Крук та Чорний Метелик. Голос давніх сновидінь

Розділ 18 Небезпечні таємниці

Приблизно півгодини тому я облишила спроби вилізти, чіпляючись пальцями за шпарини між каменями, і тепер лежала на спині, закинувши ноги на похилу стіну. Праву руку підклала під голову, а лівою стискала чорний підвісок.

Невідомо, скільки мені ще тут сидіти і чи виберусь взагалі, але терпіти бурчання в животі більше не було сили, тож я дістала з сумки бутерброд. Відправивши до рота останній шматок, зім’яла харчовий папір, у який було загорнуто мою останню їжу, та у відчаї кинула його вгору, вкладаючи в цей безглуздий жест всю свою злість. Злості в мене справді було багато, бо папірець вилетів із ями і впав десь недалеко від її краю.

Але на кого ж я злюся? На Вадима, який розвів мене, наче лоха на базарі, а потім покинув напризволяще? На себе, тому що додумалася повірити йому та погодилась на його план, а тут він НЕСПОДІВАНО мене розвів? На ці дурнуваті підземелля з їхніми клятими пастками та потворами, що ховаються в темряві?

Цікаво, що з Ламірою та Маліссою? Те страховисько вже наздоганяло нас, коли я сюди провалилася. Вони змогли якось урятуватися — утекти, заховатися, здолати чудовисько чарами? Чи... не хочу навіть думати, що їх уже може й не бути серед живих.

— От так несподіваночка, — пролунало настільки зненацька, що я смикнулася та забила ногу.

Перехилившись через край ями, Малісса опустила голову нижче завіси ілюзії та саме дивилася на мене наче пірат, що знайшов скарби.

— Що там? — почула я голос Ламіри.

— Там Аліса, — всміхнулася Малісса, щойно розігнулась. Зараз вона мене вже не бачила, але я тримала її в полі зору та прекрасно чула.

Не минуло й хвилини, перш ніж мої руки схопилися за міцну мотузку так сильно, як узагалі могли. І от нарешті, після довгих стогонів та ривків, я вхопилася за край ями й виповзла на підлогу.

— Не вірю, що це справді ви, — видихнула я, радісно обіймаючи подруг. — Я вже думала, ви загинули.

— Не дочекаєшся, — засміялася Ламіра.

— Ми про тебе, до речі, те ж саме думали. Ти якось несподівано пропала, ми лише почули крик, що різко обірвався. Коли ми озирнулись, ти просто зникла, хоч те страховисько було ще далеко... проте не достатньо далеко, щоб зупинитися та подумати, куди ж ти поділася.

— І як ви врятувалися?

— Воно було вже зовсім поряд, коли ми натрапили на сходи. Порівняно з тим, як ними піднялися... минулого разу ми ще неквапно прогулювалися садочком, вдихаючи аромат розвішаних на гілках людських органів, — гмикнула Малісса. — І опинились у стінах Гільдії! Все там вздовж і впоперек облазили, а ще знайшли вхід до тієї самої кімнати, з якої можна підслухати засідання. Щоправда, на той час, як ми до неї дісталися, засідання третього дня саме добігло кінця. Проте кімната здалася безпечною, тож там і заночували. Коли ж почалося засідання четвертого дня, то послухали трохи, але нічого цікавого не почули. Тому покинули кімнату та ще трохи полазили всередині стін Гільдії, аж поки не наважилися повернутися до підземелля, щоб пошукати тебе чи хоча б твої рештки.

— І як же вам вдалося мене знайти?

— Ми поверталися назад своїми слідами до того самого місця, де загубили тебе, — пояснила Ламіра. — З протилежного боку пастки знайшли твої сліди, які різко обривалися. Це нас дуже спантеличило... аж раптом з підлоги вилетів зім’ятий папірець.

— Хто б міг подумати, — засміялась я... але швидко замовкла, згадавши про чудовисько. — Гаразд, давайте скоріше дістанемось тих сходів.

Цього разу ми йшли не лише поспіхом, а ще й мовчки, тож дійти пощастило без зайвих пригод. До заповітної кімнатки Ламіра й Малісса провели мене дуже швидко, і я опинилася в маленькому темному кам’яному приміщенні з двома важкими дерев’яними дверима: крізь перші ми зайшли до схованки, другі ж дивились на нас із протилежної стіни.

