Кораліна

Розділ 10

Кораліна пішла нагору по зовнішніх східцях будинку, до найвищого помешкання, де — у відповідній квартирі в її світі — мешкав схибнутий стариган на горищі. Якось-то вона була пішла туди зі своєю справжньою матір’ю — мати саме збирала кошти на благодійність. Вони тоді стояли на порозі відчинених дверей, чекаючи, поки схибнутий дідуган із великими вусами знайде залишений Кораліниною матір’ю конверт, а те помешкання тхнуло незвичайними харчами, табакою і чудними речами, що пахли, мов гострі сири, й що їх Кораліна ніяк не могла б назвати. Тоді вона не побажала ступити хоч би крок туди, досередини.

— Я — дослідниця! — голосно проказала Кораліна, але ці її слова прозвучали приглушено, мов неживі, в туманному повітрі. Та чи ж не вона подолала отой підвал?

А таки подолала! Але Кораліна чомусь була певна: помешкання на горищі стане їй хіба таким випробуванням!

Ось і горішня сходинка. Найвище помешкання колись було горищем будинку, але те було дуже давно.

Дівчинка постукала у пофарбовані в зелений колір двері. Вони й розчахнулись, і вона ступила крок досередини.

Таку пісеньку пропищав добрий десяток, чи й більше, голосочків із того темного помешкання, де стеля нависала настільки низько в місцях її поєднання зі стінами, що Кораліна могла, ставши навдибки, її дістати.

На гостю витріщилися червоні очиці. Вона ступила ближче — крихітні рожеві лапки залопотіли геть. Крізь тіні від меблів шугнули якісь іще темніші тіні.

Тут смерділо, і то куди гірше, ніж у помешканні справжнього схибнутого дідугана. Там панував дух харчів — неприємних, на Коралінину думку, але вона усвідомлювала, що то справа смаку, адже їй не подобалися всілякі там спеції, трави чи екзотичні наїдки. Але це місце тхнуло так, ніби тут зібрали всі заморські страви світу й залишили їх гнисти.

— Маленька дівчинко! — долинув шелестючий голос із дальшої кімнати.

— Я тут! — відгукнулася Кораліна. «Я не боюсь!» — подумки сказала дівчинка собі й відчула: сказала вона правду.

Не було ж бо тут нічого такого, що б її злякало. Ці потвори, навіть ота почвара в підвалі — то все ілюзії, омани, яких навитворяла «інша мати», моторошно пародіюючи справжніх людей і справжні речі по той бік коридору. Як по правді, то вона нічого й не могла створити — такого висновку дійшла Кораліна. Ото тільки й могла ота «інша», що перекручувати, копіювати й спотворювати те, що існувало ще й до неї.

І в цю мить Кораліна зчудувалася: і навіщо «інша мати» поставила ту снігову кульку на коминкову поличку в вітальні? На таке місце, яке, у її світі, не було анічим заставлене.

І тільки сама себе про це запитала, як і почала осягати відповідь.

Тоді знову долинув той голос, порушивши хід Кораліниних думок.

— То ходи сюди, маленька дівчинко! Я знаю, що тобі треба, маленька дівчинко.

Голос був якийсь шелестючий, дряпучий і сухий. Він навіяв Кораліні думку про якусь величезну мертву комаху. Які дурниці! Як могло щось неживе, особливо дохла комаха, мати голос?

Кораліна пройшла кілька кімнат із низькими скошеними до країв стелями, поки добулася до останнього покою. Була то спальня, й «інший схибнутий стариган із горища» сидів у дальшому кінці кімнати серед майже цілковитої темряви, закутаний у свій плащ і з капелюхом на голові. Щойно Кораліна увійшла, так він і заговорив.

