Крук та Чорний Метелик. Голос давніх сновидінь

Розділ 20 Зимовий танець

Коли до Зимового балу залишилося три дні, я склала останній іспит, закривши сесію. На радощах ми з Ламірою й Маліссою вискочили з університету та побігли гуляти містом, святкувати закінчення семестру.

От тільки була обставина, яка буквально підмочила нашу радість. А саме — черговий дощ, «приємні» відчуття від якого посилював противний, вологий, холодний зимовий вітер із моря. Злива почалася ще вночі, тож вулиці Фетесаріна буквально затопило. Подекуди води було майже по коліно. І саме в одне з таких місць нас занесло! Струмок перетинав нам шлях до вже давно вподобаної кав’ярні «Солодкий будиночок», де ми зібралися поласувати пляцками.

— Не може бути, який тісний Фетесарін, — почула я... це хтось із мене знущається чи такі збіги дійсно бувають?

Назустріч мені йшла помічена днями руда незнайомка з червоною помадою на губах. На ній знову був плащ, обшитий хутром, але цього разу під ним замість вульгарних шортиків ховалися чорні шкіряні штани, чобітки на шпильках та корсет.

Невже Мері Сью прокачалася до героїні фентезійного фанфіка вже п’ятнадцятилітки?

— Не те слово, — видихнула я і, не зупиняючись, пішла далі.

Сподіваючись знайти щось, схоже на переправу, ми почали спускатися вниз за течією. Зрештою нам удалося відшукати місце, де потік роздвоювався, утворюючи невеликий острівець суходолу, до якого цілком можна було дострибнути. А від нього — лише метр води до протилежного «берега».

За хвилину ми вже перескочили тимчасову річечку, аж раптом Малісса чомусь забурчала.

— Що трапилося? — запитала Ламіра.

— Поки я стрибала, у мене з кишені випав гаманець. Я так і знала, що сьогодні мене наздожене злий фатум тисячі томатів!

Поки Малісса обшукувала потік закляттям, ми з Ламірою, змінивши вирази обличчя на панічне: «А раптом...», — почали вивертати власні кишені, аби перевірити, чи самі нічого не погубили. Параноя заразна.

— У мене все на місці, — заспокоїлася Ламіра.

— У мене теж. Фух, — зітхнула я, поклавши руку на груди... і миттєво зблідла. Моя рука обмацала шию, ключиці... але чорного підвіска-метелика там не було.

— Алісо, що трапилося? — поцікавилася Малісса.

— Мій підвісок, — шоковано промовила я. — Він зник.

Людство ще не придумало слів, якими можна було б описати мій стан. Я обшукала свій одяг, а потім мало не з пінцетом облазила все навколо, обстежила воду в потоці... Даремно. На відміну від гаманця Малісси, мого підвіска ніде не було. У розпачі ми з дівчатами пройшлися назад за сьогоднішнім маршрутом аж до гуртожитку, але прикрасу так і не знайшли.

— Нічого, Алісо. Звичайно, прикро, але це не найгірше, що могло статися. Наприклад, ти мала всі шанси купити чайник, який знайшли, розрізаючи живіт нечисті, що зжерла його попереднього власника, коли той справляв у чайник нужду, — спробувала підбадьорити Малісса. Змерзнувши, а на додачу ще й забивши ногу, вона попрощалася і пішла до своєї кімнати в гуртожитку.

— Вона має рацію, — зітхнула Ламіра, коли я, понуривши погляд, сиділа на лавці біля ґанку. — Врешті, можна купити якусь іншу прикрасу.

— Ти не розумієш, — простогнала я. — Це подарунок.

— Серйозно? Від кого ж... — На мить Ламіра замовкла, вирячивши очі, а потім підскочила. — Невже... Алісо, підйом! Я не те, що підвісок на території університету, рибу в чорноземі знайду. За роботу!

Я навіть не встигла отямитися, а Ламіра вже схопила мене за руку і потягла вперед, маючи намір оглянути всі місця, де ми сьогодні побували.

За годину пошуки принесли перші плоди: знайшовся ланцюжок. Оглянувши його, ми зрозуміли причину, з якої підвісок загубився: застібка виявилася зламаною. І це при тому, що ще вранці вона була в ідеальному стані.

— Ламіро, це кінець, — втомлено видихнула я. — Ми його не знайдемо. Щось мені підказує, що мого метелика хтось знайшов і перепродав уже разів десять. Прекрасно, просто прекрасно. І так все було погано, а тепер іще й... Підвісок! — закричала я, і ця радість була не безпідставна: тиняючись вправо-вліво одним з коридорів університету, я випадково наступила на щось, і цим «чимось» виявилася заповітна прикраса.