Однак мене не переставали турбувати слова, сказані Маліссою, коли вони мене знайшли: «...але нічого цікавого не почули». Чорт, невже я дійсно несповна розуму? Розуміючи рівень небезпеки, ми все одно вирішили піти сюди, і дорогою особисто я двічі мало не загинула. А все заради того, щоб просто підслухати, як чарівники від мала до велика обговорюють щось та планують свою діяльність на наступні чотири роки? Хоч як прикро визнавати, але Вадим був правий: я дію бездумно, без мотивації, керуючись тільки шилом, на яке іноді сідаю.

— За цими дверима тонка стіна зі шпариною, крізь яку видно, що відбувається в залі засідань, — інструктувала Ламіра. — Опинившись там, навіть дихати треба тихесенько-тихесенько, інакше тебе почують, швидко знайдуть... ну а далі ти знаєш.

— Можеш не нагадувати, — кивнула я. Хоча...

Цікаво, а що буде, як нас зловлять? Безумовно, трапиться якась дупонька, але яка саме? Ми ж навіть не знаємо, що за кара чекатиме на того, хто підслуховує засідання. Вадим щось говорив про тортури і, можливо, навіть страту!

Ой, чогось у мене волосся дибки стало... Може, нам справді не треба було сюди йти? Дивно ставити собі подібні запитання, заходячи в двері, що ведуть усередину заповітної ніші...

— Змія?! За останні роки це вже, здається, п’ятий чарівник, який помер там від укусу змії! — гнівно кричав низький чоловічий голос. — Наші посли мруть як мухи в тій клятій країні. Міжнародні відносини не випускають стільки дипломатів, щоб забезпечувати Дарану перев’язаним шовковими поясами свіжим м’ясом.

— Але офіційно ми не можемо висунути їм жодної претензії, — зауважив інший чоловік. Тон його був зважений та заспокійливий. — Хвороби та нещасні випадки — це не перерізані горлянки, навіть не самогубства. Вони пояснюють це непристосованістю ануарців до кліматичних умов Дарани.

— Я їм покажу непристосованість! — продовжував обурюватися чоловік. — Байдуже, що їхня територія втричі більша за нашу. Вони федеративна держава, у якій панують рабство, кастовий поділ і тоталітаризм. І якщо в бій піде Чорна сотня, їм кінець.

— Круки ніколи не візьмуть участь у війні, якщо агресором виступить Ануара. Ми сказали це майже тисячу років тому, і відтоді наша позиція не змінилася, — твердо сказав упевнений голос Ларгуса.

Я одразу припала оком до шпарини, сподіваючись знайти його, але зала засідань була така велика, що годі було й сподіватися.

— Хіба це ми агресори? — наполягав чоловік. От його-то я побачила, бо він стояв за кафедрою для доповідачів: високий, вузлуватий, із мідним волоссям до плечей. — Прапор нашого посольства в Дарані постійно приспущений на знак жалоби за кимось із послів. Коли помер Іліс Ранагар, усі посли Ануари покинули країну під офіційним приводом «доставити тіло чарівника на Батьківщину». Але, опинившись в Еданорі, постали перед королем і сказали, що він може судити їх, запроторити за ґрати до кінця життя... але в Дарану вони не повернуться. І при цьому на жодне із запитань чіткої відповіді не дали! Ці люди бояться. Вони знають, що шпигуни Дарани скрізь, і якщо бовкнуть зайве, то наступного ранку можуть не прокинутися. І це коли наші власні шпигуни зникають один за одним.

— Але щось же вони встигають доповісти? — поцікавився стурбований жіночий голос.

— Смію вас запевнити, пані Юлано, у тому, що вони доповіли, немає нічого втішного, — гірко гмикнув чоловік. — Саме незадовго до смерті посла ми отримали донесення від одного з наших останніх шпигунів.

— І про що в ньому говориться? — запитав доволі знайомий голос. Цікаво, чи не ректорові він належав?