— Нічого не змінилося, маленька дівчинко, — сказав він голосом, схожим на шелест листя, коли воно, гнане вітром, шарудить по вулиці. — І що, коли ти зробиш усе, що заприсяглася зробити? Що тоді? Нічого не зміниться. Ти потрапиш до своєї оселі. Ти нудьгуватимеш. На тебе не звертатимуть уваги. Ніхто не послухає тебе, ніхто й не почує насправді. Ти надто розумна й надто спокійна, щоб вони могли тебе розуміти. Вони ж навіть твоє ім’я вимовляють неправильно... Лишайся тут із нами! — далі умовляв голос, що виходив із постаті в дальшому кінці кімнати. — Ми слухатимемо тебе й гратимемося з тобою, сміятимемося з тобою. Твоя «інша мати» вибудовуватиме для тебе цілі світи, аби ти їх досліджувала, і руйнуватиме їх щоночі, хай-но ти наситишся ними. Кожен новий день буде кращий і яскравіший за той, що відійшов. Ти пригадуєш коробку з іграшками? Наскільки кращим буде світ, вибудований так, як той, іграшковий, і щоб весь він був для тебе одної!

— А будуть сірі, мокрі дні, коли я просто не знаю, чим зайнятися, і немає нічого ні почитати, ні подивитися, і нікуди вийти, а день той тягнеться нескінченно? — запитала Кораліна.

— Ніколи! — із тіней відповів чолов’яга.

— А будуть жахливі страви, приготовані за рецептами, з часником, тархуном і заморськими бобами? — допитувалася Кораліна.

— Кожна страва буде радісна справа! — прошепотів голос із-під дідуганового капелюха. — Ти не їстимеш нічого такого, що не приносило б тобі повної насолоди.

— А чи дістануться мені оті вогнисті зелені рукавички й жовті гумові чобітки, схожі на жаб? — доскіпувалася Кораліна.

— Жаби, качки, носороги, восьминоги — все, чого тільки забажаєш! Щоранку для тебе буде вибудовуватися геть новий світ. Якщо ти залишишся тут, ти матимеш усе, чого тільки забажаєш.

Кораліна зітхнула.

— Ти й справді не тямиш, що й до чого? — запитала вона. — Я не хочу тільки того, чого мені забажається! І ніхто нічого подібного не хоче. Як по правді. Що ж то буде за розвага, коли я просто отримуватиму все, чого тільки забажаю? І коли за всім цим не буде нічого справжнього! Що тоді?

— Не розумію, — признався шепітливий голос.

— А де тобі зрозуміти! — сказала Кораліна й приставила свого камінчика отвором до ока. — Ти ж просто кепська копія, яку вона зробила зі схибнутого дідугана, що живе у нас на горищі.

Щось зажевріло з дощовика, нап’ятого на чолов’язі, десь на рівні його грудей. Бачений крізь отвір камінчика, той вогник мерехтів-блискотів синьо-біло, мов зірка на небі. «От би якогось дрючка в руку! — подумалось Кораліні. — Щоб поштурхати його...» їй зовсім не хотілося наближатися, ані на крок ближче, до окутаного тінями чолов’яги в протилежному кінці кімнати.

— А вже й того менше, — прошепотів мертвий голос.

Кораліна таки ступила крок до чолов’яги — й тут він весь розсипався. Чорні пацюки пороснули з рукавів і з-під піл пальта, і з капелюха, двадцятеро чи й більше їх, блискочучи в сутіні червоними очицями. З писком-вереском кинулися вони врозтіч. Дощовик, лопочучи, важко впав на підлогу. Капелюх закотився в куток.

Кораліна схопила дощовика, розгорнула його. Брудний на дотик і... порожній! Не видно було жодної признаки останньої з трьох скляних кульок. Примружившись, оглянула кімнату крізь отвір свого камінчика. Он щось блиснуло на підлозі, біля самого порога — спалахнуло мов зірка! Але ту кульку ніс у передніх лапках найбільший чорний пацюк. Тут був — і вже й зник!