Правда от, чи це моя нога зробила свою справу, чи по підвіску слоновою ходою вже пройшлися кілька студентів, але метелик погнувся, а два камені, які прикрашали крильця, випали з оправи.

— Вбий мене і не воскрешай, — проплакала я, розглядаючи прикрасу.

— Не хвилюйся, я знаю одного хорошого чарівника-ювеліра, пана Салнета. Він швидко все виправить.

— Звичайно, і зниклі камені до нього теж самі прилетять, — буркнула я.

— Камені ми зараз знайдемо, яблуня від лісоруба недалеко падає. Вони повинні бути десь тут.

На пошук у нас пішло понад дві години, але ми знайшли тільки один камінь. І то, щоправда, не ми, а двоє другокурсників, яких Ламіра долучила до пошуків.

Зрештою ми вирішили, що камінь майстер дійсно може замінити, та попрямували до ювелірної крамниці.

Чесно, якби не Ламіра, я ніколи не додумалася б, що ювелірна майстерня може бути там, де ми її знайшли. Звернувши на одну з чотирьох вулиць, які артеріями відходили від ринкової площі, ми пірнули до вузенького провулку через відчинені металеві ворота, за якими лише дуже уважний перехожий міг помітити вишукану вивіску: «Ювелір». На вивісці була стрілка, що вказувала... на ще один провулок між гладенькими стінами помаранчевих будинків. Коли ми рвонули в нього, я майже одразу побачила на стіні в кінці «тунелю» ще одну стрілку з написом «Ювелір», яка направляла в довгий звивистий коридор, у кінці якого на нас чекала... ще одна стрілка. Вона вказувала на металеві двері підвалу чотириповерхового будинку.

Двері відчинилися тихо, без скрипу. За ними ховався цілий маленький світ: тихий, затишний. Світло приглушене, але над вітринами з дорогоцінними прикрасами висіли чарівні світильники, які дозволяли добре роздивитися вишукані каблучки, сережки, браслети, підвіски, запонки... І в цьому затишному місці на нас чекала не дуже приємна несподіванка.

— Підвісок я легко відремонтую, — промовив сивий шубін у товстих окулярах і з червоним поясом на круглому животі. — А ось зі зниклим каменем, на жаль, важче. Це нічні діаманти, дуже рідкісні самоцвіти, та ще й такі великі... До речі, панно, як фанат своєї справи я можу поцікавитися, де ви знайшли таку рідкість?

— Подарунок, — тихо відповіла я.

— А-а-а-а... зрозуміло, — сказав майстер, оглядаючи підвісок із зацікавленою усмішкою на обличчі.

— Ви точно не зможете замінити камінь?

— Вибачте, але ні, — зітхнув майстер. — Єдина надія на те, що він знайдеться.

Я покидала майстерню з таким виразом обличчя, ніби з’їла кілограм зелених лимонів.

— Усе, Ламіро, допоможи мені зламати ногу, щоб був привід не йти на бал, — проскиглила я.

— Не вішай носа. Може, ще викрутимося.

— Скоріше вже король роздасть убогим усі свої багатства.

— Більше оптимізму. Я побігаю трохи по знайомих і попрошу допомогти з пошуками. Ось побачиш, уже сьогодні половина університету шукатиме той камінчик.

— А судді перестануть брати хабарі, — пробурчала я.

Сумнівів не залишалося: у мене немає навіть крапельки розсудливості. Я так переживала через те, що Ларгус не побачить на мені свого подарунка, що ладна була з більшою радістю погладити скаженого вовкулаку, ніж іти на бал без підвіска. І навіть якщо не зможу його полагодити, все одно носитиму з собою в кишені. Діагноз простий як двічі два — вісім: я хвора на голову, а лікую ліву п’ятку.

До Зимового балу залишилося тільки два дні, і на душі в мене було до неможливого огидно. Останній камінь так і не знайшовся, тому нікуди було подітися від розуміння простого факту: на бал я піду без улюбленого метелика...

Я, напевно, зовсім з глузду з’їхала. Ну яке взагалі Ларгусові діло до моїх прикрас?

— Привіт, не зайнята? — поцікавився Фамал, несподівано з’явившись на порозі моєї кімнати.

Такий самий, як і завжди: сині піджак та штани чоловічої університетської форми, акуратно зачесане волосся. На плечі улюблена торбинка з малюнком, на якому зображені золотий кубок, жменя розсипаних монет і майже догоріла свічка, розкладені на старому дерев’яному столі.

— Так, звісно, — відповіла я єдине, що мені залишалося.

