Кораліна

Розділ 4

І зовні дім мав геть такий самий вигляд. Чи то майже такий самий. Он довкола дверей панн Примули й Форсібілли миготіли, то спалахуючи, то згасаючи, лампочки блакитного й червоного світла; ті вогні виписували різні слова, гасаючи один за одним навколо дверей. Блиснуть і згаснуть, усе довкола та й довкола. ПРИГОЛОМШЛИВИЙ! А далі: ТЕАТРАЛЬНИЙ — і вже останнє: ТРІУМФ!!!

Стояв сонячний холодний день — саме з такого дня вона була зайшла до помешкання своїх «інших батьків».

Позад неї хтось чемно пирхнув.

Кораліна обернулася. На ближчому до неї мурі сидів великий чорний кіт — достеменно той самий великий чорний котяра, якого вона була здибала на подвір’ї біля власного помешкання.

— Доброго дня! — привітався мурлика.

Голос його звучав десь у Кораліниній потилиці, й це був той самий голос, яким вона продумувала свої слова, але чути було: цей голос чоловічий, а не дівчачий.

— Привіт! — обізвалася Кораліна. — Я бачила схожого на тебе кота у саду вдома. Ти, певне, «інший кіт»!

Кіт похитав головок).

— Ні, — пронявчав він. — Я не «хтось інший» чи там «щось інше». Я — це я!

Тут він схилив голову набік і блиснув зеленими очима.

— Ви, люди, розмазані по всій цій місцевості. А от коти не роздвоюються. Якщо ти тямиш, що я маю на увазі.

— Припустімо. Але якщо ти — той самий кіт, якого я бачила вдома, то як це ти навчився розмовляти?

— Коти не наділені плечима, як, скажімо, люди. Але цей кіт стенув (плечима?) — і то був єдиний рух, що почався від кінчика хвоста, а скінчився підняттям котячих вусів.

— Вдома коти не розмовляють.

— Невже? — здивувався кіт.

— Ні, не розмовляють, — наполягала Кораліна.

Кіт легко зіскочив з муру на траву, якраз біля Кораліниних ніг. І витріщився на неї знизу вгору.

— Що ж, ти, певне, добре знаєшся на цих речах, — сухо зазначив кіт. — А зрештою, що я можу знати? Я ж просто кіт.

І він рушив геть, високо й гордо тримаючи голову й хвоста.

— Вернись! — попрохала Кораліна. — Будь ласка! Я перепрошую. Щиро перепрошую.

Кіт зупинився й сів, а тоді почав умиватись — самозаглиблено, явно забувши про існування Кораліни.

— Знаєш, ми... ми могли б стати друзями! — запропонувала Кораліна.

— Ми могли б виявитися рідкісними взірцями якої-небудь екзотичної породи африканських слонів-танцюристів, — промуркотів кіт. — Але ми не слони. Принаймні, — додав він із якоюсь котячою зверхністю, — я не слон!

Кораліна зітхнула.

— Будь ласочка! Скажи, як тебе звати? — запитала Кораліна. — От я — Кораліна. А яке твоє ім’я?

Кіт позіхнув — повільно, обачливо, показавши глибини свого рота й дивовижно рожевого язика.

— Коти не мають імен, — нарешті прорік він.

— А невже? — не повірила Кораліна.

— Чого не мають, того й не мають, — потвердив свою заяву кіт. — Це ви, люди, маєте імена. І це тому, що ви не знаєте, хто ви є такі. А ми знаємо, хто ми такі, отож імена нам і не потрібні!

Кораліна виснувала: щось у цьому котові є таке егоїстичне, аж дратує! От ніби тільки він, у будь-якому світі чи місці, може бути важливою персоною!

Половина її душі хотіла бути з ним дуже грубою, тоді як друга половина бажала бути чемною і поступливою. І чемна сторона перемогла!

— Скажи, будь ласка, що це за місце?

Кіт швидко роззирнувся надовкола.

— Це — тут! — повідомив він.

— Та й я це бачу! Ну, а як ти сюди потрапив?

— Так само, як і ти втрапила. Просто зайшов. Ось так, — пояснив кіт.

Кораліна простежила, як кіт поважно пройшовся по моріжку. Ось він зайшов за дерево, але з другого боку не з’явився. Дівчинка підійшла до дерева й зазирнула за стовбур. Кіт пропав!

Вона повернулася до будинку. Потім знову щось чемно муркнуло позаду. Кіт повернувся!

— Втім, — мовив він, — це було розумно з твого боку прихопити з собою захист.