Дівчинка метнулася за ним, тоді як інші пацюки стежили за нею з усіх кутків кімнати.

Відомо, що пацюки можуть бігати швидше за людину, особливо на короткі дистанції. Але ж великий чорний щур, що тримає скляну кульку в передніх лапках, не випередить рішучої дівчинки, що мчить щодуху (хай навіть вона й мала зростом, як на свій вік). Дрібніші чорні пацюки заметалися туди-сюди на шляху Кораліни, намагаючись відволікти її, але їй начхати було на всіх їх, бо вона не відривала очей від їхнього ватажка з кулькою, котрий мчав до виходу з квартири, до вхідних дверей.

Ось вони вихопилися на зовнішні східці.

Кораліна мчала вниз по східцях, а проте встигла спостерегти, що й сам будинок продовжував змінюватися, роблячись невиразнішим, сплющуючись. Тепер він більше нагадував фотографію будинку, а не саму споруду. А потім вона вже просто мчала безбач униз по східцях за тим пацючищем, і в голові їй тільки й лунало: «Дожену! Дожену!» Та лишенько! Бігла ж вона таки дуже швидко — занадто шпарко, як з’ясувалося, коли вона зіскочила з найнижчої сходинки маршу східців, й одна ступня пішла поковзом, вигнулася, і дівчинка простяглася на бетонному майданчику.

Її ліве коліно було подряпане, і шкірка здерта, а долоня однієї руки, яку вона була викинула вперед, щоб зупинитися, стала сумішшю роздряпаної шкіри й жорстви. Їй трохи боліло, а згодом, Кораліна знала, заболить іще дужче. Вискубла жорству з долоні й зіп’ялася на рівні ноги, а тоді, усвідомлюючи, що вона програла це змагання, що вже запізно, спустилася якнайхутчіш з останнього маршу східців на подвір’я.

Роззирнулася надовкола, шукаючи того пацюка, але він зник — і кулька з ним!

Рука, де здерто шкіру, вже дуже їй боліла, й кров цебеніла з коліна по подертій ногавиці піжами. Десь така біда сталася з нею і того літа, коли мама зняла бічні коліщата з Кораліниного велосипедика, — але тоді, того далекого літа, з усіма тими вавками-подряпинами (садна на саднах на обох колінах), вона мала відчуття, що чогось досягла. Тоді вона вчилася чогось, робила щось таке, чого ще не вміла доти. А тепер Кораліна відчувала тільки холод утрати. Вона підвела тих дітей-привиденят. Підвела своїх рідних батьків. Підвела саму себе... всіх підвела!

Дівчинка заплющила очі й побажала, щоб земля проковтнула її...

Щось кашлянуло поблизу.

Кораліна розплющила очі й побачила того пацючиська. Він лежав на цегляній доріжці біля підніжжя східців, і на писку був здивований вираз... ну, а сам писок лежав, відділений на кілька сантиметрів від пацючого тіла! Вуса йому не ворушилися, очі були витріщені, а вищирені зуби — жовті й гострі. Комірець іще не присохлої крові блищав на його шиї...

А біля обезголовленого головного пацюка сидів, задоволено осміхаючись, той самий чорний кіт. Одну лапу він поклав на сіру скляну кульку.

— Здається, якось-то я казав, — озвався мурлика, — що і в найкращі свої моменти не люблю пацюків. Однак схоже було, що ось цей потрібен був саме тобі — просто до зарізу! Сподіваюся, ти не розсердишся на мене, що я втрутився.

— Здається, — відповіла Кораліна, ще й не відсапавшись, — здається... ти начебто казав... щось таке.

Кіт забрав лапу з кульки, й вона підкотилася до Кораліни. Дівчинка схопила її. А в голові їй тривожно зашепотів останній голосок:

— Карга збрехала тобі! Маючи тебе в своїх руках, вона ніколи не відмовиться від тебе. Ні від кого з нас вона не відмовиться, як не зможе змінити свою натуру...