— Я подумав, що тобі буде цікаво дещо дізнатися, — почав Фамал, сівши на стілець біля мого робочого столу. — Цієї ночі група чарівників вирушила у відрядження, мета якого — закопати склянки з рештками тієї нечисті подалі один від одного. Нежитьознавці ретельно її вивчили і тепер усією кафедрою пишуть про неї книжку. Істоту назвали Верлиоком. Щоправда, історію цього чудовиська напишуть трохи неканонічно, щоб не видати, як налажали, — іронічно посміхнувся Фамал.

— До речі, про історію тієї штуки... а як ви її взагалі знайшли?

— Ну, це напевно буде одна з небагатьох частин історії Верлиока, яку напишуть правдиво, а не придумають щось, регочучи за кухлем пива, — засміявся хлопець. — Усе почалося з жінки, яка дуже захотіла провести вихідні на пікніку за містом. Її чоловік, попри холодну погоду і великі навантаження на роботі, виконав прохання коханої. У суботу вранці вони виїхали до тихої бухточки за кілька свагів від міста. Наша люба леді гуляла узбережжям, дихаючи морським повітрям, поки її нога не провалилася. Як виявилося, вона наступила на цеглину, яка після багатьох століть не витримала і, розвалившись, відкрила запечатаний вхід до підземної гробниці. Тоді її чоловік, який був деканом історичного факультету магічного університету Ануари, викликав загін університетських археологів і залишив на них розкопки. Під час дослідження гробниці виявили купу золота, коштовностей, предметів побуту, порожній саркофаг... і величезну нежить, яка лежала під шаром землі, деякими частинами свого тіла вилазячи на поверхню.

— Іноді жіночі примхи рятують від катастроф, — засміялася я. — Уяви, що сталося б, якби дружина не потягла декана на природу.

— Не те слово. Рано чи пізно ця тварюка прокинулася б за кілька свагів від міста, а потім несподівано напала посеред ночі. У такому разі ми спостерігали б найкривавішу за останні століття бійню.

— І не кажи. Залюбки почитаю, що про нього напишуть наші нежитьознавці.

— Я теж, — кивнув хлопець. — До речі, я тут почув, що ти дуже переживаєш через те, що загубила свою улюблену прикрасу?

— Так, чорний підвісок-метелик. Я знайшла майже всі частини і віднесла в майстерню, але не вистачає одного рідкісного каменя, тому його не полагодити.

— А-а-а-а, пам’ятаю, ти його завжди носила. Звичайно, прикро... але не переймайся. У мене є для тебе приємний сюрприз.

Фамал пірнув до своєї сумки, а за кілька секунд вийняв чорний футляр. Коли він відкрив його, я зловила себе на тому, що мені чомусь важко дихати: усередині на червоному оксамиті лежав комплект — сережки та підвісок у формі корабликів, всипаних коштовностями.

— Фамале, навіщо було на це гроші витрачати?

— Нічого, я ж не безкоштовно працював на розкопках гробниці Огнари. Тому не переймайся, просто усміхнися. Адже тепер у тебе є прикраси для балу.

Поки я намагалася зібрати думки докупи, хлопець поцілував мене в щоку і швидко вибіг з кімнати.

Тепер усе ще краще, ніж могли уявити мої люті вороги. Цей хлопець вручив мені дуже дорогий подарунок, прийняти який мені не дозволяє совість. І як я не надягну це на бал, Фамал образиться. Але мені навіть уявити боляче вираз обличчя Ларгуса, коли він побачить на мені ці прикраси замість свого підвіска...

Стоп, а чому він повинен через це засмучуватися? Ну справді, не до кінця ж життя мені носити того метелика. І чому я, замість помилуватися подарунком Фамала, перш ніж повернути його, намагаюся заховати коробку подалі від очей?..

Роздуми перервав стукіт у двері. Спочатку я злякалася, що це повернувся Фамал, але до кімнати увійшла шубінка років двадцяти.

— Привіт, — усміхнулася вона. — Ти Аліса Гайлінова?

— Так.

— Чула, ти дещо загубила. Це випадково не твій камінь? — запитала вона... і наступної миті моя щелепа впала, наче рейтинг міністра економіки після шаленого підвищення цін на ковбасу: дівчина дістала з кишені зниклий і, здавалося, назавжди втрачений нічний діамант. — Я знайшла його біля сходів.

— Не може бути! — закричала я, з радощів обнявши дівчину так, що мало не вичавила з неї шлунок. — Дякую! Я вже не сподівалася його знайти.

— Та нема за що, — прохрипіла шубінка, намагаючись наповнити здавлені легені хоч ковтком повітря.

— Ні, є за що, — радісно вигукнула я і щодуху побігла до ювелірної майстерні, де пан Салнет, усміхнувшись, пообіцяв виконати роботу до завтрашнього вечора.

