Наступного дня дощ більше не вертався, але густий білий туман зліг на будинок.
— Піду я прогуляюсь! — заявила Кораліна.
— Не заходь далеко! — застерегла мама. — І закутайся в щось тепле.
Кораліна надягла своє блакитне пальтечко з каптуром, закутала шию червоним шарфом, а на ноги нацупила жовті гумові чоботи.
Надвір!
Міс Примула саме вигулювала своїх псів.
— Привіт, Кароліно! — обізвалася міс Примула. — Бридка погода.
— Еге ж, — відгукнулася Кораліна.
— Я грала колись Порцію! — похвалилася міс Примула. — Міс Форсібілла розводиться про свою Офелію, але люди йшли в театр побачити мою Порцію. Коли ми виступали на кону.
Міс Примула утеплилася цілою купою пуловерів та жакетів, тож мала вигляд іще малішої-круглішої, ніж будь-коли. Схожа була на яйце — велике, волохате. А ще вона нап’яла товсті окуляри, й очі її видавалися величезними.
— Мені до гримерної посилали квіти — а таки посилали! — сказала вона.
— Хто посилав? — зацікавилася Кораліна.
Міс Примула обачливо роззирнулася надовкола: спочатку через ліве плече, потім через праве, вдивляючись у туман так пильно, мов там хтось міг підслуховувати.
— Чоловіки! — прошепотіла вона. Тоді притягла до себе псів у позицію «Поруч!» і поколивала назад до будинку.
А Кораліна продовжила свою прогулянку.
Вона вже обійшла три чверті будинку, коли побачила міс Форсібіллу, що стовбичила біля дверей помешкання, яке ділила з міс Примулою.
— Кароліно, ти не бачила міс Примули?
Кораліна сказала старенькій, що таки бачила міс Примулу: та вигулювала псів.
— Я так сподіваюся, що вона не заблукає, а то ще, чого доброго, її опояше лишай! — вирекла міс Форсібілла. — Треба бути справжнім дослідником, щоб знайти шлях серед цього туманища!
— А я дослідниця! — запевнила Кораліна.
— Авжеж, ти дослідниця, любко моя! — похвалила міс Форсібілла. — Тільки ж не загубися!
Кораліна продовжила свій похід через сад, крізь ту сіру імлу. І вона весь час тримала будинок у полі зору.
Десять хвилин прогулянки — і вона знов опинилася на тому самому місці, звідки вирушала.
Мокрі коси звисали їй на очі, обличчя було вологе на дотик.
— Егей! Кароліно! — закричав схибнутий дідуган із горища.
— Ой, привіт! — обізвалася Кораліна.
Вона ледь розрізняла постать старого в тумані.
Сусіда почав спускатися до неї: по східцях, що з того боку будинку вели повз Коралінині парадні двері до дверей його квартири. Кораліна чекала біля підніжжя східців.
— Мишам туман не до вподоби, — повідомив стариган. — Від нього у них обвисають бачки!
— Та й мені він не дуже до вподоби, — призналася Кораліна.
Старий нахилився, та так близько, що кінчиком свого вуса лоскотнув Кораліні вухо.
— Миші посилають тобі засторогу! — прошепотів він.
Кораліна вже й не знала, що на це сказати.
— І засторога та ось така: «Не ходи у ті двері!» — Тут він затнувся. — Це щось означає для тебе?
— Ні, нічого! — призналася Кораліна.
Старий стенув плечима.
— Кумедні вони, ті миші. Все вони переплутують. Знаєш, вони й ім’я твоє плутають. Постійно називають тебе «Кораліною». Жодного разу не сказали: «Кароліна»!
Він узяв пляшку молока з найнижчої сходинки й рушив нагору, до свого горища.
Кораліна вернулася в помешкання. Мама працювала у своєму кабінеті. Тут панував дух квітів.
— Що мені робити? — знов завела своєї Кораліна.
— А коли тобі знову в школу? — поцікавилася мама.
— Аж на тому тижні! — зітхнула Кораліна.
— Гмм, — видала мама. — Чи не доведеться одягнути тебе в нове шкільне вбрання? Нагадай мені, люба, а то я ще забуду! — І ну знову виклацувати всячину на комп’ютерному екрані.
— І що ж мені робити? — невгавала Кораліна.
— Намалюй що-небудь! — І мама вручила доньці аркуш паперу й кулькову ручку.
Дівчинка спробувала намалювати туман. Десять хвилин малювала і видала чистий аркуш із заголовком
трохи вихлявими літерами. Пирхнула й передала «малюнок» мамі.
— Мм. Вельми модерно, люба! — похвалила Кораліну мама.
Тоді Кораліна проникла до вітальні й сіпнула старі двері в протилежному кутку. Вони знову були замикані! Певне, мама пішла й знову їх замкнула? Дівчинка здвигнула плечима.
А зараз перевідати тата!
Тато друкував, сидячи спиною до дверей.
— Забирайся геть! — бадьоро побажав глава родини, зачувши доччину ходу.
— Мені нудно! — поскаржилася Кораліна.
— Вивчи новий танець! — запропонував він, усе так само не обертаючись.
Кораліна похитала головою.
— Чом би тобі не погратися зі мною? — попрохала донечка.
— Зайнятий! — відказав тато. — Робота! — додав для більшої переконливості, так і не обернувшись глянути на неї. — Чом би тобі не піти й не понабридати паннам Примулі та Форсібіллі?