— Як усім нам відомо, Дарана, попри жорсткий тоталітарний режим та сувору консервативність, значну увагу приділяє наукам схрещування видів та штучному добору, але свої експерименти та досягнення тримає в таємниці від усього світу. Так от, наш розвідник зумів потрапити до таємної бази, де вони проводять свої експерименти. Там під замком живуть люди, яких схрещують, мов тварин, намагаючись досягти максимального результату! Зі вдалими зразками продовжують роботу, а відпрацьований матеріал знищують. У людей, яких там утримують, можна побачити характерні ознаки не лише даранців, а й інших народів з усього світу. Майже всі вони мають мідне, руде або світле волосся, зелені чи золотисті очі. Всі високі, дуже сильні та спритні.

Шоковано вирячивши очі, я відсторонилася від шпарини, намагаючись усвідомити почуте. З того, що я знала, почитавши підручники, випливало, що Дарана та Ануара завжди одна одну недолюблювали. Але повірити в те, що там може існувати щось подібне, все одно було важко.

Коли я поглянула на Ламіру та Маліссу, стало ясно, що й вони, м’яко кажучи, здивовані. Але на їхніх обличчях було щось, більше схоже на... страх? Усвідомлене збентеження?

— Очевидно, що вони готують армію ідеальних солдатів, — продовжував чоловік. — І коли результат їх нарешті вдовольнить, вони наплодять таких, навчать та підуть на нас війною.

— А круки спопелять їх, щойно вони перетнуть кордон Ануари, — запевнила Каніла. — Але не раніше.

— Участь Гільдії круків у військовому нападі на інші держави — це не те питання, яке можна виносити на голосування Загальної ради, — нагадав Ларгус. — Ваша доповідь зареєстрована як питання посольства Ануари в Дарані. Яке питання ви хочете подати на розгляд Ради? Нагадую, що відведений вам за регламентом час добігає кінця.

— Ніхто не хоче їхати в те посольство, — проговорив доповідач після короткої паузи. — Ні посли від королівського двору, ні дипломати міністерства. Вони своє слово сказали, тепер черга за нами. Випускники міжнародних відносин магічного університету на дорозі не валяються. І я проти того, щоб продовжувати посилати їх на заклання. Так, я розумію, враховуючи складну ситуацію з Дараною, досить нерозумно залишати цю країну без наших людей у посольстві. Вони відверто натякають нам, що не хочуть бачити на своїй території ні наших послів, ні шпигунів. Піддатися їм означає слабкість, продовжувати засилати людей на плаху — дурість, а в нападі на Дарану Гільдія круків традиційно брати участь відмовилася. Але нашим чарівникам-дипломатам напевне можна знайти краще застосування, ніж відправляти їх один за одним на неминучу смерть. Тому я виношу на голосування пропозицію не посилати до Дарани наших послів щонайменше до наступної Ради, а доти стежити за ситуацією так пильно, як зможемо. П’ять хвилин на роздуми, і очікую на ваше рішення, панове.

Чоловік зійшов із кафедри і попрямував до одного з місць у величезній сіро-червоній залі.

За п’ять хвилин до кафедри вийшов бородатий дідусь, білий пояс якого скріплювала золота застібка з чотирма каменями: діамантом, рубіном, сапфіром і смарагдом. Алагар Натон, голова стихійної Гільдії.

— Пропозицію підтримали вісімдесят відсотків присутніх, — проговорив він, не надриваючи горло. — Рішення ухвалено. Останнім сьогодні доповідатиме перший чарівник міської варти, Механ Віланов. Прошу до слова.

Головний чародій Ануари повернувся на своє почесне місце — простеживши за ним поглядом, я нарешті знайшла Ларгуса, що сидів поряд. Позад нього, окремо від інших, розташувалися дев’яносто дев’ять чарівників у чорному.

Тим часом до кафедри вийшов лісовик у темно-синьому камзолі, міцної статури, з коротко підстриженим чорним волоссям.