Підйом о шостій ранку, манікюр, педикюр, зачіска, макіяж тощо в умовах студентського гуртожитку. Адже грошей на салон у нас не залишилося... точніше, залишилися, але тільки за умови, що місяць до наступної стипендії ми будемо їсти лише конспекти з предметів, які вже поскладали.

Так, це він, день Зимового балу в усій красі. Зайди зараз Фамал до кімнати, він побачив би зачухану нежить у халаті, із зеленим обличчям, у бігуді та з недофарбованими нігтями.

Що стосується Фамала, уранці на нього чекало розчарування. Перш ніж почати приготування до балу, я зайшла до хлопця і повернула подаровані прикраси під приводом: це занадто дорогі речі, я не можу їх прийняти. Якщо чесно, я не кривила душею — приймати дорогі подарунки від чоловіків мені просто не дозволяла совість, вони занадто зобов’язували. Насправді якби я тоді знала, скільки коштував подарований Ларгусом підвісок, і якби обставини, за яких він мені його подарував, були дещо іншими, то я б його не прийняла. Але повертати йому подарунок через півроку зі словами: «Вибач, я тут дізналася, що це насправді дуже дорога прикраса», — було б іще більшим моветоном.

Що стосується зламаного ланцюжка, який я теж здавала на ремонт, то з ним на мене чекала цікава несподіванка: карабін застібки не просто зламався, на нього наклали закляття, яке перетворило його на крихкий іржавий шматочок металу. Крім того, на підвіску залишилися сліди й інших чар — ніби його хтось перемістив до своїх рук, коли той падав з моєї шиї. Цікаво, як це сталося? І яким чином прикраса потрапила до університету? Вадим до цього точно не причетний, йому мій підвісок потрібен, як баранові адронний колайдер. Для нього це просто прикраса, до якої немає ніякого діла. Але кому потрібно було так хитрувати, викрадаючи мого метелика, щоб потім зламати його і розкидати територією університету?

Мабуть, я дійсно заразилася від Малісси параноєю, тому що потихеньку стала і це списувати на проріху між світами і нечисть, яка останнім часом крутилася навколо мене так, ніби вони папараці, а я модна співачка. Але найбільше мене дратувало саме те, що вони дедалі рідше на мене нападали, натомість просто вешталися поруч.

— Алісо, чому ти фарбуєш повіки помадою? — поцікавилася Малісса.

— Блін, задумалася, — схопилась я і заходилася швидко змивати косметику. Ну от, тепер доведеться заново накладати основу, тоналку, пудру...

— Дівчатка, мені пора, — сказала Малісса, глянувши на годинник: до офіційного відкриття балу залишалася рівно година. — Мені ще треба знайти когось, хто зможе випатрати змію, яка проковтнула мої сережки, коли шпигувала за мною, тоді як була очима даранського уряду. Зустрінемося на балу.

— Бувай, — попрощалася я і повернулася до макіяжу.

Ледве за подругою зачинилися двері, з-за тумбочки вискочила велика ропуха з кількома довгими товстими волосками по всьому тілу! Волоски тягнулися від бородавок і ворушилися, обмацуючи все навколо. Коли жаба відкрила рота, щоб квакнути, ми побачили два ряди гострих зубів.

Підстрибнувши, царівна вистрілила в Ламіру синім язиком, але він не досяг мети, бо одразу ж спалахнуло заклинання, що перетворило істоту на купку попелу.

— І звідки ця нежить тут узялася? — пробурчала Ламіра, яку жаба відволікла від накладення тіней на повіки.

— Схоже, вони неправильно зрозуміли призначення моєї спеціальності і вважають, що я організовую народний союз охорони нежиті, — зітхнула я. — Усе вказує на те, що нечиста сила тягнеться до мене, ніби я заборгувала їй грошей. Якщо так піде надалі, то скоро всі вони будуть просити в мене автограф.

— Гадаю, тобі варто поговорити на цю тему з головою круків, — порадила дівчина, а я схлипнула, побачивши в її руках корсет.

— І не тільки про це, останнім часом взагалі багато чого цікавого відбулося-я-я-я-я-я! — застогнала я. Ламіра була природженою садисткою: корсет, здатний стягнути мою талію на п’ятнадцять сантиметрів, зашнуровувався на максимум. — Тільки постарайся чимось зайняти Фамала, щоб не заважав, а то я його знаю.

— Спробую. Щоправда, гарантій того, що наступного разу ти побачиш його без переламаних рук і ніг, я не даю, — засміялася мавка, зав’язуючи бантиком корсетний шнур.

А за хвилину настала моя черга задоволено посміхатися: у руках я тримала корсет Ламіри.

У головній залі панувала спокійна невимушено-напружена атмосфера. Грала музика, хтось танцював, а хтось спокійно розмовляв. Бал тільки набирав обертів. А опівночі ректор мав виголосити промову, після якої почнеться офіційна програма.