Волосся на Кораліниній потилиці стало дибки. Дівчинка не сумнівалася: той дівчачий голос сказав правду. Вона поклала скляну кульку до решти двох, у кишеню свого халатика.

Вона, Кораліна, вже здобула всі три скляні кульки!

Тільки одне лишилося зробити їй: знайти своїх батьків.

Але ж це так легко! Кораліна раптом це збагнула. Вона точно знала, де перебувають її рідні батьки. Якби вона менше думала-потерпала, то давно здогадалася б, де вони перебували весь цей час. «Інша мати» не вміє створювати. Вона ж бо тільки й уміє, що перетворювати, перекручувати, змінювати.

Адже коминкова полиця у вітальні там, удома, була зовсім порожня. Усвідомивши це, дівчинка втямила й ще дещо.

— «Інша мати»! Вона задумала зламати свою обіцянку. Вона не відпустить нас! — сказала Кораліна.

— Я й не сумнівався в цьому, — запевнив кіт. — Я ж казав: нема жодної гарантії, що вона зіграє чесно. — Тут він підвів голову. — Агей! Ти це бачила?

— Що?

— Оглянься! — порадив кіт.

Будинок іще більше сплющився. Уже й на світлину не скидався, а радше на грубий обрис будинку, начерканий вугіллям на сірому папері.

— Хай там що діється, — мовила Кораліна, — а я дякую тобі, що підсобив із тим пацем. Здається, я вже біля самої мети, чи не так? Тож ти підеш у туман чи куди ти там ходиш, а я... ну, я сподіваюсь побачити тебе вдома. Якщо вона відпустить мене додому.

Котове хутро наїжилось, а хвіст розпушився-розчепірився, мов щітка сажотруса.

— Що сталося? — запитала Кораліна.

— Вони пропали, — сумно пронявчав кіт. — Їх там уже немає! Входів і виходів із цього закутня. Вони просто розплющилися.

— Це так погано?

Замість відповіді кіт опустив хвоста, сердито сіпаючи ним туди-сюди. Десь із глибини його горла вирвалося тихе гарчання. Воркіт походив колом, подивився десь у протилежний від Кораліни бік — і почав задкувати, натужно ступаючи крок за кроком, аж поки вперся в Коралінину ногу. Дівчинка погладила чорного кота й відчула, як калатає його серце. Він тремтів, мов сухий листок у бурю.

— З тобою все буде добре, — пообіцяла Кораліна. — І все взагалі буде добре. Я заберу тебе додому.

Кіт не сказав нічого.

— Ходімо, котику! — попрохала Кораліна. Вона ступила крок назад, до східців, але кіт зостався там, де й був. Він мав рознещасний вигляд і — от чудасія! — здавався набагато меншим.

— Якщо у нас є тільки один шлях — повз неї, — рішуче заговорила дівчинка, — то саме цим шляхом ми й підемо!

Вона вернулася до кота, нахилилася й взяла його на руки. Мурлика й не опирався. Він просто трусився. Кораліна посадила його сідничками собі на долоню, а передні лапи поклала на своє плече. Важкенький він був, але піднести можна. Кіт почав зализувати їй поранену, заюшену долоню.

Кораліна пішла нагору, ніде не стаючи двома ногами на одну сходинку. До своєї, рідної домівки! Вона відчувала, як цокотять цок-цок! одна об одну кульки в її кишені, відчувала просвердленого камінчика-дивня, відчувала, як притулився до неї кіт...

Ось вона й добулася до своїх вхідних дверей (нині просто дитячого малюночка дверей) і штовхнула їх рукою, побоюючись, що її пальці проб’ють їх, мов папір малюнка, а за ними не буде нічогісінько — тільки сама чорнота й розсипані там зорі.

Але двері відчинилися, й Кораліна потрапила до приміщення.