— Ті з вас, хто мешкає у Фетесаріні та часто буває на Ринковій площі, імовірно, бачили старого божевільного шубіна, який весь час ніс якусь маячню, — почав чоловік. — За кілька днів до початку навчального року ми знайшли його труп. Серце старого проштрикнули ножем, і зауважте, це єдина рана на його тілі. Однак, окрім неї, на грудях шубіна була чорна мітка — печатка, що зображала змію з відкритою пащею. Ми зв’язалися з Академією наук, де історики сказали нам: вони не знають, що означає ця печатка, але раніше знаходили схожий символ на деяких руїнах, яким понад дев’ять тисячоліть. Проте найбільше нас здивували лікарі, які оглядали тіло. За їхніми словами, рана в серці була нанесена вже після смерті шубіна. Щодо причини смерті вони нічого не можуть сказати окрім: «Її немає. Дідуган був хоч старий та схиблений, проте здоровий. Таке враження, ніби життя просто покинуло його». Враховуючи загадкові обставини смерті потерпілого, ми почали розслідування, під час якого з’ясувалося, що останні півроку свого життя він писав заяви до міської варти. Але діда всі вважали божевільним, та й писанина його це тільки підтверджувала, тому записи так і залишилися в столі відповідального за Ринкову площу командувача варти. Усього записок було сім. Перша написана десятого березня цього року:

— Зрозуміло, документ нікуди не пішов — у Фетесаріні завжди було повно божевільних, що весь час чують якісь моторошні голоси. Але шубін не здавався. Наступну заяву він написав вісімнадцятого травня:

— У липні від шубіна надійшла нова заява, ще божевільніша за попередні дві:

— Коли приблизно за тиждень від шубіна надійшла чергова записка, вартовий уже сміявся з його донесень разом зі своїми друзями. Ця його особливо розвеселила:

— Побачивши записку, що надійшла від шубіна на початку серпня, вартовий лише гмикнув та кинув її в шухляду до інших донесень старого. У ній було лише кілька слів:

— За тиждень до кінця літа надійшла шоста заява:

— Остання заява до варти надійшла двадцять шостого серпня, за день до смерті шубіна.

— Після цього шубін півдня ходив площею, докучаючи перехожим, а потім ніби крізь землю провалився. Тіло знайшли наступного дня. У мене все, панове.

Чоловік залишився незворушним, проте чарівники загуділи, мов бджоли у вулику. За кілька хвилин вони перетравлять почуте та почнуть обговорення. Хтось скаже одне, ще хтось — інше, слово за словом...

Зненацька мені стало страшно. Центр Тіней: голоси, які я чула в снах; старий шубін, що причепився до мене на Ринковій площі; Тінь із континтарди, яка мало не поглинула мою душу. І що це за Біла Королева, про яку писав шубін, і чому вона була така стурбована?

Погані мої справи. Чарівникам щойно сказали, що насувається загроза, — їм і проріхи вистачало. Якщо вони дізнаються, що це за Центр Тіней, то не задумуючись знищать його: як то кажуть, принцип меншого лиха. І мені б, мабуть, не було через що турбуватись... якби я сама не розказала все Ларгусові. Якщо зараз він розповість їм про всі мої сни та здогадки, мені кінець. Очі в страху занадто великі: мене спочатку стратять, щоб убезпечити себе, а потім будуть розбиратися, що, чому і як.

Але час минав, чарівники шепотілися, та голос Ларгуса так і не вирвався з цього гомону.

— Може, не все так погано? — з надією проговорив один з чародіїв, якого я так і не змогла знайти поглядом. — Врешті-решт, це лише нічні марення божевільного з Ринкової площі.

— Звичайні марення не завжди коштують божевільному життя, — зауважила Каніла. — Надто коли смерть така підозріла. Готуватися завжди треба до найгіршого варіанта, тому що в результаті навіть він може бути тільки початком.

— Тоді що ж нам робити? — вигукнув голос ректора.

— Думаю, насамперед... — почала жінка з гучним низьким голосом, коли зненацька до зали засідань увірвалися троє вартових.

— Як ви посміли! — обурився Алагар Натон.

— Прошу вибачення у всіх присутніх за те, що вторгаємося в залу засідань та перериваємо, але Раду зараз можуть підслуховувати, — важко дихаючи, вигукнув найстарший зі сторожі.

— Що? Як? Звідки у вас такі відомості? — заголосив головний чаклун Ануари, присутні спантеличено загомоніли.