— Захист?

— Саме так я й висловився, — потвердив кіт. — І принаймні...

Тут він урвав свою мову, пильно задивившись на щось, чого перед ним не було.

Тоді низько пригнувся і потихеньку почав скрадатися. Ступив два чи три кроки... Здавалося, він полює невидиму мишу. Зненацька кіт задер хвоста і стрілою шугнув у шалину.

І зник серед дерев.

Кораліна зчудувалася: і чого він так?

А ще вона замислилася: невже коти всі вміють розмовляти? Зокрема й там, звідки Кораліна приїхала? Вміють, але просто не хочуть розмовляти? А чи коти вміють розмовляти лише коли перебувають ось тутечки, хоч би де те «тутечки» було?

По цегляних східцях дівчинка зійшла до парадних дверей панн Примули й Форсібілли. Там усе так само спалахували й гасли, спалахували й гасали вогні.

Двері були ледь прочинені. Дівчинка постукала, й від першого ж її стуку двері розчахнулися, і Кораліна увійшла до помешкання.

Опинилася вона в темному приміщенні, де тхнуло пилюгою та оксамитом. Двері захряснулися позад Кораліни, й запанувала повна чорнота. Навпомацки дівчинка пройшла в невеличкий передпокій. Обличчям доторкнулася до чогось м’якого. Тканина! Кораліна піднесла руку й штовхнула тканину. Вона й розійшлася.

Кораліна стала, видивляючись туди, за оксамитові завіси. Це був ледь освітлений театр. Далеко, в протилежному кінці зали, височіла дерев’яна сцена, наразі геть порожня, освітлена притемненим софітом згори.

Поміж Кораліною і сценою видніли сидіння. Ряди за рядами сидінь. Щось зашаргало по підлозі, й до Кораліни попрямувало світельце, хить сюди, хить туди. Коли те світельце досить наблизилось, дівчинка розгледіла: то світить ліхтарик, а несе його в пащі великий шотландський дог, чий писок посивів од віку.

— Привіт! — обізвалася до нього Кораліна.

Дог поклав ліхтарика на підлогу й зиркнув на малу відвідувачку.

— Правильно! Ану покажи квиток! — грубо звелів пес-білетер.

— Квиток?

— Саме так я й сказав: квиток! Знаєш, не можу я цілий день простовбичити перед тобою. Ти не маєш права дивитися виставу без квитка.

Кораліна зітхнула.

— Я не маю квитка! — призналася вона.

— Ще один безбілетник! — понуро прогавкав дог. — Пруться сюди, з самим тобі нахабством і пустими кишенями. «Де твій квиток?» — «А я не маю квитка!» Ну, я не знаю... — Білетер похитав скрушно головою, а тоді стенув плечима: — Та заходь уже!

Дог підхопив ліхтарика зубами й подріботів геть у сутінь. Кораліна — за ним. Туди ближче до сцени хвостатий білетер зупинився й блимнув ліхтариком на порожнє місце. Кораліна туди вмостилася, і дог пішов собі.

Коли її очі призвичаїлися до сутіні, дівчинка переконалася: всі інші глядачі — теж собаки.

Зненацька з-за лаштунків щось люто засичало. Кораліна подумала: то, певне, стара дряпуча голка опустилася на грамофонну платівку. Сичання переросло в суремні гуки, й на сцену вийшли панни Примула й Форсібілла.

Міс Примула їхала на одноколісному велосипедику, жонглюючи при цьому м’ячиками. Міс Форсібілла скоком-боком виступала слідком за нею, несучи кошика з квітами й засипаючи сцену квітковими пелюстками. Ось обидві артистки добулися до авансцени, де міс Примула спритно зіскочила зі свого моноцикла, й дві старенькі працівниці сцени низько вклонилися публіці.

Усі собаки загупали своїми хвостами й захоплено загавкотіли. Кораліна чемно поплескала в долоні.

Тоді старенькі артистки порозщібали свої волохаті округлі пальта й порозкривали їх. Але відкривалися у них не тільки пальта, а ще й обличчя! Мов порожні мушлі! А з тих старих спорожнілих бахматих круглих тілес вийшли дві молоді жінки. Були вони худі, бліді й дуже гарненькі, і мали вони чорні ґудзики замість очей.

Оновлена міс Примула була вбрана в зелене трико й високі коричневі чоботи з халявками мало не на все стегно. Оновлена міс Форсібілла красувалася в білій сукні, а її жовті коси були закосичені квітами.