Ми з Ламірою увійшли через головні двері. На мені була сукня з червоної тафти: з корсетом, розшитим бісером, і подвійною спідницею, верхня частина якої була з перепадом довжини. Ламіра красувалася в світло-блакитній шовковій сукні, спідниці якої прикрашали нитки бісеру. Головною родзинкою її вбрання була напівпрозора шаль, стилізована під крила.

Ми задоволено переглянулися і впевнено рушили вперед. Ламіра одразу підхопила під руку свого кавалера і пішла танцювати, я ж гуляла залою і сканувала натовп поглядом, дорогою привітавшись із Карілом та Фандорою.

Аж раптом голова пішла обертом: на паркеті, мило шепочучись і мрійливо дивлячись одне одному в очі, кружляли Малісса з Тейном! У мене було тільки одне питання: як? Оце так сюрприз.

— Привіт, — почула я позад себе, і обернувшись, побачила Ларгуса. Крук був одягнений у чорний камзол із темно-синьою вишивкою. — Ти просто чарівна, — промовив він, галантно поцілував мою руку... і не забув хитро ковзнути поглядом по вирізу корсета.

— Дякую, — зніяковіло прошепотіла я.

— Бачу, пан Салнет дійсно майстер своєї справи, — лукаво всміхнувся Ларгус.

— Що... як... — пробурмотіла я. — Круки що, вміють читати думки?

Якщо це так, то мені гаплик.

— Та ні. Просто я прибув до Фетесаріна вчора і зайшов до його крамнички, де побачив, як він закінчує лагодити підвісок, — засміявся крук. — То як, потанцюємо? — запропонував він і простягнув мені руку.

Мелодійна музика плавно переливалася з ноти в ноту. Навіть на уроках у хореографічному класі при університеті я ніколи не могла похвалитися танцювальною майстерністю, але зараз кружляла вільно та легко.

— Як життя? — запитав Ларгус під час танцю.

— Багато чого цікавого. Чув про нежить, яку знайшли археологи?

— Звичайно.

— А про те, що це була нежить категорії 1А, яка мало не прокинулася від сплячки, бо викладачі налажали, ти теж чув?

— Не скажу, що здивований, — зітхнув Ларгус. — Стихійники завжди були не до кінця відверті з круками, а тут іще й такий прокол... зуб даю, про останнє не знає навіть голова Гільдії стихій.

— Це ще не все. На тілі Верлиока були написи: перший — «Пітьма поглинає все. Один — жертва, альянс — сила», другий — «Центр Тіней вабить і збереже дітей темряви». Але найголовніше те, що ця штука ледь не ожила, тому що до неї підійшла я. І не треба зараз запитань на кшталт: «А ти впевнена?» Так, я впевнена. Останнім часом нечиста сила дедалі частіше тиняється біля мене, але нападає тільки на тих, хто поруч. От і зараз не здивуюся, якщо до зали залетить напівзотлілий дракон, який перегризе всіх присутніх і сяде біля мене, наче слухняний песик, який приніс паличку. Таке враження, що це не проріха між світами, а я — причина всіх бід цього світу.

— Ти трохи себе переоцінила. Не всіх, а тільки доброї половини, — усміхнувся Ларгус. — А якщо серйозно, то це все, як мені здається, лише наслідок того, що в тобі саме та сила, яка пробила діру в міжсвітовій матерії. Тому все, що відбувається, трохи пов’язане з тобою. Але не хвилюйся, скоро це припиниться.

— Сподіваюся. Аж надто багато всього дивного біжить до мене стадом. Взяти ту ж жінку в саркофазі, із Зали Санкора.

— Яку жінку? Ти про ту статую, що...

— Та ні. Про живу жінку, яка спить у кам’яному саркофазі, як підозрює Каріл, не одну тисячу років. Якщо не помиляюся, вона з тих, чия душа потрапила в полон на Стіні Санкора. Що ти про неї думаєш?..

Я затнулася. З виразу обличчя Ларгуса мені стало ясно: щось не так.

— У кишені Дзеркальця Теглена не було жодної сплячої жінки в саркофазі, — нарешті промовив крук.

— Ох дідько... Каріл особисто помістив її туди, а потім ти був з нами і сам забрав дзеркальце з кафедри. Хвилиночку... воно пролежало на кафедрі дві ночі. Хтось потайки розбирав дзеркальце і дістав з нього саркофаг? Але навіщо?

— Причини, вочевидь, були. Значно більше мене цікавить, як він дізнався про дзеркальце і саркофаг. Якщо не помиляюся, чарівників, яким була відома ця інформація, на пальцях можна перелічити.