— Хтось повідомив варті про невідомого, який потрапив у Мовчазну яму, намагаючись пробратися до Гільдії через катакомби, — продовжував вартовий. — Ми спустилися в тунелі, але в ямі нікого не знайшли. Проте нам вдалося відшукати деякі сліди, за якими можна стверджувати, що там дійсно хтось був. Тож цілком можливо, що зараз він уже в Гільдії та підслуховує Раду.

Обличчя Алагара Натона стало білим мов крейда, коли він швидким кроком рушив до стіни, з якої я дивилась на нього крізь шпарину!

Нам не знадобилось жодного слова, щоб зірватися з місця та щодуху побігти геть, дорогою зачиняючи обоє дубових дверей.

Ми встигли спуститися гвинтовими сходами до катакомб іще до того, як позаду почулись кроки вартових.

Пірнути в тунелі, бігти якнайшвидше, аби скоріше дістатись виходу. До того з них, яким ми спустилися, звідси дві години ходу і хвилин сорок, якщо бігти. Хоча, може, має сенс піднятися нагору найближчими сходами і якщо не вибратися, то принаймні перечекати? Але цей план дуже ризикований: так ми забіжимо в глухий кут і, якщо нас там знайдуть, це кінець.

Гомін, що здійняла варта, час від часу лунав з різних частин підземелля, змушуючи нас постійно змінювати маршрут. Вони бояться цього місця і потвори, що тут живе, тому не спускалися сюди дуже давно. То як же сильно вони не хочуть впустити того, хто теоретично міг підслухати Раду? Воно й не дивно: якщо з Дараною все насправді так, як говорили на засіданні, чарівники остерігаються шпигуна, що міг підслухати багато важливого.

Ми вже, мабуть, здолали половину шляху, коли раптом почули зовсім поряд важкі кроки та сердите гарчання, що лунало з протилежного кінця довгого коридору. Воно було зовсім близько і цього разу вирішило не попереджати нас про себе заздалегідь голосним риком. На кілька секунд усі ми завмерли. Світло пульсару, посланого на розвідку, прослизало до самого кінця тунелю, де вихопило величезну кремезну тінь, потворні щелепи якої розкривалися з лютим ревом!

Часто в мультиках герої лякаються величезної тіні страшного звіра, але, коли чудовисько показується на очі, виявляється, що насправді це лише маленьке цуценятко.

...На жаль, ми зараз не в мультику.

— Якщо в цьому світі все ж є Бог, то нехай він нас помилує, — прошепотіла Ламіра. — Тіньова химера.

Важко описати цю істоту. Вона нагадувала солянку з різних тварин, ходила на чотирьох лапах (хоч задні були розвинені значно краще за передні, отже, істота могла недовго ходити лише на задніх лапах), мала шкірясті крила та схожий на батіг хвіст із жалом на кінці. Важке м’язисте тіло обтягувала тверда сіра шкіра, броньовані лускою передні лапи мали гострі пазурі, задні — копита. Величезна голова, вкрита навпіл лускою та шерстю, була трохи сплюснута з боків, довгі щелепи нашпиговані шаблями зубів, а позбавлені повік величезні круглі очі палали, відбиваючи світло пульсару.

Я не могла стояти, нічого не роблячи, тому зібрала всі свої сили, аби встановити перед тварюкою бар’єр. Він мав трохи затримати потвору й дати нам кілька хвилин фори. Але химера пройшла крізь енергетичну стіну, навіть оком не змигнувши.

— Кепсько, — буркнула Малісса, ступивши крок уперед. Плавним, уже знайомим мені жестом вона піднесла праву руку до очей, а потім різко змахнула нею та викинула вперед, випустивши в потвору стрічку шаленого полум’я! Воно лизнуло істоту вздовж усього тіла... але та на нього навіть не зважила і продовжувала повільно, впевнено йти до нас.

— Його опір до чар надто сильний, — нарешті прошепотіла Ламіра, не в змозі втамувати тремтіння в губах. — Нам кінець.

Ніби підтверджуючи слова Ламіри, потвора зобразила на морді щось схоже на усмішку. Вона вже подолала половину коридору.

Ця дія була зовсім безглуздою, але всі ми розвернулися й щодуху побігли назад. Потвора помчала слідом — швидко та потужно, щоб наздогнати свою жертву в кілька стрибків.