Кораліна надягла пальтечко, підняла каптур і вийшла з дому. Спустилася східцями. Подзвонила у двері помешкання міс Примули та міс Форсібілли. Ось дико завалували ті шотландські псюки, вибігаючи до передпокою. За мить міс Примула відчинила двері.
— Ой, це ти, Кароліно! — мовила старенька. — Ангусе, Гаміше, Брюсе! Лежати, любі! Просто Кароліна завітала. Заходь, люба! Хочеш чашечку чаю?
Помешкання тхнуло політурою і псиною.
— Так, будь ласка! — прийняла пропозицію Кораліна.
Міс Примула завела її до запилюженої кімнатчини, яку стара акторка називала вітальнею. Стіни тут були заліплені світлинами вродливих жінок і театральними програмами в рямцях. Міс Форсібілла сиділа в одному з крісел і завзято щось плела.
Міс Примула запарила Кораліні чай в костяного відтінку порцеляновій чашці на блюдці, а до чаю дала італійську галету.
Міс Форсібілла глипнула на міс Примулу, підняла своє плетіння й зробила глибокий вдих.
— Чуєш, Квітню? Як я й казала: ти все ж таки мусиш визнати, що в старій псині є вогник і нині! — заявила вона.
— Міріам, люба! Обом нам уже не вернути наших юних днів!
— Мадам Аркаті! — огризнулася міс Форсібілла. — Нянечка в «Ромео». Леді Брекнел. Частинки образів. Неможливо вилучити актора зі сцени.
— Ну, Міріам, згода вже! — примирливо мовила міс Примула.
Кораліна чудувалася, чи не забули господині, що мають гостю. В їхній балачці небагато було сенсу. Дівчинка дійшла висновку: дві дами провадять оту суперечку, от мов обговорюють якесь старе, але зручне крісло, і в такій суперечці ні та, ні ця ніколи не перемагає, ані не програє, але тривати пересварка може нескінченно, аби тільки було на те бажання обох сторін.
Кораліна досьорбала свій чай.
— Хочеш, я почитаю тобі листя? — запропонувала Кораліні міс Примула.
— Перепрошую? — не зрозуміла дівчинка.
— Листя чаю, люба. Почитаю по ньому твоє майбутнє.
Кораліна подала свою чашку міс Примулі. Короткозоро та витріщилася на листя чорного чаю на дні чашки. Склала губи трубочкою...
— Знаєш, Кораліно... — обізвалася вона за хвильку. — Ти в жахливій небезпеці!
Міс Форсібілла пирхнула й відклала своє плетіння набік.
— Не треба дурощів, Квітню! Перестань страхати дівчинку. Очі тебе підводять. А передай-но мені ту чашку, дитино!
Кораліна понесла чашку до міс Форсібілли. Та уважно порозглядала чорне листя, похитала головою, тоді ще раз придивилася.
— Ой, люба! — нарешті заговорила вона. — Твоя правда була, Квітню. Дівчинка в небезпеці.
— Бачиш, Міріам! — переможно вигукнула міс Примула. — Мої очі добре бачать, як і колись...
— Але від чого мені небезпека? — запитала Кораліна.
Обидві старі панни непорозуміло витріщилися на неї.
— Цього чайне листя не сказало, — пояснила нарешті міс Примула. — Це листя не годиться для уточнень. Ні-ні. Воно застерігає про якісь загальні речі — нічого конкретного.
— Що ж мені тепер робити? — трохи стурбовано запитала Кораліна.
— Не вдягай зеленого у своїй гардеробній, — запропонувала міс Примула.
— Або не згадуй шотландських п’єс! — докинула і свої п’ять копійок міс Форсібілла.
Кораліна зчудувалася, чому так мало дорослих з її кола знайомих здатні на щось доладне. Чи, може, ось ці двоє не тямлять, що розмовляють із маленькою дівчинкою?
— І будь дуже, дуже обачна! — щиро застерегла міс Примула.
Вона підвелася зі свого крісла й пройшла до коминка. На коминковій полиці стояв невеличкий слоїк. Міс Примула зняла з нього накривку й почала діставати звідти дрібничку за дрібничкою: крихітну порцелянову качечку, наперсток, дивну мідну монетку, дві скріпки й, зрештою, камінчик із дірочкою посередині.
І подала Кораліні того продірявленого камінчика.
— Для чого це? — спитала Кораліна. Дірочка була наскрізна, а просвердлено її якраз посередині камінчика. Дівчинка піднесла камінчика навпроти вікна й подивилася в ту дірочку.
— Воно може стати в знадобі, — пояснила міс Примула. — Часом такі штучки бувають помічні проти напастей.
Кораліна одягла своє пальтечко, попрощалася з паннами Примулою й Форсібіллою, а також із псами, й вийшла надвір.
Туман висів собі, огорнувши будинок мов сліпотою. Дівчинка звільна ступала до східців, що вели до помешкання її родини, а тоді зупинилася й роззирнулася надовкола.
У цьому тумані — це ж був якийсь примарний світ. «Я в небезпеці?» — подумала собі Кораліна. Звучало це хвилююче. Ніби й не було в цьому слові чогось лихого. Яке там!
Кораліна зійшла східцями нагору, міцно стискаючи в кулачку свого нового камінчика.