— Тоді на одному з пальців був нарив, — задумалася я. — А саркофаг зараз може перебувати де завгодно. Не здивуюся, якщо він уже не в Ануарі.

— У такому разі мені пора ставити на вуха Гільдію круків, це все не можна так залишати. Ми не знаємо, ким була та жінка, але судячи з того, що її викрали, вона все ж комусь для чогось знадобилася.

— Головне, щоб той, хто її викрав, не встиг втілити свої плани, — сказала я, саме коли музика стихла.

І перш ніж оркестр знову заграв, відчула неймовірно сильне бажання провалитися крізь землю: до мене швидким кроком прямував Фамал.

— Привіт, сонечко! — голосно вигукнув він.

— Сонечко? — здивувався Ларгус.

— Так, ми зустрічаємося, — відповів юнак.

— Справді? Алісо, чому ж ти мовчала? — запитав крук. Чорт, знову ця кам’яна маска, крізь яку не вгадаєш емоції!

— Та то таке... — відмахнулася я, вичавивши з себе усмішку, яка більше нагадувала оскал химери.

— Аліса просто чудо, — мрійливо, очевидно напоказ, промовив Фамал. — Я дуже щасливий, що знайшов її...

Казкову промову перервав підбор червоного черевичка, яким я непомітно, зате дуже сильно наступила йому на ногу.

— Які люди, — зненацька почула я і побачила Канілу, що підійшла до Ларгуса зі спини і підхопила під руку. — Алісо, то ви з Фамалом зустрічаєтеся?

— Так, зустрічаємося! — крикнула я з виразом акторки, яка сильно переграє. — І ми дуже щасливі разом. Нас вважають просто ідеальною парою. До речі, милий, — промуркотіла я так, ніби в дурдомі мені чогось перекололи, — ходімо на терасу, поворкуємо наодинці.

Знаю, це мало б виглядати романтично. Але за фактом я схопила Фамала за руку так, що збоку здавалося, ніби це розлючена матуся веде додому бешкетливого синочка, який влучив каменем в око п’ятирічній дівчинці, з якою грав у пісочниці.

— Алісо, що з тобою? — загарчав Фамал, коли я зачинила двері на терасу.

— Що зі мною? Та ти б іще оголошення в «Ануарську правду» дав!

— Ну вибач, — саркастично кинув він. — Я не знав, що наші стосунки — це таємниця для всього живого.

— Не те щоб таємниця! — крикнула я, повернувшись до хлопця спиною. — Просто я поки не хочу, щоб усі про це знали.

— Особливо голова круків? — холодно промовив Фамал...

Я навіть не зрозуміла, як усе сталося. Тільки одна мить, і я, обернувшись, із кам’яним обличчям дала хлопцеві такого ляпаса, що він похитнувся.

— Я так і думав, — з комом у горлі видавив він. — Гарний підвісок, — кинув юнак наостанок.

Я не помітила, коли Фамал вийшов. Знаю тільки, що стояла на терасі одна... стояла і плакала. Ще ніколи я не почувалася таким безсердечним звіром. За що я накинулася на нього? За те, що бідолаха кохає мене? Чи через ті дурні почуття, які я ніяк не викину з голови? Чому я не можу просто бути щасливою?

— Не можна довго стояти на терасі в такій легкій сукні, зараз надто холодно, — промовив голос за моєю спиною. — Алісо, що сталося?

— Я визвірився на Фамала і дала йому ляпас, — схлипнула я, навіть не ворухнувшись.

— Навіщо?

— Бо я свиня. Тільки свиня могла зустрічатися з ним, не відчуваючи взагалі нічого, коли насправді не здатна навіть змусити себе поцілувати його. Лише тому, що поки у власній голові нічого не гаразд і ще й стало когось шкода, — затинаючись, заплакала я з новою силою. — А тепер, якщо ми зараз розійдемося, я назавжди втрачу друга.

— Ти зовсім його не кохаєш? — перепитав Ларгус. — Тоді це дійсно була помилка.

— І що мені тепер робити? Як його покинути?

— Алісо, єдине, чого я хочу, — це щоб ти була щасливою. Якщо ти відчуваєш, що з кимось будеш нещасна, краще не гризи себе. Скажу чесно, порадити тобі чогось особливо не можу. Хіба що... спробуй зловити сприятливий момент.

— Так, уявляю собі це: «Фамале, дивися, який гарний вечір! Передай мені, будь ласка, конспект. Слухай, а давай розійдемося».

— Не зовсім так, але суть ти вловила, — усміхнувся крук, витираючи мої сльози. — А тепер припини, тобі сьогодні не можна плакати.