Кораліна відкинулася на спинку свого крісла. Міс Примула шаснула за лаштунки, й суремний гук перейшов у вереск, коли грамофонна голка проорала борозенку впоперек платівки, і її відвели.

— Це мій улюблений номер! — прошепотів песик, що був на сусідньому сидінні.

Інша міс Форсібілла взяла ножа з кошика, поставленого в кутку сцени.

— Чи ж кинджала я бачу перед собою? — запитала вона.

— Так! — вигукнули всі цуцики-муцики. — Це він!

Міс Форсібілла зробила кніксереверанс, і вся собарня знов зааплодувала. Кораліна цього разу не поплескала в долоні.

Міс Примула знов вийшла на сцену. Вона ляснула себе по стегну, й всі цуцики задзявкотіли.

— А зараз, — почала оголошення міс Примула, — ми з Міріам гордо презентуємо новий, захопливий додаток до нашої театральної вистави. Чи ж бачу я добровольця?

Цуцик, Коралінин сусіда, штовхнув їй ліктя передньою лапкою.

— Це ти доброволець! — шепнув він.

Кораліна підвелася й по дерев’яних східцях вийшла на сцену.

— Чи можу я сподіватися на велику овацію нашому юному добровольцеві? — запитала міс Примула.

Собарня загавкотіла, заскавучала, загупала хвостами по оксамитових сидіннях.

— Слухай, Кораліно! — звернулася міс Примула. — Як тебе звати?

— Кораліна, — сказала дівчинка.

— І ми ж не знайомі одна з одною?

Задивившись на ту молоду жінку з чорно-ґудзиковими очима, Кораліна лише звільна похитала головою.

— А зараз, — розпорядилася міс Примула, — ти стань он там!

Вона відвела Кораліну вглиб сцени, до дошки, й примоцювала кульку на Кораліниній голові.

Тепер міс Примула перейшла до міс Форсібілли. Чорним шарфом вона туго зав’язала своїй колежанці очі й вручила їй кинджал. Тоді обкрутнула її три чи чотири рази й показала їй на Кораліну. Дівчинка затамувала віддих і зціпила пальчики у два тугі кулачки.

Міс Форсібілла метнула ножа в кульку. Гучно луснула кулька, а кинджал застряг у дошці якраз над Кораліниною головою і забринів там. Кораліна видихнула.

Собаки шаленіли.

Міс Примула винагородила Кораліну малесенькою коробочкою шоколадок і подякувала їй за те, що була така молодця. Кораліна повернулася на своє місце.

— Ти дуже добре трималася! — похвалив сусіда-муцик.

— Дякую! — мовила Кораліна.

Панни Форсібілла й Примула почали жонглювати величезними дерев’яними киями. Кораліна відкрила коробку з шоколадками. Цуцик-муцик задивився на них тужливим поглядом.

— Ти хотів би одненьку? — запитала дівчинка.

— Так, будь ласочка! — прошепотів муцик. — Але тільки не іриску. Іриски поженуть мені слину.

— А я гадала, шоколадки не годяться собакам у їжу, — зазначила дівчинка, пригадавши: щось таке була казала їй міс Форсібілла.

— Може, так воно ведеться там, звідки ти прийшла, — прошепотів муцик. — А тут — це вся наша їда!

В тій пітьмі Кораліна не могла розгледіти, що то були за шоколадки. Заради експерименту вона відкусила крихітний шматочок — з’ясувалося, що то кокосовий горіх. А Кораліні кокоси були не до вподоби. То вона віддала ту цукерку песикові.

— Дякую! — промимрив той.

— На здоров’я! — мовила Кораліна.

Панни Форсібілла й Примула саме розігрували якусь інтермедію. Міс Форсібілла сиділа на драбині, а міс Примула стояла внизу.

— Що в імені чиїмсь? — гучно запитала міс Форсібілла. — Оте, що ми трояндою звемо, хоч як іще назви, а духмянітиме так само ж!

— У тебе ще лишилися шоколадки? — запитав муцик.

Кораліна дала йому ще одненьку.

— Не знаю, як тобі й відкрити, хто я є! — заявила міс Примула міс Форсібіллі.

— Цей номер у них зараз скінчиться, — прошепотів вухатий сусіда. — І тоді вони ушкварять народних танців.

— І як довго це триває? — поцікавилася Кораліна. — Цей театр?

— Та весь час! — запевнив муцик. — Вік і вічність!

— Ось, тримай, — сказала Кораліна. — Бери всі шоколадки собі.

— Дякую! — розчулився муцик.

Кораліна підвелася.