Як по-дурному. І заради чого? Після всього, що сталося зі мною, зустріти таку дурну смерть... Хотілося заплакати, але я просто не встигала цього зробити.

Ларгус... я востаннє бачила його в залі засідань, де він не розкрив мою таємницю, тобто не здав мене, не віддав на розправу переляканим чаклунам. Зберіг мені життя для того, щоб я так дурнувато його втратила. Голова круків стояв у мене перед очима: упевнений, схвильований, мужній і водночас шокований та розгублений. Чорний камзол розлітався з кожним різким рухом. Поряд із ним сірою тінню чомусь біг Тейн... і що він забув у моєму передсмертному видінні?

Голова круків згріб мене в обійми, а Ламіру схопив за руку, Тейн обійняв Маліссу. Тремтливими пальцями я вчепилась у його жилетку, а голову безсило опустила на плече крука, коли він щось крикнув своєму учневі...

У легені увірвалося холодне нічне повітря. Нас оточували оповиті темрявою голі чорні дерева, навколо не було жодної душі.

Коли Ларгус випустив руку Ламіри, мавка, важко дихаючи, сіла на край фонтану з трьома великими пташками. Малісса, трясучись та схлипуючи, так і залишалася в обіймах Тейна, який заспокійливо гладив її в’юнке волосся і щось шепотів. Щодо мене, то я почувалася кам’яною статуєю, яка випала з реальності. Не знаю, скільки тривала ця німа сцена, але обірвав її Ларгус.

— Тейн, проводи дівчат до гуртожитку. Я хочу поговорити з Алісою сам на сам.

— Добре, — кивнув учень і запропонував руку Ламірі, але дівчина відмахнулась:

— Не варто, сама дійду. Не хвилюйтеся, я піду одразу до гуртожитку. Просто мені треба дещо обдумати на самоті.

— Ти впевнена? — перепитав Тейн.

— Так, не переймайся. Краще про Маліссу подбай, це вона в нас страшенна боягузка, — натягнуто всміхнулася мавка, перш ніж швидко покрокувати стежкою. Скоро з поля зору зникли і Тейн із Маліссою.

Нічого не говорячи, Ларгус повів мене в нічну темряву. Я мовчки йшла, намагаючись зрозуміти, чи дійсно це все відбувається. Може, я досі лежу в підземеллях під пазурами химери і, поки страховисько дориває моє тіло, мозок, помираючи, тоне в маревах?

Скоро ми зайшли до невеличкого гроту, де крук нарешті подивився мені в очі. Стало моторошно: його обличчя було кам’яним, наче стіни підземелля, жодної емоції. Очі — мов скельця дзеркальних окулярів.

— Дякую, що виручив, — прошепотіла я, аби якось почати розмову.

— Не мені дякуй, а вищим силам, завдяки яким я — і, до речі, саме я — опинився там у потрібний момент. Іще мить, і вам настав би кінець. Тіньові химери розумні, сильні, майже не вразливі до чарів, і в підземеллях Фетесаріна їх десятки. Чому, ти думаєш, ніхто не досліджував катакомби, навіть носа не сував, попри всю історичну цінність того, що може там бути? Ходять легенди, що під час війни Магії та Вогню останні захисники міста вирішили краще піти в бій проти неосяжної армії, аніж спуститися туди.

— Так, я розумію...

— А якби ви попалися комусь іншому, то вас би перенесли не в дику частину міського парку, а просто до слідчого ізолятора, звідки ніхто з вас уже не вийшов би. Ти ж чула доповідь, що була передостанньою?

— Частково.

— Отже, ти розумієш, що за такої ситуації вас записали б у шпигуни Дарани, яких невідомо коли встигли завербувати. Це було б фатальною обтяжувальною обставиною до вашого вироку за те, що ви підслухали Раду. Тому зараз, дивлячись мені в очі, скажи: навіщо?

У горлі застряг ком. Коліна трусилися, а втримувати очі сухими стало надзвичайно важко.

— Нам було цікаво прогулятися підземеллям та послухати засідання, — проговорила я якомога рівнішим голосом.

— Знаєш, тобі б зараз варто дати ляпас... але рука не піднімається, — видихнув Ларгус, перш ніж відвернутися від мене та сісти на камінь.