Не знаю, як йому це вдалося, але сльози перестали бігти з моїх очей. Ларгус усміхнувся, провів рукою над моїм обличчям і дав подивитися в щойно наворожене дзеркальце. Чудеса, та й годі! Замість розмазаної косметики на моєму обличчі був вечірній макіяж.

— Як ти це зробив? — здивувалася я.

— Звичайна ілюзія, я в них трохи тямлю. Знімеш її після балу. Дуже зручна штука. Незабаром після випуску мені довелося не зовсім законно битися з сильною нежиттю і в результаті я нагадував відбивну, яку забули підсмажити. А на ранок у мене саме було призначено важливу співбесіду з тодішнім ректором. Якби він побачив мене в такому стані, про можливість стати учнем крука я міг сміливо забути. І тоді я вирішив замаскувати себе ілюзіями. Як бачиш, співбесіду пройшов, — усміхнувся Ларгус. — Нарешті ти засміялася. До речі, з Новим роком, — підбадьорив крук і дістав з кишені невеличку чорну коробочку.

Наступну хвилину я просто кліпала, намагаючись повірити в те, що бачила. На чорному оксамиті лежала пара сережок: прикрашені рубіновими трояндами маленькі срібні кліточки, у яких літали зачаровані чорні метелики. Як він...

— Пробач, але я не можу це прийняти, — сказала я і поспіхом закрила коробочку.

— Чому? — здивувався Ларгус.

— Зачаровані прикраси — занадто дорога річ. Я не можу прийняти такий подарунок від стороннього чоловіка.

— Що ж, тоді я притримаю його до того дня, коли зможеш, — усміхнувся крук із загадковою гіркотою. — Гаразд, ходімо. Уже майже північ, за кілька хвилин ректор почне промову, — несподівано змінив тему Ларгус і повів мене до бальної зали.

Я не звернула увагу на те, коли великий годинник забив дванадцяту. У дитинстві я вірила, що, як загадати бажання, поки б’ють куранти, воно збудеться. Але зараз у цьому не було сенсу: єдине бажання, яке я могла б згадати, і так не покидало моїх думок увесь цей час — поки я стояла посеред натовпу і відчувала тепло руки Ларгуса у своїй долоні. Але це бажання було нездійсненним.

Ледве оркестр, який виконував гімн Ануари, стих, ректор дійсно почав промову. Тривала вона, без перебільшення, годину. Тому здавалося, ніби це звіт про роботу університету та Гільдії стихій за минулий рік.

— На кого ти так уважно дивишся? — поцікавився Ларгус... чим змусив мене знервовано здригнутися, тому що я дивилася на Мірру Реберс.

Дівчина стояла за кілька метрів від Вадима і дивилася на нього з такою трагічною відданістю у великих сірих очах, що мені навіть не довелося довго гадати, що до чого. Особливих страждань їй додавала Раманна, яку Вадим мило обіймав за талію.

— А-а-а... та мені там щось розповідали... — затнулася я. — Якщо не помиляюся, це твоя колишня дівчина?

— Голосно сказано, але формально так, — знизав плечима крук. — Мірра — досить... цікава особистість. Дуже романтична жінка. Занадто романтична. Можна сказати, що сенс її життя — це страждати через нерозділене кохання і мріяти домогтися того, хто є об’єктом пристрасті. Одному з круків удалося цілих два роки бути для неї сенсом життя, під вікнами якого можна плакати в ясні місячні ночі. На щастя, у нас уже давно знайшли «подорожник» від її хвороби.

— Тобто? — здивувалась я.

— Щоб Мірра розчарувалася в своєму коханні і втратила до нього інтерес, досить почати з нею зустрічатися, — тихо засміявся Ларгус. — Вона може роками зітхати, дивлячись на мініатюрний портрет коханого. Але варто їй двійко разів сходити з ним на якусь подобу побачення, і «чари» розвіюються. Чи то ідеалізований образ, який вона будує в своїй уяві, не сходиться з дійсністю; чи то недоліки чоловіків, про яких вона не замислювалася, виповзають назовні... але три-чотири побачення — це її максимум. Опісля вона страждає через свої розбиті надії тижнів три... а потім знаходить нову «жертву». Найчастіше «щастить» саме крукам і учням — в Адамареї вони завжди поруч, та й їх легше ідеалізувати як загадкових і недосяжних. Але іноді її манить романтика класу: «Мій коханий так далеко від мене, але відстань не стане перешкодою для моїх почуттів». Тоді вона закохується або в стихійників, або в якихось багатих панів зі знатних родин Фетесаріна або Еданора.

— Так, дійсно цікава дівчина, — засміялася я. І чомусь спіймала себе на тому, що мій сміх переповнений щирою... зловтіхою? Терміново треба опанувати себе.

