носом у факти.

— Бачу, ти той іще псих, — почухав потилицю Фамал. — Але навіть якщо в тебе такі таргани... Погодься, спускатися удвох до неупокоєного поховання — то повний ідіотизм.

— Тоді прекрасно. Удвох ми не спускатимемося, тому що Ламіра, гадаю, теж буде не проти скласти нам компанію. А троє — не двоє, тому збирай речі. І підемо ми вдень, до заходу сонця, коли привидів, як і більшості нежиті нижчих категорій, можна особливо не боятися.

— Ні, Алісо, — рішучо заявив Фамал. — Як хочеш, але я не піду.

— Добре, — гмикнула я, знизавши плечима. — Підемо тільки ми з Ламірою.

— Але... гаразд, умовила, — забуркотів хлопець крізь зціплені зуби. — Куди тебе саму відпускати... потім ще й за твоїм привидом ганятися доведеться. Тільки май на увазі: я все одно категорично проти і тільки спасибі тобі скажу, якщо ти захочеш відмовитися від цієї дурної ідеї.

— Прекрасно. Завтра субота, тож після обіду зустрічаємося на ґанку.