— Ларгусе, пробач... — схлипнула я.

— Чого ти переді мною вибачаєшся? — кинув крук. — Це ти себе мало не занапастила. А заодно і своїх подруг.

— Але ми тричі перетиналися з химерами, і за винятком того останнього разу нам удавалося врятуватися.

— А той останній раз дійсно міг стати останнім. Затримайся ми на двійко секунд, і в Гільдії хіба що посмертно заганьбили б вашу пам’ять. Утім, міг бути й менш оптимістичний варіант. Якби вас схопили, все б закінчилось не так гуманно.

— Невже за те, що ми підслухали Раду...

— Так, Алісо! Знаєш, що воно таке? — скипів Ларгус, вказавши на свій пояс. — Це повідок! У нього вплетені тисячі заклинань, які утворюють складну систему контролю за чарівниками. Саме тому кожен чародій зобов’язаний носити їх скрізь, узагалі скрізь, навіть спати з ними. Знімати пояс дозволяється не довше ніж на три години з двадцяти чотирьох. Серед заклять, які активуються, коли чарівник присягає на поясі, є й ті, що стосуються Загальної ради. Через те на неї допущено лише тих чаклунів, що вже мають пояси. Усе, що відбувається на Раді, — таємниця, і обговорювати між собою це мають право тільки ті, хто був там присутній. Якщо ж чарівник розкаже про почуте на засіданні тому, кого там не було, про це одразу дізнаються. За кілька годин клятвопорушника вже допитуватимуть, з’ясовуватимуть мотиви, ступінь вини, завдану шкоду. Відповідно до цього на нього чекає вирок, яким може бути навіть смерть. І якби вас схопили, навіть я ніяк не зміг би тобі допомогти. Вони вміють катувати, тож скоро кожна з вас зізналася б у відданості Дарані та тому, як старанно ви трудилися, аби перетворити мерзенну слабку Ануару на її колонію. Данарці вважають наш народ худобою, толерантними слабаками, яких може виправити лише пущена в потилицю стріла. Зараз офіційно з цією країною в нас мир, але це радше відсутність відкритих бойових дій. Та й ті стримує тільки наявність в Ануари сотні круків. Тож за найменшої вірогідності витоку до них інформації із Загальної ради керівництво цієї країни не задумуючись знищить тих, хто цю вірогідність створює. То скажи, невже ти цінуєш своє життя так низько, що готова була віддати його через звичайну цікавість?

З усіх слів на думку мені зараз приходило лише: «Я не знала...» Але сказати таке було б настільки низько, що я просто стояла й мовчала. Ми повинні були відмовитися від цієї ідеї одразу після розвідки, під час якої мало не розпрощалися з життям... ні, треба було просто прикувати Маліссу до робочого столу, забрати в неї мапу та піти писати самостійні. Так, у результаті я дізналася важливу для себе інформацію, але сталося це настільки випадково, що виправданням бути не може.

— Я ідіотка, — сумно зітхнула я, чим напоролась на ще жорсткіший тон.

— Це не виправдання, тільки ще один привід дістати потиличник. Дурні або помирають дурною смертю, або стають цапом-відбувайлом, або послуговують стадом для того, хто розумніший за них. Для когось це єдина можлива доля, а хтось може її уникнути, якщо навчиться думати та швидко ухвалювати правильні рішення. А головне — відповідати за ці рішення та їх наслідки. Ти вже не дитина, Алісо. Але дорослою теж досі не стала.

— Дивно, зважаючи на те, як я жила останні два роки, — замислилася я. — Мабуть, бере гору моя журналістська натура, не можу прожити й дня без загадок та біганини в зоні стихійних лих. До того ж я звикла не тільки бігати за песиголовцями та розслідувати цікаві таємниці, а й робити все можливе, щоб не померти з голоду на вулиці.

— Можливо, саме тому ти й досі дитина, — зауважив крук. — Бо втратила дитинство, віддала його, щоб вижити. І зараз, коли необхідність повсякденної боротьби зникла, ти розслабилася й стала втричі дитиною. На додачу вивчаєш чари, які відкривають перед тобою нові можливості. У результаті ти, немов сп’янівши, думаєш, що впораєшся з чим завгодно і небезпеки для тебе немає, тому й робиш постійно різні дурниці. Знаєш, я певного мірою теж колись таким був.