На щастя, ректор закінчив промову, але подальші події мене чимало здивували: на його місце вийшла Каніла, яка тримала в руках скрипку. Більшість присутніх радо сполошилися і зааплодували, вітаючи жінку.

— Невже вона... — тільки й змогла видихнути я.

— Так, — відповів Ларгус. — Каніла почала займатися грою на скрипці понад дванадцять років тому і відтоді багато чого навчилася. Тож коли вона присутня на подібних заходах, її завжди просять виступити, хоч вона і не дуже любить грати у присутності свідків.

— Ніколи б не подумала... — почала я, але мене обірвав тонкий звук, що стрімко пройшов крізь душу, коли смичок торкнувся струн.

Мені здалося, що я просто забула, як це — дихати. Майстерна, чарівна, пристрасна мелодія динамічно переливалася дзвінкими акордами. Вона йшла з самого серця чорної скрипальки, така неперевершена... і така сумна. Святі небеса, ніколи б не подумала, що в середині такої красуні може бути стільки горя! Звідки вона? Звідки ця туга — ніби її душа проливає сльози замість усього світу?

Зімкнувши очі, Каніла Декара до останнього віддалася музиці. Дивлячись на неї, я точно знала: для цієї жінки немає всіх нас, немає жодної живої істоти. Вона стоїть у темній кімнаті, у промені світла, і грає з усією скорботою, яку тримає в собі її скривавлене серце.

Коли музика стихла, я так і не поворухнулася. Не кліпаючи, спостерігала, як Каніла спокійно вклонилася чарівникам, що вибухнули оплесками, і швидко розчинилася в темних коридорах. По моїх щоках уже вдруге за сьогоднішній вечір текли сльози, але цього разу їх проливало саме моє єство.

— Алісо, отямся, — стурбовано покликав Ларгус.

— Усе гаразд, просто...

— Розумію, — спокійно відповів крук і дав мені хустку, якою я швидко витерла сльози. — Тобі зараз краще розвіятися — якщо Каніла тебе зачепила, тримати може довго, надто з незвички.

— Напевно, ти маєш рацію...

Перервавши мене, знову заграла музика. Але цього разу — динамічна та пристрасна.

— Ти не проти ще трохи потанцювати? — запитав Ларгус, жестом запрошуючи мене.

Я кивнула і простягла йому руку.

Ні, я абсолютно, непоправно з’їхала з глузду. І це називається — зібралася очистити голову від зайвих дурниць? Навіть розумово відсталому хлопчику, який просить милостиню на ринковій площі, ясно: я не повинна з ним танцювати...

...Різкий випад мелодії і, як результат, швидке па, завдяки якому наші обличчя на мить опинилися так близько...

Що я роблю? Збожеволію. Досить, потрібно припинити цей танець... от зараз перестану танцювати і піду... так, зараз... за одну хвилину... ну, ще за одну... за дві...

От чорт, треба було мені під час першого танцю кинути все, щоб знайти шматок дерева, по якому можна було б постукати (або, в крайньому разі, хоча б плюнути тричі). Тільки зі мною, тільки зараз могло статися щось подібне. Тільки я могла так наврочити: до зали, пробивши кришталеву стіну, влетів десятиметровий скелет дракона, з якого клаптями звисали останки зотлілої плоті!

Ти диви, а Фамал у своєму листі стверджував, що він тепер не прокинеться. Може, в одному бункері з ним тримали і «мертву» відьму, яку знайшли ще на якихось розкопках?

Поки чарівники, які секунду тому спокійно танцювали, навіть не чекаючи такого повороту подій, застигли стовпами, нечисть змахнула крилами. Повітряними потоками зі стін зірвало кілька розвішаних для декору мечів і стріл, які понеслися в натовп. Ларгус миттєво зреагував, відскочив від мене на кілька метрів і почав перехоплювати зброю імпульсами чарів. І саме в цей момент дракон дихнув по ньому вогнем з пащі! До того ж не звичайний, а синьо-зелений, від якого тхнуло тліном.

Навіть не розуміючи, що серйозними бар’єрними заклинаннями, по суті, ще не володію, я стрибнула навперейми полум’ю і підняла протимагічне поле. Вогонь врізався в нього, але силою удару відкинув мене назад, саме на Ларгуса. Він ось-ось мав пробити захист... аж раптом нежить припинила вогонь, розвернулася і приготувалася напасти ще на когось.

Але шара закінчилася: отямившись, чарівники пішли в атаку. Так, правильно, більшість чародіїв Ануари проти одного десятиметрового дракона, який помер зовсім молодим. Перевага в силі була, вочевидь, не на користь драколіча, і його обвуглені останки стали тому безпосереднім доказом.

...От тільки на мене знову всі якось підозріло витріщалися.