— До скорого побачення! — попрощався цуцик-муцик.

— Бувай! — кинула Кораліна. Вона вийшла з театру й повернулася назад, до саду. Мусила закліпати очима, аби знову призвичаїтися до денного світла.

Її «інші батьки» дожидали її в саду, стоячи пліч-о-пліч. Вони усміхалися.

— Ти гарно розважилася? — запитала її «інша мати».

— Та було цікаво, — визнала Кораліна.

Вони всі троє подалися разом до Кораліниного «іншого дому». Коралінина «інша мати» погладила коси дівчинки своїми довгими білими пальцями. Кораліна труснула головою.

— Не робіть цього! — заборонила вона.

«Інша мати» забрала свою руку.

— Ну то як? — поцікавився її «інший тато». — Тобі тут подобається?

— Ніби так, — припустила дівчинка. — Тут куди цікавіше, ніж удома.

Вони зайшли досередини.

— Я рада, що тобі тут подобається, — сказала Коралінина «інша мати». — Бо нам хотілося б, щоб ти повірила — це і є твоя справжня домівка. Ти могла б лишатися тут весь час — лишитися тут назавжди! Якби ти захотіла...

— Гмм, — гмукнула Кораліна. Вона заклала руки в кишені й почала це обмірковувати. Пучки її пальців торкнулися камінчика, якого справжні панни Примула й Форсібілла дали їй учора, — камінчика з наскрізним отвором посередині.

— Якщо ти бажаєш лишитися, — заговорив її «інший тато», — то лишається тільки єдина дрібничка, яку нам би треба зробити, аби ти могла залишитися тут на все життя.

Вони увійшли до кухні. На порцеляновій таці посеред кухонного стола лежали котушка чорних ниток і довга срібна голка, а поруч — пара великих чорних ґудзиків.

— Я так не думаю, — заперечила Кораліна.

— Ой, а ми ж так хотіли б! — забідкалася її «інша мати». — Хотіли б, щоб ти лишилася з нами. І це ж така дрібничка...

— І це зовсім не боляче! — запевнив «інший тато».

Кораліна вже знала: коли дорослі тебе умовляють, ніби щось тобі не болітиме, то воно таки болітиме. Чи не завжди так. Вона похитала головою.

Її «інша мати» сяйнула білозубою усмішкою, і коси на її голові загойдалися, мов водорослини під морською поверхнею.

— Ми бажаємо тільки того, що було б найкраще для тебе! — запевнила вона.

І поклала руку на Коралінине плече. Дівчинка позадкувала.

— Зараз я йду додому, — повідомила Кораліна. І знову заклала руки в кишені. Її пальчики стисли просвердленого камінчика.

Рука «іншої матері» перебігла по Кораліниному плечу, мов переляканий павук.

— Якщо ти цього бажаєш, — мовила «інша мати».

— Так! — твердо сказала Кораліна.

— Але ми ще побачимося з тобою, — пообіцяв «інший тато». — Коли ти повернешся.

— Угу, — протягла Кораліна.

— І тоді ми будемо разом як одна велика щаслива родина, — запевнила «інша мати». — Назавжди — на все життя!

Кораліна позадкувала. Тоді крутнулася й прожогом забігла до вітальні, відчинила двері в дальшому кутку. Там не було цегляного муру — була просто пітьма, така чорна нічна підземна темрява, аж здавалося: там чи не ворушаться якісь потворища?

Кораліна завагалася. Сахнулася назад. Її «інші батьки» йшли до неї, простягаючи руки. Вони дивилися на неї чорними ґудзями своїх очисьок. Чи принаймні їй так увижалося, ніби вони дивляться на неї? Вона не могла бути певна, так це чи ні.

Її «інша мати» простягла вперед одну руку й ледь кивала, кличучи, білим своїм вказівцем. Її бліді вуста вимовляли: «Вертайся скоріш!» — хоча з них не виходив жоден звук.

Кораліна зробила глибокий вдих і ступила крок у пітьму, де шепотіли чудні голоси й завивали далекі вітри. Вона допевнилася: у неї за спиною чигає щось старе-престаре й забарне-презабарне. Серце їй калатало так гучно й відчайдушно, що дівчинка боялася: воно от-от вирветься їй з грудей. Щоб не бачити пітьми, заплющила очі.

Зрештою вона вдарилася об щось і злякано розплющила очі. Вона гупнулася об крісло, в її вітальні.

Відчинені двері за її спиною були заблоковані грубим цегляним муром.

Вона повернулася додому!