— Ти? Не вірю.

— Я й сам не вірю, — сумно всміхнувся Ларгус. — Іноді навіть здається, що це було не зі мною. Весь час шукав пригод, ліз мало не до мелюзина в пащу, а коли мені казали, що як піду кудись, то це для мене обов’язково закінчиться страшною смертю, уже ніщо не могло мене втримати. Я безліч разів ставав до бою, був і героєм, якого карали, і невдахою, який потрапляв у смішні ситуації.

— Чому ж перестав бути таким? Як ти виріс?

— Ворогу не побажаю вирости так само, — гірко прошепотів Ларгус. — У рік після мого випуску учень одного з круків загинув і йому знадобився новий. Тодішній ректор запропонував мою кандидатуру і її не лише дібрали, а й затвердили голосуванням. Я чудово розумів, що для мене означатиме сіра форма учня, але погодився. Коли батько дізнався про це, я отримав від нього листа, у якому він чітко та ясно давав зрозуміти: я йому більше не син і він сподівається на мою скору смерть до того, як я перейму силу крука. Аби ніхто з мого рідного містечка так і не дізнався про сором, яким я заплямив його рід.

Однак його сподівання не справдилися: настав день, коли мій учитель загинув, передавши мені свій останній подих. Коли на місце померлого крука приходить новий, про це пишуть у газетах — повноцінну статтю або замітку. А в моєму випадку ще й відбулася одна гучна битва круків із сильною нежиттю, про яку тоді багато говорили. Із газет жителі мого рідного містечка й дізналися про те, що я «осоромив» рід Агердонів. Батько прилюдно, зі щирою відразою плював на землю щоразу, як хтось згадував моє ім’я. А от мати... вона не змогла так. Навіть коли все місто принижувало її, звинувачуючи в тому, що вона породила «клятого душожера», вона продовжувала захищати мене і переконувати, що я не зла людина, не покидьок і не душогуб. Це тривало до того самого дня, коли на звалищі знайшли її понівечене тіло. Мою матір просто закидали камінням, улаштували їй розправу, причетних до якої знайти так і не вдалося.

Коли ж я приїхав на похорон, ніхто з них не дивився в мій бік, поки я не повертався спиною. Ніхто не сказав жодного слова. На похороні не було нікого, крім батька, який плюнув мені в обличчя і заборонив навіть наближатися до могили матері.

Не в моїх силах було знайти винуватців. І хоч у мене чухалися руки, я не мав права піднімати їх проти всіх без розбору. Моя матір померла за те, що я став круком з усіма можливостями та обов’язками, які ніс за собою чорний пояс чарівника. Тоді я міг лише одне: зробити все, щоб її смерть була недаремною.

Після цього я перестав бути відчайдушним шукачем пригод, відкритим для всіх та кожного. На зміну цьому прийшла відповідальність: за роботу, обов’язок, друзів, які залишилися. Я зрозумів, що тільки так зможу вберегти дорогих мені людей. Треба вміти відповідати за свої вчинки, заздалегідь передбачати можливі наслідки та робити все, аби їх уникнути. Я більше не допущу, щоб хтось постраждав через те, що знається зі мною.

— Ларгусе... — лише і змогла вимовити я.

Моя рука лягла на його плече, але він навіть не поворухнувся.

— Мені час повертатися. Тейн, мабуть, уже провів Маліссу до гуртожитку, тож ми з ним зустрінемося в Гільдії. Я вирушив у катакомби шукати можливого шпигуна, тож повинен розказати, що мої пошуки закінчилися нічим, тільки від химери довелось тікати. Ти ж у нас не маленька беззахисна дівчинка, до гуртожитку сама дістанешся?

— Так, — кивнула я.

— Тоді добре. До зустрічі на балу, — сказав Ларгус, перш ніж вийти з гроту та розчинитись у темряві нічного парку.

Я ще кілька хвилин сиділа на тому самому камені, що й він, перш ніж попрямувати до гуртожитку. Цієї ночі я багато чого зрозуміла, але жити не стало легше.